Записки Полоненого

В ДОРОЗІ ДО ФРОНТУ

В дорозі — що ближче до фронту, то менше патріотичного запалу спостерігалося, щодалі все менше й менше ставало, а потім і зовсім зникли демонстрації по станціях, а замість них, не зважаючи на сувору заборону відкривати напівтеплушки й виходити на зупинках, ми побачили вже першу кров, перші жертви ненажерному богові царської війни.

Ешелони з пораненими й покаліченими частіше й частіше зустрічалися нам на станціях, настрій у людей, що метушилися навколо вагонів, був зовсім не святковий, не парадний, а якийсь пригнічений, часом дуже стурбований, розгублений.

Вся команда зв’язку 6 фінляндського стрілецького полку їхала в одному вагоні. Тут були і телефоністи, і самокатчики-велосипедисти. В команді опинилося й кілька «однорічників», культурних хлопців із Петербургу й Москви, що їх раніше в полку я не знав. Був один моторист із Москви, Боярський — якийсь співробітник великого електроуправління, людина дуже поважна і літами й становищем (заробляв великі гроші), тримався він якось пишно, очевидно важко мирячися з тим, що потрапив до такого от, як наш, гурту.

Однорічники взагалі поводились хоч і привітно з нами, але трохи погордливо, звисока. Найсимпатичніший поміж ними був Серьожа Серк, син якихось визначних урядовців із Петербургу; далі — мовчазний, понурий фон-Лямпе з естонських баронетів, та ще Коля Мухін — жвавий, енергійний, представник першорозрядної петербурзької молоді, так званого «третього елементу», що міг собі дозволяти полібералити трохи й покритикувати дещо в розмовах із товаришами.

Згадую ці прізвища, бо якраз із цією групкою довелося мені чимало пригод зазнати на німецькому фронті, поки аж не розпорошилися всі з різних причин перед тим, як потрапив я на інший фронт — на карпатський.

Решта команди складалася із звичайних собі новгородських, псковських, смоленських хлопців, що їм за найвищу розвагу і тут, у дорозі до смерти, правило вигадування не завжди влучних і дотепних, але образливих і дошкульних прозвищ на адресу земляків інших губерень.

Я та ще кілька хлопців усю дорогу не відривалися від віконець у вагоні, розташувавшись на горішніх нарах. І ото звідти й бачили ми, що саме верталося з фронту замість безупинних лав молодих, бадьорих, живих людей, що сунули й сунули, гнані якоюсь надлюдською силою, на заріз.

Їхати було нудно, потяг щодалі посувався повільніше, здавалося, що він намацує собі кожен кілометр наступної путі, випробовуючи, а чи не небезпечно далі сунутись. А щодалі вглиб, то довше потяг зупинявся і коло станцій, і просто в полі, і кожного разу, за такої несподіваної зупинки, хтось у вагоні зловтішно, погрозливо, неначе комусь там дозолити хотів, про себе самого забуваючи, вимовляв:

— Ну, от і фронт!

Згодом виявлялося, що це ще не фронт, розмова уривалася, люди стихали, і тільки повільне тра-та-такання вагонів та часте стукання в грудях, не в такт тому трата-таканню, порушувало пригнічений, могильний спокій, що запанував серед повного складу пасажирів того вагона, де зовсім білим по чорвоному було написано: «40 человєк, 8 лошадей».

За старшо́го команди зв’язку був унтер Кокін, із довгастим, нездорового кольору, обличчям, із чудно одвислою нижньою губою, що ніколи ніяк не хотіла притулитися до своєї верхньої пасестри, справляючи вражіння, що власник її, одного разу в житті перелякавшися, роззявив рота й так не в стані вже був стулити його довіку.

Був це малописьменний парубок із новгородських, тримався він щільно гурту своїх близьких земляків, поводився з рештою підлеглих аж надто брутально, мене особисто зненавидів чогось од першої зустрічі — може тому, що його одвисла губа завжди притягала мій критичний погляд, і в розмові з ним я дивився не в вічі цьому незначному начальству, а на сакраментальну губу.

За всякої нагоди цей унтер намагався якнайприкріше дозолити мені; довідавшися, як боляче діє на мене брутальна лайка, він уживав найвишуканіших нагромаджень, посилаючи їх — коли не безпосередньо на мою адресу, як не було до чого причепитися, то хоч повз мене, в повітря і, мабуть, мав не абияку насолоду, побачивши, як мене пересмикує від тих його соковитих матюків.

А може за причину такої антипатії до мене правила й не губа його, а те, що гурток однорічників якось одразу, органічно прийняв мене до свого товариства, може відчувши в мені грамотнішу за інших людину, а на нього — «старшо́го» — дивився так, неначе то був собі «звичайнісінький» солдат…

Свою нехіть до мене цей унтер незабаром виявив ділом, коли ми, зупинившись на якомусь півстанку в полі, довго стояли, мали нагоду повиходити з вагонів, і де я, щоб розвантажити себе від непотрібного барахла (фотоапарат я послав додому зараз по виїзді з Петрограду), викинув на рейки десятки Фото-пластинок (на склі) із неґативами унтерофіцерських морд та фельдфебельських лик, фотографованих ще в Гельсінґфорсі.

Чи побачивши, як саме я викидав, чи знайшовши ті неґативи в час прогулянки вздовж вагонів, унтер Кокін наробив великого бешкету, несподівано для мене виявивши нюх воєнно-досвідченої людини. На його думку виходило, що, залишивши після себе такі наявні докази перебування саме тут нашого полку (майже кожний неґатив мав виразну відбитку нумера полку на погонах фотографованих, завжди навмисне наперед виставлюваних, щоб показати свої нашивки, а, значить, і ранґу), — я зраджував перед ворогом воєнну таємницю, викриваючи місце перебування саме цієї частини тут.

Отакі побоювання зрадити місце перебування певної частини часом доходили до смішного, коли не назвати його трагічним.

Суворо заборонялося, наприклад, залишати після себе всякі сліди, а тим часом три тисячі чоловіка в поході, на відпочинках після кожної години переходу, волею природи мусіли тих слідів після себе залишати багато. Як тільки бо лунала команда зупинитись на відпочинок (п’ять-десять хвилин), так узбіччя дороги рясно вкривалося тими, кому наспіла черга, і перші дні й тижні походу багато праці коштувало унтерам та фельдфебелям привчати непокірних закопувати купки й швиденько приплескувати землею. Багато неприємностей з цим мали ті, хто не мав при боці похідної лопатки — хоч руками загрібай! — і таки доводилося так робити, під суворі оклики начальства, уподобляючися в такій роботі дбайливим, чепурним котам.

І в випадку з неґативами унтер мав рацію. Заперечувати й не погоджуватися на ці його докази мені було нікуди, і я байдуже проковтнув би чергову порцію його брудної лайки, коли б на тому тільки й обмежилося. Але власник дегенеративної губи не заспокоївся — він пішов доповідати начальству, і справа вийшла б для мене й не дуже на добре, коли б перша інстанція — фельдфебель Данілов — це був той самий фельдфебель, що то я на ньому колись у Фрідріхсгамі так доладу інсценізував непридатність моєї бритви до його дебелого цурупалля на бороді, — фельдфебель Данілов за фотографування його з жінкою особливо потурав мені, і справу затушкував і тут, про людське око тільки вилаявшися зовсім лагідно, коли рівняти до лайки Кокіна.

Все кінчилося на тому, що я мусів тут таки, перед начальством, потоптати на дрібненькі скалочки всі викинуті неґативи й пообіцяти, що «впредь» я буду обережніший.

Нарешті, на якійсь станції Гродненської губернії наказали нам вагони звільнити, вишикували вздовж колії, для чогось перевірили наявність людського складу й дозволили відпочивати, тримаючись «вольно».

Невідомо звідки припливла й блискавично поширилась між нами, пошепки переказувана, звістка, що саме цю станцію зовсім недавно обстріляли, що один «чемодан» потрапив у самий вокзал, що ворог, значить, десь недалеко.

Відпочивали тут довго. Наш потяг подався назад, огні на станції було позатушувано, ми сиділи, вставали і знову сідали, розмовляючи притишеними голосами, хоча виразної потреби на це, очевидно, й не було.

До нестямки хотілося їсти. Вечері нам кухні чомусь не варили, про обід, розданий давно, в далеко минулій дорозі, встигли вже забути, кортіло полізти до торби по сухарі, але чіпати «недоторканий запас» суворо заборонялося.

З недосвідчености своєї, думали ми, що це вже й є фронтові страждання, що це вже й є ті справжні поневіряння людські, на які засуджує війна.

Незабаром тодішні думки на цій станції стали вже смішні своєю наївністю, бо дальші дні показали всім нам справжнє обличчя війни, справжні умови, в яких доводилося не по пів дня, а по три дні й довше опинятися без рисочки в роті, та ще й під безнастанною загрозою — бути розірваним чи пошматованим, чи просто підстреленим і покинутим на повільне вмирання в чужому, незнаному полі.

Вирушили з тієї станції пізно вночі піхтурою, похідним порядком, виславши наперед розвідку, як належалося вже в сфері дії ворога, йшли до ранку лісами, перелісками, полями, ярами, зупиняючись на кілька хвилин перепочивати, повертали на всі боки, здавалося мені, що верталися назад, довго-довго маршуючи в протилежному напрямку, зупинялися, круто повертали знову, і знову плуталися в невідомих місцевостях, потомлені, голодні, підштовхувані приглушеними покликами офіцерів.

Аж на ранок зупинилися в чистому полі, що далеко спереду підіймалося вгору узгір’ям і зникало десь аж там, за затуманеним обрієм.

Від голови полку побігла назад якась команда, передня частина загукала «ура!», а коли команда докотилася й до нас, самокатчиків, що йшли в хвості колони, ми дізналися, що стоїмо зараз на кордоні Німеччини, про що свідчили недалеко поставлені мережані стовпики з позбиваними вже німецькими одноголовими орлами, що оце зараз, значить, ми переможно вступаємо в ворожу землю, і з того маємо виявити велике патріотичне піднесення, гукаючи голосно «ура!»

Правда, пролунало те «ура» з уст тритисячної людської маси, зголоднілої, втомленої цілонічним переходом, не зовсім піднесено, але начальство наказало полковій оркестрі вдарити переможного марша: музика справді підбадьорила, і полк рушив німецькою землею вже жвавіше, поки не вийшов та не пересунувся за узгір’я.

До речі, про музику. Лиха година вигадала її на солдатське нещастя. Мені потім часто доводилося спостерігати, як потомлені довгоденними переходами, вкрай вимучені, люди ставали вже на грані — або цілковитого отупіння, що межувало з повною нечутливістю, майже втратою свідомости, або треба було тільки маленької іскорки, щоб уся та маса вибухла гострим, лютим і страшним протестом:

— Годі знущатися далі!

І от, саме в таку мить, несподівано, здалека, з передніх лав, виривалися бадьорі, рвучкі звуки музики, неслухняні ноги починали самі рухатися, ступати жвавіше, зникала млявість у всьому організмі, прояснювалася голова, відсталі підтягалися, і через якісь дві-три хвилини полку не можна було впізнати: неначе тількищо вирушив на невеличку прогулянку після довгого, спокійного, мирного життя.

І ще довго по тому, як останні акорди завмирали в непорушному повітрі, йшлося бадьоріше, не почувалося втоми, всі прожилки нервів іще наспівували, невідомо звідки викликаючи сили, що, здавалося, навіки вже лишали людину.

Ми пересунулись за узгір’я. І ось тут, як здалося мені, всі три тисячі людських істот одразу стрепенулися так само, як стрепенувся й я, тим більше, що й музика давненько вже замовкла й переможний настрій сам собою десь зник за останніми вібраціями задерикуватих вигуків мідяних сурм.

Йшли звичайною польовою стежкою, а обабіч неї, дуже густо один-повз-один виринали перед очима наскоро роблені шанці, подекуди поплутані колючим дротом, і — могилки, понасипувані з свіжої, ще ні вітрами як слід не обвіяної, ні дощами не обцілованої землі.

Перша така могилка, що кинулася мені в вічі й викликала якесь почуття, що межувало з жахом, що примусило стрепенутися, як здавалося мені й не тільки мене самого, — це була проста собі могилка, а радніше — горбочок свіжої землі з уткнутими коло нього навперехрестя двома паличками, солдатським кушаком перев’язаними, з солдатською пом’ятою, в глині, шапкою на цьому, нашвидку змайстрованому хрестику. Поруч неї — друга, з однією паличкою, а на ній — німецька блискуча каска, а поблизу каски, недобре присипана землею, в густо цвяхами зацяцькованому чоботі стирчала нога німецького солдата.

Це були перші два сліди драми, іменованої в людській історії війною, драми з трагічним епілогом для двох живих істот, нашвидку отут похованих — перші перестороги всім живим, гнаним туди, в невідому далечину, до таких самих могилок, — це були перші вражіння від війни.

Бадьорим маршем, під невгамовані звуки полкової оркестри, проходили вулицями першого, завойованого у німців самсоновською армією, що її рятувати ми тепер поспішали, міста Лик, нашвидку перейменованого російською владою на місто «Зелене».

Життя в місті, здавалося, ані трохи не змінилося від того, що недавно тут відбувався жорстокий бій за нього, — крамниці було повідчинювано, населення на вулицях повно, але погляди, якими зустрічали нас усі — від маленького до старого, — зовсім не свідчили, що ми маємо переможене місто. Як подиху свіжого повітря після задушливого склепу, шукав я очима хоч одного привітного, чи навіть байдужого до нас обличчя, близько йдучи повз пішоходи, достоту запруджені народом, але бачив скрізь і всюди — тільки ненависть, тільки ніяк не приховувану лють, тільки зневагу, тільки гостру ворожнечу…

На околиці міста розташувались ми на ніч у покинутих людьми приміщеннях. Кому належали ці, небагаті на вигляд, житла, я не задумувався, але, потрапивши всередину й побачивши, що все там потрощене, побите, поперекидане, — безперечно мародерами з нашого «славного, побідоносного», я зрозумів, що недарма такими поглядами зустрічало нас населення, вигнане на вулиці суворим наказом військового командування — вітати переможний похід царського війська, і зрозумів, чому жодного привітного обличчя не міг піймати в юрбах того, ощасливленого нашим вступом до міста, німецького народу.

Спати в кімнаті можна було тільки на підлозі, бо вся мебля була потрощена, пошматована, на підлозі товстим шаром лежали уривки паперів, порваних книжок, розбиті вазочки, чорнильниці, рамці з подраними картинами й родинними портретами якоїсь шановної німецької бюргерської, а може й просто робітничої сім’ї.

Ми ще не встигли якось порозміщуватись, діставши на вечерю рідкого кулешу з полкової кухні, як до нас завітав поручник, причислений до восьмої роти ще десь перед вирушенням у похідне мандрування по Фінляндії.

Це був добріший за інших, молодий офіцер, що в поводженні з солдатами намагався показати себе за великого приятеля їм, за простого й славного старшого друга. Але досі я його не долюблював просто з еґоїстичних міркувань: він ніколи не подумав про те, щоб відчути в мені трохи культурнішу, чи просто письменнішу за інших рядовиків людину, й ніколи, ні разу, навіть у розмовах на самоті, коли він справді намагався показати себе за великого приятеля солдатові, не подумав про те, щоб не вживати брутального, принизливого «ти». Але сьогоднішні відвідини його змінили мою думку про нього на краще.

Коли поручник (Кравцов, здається) заглянув у цю поруйновану квартиру, то забувши, мабуть, що перед ним солдати, схопив себе за голову й достоту завив:

— Ой! Який жах! Яка ганьба! Що ж вони наробили?! Що, як про це довідається культурний світ?!

А далі, очунявши від першого вражіння, звернувся до нас благально:

— Братці, пам’ятайте, ради всього святого, пам’ятайте, що це — ганьба, що це — пляма на нашій «доблестній» армії, не чіпайте тут нічого, і ніколи-ніколи не дозволяйте собі робити таке…

Наївна людина. Поперше, тут уже чіпати було нічого, а подруге… Подруге, здається мені, що згодом і цей поручник переконався, що війна — війною, і що на такі дрібниці, як погром якоїсь квартири, смішно так реагувати. Пізніші картини воєнних буднів мене в цьому глибоко переконали, проте, симпатичні почуття до цього поручника залишилися надовго.

Здавалося, що тільки ось-ось зараз ми посклепляли очі, коли почули надворі тривожну метушню, окремі вигуки, біганину, нас побудили й наказали лаштуватися до виступу.

Виступили на світанку, пройшли кілька кілометрів широким полем, що все було засіяне слідами недавніх боїв — вибоїнами від «чемоданів», міленькими шанцями, частинами солдатського обіхідку: там патронташ, у грязюку втоптаний, там баклажка розбита, там дивно покручений велосипед, лопатка — з тих, що кожен другий піхотинець має носити при собі з правого боку.

Ранок був холодний, дорога важка, бо до чобіт прилипала пудовими тягарами добре розмішана обозами грязюка; хотілося спати, хотілося не заглядати вперед, назустріч грізному, невідомому майбутньому, а думки настирливо лізли й лізли надокучливими роями, примушуючи тіло тремтіти, а зуби ганебно цокотіти.

Несподівано — метушня в голові колони, крики команди — од роти до роти:

— На обрії ворожа кіннота! Забігали півротні, фельдфебелі, унтери, переказуючи метушливо накази:

— Праворуч уздовж дороги — в цеп!

Не встиг я отямитися, кинути свого велосипеда (важка, в багнюці, непотрібна й дуже недосконала машина типового військового зразку, на захисний, зелений колір пофарбована) й прилягти коло узбочини дороги, як спереду, ззаду, з боків і, здавалося мені, звідусіль почалася гарячкова стрілянина; куди, на кого, хто стріляв — ніяк не можна було второпати.

Дві батареї, прикомандировані до нашого полку, зірвалися й подалися геть-геть далеко в поле, вибираючи зручнішу позицію.

Нам наказано було щільно лягти один-повз-один і настовбурчити багнети поперед себе на випадок, коли добіжить ворожа кіннота, і стріляти починати тільки тоді, коли ворог буде вже зовсім недалеко. А навколо стріляли всі.

Безладна стрілянина тяглася з півгодини, поки, знову цілком несподівано, звідкись прилетіли слова команди:

— Отста-а-віть! То — свої!

Але стріляв увесь полк іще мабуть доброї півгодини, з півгодини гатила артилерія поперед себе, в чисте небо, що зливалося десь там, на обрії, де був заворушився, як комусь здалося, ворог, лежала, припавши ниць до землі команда зв’язку з виставленими по-дурному вперед багнетами, лежала так само коло нас якась рота, що теж не стріляла.

Даремно було потрачено роки навчання в казармах і поза ними, на маневрах, чи зразкових походах за мирного часу, на вживання прапорців — переказувати на відстань накази за допомогою азбуки Морзе. Цієї науки за недовгий час на військовій службі я так і не охопив із усіма її премудрощами, а тепер на втіху собі переконався, що в умовах теперішньої війни — це справді звичайнісінька дурниця.

Я бачив, як із багатьох боків такі махальщики переказували до артилерії й до тих рот, що далеко порозсипалися в полі й безглуздо опорожняли свої патронні торбинки, стріляючи невідомо куди й невідомо на кого, щоб перестали стріляти — але на ті прапорці в таких обставинах ніхто ніякісінької уваги не звертав. Минула добра година, поки виявилося, що стріляли на свій таки роз’їзд козачий, та що в наслідок такої ретельної стрілянини загинуло вісім наших козаків і чимало з них поранено…

Боляче шкода було отак безглуздо загиблих людей, але вже через день, коли нам оповідали, мабуть чи не з переказів мирного, населення, що козаки в цьому районі, може того самого дня, як потрапили під обстріл власного війська, загнавши до клуні в полі кількадесят німецьких полонених солдатів, до яких прилучилося й багато невійськового люду, а між ними жінки та дівчата, — підпалили ту клуню й густо обстрілювали, не даючи нікому вихопитися, поки люди живцем не погоріли — після того жаль вивітрився.

Купу обгорілих людських трупів на згарищі пожежі я бачив.

ПЕРШИЙ БІЙ

До села Найдорфу прийшли 26 серпня десь опівдні. Місто Лик залишилося позад нас кілометрів за п’ятнадцять. По дорозі до Найдорфу зустрічали мирних жителів, звичайних собі німецьких селян, до когось із них Серьожа Серк, людина взагалі мало балакуча, заговорював чистою німецькою мовою, розпитуючи, що там і як там спереду. Йому привітно відповідали. Серьожа, через це, виростав у нашій уяві до великих розмірів, ми жагуче випитували, що сказав німець, але чули, звичайно, дуже лаконічні відповіді:

— Нічого, все гаразд, каже.

Зустрічали й пошматовані залишки якихось наших частин — з лазаретними лінійками, звідки було чути стогони, із кількома десятками поранених, що мали сили йти (без рушниць уже й без бойового устаткування) самі, без сторонньої допомоги. Обличчя у них були стражденні, виснажені, якісь землисто-зелені, дивились вони якось повз нас, наче не добачаючи, і мандрували в запілля, на відпочинок, на лікування.

Такі зустрічі дуже дратували Колю Мухіна:

— Що за чортовня, — хоч би нас вели якоюсь іншою дорогою!..

Йому ніхто не відповідав, але видно було, що справді краще було б, навіть в інтересах підтримання «бойового духа» в своїх частинах, не показувати отак неприкрито, відразу, наслідків того, що чекає ці свіжі частини може через яку годину-дві переходу…

Село було порожнє, коли не вважати за населення тих кілька жінок із дітьми, що залишилися в кількох хатах на все село, та ще двох-трьох дідусів, що, очевидячки — або сили не мали вирушити з села, або самовіддано вирішили загинути в рідному селищі, коли до того дійде.

Оголошено постій у цьому селі. Десь недалеко гуркотів грім артилерійського бою, коли налітав порив вітру — чути було кулеметне стрекотання, а в селі було тихо, наче все тут вимерло.

Село чистеньке, з брукованою вуличкою, хатки всі одноповерхові, чепурні, кам’яні, коло кожної обов’язкові квітнички — чисто, гарно і затишно. І спокій цього затишку, порушуваний незвичайною для нього метушнею солдатської маси, тупотінням кінських ніг по брукованій вулиці і незвичними для цих охайненьких акацій уздовж вулиці чужими вигуками чужих людей, мимохіть викликав думки про образу, про гостру кривду, яку принесла війна цьому людському пристановищу, пристановищу мирної, спокійної праці.

Хатки в селі стояли стрункими двома рядками вздовж улиці, зараз за хатками починалося прибране після жнив, але не пооране на озимину, поле, недалеко від хатки, де зупинився я з кількома самокатчиками, тяглася далеко в поле обсаджена з двох боків не густо деревом, так само брукована дорога, що за якийсь кілометр спускалася вниз, у долину, а потім виринала з неї, ховаючись геть-геть за обрієм, звідки чути було:

— Бух-бух!

— Бух-бух-бух-бух!

І через хвилину знову:

— Бух-бух!

Стріляла, як казали фахівці, німецька артилерія десь зовсім недалеко, а з нашого боку їй ніхто не відповідав.

Штаб нашого полку розташувався далеченько за селом праворуч — отак, як переїхати оцей лісок, що тягнеться сизою, затуманеною смугою далеко на захід, та повернути ще круто праворуч, буде широка прогалявина і, значить, там.

Так оповідав мені про місце перебування штабу «старшо́й», коли десь о другій годині вночі збудив і наказав одвезти якогось пакета, переданого одним із ротних командирів.

Я виїхав із села праворуч — отак переїхати хотів одразу лісок, але виявилося, що тому ліскові й кінця-краю немає, дорога в ньому, а радніше — стежка нерівна, їхати велосипедом аж ніяк не виходило, і довелося плутати кілька годин, перетягаючи машину на руках через несподівані перешкоди на стежці: повалені дерева, ями, вибоїни, глибокі калюжі. Проте, штаб полку я знайшов, доручення виконав, і тим самим шляхом мав повернутися негайно назад із якимось наказом полкового командира.

Та виявилося, що той зрадливий лісок має не одну ту стежку, — потрапив я якраз на іншу, зрозумів це пізно, коли вже нікуди й ніколи було вертатися назад шукати старої дороги, і пішов навмання, почуваючи, проте, що напрямок держу певний.

Отак ідучи й блукаючи, думав про свій далекий, хороший і дорогий Канів, про все, що найдорожчого там залишилося і, замріяний, забув зовсім, де я, що я і до чого я…

І раптом…

Такого жаху не переживав я за свій недовгий вік ніколи доти, як не переживав нічого подібного й пізніше, в найжахливіших ситуаціях на фронті й поза ним.

Через хвилину я вже пробував глузувати з самого себе, лаяти себе передостанніми словами, пробував голосно засміятися, — правда, з того сміху вийшло тільки конвульсивне скривлення губ, та й усе…

Саме ото, коли мрії — такі солодкі, такі нестерпучо принадні витали десь над місячним світлом залитим Дніпром, я дійшов до якоїсь прогалявини, де було озерце — отаке саме, як у моїх мріях, залите золотим сяйвом, а коло озерця спочивав величезний табун гусей. І саме ото, коли мені здавалося, що колише мене легенький човник у Дніпровій затоці, зарослій густою ряскою і вкритій білими, пишними лілеями, — скочила, перелякана моєю появою, вся сотня гусей на ноги, на крила, крикнула в один голос пронизливо на ввесь ліс, і полопотіла на озеро.

Мені здається, що коли б мав право молодий, двадцятиоднорічний юнак сивіти від несподіваного жаху, мусів би я неодмінно посивіти, бо вмить усе тіло мені помертвіло, велосипед випав із рук, і я — на одну коротку мить, на мить тільки, поки свідомість не охопила причини того жаху, присів, майже впав…

Розуміється, що про мою пригоду ніхто з товаришів у команді не знав і не дізнається про неї ніколи, бо відразу причепили б прозвище страхопуда, гусячого опудала, чи ще щось, хоч і незграбне, проте, уїдливе й образливе.

Повернувся я до свого посту далі без пригод. Була ще ніч, і я ліг досипати в тій самій хатинці, звідки мене зрушив серед ночі «старшо́й».

Чи від того несподіваного хвилювання — переляку, чи від недомріяних до краю мрій, довго не спалося а коли вже очі починали склеплятися, то все здавалося, що десь отам, під підлогою, хтось гомонить, хтось пошепки, по-змовницькому, щось вирішує, щось таке там дирчить, щось шарудить… Особливо врізалися в пам’ять тоненькі-тоненькі, ритмічно з-під підлоги вихоплюючись, гудки-поклики: ті-і-і… ті-ті-ті… з цієї нагоди пригадалася пекельна машина, підкладена в Петербурзі Столипінові, й оповідання міністрового лакея, що чув уночі тік-тікання, неначе годинника, до самого моменту вибуху, після якого він таки залишився живий, — аналогія здалася мені за дуже невдалу, і смішну; посміхаючись, і заснув я до наступу недалекого вже ранку.

Другого дня якийсь спритний новгородець за якусь дуже незначну плату (здається, за півпачки махорки) проміняв мені чудового німецького велосипеда, добутого десь у льоху, в залишеній без господарів хаті. Знайшов він там тих велосипедів щось із п’ять, безперечно машин військового походження, і от, мене й досі дивує недалекозорість нашого військового командування, що не звернуло тоді на цю знахідку жодної уваги, не зважаючи на виразну підозрілість її.

Було це 27 серпня 1914 року. Десь опівдні через усе село проїхав, простуючи звідти десь, звідки чути було бухкання гармат і цокотання кулеметів, великий фурґон із червоним хрестом на білому прапорі, що його тримав у руках молодий парубок-німець у той час, коли трохи старший поганяв коні. В фурґоні — одкриті, але позакутувані в білі простирадла, лежали, поперев’язувані марлею, крізь яку просочувалася кров, немолода вже жінка і маленьке, може дволітнє, дитятко. Голова цій дитині була туго забинтована, виглядали тільки повні докорів, стражденні оченята, а перев’язка вже мокріла від крови.

Обидва візники дивилися з-під лоба, коли їх зупинили перед виїздом із села, по дорозі на Лик, відповідали на всі розпитування тільки одним словом:

— Казакен! І показували — той рукою, а той пужалном — десь отуди, назад, де стріляло, і з очей їх приском бризкала люта ненависть, погроза…

І тількищо фурґон од’їхав од села стільки, щоб його не влучила жодна з куль, тількищо серед села, якраз навпроти хати, де містилися ми, самокатчики, з’явилося кілька рот нашого полку, що для чогось пересувалися густою лавою на другий край села — як сталося щось зовсім незрозуміле, принаймні, на перші хвилини.

Над селом одразу, прилетівши невідомо звідки, почали рватися один-по-одному шрапнельні набої — десять, двадцять, п’ятдесят розривів… А в той самий час із усіх горищ кожної, досі порожньої, хатки, залунали рушничні постріли, зацокотіли зовсім близенько десь, отут за рогом, так само з горища, кулемет…

На вулиці зчинився неймовірний лемент; я за кілька хвилин, поки все це діялося, неначе в швидко-руханому калейдоскопі встиг побачити, як упала посеред дороги, задриґавши ногами, коняка з кулеметними зарядними скриньками, як на неї налетіла звичайна обозна двоколка, як, перекинувшись, повалила кількох оторопілих солдатів, як люди, зовсім очманілі з переляку й несподіванки, почали борсатися безглуздо, нерозмірковано, сюди й туди, і падали тут таки, скошені кулями, уламками шрапнельних набоїв, підпливаючи калюжами крови…

Отак само безвладно, несамовито кидався й я — від стіни до стіни хати, міцно тримаючи недавнього свого трофея — нового німецького велосипеда й забувши, що маю рушницю, що треба ж од когось одбиватися… Десь якийсь шматочок цеглинки, одбитий од хати кулею, боляче вдарив по пальцю. Схопивши пальця, за дитячою ще звичкою, в рот, я побачив, як із нього юшить кров, і в очах потемніло.

І от, у цю мить на середину вулиці вискочив офіцер — я добре знав, що він із четвертої роти, капітан Павіян — і голосом, якого ніколи ніхто від нього не чув — пронизливим, владним, могутнім голосом гукнув так, що відразу все на вулиці очуняло:

— Ррроти, слухай мою команду! Обабіч дороги — в цеп! По ворожих хатах, часто, плі!

Кілька розмірених, розрахованих сальв, і все вщухло, — перестали навіть долітати здалека шрапнелі.

Далі я бачив, як розлютовані солдати кинулись до хат, висаджуючи двері прикладами, когось кололи, хтось дико-несамовито кричав, і десь недалеко від мене голос того самого офіцера Павіяна, на честь і хвалу йому будь сказано, попередив дику розправу над жінкою, що вискочила з висаджених дверей в одній хатці, щільно притуляючи до грудей дитину-немовля, бо над ними вже підійняв, розмахуючись зрозгону, приклада якийсь оскаженілий бородань четвертої роти…

З’ясувалось все незабаром. Німецька позиція — ось тут недалечко, три кілометри за селом. Село сполучене було з німецькими окопами кількома запільними телефонними дротами, все, що робилося в селі, щохвилини передавалося на фронт, і в моїй хатині, де я ночував, у льоху, під підлогою, ті-тікали поклики польового німецького телефону.

З горищ, із льохів повитягали з десяток німецьких хлопців — казали, що це були попередягані солдати, а за це їх повели отуди, недалеко зовсім — за оту високу кам’яницю-елеватора край села, де орудував наш червоний хрест, і там засудили… Швидко й немилосердно, як на війні… Жертв у нас, надиво, небагато — багато менше за них, засуджених, і я, близько бачивши ці спокійні, впевнені обличчя німецьких вояків у цивільному одязі, ніяк не міг почувати до них найменшої ворожнечі, і присуд боляче стиснув серце.

Але — на війні, як на війні.

Згодом тридюймовка почала знову посилати нам гостинці, полковий штаб перебрався в село, розташувався в якійсь хатині з протилежного від фронту боку вулиці, і нас, усіх самокатчиків, було покликано вартувати коло штабу.

Шрапнелі рвалися високо в повітрі, зловісно свистіли, не завдаючи нам шкоди; уламки, падаючи скрізь по подвір’ю, виривали невеличкі шматки землі і, самі безсилі вже, безсило падали на подвір’я ниць. Часом здалеки прилітала, виспівуючи, заблукана випадкова куля і чмокала в стіну повітки, чи просто в землю серед двору, так само безсила вже завдавати шкоди.

Самокатчики вишикували свої машини попід повіткою, а самі стояли, пригинаючись під стіною, кожен коло свого залізного коника.

Мене надзвичайно тішив новісінький німецький велосипед, і до чортиків хотілося швидше вискочити на нього й усім єством відчути його легку, приємну, після незграбної російської теліжки, перегонну ходу.

Саме тоді вискочив із штабу ад’ютант — вертлявий, із пташиним носом, обличчям і прізвищем — підпоручник Птіцин — і гукнув до нас:

— Ну, хто візьметься за серйозне доручення?

Тільки на одну мить я завагався, зиркнув на своїх колеґ і побачив, як озираються вони, відвертаючи погляди від Птіцина, і не встиг він, докінчивши фразу, вимовити вже наказове: «ну?», як я вихопився з своєю блискучою штучкою й підбіг:

— Я, ваше благородіє!

Треба було переїхати перед очима розташованого по той бік долини ворога, переїхати полем, з’їхати в долину, в окопи нашого сусіда — 5 полку, якому гостро була потрібна допомога, бо ворожа артилерія добивала рештки кількох рот, — треба було передати командирові 5 полку пакета-запитання, куди та як посувати йому допомогу від резервного 6 полку, і вернутися з відповіддю назад.

— І це все?

— Це все, — відповів полковий ад’ютант із пташиним носом, обличчям і прізвищем і, бавлячись аксельбантами, жартівливо додав:

— Або з хрестом, або на хресті!

Мене це останнє зауваження ані трохи не зацікавило — цікавив новісінький німецький велосипед, що мав мене бурею промчати через оте поле за селом, цікавило, що й моя участь у цій трагедії, що відбувається он там, недалечко за нами, щось важитиме.

Може, вчасно довізши пакета, я врятую не одну сотню людей від неминучої смерти, може на найближчому пункті відпочинку я матиму змогу написати додому — був під дощем куль, бачив у вічі справжню війну, справжню небезпеку, може це ще щільніше, ще неподільніше зв’яже мене з покинутою на Україні моєю любою, може виросту в її очах, може відпише вона мені теплого, сердечного листа…

Вихопившись на чисте поле за село, я натиснув педалі, вибрав рівний, простий напрямок брукованим шляхом, заплющив щільно очі, щоб не бачити он там на узгір’ї, довгою, впоперечною гадюкою простягнутих, ворожих окопів, щоб не гіпнотизували погляду блискучі шпички німецьких касок, що веселими зайчиками різали очі — одна, дві, десять, сто…

В ушах свистів вихор потривоженого моєю зігнутою на велосипеді постаттю тихого, післяобіднього серпневого повітря, машина котилася, як на добре начищеному паркеті, думки блискавично стрибали — від далекого Канева до зовсім недалекого місця мого призначення, очі щохвилини мимохіть розплющувалися, щоб ізнову інстинктовно заплющуватися перед надокучливими джмілями.

Спочатку один продзижчав десь тут, повз праве вухо, за ним другий, третій — ближче, частіше, голосніше, і цілий рій, справжній рій уїдливих металевих джмілів заспівали, закрутилися, зачмокали в землю навколо велосипеда, вперто, непохитно навздоганяючи його нестримну ходу… Дзенькнуло щось у спицях, цокнуло об раму, якось ненатурально підскочила вгору пола шинелі (і що було б скатку скатати!), а ось-ось уже й долина, ще кілька натисків на педаль, а там — стрімголов униз, он туди, де посеред долини стоїть велика кам’яна будівля — звичайна по німецьких полях клуня на збіжжя, а біля неї ж і люди — наші люди метушаться!

Іще мить, іще тільки одну мить…

Раптом, поставлена на удар тридюймовка, вириває за кілька кроків перед машиною стовп землі, обсипає мене всього дрібними грудочками, в ушах лящить від гострого, пронизливого вибуху, блискавично роблю рулем круту «восьмірку», вибухає позаду друга, праворуч, ліворуч — третя, четверта.

Коло клуні хтось забігав, хтось там махає руками, хтось не своїм голосом кричить:

— Лягай! Лягай! Плазуй!

Іще мить, іще одну тільки мить — перевал, і — вниз — стрілою, кулею, хвилею бездротового телеграфу… А тридюймовка женеться, а поставлені на удар набої заступили собою дрібних, невидимих джмілів, і перестрівають, випереджають, обганяють, намагаються, сліпі, намацати, влучити, розтрощити зрячого… А Канів! А моя дорога Дівчина!..

За двадцять кроків перед клунею, кулею злітаю з велосипеда, кидаю його на бік, колеса, за інерцією, довго крутяться на землі — спиць не видно, а сам рачки, рачки, підтюпцем — за спасенну клуню!

І — враз випростовуюсь, мов угору підкинутий дужою пружиною, — очі, мої очі, що я б їх панцерною завісою хотів у ту мить затулити! — широко, з німим тваринним жахом придивляються, кам’яніють, стають непорушні…

Попід клунею, метрів на двадцять у довжину — купа того, що звалося колись, сьогодні, зовсім недавно, може ще годину тому, людьми, — купа пошматованого м’яса, шматки тулубів, окремі ноги, руки, повивертані, як порожні гаманці, животи…

І ще бачать очі і пронизують свідомість: непорушна купа тих, кому вже відспівали уїдливі джмілі — і маленькі, і великі, свої останні гами, хто більше вже не зщулюватиметься, не припадатиме до землі, як дитина до грудей матері, тепла й захисту шукаючи, хто вже не писатиме додому з найближчого пункту відпочинку, що був під дощем куль, що бачив справжню війну… А ближче попід стіною — ворушаться, плазують, стогнуть і кричать уривчасто, верескливо, тоскно, безнадійно-тяжко поранені…

І з-під усього того — ровеночком, що його роками вибивали краплі дощу з стріхи, тече повільно — он туди, десь поза клуню, зникаючи за її захисним рогом, повільним, але безперестанним потічком, людська кров.

Хтось, отой, що гукав: «лягай!», підходить, розпитує, бере за руку, смикає. Навколо повітки вибухають десятки (може тисячі?!) набоїв, пекельний лемент не дає нічого чути… Майже нічого не розуміючи, витягаю з-за пазухи пакета, машинально передаю — не бере, несвідомо бачу його рух праворуч — за клуню, в поле, бачу, як його руки показують напрямок, показують способи туди дістатися — тільки плазуючи, тільки плазуючи! — кілька разів, як автомат, вимовляє над моїм ухом приятель, я, нарешті, розумію його, вибігаю з-за захисту, прожогом кидаюся в показаному напрямку — бігцем, на весь зріст; джмілі загули десятками, сотнями, тисячами, сірі грудочки землі навколо високо підскакують — одну, дві хвилини — не витримую, падаю. Відсапуюсь, плазуючи далі і, коли здається, що джмілів поменшало, що вони вже когось іншого шукають, випростовуюсь і біжу — он ще кроків може з двадцять, од сили тридцять, де з бліндажу хтось виглядає, махає рукою, владно наказує падати, не доводити до гріха.

Падаю ще раз, плазую, за кілька кроків перед самим бліндажем підіймаюсь і, розігнавшись, стрибаю просто в окіп, трохи не зваливши… самого полковника, командира 5 полку…

Це були перші дні боїв, і тоді навіть полковники справді бували ще не тільки близько від лінії бою, як бачите, а і в самих окопах.

Дуже скоро по тому вже не тільки полковники, а й найменші офіцери — чи з власного почину, чи, може, з таємного наказу згори (дуже бо їх у нас винищували в боях!) такої «поганої» звички вже не додержувалися: в кращому разі трималися за межами досягнення не тільки рушничної кулі, а й гарматних набоїв.

Полковник хутко прочитав принесене, ще швидше щось написав і, дивлячись просто в вічі мені, якось неначе винувато спитав:

— А як тепер назад буде?

— А так, як і сюди, вашскородь! — рубаю по-солдатському, не зморгнувши, за тих кілька хвилин забувши про клуню, про рівчачок, про нелюдські крики, про джмілів, про шрапнелі.

Полковник одну хвилину дивиться на мене, лівою рукою подає пакета-відповідь, а правою широко хрестить мене і підсаджуе назад із окопу.

До клуні перебираюсь таким самим способом — підбігцем, рачки, припадаючи на мить до землі, коли джмілі надто надокучають, а коло клуні беру в руки велосипеда і — повільним кроком (нагору навіть німецьку машину не поженеш!) маршую назад.

— Ать, два! Ать, два! Левой! Левой! — сам собі командую; і сміюся, німці, з ваших джмілів, плюю на ваші шрапнелі, не чую диких зойків, передсмертних хрипів набитого вами людського м’яса, — мене вам не вкусити!

Якоюсь незрозумілою, може на межі божевілля народженою, силою думки примушую себе переконатися, що нічого мені не станеться; неушкоджений під такою самою зливою куль і шрапнелів, повільним кроком виходжу нагору, повертаюся лицем до німецького окопу, що зараз рясно блискає шпичками касок, щедро позолочених сонцем на заході; бачу, як вибухають біленькими димками ворожі рушниці, чую співи джмілів, повільно сідаю на свою машину, дозволяю собі покепкувати з власників цієї машини (ну, що, влучили?!), махаю на прощання рукою до касок і беру напрямок до свого полку.

Через двадцять хвилин — я коло штабу, а через дві хвилини по тому — від села відділяється пів нашого полку, скачуть галопом праворуч, у глибокий обхід одкритого поля, наші гармати, а ще через чверть години наші батареї почали вперто, уїдливо перегавкуватися з німецькими, поки ті незабаром зовсім замовкли.

Над селом, якраз над штабом, з’являється ворожий аероплян. Починається звідусіль безладна стрілянина, я, не прохолонувши ще від запалу тількищо пережитого напруження, хапаю свою рушницю, пильно наводжу на чверть аршина поперед пропелера, як нас учено, і одну по одній випускаю всі п’ять куль.

Розуміється, аероплян, покрутившися, зробивши своє діло, найпристойнішим способом, неушкоджений не тільки від моїх, а й від тисячі інших куль, випущених на нього похапцем, повернувся собі додому, а я, випускаючи останню кулю, раптом пригадую клуню в долині, десь несподівано виринула в уяві постать сектанта Астахова — нашого дезертира, промайнули перед очима свідомости, переплітаючися з червоним потічком — отам, під клунею, його слова:

— Я не вбиватиму!

Так, і я не вбиватиму! Я ніколи не стану за безпосереднього винуватця отого, чи чогось подібного до того, що я бачив сьогодні під клунею, і що так неймовірно боляче вдарило по свідомості…

Я зневажливо кидаю в куток під повіточку, рушницю і глибоко переконую себе, що більше жодного патрона, спрямованого на живу істоту, я в житті не випорожню. Нехай убивають, краще, мене, а крови на мені не буде й краплини!

Наївна, дивацька філософія, бо, відігравши ролю зв’язкового в небезпечну хвилину й допомігши командуванню орієнтуватися, де треба поставити свої гармати, щоб примусити ворога замовкнути — чи не я став за посереднього винуватця того, що ті наші гармати може наробили по той бік таких самих куп, як отам, у долині, під клунею.

Але такі міркування тоді в голову мені не приходили, а нова ідея — ні за яких умов не вбивати й так перебути війну, сповнила мене нових сил, нової віри, якоїсь надії на те, що в подяку за це і мене не буде ні вбито, ні покалічено.

Пишучи про це сьогодні, коли вже всі жахи імперіялістичної світової війни — позаду, я неначе маю підстави стверджувати, що збулася моя теорія — «не убій та не убієн будеші» — але яка вона смішна й наївна, ця теорія мені тепер! Як наївно й смішно було вірити їй, триматися за неї в обставинах, коли з якогось, достоту дикого, сліпого, незрозумілого випадку, гинули десятки, сотні й тисячі людей, ніколи в світі непричетних до вбивства з власного бажання, з власного почину…

Серьожа Серк теж не вбивав нікого — я про це добре знав, а що сталося з Серьожою Серком незабаром?

А що сталося з моїм любим Хомою Мельниченком, що його я недавно випустив з ока?

А де безталанний куркульський наймит басарабських степів, наївна й довготерпелива дитина Петко Делі-Бошко?

А де тепер хороший, привітний штабс-капітан Таскін?

А де тисячі з «поповнень», що безнастанною рікою вливалися до полку після кожного бою, а на завтра, виступивши, зникали з лиця землі, неначе й не було на світі їх — молодих, нікому нічого не винних, тількищо відірваних од сіл, од варстатів, од майстерень, од заводів?

Але своєю теорією я тоді жив і, здавалося, коли б утратив був віру в неї, то в ту саму мить перша заблукана куля примусила б мене припасти до землі, уп’ястися конвульсивно покривленими пальцями в холодний осінній ґрунт, примусила б серце перестати битися й відчувати, примусила би втопити в далеке, невідоме небо скляний, застиглий погляд очей і стати за об’єкта шакальської роботи наших санітарів, що пильно повивертали б усі кишені перше, ніж присипати трупа легеньким шаром чужої землі — аби швидше!

Того самого вечора довелося мені виконувати й ще одно чудернацьке доручення: пакета треба було передати до штабу нашої бриґади — отак поїхати назад од села, в напрямку до Лика-Зеленого і, від’їхавши кілометрів із п’ять, гукати:

— Штаб другої бриґади! Штаб другої бриґади!!

Поки аж хтось не почує й не обізветься, точного бо місця розташування штабу в полку не знали й чомусь не повинні були знати.

Таке доручення мені було до вподоби. Молодечий запал буяв у мені гарячим гейзером, коли не цілим вулканом, невимовні радощі володіння чудовим німецьким велосипедом той запал розжеврювали і, від’їхавши, здавалося мені, багато менше призначеної відстані безлюдною сошею, я почав на всю горлянку кричати:

— Штаб другої бриґади! Срочноє донєсєніє!

Кричав, поки почав хрипнути, і все їхав — кричав і їхав…

Часом здавалося мені, що я своїми вигуками ще й себе самого підбадьорюю (на пам’ять мимохіть приходили гуси — ой, гуси ж!), бо сумно було би мовчки їхати самому безлюдною дорогою в чужому, незнаному краю…

Нарешті, десь із придорожніх кущів виринула здалека якась висока постать і, коли я наблизився, простягла владно навпереріз мені руку й засичала:

— Тссс! Чаво арьош, дьявол?!

— Згідно з наказом, шукаю адресу…

Хотів був ще огризнутися на «дьявола», але, поперше, навіть у темряві добачив, що маю перед собою штабного офіцера досить високої ранґи, а, подруге, заспокоїв себе припущенням, що цей високої ранґи офіцер може подумав, що зустрів у мені свого двоюрідного брата, бо саме отут і було зборище дияволів, керівників пекельної воєнної роботи — штаб другої бриґади, що до нього належав і наш полк. Складався штаб із кількох блискучих автомобілів, а в них — повно офіцерів. Самого анцибела — генерала — не сподобився я бачити, бо на поданого через руки йому пакета мені негайно передали його відповідь і наказали, скільки духу було мого, гнати назад до полку.

Скільки духу мого було — я гнав.

І мабуть — не дарма. Наказ, привезений од генерала, сполошив полкове командування. За якусь чверть години ввесь наявний людський склад полку вишикували вздовж села, наказали говорити пошепки, не палити, кудись на лінію окопів послали ординарців із дорученнями, і вже через годину ввесь чисто полк був готовий кудись вирушати. А там, за селом, де я вдень дратувався з німцями, тепер тільки поодинокі постріли з рушниць лунали з нашого боку — розмірено, точно хвилина-в-хвилину — все в тих самих місцях. Механіки цих уночішніх поодиноких пострілів тоді ще я не знав, і тільки геть пізніше довідався, що, наспіх одступаючи, ми завжди залишали на лінії бою кількох, заздалегідь на загибіль, або, в кращому разі, на полон засуджених, одчайдушних охотників, а коли таких не знаходилося — просто наказували такому й такому лишитися й цілу ніч безперестанку стріляти — пострілювати, пересуваючись через яку годину-півтори то в той, то в той край окопів…

Так сталося й цього разу. Треба було відступати, та ще й дуже поспішно.

Ми потім дізналися, що місто Лик, через яке ми ще позавчора так переможно переходили, вчора ввечорі, слідом за нашим одходом, знову посіли німці, невідомо звідки взявшися, що всі наші лазаретні лінійки посилані від Найдорфу цілий день із нашими пораненими, залишалися просто в руках німецького війська, і що всій нашій бриґаді — чотирьом фінляндським полкам, що вихопилися вперед, до живої зутички з головними силами ворога, приготовлено петельку, яку лишалося тільки за наступну ніч зашморгнути — і кінчилася б для всіх чотирьох полків війна. Начальство метушилося, з’явився перед полком сам командир — полковник Карєєв, важко виступаючи своєю могутньою, широкоплечою постаттю, з широкою, лопаткою підстриженою, бородою, і навколо нього закрутилися штабні чини.

І раптом я чую, як полковник Карєєв питає Птіцина:

— А де ж він, той самий… Кобєц?

Я похолов, але миттю виступив наперед із своєю машиною й одрекомендувався.

І тут сталася для мене чудна несподіванка, що тоді не самого тільки мене спочатку схвилювала. Полковник ступив кілька кроків назустріч мені, при чому офіцери запобігливо перед ним розступалися, простяг перед себе обидві свої здорові руки і… щільно пригорнув мене до себе.

Я завмер, а ця могутня, недосяжна в тодішній уяві моїй, постать тисла мене до себе, і тільки через якусь довгу-довгу хвилину спромоглася тремтливим голосом вимовити:

— Ну, іді!

— А я все таки не вбиватиму! — задерикувато — не сказав, звичайно, а тільки подумав я. — А я все таки розумію, пане полковнику, ваше високе благородіє, що ця комедія вам потрібна тільки на те, щоб у дальших боях вихоплювалися на такі от «подвиги» ще десятки чи й сотні отаких нерозважних, що стрімголов кидалися б у пащеку видимої смерти, вам ця комедія потрібна не на те, щоб особисті симпатії виявити до мене — маленької порошинки в складному місиві вашого полку — а на плекання осоружного, гидкого, гнилого воєнного патріотизму… Я розумію, пане полковнику…

А на мого носа — бо голову я мусів тримати високо перед ним, щоб бачити, як того військова дисципліна вимагала, начальствені очі, — впала на мого носа полковницька сльоза…

— Он воно що? А ви таки актор, пане полковнику! А може ви й справді старий воєнний вовк, усією своєю істотою відданий одній тільки справі — науці вбивати, нищити, руйнувати; може ви справді оспіваний слинявими великодержавними патріотами-поетами могутній бойовий орел?!

Підпоручник Птіцин, зігнувшися в три погибелі, шепнув мені на вухо:

— Це за той пакет, що вдень…

— Ага… А мені здавалося, що то ж така звичайнісінька річ!

І то була, як показав дальший досвід війни, справді, звичайнісінька річ, за яку вже не влаштовувано прилюдних комедій заохочування й підбадьорювання, а просто наказувано й гнано в саме пекло, коли було треба, але тепер, сьогодні, в день першої зутички з ворогом — це була подія, і начальству треба було її заманіфестувати.

Потім пошепки переказано команду обертатися; заклацали приклади рушниць, зарипіли вози обозу першого розряду, зарядних двоколок, і полк рушив, здавалося мені, на захід, прискореним маршем.

І цілу ніч, і наступний день, і страшенно важку другу ніч, і другий день, і третю добу — втікали ми з того Найдорфу, безперестанку плутаючись і міняючи напрямки в лісах, ярах, долинах, не зупиняючись більше, як на пів години — на обід, та через кожні півтори-дві години — на п’ять хвилин перепочивати.

Не спавши, погано, нашвидку, ївши, потомлені, вимучені вкрай, десь під кінець третьої доби зупинилися, нарешті, в якомусь покинутому німецькому селі й без команди, без дозволу, повитягались, мов повбивані, хто де стояв, хто де міг знайти собі якесь пристановище.

Була холодна, по-осінньому непривітна, мокра ніч, і я якимось чудом захопив із кількома телефоністами розкішне приміщення, ще недавно заселене дуже прозаїчними, як на чию вишукану думку, тваринами — звичайнісінький собі хлівчик, де ще не поприсихали й не повивітрювалися сліди перебування попередніх мешканців…

Тільки прокинувшись на ранок і розім’явши задубіле тіло, я усвідомив собі, як інколи й найбрудніший хлівець може здатися людині за розкішні покої. І справді, в хлівці, де ноги загрузали в кізяках по коліна, стояв невимовний сморід, усе моє умундирування було викачане в бруді, голова неймовірно боліла, в горлі першило, але насолода від глибокого спання була незрівняна.

Зате того самого дня мені сказали, що я дістану, перший у полку, першу бойову відзнаку — георгієвського хреста. Це був той пункт відпочинку, звідки я вже міг, притулившися вдень десь за тим самим хлівцем, і підклавши солдатську торбу, писати додому листа про війну.

Відпочивати на цьому першому пункті довго не довелося. Наступної вже ночі, коли своє нове приміщення ми встигли так-сяк провітрити й дістати трохи соломи, щоб постелити й почувати себе незгірше за попередніх мешканців, несподівано серед ночі полк було поставлено на ноги й ми вирушили вперед — куди, для чого, солдатові про це ніколи ніхто не вважав за потрібне говорити.

І почалася знову ходня — з переходами по шістдесят кілометрів за день, із короткими відпочинками на годину-дві серед ночі, з недоїданням, із нелюдською, безмежною, невимовною втомою, коли люди спали йдучи, плутали ногами, спотикалися, падали, але, гнані суворими окриками начальства, так само виснаженого, потомленого, як і ми, підводилися й машинально, як автомати, далі міряли неслухняними ногами просторінь.

Безнастанні переходи в найпротилежніших напрямках, на добрій відстані від ворожих позицій — бо до нас тільки інколи здалека долітали відгомоном вибухи артилерійського змагання, та ночами пригнічували дух червоні заграви далеких пожеж, — ці переходи тяглися з півтора тижні.

І здавалися вони за безглузді своєю непотрібністю, здавалося, що нас ізнову просто вишколюють, загартовують тими довгими переходами до поневіряння, як почали були привчати взагалі до похідного життя перед вирушенням на фронт, ганяючи тижнів три по Фінляндії.

Проте, і в цих походах, як ми пізніше довідалися, крилася певна військова стратегія; ми блукали по території, недавно звільненій німецьким військом; наше командування, за прикладом Найдорфу, знало, що трохи чи не в кожному залишеному на очищеній території мешканцеві ворог мав свого інформатора; понад полком, коли він, простягшися довгою гадюкою, маршував од ранку до вечера, вночі перекидаючись у зовсім протилежний бік і на ранок знову маршуючи, як зовсім інша, свіжа частина, — понад полком часто з’являлися німецькі аеропляни з чорними хрестами на крилах, робили кілька поворотів і, обсипані густим дощем недошкульних солдатських куль, спокійно собі поверталися до себе.

І всі наші поневіряння, виходить, були на те, щоби збити з пантелику ворота, показавши, яка сила-силенна війська безперестанку суне з різних напрямків, які невичерпані джерела резервів приготовлено на підмогу фронтові…

А щоб не датися в знаки інформаторам з-поміж цивільного населення, наказано було повивертати навиворіт наші малинові погони.

ПІД АВГУСТОВОМ

Отак блукаючи, інколи стикалися з ворожими роз’їздами, що свідчило про наближення до головних німецьких сил; інколи на цілу добу зупинялися через це, нашвидку окопувались, одстрілювалися, збігалися в атаки, втрачали багато людей; як тільки надходила ніч, одступали, позалишавши на поталу ворогові в окопах поодиноких стрільців — обдурювати цілу ніч німця безперестанною ритмічною стріляниною з рушниць.

Зупинилися, нарешті, і встряли в серйозне діло перед Августовом.

Це вже була середина вересня, осінь давала себе в знаки — було холодно, мокро, непривітно і брудно. З харчуванням дедалі гіршало: чи комунікація була неналагоджена, чи одвічне інтендантське головотяпство тому було причиною, але ми систематично в цих походах і переходах голодували, бо годі було сподіватися на поживу в порожніх, поруйнованих, покиданих мирним населенням, селах.

І дарма, що колишній «дядька», тепер уже унтер, Уткін правив трохи не за головного інтенданта полку — він літав із невеличким загоном далеко навколо лінії руху полку й «заготовляв» худобу на поживу полкові, але ті його заготівлі найближчий, конкретний наслідок мали тільки той, що Уткін — це ми всі добре знали — дуже швидко став багатою людиною, на коротких відпочинках днями й ночами грав у двадцять одно з такими самими заготовцями, як він, і мав уже кілька тисяч карбованців.

Перед Августовом наші роти змінили якусь натомлену й добре поскубану військову частину з сибіряків, а команда зв’язку, тулячись коло штабу, оселилась за пригорбком у подвір’ї закинутого, колись дбайливими господарями, хутора, вже досить понівеченого попередніми постояльцями.

Житлові кімнати тут, розуміється, посів штаб і заселили офіцери та полковий батюшка (ох, і батюшку ж послав нам Господь! Його пронизливі матюки були вдесятеро соковитіші за вишукані, семиповерхові викрутаси самого унтера Уткіна…); роти залягли недалеко в окопах, а нам припала повіточка — справжній едем, коли рівняти до недавнього тісного, холодного й неймовірно брудного та смердючого хлівця. Тут було затишно й сухо. Ми прийшли сюди, в це благословенне місце, ще вдень, і всяк на свою мірку мріяв, як чудово поспимо, нарешті, після двотижневих безперестанних боїв, тривог, переходів.

З харчуванням було зовсім погано. Варену їжу, захололу, розбовтану, як і завжди, кухня могла привезти з обозу першого розряду тільки десь увечорі, зварити нашвидку не було чого, хліба давно бракувало.

З того приводу відбулася у нас нарада. Саме коли вдень пригріло сонце, а на фронті, що он там — за перевалом, було порівняно спокійно, ми, вільні від наряду зв’язисти, розташувалися за межами хуторського двору, під нашою повіткою, де сонце посміхалося останніми вже, малопривітними осінніми посмішками.

Треба було обговорити харчове становище і трохи почистити вошву. Обидві справи були однаково глибоко важливі, невідкладні.

Дивне діло: не минуло ще й місяця, як ми опинилися в справжньому фронтовому оточенні, а вошва — цей перший і найлютіший солдатський ворог — устигла вже розплодитися мільйонами.

Спочатку завдавала вона нестерпних мук, почуття огиди перевертало всі нутрощі, найзголодніліший шлунок одмовлявся приймати їжу, коли ввесь організм відчував безнастанне плазування скрізь і всюди, у всіх напрямках, загонів цієї білої армії. Пізніше, правда, тіло задубіло, якось байдуже почало реагувати на всі організовані й неорганізовані вилазки (бувало — їси з казанка, нахилившись над ним, а вони одна по одній — у казанок!), люди призвичаїлися і їсти й спати порівняно спокійно в часи коротких відпочинків, дарма, що з них тисячами струмочків поволі випивалося кров.

Не міг ніяк до останніх днів примиритися з цим, призвичаїтися до вошей, тільки однорічник Серьожа Серк.

Цей, взагалі якийсь понуріший за інших, юнак, під тиском таких суворих і гидких обставин солдатського життя, почав на очах занепадати духом, і коли б життя його на цьому світі протяглося було довше, — хто зна, чи не наробив би він чогось незвичайного, або чи не зійшов би на стан цілковитого тваринного отупіння, що найчастіше траплялося з викоханими інтеліґентами з аристократичних, багатих родин. А походив Серьожа Серк, як я вже раніше згадував, із родини аристократичної — якогось видатного петроградського цивільного генерала.

Ось і тепер, коли, жадібно ловлячи останнє проміння вересневого сонця, підставляючи під його непевний захист достоту спороте вошвою тіло, ми поскидали з себе все й почали полювати, Серьожа Серк, зовсім оголившись, злісно зібгав докупи свою пару чудової, тонкої білизни й жбурнув її геть од себе в глибоку калюжу… І мовчки, ні на кого не дивлячись, тільки важко сопучи, поліз до солдатської торбини діставати зміну.

Коля Мухін обурився на таке марнотратство:

— Так же не можна, Сергію, — а якщо цю пару вже замінити буде нічим?

Усі ми мали білизни тільки по дві пари. І де тільки можна було — в річках, ковбанях, ставках, калюжах придорожніх, завжди ретельно випирали — без мила — тим, правда, аніяк не впливаючи на дальший родовід наших лютих ворогів: помочені холодною водою, воші тільки щільніше тулилися до рубців, а потім ще лютіше накидалися на наше, й так виснажене ними, беззахисне тіло, щоб надолужити прогаяне.

Серьожа довго не відповідав, уперто сопучи носом, і тільки після того, як мовчазний фон-Лямпе — високий, як придорожня тополя, незграбний і некрасивий, але добрий, симпатичний і акуратний парубійко, кольнув його:

— От німець, Сергію, так би не зробив…

Серьожа не стерпів:

— Мені дівчина пришле, а от вам і справді треба барахло берегти, фон-Лямпе.

Фон-Лямпе пильно на нього подивився.

Серьожа витримав погляд і, моргнувши, здалося мені, до Мухіна, кольнув іще:

— До речі, фон-Лямпе, чому ви, з височайшого дозволу, не відкинули й досі ганебного додатку до свого прізвища?

Для бідного фон-Лямпе це були два удари поспіль. Його незграбна постать глибоко нас переконувала, що навряд чи знайшлася б у світі дівчина, яка послала б йому пару білизни, а своїм «фон» він дорожив, як доказом аристократичного походження, ведучи свій рід од якихось славних прибалтицьких баронів чи баронетів. Але фон-Лямпе — культурна людина. Він притамував біль од образи і, щоб не доводити до гострої суперечки, вчепився тільки за друге — за «фон». Він висловив своє глибоке переконання, що наш генерал Брінкен, як тільки ось незабаром скінчиться війна (в це «незабаром» у нас найбільше вірив фон-Лямпе), неодмінно, з височайшого дозволу, не тільки відновить собі «фон» та «ден», а ще й напевно додасть щось, на зразок, скажемо, такого: «фон-ден-Брінкен аус Шлезвіг», або ще щось…

Серк органічно ненавидів німців і ладен був суперечку загострити, але розпалитися їй не дав Коля Мухін.

Тут таки, з невеличкого діялогу між цими товаришами, дізнався я, що операціями кайзерового війська на нашому саме фронті, на фронті нашого корпусного командира генерала Брінкена, керує… його рідний брат — німецький генерал фон-ден-Брінкен…

Коля Мухін, зупинивши суперечку, нагадав про їжу. Передягнений у нову, чисту білизну, Серьожа — чи з почуття приємности, що збувся на якийсь час нападів загонів білої сарани, чи, щоб остаточно примиритися з ображеним його уїдливими запитаннями фон-Лямпом, дістав із своєї торбинки ще одну плитку шоколаду й поділив на всіх по щирості.

Ми знали, що в торбинці Серьожі Серка лежить щось із фунт шоколаду ще з дому, — заповітного шоколаду, своєрідного «недоторканого запасу», на випадок надзвичайної скрути; знали, що Серьожа досі суворо оберігав материн заповіт (це вона йому в останню хвилину прощання поклала шоколад до торбинки), і Серьожин учинок усіх нас дуже розчулив, тим більше, що голодні кишки в кожного давно вигравали неймовірних маршів.

Я з фон-Лямпом узявся йти добувати картоплі. Десь таки ж у полі, напевне, не встигли її всю викопати, захоплені війною польські господарі (це було якраз у межах розташування польських сіл).

З великими труднощами — і пригинаючися, і повзучи по мокрій, брудній землі, і кулею перебігаючи окремі, відкриті ділянки перед фронтом, ми таки знайшли забуту картопляну плянтацію, що нагадала мені славнозвісного некрасівського вірша «несжатую полосиньку», і добули чудової, піскуватої бульби, як її тут іменують — стільки, скільки вистачило сил нести.

По дорозі натрапили на окіп восьмої роти. Погано, на пів зросту людини, зроблений, мокрий, слизький окіп, обплетений спереду наспіх колючим дротом, справляв гнітюче вражіння.

Попросив у нас картоплі «може, хоч сирої погризу…» поповненець восьмої роти, товариш Іванов — нікому не відомий робітник якогось петроградського заводу, чоловік років під сорок, із одутим, запухлим обличчям, каламутними очима (можливо, що працював на шкідливому виробництві), ввесь у брудній глині. Сидів він, скандзюбившись, мов мала дитина, в окопі, просто в калюжі, й дивився на нас, коли ми, зігнувшись учетверо, проходили повз нього — здавалося мені — з заздрощами.

— Что, браток, — спитав він, — нє слихать: скоро там замірят?

— Ні, не чути такого… А хіба що?

— Да устал больно… Отдохнуть би…

О, це «отдохнуть би»! З скількох тисяч уст молодих, повних сил і життя людей, доводилося мені чути це запашне, принадне й далекосягле слово! І скільком тисячам їхні гарячі бажання відпочинку здійснювалися для них самих несподівано…

Вже другого дня я дізнався, що тієї самої ночі, поміж багатьох, кого німецькі кулі й чемодани примусили навіки відпочити, був і товариш Іванов із Петрограду, нікому не відомий робітник, що працював, можливо, на шкідливому виробництві…

Стався при мені пізніше й другий отакий безглуздий, трагічний випадок: якось уночі, далеченько в запіллі, вже після бою, санітар, закінчивши копати яму, приготовлювану для трупів забитих недавно товаришів, виліз із ями, кинув лопату, підняв угору руки і потягся — солодко-солодко потягся, аж кісточки йому захрустіли. І вимовив тільки одну фразу:

— Ех, отдохнуть би!

І звалився в ту саму мить у ту саму яму, на смерть повалений одинокою якоюсь, заблукалою «шальною» кулею…

Зустрів товариша Хому. Він у роті. Він воює, в атаку ходити ще не доводилося, стріляє найбільше «в ясні зорі», і має велику надію, що ось-ось буде… за ротного писаря:

— Як тільки вб’ють писаря Шила, я — перший кандидат…

І через те й мені він ані трішечки не заздрить. Він свого доб’ється. Ого-го!

Становище ротного писаря мало чим відрізнялося від становища інших рядовиків: він завжди і скрізь у роті і з ротою. Тільки й пільги, що його менше в розвідку посилають, коли сам не напроситься, у секрети та в застави не становлять. А вже під час передишки після бою, коли всі інші мали право трохи відпочити, ротний писар мусів бігати — перевіряти «живий склад», писати списки на вбитих та без вісти загиблих, заводити до ротних реєстрів «поповнення», і все це — в окопних умовах, без канцелярських столиків та приладдя, найчастіше — на колінах, або притулившись до задка двоколки, чи й просто присівши по-турецькому десь у закутку подвір’я, коли рота відпочивала в якомусь забудованому місці.

Писаря Шила — маленького, білявого, вертлявого й надзвичайно енергійного та розумного хлопця з архангельських, не вбили скоро, як того, може й не хотячи, сподівався товариш Хома, і довго ще довелося моєму другові відбувати всі неймовірні труднощі й зазнавати небезпек на становищі звичайного рядовика восьмої роти.

Картоплю ми з фон-Лямпом приставили з честю. Вже добре повечоріло, а кухні не чути.

Вирішили, не покладаючись на кухню, негайно готувати власну вечерю. Яка це розкіш — піскувата, розсипчаста, зварена в солдатському казанку надворі, картопля, коли ще є до неї й трохи соли!..

І от — тількищо думала закипати в казанках картопля, на подвір’ї, на вогнищі з недопалених попередниками меблів, на вогнищі, заставленому з усіх боків нашими постатями (ішов дощ, осінні хмари пливли низько й невеличкого вогню нашого на собі не відбивали — з ворожого табору не добачать), коли ми вже смакували — ось-ось, нарешті, задовольнимо нестерпучі вимоги зголоднілих шлунків, — мене покликали й послали в заставу з чотирма стрільцями, далеко вперед наших позицій. Картопля закипала. З фон-Лямпом ми варили свою пайку в моєму казанку. Гаятися не давали й хвилини.

Я знав, що це — робота Кокіна з дегенеративною губою, і посилав на його голову всі світові прокльони, виливав усі лютощі, тільки й можливі у людини за таких обставин. Я пророчив на голову Кокінові найближчого, найпершого уламка дванадцятидюймовки, а в живіт йому — першу смугу кулеметного дощу, але йти мусів, не повечерявши.

З великим невдоволенням фон-Лямпе забрав свою половину (коли вона тепер закипить у його казанку, з підлитою свіжою водою?!), а я, з недовареною вечерею, мусів поспішати в пітьму ночі, в невідомість.

Ішли ми, часто спотикаючись на слизькому ґрунті, здавалося — цілу вічність. На нашу думку, вже давно повинна би була й ніч минути, а ми тількищо вийшли поза лінію перших окопів і, згідно з даними нам указівками, мали взяти далеко праворуч, увійти в лісок, ліском — не більше кілометра, мовляв, і на першій прогалявині — зупинитися, пильно зорячи навкруги, і про всякий рух у ворожому таборі негайно, через мене, самокатчика, (на велосипеді в таку грязюку!) доносити штабові.

Більше безглуздого доручення, здавалося мені, й вигадати не можна було.

Всю решту ночі простояли ми на показаному нам місці, де, власне, кінчався лісок і починалося заросле зрідка кущами поле і, на моє щастя, ніякого руху в ворожому таборі не спостерегли.

Ліворуч од нас цілу ніч стріляли гармати, цокотіли кулемети, часом ми чули приглушене «ура!» і — мерзли страшенно, люто мерзли, наскрізь промоклі, під холодним осіннім вітром. За ніч погризли всю мою недоварену картоплю.

На світанку змінили нас інші чотири стрільці (вже без самокатчика), нам наказано було вертатися до штабу, при чому показано й дорогу навпростець, без дальшого обходу, що ми його робили вночі.

Дорога навпростець була через ліс, без усякої стежечки, і продертися крізь гущавину з машиною була марна праця. І от — я сам. Мої чотири товариші подалися, за вказівками, скороченим шляхом, а я мушу — може небагато, яких три кілометри, а може й п’ять чи десять — блукати сам лісом, щоб видратися на битий шлях до розташування полку.

Сумно самому осіннього туманного ранку в густому лісі на чужині, в небезпечному місці, де з-поза кожного куща несподівано тебе можуть підстрелити, коли ніяк неорієнтований, де саме ворог, а де свої, коли з голоду, здається, припав би до найпершої сосни й запихався її черствою, несмачною корою…

Чогось усю дорогу не відставала, вчепившися в мозок, давня-давня, з Фінляндії знана, солдатська пісня — власне, не пісня, а кілька рядків її:

Бувають отакі в житті моменти, коли вчепиться якась пісня, віршик, чи фраза в мозок, і трохи не до божевілля доводить людину, що ніякими силами неспроможна позбутися її; вживав усяких підступних і рішучих, здавалося, засобів і я, та даремно. Жодна думка не лізла в голову, жодні міркування чи намагання міркувати не переконували забути нахабний мотив, клятущу пісню, — ні, кожної хвилі, як тільки кінчалася остання фраза, виринала в голові перша і знову й знову, без кінця-краю, вся істота наспівувала:

Я думав, що божеволію.

Прикро вразила несподіванка: в окопах я нікого не знайшов, штабу не було там, де він був і повинен бути, й сліду, на терені вчорашніх окопів було тихо, і тільки здалеки — в Августові, чи за ним, було чути зрідка стрілянину й гарматні вибухи. І от, серед поля, трохи відійшовши від місця, де був штаб, знесилений і голодний, поклавши в грязь обережно свою машину, неспроможний далі і кроку ступити, звалився я майже непритомний…

Чи траплялося вам коли опинятися в становищі, в якому, здавалося, вже давно-давно колись — чи в далекому дитинстві, чи, може, тисячі років тому — ви вже себе відчували, при чому найменші дрібниці сьогоднішнього вашого оточення нагадували вам фотографічно-точно все, що вже було колись?

В такому стані, перед тим, як утратити свідомість, почував я себе оце тут. Недовго — кілька коротких хвилин, але з якою яскравістю нагадали вони ті хвилини, мені дитячі сни-видива, після яких прокидався завжди з вередливим настроєм і заплаканими очима: отаке дике, порожнє, покромсане вибоїнами та ровами поле, далеко спереду темний ліс, навколо — ні духа людського, і страшний, пекельний жах самотности…

Очуняв од того, що над головою щось розмовляло. На здивування своє, побачив цілу юрбу по-святковому одягненого народу, що тупцяв навколо мене.

Це — мирні жителі — поляки, зібралися вони до костьолу, що он там — за переярком у сусідньому селі.

— Ваші, пане, вже давно пішли в Августов…

— А пан ранє́ний? — з наголосом на «нє» запитав хтось із юрби співчутливо.

Я не був ранений, але порожня була голова, порожній шлунок, і в очах темніло з утоми, коли підводився.

Хтось подав шматок хліба. Хтось співчутливо зідхав, хтось соковито, в «Матку Боску» лаявся — на війну, на солдатів, на винуватців господарського розору…

А в Августові своїх я знайшов тільки надвечір. Серьожі Серка вже не було. З ним сталося те, що могло і мало статися зо мною — мені так і казав Мухін (в його голосі, собі на прикрість, відчув я жаль, що не так саме сталося, бо послали би були, напевне, мене, а не Серьожу). А послали його, вступивши в Августов, із якимось пакетом до сусіднього штабу. Треба було тільки переїхати лісок, завернути праворуч, уїхати в село, і все. А потім — назад.

Посланий ранком, Серьожа не вернувся й на полудень, а перед вечором знайшли його послані кінні розвідники — на півдорозі до села, в лісі, з його машиною, вже мертвого — спочатку, видно, пораненого в голову й дбайливо ворогом перев’язаного, з покарлюченими пальцями, що повгрузали в землю, коли сердешний Серьожа корчився з болю.

Коло нього лежав його велосипед і одним-одна плитка шоколаду, дбайливо залишена милосердим ворогом, а решта материного подарунку зникла, разом із пакетом, що його віз Серьожа.

Убили Серьожу якісь заблукані, відсталі від регулярної частини, німці, бо фронт було зламано вночі, і ворог безладно відступав геть за Августов.

Перепочити знову не дали. Серьожу похапцем поховали там таки, на узліссі, край дороги, а ми того ж самого вечора посунули далі — гнатися за розбитим ворогом.

Це була диявольська робота. Поперед полку повним кар’єром вибігала на кілометр артилерія, нашвидку ставала впоперек бруку, посилала німцям навздогінці кількадесять похапливих пострілів, хутко зривалася на ноги, і знову мчала вперед, і вперед. А ми, піхотинці, мали ввесь час підтюпцем поспішати, не відстаючи від артилерії, і тут ми ставали мимовільними свідками тих руїн, що їх завдавали наші гармати живим рядам німецького війська.

Ввесь простір обабіч бруку, на окремих ділянках, і що відповідали перебігам гармат, було достоту встелено трупами, покиданими рушницями, знаряддям, кулеметами. Стогони й зойки поранених, здавалося б, зворушили камінь, але зупинятися й допомагати було ніколи, зупинятися й допомагати було суворо заборонено — треба було, за завданням згори, гнати і гнати ворога далі вперед.

Тільки другого вечора гонитва припинилася. З невеличкого ліска, що перетинав собою брукований шлях, почули ми організовану відсіч, і полк хутко розсипався, закопуючись у землю.

Тут загинув і штабс-капітан Таскін.

Найвища справедливість вимагала, щоб загинув був жорстокий капітан Борисенко, але з капітаном Борисенком, перед кожною зутичкою з ворогом, робилося щось чудне: він дуже спритно і вдало симулював недугу — його трусила пропасниця, його кидало об землю, він не своїм голосом починав кричати, поки не забирали його на ноші й не відтягали санітари (вчотирьох, бо менше не піднесло б) далі, за лінію вогню, а звідти на санітарній двоколці — до обозу першого розряду.

Там капітан Борисенко миттю підводився, починав на всіх підлеглих погукувати, показував свої гидкі, паскудні ікла, караючи на всі боки — винних і невинних із усякої нагоди й без неї, караючи, насамперед, тих, що несли його на ношах «не належно, не дуже обережно…»

І от, перед цим ліском командування ротою перебрав штабс-капітан Таскін. Перед тим од полкового командира дістав він у наказі сувору догану за те, що десь випивав і проспав на кілька хвилин виступ. Може буйний, невивітрений з голови хміль, а може гостра образа на полковника за догану — але щось кинуло Таскіна на небезпечний вибрик.

Ворог завжди намагається насамперед вивести з лав офіцера, коли керована ним частина кидається в атаку. Штабс-капітан Таскін, вивівши роту з обстрілюваного тисячами рушничних і кулеметних пострілів ліска, кинувся на прогалявину поперед роти з оголеною шаблею, закликаючи солдатів за собою. Бігли за ним не дуже охоче. Таскін перший добіг до першого німця, що, стоявши навколішки за кущем, брав його на мушку ґвинтівкою.

Товариші, що бігли недалеко від Таскіна, чули, як він, ховаючи шаблю й вихоплюючи нагана, гукнув на німця:

— Та хіба ж так стріляють, чортова німчуррр…

І снопом повалився з пробитим наскрізь черепом, бо поки натягав гашетку свого нагана, німець устиг вистрілити на нього на відстані кількох кроків.

Штабс-капітана Таскіна шкодували всі солдати його роти. Жаль до болю було його й мені.

Тут я дістав прикре доручення. Треба було вночі виплутатися з гущавини лісу, де зупинився полковий штаб, дістатися на брук, мчати кілометрів десять бруком назад, знайти лазаретні лінійки й наказати головному лікареві — всі вільні сили кинути з лінійками до полку — рятувати своїх і ворожих поранених.

Ніч була знову понура, дощова, осіння ніч. Увесь ліс навколо ревом ревів од зойків поранених, темінь непробудна — шляху ніякісінького. Тисячу разів я проклинав день і годину, коли потрапив у самокатчики, ладен уже був докоряти й небіжчикові Таскінові, що спровокував мене на цю службу, бо тепер, крім свого, виснаженого голодом і втомою тіла, примушений був тягти поруч іще кількапудовий тягар — велосипеда з поналіплюваними на колесах брилами грязюки, продиратися крізь кущі, спотикатися на пеньки, чекати кожної хвилі, що якийсь недобитий німець ось-ось коли не кулею, то бомбою покладе тебе на місці…

З такими важкими думками плутався я лісом, поки вдруге не пережив того, що сталося було отам, із гусячим табуном.

Мій велосипед об щось запинився, я підняв і поставив ногу на передбачуваний горбик, той горбик виявився чимось м’яким, і раптом — нелюдський зойк недорізаної тварини з-під моєї ноги розітнув ліс, залунавши далеким одгомоном-луною геть-геть навколо. Я наступив на груди пораненому.

Тут уже я не присів, бо якась божевільна сила, що її родити може тільки пекельний жах, кинула мене стрімголов уперед, і я біг доти, поки та сила не вивітрилась у мені, поки, нарешті, за поворотом не пізнав стежки, що вела просто до брукованого шляху, куди мені й треба було.

З великими труднощами долізши до бруку, почистивши, скільки можна було, машину, я знайшов загін свого червоного хреста багато далі, ніж мені казано — аж на дві години пізніше, ніж, за наказом, мав знайти (на конвертах польових пакетів писалося: «приставити не пізніше… години… хвилин»). Це коштувало життя, напевне, не одному десяткові недобитих у лісі й попри брукований шлях.

А переговори з головним лікарем, що саме, засукавши рукава, в якійсь придорожній будці, різав одному-по-одному пораненим — животи, руки, ноги, груди, порпаючись просто на залитій кров’ю, як водою, підлозі, не вживаючи ні хлороформу, ні інших снодайних придоб, — переговори з лікарем відібрали ще не менше, як пів години. Нарешті, навантажені потрібними матеріялами й санітарами, лінійки — не помчали, а посунули, мов на волах на ярмарок, уздовж бруку в напрямку, де їх чекали сотні людей, яким і хвилина була дорога.

До штабу я до ранку не доїхав. Звернувши з дороги, якою ввесь час сунули нові сили, обози, гармати — туди, і недобитки людські — сюди, я притулився під якоюсь похиленою вербою і нестямно заснув.

Прокинувся на світанку з напівзамерзлим, задублим тілом, наскрізь мокрий, бо безперестанку сіяв густий, мов із сита, пронизливий осінній дощ.

Затямивши добре місце, де на-смерть був переляканий уночі, я на ранок, добираючись до полкового штабу, побачив того, з ким звела мене доля в таких незвичайних обставинах. Він уже захолов, не дочекавшися ні ворожої, ні, тим більше, своєї допомоги, лежав поперек якоїсь стежечки, скручені пальці однієї руки втопивши в багнюку, а другою рукою міцно вхопившися за груди, звідки вже давно перестала струмочком дзюрчати, зробивши велику пляму аж на живіт, чорна, запекла кров…

Це був підстаркуватий уже вояка-німець, із борідкою давно неголеною й рудуватими вусами, обличчя мав виснажене, робітниче; скляні очі його, широко розплющені, непорушно дивились на мене.

З непокритою головою я пройшов тихцем повз нього, і в спорожнілій душі тільки й склалася одна, беззмістовна, чудна фраза:

— Не докоряй… Я ж не вбивав…

Полізти йому до кишені, взяти солдатську картку, приховати її й колись (о, чи прийде те «колись»?), як кінчиться це божевілля, надіслати його родині — жінці, дітям (може у нього донька вже доросла, голубоока, як Матильда в Фрідріхсгамі?) і написати, що я бачив, як загинув ваш, діти, татко за «фатерлянд»?…

Тільки на одну мить майнула така думка, але невіра в те, що колись це все скінчиться, і що матиму щастя згадувати ці жахи, як щось давно-давно минуле, а ще більше — якийсь тваринний жах перед трупами, чи, може, невимовний жаль до живої недавно людини, ніколи не дозволяли мені доторкнутися до мертвого товариша в полі, і я й тут поспішив од нього, надівши шапку аж геть далі, коли вже почув, що холодний дощ із голови рясно стікає за шию й боляче лоскоче спину, і зупинився перед другим трупом, що простягся на ввесь свій довгий зріст поруч стежки, попри самій залізничній лінії. Він лежав ногами до мене, одягнений у чудового сукна форму, в добрих, навіть розкішних чоботях, а клясично правильне й напрочуд красиве обличчя його — молоде, чисто поголене, було дивовижно біле — за папір біліше.

Крапельки дощу, що густо засівав і колію, і ліс обабіч неї, і ці покинуті трупи, що більшість із них іще вночі корчилися в муках, сподіваючися допомоги, — крапельки дощу падали йому в розплющені і звернуті поглядом у сіре, невидиме небо, очі, і стікали звідти струмочками, мов гіркі сльози образи — «за що мене, молодого й такого дужого, кинуто отут на згнивання?» — здавалося, говорили ті болючі сльози.

Я потихеньку пройшов повз трупа, неначе побоюючись потривожити такий непривітний сон, а дійшовши до голови, несподівано для себе самого, голосно зойкнув, усе мені всередині затремтіло, дрібнесенько зацокотіли нервово зуби, і я вже цілий день не міг якось нагрітися, примусити заспокоїтися…

У цього нового знайомого шрапнельним уламком знесло ззаду всю черепну коробку, трохи вище лоба починаючи й на потилиці закінчуючи, знесло разом із усім, що було колись у цій буйній голові кенігзберзького гвардійця, і закинуло геть десь далеко від його власника. Черепна коробка була порожня, як горнятко… Тому й білий був такий цей кеніґзберзький красунь-ґвардієць.

Тисячі, а може й десятки тисяч трупів довелося мені бачити на полях Німеччини, понад Мазурськими озерами, в долинах Галичини й у Карпатських горах, а пізніше — в мирному степу Мадярщини, але цих двох — не забуду, поки житиму.

Тієї ночі мав я незвичайне навантаження. Од вечора до самого ранку ганяв із пакетами — від штабу полку до штабу бриґади й назад, знову до штабу сусіднього полку, від нього — ще до дальшого, а від того знову — до штабу бриґади і т.д. і т.д. Добре, що хоч містилися штаби понад лінією бруку — їздити велосипедом було непогано.

А на ранок, зовсім близько від нашого штабу, трапилося таке.

Перед самою лінією наших, наспіх за ніч викопаних, окопів, що перетинали брукований шлях, де він круто звертав праворуч, несподівано з-за горбка з’явився німецький автомобіль. Мчав повною ходою. Пізнали, що це ворожа машина, не відразу. А коли пізнали, почали безладну стрілянину, а далі, на команду, рота вискочила з окопів, пробігла кількадесят кроків і вже брала машину просто на мушку. Авто зупинилося. Перший вискочив звідти шофер, але на крики зупинитися не зважив, побіг поза машиною й думав, мабуть, приховатися за насипом бруку. Тут його й догнала впевнено спрямована куля, і простягся сердега спочивати навіки. Вискочило троє пасажирів і встигли сховатися під мостом, звідки, коли вщухла стрілянина, вийшли, підійнявши вгору руки. Два офіцери німецького генерального штабу (шинелі з червоними підшивками) і провідник — старий-старий жид, якого силоміць узяли вони собі на цю ролю в Сувалках.

Офіцерів у нашому штабі прийняли шанобливо, нагодували й напоїли коньяком, посадили на свою машину (в німецькій кулі зіпсували мотора) і повезли в глибоке запілля, а провідника — тут таки, коло самого штабу, повісили на найближчому дереві, ще не встигли й тих офіцерів вирядити.

Невідомо, якими шляхами, а дійшов до нас зміст розмови з німецькими штабовиками. Вони, випивши й повеселівши, чистосердо оповіли, що цієї ночі, дякуючи вашому, панове, нехлюйству, з рук російського війська достоту вислизнуло цілі два німецькі корпуси (понад двісті тисяч вояцтва), що були замкнені в Сувалках, немов у пастці-западні.

І, очевидно, як вони казали, якийсь дурний недогляд, чи несвоєчасне виконання саме нашим полком наказу, віддало оце їх до наших рук, бо за їхньою дислокацією, шостий фінляндський полк у цю годину повинен був бути он там і там то…

Наказа про це полк пізніше справді дістав, але наказ, виходить, запізнився, а німці про нього знали…

З того приводу я розмовляв із Кольою Мухіном.

— Коли їхня правда, то для чого наші сили цілісіньку ніч ганяли — пересовували сюди та туди?

— Значить, треба було. Це мудрість не для нас.

— А коли б їм перетяти єдину стежку з Сувалок — найменше двісті тисяч німецьких солдатів було б обеззброєно, бо з Сувалок їм до найменшого опору розгорнутися було ніяк — це б, може, був початок кінця війні…

Мухін довго й пильно дивився на мене і, нарешті, зовсім несподівано видушив із себе слово:

— Слухайте, а чому ви — не однорічник? Непоганий би офіцер вийшов…

Сказати чесно, що всій моїй істоті до глибини душі бридка професія убивців, було небезпечно навіть в інтимній розмові з Кольою Мухіном, і я промимрив щось невиразне про невдалі іспити, і замовк.

Коля Мухін скептично оглянув мене ще раз і, здалося мені, зневажливо сказав:

— Да-а, так, значить, треба було. У нас тепер генералами не Куропаткини й не Алексєєви, та й спільників маємо непоганих…

Я знаю, що Мухін сам лаштувався стати офіцером. На найближчий поклик до школи прапорщиків вони, всі однорічники — перші кандидати.

А командування армією на нашому фронті належало славетному генералові Фоґові. Тому самому, що недавно звернувся до всіх «братьєв-солдат» з багатозначною, шапкозакидальною відозвою:

«Солдати! Нехай кожен із вас уб’є тільки по чотири німці, і тоді наша армія винищить чотири німецькі армії, і ми переможно вступимо до Берліну. Пам’ятайте: кожен тільки по чотири німці. А хто захоче й більше — не забороняється…»

Відозва відгонила багато глибшими мудрощами, ніж було їх у військовій стратегії героя японської війни генерала Куропаткина, — така відозва тільки на безголових дурнів могла, може, справити якесь вражіння, але нам, прочитавши її, наказували кричати «уррра!», і ми кричали.

А незабаром найсвятіший синод узаконив появу славетної ікони «Божія Матері Августовскія», на спомин про блискучу нашу перемогу під Августовом: увесь ворожий німцям і їхнім спільникам світ захлинався з радощів перед нечуваною в історії перемогою над німецьким військовим чоботом, пишучи про багато десятків тисяч полонених, про десятки тисяч німецьких трупів.

А все це був великий пшик.

Багато пізніше виявилося, що післяавгустовська ніч, коли ото так нервово пересовувалися наші військові частини (діяли три корпуси: фінляндський, кавказький і сибірський), коли справді з петлі навмисне дали вислизнути двом німецьким корпусам, була ніччю повної компенсації німецькому військовому командуванню за справді втрачені під Августовом, у гарячому бою, півтори тисячі (тільки!) полонених, за рахунок тисяч наших трупів в Августовському лісі, де довго потім завивали вовки, коли ми покинули це місце й посунули в райони Мазурських озер.

То була ніч звичайної воєнної зради, запроданства штабу Фоґової армії, за що потім повісили начальника штабу її, полковника М’ясоєдова.

В боях під Августовом і за Августов загинули: Петко Делі-Бошко, Йосип Гопфенкштанкт, загинув Ваня Лямін — один із серйозніших у восьмій роті хлопців, жвавий, енергійний і красунь на вроду; загинув фельдфебель Алексєїч, штабс-капітан Таскін, полягло більш як половина роти, а на зміну поляглим надходили й надходили все нові та нові невільники царського ладу, нові жертви ненажерному богові війни.

Прокляття війні!

Писар Шило не вправлявся з канцелярською роботою. Він уже часто використовував за помічника собі Хому Мельниченка.

А Хома не з тих, щоб на цьому заспокоїтися. Він уперто б’є на писаря.

ДО МАЗУРСЬКИХ ОЗЕР

Дорогу до Мазурських озер завойовували безнастанними боями.

А тут щодалі більше виявлялась цілком непридатною за тодішніх обставин наша служба — служба команди зв’язку на велосипедах. Не завжди бо можна було використовувати добрі німецькі бруковані шляхи для спішних переїздів од штабів до окопів, од окопів до штабів, до сусідніх полків тощо. Найчастіше було таке, що ніяк тими шляхами їхати не припадало, доводилося перебиратися просто розкислим од безперестанних осінніх дощів полем, ярами, лісами, і тоді наш єдиний засіб прискорити приставку дорученого пакета на місце призначення не тільки не допомагав, а й ставав на перешкоді.

Доводилося бо тягти не тільки на чоботях важкі брили брудного місива, а й на колесах давно нечищених, поіржавілих наших машин.

Про це ми не раз говорили своєму начальству, від наших заяв воно прикро відмахувалося, виконувати накази і своєчасно приставляти доручене вимагало суворо, і ми, самокатчики, почали вважати себе за найнещаснішу в полку службу.

За таких обставин Коля Мухін, моторист Боярський і симпатичний Фон-Лямпе щодалі більше спроневіряслися в наші загальні успіхи на фронті, Мухін гостріше й гостріше дозволяв собі критикувати й клясти порядки, Боярський найменшу нагоду використовував, щоб на кілька днів одстати від штабу і тягтися з обозом другого розряду за десяток-два кілометрів від лінії боїв; фон-Лямпе голосно мріяв про Іркутську (ні в якому разі не ближчу!) школу прапорщиків, сподіваючися, що, поки повернеться він звідти офіцером, про війну вже тільки згадуватимуть, а Стах Дзіяловський — один із тих, що його не любили в команді самокатчиків майже всі за гордовиту вдачу, почав підбивати мене на конкретну акцію.

Довелося мені якось із Стахом, виконавши доручення, разом доганяти штаб полку щось цілу добу.

Голодні, смертельно натомлені, ми не мали ввесь час іншої теми в розмовах, як про те, що добре було б десь несподівано, на руїнах якогось покинутого села, впіймати забуту гуску (Стах на менше ніяк не погоджувався — він казав, що смак гуски добре розуміє), здибати десь нерозтрощеного гарматними набоями чи нерозібраного солдатами на паливо хлівця, і влаштуватися — бодай на день, на пів дня — поїсти й відпочити.

Я бачив, що Стах більше за всіх, близьких до мене солдатів, ненавидить війну, відчуває жорстоке безглуздя її, цілковиту непотрібність і марність тих жертв, що несе в ім’я великоросійського імперіялізму його пригнічена, як і моя, нація, я відчував, що Стахові хочеться про це зо мною відвертіше поговорити, і всякими маловиразними натяками дав йому зрозуміти, що в цих його настроях має він доброго, певного і стійкого спільника.

Стах виразно зрадів.

Одразу мова з гуски й затишного закутка, так нам безумно потрібних, перескочила у нас на глибші, значніші речі, але… зовсім несподівано мій приятель запропонував трохи дивний спосіб позбутися жахів війни, і всі мої симпатії до цього представника гнобленої, як і моя Україна, польської землі, миттю у мене розвіялися. Правда, божевільна пропозиція товариша Стаха довго ще не давала мені спокою, примушуючи здригатися від безглуздя її, і мліти — від єдиної надії, яку та пропозиція відкривала.

Це було надвечір того дня, коли ми, за нашими підрахунками, мали вже наздогнати свій полк. Ми вже тішили себе надіями, що, нарешті, доб’ємося до полкової кухні, дістанемо, на гірший випадок, бодай холодну вечерю, матимемо нарешті, змогу хоч десь під небом, але між людьми простягтися, підмостивши під голови свої машини й виспатись-виспатись. Саме тоді зустріли ми якогось верхівця-ординарця, що казав нам доганяти полк, шукаючи його не там, де ми думали, а отак десь кілометрів за десять убік, через поле, а там — лісом-лісом, та знову полем і полем до якогось хутора, де полк мав уночі отаборитись на недовгий відпочинок.

У ординарця знайшовся запасний шматок хліба, промочений дощем у його торбі, ординарець не відмовився уділити нам по маленькому шматочку за кілька пучок махорки, якої ми нашкребли у себе по кишенях — так само мокрої, брудної. А з тими шматочками хліба ми віджили.

Але зовсім засумував Стах. Він уже не міг далі тягтися, він уже не знесе далі цих поневірянь, він пропонує мені зовсім простий спосіб назавжди позбутися цих мук.

— Ти спочатку прострель мені ногу — отут, вище коліна, а потім я тобі щось — що захочеш. І поїдемо відпочивати.

— Тільки треба десь при дорозі, — не давши мені висловити своєї думки про це, вів далі Стах, — при дорозі, де вештаються люди, де їздять верхівці, обози, проходять санітарні двоколки, щоб нас якнайшвидше знайшли…

Моя рішуча відмова прикро вразила Стаха. Він переконував спочатку, що це зовсім не страшна операція, а щоб не впізнали лікарі, треба тільки призначене для пострілу місце обмотати мокрим рушником чи сорочкою і стріляти просто зблизька, а рушника чи сорочку потім притоптати десь у калюжі…

— І ніяких слідів «самострільства» ніяка пся крев ніколи не виявить, — переконано додав Стах, і дивився на мене благальним, допитливим поглядом, що в ньому тваринний страх перед моєю відмовою дивовижно переплітався з надією потрапити до шпиталю, полежати в чистому ліжку, в теплому приміщенні, їсти — коли і скільки захочеться, і страшно мене хвилював, викликаючи водночас і обурливу огиду до того способу протесту проти війни, і невимовний жаль до цієї, доведеної до найвищого ступеня розпачу, живої істоти.

Я ще раз категорично зрікся.

І почав іти отак од Стаха бочком, увесь час на нього позираючи, бо десь у голові виринула така неймовірна, безглузда думка:

«Хоч би він справді не підстрелив мене з лютощів за мою відмову».

І хотілося самому з тієї думки глузувати.

А Стах замовк. І вже не міг я видушити з нього жодного слова, аж поки ми, звернувши, за порадою ординарця, вбік, не пройшли ввесь добрий шмат стернистого, але грузького поля й не ввійшли в лісок, що то треба було ним іти та й іти, аж поки не потрапиш на поле, до хутора, де мав отаборитися полк.

У ліску Стах несподівано зупинився.

— Прощавай. Я далі не піду.

Мене боляче вразив його глухий голос.

Стах поставив машину під якогось грабка коло стежечки, обережно притулив коло неї рушницю, а сам не ліг, а просто впав на мокру постіль із розгубленого грабками листя.

Мені здалося, що Стахові при тому зарипіли зуби, після чого він страшно, люто застогнав.

Розмовляти зо мною він не мав охоти ніякої. Ні на поради, ні на докази, ні на благання не зважав. Простягся отак під грабом, упоперек стежки, вдивився в темне, захмарене небо вечірнє, і на всі мої підступи тільки стогнав…

Я рушив сам.

— Не роби тільки дурниць, Стасю! — сказав йому на прощання від щирого серця.

А коли відійшов уже далеко-далеко, коли здавалося, що і Стах, і всі розмови з ним — це прикрий, поганий сон давно минулого, — почув одинокий гострий постріл, що так лунко завжди відбивається в лісі, і серце мені завмерло. Вертатися — божевілля, кидати Стаха самого — варварство. Була чорна, непроглядна осіння ніч. Було порожньо і безнадійно сумно в цьому понурому, заплаканому лісі. Останні краплі сил моїх вибив той постріл — ноги відмовились далі ступати, і я машинально приліг, одійшовши трохи вбік од стежки, під першим стовбуром безлистого вже дерева (чи дуб, чи граб — хіба розбереш уночі, та хіба й неоднаково?!) і, зщулившись од пронизливого, що до кісток пробирав, холоду, незабаром заснув.

Прокинувся удосвіта. Штаб свого полку знайшов десь аж опівдні, про пригоду з Стахом нікому нічого не казав, бо вже ввечорі дізнався, що знайшли його «пораненого» в лісі й евакуювали в запілля, у ногу пораненого…

— Щасливої тобі дороги, Стасю! Видужуй та пильнуй удруге на фронт не потрапити.

Бо війні швидко краю не видно, бо вдруге і втретє повертають до окопів, нашвидку залікувавши нескладні рани нашому братові, бо може другого разу твоя доля відвернеться від тебе зовсім, і твої розрахунки, що тебе «пораненого» випадковим ворогом у запіллі знайдуть, перев’яжуть і повезуть до теплого шпиталю, де чисте ліжко, де можна спати, спати й спати, і їсти, їсти й їсти — скільки й коли схочеться, може вдруге твої розрахунки на це й не справдяться… Бо он уже його величність височайше наказали додати до карного кодексу артикула, що за такі речі стрілятимуть нашого брата, на науку іншим «самострілам», як собак — нещадно, немилосердно.

Щасливої тобі дороги, Стасю! А я стріляти сам себе не буду.

Нехай станеться те, що має статися.

«ТИ ВПАВ, ЗВАЛИВСЬ, А Я ЩЕ ЙДУ…»

Третю добу сидимо з батальйонним штабом у довгій кам’яній повітці серед поля, безперестанку обстрілювані тяжкою німецькою артилерією. Ні вдень, ні вночі звідси вибратись не можна.

Недалеко перед нами, за невеличким кряжем — дієва позиція нашого полку, за пів кілометра проти неї — німці, а за ними ліс, і ото з лісу бухає й бухає — ритмічно, безнастанно, кожні три-чотири хвилини батарея гавбиць плює на нас славетними чемоданами.

Коли чемодан летить, довго чути його гостре, противне металеве дзижчання (неначе хто широкою мідяною плитою в повітрі грається).

І перше, ніж упаде це знаряддя руїни й смерти і з несамовитою люттю вихопить із землі стовп мокрої, чорної маси, підкинувши її на десятки метрів угору та залишивши на місці широку й глибоку вибоїну, — кожного разу чекаєш, що звалиться цей ворожий подарунок саме на повітку, рознесе її нестійкі, тремтливі, глиною позліплювані кам’яні стіни й поховає живцем, чи пошматує, як ото шматує чорний, для іншого в природі призначений, ґрунт східньо-пруських земель.

І так — годину, дві, три, добу, другу, третю. А позавчора, коли велосипедисти перебігали ранком до цієї повітки полем (пробігти від ліска, що понад дорогою, треба було може з пів кілометра), трапилася ще одна пригода, що надовго врізалася втямки, а в ті дні стояла ще перед очима, застеляючи, в поєднанні з пекельною музикою чемоданів, рештки свідомости.

Цим самим полем за хвилину перед тим, як ми кинулися перебігати з велосипедами, надала лиха година промчати вскач кільком верхівцям-ординарцям, що їм треба було нав’язати зв’язок із іншим батальйоном з боку від нашого. А ворожа артилерія смертельно не любить верхівців, а німецька артилерія в кожному вершнику вбачає ненависного козака і, вирішивши, мабуть, що готується від нас кіннотна атака, миттю перенесла всю лють свого оскаженілого харкання саме на ту лінію, що нею треба було, вслід вершникам, перебігти й нам.

Ми витяглися довгою низкою — один за одним — десять велосипедистів, і підтюпцем, підштовхуючи збоку свої осоружні машини, мали добрий намір — проскочити цей невеликий простір у доброму здоров’ї й благополучії. Але, призначувані для уявлених німцями козаків, чемодани вже намацали нас, намацали лінію нашого перебігу — ось один ряд їх гакнув позад нас (переліт!), — другий — недалеко спереду (недоліт!), — наступної порції треба було чекати в наш рядочок.

— Комусь, а може й багато кому, не минути наступної черги! — блискавкою промайнула в мене та, мабуть, і в усіх інших, думка.

Але згадав я свою віру непохитну — вернутися живим, неушкодженим із цього пекла і, не міняючи напрямку й темпу, наче байдуже, безжурно, але з захололим на одну коротку мить серцем, біг далі рівно, розмірено.

Поруч мене, відставши від попереднього товариша на кілька кроків, тупцяв, прихилившись низько до велосипеда й жадібно ловлячи шалені звуки набоїв, біг веселий, вертлявий, енергійний хлопець і вправний велосипедист Антошкін із смоленських.

— Давай ліворуч! — гукнув він мені, блиснувши, сповненими веселощів, бадьорости й молодечого задору очима.

Я відмахнувся: у мене своя лінія. А здалеки вурчить, наближається страшним, неминучим фатутом, зловісно заздалегідь виспівуючи похоронні хорали, один, два, три, чотири чемодани.

Ще хвилина, ще мить… Ось-ось уже вони, всі чотири.

Хлопець одскочив од мене, як від зачумленого, й за ту хвилину відбіг може на п’ятнадцять, може на двадцять кроків ліворуч, усе нижче й нижче схиляючи голову до велосипеда, неначе в цій тендітній машині шукаючи захисту перед страшною небезпекою.

— Дззз-жжж-рррах!

— Ррррах!

— Ррррах!

— Ррррах!

Неначе сам пекельний управитель роздирав, лютуючи на непорядки, небесні запони.

Мене кинуло повітрям, перекрутило, покотило по землі, обляпало грязюкою й обсипало викопаними з глибини сухими грудочками. Диму в чемоданах небагато — він розвіявся дуже швидко, поки я встиг схопитися на рівні ноги й потягтися рукою до відкинутого геть свого велосипеда.

Мої очі повернулися в той бік, куди відбіг, і мене за собою запрошуючи, веселий, вертлявий, енергійний хлопець і вправний велосипедист Антошкін.

Там не зовсім іще розвіяний димок курів над розверзтою пащею землі, там кумедно крутилося на передніх вилках велосипедне колесо, заплутуючи в заіржавлені спиці шматок закривавленої сорочки з підтяжками. — все, що залишилося від веселого, вертлявого Антошкіна.

Це про нього, вже геть-геть пізніше, сидівши в затишній кімнатці мадярського села Дуначебу над Дунаєм, теплого травневого вечора записав я до свого щоденника:

Так, спинятись, і зідхати, і жаліти, і обурюватись, і думати взагалі — «нема коли…» Та й навіщо?

Он же знову летять-сичать чорні круки, і через мить і з мене може залишитись, накручуючись на велосипедне колесо в передніх вилках, хіба шматок брудної солдатської онучі…

Прокляття війні!

Я доганяв товаришів.

Третю добу сидимо після того в повітці під безнастанним риском — бути похованими, розшматованими, лущимо й жуємо горох, якого в цій повітці дбайливі господарі запасли досить, жуємо, бо всі, навіть «недоторкані» запаси поживи вичерпали, мучимося без води, а надії вирватися звідси — дорівнюються нулеві…

Високому, чорнобородому й чорногривому отцеві Василієві сьогодні, як і вчора і позавчора — досить роботи. Дивно, як це опинився він тут, у такій небезпеці, коли ми знали, що наш славетний батюшка тримався ввесь час на дуже й дуже поважній відстані від сфери досягнення набоїв.

Отцеві Василієві сьогодні досить роботи. Набиті за день в окопах тіла відтягають за ніч сюди, поза повітку, а щоб вони довго тут не залежувалися — закопують нашвидку, та не відразу до великої ями, бо ніколи, та й нікому з великою ямою вовтузитись, а по кілька штук, у невеличкі копанки, і отцеві доводиться, перелякано пригинаючись перед кожною черговою порцією чемоданів, поспішно відспівувати «воїнів, на бранному полі за другі своя жівот положівша…»

Це його, видимо, нервує, злостить, бо всуміш із тужливим, важким і гнітючим «Со святимі упокой», отець щедро обсипає приглушеними матюками свого денщика, рядовика Пантелєя — таку собі потріпану, кошлату постать, що править отцеві разом і за дячка в нескладній процедурі нашвидку влаштовуваних похорон.

Боляче було дивитись на цю нещасну людину з її рабською покорою отцеві духовникові, з її покірно-принизливим реагуванням на вибухи найбруднішої лайки, безпосередньо після проголошення священних слів похоронної відправи. Пантелєй, видно, намагався сприймати лайку отця Василія, як щось належне, неминуче, як прояв особливої уваги отця до його маленької, грішної фігурки. Він пробував деколи навіть посміхатися, але, мабуть, десь і його душа глибоко обурювалася, а щоб не виявити того обурення назовні, денщик-дячок Пантелєй кожного разу, як тільки просичать на його адресу чергові поверхи отцевої лайки, починав сконфужено-посилено махати кадилом, одвертаючи очі від грізної постаті свого зверхника десь далеко-далеко вбік.

Естонський барон чи баронет, однорічник фон-Лямпе, чуючи лайку отця Василія, кожного разу здригався, зщулювався і посилено сопів носом. А то якось, не витримавши своєї лінії мовчазного сприймання всього, що навколо нього діялося, несподівано зашепотів до мене, коли ми поруч за клунею посилено обидва лущили горох, тут таки ним запихаючись, як виголоджені тварини:

— Яке то безкультур’я, Боже, яке безкультур’я у російських священиків!.. Наші пастори нічого подібного, ніколи собі б недозволили…

Сам фон-Лямпе належав до ісповідників лютеранської, отже, вільнодумної релігії, і вільно йому було критикувати (пошепки, правда) духовну особу іншої віри, як йому хотілося, і вбачати в страшному блюзнірстві отця Василія тільки безкультур’я. Тим часом я з сумом констатую (для себе самого), що епоха милих, симпатичних «старосвітських батюшок і матушок» Нечуя-Левицького для України давно-давно і безповоротно минулася, що Україна віддавна насичена прототипами отця Василія, посланцями петербурзького найсвятішого синоду — звичайними слухняними урядовцями складного апарату царсько-колонізаторського ладу, в більшості, або й поголовно — аґентами зненавиджених не тільки українським народом царської охранки і жандармського управління. Я констатую (для самого себе), що тому така популярна назва «піп» для священика на Україні, що тому занепадає віра християнська православна, що тому ростуть, як печериці після дощу, незліченні секти віровідступників — шукачі Правди, шукачів Божої Істини. Людська бо душа прагне Бога. І вона шукає Бога.

А фон-Лямпе тим часом шепотить далі:

— А піди — зачепи, обсмикни такого батю, він тобі швидко допоможе перед очі польового суду стати (бо гинемо ж «за віру, царя і отєчєство» — віра на першому місці, а він же — могутній репрезентант тієї віри), ще й не відспіває, після виконання вироку, собачий син…

Тоді я ще з приємністю вже констатую (для себе самого), що в західній частині Великої України — Галичині — наші люди не знають попів типу отця Василія. Там і православний, і покатоличений в наслідок нещасливої Унії 1596 року священик — завжди і всюди — рідний батько і друг парафіянам, найбільший порадник і рятувальник і в духовних, і в громадсько-національних, і взагалі в життьових, буденних справах. Від того на душі трохи легшає. А в шепіт фон-Лямпові кажу:

— Але яке то нечуване блюзнірство, святотатство, соковитішим словом висловлюючись, перед Обличчям Самого Великого, Всюдисущого Бога, перед містерійною, незбагненною маєстатичністю Смерти!..

Фон-Лямпе погоджується кількома покивами голови. Чемодан ударив у куток повітки і вбив двох зв’язкових од рот. Один саме підніс до рота жменю налущеного гороху, і так і залишився з напівроззявленим ротом, з міцно затиснутим у жмені зерням гороху та широко розплющеними очима, а другий застиг зігнутий над солдатською торбою, де перебирав своє немудре майно, може вишукуючи кришок од сухарів.

Захололи обидва в такому стані, як і сиділи, закопувати їх було незручно, незадоволено бурчали санітари, ще красномовніше крив свого денщика отець Василій…

Важко… Ой, важко!

Перед вечором четвертої доби прилетів німецький аероплян, довго крутився над повіткою, пролетів уздовж фронту й неначе дратуючися, граціозно завернув, опустившись зовсім низенько, і подався до себе.

Фон-Лямпе й Мухін із тих одвідин аеропляну зробили такий мудрий висновок: треба з повітки тікати конче, хоч би там що.

Зробило, мабуть, такий самий висновок тихцем і наше батальйонне начальство, бо вночі перебралося кудись у захисніше місце, залишивши в повітці й коло неї з десяток зв’язкових од рот велосипедистів.

А фон-Лямпе й Мухін, зовсім непогані, виходить, знавці воєнних тонкощів, випросили дозволу поїхати днів на два до Августова — здається, щоб велосипеди полагодити. Випросили вони такий дозвіл і на мене, і вночі, коли прокляті гавбиці на якийсь короткий час, неначе натомившися, перепочивали, ми вихопилися з того пекла — кожен про себе плянуючи — більше ніколи сюди не повертатися.

І повертатися, справді, нам сюди не довелось. На світанку в повітку влучило відразу кілька порцій чемоданів (аероплян добре визначив, куди саме поціляти), і від повітки залишилася тільки купа обгорілого каміння — горохове ж бадилля було дуже пересохле! Од покинутих у повітці людей не лишилося нічого.

І от, ми в глибокому запіллі — кілометрів за двадцять од чемоданів, од гнітючого, безнастанного жаху чекання смерти, від отця Василія з Пантелєєм та матюками. Ми — в Августові.

Порожньо в місті. Без кінця повзуть обози, рухається військо, скачуть порожніми від населення вулицями верхівці. В якомусь розгромленому будинку ми знайшли досить не цілком поламаної обстановки, щоб улаштувати собі ліжка, піймали на подвір’ї отетерілу курку, знайшли картоплі, наварили чудового варива і, наївшись, здавалося, вперше в житті, спали і спали 48 годин.

Підійшов обоз другого розряду нашого полку. Там ми знайшли нашого вайлуватого, але поважного Боярського і, зовсім несподівано для мене, він запропонував мені стати йому за спільника в багатій на перспективи справі. Полк одержав два мотоцикли. Боярський уже одного дістав — на мотоциклі не доведеться так близько триматися коло фронту, бо треба обслуговувати обоз, і він пропонує мені домагатися другого. Марки «Індіян», чудова машина на три з половиною кінські сили…

А коли б та спасенна машина була тільки на три, на дві, на пів кінської сили — хіба я з меншою надією, з меншим запалом кинувся до начальства проситися на неї — я, мовляв, знаю, я вмію їздити, я буду якнайсправніший моторист! (А мотоцикла я в руках у житті не тримав).

Боярський підбадьорив — він навчить. Головне — добути згоду начальства. Згоду начальство дало.

А я того самого дня піймав в Августові ще одну курку і вперто хотів, щоб її всю — чисто всю — з’їв сам симпатичний товариш Боярський…

ДЕ ДІЛАСЯ ДІВЧИНА З ГОЛУБИМИ ОЧИМА?

І Мухін Коля, і симпатичний фон-Лямпе з Августова вже до позицій не вернулися. Вони знайшли в Августові полкову, а може й бриґадну канцелярію, що дала їм давно очікувані вирядження до шкіл прапорщиків — фон-Лямпові до Іркутської, а Мухінові до Павлівської, десь під Петроградом, здається. Прощалися зо мною, як рідні — щиро, гаряче. Але в останніх їхніх поглядах я читав велику, нестримну радість людей, що надовго, а може й назавжди, збуваються того пекла, в якому крутилися ми спільно ось уже понад три місяці, а поза тією радістю, що викликала в мені десь глибоко приховані, невгамовні заздрощі, останні погляди товаришів говорили:

— Сердешна ти людино, — навряд чи довго тобі тягати по цьому світі навіть оту, вищої ранґи, машину, що тепер тебе так тішить… А ми — будемо далеко, ми будемо жити, жити!

І ці останні моменти обгорнули мене хмарками смутку, жалю невимовного.

Жити! Жити! Жити!

Пригадувалася весна, молода, багатонадійна весна цього року, хотілося вибігти на вулицю міста, вискочити перед тим безперервним ланцюгом людських колон, возів, гармат, червонохресних двоколок, що сунуть і сунуть уперед, углиб німецького краю, на поталу чемоданам, і гукнути — не по-людському, несамовито гукнути — завити:

— Куди? За що? Навіщо несете свої молоді, буйні голови?!

А замість того, в безсилій люті, в останній момент прощання, я впав на дбайливо змайстроване нами з уламків скриньок, стільців та шахов у погромленому приміщенні ліжко, й ганебно, неначе маленький, заплакав.

Коля Мухін щось незадоволено бурчав, а фон-Лямпе присів край ліжка і довго втішав незграбними, кострубатими словами, може й справді щирий намір мавши уділити мені крихітку того щасливого, надійного, чим він жив того моменту сам.

Мені пригадалася фінляндська казарма, отака сама моя поза на солдатському ліжку після невдалого скоку на кобилу, отакий самий незграбний, але добрий, привітний Хома Мельниченко з його немічною, але теплою, людяною ласкою, думки полетіли далеко-далеко, ще далі назад, і тупий біль, що стискав серце, поволі стихав…

Електро- моторист Боярський хутко привчив мене поводитися з «Індіяном», пускати машину в рух, самому знаходити причини несподіваних зупинок мотору (найчастіше — це від свічок), і вже через два дні ми обидва рапортували начальникові господарської частини, підполковникові Дельвіґові:

— Ми готові!

Потім і наш обоз другого розряду, а з ним і ми з своїми машинами посунули вперед.

Полк був уже десь у Мазурських озерах.

Наче з великої до нас симпатії, лагідний підполковник Дельвіґ од себе обох нас не відпускав, а використовував на незначні, недалекі виїзди з дорученнями господарськими.

За кілька днів, без особливих пригод, обоз доплазував до якогось Вільгельмового маєтку, де, як нам оповідали, кайзер дуже любив проживати літніми місяцями, в безмежному, густому лісі полюючи на чудових, струнких і гнучких, красиворогих кіз. Це був, на нашу мірку, просто поміщицький маєток, «економія» серед густого лісу, з усіма дотичними до неї будівлями — довжелезними стайнями, повітками, коморами, людськими житлами й високою, ґотичного стилю, баштою — дачею самого кайзера. Цю дачу, що її звали, коли переказати по-нашому, здається «царський гірський ключ» — «Кайзершльозберґ» — ми застали вже поскубану — по всіх кімнатах із високими, вузькими віконцями, на всіх чотирьох поверхах цієї розкішної башти, валялися гори паперу з немилосердно очищеної кайзерської книгозбірні, валялися вихолощені розкішні, невидані оправи дорогих, старовинних видань книжок, валялися по всіх кімнатах гори невистріляних мисливських патронів.

Маєток був порожній. Тільки в одній хатинці «людської» будівлі знайшли в льоху під кухнею старезного дідугана-німця, що й ходив уже втроє зігнувшися, і догадався подати про себе голосно знак, застогнавши, коли ми обходили приміщення.

Цього діда ухвалили негайно взяти на повне полкове утримання, і він так і ходив із тиждень, поки ми стояли в «Кайзершльозберзі», по-німецькому пунктуально, справно ходив, тричі на день, до обозної кухні, вистоюючи разом із нами чергу з казанком.

Та ходила ще по маєтку й блукала в лісі літня жінка — далеко, мабуть, за сорок років — жовта, хвороблива на вигляд, із божевільними, неспокійними очима й незмінною ідіотською посмішкою на губах. Вона вміла говорити по-польському, але вигукувала тільки дикі, незв’язані між собою фрази, і здавалося, що тоді тільки опам’ятовувалася, тоді тільки очі її набирали людського вигляду й блискали, скороминущими, правда, проблисками свідомости, коли вона звертала увагу на свою доньку — дівчинку, може одинадцятьох, може дванадцятьох років. Дівчинка була обідрана, майже боса — так само, як її мати, але з чарівною кучмою конопельного волосся під старенькою хусточкою, і блискучими, принадними голубими очима. Дівчинка ні на крок не відставала від матері — вона по-дитячому (так само, як і в нас, на Україні) трималася матері за її спідницю.

Іх можна було бачити тільки вдвох — і ранком, і вдень, і пізно вночі — вони блукали, як сновиди, по маєтку, заглядали в вози, зупинялися коло солдатських гуртків, що в вільний час різалися «в очко», блукали попід лісом, але ніколи не заходили до жодного приміщення. Рідко коли підходили до кухні, але не насмілювалися простягати руку по їжу.

Про них дбали. Навіть дивно було, як ці товстошкурі, нечутливі в усіх інших життьових пригодах, обозні люди пильнували — один перед одним — набрати саме в свого казанка багатого в перші дні на товщі й іншу поживу супу, витягти з-за халяви саме свою, нижньоновгородського виробу, круглу, солдатську, червоно пофарбовану, дерев’яну ложку і, залишаючи себе на потім, лагідно, але настирливо частувати цих, покинутих напризволяще евакуйованим населенням маєтку, двох істот-сиріток.

Мати з дочкою блукали по маєтку. Мовчки, зосереджено, несподівано з являючись, дивились вони на все, що їх оточувало — одна божевільним поглядом, друга — широко розплющеними дитячими, наївними голубими очима, що з них світила безмежна, безхмарна радість молодого життя.

Тільки одного разу ці наївні голубі дитячі очі сповнилися були жаху і дівчинка щільніше притулилася до матері, закутавшися в лахміття її спідниці.

Це було тоді, коли в наслідок мудрого Уткінового постачання, вже на п’ятий чи що день не було чого класти в казани полкової кухні, щоб заправити ріденьку, водянисту страву — кулешик, і хтось із обозників підстрелив у кайзеровому лісі з солдатської рушниці струнку, довгоногу кізку. Принесена до кухні, вона ще жила; вивернута кулею з м’ясом лопатка передньої ноги її справляла гнітюче вражіння, коза дивилася на оточення тужливим, передсмертним поглядом сіро-блакитних очей, і дівчинка з голубими очима не могла знести того погляду…

Наш полк десь на перехресті складної системи Мазурських озер зупинився й перестрілювався з ворогом. Ми живемо в кайзеровому маєтку три дні, п’ять, десять. Все йде своїм звичним порядком і, нарешті, серед дня — тривога.

Спочатку зняла ту тривогу, сполошивши мирно настроєний обоз — літня жінка — жовта, хвороблива на вигляд, що ото сновидою блукала поміж обозом та в лісі з маленькою донечкою.

Вона тепер не блукала, а бігала — розпатлана, простоволоса, підбігала до солдатів, пильно вдивлялася їм увічі, від чого багато хто відвертався й занурював очі в землю, а потім гукала божевільно тужливо:

— Панє, де моя Броня?

— Панє, де Броня? Ха-ха-ха!

І сипала божевільним реготом, що від нього комашки поза спиною лоскотати починали. Отак бігала вона від воза до воза, від гуртка до гуртка по двору з годину, а потім несамовитий регіт її чути вже було десь із гущавини лісу.

А над вечір тривогу засурмив горнист. Нам треба було виступати.

І коли вже все було готове, коли треба було з хвилини на хвилину чекати наказу рушати, я забіг до тієї кімнати, де з Боярським та кількома полковими писарями ми прожили безтурботно цих вісім чи десять днів, — забіг подивитися, чи не забули ми чого, поспішаючи.

В кімнаті — на низькому, дерев’яному ліжку, застеленому соломою, на якому ми по черзі спали, якийсь густо зарослий колючою, рудою, брудною бородою обозник, що в нього ззаду огидно блищали засмальцьовані штани, ґвалтував худу, хворобливу на вигляд, матір голубоокої дівчинки.

Її жовті, оголені кістляві коліна блиснули перед моїми очима, майнули брудні штани обозника, і я тільки почув:

— Ох, пане, я ж хвора… хі-хі-хі… Ой, хвора, пане… Ха-ха-ха!

І знову той божевільний регіт…

— Пане, де моя Броня? Ой, хвора… ха-ха-ха!..

Я ще недавно поклявся, що не вбиватиму, але в ту мить не зупинився б перед тим, щоб загнати багнета — глибоко-глибоко, по саму цівку, в оті паскудні обозникові штани, але мій карабін туго прив’язаний надворі до «Індіяна», у мене голі руки, а знадвору чути команду вирушати.

— Гаа-а-де, що робиш?! — тільки й гукнув я, і на одну коротку мить бачив, як повернулося до мене заросле колючою рудою бородою, перекривлене звірячою люттю й пристрастю обличчя, і чув те божевільне «хі-хі-хі» старої, хворобливої жінки…

Я з люттю пошпурив у повернуту до мене морду обозника якусь поламану табуретку, чув його несамовитий зойк, і наступної миті вже був коло колони, тяг у руках свого «Індіяна», щоб на найближчому брукованому шляху завести й найменшою скорістю поїхати, поруч із Боярським, трохи поперед обозу.

Обоз рушив, обозу не зупиниш через такий випадок, як там, у кімнаті, і тільки далеко від’їхавши й отямившись, я переказав про все Боярському. Він скривився і тільки спитав:

— А що то за обозник?

Що то за обозник — я не знав.

Так само, як не знав я, і досі не знаю, як не знає й не знатиме ніколи світ, де ділася голубоока дівчинка Броня, що дивилася на дикий воєнний світ такими наївно-здивованими, дитячими очима…

Генерале Брінкен! Генерале Фоґ! Кайзере Вільгельме! Може ви знаєте — чи не завели маленьку голубооку дівчинку брудні обозники до густого лісу, чи не кричала голубоока дівчинка передсмертним криком:

— Ой, панє, я ж ма-а-ленька!..

Прокляття війні!

ХОМА МЕЛЬНИЧЕНКО ЗАКОЛОВ НІМЦЯ

Як це йому сталося, він і сам не знав…

Уже місяць, як фронт зупинився в Мазурських озерах, і день-у-день одбувається вже не маршова, з довгими переходами, несподіваними наступами й відступами на «заздалегідь підготовані позиції» війна, а одноманітне, тягуче, з дрібними вилазками, незначними атаками на окремих ділянках, систематичне винищування людей — так звана, війна позиційна.

Штаб полку розташувався зовсім близько — за п’ять чи шість кілометрів од окопів — знову в якомусь поміщицькому маєтку, за тридцять кілометрів ґрунтовно осів штаб корпусу з величезними штабами служби, з добре налагодженою поштою, а надто — з пакунковим відділом.

З мотоциклом робити майже нічого — коли доведеться раз на тиждень з’їздити до обозу другого розряду, що між полковим та корпусним штабами, а ще рідше — до самого корпусного штабу, то то й усе.

Бувають дні, коли здається, що й війна відійшла десь у минуле, що живемо ми просто на мирному стані, випадково тільки потрапивши в трохи незвичне оточення. Щодня з польової корпусної пошти привозять вози пакунків — це далекі родичі надсилають гостинці з дому; почали тут уперше привозити й роздавати колективно зібрані десь у глибокому запіллі, всередині країни, індивідуальні подарунки, що складалися найбільше з торбинок на тютюн, коржиків, часом цукру, шоколаду, з неодмінними листами всередині пакунків — од якихось невідомих жертводавців — найчастіше ображеного долею жіноцтва — дівчат, удовиць, просто «сестриць…»

Вільними днями штабні офіцери влаштовують грища на подвір’ї, боряться, бігають, бавляться, як школярі. Чекаємо миру. Чутки — одна за одну надійніші — принадні чутки повзуть і повзуть — на Різдвяні Свята будемо вдома, найпізніше — на Водохреща…

Але саме перед Різдвяними Святами фронт заворушився. Почалися вперті, настирливі наступи-атаки німецького війська: німецьке військо, як оповідали припадкові полонені, має завдання — піднести кайзерові новорічний подарунок — вигнати росіян зовсім із землі Німецької.

Через те день-у-день клекотить на всьому фронті, через те немає тієї ночі, щоб на всій лінії не відбулося кілька кривавих, страшних атак.

Через те вдень з горища двоповерхового будинку, де отаборилася вся команда зв’язку нашого полку, видно в бінокль, як під самі німецькі окопи часто під’їздять нові та нові ешелони свіжого поповнення, як тут таки, нашвидку вишикувавшись і розсипавшись розстрільною, це свіже поповнення, просто з вагонів, стрімголов кидається в атаку й гине, достоту скошуване нашими кулеметами, рушницями й шрапнелями.

Між нашими й ворожими окопами — найбільше сто кроків, а на тих ста кроках набито за кілька днів гори, страшні гори — і наших, і німців. І ніяк ховати. Поки тривають добрі морози — байдуже, а тільки пригріє вдень сонце, потепліє в повітрі, і несе звідти млосним трупним запахом.

Всі намагання якось договоритися з ворожою стороною — поховати набите людське м’ясо, щоб застерегти здорове повітря живим — ні до чого. Ворог мав завдання — за всяку ціну до дня нового року подарувати кайзерові високу перемогу, і гнав, і гнав усе нові й нові ешелони, а в наших кулеметах закипала й випаровувалась вода від безнастанної, ретельної роботи.

На добу відбувалося по десять, дванадцять атак. Рідшали людські ряди, але ззаду, з глибини невичерпного людського муравлища — старої, сонної, очманілої в патріотично-войовничому чаду Росії — безперестанку сунули й сунули — так само, як і там, у німців — нові й нові поповнення.

Коли після тижня безнастанних боїв, змінялася рота і їй давали два-три дні перепочити, щоб перевірити лишки особистого складу, поповнити поріділі ряди бороданями з нових партій і наспіх навчити їх премудрощів теперішньої війни, — не відпочивала рота. Були бо ці дні неспокійні, метушливі — з ранку до вечора людей тримали на ногах, маршували люди, їх навчали, вишколювали, і глухе, люте обурення вже починало світитися з очей перетомлених тижневим нелюдським напруженям і поневірянням в окопах людей, а недосвідчені поповненці тільки зрідка, в короткі хвилини перепочинку від маршувань, тужливо запитували:

— Ну, як воно там, браток, — страшно?

І показували — не рукою, а тільки невиразним рухом голови туди, де запінено цокотіли кулемети, вибухали гранати, гарчала й гавкала артилерія.

— Ось підеш і побачиш…

І в цих відповідях звучало часто безмежне презирство до людей, що не пробували ще окопного життя, що вилежувалися вдома на теплих печах, коло затишних спідниць, а може й гаряче бажали, щоб і їх швидше погнали — на власному досвіді зазнати того, чого ніякими людськими словами не перекажеш, чого ніякими фарбами не змалюєш, — зазнати, як ми «кров проливали…»

На такі відповіді бородані ніяково зщулювалися, тоскно поглядали навколо маленькими, з поза навислих брів, очима, лунала команда «смірно!» і роту далі водили, муштрували, вишколювали.

Щоб на третю ніч послати в окопи.

Хому Мельниченка зустрів я в полковому «клюбі» того вечора, коли його рота змінилася для відпочинку й поповнення.

То була вільна, простора кімната того самого будинку, де на горищі містилася команда зв’язку. Вдень тут працювали ротні писарі, складаючи свої живі й мертві реєстри, а вечорами, коли тільки прибрати довгого стола й поназносити звідусіль стільчиків та ослонів — виходив клюб.

Хома саме переживав творче піднесення. Він переспівав за вечір увесь свій, здебільшого, тужливий, сентиментальний репертуар, а на закінчення залишив деклямацію. До деклямації готувався урочисто. Застелив стола кількома шинелями, поставив під нього лямпу «чудо» з полкової канцелярії, щоб світло падало на нього знизу, потворно викривляючи його й так покривлені скивиці, попросив невеличку авдиторію слухачів приготуватись і, закотивши під лоба очі, трагічним, нечуваним іще в нього, голосом, деклямував «Монолог божевільного».

Чи від того монологу, чи від способу виконання його, але не тільки в мене самого морозом дерло поза шкірою — монолог справив на всіх справді гнітюче, дике вражіння, а мені часто здавалося, що товариш Хома — справді божевільний.

Тієї ночі ми спали з ним на нашому горищі поруч. Хома довго не міг заснути, оповідаючи окопні пригоди, і, нарешті, неначе з великого примусу, ледве перемагаючи себе, сказав:

— Я вчора заколов німця…

— Ти, Хомо? Заколов німця?

— Я, Хома Мельниченко, заколов німця… Товстого, здорового німця…

А було це так.

Надвечір того дня, коли роту мали змінити, довелося роті вдесяте за той день вибігати з окопів — в атаку. Всі попередні вилазки кінчалися дуже скоро: на пів дороги вони поверталися назад, утративши кількадесят чоловіка й не добігши до безпосередньої зутички з німцями. А на цей раз — збіглися. Проти Мельниченка біг один із настовбурченим багнетом.

— Далі я пам’ятаю тільки, — шепотів Хома, — що на мене мчала сама невблаганна смерть, і що мені треба боронитися. Блищало, гіпнотизуючи всю увагу мою, вістря пилкоподібного, широчезного ножа-багнета, несамовито кричала «гох!» роззявлена пащека супротивника, і смішно, — це на одну тільки мить промайнуло в свідомості, — бовталась на широкому поясі, де ото на блясі написано GOТТ МІТ UNS (з нами Бог), — смішно бовталась баклажка з пахучим ромом.

— З пахучим? А як же ти знаєш, Хомо, що він пахучий…

— Як?

Хома на хвилину замовк, наче пригадуючи. Потім приглушено кашлянув і шепотів далі:

— А я дізнався пізніше, а тоді бачив тільки — вістря багнета, роззявлену широку пащеку, та на мить — баклажку. Я згадав наші вправи з опудалами в Фрідріхсгамі, вправи, що ми з тобою так їх уникали… А смерть біжить… Ще кроків два, один, пів кроку — і гостра німцева ножака вп’ється мені в груди… І от, коли він уже розмахнувся, націляючись, я відскочив на крок, потьмарилося мені в очах, забув я про все, і тільки одна всемогутня, непереможна думка про захист, про те, що треба розторощити оте товсте пузо, бо то моя смерть, — тільки ця думка опанувала мене всього — з голови до ніг. Я відскочив, замахнувся, і… тільки почув, як зашаруділо в німецькому товстому животі (як ото в кавуна ножа заганяєш), як одразу осів чоловік поперед мене, випустив із рук мою смерть, і вхопився обома руками за цівку моєї рушниці… А мій багнет по саму цівку зник десь під синьо-сірим мундиром його… Я, кажу, пригадав фрідріхсгамські вправи, крутнув рушницю, щоб вихопити назад багнета, але закам’яніли на ньому покорчені пальці людини в синьо-сірому, людина в синьо-сірому заревла, як недорізаний кабан — уже не «гох!», а щось… про дітей, мабуть… і я отямився… Що я наробив? Я ж ніколи не хотів убивати!

Хомин голос затремтів:

— Ти пам’ятаєш, як ми говорили з тобою в казармі про це? — благально спитав Хома.

— Пам’ятаю, Хомо, і вірю тобі, що ти не хотів убивати, бо й тоді ще я знав, що ти тільки дражнив мене, коли казав, що, як доведеться, то вбиватимеш…

— А воно так і вийшло, як бачиш… Да… так що я наробив!? Я оглянувся. За десять кроків до мене біг другий у синьо-сірому, з блискучим лезом, настовбурченим проти мене, а мого багнета ворог не пускає. Мені безвільно опустилися руки, рушниця моя випала з них, і так і лишилася стирчати в животі того, хто звивався на землі, густо снігом застеленій, ухопившись обома руками за цівку, й ревів — тужливо, страшно, не по-людському… «Смерть!» — блиснуло мені в думці, — «он біжить по мене моя смерть!» І ще на одну мить почуття небезпеки, самозахисту, підказало потребу якоїсь дії, я оглянувся безпорадно навколо, і враз — повна свідомість того, що сталося, пронизала всю мою істоту. До мого другого ворога навперейми підбіг високий, дужий бородань, замахнувся, штрикнув багнетом, нанизав людину в синьо-сірому, як житнього снопа на вила, і перекинув через голову собі геть-геть у сніг за кілька кроків, мою другу смерть — невеличкого, виснаженого, худого німчика…

Хома замовк.

Я бачив, як у пітьмі горіли йому очі, як блискали фосфоричним огнивом, неначе в кота в запічку, і мені стало страшно.

— А що потім, Хомо?

— А потім — нічого. Я бачив, що атака знову кінчилася нічим — треба повертатися до окопів… Ну, і ми в обох у них поодв’язували баклажки й переконалися, що ром був справді пахучий…

Я мовчав. Мовчав, довго перевертаючись на всі боки, й Хома.

І вже коли, здавалося мені, мала незабаром минути ніч, десь перед самим світанком, я крізь сон почув, як Хома, наче сам до себе, прошепотів:

— А все таки їхньому братові — німцеві — краще, ніж нам — їх ромом на війні напувають…

Я зщулився від того висновку й мимохіть одсунувся трохи від Хоми.

Більше ми тієї ночі не розмовляли.

ОДНА ПОВЧАЛЬНА ЛЕКЦІЯ

У Мазурських озерах я здружився з полковим писарем Алексеєм Поповим — струнким, русявим парубком із Архангельського, що був найпривітніший, найчемніший і найпорядніший, здавалося мені, хлопець поміж усіх писарів. Попов почав привчати мене до карт.

Довгими, нудними зимовими ночами — однаково, чи в окопах було спокійніше, чи клекотало, як і завжди, все, що було вільне в обозах, по штабах, по офіцерських кухнях, по офіцерських їдальнях — хворіло в грудні 1914 року на картярську недугу. Навіть у самих окопах, у бліндажах, низько понахилявшися над коном, освітлювані заставленими з усіх боків недогарками, різали цілими ночами в двадцять одно.

Гроші нічого не варті були, коли не варте було нічого життя, а за картами люди забували на якусь мить оточення, викликаючи властиве людям почуття азарту, й за хвилину того почуття ладні були віддати все, що мали.

У Попова були свої пляни. Йому конче треба було обчухрати до ниточки унтера Уткіна, мати у кишені кілька тисяч карбованців, а тоді — він добуде собі визволення з цього пекла. Хіба таки не поласують на такі гроші лікарі?! Ого! Він їх добре знає…

Тільки невиразними натяками розкривав він мені свої пляни, і то тільки мені, бо міцно, здавалося, тримався моєї дружби.

І одного вечора, коли з нами мав сісти до гри сам Уткін, Попов довго й переконливо вмовляв мене пристати з ним до спілки — показати цьому інтендантові, як треба в карти грати. Безмежно віривши людям узагалі, а такому близькому другові, як Альоша Попов — і поготів, я погодився на його пляни, зовсім не усвідомлюючи собі, що така змова — щонайменше ганебна, нечесна змова…

Грошей у мене було небагато, особливо своїх. Більше їх мав Попов. Розмістилися так, що після мене сидів Попов, передо мною — Уткін. І от, мені треба було тільки розпалювати Уткінів азарт, б’ючи завжди по його повному банку і, не здіймаючи банку ні в якому разі, навмисно перебираючи очків до лишку (перебору), або зупиняючись тоді, коли на руках очків неймовірно мало.

Всі мої промахи мав компенсувати Попов після того, як гру закінчимо.

Гру закінчили перед світанком. Крім десятьох власних карбованців, з великими труднощами з солдатської платні наскладаних, попливло в мене ще й карбованців сімдесят чужих грошей — тих, що одержав я на пошті з доручення товаришів із окопу і мав їм назавтра пороздавати. Попов «Уткіна не обчухрав, але з наслідків гри знав я, що якраз усі карбованці, що програв я, опинилися у Попова, як виграш. А, зрештою, Уткін був «при своїх».

Коли ми лишилися самі, я просто сказав Попову, щоб повернув, як ми умовились, мої гроші.

Попов надзвичайно здивувався:

— Які гроші?

— Як то які? Я ж програв, а ми ж умовились…

Він не дав мені договорити:

— Знаєш що, голубе: були на світі дурні, та поженилися…

— Та ти не жартуй, у мене ж були чужі гроші, а ти якраз їх і виграв.

Попов визвірився:

— Іди ти під три чорти — не маленький, здається: було не встрявати!

Труснув переможно кучмою русявого волосся, чмихнув згорда носом, повернувся круто і пішов…

А потім, можливо, відчувши десь у глибині сумління, що неправий, повернувся й кинув мені «товариську пораду»:

— А ти в окопи грошей не передавай — там однаково всіх повбивають…

Мені заворушилося волосся й спиною поповзли комашки… Наставав ранок, я мав неодмінно здати сьогодні одержані з пошти для окопників гроші (по три, по два й по одному карбованцю слали на фронт із далеких закутків Росії родичі), а у мене в кишені — ні копієчки…

Того самого дня я таки роздав усім адресатам належні їм карбованці — щось продав, щось заставив, десь у когось позичив, але з того дня я ненавиджу карти, з того дня на все життя в свідомості зяє страшенна рана невіри в людську порядність, і тієї рани вже не залікувати мені довіку.

Йдучи на спілку з Поповим, я й сам далекий був од порядности, хоч і не усвідомлював собі цього як слід, але глибочінь товаришевої зради (він же знав, що за розтрату отих грошей я міг потрапити до польового суду, не кажучи вже про безодню ганьби й сорому перед нещасними окопниками), глибочінь людської підлоти отруїла мені шляхи взаємовідносин не тільки з самим Поповим навіки.

Тепер я схиляюсь до думки, що неспокійно було й у Попова на сумлінні. Бо, щоб загладити провину передо мною — але так, щоб я й не помітив цього — він багато зробив, щоб мого друга Хому Мельниченка таки взяли за писаря до полкової канцелярії. Про це я за всякої нагоди просив перед тим Попова, хоч і знав, що не від нього це залежить, що й сам він небагато в канцелярії важить, проте, вчасно сказане слово й ним, може Хомі якось допомогти.

Одинадцятого січня 1915 року ввесь наш корпус із Мазурських озер зняли, замінивши якимись ополченськими полками, й погнали нас на Карпати.

І з одинадцятого січня 1915 року Хома Мельниченко — полковий писар. Він таки дійшов свого — перевершив, значить, і самого Шила, ротного писаря, бо в полковій канцелярії куди безпечніше й легше працювати, а мені — що доведеться робити в Карпатах із важким мотоциклом, до німецьких брукованих шляхів тільки й пристосованим? Доведеться, мабуть, таки йти в окопи… А проситися в писарі не піду.

Перебираючи тепер у спогадах, день-за-днем, пережите на німецькому фронті, сам себе тужливо питаю: чим жили люди в тих обставинах, коли ніхто не знав, що станеться з ним наступного дня, наступної години, навіть хвилини? Не віриться, що можна тримати в таких лабетах безнадії, поневірянь і тоскного, тягучого відчаю мільйони, десятки мільйонів людей.

Якими радощами, якими втіхами компенсувалося всі ті муки мільйонів? Чи були радощі перемоги, вдалого бою, особистого героїчного вчинку? Ніде й ніколи! Байки пишуть продажні душі про «лікованія побєдоносних»!

Бо й після найблискучіших, переможних боїв, коли вдалим маневром, чи просто захопивши з несподіванки, ворога збивали з позиції, нищили, гнали, полонили — люди верталися на свої місця, чи йшли на короткий відпочинок із похнюпленими головами і, здавалося, кожному ввижалися заподіяні ним тількищо злочини — проти природи — безглузді, непотрібні, ганебні вбивства таких самих людей, як і ти, таких самих батьків, братів, синів, що їх десь чекали дома, не дочекаючись, близькі люди, що їх чекала тяжка праця на чужому й коло чужого. За що? В ім’я чого?

Часом начальство в таких випадках вимагало переможних пісень, але дарма — співали неохоче, або й зовсім не співали; військова музика давно вже не підбадьорювала потомлених після боїв: всі бо музичні струменти заіржавлені, погнуті, побиті в довгих переїздах, давно відпочивали на двоколках обозу другого розряду; полковий священик рідко коли наважувався відправляти вдячні Господу Богу молебні за перемогу над супостатом, бо на тих молебнях ще глибше задумувались похнюплені голови вояків, іще зловісніше блимали неприродним блиском їхні запалені очі.

Чим же жили люди? Які радощі, які надії тримали їх у межах покори, в лабетах тваринного послуху? Я не знаю.

Думаю, що єдина у всіх надія була — і то вона тримала на рівні спокою всю цю безліч народу — що скоро мир, що скоро це все минеться, як тяжкий кошмарний сон, і люди, неушкоджені, повертаються до звичного життя. А єдині радощі в ці божевільні дні — це зв’язки з домівкою. Бо зв’язки з часу, як зупинились ми на Мазурських озерах, налагодилися зовсім добре. І той день, коли якийсь кремезний туляк, або високий, білобрисий вологодець одержував із дому листа, чи пакунок із неодмінними коржиками й цукром та махоркою — був днем великого йому свята. Читаючи про безліч поклонів «от бєлого ліца до сирой землі» (і майже ніколи жодного слова ділового — про здоров’я, про умови життя, тільки «єщо кланяємся» та «єщо кланяємся…»), — вчорашня понура, неговірка людина, читаючи, чи слухаючи, як хтось їй вичитував, розквітала, розбалакувалась, сипала навкруги дотепами й насамперед пильнувала (втішити — поділитися своїми безмежними радощами із тими, хто чомусь ні сьогодні, ні вчора, ні тиждень тому ніякої звістки з дому не одержував.

— Не журись, братко, і тобі напишуть! — притлумлюючи в собі вибухи радощів, потішав щасливий понурих сусід. І навіть не ображався, коли за ті пригорщі втіхи, що він так щедро хотів одсипати їх усім навколо, хтось вихоплювався з єхидним, злосливим, уїдливим словом:

— А що вона, дядя Пантелєй, не пише, хто ж там коло неї замість тебе работаєть?..

Це було найболючіше, чим можна вразити, дошкулити кожному з нас, одірваних од домівок, повдяганих у сірі, забруджені окопною глиною, шинелі й зігнаних звідусіль повільно гинути в чужому краю, за невідомі провини.

Щасливий не огризався — зрідка хіба, коли викликані листом чи пакунком почуття натягалися, як тугі струни, й вимагали, щоб ними бриніти, доброзичливо пускав у повітря так собі, ні до кого:

— Нічого, і нам стане, як вернемося!

А на очі йому сходила тиха задума… Задумувалися, зщулювалися й інші постаті в окопі, глибоко, видно, поринаючи в спогади про далекий, милий світ, про далеких, любих рідних, що — коли то їх побачиш, та й чи побачиш іще?

Кому рідко, а кому й часто випадали на долю такі радісні дні, коли вечорами до окопу, разом із вечерею, приносили листи, пакунки, повістки на гроші.

Перший такий радісний день пережив я в грудні 1914 року, коли з обозу привезли й передали мені пильно обшиту білим дихтову коробку, а в ній — чудові коржики, що так і тануть у роті (як рівняти їх до наших солдатських, чорних і завжди червивих сухарів?!), кілька плиток шоколаду й кілька коробочок цигареток «Лотос». Це прислала мені Дівчина, і тієї ночі просидів я до світанку в маленькій кімнатці німецької халупки, де над столом, у божнику, висіла така весела картинка з п’ять кошенят, і низав — на тридцять сторінок дрібно низав-нанизував намисто слів, укладаючи в них усі почуття свої, всі надії, сподіванки — що скоро кінчиться війна, що незабаром побачимось, що тут і зовсім, мовляв, непогано й не страшно (щоб не побивалися там так дуже за нами…).

А потім другий пакунок од брата — з теплим светром і ще теплішими рукавицями. Яке це багатство на фронті зимою!

Були, значить, у нас на фронті й радощі та втіхи…

ХВОРИХ ЗА ХВОРИХ НЕ ВВАЖАТИ…

Від Мазурських озер до Сувалок ішли пішки всім корпусом неймовірно довго, знову без відпочинку — дні й ночі, знов від утоми втрачали свідомість навколишнього.

П’ятдесяттисячним комашинником заполонили достоту половину міста; щоб навантажити й рушити залізницею всю цю людську масу з усіма службами, кухнями, обозами й артилерією, треба було щонайменше сорок ешелонів і не мало часу. А за безголового порядкування той час безглуздо зростав і тягся; ми кілька днів і ночей никали навколо вокзалу, не маючи де притулитися відпочити, не маючи права заходити до міста, поки, нарешті, понабивали собою вщерть червоні вагони — справді, як оселедцями в діжці, і рушили на південь.

Зупинились на станції Двинськ. Тут сталася з поїздами «пробка», і довелося цілому корпусові жити в Двинську більше, як тиждень.

Уже другого дня, на велику нашу втіху, дозволено було нам гуляти в місті, і ввесь корпус, як сарана на зелену огудину, накинувся на шинки, шиночки, чайні, заїзди й так собі притулки розпусти.

Не було того двору, звідки б солдатів достоту не смикали за поли, закликаючи й обіцяючи безліч утіх із красунями-дівчатами. Коло деяких притулків стояли днями й ночами солдатські черги.

Вже з першого дня ми знали, що простоїмо тут не менше, як тиждень, і я того самого дня телеграфував своїй Дівчині, що ми можемо побачитись, коли вона негайно приїде на станцію Двинськ, бо їдемо в Карпати, а невідомо, чи колись виїдемо звідти.

Відповіді не було день, не було два, не було й на третій день.

Тільки б побачитись, тільки б сказати кілька слів, почути любий голос, хоч трішечки скинути з серця того тягару нелюдських мук, що пережито їх трохи не за рік розлуки… Відповіді не було. А Хома Мельниченко по-дружньому розповідав, сумовито задуманий, як його гаряче пригортала й плакала, не відпускаючи, куплена за карбованця в якомусь тісному, але чистенькому закалабку п’ятирозрядного готелю, золотоволоса, молода дівчина. Вона клялася, що не відпустить його від себе, що передягнеться в солдатське й піде воювати, аби тільки бути разом…

— А хіба так не можна? Ну, скажи, чому нам не можна йти воювати? — допитувала Хому дівчина. — Я не хочу тут лишатися, ой, не хо-о-очу! І голосне, конвульсивне дівчинине ридання припинив гуркіт у двері та погрозливий наказ — прощатися з випадковим гостем, — гірко закінчив свою історію Хома.

Мені було душно.

Двинська історія кінчилась на тому, що через тижнів три, уже в Карпатах, генерал Брінкен мусів видати наказа:

«Хворих на венеричні хвороби не вважати за хворих, і ні до лазаретів та шпиталів не спроваджувати, ані відпусток ніяких не давати».

Бо хворів справді ввесь 22-й армійський корпус.

ДО НАШИХ КАРПАТ

Перед Карпатами зупинилися в місті Долині, а полковому штабові припало стояти кілька днів у якомусь галицькому селі перед Долиною.

Сталося так, що потрапив я з Поповим до однієї хати польської родини, хоч і дуже мені кортіло побути в родині галицького українця, хотілося придивитися ближче, як живуть, чим дишуть і які сподіванки плекають оспівані великим Франком та трагічним Стефаником мої закордонні земляки. Але цього разу не пощастило.

Польська родина складалася з господині (чоловік у війську, десь у Карпатах), дівчинки Тамари, років тринадцяти, та маленького хлопця.

Вони, як і все галицьке населення, звикли вже до безнастанного постою війська в їхній хаті, вони вже знають звичаї й усі порядки коло наших ротних кухонь, куди щодня на обід виряджається хлопчисько, а часом і дівчинка, чи обоє разом, із військовим казанком по страву.

За час нашого постою не було того дня, щоб хлопець не приходив од кухні заплаканий, щоб не скаржився він на щось матері, а на що — мало знавши польську мову, важко було розібрати. Він часом і нічого в казанку не приносив і гірко схлипував, оповідаючи.

Тоді мати голубила малого Стася (дивне діло, у них Стасів тих, мабуть, не менше, як у нас Івасиків!), і часто з сусідньої кімнати чути було її принишкливу, погрозливу лайку на тих капосних «хлопів».

А коли одного разу з порожнім казанком од військової кухні вернулася й Тамара, і так само крізь плач почала щось із запалом оповідати, я не витримав — у чому справа?

З материних пояснень я зрозумів, що коло кухні, куди ходять Стась із Тамаркою, збираються з казанками й ті, прошу пана, лайдаки, оті хлопи, прошу пана, і відганяють її діточок од черги, засуджуючи їх на голодування… І того дня, і другого, і третього з казанком до кухні ходив по обід для господарів я, а коли до мене вчепився одного разу й Стась, то мав я нагоду наочно пересвідчитися про те «дружнє співжиття народів» у габзбурзькій Австрії, що про нього трубили на всі заставки віденські патріоти…

Коло кухні, що роздавала лишки обідів «вольному населенню», зібралося з півтора десятка дітвори, гостро поділеної на два табори, при чому в таборі «рутенів» — моїх галицьких земляків — хлопців було значно більше, і трималися вони войовничо, непримиренно-вороже до другого — табору таких обсмиканих, як і самі «рутенці», хлопців. З прикрістю я побачив, що національна ворожнеча отруїла вже душі цих масеньких істот, і що вони ладні одне одному очі повидирати за черпак бовтанки, за кілька обгризків — недоїдків кислого, як земля чорного, солдатського хліба.

Мого Стася, що сміливо підійшов був зо мною до кухні, хлопці з протилежного табору попробували були вкрити мокрим рядном, накинулися на нього з лайкою, де найгірша була «шлях би тя трафив!», а коли я заступився за малого й він притулився щільно до мене, загортаючися в довгі поли благенької солдатської шинелі, хлопчаки почали на мене впливати «ідейно»:

— Слухайте, вуйку, та то ж лях, пся-крев!

— Вони ваших не люблять!

— Вони дражнять вас москалями!

Прикро було бачити, що кухар, брудний, зарослий густою рудою щетиною-бородою, здоровило, потішається з малечі, нацьковує гурт на гурт, і має, видно, з того велику втіху:

— Ану, садони його, Матка його Боска, я тобі два черпаки дам!

Підбадьорювані, заохочувані «москалем», хлопці кидалися на численно менший гурт польських хлопчаків, а ті, мов горобенята, розбігалися з галасом, посилаючи здалека погрози й прокльони на адресу «хлопів»:

Ідеї на мене не вплинули — я Стася обороняв. Тоді якийсь жевжик, веселий, рухливий, багато більший на зріст за Стася — Івасик, майже погрозливо гукнув мені:

— А ви знаєте… за що він мене вчора вдарив?

— А куди ж він тебе вдарив, такого здоровенного?

— В писок, вуйку, в самий писок, от хай мене шлях трафить, що вдарив, — і бочком-бочком почав добиратися до Стася.

Битися йому я не дав. Стась тулився до мене ближче. А коли відходив із казанком супу, куди впало, від щедрот куховарових, і кілька необгризених маслаків, що на них розпалилися Стасеві очі, той самий жевжик із супротивного Стасеві табору гукнув мені вслід:

— А його батько, вуйку, в селі перед війною за шандара був!

Ця звістка, це викриття, видимо, страшенно вразило Стася. Хлопець з ляку відскочив од мене на кілька кроків, глянув несміливо мені в вічі, часто-часто заблимав своїми оченятами, і потягся до них руками:

— Неправда, панє, як Бога кохам, неправда!

І захлипав.

Я взяв Стася за руку, як міг, заспокоював, і повів додому.

«Діти не винні».

Того вечора довго в кухні було чути притлумлений гомін. Стась гаряче оповідав матері про пригоду коло кухні, а коли доходив до історії з викриттям службового стану його татка, мова йому підупадала аж до тихого шепотіння, а мати, видно, занепокоєна цією подією, особливо пильнувала синка втішити.

А після того догоджала нам, постояльцям, аж надто, мабуть, почуваючи провину свого чоловіка. Знала бо добре, що не тільки звичайні, «вольні» люди не люблять такої служби, а й ми, солдати, з ненавистю ставимося — чи до своїх, чи до чужих «шандарів».

А за те, що я й виду не показував, що про її чоловіка знаю, почала господиня особливо улесливо до мене розмовляти, напрошувалася білизну прати, полатати шкарпетки, може ще щось, прошу пана ласкавого; набивалась іншими дрібними послугами. Дочку посадила вишивати мені рушника. (Про те, що рушник призначалося мені, дізнався я останнього дня, вже на прощанні з ними).

Тамарині глибокі очі частіше й довше почали на мені зупинятися. Дивне діло: з вигляду це була вже цілком доросла людина — кругловида, з двома довгими, пишними косами, з густими, чорними бровами над безоднею очей, ця дівчина не мала в собі майже нічого дитячого, дарма що була тільки дівчинка, а на вік — просто дитина.

І тому ще болючіше вразило мене, коли якось у коридорі несподівано наскочив я, як Альоша Попов обхопив цю дитинку грубезними руками й цілував-цілував у потилицю, а вона неохоче, якось мляво пручалася.

Коли нагодився я, Попов одскочив, наче його й не було тут, дуже серйозно кахикнув, і по-молодецькому закинув назад густу кучму свого темно-русявого волосся, взяв руки в кишені і пройшов у двері повз мене — мовляв, я саме сюди й ішов собі, тільки, — кх! кх! — трошки спинився якось, оступився дівчині з дороги…

Гидкий він мені став, Попов, од того дня ще більше, як після його підступної лекції грання в карти. А Тамара почала ще пильніше мені в вічі вдивлятися, і коли я ловив її на тому, миттю відводила погляд набік і шарілася, як весняне сонце на сході.

Попова я не спускав з очей. Але на розмову про це з ним не ставав — не вистачало духу, від огиди, встрявати в суперечку.

І раптом одного дня, коли в хаті був тільки я, Тамара та мати, стара звертається до мене:

— Ой, пане, що я маю робити?

— А що?

— Та воно ж дитя, прошу пана, а то ж таки гевал такий, пршепрашам.

Я витріщив очі.

Вона поглядом вигнала з хати дівчину й подала мені шматок пожмаканого папірця — виривок із військової «польової» книжки.

Я прочитав. Це був лист Альоші попова до Тамари. На аркушику з усякими військовими нотатками «Действующая армія, штаб… послано… получено…») Альоша, цей здоровенний парубійко з великою кучмою темно-русявого волосся, гаряче викладав палкі слова кохання, звертаючись до дитини, розмовляв із нею, як дорослою, рівною віком, благав любити його, клявся забрати її до Росії — ось тільки скінчиться війна, — «візьму тебе на руці, маленьку, та й понесу далеко-далеко, де ти не знатимеш ні турбот, ні горя, і будемо ми щасливі…»

Пахло недугою. Не інакше, як на голову захворів хлопець… Здавалося мені, що або Альоша трохи не сповна розуму, або, може, війна справді переплутала в людях усі розуміння й почуття — відповідальности, чести, моралі… І прикро було перед матір’ю, і забулися в той час її неприємні, улесливі упадання коло нас, а звідкись болюче соталася, мов невідступний, настирливий, уїдливий ґедзь, тільки одна задушлива думка:

— А що, коли б мене Тамара поцілувала?

І здавалося, що й сам божеволієш…

Матір я всяко заспокоював, обіцяв ніяк не спускати з очей свого товариша, щиро запевняв її, як мені боляче було про це дізнатися, і ввесь час невідступно думав:

— А що, коли б ви, пані-добродійко, знали оту мою думку?

З Поповим я лаштувався поговорити крупно. Це ж ні на що не похоже! Хіба так можна? А як візьме вона та й подасть того листа начальству, та й скаже, що написав його молодший писар шостого полку стрілецького фінляндського Олексій Попов до моєї доньки, що їй тільки-тільки тринадцятий рік минув? І взагалі…

Що «взагалі», я не знав і сам доладу. Тинявся по кімнаті — довго не витримав.

Потягло надвір, вийшов на засніжене подвір’я, вийшов у село, несподівано для самого себе опинився аж геть за селом, коло занесеного сніговими кучугурами залізничного шляху, а думки не давали спокою…

Знайомий ординарець нашого полку, що мчав уздовж рейок на заіневілому, стомленому коні, вернув до дійсности:

— Є наказ обозові й полковій канцелярії завтра на світанку вирушити в гори…

Прахом розлетілися думки про Попова, Тамару, про її татка-жандарма, що десь там у горах керує тепер якоюсь чотою, чи, може, й ротою проти нас, а може в глибокому запіллі десь провадить далі свою мерзенну жандармську роботу!

— А, трясця його бери — хай собі провадить! Яке мені до всього того діло, коли ось треба вирушати в гори, йти лягати в окопи (а там окопи снігові!), бо ні до чого в Карпатах ні мотоцикл, ні велосипед.

Повертаючись, зустрів коло обозу підполковника Дельвіґа.

— Що накажете робити з мотоциклом, вашскородь?

— З мотоциклом? А ти його до обозу здай, а сам будеш… будеш ординарцем. Дам тобі коня бистрого — будеш зв’язок між полком та обозом підтримувати…

І пишні підполковницькі вуса ворушилися з посмішки. Я знаю, якого він коня бистрого дасть — здохляку якусь обозну!..

— Слухаю, вашскородь, покорніше благодарю! — круть на закаблуках, і подався, трохи заспокоєний щодо своєї найближчої долі, — подався «додому» лаштуватися до виступу.

А ранком в обозі від мене взяли мотоцикла й дали руденьку, худорляву кобилку, що шкандибала відразу на всі чотири ноги, а бігати не вміла змалечку, насадили на неї сідло, дали мені в руки нагая і, щоб не соромити себе перед обозниками, я, зціпивши зуби, повів свою руденьку (на що проміняв три з половиною конячі сили червоного «Індіяна»!), повів за обротьку до своєї штаб-квартири.

Прощалися зо мною тепло, сердечно. Мати подарувала вишитого рушника, донька привітно махала з ранку руками, коли я, вискочивши по-козачому на сідло, сіпав з усієї сили руду побратимку, щоб хоч із місця рушила буйно, але сіпав даремно… Мати кривилася — їй страшенно хотілося мати смутний вигляд на обличчі, але я добре бачив, як світилися радісною надією її очі (збулася постояльців!), і невідомо, що в ній переважало: чи жаль за мною, порядною, на її думку, людиною, чи надія на те, що — може вдруге вже ніяких — ні порядних, ні непорядних на постій до неї не поставлять…

Щиро плакав Стась.

У КАРПАТАХ

Обоз і канцелярія зупинилися перед самим входом до Карпат. У селі Мізенці, а мені наказали негайно гнати з якимось пакетом до полку в гори, аж до Вишківського перевалу, до позицій.

Не маючи найменшого розуміння, як треба поводитися з військовим, «бистрим та легкокрилим» моїм конем (дома в батька я знав, коли напувати, коли годувати, коли коневі треба дати відпочити, але то було давно-давно, ще в дитинстві десь!), я погнав свою руденьку вузькою, крученою дорогою в Карпатські гори, і гнав, немилосердно підбадьорюючи нагаєм, безперестанку всі сорок кілометрів, поки не «добіг» до місця, де розташувався полковий штаб. Це було на узбіччі високої верховини — 892, коло церкви, в священицькому домі. Моя бідна, на всі чотири ноги крива, кобила ледве-ледве видихала таку дорогу. Коли ми з нею прибули до місця, вона просто лягла, і вже не хотіла більше служити, та й край…

Це мені стало в пригоді. Бо коли ще виявилося, що й погодувати сердешну конячину коло штабу нічим, начальник команди зв’язку, маленький, червоноликий поручник Травінський похитав-похитав поважно головою, загнув на мою адресу крутеньке слівце (це після того, як із ним поговорив про мене мій давній «приятель», губатий унтер Кокін) і сказав:

— Не буде з тебе ординарця — віддай коня до кухні, а сам ставай за телефоніста.

— Як за телефоніста, то й за телефоніста, — чому ні? — байдуже подумав я.

Так безславно закінчилася моя кавалерійська кар’єра в славетній царській армії…

А потрапив я до чортових зубів Кокіна, вперше в його повне розпорядження, бо керував телефоністами тільки він. А що це мало значити, я добре вже знав.

— Не буде мені спокою й на мить, — гірко думав я, прощаючись із руденькою, що жалібно-жалібно на мене дивилася, неначе я винен був, що їй, нещасній тварині, доводиться так мучитися нарівні з людьми…

Почалося з тієї самої ночі. Кокін призначив мене, звечора ще, разом із другим — затурканим, безсловесним телефоністом, у найтяжче й найнебезпечніше місце в «секрет» поперед наші окопи, з телефонним апаратом.

Тієї ночі відчув я, що не всіх іще неприємностей війни зазнали ми досі.

На височині 1100 футів (над поверхнею моря), на так званому Вишківському перевалі (славетна гора Маківка, де загинула така сила людей, зокрема — Українських Січових Стрільців, була від нас праворуч, далеченько — за кількадесят кілометрів), розташувався в окопах наш полк.

В глибоким снігом занесених Карпатських горах годі було й думати про нормальні окоп в землі, що бодай трохи захищали б від дошкульної зими 1915 року. Тут усі наші роти лежали просто в снігу цілими місяцями, щоправда, в снігу, розчищеному за всіма правилами фортифікації: снігові окопи порито було з заломами, з ходами сполучення, були навіть снігові бліндажі. Ворожа куля в сніговому окопі, щоправда, менше дошкульна, ніж у звичайному — для неї досить піваршинної товщини, щоб вона втратила, зашипівши в снігу зрозгону, всю свою силу.

Отже, не кулі непокоїли, а лютий, невідступний, невимовний холод. Благенькі чобітки, що на них обтікав, крижаніючи, сніг, не захищали ніг од холоду; аж ніяк не гріла тонка шинеля, і ви вже з першої півгодини в сніговому окопі починали трястися, як у пропасниці. А перед вами — довга-довга, нескінченна зимова ніч. А над вами цілу ту ніч виє, верещить, сипле, мете снігова завірюха, а вас посипають кулями шрапнельними згори…

Тільки шапка, знаменита карпатська шапка, що розкладалася начетверо й закривала шию, вуха й горлянку, правила за справжній порятунок і єдину відраду в ті страшні карпатські ночі. Проте, шапка не дуже помагала всьому тілові: щоранку до полкового лазарету тяглися з окопів десятки людей з пообморожуваними за ніч ногами, руками, боками, задами. На їхнє місце щодня прибували нові й нові лави ополченців.

Нам у секреті першої ночі не пощастило. Поперше, нам не дали білих балахонів (пізніше всі розвідки, застави й секрети завжди надягали на себе білі, з б’язі, балахони аж до п’ят, із кобеняками на голови, і це не давало ворогові добачати в снігових заметах людських постатей), а подруге, коли ми вже геть-геть од своїх окопів одплазували в напрямку до ворожих, потихеньку розмотуючи телефонний дріт, хтось із нас, чи обидва разом, десь спотикнулися, поточилися, і з усього розгону покотилися в якийсь невидимий переярок.

Затріскотіло гіляччя смерек, нашими тулубами потривожене, і не встигли ми підвестися, щоб доміркуватися, що саме сталося, як заясніла зовсім близько перед нами ракета з австрійського окопу, за нею — друга, забахкали часто-часто постріли рушниць по всій, до того тихій, лінії, залопотів дрібно кулемет.

Нас урятував переярок, але верталися ми, прориваючися, мов кроти, в снігу до своїх окопів, до самого світанку.

День після того довелося вартувати в окопі, і на вечір ми мали право на зміну для відпочинку.

Так тяглося з тиждень. Кокін зловтішався з моїх невдач, за всякої нагоди призначав у дуже небезпечні місця, добре знаючи, що не піду я протестувати, а свою компанію пильнував він тримати, та й сам терся, більше коло самого штабу, де й тепліше, і затишніше, і зовсім для життя безпечно.

Але на злість йому сталося раз якось так, що в приміщенні вартового телефоніста коло штабу, коли саме він, вартовий телефоніст, десь вийшов, подзвонив телефон, і я, бувши тут, узявся записувати телефонограму з окопів. Була вона нескінченно довга, досить плутана, але я хутко ловив слова, низав їх дрібним письмом на «книжці телефонограм одержаних», і не бачив, що за моєю спиною стоїть начальство.

Коли я скінчив телефонограму, поручник Травінський поклав мені на плече руку:

— Е-е, да ти, виходить, грамотний?!

Йому, мабуть, очортіло розбирати курячу дряпанину Кокінових приятелів, і він тут таки сказав:

— Так ти, брат, лишайся тут, у нас.

З цього можна було тішитись. Бо у всякому разі, не тільки від кулі, а й від одмороження ніг та рук тут захисток певний.

Сталося, проте, якось так, що вже другого дня Кокін, блискаючи втішно очима, передав мені наказа-наряда — вартувати в землянці батальйонного, під верховиною 1100, недалеко від окопів. Чи забув до ранку поручник Травінський свою обіцянку, чи унтер Кокін був за нього дужчий, але потюпав я знову ближче до куль, до вогню, до небезпеки.

Правда, небезпека була тільки в час переходів од штабу до землянки. Треба було вийти на гору, пройти з кілометр чистим місцем, попід лісом, потім узенькою, крученою стежкою через ліс у долину (а ліс аж стогне, аж реве від пострілів, од вибухів шрапнелів), далі підвестися до половини 1100-ї верховини, а там і землянка — «штаб» підполковника Корвін-Круковського.

Рідко коли стрічав я на своєму віку таких дурних підполковників. Він ані трохи не соромився нашого брата — солдата, складаючи свої щоденні галасливі реляції про блискучі перемоги над ворогом на його бойовій ділянці. А що ті реляції він диктував кожного дня перед вечером одному з нас, телефоністів, уголос, то, зрозуміло, що й усі, хто був у землянці, чули і добре знали, як начальство втирає очки своєму вищому начальству.

Він, знову, ані трохи не соромився присутніх, читаючи листи від жінки й готуючись писати їй, наперед хвалився про все, що має написати. А в тих листах до жінки мали фігурувати і тьми вошей, що вже «всю рослинність, уяви собі, скрізь, геть чисто всю пооб’їдали на мені», і що від сидячого життя «одна половина заду, моє золотко, загниватися почала», і що «не знаю, як там ти, а я готовий на бревно лізти», і т.д. і т.д.

В землянці й коло землянки батальйонного Корвін-Круковського я пробув беззмінно щось із місяць, часто носив його переможні реляції до полкового штабу ночами, і вони просто пекли мені руки, бо, здавалося, і конверти з ними повинні би були пашіти з сорому за серйозну, дорослу, відповідальну людину, що так безмежно бреше. Коли б бо підрахувати всі перемоги бойової ділянки підполковника Корвін-Круковського за самий тільки той місяць, то вийшло би, що ні фронту, ні взагалі війни давно вже не повинно бути — все бо розтрощили, зім’яли, потоптали «доблестні» частини другого батальйону шостого фінляндського полку стрілецького…

Правда, ділянка підполковника Корвін-Круковського була таки неспокійна. Траплялося, і досить часто, що впродовж доби відбувалося по вісімнадцять атак на цій ділянці, з перемінними завжди успіхами. Правда, людський склад батальйону за місяць цілком обновлявся кілька разів, але сам підполковник за весь той час жодного разу навіть не визирнув із землянки. Він навіть «генерала» вживав, щоб не виходити, не наражатися на небезпеку, і його денщик мав не зовсім приємний обов’язок — виносити кілька разів на день (а після посиленої гарматної стрілянини — особливо часто) підполковницький послід геть-геть за землянку, в зарослий віковими смереками переярок…

За всю цю хоробрість підполковник Корвін-Круковський, ще за моєї пам’яти, одержав найвищу воєнну нагороду — солдатського георгієвського хреста. Всі інші нагороди — Анни, Володимира, золоту офіцерську зброю він мав іще до Карпат, напевно, за такі самі блискучі бойові перемоги…

ВИПАДОК ІЗ ТОВАРИШЕМ ПРАЙСОМ

Якось так сталося, що товариш Прайс — баптист, чи євангеліст-проповідник із жидів (про нього я згадував, коли писав про часи фінляндського нашого життя) потрапив за вістового кур’єра для зв’язку між ротами та полковим штабом.

Це був дуже симпатичний, зовсім культурний хлопець, і коли б тільки не фанатична відданість його своїм проповідницько-сектантським забобонам, я не мав би, здається, кращого товариша на той час.

Треба сказати, що, може й нерозважно, я часом висміював перед товаришем Прайсом його забобонні переконання, що аж ніяк не в’яжуться з тим, що навколо нас відбувається. Товариш Прайс дивився тоді на мене своїми великими очима якось співчутливо, як на людину, гідну тільки і тільки жалю, і пильнував тему нашої розмови змінити. А в вірі своїй сектантській залишався непохитний, як мур.

І от, товаришеві Прайсові довелося нести якогось пакета від полкового штабу до окопів п’ятої роти, в землянку ротного командира, капітана Каракатиці. Як справді капітана звали, я забув, але ввесь полк звав його Каракатицею, і ця прозва страшенно пасувала до його мізерної, маленької, присадкуватої постаті, з великими, виряченими очима під окулярами з дуже товстого скла, що робило ті очі маленькими, гадючими.

Капітан Каракатиця, — це ми всі добре знали, — живе з своїм денщиком, як із жінкою. Капітан Каракатиця, крім того, кожного разу, як починалася посилена гарматна стрілянина, лягав у землянці на долівку й наказував своєму нещасному денщикові лягати поверх його — захищати від можливого удару уламком гарматного набою. Капітан Каракатиця в поводженні з солдатами був лютий звір.

До капітана Каракатиці приніс пакета товариш Прайс. На той час денщик капітана Каракатиці занедужав. Капітанові сподобалися широкі стегна товариша Прайса. Товариш Прайс учинив офіцерові опір — не дався на ганьбу. Капітан Каракатиця написав до командира полку, що рядовик Прайс виявив непослух у якійсь військовій справі йому, капітанові.

Впродовж двадцяти чотирьох годин відбувся військово-польовий суд і, коли б не стала була відома всім справжня причина опору товариша Прайса, повісили б його, сердегу, на високій смереці на науку іншим.

Але навіть члени військово-польового суду — полкові офіцери — не наважились цього вчинити. Можливо, що голова суду, командир полку, полковник Кельчевський (наш перший командир, полковник Карєєв потрапив десь у Німеччині ще в полон із усією своєю бриґадою, він бо після перших уже боїв на німецькому фронті дістав генерала — і в полоні застрелився), можливо, що полковник Кельчевський не наважився так одверто йти на очевидний злочин, і військово-польовий суд, за його головуванням, ухвалив — випороти товариша Прайса…

На екзекуцію скликано було всіх штабних нижніх чинів по одному представнику від кожної роти. Керував екзекуцією капітан Каракатиця. Цього огидного видовища не можна забути довіку. Треба було бачити, як горіли гадючі оченята; капітанові, як солодко прицмокував він, коли шпіцрутени впивалися в оголений зад товаришеві Прайсові, бризкаючи навколо фонтанами крови; треба було бачити, як уся істота капітанова випромінювала надприродні почуття втіхи, — треба було все це бачити, щоб надовго втратити і апетит, і смак до життя взагалі, і загорітися лютою зненавистю до вилюдка Каракатиці.

Після кари товариш Прайс із тиждень валявся, без догляду й жодної допомоги, в землянці, а потім — не стало товариша Прайса. Лишилася, натомість, сувора, замкнена в собі, тінь людини, відлюдько, що уникав зустрічів і розмов із усіма навколишніми. Рідко ставав далі на розмову товариш Прайс і зо мною, при чому з того часу рішуче почав уникати суперечок на тему його віри.

ЩЕ ОДИН ПОДВИГ КАПІТАНА КАРАКАТИЦІ

Була атака, яких на добу відбувалося на лінії полку багато. В Карпатських горах уже запахло весною: коли зійти з верховин униз, там і струмки дзюрчать веселі, і трава починає зеленіти — дарма, що на горах лежать товсті брили снігу. На верховини в ці дні часто спускалися низько-низько, обкутуючи собою і штаби, і землянки, і окопи — густі повісма хмар, а це, як казали нам тубільці — бойки, — віщували скорий прихід весни.

Була атака, підготовлена, за всіма правилами воєнної техніки, гарматним і кулеметним огнем. Супроти п’ятої роти вискочила з окопів ціла військова частина ворога, на чолі із офіцером, із підійнятими вгору руками, здалека гукаючи чистою російською мовою:

— Сдайомся! Сдайомся! Спереду біг офіцер, далеко набік одкинувши свою зброю. П’яту роту в атаку вів капітан Каракатиця, чого з ним, як казали, ніколи раніш не траплялося: він, як і всі офіцери, під час атак одлежувався в землянці.

І коли вже беззбройна ворожа рота добігла до нашої, коли їх почали оточувати й вишиковувати, щоб переможно вести до себе, підбіг Каракатиця до офіцера чеха (вся частина була чеська) й усадив у без збройного відразу п’ять куль із свого нагана…

Я був саме в полковому штабі, коли на ношах принесли того пораненого чеського офіцера. Я бачив, як він, з неймовірними труднощами, схопився з нош, упав навколішки перед полковником Кельчевським і болючим, жахливим голосом людини, засудженої по-дурному на смерть, гукав:

— Господін полковнік, за что он меня убіл? Господін полковнік… Я жіть хочу… жена… двоє дєток…

А потім витягся на підлозі непритомний, закривавлюючи килими в полковницькій кімнаті.

Капітанові Каракатиці за те нічого не було… Тільки гостра ненависть до нього в його роті зросла після того до найвищої міри.

Я не знаю дальшої долі капітана Каракатиці, але мені хочеться глибоко вірити, що перші громи революційного вибуху, коли він дожив до них, упали на голову цієї спотвореної людської подоби…

ПОЛКОВНИК КЕЛЬЧЕВСЬКИЙ РОЗВАЖАЄТЬСЯ?..

Не всі, звичайно, офіцери були схожі на капітана Каракатицю. Третьою ротою, наприклад, командував одставний майор Гроте-де-Скуло — симпатичний дядя, років з п’ятдесят, високий на зріст, зарослий увесь сивою рослинністю, з-під якої блищали живі, юнацькі й добрі-добрі очі.

Мало буде сказати, що його любила вся рота — його за рідного батька вважали, і з ним, коли треба було, справді кидалися і в огонь і вводу, не міркуючи. І звали його в його роті «батьком», і нічого в тому дивного чи перебільшеного не було.

Треба бо сказати, що це був не тільки командир, а й людина, що, насамперед, жила болями й злиднями солдатського життя, що ніколи не посилала людей на убій заради примхи чи безголового молодецівства. Майор Гроте-де-Скуло, де тільки можна було, а часом і де й не можна, оберігав людське життя, безмірно сумував, часом плачучи, як за рідною дитиною, за якоюсь черговою жертвою з-поміж своєї роти; майор Гроте-де-Скуло ніколи не користувався харчами з офіцерської кухні — від од початку до кінця відбував сувору школу звичайного солдата на війні; майор Гроте-де-Скуло ніколи не карав, навіть коли варто було (а таке в його роті траплялося надиво рідко), винних за порушення воєнних приписів.

І коли його, тяжко пораненого (йому відірвало набоєм ногу) вивозили з полку, не було в роті солдата, що не зідхнув би гірко, а більше половини роти таки по-справжньому плакало…

Непогана була людина і з поручника Травінського. Боягуз тільки неймовірний. Коли мені доводилось проводити його від полкового до батальйонного штабу через ліс, де безнастанно лунали постріли, поручник Травінський зовсім забував, що він офіцер, тулився до мене, як до кам’яної гори, низько вклонявся, майже падав перед кожною кулею, і викликав у мене глибокий жаль і співчуття. Одного разу, під час такого переходу, він дізнався, що я вмію фотографувати й маю вдома апарата, і вхопився за цю для нього новину. Виходило, що вони давно мріяли про те, щоб мати історію полку в поході, що їм треба було мати свого фотографа, і що я, на думку Травінського, дуже на це придався б. Перед Великодніми святами з полку їхатиме до Києва комісія добувати продукти, і мене до неї припишуть…

Од Києва недалеко до Канева — моїм радощам не було міри. Але про це — потім.

Не можна нічого особливо поганого сказати і про полковника Кельчевського, ми ж усі добре знали, що то він був проти смертної кари товаришеві Прайсові, ми знали, що він часто заговорює з солдатами за пані-брата, вдаючи з себе ліберала великого, часто зводить мову на земельку — він був великий поміщик десь із Волині чи Поділля — і в розмові про землю, здавалося мені, випитує думку солдатів: як вони після війни щодо земельної власности…

А незабаром стався випадок, що ще раз підкреслив полковникову «добрість».

Якийсь молодий костромич-ополченець із поповнення, вжахнувшися карпатських окопів та окопного життя, другого чи третього дня, як прибув до полку, пішов до лісу рубати дрова і відрубав собі сокирою великого пальця на лівій руці. Відрубав, безперечно, навмисне, щоб потрапити до шпиталю, щоб позбутися воєнних жахів. Але, з недосвідчености своєї, зробив це так наївно-невдало, що самопокалічення відразу кидалося в вічі, і на його запевнення, що пальця відірвало уламком гарматного набою, лікарі, а за ними й офіцери, тільки посміхалися, вкриваючи недотепу закрученими матюками.

Хутко відбулося засідання військово-польового суду, і хлопця, на підставі недавно заведеного Миколою другим до воєнного кодексу артикулу, присудили до розстрілу.

І от, полковник Кельчевський — чи ведучи далі свою лінію жалю до людини, лінію показно го лібералізму, чи з яких інших мотивів, почав клопотатися перед бриґадним штабом про полегшення кари молодому ополченцеві. Йому дали в штабі згоду винайти самому інший спосіб покарати, на страх іншим, винуватого. І наш симпатичний полковник Кельчевський надзвичайно «дотепно», «по-наполеонівському», як казали штабні підлабузники з полкового штабу, вирішив цю справу: він наказав поставити винного, серед білого дня, на бруствер бойового окопу, з повною солдатською викладкою, на дві години під рушницю…

Треба сказати, що окопи в Карпатах сходилися на 50–60 кроків, що часто наші солдати перегукувалися з австріяками, що з окопу не можна було висунути й пальця, коли ви не хотіли, щоб того пальця в ту саму мить не розторощила ворожа куля.

Коли засуджений виліз на бруствер і став на ввесь зріст, як свічка, попрощавшись заздалегідь із молодим життям, стрілянина з ворожого боку на мить, на одну тільки мить, ущухла — наче там були здивовані з такого нахабства… Потім там зміркували, що це — покараний, стрілянина відновилася з ще більшою силою, але кулі летіли на всі боки, пильно обминаючи засудженого…

Так він і вистояв, неушкоджений, свої дві години, а коли зліз, напівмертвий од переживань, услід йому пролунало з австрійських окопів голосне «ура!»

Простоявши перед обличчям смерти дві години, ополченець-костромич набув повні права громадянства і, з ласкавої згоди начальства, його таки послали до шпиталю лікувати відрубаного пальця.

В полку ця подія викликала багато розмов. Багато хто хвалив полковника Кельчевського, що так чудодійно урятував життя солдатові, багато хто, а з ними й я, схилялися до того, що пан полковник просто розважався.

У ВІДРЯДЖЕННЯ ДОДОМУ

Цей розділ моїх спогадів буде найкоротший, бо не вистачає снаги переказати ті переживання, що опанували всього мене на звістку, що, нарешті, наша комісія таки вирушить до Києва, і мене до неї приписано. Їхав якийсь незначний офіцер, здоровий, високий унтер із обозу і я.

Кілька днів чекали, поки все буде оформлено, в обозі другого розряду, в тій самій Мізенці, під Карпатами, де обоз зупинився з самого початку. Тут містилася й полкова канцелярія. Тут працював і мій любий Хома Мельниченко. Але товариш Хома саме тоді переживав трагедію суперництва з Мишею Бурловим, теж писарем, за дівчину. Через те мені уваги він оддавав менше.

Це була Муся — дячкова дочка, що в їхній хаті містилася й канцелярія. Господар хати, старий Микола Костів, був пресимпатичніша в світі людина, м’яка, чула, тонкосльоза.

Почалося з того, що старий Костів, зачувши, що я їду до Києва, кинувся мене обіймати й залився гарячими слізьми… У Києві живе його син — Кость Миколаєвич, може чулись-те, пане добродію, композитор Верховинець. А якже, а якже, він і одружився там… І ще минулого року, коли не було цього нещастя на нашу голову, цієї проклятої війни, приїздив із своєю дружиною в гості до старого. Аякже… І що ми тоді пережили, пане добродію, як вони поїхали!.. Бо як тільки поїхали, то донесли на нас сусіди, пане-добродію, що то царський наслідник із Росії приїздив із моїм сином, передягнений за дівчину — а вона ж у нього, пане-добродію, маленька, дрібненька, як хлопчик… То й почали мене тягати… А тут війна вдарила… Другого сина мого, прошу вас, заарештували й смертельно побили шандарі — вже три місяці після того кров’ю харкає…

Старий оповідав усе це у власній хаті, а тим часом боязко озирався на кутки — чи не підслуховує хто, чи не донесе, бува, коли повернеться військо з-поза Карпатських гір назад…

Почувши, мою чисту українську мову, старий відразу якось довірився мені, і видно було, що радий з того неймовірно, бо «поміж тих ваших, вибачайте, москалів багато…»

Менша донька його, чотирнадцятилітня Зося, того самого дня, пильно вдивляючись у мене великими дитячими, повними жаху, очима, оповідала мені, так само пошепки, тулячись до старшої сестри як довелося їй бути за випадкового свідка страшної картини.

«Коли прийшли до нас мадяри, виказав хтось на Боруха, на отого, що шинок тримав, наче він російському військові щось переказував…»

І того Боруха, на очах маленької Зосі, вішали мадярські гусари під мостом — «он під отим самим, що недалечко від нашої хати…»

«Та й не відразу повісили, прошу вас, — отак підіймуть, потримають-потримають, та й знову опустять, та й знову підіймають. Аж поки задушився зовсім — ні рукою, ні ногою й не дриґне… Тоді покинули, а самі пішли, виспівуючи…»

В дитячих оченятах Зосі світився глибокий, нелюдський жах, що, я певний втому, не вивітриться з свідомости цієї майбутньої людини усе її життя.

Прокляття війні!

Увечорі, коли гори Карпатські дихали в широко розчинені вікна невимовними, чарівними пахощами молодої весни, Зося з Мусею, схилившися на вікно, напрочуд гарно і зворушливо співали:

Я з природи людина сентиментальна, але здавалося мені досі, що пережите на фронтах за останній рік навіки вибило з мене ту чутливість, що часами примушувала здригатися й посилено блимати очима, щоб не дати политися непроханим сльозам…

Того вечора я відчув, що ця моя вада мене ще не покинула: та журлива дівоча пісня примушувала посилено битися серце, поза спиною й на голові бігали уїдливі мурашки, сама собою, розмагнічувалася воля, занепадав запал ненависти до всього, що коїлося в світі навкруги…

Ні, не треба закам’янілому солдатові слухати таких чарівних пісень!..

Коли другого вечора до невеличкого гурту пристав і товариш Хома з своїм чарівним оксамитним баритоном — це було тріо незрівняної сили й краси.

І здавалося мені, що всі переваги на боці товариша Хоми.

Ось тільки послухати, як змагається, як переплітається його принадний голос із високим, глибоко-ліричним сопраном Мусі, як вони випереджають один одного, неначе двоє діток, за ручки взявшися, навперегони розквітлим лугом біжать-біжать, доганяючи золотавих метеликів, невловимі, над повноцвітними килимами…

А проте — товариш Хома не вийшов на вроду. Не треба було бути досвідченим спостерігачем, щоб побачити, як горнулася Муся до Миші Бурлова — людини, здається, чужої їй і психікою, і мовою, і всіма чуттями…

А товариш Хома неймовірно страждав. Для нього це кінчилося трагічно. Коли до його суперечки з Мишею було якось притягнуте трохи вище начальство, товариш Хома, людина горда й незалежна, не втримався, наговорив чогось зайвого, і сердешного друга мого відразу ж погнали в окопи.

А в окопах уже першої ночі товариш Хома загинув під час атаки…

Прокляття тобі, ненажерна пащеко війни!

У Києві на вулицях незвично багато військового народу, більше, ніж дочорта генералів, що їм треба віддавати честь, зупиняючись. І щоб пройтися солдатові Хрещатиком один квартал, треба потратити трохи не годину часу. Зате тут таки, здивований і гордий, побачив я, як козиряють мені, — ні, не мені, а хрестам моїм георгієвським — цілі команди юнкерів, кадетів… (у Карпатах мені дали вже й другого хреста за те, що зв’язував порвані телефонні дроти під гарматним обстрілом, не раз виразно ризикуючи життям).

У вагоні, в дорозі з Києва до Миронівки, кілька годин не давали мені спокою якісь дві молодиці-солдатки:

— Об’язательно заїжджайте до нас, солдатику, перепочинете, покушаєте, як слід, ви ж там голодуєте, бідненькі!?

А очі блищать їй невимовною тугою за чоловічою ласкою, і бачиш, як хоче в саму душу тобі вскочити, — проситься, благає…

Я — дуб.

— Може б випили, солдатику, — ось у мене з собою пляшечка гардиману, — вірите, наче думала, що стріну ось тут вас — важко добути, а добула…

— Я — не п’ю.

Мені було і боляче, і прикро, бачивши, що ось-ось зайдеться гістеричним криком ця, виснажена тугою за чоловіком, молода, повна сил і здоров’я, людина… Але я по вагонах не віддаюся. Я хочу спати…

І на станції Ольшаниці, де їм треба було вставати, вони, нарешті, посварилися між собою. Крізь сон уже я чув люту лайку, нелюдські вигуки, що в них клекотів глибокий протест покаліченого війною молодечого життя!

Прокляття війні!

З Дівчиною в Каневі я умовився. Вона чекатиме, поки я, живий і неушкоджений, повернуся додому.

Мого фотографічного апарата, що я до нього в Києві докупив новісіньку, хорошу камеру, вкрали разом із майже всім майном і продуктами, які везла наша комісія, десь на перегоні між Бродами та Львовом. Везли 59 великих скриньок, у Львові одержали тільки 19…

Украли й пакуночка з цукром та коржиками, переданого для старих Костєвих його сином, композитором Костем Миколаєвичем Верховинцем та невісткою, що їх я розшукав був у Києві, за дорученням старого, в театрі Садовськото.

Найприкріша мені була ця втрата. І хоч я й компенсував старих, віддавши їм кількамісячну свою солдатську порцію цукру й усе печиво власне, що віз із собою з дому в торбі за плечима, а проте, зауваження старої (Костєвої, що «краще б ви вже були самі поїли, на здоров’я, ніж ото воно вкрало, бодай йому…» прикро пекло: все мені здавалося, що в їхній свідомості таки я залишався винний за крадіжку в дорозі дорогого їм пакунка…

А ще прикріше було згадувати, як симпатичний Верховинець, після кількагодинних розпитувань про життя-буття батьків (при чому плакав він, як дитина), не знайшов нічого кращого, як сунути мені, на прощання, в руку срібного карбованця. Так; воно, мабуть, із солдатом і не можна було інакше, але мені той карбованець, що я його тут таки повернув товаришеві композиторові, і досі пече долоні…

Полкове начальство лаштувалося віддати до суду всю комісію, погрожуючи неймовірними карами якже: в вантажі загинуло 10 000 цигарок, яких так чекали пани-офіцери!), але події на фронті не дали тим погрозам здійснитися.

ПОЧАТОК КІНЦЯ

В середині травня 1915 року генерал Радко-Дмитрієв, десь далеко праворуч од нас, усадив, як чортові в зуби віддав, цілий свій корпус, і фронт захитався, розчахнувся й побіг — бігом побіг назад із Карпат, у галицькі долини, на галицькі українські поля, не скрізь поорані й не всі засіяні…

Тікали ми, не спиняючись, сімдесят дві години, і тільки на четверту добу, дощенту виснажені, зупинилися. Наш контр-удар коштував Галичині двох спалених до цурочки сіл, а австрійському війську — шістьох тисяч полонених, захоплених самим тільки нашим полком. А потім — знову тікати, тікати й тікати. Без води, без шматка хліба чи сухаря, без хвилини відпочинку, бо слідом гналася незчисленна ворожа сила й погрожувала відрізати, захопити, полонити…

За контр-ударний бій, коли впродовж кількох днів і ночей безперервно я не відтуляв ні на мить телефонної рурки від ушей (обоє ушей понапухали), тягаючи за ротою знаряддя зв’язку, мені виписали ще одного, вже третього, (золотого) хреста.

А коли ми всі, безмірно виснажені, зупинилися на відпочинок у селі Буянові, Жидачівського повіту, коли так хотілося впасти в клуні на солому й дати змогу хоч на годину відпочити здерев’янілому тілові, унтер Кокін викликав мене, чомусь мене одного, — трясця тобі в печінки! — і послав темної, дощової ночі, до окопу четвертої роти з телефоном. Окопи були «заздалегідь підготовлені», на півметра завглибшки, вщерть позаливані дощовою водою. Довелося, нашвидку, підкопувати збоку такі собачі конури, щоб хоч трохи захиститися від дрібного, надокучливого дощу, що сіяв зверху, та від ковбань, що стояли в окопах — під ногами…

На світанку німецька артилерія (це були таки німці, вже не австріяки) за якусь годину зрівняла наші окопи з рівним полем, а все, що лишилося живого після вбивчого, гураґанного, як казали тоді, вогню гармат і кулеметів, потрапило в полон.

Між живими був і я.

Було це на світанку 23 травня 1915 року.

Цілу ніч ішов дощ, у «заздалегідь підготовлених» окопах було повно води — мокро знизу, мокро згори, непривітно й утомно зсередини. На світанку прийшов на допомогу мені худющий, як кістка, кадровик Коваленко з Таврії, приніс пачку махорки й добрий окраєць хліба. Хліб йому в торбі так розкис, що скоринки геть повідставали, а з м’якушки можна було заново балабушки пекти. Проте, хліб ми з ним одразу, до останньої кришечки, з’їли, а закурити так і не пощастило — сірники змокріли.

Німецька артилерія намацала нас чуть-світочок. Кілька черг перелету, кілька недолету, а потім — оскаженіло, люто, невблаганно-ритмічно почала закидати мізерний окіп наш важкими набоями.

Вже після першої черги пострілів, уздовж окопу, пригинаючися в три погибелі, протупав командир цієї роти, капітан Павіян, а згодом — за ним услід, до затишної землянки знов таки того самого підполковника Корвін-Круковського, пробіг і командир сусідньої — п’ятої роти, капітан Орло — сувора, серйозна, але чесна і в поводженні з солдатами людяна, людина.

Капітанові Орло, коли пробігав він повз нас, телефоністів, мабуть трохи ніяково стало (нас бо таки вважали за публіку трохи свідомішу), бо він зупинився на хвилину перед нашою собачою конурою в окопі, геть залитою водою, подивився на нас якось крізь нас і вимовив винувато:

— Піду, знаєте, до батальйонного по інформації…

— А якже, йдіть, пане капітане, — життя кожному, дороге, а в підполковника Корвін-Круковського землянка в ярку, за межами досягнення ворожих набоїв — затишна, надійна схованка…

Я ручуся, що так от ми подумали обидва з Коваленком, і подумали воднораз, глянувши тільки один одному в вічі.

Над нами, попереду нас, позад окопів і взагалі кругом — пекло. Ні на мить не перепочивають німецькі гармати. В повітрі — рев сотень тисяч розлючених левів — диявольська музика уламків… Лунають зойки поранених, покалічених. Мовчать мертві.

Розвиднілося. Вже разів з п’ять ми з Коваленком, по черзі, вилазили з свого сміхотворного захистку на чисте поле — розшукувати та зв’язувати шматки вщент набоями потерзаного телефонного дроту. Важко підтримувати зв’язок із штабом…

Реве оскаженіла, пекельна музика ворожих пострілів, ворожих вибухів. Мовчить артилерія з нашого боку.

— Хай наші гармати хоч обізвуться! — з наказу ротного командира, якогось унтера з поляків, гукаю я хрипким голосом у телефон (жодного офіцера ні в цій роті, ні, як потім виявилося, в усьому полку нашому, що розтягався півпідковою ген-ген ліворуч і праворуч од нас, не було — в затишній підполковницькій землянці їх збіглося «по інформації» аж дев’ять чоловіка … Там їх усіх і забрали живцем німці).

— Хай наша артилерія хоч обізветься! — надриваюся в телефон, але неголосний мій голос тане в осатанілому ревінні безнастанних вибухів — над нами, попереду нас, позад окопів…

— Нема набоїв … — обзивається, нарешті, здалека голос штабного чергового.

— А-а-а, пся-крев, то нас тут, як куріпок, постріляють! — гукає несамовито ротний унтер із поляків, і я бачу, що з нього вже й не командир, і не вояка…

Чемодан ударив у голову нашої конури, в самий окопний насип, мене привалило землею.

— Прощай, світе, Канів… моя Дівчино люба… моя любов нерозквітла… Мамо! Рідна мамо моя!..

Мить, я почуваю, що живий. Нічим дихати. Дриґаю незасипаною ногою — може ж та живий Коваленко — визволить!

Коваленко визволив — одкопав, одгріб, здається, і лопаткою, і руками, й ногами, і навіть зубами розривав, поки розрив мою могилу.

— Живий? — радісно питає, а сам трясеться як осиковий лист.

— Живий, — спасибі.

— А не ранений?

— Ні, здається, не ранений… Спасибі.

Знову дріт нам десь порвало, а перша й третя роти вже здалися…

Несподівано відчуваю початок кінця. Неначе тисячопудовий тягар спадає із серця — глибоко зідхаю, побачивши крізь вибоїну в окопі, як на місці нашого правого флангу вже маршують розстрільною, заходячи нам у запілля, сині німецькі мундири.

А над нами пекельна какофонія не вщухає… Здається, не Коваленкова черга зв’язувати дріт, але я — старший, він мій помічник — то дарма, що він мене тількищо відкопав, — я чиню юдине діло — посилаю Коваленка… Його трясе пропасниця, але він лізе і востаннє налагоджує наш зв’язок із штабом шостого фінляндського полку стрілецького. Сонному поручникові Травінському я гукаю в телефон, що треба штабові тікати, що й лівий і правий фланги наші здалися в полон, що німці обходять, оточують, і чую в відповідь майстерно закрученого матюка.

— Што ти єрунду болтаєш, трах-трах-тара-рах! Забуваю, що він — офіцер, не своїм, владним голосом наказую покликати до телефона полковника Кельчевського.

Щось раптом змінилося в світі. Секунда, дві, три — немає вибухів. Хвилина, дві — мовчать німецькі гармати й проти нашої ділянки…

На окіп вискакує розкуйовджений, увесь у глині, ротний — унтер із поляків, і перемішуючи лайку рідною йому, польською мовою, з російськими матюками, командує своїй роті:

— Кидай зброю, вгору руки, й до них, пся-крев, бо переріжуть, як собак, усіх!

Полковник Кельчевський вислухав нервово і, як належало порядному командирові, не забув спитати:

— А що ж із тобою, голубчику, буде?

— А до мене ось біжить німець із настовбурченим багнетом — як не заріже, то житиму, пане полковнику… До побач…

Німець своїм багнетом перерізує мій зв’язок, і ще за двадцять кроків рухами показує, щоб я підвів руки вгору.

Коваленко витягся — блідий, як сама смерть: його піднесені вгору руки не хочуть його слухати, тремтять, зводяться, корчаться.

Ліворуч од нас, геть позад нашого окопу, кар’єром вилетіла з долини німецька батарея — чотири гірські «плювалки» — миттю розташувалася і вже б’є в наше глибоке запілля, не дає відступати.

Все це спостерігаю в одну мить, коли випростовуюсь в окопі і, згадавши, що за емблему миру всюди править біле, лізу в кишеню по мою, не зовсім білу, хустинку, щоб нею махнути ворогові.

А він біжить — у нього налиті кров’ю, розпалені очі, на його довжелезному багнеті-ножі блищать крапелинки дощу, як роса на схід-сонці — значить, він ще нікого не зарізав сьогодні…

Мій рух до кишені здався німцеві за ворожий рух: може, я гранату поліз діставати, — він зупинився за десять кроків од мене, клацнув замком, наставив цівку — одна тільки манісінька часточка моменту… і я дістав свою хусточку і махнув нею в повітрі… Рук угору так таки й не підняв.

Німець миттю опустив цівку.