Агатангел

І знову про галицький сепаратизм

Окремим завданням КРІСа-2, згідно із задумом Інвестора, повинна стати здатність демонструвати непровінційність Тигирина, цього маленького прикордонного містечка, географічно, але не духовно віддаленого від великих мегаполісів. «Провінція – поняття внутрішньої культури, а не місця проживання» – цей девіз прикрашає вхід до редакції і щодня нагадує мені про недописану дисертацію, про яку розповім трохи згодом.

Наше видання читає насамперед публіка, яка вважає вульгарним віддавати дорогу газетну площу під а) зображення оголених частин тіла; б) примітивну рекламу; в) під статті надто поверхового змісту. Не тому, що вона надто пуританська, хоча серед наших читачів є і такі, що не зменшує нашої до них поваги. І навіть не тому, що певні частини жіночого тіла краще виглядають на дорогому глянцевому папері ілюстрованих журналів, аніж на дешевому газетному папері. Наші читачі мають чіткі уявлення про те, що вони хочуть бачити на сторінках своєї улюбленої газети. І це «щось» повинно відрізняти цю газету від решти видань. Надто відверті зображення оголених частин людського тіла, реклама чи статті про протизаплідні пігулки для тварин – це наповнювач газети, а не її зміст. Тому більшість наших читачів не хотіла б, аби все це відволікало їх від читання серйозних статей чи осмислювання останніх новин. Адже не дуже пристойно думати про тисячі загиблих від повені в якійсь далекій країні, щиро співчувати їм, а паралельно розглядати дупу якоїсь блондинки. Підозрюю, що є і такі, кого дратують усі ці дупи, стегна й животи, старанно позбавлені целюліту за допомогою відповідних комп’ютерних програм. Не менше дратують і груди, дупи, губи чи навіть вилиці, яким старанно додали привабливих кшталтів за допомогою силікону. Адже дратує, по-перше, все штучне, по-друге, все недоступне для власної кишені, по-третє, те, як ти сам і твоя дружина (коханка, чоловік, коханець) виглядають на цьому штучному фоні. І я розумію всіх цих читачів, бо врешті-решт чому ці дурнуваті силіконовобезцелюлітні блондинки та бритоголові пацани на амфетамінах повинні дратувати людей за їхні ж гроші.

Ну, і останній аргумент. Ті, кого цікавлять еротичні фото, реклама і поради для садівників, мають до своїх послуг широкий ринок вітчизняної та зарубіжної масової преси.

У нашому місті шанувальники серйозної та бульварної преси давно розділилися на два ворожих табори. У сім’ях, де толерантно ставляться до «Подробиць», «Документів і аргументів», «Аргументів і подробиць», не читають КРІС-2. А ті, хто віддає перевагу КРІСові-2 (переважно це національно свідомі сім’ї), відкрито зневажають «Подробиці», «Документи і аргументи», «Аргументи і подробиці». Насамперед за зраду національним ідеалам, бо всі три видання, крім української, мають ще й російську версію. Крім того, ходять чутки, що вони працюють на російську мафію.

Загалом приємно знати, що наша газета має палких шанувальників, які принципово не читають інших видань. Але сумно, по-перше, те, що всі три видання-конкуренти мають значно вищий наклад, а отже, вищі гонорари. По-друге, те, що «наша» публіка в основному україномовна, а «їхня» – переважно російськомовна, тобто «їхніх» кількісно більше, ніж «наших».

Єдине, що об’єднує всі видання Тигирина, – це цілковите заперечення найменших підозр у своїй провінційності. Взагалі слово «провінційний» завжди сприймалося в нашому місті за найбільшу образу. Тигиринці вважають своє місто ніякою не провінцією, а справжньою столицею України, адже рівень національної свідомості тут традиційно найвищий з усіх областей. За деякими статистичними даними, навіть вищий, ніж у Львові. І це приємно, хоча мені й важко уявити, яким чином статистика може визначити таку абстрактну величину, як рівень національної свідомості. Крім того, Тигирин здавна постачав столиці видатних митців та діячів культури. Хоча у саме поняття провінційності кожен вкладає власний зміст. Наприклад, деякі читачі «Подробиць», «Документів і аргументів», «Аргументів і подробиць» вважають КРІС-2 провінційним за надто пуританське, на їхню думку, ставлення до масової культури та питань моралі. Читачі ж КРІСа-2 окреслюють бульварні видання як провінційні за несмак і вульгарність.

Кілька років тому в нашому місті почався справжній бум на новостворені мас-медіа. Це не в останню чергу пояснювалося патріотичними почуттями місцевих бізнесменів, багато з яких і досі вважає, що за культурним потенціалом Тигирин має перевагу не лише перед Києвом, а й перед самим маленьким Парижем, галицьким П’ємонтом, королівським містом, він же Львів, Lwуw, Lemberg, Leopolis – як завгодно, тільки не Львов. Третина видатних політиків, культурних діячів, письменників, музикантів та художників нашого століття походить із Тигирина. І це при тому, що місто налічує менше ніж 40 000 мешканців і далеко не настільки популярне серед туристів, як, наприклад, Львів, Умань, Одеса чи Київ.

Багато кого дивує назва нашого міста, походження якої до кінця не з’ясоване. Існує припущення, нібито на час заснування, а це приблизно XVII століття, сюди планували перенести столицю Галичини. Заснував місто такий собі Акакій Бздинський, невідомий історикам купець посполитого походження, який нажив капітал за допомогою темних махінацій і хотів прославити своє ім’я.

Кажуть, спочатку Акакій Бздинський наполягав, щоб місто назвали на його честь, але недостатня благозвучність імені засновника примусила відмовитись від цієї ідеї. Тоді місто з невідомих історикам причин назвали Тигирином. У туристичних путівниках можна прочитати, що назва ця пояснюється народженням засновника у рік Тигра, хоча більшість туристів і сумнівається, що на той час китайські гороскопи вже встигли досягнути такої популярності. Тигра планували згодом зробити символом Галицького князівства і ввести його зображення в королівський герб. З невідомих причин ці плани не здійснилися, а Тигирин так і не зреалізував своїх столичних амбіцій. Неблагозвучність прізвища засновника таємничим чином впливає і на сучасне життя Тигирина. За всі роки незалежності жоден член міськради і жоден міський голова не міг похвалитися прізвищем, об яке дикторки телебачення не спотикалися б і не червоніли, називаючи: Стульписок, Вирвихрін, Лихоробло, Замахайло і навіть, пробачте на слові, Пиздятенко.

Однак легенда про те, що місто мало стати королівським, передавалася з покоління в покоління, і тигиринці виховували дітей в дусі національного патріотизму та усвідомлення героїчного минулого.