Записки Кирпатого Мефістофеля

Запізне повернення

Після появи першої збірки оповідань «Краса і сила» захоплений Іван Франко напише про нього: «І відкіля ти такий узявся? Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості...» Вражений Михайло Коцюбинський у 1906 р. буде запитувати: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». А коли ще юний Володимир приніс до редакції «Киевской старины» своє перше оповідання «Сила і краса» (яке у дещо зміненому вигляді дало назву першій збірці), твір відмовилися друкувати. Меце­нат і в майбутньому друг письменника Є. Чикаленко зу­стрів­ся з директором видавництва, зауваживши: «...Ви знаєте, що вчора ви прогнали талановитого українського письменника? Ви знаєте, що такої речі, яку оце тримаю я в руках, у нашій літературі ще не було?». Але були й інші відгуки. Наприклад, В. Ленін у листі до І. Арманд зауважив, що роман Винниченка «Заповіт батьків» «ахінея й дурість», «каламуть, дурниця», і дуже шкодував, що «витратив час на читання».

Що ж це була за людина, творчість якої, і не тільки творчість, але й активна політична діяльність, викликала такі суперечливі оцінки? Володимир Кирилович Винниченко був одним з найцікавіших і найскладніших прозаїків та драматургів XX століття, митцем, знаним не лише в межах України, а й у всій Європі.

Народився Володимир Винниченко 16 (27) липня 1880 р. y селянській родині, за однією з версій, в Херсонській губернії Єлисаветград­ського повіту (тепер Кіровоградська обл.). Бать­ко, Кирило Васильович, безземельний селянин, був наймитом при економії поміщика Бодіско. За часів кріпацтва три сім’ї кріпаків — Сушенків, Дрофів і Винниченків — пан Шиш­ков­ський виміняв у іншого пана на п’ять мисливських собак. У батька Володимир був першим і єдиним сином, проте ма­ти, Докія Павленко, досить заможна міщанка в Єлисаветграді, від двох попередніх шлюбів вже мала трьох дітей — Андрія, Василя і Марію. Веселий Кут-Григорівка, в якому минало ди­тинство майбутнього митця, на рік його народження налічував біля тридцяти хат. Проте Винниченка хрестили на другий день після народження у церкві Володимирської Богоматері в Єлисаветграді й хрещеними батьками були єлисаветградські міщани, тому, мабуть, народився Володимир все ж таки за місцем проживання матері — в Єлисаветграді (сім’я взагалі жи­ла на два господарства: Докія Онуфріївна тримала заїж­джий двір і мусила постійно контролювати всі справи своєї установи в місті, а Кирило Васильович як селянин був при­в’язаний до Веселого Кута, який мешканці називали не так, як значилося офіційно, а Григорівкою), бо навряд чи щойно народжене не­мовля взялися б везти за 70 кілометрів від хутора, щоб хре­стити в місті.

Володимир Винниченко з’явився на світ і зростав на півдні України. Хлопця оточував безмежний і прекрасний світ, і враження дитинства виявились настільки сильними, що пізніше в оповіданні «Зіна» він напише: «Ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить «в степах»? Там, перш усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів, покладуть надію на Бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. Трохи засне, трохи підкусить, пройдеться з батіжком наперед, підожде волів, крикне задумливо «гей!» і знов собі поважно піде уперед...

Отже, я виріс у тих степах, з тими волами, шуліками, за­думаними могилами. Вечорами я слухав, як співали журавлі біля криниць у ярах, а удень ширина степів навівала сум без­крайності. В тих теплих степах виробилась кров моя і душа моя». Степ виховував розважність, поміркованість, широту душі, глобальність баченого й чутого. Характер юного Винниченка описаний ним самим у багатьох творах для дітей, де фігурують шибеники й зірвиголови. Стосовно «Федька-халамидника», то науковцями вже доведено, що цей твір дійсно має автобіографічну основу. Саме Володимир Винниченко ще дитиною зробив дуже небезпечну подорож по замерзлій річці аж до Новомиргорода, а це біля 40 кілометрів. Щодо показу сили над однолітками, то Винниченко це теж демон­стрував ще з дитинства. Мати письменника згадувала: «Володимир грався з дітьми сусідів і тримав їх трохи в терорі, бо був дуже сильний для свого віку й вольовий, упертий! Над ворітьми подвір’я була дерев’яна скриня, у яку любив ховатися малий та стежити за тим, що діялося навкруги. І коли хтось із дітей вертався з чимось їстівним, по що посилала його чужа мати, то малий Володимир, граючись у Солов’я-Розбійника, зненацька вистрибував зі своєї схованки і правив данину... Коли бідний данник починав плакати, Соло­вій-Розбійник вертав йому одібране, давав потиличника й від­пускав».

З семи років Володимир вчиться в народній (сільській) школі. Розумному, допитливому, цікавому від природи хлопцю навчання давалося легко й успішно. Згодом сім’я пере­їздить до Єлисаветграда. Батько працює теслярем на будівництві, а старший брат Андрій — робітником-складачем у друкарні. Володимир вступає до єлисаветградської гімназії, де вчиться на кошти брата. Але навчання хлопець не закінчив. Одні біографи стверджують, що через матеріальні нестатки, бо треба було добувати якісь кошти на прожиття. А інші схильні до думки, що його виключили з гімназії. Непокірний, чесний і відвертий «мужицький син» давав відсіч «благородним» дітям, міг постояти за себе і слабших товаришів, з гімназистами й учителями говорив виключно рідною мовою, одягався не по-панськи, не вважав ганьбою називати себе українцем і не соромився бути «білою вороною» серед ровесників через власні переконання. У сьомому класі він ор­ганізував з товаришами гурток, метою якого була боротьба за права людини. Начальство гімназії вирішило спекатись та­кого некерованого учня.

Вже тоді, під впливом Шевченкового «Кобзаря», Володимир пробує свої сили в літературі. Пише поезії, оповідання, поеми, сатиру, але з тих спроб не збереглося нічого, крім досить слабенької поеми «Повія». Сімнадцятирічний юнак вирішує випробувати себе й вирушає в мандри по Україні. Намагається прожити самостійно, заробляючи на шма­ток хліба наймитуванням у поміщицьких економіях, працює на заводі, залізниці й водночас займається самоосвітою, готуючись до матури (атестата зрілості). Мандри й поневіряння стали справжньою школою для молодого Винниченка, вони дали таке знання життя, яке не дала б жодна гімназія.

Випускні іспити Винниченко склав екстерном у злато­пільській гімназії (нині Кіровоградщина) й почав готуватися до вступу в університет. У 1901 р. він став студентом юридичного факультету Київського університету імені Святого Володимира, почав писати і навіть з 1902 р. друкуватися (оповідання «Сила і краса») як перспективний молодий прозаїк, та вже з першого курсу за революційну діяльність юнака ви­ключили.

Настає нова бурхлива, енергійна й небезпечна ера в житті майбутнього письменника. Він вступає до української студентської громади, стає членом місцевої організації Рево­люційної української партії (РУП), веде активну пропаганду, пише численні брошури, прокламації, листівки. 4 лютого 1902 р. В. Винниченка вперше заарештовують. Незабаром ви­пускають із в’язниці, але розплата — виключення з університету без права вступу, заборона проживати в Києві. Перші його твори — поема «Повія» та оповідання «Народний діяч», написані 1901 р. Першим же твором, що з’явився друком на сторінках «Киевской старины» 1902-го, була «Сила і краса» (згодом прибирає назву «Краса і сила»). Винниченко перебрався до Полтави і розпочав бурхливу революційну діяльність, що стало причиною демобілізації в армію. Армія, звичайно, вважалася меншою бідою порівняно з тюрмою, але для Володимира вона була непосильною, тому він дезерти­рував. 2 квітня 1903 р. таємним циркуляром, розісланим по всій Росії начальникам жандармських управлінь, було доведено до їх відома про необхідність затримання двадцятитрирічного колишнього студента. Але Володимир Винниченко емігрує. Він нелегально переходить кілька разів кордон із забороненою революційною літературою та одного разу по­трапляє до рук жандармів. Пригадали йому і дезертирство з армії — та на півтора роки ув’язнили в камеру-одиночку ки­ївської Лук’янівської в’яз­ниці. Тут невтомна бунтарська нату­ра В. Винниченка намагається знайти вихід (він імітує боже­вільного, розігрує сцену самогубства, яка ледве не скінчилася трагедією). Єдина розрада молодої людини — дозвіл писати. У страшних стінах київ­ської тюрми народжується повість «Го­лота», яка згодом отри­має високу оцінку Лесі Українки. Далі на Винниченка чекає «дисциплінарний батальйон». Служба у війську дала матеріал для низки оповідань: «Салдатики!», «Боротьба», «Мнімий гос­подін».

Далі була знову втеча за кордон, повернення 1905-го в Україну під чужим паспортом, мандри селами півдня і за­ходу України, робітничими селищами Катеринославщини, Київщини, участь у Першій революції, знову арешт — тепер як члена Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), що реорганізувалася 1905 р. з РУП, вісім мі­сяців ув’язнення. За ґратами митець багато пише, вивчає англійську мову. Його друг Є. Чикаленко домагається (за 500 золотих карбованців), щоб письменника випустили на поруки. Це дає змогу колишньому в’язню втекти за кор­дон, бо після ув’язнення Винниченко мав би потрапити на каторгу, отже, довелося жити поза межами України, час від часу нелегально таки навідуючись у рідний край. Ця еміграція триває аж до 1914 р. Митець живе в Галичині, Австрії, Франції, Швейцарії, Німеччині, Італії. Італія дарує йому зустріч з майбутньою дружиною, вірним другом, порадником, помічником, однодумцем — Розалією Яківною Ліфшиц.

Для політичної роботи Володимир Кирилович приїздить нелегально в Україну, а в 1914—1917 pp. переховується від поліції як на батьківщині, так і в Москві, співробітничає в журналі «Украинская жизнь». Пише багато, друкується часто, молодим прозаїком цікавляться відомі літератори, популярні журнали й видавництва. У листі «О морали господствующих и морали угнетенных» (1911) Володимир Винниченко висловив свою позицію: «Я искренне и горячо протестовал против социальных несправедливостей, во имя этого протеста шел в тюрьму, готов был идти на смерть за торжество своих политических и социальных убеждений».

Це був період великої творчої активності митця. Він пише романи «Заповіт батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Хочу!», «Божки», «Чесність з собою», «Рівновага». Великим досягненням Винниченка-письменника є психологічне відтворення морального краху людини, яка беззастережно віддала себе революційній діяльності і втратила морально-етичні орієнтири нормального буття. Герой його роману «Записки Кирпатого Мефістофеля» Яків Михайлюк, «знаменитий оратор, тонкий адвокат, психолог», вважає, що «революціонери подібні до нічних метеликів» — «багато іх з помнятими, поламаними крильцями лежить десь у темноті й безсило прагне до світла». Що лишається їм, цим «нічним метеликам», які в пориванні до революційних ідеалів обпекли чисті крильця, як не одягати на себе маску бездумності й моральної вседозволеності?

Яків Васильович Михайлюк — цей «кирпатий Мефістофель» — навчився хитрувати, ховати своє хиже єство за маскою безтурботності, свідомо продає себе переможцям, цинічно насміхається над своїми колишніми товаришами по революційній боротьбі. Цей патологічний егоцентризм «підпільників», який помітив і відтворив іще Ф. М. Достоєв­ський, і тривожить В. Винниченка. Найбільша цінність рома­ну полягає саме у психологізмі, у відмові від одномірності.

У цей час письменник стає відомий не лише як белетрист, а також як драматург. Першим драматичним твором стала «Дисгармонія», і за короткий час п’єси молодого автора вже йшли на багатьох сценах України та Росії. Незважаючи на складні життєві обставини й революційну діяльність, Винниченко писав надзвичайно багато, часто друкувався. Дра­ми В. Винниченка відіграли принципово важливу роль у культурному відродженні українського театру. І формою, і змістом вони творили своєрідну, національно новаторську драматургію в річищі новітніх течій європейської драми, яку на той час репрезентували Г. Ібсен, А. Чехов, М. Метерлінк, К. Гауптман, А. Стріндберг. Талановитий драматург переакцентував тематику своїх п’єс на дослідження людської особистості, на морально-психологічне випробування внутрішніх сил людини у боротьбі за утвердження свого «я», своїх принципів і прагнень.

П’єси В. Винниченка ставлять і на російській сцені. Крім «Чорної Пантери і Білого Ведмедя», великий успіх випадає на п’єсу «Пригвожденні», яка йшла в Москві й Петербурзі у театрах К. Незлобіна, в Саратові (театр імені О. Остров­ського), в театрах М. Синельникова в Києві та Харкові, в Самарі (театр В. Лебедєва), в Тбілісі (театр Гітаєвої). Загалом, період 1910—1912 pp. — «зоряний час» для драматурга. У ці роки були написані, крім «Базару» й «Брехні» (1910), п’єси «Співочі товариства» (1911), «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» (1911), «Дочка жандарма» (1912), «Натусь» (1912); у 1913 р. з’явилися «Молода кров», згодом — «Мохноноге», «Мементо», «Гріх», «Кол-Нідре», «Над», «Великий секрет», «Пророк» (остання була надрукована лише після смерті автора).

Але чи не найбільший успіх випав на долю п’єси «Чорна Пантера і Білий Ведмідь». Вона вперше була опублікована у «Літературно-науковому віснику» (1911, кн. VI). Ознайомившись з п’єсою, театральний критик львівського тижневика «Неділя» М. Данько пророкує їй щасливу сценічну долю: «П’єса на українській сцені мусить мати цілком заслужений успіх». На жаль, Перша світова війна ускладнила її шлях на українську сцену. Але вже сезон 1917 р. «Молодий театр» Леся Курбаса відкриває постановкою драм «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» і «Базар». Прем’єра першої п’єси відбулася у Києві 12 вересня 1917 p., роль Корнія виконав сам Лесь Курбас, Ріти — Поліна Самійленко, а Сніжинки — Олімпія Добровольська. За кордоном найбільший успіх мали теж ці п’єси. Театри Німеччини, Голландії, Швейцарії, Чехословаччини, Австрії, Польщі, Італії, Іспанії, Румунії, Сербії, Хорватії, Да­нії, Норвегії, Швеції та інших країн із великим зацікавленням брали до свого репертуару драми В. Винниченка. Має рацію один із найавторитетніших дослідників спадщини пись­менника Г. Костюк, коли узагальнює: «Ні одна п’єса ні одного українського драматурга за всю історію української літератури не може похвалитися такою сценічною біографією». І незважаючи на те, що його п’єси руйнували канони сце­нічного дійства, які плекав етнографічний і романтично-сентиментальний, водевільно-розважальний український театр, вони посіли одне з провідних місць у репертуарах «Молодого театру», стаціонарного українського театру Миколи Садов­ського та драматичного театру імені І. Я. Франка. Саме в репер­туарі цього колективу 1920—1921 pp. були поставлені «Гріх», «Дисгармонія», «Великий Молох», «Панна Мара», «Співочі товариства». На драматургію В. Винниченка новий театр по­кладав надію на осучаснення і проблематики, і стилістики сценічного мистецтва, на народження нової театральної куль­тури європейського рівня.

Революція 1917 року. В. Винниченко разом з М. Грушев­ським очолює уряд Української Народної Республіки. Він стає заступником голови Центральної Ради та головою її Генерального Секретаріату — автономного уряду України, а з 1918 по 1919 рік очолює Директорію. Саме Винниченку як Генеральному Секретарю УНР випадала найтяжча місія їздити до Петербурга на переговори з Тимчасовим урядом чи з більшовицькими ватажками. Заради справи він занедбував свій літературний талант, хоч і намагався використати для письменницької праці кожну вільну хвилину: писав у поїздах, під час вимушеного переховування — в умовах, які аж ніяк не годилися для творчості. Для блага України Винниченко працював без вихідних і перепочинку. Саме він був автором чотирьох Універсалів, саме йому належала праця «Від­родження нації» (написана у Відні протягом 1919—1920 рр.). Громадянська війна, афера гетьмана Скоропад­ського з німцями, амбіції Петлюри та розкол в українських лавах наглядно переконали Винниченка, що чекати добра не випадає. 11 лютого 1919 р. він виходить з уряду і виїздить за кордон, до Ав­стрії.

Проте туга за рідним краєм гнала письменника з більш-менш благополучної і ситої Європи до рідного краю. На якомусь етапі йому здалося, що є шанс щось змінити в трагічній долі Батьківщини. Для реалізації свого задуму Володимир Винниченко під чужим прізвищем у травні 1920 р. прибув у Москву, у політичних диспутах відстоював ідею федерації радянських республік, намагаючись цим узаконити право України хоч на відносну незалежність. Переговори зазнають поразки. А сам Винниченко опиняється в дуже скрутному становищі. Більшовицька партія знала про його авторитет, тому Ленін не заперечив проти повернення в Україну, але перед митцем поставили дилему: або він комуніст і забуває свої патріотичні ідеї, або він український патріот і йому нема місця в радянському суспільстві. У записах в щоденнику В. Винниченко прямо пише про вибір «або відмовитись бути українцем і тоді бути революціонером», «або вийти зовсім з революції і тоді можна бути українцем» і про те, що «з’єднати те й друге не можна, історія не дозволяє». Тяжко провагавшись майже півроку й мало не закінчивши з розпачу життя самогубством («Коли б не було в мене літератури... я серйозно почав би думати ще про один вихід: смерть», бо «вона розв’язала б найкраще цей вузол»), письменник вибрав еміграцію.

23 вересня 1920 р. подружжя Винниченків залишає рідну землю назавжди. Політична «кар’єра» закінчилася повним крахом — тяжкими і гіркими роками еміграції, перебуванням у фашистському концтаборі (за членство в комуністичній партії Франції й відмову служити «новому режиму»), хворобами. За кордоном В. Винниченкові не жилося в особливих статках. Були такі роки, що він з дружиною жив виключно на прибутки з землі та саду свого «Закутка» — невеличкої садиби, яку вдалося досить дешево купити неподалік від Канн (Франція) у селі Мужен. На жаль, зберегти садибу В. Винниченка як оазис творчості українського митця не вдалося вже в наш час.

Півстоліття митець натхненно трудився. Його працездатність була дивовижною. За кількістю написаного Володимир Винниченко найближче стоїть до Івана Франка. На сьогодні вважають, що спадщина українського емігранта становить біля 30 томів і тільки романів включає в себе 14, а ще ж були сотні оповідань, десятки повістей і драм. Недослідженою сто­рінкою творчості митця вважається його малярство.

Після війни саме Винниченко спонукав письменників української діаспори піднімати у своїх творах ті теми, на які було накладено табу в СРСР: тему голодомору, тему репресій і тему підневільного становища України. Самому письменникові дуже хотілося відвідати рідний край, а на схилі років він просто марив хоч бути похованим в Україні, а тому він наважився написати прохання дозволити йому повернутися з емі­грації. Радянський уряд прислав відмову.

Помер письменник 6 березня 1951 р. у своєму обійсті у Франції, де й похований. Через багато років забуття творчість цього митця зараз знову доступна масовому українському читачеві й наглядно показує нам, що саме Винниченко вивів українську літературу на новий горизонт, розробив досі незадіяні теми й проблематику.

14 лютого 1958 р. Розалія Винниченко складає заповіт, в якому засвідчує: «Всі матеріали й бібліотеку покійного В. Вин­ниченка передаю до Архіву Колумбійського університету на збереження безкоштовно, але з умовою, що коли на Україні буде відновлено демократичний устрій і Україна стане справді вільною й незалежною демократичною державою, де буде забезпечено справжню свободу слова й безстороннє об’єк­тивне наукове вивчення цих матеріалів, — то Архів Колумбійського Університету передасть їх Українській Академії На­ук у Києві також безкоштовно».

Завдяки зусиллям професора Г. Костюка всі матеріали, документи й бібліотека письменника були передані до Нью-Йорка. Малярська спадщина митця передана на збереження до Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку.

Понад п’ятдесят років ім’я В. Винниченка було під ідеологічною забороною, його книжки знищували, лише поодинокі примірники затаєно німіли в спецфондах; його п’єси не допускалися на сцену. На жаль, повернення творчості Во­лодимира Винниченка до українського читача відбулося з непоправним запізненням. Повернення запізніле, але необхідне, бо без творчості його немислиме духовне життя Ук­раїни.

Т. М. Панасенко