Аероплани

Дія друга. Надвечір’я

Крісто. Ти досі тут?

Пако. Чому це «досі»? Я збираюся ще багато років бути тут.

Крісто. Я хотів сказати… Ти ще не пішов?

Пако. Куди?

Крісто. Як це «куди»? Ну ж бо, Пако. За результатом.

Пако. А чого ти гадаєш, що я не пішов? Міг не піти… міг піти…

Крісто. Як це? Хіба ти не зібрався виходити? (Розгублено показує на куртку чи пальто і капелюх, в які той вбраний. Пако забув про них і намагається вивернутися.)

Пако. А! (Швидко знімає верхнє вбрання й кладе подалі від Крісто.) Ні. Я щойно прийшов. Збирався їх зняти, а тут знову ти. Ти тепер приходиш весь час — вранці… надвечір…

Крісто. Я хотів взнати, як справи. (Пильно дивиться на Пако, той уникає його погляду.) Ну, то як? Ти мені розповіси?

Пако (удавано байдуже). В мене нічого не вийшло.

Крісто. Як це в тебе нічого не вийшло?

Пако (удавано обурюється). Бо він у них іще не готовий. Я маю на увазі результат. Вони змусили мене марно туди ходити. Несерйозні люди. Через них стільки клопотів…

Крісто. Дивно. Адже вони сказали тобі, що результат буде сьогодні.

Пако. Що? По-твоєму я кажу тобі дурниці?

Крісто. Ні. Чого б це ти казав мені дурниці? Навіщо?

Пако. Авжеж. Навіщо?

Крісто. А на коли він буде готовий?

Пако. Що? На завтра. Або на післязавтра. Звідки мені знати? Вони такі тюхтії.

Крісто. Дивно. Бо в такому випадку, як цей…

Пако. В якому такому випадку, як цей? Що в цьому випадку незвичайного?

Крісто. Бо… в людини кепські справи, а їм байдуже — сьогодні… завтра… післязавтра…

Пако. У кого це кепські справи?

Крісто. У всіх, Галісійцю, і в тебе також, і не кажи, що ні. Треба дивитися правді у вічі.

Пако. Знаєш, Крісто, єдиний тут, хто мусить дивитися правді у вічі, це ти. Бо це в тебе кепські справи. І все через те, що ти ціле життя думаєш про смерть. І боїшся не лише власної смерті. Будь-чиєї. Тож годі тобі нервуватися.

Крісто. Я? Я боюся смерті? Ха! Але ж смерті не існує. (Переможно дивиться на Пако.)

Пако. Що?

Крісто. Існує тільки життя.

Пако (дивиться на нього). Напевне, це з тієї книжки висловлювань знаменитих людей, що ти читав.

Крісто. Як ти здогадався?

Пако. Бо якби це була твоя думка, ти б не торочив увесь час про смерть! Ти завжди приходиш і розповідаєш, мовляв, отой помер… і той…

Крісто. Що ж, люди помирають. Що я можу вдіяти?

Пако. Не говорити про смерть! Ось що ти можеш вдіяти! Мати більш оптимістичне бачення, дивитися в майбутнє! Хіба це не ти сказав, що смерті не існує? Що існує тільки життя? Що ж, говори про те, що існує!

Крісто. Знаєш, ти маєш рацію.

Пако. Так, але лише на п’ять хвилин. А потім ти знову заведеш свою пісеньку: «знаєш, хто помер?»… «знаєш, хто помер?»

Крісто (по паузі). Не сердься, але… знаєш, хто помер?

Пако (уважно дивиться на нього, по паузі). Хто?

Крісто. Пташок.

Пако. Пташок? Але ж він був молодший за нас! Ми старші… роки на три. Пташок! Я так давно не бачив його! А від чого він помер?

Крісто. Не знаю. Не будемо більше говорити про мертвих.

Пако (не йме віри, уважно дивиться на нього). Але ж, по-моєму, це ти перший заговорив.

Крісто. Так… я не міг більше приховувати. Це сталося днів десять тому.

Пако. Десять днів?

Крісто. Так. Мені зателефонував Товстун і розповів. За кілька днів перед тим вони домовлялися влаштувати обід і зібрати всіх, хто залишився з їхньої колишньої компанії, щоб відзначити п’ятдесятиріччя якоїсь події. А тепер… звісно… обіду не буде. Немає кворуму.

Пако. Якщо ти знав про це десять днів тому… чому ти нічого мені не сказав?

Крісто. Ну, Пакіто… Щоб тебе не хвилювати.

Пако. А чого б я мав хвилюватися?

Крісто. Мені здалося…

Пако. Слухай, не будемо говорити про все, що тобі здається, еге ж?

Крісто. Гаразд. Не будемо.

Пако. Отож. (По паузі.) Бідолашний Пташок. Він був одним із кращих крайніх нападників свого часу.

Крісто. Так, але… ти ж щойно сказав, що не треба більше говорити про мертвих.

Пако. А хто тобі говорить про мертвих? Я кажу тобі про живого Пташка!

Крісто. Гаразд. Тоді поговоримо.

Пако. Ні. Тепер ми ні про що не поговоримо.

Крісто. Що ж, гаразд. (По паузі.) Але ж як він грав, еге ж?

Пако (думає про щось інше). Що?

Пако. Авжеж. Тільки йому не щастило. Здається, в першій лізі він зіграв лише один-два матчі. Завжди був запасним…

Крісто. А й справді! З тими хлопцями, що грали в першому складі «Індепендьєнте», його не ставили. (Запально.) Ти пам’ятаєш їхній напад? Канавері, Лалін, Равасчино, Сеоане та Орсі. Ото були хлопці! (Зловтішно.) Ти їх пам’.ятаєш, га?

Пако (розуміючи, до чого той хилить). Що ти хочеш цим сказати? Звісно, пам’ятаю!

Крісто (з притиском). Як вони тебе зробили того разу!

Пако. Нехай так! Але то був єдиний раз за все моє життя, коли вони мене зробили! А як я тоді грав, га!

Крісто. Ха! А як фінтив той Покидьок Сеоане! Того дня ти мусив його вдарити, бо інакше…

Пако. Ні, стривай. Він тоді почав мені настирюватися. Він мав таку звичку: ставав перед тобою… рухав сідницями в один бік… ти туди… а він із м’ячем уже рветься в іншій. Він утнув таке зі мною двічі. На третій раз я, звісно, розсердився. І вдарив його.

Пако (з певною гордістю). Пхе! Не вперше і не востаннє.

Крісто. Тобі це подобалося? Щоб тебе боялися?

Пако. Пхе! Це мене потішало. (Сміється, потішений.) Пам’ятаєш того руденького миршавенького півзахисника зі «Спортіво Буенос-Айрес»? Як його звали?

Крісто (захоплюється спогадами, не знаючи, про що йдеться). Якого? Того кучерявого?

Пако. Еге ж, його. Хлопець гадав, буцімто він один на полі… навіть суддю намагався обійти.

Крісто. Так. Звісно, пам’ятаю. Як його звали, чорт забирай… У мене кепська пам’ять на імена… Здається, якось на С.

Пако. Байдуже, саме згадається.

Крісто. Авжеж, згадається.

Пако. Так от… Якось я був змушений його вдарити. Він отак фінтив по газону, туди-сюди… Що тут скажеш? Я був змушений його вдарити. Щоб він не видрючувався. І що він утнув? Пам’ятаєш? (Регоче.)

Пако (помирає від сміху). Ти не пам’ятаєш?

Крісто (заражається його настроєм, також помирає від сміху). Ні. Якби пам’ятав, то сказав би. І що ж він утнув?

Пако (обидва помирають від сміху й насилу можуть говорити). Пі… пі… (Не в змозі договорити.)

Крісто (не знати чому теж помирає від сміху). Ну, кажи, я хочу знати, чого сміюся.

Пако (переборює сміх). Пі… пі… пішов з поля. Ха- ха-ха!

Крісто (не йме віри, сміється). Пішов?… З поля?… Пішов?… Геть?

Пако. Так. Пішов з поля. Залишив свою команду вдесятьох. Сказав… ха-ха-ха!.. сказав: «Я проти цього більше не гратиму». І пішов. Ніхто не міг повірити. Бо хоч ми тоді не були професіоналами… але щоб отак взяти й піти з поля. Перед уболівальниками.

Крісто (вже серйозно). Мені також багато разів хотілося піти з поля.

Пако (теж поступово перестає сміятися). Бо ти був не з тих, що видрючуються.

Крісто. Мені подобалося грати. Але не так, як ти, тільки те й робити, що бити інших по ногах.

Пако. Е, ні. Не кажи цього. Я теж умів грати.

Крісто. Так. Поки перед тобою не опинявся хтось, хто грав краще за тебе.

Пако. Ну, то й що? Таке вже життя, що інколи мусиш когось ударити. Бо якщо ні…

Крісто. Звісно. А той «хтось» нехай потерпає. Як оце я, коли мені через таких типів, як ти, котрі не давали іншим грати, довелося кинути футбол… І ще багато чого.

Пако (вражений). Ти розумієш, що ти щойно мені сказав? І це після стількох років?

Крісто. Що ж, колись це мало статися. Я ніколи не казав тобі цього раніше… бо не хотів ламати нашу дружбу. А тепер… Тепер я можу це сказати.

Пако. Ага. Отже тепер тобі начхати, що наша дружба може зламатися?

Крісто. Ех, Галісійцю. Наша дружба може зламатися! Нашу дружбу вже не зламати. (Вони пильно дивляться один на одного, потім Пако йде до столика, сідає, бере кісточки доміно; Крісто — з цієї хвилини дуже стурбований — йде за ним, перш ніж сісти за столик, бурмоче) Саломоні.

Пако. Що?

Крісто. Саломоні. Той миршавенький півзахисник, який пішов з поля, бо ти його вдарив.

Пако. Авжеж. Саломоні! Точно! Ха! От бачиш? Саломоні! Я ж казав, що саме згадається. (Показує кісточку.) Дубль шість. Мій хід.

Крісто (ніяк не може заспокоїтися). Хулія завжди мені говорила: «Скажи Пако, все, як є; ви ж друзі. Ти мусиш йому сказати.» Але мені здавалося, що я не повинен цього тобі казати. Навіщо? Зрештою, якщо тобі подобалося бити по ногах… кожна людина така, як вона є, а іншому це може подобатися або не подобатися. Ти подобався мені і такий, от і все.

Пако. І ти мені подобався. Не лише тобі доводилося миритися з деякими речами. Я також розмовляв із Ньятою про тебе і казав їй: «Знаєш, я мирюся з тим, бо він гарний хлопець, якби не це…»

Крісто. І з чим це ти мусив миритися? Ну ж бо, кажи.

Пако. Сказати?

Крісто. Авжеж, кажи.

Пако. Гаразд. Багато з чим, але передусім із твоєю вірністю. Цього я Ньяті, звісно, не казав. Але через цю твою рису я найбільше потерпав. Ти ніколи не хотів завести якусь подружку. Тож я завжди мусив бути сам, а якщо дівчат було дві, доводилося шукати іншого приятеля. А ти ніколи не підтримував компанії. Завжди залишався вірним… завжди говорив про Хулію. Це мене дратувало.

Крісто (занурений у свої думки). Нам було добре вчотирьох.

Пако. Так, авжеж! Але все було надто по-сімейному. Вони були знайомі змалку, ми також. Така нудота! Тож не завадило б коли-не-коли завести якусь подружку.

(Крісто нервується, він кидає гру, починає ходити по кімнаті. Пако здивовано дивиться на нього.)

Пако. Що сталося? Ти більше не гратимеш?

Крісто (думає про інше). Іноді я думаю… як добре нам було вчотирьох. У клубі, в кінотеатрі… де завгодно. Шкода, що…

Пако. Бачиш? Ти знову за своє!

(Крісто не чує його. Він зупиняється перед фотографією Ньяти. Дивиться на неї.)

Крісто. Я не маю жодної художньої фотографії Хулії, такої, як оця. Ньята тут така гарна. Всі знімки Хулії, що я маю, маленькі, моментальні. Але в мене є одне фото, де вони вдвох. Коли були ще дівчатками, в домі Ньяти. (По паузі показує на фотографію.) Ти сумуєш за нею, еге ж?

Пако (по паузі, щиросердно). Сумую.

Крісто. Я дуже сумую за Хулією.

Пако. Так. Я знаю. Ну, то ти гратимеш чи не гратимеш?

Крісто (несподівано). Я негідник, Галісійцю!

Пако. Що? Що ти сказав?

Крісто. Я негідник!

Пако. Так, я вже чув. Але чого це ти раптом зараз таке кажеш? Що з тобою?

Крісто. Знаєш, що? (Патетично.) Я теж зрадив Хулію.

Пако (приємно вражений). Ти теж? Не може бути!

Крісто (ледь не плаче). Так, я теж! Я негідник! (Він у розпачі.)

Пако (потішений, підводиться й підходить до Крісто). Стривай, стривай, не треба так побиватися. Ну ж бо, розповідай. І хто ж вона? Я її знав?

Крісто. Ні. Вона теж працювала на поштамті. Я ніколи не хотів, щоб це сталося. Але ми цілими днями були разом. От нечистий і поплутав.

Пако. Звісно. Це дуже важко. Коли цілими днями разом. Тим паче, якщо втрутиться нечистий…

Крісто. Присягаюсь, я цього не хотів. Хулія не заслуговувала на таке. Ні. Все сталося якось зненацька, я навіть не усвідомив… Хтозна. Сталося, бо мало статися.

Пако. Ти ба! І сталося просто в конторі, де ви…

Крісто. Ні! Ти хіба збожеволів?! Як би ми зробили це в конторі?!

Пако. Так я й знав! Це було б дуже незручно! І куди ж ви пішли?

Крісто (йому соромно). До готелю.

Пако. Ага… Отже це сталося не зовсім зненацька. Замір таки був.

Крісто. Не знаю. Не пам’ятаю. Знаю тільки, що я повівся як негідник.

Пако. Ну, годі, Крісто. Щораз, говорячи це, ти ображаєш і мене. І зрештою, в цьому немає нічого страшного. Ти завжди був вірним Хулії. Та подружка з поштамту була просто подружкою. (З цікавістю дивиться на нього.) І довго це тривало?

Крісто. Ні, ти збожеволів! Лише того дня.

Пако (не може повірити). Лише того дня?! Ти хочеш сказати, що ви пішли до готелю тільки один раз?

Крісто. Так.

Пако. Але що сталося? Вам не сподобалося?

Крісто (розпачливо). Ти що, не розумієш? Я не міг і далі поводитись отак із Хулією. Я почувався… я почувався бозна-ким.

Пако (розчаровано дивиться на нього). А ти виявився ще більш вірним, ніж я гадав.

Крісто. Я ніколи не забуду той вечір. Коли я повернувся додому, Хулія зустріла мене ще краще, ніж зазвичай. Я відчував себе такою паскудою… що ледь не розповів їй усе.

Пако. Але ж ти не розповів?!

Крісто. Ні. Як я міг розповісти?!

Пако. Отже ти не був таким вірним.

Крісто. «Привіт, мій уйа», — мовила вона того дня, щойно я зайшов. Я ніколи цього не забуду. Краще б вона так не казала.

Пако. Мій хто?

Крісто (ухильно). Мій уйа.

Пако. Уйа? Що це таке? Якесь лайливе слово?

Крісто. Ні. Навпаки. Уйа — це назва птахів, які завжди живуть у парі — жоден із двох не може жити без іншого, уявляєш? Ні самець, ні самиця. Тому ми жартома називали так одне одного. І саме того вечора…

Пако. Вибач… Але ці птахи якісь дурні. Чому це вони не можуть жити поодинці?

Крісто. Бо в одного клюв хоч і короткий, зате досить міцний, щоб зробити в стовбурі отвір, а в другого клюв слабкий, але довгий, тож його можна просунути в отвір і видобути звідти їжу. Вони доповнюють одне одного, зрозумів? І одне без одного…

Пако. І що з тими птахами сталося? Бо я ніколи про них не чув.

Крісто. Вони вимерли. Як вид. Їх немає.

Пако. Виходить, вони таки були дурні. А ось ти продовжуєш жити. Отже ти не такий дурний.

Крісто (протестує). Чому ти все береш на глум? Знаєш, як я почувався того дня? А зараз тим паче! Бо ніколи не потребував її так, як зараз! Ніколи… (Замовкає, зрозумівши, що бовкнув зайве.)

Пако. Чому ти ніколи не потребував її так, як зараз? Що з тобою?

Крісто. Нічого. Мабуть, це через вальс, який ми завжди танцювали разом і який ти поставив саме сьогодні… Не знаю. (Він збентежений.)

Пако (дивиться на нього). Слухай, Крісто. З тобою щось негаразд. Ти якийсь дивний.

Крісто (нервує). Не зви мене Крісто! І я вже тобі сказав, що коли я в такому стані, то це через вальс! І між іншим ти міг би купити касету, замість ставити цю допотопну платівку, яка… (Дивиться на платівку й завважує телефонну слухавку, що лежить поруч із нею. Бере її й показує Пако.) Що це таке?

Пако (удає, ніби не зрозумів, вихоплює в Крісто слухавку й кладе на телефонний апарат, а тим часом відповідає лише на ті слова Крісто, що стосувалися платівки). Ти збожеволів. Як я викину цю платівку. Зараз такі вже не виробляють. Та ще й на 78 обертів — це моя улюблена швидкість. (Відходить убік.)

Крісто. Я запитую тебе про телефон.

Пако (ухильно). Що? А. Я його чистив.

Крісто. Слухай, ти щось від мене приховуєш.

Пако (по паузі, серйозно). Гаразд. А як ти здогадався?

Крісто. Бо я тебе знаю! І ти ще поклав слухавку! (Із запізненням розуміє схожі на зізнання слова Пако.) Отже ти щось від мене приховуєш?

Пако. Так. Тебе я не можу обманювати. Але ж ти нікому не скажеш?

Крісто. Нікому. Клянуся.

Пако. Ти збережеш мою таємницю?

Крісто. Так. Кажу тобі: так.

Пако. Що ж. (Якийсь час мовчить, Крісто стривожено чекає.) У мене є подружка.

Крісто (вибухає). Іди до дідька!

Пако. Слухай. Ти сьогодні й справді якийсь дивний!

Крісто. Знаєш… я вже тобі казав, що зі мною коїться! І якщо хтось і дивний… і ти знаєш, чому… то це ти! Тож облиш жарти! (Швидко прямує до столика, сідає, ставить кісточку доміно.) Ось!.. Два-чотири! (Пако підходить до нього.)

Пако. Хочеш склянку молока?

Крісто. Ні! До біса молоко! (Пако сідає й починає тихенько сміятися, Крісто дивиться на нього.) Чого ти смієшся?

Пако. Знаєш, кого я пригадав? (Продовжує сміятися, а Крісто очікувально дивиться на нього.) Турка Алефа. Знаєш, що вчинила одної ночі його дружина, коли взнала, що він гуляє з якоюсь подружкою? (Пако продовжує сміятися, вони й далі грають, ставлячи одну по одній кісточки, начебто їхня розмова не має жодного відношення до гри.)

Крісто (теж починає сміятись, як і в попередній сцені). Ні. І що ж вона вчинила?

Пако (сміючись). Вона спокійно дочекалася його з оприскувачем у руці… пам’ятаєш ті оприскувачі проти комах? А коли турок десь о другій годині ночі спокійнісінько прийшов додому, дружина… не чекаючи, коли він щось скаже, оприскала його тією гидотою. Він смердів увесь, з голови до ніг! Отак, ні слова не кажучи, вона повелася з ним, наче з комахою. Хіба не здорово? Оце так туркеня! (Обидва сміються, причому Пако голосніше за Крісто.) Хулія принаймні не чекала тебе отак з гидотою напоготові. (Пако продовжує сміятися, а Крісто серйознішає.) Уявляєш? Ось тобі, мій уйа! Бац! Ти весь смердиш! (Сміється.) Отже ці птахи звалися уйа? (Сміється.)

Крісто. По-моєму, це не смішно.

Пако. Сьогодні, по-твоєму, ніщо не смішно.

Крісто. Ще б пак! Бо я не купуюся на такі казочки, мовляв, тобі досі не віддали результату! (Рішуче.) Ти міг брехати Ньяті. Але не мені.

Пако. Ну, годі, не треба.

Крісто. Авжеж, годі! Саме це я й кажу.

Пако. Ну, то годі!

Крісто. Так, годі!

Пако. Все! Годі! (Невдоволено підводиться, морщиться від болю.) Ох! Цей бовдур Фалкетті! (Ходить туди-сюди.)

Крісто (з прикрістю). Я вважав себе твоїм другом. Але здається…

Пако. Що ти таке кажеш, Крісто! Ти ще гірший за того Фалкетті!

Крісто. Якщо тобі щось відомо, ти повинен мені розповісти. Ось що я кажу! Не знаю, чому ти не хочеш казати мені про… (Лунає телефонний дзвінок; Пако вагається, а тоді просить Крісто.)

Пако. Візьми слухавку.

Крісто (визивно). Ні! Візьми сам! Ну ж бо!

Пако. Не гарячкуй! (Дзвінок продовжує дзеленчати, Пако чекає, але рішення прийме Крісто.) Ну? Ти візьмеш чи ні? (Крісто неохоче йде до апарату, Пако швидко попереджає.) Якщо це Маріо, скажеш, що мене немає. Що ти мене чекаєш… що завгодно. Але мене немає.

Крісто (йдучи до апарата). Знаєш, я не вмію брехати. (Бере слухавку.) Алло… Ні. Крістобаль… Що скажеш, Маріо? Як справи?… Ні, його немає. Здається, досі…не знаю, він ще не повернувся… Ні, Фіто теж немає… Так, справді… не знаю, чого це твій батько дає мені ключі від дому. Адже я для нього не більше, ніж… (Навмисне дивиться Пако в лице, але не продовжує.)… Що?… Ні, нічого. Я перекажу, щоб він тобі зателефонував… Звісно, все буде добре. Лихе зілля ніколи не виполеш. Ха!.. Так. Я завжди йому кажу, що спочатку він повинен поховати мене… Ну, гаразд. Комусь із двох таки доведеться поховати іншого, еге ж?… Ха-ха-ха!.. Бувай, Маріо… Так, мабуть, зайшов кудись випити філіжанку кави. Не хочу казати нічого такого, але твій батько страшенний егоїст… (Визивно дивиться на Пако.)… і йому наплювати, що ми всі чекаємо… (Здивовано.) Авжеж, він і на таке здатний! Саме сьогодні… А ти добре його знаєш! (Пако запитально дивиться на нього.)… Гаразд, я перекажу… Бувай, Маріо. (Кладе слухавку, до Пако.) А твій син добре тебе знає.

Пако. А що? Що він тобі сказав?

Крісто. Що ти, мабуть, гуляєш десь із якоюсь подружкою.

Пако (потішений). Так і сказав? Ха! Молодець Ма- ріо! Йому, либонь, сподобалося б, якби я… а вже як сподобалося б мені… що й казати.

Крісто. Але він згоден, що ти страшенний егоїст!

Пако. Однак не такий, як ти. Це ж ти хочеш, щоб я спочатку поховав тебе? Але май на увазі, якщо я спочатку поховаю тебе, потім тобі доведеться постати з мертвих і поховати мене. Клянешся кров’ю? (Пако простягає до Крісто кулак з піднятим вгору великим пальцем.)

Крісто (зачаровано дивиться на нього — це їхня давня гра, ще з тих часів, коли вони були хлопчиками, — потім теж простягає кулак і торкається своїм великим пальцем великого пальця Крісто). Клянуся кров’ю.

Пако (після цього «кровозмішання», посміхаючись, вдаряє рукою по кулаку Крісто). Ха! Ми поклялися кров’ю. (З ніжністю дивляться один на одного.)

Крісто. Так! Майже завжди ми дотримуємося цієї клятви. (Зворушений Пако робить кілька кроків, Крісто стоїть незрушно, чекає і нарешті вимагає.) Ну ж бо, Довголапий.

Пако. Ну ж бо, що?

Крісто. Ти що, справді мені не розповіси? (Пако зупиняється, вагається. Пауза. Нарешті він підходить до свого пальта і дістає з кишені конверта. Показує його. Крісто здивований.) Що? Вони тобі віддали?

Пако. Так.

Крісто. І що там?

Пако. Я поки що не відкриватиму.

Крісто. Але що там?

Пако. Ти не розумієш? Я поки що не відкриватиму!

Крісто. Ти збожеволів?! Як це не відкриватимеш?

Пако. Поки що ні.

Крісто. Як це «ні»? Як же ти не знатимеш результату, коли… (Замовкає.)

Пако. Коли що?

Крісто. Облиш, Пако, ти добре знаєш, що стоїть на кону.

Пако. Нічого на кону не стоїть. Гру завершено.

Крісто. Гаразд. Але який результат?

Пако (з притиском). Годі тобі вболівати! Годі! (Каже це сперечливо, але одразу втрачає дух, спересердя сідає на баул. На його обличчі знову вираз болю. Мацає коліно.) Цей бовдур Фалкетті!

Крісто (по паузі, сумно). Ти хочеш, щоб я пішов?

Пако (не дивлячись на нього, чутливо). Я вже казав, годі тобі. (Крісто сідає на інший крій баула, майже спиною до Пако. Нарешті, дивлячись на конверт, що тримає в руці, Пако промовляє.) Мені не хочеться ні відкривати його, ні залишати нерозпечатаним.

Крісто (заохочуючи його до розмови). Авжеж.

Пако. Не можу на щось зважитися. В цьому вся справа. Хтозна, чи повинен я знати, що мені залишається рік… або два… або п’ять. Або п’ятдесят, у цьому вся справа.

Крісто. Авжеж.

Пако. Бачиш, (майже визивно) я не знаю, чи те, що я тобі зараз скажу, є в якійсь із геніальних книжок, які ти читаєш. Але весь час, що вже минув, що залишився позаду, і той час, який іще в майбутньому, попереду… і той час, у якому ми живемо зараз… все це… всі часи… (Ще більш визивно.)… це один і той самий час. (Вичікує, дивлячись на Крісто.) Жоден із них не цінніший за інші, ось що я хочу сказати. Вони всі — одне й те саме, розумієш? (Пауза. Вони дивляться один на одного. Нарешті Пако мовить.) Ну, сперечайся, якщо хочеш.

Крісто (продовжуєз інтересом дивитися на Пако). Ні, я не хочу сперечатися. Насправді я…

Пако (перериває його, можливо, сперечаючись сам із собою). Більше того! Хтозна, може, ця хвилина, яку я зараз проживаю тут, із тобою… варта всіх років, які… Бо врешті-решт… скажи мені: де ті минулі роки, які ми вже прожили? Ти відповіси: «Вони… промайнули!» Авжеж. З одного боку, вони промайнули, ти маєш рацію. Але з іншого — не промайнули. (Торкається своєї голови.) Вони тут. І в твоїй голові також. Вони з нами обома. І той час, який ще попереду, якщо попереду ще є якийсь час… він теж тут, з нами обома. Багато його чи мало… Хай там як. (Він захоплюється, спиняється, дивиться на Крісто.) Ну, чого ти так дивишся? Ти мене розумієш чи ні?

Крісто (захоплено і водночас боязко). Пообіцяй, що ти не образишся.

Пако. Гаразд. А що?

Крісто. Бо так мовиться в одній книзі. От тільки не пригадаю, в якій саме: «Вічність — це мить, в якій ми живемо зараз». Або щось таке. (Якийсь час вони дивляться один на одного.)

Пако (посміхається). Філософія…

Крісто (погоджується). Так…

Пако. От бачиш? А я ж цього не вичитав.

Крісто. А ще там сказано, що життя — це ланцюг вічностей, і що людина повинна…

Пако (підводиться). Ти все зіпсував.

Крісто. Чому?

Пако. Бо мені начхати на ланцюг вічностей! Для мене важить ця вічність! Ця малесенька вічність, яку ми проживаємо тут і зараз, а більш нічого! А коли вона скінчиться, коли ця малесенька вічність скінчиться… (Наближається до Крісто й весело і водночас ніби визивно тицяє того в груди.)… я не знатиму, що вона скінчилася, розумієш? Не знатиму! І всіх ошукаю! (Іде по термос.) Хочеш кави?

Крісто. Звісно! Ти той самий егоїст, що й завжди! Що тобі до інших, еге ж? Отже ти не знатимеш… що ошукав усіх, хто лишилися, так?

Пако. Вони також не знатимуть, Крісто! Один тиждень, у кращому випадку два! Ну, нехай місяць! А потім — прощавай. Якщо не забудуть, то звикнуть. А це майже те саме. Хочеш кави? (Бере термос. Крісто почувається самотнім, безпорадним. Нарешті мовить, не дивлячись на Пако, наче говорить сам до себе.)

Крісто. Я не хочу, щоб ти помер раніше за мене, Галісійцю.

Пако. Не хочеш? Ха-ха! Ти хочеш, щоб це я залишився, щоб це я вскочив у халепу? Живісінький!

Крісто (дедалі безпорадніше). Я не хочу залишатися сам.

Пако. Годі, Крісто, не жартуй. Як це ти залишишся сам? Ти маєш дочку, зятя… внуків… Чого тобі ще треба?

Крісто. Вони їдуть.

Пако. Що?

Крісто. Вони їдуть.

Пако (він здивований, ставить термос). Куди вони їдуть?

Крісто. Луїс вже давно сподівався отримати роботу в Канаді. І нарешті отримав. Ти ж знаєш, він добрий технік. І не може втратити через мене таку нагоду.

Пако. Що?! Вони не візьмуть тебе з собою?

Крісто. Ти, либонь, збожеволів. Їх і так п’ятеро. Дочка з чоловіком, діти… Як же вони мене візьмуть? (Намагається посміхнутися, але це в нього не виходить.) В Канаді ми всі не помістимося.

Пако. Ти ба! (Так само здивовано.) Авжеж. Не поміститеся. І що… вони зроблять з тобою? Віддадуть до притулку?

Крісто. Вони віддадуть мене в одне з таких місць… Звідти вони зможуть оплачувати це доларами. Бо я сам на свою пенсію… Ха! (Замовкає, хоче посміхнутися, але йому дуже сумно. Пако розуміє ситуацію й сприймає цю новину, як удар. Він не йме віри.)

Пако. Що? Притулок для стариків?

Крісто (ледь чутно). Так.

(Пако не знає, що сказати, лише машинально повторює.)

Пако. Притулок для стариків. (Він нервується, робить кілька кроків, не може знайти якогось виходу, нарешті вибухає.) Притулок для стариків?! (Несподівано напосідає на Крісто.) Вони не можуть вчинити так із тобою! Не можуть! (Тицяє пальцем Крісто у груди.) Вони не можуть вчинити так із тобою, розумієш?! Ти працював усе життя! Змалку! Як негр! Цілими днями там, на тому поштамті! Цілими днями, хай там що, приклеював марки на поштові листівки! Раз, раз, раз! У тебе боліла рука! Чи ти забув? А сонячне світло? Коли ти бачив сонячне світло? Га? Цілими днями в тому підвалі! (Крісто боязко намагається щось сказати, але Пако його перериває.) Саме так! Ти все життя провів у тому підвалі і не заперечуй! (Крісто кориться, а Пако править своєї.) Я це добре знаю! Знаю, як ти працював! Я свідок усіх жертв, на які ти йшов! Авжеж! Ти йшов на жертви заради сім’ї, заради суспільства, заради країни… заради цілого світу! І вони не можуть запроторити тебе до… Розумієш? (Пако кричить, наче звинувачує його в чомусь, Крісто не знає, як реагувати. Нарешті обурення Пако сягає межі.) Ти мене чуєш чи ні? (Майже благально.) Я кажу, що вони не можуть вчинити так із тобою, Крісто!

Крісто (ледь чутно). А що ти хочеш, щоб я зробив? Я…

Пако (через силу). Що я хочу, щоб ти зробив?! Я хочу, щоб ти цього не дозволив! Хто ти зрештою такий? Га? Ну, кажи! Хто ти? (Вони дивляться один на одного, нарешті Пако припиняє опір і знову починає знервовано ходити туди-сюди, буркочучи.) Ха! Притулок для стариків! Нічого кращого не придумали! Ха! (По паузі, несподівано.) До біса притулок! (Знову напосідає на Крісто.) Ти житимеш тут, зі мною, і край!

Крісто. Ну ж бо, Пако. Тут ми теж не помістимося.

Пако (пригадує). Ага! Так ось чому ти сьогодні спитав… Але чому ти нічого мені не сказав? Хіба ти не знаєш, що я… Як це ти тут не помістишся? Я звільню для тебе місце і все. Цей дім поки що записаний на мене, то ж ти… Ти спатимеш у моєму ліжку! Щоправда з лівого боку. Я з Ньятою звик спати з правого. Іди-но сюди, зараз я покажу. (Бере його за руку, підводить, намагається відвести до спальні; Крісто опирається, вивільняється.)

Крісто. Облиш, Галісійцю, ти ж знаєш, що це неможливо!

Пако. Чому? Ти сновида? Ти розмовляєш уві сні?

Крісто. Годі тобі жартувати, Галісійцю! Ти чудово знаєш, що я не можу жити тут із вами, навіть якби хотів! Тож не треба про це, до того ж я… Я мушу йти! (Прямує до виходу, Пако заступає йому дорогу.)

Пако. Нікуди ти не підеш. (Вони стоять один навпроти одного; лунає телефонний дзвінок, Пако наміряється йти до апарата, але раптом наказує.) Візьми слухавку! (Крісто не звертає на нього уваги.) Ну ж бо, візьми слухавку! І якщо це мій син, скажи йому, що телефон зіпсований, чорт забирай (Крісто мовчки дивиться на нього. Пако говорить з ніжними нотками в голосі.) Ну ж бо, візьми слухавку! (Оскільки Крісто не знає, на що зважитися, Пако бере його за руку.) Візьми слухавку, нетямо! (Підводить Крісто до апарата, і той, хоч і знехотя, бере слухавку.)

Крісто: Алло… А! Як справи?… Так, Крістобаль… Так, зараз я передам йому слухавку. (Здивований Пако погрожує йому рукою, Крісто квапиться пояснити.) Це Фіто, нетямо.

Пако: А! (Бере слухавку.) Алло… Що скажеш, Фіто?… Так, стривай, тобі телефонувала дівчина… Ольга… і один патлань, Гойо. Я сказав їм, що ти залагоджуєш справи з паспортом… Тобі вже його дали? Чудово, вітаю… Мій? А навіщо мені паспорт?… Он як? А що я там робитиму? Ти йтимеш попереду й казатимеш: «Отой старий позаду зі мною, він несе мою гітару»? Коли я був у твоєму віці… якось я потрапив на одне весілля (Говорить повільно, наче разом зі спогадом йому до голови прийшла якась важлива думка, його голос робиться дедалі тихішим.)… з акордеоном у руках, уявляєш? Такий собі хлопець з акордеоном. Але зараз, в Іспанії, я… (Замовкає, стоїть нерухомо, думаючи про щось важливе, що спало йому на думку щойно. Дивиться на Крісто, зануреного в свої думки. Пако починає подобатися його ідея. Його очі блищать. Він забуває про телефон, поки той, не нагадує про себе.)… Що? Авжеж, я тут. (Бреше.)… Ні, просто погано чути… Гаразд, гаразд… приготувати тобі омлет?… Ти обідатимеш з Ольгою?… Перекажи їй від мене, що… снігом Москву забило… Ха, снігом, так. Вона зрозуміє, тільки не ревнуй… Гаразд, але ввечері приходь… Добре, бувай. (Кладе слухавку й замислюється. Розмірковує, а тим часом Крісто готовий іти, нервує. Пако навпаки посміхається, йому подобається щойно прийняте рішення, він тихенько наспівує.) «І снігом Москву забило…»

Крісто. Що ж, Пако, я… (Наміряється йти.)

Пако. Ні, поки що ні.

Крісто. Так, Пако. Я щось почуваюся зле, до того ж…

Пако. Ні. Я кажу, що Москву ще не забило снігом. Недавно там був сніг, узимку, коли у нас літо. А тепер тут осінь, а там весна. Отже поки що холод нам не страшний. (Збуджено ходить по кімнаті.) Холод нам не страшний, Крісто! Не страшний!

Пако (раптом бере його за руку). Ти пам’ятаєш той день, коли я прийшов від лікаря? Коли… в мене знайшли те, що знайшли?

Крісто. Звісно, пам’ятаю, адже…

Пако (перериває його). Так от, того дня… я відчув те, що, мабуть, усі відчувають у такій ситуації: світ наче перевернувся, мені бракувало повітря, серце вистрибувало з грудей… (По паузі відпускає руку Крісто, дивиться вперед.) Але потім я вийшов на вулицю. І пішов. Довкола було багато людей, адже я йшов центральним проспектом. Я дивився на них, мовби прощаючись. Скоро мене не буде серед них. А вони так само йтимуть там… Коли це раптом… (Сідає в крісло, Крісто теж сідає поруч із ним.)… пам’ятаю обличчя якоїсь дівчини, що проходила повз мене… вона подивилася на мене… і я почав бачити все по-іншому. Я маю на увазі, почав бачити все так, як воно є. Бо… знаєш, Крісто… я відчув, що кожен із них, ця дівчина… хлопці… дітлахи… старики… продавець газет… бляхар, який ішов вулицею… всі вони… і я — ми всі товариші по подорожі. І ця подорож… не знаю, як тобі сказати, Крісто… Ця подорож… це дивовижна подорож. Через якийсь час жодного з нас не буде тут, ми всі відійдемо. Але всі ми, не усвідомлюючи цього, товариші по подорожі… (Пильно дивиться йому в очі.) По неймовірній подорожі, Крісто. В цій подорожі час не має жодного значення, ця подорож триває лише мить — цю мить. (Бере руками руки Крісто.) Але ця мить… вміщує в собі… все. Ти мене розумієш?

Крісто. Не знаю. Гадаю, що так.

Пако. І знаєш, куди ми відправимося в цю мить? Хоча ти мене не розумієш.

Крісто. Куди?

Пако (посміхається, підводиться). Ми відправимося до Фіто.

Крісто. Чому? Куди?

Пако. Туди, де він має бути.

Крісто (занепокоєно дивиться на нього). Куди?

Пако (удає тореро). Оле! До Іспанії! Там зараз весна.

Крісто (вражений). Ти безнадійний. (Підводиться.)

Пако (тримається за кишеню, в якій лежить конверт). Хтозна, може, тут теж так написано. А може, ні. Хтозна.

Пако (спокійно). Навіщо?

Крісто (розпачливо). Невже ти не розумієш, що… (Затинається.)

Пако. Не розумію чого?

Крісто (ухильно). Ну… облиш, Галісійцю! Ти, мабуть, жартуєш?

Пако. Ні.

Крісто. Але як ти збираєшся відправитися до Європи? Як?…

Пако (перериває його, удаючи літак — розставивши руки й імітуючи губами гудіння двигуна). Р-р-р-р-р… На аероплані.

Крісто. Не дурій, Пако! Як це ти полетиш до Іспанії?

Пако. Я вже тобі сказав — на аероплані. І не сам, а вдвох із тобою.

Крісто (не знає, за що вхопитися). Он як? А хто оплатить цю подорож?

Пако. Я. Чи ти гадаєш, буцімто я все віддавав Маріо, не залишаючи трохи грошенят собі? Який же ти нетяма! Того, що я відклав, нам повинно вистачити на подорож, що триватиме щонайменше… вічність. Ха! Бо це буде не лише Іспанія. Спочатку Іспанія. Там ми побачимося з «Подарунковими патланями», відвідаємо село моїх батьків і таким чином я виконаю обіцянку, яку дав собі, коли тридцять шостого року не зміг відправитися туди через генерала Франко… А далі — нас чекає навколосвітня подорож. Усе, що забажаємо: Франція… Італія… Високий і Низький Та- уерни… (Посміхається.) Навіть Москва. Авжеж. Поки там не випаде сніг. Бо тоді тамтешні вовки витимуть від голоду. А це видовище не для мене. (Посміхаючись, дивиться на Крісто, котрий не знає, що казати.)

Крісто (нарешті). Отже Іспанія… Тауерни… Москва…

Пако. Так.

Крісто. Ти певен?

Пако. Певен.

Крісто. Занадто часто ти був занадто певен стосовно занадто багатьох речей.

Пако. Так. Це було однією з моїх вад. Але в майбутньому я маю намір виправитися.

Крісто (не знає, на що зважитися). Галісійцю, ти не хочеш піти до дідька? Годі тобі жартувати. (Він вимовляє це майже благально; відступає на кілька кроків, бо не може й не хоче вірити. Підходить до столика, сідає спиною до Пако, робить будиночки з кісточок доміно, щось тихо бурмоче.)

Пако (дивиться на нього, тоді рішуче каже). Що ж, я відправлюсь сам. (Наспівує.) «Не треба пісень сьогодні… бо снігом Москву не забило…»

(Пако продовжує мугикати пісню, тоді бере з полиці здобутий колись спортивний кубок і ставить його на видноті. Пако дістає з кишені конверт і підпалює його так, що попіл падає в середину кубка, потім припиняє мугикати й нарешті озивається.)

Пако. Зрештою… я знайду там якусь бабцю. Знаєш, як у Швеції чекають на досвідченого коханця «латіноса»?

Крісто (повертає голову і бачить, як Пако кидає підпалений папір у кубок; у розпачі підводиться). Що ти робиш?! Пакіто… я… (Він не розуміє, що відбувається, поспішає до Пако.)

Пако (наспівує, підносячи вгору кубок із палаючим папером). «Не треба пісень сьогодні… бо снігом Москву не забило…»

Крісто (намагається загасити вогонь, розпачливо бігає навколо Пако, який весь час повертається спиною до нього, і тихо благає). Але ж Пако… як ти можеш…

Пако (продовжуємугикати). «Бо Ользі прийти несила… бо виють вовки голодні… (Уриває спів.) Ні. Не треба вовків. Вони мені не подобаються. (Вогонь уже згас.) Готово. (Здіймає кубок, наче під час урочистої церемонії.)

Крісто (не може зрозуміти). Ти збожеволів, Галісійцю! Як ти міг це спалити! Як ти…

Пако (високо піднявши кубок, ходить по кімнаті, дістаючи з нього попіл і розкидаючи його довкола, і при цьому наспівує, вигадуючи слова якогось старовинного танго). «Попіл літ, що минули… побіливши волосся… нині попіл і тільки… в моїм серці сумнім…» (Попіл літає по кімнаті. Пако повторює два останні рядки, поки не розкидає весь попіл з кубка. Крісто, наче загіпнотизований, дивиться на попіл, що розкидає Пако, а після мовить.)

Крісто (беручи Пако за руку). Слухай, Галісійцю! (Пако готовий терпляче його слухати. Пауза. Крісто бракує сміливості. Нарешті він зважується, говорить майже благально.) Скажи… а що ти робитимеш… потім? Що ти робитимеш потім, га?

Пако (спокійно, ледь помітно посміхаючись). Про яке потім ти мені говориш? (Вони дивляться один на одного; нарешті, здається, Крісто розуміє сенс його слів і готовий вдарити Пако, але тільки сердито промовляє.)

Крісто. Знаєш що я тобі скажу, Довголапий?

Пако. Що?

Крісто. Ти поганець.

Пако (посміхається). Так.

Крісто. І от що я тобі ще скажу.

Пако. Що?

Крісто. Знаєш, чому я ніколи не був у аеропорту?

Пако. Ні. А чому?

Крісто (готовий викласти все, як є). Бо мені було прикро думати, що ось я там, але… (Відверто.) Довголапий! Знаєш, як мені завжди хотілося політати на аероплані?!

Пако (жартома тицяє його кулаком). Крісто, старий! Оце мені подобається! (Простягає кулак.) Клянемося кров’ю?

Крісто (весело тицяє його кулаком). Авжеж, Довголапий, клянемося кров’ю, чорт забирай! Гіп-гіп-ура! (Обидва жартома тицяють один одного кулаками.)

Пако. Гіп-гіп-ура! Але тепер слід поквапитися. Не можна гаяти часу, ну ж бо! (Відтепер і надалі все відбувається дуже швидко.)

Крісто. Чого це? Куди я мушу йти?

Пако. Додому. По документи. Потім прийде Фіто і ми попросимо його про допомогу.

Крісто (у нього паморочиться в голові). Що? (Ходить туди-сюди.) Гаразд. Але… (Вагається.) Ти так вважаєш? Це так… швидко.

Пако. Авжеж, поквапся. Ну ж бо!

Крісто (продовжує ходити туди-сюди, нарешті зупиняється). Слухай… Довголапий… Як це воно буде… (Робить руками рухи, що нагадують політ літака й показує вгору.)… опинитися там, нагорі… Га?

Пако. Ти що, злякався?

Крісто (швидко, щоб не було пізно). Ні! Чого б це я злякався? Просто спитав. Просто так. Ха! (Імітує гудіння літака.) Р-р-р-р-р. Га?

Пако. Так, гаразд. Тільки поквапся. Ну ж бо!

Крісто (голова йому йде обертом). Так. Я йду… йду… бувай. (Іде, кружляє, наштовхується на стілець, сміється, він на вершині щастя.) Ха! Бувай!

Пако. Поквапся!

Крісто. Так, бувай! Бувай! (Вже біля дверей знову починає кружляти; тепер він без упину сміється.) Слухай… Але ж я не маю… довідок про щеплення… водійських прав… Я повинен зробити щеплення?

Пако. Годі тобі базікати, Крісто. Побачимось потім. А тепер іди. І принось, що маєш. (Крісто швидко йде. Пако обертається й залишається сам посеред сцени. Він дивиться на попіл, що впав на підлогу, прямує до столика, за яким вони грали в доміно, і — наче на урочистій церемонії — ставить на нього кубок, який досі тримав у руках. Раптом на порозі знову з’являється Крісто, котрий ніжно гукає.)

Крісто. Галісійцю…