Зламані янголи

Розділ дев'ятий

Пані та панове, прошу вашої уваги.

Аукціоністка делікатно постукала пальцем по бульбашці безконтактного мікрофона, і звук удару прошурхотів склепінчастим простором над нашими головами, наче приглушений грім. Відповідно до традиції, вона була вбрана у своєрідний скафандр без шолома та рукавичок, але його обриси більше асоціювалися в мене з модними домами Нового Пекіна, ніж із дослідницькими розкопками на Марсі. Її голос був солодкою теплою кавою, присмаченою міцним ромом.

— Лот сімдесят сьомий. З території Нижній Данан, нещодавно розкопаний. Тридцятитриметровий стовп, на основі — техногліфи, лазерне гравірування. Початкова пропозиція — двісті тисяч стазів.

— А я чомусь так не думаю, — Маттіас Генд ковтнув трохи чаю й ліниво позирнув просто за край клірингового балкона, де оберталося голографічно збільшене зображення артефакту. — Не сьогодні і не з цією клятою здоровезною тріщиною на другому гліфі.

— Ну, тут ніколи не вгадаєш, — невимушено озвався я. — Хто його зна, що за ідіоти вештаються в такому місці з зайвими грішми.

— О, звісно, — він трохи крутнувся у кріслі, наче оглядаючи не надто щільний натовп потенційних покупців, розсіяний по балкону. — Але я справді вважаю, що ця штука піде значно менше, ніж за сто двадцять.

— Як скажете.

— Я й кажу, — на його точеному білошкірому обличчі розквітла, а тоді згасла люб’язна усмішка. Він, як і більшість корпоративних топ-менеджерів, був високий і неоригінально гарний із себе. — Звісно, я вже помилявся. Вряди-годи. А, добре, здається, це до нас.

Прибула їжа, принесена офіціантом, якому дісталася дешевша й гірше скроєна версія костюма аукціоністки. Зважаючи на обставини, він виклав наше замовлення з надзвичайною грацією. Ми обидва мовчки зачекали, поки він ставив посуд, а тоді з однаковою настороженістю провели його поглядом.

— Не з ваших? — запитав я.

— Аж ніяк, — Генд із сумнівом потицяв паличками у вміст таці-бенто. — Знаєте, ви б могли обрати іншу кухню. Ну, тобто зараз війна, а ми за тисячу з лишком кілометрів від найближчого океану. Ви справді вважаєте, що суші були такою вже доброю ідеєю?

— Я зі Світу Гарлана. Це наша їжа.

Ми обидва не зважали на те, що суші-бар був розташований просто посередині клірингового балкона й відкритий для снайперів на позиціях у будь-якій точці просторого аукціонного дому. На одній з таких позицій саме причаївся Ян Шнайдер, тримаючи лазерний карабін з куцим стволом і ковпачком для полум’я й дивлячись у снайперскоп на обличчя Маттіаса Генда. Скільки ще чоловіків і жінок у цьому домі можуть так само дивитися на мене, я не знав.

На голодисплеї над нашими головами ковзнули тепло-помаранчеві цифри початкової ціни й опустилися нижче ста п’ятдесяти, не зважаючи на благальний тон аукціоністки. Генд кивнув у бік її постаті.

— Ось, бачите. Роз’їдання починається, — він заходився їсти. — То, може, перейдемо до справ?

— А й справді, — я перекинув йому через стіл одну річ. — Здається, це ваше.

Річ покотилася по столу, поки він не зупинив її вільною рукою. Він підняв її, затиснувши між двома гарно наманікюреними пальцями, й зацікавлено подивився на неї.

— Ден?

Я кивнув.

— Що ви з нього витягнули?

— Небагато. Самі знаєте: віртуальним відстежувачем, налаштованим на вибух після активації, часу не лишається, — я знизав плечима. — Перш ніж до нього дійшло, що я не психохірург «Мандрейк», він назвав ваше ім’я, але після цього практично повністю закрився. Серйозний засранець.

Генд скептично поглянув на мене, але закинув кортикальну пам’ять у нагрудну кишеню костюма, не сказавши більш нічого. Повільно прожував ще один шматочок сашимі.

— Ви справді мусили розстріляти їх усіх? — нарешті запитав він.

Я знизав плечима.

— У нас на півночі зараз заведено саме так. Може, ви не чули. Там війна.

— А, так, — він неначе вперше помітив мою форму. — То ви з Клину. Цікаво знати: як, на вашу думку, відреагував би Айзек Каррера на звістку про ваші поїздки до Лендфолла?

Я знову знизав плечима.

— Офіцери Клину користуються великою свободою. Може, пояснити це було би заскладно, та я завжди можу сказати йому, що був під прикриттям, ретельно виконував стратегічну ініціативу.

— А це справді так?

— Ні. Це суто особиста справа.

— А якби я записав це й показав йому?

— Ну, якщо я під прикриттям, то хіба я не маю сказати вам щось таке, щоб підтримати це прикриття? Так ця розмова перетворилася б на подвійний обман. Чи не так?

Настала пауза, протягом якої ми незворушно дивилися один на одного з різних боків столу, а тоді на обличчі менеджера «Мандрейка» знову поволі розпливлася усмішка. Ця трималася довше і, як я подумав, була непідробною.

— Так, — пробурмотів він. — Це надзвичайно елегантно. Вітаю, лейтенанте. Це настільки бездоганно, що я сам не знаю, чому вірити. Наскільки я розумію, ви можете працювати на Клин.

— Так, можу, — я всміхнувся у відповідь. — Але знаєте що? Вам ніколи цим перейматися. Бо ті самі дані, які ви отримали вчора, перебувають у конфігурації заблокованого запуску в п’ятдесяти точках потоку даних Лендфолла, попередньо запрограмовані на високоефективну доставку в усі корпоративні стеки Картелю. А годинник цокає. У вас є близько місяця на роздуми. Після цього ж усі ваші великі конкуренти знатимуть те, що знаєте ви, і одна ділянка узбережжя стане схожою на бульвар Приземлення в переддень Нового року.

— Тихо, — Гендів голос залишався м’яким, але під його ґречним тоном раптом стало добре чути сталь. — Ми тут нічим не захищені. Якщо ви хочете вести справи з «Мандрейк», вам доведеться трохи повчитися обережності. Прошу, більше жодної конкретики.

— Гаразд. Аби ми тільки розуміли одне одного.

— Думаю, ми розуміємо.

— Сподіваюся, що так, — я сам дозволив собі трохи суворіший тон. — Пославши вчора ввечері бригаду головорізів, ви мене недооцінили. Більше так не робіть.

— Я б і не подумав…

— Це добре. Навіть не думайте про це, Генде. Бо те, що сталося з Деном і його друзяками вчора ввечері, і близько не дорівняється до деяких неприємних подій, у яких я взяв участь на півночі за останні вісімнадцять місяців. Може, ви й думаєте, що війна зараз далеко, але якщо «Мандрейк» знову спробує образити мене чи моїх партнерів, вам так засунуть у сраку тривожний сигнал Клину, що ви відчуєте в горлі смак власного лайна. Тепер ми розуміємо одне одного?

Генд болісно скривився.

— Так. Ви дуже яскраво донесли свою думку. Запевняю вас, спроб вивести вас із гри більше не буде. Звісно, за умови, що ваші вимоги будуть розумними. Які комісійні ви хочете?

— Двадцять мільйонів доларів ООН. І не дивіться на мене так, Генде. Це навіть не одна десята відсотка від тієї суми, яку заробить на цьому «Мандрейк», якщо ми впораємося.

Вгорі, на голограмі, пропонована ціна неначе застигла на ста дев’яти, і тепер аукціоністка потихеньку, обережно її підіймала.

— Гм-м, — думаючи, Генд пожував і проковтнув їжу. — Післяплатою?

— Ні. Одразу, на депозит в одному з банків Латімер-Сіті. Однобічний переказ, стандартний термін оборотності — сім годин. Коди рахунка я дам вам згодом.

— Дуже самовпевнено, лейтенанте.

— Вважайте це страхуванням. Не те щоб я вам не довіряв, Генде, але мені буде радісніше знати, що ви вже здійснили платіж. Так у «Мандрейк» не буде резону намахати мене опісля. Ви нічого з цього не матимете.

Менеджер «Мандрейк» хижо посміхнувся.

— Довіра — річ двостороння, лейтенанте. Чому ми маємо платити вам до завершення проекту?

— Крім того, що інакше я встану й піду з-за цього столу, а ви впустите найбільшу знахідку в галузі досліджень і розробок в історії Протекторату? — я замовкнув на мить, щоб це засвоїлось, а тоді дав йому розслабитися. — Що ж, погляньмо на це так. За умовами Директиви про надзвичайні повноваження я не можу отримати доступ до грошей звідси до кінця війни. Отже, ваші гроші пішли, але в мене їх теж нема. Щоб мені заплатили, я маю бути на Латімері. Ось ваша гарантія.

— Ви ще й на Латімер хочете? — Генд звів брову. — Двадцять мільйонів доларів ООН і виїзд із планети?

— Не тупіть, Генде. Чого ви очікували? Гадаєте, я хочу сидіти на місці й чекати, коли ж Кемп і Картель нарешті вирішать, що час домовлятися, а не битись? Я не маю такого терпіння.

— Отже, — менеджер з «Мандрейк» поклав свої палички на стіл і склав руки пірамідкою на столі. — Подивимося, чи правильно я це зрозумів. Ми зараз платимо вам двадцять мільйонів доларів ООН. Це не підлягає обговоренню.

Я в очікуванні подивився на нього.

— Правильно?

— Не турбуйтеся, якщо вас понесе не туди, я вас зупиню.

Знову слабка скороминуща усмішка.

— Дякую. Далі, після успішного завершення цього проекту, ми зобов’язані переправити вас і, вочевидь, ваших партнерів голкокидком на Латімер. Це всі ваші вимоги?

— Плюс переливання.

Генд дивно на мене глянув. Я подумав, що він не звик до такого перебігу своїх перемовин.

— Плюс переливання. Може, я маю знати якісь подробиці?

Я знизав плечима.

— Чохли, ясна річ, добірні, але подробиці можна обговорити згодом. Вони не конче мають бути індивідуальними. Безперечно, щось першокласне, але готова продукція цілком підійде.

— О, добре.

Я відчув, як здіймається усмішка, лоскочучи мені зсередини живіт. Я випустив її на поверхню.

— Та ну вас, Генде. Вам, блін, дістається вигідна покупка, і ви це знаєте.

— Ви так кажете. Але це не так просто, лейтенанте. Ми перевірили реєстр артефактів Лендфолла за останні п’ять років, і там немає й сліду чогось схожого на об’єкт, про який ви кажете, — він розвів руками. — Жодних доказів. Можете зрозуміти моє становище.

— Так, можу. Десь за дві хвилини ви впустите найбільшу археологічну знахідку за останні п’ятсот років, і це станеться, тому що про неї нічого немає у ваших матеріалах. Генде, якщо ваша позиція така, то я звернувся не до тих людей.

— Ви маєте на увазі, що ця знахідка лишилася незареєстрованою? Хоча це — пряме порушення Хартії?

— Я маю на увазі, що це не має значення. Я маю на увазі, що те, що ми вам надіслали, видавалося досить реальним, щоб чи то ви, чи то ваш ручний ШІ менш ніж за півгодини надав дозвіл на повноцінну міську атаку командос. Можливо, файли стерли, можливо, зіпсували або вкрали. Чому я взагалі про це розводжуся? Ви нам заплатите чи підете?

Тиша. Він тримався непогано: я все ніяк не міг зрозуміти, в який бік він стрибне. Він не продемонстрував мені жодної справжньої емоції, відколи ми сіли за стіл. Я зачекав. Він відкинувся назад і змахнув щось невидиме з коліна.

— Боюся, мені для цього потрібно буде проконсультуватися з колегами. Я не маю права підписуватися на операції такого масштабу, так мало знаючи наперед. Навіть для дозволу на голкокидок ЦЛВ знадобиться…

— Фігня, — я зберігав привітність. — Але давайте. Проконсультуйтеся. Я можу дати вам півгодини.

— Півгодини?

Страх — він ледве промайнув у примружених куточках Гендових очей, але таки існував, і я відчув, як слідом за усмішкою з мого шлунку здіймається почуття задоволення, оскаженіле майже за два роки притлумлюваного гніву.

Попався, засранцю.

— Атож. Тридцять хвилин. Я нікуди не подінуся. Як я чув, у цьому закладі непоганий сорбет зі смаком зеленого чаю.

— Ви жартуєте.

Я дозволив собі нотку дикості в голосі.

— Та ні, я серйозно. Я вас попереджав. Не недооцінюйте мене більше, Генде. Або ви протягом тридцяти хвилин повідомляєте про рішення, або я виходжу звідси та йду на перемовини з кимось іншим. Можливо, я навіть залишу вам рахунок.

Він роздратовано сіпнув головою.

— І до кого ви підете?

— До «Сатакарн Ю»? До «ПКН»? — я змахнув паличками. — Хто зна? Та я б цим не переймався. Я щось вигадаю. Ви ж тим часом будете заклопотані — намагатиметеся пояснити керівній раді, як могли впустити це з рук. Хіба ні?

Маттіас Генд здавлено зітхнув і підвівся. Зблиснув на мене нещирою усмішкою.

— Чудово. Я скоро повернуся. Але вам, лейтенанте Ковач, потрібно трохи повчитися мистецтва ведення перемовин.

— Можливо. Я вже казав, що дуже багато часу провів на півночі.

Він пішов геть між потенційних покупців на балконі, а я, дивлячись йому вслід, не зміг стримати легкого дрожу. Якщо мені мали знести обличчя лазером, то це цілком могло статися тепер.

Я сильно покладався на інтуїтивне припущення, буцімто Генд має від керівної ради дозвіл робити практично все, що заманеться. «Мандрейк» була аналогом Клину Каррери в комерційному світі, і неможливо було не припустити, що там застосовують аналогічний підхід до свободи дій на рівні керівництва. Правду кажучи, передова організація просто не могла працювати інакше.

Нічого не очікуйте, і будете до цього готові. Я, як і було прийнято в Корпусі, на перший погляд залишався відчуженим і розосередженим, але під цим фасадом відчував, як мій розум гризе деталі ситуації, наче пацюк.

Двадцять мільйонів — це небагато для корпорації за такого гарантованого результату, як той, що я обіцяв «Мандрейк». А ще варто було сподіватися, що я напередодні ввечері зчинив достатню колотнечу, щоб компанії стало трохи лячно знову зважитися привласнити товари, не заплативши. Я перегинав палку, але все це неодмінно мало забезпечити бажані результати. Їм було варто нам заплатити.

Еге ж, Такеші?

У мене засіпалось обличчя.

Якщо моя хвалена інтуїція посланця помилялася, якщо топи «Мандрейк» ходили на коротших повідцях, ніж я думав, і якщо Генд не зможе одержати дозвіл на співпрацю, то він міг просто зважитися все ж таки спробувати взяти бажане силоміць. Розпочавши з моєї загибелі з подальшим перечохленням у допитовий конструкт. А якщо гіпотетичні снайпери «Мандрейк» уколошкають мене зараз, то Шнайдеру й Вардані залишиться хіба що відступити та сховатися.

Нічого не очікуйте, і…

І довго ховатися від такої людини, як Генд, вони не зможуть.

Нічого…

Спокій посланця ставав на Санкції-IV дефіцитним товаром.

Ця грана війна.

А тоді з’явився Маттіас Генд; він повертався, петляючи в юрбі, з легкою усмішкою на вустах і такою рішучістю в ході, наче рекламував свій товар. У нього над головою крутився на голограмі марсіянський стовп, тим часом як помаранчеві цифри різко зупинились, а тоді стали червоними, як артеріальна кров. Це були барви кінця. Сто двадцять три тисячі сімсот стазів.

Продано.

Розділ десятий

Данґрек.

Узбережжя вигиналося всередину, ховаючись від студеного сірого моря. Його вивітрені гранітні схили були вкриті тоненьким шаром низенької рослинності та кількома ділянками лісу. Ландшафт починав скидати з себе вбрання, змінюючи його на лишайники та голий камінь, щойно це дозволяла висота. Кістки землі ставало чітко видно менш ніж за десять кілометрів углиб серед обвалених вершин і ярів давнього гірського ланцюга, яким був хребет Данґреку. Крізь клапті хмар, які зачепилися за останні, нечисленні вже зуби ландшафту й перетворювали море на брудну ртуть, проривалося надвечірнє сонячне світло.

З океану повіяв легенький вітерець і беззлобно вдарив нас по обличчях. Шнайдер позирнув на свої руки, які досі не вкрилися сиротами, й насупився. Він був у футболці Лапіне, яку купив того ранку, і без куртки.

— Має бути холодніше, — зауважив він.

— А ще, Яне, тут усе має бути всіяне маленькими клаптиками мертвих командос Клину.

Я неквапом пройшов повз нього до Маттіаса Генда, який стояв, поклавши руки в кишені свого костюма для засідань ради, й дивився на небо так, ніби чекав дощу.

— Це з архіву, так? Збережений конструкт, без оновлення в реальному часі?

— Поки що так, — Генд опустив погляд, зазираючи мені в очі. — Насправді ми створили це з проекцій військового ШІ. Кліматичні протоколи ще не надійшли. Він ще досить примітивний, але для виявлення…

Він вичікувально повернувся до Тані Вардані, яка дивилася в протилежному напрямку, за порослі грубою травою схили. Вона кивнула, не озираючись на нас.

— Підійде, — відсторонено сказала вона. — Гадаю, ВШІ не пропустив багато.

— Тоді ви теоретично зможете показати нам те, що ми шукаємо.

Довга, самотня пауза — і я замислився, чи не стирається, бува, дія терапії швидкого завантаження, якій я піддав Вардані. Тоді археологістка розвернулася.

— Так.

Ще одна пауза.

— Звісно. Сюди.

Вона якимось аж надто широким кроком попрямувала схилом пагорба, а її плащ замаяв на вітерці. Я перезирнувся з Гендом, а той знизав плечима під бездоганно пошитим одягом і зробив однією рукою елегантний жест, ніби кажучи «після вас». Шнайдер уже пішов за археологісткою, тож ми почимчикували за ним. Я дозволив Гендові піти першим, а сам залишився позаду, тішачись, коли той ковзав по ухилу в непридатних для цього ландшафту ділових черевиках.

За сто метрів попереду Вардані знайшла вузьку стежку, второвану якоюсь жуйною твариною, й пішла нею вниз, до берега. Вітерець не відставав, віючи на схилі й ворушачи довгу траву так, що застиглі квітки павучої троянди кивали в сонній покорі. Вгорі, здавалося, розходився на спокійному сірому тлі хмарний покрив.

Мені було важко сумістити все це зі своєю останньою поїздкою на Північний рубіж. Уздовж берега в обох напрямках на тисячу кілометрів простягався такий самий ландшафт, але я пам’ятав його слизьким від крові та рідин з гідравлічних систем убитих військових машин. Я пам’ятав рани з оголеного граніту у схилах, осколки, обпалену траву та смертоносні залпи заряджених часток з неба. Я пам’ятав крики.

Ми видерлися на останній ряд пагорбів перед берегом і зупинились, опустивши погляд на берегову лінію з зазублених кам’янистих мисів, що кренилися до моря, ніби напівзатонулі авіаносці. Між цими вивернутими пальцями землі відбивав світло в кількох маленьких неглибоких затоках блискучий бірюзовий пісок. Далі в поверхню подекуди врізалися маленькі острівці та рифи, а берег тягнувся, вигинаючись, на схід, де…

Я зупинився і примружив очі. На східному кінці цієї довгої ділянки берега структура віртуальності наче протерлася й відкривала розмиту сіру латку, схожу на стару сталеву вату. Цю сірість раз-у-раз освітлювало зсередини тьмяно-червоне сяйво.

— Генде, що це таке?

— Отам? — він побачив, куди я показую. — А, отам. Сіра зона.

— Сам бачу, — Вардані та Шнайдер уже зупинилися й дивилися, куди показує моя піднята рука. — Що вона там робить?

Але до певної частини мого «я», ще недавно зануреної в темряву та павутинну зелень голомап і геолокаційних моделей Каррери, вже доходило, що саме. Я відчував, як це передзнання потроху спадає ярами мого розуму, наче уламки породи перед великим обвалом.

Таня Вардані дійшла туди, зовсім трохи випередивши мене.

— Це Заубервілль, — просто сказала вона. — Так?

Гендові вистачило люб’язності вдати ніяковість.

— Правильно, пані Вардані. За припущенням ВШІ, Заубервілль з імовірністю п’ятдесят відсотків буде знищено з тактичною метою протягом двох наступних тижнів.

У повітрі з’явився маленький дивний холодок; від Шнайдера до Вардані та від Вардані до мене пробіг погляд, схожий на електричний струм. У Заубервіллі мешкало сто двадцять тисяч осіб.

— Знищено яким чином? — спитав я.

Генд знизав плечима.

— Це залежить від того, ким знищено. Якщо Картелем, то він, мабуть, стрілятиме зарядженими частинками з якоїсь своєї орбітальної гармати. Це відносно чисто, а тому не завадить вашим друзям із Клину, якщо вони прорвуться так далеко. Кемп буде не таким обережним і не таким охайним.

— Тактична ядерна бомба, — байдужо промовив Шнайдер. — На системі скидання мародерів.

— Ну, якщо вона в нього є, — Генд ще раз знизав плечима. — А правду кажучи, якщо йому доведеться це зробити, то він усе одно не захоче начисто висаджувати все в повітря. Він відступатиме, намагаючись так забруднити півострів, щоб Картель його не зайняв.

Я кивнув.

— Так, логічно. Під Івенфоллом він зробив те саме.

— Псих сраний, — сказав Шнайдер, вочевидь, звертаючись до неба.

Таня Вардані не сказала нічого, але в неї був такий вигляд, ніби вона силкувалася виштовхнути язиком застряглий між зубами шматочок м’яса.

— Отже, — в Гендовому голосі з’явилося нещире завзяття. — Пані Вардані, ви, як я розумію, зараз нам щось покажете.

Вардані відвернулася і сказала:

— Це там, на пляжі.

Стежка, якою ми йшли, огинала одну з заток і закінчувалася на маленькому прискалку, що внаслідок обвалу перетворився на гірку розтрощеного каміння, яке тягнулося до блідо-блакитного піску. Вардані зіскочила, вправно зігнувши ноги, й посунула пляжем туди, де каміння було більшим, а прискалки нависали на висоті, вп’ятеро більшій за людський зріст. Я пішов за нею, з професійним збентеженням оглянувши кручі за нами. Скелі сходилися позаду, утворюючи довгу неглибоку нішу в формі піфагорового трикутника приблизно завбільшки з палубу шпитального шатла, на якій я зустрів Шнайдера. Більшу частину простору займала купа великих брил і зазублених уламків скелі.

Ми зібралися довкола нерухомої постаті Тані Вардані. Вона завмерла навпроти обваленої скелі, як розвідник взводу.

— Ось тут, — вона показала головою вперед. — Ось де ми його заховали.

— Заховали? — Маттіас Генд озирнувся на всіх нас із виразом обличчя, який за інших обставин міг би видатися комічним. — Як саме заховали?

Шнайдер показав рукою на завалу з уламків і оголену скелю за нею.

— Роззуй очі, чуваче. Як гадаєш?

— Ви її підірвали?

— Просвердлили отвори, щоб розмістити вибухівку, — Шнайдерові явно було весело. — На два метри вглиб, до самісінького вершечка. Вам треба було бачити, як воно гепнуло.

— Ви, — Гендові вуста неначе вимовляли ці слова вперше, — підірвали артефакт?

— Ой, Генде, ради Бога, — Вардані дивилася на нього з відвертим роздратуванням. — Де ми, по-вашому, взагалі знайшли цю хрінь? Уся ця круча впала на нього п’ятдесят тисяч років тому, а коли ми його відкопали, він і досі був справний. Ми ж не про гончарний виріб говоримо, а про гіпертехніку. Вона довговічна.

— Сподіваюся, ви маєте рацію, — Генд обійшов обвал, зазираючи у великі тріщини. — Бо «Мандрейк» не платитиме вам двадцять мільйонів доларів ООН за пошкоджений товар.

— Що обвалило скелю? — раптом запитав я.

Шнайдер обернувся з широкою усмішкою.

— Чуваче, я ж тобі казав. Ми просвердлили…

— Ні, — я дивився на Таню Вардані. — Першого разу. Це чи не найстаріші камені на планеті. На Рубежі серйозної геологічної активності не було значно довше, ніж п’ятдесят тисяч років. І море вже точно тут не винне, бо це означало б, що цей пляж утворився завдяки цьому падінню. В такому разі початкова конструкція має бути під водою, а навіщо це марсіянам? То що сталося тут п’ятдесят тисяч років тому?

— Так, Таню, — енергійно кивнув Шнайдер. — Ти ж ніколи конкретно про це не казала, хіба ні? Звісно, ми про це говорили, але…

— Слушно, — Маттіас Генд, припинивши свої дослідження, повернувся до нас. — Як ви можете це пояснити, пані Вардані?

Археологістка оглянула трьох чоловіків довкола себе і хрипко засміялася.

— Ну, я цього не робила, запевняю вас.

Я помітив, як ми несвідомо оточили її, й розбив оточення, відійшовши й сівши на пласку брилу.

— Так, я згоден: це було трохи зарано для вас. Але ж ви копали тут місяцями. У вас мають бути якісь ідеї.

— Так, Таню, розкажи їм про той витік.

— Витік? — із сумнівом у голосі перепитав Генд.

Вардані гнівно зиркнула на Шнайдера. Вона сіла на інший камінь і витягнула з плаща цигарки, підозріло схожі на ті, які купив уранці я. «Вогні Лендфолла», чи не найкраще куриво, яке можна було купити за гроші тепер, коли сигари з Індиго-Сіті опинилися поза законом. Витрусивши з пачки одну цигарку, Таня покрутила її між пальцями й насупилася.

— Розумієте, — врешті-решт заговорила вона, — ця брама настільки досконаліша за будь-які наші технології, наскільки субмарина досконаліша за каное. Ми знаємо її функції — принаймні знаємо одну її функцію. Але, на жаль, не маємо ні найменшого уявлення про те, як вона її виконує. Я просто роблю припущення.

Ніхто не став їй суперечити, тож вона відірвала погляд від цигарки й зітхнула.

— Гаразд. Скільки зазвичай триває гіперкидок важкого вантажу? Я маю на увазі голкокидок кількох ЦЛВ. Секунд із тридцять чи щось таке? Щонайбільше хвилину? А для відкриття та утримання каналу гіперзв’язку для цього голкокидка потрібна вся потужність наших найкращих конверсійних реакторів, — Вардані засунула цигарку до рота і притулила її кінець до наліпки запалювання збоку пачки. Вітер потягнув за собою цівку диму. — Отже. Відчинивши браму минулого разу, ми побачили інший її бік. Це була стабільна картинка кілька метрів завширшки, підтримувана нескінченно довго. З погляду гіперкидків це — нескінченне стабільне передавання даних, які містяться в цій картинці, фотонна величина кожної зірки в зоряному покриві та її координати, оновлювані щосекунди в реальному часі стільки, скільки потрібно підтримувати роботу брами. В нашому випадку це тривало пару днів. Близько сорока годин, тобто дві тисячі чотириста хвилин. Це в дві з половиною тисячі разів більше за час найтривалішої події голкокидкового гіперзв’язку, яку ми здатні створити. І ніщо не вказує на те, Що брама хоч якийсь час працювала не в режимі готовності. Здогадуєтеся, в чому річ?

— Дуже багато енергії, — нетерпляче промовив Генд. — То що там за витік?

— Ну, я намагаюся уявити, на що був би схожий глюк у такій системі. Якщо досить довго виконувати якусь передачу, з’являться завади. Це одна з неминучих реалій життя у хаотичному космосі. Ми знаємо, що так буває з радіопередачею, але поки що не бачили, щоб таке траплялося з гіперкидком.

— Можливо, річ у тому, що в гіперпросторі немає завад, пані Вардані. Як і написано в підручниках.

— Так, можливо, — Вардані байдужо пихнула димом у бік Генда. — А може, річ у тому, що нам досі щастило. З погляду статистики це було б не так уже й дивовижно. Ми займаємося цим менше п’яти століть, а середня тривалість кидка становить кілька секунд. У сумі виходить не так уже й багато ефірного часу. Але якщо марсіяни регулярно користувалися такими брамами, то в них набігло значно більше часу, ніж у нас, а в цивілізації, де гіпертехнології існували тисячоліттями, не могло не бути викидів сигналу. Проблема в тому, що за такої кількості енергії, про яку йдеться тут, викид сигналу через цю браму, ймовірно, міг би розламати кору планети.

— Йой.

Археологістка позирнула на мене майже так само зневажливо, як дихнула димом на Генда, коли той згадав дані зі шкільного уроку дозволеної Протекторатом фізики.

— Саме так, — ядучо сказала вона. — Йой. Марсіяни ж не були дурнями. Якщо їхня техніка була здатна на щось таке, вони мали вбудувати якийсь запобіжник. Щось на кшталт вимикача.

Я кивнув.

— Отже, брама автоматично зачиняється в разі викиду…

— І ховається під кручею, яка важить п’ятсот тисяч тонн? Не ображайтеся, пані Вардані, але такий захід безпеки видається не зовсім продуктивним.

Археологістка роздратовано змахнула рукою.

— Я не маю на увазі, що задум був саме такий. Але в разі дуже сильного викиду потужності вимикач міг спрацювати недостатньо швидко, щоб повністю його заглушити.

— Або, — радісно сказав Шнайдер, — браму могло завалити звичайнісіньким мікрометеоритом. У мене була саме така теорія. Ця штука, як-не-як, виходила у відкритий космос. Хто його зна, що могло туди пролетіти з плином часу, еге ж?

— Яне, ми це вже обговорювали, — роздратування Вардані ще не зникло, але цього разу в ньому відчувалася втома від тривалої суперечки. — Це не…

— Та ні, це можливо.

— Так. Це просто не надто ймовірно, — вона повернулася від Шнайдера до мене. — Це важко сказати напевне: дуже багато тутешніх гліфів не були схожі ні на що з того, що я бачила раніше, і прочитати їх важко, але я цілком певна, що там вбудовано якесь механічне гальмо. За перевищення певної швидкості туди нічого не проходить.

— Ти не знаєш цього напевне, — набурмосився Шнайдер. — Ти ж сама казала, що не можеш…

— Так, Яне, але це логічно. Не можна створити двері до твердого космосу без якогось запобіжника від фігні, яку там можна знайти.

— Ой, та ну тебе, Таню! А як же…

— Лейтенанте Ковач, — голосно заговорив Генд. — Може, підете зі мною до берегової лінії? Якщо ви не проти, я хотів би почути думку військового про тутешню периферію.

— Так, звісно.

Ми покинули Вардані зі Шнайдером — хай чубляться серед каміння — й пішли блакитними піщаними просторами в темпі, який задавали Гендові черевики. Взагалі-то, нам обом було нічого сказати, і довкола було чути хіба що тихенький тиск наших кроків на піддатливу поверхню під ногами та лінивий плюскіт моря. А тоді Генд ні сіло ні впало заговорив.

— Надзвичайна жінка.

Я гмикнув.

— Ну, тобто витримати державний табір для інтернованих і дістати так мало помітних шрамів… Для цього вже, вочевидь, знадобилося величезне зусилля волі. І на тобі: вона одразу зіткнулася зі складнощами встановлення робочої послідовності техногліфів…

— У неї все буде добре, — коротко відповів я.

— Так, не сумніваюся.

Делікатна пауза.

— Я розумію, чому Шнайдер так на ній поведений.

— На мою думку, це скінчилося.

— О, та невже?

У його голосі ховалася ледь помітна весела нотка. Я скоса зиркнув на нього, але він пильно дивився вперед, на море, а його обличчя нічого не виражало.

— Перейдімо до думки військового, Генде.

— О, так, — менеджер з «Мандрейк» зупинився за кілька метрів від спокійних брижів, які правили за хвилі на Санкції-IV, й розвернувся. Показав рукою на складки землі, що здіймалися за нами. — Я не вояк, але ризикнув би припустити, що це не ідеальне місце для бою.

— В яблучко, — я оглянув пляж від одного кінця до іншого, марно шукаючи щось обнадійливе. — Опинившись тут, ми перетворюємося на плавучу ціль для будь-кого, хто сидить угорі з чимось серйознішим за гострий дрючок. Тут аж до підніжжя схилів відкритий сектор обстрілу.

— А ще є море.

— А ще є море, — безрадісно повторив я. — Нас може обстріляти будь-хто, кому до снаги швидко розпочати атаку. Хоч що нам тут доведеться робити, нам для прикриття під час роботи буде потрібна невеличка армія. Це якщо ми не зможемо впоратися за допомогою звичайної розвідки. Прилетіти, наробити фотографій, вилетіти.

— Гм-м, — Маттіас Генд сів навпочіпки й задумливо подивився кудись за воду. — Я поговорив з юристами.

— Дезінфекцію потім робили?

— За нормами інкорпораційної хартії право власності на будь-який артефакт у неорбітальному космосі вважається дійсним лише в разі розміщення в радіусі одного кілометра від цього артефакта цілком справного заявного буя. Жодних лазівок, ми перевіряли. Якщо по інший бік цієї брами є зореліт, нам доведеться пройти крізь неї й помітити його. А судячи з того, що каже пані Вардані, для цього знадобиться час.

Я знизав плечима.

— Тоді невеличка армія.

— Невеличка армія приверне дуже багато уваги. В супутниковому стеженні вона впадатиме в око, як груди голоповїї. А ми аж ніяк не можемо цього собі дозволити, чи не так?

— Груди голоповії? Не знаю, ця операція має бути не надто дорогою.

Генд на мить підняв голову, витріщившись на мене, а тоді мимохіть гигикнув.

— Дуже кумедно. Дякую. Ми ж справді не можемо дозволити, щоб нас позначив супутник?

— Якщо ви не хочете ексклюзиву, то ні.

— Гадаю, це очевидно, лейтенанте, — Генд потягнувся вниз і знічев’я повозив пальцями по піску. — Отже. Ми маємо прибути скромно й непомітно і не дуже галасувати. Це, своєю чергою, означає, що цю місцевість слід очистити від бійців на весь час нашого візиту.

— Якщо ми хочемо повернутися живими, то так.

— Так, — Генд несподівано перекотився на п’яти й незграбно сів на пісок. Поклав передпліччя на коліна й почав уважно шукати щось на обрії. Завдяки темному костюму топ-менеджера та білому крилатому комірці він скидався на ескіз якогось представника міллспортської абсурдистської школи.

— Скажіть мені, лейтенанте, — нарешті промовив він, — якщо припустити, що ми можемо очистити півострів, то якою, на вашу професійну думку, має бути мінімальна чисельність групи підтримки для цієї авантюри? Яка мінімальна кількість людей нас убезпечить?

Я замислився.

— Якщо це добрі професіонали. Спецпризначенці, а не якісь там планктонні рядові. Припустімо, шестеро. Якщо літуном зробити Шнайдера, то п’ятеро.

— Ну, мені здається, що він не буде лишатися осторонь, поки ми дбатимемо про його капіталовкладення.

— Ні.

— Ви сказали «спецпризначенці». Ви думаєте про якісь конкретні навички?

— В принципі, ні. Може, підривні роботи. Та впала скеля видається досить масивною. А ще нам би не завадило, якби парочка з них могла керувати шатлом, на той випадок, якщо зі Шнайдером щось трапиться.

Генд повернув голову до мене.

— А це ймовірно?

— Хто знає? — я знизав плечима. — Світ небезпечний.

— А й справді, — Генд знову перевів погляд туди, де море зустрічалося з сірістю невизначеної долі Заубервілля. — Найманням ви, як я розумію, хочете займатися самі.

— Ні, беріться за нього на здоров’я. Але я хочу взяти в ньому участь і хочу мати можливість заветувати будь-який ваш вибір. Ви знаєте, де можете знайти півдюжини добровольців із загонів спецпризначення? Звісно, нікого не настороживши.

На мить мені здалося, ніби він мене не почув. Обрій неначе заволодів його тілом і душею. Тоді він трохи ворухнувся, а кутиків його рота торкнулась усмішка.

— У ці непрості часи, — пробурмотів він майже під носа, — знайти вояків, які нікому не знадобляться, має бути неважко.

— Радий це чути.

Він знову підняв очі. На його вустах ще залишалася тінь усмішки.

— Це вас ображає, Ковачу?

— Гадаєте, якби мене так легко було б образити, я став би лейтенантом Клину Каррери?

— Не знаю, — Генд знову перевів погляд на обрій. — Досі ви невпинно дивували. А посланці, як я розумію, загалом непогано вміють користуватися адаптивним камуфляжем.

Отже…

Від зустрічі в аукціонній залі не минуло й двох днів, а Генд уже встиг проникнути в ядро даних Клину та припідняти заслону, за якою Каррера сховав моє минуле посланця. Тепер він просто мені повідомляв.

Я опустився на блакитний пісок біля нього й теж вдивився в одну точку на обрії.

— Я вже не посланець.

— Ні. Як я й зрозумів, — він не дивився на мене. — Вже не посланець, вже не у Клині Каррери. Лейтенанте, ця відраза до групування межує з патологією.

— Ніякої межі тут немає.

— Ага. Тепер нарешті видно, що ви родом зі Світу Гарлана. «Фундаментальне зло людської маси» — хіба не так називала це Квелла?

— Я не квелліст, Генде.

— Звісно, що ні, — скидалося на те, що менеджерові з «Мандрейк» весело. — Для цього було б потрібно належати до певної групи. Скажіть мені, Ковачу, ви мене ненавидите?

— Поки що ні.

— Справді? Ви мене дивуєте.

— Що ж, я невпинно дивую.

— Ви справді не тримаєте зла на мене через своє маленьке зіткнення з Деном і його загоном?

Я ще раз знизав плечима.

— Це ж у них додалося вентиляції, а не в мене.

— Але послав їх я.

— Це вказує лише на одне — на брак уяви, — я зітхнув. — Послухайте, Генде. Я знав, що хтось із «Мандрейк» пошле загін, бо саме так працюють такі організації, як ваша. Та пропозиція, яку ми вам надіслали, була практично запрошенням прийти по наші душі. Ми могли діяти обережніше, спробувати не такий прямий підхід, але не мали часу. Тож я покрутив своїми рибними котлетками перед носом у місцевого хулігана і в результаті нарвався на бійку. Ненавидіти вас за це було б усе одно що ненавидіти кістки у зап’ястку хулігана за удар, від якого я ухилився. Це досягло своєї мети, і ось ми тут. Я не ненавиджу вас особисто, бо ви ще не дали мені для цього приводу.

— Але «Мандрейк» ви ненавидите.

Я хитнув головою.

— Генде, в мене нема сил на ненависть до компаній. З чого мені там починати? До того ж, як каже Квелла, розірви хворе серце корпорації — знайдеш що?

— Людей.

— Саме так. Людей. У всьому винні люди. Люди та їхні дурні срані групи. Покажіть мені окрему особу, яка приймає рішення й нашкодила мені своїми рішеннями, і я розтоплю її пам’ять на шлак. Покажіть мені групу, об’єднану спільною метою — завдати мені шкоди, і я, якщо зможу, розправлюся з усіма її членами. Але не сподівайтеся, що я марнуватиму час і сили на абстрактну ненависть.

— Це дуже виважена позиція.

— Ваш уряд назвав би це соціально небезпечним психічним розладом і запроторив би мене за це в табір.

Генд вишкірився.

— Не мій уряд. Ми просто годуємо цих клоунів, доки Кемп не заспокоїться.

— Нащо з цим морочитися? Хіба ви не можете взятися безпосередньо за Кемпа?

Я не дивився на нього, але здогадувався, що на цих моїх словах він позирнув убік. Він не одразу сформулював таку відповідь, яка б його задовольняла.

— Кемп — фанатик, — нарешті сказав він. — І оточив він себе собі подібними. А фанатики, як правило, не зважають на здоровий глузд, поки їх не прибивають до нього цвяхами. Перш ніж посадовити кемпістів за стіл перемовин, їх треба буде перемогти, криваво й рішучо.

Я всміхнувся.

— І ви спробували це зробити.

— Я цього не казав.

— Ні, не казали, — я знайшов у піску фіалковий камінець і кинув його у спокійні брижі перед нами. Настав час міняти тему. — А ще ви не казали, де знайдете спецпризначенців для нашого супроводу.

— А ви не здогадуєтеся?

— На ринках душ?

— Вас це бентежить?

Я заперечно хитнув головою, та всередині мене, попри байдужість, щось задиміло, наче купка впертих жаринок.

— До речі, — Генд розвернувся й поглянув на обвал. — У мене є альтернативне пояснення обвалу тієї кручі.

— Отже, в мікрометеорит ви не повірили?

— Я схиляюся до віри у швидкісне гальмо пані Вардані. Це логічно. Та й у її теорії вимикача теж є дещо логічне.

— Що саме?

— Якщо щось вказує на те, що така просунута раса, як марсіяни, створила вимикач, то він мав би працювати як слід. Він би не протікав.

— Ні.

— Отже, перед нами все одно стоїть запитання: чому п’ятдесят тисяч років тому обвалилася ця круча? Чи, може, чому її обвалили?

Я спробував намацати ще один камінець.

— Еге ж, я про це думав.

— Відчинені двері до будь-яких координат на міжпланетних, а може, й на міжзоряних відстанях. Це небезпечно, як теоретично, так і фактично. Невідомо, що може проскочити в такі двері. Привиди, прибульці, монстри з півметровими іклами, — він скоса поглянув на мене. — Може, навіть квеллісти.

Я знайшов десь позаду себе ще один, більший камінь.

— А оце вже справді було б кепсько, — погодився я, жбурнувши свою знахідку далеко в море. — Кінець цивілізації у відомому нам вигляді.

— Саме так. Марсіяни, без сумніву, теж про це думали й будували, зважаючи на це. Крім механічного гальма та вимикача, в них теоретично мала б бути система аварійної протидії монстрам з півметровими іклами.

Генд теж витягнув звідкись крем’яшок і запустив його над водою. Вийшов добрий кидок з положення сидячи, але він усе одно трохи не дотягнув до брижів, які я здійняв своїм останнім крем’яшком. Індивідуалізовану Клином нейрохімію важко перевершити. Генд засмучено клацнув язиком.

— Непогана аварійна система, — сказав я. — Поховати браму під півмільйоном тонн кручі.

— Так, — він і досі супився на місце, куди впав його крем’яшок, і дивився, як його брижі зливаються з моїми. — Це змушує замислитися, від чого вони намагалися відгородитися, чи не так?

Розділ одинадцятий

Він тобі подобається, еге ж?

Це звинувачення мені сміливо висловили у слабкому мерехтінні барної стійки з притлумленого ілюмінію. З динаміків, які висіли аж надто низько над нашими головами, дзвеніла неприємно солодка музика. Персональний шифратор розподіленого резонансу, який ми постійно мусили носити з собою на наполягання «Мандрейк», лежав біля мого ліктя, наче великий нерухомий жук, і світився ясно-зеленим робочим вогником, але, вочевидь, не бажав відсіювати зовнішній шум. Шкода.

— Хто подобається? — запитав я, повернувшись до Вардані.

— Не тупи, Ковачу. Отой слизький згусток зужитого охолоджувача в костюмі. Ти, блін, з ним сходишся.

Я відчув, як у мене піднявся кутик рота. Якщо археологічні лекції Тані Вардані вплинули на особливості мовлення Шнайдера під час їхніх колишніх стосунків, то пілот, вочевидь, гідно за це відплатив.

— Він наш спонсор, Вардані. Чого ти від мене хочеш? Щоб я плював на нього що десять хвилин, нагадуючи нам усім про нашу моральну вищість? — я багатозначно потягнув за емблему на плечі однострою Клину, в який саме був вдягнений. — Я — найманий убивця. Шнайдер — дезертир, а ти, незалежно від твоїх гріхів чи їхньої відсутності, береш разом з нами участь в обміні найвидатнішої археологічної знахідки тисячоліття на квиток на іншу планету та пожиттєвий пропуск на всі атракціони Латімер-Сіті для панівної еліти.

Вона здригнулася.

— Він спробував нас убити.

— Ну, я, зважаючи на результат, схильний це йому простити. Це Деновій бригаді головорізів слід образитися.

Шнайдер засміявся, а коли Вардані кинула на нього крижаний погляд, заткнувся.

— Так, це правда. Він відправив цих людей на смерть, а тепер укладає угоду з тим, хто їх убив. Він — кавалок лайна.

— Якщо відправлення вісьмох людей на смерть — це найстрашніший гріх у житті Генда, — сказав я грубіше, ніж хотів, — то він набагато чистіший за мене. Та й за будь-яку іншу людину зі званням, яку я останнім часом зустрічав.

— От бачиш. Ти його захищаєш. Користуєшся власною ненавистю до самого себе, аби тільки відмазати його й не робити моральне судження самому.

Я суворо поглянув на неї, а тоді вихилив чарку і з утрируваною обережністю відставив її вбік.

— Вардані, я не забуваю, — рівним голосом промовив я, — що ти дуже багато пережила останнім часом. Тому я трохи тобі потураю. Але ти — не експерт із мого внутрішнього світу, тож я волів би, щоб ти тримала свої грані замашки психохірурга-аматора при собі. Гаразд?

Вуста Вардані стиснулися в тонку риску.

— Але все одно…

— Народ, — Шнайдер перехилився через Вардані з пляшкою рому й наповнив мою чарку. — Народ, ми ж зараз маємо святкувати. Якщо хочете побитися, їдьте на північ, де це популярно. Тут і зараз я радію тому, що мені більш ніколи не доведеться встрявати в бійку, а ви псуєте мені початок нового життя. Таню, чому б тобі не…

Він спробував долити Вардані ще напою, але вона відпихнула шийку пляшки ребром долоні. Дивилася вона на нього з такою зневагою, що я аж поморщився.

— Це єдине, що тебе хвилює, так, Яне? — стиха промовила вона. — Тишком-нишком звалити з добрим кредитом. Швидкий, короткий, легкий шлях до блаженства край басейну на вершині соціальної драбини. Яне, що з тобою? Ну, тобто ти завжди був людиною пустою, але…

Вона безпорадно змахнула рукою.

— Дякую, Таню, — Шнайдер вихилив свою чарку, а коли я знову побачив його обличчя, вже хижо посміхався. — Ти правильно сказала, мені не слід бути таким егоїстом. Я мусив ще трохи побути з Кемпом. Зрештою, що там може статися в найгіршому разі?

— Не поводься як малий.

— Ні, справді. Тепер я бачу все це набагато чіткіше. Такеші, ходімо скажемо Гендові, що ми передумали. Пропоную всім піти битися — це важливіше, — він тицьнув пальцем у Вардані. — А ти… Ти можеш повернутися до табору, з якого ми тебе витягнули, бо я не хотів би, щоб хоч щось із цього шляхетного страждання пройшло повз тебе.

— Яне, ви витягнули мене з табору, бо я була вам потрібна, тож не вдавай, ніби все було інакше.

Поки до мене дійшло, що Шнайдер хоче її вдарити, він уже майже замахнувся відкритою долонею. Завдяки підсилюваним нейрохімією реакціям я встигнув заблокувати ляпас, але при цьому я не зміг не зачепити Вардані і, напевно, збив її з табурета плечем. Я чув, як вона верескнула, впавши на підлогу. Її напій перекинувся й розлився по барній стійці.

— Годі, — тихо сказав я Шнайдерові. Я притиснув його передпліччя до стійки своїм, а друга моя рука зависла, стиснувшись у нещільний кулак біля мого лівого вуха. Наші обличчя були так близько, що я бачив, як виблискують сльози на його очах. — Я ж думав, що ти більше не хочеш битися.

— Еге ж, — видушив із себе він і прокашлявся. — Що є, то є.

Я відчув, як він розслабився, й відпустив його руку. Повернувшись, я побачив, як Вардані підіймає з підлоги свій табурет і підводиться сама. Позаду неї кілька відвідувачів, які сиділи за столиками, підвелися поглянути, що в нас відбувається. Я поглянув на них, і вони поспіхом сіли. Жінка-тактичний піхотинець з купою трансплантатів у одному кутку витримала мій погляд довше за інших, але врешті-решт сіла й вона, не бажаючи бійки з людиною в однострої Клину. В себе за спиною я відчув, як бармен витирає розлитий напій. Я відкинувся назад на щойно обтерту поверхню.

— Думаю, нам усім краще заспокоїтися. Згода?

— Я за, — археологістка знову поставила свій табурет на ніжки. — Це ти мене перекинув. Ти зі своїм противником у двобої.

Шнайдер підхопив пляшку й наливав собі ще чарку. Осушив її й показав на Вардані порожньою чаркою.

— Хочеш знати, що сталося зі мною, Таню? Справді…

— Підозрюю, ти мені зараз розкажеш.

— …хочеш знати? Мені випало побачити, як шестирічна дівчинка загинула, блін, від осколків. Від осколкових, блін, поранень, завданих, блін, мною, тому що вона ховалася в автоматичному бункері, до якого я, блін, закинув гранати, — він кліпнув і підлив ще трохи рому собі в чарку. — І я, блін, більше ніколи не буду дивитися на щось таке. Я за всяку ціну лишатимусь осторонь. Байдуже, яка я після цього пуста людина. Щоб ти, блін, знала.

Він який час переводив погляд з неї на мене, наче ніяк не міг згадати, хто ми такі. Тоді встав зі свого табурета, майже навпростець пройшов до дверей і вийшов. Його остання порція випивки лишилася стояти неторканою на притлумленому світлі барної стійки.

— Ох, чорт, — зітхнула Вардані. Вона вдивлялася у власну порожню чарку так, наче на її дні міг бути аварійний люк.

— Еге ж.

Визволяти її з цієї халепи я не збирався.

— Як гадаєш, мені варто за ним іти?

— Та ні.

Вона поставила чарку й навпомацки пошукала цигарки. Витягнувши пачку «Вогнів Лендфолла», яку я помітив у віртуальності, вона машинально дістала одну цигарку для себе.

— Я не хотіла…

— Ні, я так і подумав, що ти, мабуть, не хотіла. І він теж так подумає, коли протверезіє. Не переймайся цим. Швидше за все, він носив цей спогад із собою, дбайливо його зберігаючи, відколи це сталося. Ти просто згодувала Шнайдерові достатньо каталізатора, щоб він його виблював. Так, мабуть, краще.

Вона роздмухала цигарку і скоса позирнула на мене крізь дим.

— А тебе ніщо з цього вже не зворушує? — запитала вона. — Скільки часу треба, щоб таким стати?

— Подякуй посланцям — це їхня особливість. Питати, скільки часу треба, безглуздо, бо це система. Психодинамічна інженерія.

Цього разу вона розвернулася на табуреті й витріщилася на мене.

— Хіба це ніколи тебе не злить? Те, що тебе так змінили?

Я сягнув по пляшку й налив випивки нам обом по вінця.

Вона не стала мене зупиняти.

— Коли я був молодший, мені було все одно. Ба більше, я вважав, що це круто. Тестостеронова рожева мрія. Розумієш, до Корпусу Посланців я служив у регулярних силах і вже тоді користувався купою програм швидкого встановлення. Це просто здавалося супернавороченим варіантом старого. Тілесна броня для душі. А коли я став досить дорослим для інакших думок, від обробки вже нікуди було подітися.

— Ти не можеш її перебороти? Тобто обробку?

Я знизав плечима.

— Як правило, мені не хочеться. Це характерно для доброї обробки. А це — дуже якісний продукт. Із нею я працюю краще. Боротися з нею важко, і це мене гальмує. Де ти взяла ці цигарки?

— Оці? — вона байдужо поглянула на пачку. — Ой, думаю, в Яна. Так, це він мені їх дав.

— Мило з його боку.

Може, вона й помітила сарказм у моєму голосі, але не відреагувала.

— Хочеш пригоститися?

— Чому б ні? Виглядає на те, що цей чохол скоро стане мені непотрібен.

— Ти справді думаєш, що ми доберемося аж до Латімер-Сіті, — вона подивилася, як я витрушую цигарку й оживлюю її. — Віриш, що Генд виконає свою частину угоди?

— Насправді в нього практично немає причин переходити нам дорогу, — я видихнув і провів пильним поглядом дим, який потягнувся вздовж стійки. Моєю душею раптом заволоділо сильне почуття відходу від чогось, почуття безіменної втрати. Я спробував знайти потрібні слова, щоби знову зібрати все докупи. — Гроші вже пішли, повернути їх «Мандрейк» не може. Тож, якщо нас буде усунено, Генд заощадить хіба що на гіперкидку та трьох готових чохлах. І через це йому доведеться вічно боятися автоматичних санкцій.

Погляд Вардані впав на шифратор резонансу на стійці.

— Ти певен, що ця штука чиста?

— Ні. Я взяв її в незалежної продавчині, але ту порекомендувала «Мандрейк», тож, наскільки я знаю, вона може й бути міченою. Насправді це не має значення. Як встановлюються санкції, знаю лише я, і я тобі про це не розповідатиму.

— Дякую, — в її тоні зовсім не було помітно іронії. В таборі для інтернованих цінність незнання пізнається добре.

— Немає за що.

— А може, нам заткнуть роти опісля?

Я розвів руками.

— Навіщо? Мовчання «Мандрейк» не потрібне. Це буде найбільшою в історії удачею окремої корпорації. Вона захоче, щоби про це знали. Ті синхронні випуски даних, які ми запрограмували, на момент свого зникнення вже давно не будуть новиною. «Мандрейк», заховавши десь твій зореліт, одразу почне закидати цей факт у всі великі корпоративні порти даних на Санкції-IV. Генд скористається цим, щоб негайно отримати членство в Картелі, а може, й крісло в Комерційній раді Протекторату на додачу. «Мандрейк» миттєво стане великим гравцем. Наша значущість у цій ситуації буде нульовою.

— Ти все прорахував, еге ж?

Я ще раз знизав плечима.

— Ми вже все це обговорювали.

— Ні, — вона змахнула рукою з дивною безпорадністю. — Я просто не думала, що ти так, бляха, зблизишся з цим кавалком корпоративного лайна.

Я зітхнув.

— Послухай. Моя думка про Маттіаса Генда не має значення. Він виконає те, чого ми від нього хочемо. Ось що важливо. Нам заплатили, ми на борту, а Генд має трохи більше індивідуальності, ніж пересічний корпоративний топ, а це, як на мене, благословення. Я досить йому симпатизую, щоб із ним ладнати. Якщо він спробує перейти нам дорогу, я спокійнісінько прострелю йому пам’ять. Такої відчуженості тобі вистачить?

Вардані постукала по панциру шифратора.

— Твоє щастя, якщо тут немає мітки. Якщо Генд тебе слухає…

— Ну… — я потягнувся через неї й узяв неторкану Шнайдерову випивку. — Якщо він мене слухає, то, мабуть, думає про мене щось схоже. Тому, Генде, якщо ти мене чуєш, будьмо. Вип’ємо за недовіру та взаємне стримування.

Я вихилив ром і поставив чарку на шифратор денцем угору. Вардані закотила очі.

— Чудово. Політика відчаю. Саме те, що мені потрібно.

— Тобі потрібно, — позіхнув я, — трохи свіжого повітря. Хочеш повернутися до хмарочоса пішки? Ми маємо встигнути до комендантської години, якщо підемо зараз.

— А я гадала, що в цьому однострої комендантської години можна не боятися.

Я поглянув на свій чорний кітель і потягнув за його тканину.

— Ну, так. Мабуть, можна, але зараз нам не слід висовуватися. І до того ж можна напоротися на автоматичний патруль, а машини за таких обставин бувають кровожерливими. Краще не ризикувати. То як ти, хочеш піти пішки?

— А ти триматимеш мене за руку?

Це мало бути жартом, але жарт не вдався. Підвівшись, ми якось несподівано опинилися в особистому просторі одне одного і знітилися.

Мить затрималася між нами, заточившись, наче непроханий гість-п’яничка.

Я повернувся, щоб загасити свою цигарку.

— Звісно, — відповів я, намагаючись говорити невимушено. — Надворі темно.

Я поклав шифратор у кишеню, заразом непомітно повернувши собі цигарки, але мої слова не зняли напруження. Натомість вони повисли в повітрі, наче післяобраз лазерного вогню.

Надворі темно.

На вулиці ми обоє йшли, надійно сховавши руки в кишені.

Розділ дванадцятий

Три горішні поверхи хмарочоса «Мандрейк-Тавер» були зайняті помешканнями менеджерів; доступ до них знизу було закрито, а увінчував їх багаторівневий даховий комплекс із садів і кав’ярень. Силовий екран змінної проникності, підвішений на стовпчиках парапета, фільтрував проміння сонця, цілоденно забезпечуючи яскраве світло й тепло, а в трьох кав’ярнях сніданки подавали в будь-який час. Ми поснідали опівдні і ще доїдали подані харчі, коли нас розшукав бездоганно вбраний Генд. Якщо він і слухав ту словесну розправу вчора ввечері, то, вочевидь, не надто через неї засмутився.

— Доброго ранку, пані Вардані. Панове. Сподіваюся, ваш вечір у місті виправдав ризик для безпеки.

— Було непогано, — я потягнувся і проколов виделкою ще один дим-сам, не дивлячись на жодного зі своїх супутників. Вардані все одно сховалася за сонячними лінзами, щойно сіла, а Шнайдер напружено роздивлявся кавовий осад у своїй філіжанці. Розмова поки що не клеїлася. — Сідайте, пригощайтеся.

— Дякую, — Генд витягнув стілець і сів. Зблизька в нього було видно незначні сліди втоми довкола очей. — Я вже пообідав. Пані Вардані, ось основні позиції вашого списку апаратного забезпечення. Я попрошу занести їх до вашого номера.

Археологістка кивнула й захилила голову до сонця. Коли стало очевидно, що вона більш ніяк не реагуватиме, Генд звернув увагу на мене й звів брову. Я злегка хитнув головою. Не питайте.

— Що ж. Лейтенанте, ми вже майже готові до найму, якщо ви…

— Гаразд, — я запив дим-сам невеликим ковтком чаю й підвівся. Атмосфера за столом почала мене бісити. — Ходімо.

Ніхто нічого не сказав. Шнайдер навіть не підняв очей, але затемнені сонячні лінзи Вардані провели мене до кінця тераси, наче чисті поверхні давача самонавідної гармати.

Ми спустилися з даху на балакучому ліфті, який називав кожний поверх, коли ми його минали, і заразом коротко розповів про кілька поточних проектів «Мандрейк». Ніхто з нас нічого не казав, а за якихось тридцять секунд двері розсунулися перед низькою стелею та голими стінами зі спеченого скла на цокольному поверсі. Серед цього скла відкидали синювате світло ілюмінієві смуги, а на віддаленому боці відкритого простору виднілася пляма жорсткого сонячного світла, що позначала вихід. Навпроти дверей ліфта чекав недбало припаркований безликий катер солом’яного кольору.

— Майданчик Тайсавасді, — промовив Генд, залізши у водійський відсік. — Ринок душ.

З монотонним гудінням двигун вийшов з неробочого стану. Ми залізли всередину й відкинулися на автоформові подушки, тим часом як катер піднявся і крутнувся, наче павук на нитці. Крізь неполяризоване скло перегородки салону та за поголеною головою водія я побачив, як розрослася пляма сонячного світла, коли ми тихо помчали до виходу. А тоді світло вибухнуло довкола нас сліпучими відблиска ми на металі, і ми рвонули в безжальне синє пустельне небо над Лендфоллом. Після приглушеного метеозахисту на даху ця зміна несла якесь дикувате задоволення.

Генд торкнувся заклепки на дверцятах, і скло посиніло.

— За вами вчора ввечері йшли назирці, — спокійно повідомив він.

Я позирнув на нього через перегородку.

— Навіщо? Ми ж на одному боці, хіба ні?

— Не ми, — він нетерпляче змахнув рукою. — Ну, ми, звісно, стежили — з повітря, так їх і помітили. Але я не це маю на увазі. Там обійшлися без високих технологій. Ви з Вардані прийшли додому окремо від Шнайдера — що, до речі, було не так уже й розумно, — і за вами йшли назирці. Один ішов за Шнайдером, але той відірвався — вочевидь, щойно побачив, що Вардані не збирається виходити. Інші йшли за вами аж до Алеї Знахідок, ще трохи — і побачили б міст.

— Скільки їх було?

— Троє. Двоє повноцінних людей, один — судячи з рухів, бойовий кіборг.

— Ви їх зловили?

— Ні, — Генд постукав по склу неміцно стисненим кулаком. — У чергову Машину було закладено лише параметри захисту та знаходження. Поки нас сповістили, вони встигли сховатися біля початку Латімерського каналу, а поки ми туди дісталися, вони вже зникли. Ми їх шукали, але…

Він розвів руками. Тепер стало зрозуміло, звідки в нього сліди втоми довкола очей. Він не спав усю ніч, намагаючись захистити своє капіталовкладення.

— Чому ви всміхаєтеся?

— Вибачте. Просто зворушений. Захист і знаходження, так?

— Ха-ха, — він уп’явся в мене поглядом, аж поки моя усмішка не почала згасати. — То чи не хочете ви щось мені розповісти?

Я ненадовго згадав табірного коменданта, як він, причислений від електрошоку, белькотів про спробу порятунку Тані Вардані, й заперечно хитнув головою.

— Точно?

— Генде, не дуркуйте. Гадаєте, якби я знав, що мене хтось пасе, він би зараз був у кращому стані, ніж Ден і його головорізи?

— То хто це був?

— Здається, я щойно вам сказав: я не знаю. Може, якась вулична наволоч?

Він зболено на мене глянув.

— Щоб вулична наволоч — і йшла за людиною в формі Клину Каррери?

— Гаразд, може, річ була в ображеній мужності. В території. У вас у Лендфоллі є якісь банди, хіба ні?

— Ковачу, благаю. Самі не дуркуйте. Якщо ви їх не помітили, які шанси, що вони були такими простими?

Я зітхнув.

— Не надто великі.

— Саме так. То хто ще намагається відрізати собі шматочок артефактного пирога?

— Не знаю, — похмуро визнав я.

Далі політ минав у мовчанні.

Врешті-решт катер накренився, і я визирнув з вікна. Ми поступово спускалися до чогось схожого на брудну крижину, завалену зужитими пляшками та бляшанками. Я насупився й відрегулював масштаб картинки.

— Це найперші?..

Генд кивнув.

— Деякі — так. Великі. Решта — це конфіскат, з тих часів, коли на ринку артефактів було пробито дно. Якщо власник не може заплатити за посадкове місце, в нього негайно забирають транспорт і переносять сюди грав-тягою, поки він не платить. Звісно, зважаючи на те, що сталося з ринком, майже ніхто не завдав собі клопоту бодай виплатити борги, тож приїхали утилізатори з Порт-Оторіті й вивели їх з експлуатації плазмовими різаками.

Наостанок ми пролетіли над найближчою з прип’ятих до землі барж-колоній. Це було все одно що пропливти над величезним поваленим деревом. На одному кінці розчепірилися гілками тягові вузли, що провели це судно через безодню між Латімером і Санкцією-IV, а тепер лежали на посадковому майданчику внизу й тягнулися до невблаганного синього неба вгорі. Ця баржа більш ніколи не злетить; власне кажучи, вона й призначалася лише для подорожі в один кінець. У неї, зібраної на орбіті Латімера століття тому й побудованої лише для тривалого польоту крізь міжзоряний простір і однієї посадки на планету наприкінці мандрівки, під час приземлення вигоріла антигравітаційна посадкова система. Від вибуху репульсорних струменів під час остаточного приземлення пустельний пісок під нею спікся, утворивши скляний овал, який інженери врешті-решт долучать до таких самих овалів від інших барж, створивши з них майданчик Тайсавасді, який служитиме молодій колонії перше десятиліття її життя.

Коли компанії заходилися будувати власні приватні майданчики та супутні комплекси, баржі вже давно випатрали; попервах вони використовувалися як житло, а згодом — як доступне джерело рафінованих сплавів і апаратного забезпечення для будівництва. На Світі Гарлана я побував усередині парочки суден із флоту самого Конрада Гарлана; там обідрали навіть палуби, залишивши тільки багаторівневі металеві гребені, що прилягали до внутрішньої вигнутої поверхні корпусу. Не чіпали хіба що самі корпуси — ставало на заваді якесь чудернацьке майже благоговіння, що в минулі часи спонукало покоління за поколінням присвячувати свої життя будівництву соборів.

Катер пролетів над хребтом баржі та, обігнувши корпус, м’яко сів у тінь, яку відкидало прип’яте до землі судно. Ми вилізли у несподівану прохолоду й тишу, яку порушували тільки шепіт вітерцю на трав’янистій рівнині та ще ледь чутні звуки людських торгів з корпусу.

— Сюди, — Генд кивнув на вигнуту металеву стіну попереду й попрямував до трикутного вантажного проходу, що починався майже на рівні поверхні. Я мимоволі почав оглядати споруду, шукаючи, де можуть сховатися снайпери, роздратовано відмахнувся від цього рефлексу й пішов за Гендом. Вітер послужливо змітав сміття з мого шляху маленькими, по коліно, вихорцями.

Зблизька вантажний прохід здавався величезним — зо два метри завширшки на вершині й досить широкий біля основи, щоб туди пройшов корпус бомби-мародера на візку. Вантажний трап, що вів до входу, під час польоту баржі виконував роль люка, а тепер сидів навпочіпки, зігнувши масивні гідравлічні «ноги», що не працювали вже кількадесят років. Вгорі збоку від люка виднілися старанно розмиті голографічні зображення чи то марсіян, чи то янголів у польоті.

— Мистецтво розкопок, — зневажливо пояснив Генд. А тоді ми проминули їх і опинились у склепінчастій пітьмі.

Ця атмосфера занепалого простору була знайома мені за Світом Гарлана, однак якщо корпуси Гарланових суден було збережено з музейною розсудливістю, то цей простір був наповнений безладною мішаниною з кольорів і звуків. До вигину корпусу та залишків головних палуб були на перший погляд довільно приєднані кабелями та прикріплені смолою ятки, збудовані з пластику та дроту яскравих базових кольорів, через що складалося таке враження, ніби початкову конструкцію обсіла колонія отруйних грибів. Усе це з’єднували докупи відпиляні шматки східного трапа та драбини зі зварених опорних елементів. Там і тут посилювали світло ламп та ілюмінієвих смуг інші голографічні зображення. Зі встановлених на корпусі динаміків завбільшки з ящики ревла й басила непередбачувана музика. Вгорі над усім цим хтось пробив у сплаві корпусу метрові отвори, крізь які проникали, розтинаючи під великими кутами пітьму, промені нічим не стримуваного сонячного світла.

Там, куди падав найближчий промінь, стояла висока постать у подертому одязі, що підставила спітніле чорношкіре обличчя світлу, наче теплому душу. На голову чолов’яга насунув потертий чорний циліндр, а його худорлява фігура ховалася під не менш зношеним довгим чорним плащем. Він почув наші кроки по металу й розвернувся, тримаючи руки хрест-навхрест.

— А, панове.

Його голос був штучним бульканням, яке долинало з досить помітного апарата-присоски, прикріпленого до його пошрамованого горла.

— Ви якраз вчасно. Я — Семетер. Вітаю на Ринку душ.

Вийшовши на осьову палубу, ми застали початок процесу.

Коли ми вибралися з ліфта-клітки, Семетер відступив убік і змахнув однією рукою в оперенні з лахміття.

— Дивіться, — сказав він.

Палубою сунув задом наперед гусеничний автонавантажувач, здійнявши вгору на підйомних важелях маленький ківшик. Ківшик на наших очах похилився вперед, і з нього рясно посипалися на палубу якісь предмети, підскакуючи та стукаючи, наче градини.

Кортикальні пам’яті.

Сказати напевне, не посиливши нейрохімічний зір до максимуму, було неможливо, але виглядало на те, що більшість із них надто великі, щоб бути чистими. Надто масивні, а ще — занадто білувато-жовті від шматочків кістки та спинномозкової тканини, що досі трималися на металі. Ківшик повернувся ще далі, і потік перетворився на зливу, шорстке тріскуче виверження металевої гальки. Автонавантажувач задкував далі, лишаючи за собою щільний і широкий слід із пам’ятей. Град переріс у стрімкий гуркотливий шал, а тоді затихнув: далі потік пам’ятей уже зникав серед уже насипаних гірок.

Спорожнівши, ківшик перекинувся. Звук щез.

— Щойно прибули, — зауважив Семетер, ведучи нас довкола розсипу. — Здебільшого з бомбардування Сухінди, цивільні та бійці регулярних сил, але мають бути втрати й серед сил швидкого реагування. На сході ми збираємо їх повсюди. Хтось серйозно помилився, оцінюючи рельєф там, де ховається Кемп.

— Не вперше, — пробурчав я.

— І, як ми сподіваємося, не востаннє, — Семетер нагнувся й набрав ув обидві руки кортикальних пам'ятей, до яких жовтуватим інеєм прилипли шматочки кістки. — Рідко коли справи йдуть так добре.

У тьмяно освітленій печері щось зашкреблося й заторохтіло. Я стрімко підняв голову на звук.

За великою горою підходили торгівці з лопатами та відрами, штовхаючись, аби зайняти краще місце для копання. Лопати входили в гірки з різким шкрябанням, а зачерпнуті пам’яті падали в відра, торохчучи, наче гравій.

Я помітив, що Семетера вони минали боком попри неабияку конкуренцію за доступ. Я знову поглянув на постать у циліндрі, що зігнулася переді мною, і його пошрамоване обличчя розрізала широчезна усмішка — так, наче він відчув мій погляд. Мабуть, удосконалена периферійка, подумав я, а він, не припиняючи м’яко всміхатися, розчепірив пальці та мало-помалу впустив усі пам’яті назад у купу. Коли його руки знову спорожніли, він обтрусив долоні одна об одну й підвівся.

— Більшість продає на вагу брутто, — пробурмотів він. — Це дешево і просто. Поговоріть з ними, якщо хочете. Інші відсівають для своїх клієнтів цивільних, відділяють військове зерно від полови, а ціни в них усе одно низькі. Можливо, це задовольнить ваші потреби. А може, вам потрібен Семетер.

— Ближче до суті, — коротко сказав Генд.

Мені здалося, що його очі під потертим циліндром трохи примружились, але це ледь помітне роздратування так і не торкнулося голосу чорношкірого чолов’яги в лахмітті.

— Суть, — ґречно промовив він, — така, як і завжди. Суть у тому, чого ви бажаєте. Семетер продає лише те, чого бажають ті, хто до нього приходить. Чого бажаєш ти, мандрейківцю? Ти та твій вовк із Клину?

Я відчув, як мене пройняв ртутний дрож нейрохімії.

Я був не в однострої. Модифікації в цього чолов’яги, хоч якими вони були, не обмежувалися вдосконаленою периферійкою.

Генд сказав щось лункою мовою, якої я не впізнав, і зробив невеличкий жест лівою рукою. Семетер напружився.

— Ти граєш у небезпечну гру, — тихо промовив менеджер з «Мандрейк». — А спектаклю кінець. Зрозуміло?

Семетер на мить завмер, а тоді знову всміхнувся на весь рот. Він потягнувся під пальто обома руками одночасно і зрозумів, що дивиться просто у ствол інтерфейсного пістолета Калашникова, від якого його відділяє сантиметрів із п’ять. Це несвідомо підняла зброю моя ліва рука.

— Не так швидко, — порадив я.

— Тут нічого такого немає, Ковачу, — Генд говорив м’яко, але не припиняв дивитися в очі Семетерові. — Родинні зв’язки вже встановлено.

Семетерова усмішка вказувала на те, що це не так, але він без поспіху витягнув руки з-під плаща. В кожній долоні він обережно тримав щось схоже на живого бронзового краба. Він поглянув по черзі на сегментовані ноги кожного краба, які тим часом обережно згинались і розгинались, а тоді знову перевів погляд на дуло мого пістолета. Якщо він і боявся, то видно цього не було.

— Чого ти бажаєш, корпоративнику?

— Ще раз мене так назвеш — і я, можливо, буду змушений натиснути на цей гачок.

— Він не до тебе звертається, Ковачу, — Генд ледь помітно кивнув на «Калашникова», і я сховав зброю. — Спецпризначенці, Семетере. Нещодавно вбиті, щонайбільше місяць тому. А ще ми поспішаємо. Все, що є в тебе у продажу.

Семетер знизав плечима.

— Найсвіжіші тут, — сказав він і кинув два пульти-краби на гору з пам'ятей, де вони діловито забігали, підхоплюючи тендітними мандибулярними лапами один металевий циліндрик за іншим, підносячи кожен до блискучого блакитного об’єктива, а тоді відкидаючи його. — Але якщо у вас обмаль часу…

Він повернувся вбік і повів нас до похмуро оформленої ятки, де згорбилася над верстатом худа жінка, така бліда, який він був смаглявий, і під тиском очищувала пам'яті з неглибокої посудини від шматочків кістки. Тоненьке високе тріскотіння, що лунало, коли кістка відходила, було ледь чутним контрапунктом до басових укусів, тріску та брязкання лопат і відер старателів за нами.

Семетер звернувся до жінки мовою, якою раніше говорив Генд, і вона мляво відірвалася від очищувальних інструментів. З полиці в задній частині ятки вона підняла тьмяну металеву банку завбільшки приблизно зі спостережний дрон і винесла її до нас. Піднявши її для огляду, жінка постукала одним надміру довгим чорним нігтем по символу, вигравіруваному на металі. Сказала щось тією лункою мовою.

Я позирнув на Генда.

— Обранці Оґона, — пояснив він без явної іронії. — Захищені залізом для повелителя заліза та війни. Воїни.

Він кивнув, і жінка поставила банку. Принесла миску духмяної води з одного боку верстату і сполоснула нею долоні та зап’ястки. Я зачудувався, дивлячись, як вона опускає щойно змочені пальці на кришку банки, заплющує очі й наспівує ще одну ритмічну фразу. Тоді вона розплющила очі й відкрутила кришку.

— Вам скільки кілограмів? — запитав Семетер із недоречним на тлі благоговіння прагматизмом.

Генд потягнувся на другий бік столу й вихопив із банки пригорщу пам’ятей. У його зігнутій долоні вони заблищали чистим сріблом.

— Скільки ти з мене здереш?

— Сімдесят дев’ять п’ятдесят за кілограм.

Менеджер гмикнув.

— Коли я був минулого разу, Праве взяв з мене сорок сім п’ятдесят, та ще й вибачався.

— То ціна за шлак, і ти це знаєш, корпоративнику, — всміхаючись, хитнув головою Семетер. — Праве торгує несортованим товаром, та й той, як правило, не чистить. Якщо ти хочеш витрачати свій цінний корпоративний час на зняття кісткової тканини з купи пам’ятей цивільних і стандартних призовників, то давай, торгуйся з Праве. Це — добірні представники воїнського класу, очищені та помазані, і вони варті тих грошей, які я прошу. Нам не слід отак гайнувати час один одного.

— Гаразд, — Генд зважив пригорщу капсульованих життів. — Тобі треба думати про свої видатки. Шістдесят тисяч одразу. І ти знаєш, що я колись повернуся.

— Колись, — Семетер неначе спробував це слово на смак. — Колись Джошуа Кемп, можливо, пустить Лендфолл на ядерний вогонь. Колись, корпоративнику, ми всі можемо загинути.

— А й справді, можемо, — Генд закинув пам’яті назад у банку. Вони заклацали, наче гральні кості під час падіння. — І деякі з нас швидше за інших, якщо робитимуть на кожному кроці антикартельні заяви про перемогу кемпістів. Семетере, за це я міг би тебе заарештувати.

Бліда жінка за верстатом зашипіла й почала креслити в повітрі піднятою рукою якісь символи, але Семетер щось їй гарикнув, і вона зупинилася.

— Яка була б користь із мого арешту? — м’яко запитав він, сягнув рукою в банку й витягнув одну-єдину блискучу пам’ять. — Поглянь на це. Без мене ти міг би покластися хіба що на Праве. Сімдесят.

— Шістдесят сім п’ятдесят, і я зроблю тебе привілейованим постачальником «Мандрейк».

Семетер покрутив пам’ять між пальцями, вочевидь, замислившись.

— Чудово, — нарешті сказав він. — Шістдесят сім п’ятдесят. Але якщо ти візьмеш товару не менше встановленого мінімуму. П’ять кілограмів.

— Згода, — Генд витягнув кредитний чип з вигравіруваною голограмою емблеми «Мандрейк». Передаючи його Семетерові, він несподівано всміхнувся. — Та й усе одно я прийшов по десять. Загортай.

Семетер закинув пам’ять назад у банку. Кивнув блідій жінці, і та витягнула з-під верстату ввігнуті ваги. Нахиливши банку й сягнувши всередину рукою, вона заходилася черпати пам’яті пригорщами й обережно викладати на чашу ваг. У повітрі над дедалі більшою купкою утворилися витіюваті жовтогарячі числа.

Я краєчком ока помітив якийсь рух близько до підлоги й різко розвернувся в його бік.

— Знахідка, — невимушено промовив Семетер і всміхнувся.

Один з дистанційних приладів на крабових ногах вийшов з купи пам’ятей і, опинившись біля Семетерової ноги, завзято поліз угору його штаниною. Коли той опинився на рівні його паска, Семетер зняв його і знерухомив, а другою рукою вирвав щось із його мандибул. Потім викинув маленьку машинку геть. Відчувши вільне падіння, краб втягнув кінцівки і вдарився об палубу гладеньким сірим овоїдом, підскочив, покотився і швидко завмер. За мить кінцівки несміливо витягнулися. Пульт випрямився й помчав у справах свого господаря.

— Ах-х-х, погляньте, — Семетер потирав вказівним і великим пальцями пам’ять у плямах органічної тканини, не припиняючи всміхатися. — Поглянь на це, Вовку з Клину. Бачиш? Бачиш, як починаються нові жнива?

Розділ тринадцятий

ШІ «Мандрейк» зчитав збережених у пам’ятях вояків, яких ми купили, у форматі даних тривимірного машинного коду й негайно забракував третину як таких, що зазнали непоправної психологічної шкоди. Як не вартих розмови. Після воскресіння в віртуальності вони тільки й робитимуть, що кричатимуть до хрипоти.

Генд махнув на це рукою.

— У принципі, це норма, — пояснив він. — Якісь втрати є завжди, хоч у кого купуй. Інших ми піддамо дії психохірургічного секвенсера снів. Так ми маємо одержати великий короткий список, не пробуджуючи жодного з них на справді. Ось необхідні параметри.

Я взяв зі столу папірець із ними і проглянув його. На настінному екрані на протилежному кінці зали засідань прокручувались у двовимірному аналоговому форматі дані постраждалих вояків.

— Досвід бойових дій в умовах підвищеної радіації? — я поглянув на менеджера з «Мандрейк». — Чи не маю я про це знати?

— Та ну тебе, Ковачу. Ти вже знаєш.

— Я, — спалах дотягнеться до гір. Вижене тіні з ярів, які вже не одну геологічну епоху не бачили такого різкого світла, — сподівався, що до цього не дійде.

Генд оглянув стільницю так, ніби її слід було почистити.

— Нам було потрібно, щоб півострів звільнився, — обережно заговорив він. — Це станеться до кінця тижня. Кемп відступає. Вважай це приємною несподіванкою.

Якось у розвідці на гірському пасмі на зігнутому хребті Данґреку я побачив, як удалині виблискував у надвечірньому сонці Заубервілль. Відстань була завелика, щоб розгледіти деталі: навіть коли нейрохімія працювала на повну силу, місто було подібне до срібного браслета, закинутого на край води. Віддалене й відірване від усього людського.

Я зазирнув у вічі Гендові на іншому боці стола.

— Отже, ми всі загинемо.

Він знизав плечима.

— Здається, це неминучо, хіба ні? Якщо йти так скоро після вибуху. Ну, новобранцям можна надати клонів з високою стійкістю, а ми будемо функціонувати стільки, скільки треба, завдяки антирадіаційним препаратам, але у віддаленій перспективі…

— Атож, у віддаленій перспективі я буду зношувати дизайнерський чохол у Латімер-Сіті.

— Саме так.

— Про які радіаційно-стійкі чохли ти думаєш?

Він знову знизав плечима.

— Точно не знаю, треба поговорити з відділом біозабезпечення. Мабуть, з маорійської лінії. А що, хочеш такий?

Я відчув, як у плоті моїх долонь засмикалися, наче розсердившись, біопластини «Хумало», і хитнув головою.

— Дякую, але я залишуся в тому, що маю.

— Не довіряєш мені?

— Якщо ти вже про це заговорив, то ні. Але річ не в цьому, — я тицьнув великим пальцем собі у груди. — Це індивідуальний чохол для Клину. «Хумало Байосістемз». Кращих бойових чохлів не роблять.

— А як же опір радіації?

— Він протримається досить довго для наших потреб. Генде, скажи мені от що: що ти пропонуєш новобранцям У віддаленій перспективі? Крім нового чохла, який може й не витримати радіації? Що вони отримають, коли ми впораємося?

Почувши це запитання, Генд насупився.

— Ну… Роботу.

— Вона в них була. І поглянь, куди це їх привело.

— Роботу в Лендфоллі, — чомусь здавалося, ніби насмішка в моєму голосі його зачіпає. А може, його зачіпало щось інше. — У службі безпеки «Мандрейк» на контрактній основі, гарантовану до завершення війни або протягом п’яти років, залежно від того, який термін буде довшим. Чи відповідає це твоїм моральним принципам як квелліста, боронителя пригноблених і анархіста?

Я звів брову.

— Ці філософії дуже слабко пов’язані між собою, Генде, та й я насправді не поділяю жодної з них. Але, якщо тебе цікавить, чи добра це альтернатива смерті, я сказав би, що так. У їхньому становищі я б, мабуть, спокусився такою ціною.

— Вотум довіри, — ядучим тоном промовив Генд. — Як це підбадьорює.

— Звісно, лише якби в мене не було друзів і родичів у Заубервіллі. Можливо, тобі варто пошукати це в архівних даних.

Він поглянув на мене.

— Ти намагаєшся посміятися?

— Не бачу нічого аж такого смішного у знищенні цілого міста, — я знизав плечима. — Принаймні саме зараз. Може, проблема в мені.

— А, то це підіймає свою огидну голову совість?

Я натягнуто всміхнувся.

— Не мели дурниць, Генде. Я — вояк.

— Так, це варто пам’ятати. І не зганяй надлишок почуттів на мені, Ковачу. Як я вже казав, я насправді не віддаю наказ про удар по Заубервіллю. Це просто щасливий збіг.

— А й справді, — я кинув папірець назад на стіл, намагаючись не шкодувати, що це не граната без запобіжника. — Тоді поїхали далі. Як надовго запускати цей секвенсер снів?

Психохірурги стверджують, що вві сні ми вірніші своєму істинному «я», ніж у будь-якій іншій ситуації, включно з оргазмом і моментом смерті. Можливо, саме тому в реальному світі ми часто поводимося так безглуздо.

Звісно, це уможливлює швидку психооцінку.

Секвенсер снів, поєднаний у серці ШІ «Мандрейк» з необхідними параметрами та перевіркою особистих даних, що стосуються Заубервілля, перевірив решту сім кілограмів функціональної людської психіки менш ніж за чотири години. Так у нас з’явилося триста вісімдесят сім можливих кандидатів, з яких двісті дванадцять були в ядрі найімовірніших кандидатур.

— Час їх розбудити, — промовив Генд, гортаючи профілі на екрані й позіхаючи. Я відчув, як за компанію знехотя потягнулися й мої щелепні м’язи.

Жоден з нас не вийшов із зали засідань до завершення роботи секвенсера — можливо, через взаємну недовіру, — а після того, як ми ще трохи покрутилися довкола теми Заубервілля, розмовляти нам уже майже не було про що. В мене засвербіли очі від майже невідривного стеження за прокруткою даних, кінцівки сіпалися, бажаючи фізичного навантаження, а ще закінчилися цигарки. Моє обличчя норовила забрати позіхота.

— Ми справді мусимо поговорити з ними всіма?

Генд хитнув головою.

— Ні, насправді ні. В машині є віртуальна версія мене, до якої підключена психохірургічна периферійка. Я відправлю її — хай відбере півтори дюжини найкращих. Якщо ти, звісно, настільки мені довіряєш.

Я здався й нарешті солодко позіхнув.

— Функцію «довіряти» ввімкнено. Хочеш на свіже повітря й на каву?

Ми пішли на дах.

На вершечку «Мандрейк-Тавер» день темнів, переходячи в індиговий пустельний присмерк. На сході з безкрайнього й дедалі темнішого неба Санкції-IV визирали зорі. На західному обрії з сонця, затиснутого між тонкими смужками хмар, неначе витікали під вагою нової ночі останні краплини соку. Захист не працював, і на дах проникала більшість вечірнього тепла та легенький вітерець із півночі.

Я швиденько оглянув працівників «Мандрейк», розсіяних по обраному Гендом саду. Вони сиділи за барними стійками та столиками парами чи маленькими групками й розмовляли добре чутними голосами, мелодійними та впевненими. Стандартна корпоративна аманглійська з мелодійними домішками місцевих мов, тайської та французької. На нас, здавалося, не зважав ніхто.

Ця суміш мов дещо мені нагадала.

— Генде, скажи мені, — я розпечатав нову пачку «Вогнів Лендфолла» й оживив одну цигарку. — Що за фігня сталася сьогодні на ринку? Якою мовою ви там розмовляли, що то за жести лівою рукою?

Генд спробував свою каву й поставив на столик.

— А ти не здогадався?

— Буду?

— Можна й так сказати, — зі зболеного виразу обличчя менеджера я здогадався, що він не говорив про це так уже мільйон років. — Хоча його так, строго кажучи, не називають уже кілька століть. Та й на початку так не називали. Ти надто все спрощуєш, як і більшість невтаємничених.

— А я думав, що це і є суть релігії. Спрощення для тугодумів.

Він усміхнувся.

— Якщо це так, то тугодуми явно в більшості, чи не так?

— Вони завжди в більшості.

— Ну, можливо, — Генд випив ще кави й подивився на мене з-за чашки. — Ти справді вважаєш, що в тебе немає Бога? Чи вищої сили? Гарланці здебільшого синтоїсти, так? Або синтоїсти, або сповідують якийсь варіант християнства?

— Я — ні те, ні інше, — просто сказав я.

— Отже, тобі нікуди сховатися від приходу ночі? В тебе жодного союзника на той випадок, коли безмежність творіння налягає на хребет твого крихітного існування кам’яним стовпом заввишки тисячу метрів?

— Генде, я був під Інненіном, — я струсив попіл із цигарки й повернув йому його усмішку майже новою. — Під Інненіном я чув, як солдати з такими стовпами на спинах волали до цілого спектру вищих сил. Щось я не бачив, щоб хоч одна з них прийшла. Без таких союзників я можу й обійтися.

— Не нам командувати Богом.

— Вочевидь, ні. Розкажи мені про Семетера. Той циліндр і плащ. Він грає якусь роль?

— Так, — тепер у Гендовому голосі відчувалася щира відраза. — Він прибрав личину Ґеде, в цьому випадку — володаря мертвих…

— Дуже дотепно.

— … намагаючись підкорити своїй волі слабкодухих конкурентів. Він, мабуть, свого роду адепт, має певний вплив у духовному вимірі, хоч і, звісно, недостатній для того, щоб викликати конкретно цю особу. Я дещо… — він злегка мені всміхнувся. — Сказати б, авторитетніший. Я просто це показував. Так би мовити, підтверджував кваліфікацію, а також дав зрозуміти, що вважаю його образ несмаком.

— Дивно, що цей Ґеде не прийшов висловити те саме, еге ж?

Генд зітхнув.

— Насправді цілком імовірно, що Ґеде, як і ти, розуміє комізм цієї ситуації. Його дуже легко розвеселити як на Мудрого.

— Справді, — я нахилився вперед, шукаючи на його обличчі якийсь натяк на іронію. — Ти віриш у цю фігню? Серйозно віриш?

Менеджер з «Мандрейк» подивився на мене, а тоді захилив голову і показав на небо над нами.

— Поглянь отуди, Ковачу. Ми п’ємо каву так далеко від Землі, що знайти Сонце в нічному небі тут можна, лише добряче постаравшись. Нас принесло сюди вітром, що дме у вимірі, який ми не можемо ні побачити, ні помацати. Ми зберігались у вигляді снів у розумі машини, яка мислить настільки досконаліше за наші мізки, що в ньому цілком може міститися ім’я бога. Нас воскресили, помістивши в тіла, що нам не належать, вирощені в таємному саду поза тілом смертної жінки. Це — факти нашого існування, Ковачу. І як вони відрізняються від віри в існування іншого виміру, де мертві живуть у товаристві істот, настільки вищих за нас, що ми мусимо називати їх богами? І чи справді в них менше містики?

Я відвів погляд: жар у Гендовому голосі якось дивно мене збентежив. Релігія — цікава субстанція, а її дія на тих, хто її вживає, непередбачувана. Я загасив цигарку й обережно дібрав слова.

— Ну, різниця в тому, що факти нашого існування не вимріяла купка жерців-невігласів за багато століть до того, як хтось покинув поверхню Землі чи створив щось схоже на машину. Я сказав би, що тому вони загалом краще пасують до тутешньої реальності, ніж твій духовний вимір.

Генд усміхнувся — його це, вочевидь, не образило. Він явно веселився.

— Це локальний погляд, Ковачу. Звісно, всі церкви, що існують дотепер, з’явилися в доіндустріальні часи, але віра — це метафора, і хто його знає, яким чином, звідки і як довго поширювалися дані, що ховаються за цими метафорами. Ми ходимо серед руїн цивілізації, що, вочевидь, мала божественні сили за тисячі років до того, як ми навчилися прямоходіння. Ковачу, твоя рідна планета оточена янголами з полум’яними мечами…

— Стоп-стоп, — я підняв руки, виставивши долоні вперед. — Прошу ненадовго пригасити ядро метафор. Світ Гарлана оточений системою орбітальних бойових платформ, які марсіяни, йдучи, забули вивести з експлуатації.

— Так, — Генд нетерпляче змахнув рукою. — Орбіталки з якоїсь речовини, що опирається всім спробам сканування; орбіталки, які можуть розтрощити місто чи гору, але не знищують нічого, крім тих суден, які намагаються здійнятись у небеса. Що це, як не янгол?

— Блін, Генде, це машина. З запрограмованими параметрами, що, можливо, були закладені під час якогось планетарного конфлікту…

— Ти можеш бути в цьому впевнений?

Він уже перехилився через стіл. Я зрозумів, що, напружившись, перейшов у таку саму позу.

— Генде, ти хоч раз бував на Світі Гарлана? Ні, думаю, що ні. Що ж, я там виріс і кажу тобі: в орбіталках не більше містики, ніж у будь-якому іншому марсіанському артефакті…

— Та невже, не більше містики, ніж у співошпилях? — він стишив голос до шипіння. — Кам’яних деревах, що співають світанковому та призахідному сонцю? Не більше містики, ніж у брамі, що виходить, наче двері спальні, на…

Він різко зупинився й роззирнувся довкола, зашарівшись через те, що мало не втратив обережність. Я відкинувся назад і всміхнувся йому на весь рот.

— Чудова пристрасть як на людину в такому дорогому костюмі. Отже, ти намагаєшся мене переконати, що марсіяни — це боги вуду. Так?

— Я ні в чому не намагаюся тебе переконати, — пробурчав він і випрямився. — І ні, марсіяни непогано вписуються в цей світ. Щоб пояснити їх, нам непотрібно думати, хто звідки походить. Я просто намагаюся показати тобі, як неприйняття дива обмежує твій світогляд.

Я кивнув.

— Ну й молодець, — я тицьнув у нього пальцем. — Просто зроби мені ласку, Генде. Коли ми дістанемося туди, куди їдемо, постарайся тримати цю хрінь при собі. В мене буде досить проблем, навіть якщо ти не паритимеш мені мізки.

— Я вірю лише в те, що бачив, — холодно сказав він. — Я бачив, як Ґеде та Карфур ходили серед нас у людській плоті, чув їхні голоси з вуст гуґана, викликав їх.

— Так, звісно.

Він пильно поглянув на мене; почуття образи його вірувань поволі оберталося на щось інше. Його голос пом’якшав і стишився до шепоту.

— Дивно, Ковачу. Твоя віра така сама глибока, як моя. Я не розумію лиш одного: нащо тобі так потрібно не вірити.

Ця фраза провисіла між нами майже хвилину, поки я на неї не зреагував. Шум з-за навколишніх столиків затих, і навіть північний вітер неначе затамував подих. Тоді я нахилився вперед і заговорив не так заради спілкування, як заради того, щоб розвіяти свій освітлений лазерами спогад.

— Ти помиляєшся, Генде, — тихо промовив я. — Я був би дуже радий мати доступ до всієї тієї фігні, в яку ти віриш. Я був би дуже радий, якби міг викликати того, хто винен у створенні цього хрінового світу. Бо тоді я зміг би вбити цю істоту. Повільно.

У машині віртуальне «я» Генда скоротило великий короткий список до одинадцяти осіб. На це пішло майже три місяці. На максимальній же швидкості ШІ — у триста п’ятдесят разів швидше за реальний час, — процес закінчився незадовго до півночі.

На той час напруження від розмови на даху ослабло, спершу перейшовши в обмін фантазіями на тему власного досвіду, своєрідне порпання в побаченому та зробленому нами, що здебільшого підтверджувало правильність наших світоглядів, а потім — у дедалі невиразніші спостереження про життя, що чергувалися з тривалим обопільним мовчанням, під час якого ми вдивлялися в пустельну ніч за бастіонами хмарочоса. У сонну атмосферу ввірвався сигнал з Гендової кишені, наче нота, що розбиває скло.

Ми спустилися поглянути, що там у нас, кліпаючи серед несподівано різкого світла у хмарочосі й позіхаючи. Менш ніж годину по тому, коли минула північ і почався новий день, ми вимкнули Гендове віртуальне «я» й завантажилися в машину замість нього.

Остаточний відбір.

Розділ чотирнадцятий

Їхні обличчя повертаються до мене у спогадах.

Не обличчя прекрасних маорійських бойових чохлів, стійких до радіації, в яких вони поїхали у Данґрек і на задимлені руїни Заубервілля. Навпаки, я бачу їхні обличчя до загибелі. Ті обличчя, які Семетер привласнив і продав, повернувши до хаосу війни. Ті обличчя, які пам’ятали вони самі; ті обличчя, які вони мали в безневинному віртуальному готельному номері, де я вперше з ними зустрівся. Обличчя померлих.

Оле Гансен:

Неймовірно блідий білий з коротким білосніжним волоссям і очима, схожими своєю спокійною блакиттю на цифрові дисплеї медичного обладнання в некритичному режимі. Його привезли цілком з Латімера з першою хвилею кріокапсульних підкріплень ООН, ще тоді, коли всі думали, що Кемпа розгромлять за шість місяців.

— Сподіваюся, це не черговий бій у пустелі, — в нього на лобі та вилицях досі лишалися червоні плями від обгоряння на сонці. — Бо якщо так, то можете просто покласти мене назад у коробку. Цей клітинний меланін капець як свербить.

— Там, куди ми їдемо, холодно, — запевнив його я. — Найвищі зимові температури Латімер-Сіті. Ви знаєте, що ваш підрозділ загинув?

Кивок.

— Бачив спалах із коптера. Далі нічого не пам’ятаю. Все логічно. Захоплена бомба-мародер. Я сказав їм просто підірвати цю падлюку там, де вона лежить. Тут будь-які вмовляння марні. Вони надто вперті.

Гансен належав до добірного підрозділу підривників, який називався «Легка Рука». Я вже знав про нього з чуток, що ходили Клином. Цей підрозділ славився тим, що здебільшого не помилявся. Колись славився.

— Сумуватимете за ним?

Гансен повернувся, не встаючи з крісла, й поглянув на міні-бар на протилежному кінці віртуального готельного номеру. Тоді ще раз поглянув на Генда.

— Можна?

— Пригощайтеся.

Він підвівся й пішов до лісу з пляшок, обрав одну й налив у келих по вінця якоїсь бурштинової рідини. Підняв келих у наш бік, міцно стиснувши губи й блискаючи блакитними очима.

— За «Легку Руку», хоч де там зараз її грані розпорошені атоми. Епітафія: наказів, бляха, треба було слухатися. Тепер вони, бляха, були б тут.

Він одним плавним рухом вилив порцію напою собі в горлянку, гортанно загарчав і тишком-нишком викинув келих на інший бік номера. Той глухо вдарився об укриту килимом підлогу й покотився до стіни. Гансен повернувся до столу й сів. У його очах стояли сльози, але я підозрював, що від алкоголю.

— Запитання ще є? — п’яним голосом спитав він.

Іветт Крукшенк:

Двадцятирічна дівчина, обличчя чорне, майже синє; овал обличчя скидається на форму носа висотного перехоплювача; водоспад із пишних дредлоків, зібраних на висоту кулака, обвішаних небезпечними на вигляд сталевими прикрасами та оздоблених парочкою запасних штекерів швидкого підключення — зеленим і чорним. Біля основи її черепа виднілося ще три у роз’ємах.

— Це для чого? — спитав я в неї.

— «Лінгвапак», тайська й мандаринський діалект китайської, шотокан — дев’ятий дан, — судячи з того, як вона перебирала позначені шрифтом Брайля пір’їни, вона цілком могла видирати й міняти їх наосліп і під обстрілом. — Просунута польова медицина.

— А у волоссі?

— Інтерфейс супутникової навігації та концертна скрипка, — вона широко всміхнулася. — Останнім часом від неї мало користі, але вона приносить мені удачу, — її обличчя витягнулося з такою комічною різкістю, що я аж закусив губу. — Приносила.

— За останній рік ви сім разів просилися в підрозділи швидкого реагування, — сказав Генд. — Чому?

Вона якось дивно на мене глянула.

— Ви про це вже питали.

— То був інший я.

— А, розумію. Привид у машині. Ну, так, я про це вже казала. Ближчий фокус, більше впливу на результати боїв, кращі цяцьки. Знаєте, минулого разу, коли я це казала, ви всміхалися більше.

Цзян Цзяньпін:

Бліде азійське обличчя, трохи розкосі розумні очі та легка усмішка. Здавалося, ніби він роздумує над якоюсь дещо кумедною історією, яку йому щойно розповіли. На його професію вказували хіба що мозолі на ребрах долонь і розслабленість м’язів під чорним комбінезоном. Він більше скидався на трохи втомленого вчителя, ніж на людину, яка знає п’ятдесят сім різних способів вивести людське тіло з ладу.

— Судячи з усього, — пробурмотів він, — ця експедиція не входить у загальні рамки війни. Це справа комерційна, чи не так?

Я знизав плечима.

— Цзяне, ця війна — взагалі справа комерційна.

— Ви можете так вважати.

— І ви теж, — строго промовив Генд. — Я маю доступ до державних комуніке на найвищому рівні, і я вам кажу: якби не Картель, кемпісти ввійшли б у Лендфолл ще минулої зими.

— Так. Я бився саме за те, щоб цього не допустити, — він склав руки. — Я загинув, щоб цього не допустити.

— Добре, — енергійно відповів Генд. — Розкажіть нам про це.

— Я вже відповідав на це запитання. Навіщо ви його повторюєте?

Менеджер з «Мандрейк» потер очі.

— То був не я. То був скринінговий конструкт. Часу на перегляд даних не було, тому прошу вас.

— Це була нічна атака на Данайській рівнині, мобільна передавальна станція кемпістської системи керування бомбами-мародерами.

— Ви там билися?

Тепер я дивився на ніндзя перед собою з повагою. На Данайському театрі бойових дій таємні напади на комунікаційну мережу Кемпа стали єдиним реальним успіхом, про який міг заявити уряд, за останні вісім місяців. Я знав бійців, яким ця операція врятувала життя. Мене та мій взвод розстрілювали на клапті Північного рубежу, а пропагандистські канали ще й досі торочили про стратегічну перемогу.

— Мені випала честь стати там командиром підрозділу.

Генд поглянув на свою долоню, на якій прокручувалися дані, схожі на якусь рухливу шкірну хворобу. Системна магія. Віртуальні іграшки.

— Ваш підрозділ досяг своїх цілей, але вас було вбито під час відходу. Як це сталося?

— Я припустився помилки.

Ці слова Цзян вимовив з такою самою відразою, з якою вимовляв Кемпове ім’я.

— Якої саме?

Менеджера з «Мандрейк» аж ніяк не можна було похвалити за тактовність.

— Я гадав, що автоматичні вартові системи дезактивуються, аж тут станцію підірвало. Вони не дезактивувалися.

— Халепа.

Він позирнув на мене.

— Мій підрозділ не міг відступити без прикриття. Я залишився позаду.

Генд кивнув.

— Це варте захоплення.

— Це була моя помилка. І це була невисока ціна за зупинку наступу кемпістів.

— Цзяне, а ви не в захваті від Кемпа, еге ж?

Я старався говорити обережно. Нам явно трапився хтось ідейний.

— Кемпісти пропагують революцію, — зневажливо промовив він. — Але що зміниться, якщо вони захоплять владу на Санкції-IV?

Я почухав собі вухо.

— Ну, гадаю, у громадських місцях буде набагато більше пам’ятників Джошуа Кемпові. А поза тим, певно, мало що.

— Отож-бо. А скількома тисячами життів він заради цього пожертвував?

— Важко сказати. Послухайте, Цзяне, ми не кемпісти. Я можу вам пообіцяти: якщо ми здобудемо те, чого хочемо, прагнення не допустити Кемпа до влади на Санкції-IV неабияк посилиться. Цього вистачить?

Він поклав руки на стіл і трохи подивився на них.

— А хіба в мене є вибір? — запитав він.

Амелі Вонґсават:

Вузьке обличчя з орлиним носом кольору потьмянілої міді. Охайна пілотська стрижка, що поступово відростала, пофарбоване хною волосся місцями чорніло. На потилиці пасма волосся майже закривали посріблені роз’єми для кабелів літного симбіозу. Під лівим оком, на вилиці татуювання у вигляді чорної сітки вказувало, куди вставляти волокна потоку даних. Око над ним було сіре, як рідкий кристал, і контрастувало з темно-карим правим оком.

— Зі шпитальних запасів, — пояснила вона, коли її підсилений зір помітив, куди я дивлюся. — Мене трохи обстріляли торік над Буткінарі-Тауном, підірвали потік даних. Підлатали мене на орбіті.

— Ви вилетіли назад з підірваними каналами даних? — недовірливо перепитав я. Таке перевантаження мало б розтрощити всі схеми в її вилиці та обпалити тканину в радіусі п’яти сантиметрів. — Що сталося з вашим автопілотом?

Вона скривилася.

— Підсмажився.

— То як ви в цьому стані працювали з системою керування?

— Вимкнула машину і взялася керувати вручну. Обмежилась елементарною тягою та балансуванням. Це був «Локгід Мітома» — в них у такому випадку ще можна користуватися системою керування вручну.

— Ні, мене цікавило, як ви працювали з системою керування, зважаючи на ваш стан.

— А… — вона знизала плечима. — У мене високий больовий поріг.

Атож.

Люк Депре:

Високий і неохайний, зі світлим, пісочного кольору волоссям, яке відросло занадто сильно для поля бою й аж ніяк не стильно. Його обличчя складалося з характерних для європейців гострих кутів, довгого кістлявого носа, запалих щік і очей незвичного зеленого відтінку. Він невимушено розвалився у віртуальному кріслі, схиливши голову набік, ніби не міг розгледіти нас через освітлення.

— Отже, — він узяв зі столу довгою рукою мої «Вогні Лендфолла» й витрусив з пачки одну цигарку. — Ви розкажете мені щось про цю роботу?

— Ні, — відповів Генд. — Це конфіденційна інформація, поки ви не опинитеся на борту.

Він роздмухав цигарку і гортанно реготнув у дим.

— Минулого разу ви казали те саме. А як я казав вам минулого разу, кому я, блін, скажу? Як ви не захочете мене взяти, то я зразу повернуся до бляшанки, так?

— Але все ж таки.

— Гаразд. Отже, ви хочете щось у мене спитати?

— Розкажіть нам про свою останню приховану атаку, — запропонував я.

— Це конфіденційна інформація, — він трохи подивився на наші неусміхнені обличчя. — Слухайте, це ж був жарт. Я вже розповів усе про це вашому партнерові. Хіба він не розповідав?

Я почув, як Генд здавлено гмикнув.

— А, то був конструкт, — поспіхом сказав я. — Ми чуємо це вперше. Розкажіть це знову для нас.

Депре знизав плечима.

— Звісно, чому б ні? Це був напад на одного з секторних командирів Кемпа. У нього на катері.

— Успішний?

Він усміхнувся мені на весь рот.

— Я сказав би, що так. Ну, знаєте, голова… відвалилася.

— Мені просто стало цікаво. Ви ж мертві і все таке.

— Це мені не пощастило. В того хріна кров була накачана стримувальним токсином повільної дії. Ми довідалися аж тоді, як летіли геть.

Генд насупився.

— Вас оббризкало?

— Та ні, — на худорлявому обличчі на мить відобразився біль. — Моя партнерка — на неї бризнуло, коли порвалася сонна артерія. Просто в очі, — він пихнув димом на стелю. — Шкода, вона була нашим пілотом.

— А…

— Так. Ми влетіли в бік якоїсь будівлі, — він знову всміхнувся на весь рот. — Оце вже подіяло швидко.

Маркус Суджіяді:

Красень з моторошно правильними рисами обличчя, які могли би скласти пару Лапіне де-небудь у мережі. Мигдалеподібні за кольором і формою очі, пряма лінія вуст, форма обличчя близька до перевернутого рівнобедреного трикутника з затупленими кутами масивного підборіддя та широкого чола, прилипле до голови пряме чорне волосся. Дивна нерухомість рис — наче він збайдужів під дією наркотиків. Відчуття збереженої енергії, очікування. Обличчя популярного повсюди красунчика, який нещодавно переграв у змагальний покер.

Я не втримався:

— Бу!

Він майже не змигнув мигдалеподібним оком.

— Проти вас висунуто серйозні звинувачення, — промовив Генд, докірливо поглянувши в мій бік.

— Так.

Ми всі трохи зачекали, але Суджіяді явно не вважав, що на цю тему можна ще щось сказати. Він почав мені подобатися.

Генд змахнув рукою, наче заклинач, і в повітрі просто за його розчепіреними пальцями утворився екран. Знову грана системна магія. Я зітхнув, і на моїх очах біля біоданих, які прокручувалися донизу, утворилися голова та плечі у формі, подібній на мою. Обличчя було знайоме.

— Ви вбили цю людину, — холодно промовив Генд. — Може, поясните, чому?

— Ні.

— А йому й не треба, — я показав рукою на обличчя на екрані. — Пес Войтін дуже багато кого бісить. Мені просто цікаво знати, як ви зуміли його вбити.

Тепер з його очей почасти зникла невиразність, а його спантеличений погляд ковзнув по розпізнавальних знаках Клину на моїй формі.

— Вистрілив йому в потилицю.

Я кивнув.

— Це свідчить про ініціативність. Він справді мертвий?

— Так. Я стріляв із «Сонцеструма» на повній потужності.

Генд скористався системною магією і прибрав екран, клацнувши пальцями.

— Може, ваш шатл-в’язницю і збито в небі, але Клин вважає, що ваша пам’ять, імовірно, вціліла. Тому, хто її принесе, обіцяють винагороду. Там вам досі хочуть влаштувати офіційну страту.

Він скоса поглянув на мене.

— Це, як я розумію, справа досить неприємна.

— Атож, — я бачив парочку цих наочних уроків на початку служби у Клині. Вони тривали довго.

— Я не маю бажання передавати вас Клину, — сказав Генд. — Але я не можу ризикувати, взявши в цю експедицію людину, яка доведе порушення субординації до таких крайнощів. Мені потрібно знати, що сталося.

Суджіяді дивився на моє обличчя. Я ледь помітно йому кивнув.

— Він наказав піддати моїх людей децимації, — напружено пояснив він.

Я знову кивнув, цього разу — собі. Децимація, судячи з усього, була однією з улюблених Войтінових форм зв’язку з місцевими військами.

— А чому?

— Ох, та що за хрінь, Генде? — я повернувся, не встаючи з крісла. — Хіба ви його не чули? Йому наказали піддати децимації власних бійців, а він цього не хотів. Мене таке порушення субординації влаштовує.

— Можуть бути чинники, які…

— Ми гайнуємо час, — різко сказав я й повернувся назад до Суджіяді. — Чи зробили б ви щось інакше, якби ця ситуація повторилася?

— Так, — він показав мені зуби. Я не впевнений, що назвав би це усмішкою. — Я перевів би «Сонцеструм» на широкий промінь. Так я зварив би весь його загін, і вони не змогли б мене заарештувати.

Я позирнув на Генда. Він хитав головою, приклавши руку до очей.

Сунь Ліпін:

Темні монгольські очі у складках епікантуса на високих широких вилицях. Кутики рота ледь помітно опущені — можливо, після усмішки. Тонкі зморшки на засмаглій шкірі та потужний водоспад чорного волосся, закинутого на одне плече й міцно стримуваного великим срібним генератором статичного поля. Така ж непорушна аура спокою.

— Ви вкоротили собі віку? — з сумнівом запитав я.

— Ну, мені так кажуть, — опущені кутики рота піднялись, утворивши криву гримасу. — Я пам’ятаю, як натиснула на спусковий гачок. Утішно знати, що під тиском я не цілюся гірше.

Куля з її пістолета ввійшла у праву щелепу, пройшла крізь самісінький центр мозку, а перед виходом залишила приголомшливо симетричну дірку в її маківці.

— На такій відстані важко промазати, — зауважив я, спробувавши продемонструвати жорстокість.

Спокійні очі навіть не смикнулися.

— Як я розумію, таке можливо, — серйозно сказала вона.

Генд прокашлявся.

— Ви б не хотіли розповісти нам, чому це зробили?

Вона насупилася.

— Знову?

— То, — промовив Генд крізь злегка стиснені зуби, — був конструкт для опитувань, а не я.

— Ой.

Вона скосила очі вбік і вгору, як я здогадувався, шукаючи периферійну прокрутку даних у сітківці. Ця віртуальність була написана без можливості відтворення внутрішнього апаратного забезпечення не у працівників «Мандрейк», але вона не виказала здивування через відсутність реакції, а значить, можливо, просто згадувала про неї за давньою звичкою.

— Це був ескадрон автоматизованих бронемашин. Танки-павуки. Я намагалася зіпсувати їхні параметри реагування, та в систему керування була вмонтована вірусна міна-пастка. Здається, з варіантом Ролінґа, — вона знову трохи скривилася. — Часу на аналіз ситуації, як ви, певно, здогадуєтеся, було дуже мало, тож я не можу бути впевнена. Та й часу на відключення все одно не було: мене вже приварило первинними завадами вірусу. До його повноцінного завантаження я змогла вигадати лише один, єдино можливий план дій.

— Дуже вражає, — сказав Генд.

Коли все скінчилося, ми повернулися на дах, аби прочистити голови. Я сперся на парапет і визирнув на тихий Лендфолл, де вже настала комендантська година, тим часом як Генд пішов по каву. Тераси за мною знелюдніли, а розкидані по них стільці та столи нагадували ієрогліфічне послання, адресоване комусь на орбіті. Поки ми перебували внизу, ніч охолола, і я затремтів від вітру. Мені згадалися слова Сунь Ліпін.

«Варіант Ролінґа.»

Саме вірус Ролінґа убив інненінський десант. Це через нього Джиммі де Сото, перш ніж померти, видер сам собі око. Тоді він був передовою технологією, а тепер — дешевим списаним військовим майном масового виробництва. Єдиною вірусною програмою, яку могли собі дозволити у своїй скруті Кемпові сили.

Часи змінюються, ринкові сили залишаються. Історія розгортається, а мертві по-справжньому лишаються мертвими.

Всім іншим доводиться йти далі.

Генд повернувся зніченим, принісши фляги з машинною кавою. Передав мені мою і сперся на парапет біля мене.

— То що думаєш? — запитав він за якийсь час.

— Думаю, що смак — лайно.

Він гигикнув.

— Що ти думаєш про нашу команду?

— Підійде, — я сьорбнув кави й серйозно подивився на місто внизу. — Від ніндзя я не в захваті, але в нього є певні корисні навички і він, здається, готовий до загибелі під час виконання службових обов’язків, а це завжди велика перевага для вояка. Скільки часу треба на підготовку клонів?

— Два дні. Можливо, трохи менше.

— Перш ніж ці люди звикнуть до нових чохлів, мине вдвічі більше часу. Ми можемо провести вступний інструктаж віртуально?

— А чому б ні? ВШІ може створити стовідсотково точні копії кожного клона з необроблених даних у біолабораторних машинах. З прискоренням у триста п’ятдесят разів відносно реального часу ми можемо забезпечити всій команді цілий місяць у нових чохлах, на місці роботи в конструкті Данґреку, за пару годин реального часу.

— Добре, — сказав я й замислився, чому мені не видається, що це добре.

— Сам я вагаюся щодо Суджіяді. Я не певен, що від такої людини можна очікувати позитивного сприйняття наказів.

Я знизав плечима.

— То постав його командиром.

— Ти серйозно?

— Чому б ні? Він має відповідні навички. Має відповідне звання і здобув досвід. Явно вірний своїм людям.

Генд нічого не сказав. Я відчував, як він супиться, хоча нас розділяло пів метра парапету.

— Що таке?

— Нічого, — він прокашлявся. — Я просто… Думав… Що ти хотів би стати командиром сам.

Я знову побачив взвод. Угорі вибухнув залп розумної шрапнелі. Спалах блискавки, вибухи, а далі — осколки, що з голодним шипінням скачуть крізь блискучу ртутну завісу дощу. Постріли бластерів на задньому плані тріщать так, ніби щось рветься.

Крики.

Те, що з’явилося на моєму обличчі, не скидалося на усмішку, та, вочевидь, було нею.

— Що смішного?

— Генде, ти прочитав мою особову справу.

— Так.

— І все одно думав, що я хочу командувати. Ти що, блін, притрушений?

Розділ п'ятнадцятий

Завдяки каві я не спав.

Генд пішов лягти в ліжко чи в яку там ємність він заповзав, коли «Мандрейк» ним не користувалася, залишивши мене вдивлятись у пустельну ніч. Я пошукав на небі Сонце й побачив, що воно виблискує на сході, на вершині сузір’я, яке місцеві називали Дім Мізинця. Крізь мене знову пропливли Гендові слова.

… Так далеко від Землі, що знайти Сонце в нічному небі тут можна, лише добряче постаравшись. Нас принесло сюди вітром, що дме у вимірі, який ми не можемо ні побачити, ні помацати. Ми зберігались у вигляді снів у розумі машини…

Я роздратовано викинув це з голови.

Зрештою, я там не народився. Земля була для мене домом не більшою мірою, ніж Санкція-IV, а якщо батько й показував мені Сонце між нападами п’яної жорстокості, то я про це не пам’ятав. Значущою ця крапка світла стала для мене лише завдяки дискам. А зорю, довкола якої обертається Світ Гарлана, звідси не було видно взагалі.

Може, в цьому й проблема.

А може, проблема полягала в тому, що я побував там, у легендарній домівці людського роду, а тепер, дивлячись угору, міг уявити собі за одну астрономічну одиницю від блискучої зірки планету, що обертається, місто біля моря, що поринає в темряву з приходом ночі або викочується назад у світло, припаркований десь поліційний катер і одну лейтенантку поліції, що п’є каву, ненабагато кращу за мою, і, можливо, думає…

Годі, Ковачу.

Щоб ти знав, те світло, прихід якого ти бачиш, зникло аж за п’ятдесят років до її народження. А тому чохлу, про який ти фантазуєш, зараз уже шістдесят із гаком, якщо вона взагалі ще його носить. Відпусти його.

Так, так.

Я вихилив залишки кави і скривився, відчувши, які вони холодні. Судячи з вигляду обрію на сході, невдовзі мав настати світанок, і в мене раптом з’явилося нищівне бажання не бути тут, коли він прийде. Я залишив картонний пакунок з-під кави на парапеті й попетляв між розкиданих стільців і столів до найближчого ліфтового терміналу.

Ліфт підвіз мене до номера на три поверхи нижче, і я пробрався звивистим коридором, ні з ким не зустрівшись. Коли я саме витягував із дверей чашу для сітківки на тоненькому, як ниточка слини, кабелі, механічну тишу порушили звуки кроків, і я кинувся до протилежної стіни, сягнувши правою рукою до єдиного інтерфейсного пістолета, який я досі носив за звичкою, заткнувши ззаду за пасок.

Злякався.

Ти в «Мандрейк-Тавер», Ковачу. На рівнях для топ-менеджерів. Сюди навіть пил без дозволу не проходить. Та опануй уже, блін, себе.

— Ковачу.

Голос Тані Вардані.

Я ковтнув і відштовхнувся від стіни. Вардані обійшла вигин коридора й зупинилася, дивлячись на мене з незвичною невпевненістю в позі.

— Вибач, я тебе налякала?

— Ні, — знову потягнувся до чаші для сітківки, яка сховалась у дверях, коли я сягнув по «Калашникова».

— Не спав усю ніч?

— Так, — я приклав чашу до ока, і двері склалися.

— А ти?

— Плюс-мінус. Пару годин тому спробувала трохи поспати, але… — вона знизала плечима. — Надто сильно завелася. Ти вже впорався?

— З наймом?

— Так.

— Так.

— Які вони?

— Непогані.

Двері соромливо задзеленчали, нагадуючи, що вхід досі не виконано.

— А ти…

— Ти… — я змахнув рукою.

— Дякую.

Вона незграбно ворухнулася й увійшла поперед мене.

У залі номера були скляні стіни. Коли я виходив, лишив їх напівпрозорими. Димчаста поверхня була всіяна плямами міських вогнів, подібних на дрібну рибку, яка виблискує, попавшись у сіті міллспортського траулера. Вардані зупинилася посеред вишукано урядженого житлового приміщення й розвернулася.

— Я…

— Сідай. Всі штуки мальвового кольору — це крісла.

— Дякую, я просто ніяк не можу звикнути до…

— Останнє слово техніки, — я подивився, як вона вмощується на краю одного з модулів, а той марно спробував піднятись і огорнути її тіло. — Хочеш випити?

— Ні. Дякую.

— Покурити?

— Господи, ні.

— То як там апаратне забезпечення?

— Добре, — вона кивнула, передусім самій собі. — Так. Непогане.

— Добре.

— Думаєш, ми майже готові?

— Я… — я відмахнувся від різкого спалаху в очах і підійшов до одного з вільних крісел, а тоді демонстративно в ньому вмостився. — Ми чекаємо на подальші події там. Ти в курсі.

— Так.

Запала тиша.

— Як гадаєш, вони це зроблять?

— Хто? Картель? — я хитнув головою. — Якщо цього можна уникнути, то ні. А от Кемп може. Послухай, Таню. Можливо, цього взагалі не станеться. Але ніхто з нас нічого не може з цим удіяти, станеться це чи ні. Тепер уже запізно для такого втручання. Така сутність війни — знищення особистості.

— Що це? Якась квеллістська епіграма?

Я всміхнувся.

— Так, вільно перефразована. Хочеш знати, що Квелла казала про війну? Про всі жорстокі конфлікти?

Вона нервово ворухнулася.

— Та ні. Ну, гаразд, звісно. Розкажи мені. Чому б ні? Розкажи мені те, чого я ще не чула.

— Вона казала, що війни ведуть через гормони. Здебільшого чоловічі гормони. Річ зовсім не в перемозі чи поразці, а в викиді гормонів. Вона написала про це вірш, ще до того, як пішла в підпілля. Як там…

Я заплющив очі й повернуся думками у Світ Гарлана.

У безпечний будинок серед пагорбів над Міллспортом.

У кутку складено крадене біозабезпечення, повітря наповнене димом від косяків і післяопераційними радощами. Пусті суперечки про політику з Вірджинією Відаурою та її командою, сумнозвісними Маленькими Синіми Жучками. Учасники бесіди обмінюються квеллістськими цитатами й поезією.

— Тобі боляче?

Я розплющив очі й докірливо позирнув на неї.

— Таню, ці речі здебільшого писалися стрип-япською. Це торгівельна мова Світу Гарлана, якої ти не зрозумієш. Я намагаюся пригадати аманглійську версію.

— Що ж, це схоже на біль. Не замучся через мене.

Я підняв руку.

— Ось воно:

Я відкинувся назад. Вона шморгнула носом.

— Трохи дивна позиція для революціонера. Хіба вона не очолила якесь криваве повстання? Боротьбу не на життя, а на смерть із тиранією Протекторату чи щось таке?

— Так. Навіть кілька різних кривавих повстань. Але доказів того, що вона справді загинула, немає. Вона зникла під час останнього бою за Міллспорт. Пам’яті так і не знайшли.

— Я не розумію, як штурм брами Міллспорта поєднується з цим віршем.

Я знизав плечима.

— Ну, вона, в принципі, так і не змінила своїх поглядів на першопричини насильства, навіть серед нього. Мабуть, просто усвідомила, що його неможливо уникнути. Натомість вона змінила свої дії відповідно до ландшафту.

— Не бозна-яка філософія.

— Так, справді. Але догм у квеллізмі ніколи не полюбляли. Чи не єдине кредо, яке коли-небудь підтримувала Квелла, було: «Подивіться на факти». Вона хотіла, щоб це було написано на її могилі. «Подивіться на факти». Це означало, що з ними треба поводитися творчо, не ігнорувати їх і не намагатися вдавати, ніби вони — просто якась історична незручність. Вона завжди казала, що контролювати війну неможливо. Навіть коли починала війну.

— Як на мене, звучить дещо по-поразницьки.

— Аж ніяк. Це просто визнання небезпеки. Подивіться на факти. Не починайте війн, якщо можете їх уникнути. Бо почавшись, війна стане непідвладною адекватному контролю. Тоді всі можуть хіба що спробувати вижити, поки вона йде своїм гормональним звичаєм. Триматися за хворостину й викручуватися. Лишатися живими й чекати на завершення.

— Ну й нехай, — вона позіхнула й визирнула з вікна. — Ковачу, я не дуже люблю чекати. Здавалося б, робота археологіста мала б вилікувати мене від цього, чи не так?

Тремтливий негучний смішок.

— Це та ще… Табір…

Я рвучко встав.

— Давай принесу тобі косяк.

— Ні, — вона не ворухнулась, але її голос прозвучав жорстко. — Мені не треба нічого забувати, Ковачу. Мені треба…

Вона прокашлялася.

— Мені треба, щоб ти дещо зробив для мене. Зі мною. Те, що ти зі мною зробив. Ну, тобто раніше. Те, що ти зробив… — вона опустила погляд на свої руки. — Вплинуло на мене так, як я не… Не очікувала.

— А, — я знову сів. — Оте.

— Так, оте, — в її голосі тепер з’явилася гнівна нотка. — Гадаю, тут усе логічно. Це процес регулювання емоцій.

— Так.

— Так. Ну, тепер мені треба відрегулювати назад одну конкретну емоцію, і я уявляю собі лише один спосіб це зробити: тряхнутися з тобою.

— Я не впевнений, що…

— Мені байдуже, — енергійно заявила вона. — Ти мене змінив. Ти мене полагодив, — її голос стишився. — Мабуть, я маю бути вдячна, але в мене інші почуття. Я почуваюся не вдячною, а полагодженою. Ти створив цю… Нерівновагу в мені, і я хочу повернути цю частину себе.

— Послухай, Таню, ти геть нездатна…

— А, це, — вона натягнуто всміхнулася. — Я розумію, що зараз не зовсім сексуально приваблива для когось, окрім…

— Я не це мав на увазі…

— Кількох фриків, які полюбляють трахати замучених голодом підлітків. Ні, нам треба це виправити. Для цього ми маємо піти у віртуал.

Я спробував позбутися приголомшливого відчуття нереальності.

— Ти хочеш зробити це зараз?

— Так, — ще одна половинчаста усмішка. — Це шкодить моєму сну, Ковачу. А сон мені зараз потрібен.

— Ти здогадуєшся, куди йти?

— Так.

Це було схоже на дитячу гру у виклики.

— То куди саме?

— Донизу, — вона підвелася й подивилася на мене. — Знаєш, а ти ставиш дуже багато запитань як на чоловіка, якому от-от перепаде секс.

Це «внизу» було на поверсі приблизно посередині вежі — як оголосив ліфт, на рекреаційному рівні. За дверима відкривався не розділений перегородками простір фітнес-центру, де в неосвітленому мороці загрозливо височіли схожі на комах тренажери. У віддаленому кінці приміщення я помітив похилі сіті десь із десятка віртуалінкових стійок.

— Ми займемося цим тут? — ніяково спитав я.

— Ні. У закритих кімнатах позаду. Ну ж бо.

Ми пройшли лісом зупинених тренажерів; над ними й серед них спалахували мерехтливі вогні, які знову згасали, коли ми йшли далі. Я стежив за цим процесом з неврастенічного гроту, який зростав довкола мене, як корал, відколи я спустився з даху. Таке часом буває від зловживання віртуальністю. В голові з відключенням щось починає незрозуміло муляти, з’являється таке бентежне відчуття, ніби реальності вже не вистачає гостроти, розпливчастість, що накриває хвилями і, можливо, схожа на межу божевілля.

Більше часу в віртуальності від цього точно не лікує.

Там було дев’ять закритих камер, модульних пухирців, які випирали з торцевої стіни під відповідними номерами. Сьома й восьма були прочинені, і з них довкола люків виливалося приглушене жовтогаряче світло. Вардані зупинилася перед сьомою, і двері розчахнулися назовні. У проміжку приємно розрослося жовтогаряче світло, налаштоване на м’який гіпнорежим. Ніякого засліплення. Вона озирнулася на мене.

— Вперед, — сказала вона. — Восьма підпорядковується цій. Просто натисни «за згодою» на панелі меню.

І вона зникла в теплому жовтогарячому світлі.

Всередині восьмого модуля хтось додумався обвішати стіни й дах емпатистськими психограмами; в освітленні гіпнорежиму здавалося, ніби це просто навмання намалювали якісь закарлючки у формі риб’ячих хвостів і плями. Втім, такою мені видається в будь-якому освітленні більшість емпатистського мистецтва. Повітря було саме такої температури, як треба, а біля автоформового дивана стояла складна металева спіраль для вішання одягу.

Я роздягнувся й ліг на автоформу, стягнув гарнітуру і змахнув блискучий ромбик «згода», коли з’явилися екрани. Перед самісіньким запуском системи я згадав, що треба вирубати опцію заглушування фізичного зворотного зв’язку.

Жовтогаряче світло неначе потовщало й затуманилося; закарлючки та крапки з психограм плавали в цьому тумані, наче складні рівняння, чи, може, мешканці якогось ставка. Я на мить замислився, чи думав художник про якісь із цих порівнянь (емпатисти — народ дивний), а тоді жовтогаряче світло почало меркнути й розсіюватися, як пара, і я опинився у величезному тунелі з чорних металевих панелей з отворами, освітлених лише рядками червоних діодів, які блимали й тягнулися в обидва напрямки до нескінченності.

З отвору переді мною вийшло ще трохи жовтогарячого диму й розсіялося; за ним з’явилася очевидно жіноча постать. Я захоплено витріщився на те, як із загальних обрисів почала вимальовуватися Таня Вардані — спершу вся з мерехтливого жовтогарячого диму, потім — неначе оповита ним з голови до ніг, далі — зодягнена лише в поодинокі його клапті, а відтак, коли вони відірвалися, — повністю оголена.

Позирнувши на себе, я побачив, що так само оголений.

— Вітаю на палубі завантаження.

Коли я знову підняв погляд, мені найперше подумалося, що вона знову пішла попрацювати над собою. Більшість конструктів завантажують образи власного «я» користувачів, які зберігаються в пам’яті, видаляючи за допомогою підпрограм усе надто марнославне; врешті-решт користувач набуває приблизно такого вигляду, який має в реальності, хіба що зникає пара кілограмів і, може, додається один-два сантиметри. Та версія Тані Вардані, яку я споглядав, не відзначалася такими невідповідностями — тут радше йшлося про загальний ореол здоров’я, якого вона ще не мала в реальному світі, а може, просто відсутність аналогічного, бруднішого ореолу нездоров'я. Очі в неї були не такі запалі, а вилиці та ключиці — слабкіше виражені. Під дещо опуклими грудьми було видно ребра, та м’яса на них було значно більше, ніж, на мою думку, мало ховатися під її мішкуватим одягом.

— У таборі дзеркалами користуються рідко, — сказала вона, можливо, прочитавши щось у виразі мого обличчя. — Хіба що на допитах. А за якийсь час людина починає старатися не помічати себе у вікнах, повз які проходить. Можливо, я все одно маю набагато гірший вигляд, ніж думаю. Особливо після тих миттєвих ліків, які ти в мене завантажив.

Я навіть не уявляв, які слова в цьому випадку можуть бути хоч трохи доречними.

— А от ти… — вона ступила вперед і, потягнувшись донизу, вхопила мене за прутень. — Що ж, подивимося, що тут у тебе є.

Стояк у мене з’явився майже миттєво.

Може, то було щось вписане у протоколи системи, а може, я надто довго не кінчав. А може, в очікуванні можливості скористатися цим тілом зі злегка підкресленими ознаками злигоднів був якийсь нечистий чар. Їх було досить для вишуканого натяку на насильство, але недостатньо для відрази. Фрики, які полюбляють трахати замучених голодом підлітків? Хто його знає, як може бути налаштованим у цьому плані бойовий чохол. Та й будь-який чоловічий чохол, якщо вже на те пішло. Варто лише зануритись у криваві глибини гормональних основ, де зростають, переплітаючись жилами, насильство, секс і влада. Там каламутно і непросто. Хто його знає, що там можна добути, взявшись за розкопки.

— Добре, — видихнула вона, раптово наблизившись до мого вуха. Вона так і не відпустила. — Але це, як на мене, не бозна-що. Ти не стежив за собою, солдатику.

Вона розчепірила другу руку та шкрябнула мене по животу від основи прутня до ребер. Наче провела столярною шліфувальною рукавичкою, знімаючи шар жиру, який почав зав’язуватися над штучно вирощеною мускулатурою преса мого чохла. Я позирнув униз і трохи ірраціонально вразився, побачивши що почасти жир і справді почав сходити, розсіюючись услід за рухом її розправленої долоні. Після цього м’язи під ним пронизувало відчуття тепла, наче я ковтнув віскі.

«С-системна магія», — спромігся подумати я у спазмі, тим часом як вона сильно смикнула мене рукою, якою трималася, а другою провела вгору, повторюючи розгладжувальний жест.

Я підняв руки й собі, потягнувшись до неї, та вона відскочила.

— Нє-а, — вона відступила ще на крок. — Я ще не готова. Поглянь на мене.

Вона підняла обидві руки та обхопила ними груди. Підштовхнула вгору долонями, а тоді відпустила їх назад, уже повніші, більші. Соски на них (невже один з них раніше був пошкоджений?) збільшилися, стали темними й конічними, наче шоколадна оболонка на мідній шкірі.

— Подобається? — запитала вона.

— Дуже.

Вона повторила хапальний рух розкритою рукою, доповнивши його масажем по колу. Коли вона відпустила цього разу, її груди неабияк наблизилися до параметрів однієї з коханок Джоко Роспіноеджі, яка наче опиралася гравітації. Таня потягнулася назад і зробила щось подібне з сідницями, а тоді повернулася, демонструючи мені мультяшну округлість, якої їм надала. Нагнулася вперед і розсунула сідниці.

— Полижи мене, — несподівано вимогливо сказала вона.

Я став на одне коліно і втиснув обличчя у складку, просунув уперед язика, взявшись за тугий завиток закритого сфінктера. Охопив однією рукою одне довге стегно, щоб не впасти, а долонею другої сягнув угору і виявив, що Таня вже мокра. Подушечка мого великого пальця ввійшла в неї спереду, тим часом як мій язик проникав чимраз глибше ззаду; вони одночасно потирали її зсередини м’якими рухами по колу. Вона якось гортанно загарчала, і ми

Перейшли

У рідку блакить. Підлога зникла, і більшість сили тяжіння теж. Я заборсався, і мій великий палець вислизнув. Вардані повільно розвернулася й причепилася до мене, як бела-трава до каменя, який обвиває. Ця рідина не була водою — від неї наша шкіра стала слизькою, а ще я міг дихати нею не гірше, ніж тропічним повітрям. Я вдихнув, наповнивши нею легені, тим часом як Вардані ковзнула вниз, покусуючи мені груди та живіт, і врешті-решт торкнулася мого стояка руками та ротом.

Мене вистачило ненадовго. Плаваючи в нескінченній блакиті, поки надуті нещодавно груди Тані Вардані притискалися до моїх стегон, її соски ковзали вгору та вниз по моїй намащеній шкірі, її вуста смоктали, а скручені пальці стискались і розтискались, я помітив, як щось світить у нас над головами, і м’язи в моїй шиї тут-таки почали напружуватися так, що я мимохіть захилив голову, а судомні сигнали, що йшли моїми нервами, зібралися докупи для останньої, кульмінаційної хвилі.

У конструкт був вбудований ефект повторюваного вібрато. Мій оргазм тривав понад тридцять секунд.

Коли він затихнув, Таня Вардані пропливла повз мене з розметаним довкола обличчя волоссям; з кутиків її усміхненого рота разом з бульбашками виходили нитки сімені. Я стрімко схопив її за стегно, яке саме пропливало повз мене, й повернув її до себе.

Вона вигнулася в аналогу води, тим часом як мій язик занурився в неї, а з її рота знову полетіли бульбашки. Коливання в рідині від її стогону відгукнулися в мені вібрацією реактивних двигунів у животі, і я відчув, що це мене збуджує. Я наліг язиком ще сильніше, забувши про необхідність дихати, а тоді зрозумівши, що насправді можна тривалий час обходитися без дихання. Вардані засіпалася завзятіше, обвивши ногами мою спину, щоб не відірватися. Я взяв її за сідниці й сильніше тицьнувся обличчям у складки її піхви, а тоді знову ввів у неї великий палець і розпочав м’які рухи по колу, що контрастували з кружлянням мого язика. Вона схопила мене за голову обіруч та притиснула моє обличчя до себе. Її сіпання перейшло у конвульсії, стогони — у протяжний крик, який заповнював мої вуха, наче шум прибою вгорі. Я заходився смоктати. Вона напружилася й закричала, а тоді знов забилася в конвульсіях. Так минуло кілька хвилин.

На поверхню ми випливли разом. На обрії тонуло малоймовірне з погляду астрономії сонце — червоний гігант, — заливаючи воду довкола нас, яка несподівано стала нормальною, вітражним світлом. На сході високо в небі висіли два місяці, а хвилі позаду нас билися об білий піщаний пляж, оточений пальмами.

— Це ти… Написала? — запитав я, зупинившись й кивнувши на краєвид.

— Та ні, — вона стерла воду з очей і пригладила руками волосся. — Це масовий товар. Я сьогодні по обіді подивилася, що в них є. А що, тобі подобається?

— Поки що так. Але мені здається, що таке сонце астрономічно неможливе.

— Ну, що ж, дихання під водою — це теж не надто реалістично.

— Я не зміг подихати, — я витягнув над водою руки з зігнутими долонями, показуючи, як вона тримала мене за голову, і зобразив обличчям задуху. — Щось згадується?

На мій превеликий подив, вона сильно зашарілася. А тоді розсміялася, плюснула водою мені в лице й кинулася до берега. Я на мить затримався, розсміявшись і собі, а тоді пішов за нею.

Пісок був теплий, дрібний, як порох, і завдяки системній магії не липнув до мокрої плоті. За пляжем з пальм вряди-годи падали кокоси і, якщо їх не підхоплювали, розбивалися на шматочки, які несли геть крихітні краби, барвисті, як коштовні камінці.

Край води ми потрахалися знову; Таня Вардані всілася на мій прутень, вмостивши мультяшну п’яту точку, м’яку й теплу, на моїх схрещених ногах. Я сховав обличчя на її грудях, поклав руки їй на стегна й заходився обережно підіймати й опускати її, поки в ній знову не почалися здригання, що передалися мені, наче заразна лихоманка, й охопили нас обох. Підпрограма повторюваного відтворення мала вбудовану систему резонансу, завдяки якій оргазм переходив від неї до мене й назад, як коливальний сигнал. Здавалося, він накочувався й відступав цілу вічність.

Це було кохання. Ідеальна сумісність у пристрасті, спіймана, дистильована й посилена майже до нестерпності.

— Вирубав заглушування? — спитала вона мене опісля дещо засапаним голосом.

— Звісно. Думаєш, я готовий пройти через усе це і все одно піти звідси, мало не лускаючи від сімені та статевих гормонів?

— Пройти через усе це? — вона обурено підняла голову з піску.

Я у відповідь усміхнувся.

— Звісно. Це ж для твого добра, Таню. Інакше мене б тут не бу… Чуєш, не кидайся піском.

— Довбень…

— Послухай…

Я захистився від пригорщі піску однією рукою та штовхнув її у прибій. Вона зі сміхом перекинулася. Поки вона підводилася, я став у дурнувату бойову стійку під Мікі Нозаву. Зовсім як у «Демонах кулака сирени».

— Не чіпай мене своїми мерзенними руками, жінко.

— А мені здається, що ти хочеш, щоб тебе чіпали руками, — сказала вона, трусонула волоссям і показала.

Вона не помилялася. Коли я побачив удосконалене системною магією тіло у крапельках води, в моїх нервових закінченнях знову запульсували сигнали, і голівка мого члена вже наповнювалася кров’ю, скидаючись на майже достиглу сливу у прискореному таймлапсі.

Я розслабився і швидко оглянув конструкт.

— Знаєш, Таню, це крута штука, масова вона чи ні.

— Минулого року, здається, отримала знак якості від «Усе про кіберсекс», — Таня знизала плечима. — Я ризикнула. Хочеш спробувати у воді ще раз? А ще тут за деревами, здається, є водоспад.

— Я не проти.

Ідучи повз найближчі до води пальми, чиї величезні фалічні стовбури здіймалися з піску, наче динозаврячі шиї, я підхопив кокос, який щойно впав. Краби з комічним поспіхом кинулися врозтіч, до нірок у піску, з яких сторожко визирали очицями на стеблинках. Я покрутив кокос у руках. Коли він приземлився, від його панцира вже відламався невеличкий шматочок, оголивши м’яку, еластичну плоть усередині. Мила деталь. Я пробив внутрішню мембрану великим пальцем і нахилив кокос, як глек. Молоко всередині було неправдоподібно холодне.

Ще одна мила деталь.

На поверхні ґрунту в лісі за пальмами, на щастя, не було ані гострого сміття, ані комах. Із захопливою чіткістю було чути, як десь хлюпає вода. На цей звук вела між стовбурами пальм добре помітна стежка. Ми пішли, тримаючись за руки під зеленню тропічного лісу, повною барвистих птахів і маленьких мавпочок, які видавали підозріло гармонійні звуки.

Водоспад мав два яруси: спершу лився довгим струменем у широкий басейн, а тоді падав, минаючи скелі та пороги, в інший, менший басейн, звідки висота падіння була меншою. Трохи випередивши Таню, я став на мокрому камінні край другого басейну і, вперши руки в боки, поглянув униз. Стримав широку усмішку. Зараз вона неодмінно мала штовхнути мене туди, це аж напрошувалося.

Та нічого не відбулося.

Я повернувся до неї й побачив, що вона злегка тремтить.

— Агов, Таню, — я охопив її обличчя руками. — В тебе все гаразд? Що сталося?

Втім, я знав, що за хрінь сталася.

Бо прийоми посланців прийомами посланців, а зцілення — це складний, поступовий процес, і варто лишень відвернутися, як він неодмінно заглючить.

Чортів табір.

Легке збудження зникло, витікши з мого організму, наче слина з напханого лимоном рота. Мене охопила лють.

Бісова війна.

Якби там, серед усієї тієї райської краси, біля мене були Айзек Каррера та Джошуа Кемп, я б вирвав їм нутрощі голіруч, зв’язав би їх і копняком викинув би в басейн — хай потопають.

У цій воді не потонеш, — посміялася та частина мого «я», що не затикалася ніколи, гордовите самовладання посланця. — В цій воді можна дихати.

Може, таким людям, як Кемп і Каррера, не можна.

Так, справді.

Тож я натомість схопив Таню Вардані за талію, притиснув до себе і стрибнув за нас обох.

Розділ шістнадцятий

Я вийшов з віртуальності з лужним запахом у ніздрях і липким від свіжого сімені животом. Яйця в мене боліли так, ніби по них ударили ногою. У мене над головою очистився екран, перейшовши в режим очікування. В одному кутку пульсував хронометр. Я провів у віртуальності менше двох хвилин реального часу.

Я невпевнено сів.

— Бляха. Муха.

Я прокашлявся й роззирнувся довкола. З валика за автоформою звисали свіжі рушники з самостійним зволоженням, вочевидь, саме для таких випадків. Я відірвав трохи та обтерся, ще намагаючись кліпанням прогнати віртуальність з очей.

Ми злягалися в басейні водоспаду, безвільно осівши під воду, коли Вардані перестала тремтіти.

Ще раз ми зробили це на пляжі.

Ми злягалися після повернення на палубу завантаження — можна сказати, заскочили в останній вагон потяга, що вже поїхав.

Я відірвав ще трохи рушника, витер обличчя й потер очі. Повільно вдягнувся, сховав розумний пістолет і скривився: опинившись у мене під паском, він уперся в мій чутливий пах. Знайшовши на стіні кімнати дзеркало, я подивився в нього, намагаючись допетрати, що сталося зі мною там. Психоклей посланців.

Я підлатав ним Вардані, не подумавши як слід, а тепер вона спокійно функціонувала. Цього я й хотів. Шок залежності був майже неминучим побічним ефектом, та й що з того? У звичайному житті посланця такі речі не мали значення: він, як правило, бився й мав інші проблеми, а коли це ставало проблемою для пацієнта, той часто-густо вже перебував деінде. А от такі відновлювальні чистки, як та, яку прописала і влаштувала собі Вардані, були рідкістю.

Я не міг передбачити, до чого це призведе.

Я ще ніколи не чув, щоб таке траплялося. Ніколи такого не бачив.

Також я не міг збагнути, які почуття вона викликала в мене.

А дивлячись на себе у дзеркало, я не усвідомлював нічого нового.

Я знизав плечима й усміхнувся на весь рот, а тоді вийшов з кімнати в передсвітанковий морок, до зупинених машин. Вардані вже чекала на мене біля однієї з сітей відкритої системи і не сама.

Ця думка струснула мою розм’яклу, до болю загальмовану нервову систему, а тоді до мого карка хтось притиснув шип із кільцем, які могли бути лише на кінці проектора «Сонцеструма».

— Краще не роби різких рухів, братухо, — акцент був дивний, з екваторіальною гугнявістю, якої не заглушував навіть викривлювач голосової спектрограми. — Бо інакше залишишся без голови, як і твоя подружка.

Вправна рука обвилася довкола моєї талії, висмикнула «Калашникова» з-за пояса й закинула на протилежний кінець приміщення. Зброя з приглушеним брязкотом вдарилась об застелену килимом підлогу й ковзнула.

Спробуй це ідентифікувати.

Екваторіальний акцент.

Кемпісти.

Я поглянув на Вардані, на її дивовижно обм’яклі руки та на постать чоловіка, що приставив до її потилиці менший ручний бластер. На ньому була обтисла чорна форма для прихованих атак і маска з прозорого пластику, що рухалася по його обличчю непередбачуваними хвилями, постійно спотворюючи його риси; не рухалися тільки два маленьких пильних блакитних віконечка на місці очей.

На спині в нього був наплічник, де, певно, лежало те обладнання, за допомогою якого вони сюди вдерлися. Швидше за все, там як мінімум були установка візуалізації біоознак, семплер коду протиподачі та пристрій для маскування від систем безпеки.

Високі технології, щоб їх.

— Хлопці, ви дуже мертві, — промовив я, намагаючись вдати веселий спокій.

— Суперсмішно, братухо, — чолов’яга позаду потягнув мене за передпліччя й розвернув мене обличчям до похилого жолоба «Сонцеструма». Те саме вбрання, та сама маска з рухомого пластику. Той самий чорний наплічник. За ним височіли ще дві постаті, однакові, наче клони, і стерегли протилежні кінці приміщення. Вони з оманливою невимушеністю тримали свої «Сонцеструми» дулами донизу. Мій оптимізм щодо наших шансів згас, наче кілька відключених від живлення рідкокристалічних дисплеїв.

Тягни час.

— Хлопці, хто вас послав?

— Розумієш… — заговорив речник; його голос то набував чіткості, то глухнув. — Тут усе нечесно. Вона нам потрібна, а ти — просто ходячий вуглець. Як будеш менше пащекувати, то ми, може, й тебе з собою прихопимо, просто для чистоти. А як будеш і далі мене діставати, я насвинячу, аби тільки побачити, як летять твої сірі клітини посланця. Шариш, що я кажу?

Я кивнув, відчайдушно намагаючись позбутися посткоїтальної млявості, що охопила мій організм. Легка зміна пози…

Орієнтування по пам’яті…

— Добре, тоді давай руки, — він опустив ліву руку до свого паска й витягнув контактний станер. Приціл «Сонцеструма», що його він тримав правою рукою, при цьому не зсунувся. Маска розтягнулася в якійсь подобі усмішки. — Звісно, по черзі.

Я підняв ліву руку і простягнув йому. Праву напружив за спиною, переборовши почуття безсилого гніву, так, що її долоня аж зарябіла.

На мій зап’ясток опустився маленький сірий прилад, на якому блимав вогник зарядки. Моєму полонителю, звісно, довелося відвести «Сонцеструм», бо інакше моя рука впала б на нього мертвою вагою, наче кийок, з пострілом станера…

Зараз. Так непомітно, що навіть нейрохімія майже цього не вловила. Тоненьке вищання в кондиційованому повітрі.

Станер вистрілив.

Безболісно. Холодно. Такі самі відчуття, як від пострілу з променевого станера, тільки локалізовані. Рука впала мертвою рибою, трохи не діставши до «Сонцеструма» попри його нове положення. Чолов’яга, який мене тримав, злегка відхилився вбік, але без напруження. Маска широко всміхнулася.

— Добре. Тепер другу.

Я всміхнувся й вистрілив у нього…

Гравітаційна мікротехніка — прорив у конструюванні зброї від дому «Калашников».

…від стегна. Тричі у груди, в надії прорвати броню на ньому та прострелити наплічник. Кров…

На коротких відстанях інтерфейсний пістолет «Калашников AKS91» підіймається та підлітає безпосередньо до вбудованої підставки з біосплаву.

…залила маскувальний костюм і полоскотала мені обличчя бризками. Мій противник заточився і змахнув «Сонцеструмом», ніби сварячись пальцем. До його колег…

Генератор практично безшумно випускає повний заряд за десять секунд.

…ще не дійшло. Я вистрілив у двох, що стояли за ним, цілячись угору, і, певно, влучив кудись одному з них. Вони відкотилися геть і сховалися. Довкола мене затріщали постріли у відповідь, але всі вони промазали.

Я розвернувся, тягнучи занімілу руку, як заплічну сумку, в пошуках Вардані та її полонителя.

— Не смій, падлюко, я…

І прострілив скорчений пластик маски.

Куля відкинула його назад щонайменше на три метри, в кощаві руки альпіністського тренажера, де він і повиснув, зігнутий і ні на що вже не здатний.

Вардані безвільно впала на підлогу. Я кинувся долу, а за мною посипалися нові постріли «Сонцеструмів». Ми приземлилися ніс до носа.

— В тебе все гаразд? — просичав я.

Вона кивнула, щільно притиснувши щоку до підлоги; від намагань поворушити паралізованими руками в неї сіпалися плечі.

— Добре. Лишайся там.

Я змахнув занімілою кінцівкою й пошукав у тренажерних джунглях двох останніх кемпістів.

Ними й не пахло. Ці падлюки могли ховатися де завгодно, чекаючи на зручний момент для пострілу.

Та ну нахрін.

Я націлився на тіло командира загону, що незграбно лежало на підлозі, на його наплічник. За два постріли він розлетівся; з вихідних отворів у тканині повискакували уламки обладнання.

Прокинулась охорона «Мандрейк».

Спалахнуло сліпуче світло. На даху завищали сирени, а з вентиляційних отворів на стінах вирвався рій комахоподібних нанокоптерів. Вони налетіли на нас, покліпали скляними намистинками очей і облишили нас. За кілька метрів купка нанокоптерів облила тренажери лазерним вогнем.

Крики.

Повітря розітнув невдалий постріл із «Сонцеструма». Нанокоптери, які він зачепив, спалахнули й закрутилися, як обпечена міль. Інші лише запищали й посилили лазерний вогонь.

Крики стихли до схлипів. Хворобливий сморід обпаленої плоті дотягнувся до того місця, де лежав я. Я ніби повернувся додому.

Рій нанокоптерів розпався, збайдужіло полетівши геть. Парочка апаратів, перш ніж зникнути, випустила кілька променів на прощання. Схлипи припинилися.

Тиша.

Вардані біля мене підсунула коліна під тулуб, але підвестися не зуміла. Її тіло ще відновлювалось, і у верхній частині її тулуба сили не було. Вардані кинула дикий погляд на мене. Я сперся на здорову руку, а тоді зіп’явся на ноги.

— Залишайся тут. Я повернуся.

Я машинально пішов поглянути на трупи, ухиляючись від заблукалих нанокоптерів.

Маски застигли в неприродних усмішках, та по їхньому пластику і досі вряди-годи перекочувалися ледь помітні хвильки. Коли я подивився на двох, убитих коптерами, під головою в кожного щось зашипіло, і вгору потягнувся дим.

— Ой, блін.

Я кинувся назад, до того, якому вистрілив у лице, того, хто залишився стояти у тренажері, але там була та сама історія. Основа черепа вже почорніла й зотліла, а голова злегка похилилася на одну з опор альпіністського тренажера. Влаштована нанокоптерами стрілянина його не зачепила. Під охайним отвором, який я прострілив у центрі маски, мені всміхалися з пластиковою нещирістю його вуста.

— Блін.

— Ковачу.

— Так, вибач, — я сховав розумний пістолет і безцеремонно зіп’яв Вардані на ноги. В кінці приміщення відчинився ліфт, випускаючи загін озброєних охоронців.

Я зітхнув.

— Ну, почалося.

Вони нас помітили. Капітанка загону розрядила бластер.

— Ані руш! Руки вгору!

Я підняв здорову руку. Вардані знизала плечима.

— Народ, я тут не приколююся!

— Ми травмовані, — гукнув я у відповідь. — Контактні станери. А всі інші мертві, надзвичайно мертві. У поганих хлопців були безвідмовні детонатори пам’яті. Все скінчилося. Підіть розбудіть Генда.

Генд сприйняв це відносно непогано. Наказав охоронцям перевернути один із трупів і, сівши біля нього навпочіпки, потицяв ув обгорілий хребет металевим стилусом.

— Молекулярно-кислотна ємність, — задумливо промовив він. — Це «Шорн Байотек» торік випустив. Я й гадки не мав, що вони вже є в кемпістів.

— У них є все, що є у вас, Генде. Просто у них цього набагато менше, та й усе. Читай Бранковича. «Просочування на воєнних ринках».

— Так, дякую, Ковачу, — Генд потер очі. — Я вже маю докторський ступінь в інвестуванні в конфлікти. Рекомендована література для обдарованих аматорів мені, взагалі-то, не потрібна. Зате я хотів би знати, що ви двоє робили тут у таку ранню годину.

Я перезирнувся з Вардані. Вона знизала плечима і сказала:

— Ми трахалися.

Генд кліпнув.

— Ого. Вже.

— Що ти маєш на…

— Ковачу, благаю. Мені від тебе вже голова болить, — він підвівся й кивнув на керівника групи криміналістів, який крутився неподалік.

— Гаразд, виносьте їх звідси. Подивимося, чи можна знайти в них тканини, сумісні зі зразками, які ми взяли на Алеї Знахідок і на початку каналу. Файл c221mh, коди знайдете в центральній дозвільній системі.

Ми всі провели поглядом мерців, яких завантажили на каталки на повітряних подушках і повезли до ліфтів. Генд зрозумів, що ховає стилус назад у піджак, і передав його криміналістові, який ішов останнім. Тоді байдужо обтрусив кінчики пальців, ударивши рукою об руку.

— Хтось хоче вас повернути, пані Вардані, — промовив він. — Хтось із ресурсами. Гадаю, вже через це я маю не сумніватися, що ми вклались у вас недарма.

Вардані іронічно кивнула.

— А ще цей хтось має зв’язки в компанії, — похмуро докинув я. — Вони аж ніяк не могли пробратися сюди без допомоги, навіть із повними наплічниками апаратури для вторгнення. Хтось зливає ваші дані.

— Судячи з усього, так.

— Кого ви послали слідом за тими тінями, які причепилися до нас позавчора ввечері?

Вардані стривожено поглянула на мене.

— За нами хтось ішов?

Я показав рукою на Генда.

— Він так каже.

— Генде?

— Так, пані Вардані, це правда. За вами йшли аж до Алеї Знахідок, — він говорив дуже стомленим голосом і насторожено позирнув на мене. — На мою думку, це був Ден.

— Ден? Ти серйозно? Блін, скільки ви даєте відпочити загиблим на службі, перш ніж запхати їх у новий чохол?

— Ден мав клона, — різко відказав Генд. — Це стандартна ситуація для менеджерів охоронних операцій, а перед завантаженням він отримав тиждень віртуальних консультацій із психологом і повноцінної відпустки. Він був придатний до служби.

— Та невже? Чому б тобі йому не подзвонити?

Тепер я згадував, що сказав йому в конструкті ІтаО. Чоловіки та жінки, на яких ти працюєш, продали б рідних дітей у бордель, аби тільки заволодіти тим, що я показав їм сьогодні ввечері. А ще, мій друже, ти. Нічого. Не значиш.

Психіка невтаємниченої людини одразу після вбивства вразлива. В цьому стані вона легко піддається навіюванню. А посланці — аси переконання.

Генд розкрив свій аудіотелефон.

— Розбудіть, будь ласка, Дена Чжао Цзюня, — він зачекав. — Зрозуміло. Ну, тоді спробуйте.

Я заперечно хитнув головою.

— Стара добра бравада у стилі «плюнути в море, в якому мало не втопився», так, Генде? Він ледве оклигав після травми смерті, а ти женеш його назад до роботи над пов’язаною справою? Та ну, сховай телефон. Його вже немає. Він продав вас і звалив, прихопивши з собою решту.

Генд зціпив зуби, але залишив телефон біля вуха.

— Генде, я практично наказав йому це зробити, — він кинув на мене недовірливий погляд скоса. — Так, давай. Якщо тобі від цього буде краще, вали все на мене. Я сказав йому, що «Мандрейк» на нього начхати, а ти пішов далі й довів це, уклавши з нами угоду. А потім ти відправив його в нагляд, просто щоб дошкулити ще більше.

— Ковачу, біс тебе забирай, я Дена не призначав, — він з останніх сил зберігав спокій, чіплявся за нього кігтями й зубами. Стиснув телефон так, що аж кісточки пальців побіліли. — І ти не мав права щось йому казати. А тепер заткнися нахрін. Так, так, це Генд.

Він послухав. Відповів стриманими односкладовими словами з домішкою в’їдливого роздратування. Грубо вимкнув телефон.

— Ден поїхав із хмарочоса власним транспортом учора по обіді. Майже опівночі зник у пасажі Старої розрахункової палати.

— Що, кадрів у наш час ніяк не знайти?

— Ковачу, — менеджер викинув уперед руку, наче буквально утримуючи мене на відстані витягнутої руки. Його очі стали суворими від контрольованого гніву. — Я про це й чути не хочу. Ясно? Не хочу. Про це чути.

Я знизав плечима.

— Ніхто не хоче. Саме тому таке й відбувається знов і знов.

Генд здавлено видихнув.

— Ковачу, я не збираюся дискутувати з тобою про трудове законодавство о п’ятій, бляха, ранку, — він розвернувся. — А вам варто опанувати себе. Ми завантажуємося в конструкт Данґреку о дев’ятій.

Я скоса поглянув на Вардані й помітив веселу усмішку. Усмішка була по-дитячому заразлива — ми неначе взялися за руки за спиною в менеджера «Мандрейк».

За десять кроків Генд зупинився. Наче відчув.

— А, — він повернувся до нас. — До речі. Кемпісти годину тому підірвали в повітрі над Заубервіллем бомбу-мародера. Вибух потужний, загиблих сто відсотків.

Я помітив, як зблиснули очі Вардані, коли вона швидко відвела погляд від моїх очей. Вона подивилася кудись униз не надто далеко. І стиснула вуста.

Це все бачив Генд, який нікуди не подівся.

— Я подумав, ви обоє хотіли би про це знати, — сказав він.

Розділ сімнадцятий

Данґрек.

Тамтешнє небо скидалося на старий денім; його зблякле блакитне склепіння далеко вгорі було помережане прожилками білих хмар. Униз проникало сонячне світло, досить яскраве, щоб я примружився. Воно злегка погладжувало теплими пальцями оголені ділянки моєї шкіри. Вітер, який завзято віяв із заходу, дещо посилився з часу наших останніх відвідин. Із рослинності довкола нас злітали маленькі чорні купки радіоактивного випаду.

На мисі ще палав Заубервілль. Дим поволі здіймався у небо зі старого деніму слідами щедро намащених пальців.

— Пишаєшся собою, Ковачу? — буркнула Таня Вардані мені на вухо, йдучи повз мене вгору схилом, щоб краще все роздивитися. Це вона вперше звернулася до мене, відколи Генд поділився сумною новиною.

Я пішов за нею.

— Якщо хочеш на це поскаржитися, піди подай скаргу Джошуа Кемпові, — сказав я, наздогнавши її. — Та й узагалі не поводься так, ніби це несподіванка. Ти, як і всі інші, знала, що це станеться.

— Так, я просто поки що трохи цього об’їлася.

Від цього було неможливо втекти. Це без упину показували на екранах по всій «Мандрейк-Тавер». Яскравий спалах, спершу завбільшки з голівку шпильки, тихо виростав до розмірів міхура в об’єктивах камер якоїсь знімальної групи військової хроніки, а тоді — звук. Нерозбірливі коментарі на тлі гуркоту грому та дедалі більшого ядерного гриба. А далі — повтори у дбайливо виконаних стоп-кадрах.

ВШІ проковтнув це і додав це для нас. Стер з лиця конструкту оту неприємну димчасто-сіру невизначеність.

— Суджіяді, розгортай свою команду.

Це загримів з динаміка індукційної гарнітури Гендів голос. Далі вони невимушено обмінялися військовим сленгом, і я, роздратувавшись, висмикнув динамік з-за вуха. Я не став зважати на чиїсь кроки, що тупотіли схилом за нашими спинами, й зосередився на застиглій голові та шиї Тані Вардані.

— Гадаю, вони загинули швидко, — промовила вона, не зводячи погляду з мису.

— Яку пісні. Нема нічого швидшого.

— Пані Вардані, — це подав голос Оле Гансен; як не дивно, широко розставлені темні очі його нового чохла ще світились електричною внутрішньою силою колишніх блакитних очей. — Нам доведеться поглянути на місце підривних робіт.

Вона придушила щось — можливо, смішок, — і утрималася від очевидної відповіді.

— Звісно, — сказала вона натомість. — Ідіть за мною.

Я подивився, як вони обережно сходять із протилежного боку схилу, прямуючи до берега.

— Агов! Посланцю!

Я знехотя повернувся й побачив, як невпевнено видирається до мене схилом Іветт Крукшенк у своєму новому маорійському чохлі; на грудях у неї висів упоперек «Сонцеструм», а на потилицю були насунуті віддалемірні лінзи. Я зачекав, поки вона дійде до мене, і вона таки це зробила, кілька разів заточившись у високій траві.

— Як тобі новий чохол? — гукнув я, коли вона знову заточилася.

— Він… — вона хитнула головою, підійшла до мене й почала знову, стишивши голос до звичної гучності. —.. трохи дивний. Розумієш, про що я?

Я кивнув. Від першого перечохлення в моєму житті минуло вже тридцять з гаком суб’єктивних років, а об’єктивно воно сталося майже два століття тому, але таке не забувається. Шок, який настає одразу після повторного входу, так і не зникає остаточно.

— А ще він, курва, трохи блідуватий, — вона вщипнула себе за тильний бік долоні й понюхала шкіру. — Чому мені не можна було дати таку гарну чорну оболонку, як у тебе?

— Я не вбився, — нагадав їй я. — А ще ти зрадієш, коли радіація почне кусатися. Те, в чому ти зараз ходиш, потребує вдвічі менше ліків, ніж приймаю я, щоб залишатися працездатним.

Вона насупилася.

— Все одно вона рано чи пізно нас доконає, хіба ні?

— Крукшенк, це лише чохол.

— Правильно, просто покажи мені свою крутизну посланця, — вона різко розсміялась і перевернула свій «Сонцеструм», спантеличено взявшись однією витонченою рукою за короткий товстий ствол. Примружено подивившись крізь вихідний канал просто на мене, вона спитала: — Думаєш, тоді я могла б задовольнитись отаким чохлом — під білу дівку?

Я замислився. Маорійські бойові чохли мали довгі кінцівки, а також широкі груди та плечі. Дуже часто вони, як і цей, були блідошкірі, а відразу після виходу з клонувального резервуара цей ефект виражався ще яскравіше, зате їхні обличчя мали високі вилиці, широко розставлені очі, повні губи й широкі носи. «Чохол під білу дівку» звучало трохи грубувато. І навіть у безформному бойовому хамелеохромовому комбінезоні…

— Ти так дивишся, — зауважила Крукшенк, — що краще вже щось купи.

— Вибач. Просто всерйоз замислився над цим запитанням.

— Еге ж. Забий. Я не так уже й непокоїлася. Ти ж працював десь тут, так?

— Місяці зо два тому.

— То як воно було?

Я знизав плечима.

— Стріляли. Повітря кишіло шматками стрімкого металу, що шукали собі домівку. В принципі, все як завжди. А що?

— Я чула, Клинові нам’яли вуха. Це правда?

— З мого ракурсу все, безперечно, скидалося саме на те.

— То як так вийшло, що Кемп, перебуваючи в сильній позиції, раптом вирішив звалити й підірвати ядерну бомбу?

— Крукшенк.

Я заговорив, а тоді зупинився, бо не уявляв собі, як пробити броню юності, що її захищала. Їй було двадцять два, і вона, як усі двадцятидворічні, вважала себе безсмертною фокусною точкою цього всесвіту. Звісно, її було вбито, але наразі це лише доводило її безсмертя. Їй і на думку не спадало, що може існувати світогляд, в якому те, що вона бачила, не просто є другорядним, а практично нічого не означає.

Вона чекала на відповідь.

— Послухай, — нарешті сказав я. — Мені ніхто не казав, за що ми тут билися, а спираючись на те, що ми витягнули з полонених, яких допитували, я сказав би, що вони теж цього не знали. Я вже давно перестав очікувати від цієї війни якоїсь логіки і тобі раджу так зробити, якщо ти плануєш ще довго на ній протриматися.

Вона здивовано звела брову. В новому чохлі цей рух ще давався їй не надто добре.

— Отже, ти не знаєш.

— Ні.

— Крукшенк! — я почув металічний брязкіт голосу Маркуса Суджіяді з прийомопередавача навіть попри те, що вже зняв індукційну гарнітуру. — Хочеш спуститися й заробити собі на прожиття, як усі ми?

— Та йду, шефе, — вона скорчила мені засмучену гримасу й пішла. Ступивши кілька кроків, вона зупинилася і обернулась.

— Агов, посланцю.

— Що?

— Пам’ятаєш, що я казала про нам’яті вуха Клину? Це була не критика, ясно? Я просто таке чула.

Цей обережний прояв чутливості викликав у мене мимовільну усмішку.

— Забудь, Крукшенк. Мені на це начхати. Мене більше засмучує, що тобі не сподобалося, як я на тебе облизуюся.

— А, — вона теж усміхнулася. — Ну, я, гадаю, таки напросилася.

Вона опустила погляд на мій пах і демонстративно скосила очі.

— Може, обговорити це з тобою іншим разом?

— А давай.

Я відчув на шиї вібрацію індукційної гарнітури. Повернув її на місце й підключив мікрофон.

— Що таке, Суджіяді?

— Якщо це вас не надто обтяжить, шановний, — останнє слово було сказане з очевидною іронією, — чи не перестали б ви займати моїх бійців до кінця розгортання?

— Так, вибач. Більше цього не повториться.

— Добре.

Я вже зібрався відключитися, аж тут у мережі стало чути, як тихо лається Таня Вардані.

— Хто там? — гарикнув Суджіяді. — Сунь?

— Блін, аж не віриться.

— Це пані Вардані, сер, — лаконічно та спокійно озвався Оле Гансен під нецензурне буркотіння археологістки. — Гадаю, вам усім варто спуститися і поглянути на це.

Я побіг на берег наввипередки з Гендом і програв йому, відставши на пару метрів. У віртуальності цигарки та пошкоджені легені ні на що не впливають, тож його, вочевидь, гнав уперед страх за інвестиції «Мандрейк». Дуже похвально. Решта учасників експедиції відстала від нас, бо ще не призвичаїлася до нових чохлів. Ми прибігли до Вардані вдвох.

Ми знайшли її практично на тому самому місці, на якому вона стала обличчям до поваленої скелі, коли ми побували в конструкті минулого разу. Я не одразу зрозумів, на що вона дивиться.

— Де Гансен? — здуру спитав я.

— Зайшов, — сказала вона, змахнувши рукою вперед. — Сприймай це як хочеш.

А тоді я побачив. Бліді сліди від укусу недавніх вибухів довкола двометрової розколини, що відкрилась у скелі, а далі — звивиста стежина, що губиться вдалині.

— Ковачу.

В Гендовому голосі відчувалася холодна легкість.

— Бачу. Коли ви оновили конструкт?

Генд наблизився, щоб оглянути сліди від вибухів.

— Сьогодні.

Таня Вардані кивнула.

— Високоорбітальне супутникове геосканування, так?

— Правильно.

— Що ж… — археологістка відвернулася й сягнула в кишеню по цигарки. — Тоді ми нічого тут не знайдемо.

— Гансене! — закричав Генд у розколину, склавши руки ківшиком; про свою індукційну гарнітуру він, вочевидь, забув.

— Чую, — загудів з гарнітури відсторонений голос підривника. У ньому відчувалась усмішка. — Тут нічого немає.

— Звичайно, немає, — зауважила Вардані, ні до кого конкретно не звертаючись.

— …якась кругла галявина, метрів із двадцять у діаметрі, але каміння має дивний вигляд. Наче зрослося.

— Це імпровізація, — нетерпляче промовив Генд у мікрофон гарнітури. — ВШІ припускає, що там є.

— Спитайте його, чи є щось посередині, — сказала Вардані й підкурила цигарку проти морського вітерцю.

Генд передав запитання. З гарнітури з тріском пролунала відповідь.

— Так, посередині є якась брила, можливо, сталагміт.

Вардані кивнула.

— Це ваша брама, — сказала вона. — Можливо, старі дані ехолокації, які ВШІ колись давно отримав з якоїсь зони польоту. Він намагається зіставити дані з побаченим з орбіти, а позаяк причин вірити, що там є щось, окрім каміння, в нього немає…

— Там хтось побував, — процідив Генд крізь зуби.

— Ну, так, — Вардані випустила дим і показала. — А, ще є оце.

На мілині за кількасот метрів уздовж берега, стоячи на якорі, хитався туди-сюди на береговій течії маленький, явно побитий траулер. З його борту звисали сіті, ніби пориваючись утекти.

Небо поблякло і зникло.

Цей перехід і близько не був такий жорсткий, як в установці для ІтаО, та раптове повернення до реальності все одно подіяло на мій організм, як льодова ванна: кінцівки замерзли, а глибоко всередині мене охопив дрож. Різко розплющивши очі, я одразу побачив дорогі емпатистські психограми.

— Ой, як мило, — пробурчав я, сів у м’якому освітленні й намацав електроди.

З приглушеним гудінням назовні відчинилися двері камери. На порозі стояв Генд у ще не застебнутому до кінця одязі; ззаду його оточував яскравий ореол нормального освітлення. Я примружився.

— Це справді було необхідно?

— Надягни сорочку, Ковачу, — говорячи це, він застібав шийні ґудзики власної сорочки. — В нас є справи. Я хочу опинитися на півострові до вечора.

— А ти не занадто бурхливо ре…

Він уже майже відвернувся.

— Генде, новобранці ще не звикли до цих чохлів. Далеко не звикли.

— Я залишив їх там, — кинув він через плече. — Вони можуть полежати ще десять хвилин — це два дні віртуального часу. Тоді ми завантажимо їх по-справжньому й поїдемо. Якщо хтось дістанеться Данґрека швидше за нас, то дуже про це пошкодує.

— Якщо цей хтось був там, коли загинув Заубервілль, — крикнув я йому вслід, несподівано розлютившись, — то він, імовірно, вже дуже про це шкодує. Та й усі інші теж.

Я почув, як віддаляються в коридорі його кроки. Мандрейківець прямував уперед; сорочка на ньому була повністю застебнута, а костюм лягав на розправлені плечі. Він увімкнувся. Зайнявся нелегкими справами «Мандрейк», поки я сидів голий до пояса в калюжі власного безцільного гніву.