Зобразіть мені рай

Олівець із напівстертим написом

Поїзд уже півгодини погойдує мене в своїй прокуреній плацкартній колисці. Я сам, решта місць порожні. Збоку — теж нікого.

Починаю дрімати, аж раптом на якійсь проміжній станції з'являються попутники. Вітаються зі мною, розпихують валізи, сідають.

— Ху-у!

— Спекотно нині!

— Еге ж!

Один — худий, похилого віку, майже-дід, у коричневому костюмі, що бував у бувальцях, з потертим капелюхом. Капелюх він кладе поруч із собою і деякий час дивиться крізь немите вікно. За вікном — ліс, ліс, ліс…

Другий — здоровань, із тих, що в будь-якій компанії стають невичерпним джерелом енергії. Добродушний, простакуватий, але тільки на перший погляд. Цей, відхекавшись, дістає сумку, розкладає на пластиковому столику припаси.

Майже-дід трохи метушливо приєднується до здорованя. Намагаються запросити мене — (булькає пляшечка «домашнього», клацають, торкаючись столика, незмінні варені яйця) — я, розуміючи, що образяться, все ж відмовляюсь. Мовляв, уже поїв.

— Ну, вибач…

— Та нічого. Смачного.

Відвертаюся до стіни. Намагаюсь заснути.

Попутники розмовляють про війну. Усе правильно, війна зараз на другому місці після спеки. «Буде — не буде?» Здоровань згадує Нострадамуса, мовляв, той щось таке пророкував. І саме на серпень.

Ще випивають, жують, зітхають.

— А чули, — знову жвавішає здоровань, — у Росії начебто щось нове вигадали з ядерними бомбами. Щоб результат при вибуху був лише в певному місці. «Крапкові удари» називається.

Майже-дід, здригнувшись, нервово сміється:

— Таке скажете! Якби в Америці чи в Японії — я б іще повірив. Але в Росії… Там же, як і всюди в колишньому Союзі, нехлюйство — у когось неодмінно вистачить розуму поставити на пульт управління валянок. Ні, навряд.

— Гадаєте, не винайдуть?

— Гадаю, нічого в них не вийде з тими «крапковими». Щось напартачать, і злетимо в повітря всією планетою, — хмикає і виправляє себе. — Тобто, не в повітря, а в космос. Хоча, яка, по суті… Ви от краще скажіть, що там Нострадамус — справді обіцяв війну?

Здоровань киває, в роті у нього ствердно хрумкотить огірок: «Обіцяв».

Деякий час мовчать.

Випивають, закусують, випивають, закусують. За вікном з гуркотом проноситься зустрічний потяг, на кілька секунд затуляючи сонце.

— Скажіть, — наважується майже-дід, — ви вірите, що одна людина може змінити історію?

Зустрічний проїхав, у вагоні посвітлішало.

Здоровань знизує плечима:

— Прикладів — безліч. Візьмімо Христа. Візьмімо Магомета. Візьмімо, нарешті, Гітлера. А чому ви?..

— Я ж чому питаю, — перериває майже-дід. — Ця війна. І спека ця дурнувата. Все одне до одного, — він витирає рукою спітніле обличчя. — Все одне до одного. Але ж не може бути, щоб… — зітхає і нахиляється до співбесідника: — Уявіть собі: олівець. Звичайнісінький олівець, чорний, із золотистими літерами на одній з граней. Літери, щоправда, не всі читалися, фарба стерлася. Можна було розібрати лише «ол…в…ць чар…ний». І все. Знайшов я його на пошті — валявся на столику, поруч із бланками. Я передплату оформляв, сів, узяв спершу олівець, потім збагнув, що треба ж ручкою заповнювати — ну, й поклав його до кишені. Не думаючи — мені ж він триста років не потрібний, хіба я крадій? А помітив лише вдома. Виклав на тумбочку поруч із телефоном, збирався занести назад на пошту. На літери уваги спершу не звернув. Зварив собі вечерю (я сам живу, ось уже два роки буде, як дружина померла), вечерю, значить, зварив і сів телевізор дивитись. А тут — телефонний дзвінок. Виявляється, давній приятель — і ми з ним теревенили кілька годин. А я, знаєте, люблю, коли по телефону балакаю, всілякі візерунки на папері виводити. У мене навіть спеціальні аркуші лежать, щоб було де. І от я розмовляю з Борпаличем, розмовляю, а сам малюю різні паркани та іншу дурню. Малюю-малюю, потім долонею на мить затулив — і відчуваю: паркани наче опуклі стали! Подивився — немов справжні.

Я спочатку гадав, то через тіні або сутінки — в кімнаті саме стемніло, а потім ми добалакали, попрощалися і я увімкнув світло. І от, уявіть, лежить на аркуші паперу найсправжнісінький парканчик заввишки з сірникову коробку, завдовжки — сантиметрів десять. Із дощечок, але без цвяхів — тому коли я спробував його підняти, він і розпався на ці дощечки. От що б ви подумали?

— Тобто? — не зрозумів здоровань. Їсти він давно припинив, споловинену пляшку передбачливо відсунув подалі від сусіда й дивився на нього сторожко: от, мовляв, як буває — пригостиш людину, а в неї дах і їде, не питаючи дозволу.

— Ну, якби з вами таке трапилося, — уточнив майже-дід.

— Зі мною таке не трапляється, — значуще промовив здоровань.

— Думаєте, напився і голову вам задурюю? А уявіть, що я думав, коли цей парканчик у руках тримав? Я ж хильнути чарчину люблю, але не зловживаю. Одного разу на дні народження сестриного чоловіка наклюкався, прокинувся — ні чорта не пам'ятав. Відтоді міру знаю і ніколи вище планки не перескакую. А тут — таке. Я кинувся роздивлятись дощечки. Справжні, неначе китайське мініатюрне дерево… — («Бонсаї» — автоматично підказав здоровань) —…розпиляли. І пиляли рівно, по клітинках — як я малював, так і пиляли. І тут я здогадався іще дещо намалювати. Зобразив квітку. Дивлюся — твою дивізію, точно! — лежить квітка, розміром ось із мій мізинець, але з пелюстками, колючечками, все як має бути. Ну, я не розгубився, квітку в долоню і — до сусідів навпроти. У них син Дмитро звіриною захоплюється, всіляких пташок-комашок у хату тягне; ну ж бо, прошу, скажи мені, що це за рослина? Він хапнув з полиці довідник, погортав, сяк-так квітку мою порозглядав; дивлюся: в очах вогники запалали. Можна, питає, до завтра залишити «екземпляр». А чого ж не можна? Можна. Назавтра з'являється до мене і з порога проголошує, мовляв, нема в природі такої рослини, ви, дядько Сергію, новий вид відкрили. Ну, квітку я в нього відібрав, навіщо мені зайві клопоти? Тим більше, що на той час я вже деякі експерименти провів і остаточно впевнився в тому, яким чином такі квіти на світ з'являються.

Він замовкає, повз нас проходять двоє хлопців у футболках «Динамо-чемпіон» — покурити в тамбур.

— Кажете, олівець, — чи то здоровань повірив, чи то вирішив підіграти.

— Саме він! Виявилося: що ним не намалюєш, все… уречевлюється, чи що. Головне, потрібно рукою або чимось іншим накрити малюнок, лише на мить — а потім піднімаєш, і воно вже… існує.

— Та-ак, знатна штуковина була б…

— Вважаєте? Я також на початку вирішив: оце так-так! Пощастило нечувано. Як гадаєте, що намалював після квітки?

Здоровань стенає плечима: йому спекотно і нудно від вигадок попутника, до того ж він ще не доїв, але хрумкотіти огірком незручно, доводиться терпіти і слухати.

— Вентилятор! — зізнається майже-дід. — У мене в кімнаті завжди задуха, от і вирішив… Давно мріяв, між іншим! Любовно так вималював усі лопасті, корпус, кнопочки «швидше-повільніше», шнур, вилку. Вентилятор, само собою, уречевився. Я вилкою в розетку — не всовується. Відстань між штирками маленька. Я заміряв, перемалював. Вставив, увімкнув. Не працює. Думаю: в механізмі якісь неполадки. Розбирати корпус, а корпус не розбирається! Ну, розбив я його врешті-решт молотком. Розбив, зазирнув подивитись, у чому річ — усі деталі на місці. Ну, всі до однієї (я ж трохи в техніці кумекаю, знаю, що кажу). І — не працював, хоч ти лусни!..

Уболівальники-«динамівці» повертаються, змушуючи майже-діда вкотре перервати розмову.

Пройшли.

— Ну, гаразд, із вентилятором не склалося — і біс із ним. Так я, дурень, слоненя намалював… От ви колись намагалися намалювати слоненя? Не мультяшного, а справжнього.

— А нащо вам знадобилося слоненя?

Майже-дід червоніє:

— Думав онучці подарувати. Ну, вона якось книжку прочитала, і відтоді це її мрія: мати живе слоненя. І я — намалював. Хобот, вуха, очі (бивнів не робив — у слоненят, здається, нема бивнів), ноги, хвостик. Усе як слід. Знаєте, що з ним трапилося?

— Здохло ваше слоненя, — похмуро промовляє здоровань. — Певно, що здохло.

— Так, — майже-дід глибоко зітхає, — так воно і було. Хоча кілька секунд жило… Як воно кричало!.. Як!.. Але я про інше, знаєте. Я багато ще потім перепробував різного уречевлювати, і нічого в мене не виходило. Бо я з дитинства не вмію малювати, так, не вмію. А…

— Пробачте, до чого тут зміни в історії? — втомлено запитує здоровань і тужливо дивиться на двері в тамбур.

— Ну, це ж так просто. Адже якби я вмів малювати по-справжньому, щоб намальоване працювало, я міг би, скажімо, уречевити сотні тонн харчів, споруджувати будинки, я б…

— Паперу б не вистачило, — презирливо кидає здоровань.

— Так, — промовляє майже-дід тихо-тихо, його слова стають ледь чутними на тлі перестуку коліс і розмов у сусідніх плацкартах, — саме так. Але в кожної медалі є й зворотній бік. Уявіть, я коли почув про війну, одразу й подумав: адже я міг би зупинити її… Мені так здається принаймні.

— Як? Намалювати «мир в усьому світі»?

Майже дід хитає головою і вимовляє лише п'ять слів, але на здорованя вони діють убивчо: він блідне і перестає дихати.

— Ґумка на іншому кінці олівця.

— Так-так, ґумка. Я випадково собі нею стіл продірявив, — гірко посміхається. — Досі хто не приходить — дивується: як ти так… примудрився!

Здорованеві стало не по собі.

— Тож… олівець…

— Я спалив його.

Вони мовчать, я мовчу, катається по пластиковому столику нез'їдене варене яйце.

— Чому? — запитує нарешті здоровань. — Невже тільки тому, що не вміли малювати?

Майже-дід хитає головою:

— Ні, не тому.

Він цокає язиком і починає нестерпно довго розправляти пожмакану фіранку на вікні.

— Не тому. У мене ж часу було — вагон. Безліч у мене було часу. Та-а… Я навчився малювати — так, щоб працювало, і… Розумієте, я навчився малювати… От чому.

Ми всі кудись їдемо, їдемо. Шелестить зіжмаканою серветкою фіранка. Сусіди більше не кажуть ні слова. Я прокидаюсь.