Аероплани

Дія перша: Ранок

Пако. Що ти тут робиш?

Крісто (захоплений зненацька). Га? Що ти сказав?

Пако. Ти давно прийшов?

Крісто. Щойно. Зайшов, почув мелодію і заслухався. (З ностальгією) «Аероплан». Гарний був вальс.

Пако. Є.

Крісто. Що?

Пако. Не був, а є. (Наміряється прибрати платівку, перш ніж вальс скінчиться.)

Крісто. Авжеж. Я давно його не чув. Не знав, що ти… (Мелодія уривається.) Чому ти не хочеш дослухати його до кінця?

Пако (намагається змінити тему). Скажи-но, чого ти прийшов о цій порі?

Крісто (також прикидається). Просто так. Мусив вийти з дому і… оце купив пастилки. Хочеш?

Пако. Ні. Вранці вони руйнують мій шлунок.

Крісто (замислюється). Направду? А вдень — ні?

Пако (по паузі). Коли вже поїси, тоді інакше.

Крісто (по паузі). Що інакше?

Пако (починає дратуватися). Все інакше. Людина вже поїла, тому… шлунок, пастилка…Все інакше.

Крісто. Ти ба! Тільки не кажи, що пастилка інакша. Пастилка та сама. Пастилка…

Пако (перериває його). Послухай, ти прийшов, щоб сперечатися? Вранці? Краще приходь надвечір, як завжди. Тоді обійдеться без суперечок.

Пако (роздратовано). Тільки не кажи, що надвечір ти приходиш, як оце зараз, сперечаючись, перш ніж заговорити.

Крісто. Ніхто не може сперечатися, перш ніж заговорити.

Пако (майже брутально). Перш ніж зайти, ось що я хотів сказати. І помовч, не змушуй мене нервувати.

Крісто. Нічого не вдієш, тобі зле. Якщо хочеш, я прийду надвечір.

Пако (стримується). «Прийду надвечір». «Прийду надвечір». Сідай. Коли вже прийшов… (Крісто вмощується на дивані. Дивиться на Пако. Той не знає, що робити, тоді сідає поруч із Крісто. Пауза. Нарешті Пако промовляє). Дай-но мені.

Крісто. Що?

Пако. Одну з тих клятих пастилок. (Крісто, ніяк не виказуючи свого тріумфу, дає йому пастилку, тоді бере й собі. Якийсь час обидва мовчки смокчуть пастилки. Нарешті Крісто порушує мовчанку.)

Крісто. Ну?

Пако (дивиться на нього). Що «ну»?

Пако (прикидається). Що «як там»?

Крісто. Як там результат?

Пако (знову прикидається). Який результат?

Крісто. Результат аналізу.

Пако (удавано спокійно). А-а. Я ще не ходив. Піду надвечір.

Крісто. Хіба він не мав бути готовий сьогодні вранці?

Пако. Вони сказали сьогодні, а не сьогодні вранці.

Крісто. Але ж сьогодні означає і сьогодні вранці. Не знаю, чому…

Пако (знову брутально перериває його). До чого тут ранок? У тебе якась ранкова манія? Аналіз має бути готовий сьогодні, так? Що ж, я й піду по нього сьогодні. І годі про це! (Він підводиться і йде до столика, на якому залишив термос. Дістає дві філіжанки.) Хочеш кави?

Крісто (забувши суперечку про пастилку). Ні. Вранці я не п’ю каву.

Пако (зупиняється й уважно дивиться на нього). Не п’єш? Чому?

Крісто. Поки не поїм. Мені від неї робиться зле.

Пако. Направду? Від кави тобі робиться зле, а від пастилки — ні?

Крісто (недовго витримує його погляд, тоді каже). Гаразд. Дай мені кави. (Пако наливає каву. Повертається до дивану з філіжанкою. Крісто дивиться, як він іде. тепер Пако не лише шкутильгає, він іде, подавшись усім тілом назад. Пако дає Крісто каву й повертається до столика по свою. Крісто з цікавістю спостерігає за ним.) Ти ще більше шкутильгаєш. Це через операцію?

Пако. Я шкутильгаю так само, як завжди. І це не означає шкутильгати: кажу тобі, зі мною все, як завжди.

Крісто (по паузі рішуче). Ти шкутильгаєш. (Дивиться на нього.) До того ж зараз дужче, ніж досі. Або шкутильгаєш якось інакше, одне з двох. Мабуть, це через операцію.

Пако (сперечливо). Скажи, коли мене оперували?

Пако. Одинадцять. І лише тепер, через одинадцять днів, ти завважив, що я ходжу якось інакше? Чи це тому, що ти ніколи не бачив мене вранці?

Крісто. Ага. То ти визнаєш, що ходиш якось інакше.

Пако. Авжеж. Лікар мене попередив. Щоб після операції це не зробилося звичкою, як сталося з коліном.

Крісто. І я кажу те саме: ти ходиш інакше.

Пако. Це інша річ. Те, що я ходжу інакше, не означає, що я шкутильгаю дужче. Я дослухаюся до лікаря, і крапка. Щоб ти знав, відколи цей бовдур Фалкетті пошкодив мені коліно — а відтоді минуло років п’ятдесят — я завжди ходжу однаково. Звісно, дещо… зрештою… мені трохи важко. Але це не означає шкутильгати. Зрозумів? (Сердито) Бо здається… останнім часом… ранками ти не в гуморі. (Знову сідає зі своєю філіжанкою, п’є).

Крісто. Ха. Пастилка з кавою. (П’є). Ух. Дякую. (Повертає філіжанку, але Пако, котрий з насолодою п’є каву, удає, нібито не помічає цього; Крісто ставить філіжанку на диван, між ними, а тоді дістає з кишені якийсь папірець і показує його. Пако дивиться на папірець, але не бере його, потім дивиться на Крісто.)

Пако. В чому річ?

Крісто. Тобі подобається?

Пако. Ні.

Крісто. Але ж ти навіть не подивився.

Пако. Хіба ти не знаєш, що мені не до вподоби футбольний тоталізатор?

Крісто. Я знаю, що тобі не до вподоби футбольний тоталізатор. Я запитую тебе про розіграш.

Пако. Якщо мені не подобається футбольний тоталізатор… як мені, по-твоєму, може подобатися розіграш, що проводиться за футбольним тоталізатором? Це ж зрозуміло першому-ліпшому ду… (виправляється)… це ж зрозуміло будь-кому.

Крісто. Що ти хотів сказати? Першому-ліпшому дурню?

Пако. Я не сказав «дурню».

Крісто. Ти вчасно спинився.

Пако (стримуючись). Я лише сказав, що ти не розумієш, от і все.

Крісто. Гаразд, нехай так, я не розумію. Що ж, поясни мені. Я хочу зрозуміти.

Пако (ухильно). Усе залежить від того, як дивитися на речі. Від особистого бачення. Загал не повинен зважати на те, що хтось один… (Замовкає).

Крісто. Що? Тепер ти також філософствуєш.

Пако. А чому б ні? Хіба тільки ти можеш філософствувати?

Крісто. Коли так, поясни, будь ласка.

Пако. Що тобі пояснити?

Крісто. Цю твою філософію про футбольний тоталізатор.

Пако. Як уболівальнику?

Крісто. Давай, не тягни.

Пако. Бачиш… Я просто хочу сказати, що у футболі не існує логіки.

Пако. Немає логіки.

Крісто. Так. Але що з того?

Пако (нервується). Якщо у футболі немає логіки, то й у футбольному тоталізаторі її теж не може бути. А як на мене, речі, позбавлені логіки… (Замовкає, даючи зрозуміти, що все й так ясно)… Ось так.

Крісто. Ага. Така твоя філософія.

Пако. Так, а що? По-твоєму, вона погана?

Крісто. Ні. Але скажи, ти гадаєш, життя має логіку?

Пако. Життя? Щоб життя мало логіку?! Де там! Життя також позбавлене логіки. А ти хочеш, щоб її мав футбольний тоталізатор. Сміх та й годі.

Крісто. Але життя тобі подобається, га? Здається, подобається.

Пако (ковтає слину, кладе руку на коліно Крісто). Послухай, Крісто, ти прийшов, щоб подратувати мене?

Крісто (спокійно). Не зви мене Крісто.

Пако (пильно дивиться на нього). Може обговоримо цю справу?

Крісто. Яку справу?

Пако. Стосовно прізвиськ. Ми вже давно повинні були її обговорити. По-моєму, було б доречно, якби ми зробили це зараз.

Крісто. Ні. Поговорімо краще про логіку.

Пако. Е ні. Поговорімо про прізвиська. Мені вже набридло, що ти ображаєшся щораз, коли я зву тебе Крісто. Зрештою я лише трохи зменшую твоє повне ім’я, от і все. Крісто замість — Крістобаль. Так зручніше. І це не я вигадав. Увесь квартал так тебе зве. А от ти… Як ти мене звеш? Ти хоч раз назвав мене Франсіско? Ні! Ти або звеш мене Пако… нехай так, Пако — зменшувальне від Франсіско, багато хто зве мене Пако… але хто зве мене Галісійцем? Хтось іще зве мене Галісійцем? І скажи, я хоч раз назвав тебе Довголапим? Хто тут зве мене Довголапим? Ти! Ти один звеш мене Довголапим!

Крісто (посміхається). З ніжністю.

Пако. Я теж з ніжністю зву тебе Крісто. А тобі не подобається!

Крісто. А пам’ятаєш, хто перший назвав тебе Довголапим?

Пако (з цікавістю). Ні. Хто?

Крісто. Нахаба. Той тренер, що опікувався нами у відбіркових змаганнях у столичному районі Палермо, пам’ятаєш? Якось Нахаба сказав тобі: «А ти, Довголапий, гратимеш у захисті. Я певен, суперники поважатимуть тебе». Пам’ятаєш? Відтоді всі називали тебе Довголапим, і суперники таки поважали тебе, еге ж? Поважали, чорт забирай!

Пако (лагідншає). Так. Але мені подобалося грати попереду. Як ти. Я дивився ззаду на твої фінти… І заздрив тобі, розумієш? Здається, я ніколи тобі цього не казав. А проте заздрив.

Крісто. Так, але я припинив. А ти…

Пако. Ти таке виробляв. Ти був неперевершений. Але й діставалося тобі добряче, ти ж не вилазив зі шпиталів. По-моєму, ти вчасно кинув грати.

Крісто. Так. А ти й далі грав, бо ти більше бив по ногах, ніж били тебе.

Пако. Мене також били. Бачиш, що сталося з коліном? Тепер ти навіть кажеш, що я шкутильгаю.

Крісто. Авжеж, шкутильгаєш. Треба називати речі своїми іменами.

Пако. Отож я шкутильгаю!

Крісто (з ніжністю). Але тепер це не має значення, Довголапий! Важливо, що ти був справді непере- вершений. Знаєш, що мені нещодавно сказав один ділок, причетний до футбольного тоталізатора? «Слухайте, — сказав він мені, — цей ваш приятель, котрий шкутильгає… раптом не той знаменитий футболіст на прізвисько Манейра?» Так він і сказав.

Пако. Знаменитий футболіст на прізвисько Ма- нейра. Ти ба, здається, я ще живий.

Крісто. Звісно, живий. А хто каже, що ні?

Пако. Тож відтепер і надалі моє ім’я Франсіско, як у документах. Згода?

Пако. Слухай, не перегинай!

Пако. Алло… А, як ти?… Гаразд, гаразд… Ні, піду надвечір… Куди поспішати? Хіба щось змінилося б, якби я пішов уранці? Гадаю, я ще більше зацікавлений знати, ніж ти… Невже ти так боїшся, що я помру?… Ні. Фіто пішов дуже рано, він має залагодити справи з від’їздом… Ха! Якби ж то я був сам, у мене Крістобаль… Ні, не Крісто, бо він ображається… Що тут вдієш, мушу терпіти цього зануду. (Крісто посміхається.) Так, здоров’я у нього в порядку, тільки трохи постарів. Він вважає, що я виглядаю старішим, але якби ти його побачив… (до Крісто) Тобі вітання від мого сина.

Крісто. Навзаєм.

Пако (по телефону). Він повертає їх тобі. (Крісто жестикулює)… Гаразд, я зателефоную… Так, бувай. (Кладе слухавку; до Крісто) Ха. Він боїться, що я помру.

Пако. Я не сказав, що він мене не любить. Я сказав, він боїться, що я помру.

Крісто. Ти теж.

Пако. Що я теж?

Крісто. Боїшся померти.

Пако. Справді? Не може бути.

Крісто. Так. Якби ти не боявся, то пішов би зранку за результатами. І одразу із цим покінчив. Бо я, між іншим, також у підвішеному стані.

Пако. Справді? А знаєш, чому? Бо ти боїшся, що я не помру.

Крісто. Що?

Пако (показує на телефон). Він боїться, що я помру. А ти боїшся, що я не помру.

Крісто. Слухай, Пако!

Пако. Не зви мене Пако! Франсіско! І щоб ти знав… я не потішу жодного з вас!

Пако. Не знаю. Щось вигадаю. (Спересердя наливає собі що одну філіжанку кави. Крісто дивиться на нього.)

Крісто. Не пий стільки кави. Тобі буде зле.

Пако. Що? Ти мені що, матір? Я питиму стільки кави, скільки захочу.

Крісто (порушуємовчанку, докірливо). Ти не казав мені, що твій онук кудись їде.

Пако (ніяково). Я сам дізнався про це вчора. Чи позавчора. Він їде зі своїм музичним гуртом. Раптом прийшло запрошення, і от…

Крісто. Запрошення куди?

Пако. До Іспанії. На фестиваль. Запрошені гурти з усієї Латинської Америки, і він їде від Аргентини. Ну, як тобі мій хлопчик?

Крісто. Він, мабуть, добре грає.

Пако. Либонь, так.

Пако. Ну… трохи. (Показує на інструмент.) Від нього стільки шуму… Уявляєш, як тихо тепер буде?

Крісто. І надовго він їде?

Пако. Ні. На двадцять два дні. Враховуючи два дні на дорогу, бо, хай там що, а дорога туди й назад забирає два дні.

Крісто. В газетах пишуть, що аеропланом можна дістатися за дванадцять годин.

Пако. Так, але з усіма формальностями, з митницею… До того ж іноді рейси затримуються… Знаєш, щоб почуватися спокійно, треба дати один день на відліт і один на приліт.

Крісто (стенає плечима). Я почуваюся спокійно.

Пако. Так кажуть.

Крісто. А ти говориш так, ніби колись подорожував. Формальності, митниця… Що ти знаєш про все це?

Пако. А ти хіба ніколи не був в аеропорту?

Крісто (вагається, перш ніж відповісти; зрештою стенає плечима). Ні.

Пако (здивовано). Ти ніколи не був в аеропорту?

Крісто. Ні. А що тут дивного? Невже ти ніколи не бачив людини, яка ніколи не була в аеропорту?

Пако. Ні, вперше бачу.

Крісто. А от це справді дивно — ніколи не бачити людини, яка ніколи не була в аеропорту.

Пако. Слухай, Крісто. До аеропорту може приїхати будь-який ду… (Ніяково замовкає)… будь-хто.

Крісто (з прикрістю). Ти знову за своє? Ну, то кажи. Будь-який дурень!

Пако. Ні! Ти не дурень! Ти зануда! Сьогодні вранці ти надто нестерпний!

Пако. Що ти робиш? Куди це ти?

Крісто (з гідністю). Я маю дещо зробити.

Пако. Справді? Що ти маєш зробити?

Крісто. Це моя справа. (Прикладає руку до живота.)

Пако. Не будь шелепою! Ти дратуєшся, і в тебе болить твоя виразка. Сідай-но.

Крісто. Ти ще більший шелепа.

Пако. Гаразд, нехай так. Я ще більший шелепа, ніж ти. Але ти теж шелепа. Згода?

Крісто. Так. (Сідає.) Як тобі спало на думку це слово? Зараз уже так не кажуть.

Пако (теж сідає). Яке слово?

Крісто. Шелепа.

Пако. Не знаю. Мене осінило.

Крісто. Колись була сила-силенна слів, які означали те саме. На вибір. Шелепа… Штурпак…

Пако. Товкач…

Крісто. Дундук…

Пако. Дуринда…

Крісто. Дурнило…

Пако. Довбня…

Крісто. Довбеха…

Пако. Ох! Були тисячі слів.

Крісто. Так. Колись мова була багатюща.

Пако. Авжеж. А зараз тільки те й знають, що сказати бовдур.

Крісто (підкреслено). Або дурень.

Пако (не чує його). Так. Занапастили мову.

Крісто. Якби ж то тільки мову. Я нічого не маю проти твого внука, але хіба можна порівняти сучасну музику з отим вальсом? (Показує на програвач.)

Пако. Зараз теж трапляються гарні пісні. Вони несхожі на наші, але непогані.

Крісто. Для тих, кому це подобається. Ти ба, запросили до Іспанії, щоб таке слухати! (З цікавістю.) Отже вони їдуть на двадцять два дні?

Пако. Що? Так, авжеж. Це якщо там, на місці, з ними не укладуть якийсь контракт. З артистами відомо лише, коли вони від’їжджають, та й то не завжди. А от коли повернуться, ніколи не знаєш.

Крісто (править своєї). З одного боку, ти, звичайно, сумуватимеш за ним…

Пако (перериває його). Годі, ти вже це казав. Здається, ти от-от заплачеш.

Крісто (дивиться на нього, по паузі). Чому ти не даєш мені закінчити?

Пако. Закінчити що?

Крісто. Говорити.

Пако. А ти хіба не закінчив?

Крісто. Ні.

Пако. Що ж, тоді кажи.

Крісто. Знаєш… (Починає спочатку.) Як я вже говорив, з одного боку ти, звичайно, сумуватимеш за ним…

Пако (знову перериває його). Ти вже втретє це кажеш.

Крісто (рішуче). Ти даси мені говорити? Я говорив, що ти сумуватимеш за ним… але в той же час в домі настане спокій! Ось що я хотів сказати!

Пако. А чого це в домі настане спокій?

Крісто. Бо через них стільки шуму! Ти це сам сказав!

Пако (пильно дивиться на нього). Авжеж. Я це сам сказав.

Крісто. Ну, от. Я хотів сказати те саме: я згоден з тобою.

Пако. Вибач, але люди говорять, аби щось додати. Повторюють кимось сказане папуги.

Крісто. Ось бачиш?!

Пако. Що?

Крісто. Це не я нервую сьогодні вранці. Це ти. А все тому, що ти не пішов за результатом.

Пако (нерухоміє, пильно дивиться на нього). Тобі таки вдалося мене розсердити. Зрештою я вижену тебе та ще й дам копняка.

Крісто (підводиться, стає спиною до Пако, нахиляється). Дай!

Пако («поблажливо»). Пообіцяй, що більше не будеш.

Крісто. Я нічого не обіцятиму. Дай!

Пако. Я тебе вдарю!

Крісто. Ну, то вдар, ну ж бо!

Пако (по паузі, рішуче). Пхе… Ось ціна твоїм обіцянкам. (Іде, наспівуючи.) «Сьогодні обіцянка, а завтра зрада…»

Крісто (дослухавши до кінця). А він не бере тебе з собою?

Пако. Хто?

Крісто. Фіто. Він не бере тебе до Іспанії зі своїм гуртом?

Пако. Чого б це він мав мене брати?

Крісто. Як співака. Якби він тебе послухав, то неодмінно взяв би. (Сміється.)

Пако (серйозно). Ні. Він мене слухав. Але ми не дійшли згоди — вони мало платять.

Крісто. А стосовно того, що в домі настане спокій… Не знаю. Ти будеш сам у цьому домі… Він не надто великий, але сам… Звісно, ти скучиш за шумом, як ти кажеш.

Пако (з деякою прикрістю). Я не буду сам.

Крісто (здивовано). Як це?

Пако. Зі мною буде вся родина.

Крісто. Твій син?

Пако. Так, і не лише він. І моя невістка також, певна річ. А ще її незаміжня сестра. Вся родина.

Крісто (розчаровано). Справді? То вони більше не житимуть там, де їхня крамничка?

Пако. Вони зроблять там супермаркет. Розширять. Повалять стіни… Звідки мені знати. І переїдуть жити сюди.

Крісто (намагається приховати розчарування). Ти ба… як усе змінюється!

Пако. Ха! Уявляєш, якби мій старий це побачив? Замість його крамнички — супермаркет «Дон Хусто»! Ха!

Крісто (дещо визивно). Ще невідомо, чи це йому б сподобалося. Твій старий був скромною людиною.

Пако. Авжеж. Але кому не сподобається побачити своє ім’я отак, на вивісці… Гадаю, він би помер від щастя.

Крісто (по паузі, допитується). І через це вони переїздять сюди? Але ж вони могли б переїхати в інше місце. Приміром, винайняти якесь житло. Гроші у них є. Я так вважаю.

Пако. Вони кажуть, це задля того, щоб я не жив сам. Мовляв, після операції і в моєму віці… Ну, сам знаєш.

Крісто. Ага. (Похмуро.) Цього ти мені теж не розповідав.

Пако. Це також було вирішено вчора. Чи позавчора.

Крісто. Ти мені не розповідав, бо тобі це не подобається.

Пако. Як мені може не подобатися жити разом із сином… І невісткою… і її незаміжньою сестрою… і Тіто!..

Крісто. Тіто? Хто такий цей Тіто?

Пако. Кіт.

Крісто. Ага! Тобі б усе жартувати! Мабуть, у глибині душі тобі це подобається.

Пако. Що подобається?

Крісто. Жити великою компанією.

Пако. Жити великою компанією? Так.

Крісто. Слухай, Пако. (Сперечливо.) Поговорімо серйозно?

Пако (сперечливо). Навіщо?

Крісто. Бог дає хліб беззубим. (Робить кілька кроків.)

Пако. Що ти хочеш цим сказати?

Крісто. Нічого. (Тримаючись за живіт — йому, вочевидь, боляче — робить кілька кроків; Пако спостерігає за ним.)

Пако. Ось бачиш? Ти також шкутильгаєш.

Крісто. Ні. Чого б це я мав шкутильгати? Це виразка.

Пако. Ну, то й що? Я шкутильгаю на ногу. Ти шкутильгаєш на виразку. Але що ти мав на увазі… (Телефонний дзвінок перериває його; Пако, поки йде до апарата, договорює)… коли сказав, що Бог дає хліб беззубим?… (По телефону.) Привіт… Ні, його немає… Звідки я знаю, залагоджує десь справи з від’їздом. А хто це?… Гойо? Ти не один із тих патланів? Що ж, тоді тобі краще знати, де він. А ви не надто згуртовані… Добре. Отже, Гойо?… Гаразд, я йому перекажу… Бувай, хлопче. (Кладе слухавку, потішений; до Крісто.) Вони такі кумедні, ці хлопці. Зовсім не схожі на нас, еге ж? Більш вільні, більш… як тобі сказати… більш…

Крісто. Більш розкуті.

Пако. Так. У цьому їм пощастило.

Крісто. А чого ти запитав, чи він не один із тих патланів?

Пако. Бо їхній гурт називається «Подарункові патлані». Ха! Знаєш, вони направду більш вільні, ніж були ми. Ми, якщо утворювали якийсь клуб, то називали його «Одинадцять прагнень». Або «Молодь і прогрес». Або «Юніори з Гватемали». Ми були такі серйозні. Боже збав збити нас з пантелику. Жодному мандрівному оркестрику ми не давали кумедної назви. Пам’ятаєш, як звався наш? «Чепуруни з Палермо». Святий Боже! Чепуруни! А співали таку гидоту!

Крісто. І нехай! Ми були гарно вбрані… мали чудові інструменти. Та й оркестри тоді були інші.

Пако. Тут ти маєш рацію. Оркестри були інші.

Крісто. Ха! Авжеж, інші. (Обидва замислюються, нарешті Крісто порушує мовчанку.) Знаєш, у чому я заздрю цим сучасним хлопцям? Вони мають можливість подорожувати. Ти уявляєш, щоб ми, двадцятирічні, подорожували Європою?

Пако. Мій старий дав мені ключа від парадних дверей, коли мені виповнилося вісімнадцять.

Крісто. Тобі пощастило. А мені в двадцять.

Пако. А цей… (Показує на інструмент.)… йому ще й двадцяти нема, а він уже…

Крісто (роздивляється бас-гітару Фіто). Навіщо ці електричні дроти?

Пако. Зараз скрізь дроти.

Крісто. Але ж це гітара!

Пако. Це не гітара. Це бас-гітара.

Крісто (роздивляється). Як на мене, це гітара. Хіба що довша, і все. Спробуй-но заграти на ній, ну, ж бо.

Пако. Ні. Її треба вмикнути в розетку.

Крісто (править своєї). Нічого не вдієш. Зараз оркестри інші.

Пако. Звісно. Як і футбольні команди. Зараз футболісти подорожують по всьому світу. А ми…

Крісто. Твоя правда. Пам’ятаєш, як у тридцять шостому ти мав поїхати з клубом до Іспанії? (Стоячи біля ударної установки, він машинально б’є в один із барабанів.)

Пако. Авжеж, пам’ятаю! Мене тоді травмував отой франкіст. Надумав, бач, розпочати за п’ятнадцять днів до відплиття, бовдур! (Крісто знову б’є в барабан.) Ми ж тоді мали подорожувати на пароплаві. Пам’ятаєш?

Крісто. Авжеж. Хто в ті часи подорожував літаками? (Ще два-три гучніші удари.)

Пако. Хіба що військові. Вони були першими. В Іспанії ви непогано розважалися, скидаючи згори цукерки.

Крісто. Хто це, ми?

Пако. Звісно, ви! Муссоліні! Ви!

Крісто. Слухай, облишмо політику, згода? До того ж… усе, що пов’язано з війною, завжди колись починається. (Ще кілька ударів по барабану.) Приміром, авіаперельоти. (Ще кілька ударів; він збуджений.)

Пако (править своєї). А потім почалася нова війна, велика. І пішло-поїхало. (Ще кілька ударів.) Біда в тому, що, коли все скінчилося… я теж був кінчений (Нові удари.) І все через того бовдура Фалкетті, котрий, не вагаючись, мене вдарив! (Нові удари.) Бо це сталося не випадково, як про те писали газети! Він мене вдарив, не вагаючись, зумисне, підступно! (Крісто б’є в усі ударні інструменти, тепер шум збуджує його; це дратує Пако.) Годі тобі шуміти! (Крісто припиняє бити в барабан.) Цей бовдур Фалкетті! Він хотів поквитатися зі мною за попередню гру! І таки домігся свого! Мстивий паскудник!

Крісто. Ну, не дратуйся. (Полишає ударну установку.) Коли це було? До того ж, коли в Європі скінчилася війна, ти вже не був юнаком. Тобі виповнилося років тридцять п’ять, еге ж? По-моєму, справа тут не так в ударі Фалкетті, як у твоєму коліні, що стомилося і сказано тобі: годі.

Пако. Моє коліно пережило б іще багато років, якби не цей бовдур Фалкетті! (Вмощується в кріслі біля столика, на якому стоїть лампа.)

Крісто. Гаразд, нехай так, тільки заспокойся. Подумай краще про те, що ти принаймні мало не поїхав до Європи. Це вже щось. А в мене й такого не було. До того ж ти набрався професійних навичок… Та й трохи грошенят призібрав. Тож не нарікай.

Пако (сердито). А хто нарікає! Хіба я нарікаю?

Крісто. По-моєму… трошки. А ще подумай про те, що завдяки Фалкетті ти зміг повністю зосередитися на крамничці, і справи пішли. Як ти сам сказав, коли б твій старий ожив — хоча, звісно, це неможливо, але припустімо таке — знаєш, як би він пишався тобою?!

Пако (спогад про батька заспокоює його). Так. Авжеж. Бідолашний старий, пишався б і мною, і Маріо теж, звичайно. Бо він також зробив свою справу.

Крісто. Певна річ, твій син також. Ви вдвох піднесли цей бізнес. Кожен у свій час… (Пако натискає на кнопку, вмикає й вимикає світло, мовби розважаючись, як перед тим Крісто розважався з ударними інструментами; Крісто дивиться на нього й говорить далі.) А от у мене не було ніякої крамниці, та й до Європи я навіть не збирався їхати. (Пако вмикає й вимикає світло.) Знаєш, як би я хотів зробити невеличку подорож?! (Пако вмикає й вимикає світло.) Це була б просто втіха… це було б здійснення мрії, що тут казати! (Пако вмикає й вимикає світло.) Я повинен дещо тобі розповісти. (Пако вмикає й вимикає світло. Крісто сердиться.) Годі тобі вмикати й вимикати світло! (Пако відводить руку від кнопки.) Я сказав, що повинен дещо тобі розповісти! (Крісто дивиться на Пако, щоб той не почав знову бавитися зі світлом.) Отож… я хотів тобі розповісти, що під час своєї останньої подорожі я раптом сказав собі: «Слухай, Крістобалю… зроби це зараз і назавжди… чому ти не наважишся? Ти вже вирушив у мандри… чому б тобі не зробити ще одне невеличке зусилля? Га? Взагалі… хіба вона так далеко, та Європа?» А проте… Не було нагоди. Я не наважився.

Пако (з подивом). Про яку подорож ти говориш?

Крісто (занурений у спогади). Що?

Пако. Куди це ти мандрував? Я й не знав.

Крісто. А! Та тут неподалік. До Танділа. В грудні буде десять років відтоді, як я туди їздив, пам’ятаєш? Я ще прислав тобі поштову листівку!

Пако. Так. Авжеж. На ній були зображені гори.

Крісто. Вершини! Я дивився на них і думав: «Цікаво, а які вони Альпи?… Високий Тауерн… Низький Тауерн». Ти можеш уявити, як вони виглядають?

Пако. Однаково… Тільки один високий, а другий низький.

Крісто. Тобі все жарти.

Пако. Ти мене ображаєш.

Крісто. Ти ба! Байдуже. Можеш ображатися. Ну, то як вони виглядають?

Пако. Вони — гори, невігласе!

Крісто. Так. Але де вони знаходяться?

Пако. Що? Ти збираєшся мене екзаменувати? Може, ще навчитися читати по-японськи?

Крісто. Вони знаходяться в Австрії. Тільки не кажи, що ти це знав, бо ти не знав.

Пако. А ти? Ти хоч раз бачив ці Тауерни? Якщо й бачив, то тільки на поштовій листівці… Стривай, наскільки я пам’ятаю… (прямує до речей Фіто і щось шукає біля них, тим часом Крісто сидить замислений).

Крісто. Так. Авжеж. Ти маєш рацію. Я невіглас, Пако.

Пако (продовжує щось шукати). Ну, навіщо так? Ти знаєш, що це гори, що вони знаходяться в Австрії… Чого тобі ще треба?

Крісто (майже сумно). Чого мені ще треба? Ха! Побачити їх. Я хочу на них подивитися. Людина може прочитати про ті ж таки Тауерни, приміром, купу літератури. Вона знатиме, що це гори, знатиме, де вони знаходяться, знатиме їхню висоту. Але вона все одно залишатиметься невігласом. Аби взнати, які вони насправді, треба їх побачити на власні очі. Помацати їх. Треба мати можливість… (Не знає, як закінчити фразу.) Якщо ні, людина залишається невігласом, Пако.

Пако. Ти вже почав.

Крісто. Що ти маєш на увазі?

Пако. Було б дивно, якби сьогодні вранці ти не намолов якихось дурниць. Якщо ти тільки те й знатимеш, що читати, то ніколи не змінишся. (Підходить до Крісто й простягає йому якийсь конверт). Тримай. Можеш помацати все, що захочеш. Можливо, ти знайдеш тут і ті свої Тауерни. Принаймні Іспанія тут є напевне.

Крісто (з великою цікавістю бере конверт). Що це? Поштові марки?

Пако. Так. Це Фіто зібрав для тебе.

Крісто (захоплено розглядає марки). Неймовірно! Звідки він їх узяв? Поглянь-но — по-моєму це Африка. Так, Нігерія. Звідки він їх узяв?

Пако. Ти ж знаєш Фіто. І патланів. Вони скрізь мають друзів.

Крісто. А от і марка з Іспанії, ти мав рацію. Подивись, яке диво!

Пако (з приємністю спостерігає, як підбадьорився Крісто). Тобі подобається, еге ж! По-моєму, вони тобі подобаються більше за книжки.

Крісто (стенає плечима). Знаєш, що мені подобається? Світ, ось що мені подобається. Я маю на увазі, що є в світі… Але я не можу цього помацати… ні навіть подивитися… а ось тут чи в книжках я принаймні маю хоч щось. Днями я знайшов одну дивовижну книжку в свекра Росіти. І взяв її. Вона складається з висловлювань знаменитих людей. Читаю ці висловлювання, і що тобі сказати — це філософія цілого світу. Франції, Англії, Італії, Іспанії. Чудова книжка. І ці марки також чудові. Ти тримаєш у руці весь світ… і ним можна подорожувати… (Продовжує роздивлятися марки.)

Пако. У тебе їх, либонь, купа?

Крісто. Чого?

Пако. Марок. Либонь, велика купа.

Крісто. Ух! Повні коробки з-під черевиків. Спочатку я складав їх до альбому, а потім…

Пако. Ти, мабуть, сумуєш за поштамтом.

Крісто. Так. До тисяча дев’ятсот… (Згадує.)… вісімдесят четвертого… я мав… як же звали мого напарника? (Намагається пригадати, але марно.) Він був вірменином, чорт забирай! Крутиться на язиці! Чудовий хлопець! Так, вірменином! Не тримаються в моїй пам’яті імена… (Припиняє марні зусилля.) Ну, гаразд. Уяви, коли я вийшов на пенсію і пішов з поштамту, він був іще хлопчиськом. А проте пообіцяв, що відкладатиме мені всі рідкісні марки, і жодного разу не порушив обіцянки. Я щомісяця приходив до нього, ми пили каву; він давав мені купу марок. І всі вони були чудові. Шкода, що одного дня…

Пако. Він також вийшов на пенсію?

Крісто. Ні. Не прийшов. Він забагато курив. Бідолашний Сомоянян! (По паузі.) Сомоянян! Його звали Сомоянян! Він був вірменином.

Пако. Зрозуміло. (По паузі.) А на поштамті не залишився ще якийсь вірменин?

Крісто. Не знаю. Втім… зараз мене вже там ніхто не пам’ятає. До того ж, я певен, що ці нинішні нічого не тямлять у поштових марках. Це їх не цікавить. Уяви собі, зараз… (Його перериває телефонний дзвінок.) Ох, це не телефон, а якась напасть.

Пако. Стривай. (Іде до телефону, знімає слухавку.) Алло… передусім, «добридень», сеньйорито… Тепер так, сеньйорито. Ні, Фіто немає, він пішов зі своєю дівчиною. (Підморгує Крісто, він розважається.)… Що? Виходить, він має ще одну дівчину. (Продовжує розважатися, знову підморгує Крісто, хоча той не підтримує його гру.)… А ви блондинка чи брюнетка?… Ага. А коли знімаєте перуку? (До Крісто, потішений.) Ха! Вона смугаста!.. (По телефону.) А коли знімаєте останню перуку? Адже перуки колись закінчуються. Чи ні? (До Крісто.) Вона мене піддурила. Каже, що на той момент світло вже вимкнене. (В слухавку.) Твоя взяла, дівчинко. Вітаю… Фіто залагоджує формальності, пов’язані з від’їздом… Дід… Ні, не дідусь. Я не такий маленький… Так, але наше покоління не чекало, поки вимкнуть світло. (Сміється, потішений.)… Ха! Нічого не вдієш, дівчинко — ти припізнилася… Так, я перекажу, але як тебе звати?… Ольга? Яка? Ольга з пісні Магалді?… Що? Ти не знаєш цієї пісні? Послухай (Співає): «Не треба пісень сьогодні… Бо Ользі прийти несила… Бо виють вовки голодні… І снігом Москву забило…» Ну, як? Тобі подобається?… Так, ти маєш рацію — забагато холоду… Авжеж, я перекажу. Бувай, дівчинко… Мої вітання. Бувай. (Кладе слухавку, потім потішений повертається до Крісто.) Гарна дівчинка. Смугаста. Ха! Фіто знає, що робить.

Крісто. А ти не змінився.

Пако. Як це не змінився?

Крісто. З жінками. Ти не змінився.

Пако. Вони думають інакше.

Крісто. Якби міг… ти б залишався таким самим бабієм, як колись. Бо коли міг… ти таке виробляв.

Пако (потішений). Ну, не перебільшуй.

Крісто. Бідолашна Ньята. Вона не заслуговувала на ці твої вибрики. Хулія завжди мені казала: «Того дня, коли Ньята дізнається про всі витівки Пако, вона помре».

Пако (це йому не подобається). Тільки не кажи, що вона померла через це.

Крісто. Звісно, ні.

Пако. До того ж я не був бабієм, як ти кажеш. Мені було досить однієї жінки — Ньяти. І я ніколи не зраджував її. Я був гірником, а це така річ. Одна справа мати дружину, і зовсім інша — копальні. Мені подобалися копальні. Ні, подобаються. Не слід говорити в минулому часі, вони мені досі подобаються. Звісно, з роками Господь ставить на шляху людини перепони, але не треба думати, нібито все втрачено. (Знову телефонний дзвінок.) Ох! Може, це Господь зняв перепони! (Квапиться відповісти.) Алло!.. (Ентузіазм полишає його, він дивиться на Крісто.) Як справи?… Так, він тут. Зараз. (Простягає слухавку Крісто, той підходить до телефону.) Це твоя дочка.

Крісто. А в чому справа?

Пако. Не знаю.

Крісто (невдоволено бере слухавку). Алло… Так, а в чому справа?… А де я маю бути? Я тут. Хіба я деінде?… Пішов зіграти на футбольному тоталізаторі і зайшов до Пако… Ну, то й що з того, що вранці? Невже я не можу вийти з дому, перш ніж з’їм тарілку супу? (Тихо, намагаючись щось приховати.) Ні, ні… не можу. (Знову звичним голосом.) Ні, я не ображаюсь. Але ти наче стежиш за мною. Хочеш, на зворотному шляху я зайду до ветеринара й куплю нашийник та поводок?… Так, я прийду пообідати. Я не залишуся тут і не їстиму брудне шмаття, що його готує цей… Гаразд, Росіто, бувай… Так, Росіто! (Кладе слухавку і з прикрістю зітхає; Пако тим часом висипав на столик кісточки доміно.)

Пако. Отже я готую брудне шмаття? Чому ти не запитаєш у Фіто? Він каже, що в жодному ресторані не готують так смачно, як я.

Крісто. Авжеж. В якому ресторані зважаться готувати брудне шмаття?!

Пако. Здається, дочка засмутила тебе.

Крісто. Вона мене дратує.

Пако (мовби повертаючи м’яча на його половину поля). Вона тебе любить.

Крісто. Так. Занадто.

Пако. Чому ж? Вона щось таке сказала?

Крісто (через силу відповідає). Вони бояться, що я загублюся.

Пако. Ага. (По паузі, підносить кісточку.) Дубль шість. Мій хід. (Виставляє кісточку.)

Крісто (не звертаючи уваги на гру). Ти пам’ятаєш Нікола?

Пако. Якого? Батька того товстуна з майстерні?

Крісто. Так, його.

Пако. А що з ним сталося?

Крісто. Він загубився.

Пако. Що ж. Таке трапляється через той… (Не може пригадати слова.)… чорт забирай, як це називається… (Ляскає пальцями, намагаючись пригадати.) а…а…а… Хай йому грець… (Нарешті пригадує й переможно вимовляє.) атеросклероз! Еге ж!

Крісто (зненацька, нервово). Я більше не гратиму!

Пако (здивовано дивиться на нього). Чому ти більше не гратимеш?

Крісто. Не знаю… Ти маєш рацію, я нервую. Я не хочу більше грати. (Підводиться, нервово ходить по кімнаті.)

Пако. Дочка сказала тобі щось таке, що ти мені не розповів?

Крісто. Ні. Нічого вона мені не сказала.

Пако. Ти ж знаєш, що я твій друг?

Крісто (вибухає). Авжеж, знаю! І ти не повинен цим хизуватися! Бо якщо ти мій друг, то це тому, що я твій друг! Без жартів! І зрештою я кращий друг, ніж ти! Бо якби ти був добрим другом, то подумав би про інших і забрав би цей результат, через який ми всі нервуємося! Чи ти сподіваєшся надурити мене, говорячи, що нема куди поспішати? Ти можеш дурити свою сім’ю, якщо хочеш, але не мене! Я тебе чудово знаю! Я вже сімдесят років тебе знаю! Знаю, як облупленого! І от що я тобі скажу! За ці сімдесят років… ти анітрохи не змінився! Ти такий самий безсоромний егоїст! Такий самий… Бувай. Я не мушу нічого тобі пояснювати.

Крісто. Чому ти знову поставив «Аероплан»?

Пако (не дивлячись на Крісто). Тобі ж подобається цей вальс, еге ж?

Крісто. Він нагадує мені ті часи, коли ми танцювали під нього. З Хулією… з Ньятою… вчотирьох…

Пако. Ну, давай. Твій хід.