№1

Для мене 90-ті роки — це роки декадансу, темні роки, в яких гасли світлі надії. Люди масово покидали свою землю, вони ніби вироджувалися. Бур’ян став титульним репрезентантом флори. Моє тополине містечко облисіло. Зникали магазини, на місці їхніх вітрин з’являлися величезні полотнища фанери. Клумби засихали, старі хати вростали в чорнозем, недобитки місцевої аматорської культури перейшли в глибоке підпілля. Накопичена енергія розпачу і дезорієнтації мусіла кудись вивільнятися, і люди впритул дізналися про такі новоутвори, як рекет, групове зґвалтування, безпробудний алкоголізм, ширка, нюхачі клею, заробітчанство.

Мене вперше в житті побили, коли я ввечері вертався з музичної школи, і я навіть не встиг застосувати свої спринтерські дані. Просто підійшов старший від мене, обличчя не розгледиш, тому що жоден ліхтар не світився в ті часи. Заїхав мені в морду і пішов собі, сміючись. Хоч би сказав, за що, тлумок. Ті роки я згадую, як життя під постійно навислою хмарою. Вона нікуди не зникала, ніякий вітер прогресу її не проганяв, вона тяжіла й тяжіла, роблячи тяжчими навіть кроки. Життя стало дорівнювати небезпеці. Заголовком містечка став базар. Головне місце, звідки витікали всі струмочки життя. Там перетинались усі з усіма, з нього всі жили, без нього не вижив би ніхто. У мене закріпилося дивне, тремтливе ставлення до базарів — місць перетину людських потреб. Я впізнавав у ньому прочитане у книжках про середньовіччя, про тогочасні міста, де куплялось і продавалось геть усе і геть усюди. Торговища були основним призначенням міст — і тому я дещо зрадів, коли відчув реінкарнацію мого улюбленого середньовіччя в себе під носом. Базар — джерело життя, гарант побуту. Люди перетворювали себе на базар.

Жити стало нудно. Переживаючи завершальну віху свого становлення, я мислив себе частиною розполовиненого покоління, навпіл роздертого зламом епох. Здавалося, мій хребет глухо хруснув, як тістечко твікс, і дві мої половинки повисли невагомо. Краща — в часі, який я всотав у себе і який був мені зрозумілий навіть тоді, коли його несила було терпіти. А друга моя половинка безпомічно зависла над часом, якого я не розумів і який не пахнув перспективою. Жити стало нудно.

І тоді мене врятувала мама. Вона, сама того не розуміючи, мене розуміла навіть тоді, коли я сам себе не розумів. Я дорослішав і починав бачити у ній людину зі своїми драмами і травмами. Шкода, що дітям не дано від самого малечку бачити у своїх матерях людей. Гувернантка, яка прала і прасувала одяг. Кухарка, яка готувала запіканки й підливки. Медсестра, яка мазала оббиті коліна йодом і заліпляла пластирем розвалене чоло. Вчителька, яка перевіряла щоденник і приймала декламацію віршів. Прибиральниця, яка ніби зрослася з віником, совочком і шматою для миття підлоги. Я й досі несу в собі гірку провину за те, що багато років сприймав маму саме так. Коли я бачив сум чи сльози в її очах, то був переконаний, що вся причина — в мені, в моїй нечемності. Діти — несусвітні еґоїсти, вони вважають себе центром галактики. Я тоді ще не знав, що сум у маминих очах буває не через мене. Що вона має свою власну історію, без мене і до мене. Що існує сум без видимої причини, і це не моя справа.

Одного літнього дня я випадково розбив рукою скло на підвальних дверях у сусідських хлопчаків. Ми відтворювали сюжет із серіалу про Робіна Гуда, я загрався і ненароком налетів на двері, скло поранило долоню, потекла кров. Я прилітаю до мами, весь схвильований не стільки раною, скільки тим, що мама не має грошей компенсувати завдану шкоду.

— Що? Знову?

Мама більше нічого не говорить. Кидає своє шиття. Долає кімнатну відстань одним рухом. Бере мою руку в свої руки. Бережно, філіґранно. Приблизно так несуть весільний бісквітний торт. Веде до умивальника. Включає холодну воду. І змиває кров. Мовчанка. Тихо, лише я нерівно посопую, тамуючи біль. Переді мною досі стоїть ця проста, буденна картина. Вона тримає мою руку. Мовчки. Зосереджено. Відсутньо. Думає про щось своє і глибоке. Вода струменить на долоню. Вона ганчіркою дуже повільно, тримаючи мою руку обома своїми крильми, промиває місце рани. Обережно. Любовно. Ніжно. Мабуть, ось так Ісус мив ноги своїм апостолам. Зараз, пишучи цей абзац, я плачу, винувато плачу і не можу далі продовжувати…

Що вона носила в собі всі ці роки? Розлучена, покинута, зі мною на руках. З образою на весь білий світ. Із безмірним почуттям жертви. Вона ніби зумисне забороняла собі бути щасливою. Ніби соромилася перед Ігорем, поруч із яким закопала свою обручку. Зрезиґнувала своєю жіночою долею. У неї були залицяльники, але все це — сфера табу. Про це не можна розпитувати. Усе це ретельно ховалося дуже далеко, тому що найстрашніший гріх — бути жінкою, щасливою жінкою. Трохи підрісши, я, ніби між іншим, підбивав її на всілякі слизькі теми, давав зрозуміти, що вона тепер може пожити для себе, — глухо, як у танку. Глухо. Я капітулював. Щастя капітулювало.

Я ніколи не бачив її закоханою. Я не знаю, як виглядає її спокусливий погляд на мужчину. Не знаю, чи поблискують її очі при цьому. Я взагалі не уявляю її напівоголеною, розпашілою від статевої хоті. Для мене мама — літурґійна постать, майже незаймана, з холодною емаллю цноти, жінка зі скіфського кургану, яка завмерлим поглядом вивищується над плотськими втіхами внизу. І так було завжди.

— Я могла вийти заміж повторно, і не раз.

— Так треба було виходити.

— І за кого? Як не прихований алкаш, то старий холостяк, який усе життя живе з мамою-горгоною.

— Та хто каже заміж виходити… Можна було просто зустрічатися. Для задоволення своїх нормальних потреб, ми ж дорослі люди.

— Всьо, в мене молоко кипить.

Я все віддав би за можливість заскочити її на гарячому. Я хотів би бути свідком її любовного падіння. Це тепер. А тоді я був її власником, господарем, паном, головнокомандувачем, вождем. Я просто присвоїв її, покрив тінню свого існування, обліпив із голови до ніг своїм копірайтом і патентними знаками. Якби була така можливість вернутися назад — я усе зробив би, щоб її відштовхнути, щоби вона мене відцуралася, щоби вона мене розлюбила, бо ця всесвітня любов причавила нас обох. Я взяв від неї все до останку. Я випив її до останньої краплини — і пішов жити в дорослість. А її лишив позаду. Висушеною, викрученою, використаною, відлюбленою.

Я помру з цією виною. Бо почав будувати все на свій розсуд — а вона так і зосталася в царстві своїх банячків, тарілочок, термосів, закутана в теплий светр навіть тоді, коли надворі липень. Взута в синтетичні тапочки, підперезана неопреновим поясом від остеопорозу, вона переходиться будинком покинутих речей, перекладає предмети з моїми відбитками, слухає пооббивані мною стіни, неквапливо підводиться з крісла, на якому я лишив відмітини сокирою (забава така була), щодня виходить на вулицю тими самими сходами, що їх я перестрибував одним махом, — вона є старою розлогою липою, до якої я постійно вертаюся, щоби знову покинути. Вона винувато крутиться, тупцюється, переминається довкола мого теперішнього життя — і боїться увійти, соромиться своїх болячок, відчуває свою зайвість, багато чого взагалі не розуміє, але довіряє так само, як я колись довірив їй промивання рани. Вона сама все прекрасно розуміє.

Наші матері, висушені, випиті до дна і відлюблені, так і залишаються на своїх вершинах пережитого, і з часом ці вершини маліють і дрібніють, перетворюючись на незначні пагорби, тому що час обтинає гострі кінці. Ми, ідеологи щоденних потрясінь, дуже швидко переростаємо своїх мамів, гордо крокуємо назустріч новим стресам і не розуміємо розміреності їхнього життя. Нам стає нудно й нецікаво вже на другий день, ми шукаємо в гімні шкварку, і завжди знаходимо, і дивуємося, чому життя наших матерів є таким безвідходним, чому вони споживають одну й ту саму річ чи емоцію впродовж усього життя і не можуть її викинути на смітник. Ми точно впевнені, що нас чекає зовсім інша доля, що циркуль часу не залишить на нас болючих подряпин і ми не будемо ходячими музеями діагнозів, приречених на післяобідню тишу.

Я без попередження якось заїхав до мами — і застав цю бальзамну тишу. Мама поралася в задній кімнаті, не чула мого приходу. Завжди я приїжджав у підготовану атмосферу гостинності й очікувань, з цілуваннями, обніманнями й жартами — а тут я потрапив у природний, неспеціальний ефір, у якому були її щоденні звуки й відтінки. Мене заворожила ця аудіостерильність. Цокання секундної стрілки кварцового годинника, тихе булькання пристрою в акваріумі, автоматичне вмикання котла — усе це теж було тишею. Все це було суцільною тишею будинку, в якому я виростав, але якого я ніколи не чув. Поскрипування підлогових дощечок, стікання крапель конденсату по віконній рамі — будинок оживав у своїй цілковитій тиші, автором якої є мама. Я раптом збагнув, що це і є її спокій, її бажаний стан. Усе, що я робив усі ці роки, безумно гасаючи по будинку і здіймаючи порох, порушувало її внутрішню гармонію, стан спокою, гіпобіоз. А зараз у цій смиренності, теплизні, пошурхуванні, у гравітаційному танці мікропилинок наш будинок разом зі своєю господинею ще ніколи не був таким живим, ущерть наповненим матерією існування. Тут навіть тріщини на стінах ожили, як у ті часи, коли я лежав із ангіною і нафантазовував собі настінний сюр. Мені було ніяково порушити цю ідилію тиші й рутини. Я навшпиньки підійшов до задньої кімнати, мама мене помітила, мало не зойкнула — і згасла. Згасла, як гасне темрява в момент запалювання свічки. Просто згасла. Суцільна ідилія розпалася на оречевлену геометрію меблів, плінтусів, настінних візерунків, віконних перемичок. Мама ніби стрепенулася, вернулася звідкись, почала жартувати, щось розпитувати, але то була вже інша людина, яку накрутили, наче годинник, і вона відпрацьовувала ліміт пружини. Тепер я постійно боюся тривожити її собою. Уже нема що пити. Уже нема що викручувати. Лишень віддавати отриману колись любов, яку (такий задум небес) ти вже давно конвертував у щось інше й забув.

— У тебе теж так?

Товариш, який уже перестав бути духівником, замислився, коли я спитав.

— Як тобі сказати… Я вважаю, що ми нічим не зобов’язані нашим батькам. Навіть більше скажу — ми маємо право ставати зовсім чужими людьми, коли нам стукне 18.

— А вдячність? — не вгавав я.

— А вона не заважає бути чужими.

— Але ж тоді ти не зможеш цю вдячність продемонструвати.

— І не треба. Тоді ти стаєш боржником. А це дуже погано для стосунків «батьки — діти».

— Я погоджуюся. Коли ти щось комусь винен, то ти винен, сорі за каламбур.

— От на цьому дуже часто базуються всі родинні непорозуміння. Я з таким уже стикався. Деякі батьки все життя шантажують дітей тим, що вони їм винні все життя.

— Є таке.

— Як це назвати? Все життя докоряти тим, що в тебе є вони, батьки. І ти мусиш їх любити, обходжувати, догоджати і робити те, що вони тобі скажуть.

— З почуття вини, з почуття вдячності.

— Це жахливо. Взагалі-то любов мусить бути добровільною. Інакше це не любов. Або це любов із примусу. Я, до речі, схильний думати, що любов до батьків — це любов із примусу. Ти ж не маєш вибору. Ти повинен любити своїх батьків навіть тоді, коли вони наркомани, садисти або ще хтось. Але оскільки вони твої батьки, то ти без вибору їх любиш.

— Кажеш не любити?

— Я кажу любити добровільно. Усвідомлено. А для цього не обов’язково кожного вечора бачитися, передзвонюватися і лізти в душу один до одного. Я, наприклад, зі своїми батьками не можу обговорювати нічого, що мене турбує або гризе. Взагалі нічого.

— Ти їх любиш?

— Знову ж таки не все так однозначно. Звичайно, я їх люблю, бо вони мене народили і виховали. Але сказати, що вони центральні люди в моєму житті, я не можу. Це буде неправдою.

— Яким було твоє дитинство?

— Цілком звичайним. Батьки подарували мені звичайне дитинство, яке мало чим відрізняється від мільйонів інших.

— Ну принаймні тебе не били ледь не до смерті, не знущалися з тебе, голодом не морили, до проституції не змушували.

— А хотілось би.

— Тьху на тебе. Плюнь три рази. Ти що, дурний?

— Я серйозно. Мені хотілось би пережити в дитинстві щось таке, що лишило би величезний слід, що перевернуло би моє життя. А то і згадати нема чого. Садочок, школа, друзі, футбол, машинки, ровер. Нічого особливого.

— Так у цьому і є суть щасливого дитинства — що не стається нічого страшного.

— Але воно має зворотний бік медалі. Потім мені дуже бракувало імунітету на всілякі потрясіння.

— Тобі ремня бракує, а не потрясіння.

— Ну чого ти… Коли я виріс, то зрозумів, що взагалі життя не знаю. Я не знав, як реагувати на серйозні виклики. І запитати не мав у кого. Бо батьки, сам розумієш: робота, поле, збирання врожаю, колядки і всяке таке. Кого будеш питати?

— Себе треба питати, шановний. От чого я не розумію — питати порад у батьків.

— А видиш!

— Ну бо так! Я майже ніколи не звертався по пораду до мами чи бабці. А останні десятиліття — взагалі ні разу.

— Останнє чи останні?

— Останні. Я вважаю, що за порадою до батьків звертаються ті люди, які бояться брати відповідальність на себе.

— Я коли був духівником певний час, то постійно зупиняв себе, аби не дати поради Павлові. Ні в якому разі. Боже, борони. Бо тільки-но ти даси пораду, автоматично стаєш відповідальним за результат. А як можна бути відповідальним за чуже життя?

— І що ти в таких випадках робив, коли хтось приходив порадитися?

— Намагався почути, до якого рішення схиляється сама людина. І потім обговорити різні варіанти. І знаєш що мене завжди найбільше дивувало?

— ?

— Люди не здатні робити те саме без чиєїсь допомоги збоку.

— А мене це не дивує. Більшість людей, яких я знаю, не є самодостатні.

— А я десь прочитав дуже класний афоризм. Люди — як ртуть: збираються докупи лише тоді, коли їх розіб’ють.

— Шикарно.

Тато безбожно гуляв. Він примудрявся мати трьох коханок паралельно. Він був із тих, хто не вмів фільтрувати свої пріоритети. Заради свого актуального захоплення він міг шкодити основній сім’ї, не додаючи їй ані грошей, ані своєї присутності вдома. Заробляючи не бозна-які мільйони, він дарував коханкам сережки, ланцюжки, шкіряні чоботи, возив на закарпатські водоспади, тоді як сім’я жила на одну зарплату і згущонку бачила лише на свята.

Анатомія зради — це найпарадоксальніша річ. Зрада окрилює. Я бачив очі зрадників і розпізнавав у них невимовну жагу до життя, вони ловили кураж, проявляли чудеса працездатності, їм усе вдавалося, за що не візьмись. Моя ніцшеанська подруга, коли намотала собі заможного коханця, випромінювала саме цю повноту емоцій. Вона не ходила, а ковзала по поверхні, її життя набуло вичерпного спектра кольорів. Здавалося, навіть її груди стали пружнішими, а сідниці еластичнішими. Якось я її спитав:

— А твій благовірний як на все це реагував?

— Ха. Для нього це було, як спасіння. Ти ж знаєш, як ми одружилися.

— Не дуже знаю.

— Не знаєш? Я думала, що тобі розповідала. Ми одружилися тому, що наші батьки так вирішили. Сказали «ну скільки вже можна ходити? Три роки зустрічаєтеся, пора вже женитися». Ми собі подумали, що й так уже фактично живемо як сім’я. Так що вирішили зробити свято для наших батьків.

— Дивно таке чути. Ти завжди справляла враження вар’ятки, яка робить тільки те, що хоче.

— Що є, то є. У цьому питанні я, звичайно, лоханулася. Олег мені справді подобався, ти ж знаєш його. У нас переважав сексуальний голод. Ну не маю чого сказати — він гігант.

— А поза ліжком?

— Тільки-но доходила справа до буденних речей, він проявляв себе як звичайний хлопець. Я сама бігала-шукала нам квартиру, сама ходила по водоканалах перереєстровувати комунальні послуги. Він собі навіть шкарпеток не міг сам вибрати.

— Ти його кохала?

— Якоюсь мірою. В мене до нього були теплі почуття, я його хотіла. Але сказати, що це було кохання до гробу, не можу.

— А в нього до тебе?

— Думаю, йому було вигідно зі мною. Є кому прати, готувати їсти і мити посуд, та ще й у ліжку я безвідмовна. Дура набита. Треба було скорше його копнути.

— Ну та все одно — мусіли бути докори сумління, нє?

— Коли ми почали зраджувати один одному, у нас спочатку все навіть загострилося. Секс став шаленішим. Ми ніби вибачалися за свої зради і тому віддавалися на всі 300%. Наші зради додали перцю нашим стосункам. А потім стало зрозуміло, що в нас не сім’я, а бордель. Який сенс було жити удвох, коли кожен із нас чекав чужої есемески і не міг дочекатися вечора, щоб затриматися на роботі. Хоча до мене це не зразу прийшло. Спершу мені було дуже приємно суміщати їх обох.

— Певне, ти почувала себе секс-бомбою.

— Я була, як Чіччоліна. Реально! Здавалося, всі мене хочуть. Ну не всі, а вони двоє. Та так і було, зрештою, чого гріха таїти.

— А Олег як усе це пережив?

— Чудово пережив. Він спихнув усе на мене, зробив мене винною — і його совість стала чистою. Він почав витворяти все, що хотів. Та ти сам знаєш. Навіть у цьому питанні він не міг першим почати. Не міг узяти відповідальність на себе і спровокувати все. Чекав, поки я. В такий спосіб він звільнився. Дуже зручно.

Зрада окрилює, справді. Й гадки не маю, як почувалася моя мама у статусі зрадженої. І чому не використала це як індульґенцію для своєї свободи. Я навіть не роздумував би. Я на зло своєму кривдникові напоказ демонстрував би, що мене хочуть інші, що інші упадають за мною. Навіть якби це й не відповідало дійсності, я грав би цю роль фліртувальника. Зрадникам, як правило, це не подобається. Бо в зрадника (це теж парадокс) ще більше загострюється почуття власності. Зрадник хоче ще дужче прив’язати до себе нещасну другу половину. І коли він дізнається, що вона дозволила собі зайвого, то закатає грандіозні розборки, трасне дверми і буде щасливий за спихання своєї вини. Його сумління очиститься від докорів, він знайде зачіпку для спускового гачка. Він усе життя перетворює на ретельний пошук оцих от зачіпок, які перекриють його власну провину. Зі зрадниками жити не можна, тому що саме ти, а не він будеш винен. Зраду треба прийняти як відмикання клітки. Поклювати зернятка, попити водички, вилетіти — і налітатися досхочу, адже завжди є куди повертатися. І завжди є чим козиряти перед винуватцем, завжди є джокер, яким можна побити будь-яку карту. Щоправда, життя тоді перетворюється на терпляче вичікування вдалого моменту — але в цьому є свій канон гри, своя напруга, свій тонус.

Тим паче що однолюбів не існує. Це протиприродний стан. Свідомо відмовляти собі в задоволенні закохуватися — це наруга над собою. Ти ж не носитимеш усе життя одну й ту саму сорочку, не їстимеш тільки олів’є. Якщо ти здоровий і вимогливий до життя, то мимоволі реагуватимеш на нові взірці. І фізика зазвичай перемагає, і не завжди це є зрадою. Це радше збільшення навантаження на м’яз. Ти вже опанував певний рівень стосунків — тож настає час іти далі за природою колекціонування. І цей процес іде в ногу зі змінами самих стосунків, в яких пристрасть випалюється і поступається місцем чомусь складнішому: довірі, взаємопідтримці, розумінню. Зрадник повинен це контролювати, трактувати свої тілесні пригоди як данину лібідо — і більшості це дається. Світ успішно живе зі зрадою, відколи існує.

«Однолюби — сексуально неповноцінні», — так уважають зрадники, які з усієї сили продовжують і підсилюють свій статевий вік, який не буде вічним.

А він не буде вічним. На твоє місце прийдуть молодші й сексуальніші, і їхні вії будуть іще красивішими, ніж були у Мальвіни, і їхня шкіра буде ніжна-ніжна, як пергамент, їхня мускулатура буде провокувати виділення секрецій — а ти відійдеш на марґінес подібних до себе пережитків молодості, і тебе чекатиме пошук не пружності, а обвислості, яка відповість тобі взаємністю або не відповість. Подруга вже зараз хвилюється, що по деякім часі почне програвати конкуренцію молодим браконьєркам із ніжним макіяжем, тому пічкає себе пілінґами, пресотерапією, контурною пластикою, і треба сказати, навіть у зрілому віці вона відіб’є в когось молодого хлопця і візьме його м’яз у тимчасове користування.

Долати мораль мене навчив дідусь. По-собачому відданий однолюб дав чи не найкращу науку, чому життя в доморальну епоху було більш натуральним. Спарювання тоді ще не було актом освідчення. Інстинкти ще не були осідлані поняттями правильності. Життя без архиєпископів змушувало первісних людей самим визначати свої критерії, застосовувати їх як заманеться (або не застосовувати). За це не було покарання. Покаранням був негативний чи гіркий досвід, от і все. Люди аналізували лише вчинки, що сталися, а не наміри. Нікому в голову не зайшла би думка вибачатися за думку. За те, чого ще не сталося, ніхто не ніс ніякої відповідальності, бо це було би вершиною абсурду. Недовіра до власних почуттів ще не була епідемією. Ніхто нікому не наказував пізнати самого себе, тому що душі ще не були настільки старими і пошарпаними. Похвала не була актом милосердя. Внутрішній стрижень заважав іти на бездумну самопожертву в ім’я абстракції, а тим паче потім ґлорифікувати її. Самиця могла пожертвувати собою заради щенят — але не заради ареалу проживання, який потім став зватися батьківщиною. Гуманітарні казуси не мучили ночами. Самобичування було ознакою явного дебілізму чи недоумкуватості. Самообмеження були необхідні передовсім для того, аби звірити території ненападу. Спокуси не були спокусами, бо їм ніхто не опирався, і кожен крок, навіть невірний, був кроком розвитку, пізнання світу, розширення горизонтів. Наївність та інфантильність ні в кого не викликала зверхніх насмішок. Ще не існувало такої великої безодні підозр до всього сущого. Не було потреби зумисне підкреслювати людяний вчинок як щось шляхетне, помітне. Життя у злагоді з природою було щедрим, безмежно розтратним, ніхто нічого не економив, не було жалості й справедливості. Щастя не мало своїх формул, воно було цілком досяжним станом. У світі прямих загроз і повсюдної смерті як селекції жилося так, аби встигнути. Не було часу на маски. Все жахливе, тиранічне, зміїне в людині допомагало їй отесувати себе. Ніхто не ризикував опинитися на стороні добра і зла, бо первісний, доморальний світ був безстороннім, пласким і спільним, як літальний диск фризбі.

— А давай влаштуєм дурку, — іноді на товариша щось находить.

— Яку?

— Підемо до клубу.

— Який клуб? Я не терплю клубів, там у мене сідає зір.

— Нічний. Будем пити абсент і відриватися. Як колись.

— Колись ми не пили абсенту. Ми пили найдешевше вино, чорнило.

— Йой, який ти нудний! Будемо пити щось інше. Ну?

— Курва, а чого би ні? — на мене теж інколи щось находить.

Курв і справді виявилося більше. Я не думав, що зараз усе так просто й доступно. Клуб не манив, а відлякував своїм похмурим входом із бусурманами-охоронцями. Це нагадувало спуск у сире, заражене спорами грибка підземелля, де на стінах висить павутиння з личинками комах. Нам і справді довелося спускатися в цоколь, напівпідвальне напівприміщення, в якому перемішався запах кальяну, травки, бехерівки і розігрітих спітнілих організмів. Вони, організми, нервово сіпалися в такт кислотної музики (вона змахувала на ейсид-хауз). Занепадницький антураж стін, на яких безвекторні лінії абстрактно намагалися наздогнати одна одну, перестрибуючи зі стіни на стіну і створюючи ефект безконечності, — цей дух лоботомії надихав на цілковите й безповоротне гріхопадіння. Нам шепнули на вушко, що можна буде отримати піґулочку екстазі, якщо захочеться, але ми відмовилися, вважаючи непристойним штучно прикрашати всю цю велич глупоти навколо. Тут навіть і не пахло дансинґом, сюди ніхто не прийшов танцювати. Це було місце анархічного знімання, де люди не дивилися один на одного, а оцінювали, прицінювалися, пристрілювалися. Дарма що в радіусі цих стін не було жодного організму, якому ти хотів би дати орально, — збуджує сам процес вибору. Люди ніби вивчають подане меню і запитують самі в себе:

— Сьогодні мене тягне на жирне м’ясце? Чи, може, на океанську рибину? Чи, може, нині пісний день? Чи, може, варто скуштувати щось народне, домашнє, де кров із молоком?

Люди тицяли очима в обраний пункт меню, і він опускався в кошик, вони йшли до вузюсінького гардеробу, нетерпляче накидали на себе верхній одяг і, навіть не защіпаючись, покидали біржу бажань із великою вдячністю.

У гардеробі працювала старенька пані, пенсіонерка далеко за 70, у крупних лінзах, які перетворювали її зіниці на макові зернятка, вона була закутана у вовняну безрукавку з візерунком у формі переплетеної ковбаски. Вона була повноправною господинею цього закапельного алькову, на мініатюрному столику стояли електрочайник, розпочата пачка цейлонського чаю в пакетиках, надкраяний батон у поліетилені — ця бабуся була діамантом у цьому місці плотських виділень. Її зовсім не обходила ні розпуста, що панувала довкруж, ні обкурені юнці. Вона скляним зором, оправленим у короткозорі лінзи, холодно дивилася на цей лупанарій, їй було комфортно тут. І нам було комфортно разом із нею.

Ми замовили абсент (таки абсент!), хоча, ясна річ, це був не автентичний абсент, а звичайна полинова настоянка з яскравим барвником для кращого ефекту. На нас почали звертати увагу, точніше, на наш спокусливий спокій. Ми не метушилися, не зиркали в усі кути, не просвердлювали організми своїми хитливими очима — ми абстраговано сиділи на боковій канапі, більше мовчали, ніж перекрикували музику, і це набагато більше привертало до себе увагу, бо набагато природніше було би сіяти навколо гачки для майбутніх жертв. Ми сьогодні не мисливці. Ми сьогодні мовчазні спостерігачі. Ми виглядали, як доконані іноземці. А неземне благоговіння перед іноземцями закладене в нас на рівні ДНК. Кожне імпортне слово, ім’я і прізвище, не кажучи вже про живий суб’єкт, викликає в нас дивне орабовласнення. Ми ладні зменшитися, скукожитися, скластися увосьмеро в нереальну компактність — і з завмиранням серця поглинати кожен прояв іноземця. Те, як він жестикулює пальцями, як одягає окуляри, як зав’язує шалик, як їсть, як тримає айпад. Десь глибоко в душі я чудово розумію наших давньоруських пращурів, які покликали на ці землі скандинавських вікінґів і попросили їх правити ними. Наші предки ніби на тисячоліття вперед розписались у власній нездатності будувати свою державу. Ми можемо в ній жити і помирати, але ми не можемо її будувати. Для цього нам потрібні вони — імпортні правителі, носії кращих звичок, чистішого генофонду, живі взірці успіху без зайвих заморочок на тему своєї всесвітньої місії.

Я вже не раз переконувався: все найбільш значуще я отримував саме тоді, коли його не прагнув і не шукав. Зазвичай щастя ніколи не приходить до того, хто за ним бігає. Щастю доводиться тікати, такі правила гри. Наше непроявляння взагалі ніякого інтересу до організмів сильно обурило їх. Вони почали між собою змагатися, хто першим вирве нас із пазурів нірвани. Такого зухвалого пропонування себе не могла собі дозволити навіть моя ніцшеанська подруга, і я вже почав шкодувати, що її тут нема. Вона зараз, напевно, перехильнула би келих, кокетно промокнула кутики рубінових губ, стала своїми обцасами на дермантин канапи і в такт музиці оголосила б:

— Шановні бляді, розслабтеся. Нині не ваш день.

Я хіхікнув би, мій товариш прикрив би похилену голову рукою, а бабуся з гардеробу нам підморгнула б. А так ми виглядали надто по-снобськи. Танцювати не хотілося, полинова настоянка сповна задовольнила наше самолюбство авантюристів — і ми, оточені легкодоступними, безкоштовними, безвідмовними ротовими порожнинами, зрозуміли, що вже давно переросли цю дешевизну падіння. Нам хотілося падати вишукано, елеґантно, зі смаком і усвідомленням краси декадансу. Це буде — але не тут, не в цій кунсткамері. Ми пішли не назад, а геть.

Я був готовий піти геть на самому старті моїх стосунків. Що більше я зближувався, то немічніше почувався перед незавершеною історію розриву. Не свого. Закохуючись у когось, ми твердо вважаємо, що маємо право обнулити минуле цієї людини, ми претендуємо бути першою главою нової повісті й вимагаємо, аби наші стосунки не виростали з чиїхось попередніх. З акцептацією пам’яті у нас завжди значні проблеми, особливо якщо ця пам’ять — не наша персональна. Я теж захотів скасувати тяглість почуттів, забувши, що навряд мене могла би покохати людина, яка не має досвіду в цій тонкій справі, адже покохати мене міг лише віртуоз. Я не з тих симпатяг, які одним поглядом закручених вій можуть стягнути чужі труси. Мене потрібно розкусувати і смакувати, як кедровий горішок. Я не є стандартною пережованою красою, яка фаршем розпласталася перед тобою. Інтер’єр моєї душі занадто бароковий, аби ось так просто потрапити з порога та й у спальню.

Мене різонув той телефонний дзвінок. Я підняв слухавку і почув голос минулого. Колишнє кохання мого теперішнього кохання. Цей дзвінок в одну мить обвалив усі естакади, які розрегульовували нас обох на різні рівні, аби ми не перетиналися. Я розумів, що людина, яку я покохав, не вчора виплигнула з пробірки і що вона теж має свою історію розриву. Але досі це мене не стосувалося, воно існувало за замовчуванням у паралельній реальності, темній кімнатчині спогадів — і не більше. А оцей дзвінок мене проти волі вмонтував у чужу історію. Я відчув себе зайвим.

— Вам кого? — я міг би не питати, бо зрозумів, хто це і до кого. Голос уже не чужого минулого назвав ім’я. — Немає вдома.

— А це хто? — пролунало запитання, яке остаточно зробило мене дійовою особою їхніх нез’ясованих взаємин. Я назвався. І відчув, що образив. Телефонний кабель пульсував нервом. — Прошу закликати. Я ж знаю, що (називає ім’я нашої коханої людини) зараз має бути вдома.

— З чого б це раптом?

— Прошу покликати до телефону, — наполегливість вилазила зі слухавки і погрожувала побиттям.

— Немає вдома. Що, з першого разу не доходить?

— Слухай, ти… — я вже почав уявляти розбірки дворової пацанви. — Мені треба поговорити з цією людиною (називає ім’я свого кохання). У нас є одне незакрите питання.

— Ну то подзвониш, коли ця людина буде вдома, і поговорите собі. До побачення!

Я поклав слухавку, і ця дія ще більше розкрила незакрите питання. Я виявився не готовим увійти в їхній незавершений сюжет. Я гадав, що стосунки можна починати лише тоді, коли всі шлейфи відрізано. Відчув себе транзитною станцією на шляху до самообнови. Мною промиють свої рани, зцілять свою розтерзану душу, поряд зі мною пересидять грозу, і коли вже не буде від кого переховуватися і засвітить сонечко, підуть собі далі, подякувавши за гостинність і розуміння. Я ніби наступив на довгу фату, яка волочилася весільною доріжкою. Ні, я не хочу бути клином, яким вибивають інший клин. Не хочу змагатися, навіть маючи беззаперечні шанси на перемогу в першому ж раунді. Культурні люди полюбляють обирати сакральні жертви, тому що їм замало просто вбити, тож є необхідність знищувати помпезно. Я призначив сакральною жертвою самого себе.

— Тобі дзвонила одна людина. Ти її ще любиш, правда? — я говорив сухо і відчужено, боячись викликати жалість до себе. Я старався, щоби моє запитання не звучало претензійно.

— Ні. Не люблю.

— Як я маю ставитися до його дзвінка?

— Мені зараз тяжко…

— А я думав, нам зараз легко. Справді так думав.

— Ми були разом 7 років. Ти повинен зрозуміти, що не так легко рвати з таким великим періодом часу.

— У вас усе закінчено?

— Так.

— А чому він каже, що у вас незакрите питання?

— Він так сказав?

— Уяви собі.

— Він досі не може змиритися, що мене втратив.

— А ти?

Мені було неприємно поводити себе як слідчий якогось вошивого райвідділу. Але іншого способу, ніж динамічний словесний пінг-понг, у мене не було. Я не звик бути другим.

— Це все трохи свіжо. Я його вже не люблю, але так просто вирвати з корінням ці 7 років теж не зможу. Допоможи мені.

Я вперше сказав своїй коханій людині: «Ні!». Ні, ні і ще раз ні. Я не буду допомагати собою. Я тут не для того, аби сприяти швидшому забуванню. До мене не потрібно втікати від свого минулого. Я з більшим спокоєм готовий сприйняти фізичну зраду, ніж бути свідком прощання з глибоким почуттям не до мене. Не відомо, що з цього гірше.

— Ні. Я не буду тобі допомагати. Мені потрібна людина, яка цілком готова до стосунків зі мною.

— Так і є.

— Тоді прошу закрити всі свої питання, — на моєму обличчі не рухнувся жоден мімічний м’яз. — Я завжди буду поряд. Якщо треба, я зачекаю. Я нікуди не поспішаю. Але я не буду конкурувати з історією тривалістю 7 років.

Я брехав сам собі, тому що це — улюблене заняття всіх закоханих. Ясна річ, я вічно конкуруватиму з сімома роками, прожитими до мене. Ясна річ, мене, мої повадки, мої вчинки, мої поцілунки, мої доторки, мої запахи будуть порівнювати. Це неминуче. Мені доведеться наосліп конкурувати з тим, кого я не знаю і знати не хочу. Я житиму, вважаючи сам себе вичерпним критерієм, а насправді буду поміщений в іншу шкалу порівняльних характеристик, де ніхто наперед не озвучить вхідних даних. Мене це завело. У мені прокинувся бунтар, приспаний тихістю кохання. Мені закортіло перемогти віртуального суперника хитрістю. Я відступив, аби ще більше припнути жертву до себе. Я навіть мав би бути вдячний тому телефонному дзвінку. Він змусив кохану людину вибрати мене. В мене тицьнули пальцем і призначили щасливим. Який же ж той голос у слухавці молодець, що не відступився! Вибрали мене. Короткі гудки. Вали звідси. Питання закрито.

Ми з коханою людиною назвали його Чарлі. У нього зграбне тільце і маленькі очка, як ґудзички. Чорні, блискучі, майже без зіниць. У мене іноді закрадається думка, що Чарлі може бачити тільки тіні. Мабуть, це цікаво — розпізнавати людей не фронтально, а за їхніми видовженими тінями, такими собі людськими штампами на землі. В усіх тінь темна. В людину порівну закладено добра і зла, і це вже справа людини — які риси в собі розвивати, а які притлумити. Я знаю занадто багато тих людей, у яких, крім гельмінтів, живе ще зло. Дуже шкода, що недобрих, дрібних, приземлених людей більше, незмірно більше. Це взайве доводить, що зла людина — більш природна, а добра — та, яка попрацювала над собою і змінилася.

Чарлі відчув це на собі у повну силу. Чарлі — голуб. Я вертався додому і побачив у дворі його (тоді він іще не мав імені). Він лежав на холодному бетоні і повзав по ньому, не маючи змоги злетіти. Важке і дуже поширене видовище. Я підійшов поближче і побачив, що в нього травмовано обидві лапки. Все, що він міг, — плазувати на пузі. Наплазувався до крові. Зовні Чарлі здоровий і повноцінний, має апетит і волю до життя. А от літати і пересуватися не може. А значить, жити він не може. Хіба як курка — у великому тазику клювати просо з рисом і трагічними очима вдивлятись у вікно. Інвалід, ЛГБТ, етнічна меншина, геній. Двома розправленими крильми він упирається об боки тазика і намагається випорхнути назовні. Перші два дні йому це ніяк не давалося — лише здіймав вітер. А на третій день здійснив прорив. Вилетів із тазика на підлогу і гордо поплазував у напрямку сонячного світла. Вперся голівкою об стіну і втишився, приймаючи сонячні ванни. Чарлі — жива алегорія на людей, які мають ціль, проте здійснити її не можуть. Кимось покалічені. Вчора ми попрощалися з Чарлі. Сусідка з дому навпроти забрала його до ветеринара, який за містом має голуб’ятник. Там його виходять, і він зможе доживати віку поряд зі своїми родичами. Ми врятували його від смерті, забравши до хати. Але ми не можемо перетворити Чарлі на курку. Своєю появою в нашому житті Чарлі завдячує другому поверхові. Реґентша церковного хору підібрала голуба в під’їзді і принесла дітям. Ті побавилися один день і викинули у двір, як сміття, ще живе. Найгірший звір — це людина. А особливо діти. Це звірі від природи, які вчиняють гидоту зі щирою невинною усмішкою. А тільки-но почнеш їх карати — назвуть садистом.

Я привчив кохану людину не проводжати мене в дорогу. Це ускладнює мій стан. Чарлі теж волів би не бачити співчутливих поглядів навздогін. Останнім часом доводиться багато їздити, і я вже починаю любити це слайд-шоу пейзажів за вікном. Щоб устигнути на ранковий експрес, доводиться прокидатись о четвертій ранку, тривожити застояну атмосферу сну і вилізати з-під саркофагу, одного на двох. Я напотемки пальцями намацую свої хатні капці, нечутно ступаю кожен крок, аби не розбудити, виходжу на кухню, запалюю настінну лампу і ставлю чайник. У всіх рухах — надмірна обережність, яка завше перетворюється на протилежність: усе падає, стукає, голосно дзюрчить, і я починаю сміятися з самого себе.

Дорога на вокзал — моя найулюбленіша частина цих невиспаних станів. Немає людей. Узагалі немає. Колись у дитинстві я прочитав скандинавське оповідання про хлопчика, якого всі дратували, і одного ранку він прокинувся в місті без людей. Він невимовно зрадів. Усі гойдалки, пісочниці та атлетичні знаряддя на дитячому майданчику виявилися порожніми, не було ніяких черг, не було цих товстоногих мамаш із візочками на лавках по периметру. Все — тільки твоє. У магазинах не було покупців і продавців, можна було вільно зайти за прилавок і досхочу набрати шоколадок і жувальних пастилок, і все це на халяву. Вулиці були порожні, можна було гасати на ровері по проїжджій частині, асфальт на якій завжди рівніший. Школа — до побачення. Коли я все це прочитав, то був у дикому захваті. Мені не­зрозумілим був моралізаторський фінал — мовляв, він почав сумувати за батьками, шкільними друзями та дівчатками в пісочниці. Я не почав би. Ідучи ранковим знерухомленим містом, я почуваюся скандинавським хлопчиком, єдиним мешканцем світу. І мені приємно уявляти, що в цих зашторених вікнах немає подразників, що вранці з під’їздів не висипляться безіменні люди, чужі один одному. Життя інколи можна трактувати як антропологічну експедицію з метою вивчення справжньої природи популяції. Звуки моїх кроків по ранковій недоторканній бруківці живцем помирали у кожному шві. Залишені мною сліди встигли висихати, перш ніж на нього стане чиясь підошва. Я залишав після себе фльор розвіяних думок, їх неможливо було сконструювати докупи, а лише інтуїтивно здогадуватися з уривків. Я грудьми розтинав кисневу гущу, моїм повітрям не дихав ніхто більше. І цей порожній світ не здавався гігантським, а я в ньому не здавався піщинкою, зовсім ні. Він був настільки моїм, наскільки можливо було охопити його поглядом чи планами. Вилюднення ставало благом. Мені хотілося зайти в перше-ліпше помешкання, взяти будь-яку річ, і так по черзі аж до безконечності. Я ладен був принести цю гекатомбу — семизначну жертву в ім’я відсутності зла, адже я не міг би бути злим на самого себе, єдиного. Зло померло би шляхом відмирання, оскільки воно втрачає свою суть, якщо його не завдають комусь живому. Весь синонімічний ряд принижень теж зазнав би евтаназії, позаяк знущатися можна лише з когось. Відсутність об’єкта дії унеможливлює будь-яке правопорушення. Неможливо нашкодити порожнечі.

— Куди ти валиш, придурку! — двірник у світловідбивному жилеті повернув мене до світу двоногих. Виявляється, в задумі я наступив на купу листя, ним нагромадженого.

Бабця кожної осені завжди палить листя з городу. Сиза курява починає пихтіти до неба, як вугільний локомотив. Цей запах нагадує про санацію, про необхідність знищувати відмерле. Деколи я запитую себе: ЩО думали мешканці міста Oświęcim, коли з табору Auschwitz здіймався такий самий стилет диму, як і з бабциних грядок? Цей дим спалених людей потім осідав на їхні грядки, так само, як цемент осідав на мій сад у містечку М. Люди споживали дари природи з мікрочастками євреїв, причащаючись сатанинською епохою.

Поки вона грабає листя і дерен із рештками пагонів і кореневищ, бабцю можна подумки перенести на підзолисті ґрунти Сибіру. Там Іруся зі Стефком теж мали свій наділ землі. Заслані росіяни непробудно пиячили і заростали бур’янами (а вони в тих краях дорівнювали кількості живих мерців). Іруся заплакала, коли в сусідських заростях навесні побачила звичайнісінький перстач — маленькі жовті квіточки з маслянисто-лакованими 5-пальчастими пелюстками. Такі самі росли у Львові, біля фундаменту її кам’яниці. Поки не зацвітали яскраво жовтим, ці рослини нагадували суницю, вони тулилися до стін, намагаючись вийти з-поза зони дощу. Живописний бур’ян нагадав про її теперішній стан — теж бур’яну, який хтось ретельно виполював, готуючи ґрунт для засадження. Вона за частку секунди подолала тисячі кілометрів і зазирнула у вікно свого помешкання, в якому лишилися її одяг, перший буквар і навіть перший зубчик, який батько завбачливо зберіг на пам’ять в інкрустованій шкатулці. В її кухні господарювала інша жінка, в її спальні відпочивали інші діти, її перший буквар і зубчик уже давно гниють на сміттєзвалищі, бо яка розумна людина триматиме вдома чужі біоматеріали? Перстач біля фундаменту затоптували чужі ноги. Рідне стало вмить чужим. Побачивши ці буденні жовті квітки з розряду мас-маркет, Іруся як ніколи ясно усвідомила, що вона більше ніколи туди не повернеться. Ніколи. Львів передав останній привіт цим жовтим бур’яном. Вона, спершись об граблі півстоліття тому, мовчки прощалася з надією коли-небудь побачити кольоровий сон у рідному ліжку чи бодай випросити у сільських мешканців свої речі назад. Або викупити. Згодом вони так і сказали:

— Викупіть усе своє — і ноу проблем…

У неї залишився один перстач на згадку про ампутацію минулого.

І вона сприйняла це як рецепт схуднення. Вона наче скинула всі нагромаджені досвіди, аби змогти перелетіти через височезну стіну забороненого повернення до себе. Їй це далося. Зараз вона грабає осіннє листя, перед тим занесла плоди до пивниці, перед тим позамітала у своїй (своїй!) хаті, перед тим приготувала Стефкові сніданок, перед тим вибігла до магазину ліґумінів купити макову булочку, перед тим рано прокинулася і ще не вставала, а продовжувала ніжитися під ковдрою, зверху на якій було покривало з гавайської тканини, бо в хаті зимно. Там, у таборах, теж було зимно, там теж треба було грітися, але жоден вовняний коц не міг замінити жевринку віри у своє повернення під жорстоке небо батьківщини. Вона дивиться зараз у кіл диму, який, як зварйований, коптить небесну твердь, тверду і нещадну, ніби хоче одурманити небожителів, інтоксикувати їхню цнотливу зверхність до обивателя внизу. Такі ж сизокрилі стовпи тягнуться до небозводу з інших городів. Але цей — особливий. Він — бабцин.

З вікна потяга добре видно людське порпання на полях і присадибних плантаціях. Тримаючи в руках чужу писанину, слухаючи плеєр через навушники, я мчу кудись уперед — а ці люди так і лишаються згорбленими, прибитими до землі. Ця рустикальна картина ніяк не йде мені з голови, коли я зі швидкістю 160 км/год розрізаю час. За вікном не існує часу, він закляк у цій сутулій фігурі, він воском сплакався над людським хребтом у формі знаку запитання. Напевне, ці самі постаті горбатилися ще в ті часи, коли інші народи повставали на прю проти закріпачення. Люди масово мігрують, виїжджають із села, але село з них не виїжджає всі ці століття. Весь універсум уміщається в їхній стодолі, і в цьому є глибинна мудрість людини зі світу вузьких можливостей і багатовікового сколіозу.

Тягучка сіл за вікном ще більше увиразнює стиковість мого краю. Він придуманий Богом як пограниччя, прикордоння двох світів. Тих світів, в одному з яких сонце сходить, а в іншому заходить. Вони не можуть уміститися в один окрес, тому що їх роздирає внутрішня суперечність задуму. Рухаючись далі на схід, я щораз сильніше відчуваю пустельний подих азійщини. Він береться ген від іга, від вузькоокої пустелі Гобі, від акцесорних мінералів Алтаю, від Турґайського плато, від усього того, що прозорим зефірним вітром імпортує насіння бідності й терпіння на захід, аж сюди, на ці зеленокосі бескиди й пагорби. Я — сходофоб. Кожного разу дорога на схід заражає мене ортодоксією, обвішаною доґматами, з килимами на стінах, квадратними шапками з нутрії, календариками президентів у серванті, залізними коронками на передніх зубах. Ти мисленнєво перетинаєш збручанський кордон західної цивілізації — і тонеш у болотній неозорості євразійства. Інша мова, інший мелос, інша дидактика, інша органолептика, інший епос, інший пантеон, інша оптика, інший масштаб, усепоглинаючий та аґресивний.

— Прошу пані, подайте мені серветку.

— Чєво-чєво?

Сука. Дурепа. Лярва.

Два світи розполовинилися десь посередині мого шляху, і я, випадково задрімавши саме на цій середині, подібно коматозникові, розплющую очі вже в новому світі, який конфліктує з моїм рідним. Повз мене труться люди з іншим квасом у голові, з іншим поглядом на дійсність, і це «інше» незримо затягує мене в орієнтальний світ, немов водокрут потонулого індивідуалізму. Ти хочеш вимушено відбути у цьому сході свою поїздку — і якомога скоріше повернутися назад, додому, в цивілізацію замків, фортець, доглянутих чепурних передмість, апостольських префектур, багатомовних країн, з запахом ґлясе і доппіо, кльоцків і куті, з культом толеранції та права бути собою. Схід страшний. Він нестерпний, тому що неотесаний. Він зупинився в напіврозвиткові, в напівокультуреному стані. Він заохочує приблизність. Його гаслом є «менше думай, більше вимагай, щоби зверху дали». Коли я потрапляю в орбіту сходу, то задраюю всі шлюзи, аби в мене не проникла бацила ортодоксії. Жахливі топоніми, названі на честь виродків чи кон’юнктурників, ще більше змушують одягнути на себе водонепроникний костюм натівського стандарту. Задуха, кінця-краю нема, суцільний терикон упритул до зауралля. Доводиться вимикати органи чуттів, аби, всяке може бути, ненароком не сподобався загальний стан чорно-білості, яка знеструмлює мислення. Простір сходу настільки колосальний, що нема сенсу йому опиратися. Тому краще в нього просто не потрапляти. Я б залюбки — але ж доводиться кожного разу перетинати межу двох світів у повному обмундированні. І пильнувати, щоб чогось не підхопити. Вертаючись назад, коли я перетинаю рідні терени, моя душа розкривається, як чистий лотос у мутній каламуті. Втеча від сходу мотивує.

— Більше туди не ходи. Обіцяєш?

Мама стоїть на сходах у чалмі й наказує туди не ходити. Вона завжди по-східному замотувала рушник після ванни. І щось наказувала. Прищеплена мені нівеляція заборон — це її заслуга. Вона не хоче, аби я туди ходив. Я кажу, що не піду. І не обманюю, бо вона просить «не ходи», а я туди не ходжу, а їжджу. Сідаю на ровер, вибираюся на розбиту кільцеву, слухаю флейту вітру і мчу, налягаючи всією вагою тіла на педалі. Я люблю туди їздити.

За містечком, в апендиксі траси, ховається зелений масив. Туди ніхто не завертає. Там тупик. Психлікарня. Найромантичніше місце дитинства. Місце умовностей, місце відносності, згусток імпресіонізму. Психлікарня розташована в облупленому маєтку графа Скарбека (він мав коханку, дружину місцевого конюха, і лише невиправні психи могли зробити в цьому суворому старовинному палаці притулок для подібних до себе). Масштаби руйнацій полонили мене з першого разу. Я проникав на небезпечну територію крізь проламану секцію в символічній огорожі, ховався в затінку столітніх буків та ясенів — і дивився на запаскуджену пишноту графських покоїв. Усе поселення, разом зі свійськими тваринами, могли легко поміститися в цій махині. Натомість її віддали на розтерзання радянській психіатрії. Лікарню переділили на так звані корпуси, але найбільше мене цікавила доля стилізованих веж. Що там у них тримають? Скручені матраци, відламані бильця ліжок — а може, там щось на кшталт карцеру, камер-одиночок для буйних? У цих вежах були крихітні віконечка, і здавалося, з темних нутрощів вежі чиєсь безумне око з червоними крововиливами спостерігає за мною. Монументальний декор палацу канув у лету, і тепер він більше нагадував людьми забутий санаторій із запахом лічниці, і цей запах тут стійко стоятиме навіть тоді, коли термоядерна бомба зрівняє все з поверхнею землі. Вакханалія добудов, перебудов, доєднань і приєднань змушувала тіло графа перевертатися в домовині зі швидкістю пропелера.

Недалечко стояла капличка, але це голосно сказано: вона сором’язливо ховала в зарослях свою розграбованість і розбомбленість. Готичний каркас без даху рівнобедреним трикутником упирався в небо, стіни були покусані часом аж до глибини червоної цегли — здалеку вся капличка виглядала, як кровотеча. Середина каплички заросла кропивою, вона пекла і не підпускала до своїх відкритих ран. Стаґнація колись помпезної архітектури чудово пасувала прямому призначенню цієї місцини. Шизофреніки, параноїки, гіпотиміки, соціопати та інші «захворювання з гострим перебігом» жили у графському маєтку, точніше — у своєму світі, який трафаретно наклався на помираючий палац. Пацієнти прогулювалися прилеглою територією, і я ловив кожен прояв їхнього пограничного стану. Я бачив жінок, нечесаних, розтріпаних, сивих, із прямокутним підборіддям, вони нагадували портрет Бетховена з музичної школи. Хтось поводився налякано, уникаючи найменшого зорового контакту зі світом, а хтось навпаки — почував себе повноцінним володарем цієї резиденції. Чоловіки були в іншому корпусі, вони були набагато цікавіші. Лисі, з фіолетовими венами на тімені, з загостреними скронями, ці люди від тотальної бездіяльності шукали собі пригод і знаходили у кожній травинці, пір’їнці, а якщо поталанить — у живій душі. Худі, як кощії, висушені, як гербарій. Дехто з них ходив у банному халаті з капюшоном, голі й розчахнуті нарозтіж. Пояси безпомічно волочилися за ними, а їхніх зморщених пенісів навіть не було видно з-за кучерявого куща лобкового волосся. Санітарки з бідонами в руках байдуже проходили повз них, як попри гіпсові статуї, не звертаючи ніякої уваги. У цьому панно саме вони, санітарки, були ненормальними. Мені це нагадувало картину про рай із будинку чорноп’ятої жіночки. Він і вона, оголені геніталії та нуль реакції. Пацієнти цього місця були квінтесенцією беззахисності. Це був радянський союз у мініатюрі, мізерний мікрокосм істот, яких списали доживати віку на задвірки розуму. Всі вони мали офіційно проштамповані документи своєї безвиході. Працівниці кухні обожнювали свою роботу, тому що наприкінці кожного дня тягли додому повні торби продуктів, які призначалися хворим. Їх щоденно обкрадали з відсутністю докорів сумління. Я бачив цих жіночок, які з добрим гумором виносили крізь службовий вихід свої торби, декого з них чекали сини на роверах, вони по-господарськи, по-галицьки кріпили награбоване на багажники і перли додому. Деякі з цих жіночок досі там працюють. А от мене палац магнітив зовсім іншим: ароматом психіатрії, де ненорма ставала нормою для цього місця і нікого не дивувала, де неетично було тицяти пальцями в тих, кого більше. Кількісна перевага ненорми створювала аберацію, обман зору: ти міг бути лише наглядачем чужого стану, цілком природного. Відвідини цього фантасмаґорійного, химерного місця гарантували здоровий сон. На жаль, у мене не було ні ліхтарика, ні фізичної змоги приїхати сюди, коли темно — гадаю, мені ще більше сподобалось би. Я точно помітив би чиюсь незворушну зіницю у віконечку вежі.

А буквально в кількох обертах педалей звідси розташовувалася виправна колонія для неповнолітніх із першою судимістю. Туди потрапити я, очевидно, не міг. Територія трошки старших від мене ровесників, які вперше ступили за грань злочину, була надійно захищена цегляною стіною. Цегла вже де-не-де відпадала, і з часом, думаю, ця огорожа колонії повторить долю знищеної каплички. Над стіною виблискували гострі краї розбитих пляшок, вмуровані в стіну. Це щоби в’язні не могли втекти. Зелені, білі, бордові скельця по всьому периметру тюрми виблискували на сонці та служили вишуканою інкрустацією чужих проступків. Збіговисько хуліганів, до смерті наляканих власними злодіяннями, — такі хулігани були в кожному класі кожної школи, але тут їх чомусь не було. Поверх гостроконечних скелець тягнувся трирядний колючий дріт. Звідси ніхто не втікав, бо який ідіот утікатиме зі свого першого терміну перевиховання, тому охоронці жили на розслабоні. Вони ходили територією, уявляючи себе американськими копами, з керамічними горнятками кави в руках, смакуючи цигарку, як у себе на балконі після першого тайму. Буденність життя переплелася з атиповістю цих місць, і попурі різних доль увінчувалося обмеженням свободи. Санітарки з психлікарні та міліціонери з колонії виглядали найбільш несвобідними людьми у цьому селищі.

Якраз тюрма розлучила моїх батьків. Формально. Тата посадили на рівному місці. У маленькому містечку не так легко було виконати план із економічних злочинів, тому всепроникні органи перепрофілювалися в бухгалтерський аудит і почали шмонати всі магазини на предмет невідповідності документів. Тато завідував взуттєвим ательє, і його бухгалтерку підловили на якійсь незначній колізії. Все було б нічого, якби ця бухгалтерка не була татовою коханкою, він інколи возив її дітей на атракціони. У всьому винен татів невеликий зріст: усі наполеони мають комплекс героя, не сумісний з елементарним глуздом. Усю вину низькорослий тато взяв на себе.

— Ти можеш відшкодувати нестачу, вона не така велика, і все закінчиться штрафом плюс умовний термін, — друзі вмовляли його вимкнути свої замашки півня.

Але найближчий друг, з яким він ділив не лише шкільну пору, а й баб, пообіцяв усе вирішити. Не вирішив. Не існувало ніяких шансів зіпсути державний план з економічних злочинів у райцентрі, бідному на події. Тато сів. Конфіскація майна. Мама почала бігати по всіх татових знайомих позичати гроші, аби викупити в держави домашні речі, меблі, телевізор. Більшість його знайомих ні разу не відвідали свого щирого друга в тюрмі, хоча його утримували в сусідній області. Він був схиблений на друзях. Діставав для них імпортні товари чи рідкісні ліки. Декому з них дарував джинси на дні народження, а це був шик у найвищій фазі. Він був ладен серед ночі в самих сімейках бігти туди, куди покличе друг. Я зовсім не з таких людей. Мені завжди заважає відчуття експлуатації. Тепер він опинився сам-на-сам із собою в якійсь іншій тюрмі, інкрустованій такими самими кольоровими скельцями з битих пляшок. І він знав, що це початок нового життя. Сім’ю вже втрачено назавжди. Сяк-так мама десь нашкребла кілька сотень рублів і таки врятувала хатній інтер’єр. Вона ні разу не поїхала навідати. Лише один лист. Повідомлення з суду про розлучення. Це було останньою краплею для вчительки фортеп’яно, доньки репресованих, дружини з великими рогами, як у лося. Ігор був за.

Людям важливо бути, як усі. І страждати на догоду всім. Рвати з якимось етапом життя, розлучатися з ним — і не починати нового етапу. Життя без чоловіка не було якісно новим життям, оскільки мама втратила тата набагато раніше, ще коли носила обручку на безіменному пальці. Тепер вона одягнула шкуру представниці багатомільйонної армади розлучених жінок. З однаковим стилем нібито закінченого життя, нібито однакових больових точок. У жіночих глянцях я запровадив би спеціальну рубрику для розлучених. Тому що вони мають особливі потреби, не співзвучні з амбіцією розправити крила.

Мама приземлилася. Її можна порівняти з Чарлі — скаліченим голубом, який не міг літати і якого ми віддали до притулку за місто. Наш Чарлі таки помер там. Сусідка з дому навпроти згодом розповіла, що він занадто поранив собі черевце. Власник голуб’ятні сказав, що він і так не вижив би, оскільки інші голуби його заклювали б. У світі пернатих не толерують приземлених. Їх ліквідовують. Саме життя ліквідовує їх. Моя країна просто-таки кишить приземленими людьми, і мені постійно бракує сміливості з’ясувати: вони приземлені тому, що ніколи не літали, чи приземлені тому, що щойно приземлилися. Боюся сам себе розчарувати.

Вийшовши зі світу схематичних страждань, я свідомо почав завертати на всілякі відгалуження, відростки. І побачив: світ прямує в нішевість. Масові речі, масові вчинки, масові медіа, масове мистецтво — усе це невпинно чахне, тому що все масове взагалі не має вартості. Воно тому й масове, бо малоцінне. Людство шукає ніші, щось для вузького, обмеженого кола реципієнтів. Найкращий театр — той, який уміщає максимум 50 відвідувачів і не має підвищення для сцени. Найкращий концерт — камерний unplugged для обраних. Найкраща виставка — квартирник для друзів, які біля твоїх творів потягують алкогольний дрінк із лаймом і м’ятою. Не цікаво стає вірити в те, у що всі вірять, одягатися в те, у що всі одягаються, прагнути того, чого всі прагнуть. Авжеж, не можливо насолоджуватися загальнодоступним. Бо тоді ти сам себе позбавляєш ексклюзивного смаку. А несмаку й без тебе вдосталь, множити його означає свідомо жбурляти світ у домну китайського виробника дрібного щастя. Китайці — нащадки найдавнішої цивілізації, а це означає, що вони знають, чим усе це скінчиться. І тому заповнюють світові вітрини загальнодоступністю.

Феномен масовості обеззроїв мене того дня, коли я потрапив на територію промислового гіганта. Це було у світі сходу, у світі колективів. Зміна на гірничорудному комбінаті закінчувалася гудком-сиреною. Опустілий простір між цехами-саркофагами, які нагадували чорнобильське укриття без найменшого шва, раптом почав заповнюватися кількома сотнями робітників. Усі вони були ідентично одягнені, в однакових касках і респіраторах, це було схоже на парад біороботів з індастріал-фентезі. Вони між собою навіть не розмовляли — мовчки текли в’язкою магмою тіл до переодягалень. Наступна зміна починалася так само: сирена відкривала шлюзи і територію комбінату оживляв той самий потік людей, тільки у зворотному напрямку. Вони затекли назад у цехові ворота, ніби хтось відмотав назад учорашнє відео і переставив місцями сторони світу. Ці люди жили по гудку, як піддослідні умовних рефлексів. Їхнє слиновиділення реґламентувалося начальством зверху. Точніше, збоку, в адміністративній двоповерхівці з розлогою пальмою у фойє, пластмасовими вазонами (унікальним винаходом фітодизайну для гірничорудних комбінатів) і жалюзі, положення яких не мінялося від дня новосілля. Я почав розуміти, що з великими кількостями народу по-інакшому не можна. Їх треба помістити в якомога масовішу культуру поведінки. В їхніх вухах повинна грати приблизно однакова за стилем музика, їхні стелажі повинна заселити приблизно однакова за стилем література, їхня білизна повинна пахнути приблизно однаковим відбілювачем, а їхньою молитвою повинна стати вдячність за цю непорушність стилю, за дар стати членом братства однакових. Навіть якби компанія цих чорноробських штиків потрапила до стриптиз-клубу, то ніхто не насмілився би зааплодувати танцівниці першим, не звіривши своєї реакції з побратимами праворуч і ліворуч.

Мене чавила ця одностайність сходу, людські обличчя втрачали свої індивідуальні усміхи, одягу було заборонено не те що гавкнути — бодай пискнути яскравістю. Я розумів формулу сходу як тиранію схожості. Кожен мусить когось нагадувати, іти в кільватері проторованих стезь. І ти не можеш нічого поламати в цій цеховій галактиці, вона не помічає твого дрібного шкідництва, бо сирена все виправить. Навіть пальму у фойє не годен зрубати, бо деревина в неї тверда, як вхідна брама. Одне слово «надо» зверху — і ліс піонерських «гатов!» гарантував результат. Чорні подушки пальців. Чорні розводи на обличчі. Чорні відбитки на бюлетенях. Тріумф простору сходу. Люди самі створюють своє пекло — та лише на сході я зустрічав таку мега-кількість добровольців у творенні пекла. Великий Степ. Прискорені темпи випаровування. Горизонтальна розкіш яруг і балок, мічених прикордонними стовпами однакових країн. Край щасливих пісень на тему дрібниць. Край недоглянутих кладовищ, покинутих живими на підставі заздрості до мертвих.

Як добре, що мій світ іще не встиг цим як слід заразитися. Він тільки частково надшарпнутий, підіпсутий пліснявою, як сир камамбер, і від того став іще смачнішим. Ось чим я живу — опозиція до сходу, послідовний рух опору з метою знезараження чим завгодно: реаґентами, хлоруванням, озонуванням, іонами срібла, ультрафіолетом, ультразвуком, термоударом. Та хоч власну сечу можна пити — лиш би деокупуватися, протистояти сходові до останнього сантиметра внутрішньої свободи. Йому є де розгулятися у вандалізмі своїх одобрямсів — а я ж загину, затоптаний спільним блаженством в одностроях. Хай я буду вікінґом, який утече на свій півострів і заснує свій світ навиворіт до сходу. Хай я стану автохтоном африканського племені мурса з голими стегнами і замість тернового вінка носитиму на голові композицію з мертвих молюсків. Хай я стану реінкарнованим Шубхакарасімхою і проводитиму ритуал викликання дощу. Хай я знайдуся посеред полінезійського народу тувалу з релігією бахаї, який вірить у те, що смерть є початком повнішого життя. Я навіть готовий стерти всі стопи разом із аґностиками, які недовірливо шукають смисли. Замуруйте мене у будь-якій іншій культурі чи цивілізації — лишень врятуйте від йобнутого сходу, який виплодив релігію промислових гігантів.

Гості зі сходу з’явилися зненацька, цілком у їхньому непроханому стилі. Сценаристи «Санта-Барбари» могли би відчутно збагатити запас своїх мильних сюжетів, якби жили в моїй родині. Тато вирішив приїхати зі своєю новою дружиною, удвічі молодшою. Типова зовнішність дєвушкі, що виросла на берегах типової річки Харінка з березами на схилах. Татароподібний розріз очей, пухкі губи, розпущене пряме волосся з проділом посередині. Тато ніколи не ганявся за красунями з обкладинок, йому більше були до вподоби реальні жінки, які становили радше збірний образ. Вона додавала йому декілька павичевих пір’їн, він запросто міг козиряти молодою дружиною перед своїми мужикуватими приятелями. Перед нами також. Я його чудово розумію: він хотів продемонструвати, що в нього все добре, що він відбувся як мужчина, тому що він і був насамперед мужчина, а вже потім — батько, чоловік, годувальник і так далі.

Ми відповіли взаємністю. Окрилені одержимістю секти, ми злилися в єдине тіло за мушкетерським принципом. Вони сиділи за стіною, а ми показували все, на що були здатні. О як я божественно грав на піаніно! Я товк клавіші, як видатний Артур Рубінштейн, що відзначався розгонистою грою. Правою ногою тримав педаль, яка створювала тривале ехо кожного видобутого звуку. Наді мною світили софіти Альберт-холу, тисячний зал ахкав від кожного помаху ліктя. Це було незабутньо, ніколи раніше я не грав так віртуозно, я й не знав, що це мені під силу. Ми перемогли на своєму полі у двобої здобутків. Він міг показати лише молоду дружину, а ми — живе концертисимо.

Найбільше я хвилювався за маму, адже це їй попід носом поводили лоскітливим ворсом. Вона трималася дуже мужньо. Це був акт найвищого прощення, хоча більше скидався на акт пощади. Вона стояла вище цієї дитячої змагалки «а я — а ти». Її врівноваженість була очевидною демонстрацією перемоги, звитяги, тріумфу. Байдужість і навіть латентна прихильність робила її богинею ситуації. Справжньою богинею, яка милосердно пробачила цю інфантильність свого екс-. Їй стократ гірше було б, якби після стількох років тато привіз свою та її ровесницю, жінку з приблизно однакового ярусу, можливо, чимось схожу. А так — не було сенсу оцінювати одна одну, бо зовсім різні категорії. Бабця всі ці новини слухала по телефону, з усіма подробицями. Аж поки не сталася одна історія, яка могла статися тільки у нас.

Тато з жоною пішли відвідати свого друга (того, що не відмазав від тюрми). Поверталися пізно, але це повернення заслуговує на цілий екшн. Відчиняються двері — тато на плечах заносить свою молоду дружину. Ми спершу подумали — п’яна, як беля. Придивилися — та ні, нормальна, з дуже винуватим виразом обличчя.

— Що сталося? — мама була шокована.

— Я на неї впав.

— Як упав?

— Та йшли біля єговістки, там слизько, як холєра. Я послизнувся і впав зверху на неї.

— Вона хоч жива?

— Жива. Але йти не може.

— Як не може?

— Та ніяк не може. Навіть кроку ступити не може. Я приніс її на собі. Це п…ц.

— А куди ти на неї впав? На ногу?

— Та чи я знаю, куди?

— На хребет? На руку?

— Це п…ц.

— Занось її, клади на ліжко. Божжжжже….

Не було видно ні переламів, ні подряпин, ні навіть синців. Загадка природи. Виглядає цілком здоровою, а рухнутися не може.

— Вже ніч. Завтра будемо викликати швидку.

Наступного ранку, коли приїхав бобік, усі сусіди вже стояли у вікнах. З нашого будинку на ношах санітари виносили нерухоме тіло молодої татової дружини. Мабуть, Галя її вбила. Ні, просто набила кулаками. Ні, поранила кухонним ножем. Або підсипала щось до їжі. Варіантів було тьма, і кожен із них — цілком правдоподібний, зважаючи на бурхливу уяву мешканців містечка М. Жону повантажили і повезли до лікарні. На медперсонал і госпіталізованих теж чекав перфоманс. Молоду дружину переклали на каталку і широким ліфтом повезли до травматології. Лікарі не зразу зорієнтувалися, на яку частину тіла робити рентген. Просвітили хребет — усе нормально. Грудна клітка з усіма ребрами — аналогічно. Аж коли лікарі спустилися нижче, то діагноз просто ошелешив.

Перелам лобкової кістки. Лобкової! Я ніколи не думав, що комусь можна зламати пизду. Та мій тато спромігся це зробити. Бабця ще ніколи так не реготала. Вона не могла себе опанувати, голосно сміялася з широко відкритим ротом, закидала голову назад, показуючи зуби мудрості. Потім різко міняла позу, нахилялася вперед, як під час нападу апендициту, і трималася обома руками за живіт, бо від сміху боліли м’язи, а стриматися було несила. Тепер, коли ми на Зелені свята розповідаємо цю історію, то ржемо так, що завбачливо займаємо чергу до туалету, бо впісятися можна.

Перелам лобка. Україна вітала на своїй землі молоду дружину тата зі сходу. Один місяць постільного режиму, нерухомого. Ні до туалету, ні поміняти одяг. Мама готувала вінегрет цілими мисками, на ніч запарювала чай у термос. Навіть кілька разів розмовляла з поламаною. Я розмовляв частіше. Хоча ми спілкувалися різними мовами, дєвушка виявилася дуже привітною та лагідною. Перебуваючи майже паралізованою в домі екс-дружини, вона зазнавала потрійної ганьби самим своїм діагнозом. Ніщо так не принижує безпомічного, як милосердя — воно стає різновидом зверхності.

Яка іронія: хтось знаходить діагноз на рівному місці, правильно впавши, а комусь доводиться зумисне шукати діагноз, та ще й платити за нього. Мій товариш-мізантроп отримав повістку. Таким злим я його ще не бачив. Він поводився, як вередливий підліток у момент, коли його заскочили за сороміцьким заняттям. Одразу в напад.

— Щоб вони всі поздихали! — з уст пацифіста й мізантропа в одній особі це прозвучало як верховне прокляття.

Ніхто не хоче здихати. Всі хочуть, щоби здихав хтось інший. Для цього й існують повістки — офіційне запрошення від держави на бенкет смерті. Дивно, чому ніхто не додумався присилати повістки зразу в гробиках, таких лялькових, зменшених, іграшкових.

— Таак, ану-ка глянем по списку, хто тут у нас наступний на мертвого, — приблизно з таким настроєм військовий комісар повинен перебирати каталог новобранців. — І бажано, щоби був здоровий, молодий і сповнений життєвої сили. Саме таким найкраще вмирати.

Народна міфологія витворила свій вікодавній аналог повістки. Паща дракона. Чудовисько, що тхнуло сіркою, приходило до людей раз на рік і вимагало жертв. Бажано — юних і здорових. Методом сліпого тику люди виштовхували на середину сакральну жертву, яка мала ґарантувати їм безпеку й мирне небо над головою, вкидали її до пащі дракона і задоволено верталися на свої поля збирати збіжжя і випікати обрядові коржики. Чудовисько з часом одержавилось і почало приходити двічі на рік, у весняний та осінній призови. І вибирати юних та здорових. Ця паща — ненаситна і дурна, вона навіть смаку не відчуває, з неї смердить невмінням і небажанням розбиратись у жертвах.

— Я ж нічо не вмію! Чи вони думають, що від кулі мене захистить сила духу і патріотизму, чи що?

— Вони нічого не думають.

— Ну як же так…

— А ось ти починай думати. Треба щось робити.

— Ні, ну я не заперечую, що не дуже-то люблю людей. Як вид. Але щоб убивати їх…

Мій товариш — теж із родини репресованих. Його предки походять із бомондної родини бандуристів. Властиво, за це вони й опинились на Колимі — за організацію не перевороту, а капели бандуристів, яка співала народні думи й заборонені марші. Руки, які ніжно щипали струни, опинились у таборних теплицях і заробили поліартрит, який до кінця життя кочував із суглобу на суглоб. Бандурні руки нагадували вузлуваті гілляки, з потовщенням на кожній кісточці.

Товариш був вихований у дусі традиціоналістського націоналізму, він навіть брав участь у поваленні ленінського монумента у своєму населеному пункті. Каже, що це найяскравіші спогади — коли під натиском люду ідол упав головою до асфальту, почувся глухий звук удару, який неможливо ні з чим порівняти, голова розкололася навпіл — і звідти повипадали всілякі дошки, залишки риштування, подерті будівельні комбінезони і всяке шмаття, яким робітники, що встановлювали леніна, начинили його нутрощі, аби нікуди не вивозити. Виявляється, всі ці десятиріччя ідол стояв як універсальний смітник.

У моєму містечку теж такий був, дуже милий. Кумир був зображений добрим і позитивним дядечком, який під лівою пахвою тримав згорнуту районну газету (так мені видавалося тоді), а правою рукою вказував самісінько на комісійний магазин, наче підказуючи, що там і тільки там можна знайти справді вартісні товари доби соціалізму. Мама з подружками регулярно ходила стопами ілліча, і найкращий мій одяг був якраз із тієї комісійки. Отже, монумент цілковито виконував свою місію і влаштовував вдячних мешканок. Біля пам’ятника завжди стишувала свою ходу першотравнева колона. Кольорові кульки, гамір, святковий настрій людей, карнавальний дух. У цьому не було нічого радянського, аніскільки. Просто сіре життя отримувало нагоду зануритись у свій провінційний прототип карнавалу: жінки одягали свої обнови, які були еквівалентом «до церкви», діти несамовито гасали вперед і взад демонстрації, і навіть на бабциному обличчі я бачив відбиток вихідного дня. Напередодні першотравня нас, школярів, добряче муштрували вигукувати різні слогани, і це нам неабияк імпонувало, оскільки нас забирали з найважчих предметів і виводили на сонячний стадіон.

Повістка відібрала в мого товариша сон. Він знав, що очолить список убитих, навіть не потрапивши на передову. Тому що при одному вигляді зброї його руки тряслись, як у хворого Паркінсона, він не тямив анінайменшої різниці між бронетранспортером, «ураганом», «градом» і «буком». А танки бачив хіба що в радянських фільмах, а також на п’єдесталі при виїзді зі свого міста, та й то крізь вікно автобуса-черевичка. Товариш відчув на собі крижаний подих Танатоса. Бог смерті незримо стояв на його порозі, склавши за плечима чорні крила і тримаючи в руках згаслий смолоскип. Ще ніколи раніше його не огортав такий наскрізний, онтологічний страх. Це зовсім не той страх, який супроводжує похід до дантиста, і не той, який передує стрибкові з банджі. Це зовсім інший — з реальними обрисами, реальним підґрунтям, реальною домовиною. Цей страх має запах сирого важкосуглинкового чорнозему, хімічний запах моргу, звідки він забирав свого прадіда. Коли цей страх так зненацька і так зблизька бере тебе за горлянку, ти починаєш панікувати і продукувати найгірші припущення.

Я задіяв усі свої зв’язки. Пацифістськими переконаннями воєнком міг запросто підтертися, сидячи на унітазі. Моральну неготовність розглядати теж не варто, оскільки цей арґумент міг хіба насмішити. Сказати, що ти не створений місити армійське болото — означало образити тих, хто полюбляє місити. Назвати себе теософом — це почути у відповідь те саме «чєво?». Нам потрібна була надійна хвороба — така, що дозволила би писати кандидатську дисертацію і продовжувати бути вишуканим мізантропом.

— Я взагалі не уявляю себе в цій сфері. Якщо я вранці не помию голови, то навіть сміття винести не можу. А там яке миття голови! Я кожного дня міняю шкарпетки і дотримуюся певного раціону, — мій товариш не вгавав. — А там який раціон, які шкарпетки нахер? Я маю 3 флакончики засобів догляду за обличчям. У мене шкіра схильна до жирноти, тому я регулярно протираю її спеціальним тоніком з антибіотиком, який купляю в косметологічній клініці. Блін, та в мене після кожного гоління подразнення! В мене кандидатська горить.

— Ти забув головне.

— Що я забув?

— Ти ніколи не будеш коритися наказам. Скільки тебе знаю — ти ніколи не визнавав прямої субординації.

— Правильно. Щоби мною командував якийсь там камандір, солдафон, який не прочитав жодної філософської книжки — та пішли вони всі! Бачив я таких камандірів. Пузо випне вперед, мат на маті — він командує, блін.

— Ти ще дещо забув.

— Ну що знов?

— Ти не маєш мотивації.

— Якої мотивації?

— Ну от бачиш! Ти не знаєш, що таке мотивація.

— Ух, яка може бути мотивація? Все вже всім давно зрозуміло. Хтось гине, а хтось контрабанду жене через блокпости. Я навіть не хочу про це говорити.

— Скажи, а ти колись був на сході?

Він не любить про це говорити. Товариш був на териконах сходу один-єдиний раз. І пообіцяв собі: більше ноги його там не буде. Не тому, що не сподобалося, а тому що це інша країна для нього, ворожа, чужа, колюча і пустопорожня. Як Монголія: з минулим, але без майбутнього. Його ген репресованих, подібно до мого, на клітинному рівні не сприймає сходу як понятійного апарату, навіть якщо він і є частиною твоєї країни проживання.

Товариш їздив туди на науковий семінар. Символічно, але коли він приїхав, там якраз оголосили надзвичайний стан. Ураган. На його таксі ледве не впала стара акація, на вокзалі трохи не знесло вітром разом із дверцятами авта, а на пероні за лічені сантиметри від нього гепнувся величезний стенд. Він їхав туди зі сформованим набором упереджень, і кожне з них знаходило своє багатократне підтвердження. Повзучий потяг, 26 годин на верхній поличці, люмпенна москальня в купе, від яких рятували хіба група Muse і самозабуття. На кожну їхню репліку про країну, побут, ціни, зарплати і навіть про футбольний чемпіонат хотілося відповісти автоматною чергою. Він думав припертися в їхнє лігво, всіх вишикувати, навчити демократичним цінностям і свободам, зірвати своєю просунутістю шквал аплодисментів — і поїхати назад під прощальний героїчний марш.

На одній із проміжних станцій до нього підійшла весела провідниця молодого віку, але вже з гусячими лапками навколо очей і попросила:

— Вы выходите на перрон? Купите мне минералки, а то погибаю. Вот вам деньги, здачи не надо.

Чого ж — купив, здачу взяв собі й почув:

— Люблю львовян, такие интелигенты. Вот когда мы везли своих на митинг в Киев — совсем другие, не достучишься, — сказала і пішла, похитуючись.

Тут він на всю тривалість відрядження забув про свою рідну мову. У прямому значенні — запхав собі туди, куди воєнком запхав би його пацифізм. Розмовляти рідною було не те що небезпечно — моветон. Це не віталося. Це автоматично записувало його в ранґ чужорідних тіл, на якого слід дивитися з недовірою. В середині 90-х була ціла держпрограма: гірникам, які втратили роботу на шахтах, пропонували землю в Центральній Україні, аби ті виїжджали туди. Поїхали одиниці. Не тому, що не знають, коли орати й засівати, а тому що переміг край, друга мама, мікровсесвіт, за межі якого не хочеться виїжджати, навіть маючи в кишені шенґенську мультивізу. Товариш так і сказав: це не містечковість. Це герметизм, як на борту підводного човна, коли навколо всі свої та дзвенить у вухах від тиску товщі над тобою. Причетність до могутньої маси, моноліту, потужної сили. Ці люди від народження поставлені в однакові умови: ростеш у робітничій сім’ї, навчаєшся і йдеш ґарувати або починаєш своє. Тому людина, яка досягла висот і стала рінатом, стає суперавторитетною. Нею захоплюються, бо це умніца, стільки всього зумів, переміг інших вовків у ямі.

Товариш із одним таким бізнесюком під’їхали до ресторації. Замаячив паркувальник.

— Пошли его на… — невимушено каже товстосум. — Незрозуміло?

Людина вирішує складні питання: нині були важливі зустрічі з іноземцями, завтра йому треба перекрити неув’язки у податковій, післязавтра — вести перемовини з братвою. Людина думає про високе і серйозне — а тут якісь дріб’язкові клопоти, паркувальники. На… — і паркувальник відступає. Він розуміє, що перед ним — людина, яка досягла в житті багато і заслужила право так поводитися. Паркувальник зникає. І зовсім не ображається. Те саме офіціант. Він знає, що ці люди «пришли пожрать», і вони заслужили, аби він біля них стрибав.

— Вам не понравилась запеченная осетрина? Может быть, посоветуете, что в ней изменить? — і навіть якщо у відповідь почує лайку, то не образиться. Ці заслужені люди чогось добилися, а отже, за це їх треба поважати. Поважати не з етикету, а щиро.

Товариш увесь цей час ходив натягнутий, як тятива лука. Дійсність сходу, його уклад буття колов кожною дрібницею. Перебування в цій системі координат вимагало від нього належності до моноліту. Коли всі за столом голосно іржали, як бізони, мій товариш западав у ще більшу сплячку. Тут усі поводилися, як усі. Кожен був один одному однодумець. Як у великій щасливій секті обраних для виживання під сивим смоґом індустріалізму. Тятива мала коли-небудь луснути, і це сталося тоді, коли ген репресованих бандуристів пальнув обірваною струною.

Товариш почав шукати у всьому готелі праску. Сьогодні в нього доповідь на середині симпозіумного залу, і треба було привести до парадного вигляду зіжмакану в дорозі сорочку. Короткострижена консьєржка, майже однолітка, урочисто і з особливою акцентовкою повідомила, що праски в неї немає, а от утюг є.

Тятива обірвалась. Вона ляснула консьєржку по кислій фізіономії у вигляді товаришевого зауваження:

— Ах какая досада, любочка… А мне вот праска нужна. Знаете, что это?

— И знать не хочу.

Не треба було їй цього казати, ох не треба. Товариш вивалив їй усе, що лишень спало на думку. І про її жалюгідне походження, і про злочинність країни її походження, і про рівень її айк’ю, і про її лінґвістичну інвалідність, і навіть про паскудне снідання в цьому грьобаному готелі (хоча вона навряд чи зрозуміла слово «снідання»). Йому значно полегшало, хоча він розумів, що збоку це виглядало, ніби він кричить і тупотить перед дерев’яним бовваном, який засвоює максимум чверть почутого. Зате товариш свого домігся: адміністрація готелю помпезно виселила його за хамську поведінку. Він просто не потрапив у моноліт. На семінарі довелося виступати в зім’ятій сорочці, а ввечері поспішно покидати цей край солідарних калік.

А сьогодні повістка покликала його ризикувати своїм життям во ім’я цього самого краю утюгів. Товариш сприйняв це як каверзний вибрик долі.

— Яка там у сраці мотивація! Допоможеш?

— Звичайно. Я теж там був, як і ти. І бути там не хочу ніколи, хіба що за грубі гроші. Значить, я тебе урочисто вітаю. В тебе — пептична виразка у дуже поганій стадії.

— Яка?

— Пептична.

— Ну ти даєш….

Стефко, коли отримав свою повістку, не мав мене поряд. Я теж його відмазав би. Мама Текля усамітнилася в своїй кімнаті, де в кутику стояв домашній іконостас. Згодом він кудись зник — мабуть, життя в нову епоху було не сумісне з таким раритетом. Він був почорнілий на краях, на дотик наче масний, вимащений оливою, дерев’яне тіло іконостасу було вражено шашелем, він проривав свої тунелі, створюючи ще більший ефект зістареності. Мама Текля час від часу влаштовувала шашелеві атаку вібрацією. Хтось їй сказав, що деревоїд боїться вібрації, і коли постукувати по дереву чимось твердим, то личинки шашеля сплющуються в слизь. Коли мама Текля створювала вібрацію, це можна було прийняти за атеїзм у чистому вигляді: вона била Бога по голові, без жодного пієтету. Втім, це допомагало.

Стефко мав кілька днів на збори. Вірші й новели стали неактуальними. Домашній хлопець, дуже тонкий, не схожий на своїх однолітків по вулиці, він був заскочений цим невідворотним віражем у своїй іконостасній долі. Епоха братських могил голосно насміялася з мільйонів майбутніх письменників, професорів, митців. Стефка обценьками вирвали з його тихого світу рим, прози, сонетів і анапестів, одягнули в камуфляж і всучили в руки базуку, яку несила було навіть підняти. Стефко — і протитанковий гранатомет. Безглуздя, нісенітниця, нонсенс, дурість, глупство, повна ахінея, повістка, АТО. Минуло 70 років, а сірчана паща дракона вимагає нових і нових жертв, без пептичних виразок шлунку. Стефко, пройшовши до Берліна в обидві сторони, потім так і не став військовиком, його ніколи не вабила солдафонщина. Це знову-таки підтверджує, що армія — не конституційний обов’язок рабочіх і крєстьян, а професія, ремесло, покликання. Товариш прочитав мені цілу лекцію про це. Каже: люди вчаться на кожну спеціальність, аби бути професіоналом — і тільки армія чомусь є обов’язковою для чоловіка тільки на тій підставі, що в тебе між ногами є дещо від народження. І товариш правий.

— Ось чому я пацифіст.

— Я теж, щоб ти знав. Інакше тобі не поміг би, — не без гордощів кажу я, адже тепер у мене з’явився ще один важіль впливу на товариша.

— Не визнаю воєн. Ні загарбницьких, ні визвольних, ні наступальних, ні захищальних. Ніяких. І ніяка колективна цінність не вартує мого конкретного життя.

— Ще раз і повільніше…

— Ніяка колективна цінність не вартує мого конкретного життя.

— Що ти маєш на увазі під колективною цінністю?

— Нація. Держава. Народ. Країна. Будь-яка інша умовність. Нічого з цього не вартує моєї конкретної смерті.

— Значить, ти можеш померти хіба що за себе. Конкретно за себе, а не за когось.

— Ясна річ. Хіба що за себе.

— Але саме так народжується героїзм.

— Значить, я не герой і бути ним не хочу.

Коли я був дошкільнятком, на мене напав сусідський когут. Він був майже мого зросту, з пишним хвостом, із гребінцем амарантового кольору, який був настільки великим, що лежав на когутячій голові, як пасмо в адольфа гітлера. Когут був вічно аґресивним, він лякав навіть дорослих, коли з розчепіреними крильми і висолопленим язиком летів на рухому мішень. Я для нього був занадто жалюгідною здобиччю, тому він одним махом вилетів мені на карк і почав дзьобати в лице. Я верещав, як недорізаний, перетворившись на великий роззявлений рот. Туди мене когут і дзьобав — у вивернуті губи, залишаючи там червоні вавки. Я рефлекторно почав скидати когута з карку і, афектований, за дві секунди видерся на височезний паркан із сітки. Огорожа хиталася туди-назад і нагиналася з великою амплітудою, а я був на самому вершечку, як канатоходець-еквілібрист, спритно зберігаючи рівновагу. Мама вибігла й підхопила мене, хоча дістати теж не зразу змогла. Я був героєм, бо зумів видертися на найвищу точку свого життя на той момент. За нормальних умов я нізащо туди не дістався б. Та й після цього випадку мені ніколи не щастило повторити досягнення.

Товариш не лукавить. Для нього героїзм — абсолютно ненормальна річ, аномалія. У героїзмі є стільки ж норми, як у спанні на стелі догори дриґом. Це щось дуже одиничне, ексклюзивне, виняткове. Героїзм не може бути масовим — інакше тоді це вже не героїзм, а масовий психоз. Героїзм — це переступ через людську природу, надприродна дія, сліпий афект від люті, жаху чи відчаю. Людина мусить дуже далеко вийти за рамки буденного, аби стати героєм. Героїзм деноміновує життя і скасовує страх смерті — найрозумніший із усіх страхів. Мій товариш уважає, що люди часто плутають героїзм із посвятою, самопожертвою, офірою.

— Героїзм, — каже товариш, який уже почав спати спокійніше після отримання діагнозу, — спрямований на порятунок життя. Він і є рятуванням життя, а не навпаки. Посвята, самопожертва — це щось інше. Це наруга над інстинктом виживання і самозбереження.

Так каже товариш, який дружить зі своїми інстинктами. До героїзму не можна спонукати плановою повісткою. Природніше жити, а не гинути.

— Ти не подумай погано, — уточнює товариш. — Думаю, я був би готовий проявити героїзм, якби на мене напав злочинець у підземному переході. Або якби треба було кинутися в озеро рятувати дитину. Та й то тільки тому, що я чудово плаваю. А який це героїзм — бути гарматним м’ясом на чужій війні.

— Чужій?

— Давай не будем.

Особисте завжди перемагатиме. Товариш за останній час втратив не лише інфікованого Павла, а й колегу з кафедри. Той ішов голіруч, із фанерним щитком, проти каліберних куль зі зміщеним центром. Ішов на куражі, зі зміненою свідомістю, одержимий масовістю подвигів, які перестали бути цінними саме в той момент, коли стали масовими. Його надихали молодші від нього герої, які комп’ютерну забавку у стрілялки перенесли на живий проспект, відкритий для обстрілів із кожного закутка. Мозок відмовлявся прораховувати ризики, інстинкт притуплювався колективністю дій, азарт перевершив обережність. Товариш досі цього не розуміє. Навіщо? І що це дало класному викладачеві, якого обожнювали студентки за грайливу усмішку? Його не стало, а сонце далі сходило у час, наперед прорахований астрономами. Його обірвані плани так і зосталися в шухляді на кафедрі: нотатки для найближчого колоквіуму, недоперевірені домашні завдання другокурсників, фотографія вагітної дружини і компакт-диск, на який він не встиг записати світлини з останньої поїздки до Карпат.

— Дуже безрозсудно, — скрушно хитав головою мій і його товариш, відчуваючи жагучу вину за власну обачність, логіку і холоднокровність.

Він досі носить цю вину. Він ніколи не стане героєм, тому що занадто, ох, занадто цінує життя. Він не здатен ось так очманіло, нерозважливо стати на лезо смерті. Він для цього занадто живучий. Він занадто дорожить життям як даром, яким негоже отак безвідповідально розкидатись. У нього пептична виразка шлунку, врешті-решт.

І все-таки космологи мають рацію. Червоточина існує. Але тунель у часі надто вузенький, аби крізь нього могли пройти великі люди. І тому ця туга горловина випорскує з минулого в теперішнє дуже дрібних людей, блювотну масу людського племені. Другий такий Стефко звідти не приходить у наш час, другий Махатма Ганді чи Тереза Калькутська не виринають у водоймі нового життя. Сама лише пересіч, дрібна, як маковиння. Вона може легко протиснутися в міні-отвір червоточини, тому з минулого найчастіше ми отримуємо найгірших. Вони виявляються найбільш живучим, найбільш семижильним, найбільш витривалим біоматеріалом, перед яким навіть маестро час опускає руки. Добрі й унікальні люди погано відтворюються, тому що є занадто складними для природи. Вони — занадто неповторні, прикріплені якорем лише до свого часу, вони бояться римейків, бо найчастіше виходить пародія. А людська дрібнота цього не боїться, навпаки — саме вона вигадала міжгалактичний ксерокс, який штампує однаковість посередності. Якби я мав таку змогу, то тимчасово заткнув би цю червоточину. І з цікавістю глянув, чим є сучасне людство без домішок маковиння. Чи народжує воно велетів, чи плекає своїх гігантів, чи дозволяє душам рости доверху, до зір, а не завширшки?

Уперше на власні очі я побачив матеріалізований вигульк минулого, коли мені зливали віск. Я налякався Ганки. Огрядна, з колодоподібними ногами, повнолиця, зі шваброю в руках, у робочому халаті лавандового кольору — вона щодня, наче ключниця, стояла на вході до школи і перевіряла наявність змінного взуття. Пройти повз неї було нереально, десь саме так персонал у Бухенвальді проводив селекцію в’язнів.

На одній із перерв я вибіг на шкільне подвір’я, було травневе літепло, ми бавилися в лапанки і так захопилися, що опинилися на свіжому повітрі. Коли пролунав дзвінок на природознавство, ми вирішили брати Ганку на таран, бо знали, що вона просто так не пропустить. Ми не помилилися. Ганка зайняла позу хокейного воротаря: широко розставила товсті ноги, злегка присіла на свої ляшки, озброїлася шваброю і почала чекати на шайбу.

— Куууда…. Анууууу…

То був не мій день. Прошмигнути повз такого вправного спортсмена я не зумів, Ганка перехопила мене на льоту, я завис на її руці, мої ноги ще продовжували бігти в невагомості, але я вже був у лабетах. Перед очима промайнуло все життя. Я пручався, відбивався, відкопувався, але Ганка несла мене кудись коридором, і цей коридор не був моїм. Мені одразу пригадалася казка про те, як Баба Яга хотіла заживо зварити в казані чи то Оленку, чи Іванка. Переляк був настільки ґрунтовним, що я по ночах почав зриватися весь мокрий, мені всюди ввижалася Ганка-хокеїстка. Мама вирішила вжити заходів.

По сусідству жила ворожка. Худюща, як скелет у біологічному класі, вся зморщена, з хімічною завивкою. Вона ворожила на всіх і на все, систематично підкидала в чужі городи проколені яйця, жменю ґудзиків, оберемок голочок тощо. Її ненавиділи і боялися, зате всі ходили по допомогу. У нашій дитячій уяві ця жінка була уособленням таємничої належності до чогось забороненого і по-масонськи всесильного. Ми навіть кизил і смородину боялися в неї красти. А коли ненароком волейбольний м’яч перелітав на її ділянку, то ми між собою методом чу-ва-чі визначали сміливця, який полізе на зачакловане царство.

Мама запросила ворожку злити мені віск. Чарівниця зайшла до хати, поглядом ніби шукаючи щось по кутках. Підвела свої вицвілі очі на мене, уважно подивилася, нічого не сказала і попросила запалити газ на плиті. З собою вона принесла безформний зліпок насичено рудого, як прополіс, воску. Вона почала розтоплювати його на воді, щось шептати. Потім піднесла банячок над моєю головою і провела церемонію зливання воску. Розжарений віск застигав на поверхні холодної води.

— Перший раз таке бачу. Завжди дітям зливаються ті речі, яких вони настрашилися. Найчастіше — пси, які раптово загавкали. Бувають інші тварини, корови або коні. Бувають трупи, коли дитина налякалася на похороні. А тут складно сказати, що це.

— А що там? — мама з неприхованою цікавістю зазирнула в банячок із рельєфним воском.

— Баба Яга, чи що? — припустила ворожка.

— Я нічо не бачу. Покажіть пальцем.

— Ну ось, дивися, — чарівниця бачила щось таке, чого не бачила мама. — Оце ступа, а в ній сидить Баба Яга, бачиш, і тримає мітлу в руках.

— Не мітлу, а швабру! — голосно сказав я й пішов робити домашнє завдання.

Страх зник так само швидко, як і ворожка. Страх — базова емоція, вона детермінована самою екзистенцією. Безстрашні люди — або ідіоти, або хворі, або суїцидники, або герої, або чотири в одному. Страх завжди рятує від небезпечного кроку в безодню. Він даний нам як стоп-кран для власного безумства. Вся культура — це історія долання власних страхів, цим вона й закохує в себе. Ти можеш побачити, як давні люди поступово виходили за межі своїх географічних горизонтів, ступали в незвідане й окультурювали смерть, робили її початком нового життя, надавали їй трансцендентних змістів, хоча не виключено, що смерть і є кінцем, фінальним акордом пристрасної, натхненної апасіонати. А там — нічого, взагалі нічого, нічого-нічогісінько, тотальна всевимірна нічогість. Це буде найжахливішим розчаруванням. Можливо, саме тому крізь вузьку горловину червоточини пролізають у майбутнє лише розчаровані, безпринципні, приземлені люди, які вважають, що пуповина — це анатомічний початок шлунку і заради нього варто жити. А що, коли вони мають рацію? На жаль, навіть ворожка не знає такого зілля, яке могло би відкрити всі істини.

Я перечитав безліч книг про потойбіччя, і всі вони мене захоплювали своєю фантастичністю, своїми яскравими вигадками. Особливо я любив читати релігійне чтиво про вічне життя і воскресіння — Жуль Верн нервово курить у коридорі. Ці книжки вражали кількістю концентрованої дурні в одній палітурці. Вірити в те, що трильйони-квадрильйони трупів зведуться зі своїх гробів і оживуть під час другого пришестя, заважав той факт, що я виріс у другій хаті від цвинтаря. В кошмарному сні не міг собі уявити, як усі ці висічені на надгробних плитах прізвища, імена, по батькові одного дня розламають гранітні й мармурові постаменти й почнуть тусуватися біля старої каплички, в якій грабар зберігає зараз свої лопати, ломи й рискалі.

Рай, пекло — це стан. Це не місце, не локаль, не простір. Я дійшов такого висновку, коли наш цвинтар почав рости пропорційно з моїм дорослішанням. На тій горі, де я колись бив пенальті, зараз видніються торішні хрести і пластмасові вінки. Простір некрофілії атакує простір життя, він поглинає цілі гектари, квадратні милі. Кладовища перетворюються на альтернативні мегаполіси зі своїм містобудуванням, розмітками, перехрестями, районуванням, елітними і трущобними масивами. У моєму дитинстві на Різдво та Паску я споглядав зі свого вікна милий романтичний острівець запалених лампадок — а тепер світло лампадок стало генеральним світлом цього простору, і він уже давно виповз на всі довколишні узвишшя, і ця ґанґренозна, онкологічна, туберкульозна змія повзе й повзе далі, на сусідні лани, де я колись збирав нічиї черешні, гіркуваті на смак. Це ж як треба ненавидіти чорнозем і гумус, аби в нього запорпувати всі ці домовини з рюшем і дешевою оббивкою, а потім скаржитися на погіршення якості криничної води? Некрофілія ставить нас у позу дворняжки перед власним страхом зазнати забуття. Чомусь ми уявляємо, що наші могилки будуть уквітчані братчиками і чорнобривцями, що ми житимемо вічно у цих буковках і циферках, що хтось прополюватиме земельку, для якої наші тіла є перфектним добривом. А чи не краще просто провалитися в забуття? Хіба це не є вічність?

Я — за кремацію. Хочу, щоб мене кремували. А потім — що завгодно, мені по барабану. Попіл можна розвіяти на півдороги до улюбленого озера з сосняком, або взагалі в незнайомому місті з незнайомого моста, або поставити вдома на видному місці й давати щодня слухати улюблений джаз, або придобрити ним магнолії, які я посадив минулоріч і які на той час вимахають вище даху. Можливо, це збереже бодай один квадратний метр для чогось продуктивного. Наприклад, для ще однієї магнолії. Вирісши за кількадесят метрів від цвинтаря, я чудово уявляю світ без цвинтарів. У такому просторому світі пам’ять про людину — безцінна гуманітарна цінність, вона нічим не матеріалізується, ніякими базальтами і крихтами, ніякими хрестами з латуні. Лише — пам’ять як константа, як спомин-згадка. Не треба здвигати скульптурні композиції, не треба гравірувати портрети, у відведені дні незалежно від здоров’я і погодних умов відвідувати могили предків, засаджувати квітками (такими, щоб самі росли), полоти (щоб їх шляк трафив, ці бур’яни), мити (це ж треба з дому тягти дві шестилітрові баклажки з водою), прибирати, нарікаючи на постійний брак часу. Достатньо просто пам’ятати. Згадувати деколи, огортатися теплотою спогаду, і нічого більше. Чудесно! Матеріалізовані могили — це винахід наляканого, перестрашеного ретрограда. Він боявся перейти гірський хребет чи переплисти ріку. Тому він придумав могилами прив’язати наступні покоління саме до цього місця, заземлити їх саме сюди. Щоб нікуди не виїжджали, не перлися на чужі континенти, не поривали з краєм некрофілії, зрештою — щоби мали куди вертатися. А чому хтось повинен вертатися в місця свого дитинства? Чому не можна засновувати своє нове життя, де будуть нові топоніми, гідроніми, ойконіми й ороніми. Чому не можна розривати сухожильний зв’язок із місцями твоїх предків, не кожен із яких був тут щасливий? Чому ти змушений випорпувати пуповину, яку не ти заривав?

— Ви розглядали варіант не вернутися з Сибіру? — бабця щойно вигуляла своїх песиків, тому була в доброму гуморі.

— Залишитися там? — перепитала.

— Так. Багато депортованих так і зробили. Зараз їхні внуки за путіна.

— Така можливість була — лишитися. Коли термін закінчувався, Стефкові пропонували вступити в партію задля галочки, аби його взяли в Красноярський лісотехнічний. Бригадир казав, що поможе, Стефка всі дуже поважали.

— Хіба вони не всім таке пропонували?

— Всім не всім, але багатьом.

— І люди погоджувалися?

— Погоджувалися. Хтось уже був настільки змучений життям, що вирішив осісти там. Хтось не мав куди вертатися: житло забрали, всю рідню знищили, куди ти вернешся? По-різному…

— А ви чого відмовились?

Бабця взяла паузу. Пішла на кухню залити окропом чай у пакетиках. Заварного чаю вона не любить — каже, їй ліньки з тим бабратися, вимивати чайничок, а в горнятку заварювати чай ненавидить, бо потім на зуби потрапляють чаїнки. П’є тільки чорний. Зелений (а я п’ю тільки зелений) їй тхне рибою. Жінка не лише з минулим, а й із характером.

— Я вже тобі казала, що ми мріяли про Львів. Стефко, може, не так, але я виросла у Львові, ходила до ґімназії.

— Ви передбачали, що за 8 років усе кардинально помінялося?

— Ну, не так же! Я коли приїхала, то не могла впізнати Львів. Не зустріла жодної жінки в капелюшку або дамській шляпці. Все село, яке я бачила хіба що на літніх вакаціях, переселилося до Львова. Я аж налякалася. Вони взагалі не знали міста. Постійно плутались у вулицях, не могли потрапити, куди їм треба. Всі будинки здавались їм однаковими. Не знали номерів трамваїв. Не хотіли селитися вище другого поверху, бо боялися висоти. Більшість із них не вміли ввімкнути колонку, щоб нагріти воду. Не знали, куди подіти сміття, тому скидали його на одну купу у двориках. Ніхто не вмів чистити димарі, тому у старих помешканнях почали розбирати старовинні каміни. Поляки кудись подівалися, а їх же було завжди найбільше. Жидів узагалі нікого не було, я ні одного не побачила. В однієї такої сім’ї я прислуговувала по суботах. Не розказувала тобі?

Коли в євреїв був шабат, вони щосуботи наймали малу Ірусю, сусідську дівчинку, аби вона робила замість них заборонені дії: розв’язувати, зав’язувати, гасити, писати, рахувати, розпалювати вогонь. Для Ірусі це було напіванекдотом, бо хто таке видумав — платити гроші за те, щоби вона, наприклад, вмикала і вимикала світло. Цирк та й годі! Іруся була дуже задоволена. Ці символічні гроші давали можливість купляти собі бомбони — так називалися цукерки, які після повернення зникли. Вже коли Іруся трохи підросла і почала пробувати свої сили в куховарстві, стара жидівка дала їй рецепт, за яким Іруся донині готує. Риба, надзівана (фарширована) на-жидівсько. Неймовірний смак перемеленого м’яса коропа, де є і цукор, і цибуля, і перець, і часник. До неї дається солодкий соус із цибулі, його треба вимакувати халою (наша плетінка, солодка булка). Смак довоєнного Львова, в якому порівну суміщається і цукор, і перець.

Ірусі тоді було 10. Родина жидів, дуже дружна і зичлива, мешкала через одну кам’яницю, на першому поверсі, вихід у внутрішній двір. Вони не зорієнтувалися у вітрах історії, тож не встигли виїхати до Кракова. До них прийшли німці й потягнули в ґетто. Так робили з усіма, хто не вірив у лиху долю. Дехто з місцевих українців дуже навіть тішився з того. Іруся думала: це тому, що їм не платили по суботах, і вони заздрили. Наша малеча кидала услід похнюпленій родині каміння і голосно обзивала. Дорослі себе стримували, хоча не кожен. Були й такі, які не могли приховати свого задоволення, що нарешті знайшлася нормальна влада, яка поставить жидів на місце. Алеєю з каштанами жиди ішли на вірну погибель, дехто з очевидців робив із цього атракцію, намагався висмикнути з рук валізи:

— Вам вони вже не знадобляться, ха-ха!

Були люди, чиїй підсвідомості імпонував факт, що жидів розпинали німці замість них, буцімто німці виконують їхню брудну роботу. Іруся все життя дуже прихильно ставилася до євреїв, немов вибачаючись за декого зі своїх одноплемінників. Коли хтось перший запускає ударно-спусковий механізм зла, решта починає спускати гачок рефлекторно, тому що це позбавляє відповідальності.

Якби всі мали виразку шлунку і плоскостопість, то взагалі не було би воєн, а виробники ортопедичних супінаторів мали б такі самі мільярдні оберти, як і виробники зброї. Треба буде якось підкинути цю думку моєму товаришеві. Він уже повернувся в свою тарілку. Збирається видавати меморіальний фотоальбом убитого колеги з кафедри.

— Тобі не здається, що це кон’юнктурно? — не можу промовчати.

— Здається. Але я відчуваю, що маю це зробити.

— Я до того, що зараз усі вдарилися в це. Усі роблять поминальні заходи, і дуже часто я бачу, що це, вибач, не внутрішня потреба, а данина моді.

— Не вибачайся. Я й сам бачу, що це такий тренд.

— Та, зрештою, яке мені діло…

— Ти прийдеш на презентацію?

— Навіщо? Я ж не знав убитого, ніколи з ним не перетинався. Це те саме, що випадково прийти на весілля до чужої людини з вулиці.

— Я розумію… Але з іншого боку незнайомі люди в такий спосіб виявляють свої співчуття, бо це вже не просто приватна трагедія.

— Ні, це приватна трагедія. Яку люди перетворюють на щось більше.

Збіжжя росте на славу. Обрядові коржики вдаються теж чудові. Дракон тебе оминув. Люди залюбки співчувають, коли горе минає їх самих. Вони хочуть причаститися чужою бідою, аби вознестись у своїй безпеці. Сьогодні зла доля минула мене, тож можна сходити на похорон героя, який загинув нібито за мене. Незнайомі люди, які мовчки пройшли б один повз одного у натовпі, раптом набувають кровного зв’язку, невидимі судини починають їх закільцьовувати в один організм. У співчутті є щось зверхнє, поблажливе, насмішкувате. Фокусники й ілюзіоністи базують свої трюки на тому, що люди апріорі хочуть бути обманутими. Вони занадто ліниві й поверхневі, аби уважніше придивитися, що секрет фокусу лежить на поверхні, у них під носом. Смерть, тим паче така жертовна, завжди виростає у щось більше. З цим неможливо сперечатися. Але з цим не хочеться жити. Не хочеться вірити, що на презентацію фотоальбому прийдуть геть незнайомі, чужі люди, які витріщатимуться на домашні чи відпочинкові фотки абсолютно чужої людини, зі своїми мухами в носі, і витиратимуть сльози, ніби втратили найдорожче, і зітхатимуть, ніби це їхнього сина поглинула паща дракона. Масові, велелюдні панахиди, як правило, надихають і розчулюють людей — а я не можу дивитися на відкупні букети гвоздик. Відкупні — бо в такий спосіб незнайомці відкупляються перед жертвою. Відкупляють свій вечірній спокій біля телевізора, своє спаґеті в томатній пасті, свої плани з’їздити до Будапешта на триденний тур. Аби забути очі того, хто так і не встиг перевірити домашнє завдання другокурсників і записати на компакт-диск веселі фотки з Космача.

— Прийдеш?

Спаґеті я люблю. Кон’юнктуру — ні. Тому не пішов на презентацію. Там і без мене було людно. Виносити себе на космічні віражі печалі — це наша спеціалізація. Вступну промову виголосив проректор, який колись зарубав небіжчикові тему дисертації. Мій товариш нічого не промовляв. Фуршет усім сподобався. Вдова вже народила. Хлопчик, 3700. Усі думали, назве на честь батька. Розумна дівчина, не назвала, респект. Дала можливість дитинці вийти з-під тіні героїчної історії, пережитої тим, кого можна буде потім побачити у меморіальному фотоальбомі, живучи десь за океаном, серед джунґлів хмародерів, у неоновій цивілізації, яка людське життя цінує вище за героїзм, який так нічого й не міняє.

Дивом зберігши життя, Стефко повертався з Берліна через Польщу. Був травень, але материк відзначав початок мирного життя холодригою. Зуб на зуб не потрапляв, дощові хмари простягнулися аж до крайнеба, як гофрокартон. Дерева явно не встигали за природним календарем цвітіння. Земля хотіла досхочу намокнути і розбухнути, аби разом із дощівкою каналізувати ту катастрофу, яка ще довго відлунюватиме. В таку мряку у Стефка немилосердно нила рука в місці розсіяних відламків. Він собі запланував, що після повернення обов’язково піде до фізіотерапевта. Ешелони тогочасних поїздів були на диво довжелезними, до них дочіпляли різні вагони від різних поїздів, різної інженерної конструкції та різних кольорів, з різною висотою кліренсу і вікон. В одному з них сидів Стефко, він був вичавлений дорогою, але водночас його переповнювала нетерплячка повернення до рідного дому. Холодний драґлистий клубок хвилювання бешкетував у животі, кожна хвилина тяглася нестерпно повільно, Стефкові хотілося зненацька увійти до будинку, щоб усі застигли в німій радості, випустивши з рук посуд.

Фінішна пряма Rzeszów — Львів. Поїзд ось-ось мав рушити до кінцевого пункту призначення. Якихось 200 кілометрів — і ти на рідному ліжку можеш закинути ноги на бильця, а мама Текля під ніс подає тобі гарячу горохову зупку з дрібними сухариками. Аж раптом на пероні почулися вигуки й рейвах. Хвиля вовтузні захлюпнулася до вагону, якийсь вихор увірвався в подерту тишу. У плацкартний сеґмент, де біля замурзаного вікна сидів Стефко, забіг дядько в партизанському однострої. Ліворуч, вище серця, дядько носив нашивку АК.

Armia Krajowa. Для них радянські солдати були такими ж гаспидами, як і нацисти, аківці загалом мали рацію. Вже навздогін закінченій війні польські повстанці вирішили здійснити наліт на вагони, в яких їхали «освободители». Стефко таким не був, дуже скоро він теж поповнить число ворогів народу, але тут і зараз, у цьому пронизливому грозовому травні, під біло-червоним небом Польщі факт його присутності у формі ruskich промовляв сам за себе.

Історія вдруге змусила стерпнути все Стефкове тіло. Війна вже скінчилась, але дуло пістолета далі його переслідує. Аківець навів пістолет на Стефка, який не міг навіть поворухнутися від зловісного дежавю. Це якесь прокляття. Вдруге! Вдруге він може стати останнім убитим у мирний час, пройшовши повну круговерть фронту. Ядро не може вцілити двічі в ту саму воронку, ну ніяк! Вдруге безсило дивитися в чорну цятку дула, з якої зараз вилетить твій фінал, — це не піддається жодній силі духу, жодній витримці. Аківець націлився — і вистрелив.

Стефко механічно заплющив очі.

Райдужні кола. Абстрактні симетрії. Краплеподібні арки. Усе завертілося, як у центрифузі під час розгону, змішалося в суцільну палітру, почало плисти перед очима.

Він відчув гарячий опік біля правої скроні, ніби хтось його шмаганув старою кропивою. Щось рідке і тепле просочилося на молоду шкіру і слимаком поповзло до підборіддя.

Аківець натиснув курок саме тієї секунди, коли потяг рушив. Втрата рівноваги від відрухового поштовху зіграла свою роль: рука партизана здригнулася в унісон із цілим ешелоном, він ледве не впав, але встиг вистрелити.

Кілька міліметрів зрушеного прицілу вдруге подарували життя Стефкові. Він поволі розплющив очі, повільно торкнувся липкої скроні. Кров. Червона. Куля лише подряпала. Півміліметра лівіше — і Стефко вже не доїхав би додому. Вдруге за місяць дуло пістолета провалило свою місію. Стефко знову вижив.

Аківець на ходу вибіг із поїзда і побіг коліями у глиб станції мереживом колій. Стефко почав спорадично, тремтячими руками шукати на нагрудній кишені іконку, якою мама Текля благословила його на фронт. Усю дорогу додому він ревно молився, тримаючи її в закривавлених руках. Поранена кінцівка перестала нити. Дощ припинив тарабанити по віконній шибі. Що ближчим ставав рідний край, то більше розвиднялося. Скроня перестала кровоточити. Серце втишилося і вже не вистрибувало з грудної клітки. Дих став розміренішим. Тепер уже війна завершилася. Точно завершилася.

— Бог трійцю любить! — моя ніцшеанська подруга тепер постійно повторює цю приказку. Ще б пак: вона знайшла собі третього мужчину. Звіра.

Голлівудський спонсор отримав догану, а потім рішуче звільнення. Попри всю його ґалантність, подруга жодним ґліколевим пілінґом не могла змити з себе відчуття секс-служниці. Як і годиться одруженому чоловікові, він усі вихідні та святкові дні проводив із сім’єю, а це, ясна річ, дошкуляло подрузі самотніми вечорами. Виявилося, вона з ним не провела жодної ночі. Він приходив до неї лише вдень, маючи вікно між бізнес-ланчами. Вона ніколи не мала з ним сексу цілу ніч, не засинала в його обіймах, не прокидалася поряд із ним, не просила повторити екстаз вдруге і втретє, не готувала йому ранкову термоядерну каву рістрето, не зав’язувала краватки, не підбирала сорочки під фасон маринарки, не готувала вечері при аромасвічках, не допомагала одягати запонки. Вона не робила нічого, абсолютно нічого з типового асортименту жіночих романтичних штучок. Вона була бажаною жінкою приблизно годину часу в обідню пору. Він їй часто телефонував і писав двозначні sms-ки, але з часом вона почала всіма фібрами душі ненавидіти жест зашторювання вікон серед білого дня. У цій дії було щось таке ж протиприродне, як і мрії зайняти дещо більше місце в його житті. А він не міг. Він попереджав про це від самого початку, вона більш ніж ясно усвідомлювала свою роль коханки, але, як і кожна жінка, все одно очікувала на щось більше, ніж було озвучено на старті. Вона не претендувала на роль наступної дружини, бо він одразу чітко пояснив:

— Я ніколи не піду з сім’ї.

Вона і не просила. Але з часом відчула себе найнятою служницею, яка виконує сексуальну роботу приблизно на тому самому рівні, якби вона, приміром, забирала його речі з хімчистки або ходила в супермаркет на продуктові закупи.

Вона ніколи не любила сексу вдень. Це їй нагадувало студентські гуртожитські часи, коли нормально зайнятися любощами можна було саме вдень, адже більшість студентів на парах. Кілька разів вона так і робила — приводила партнера перед обідом у залиту сонцем кімнату, защільнену купою лахів, сумок і фоліантів, поспіхом розгрібала весь цей гармидер, ніби розчищаючи галявину для злягання. Старим подертим халатом вона завішувала велике вікно, щоб сонце не сліпило під час міньєту, і вся ця зумисність ситуації підкреслювала зоологічну природу всіх цих фрикцій і некрасиво освітленого тіла. Її це неабияк бісило, тому що насправді вона кохалася в чоловічому тілі, вважала його вершиною творчості. Починаючи з адамового яблучка, усе, що нижче, провокувало в неї трепет.

— Чоловіки збудовані бездоганно, — повторювала вона.

Широкі ключиці з заокругленою мускулатурою. Фактурні біцепси, всі ці плавні переходи м’язів, що нагадують накладене одне на одне листкове тісто. Шкіра з ніжним пушком, нею хотілося огорнутися, як велюром. Грудьми вона бавилася так само, як сліпе немовлятко. Широкі ребра не переходять в амфорну талію, вони точені й рівні, як шмат пластиліну з нової упаковки. Прес на животі викликав у неї нездорове захоплення. Особливо заворожував її той процес, коли зі стану спокою, вільного висіння він починав збуджуватися просто на очах, пульсувати з кожною порцією притоку крові, міняти колір, розмір, кут нахилу. Завдяки їй він наче починав жити власним життям, наливався нектаром, дозрівав, як манґо в режимі прискореної рапід-зйомки, він перетворювався на набубнявілого богатиря, у жилавий стовбур бордового кольору, який ось-ось вистрелить потенцією від першого ж дотику, як насіння придорожної рослини в дитинстві, коли ти злегка потреш стручок, і він випружнює жменю насінин, скручуючись у спіральку.