Зворотня сторона Демонології

…ХVІІ…

Збіг тиждень, за який ми кілька разів зустрічалися з Гаелом — на час свого відрядження він знімав помешкання у Вічному Місті (не так просто було зустрітися з Люцифером, коли цього треба). Наші стосунки повільно наближалися до асимптоти: ми блукали вузькими вуличками нічною порою, слухали джаз, дивилися на зорі. Кожного разу, попрощавшись, я вже мріяла про наступну зустріч, геть, видно, здурівши на ґрунті осоружної романтики. Гаел володів мистецтвом поцілунку краще за всіх, кого я знала у цьому аспекті, але ж між поцілунками і позіханням є багато спільного — тільки ще більше спати хочеться, щоправда у відповідно різному значенні, тож необхідно контролювати ситуацію. Це завжди було моєю сильною стороною, завжди, та не зараз. Я відчувала себе на краєчку прірви, звідки долітає свіжий вітерець і шумить водоспад, а я не можу змусити себе подивитись вниз через вроджений страх височини. Намагаючись вгамувати цей нераціональний страх, я близько познайомилася з господарем “Марії-Магдаліни”, за сумісництвом іще й штатним барменом, паном Аврелієм.

Якось суботнього вечора шановний пан Аврелій пригощав мене своїм улюбленим коктейлем “Перлина Вавілону”, викладаючи в доступній формі суть своєї концепції скороприйдешнього Царства Божого.

— Розумієш, Делі, мені це уявляється, як прекрасне місто… — він замріяно пошкріб сиву потилицю, — ідеальне місто, адже туди потраплять лише достойні, тільки вибрані.

— Град Божий?

— Щось таке. Керуватимуть цим Градом святі мученики, їх правління буде мудрим, заснованим на любові і взаємослужінні.

Хильнувши “Перлини”, я знахабніла і дозволила собі заперечити:

— Пан Аврелій, та це ж клята утопія! Де ви таке бачили — правління, засноване на любові? Це ж все одно, що організувати Доку-Ментів у службу соціальної роботи на громадських засадах.

— Ну, це зовсім інша справа. Доку-Ментів у Граді Божому не буде.

— О! Мені починає подобатися ваш підхід до градотворення.

— Це буде зовсім нетакий Град. От Вічне Місто — це… Овва! Евріка! Оба-на!

— Що сталося?

— Я знаю, як назвати свою концепцію. “Два Гради!”

— Н-нє, знаєте, так можна лише таверну назвати. Чи не краще, “Аналіз політико-правових систем сучасності і перспективи демократичного розвитку урбанізованого суспільства”? Звучить?

Він змушений був погодитись, та знаю я їх, святих отців, прихильників заскорублого консерватизму. Та тут, несподівано, як виклик з податкової адміністрації, в ефірі виник неприємний сигнал телепечатки. Мене тіпнуло так, що “Перлина Вавилону” зробила карабум з моїх рук, ми з паном Аврелієм обоє швидко нахилились, щоб піймати склянку, та й стукнулися головами на півдорозі. Склянка розлетілася на сотню шматочків, я ж заревіла, як кажуть північні варвари, яко бєлуга, в результаті чого моє “Привіт, любий!” прозвучало як “Шляк би тя трафив, сволота!”. Гаел зреагував на свій чарівний манер.

— Сьогодні у тебе надзвичайно темпераментна інтонація. Чудово, якраз така ти мені й потрібна.

— Проблеми якісь? Так уже краще найняти професіонала, будучи особою імпульсивною, я ж іще не того когось тюкну з любові до мистецтва.

— Та у мене інша розвага запланована. Сьогодні ж Субота. — він якось особливо підкреслив це слово.

— Це, котра шостий день тижня?

— От уже ж, горе моє необізнане. Субота, Саббат, Шабаш. Ясно?

— Ясно, що справа темна. Аудієнція у Люцифера?

— Не тільки. Я ж кажу, розвага. Тобі сподобається.

— Диви, який знавець моїх уподобань. А як ні?

— Ну, припини, тоді я тебе сам розважатиму.

— Я чекала цих слів. Добро. Місце зустрічі…

— Незмінне за визначенням.

Пам’ятник. У Вічному Місті теж був Герой, та з новою головою. Вгадайте, чиєю. Звісно, короля. Деякі злі язики жартують, мовляв, король то якраз і лишився тепер без голови. Це вони даремно, дурні та необачні злі язики довго не живуть. Та вони самі винні. Дурнями не народжуються, ними стають у процесі невдалої соціалізації. Моя ж соціалізація була у самому розпалі. Побажавши панові Аврелію успіхів у розробці теологічної бувальщини та всесвітньої невмирущої слави, я метнулася до виходу. І напоролася на пана Теодора.

— Куди це ти знову летиш, як несамовита?

— За смертю женуся.

— Бач, від тебе навіть найліпші друзі людства тікають, дияволиця.

— Ну що таке знов? Чого ви до мене прискіпуєтеся?

— Як же! У місті така криміногенна обстановка, всюди Доку-Менти і шпики, ЗБОНЧ і ДУПІ на полювання вийшли, а тобі начхати!

— Чого ж начхати? Мене це зворушує до глибини душі.

— Делі, ти розумієш, що робиш?

— Якщо продумую все заздалегідь і уважно аналізую результати. А що?

— А те, що сьогодні субота.

— Як же ви мене всі дістали! Хоч би й страсна п’ятниця!

Я грубо відштовхнула нещасного, який намагався втримати мене за руки, впасти на коліна і заголосити. Нічого, потім вибачусь. Наспівуючи народну пісню “Ти казала у суботу будемо шукать роботу”, щось таке про роман бомжа і працівниці регіонального центру зайнятості, я безтурботно залишила поле брані.

Вечір був просто чарівний. Сонце сідало і, нескромно заглядаючи за обрій, соромилось і червоніло. Яскраво і чітко засвітилася кожна цеглинка чи тріщинка на стінах архітектурних пам’яток, повітря було просякнуте якимось наркотичним стимулятором, від якого хотілося співати щось голосне та беззмістовне і, взагалі, вірити, що краса врятує світ. М-да, так казав Заратустра, і це стало початком його кінця.

Мій друг, інкуб, зустрів мене при повному параді. Чорний костюм, червона краватка і, що характерно, плащ, підбитий червоним.

— Червона краватка, — сказала я.

— Привіт. Дуже радий тебе бачити. Як справи.

— О, вибач. Привіт. Я теж. Непогано. Ні, а чому червона?

— Пристрасть. Вогонь. Агресія.

— Буржуазна революція, скарлатина, червоні маки.

— Лиш ти і я. І то до — c…cамого дідька.

— То чого ж ми стоїмо? Я уже вся змучилася очікуванням обіцяного, для чого, звісно, необхідний інкуба-гм-ційний період не менше трьох років. Ну, вважай, що у нас, як за часів Михайла Блаженного, акселерація, рік за три. Що там у тебе?

— Зараз-зараз.

— Ого, когось ти мені нагадуєш. Є у мене один знайомий, який ледве не трупом ліг на порозі, аби не дати мені приємно і корисно провести час.

Гаел стурбовано усміхнувся.

— Демонолог? Цей твій, з прекрасними очима?

— Хіба я так казала?

Він відвернувся, ефектно блимнувши червоними нутрощами плаща. Ну, таке! Не міг же він образитися? Певно, не міг. Деякі на такий прояв душевної чутливості просто не здатні. За кілька хвилин Гаел царським жестом спинив маршрутку, і двоє гнідих з сумним поглядом припаркувалися коло бордюру. То була маршрутка компанії “Конесвіт”, що працювала, як королівський концесійний підрядник. Тепер їх до дідька розвелося, всякі там “Конесили”, “Коньтранзити” і навіть “Конетакси”, що вже викликало асоціації з якимось генетичним монстром.

Ми влаштувалися на зручних сидіннях, і маршрутка рушила в далеку путь. Сутеніло. На фоні готично-темного небозводу, що виднівся з вікна, профіль Гаела виділявся, як розкішний витвір епохи рококо. Мене давно вже хвилювало питання, як чинять демони зі своїми ЗБ, і може би дізнатись… Але, це ми що, вже приїхали? Відпрацьованим рухом Гаел допоміг мені вибратися з екіпажа, я огледілася… і нічого не зрозуміла.

— Ну, і що ми робимо під стінами Стародівочого монастиря? Це ж твоя парафія, ні? Хочеш влаштувати мені показовий виступ?

— Ой, хочу, не повіриш.

Він відчинив якісь невисокі двері, там — темний прохід під аркою, а далі маленький дворик і ще двері, за якими сходи, що вели вниз.

— Яка конспірація! Може тут іще й рентген з металдетектором?

— Був металдетектор, так його звільнили за недостойний установи стиль поведінки та пиятику.

— Ого, строго у вас.

Нарешті, сходи закінчилися, і почалися двоє охоронців, загорнуті у туніки з плямистої тканини хакі.

Охоронці поводилися коректно, навіть більш ніж. До Гаела вони поставилися з очевидною повагою, запопадливо відчинивши перед нами важкі залізні двері, на мене ж впав лише ліниво-зацікавлений погляд, як то на чергову дебютантку весняно-літнього сезону, чи то пак, на чергову… мм, як не образливо, але так, напевне і виглядало, фаворитку сонцесяйного голови муніципалітету Манівців. Кумедно, але я ж з самого початку взяла на себе роль шкандальної стажерки, так що все йде по плану, треба лише прокурора хорошого знайти… Е, стоп, дорогенька, ну і чого це тебе так зачепило? Добрий дядя Гаел не дасть злим людям позбиткуватися над його маленькою товаришкою, правда ж? Так що спокійно.

Чудова практика з самонавіювання, але що толку? При вигляді приміщення, в якому ми опинилися, я мимоволі втратила такий чудовий орієнтир у морі злиднів, як душевна рівновага. Тут було кілька кімнат, зі стінами, забарвленими у приємні для ока, заспокійливі червоно-чорні контрасти, всюди щось світилося, мигтіло і блимало; під стелею клубочилися димові спец. ефекти, перекреслені об’ємними променями ліхтарів. Від пульсоподібного ритму тутешньої музики радісно двигтіла основа черепа, ніжно поскрібував нюхові рецептори солодкуватий дим. Народу було напаковано, як тюльки в діжці, та уявіть собі вульгарно вбрану, переважно нетверезу, тюльку, яка б активно і дуже близько комунікувала, знаходячись у постійному броунівському русі

— Ш-шо це? — тільки й змогла проказати я.

— Вечорниці, — повідомив Гаел, — ходімо дістанемо чогось випити.

…ХVІІІ…

Наступні півтори години ми з Гаелом, як то кажуть, активно відпочивали. Себто, займалися пиятикою і просто дуріли при музичному супроводі. Щось таке, видно, було в тому солодкуватому диму, від чого дах зі скрипом рушив з нагрітого місця (мені потім сказали, що то був церковний ладан, якраз відповідний стимулятор для шабашу). А може, я просто чимось обпилася, чи й не яке для мене нововведення. Але ефект був досить цікавий: музика, яку я не надто оцінила з самого початку, тепер просто вимагала моєї участі у всенародних ритуальних гоцалках. Гаел швидко помітив нездоровий блиск в моїх очах і галанто запропонував трохи пострибати з метою показати присутнім кілька екзотичних манівцівських прийомів у стилі “перекотикамінь” з високим підніманням гомілки. Досить скоро ми вибороли собі чималенький життєвий простір серед тюлечної плазми і, щасливі своєю перемогою над ентропією, поновили запас палива і рушили в обхід залу.

Гаел мав хитрий намір познайомити мене з елітою місцевого діаспорського осередку. Перше ми натрапили на одного парадигматичного пана, якого в миру звали Першоквітень, певно через його любов до злих жартів. Він був знаний науковець і часто влаштовував симпозіуми з питань боротьби з Забороненими Бажаннями, під кодовою назвою “Тотем”. Ці зустрічі набули досить скандального забарвлення після того, як пан Квітень сказав, що “ми тут, знаєте, людей роздягаємо” і явився на зібрання в одних мештах, хоча потім йому запропонували все таки одягти капелюха, як символ його належності до дієздатної еліти.

Далі ми зустріли пана Бутербродського, відомого столичного денді. Не знаю, чи то прізвище у нього таке, що він може знаходитися у спорідненості з власниками Мак-Бутербродальдса, чи прізвисько — схоже, що дядько таки полюбляє бутерброди, та й інші наїдки, судячи з його непересічних габаритів. Я смикнула Гаела за рукав:

— Це що, і є він — е-е, Бегемот?

— Тихо ти! — перелякався Гаел, — хто ж так розкидається справжніми іменами? Це дуже неввічливо, крім того…

— Слухай, це ж і у тебе має бути…

— І у тебе, не переживай.

— Але ж я навіть не в курсі!

— Нічого, дізнаєшся колись. Повір, це зовсім не приносить відразу ж щастя, здоров’я і успіхів в особистому житті.

Словом, благополучно втік від теми. Нічого, розвідка не спить і навіть не лікується від безсоння. Далі мені довелося привітатися з баронесою Конотопською, однією з перших дам при королівському дворі. Прославилася вона тим, що зраджує своїм ідеалам направо і наліво, особливо, наліво, скептично ставиться до правомірності монархії і, взагалі, заперечує усе здорове і прекрасне, живучи за принципом “А Баба Яга проти”. Терпіли її виключно за гарні очі.

Потім я познайомилася з опальним Паулем, графом Панамським, відомою акторкою Агнесою Сумною, що спеціалізувалася на ролі бранок, полонянок і маркітанток, та чаклункою Туманхмарою, яка вміла передбачати погоду, поклавши на голову банани для ліпшої концентрації.

Ми виловили іще кількох цікавих осіб, відповідно до закону обертання харизми у натовпі, а потім я отримала сумнівної якості несподіванку. Гаел знайшов ще якісь двері, відчинивши які, ми опинилися в абсолютно виключній екосистемі.

— Друже мій, — звернулася я до нього, — чи ти прихопив з собою сокиру? А тугу ватно-марлеву пов’язку?

— Було би трохи недоречно тягти кухонний інвентар на дружню вечірку, ні? А нащо сокира?

— Вішати, — похмуро повідомила я, — а пов’язка придала би особливої пікантності моєму вечірньому туалету. Хоча, коли через кілька хвилин я почну хрипіти, матюкатися і агонізувати, всім навколишнім стане зрозуміло, що тутешня атмосфера непридатна для мене, і мене нарешті пожаліють і пом’януть добрим словом.

— Ну, не подобається, не їж. Хто ж тебе дихати примушує?

— Така погана звичка. Як привчили з народження, так і досі мучусь цією незбагненною, але фатальною залежністю.

— Ну припини, ну що таке! Я ж тебе не запросто так мучу.

— А? За винагороду? А хто замовляє? Платять пристойно?

— Аделін!

— Аделін? Лілле Аделін?

Це вже не був Гаелів голос. Крізь тютюновий морок мені нарешті вдалося розгледіти, що саме відбувалося у кімнаті. Там стояв стіл, вкритий зеленим сукном, за яким сиділи кілька розпашілих і червонопиких гравців, нервово затиснувши в спітнілих пальцях карти. З-за столу піднявся високий чоловік з лискучою лисиною, та привітними рисами обличчя, що робили його схожим чи то на урядовця високого польоту, чи то на “представника канадської фірми”. Так у нас тепер називають прихильників школи виживання за методом вчителя Вишибалло. Цей симпатичний тип обсмикнув на собі ідеально-чорний смокінг, в якому губилося світло, і доброзичливо усміхнувся.

— Н-да, друже мій, Гаеле. Тобі дісталася справжня заноза в заду. Маленька, сексуально незадоволена, озлоблена стервоза. Щиро вітаємо у нашому клубі, Лілле Аделін.

— Козел ти, очевидно, дідько лисий. Рада познайомитися, пане Люк.

— Ну й козел, — усміхнувся Люцифер, — любов зла.

— Дзуськи. Скотолозтво не в моєму смаку.

Всі присутні належно оцінили злобний натяк. Адже ж правовірна мораль саме так розглядає зносини з демонами, благо пригадалися Бішопові настанови. Запала насторожена мовчанка, в ході якої гравці нервово посміхалися і перетасовували зайві карти з кишень за халяви.

З обличчя пана Люка зникла посмішка а-ля Тедді-І Рузвельтович. Прикро вражений, він насупив брови а-ля Ніксон Невинний, а потім підняв очі горі а-ля Рейган Романтик, що все життя мріяв про зорі.

— Я бачу, дорогенька, ти ще не готова отримати членського квитка.

— Боюсь, я не в стані дозволити собі виплату внесків за відсутності постійного доходу.

Я мужньо витримала процес виготовлення віртуального решета з мого астрального тіла за допомогою напівавтоматичного погляду Люка, що випустив в мене цілу обойму, не кліпнувши затвором. Думала, зараз скаже щось на зразок: “Це місто занадто тісне для нас двох. Час покінчити з тобою, МакКензі, раз і назавжди!” На що я готова була відповісти: “Ти, шерифе на сніданок бобів об’ївся, то й пердиш, як стара скво шинкаря Джейка. Настав твій час понюхати дорожнього пилу!”

Та всі мої глибокі знання культури спілкування Давнього Заходу періоду занепаду пропали намарне того вечора. Люк і Гаел перезирнулися, і ця демонічна посмішка на обличчях обох свідчила про те, що вони досягли повної згоди. Ось воно, жіноче нещастя. Козли.

Я демон-стративно залишила приміщення. У великій залі світла різко поменшало, тюлька розповзлася по темних кутках. Все іще видихаючи отруту, я розгублено зупинилася.

— Ну, спеціаліст з ефективного спілкування, що це на тебе найшло? — поцікавився Гаел, що нечутно з’явився поряд.

— Ан-нн… Не знаю, — тепер, дійсно, я не зовсім розуміла мотиви власної задерикуватості, — у нас із Люком, здається, якась хімічна несумісність. Ач, зустрів добрим словом!

— Ну, не ображайся на старого, — долоня Гаела лягла на мою талію, і я зрозуміла, що на старого мені просто начхати, — Ти хочеш іще потанцювати, чи будемо вже збиратися?

— Більше нічого цікавого не передбачається?

— Та, власне, виступ спонсорів вечірки, представників міської адміністрації…

— А, дурня. Йдемо.

Додому ми вертались пішки. А-а, додому. Чомусь, за замовчуванням, додому до Гаела. Дорогою ми встигли навіть посперечатися — про прикру долю людського суспільства.

Те, що ми мали hic et nunc явно було продуктом розпаду якоїсь міцнішої структури. Але що спричинило цей, загалом, спонтанний процес? Гаел був впевнений, що цей розпад цілком підпорядковувався концепції Старого Ніка (горезвісного Нікколо Фашиста), представника діаспори ще Старого Часу. Титан з квіткового міста вважав, шо все зруйнує Демократія-Мать-Анархії. Я ж назвала Старого Ніка респубіланцем-ренегатом і запроданцем тиранії, за що дістала гнівну і презирливу одповідь про вузькість мого кругозору, обмеженого вихованням у дусі Дефектичного Марсизму і Натюріалізму. Я дико образилася і висунула модну техногенну теорію про те, що результат, який ми маємо, було отримано після занепаду крутого інформаційного суспільства, яке розпалося через надмірну залежність від штучного інтелекту. Гаел повідомив, що це — марення сивої кобили, яка обжерлася мутованого вівса.

Словом, дійшовши додому, ми були абсолютно виснажені в інтелектуальному плані. Тому відразу ж сіли споживати спиртні напої і говорити про вічне та міжнародне. Коли я спохопилася, була вже глибока ніч.

— Боже, мені ж додому…

— Пізно, Йване, до школи. Комендантська ж година.

Я підійшла до вікна, розглядаючи небо і чорне шурхітливе листя. Я усміхалася. “Ти ж знала, правда? Розраховувала на це? Адже ж знала.”

— Так я ж не знала! І що ж робити?

— Чи є в тебе вибір?

Я відчула неймовірне полегшення, коли, на зло екзистенціоналістам, тяжкий вантаж свободи вибору з гуркотом гупнув з моїх плечей. Сівши до столу, я повернулася до своєї склянки з коньяком, і хильнула стільки, що так робити не прийнято. Гаел лише усміхнувся, коли я виплеснула рештки у вікно. Коньяк справжній. Дорогий, як сто чортів. Я собі такого не можу дозволити…

— Тоді мені доведеться ночувати у тебе, — кліпаючи очима, повідомила я, — але спати я не збираюсь.

— Та невже? — єхидно поцікавився він, — А що ж тоді?

— Займуся самоосвітою. Не подумай чого лихого. Я бачила, в тебе є зібрання творів Старого Ніка…

Гаел дістав мені книжку, і я продефілювала до спальні. Він десь вештався, поки я влаштовувалася на широкому ліжку і запалювала свічку на столику. Повернувшись, Гаел став на порозі і окинув сценку іронічним поглядом.

— Хто б міг подумати? Гарна молода жінка в моєму ліжку — і що робить? Вивчає концептуальні викладки Старого Ніка. Парадокс.

— Авжеж, глупа ситуація.

Я ледве стримувала непереборне бажання свого голосу зірватись і затремтіти. Мені здавалося, що зараз ліжко почне рипіти від одного лише калатання мого нещасного серця. Та що ж таке? Звідки ця дурнувата паніка? Тобі ж його хочеться, як примхливій кобіті персиків у березні. Однак, зараз — це було би якось занадто буденно. Для мене, хай не для нього, це ж все таки, подія унікальна. Не знаю, чого там треба — квітів, шампанського, фейерверку чи широкого висвітлення у пресі… А все ж таки образливо бути якоюсь там черговою n-ною у необмеженому списку вправного інкуба. Мені цього просто замало.

— А що відбувається, коли людина не може переступити через власні принципи для задоволення ЗБ? — неочікувано навіть для себе, запитала я.

— Нема таких принципів, через які не можна переступити.

— А якщо на цьому побудовано її світогляд, спосіб самовизначення і ідентичність? Вони руйнуються, так?

Він, зрештою, зайняв належне місце з іншої сторони ліжка.

— Хей, он воно що! Так ти ж просто наклюкалася і верзеш, що попаді.

— І-гик. Не винуватая я. Треба було стримувати цей мій тваринний потяг.

— Ну, вибач. А мені та твоя свічка в око світить. Дай спокій старому.

Я згасила свічку пальцями. Було боляче. Ну а більше нічого не було. Тільки, засинаючи, я відчувала тепло його тіла і затишок, про який я мріяла, давно вже мріяла. І все. Вночі мені так нічого і не наснилося.