Адвокат із Личаківської

Розділ третій Ласкаво просимо до Львова!

Кошовий підхопив саквояж, ступив на землю, запитально зиркнув на свого несподіваного поводиря.

Захар так само зліз із козел. Жестом велів пасажирові стояти, де стоїть, і неквапом рушив бульваром у напрямку, як помітив Клим, банківської будівлі. Не дійшовши, ступив убік, вирізнивши серед пішоходів високого чоловіка в елегантному костюмі, круглому крислатому капелюсі та з легенькою тростиною в лівій руці.

Складалося враження, що він байдикує, бо має помножений на натхнення вільний час. Чоловік походжав бульваром, граючись своєю тростиною, яку тримав швидше для краси, як елемент вбрання – зовсім не кульгав, край тростини не торкався бруку. Здавалося, він так грається, імітуючи спритні рухи циркового артиста. Люди довкола та їхні справи високого, на перший погляд, не переймали зовсім, прогулювався ніби без певної мети. Навіть не схоже, що прийшов сюди на побачення – час для високого значення не мав.

Та, придивившись уважніше, Клим зрозумів: байдикування оманливе.

Насправді погляд з-під крисів швидко й ретельно обмацував кожного, хто з’являвся на маленькій площі. А ще Кошовий помітив – поява візника не пройшла повз увагу чоловіка з тростиною. Та він навмисне повернувся до нього фалдою, привітавшись із знайомим, що саме проходив повз, перекинувся кількома приязними словами. Дозволив собі помітити Захара, лиш коли візник наблизився на відстань простягненої руки.

Відбулася коротка розмова. Після того Захар, глипнувши через плече, кивком підкликав Клима. Той підійшов, і візник відступив убік:

– Ось вам пан Юзьо, прошу дуже.

Зараз, коли нові знайомі стояли навпроти, Кошовий розгледів, як гарно випрасуваний костюм Юзя, але при цьому комір сорочки був розстебнутим на два ґудзики, шию не прикрашала краватка. Це мусило справити, й напевне справляло, про нього враження як про людину ділову і водночас – дуже демократичну. Зі мною можна без церемоній, запросто, слухаю вас уважно: ось що говорив розстебнутий накрохмалений комірець.

Гнатишин хотів далі говорити з міняйлом. Але той, угадавши наміри, рвучко смикнув рукою перед собою, немов засмикував віконну фіранку.

– Маєш до мене справу? – Візник мотнув головою, знову відкрив рота. Міняйло перервав: – То ліпше помовч. Бачили гадулу? – Тепер він звертався вже до Клима. – Рот не закривається, знаю я таких. Була колись гарна думка заборонити візникам балакати, коли везе людину. А то так захопиться, ще через плече зирить. На дорогу не дивиться, збиває живих людей. Може, самі поговоримо?

Високий глянув на Захара. Той, видно, звик до манер міняйла, стулив писок, відступив, лишивши партнерів сам на сам. Юзьо зосередився.

– Пан має проблему? – запитав швидко. – Сподіваюсь, усе законно?

Відповісти Кошовий не встиг. Бо Юзьо раптом намалював на продовгуватому лиці подив, а тоді повівся зовсім уже несподівано.

Подався трохи вперед.

Витягнув шию – і підморгнув Климові правим оком, навмисне стискаючи віко сильніше. Потім, після короткої паузи, так само старанно моргнув лівим. І вже ніби зовсім на закуску, коротко кліпнув обома.

– Не кремпуйтеся,[23] прошу пана. Усе буде добре. Тут усі свої, маємо вірити одне одному.

Клим зітхнув, за звичкою торкнувся правого ока й мовив:

– Кажуть, тут у вас можна гроші зміняти.

– У нас не банк. Але можна, – кивнув Юзьо. – Тільки курс буде інакший. Вас влаштує?

– Інакший – то який? – поцікавився Кошовий.

Міняйло глянув на візника, і той знизав плечима.

– Нині не бачив.

– А що треба бачити? – не зрозумів Клим.

– Пояснюю, аби знали на майбутнє, – сказав Юзьо. – Є така система значків, придумана не тут і дуже добре працює. Курс корони до інших грошей визначають у Відні, отам. – Він мотнув головою кудись угору так, ніби це відбувалося в небесній канцелярії. – Значення доволі гнучкі. Тому передати відомості можна телеграфом, як роблять банківські установи. Он, бачите, біля Ощадної каси гуртується нарід? То все жиди, чекають на телеграми. Але можна повідомляти про курс інакше – залізницею. Практикується у середовищі інших ділових людей.

– Це як?

– Учора у Відні на вагон поїзда, що їде до Львова, поставили крейдою цифри. Раніше домовлено про систему. Лишається потурбуватися, аби потяг зустріли тут вчасно. Ось так ми на Нижніх Валах знаємо не банківський, офіційний, а справжній курс корони.

– Відрізняється?

– Не на багато, – визнав Юзьо. – Але якщо пан оперує великими сумами, така різниця може стати суттєвою для вас. Змінитися на вашу користь.

– Пан оперує сумою в сто царських карбованців.

Витягнувши портмоне, Клим видобув та показав міняйлові катеринку.

– Дозвольте?

Тонкі пальці спритно вихопили купюру. Юзьо проробив із нею швидкі й складні для стороннього розуміння маніпуляції, жмакаючи й роздивляючись на світло, при цьому тростини не випускав. Нарешті склав удвоє, покрутив, ніби тримав незначний папірець, не втримався – знову підморгнув.

– Для когось сума незначна. А для когось – цілий капітал. То вже як пан себе оцінює, – пояснив багатозначно. – Можу запропонувати вам обмін за курсом, який я знаю станом на позавчора. За один царський рубль просили дві корони та тридцять крейцерів. Зараз він може бути меншим, може бути більшим…

– Я не дріб’язковий, – перервав його Клим, хоч прозвучало це й не зовсім увічливо. – До того ж поспішаю. Іншим разом із задоволенням поговоримо про фінансові справи. Правда, я на таких матеріях мало знаюся, але якщо треба для приємного знайомства…

– Для приємного знайомства базікайте собі з кобітами на Ринку,[24] – міняйло теж вирішив відкинути зайві церемонії. – У нас ділова оборудка. Тож двісті тридцять корон. Маєте.

Юзьо занурив купюру в кишеню піджака. З іншої, підхопивши тростину під руку, витяг пухкеньке портмоне, щільно натоптане купюрами різного достоїнства. З одного боку – стосик австрійських корон, з другого – окремо перекладені банкноти іншого походження. Відрахувавши Кошовому дві сотенні банкноти, він сказав:

– Тримайте оце. Зараз пошукаю решту.

Кошовий мотнув головою.

– Щось не так?

– Усе так, пане Юзьо. Мені все дрібнішими, коли ваша ласка.

Знизавши плечима, міняйло акуратно склав крупніші гроші на місце. Послинив пучки пальців, витягнув менші. Сказав, скільки то буде, і Клим старанно перерахував, так само змочивши пальці слиною. Кивнув – усе вірно, поклав гроші в гаманець, не стримався – переможно ляснув ним по розчепіреній долоні.

Зовсім поруч немов бичем клацнуло:

– Злодій! Злодій! Ловіть злодія!

Кошовий здригнувся.

Вигук пролунав таки несподівано. Схоже, його нові знайомі теж нічого такого не чекали.

Та вже наступної миті між ним та Юзьом стрімкою блискавкою пролетів утікач.

Роздивитися його Клим не встиг – на швидкості його зачепили плечем. Заточився, скрикнув, ледь не втратив рівновагу. Наступний поштовх, уже в спину, виявився ще міцнішим. Тепер адвокат уже падав на коліна, витягнув руки вперед, аби не заорати носом. Правиця розтиснулася, гаманець вилетів, упав на брук, відлетів на лікоть, як не більше. Уже приземлившись на чотири, намагаючись не зважати на раптово зчинений гармидер, Клим сіпнувся за гаманцем, та враз на руку хтось сильно наступив.

Кошовий зойкнув не так від болю, як від раптовості всього, що відбулося. Не стримався – вилаявся. У відповідь теж почув лайку, та не на свою адресу: проклинали втікача, через якого все закрутилося. Мить – і Климові вже допомагали підвестися. Хтось дбайливо обтрушував піджак, інший сунув до рук упущеного гаманця.

– Тримайте, тримайте, то ваш, пане!

Стиснувши потерту шкіру, адвокат голосно подякував, сам не знаючи кому.

Поклав гаманець у кишеню.

Видихнув.

Ніби маленька пригода, буденна, нічого не значить. А все одно забагато для людини, котра щойно приїхала в незнайоме місто. Поки поправляв одяг та тріпав трохи забруднені коліна штанів, довкола все заспокоїлося так само швидко, як збурилося. Нижні Вали поверталися до звичного життя, і до Кошового знову підступив Юзьо. Тепер уже не кліпав, забавляючись, виглядав стурбованим, поцікавився, взявши за плече:

– З паном усе гаразд?

– Тю… Що то було?

– Батярські забавки, бігме, – міняйло погрозив тростиною в той бік, куди вочевидь побіг злодій, якого намагалися зловити. – Такі не заріжуть, то не справжній кримінал. І навіть можуть бути несправжні лови злодія.

– Тобто?

– А отак! – розвів Юзьо руками. – Закортіло хлопцям здійняти бурду, людей збаламутити. Не скажу, що то звичайна справа. Часом поліція таки по когось із них та й приходить.

До Кошового враз дійшло, чого йому бракувало.

– Справді, поліція! – вигукнув він. – Ніхто не кличе поліцію! Злодія ж ловлять!

– О! – підхопив Юзьо. – Пан приїжджий теж помітив! Слухайте, були б то справжні, не батярські лови, поліція б уже спіймала злодія. Бачте, площа невелика. Виходів із неї небагато. Ззовні злапати втікача просто, тим більше, панів поліціянтів у цій частині міста не бракує.

Поруч кахикнули – це нагадав про себе візник.

– Так ми їдемо далі, пане?

– Довго ще?

– Та де, зовсім поруч.

Прощаючись, Юзьо приклав два пальці до краю капелюха, відсалютував.

Клим повторив його жест. Коли міняйло не стримався й знову моргнув, не надто здивувався.

Далі обійшлося вже без пригод.

Захар зупинив коня біля тротуарної бровки навпроти масивної брами, вказав на номер будинку, доповів:

– Прошу дуже, приїхали. Нижній Личаків.

Потрібний будинок виявився триповерховим, з ошатним доглянутим фасадом. Трохи далі височів на стовпі ліхтар, уквітчаний легковажним зеленим віночком, що помітно розбавляло величну атмосферу. Вирішивши неодмінно прогулятися вулицею ще сьогодні, і особливо – під вечір, при ліхтарному світлі, яке напевне зробить усе довкола загадковішим, Кошовий ступив на хідник.

– Скільки буде?

Не дочекавшись відповіді, поліз по гаманця, знов ляснув по розчепіреній долоні, демонстративно поплював на пальці, відкрив.

Грошей не було.

Взагалі.

Спершу Клим подумав – здалося, такого не має статися. Поклав не туди, куди завжди, й зараз купюри лежать собі в іншому відділенні, посміюючись. Сіпнув пальцями – порожньо. Хіба глибоко примостився папірчик, складений у кілька разів. Клим знав, що то, але все одно витягнув. Записана львівська адреса. Та сама, вивчена ним напам’ять.

Розгублено підніс очі, наштовхнувся на погляд Захара Гнатишина.

– Ти ж сам бачив… Я клав сюди…

– Нема, – мовив візник. – Були, то правда. Зараз нема.

– Куди… Мабуть, випали. Я роззява, поклав не туди, – Кошовий заметушився. – Поїхали, поїхали. Їх напевне хтось підібрав. Ти ж там знаєш декого. Хоча б того Юзя… пана Юзя…

– Можна пана Юзефа, – нагадав Захар.

– Та хай собі Юзеф – він же не забере собі! То ж знайомий твій!

– А йому ваші гроші й не треба, – гмикнув візник. – То «чорна біржа», на Вексклярській. Але ж пан Юзьо – не чорна душа. Чесний ділок. Повз його очі нічого там не падає. Вгледів би – тут же підібрав та віддав.

– А де ж…

– Забудьте.

– Тобто?

– Отак. Зовсім забудьте. Виглядає, то такі були злодії. Серед батярів різні трапляються.

Климові вже не треба було нічого пояснювати. Чітко відтворив у пам’яті недавню халепу. Ось він бере гроші в міняйла, кладе у гаманець. Сховати не встигає – за ним точно вже стежать. Гайнули ззаду, навмисне пробіг верткий крадій між ним та Юзьом, хоч міг оминути. Поштовх, дії відпрацьовані давно. Гаманець випадає, точніше – його вибивають. Тут же на коротку мить заступають. Щойно роззява оговтується, повертають назад. Декорація така, ніби його просто дбайливо підняли, аби справді ніхто не спокусився.

Мав Кошовий знайомих у кримінальній поліції Києва, водив дружбу з газетярами, адвокатові без зв’язків із пресою ніяк не можна. Дечого наслухався. Тож нічим новим тутешні спритники не здивували. Діють у таких випадках зазвичай троє. Один, граючи злодюжку, вибивав здобич. Другий прикриває, поки третій вичищає гаман. Він же повертає втрату власнику. Причому жодного розгледіти не вдається ніколи. Раз – і розчиняються, розходяться колами по воді.

Та від розуміння схеми легше не стає.

– І що тепер? – запитав Клим.

– Теж хотів би знати, – у тон йому відповів візник.

Рішення не забарилося. Воно ж очевидне, адже вони…

– Ми приїхали. Нам сюди, – сказав Кошовий.

– З цього мені яка користь? Безкоштовно доїхали. Я все розумію, звісно, й дуже перепрошую, але витратив на вас, пане, кілька годин. Міг би заробити, замість того співчуваю чужому горю. Попереджаю – розписок не беру.

– Розписок?

– Боргових. Трапляється, погуляють пани дуже добре, доставляєш їх, п’яненьких, а вони аж біля брами хапаються за серце: грошей нема. Видирають аркуші із записників, пишуть такі-от векселі. Потім ще більше часу тратиш, аби борг дістати.

– Господи, хіба я прошу в борг? Мій товариш напевне вдома! Отримав листа, відписав – чекатиме. Я піднімуся до нього, або ще краще – ходімо разом! Пан Сойка розрахується, я йому все поясню.

На лиці візника враз з’явився новий вираз. Таким Клим його вже бачив зовсім недавно, коли Захар показував йому денді-міняйла пана Юзя.

– Ви сказали – пан Сойка? Чи я не помилився – отут, у цьому будинку, мешкає адвокат Євген Сойка?

– Ти хіба знаєш його?

– Особисто не знайомі. Хоч нашим братом він не гребує. Це ж той самий пан Геник! Він витягнув мого кумпля з халепи, допоміг відсудити в магістрату збитки!

– На Євгена Павловича це все дуже схоже, – промовив Клим.

Насправді не знав, чи властиво Сойці прокручувати саме такі справи. Адже не бачив його давно, з того часу, як той виїхав із Києва назавжди.

– Коли так, тим більше питання знімається, – повів далі Кошовий. – Довіряєте панові Сойці?

– Після того як він урятував кумпля – йому єдиному довіряю.

– Так гайда!

Ляснувши візника по плечу, Кошовий схопив саквояж та поспішив до брами.

Назустріч, швидше відчувши появу візитерів, ніж побачивши їх зі свого місця, вже квапився двірник. Тлустий, пишновусий, червона картоплина носа виглядала не частиною обличчя, а так, мов якийсь бешкетник зле пожартував, прилаштувавши її абияк в середину писка, коли той спав.

– Ми до пана Сойки! – вигукнув Клим, потім похопився, привітався: – Доброго дня вам!

– Пан Сойка не попереджав, – почулася поважна відповідь.

Двірник навіть по-хазяйськи впер кулаки в боки, наче збираючись просто зараз прогнати непроханих гостей. Та головне – тримався, ніби вони справді намагаються зайти на його приватну територію.

– Тобто він удома? – перепитав Кошовий, узявшись за браму.

– То не має значення.

– Слухай, земляче, я з Києва. Давній товариш пана Сойки! Він на мене чекає!

Двірник знизав плечима. Не виглядало, що готовий міняти гнів на милість.

– Пан Сойка – людина відома. Наш пан домовласник його поважає. Значить, його слово так само закон і для мене. А пан Геник мені не давав стосовно вас окремих розпоряджень.

– Тьфу ти! Він удома чи його нема? – вигукнув Клим, відчуваючи черговий приплив розпачу, і тут же сам знайшов відповідь: – Удома, у себе! Де ж йому бути!

– Звідки це ви знаєте? – підозріло поцікавився двірник.

– Тут нічого спеціального знати не треба. Аби твого пана Геника не було вдома, ти б, земляче, не стояв тут таким цербером. Заходьте, шановні гості, цілуйте замок, раз кортить. А так ти не знаєш, що робити. Бо, схоже, пан Сойка велів казати – його нема і для кого. Чи інакше глянемо: він є не для всіх, і ти дістав чітку вказівку, кого пускати, а кого – ні. Хоча навряд чи ти маєш таке право – не пускати відвідувачів до пожильців, коли білий день. Висновок який, знаєш?

Двірник, явно не очікуючи такої стрімкої словесної атаки, мовчки похитав великою кудлатою головою.

– Заплатив за це тобі пан Сойка. Як кажуть у нас цигани, позолотив ручку. Нічого, не журися. Я скажу панові Генику: ти робив усе вірно, чесно й сумлінно. Мо’, він тобі ще підкине кілька крейцерів.

Останнє припущення прозвучало так переконливо, що двірник уже не гарикався – відчинив браму, пустив гостей до парадного. Боковим зором Кошовий вловив його простягнуту, складену човником правицю, красномовно ляснув себе по кишенях. Візник же, котрий сунув слідом, на мить зупинився, витяг і поклав у човник власну монетку. Коли ж рушили, пробурчав Климові в спину:

– Так само будете винні. Не платитиму ж я за вас кругом.

– Розберемося! – відмахнувся Кошовий, в якого чомусь стрімко поліпшився настрій.

Розташування сходів тут було для київського адвоката не дуже звичним.

Пройшовши головний хід та оминувши його, Клим піднявся сходами на широку веранду з бильцями, котра відкривала вид на двір ізсередини й вела прямо до потрібних дверей. Уявивши, як воно – коли отак, серед ночі, повертаєшся п’яним, це ж в’язи можна легко скрутити, Клим нарешті дістався кінцевої мети.

Видихнув.

Замолотив у двері.

Коли звідти ніхто не відповів, почав грюкати сильніше. Від такого будь-який запеклий сплюх мав прочуняти. За Євгеном Сойкою раніше не водилося звички валятися в ліжку довго, та звичкам властиво мінятися…

Тю, скільки можна спати. Навіть для ледаря занадто. А пан Геник, судячи з почутого, байдиків у Львові не бив.

Чергова порція ударів знову не дала результату. Зсередини ніхто не рухався.

Там, здається, взагалі не було живої душі.

Але ж якби Кошовий помилився і Сойка вийшов зранку у справах, для чого тоді двірнику з бульбастим носом морочити їм голову… Отакий він капосний, вирішив показати тут свою владу…

– Чого б ото лупати! Знадвору вас чути!

Ні, не схоже. Двірник уже сам піднявся на поверх, стояв на веранді й відсапувався.

– Ти ж казав – пан Геник удома! – дорікнув Кошовий.

– Він і є вдома! Повз мене не проходив, бігме! Повз мене взагалі тут ніхто не пройде! – скипів бульбастий. – Попередив мене ще вчора, ви правильно вгадали, пане! Мовляв, нині працюватиме вдома, нікого не пускати. Про кожного окремого доповідати, й то коли кричатиме – домовлявся, призначено, як ви оце тут! Відійдіть!

Тепер уже двірник молотив у двері. Клим визнав – кулаки в того значно сильніші за його власні. Гуркіт, припустив він, уже розбуркав би навіть сплячу красуню з тієї старої казки…

Стукіт затих.

– Щось не те, – промимрив двірник, пошкрібши свого круглого носа. – Щось не так.

Ніби думки Климові прочитав.

– Двері якось можна відчинити без жильця?

– Можна все. Власнику тільки треба сказати, панові Зінгеру. Але чи треба…

– Слухай, пан Сойка не виходив нікуди! Сам же божишся! Він не старий, але старший за мене на п’ять років! Хтозна, міг захворіти! Серцеві напади хапають і не дуже старих чоловіків, я про це в газетах…

– Ну, з вашими газетами! – скривився двірник. – Не в газетах справа. Пан Геник якось мені обмовився про щось подібне. Питаю не так давно: як, мовляв, ваші справи, пане Генику? То завжди говорить – добре, а тоді пожалівся, ніби в грудях ниє. Я ще поспівчував, не без того…

Терпець Кошовому урвався. Він уже не зважав навіть на візника, котрий весь цей час похмуро мовчав, стежачи за подіями з-під лоба, відчеканив:

– Біжи по власника!

– Пощо власник?

– Тьху ти! Ламати двері без його присутності не маємо права! І доктора треба, про всяк випадок.

– Пощо лікаря?

– О Господи! Боліло в грудях, різне може статися.

Бульбастий уже не сперечався – потупцяв виконувати. Захар Гнатишин вперся об бильця гузном і завмер в очікуванні розрахунку з таким кислим виглядом, що від самого цього Климові зробилося недобре.

Домовласник, череватий єврей з рясно вкритим крапельками поту лицем та рідкими кущиками волосся на видовженому черепі, прибіг дуже швидко. Тараторив – не лізе в особисте життя жильців, принципово не тримає в себе запасних ключів, аби не було спокуси прийти, коли нікого нема вдома. Ще й почав казати, як інші, не дуже совісні пани часом чинять інакше. Кошовий остаточно забув про чемність, тупнув ногою, грюкнув носаком об зачинені двері. Більше нічого пояснювати не треба: товстун розпорядився нести сокиру.

Біля дверей довелося поратися довгенько. Виявилися міцними самі по собі, й двірник, оглянувши все, порадив краще зняти з петель, аби не вирубувати замок. Лисий дав добро, візник тепер уже прийшов на допомогу, підключився – самого пройняло, стало цікаво. Удвох, підважуючи, де треба, сокирою, мужчини зняли петлі, відсунули двері вбік. Домовласник не зайшов – заскочив першим.

Клим заходив за ним, коли почув надривний крик, водночас повний розпачу й переляку.

Готуючись до найгіршого, забіг, відштовхнувши лисого на ходу.

Побачив спершу чоловіка долілиць на підлозі.

Тоді – темну пляму круг його голови.

Пістолет, накритий правицею.

І вже потім – запнені штори, зачинені вікна.

– Поліцію сюди, – вичавив із себе.

Відразу додав:

– Усім лишатися тут, чекати. Не заходити всередину. Я побуду, сторожитиму.

І лише потім рявкнув, притупнувши ногою:

– Геть звідси! Геть! Пішли, я сказав!