Акванавти, або Золота жила

6. Попереду море

Третiй день Микита Єгорович гасав на своєму горбоконику, дiстаючи в колгоспi все потрiбне для нового агрегату, писав заяви, виписував накладнi й залишав розписки.

Третiй день його команда знаходилася мiж небом i землею. Купалися на пляжi, неподалiк вiд пiонерського табору, бо там, де дачi, рибу ловити можна, а купатися незручно, обривчастий берег, i муляка закипає бульбами, насичуючи повiтря смородом.

Микита Єгорович хвилинки вiльної не мав, щоб заскочити до них. А така довга вiдсутнiсть Сорокалiта розхолоджувала хлопцiв, наводила на нехорошi роздуми. Особливо тодi, коли тебе пiд'юджують i хiхiкають за спиною. Все це, звичайно, Рая. Це вона сiє пiдозру щодо Микити Єгоровича i його дружби з Ляною Григорiвною. Це вона пророкує класичний фiнал такої дружби: одруження i все iнше, що з того витiкає. А в сiмейного чоловiка, звiсно, нема вiльного часу для таких дурниць, як спускання пiд воду…

Сонце було в зенiтi, i вся бригада акванавтiв разом з дiвчатами Iриною, Раєю i маленькою Каринкою зiбралися йти додому. Раптом Боцман, що бiльше вiд усiх переживав вiдсутнiсть Сорокалiта, мовив до товаришiв:

— Увага! Не треба панiки! — вiн приклав до очей зiгнутi трубками пальцi рук, нiби дивився через бiнокль, i став коментувати те, що бачив i що бачили iншi. — Прибув якийсь вантаж! Це добре. Краще, коли привозять, нiж коли вивозять. Щось габаритне i важке, бо здоровi дядьки зсовують той пристрiй униз по дрючках…

Так, справдi, в цей час у дворику сторожевої будки розвантажували пристрiй — насос i двигун, встановленi на металевих полозах. Коли машина поїхала назад, а хлоп'ята пiдiйшли i мимоволi вишикувалися, спостерiгаючи за тим, як Микита Єгорович вiдмиває пiд умивальником руки вiд мазути, Рая подала голос:

— Будемо поливати городи дачникам i заробляти грошi.

— Точно! — пiдiйшов до них Микита Єгорович. — Молодчина дiвчино! Ти дивишся в корiнь! Перш за все нам потрiбнi грошi. Якщо ми думаємо про справжнiй батискаф чи батисферу, потрiбнi чималi грошi. I ми їх заробимо!

— Що-о, справдi будемо поливати? — розчаровано мовив Боцман.

— На поливi багато не заробиш. Ми вiдкриваємо золоту жилу! Час настав такий, що люди, якi мислять i дiють, мають можливiсть за свою працю одержували належну винагороду!

Микита Єгорович у доступнiй формi виклав хлопцям свої плани добування муляки з дна озера. Показав документи, якi свiдчили про те, що з колгоспом укладено угоду на поставку на поля сухого намулу, по-науковому — сапропелю.

Агрегат належить встановити на плоту i з дна озера подавати намул разом з водою на берег.

— Цього лiта ми попрацюємо, заробимо грошей, якi будемо складати на книжку, а наступного лiта поїдемо на море. Взимку розробимо план i креслення справжнього батискафа. Ознайомимося з усiм тим, що вже є на свiтi. Прочитаємо все написане про вивчення морського дна i будiвництво батискафiв. Всi твори француза Iва Кусто…

— I ви думаєте, що на муляцi можна заробити грошi? — засумнiвався Володя. — Та ще такi, яких би вистачило на будiвництво батискафа i поїздку на море?

— Я вам сказав, що це — золота жила! — переконував Микита Єгорович, хоча думав у цей час не стiльки про батискаф i сапропель, скiльки про дно озера i металевий сейф, у якому, за словами дiда, має бути щось вагомiше за цю затiю.

Розумiючи стан хлоп'якiв, без яких йому не обiйтись, Микита Єгорович малював їм прекраснi картини, але намагався не вiдриватися вiд реальностi. Праця й справдi не важка. Хтось один сидить на плоту бiля двигуна i шланга, що смокче муляку з дна озера. На березi черговий чи двоє з лопатами i сапами спрямовують воду з мулякою у якiсь ямки чи загати, де б намул осiдав, а вода стiкала поступово назад у озеро чи просочувалася в землю. Фiзичне навантаження мiзерне. Тут може ходити з сапою навiть Василько. Якщо все пiде гаразд, то працювати можна у двi, а то й у три змiни. Третю — нiчну, Микита Єгорович бере на себе, про що й сказав хлоп'ятам.

— I самi будете вночi? — засумнiвалася Рая i багатозначно усмiхнулась.

— Можу тебе взяти, щоб не так нудно було, — вiдказав Микита Єгорович, вiдбрив, так би мовити, гостроязику.

— Нащо вам ми, у вас є старшi. Ляна Григорiвна, наприклад, з якою буде вам веселiше. На весiлля покличете?

— Обов'язково, тiльки ж це не скоро, — не розумiв Микита Єгорович, до чого все це.

Є на свiтi люди, яким здається, що вчора все було прекрасно, сьогоднi гiрше, а завтра буде якщо й не гiрше, то й не краще. Пiшов снiжок, всi навколо радiють, адже це якось пiдiйме настрiй, а такий вiдкопилить губу i скаже: а чого радiти, вiн все одно розтане. Людина живе на свiтi. Теж нiчого радiсного, все одно помре. Микита Єгорович дивився на Раю i думав, що така навiть на весiллi скаже: «А що тут хорошого? Зараз розлучень бiльше, нiж заручень та шлюбiв».

Навченi гiрким досвiдом i пiдбурюванi Раєю, хлопцi не вiрили в надiйнiсть i довготривалiсть їхнього, як каже Микита Єгорович, кооперативу. I тiльки тодi, як Ляна Григорiвна погодилася допомагати цьому кооперативу в роботi, Рая прикусила язичка, а всi iншi з повною вiддачею взялися до роботи.

Голова колгоспу приїхав на озеро, щоб на власнi очi побачити, що тут намислив оцей городянин, онука дiда Сорокалiта. Приїхав i побачив те, на що навiть не мiг сподiватися.

Микита Єгорович i Ляна Григорiвна в човнi, один кiнець тонкого металевого троса прив'язали до пенька, другий тягли по водi, щоб прикрiпити до стовбура верби й вiдгородити великий кут води. Вибирати сапропель потрiбно, починаючи вiд берега. Трос напнули майже над водою, але як не напружувалися, середина все одно провисла й торкалася води.

— Та це не страшно, — запевнив свою пiдручну Микита Єгорович. — Трос оцинкований, iржi не боїться. Спочатку плiт рухатиметься по один бiк троса, що ближче до берега, а потiм…

Хлопцi тим часом бродили у водi навколо плота, забиваючи гвiздки й обплутуючи дротом дрючки для надiйностi. По краях прибивали рейки, щоб iнструмент чи гайка, що випали з рук, не котилися у воду. Анатолiй Iларiонович здивувався, з якою запопадливiстю вони все це виконували.

— Чим ти їх так заохотив, як мурахи працьовитi? — гукнув вiн Сорокалiту.

— Нiчим. Це просто розкрiпачена праця! — весело вiдказав Микита Єгорович, повертаючи човна до берега. — Це ж авансом, а що буде, як побачать результати своєї працi?

Зробили по краю плота ще й бильця. Поставили тринiг над двигуном, а в ньому повiсили електричну лампочку. Кабель тягнеться з берега вiд стовпа. Все враховано, все вирахувано. У воронку залита вода, шланг опущено в озеро, але не до дна. Повен бак бензину. Шнур на пусковому шкiву. Микита Єгорович глипнув на голову колгоспу, що все ще стояв на березi, голосно мовив:

— Боже поможи! — i рвонув на себе заводний ремiнь.

Все вже перевiрене й вивiрене. Двигун запрацював з пiвоберта, загомонiв, задимiв спочатку, а потiм присмирнiв у розмiреному робочому ритмi. Пожежна «кишка», що широкою стрiчкою лежала на поплавцях вiд плота до берега, поступово стала округлятись. Вода просочувалася в отвори й дiрочки, над шлангом пiдiймалися невисокi фонтанчики, утворюючи на вечiрньому сонцi невеличкi, iграшковi веселки.

На березi вода зi шланга витiкала в бур'ян. Хлоп'яки обступили калюжу. Вода спочатку була чиста, та вже через секунду, другу, третю пiшла каламутна, а далi з мулякою.

— Ура-а! — зарепетував першим Василько й на манiр буровикiв, що радiють першому фонтану нафти на новiй буровiй (як це показують по телевiзору), почав набирати в пригорщу каламутної води й хлюпати собi в обличчя. Заодно хлюпнув i Каринцi, що зовсiм цього не чекала. На лицi майже нiчого не залишилося, зате бiле платтячко стало рябим.

Згодом потекла рiдина схожа на мазут.

I розпочалася робота. Звичайна, повсякденна, у двi змiни, бо Микита Єгорович, прочергувавши другу половину ночi, не мiг сидiти за кермом свого горбоконика. А сидiти треба було, оскiльки вiн сам був i за начальника, i за постачальника.

Добутий матерiал висихав, трiскався, але дуже легко кришився, перетворюючись на сажу. Щоб встановити його риночну, так би мовити, цiну, Микита Єгорович, узгодивши це з головою колгоспу, вивiсив щит, де пропонував дачникам купувати надзвичайно якiсне добриво.

Мiсцевi селяни, що проїздили цим шляхом понад озером, теж читали написане, але купувати не поспiшали. По-перше, у них городи внизу, це у дачникiв на пiсках, а по-друге, вони ще не знали, що воно.

Першу машину купив за сто карбованцiв сивоголовий iнтелiгент. Микита Єгорович зрозумiв, що прогресом рухає мозок. Чоловiк розумової працi, мабуть, читав журнали чи чув по телебаченню i взяв до уваги вiдкриття. Простий дядько на таке на наважиться, скаже, ще бог його знає, яке воно, а грошi чортячi! Вiн не розумiє, що для посiву не варто шкодувати нiчого, оскiльки прислiв'я твердить: що посiєш, те й пожнеш. Чим бiльше вкладаєш у майбутнiй врожай, тим бiльше одержиш.

Микитi Єгоровичу пригодилося десь вичитане, що на Сахалiнi, де за царизму жили висланi, дозволялося будь-кому брати собi землю й займатися господарством. В такому разi знiмалася охорона. Брали землю не лише селяни, а й люди iншого стану. Як не дивно, а врожаї у iнтелiгентiв були вищi, нiж у безграмотних селян. Людина, що живе i дiє навпомацки, не може вiдiрватися вiд засвоєного досвiду, вона змушена бути консервативною.

Коли була продана десята машина, голова колгоспу зупинив цю вiльну торгiвлю i наказав вивозити сапропель на шпиль й засипати пiд намет. Наступного року цi добрива пiдуть пiд кавуни, на яких спецiалiзується колгосп. На чистому пiску навiть кавун не росте. А якщо йому дати добриво пiд корiнець, та ще таке, вiн дуже швидко й надiйно вхопиться за грунт. Для кавуна головне вхопитися за грунт, не загинути на перших порах, а тодi корiнь проб'ється до?рунтової води i нiяка посуха йому не страшна. Навпаки, згодом чим бiльше тепла, тим солодшi будуть кавуни i динi.

Як би там не було, а кооператив «Акванавт» зiбрався у повному складi в своєму штабi, щоб пiдбити баланс роботi i заробiткам.

Була недiля. Чергувати на плоту у другу змiну випало Володi, Зорiку Ткачу по прiзвиську Гумiрабiк — на березi. Зорiк — хлопець ненадiйний i не пристосований до роботи, пов'язаної з машинами, з молотком i терпугом. Вiн нелегально пише вiршi, як i Володя, грає на гiтарi i пробує малювати. Тому-то ставити його на двигун не можна. Заглухне, вiн його до ранку не заведе.

Збиралося на дощ. Гримiло десь за горою, i навiть над головою потрiскував якийсь сухий i неприємний грiм, небом пробiгала синя блискавка, i тодi на якийсь час очi нiчого не бачили. Володя сидiв пiд дощовиком, обмахуючись бур'яниною вiд комарiв.

— Зо-орiк! — подав голос Володя, щоб перевiрити на мiсцi той i чи не заснув — Як ти там? В тебе є плащ, бо дощ надходить?

— Нi-i, нема.

— Я так i думав! Як же ти виходиш на чергування?

— Було так гарно…

— А тепер буде погано! Якщо почнеться дощ, пересунь шланг в ямку за кущами, а сам тодi сховайся в сарайчику! Та не засни, бо там затишно i тепло!

Аж тут налетiв вихор, зашелестiв листям плакучих верб на березi, погнав хвилi по озеру, розгойдав плiт. Володя скочив на ноги й ухопився за тринiг. Дощовик злетiв з плiч, але вiн встиг вхопити його за полу. Накинув на голову. По напнутому целофану забарабанили крупнi краплi дощу. Плiт погойдувало, але вiн сто яв на мiсцi, чинячи опiр вiтровi i хвилям Володя поправив брезентовий чохол на двигунi, щоб часом дощ не позаливав свiчки чи не замкнув проводку.

Раптом Володя вiдчув, як плiт повернуло й почало вiдносити на середину. У чому справа? Кинувся до троса. Так i є! Один кiнець, той що був прив'язаний до пенька, вiдiрвався. А може, пеньок трухлявий, не витримав, зламався. Тягнучи на себе трос, Володя нарештi зупинив плiт. Треба було заглушити двигун, але вiн не мiг вiдпустити трос. Та налетiв вiтер, вiн скинув чохол у воду, а дощ позаливав свiчки.

Зрозумiвши, що далi протилежного берега плiт не попливе, а чохол може потонути, Володя кинув трос i стрибнув у воду. Володя кинув чохол на плiт, а сам вхопився за край i почав штовхати його до берега. Залишалось кiлька метрiв до очерету, що рiс на мiлинi, як Володю щось шкрябнуло за ногу. Вiдчув, що на днi якiсь колючi гiлки й коряги. Вирiшив обiйти їх i став на щось пласке й слизьке. Камiнь? Звiдки вiн? Хитнувся назад i почав ногами обмацувати плиту чи щось схоже на неї. Точно. Вона неширока. Пiрнув, i вхопившись за гiлку, що колола йому ноги, став обмацувати той предмет. Аж воно не плита, а мабуть, камiнь з могили. Сантиметрiв тридцять заввишки i бiля метра завдовжки. Товщина його десь бiля сорока сантиметрiв. Раптом намацав щось подiбне на отвори для ключiв. Випiрнув i, важко дихаючи, вхопився руками за край плота, який краєм уткнувся в очерет.

Нарештi хлопець вибрався на берег, добряче поколовши ноги в очеретi, де було чимало дрiбних гострих черепашок. Кинувся попiд вербами до хлiвця, в якому дрiмав Зорiк.

— Спиш! — вигукнув Володя й увiмкнув свiтло.

— Ой, не треба, зараз буде повно комарiв! — пробурчав Гумiрабiк.

— Не з'їдять! Ти чуєш мене, соня! Я знайшов скарб! Може чув, що нашi, коли вiдступали у вiйну, поскидали в озеро всi сейфи, що везли на схiд! Тут, казали, таке багатство!

— Нащо поскидали? — невдоволено бурчав спiвбесiдник, йому хотiлося спати, а в такому станi людинi нiчого не миле, навiть скарб.

— Бо нiмцi оточили! Як ти не розумiєш! Так от на днi бiля кута нашого плоту, пiд карчамаччям i якимсь гiллям у муляцi сейф! Ти чуєш? Я його обмацав! Точно сейф! Треба там якось прив'язати плiт, щоб його не погнало кудись з того мiсця, а завтра, як приїде Микита Єгорович, добудемо його з води! А то вiн обiцяв якусь золоту жилу! Оце буде золота жила, уявляєш?!!

Вночi була сильна злива, i Микита Єгорович не наважився їхати зранку, доки не протряхне дорога бiля озера. Там чорнозем i взагалi грунт такий, що ложка води, — миска грязюки. Приїхав вiн лише по обiдi. Приїхав i ще здаля побачив, якого лиха наробила стихiя.

— Ну що, набiдокурили тут без мене? — запитав вiн свою команду, переступивши порiг сарайчика-майстернi. — Чого носи повiсили, це нормальне явище! До нього належить бути готовим i не нюнi розпускати, а все ставити знов на свої належнi мiсця. А ви стiльки часу сидите? I стiльки часу простоює агрегат?

— Трос вiдiрвало й понесло, — розповiдав Володя — Я чiплявся за другий кiнець i пiдтягнувся до берега. Двигун залило. Треба розбирати, чистити свiчки i всю проводку.

— Так чого ж ви, — почав було Микита Єгорович i замовк, пригадавши, що сам заборонив хлопцям мати справу з електрикою.

Хлоп'ята переглянулися, i всi погляди на якусь мить зупинилися на Володi. Пауза насторожила Микиту Єгоровича.

— Iще якась неприємнiсть?

— Навпаки, — мовив Володя загадково — Ви чули, що у вiйну нашi вiдступали й поскидали в озеро скарби, щоб не дiсталися фашистовi?

Оце так секрет! Микита Єгорович отетерiв. У вухах задзвенiло вiд такого запитання. Виходить, вони все знають? Як i звiдки? Треба б якось прореагувати, проказати, що все це вигадки, та гра в байдужiсть не виходила. Зiбравшись з духом сказав:

— Ну, чув, то й що?

— Так то правда.

— Та киньте ви вiрити в рiзнi там плiтки! — сердився Микита Єгорович — Коли була та вiйна. I хто це знає? Хто бачив? А якщо бачили, то чому не повитягали? Все! Кiнчаємо про вигадки, беремося до дiла! Боцман, на човен, тягнiть кiнець троса на мiсце, як тiльки плiт пiдтягнете сюди до берега, я займусь двигуном.

— Так то правда! — стояв на своєму Володя — Я знайшов сейф!

— Де-е? — аж похитнувся Микита Єгорович. Вiн уже встав було, та повернувся й сiв на лаву. — Де, кажу?

— На днi. Он там, де стоїть зараз плiт, куди його пiдбило. Я наступив на нього ногою, а тодi пiрнув i увесь обмацав. Точно сейф. Тiльки до половини замулений i слизький.

Мовчки вставши, Микита Єгорович поспiхом поскидав з себе одяг i, вхопивши за руку Володю, скомандував:

— Пiшли!

Перший порив був кинутися швидше, стрибнути у воду й самому переконатися, але стримав себе, бо… належало обмiзкувати, як же тепер бути, коли такий секрет розсекречено? Все пропало. Доведеться здавати державi, а тодi винагороду дiлити на всю братiю. Хiба заради цього вiн кинув роботу i товчеться тут з цими недорослями? Хоча останнiм часом i це заняття йому подобалося. Вiльний, сам собi хазяїн, робота клеїться, а там пiдуть i добрi грошi. Чого ще треба? зупинився на березi бiля високого очерета.

Володя в плавках зачвакав по муляцi.

— Йдiть за мною.

Микита Єгорович пiшов слiдом, все ще не знаючи, як бути, що робити далi. Хоча вiри не йняв у те, що це правда.

— Обережно, Микито Єгоровичу, тут накидано гiлля. Ой, уже! зупинився Володя по пояс у водi.

— Що вже?

— Наколовся. Колiно.

Володя нахилився й потягнув з води гiлочку, яка виявилася донькою великої гiлляки. Намiрився кинути її на берег, та Сорокалiт перехопив її i став приглядатися до колючок.

— Акацiя, — зробив висновок вiн — Володю, як ти думаєш, звiдки тут акацiя? По березi озера верби ростуть, калина, ну ще кислицi. Акацiя у лiсосмузi. Хтось же притяг гiлляку з лiсосмуги?

— Та й не одну. Оце мiсце все захаращене чомусь таким гiллям.

— Понаносило вiтром? Виключено, адже вiтровi належало пронести таке важке гiлля через городи, через кущi й дерева. Для цього вiтер мусив мати не тiльки руки й ноги, а ще й голову, — говорив Микита Єгорович, витягаючи з води гiлку за гiлкою й передаючи їх Володi. А той виносив i викидав гiлля на берег.

Плiт стояв, уткнувшись одним своїм кутом в очерет пiд берегом, а протилежний кут нiби показував мiсце розташування скарбу. Тримаючись руками за плiт, Микита Єгорович мiсив ногами намул i вiдвертався вiд бульб, що пузирились на водi, лопаючись, стелили над водою болотяний слiд. Володя уважно спостерiгав за Сорокалiтом.

— Нi, то ви вже дуже далеко, ближче трохи! Ще ближче.

— Стiй! — пiдняв руку Микита Єгорович. — Воно!

Вiн ще якийсь час потоптався, ногами обмацуючи предмет, а тодi, затуливши носа, пiрнув пiд воду. На тому мiсцi розiйшлися пiнявi кола. Та ось вiн випiрнув i потяг за собою ще одну гiлляку. Пiшов до берега, приказуючи:

— Точно! Щось є, але засмоктане в муляку так, що доведеться чiпляти тросом i тягнути трактором. Ти помiть зараз точнiше, щоб не шукати ще раз!

— Помiтив, Микито Єгоровичу! Ось напроти цього стовбура верби, на глибинi, де кiнчається кут плота!

— Ти в армiї ще не служив? Не знаєш, що за орiєнтир можна брати лише нерухомi предмети. А так ти вiзьмеш собi орiєнтиром гарбу з сiном, а вона постояла та й поїхала собi.

Команда, що спостерiгала з берега за дiями свого керiвника, посунула за ним до «штабу». Всi чекали, що скаже їхнiй ватажок, а вiн мовчав, бо й сам не знав, що сказати. Точнiше, як викрутитися з цього становища, бо нiчого нiкому про це говорити не хотiло ся. Здивувало Микиту Єгоровича те, що темнобородий сторож дач теж був на березi i спостерiгав за бовтанням у водi. Вже у дворi бiля сарайчика вiн запитав мiж iншим:

— Щось загубили?

— Де?

— Ну, там, де плiт.

— Та нi, — вiдмахнувся Микита Єгорович.

— А чого ж ви там ковбасилися?

— Дiду! — весело вигукнув Микита Єгорович. — Будете все знати, то борода… — подивився й махнув рукою. — Вам однiєї вистачить… Купалися ми там з Володею. А чого це вас так цiкавить?

— Дивно. Всi купаються на пляжi, а ви барложитесь у муляцi.

— Дивно? — зиркнув у глибокi очi старого Микита Єгорович. — А менi дивно iнше. Хто в озеро накидав гiлок колючої акацiї? Адже її на березi нема. Хтось же наносив з лiсосмуги. Наносив тодi, коли тут на дачах вже нiкого не було…

— Дивись, он у хлопця кров з ноги, — кивнув сторож на Володю. — Залийте гасом, щоб не загноїлася… — а сам пiшов у сторожку й почав складати в торбу якiсь пожитки. На нього вже не звертали уваги.

Щоб не тягти час, Сорокалiт наказав командi напнути трос так, як вiн i був, а сам поїхав за трактором. Можна було б i лебiдкою, та незручно, нi до чого її крiпити. I потiм, дiставши, треба буде його транспортувати кудись. Та й вiдкрити — теж проблема. Микита Єгорович перш за все завернув додому i доповiв старому, що сейф знайшли. Так, як i казав дiд, — недалеко вiд берега. Хто накидав туди колючих гiлок, дiд не знає i ключiв вiд сейфа в нього нема. Вiн же був лише їздовим.

Як не ламав голову Микита Єгорович, виходу не знаходив. Доведеться все робити прилюдно, iнакше можна влипнути в серйозну халепу. Трактор був зайнятий на городництвi. Звiльниться лише увечерi. Тодi й приїде на озеро. Микита Єгорович повернувся сам. А тут нова сенсацiя. Виявляється, що стовп чи пеньок, до якого крiпився один кiнець троса, хтось пiдпиляв. I знову, постало питання: хто?

— Хто? — запитав уголос Микита Єгорович.

— Та це наш бородань, — упевнено заявив Боцман.

— Звiдки в тебе така пiдозра?

— Це не пiдозра. Вiн ранiше потихеньку нам шкодив. I гiлля — його робота! I тут… — Боцман вказав пальцем на слiди гумових чобiт, де пiдошва мала «сосонку». — Це ж його чоботи! Ми спецiально не топтали слiдiв на сирому бiля пенька.

— Вiн тут зараз? — насторожено запитав Микита Єгорович.

— Спить у холодку за штабом.

— Пiшли! Зараз все з'ясуємо! — мовив Микита Єгорович, рiшуче крокуючи берегом.

Пiд наметом, де любив вiдпочивати у спеку старий, його не було. Не було його i в сторожцi. Зникли всi його речi, одяг, що висiв на стiнi, Микита Єгорович побачив у кутку гумовi чоботи, пiдiйшов, пiдняв, повернув пiдошвою — «сосонка».

Що все це означає? Якщо вiн знав про сейф, то чому не зробив спроби дiстати його? Задля чого закидав те мiсце колючими гiлками? Не мав змоги дiстати? Скiльки завгодно. Взимку тут нiкого… Хоча! Озеро охороняється круглий рiк. Мабуть, вiн чекав. Дочекався, а тут ми… Не дiйшовши висновку, Микита Єгорович спрямував свої роздуми в iнший бiк: як зберегти скарб? Зараз прийде трактор, накинемо петлю троса, витягнемо на берег, а далi?..

…Витягли.

Почекали, доки стече багнюка. Не даючи висохнути, лопатою обшкребли все, що поприростало до металу, який покрився товстим прошарком iржi i дрiбних пузирикiв, що нагадували собою темну спину камбали. Вiдкинули борт причепу, поклали дрючки й гуртом витягли його вгору, посунули на середину й, набившись навколо нього на платформу, гуртом повезли до кузнi, бо тут його не вiдчинити. Поїхали всi, бо цiкаво.

Сорокалiт не радiв знахiдцi. Дiяв i говорив то роздратовано, то просто сердито.

Коваль — сивоголовий, просичений вугiльним чадом i тютюновим димом, коли скинули знахiдку на землю, пiдiйшов, уважним професiйним оком обдивився сейф i мовив, зiтхнувши:

— Таку сатану нiчим не вiзьмеш, тiльки автогеном…

— Але ж обережно! — попередив його Микита Єгорович.

— А що в ньому? — запитав коваль.

— Звiдки менi знати, — невдоволено вiдказав Микита Єгорович. Коли втiкали, то все кидали. Може, коштовностi, грошi i ще що… Звiдки нам знати? Ось заглянемо в середину i все побачимо.

Автогеном випалили метал навколо замка й пiдняли важкi, подвiйнi чи спаренi дверцята. Проiржавiли i завiси. Коваль пiдважив дверцята ломом, i вони з тихим потрiскуванням пiднялися. Сейф був набитий паперами, вони розбухли вiд води, що просочилася в середину, мабуть, ще тодi, коли його скинули в озеро. Чи то iржа, чи верхнi прошарки паперу, набухнувши, не пропустили воду далi. На документах розпливлося чорнило, але залишилося все надруковане типографською фарбою.

Коваль витяг першу папку, стрiчки якої вiдпали, пiдняв верхню палiтурку, i на першому ж документi всi побачили металевого орла з розкинутими крильми. А в лапах у нього коло i свастика.

Ця картина Микиту Єгоровича ошелешила. Виходить, що вiн шукав одне, а знайшлось зовсiм iнше. Якщо, вiдступаючи, нашi щось кидали в озеро, то й нiмцi теж, утiкаючи, ховали слiди своїх чорних вчинкiв у воду. Подивилися iншi папки. Все, написане чорнилом розпливлося й вицвiло. Щоправда, якiсь документи, надрукованi на машинцi латинським шрифтом, були в такому станi, що можна прочитати.

Приховуючи своє розчарування й тамуючи в собi радiсть з приводу того, що секрет дiда Сорокалiта залишається поки що секретом, Микита Єгорович сказав, що все це належить передати куди слiд. Вiн сам у мiстi заїде куди треба i за цими «скарбами» приїдуть. А поки що вони будуть тут, у кузнi.

— Тепер менi ясно, хто накидав колючого гiлля в озеро, хто пiдпиляв пеньок i взагалi заважав нам робити свою справу, — говорив Микита Єгорович, коли вони поверталися до себе в «штаб». — Я думаю, що наш сторож вже сюди не повернеться. Вiн зник назавжди. А марно. Якби вiн знав, що сейф нашого виробництва, вiн би не зникав…

— Нашого? — запитливо подивився на нього Володя. — А при чому тут чиє виробництво? Вiн зник, бо, мабуть, боявся, що його прiзвище є в нiмецьких списках?

— Володю, ти молодець! Здогадався, в чому справа, а сейф наш. Видно по тому, що пропускав воду. Думаю, що нiмецький зотлiв би, а води не пропустив. Дiд цього не знав i все життя тремтiв i оберiгав мiсце, де, мабуть, при ньому було поховано цей металевий ящик з документами. Жаль, звичайно, що не скарби були в сейфi, а що поробиш, у нас свiй скарб, своя золота жила! Якщо нам нiхто не заважатиме, до осенi ми матимемо на рахунку круглесеньку суму…

Здогадки виправдалися. Не було сторожа i наступного ранку. Акванавти вже вiдремонтували свiй агрегат, i вiн запрацював на повну потужнiсть.

Сторожка перейшла у повне володiння акванавтiв, i вони запросили дiвчат, щоб тi навели в нiй порядок. Працювали весело й завзято.

Серед дiвчаток був один мужчина — Василько. Вiн плутався пiд ногами i давав вказiвки:

— А вiкно немите! — ще й пальцем показував.

— Оце ми приберемо, пофарбуємо усе, а завтра повернеться сторож i скаже, киш звiдси! — казала Рая, старанно водячи щiточкою по дверях. Вона фарбувала їх у голубий колiр, а планки залишала, щоб потiм пройтись по них бiлим.

Сорокалiт тим часом, намалювавши карту озера, ламав голову з приводу пошукiв справжнього скарбу. Коли люди втiкають, то їм бракує часу запливати на середину озера. Тим паче, що вони розраховують повернутися. Навiть нiмцi й тi потопили документи недалеко вiд берега. Виходить, що шукати належить не далi, як на десяток — пiвтора десятка метрiв вiд берега. Значить, треба переносити фронт роботи агрегату не на глибину, а вбiк, понад берегом. Щоправда, буде складнiсть, куди зливати цю чорну емульсiю, бiля самої води дачнi дiлянки. Доведеться домовлятися. Це можна утрясти, залишається головне питання, яке не має розв'язання взагалi: як дiстати сейф, якщо його буде знайдено? Як його спорожнити так, щоб не було жодного свiдка?