Замах (Щось краще за смерть)

18

Далі узбережжя Балтійського моря Гедвіг ніколи не бувала, так що подорож до Москви поїздом була для неї справжньою подією. Прийнявши своє рішення, вона вже не зосереджувалася на тому, що їх чекатиме попереду, і навіть намагалася підбадьорити Леоніда. Гедвіг мала веселу вдачу і рідко занепадала духом. З піднесеним настроєм вона взялася у польському вагоні-ресторані вивчати меню, яке скидалось на багатомовний кулінарний довідник, аж поки Леонід, який був у курсі справи, не покликав офіціанта. Коли ж з'ясувалося, що на кухні лише яєчня і омлети, вона аж зойкнула від захоплення.

Головний вокзал Варшави, сірий і невиразний, справив на неї враження тюремного дворища.

— Та ні, — відпарував Леонід, — Варшава — чудове місто.

Та з вікна рушаючого поїзда небагато було видно. У синій сутіні за вікном промайнув силует Палацу культури та науки.

— Заради Бога, а це що таке? — вирвалось у неї.

— Втелющений Сталіним подарунок. Кажуть, що всі варшав'яни хочуть у ньому мешкати.

— Та що ти!

— Авжеж. Бо це єдина можливість його не бачити.

Надворі смеркало, а Гедвіг продовжувала вдивлятись на вкриті снігом простори, — від снігу швидкоплинний краєвид здавався ще більш безлюдним: ліси та поля і де-не-де якесь впале у сон село. Біля опівночі вони прибули до Бреста, де мали висісти з поїзда для паспортного контролю. Коли Леонід допоміг Гедвіг зійти, то відчув, як вона затремтіла. Він одразу не зрозумів, що її так рознервувало. Адже Борис зробив для неї радянське посвідчення, щоб їх можна було прийняти за подружжя. І їй немає чого непокоїтися, бо говоритиме він і ніхто не наважиться ставити йому запитання, щойно побачать, якою військовою частиною видані документи.

— Тобі холодно? — запитав він у залі, чекаючи, поки міняють базу коліс вагонів.

— Так, дуже холодно.

Він хотів їй сказати, що причин хвилюватися немає, проте промовчав, пригадавши, чим вона заради нього жертвує. Він притиснув ліктем її руку і повів до буфету на склянку гарячого чаю.

— А ти смілива, — ніжно промовив він.

— Не кепкуй з мене.

Поїзд з гуркотом летів крізь ніч, а Леоніда ніяк не брав сон, він думав про те, наскільки хоробріша вона від нього, його Гедвіг, яка примостилася напроти.

— Не спиш? — пошепки запитав він.

— Ніяк не можу заснути.

— Чому? Ти боїшся?

— Так.

Її відповідь прозвучала настільки безпорадно, що він скинув з себе ковдру і присів на край спального місця.

— Посунься, я ляжу біля тебе.

— Тут і так тісно, — встигла вона лише відповісти.

Він притиснув її до себе.

— Я теж часто боявся. Відчувати страх — це відчувати себе самотнім. Якщо будемо разом, то не буде причин боятися, розумієш? Разом ми не самотні.

Гедвіг стримала його руку.

— Не треба, — благально прошепотіла вона.

Він знав, що це мало статися під час цієї поїздки, але не думав, що ось так, у поїзді, на вузькому спальному місці.

— Вислухай мене, — почав він, — у нас в Україні є цілі місцевості, де немає священиків. Коли вони ще були, то більшість молодих вважало за сором жити одне з одним до шлюбу, Не треба думати, що вони були праведниками, всяке траплялося, але все-таки вони потім брали шлюб у церкві. Тепер, коли такої можливості немає, у нас беруть шлюб пізніше таємно. Розумієш, вони дають одне одному обітницю вірності перед шлюбом....

Він відчув, що вона кивнула головою.

— Якщо б я міг, Геді, я б уже давно взяв би з тобою шлюб або одружився б з тобою, це вже як тобі до вподоби. Якщо б можна було, то одружився б з тобою ще до нашої подорожі. А оскільки ми вирішили бути разом, то прошу тебе, Гедвіг, будь моєю дружиною. Гедвіт, чи береш ти мене за чоловіка?

Поїзд відстукував ритм палаючого жару їхніх очей і тіл. Полум'я, що змішалось з дивним смутком, який обоє намагалися розрадити.

Наступного дня поїзд прибув до Мінська. На пероні біля колії панувала метушня, на інших коліях завмерли поїзди, готуючись до подорожі. І тут Гедвіг впало у вічі, що обслуговуючий персонал залізниці складався майже виключно з жінок. Її здивували пасажири, які неквапом простували коридором, засланим килимовою доріжкою, у піжамах, не думаючи навіть переодягнутися. Її здивувала музика, яка безперервно линула з гучномовців.

І тоді був Смоленськ, який її приголомшив товстими мурами і куполами Кремля, її вразили засніжені дахи дерев'яних сільських хатинок. Це був цілком інший світ, майже казковий. Вагон-ресторан на цей раз був набагато кращий. Хоч якою довгою видалась їй ця подорож, міст через Москву-ріку та силует університету проминули за вікном вагона для неї цілком несподівано.

Їм замовили номер у готелі «Ленінград», превеликий хол якого навіював почуття безмірної самотності. Леонідові до цього було не звикати, адже всі великі готелі тут були однакові. Зрештою, показний вияв гостинності та надмірна запобігливість в західних готелях йому теж не подобались, а наявність його службових документів не давала йому тут відчувати звичний брак радянського сервісу. Він пройшов чергу біля рецепції, показав своє службове посвідчення і назвав установу, яка бронювала номер. За московськими поняттями, його обслужили швидко. Гедвіг тим часом розглядала величезний хол з гардеробами, довідковим бюро, адміністраторською, сувенірними та газетними кіосками і телефонами-автоматами.

— Як незатишно! Як на вокзалі.

— Так, — невиразно відповів він. — Ми цим дуже пишаємося, це наші перші хмарочоси.

Гедвіг спочатку здивовано глянула на нього, але тоді зрозуміла, що він хоче таким чином одразу привчити її до обережності. Незважаючи на пізній час, вона виявила бажання прогулятися після дводенної виснажливої дороги.

Через привокзальну площу ще їхали тролейбуси, на вулицях ще траплялись перехожі.

— Ти повинна призвичаїтися стежити за своїми словами, а то чого доброго колись проговоришся.

— Не знаю, чи зумію. Я така балакуха.

— Зумієш, не переживай. Це дуже просто. Коли гуляємо і ми у натовпі, то можеш казати до мене що завгодно. Але пам'ятай: якщо ми в приміщенні, байдуже де, — в готелі, в ресторації чи в магазині, в транспорті чи деінде, — говори якомога менше. Не думай, що тут на кожному кроці стукачі чи кругом все нашпиговано мікрофонами, — це все вигадки західної пропаганди. Та все ж, я допускаю, що вони захочуть перевірити, чи ти насправді така, як я запевняв. Це повинно стати твоєю другою звичкою. Говори тільки позитивне, критичні зауваження облиш для себе.

Тепер вони вийшли на погано освітлену бокову вулицю з однотипними дерев'яними будиночками — все це справляло гнітюче враження.

— Це і є соціалістичний рай, товаришу?

— Це жалюгідні залишки капіталістичного минулого, — відповів у такому ж тоні. — Ми покінчимо з цим. Завтра ж покажу тобі, що ми будуємо натомість.

Леонід занепокоївся тим, що думка про небезпеку може для такої розкутої дівчини, як Гедвіг, обернутися манією, стати чимсь незносним.

Та вже скоро вона реагувала на все на той властивий справжнім берлінцям дотепний манір. А тим часом Юрій Богданович, новий шеф Леоніда, порекомендував їм ознайомитися з Москвою.

У першу ж неділю вона захотіла на богослужіння, і Леонід взяв її з собою до польського костьолу, колишньої французької церкви Сен Луї, на Малій Луб'янці. Вона була відкрита, освітлена і опалена, було багато віруючих, але за олтарем ксьондза не було. Щонеділі ця паства без пастиря, — в основному старенькі польки та литовки, — покірно схилялась перед пустим вівтарем. Коли Леонід запитав про початок відправи, старенька полька розказала, що старий ксьондз захворів і повернувся до Литви, а нового немає. Ця відповідь прийшлася йому до вподоби. Було безглуздям розходжувати у Москві по церквах. Леонід уже встиг повідомити Гедвіґ, що ксьондза не буде, та вона продовжувала читати молитовник. Вона була чи не єдиною на цілу церкву, хто його мав. Коли ж він повторив: «Підемо?», вона підсунула молитовник, указавши на рядок «...І навіть якщо серце наше осуджує нас, Бог могутніший за серце наше, Він відає все...»

— Як ти вгадала? — запитав він, щойно вони вийшли на вулицю.

— Що?

— Що серце моє мене осуджує.

— Я давно це знаю. Мені так хочеться тобі допомогти.

— Мар'яна завжди вірила, що ти єдина, хто своїм коханням зможе врятувати мене.

— Я завжди тебе кохатиму.

— Ось цього я вже не знаю, — відповів він, — Ти ж усього не знаєш.

— Незважаючи ні на що! — пролунало наче заклинання.