Зорепади

Микола Дашкієв Зорепади

На початку осені, коли багряніють пишні чуприни кленів, студеніє вода в річках та озерах і пливе над притомленою землею біле павутиння «бабиного літа», вечоріє дуже швидко, і над цілим світом западає глибока, як безодня вічності, темрява. Великі волохаті зорі сяють у високості лагідно й клично. Їх так густо розсипано на небосхилі, що здається — зорям тісно. То ж не дивно, коли яка з них не втримається і почне падати, прокреслюючи палахкотливий слід. Поспішай, загадуй найпотаємніше бажання, поки зоря летить, — воно мусить здійснитися!

Швидко згоряє зоря — не встигаєш… Але буває щоосені одна ніч, коли з неба сиплеться справжній зоряний дощ. Кілька годин підряд оксамитову темряву над землею пронизують осяйні стріли — так рясно, аж виднішає довкола. Отакої невимовно прекрасної ночі саме час мріяти, загадувати найдерзновенніше — все збудеться, тільки б молодість та здоров’я!

А за сивої давнини, такої давньої, що вже й пам’ять про неї розвіялася, — зорі трималися на небі міцно. Вони сяяли холодно і спокійно, байдужі до всього, бо й ними не цікавився ніхто. На всій величезній планеті жили купки волохатих низькочолих людей, які ще й вогню не знали. Навіщо їм оті блискітки в недосяжному небі, коли майже так само, але значно страшніше світяться очі в хижаків на Землі?

Міцно трималися зорі на небі, бо зрушити їх з місця можуть тільки найдерзновенніші людські поривання, а в тодішніх людей ще не було ні мрій, ні сподівань, ні прагнень. Не було навіть кохання, його заступав інстинкт продовження роду.

Щоосені, коли всі закутки в печерах заповнювалися їстівними корінцями, а свіжини було стільки, що вже й собаки не їли, наставала весільна пора. Чоловіки племені, а особливо юнаки, змагалися між собою, показуючи силу та спритність, кожен прагнув здобути першість у танцях та ігрищах, а часто доходило й до кривавих двобоїв. Так годилося, бо вибагливі й вимогливі наречені звертали увагу тільки на найдужчих і найхоробріших. Але вибирали й чоловіки. Їх вабили прудкі й спритні, стрункі й невтомні, рум’янощокі, з блискучими очима. Вони прагнули вродливих — хоч і не усвідомлювали цього, бо для них це були просто найздоровіші та найвитриваліші дівчата.

Отож і повелося споконвіку: щоосені, коли настає весільна пора, у племені сама собою визначається Перша — та, в якої залицяльників найбільше. Вона обов’язково вийде заміж за Першого. Байдуже, який він з виду, — щоб тільки переміг своїх суперників і в усьому довів свою першість. Так велить мудрий, несхибний Закон Життя.

Минали століття, і ніхто ні разу не порушив цей закон. Не злічити, скільки отих Перших перейшло у племені, — щороку інша. Але кожна з них передавала своїм нащадкам бодай краплиночку вроди й снаги, а краплиночки збиралися воєдино, і, нарешті, народилася дівчина, гарнішої за яку досі в цілому світі не було.

Її назвали Першою заздалегідь, ще коли вона не сягнула шлюбного віку. Чоловіки почали упадати біля неї, тому їй завжди діставався найсмачніший шматок м’яса, найзатишніший куток у печері, найм’якіше хутро на плечі. Всі потурали її забаганкам, а вона вже й вередувала, бо першою з усіх Перших усвідомила непоборну силу своєї краси.

А ще був у племені юнак, якому теж судилося посісти найчільніше місце. Кільканадцять поколінь його пращурів теж були Першими, отож і дістав він у спадщину могутні м’язи, відчайдушну хоробрість і неймовірну спритність. А від матері успадкував не вроду — бо з лиця воду не пити, — а незбагненний потяг до краси, підвищену чутливість. Нема де правди діти: всі чоловіки племені накидали оком на Першу, ну, а він при зустрічах просто прикипав до неї поглядом, сам не розуміючи, чому так гучно гупає в грудях і чому з вуст ладен вирватися чи то розпачливий зойк, чи переможний викрик.

Перша давно звернула на нього увагу. Вона відчувала: це — той, що має стати її чоловіком — дужим і хоробрим чоловіком, який захистить і прогодує і її, і майбутніх дітей. Як тільки він виборе першість, вона піде за нього заміж. Так велить закон, мудрий Закон Життя… Але чому ж якась незнана сила тягне її до іншого юнака — до того, який у кращому разі може стати Другим?!

Так на багряно-чорному тлі людських емоцій уже народжувалося кохання — барвисте й легкорозвійне, примхливе й непослідовне, прихильне до обранця й жорстоке до нелюба, — проте Перша цього ще не знала. А разом з коханням народжувалися і муки ревнощів. Їм також не було ще імені, однак Перший відчув їх на повну силу. Дорогою ціною він заплатив за свою першість — адже то не жарт, подолати всіх, хто претендував на першість! Але Перша все коверзувала й коверзувала. Та ось уже здійснено останній подвиг: він сам один забив велетенського ведмедя і його закривавлену шкуру кинув їй під йоги. Вона мала сісти на цей килим і покірно чекати свого чоловіка. Так велить закон. Але ця Перша була не такою, як її попередниці. Вона й не глянула на подарунок. Вона дивилася на Другого, який заліковував рани, одержані в сутичці з Першим. В її погляді було щось таке незвичне, щось таке підступно-прекрасне, що Перший відчув, як у нього хижо настовбурчилася шерсть і в грудях спалахнула пекуча лють.

— Я — Перший! — промовив він хрипко. — Сідай!

Перша ніби й не чула. Він підняв могутні руки, щоб схопити її за плечі, посадовити силоміць, але враз схаменувся: Перша має сісти на весільний килим сама, тільки в такому разі вона стане його дружиною. Такий закон!

— Ти — Перша, я — Перший… Сідай! — він уже наполягав, вимагаючи дотримання закону. І все плем’я загуло:

— Перша — сідай!

— Шкуру простелив Перший!

— Перша повинна сісти!

Вона злякано озирнулася і ступила до весільного килима, та раптом зупинилася, примружила очі, засміялася й показала пальцем кудись угору:

— Здобудь мені отого світляка! Я приколю його до волосся…

Ошелешений Перший підвів голову і побачив у присмерковому фіалковому небі яскраво-сліпучу зорю, до якої з-за обрію тяглися буйні криваво-червоні стріли. Він дивився на небо вперше. Власне, поглядав на нього коли-не-коли й раніше, але з цілковитою байдужістю, бо в тій пустельній далині не було ні ворогів, ні друзів: вона існувала сама по собі, нікому не потрібна. А зараз перед його очима розкрилася така урочиста й велична картина, що перехопило подих.

І Перший збагнув: отам, у високості, зовсім не світляки, як видається Першій. Так світять очі хижих звірів, що причаїлися в темряві. То ж хай виходять на двобій! Тільки найхоробріший у племені здатний їх подолати! Ану, спускайтеся сюди!

З величезною палицею в руках, весь напружений, як лев на полюванні, Перший вискочив на скелю і видав могутній бойовий клич.

І це було так страшно, що все плем’я принишкло і причаїлося, а Перша несподівано для самої себе відчула, що їй приємно чути голос, який здавався раніше таким огидним.

І знову заволав Перший. Вихваляючи себе, він жорстоко глузував з ворога, називав його найганебнішими прізвиськами, запевняв, що зламає йому хребет голіруч, розтовче на порохняву. І це було так переконливо, що всі в племені остаточно пересвідчились у нездоланності Першого, а Перша згадала, що закон є закон, отож доведеться сісти на шлюбний килим, навіть коли цього не хочеш.

Тільки ворог чомусь не озивався. Над присмерковою Землею все лунав і лунав бойовий заклик — надзвичайно могутній зблизька і такий жалюгідний здалеку. І це було так кумедно, що й зірки з цікавості посунули з-за обрію на небосхил: хто воно там репетує, мов навіжений? А одна з них, найдопитливіша, присунулася так близько, що не втрималася і впала, тягнучи за собою вогняний хвіст.

Зойкнуло плем’я від жаху, вперше побачивши летючу зорю. Переможно закричав Перший. З палицею в руках він стояв на скелі, готовий до найстрашнішого бою, — подвійно дужий, бо заздалегідь відчував себе переможцем.

Тільки чому ж так і не з’являється ніхто? Де ж той ворог? Чому не чутно його рику? Чому така моторошна тиша повзе над землею?

Але хай би краще та тиша, аніж сміх, який пролунав, коли всім урвався терпець чекати, — глузливий сміх Першої!

Аж опекло Першому груди. Він не виконав останнього бажання нареченої, отже, вона не стане його дружиною. Такий закон. Лише наступної осені він одержить право знову боротися за першість, але тоді вже буде інша Перша — не ця, прудкіша за сарну, гнучкіша за тигрицю, дужча за ведмедицю. Ця буде жоною Другого.

Мабуть, то ще не було кохання. Мабуть, то був тільки його зародок, густо просочений споконвічним інстинктом, але в груди Першого ринула така могутня хвиля почуттів, що не втрималася вона в ньому, вихлюпнулась у простір, прокотилася небозводом. І сколихнулися зірки, які не дуже міцно трималися місця, посипався на Землю справжній зоряний дощ.

І вдруге заціпеніло плем’я, скуте забобонним жахом. Удруге нестерпно довго тяглося напружене чекання. А коли знову пролунав нищівний регіт Першої, розвінчаний Перший рвучко повернувся та й пішов геть від рідної печери, назустріч усім небезпекам ночі.

Спочатку вона раділа: заміж вийшла за того, кого вподобала. І жилося вільно й легко, було в неї багато дітей. Та з роками, особливо як надходила осінь, дедалі частіше поймав її сум. Пригадувався той Перший, що для неї — тільки для неї! — примусив зірки посипатися з неба рясним дощем. І сумніви гнітили душу: може, даремно знехтувала ним; може, він був набагато кращий, аніж її тупий і байдужий до всього чоловік? А підступна пам’ять забарвлювала минуле чарівно-яскраво, додавала до дійсності найпрекрасніші вигадки, і довгими осінніми вечорами непомітно народжувалася легенда про юнака, який пообіцяв нареченій дістати з неба зірку, та й помандрував за нею на край світу.

Пильно прислухалися до її розповідей діти, а особливо старша дочка. Певно, їй теж судилося бути Першою, бо була вона ще вродливіша за матір. Та успадкувала дівчина не тільки зовнішність, а й загострену чутливість до краси та здатність до мрій. Її не вабила тупа, жорстока сила. Кликала й надихала дерзновенність поривань. О, коли б це не матері, а їй випало щастя зустріти того юнака! Вона б з радістю сіла на його шлюбний килим!

…Не знала дівчина, що так і станеться: що той колишній юнак, який міг би стати її батьком, повертається до рідного племені з далекої-предалекої мандрівки, повертається переможцем.

Засліплений гнівом і розпачем, тієї далекої ночі він помчав туди, де небо сходиться з землею, щоб у тому місці, де зорі, здається, повисли так низько, збити одну, найяскравішу. Та хоч скільки він гнався — небесні вогні відступали, полохливо моргали й тікали все вище і вище. Його привабили гірські бескиддя над обрієм. Довго він добирався до них, шлях був важкий і небезпечний, а ще важче було досягти закутої в кригу вершини. Здавалося б, саме там зорі палахкотять так яскраво й так низько, що їх можна буде хапати голіруч.

Тільки ні, вони були ще байдужіші й недосяжніші, не озивалися ні на погрози, ні на благання. І він понуро попростував далі, все вперед і вперед, у той бік, звідки сходить сонце.

Часом Перший натрапляв на стоянку інших племен, і його ніхто не кривдив, бо ще надто мало було людей на Землі і для всіх вистачало їжі. Його частували, запрошували зоставатися назавжди. Але він не міг забути рідне плем’я і її — Першу, ту Першу, яка судилася йому, а обрала іншого. Хоч минав рік за роком, у його пам’яті вона була юна й прекрасна, і це підтримувало його нездоланне бажання будь-що здобути зорю.

І він таки здобув! А як це сталося, він і сам не збагне.

…Того вечора його охопив невиразний неспокій; дедалі він наростав і наростав, перетворюючись на пекучу тривогу. Було млосно, дихалося важко, в грудях прокидалася жорстока лють. Насувалася якась грізна, незнана небезпека — замовкло й причаїлося все довкола. А зорі, як ніколи досі, блимали яскраво і хижо. Аж тут Перший збагнув: оце, мабуть, і настав час останнього двобою!

Він підхопив палицю, видав могутній бойовий гук. Потім ще один… І ще…

Тихо-тихо було довкола. Та раптом у це безгоміння вдерся шалений вітрище, помчав лісом, ламаючи гілля, викручуючи з корінням дерева. Щось гримнуло, блиснуло, шпурнуло Першого на землю. Отямився від того, що в ногу вп’ялося щось нестерпно пекуче, як бджолиний рій.

Боліло все тіло, ніби він щойно боровся з ведмедем. Не розумів, що сталося. Та враз підхопився й побачив: до нього простягає свій величезний язик буйний Червоний Звір!

Де й сила взялася у Першого: він почав гамселити ворога палицею, топтати ногами, душити руками. Але той, підступний, не гинув: він тільки розпадався на безліч червоних звіряток, які пожадливо ковтали суху глицю, виростали й об’єднувалися, перестрибували на чагарник, здиралися на дерева. Довкола все стугоніло, з голосним лущанням сипалися навсібіч гарячі зорі, намагаючись оточити Першого, поглинути його живцем.

І він почав відступати. Спочатку повільно, щоб ворог не зловтішався. Та коли з хащів одчайдушно порскнули засліплені, обпалені тварини — не витримав, чкурнув слідом за ними.

Отямився на вершині голої скелі. Довго студив попечене тіло, понуро зиркав то на долину, де переможно витанцьовували язики Червоного Звіра, то на густозоряний небокрай. Так ось які ви насправді, зорі небесні! Незліченні… Непоборні… Невмирущі…

Йому було дуже прикро: довгі роки шукав цього двобою, жив заради нього, а от зараз доводиться визнавати свою поразку. Проте завзяття його не було зламане: стривай, це не кінець, а тільки початок! Людина завжди дужча за найдужчого звіра, отож і цього подолає!

Червоний Звір лютував цілу ніч, пожираючи все на своєму шляху. Та коли на світанку він доповз до річки і, захеканий, напився досхочу — раптом знесилився, почав дихати важко й смердюче, поступово блякнув і хилився до землі.

Пильно й зловтішно стежив за ним Перший. Йому зразу впала в око слабина ворога: той уникав і навіть боявся скель, він міг жити лише за рахунок їжі. Він приречений на загибель: то тут, то там ще вихоплюються червоні язики, жадібно облизуючи довколишній простір, але їм уже нічого схопити, і вони кволо опадають, не одержуючи поживи.

І в примітивному розумі Першого почала повільно складатися думка, значення якої для людства згодом не перевершить ніяка інша: якщо Червоний Звір без їжі вмирає — його можна приручити!

Від задуму до втілення лишався крок. І його було зроблено!

Як шкода, що ніхто не зафіксував найзнаменнішу в історії мить, коли перший з людей схопив у руки смолоскип і відчув себе приборкувачем вогню! Як шкода, що сталося це не темної ночі, а яскравого сонячного дня, і сам Перший не побачив, як на його честь із безодні неба сипонув такий зоряний дощ, ряснішого від якого не було й не буде! Тільки найпотужніші людські емоції здатні зрушити зорі з їх віковічних місць. Могутня хвиля почуттів, яка вдерлася в груди Першого, поєднала в собі всі прагнення й надії, що нагромаджувалися в ньому протягом довгих років у поході за мрією.

Він став першим володарем вогню, хоча сам ще не розумів цього. З нього було досить усвідомлення, що це — підкорене ним хиже дитинча далекої зорі, яке може ледь-ледь жевріти під шаром попелу, але, якщо нагодувати його досита, воно здатне вмить перетворитися на величезного Червоного Звіра. Це звірятко вміє бути лагідним і доброчинним: воно зігріває в холоднечу, розганяє пітьму ночі, надає м’ясові надзвичайної духмяності, а їстівним корінцям — м’якості й смаку. Та його треба повсякчас пильнувати, щоб не перетворилося на жорстокого вбивцю… Ні, цього нащадка зорі до волосся не приколеш! Але ж і таким подарунком Перша буде задоволена!

Він поспішав до рідної печери, як на крилах.

Незбагненне чуття підказувало йому найкоротшу путь. І все ж він подеколи накидав гаку, щоб зазирнути до племені, в якому побував раніше, і лишити на добру згадку про себе дитинчатко Червоного Звіра: хай живе у неволі, бо невідомо, чи пощастить ще комусь дістати зорю з неба.

Коли б він тільки знав, що кожен отакий дарунок на сторіччя, а то й на тисячоліття прискорює розвиток цього племені; що запалені ним вогники помандрують в усі боки континенту, несучи з собою і радість і лихо; що робиться неймовірний стрибок до наступної епохи — до цивілізації, врешті-решт.

Нічого цього Перший не знав і знати не міг. Просто він щедро ділився з іншими своїм неоціненним скарбом, навіть не усвідомлюючи, що не втрачає при цьому нічого, а, навпаки, одержує найдорожче з того, що могли мати первісні люди, — краплинки видобутих важкою ціною знань. Він навчився майструвати списи та будувати ловецькі ями, знаходити цілюще зілля та надзвичайно потрібний для життя солоний білий камінь. До його лункого титулу Переможця Зорі вже можна було б приєднати довжелезний ряд не менш гордих, але для нього всі вони злилися в одне: він — Перший і відтепер назавжди!

Саме як Перший він і підійшов до рідної печери надвечір одного дня ранньої осені. Хоч збігло багато-багато років, він відчував себе все тим же могутнім — та навіть ще могутнішим! — юнаком, який заради своєї нареченої подолає всіх на світі. Дивись, Перша: ось у руках — приборканий Червоний Звір, шлюбний подарунок, якому не скласти ціни!

Він сподівався: його зустрінуть захопленими вигуками, вітаючи з перемогою. Але коли він зненацька вийшов на галявину з палаючим смолоскипом у руці, пролунали тільки злякані зойки. Плем’я заклякло від страху. Першого ніхто не впізнав. Він — також, усі тут були йому чужі. Лише якась стара-стара жінка радісно вигукнула: «Перший!» — і кинулась назустріч. Він байдуже одвернувся… і зустрівся з сяючими, блискучими очима своєї Першої.

Ой, леле, вона стала ще вродливішою, ще прекраснішою! І її погляд — отой лагідний погляд, од якого в грудях починає все вирувати, спрямований на нього. О, сумніву немає: Перша чекає останнього дарунку, щоб стати його дружиною!

Але де ж узяти ведмежу шкуру — весільний килим?.. З поблажливим почуттям недосяжної вищості він перебіг очима по обличчях понурих, пригнічених залицяльників Першої. Забити ведмедя — не штука, це здатен зробити кожен дужий мужчина. Та хто зробить своїй нареченій подарунок, кращий за нього?!

Не на ведмежу шкуру сяде Перша, а на кам’яну скриньку, в яку назавжди полонено Червоне Звірятко. Вона пильнуватиме його, як ока, як власних дітей. І відтепер уже всі Перші будуть Годувальницями Вогню! Старий, одвічний закон порушено. То ж хай буде закон новий!

Ні, того вечора зірки не посипалися з неба. Але ще за довгого життя Першого про нього почали складати легенди, а щаслива Перша передала своїм дітям ще гостріший потяг до героїчного й прекрасного.

Збігали століття за століттями, і якось само собою склалося, що найяскравіші мрії та поривання поєдналися з коханням і зорями. «Ти моя зіронька ясна!» — говорив юнак дівчині, і її серце завмирало від незмірного щастя. «Я здобуду для тебе зорю з неба!» — обіцяв він коханій, і вона вірила йому. Отож і вирушали сповнені сили й дерзань юнаки в смертельно небезпечні мандрівки, прокладаючи шляхи в незнане; отож і підкоряли полюси й вершини, поривалися злетіти в небо, намагалися запалити штучні зорі на Землі.

А пробуджену планету почали дедалі частіше кропити зоряні дощі, бо кожен наступний сплеск людських досягнень ставав усе потужнішим і могутнішим, і наставала пора звершень найсміливіших задумів.

І ось настав день, коли невідомий юнак із сонячною посмішкою враз стаз Найпершим із Перших. Ні, він не погрожував зорям, не викликав їх на двобій. Він тільки завітав до них як гість і як майбутній господар. І заметушилися збентежені зорі, посипалися на Землю справжньою зливою. О, який зорепад пройшов тоді над усією торжествуючою планетою! Людство вийшло у космос — що може бути величнішим за це повідомлення?!

Перший Володар Вогню назавжди лишився безіменним. Ім’я ж Першого Космонавта навіки вкарбовано на скрижалі історії. Не напівбогом з легенди, а живим і зримим стоятиме він перед усіма наступними поколіннями. І хай польоти в космічний простір стали буденними і звичними, хай зоряні дощі одержали прозову назву метеорних потоків — людські мрії і поривання не потьмяніли, а стали ще яскравішими. Люди вже рвалися до зірок, до справжніх зірок!

Минали роки й десятиліття — дедалі прудкіші й напруженіші. Людство досягло неймовірної могутності. Воно відцуралося війн, позбулося хвороб. Здавалося б, ніщо не загрожує його майбутньому. Але вчені якось помітили на небі далеку, тьмяну зірочку, шлях якої вів до Землі.

Ні, то була не зоря і навіть не планета. То був астероїд з романтичним ім’ям Ікар. Крихітний як на космічні масштаби, він був, одначе, більший за Джомолунгму і мчав з такою шаленою швидкістю, що коли б навіть не врізався в Землю, а тільки пройшов крізь її атмосферу, з неї виплеснулися б у міжпланетний простір моря й океани, а полум’яна вибухова хвиля знищила б на ній усе живе. Обчислення ж показали, що Ікар прямує в самісінький центр Європи.

Надзвичайно могутнім уже було людство, але приборкати катаклізм космічних розмірів ще не могло. Всієї сукупності енергетичних засобів вистачило б розвіяти на порох хіба що третину маси Ікара, і все-таки це не набагато зменшило б руйнівну силу зіткнення. Лишався єдиний вихід: якнайшвидше будувати підземні сховища, щоб перебути в них лиху годину, віддавши на поталу стихії всю поверхню планети.

Та в найостаннішу мить один молодий вчений висунув ідею, яка дерзновенністю своєю могла змагатися хіба що з прагненням Першого Володаря Вогню. Той, керований благословенним незнанням, намірявся тільки збити з неба зорю, а цей, озброєний найвищими досягненнями людського розуму, запропонував осідлати її, підкорити як реальне космічне тіло. Не пощастить знищити Ікара? То треба розколоти його, і хай ці половинки, як більярдні кулі, помчать врізнобіч, обминаючи Землю. Більше того: найнебезпечнішу частину слід розтрощити на дрібнісінькі шматочки, які вже не заподіють шкоди людям, а траєкторію іншої розрахувати так, щоб ця велетенська брила базальту перетворилася на своєрідний міжзоряний корабель, який вирушить у першу подорож до Альфи Центавра.

Так, це був величний проект, і його схвалило все людство.

Сто днів і сто ночей електронно-обчислювальні машини світу працювали з якнайбільшим навантаженням, виконуючи всі потрібні розрахунки, а на світанку сто першого дня з усіх космодромів Землі стартувала армада озброєних найпотужнішими випромінювачами зорельотів. Вони вчасно перестріли зловісний астероїд, оточили його напівкільцем.

Сто днів і ночей шаленіли кваркові генератори, відтинаючи від Ікара шматок за шматком. На щастя, в міжпланетній порожнечі не поширюється звук, бо якби це було на Землі, то від самого ревіння полум’я гори зрушили б з місця. Але ті спалахи були такі яскраві, що їх люди бачили простим оком серед білого дня. А вчені фіксували: з кожним спалахом, з кожним вибухом змінюється шлях астероїда, він уже обминає нашу планету, Прямуючи до невидимої зорі.

Надвечір сто першого дня і в Космосі, і на Землі залягла неймовірна тиша. Надходила найостанніша, вирішальна мить. Скалічений, куций Ікар, немов бажаючи помститися людям, гранично прискорив свій політ, щоб упасти на планету, скоряючись силі її тяжіння. Але він запізнився на три секунди і тільки креснув могутнім полум’яним віялом по верхніх шарах атмосфери. А слідом за ним, проводжаючи його навічно, прокотилася припливна хвиля — хоч і не руйнівна, та все одно могутня, як і годиться при проводах такого високого гостя. І в небі коїлося щось неймовірне: не тільки над полюсами, а над усією Землею спалахнули буйні полярні сяйва, переплуталися радіохвилі, запульсували космічні промені. А на закінчення космічної феєрії ринув зорепад такої сили і краси, якого й справді не було і не могло бути раніше.

То був перший в історії людства рукотворний зоряний дощ. То згорали над планетою часточки Ікара — відтепер уже зовсім не страшні. Вони стали довічними бранцями нашої планети; вони наближатимуться до неї раз на рік, щоб своїми спалахами нагадати про знаменну подію. І хай вона потьмяніє з часом, а частки дістануть прозову назву «метеорний потік Ікариди», саме на них чекатимуть наступні покоління закоханих юнаків і дівчат, щоб у ту мить, коли ще летить зоря, загадати найпотаємніше, найпалкіше бажання. І так буде завжди, бо людство народилося під щасливою зорею і пориватиметься до зірок вічно.