1793

Нас тут усіх охопив сильний страх. Тисячами ширяться чутки, одна незбагненніша від іншої. Зрозуміти щось достеменно неможливо, бо кожен оповідач розказує по-своєму, і здається мені, що всі вони — трохи поети. Жорстокість злочину здається надто нечуваною, тож я не уявляю, що про все це думати.

Карл Ґустав Леопольд, 1793

Мікель Кардель бовтається в холодній воді. Правою рукою він тримає за комір Югана Єльма. У бідолахи з рота виступає кривава піна. Його шинель набрякла від крові і солоної води, і коли хвиля вириває товариша з Мікелевої руки, він кричить, але з горла виривається лише стогін. Єльм стрімко падає у глибину. Мікель опускає голову у воду і проводжає тіло поглядом. Його гарячкові думки уявляють щось інше, глибше, приховане від найгострішого зору. Тисячі скалічених моряків наближаються до воріт пекла. Ангел смерті прикриває їх своїми крилами, і щелепи його кістлявого черепа кривляться у глузливій посмішці.

1.

— Агов! Мікелю! Пальте[1]! Прокинься!

Кардель повільно приходив до тями від енергійних штурханів. Одразу прокинувся й біль у колишній лівій руці. На її місці зараз дерев’яна, вирізана з бука. Протез має спеціальну виїмку для кукси, прив’язаний до ліктя ремінцями. Вони боляче врізаються в шкіру. Мав би вже запам’ятати, що протез треба відв’язати чи хоч послабити зав’язки, перш ніж набратися до безпам’яті.

Кардель розплющує очі. Найперше він бачить заляпаний стіл. Доводиться докласти значних зусиль, щоб підняти голову — щока приклеїлася до стільниці. Зрештою йому вдалося випрямитися, але на столі залишилася перука. Вилаявшись, Мікель віддер її, витер брудну щоку й сховав перуку під камзол. Капелюх зім’ятий валяється на підлозі. Абияк Кардель вирівнює головний убір і натягає на голову по самі вуха.

Пам’ять поволі поверталася. Він заснув у трактирі «Гамбург», нажлуктившись по зав’язку. Краєм ока побачив ще кількох таких самих відвідувачів, яких власник підвалу вважав достатньо багатими, щоб не викинути в канаву, а залишити на лавках і під столами, де вони зустрічали ранок, а потім плелися додому слухати докори розлючених дружин. Але це не про Карделя. Він каліка й живе сам, тож увесь час — лише його власний.

— Мікелю, треба йти! Знайшли труп у Фатбурені!

Карделя розбудили двоє малолітніх безхатьків. Обличчя здавалися знайомими, але згадати імен він не міг. За ними стоїть Баґґен, повнотілий кавалер господині пані Норстрем. Червонопикий і заспаний, він став між дітьми й гордістю закладу — колекцією різьблених склянок і келихів, яку завжди тримали замкненою в синій шафі.

У «Гамбургу» дозволяли випити останню чарку засудженим на страту, коли везли їх до Сканстулла на шибеницю. На склянці, з якої пив засуджений, вирізали його ім’я, дату, і замикали трофей у шафі з іншими.

Випити з такої склянки можна будь-кому, але під пильним наглядом і за окрему доплату, розмір якої залежить від слави засудженого. Вважалося, що це приносить удачу. Мікель так і не зрозумів чому.

Кардель протер очі й збагнув, що він досі п’яний. Губи і язик не хотіли слухатися.

— Чого вам у дідька?

Відповіла старшенька, дівчинка. Хлопчик із заячою губою — без сумніву, її брат, надто вже схожі між собою. Малий скривився від Карделевого перегару й заховався за спиною сестри.

— Там труп у воді, просто біля берега.

У її голосі зринали жах і збуджене хвилювання. Кардель відчув, що вени на лобі ось-ось луснуть від спроб хоч якось зібрати докупи свої думки.

— Так а я тут до чого?

— Будь ласка, Мікелю. Там нікого немає, а ми знали, що ти тут.

Кардель потер скроні, марно сподіваючись на полегшення…

Над Седермальмом ледь-ледь сіріло. Нічна пітьма висіла в повітрі, сонце ще не визирнуло над Сіклою і Данвікеном. Спотикаючись, Кардель вибрів з «Гамбургу» і посунув слідом за дітьми порожньою вулицею Борґместареґатан. Він неуважно слухав розповідь про те, як бичок хотів напитися води з Фатбурену і переляканий тікав у Данто.

— Оте вдарилося об його морду й перевернулося…

Ближче до озера тротуар закінчився і почалася багнюка. Востаннє Кардель був на березі Фатбурену доволі давно, але відтоді тут нічого не змінилося. Уже багато років міська влада збиралася очистити берег, побудувати причали й містки, але так нічого з цього й не вийшло. Та й не дивно — і держава, і місто балансували на межі катастрофи. Кому й знати, як не йому — він сам постійно шукав підробітки, брався за будь-яку роботу, адже мізерної платні ні на що не вистачало. Подвір’я навколо озера перетворилися на невеличкі мануфактури. Усі вони викидали свої відходи в озеро, а дерев’яні ящики для сміття були переповнені й на них уже ніхто не звертав уваги. Кардель гучно вилаявся, коли черевик різко поїхав масною багнюкою, і йому довелося несамовито махати здоровою рукою, щоб зберегти рівновагу.

— Ваш бичок, мабуть, злякався своєї дохлої родички. М’ясники, сволота, усе викидають просто у воду. Розбудили мене через гнилу тушу…

— Ми бачили обличчя у воді, людське обличчя.

Хвилі Фатбурену розбивалися об берег, залишаючи після себе жовтувату піну. Діти не збрехали, неподалік від берега у воді справді щось плавало. Перша думка, яка з’явилася у Карделя, — надто маленьке для людського тіла.

— Падаль, як я і казав. Дохла худобина.

Але дівчинка стояла на своєму, та ще й братик кивав на кожне її слово. Зрештою Кардель здався.

— Я п’яний. Зрозуміли? У дим. Як чіп. Згадайте про це, коли вас питатимуть, навіщо ви обманом змусили вартового купатися у Фатбурені і чому таких чортів отримали від нього, коли він знову виліз на берег.

Однією рукою ледве-ледве зняв плащ. З-за пазухи в мокру глину випала перука, про яку він геть забув. Байдуже. Обійшлося це нещастя всього в кілька рунстюкке[2], та і з моди перуки вже виходять. Кардель надягав її лише для солідності, розраховуючи, що ветеранові війни в перуці хтось захоче налити чарочку. Мікель глянув угору. Високо в небі над Орстафіордом догорали останні зорі. Він заплющив очі, щоб зберегти це відчуття краси, і правою ногою ступив у воду.

Одразу майже по коліно вгруз у мульке дно озера. Вода залила чобіт. Намагаючись втриматися на ногах, Кардель ступив уперед. Чобіт залишився в намулі. Підгрібаючи рукою, він повільно пішов далі.

Вода між пальцями ніби аж в’язка від усього того непотребу, який навіть жителі нетрів Седермальму вирішили викинути.

Сп’яніння завадило йому правильно оцінити ситуацію. У животі з’явилося зрадливе відчуття паніки, коли на наступному кроці він не намацав під ногами дна. Це болото глибше, ніж йому здавалося. Зразу спливли спогади про битву біля Свенсксунда три роки тому, жахливі чорториї і нищівний розгром.

Він обхопив труп, щоб якось втриматися на воді. Спершу подумав, що таки не помилився, це не людина. Найпевніше, помічники м’ясника викинули протухлу тушу в озеро, а гнилісні гази винесли її на поверхню. Але, перевернувши тіло, він побачив обличчя.

Навіть не згнило ще, тільки очниці порожні. Губи розбиті, жодного цілого зуба не залишилося. Можна навіть розрізнити колір волосся — ранкові сутінки й брудна вода Фатбурену дуже спотворювали відтінок, але воно безумовно було світле. Кардель судорожно вдихнув, пірнув під воду й мало не захлинувся.

Відкашлявшись, він кілька хвилин нерухомо полежав на воді, тримаючись за мертве тіло. Намагався роздивитися риси обличчя. Діти на березі нічого не почули — мовчки стоять, чекають його повернення. Він перевернувся у воді й поплив до берега.

Витягти тіло на слизький берег, де вода вже його не підтримувала, виявилося нелегко. Кардель перевернувся на спину й відштовхувався обома ногами, тягнучи тіло за ганчір’я, що залишилося від одягу. Дітлахи зовсім не допомагали, навпаки, відійшли й затисли пальцями носи. Вибравшись на берег, Кардель довго відпльовувався.

— Біжіть до Слюссену, приведіть сосисок[3]!

Діти навіть не думали виконувати розпорядження, лише трішки відійшли, щоб Кардель до них не дотягся. Побігли ж, тільки коли Мікель махнув на них кулаком:

— Біжіть на пост і приведіть хоч одного бісового вартового, чорти вас забрали б!

Коли їхні маленькі ноги достатньо відбігли, Кардель нагнувся і виблював. Тиша повисла над берегом, і серед цієї німої самотності Мікель відчув, як крижані обійми виштовхують повітря з легень і не дають знову вдихнути. Серце гупає дедалі швидше, кров надимає вени, і все його єство охоплює страх. Він дуже добре знає, що буде далі. Ось із темряви випливає рука, якої він більше не має. І кожна частинка його тіла відчуває, що вона є, вона повернулася, і вона болить, ніби дикий звір залізною щелепою гризе її з м’ясом і кістками.

У паніці він розв’язує шкіряні ремінці, відкидає дерев’янку в глину, хапається правою рукою за куксу, мне її, намагається пересвідчитися, що вона не може боліти, руки більше немає, і рана, яка нібито болить, давно загоїлася.

Напад триває не більше хвилини. Нарешті він знову може вдихнути, спершу короткий вдих, далі глибше, дихання вирівнюється і заспокоюється. Страх розчиняється, навколишній світ набуває знайомих обрисів. Раптові напади паніки почалися в нього три роки тому, коли він повернувся на сушу, втративши руку й друга. Давно це було. Він думав, що знайшов спосіб забути про ці жахи. Випивка. Бійки.

Кардель роззирнувся, але навкруги нікого. Лише він і спотворений труп. Мікель міцно притиснув обрубок руки до грудей і повільно гойдався вперед-назад…

Не помітив, як довго чекав міської варти. Тихо сидів на березі, дивлячись в одну точку. Мокрий одяг холодив, але Карделя досі гріло випите напередодні. Нарешті прийшли вартові — двоє чоловіків у синіх камзолах і білих штанях, на плечах теліпалися мушкети з примкнутими багнетами. Обоє помітно п’яні. За це карали, але нікого покарання не зупиняло. Одного Мікель навіть знав на ім’я. Хто не має багато грошей, завжди шукає нагоди залити вином свої біди, а в трактирах хочеш чи не хочеш — все одно зустрінешся.

— Та це ж Мікель Кардель вийшов покупатися в міському нужнику! Ти, може, шукаєш щось цінне, що кілька днів тому ковтнув, а потім не встиг вчасно підставити горщик? Чи дописуєш рапорт про зниклу повію, яка втонула в озері?

— Стули пельку, Сульберґу. Може, від мене і смердить лайном, а от від тебе — сивухою. Тобі не завадить пройтися берегом і прополоскати рот, перш ніж будити капрала.

Кардель підвівся і випростав спину. Показав на тіло поруч із собою:

— Ось.

Калле Сульберґ підійшов ближче до трупа й відсахнувся:

— Фу, чорт!

— Ага. Думаю, найкраще буде, якщо один залишиться тут з трупом, а другий хай біжить на Слоттсбакен і приведе сюди констебля.

Кардель узяв камзол і загорнув у нього свій дерев’яний протез. Зібрався вже йти, але згадав про чобіт, що залишився в мулі на дні. Поклав згорток, вилаявся і невпевненими кроками пішов до води. З усією гідністю, на яку був здатен. Чобіт знайшов швидко, але витягти його з багна було непросто.

Вартові потягли соломинку, довша дісталась Сульберґу — він уже піднімається схилом до міста. Його напарник сидить мовчки, ні слова, ні посмішки. Очевидно, йому страшно залишатися сам на сам із трупом. Кардель кивнув йому й пішов до свого двоюрідного брата, що живе неподалік. Мікель сподівався в нього помитися. Може, навіть із милом.

2.

На секретері лежить аркуш паперу з акуратно накресленою сіткою. Сесіл Вінґе кладе на стільницю перед собою годинник, відщіпає ланцюжок і підсуває ближче мерехтливу воскову свічку. Поряд лежать викрутки, пінцет, плоскогубці. Він піднімає руки, розставляє пальці. Абсолютно не тремтять.

Дуже обережно він починає роботу. Знімає скло, виймає шпильку, яка тримає стрілочки, знімає їх із циферблата й кладе кожну на свою клітинку аркуша. Знімає циферблат. Робить усе акуратно, щоб не пошкодити жодної деталі. Одне за одним повільно знімає зубчаті коліщатка й так само кладе кожне на свою клітинку. Звільнена зі своєї в’язниці пружина розпускається в широку спіраль. Під нею бігунок. Далі анкерний механізм. Малесенькими, як голочки, викрутками викручує мініатюрні гвинтики.

Поки власний годинник розібраний, про плин часу Вінґе нагадують церковні дзиґарі — над Ладугорсландом розноситься дзвін зі Святої Елеонори, від Солоного озера долинають передзвони Святої Катаріни. Час летить.

Повністю розібравши годинник, він починає складати його — виконує всі операції у зворотному порядку. Кожну деталь, кожен гвинтик на своє місце. Його тонкі пальці зводить судома, він знову й знову має зупинятися, щоб дати м’язам і суглобам перепочити. Він стискає і розтискає кулаки, тре долоні одна об одну, простягає руки до колін. Від незручної пози болять стегна, біль переходить вище й стає кілком у спині, змушуючи постійно соватися на стільці, щоб трохи розім’ятися.

Ось нарешті й стрілки на своєму місці. Він вставляє в отвір крихітний ключик, провертає і відчуває опір пружини — саме такий, як має бути. Заводить до кінця, й одразу лунає знайоме цокання. У голові вже всоте за це літо зринає та сама думка: ось як має працювати світ. Раціонально й передбачувано, щоб кожне коліщатко мало своє місце і рух його можна було точно розрахувати.

Але це відчуття впевненості швидкоплинне. Воно стрімко покидає Вінґе, і навколишній світ, що на кілька секунд зупинився був, знову оточує його. Думки починають плутатися. Він кладе палець на зап’ясток і лічить удари серця, поки секундна стрілка оббігає циферблат з іменним знаком годинникаря: Бюрлінґ, Стокгольм. Сто сорок ударів на хвилину. Викрутки й пінцети розкладені на свої місця, і він готовий повторити весь процес ще раз, але розуміє, що час обідати, а тут і служниця стукає у двері й кличе до столу.

На столі зі скатертиною уже стоїть супниця з синім візерунком. Господар, мотузник Улоф Роселіус, схиляє голову, швидко бурмоче молитву й береться за кришку супниці. Випускає гарячу кришку, люто лається і дмухає на попечені пальці.

Сесіл Вінґе сидить праворуч від мотузника і вдає, що його дуже цікавлять тіні, які відкидає свічка. Служниця кидається на допомогу з рушником, а запах вареної ріпи і м’яса розгладжує зморшки на лобі господаря. За сімдесят років життя геть вибілило його чуприну й бороду. Він і сидів, згорбившись. Роселіуса в місті знають як праведного чоловіка, що багато років утримує притулок для бідних при церкві Святої Елеонори й щедро жертвує на це гроші зі свого статку — колись доволі чималого, треба сказати, бо дав йому змогу купити садибу графа Спенса на краю Ладугорсланда. От тільки старість його затьмарена невдалою оборудкою — придбанням лісопилки у Вестерботтені, до якої він вдався разом зі своїм сусідом Екманом, великим чиновником фінансової палати. Вінґе здавалося, що після стількох років доброчинної діяльності Роселіус тепер відчував образу на весь світ. І ця похмура кривда висіла над усім будинком.

Вінґе винаймає у Роселіуса кімнату, і його присутність ніяк не допомагає, навпаки — нагадує господареві про скруту. Сьогодні ж мотузник здається ще більш пригніченим, ніж зазвичай, і кожну ложку супу супроводжує гірким зітханням. Коли в мисці залишається супу на самому денці, відсуває її від себе, кладе ложку й прокашлюється.

— Зараз важко давати поради молоді… Для вас жодних авторитетів не існує… Але я таки дещо скажу тобі, Сесіле, і ти, будь ласка, послухай. Я хочу для тебе лише найкращого.

Роселіус глибоко вдихає, перш ніж вести далі.

— Те, що ти робиш, суперечить природі. Чоловік має бути зі своєю дружиною. Хіба ти не присягався їй, що в радості і горі?.. Повертайся до неї.

Кров ударила в голову, і бліде обличчя Вінґе зашарілося. Він сам здивувався такій емоційній реакції. Не можна дозволяти почуттям брати гору над розумом. Він глибоко вдихнув. У вухах глухо гупає серце. Треба зосередитися, опанувати себе. Він має щось відповісти. Вінґе знає, що вік анітрохи не позначився на розумі й кмітливості Роселіуса, завдяки яким він став головним у своїй гільдії. Він майже чує, які думки снують за його зморшкуватим лобом. Напруженість між ними зростає, але так само швидко і спадає. Старий зітхає, відкидається на спинку стільця і піднімає руки в примирливому жесті.

— Ми багато з тобою разом пережили. Ти начитаний, кмітливий. І я знаю, що ти не лиходій якийсь, а зовсім навпаки. Але всі ці новітні ідеї засліпили тебе, Сесіле. Ти думаєш, що все можна вирішити силою думки. Це не так. Почуття так не працюють. Повертайся до дружини, заради вас обох. Якщо ти їй щось зробив — перепроси.

— Я роблю це для її добра. Я добре все обдумав.

Ці слова навіть для самого Сесіла пролунали як дитяче виправдання.

— Сесіле, не знаю, чого ти хотів досягнути, але вийшло інакше.

Вінґе ніяк не міг втамувати тремтіння. Йому довелося покласти ложку на стіл, щоб ніхто не помітив. На превеликий жаль, голос теж не слухався і слова пролунали радше як шепіт:

— Так уже склалося.

Роселіус відповів уже значно м’якше, ніж раніше:

— Я бачив її сьогодні, Сесіле, твою дружину. На рибному базарі біля Каттгавет. Вона вагітна. Живіт уже не сховаєш.

Вінґе здригнувся всім тілом і зазирнув мотузнику у вічі:

— Вона була сама?

Роселіус кивнув і простягнув руку, щоб покласти на Сесілову долоню, але той швиденько пересунув її так, щоб старий не дістав. Він зробив це якось інстинктивно, і сам здивувався.

Вінґе заплющує очі, щоб опанувати себе. Він опиняється у своїй внутрішній бібліотеці, між довгих мовчазних полиць із книжками. Бере том Овідія, розгортає навмання і читає: Omnia mutantur, nihil inherit. Усе змінюється, нічого не зникає. Ось у чому рівновага, якої він шукав.

Коли він розплющує очі, у погляді вже немає і сліду хвилювання. Сесіл вгамовує тремтіння в руках, підкреслено спокійно кладе ложку, відсуває стілець і підводиться.

— Дякую за суп і турботу, але, думаю, відтепер я вечерятиму у своїй кімнаті.

Ідучи до виходу, чує голос мотузника:

— Якщо в думках у нас одне, а реальність зовсім інша, значить, думки хибні. Невже ти зі своєю класичною освітою цього не розумієш?

Вінґе нічого не відповів, просто вдав, що відійшов надто далеко й не почув цих слів.

Сесіл, похитуючись, вийшов з їдальні до передпокою і пішов сходами нагору — до кімнати, яку він винаймає у мотузника з початку літа. Знову перехопило подих і бракує повітря. Вінґе зупинився і трохи постояв, щоб віддихатися.

За вікном на подвір’ї маєтку панує тиша. Сонце вже опустилося. На схилі вниз до Солоного озера розкинувся сад. Між віттям фруктових дерев пробивається світло з Шеппгольмена, де моряки квапляться закінчити сьогоднішню роботу, нетерпляче очікуючи відпочинку. Ще далі бовваніє дзвіниця Святої Катаріни. Повіває легкий вечірній бриз.

Кожен день місто ніби вдихає повітря з моря, а ввечері видихає, і тоді вітер повертає навпаки, з суші в море. Куркан, старий вітряк, рипить і двигтить, ніби протестує проти канатів, якими прив’язали його крила. Ген вдалині й побратими його незримо відповідають лише їм відомою мовою.

Обличчя Вінґе відбилось у шибці. Йому ще немає і тридцяти. Темне волосся, зібране у хвіст і перев’язане стрічкою, різко контрастує з блідим обличчям. Шия обмотана шарфом.

Зараз уже не видно, де закінчується обрій і починається небо. На небі виблиснули перші зорі. Світ… Так багато темряви, так мало світла. У верхньому куті вікна він помічає яскравий слід — зоря падає. Коли він був малий, часто казали, що треба загадувати бажання, поки зоря падає. Він уже давно не звертає уваги на забобони, а от бажання все загадує…

Унизу між липами Сесіл помічає вогник ліхтаря, хоч він нікого й не чекає. Хтось вигукує його ім’я. Вінґе накидає плащ і сходить униз. Там його зустрічають служниця Роселіуса і якийсь коротун. Зігнувшись і впершись руками в коліна, ві…