97

Запалила Г а н н а у печі. Стала, схилилась на комин, сумує:

— Отакого наробили, що й варити нічого. Слобода!..

А на лаві край віконця син В а с я вчив грамоти сусіду М у с і я К о п и с т к у.

— Ти не так, дядю Мусію, не так. Не о-си-а, а о-с-а, оса… Протягом треба — ооссаа…

К о п и с т к а. Оооссиа…

Г а н н а. Та киньте своє читання! В печінках уже сидить. Чуєте, чи вже позакладало?

К о п и с т к а. Тр-р, мамашо!..

Г а н н а. Люди сміються…

К о п и с т к а. Бо дурні.

Г а н н а. Годі, розумний!

К о п и с т к а. І ти, мамашо, дурна.

Г а н н а. Наробили слободи…

К о п и с т к а. Дурна, як отой рогач… Ти чула, що казав Ленін? Тоді світ новий настане, як ми з тобою рихметики вивчимось…

Г а н н а. Хай вона тобі сказиться!

К о п и с т к а. Рихметики й усякої політики вивчимось. а тоді зладнаємо тобі таку піч, що сама варитиме, сама й пектиме…

Г а н н а. Варнякай…

К о п и с т к а. От тоді побачиш! Покрутиш гвинта, а воно… ш-ш-ш! — борщ закипів, іще покрутиш — трах-тара-рах! — борщ на столі…

Г а н н а. Варити он нічого! Голод заходить! (До сина). Кинь, бо’гже, їй-бо, попалю всі твої книжки!

В а с я. Мамо! Ми люди темні, а я не хочу бути темним. Я не можу так… Тепер революція, і вчитися треба всім, всім…

К о п и с т к а. І тобі, мамашо!

В а с я. І вам, мамо, вчитися треба, а не гарчати на мене раз у раз.

К о п и с т к а (аж плеснув у долоні). Трах-тара-рах, резолюцію прийнято!

Г а н н а. Ой лишечко! Так от що слобода наробила! Вже я гарчу, вже я собака…

В а ся. Та не собака, мамо!..

Г а н н а. А все через книжки оці, через книжки!.. (Кинулась до книжок).

К о п и с т к а. Тр-р! (Заступив їй дорогу).

В а с я. Втечу до Червоної Армії. Там лучче буде…

Г а н н а. Тю на тебе!.. Дурний… Я ж тобі добра бажаю, як рідная неня, а ти… (Одійшла).

В а ся. Їй-бо, втечу!

Г а н н а. Схаменись!.. Та хіба оті книжки мені вадять! Тобі, Васю!.. Подивись, як ти змарнів, Васю!

К о п и с т к а. Ну тебе к лихій матері, мамашо, — не заважай нам! Учи, Васько, та вчи уголос, щоб і вона чула, і всі щоб чули!.. Хай сміються! Осиа!..

Рип у хату — д в і ч е р н и ц і.

К о п и с т к а (аж тюкнув). Тю! Диви — темна сила прилізла.

Г а н н а (на Копистку). Тю на тебе! Здурів?

Ч е р н и ц і мов не чули, низенько вклонились, перехрестились. Одна загугнявила:

— Жертвуйте, православні, на построєнія божої церкви, якщо ласка ваша…

Д р у г а (приспівувала). І не оставить вас господь та пресвята богородиця за жертву вашу.

Г а н н а (зашарілася, розгубилася). Пожертвувала б, сестриці, коли ж ані пилинки борошна… Хіба, пождіть, я рушничок вам вийму на церкву. Вишитий. (Одчинила скриню. Шукає).

К о п и с т к а (скоса на черниць). Колядуєте, дівчата?

Ч е р н и ц і ні в тих ні в сих. Зашморгали носиками.

І хіба ото вас ще не розігнали?

П е р ш а (зчулася). Розігнали, благодії наші, розігнали…

Д р у г а (вже приспівувала). А в церкву божую коней поставили.

Г а н н а (рушник затремтів у руках). Ой матінко божа! У церкву — коней?

Ч е р н и ц і (так і посипали): Правду знайте, православні!..

— Прийшла комуна, вигнала нас з обителі нашої дівочої, а в церкву коней…

- І хреста з церкви знято…

— Уночі зняли…

К о п и с т к а (цигарка не скручується). Та де, ви кажете? В якому монастирі?

Ч е р н и ц і. У Благовіщенському, благодію, може, знаєте…

К о п и с т к а. Це той, що коло зеленого броду?

Ч е р н и ц і. Істинно, благодію, — коло броду.

К о п и с т к а (цигарка скрутилася). Так… Ловко ж ви брешете, дівчата!

Ч е р н и ц і (очатками блик-блик). Істинно православні, істинно так! Нам гріх неправду казати…

К о п и с т к а (до Ганни, до Васі). От же брешуть, аж курява встає! Я ж там був оце… в понеділок чи в неділю, коли б не збрехати. Авжеж, у неділю! Що розігнали монашок, то таки розігнали. Тільки не коней, а дітей туди навели, отих сиріток воєнних і всяких… (Повернувся до черниць). Та й брешете ж ви!.. Ти диви — їх уже нема! Щезли, як відьми… (Прочинивши двері, крикнув услід). Га? Піймалися на брехні, сучі дочки! (До Васі). От, синок, інцидент… Ану, як оте совіцьке слово, що про такий случай говориться? Подивись лишень у тетрадьку, ти там був записав…

Г а н н а. Та й ти ж кажеш, що розігнали?

К о п и с т к а. Тр-р-р, тобі нема тепер слова. Шукай, синок, шукай!

В а ся (взявся вичитувати). Конституція, дядю?

К о п и с т к а. Ні…

В а с я. Резолюція?

К о п и с т к а. Ні… Резолюцію ж я знаю.

В а ся. Революція?

К о п и с т к а (аж зачухався). Та ні… Шукай того слова, що на акацію скидається.

Г а н н а. Та киньте ви ці гаспидські слова!

К о п и с т к а. Тр-р-р…

В а ся. Реєстрація?

К о п и с т к а. О! Щось трошки виходить.

В а ся. Експропріація? Експлуатація? Провокація?

К о п и с т к а. Ось воно! Впіймав! Провокація… От ти, мамашо, не вірила, а воно виходить на моє. (Загнув пальця). Попи — раз. (Загнув другого, третього). Дяки — два. Монахи — три. Пани — чотири.

Г а н н а. Ну?

К о п и с т к а. Монашки — п’ять. Вся ця наволоч робить нам провокацію… От що, синок: тут щось неспроста… Катай за монашками!

В а с я. Як за монашками? Чого?

К о п и с т к а. За монашками, на вивідки. До кого зайдуть, що казатимуть — про все вивідай, синок…

Г а н н а. І навіщо ото? Не ходи!

К о п и с т к а. Ша! Чула, що монашки казали? Чула?

Г а н н а. Ну й що такого вони сказали?

К о п и с т к а. От тобі й на! Ну й дурна ж ти!.. Слухай ще раз! Монашки збрехали?

Г а н н а. Одчепися!

К о п и с т к а. Ні, ти скажи — збрехали?

Г а н н а. Ну, може й збрехали.

К о п и с т к а. Сказали, що комуна в церкву коней поставила?

Г а н н а. Сказали.

К о п и с т к а. А ти їм рушника за це дала?

Г а н н а (вже од печі). Не монашкам дала, а богові в прийом!

К о п и с т к а. Не богові, а провокації!.. Біжи, синок, та наглянь, де вони спиняться, у кого ночуватимуть… Катай!..

Побіг Вася. К о п и с т к а, закуривши, до Ганни:

— От моя жінка цього б не зробила.

Ганну зачепило.

Г а н н а. Годі хвалитися! Може й зробила б…

К о п и с т к а. Бив би!..

Тут з печі Д і д Ю х и м ізліз. Кахи, кахи, — сплюнув у черепок.

- І добре зробив би, бо жінка, сину, як коса: не поклепеш — не покосиш…

К о п и с т к а. От бач! Трах-тара-рах! Резолюцію прийнято… Чули, діду, провокацію?

Д і д Ю х и м. Та я оце закуняв був трошки… Приснилось, немовби я знов у солдатах, на Шипці. А їсти, а курити — як оце, приміром, тепер, да… Коли бачу — наш ротний цигарку курить. Побачив мене та…

К о п и с т к а. Закуріть, діду Юхиме!

Д і д Ю х и м (допався до кисета). Радий старатися… Побачив та як крикне: «Здоров був, молодець!» Я так і скочив. Дивлюсь, аж це ти…

Г а н н а. А вже мені оце куріння ввірилось! Тож вікон не видно!

Д і д Ю х и м. Кури його, прокляте зілля, — воно богові не вклонилося. Кажуть же люди, якщо не брешуть, що колись бог та святий Петро прийшли на землю…

К о п и с т к а. Туг ось монашки такої розказали, що… От якби дізнатися, коли вони прийшли?

Д і д Ю х и м. Хто?

К о п и с т к а. Монашки…

Д і д Ю х и м. Та не монашки, а бог з Петром!.. Ішли степом. То всі трави й квіти вклонилися їм низенько, один тютюн не вклонився…

К о п и с т к а (до Ганни). Ти не бачила їх вчора?

Г а н н а мовчить.

Д і д Ю х и м. Кого? Бога й Петра?

К о п и с т к а. Та монашок.

Д і д Ю х и м. Та я тобі не про монашок, а про Оога та Петра! Слухай! Один тютюн не вклонився. Тоді сказав бог: «Будеш ти, тютюне, однині проклятий, і палитимуть тебе люди, доки світу…»

К о п и с т к а (замислився). Гм… Треба було б мовчати!

Д і д Ю х и м. Як мовчати?

К о п и с т к а. Хай би вони язички свої порозв’язали…

Д і д Ю х и м. Хто? Бог та Петро?

К о п и с т к а. Та монашки, діду! Було б мені, кажу, помовчати та послухати, чого б вони наказали…

Д і д Ю х и м. Та ти слухай! Бог тютюнові сказав…

К о п и с т к а. Побіжу. (Та й подався з хати).

Д і д Ю х и м (до Ганни). Та куди це він зірвався? (По паузі). А сонечко вже за сніданок! Чи нема у тебе там?..

Г а н н а, їсти? Учора ж і послідки вишкребла — хіба повилазило?

Д і д Ю х и м. Та ні… Води гаряченької…

Двері навстіж — чобітками зарипів П а н ь к о — секретар сільради:

— Та що скоїлось — сюрприз який чи пужар, дядьку Мусію?

За П а н ь к ом увійшов Мусій К о п и с т к а, за Кописткою І в а н С т о н о ж к а — господар хати.

К о п и с т к а. Та кажу ж — провокація… У церкву, кажуть, коней навели… Я зразу не добрав діла, а тоді подумав-подумав: це ж вони все село нам зворушать, а найпаче багатіїв отих — Гирю, Годованого… Добре, що догадався — трах-тара-рах, погнав парнишку і сам оце…

П а н ь к о. Дурниці! Ніякої воєнної небезпечності… Просто баби понапивались опію релігії та й плещуть язиками…

К о п и с т к а. Ой, не кажи! Такого, брат, наплещуть, що аж-аж… Треба побігти наглянути. Найпаче до Гирі під двір, до Годованого.

П а н ь к о. Плюньте й розітріть!

К о п и с т к а. Не можна!.. Не будь Гирі, Годованого — наплював би, а так… чує моя душенька…

П а н ь к о. Не ходіть — є йтересніше діло.

К о п и с т к а. Я на хвилинку! Тільки до Гириного двору… Я зараз!

Уже взявся К о п и с т к а за клямку, як тут П а н ь к о пляшку з-під поли на стіл та:

— Вип’ємо, дядьку Мусію?

К о п и с т к а (очі забігали). Ні, я мабуть… побіжу. (А сам за кисет, ще й дідові дав). Ось тільки закурю… і побіжу.

С т о н о ж к а. Поспієте, сваток! Сідайте, товаришу секретар! Ганно! Чи нема у тебе там…

Г а н н а настовбурчилась. Він до неї стиха:

— Товариш же секретар наш… Зранку не їли… і той…

Г а н н а. Одної лише капусти дві чи три пелюстки, а більш нічогісінько…

П а н ь к о (уші чуткі). Дайош, тітко, й капусти! Аби в животі було чим подряпати…

С т о н о ж к а. Треба ж, як то кажуть, по-братськи…

Д і д Ю х и м, кахикнувши, пішов до припічка.

— А ви, тату, куди?..

Д і д Ю х и м. Та я вже, сину, їв…

С т о н о ж к а. Ага, ото й добре…

П а н ь к о (наливши Стоножці). Хазяїну! Пожалуста…

С т о н о ж к а. Нашому брату й не годилось би тепер пити, та вже нехай нам Радянська влада простить…

П а н ь к о. Саме тепер треба пити… Чому? А тому, що в самогоні хліб є, так би мовити, — сила, а ми без хліба… Сьорбаніть, дядьку Мусію!

К о п и с т к а (повагавшись, взяв чарку, вихилив, сполоскав зуби). І не пив би, дак через зуби… Крутять і крутять, немов у них контра завелась…

Г а н н а. А за монашками хто брався бігти?

К о п и с т к а (мов не до нього було сказано). Гм… ми випили, а за діда забули…

С т о н о ж к а. Та той… Вони он закуняли.

К о п и с т к а. Не годиться так… А знаєте, що я надумав?.. Як був я в городі, то бачив, як ушановували трудових героїв… Ой ловко вийшло! Предсідатель таке слово сказав, що аж-аж… Каже: спасибі, товариші, що потрудилися для Совіцької власті. Скільки віку, каже, вона вас не забуде.

С т о н о ж к а. А хто ж вони за люди, оті герої?

К о п и с т к а. Думаєш, пани? Наш брат, трудовий елі-мент!.. Один дідок був з робочих — так його на руках гойдали… їй-бо! Щоб не пити оце по-дурному, даваймо діда Юхима вшануємо? Га?

П а н ь к о. А це — кумедія буде. Дайош!.. Гей, діду!

К о п и с т к а й С т о н о ж к а (до діда): — Діду Юхиме!

— Тату!

Д і д Ю х и м. Га-га!

К о п и с т к а. Просимо до столу, як трудового елімента…

Г а н н а. Люди просять на чарку горілки…

К о п и с т к а. Жаль, нема музики, а то б зараз ушкварили дідові «Інтернаціонала»… (Наливши чарки, подав одну дідові). Ну, брати-товариші, й ви, Тарасовичу! Поздоровляю вас, Юхиме Тарасовичу, як трудового героя, од щирого серця… Спасибі, що потрудилися за свій довгий вік, бо Совіцька власть… От не вмію як слід балакати…

П а н ь к о засміявся.

— Ану, П а н ь к о, ти!..

П а н ь к о в регіт.

— Гех, якби ж то я вмів говорити! Я тоді б сказав таке, що попадали б усі буржуї у світі… а Дід Юхим возрадовався б…

П а н ь к о. Ану, дядьку Мусію! їй-бо, йтересно…

К о п и с т к а. Граждани буржуї! — сказав би… — Шапки скиньте перед дідом, чолом йому бийте, таку вашу маму… Він вам землю орав? Орав… Овець випасав? Випасав. А скільки солі виволочив?.. Сто літ робив? А що собі придбав? Горб на спину, та ціпок у руки, та ще денікінських шомполів у спину… Ех ви!.. А ще вчені… Та що там казати! Вра — і більш нічого!..

П а н ь к о (аж зайшовся). Вра-а!..

Д і д Ю х и м. Оце мені нагадало, як колись ми генерала Гурка на вра брали… Ще за турецької війни…

П а н ь к о. Ану, діду, ану?

Д і д Ю х и м. Стоїмо ми раз, да… (Звівся на ноги). Коли під’їздить отак (показав у вікно на стіжок соломи) як до соломи… «Здорові, дєті мої, орли!» (По цім слові покивав головою і урочисто додав). Та й заплакав…

П а н ь к о (так і розлігся). Заплакав? Ха-ха-ха… А Скобильова генерала ви, діду, бачили?..

Д і д Ю х и м. Аякже… Видав і Скобильова. Дісьвительно, під’їздить отак як… до соломи… «Здорові, дєті мої, говорить, орли!» (знову суворо, врочисто). Та й заплакав… (А в самого аж сльози). На вра взяли, як оце ви мене… Спасибі вам…

К о п и с т к а. Грай, музико, «Інтернаціонал»!.. Жаль, що немає моєї Параски… Хіба побігти?..

П а н ь к о. Куди?

К о п и с т к а. По жінку…

П а н ь к о. Плюньте на жінку… Хто тепер з таким барахлом возиться? Моди нема. Тепер яку попав, та й жінка. Правду кажу?

К о п и с т к а. Ні, братику, це не так. Це ти, не во гнів будь сказано, трошки брешеш…

П а н ь к о. Я брешу?..

К о п и с т к а. Бо чоловік не півень, і обратно ж: без жінки, як без хати.

П а н ь к о. Дурниці! Ви докажіть, що це іменно так.

К о п и с т к а. Та хоч би й я з Параскою…

Г а н н а. Годі вже — з Параскою!..

К о п и с т к а. Тридцять годочків, як один, вижили. А бувало всього. Бувало, й нап’єшся отак та прителіпаєш-ся додому без розуму… Прокинешся вранці — у кишені вітер, у голові ковалі. То вона: «Що, п’янюго, голова болить?» — «Болить, Парасю, ой як болить…» Одчине скриню, витягне шкалика: «Сідай, ка, п’янюго, та випий із жінкою». Сіли, випили, закусили…

П а н ь к о. Це не доказ і не йтересно… Гех, як був я у повстанцях! От де було, да… І обще йтересно було. Не то що тепер: хліб повивозили, голод… Вип’ємо!

К о п и с т к а. Підожди… Бо було ще й гірше: не то що хліба, — кізяка, щоб витопити, не було. А надворі б є, мете, ще й до того ніякої тобі Совіцької власті не було. То вона: «Знаєш, ка, старий, що я надумала?» А що, кажу? «Продамо хату?» То й продамо, кажу… Що ви думаєте — продали хату! Ну там сіли, випили, закусили, а тоді як пішли у найми, як пішли… І де вже ми з нею не служили…

П а н ь к о. Не йтересно!

К о п и с т к а. Підожди! Засадили мене в тюрму за те, що панську економію палили. Сидю у віконця та й кукую. Коли трах-тара-рах — жінку приводять… Побачила мене, гукає…

Аж тут увійшла П а р а с к а:

— Ось де він сидить, руда сатана!

К о п и с т к а. Парасю!

П а р а с к а. Йди, п’янюго, додому!

Д і д Ю х и м. Ага, впіймавсь?.. Хрестись мерщій та читай — да воскресне бог…

К о п и с т к а. Ось вона, моє ладо. Парасю!.. (Шуткуючи обняв її).

П а р а с к а. Одчепись, нечиста сило!.. Мусію! Та хіба на людях так годиться?

Поцілував.

Хай ти сказишся… Та пусти!

К о п и с т к а. Парасю! Подивись мені у вічі… не так!..

П а р а с к а. Додому йди, нечиста сило!.. Ти ж слово давав не баритись…

К о п и с т к а. Та нема ж у нас дому. Ні хати, ні худоби… Клопіт нам який, чи що?

П а р а с к а. Авжеж, клопіт!.. Гуляєш, а там он монашки по хатах, як ті ворони на хугу…

К о п и с т к а. Знаю! Зараз побіжу. Ось тільки випий чарочку, ладо моє…

П а н ь к о. Випий, тітко, слиш?

Г а н н а. Та випий, свахо, коли чоловіки просять!

Д і д Ю х и м (до Копистки). Та кресни її кулаком раз! А то припадає, як півень до курки…

К о п и с т к а. Ви не дивуйте, що вона зверху сердита… Всередині ж серце у неї — дак істинно пуховая по-душенька… Та що там казати! Випий, зіронько!.. Та випий, ну тебе к лихій матері!

П а р а с к а. От сатана, таки спокусив. Ну, за ваше всіх здоровлячко!.. І за твоє, моє ладо коханеє!

К о п и с т к а. Ура-вра!.. А слухай, Парасю, що я надумав…

П а р а с к а. А що, старий?

К о п и с т к а. Живем ми до которого часу благополучно, а що далі з нами буде, то й ти, мабуть, не знаєш…

П а р а с к а. Пхи, голоду не бачили?

К о п и с т к а. Тр-р-р, старенька… Підемо в город та на патрет ізнімемось!..

Г а н н а. І куди вам, мурим, та на патрет!

П а р а с к а. А що ж!.. І підем!.. Шкоди од цього людям не буде.

К о п и с т к а. Трах-тара-рах, резолюцію прийнятої

Припадаючи на ліву ногу, ввійшла О р и н а — старчиха.

Стала у порога.

— Здрастуйте-е!

К о п и с т к а. Здрастуй, мамашо!

О р и н а. З п’ятінкою вас усіх святою… Бачте, — по миру побираюся… До кого не прийду — гонять, лають… Такий голод. Голод-голод…

П а н ь К о. Голод скрізь, бабо.

О р и н а. То я оце й подумала: завітаю до комітетських. Хоть самі вони без хліба, дак хоть тепле слово скажуть…

С т о н о ж к а. Чи не зосталось там капусти?

Г а н н а (тільки пальцями хруснула). Нема.

К о п и с т к а. Ну, то хоть випий, мамашо!..

О р и н а (випила). Хай же вам, мій таточку, боженька за це та ласку духу свого пошле!

К о п и с т к а. От якби він замість духу та лантушок борошна кинув! А духом ми вже давно живем, мамашо.

Г а н н а. А то правда, Орино, що тя, кажуть, кота зварила?..

К о п и с т к а (аж рукою замахнувся на Ганну). А ще про що спитай! Ну й кручена…

С т о н о ж к а. Ганно!

Д і д Ю х и м. Та вдар її, Йване!..

О р и н а (заплакала). Коли ж п’ятеро, вірите… Од першої пречисти без хліба… А тут і Оленка померла. Люди присікались — якби, кажуть, рідну доньку, то не поховала б без батюшки… А я, от побий мене боженька, таточку, не чужа Оленці… Аж тепер признаюся: у житі родила, принесла й сама собі підкинула.

П а н ь к о (кулаком об стіл). Не йтересно! Годі!.. Набридло мені усе це… Щодня у сільраді: той помер, той помирає, а той пухне… Дурні ми були, що хліб дали вивезти!.. Ходили, шукали, трусили, а що нам за це?.. І обще революція не йтересна стала, от!..

Повів П а н ь к о оком, випитуючи кожного приховану думку.

Похнюпились усі, мовчали. Тільки в Мусія губи аж бриніли, от-от щось скаже.

Засміявся П а н ь к о:

— Ну, це я шуткома… Вип’ємо, дядю Мусію! Вип’ємо, та розкажіть такого, щоб за пупа взяло!..

Ніхто й не помітив, як у хату ввійшов С е р ь о г а С м и к, голова сільради.

Почув він П а н ь к о в у мову.

— Ну, коли вже П а н ь к ові захотілось такого, щоб за пупа взяло, то я розкажу…

П а н ь ко. Це ти, Серього?

С м и к. Ні, не я…

К о п и с т к а. А ми оце трошки…

С м и к. Бачу… Так хочеш такого, щоб за пупа взяло?

П а н ь к о (зніяковів). Та то я так… Згадалось, як у повстанцях, да… Один чудій розказував… Кишки рвали…

С м и к. Я кращої розкажу… Такої, що й пупа порвеш. Хочеш?

П а н ь к о. Дайош!.. Тільки ти випий… І щоб було йтересно…

С м и к. А слухай!.. Сьогодні я довідавсь, що Гнат Г и р я млинового продкомові не платив. Був агент у волості й казав, немов у Гирі є посвідчення з печаткою й підписами од нашої сільради, що його млин ціле літо не молов…

К о п и с т к а. Гирин млин? Та він ще й тепер меле…

С м и к. То оце я й питаю секретаря, молов чи не молов Гирин млин?

П а н ь к о прикипів до лави. Хотілося встати. Не зміг.

— Хіба вже за пупа взяло?

П а н ь к о. Дурниці!.. Це на мене поговори… Це брехня! Ти докажи, а не так…

С м и к. Як?

П а н ь к о. Не такечки, як…

С м и к. Ну як?

П а н ь к о. Як той… як його.

С м и к (важко підійшов до Панька). Ти посвідчення писав?

П а н ь к о. Яке посвідчення?

С м и к. Посвідчення Гирі, що його млин ціле літо не молов?

П а н ь к о. А чорт його зна! Може й писав… Бо в мене вже нерви в голові заплутались од такої роботи, що зраня й до ночі сидиш у Раді та пишеш статистику…

С м и к (важко вгруз руками в стіл). Ти не викручуйсь… от… Посвідчення ти написав за три фунти кримського табаку… Звільнив Гирю з черги в підводи, бо віявся за його дочкою… і продавав наше більшовицьке движення.

П а н ь к о. Хто продавав? Ти докажи!.. Да й плювати хотів я на цей твій виказ! Бо я теж переворот у революції робив і з кадетами воював. А млин — це дурниці, й обще ми ще побачимо, які будуть докази… (Одскочив до порога). Я в повіт напишу. Я ще покажу вам!.. (Ударив дверима. Вийшов.)

С м и к (услід). Ах ти ж… Юда-предатель! Хабарник! Гад! Прийшов наказ з повіту: забороняється хліб одби-рати й трусити, дак про це перший узнав… не я, голова сільради, а Г и р я… Гирі продався, гад, і революцію продавав по шматочку…

Посмутніли всі у хаті.

С т о н о ж к а. Аж тепер я бачу, який ми ще темний народ… Повна ніч у голові. То був урядник, хабарі брав, а тепер свій брат спотикається.

К о п и с т к а. Не журись, браття!.. Тільки держись купи, головне тут — контахту держись… Повагом, повагом — та й вийдем на рівний шлях… Та що там казати!.. Сідаймо та вип’ємо, закусимо, поговоримо про це!

С м и к. Вилий!

К о п и с т к а (не дочувши, налив йому чарку). Чарчину од серця, щоб не пекло…

С м и к. Вилий, кажу!

К о п и с т к а. Та що ти, Серього?..

С м и к. Вилий!..

К о п и с т к а. А не гарячись, братухо, тр-р… бо можна захекатись!..

С м и к. Вилий, бо це той самогон, що Г и р я умисне підкинув, як хліб у його шукали… Знав, як замазати очі комісії. Підкинув п’ятнадцять царських карбованців, оберемок старої вовни, а всередині барильце самогону поклав… Де б шукати далі, а комісія за барильце та ч назад…

П а р а с к а. А не казала я?..

С м и к. Бо П а н ь к о перед вів!.. А я знаю, що в Гирі ще одна яма з хлібом є.

П а р а с к а (до Копистки), Не казала: ой Мусію, не водись з П а н ь к о м, не пий!.. Дак хіба послуха, руда сатана!..

К о п и с т к а. Знаєш що, Параско?

П а р а с к а. Що?

К о п и с т к а. Не піднімай преній, от що!.. (До С м и ка). Так не вип’єш?

Той ні слова.

Ну, як так, то й я не питиму. І ніколи більше не питиму…

Та що там казати! Виливай її к лихій матері, Серього! (Дивиться, що С м и к жде, щоб він вилив). Знаєш, Парасю, що?

П а р а с к а. Ну що?

К о п и с т к а. На, вилий!..

П а р а с к а. А сам ти що — боїшся?

С м и к (тоді). Авжеж боїться.

К о п и с т к а. Народнеє ж добро…

С м и к. Куркульського самогону вилити боїться!.. Аякже! Це ж святе причастя Гирине, а Мусієве добро.

По цих словах аж крекнув К о п и с т к а.

Схопив недопиту пляшку — підійшов до помийниці та й узявся виливати.

Тиша в хаті стала. Всі до Копистки повернулись, аж витягайсь.

Як уже вилив Мусій самогон, підійшов до помийниці Д і д Ю х и м.

Постояв, подививсь і усміхнувся:

— Горе нам… та й ми ж сукині сини! К о п и с т к а. Трах-тара-рах, резолюцію прийнято!

Вася на дверях:

— Дядю Мусію! Монашки у Гирі… Акафіста вже читають… Людей повен двір… Кажуть, од архирея прийшли з благословенням.

Завіса