Акваріум

Side A

«Моє ім’я — Олесь Шенколюк. Мені п’ятдесят шість років. Вітатися з тобою, бажати доброго дня, ранку або вечора я не буду. Я тебе ненави­джу — ким би ти не був, чим би не займався і де би не жив. Ненавиджу хоча б за те, що ти це слухаєш і усві­домлюєш, — а значить, належиш до тварин, які себе називають людьми…»

«Псих якийсь», — подумав я, дослухаючись до низького голосу, який долинав із плівки.

«…я впевнений, ти однозначно зараз думаєш, що я якийсь ідіот або псих. Мушу тебе розчарувати — мені діла немає до того, про що ти думаєш, і в мене на це аж декілька причин. По-перше, як я вже сказав, я ненавиджу тебе і, гадаю, не помилюсь, якщо скажу, що ти є тупою твариною, яка тільки те і робить, що місце займає на цій планеті…»

Мною оволоділа дивна злість і навіть відчай, бо я не знав, яке право має цей Шенколюк так говорити, і не знав, чому він говорить так саме зі мною.

Сьогодні чудовий день, середина вересня 2011 року. Я щойно вчора нарешті переїхав від батьків у свою квартиру, яка понад десять років стояла необжитою. Перебираючи старе лахміття, я знайшов у шафі мій магнітофон, залишений тут ще в дитинстві. Касет не було, тому я, недовго думаючи, пішов на барахолку поблизу парку, що в центрі, і купив собі в якогось волоцюги десяток різноманітних касет. Тепер я помалу відпивав із пляшки коньяк, куплений з нагоди новосілля, і наводив лад у квартирі. Кілька касет я прослухав, тепер настала черга наступної. Увімкнувши її, я і почув цей голос.

Продавець намахав мене, сказавши, що на касеті ранні записи гурту Nirvana.

«…по-друге, якщо ти це слухаєш, значить мене вже просто немає з-поміж живих. Уже кілька років я серйозно хворію і тепер розумію, що мені залишилося недовго. Не шкодую зовсім, бо прожив хоча й відносно недовге життя, але таке насичене, що тобі, виродку, і не снилося...»

Після першої ж хвилини прослуховування я відчув, як у мені закипає агресія до цього безликого мудака, який, уже померлий, поливав мене брудом. На столі, маневруючи поміж крихтами ранкового батона, бігали мухи, час від часу злітаючи, роблячи коло кімнатою і повертаючись назад. Я вдарив долонею по лакованій поверхні стола і вбив одну з них. Це дало незначне полегшення. На другу образу, що пролунала з вуст мертвого Шенколюка, я зреагу­вав трохи млявіше, — голос гіпнотизував, підкорював собі. Щось подібне я завжди відчуваю, коли телевізійні диктори мають повідомити якусь трагічну новину. В моїх нутрощах від неусвідомленого страху заворушилися холодні металеві деталі, але тієї ж миті я дав собі обіцянку дослухати до кінця. Розмова з померлими — штука серйозна.

«…зараз я дещо розповім, і тобі потім доведеться із цим жити. Мене абсолютно не турбує, хочеш ти це все знати чи не хочеш. Якщо ця плівка потрапила до тебе — вважай це долею, я нізащо не відпущу тебе. Будь готовий. Утім, якщо не готовий — мені по барабану, я в будь-якому разі це все тобі розповім, бо вже майже двадцять років ні з ким не спілкувався нормально.

Отже, я говоритиму про останню третину свого життя, яку я прожив, зникнувши, напевно, з будь-яких записів в домових книжках та податкових інспекціях, переставши бути громадянином цієї дивної держави, не роблячи для неї нічого, власне, нічого не потребуючи від неї навзамін.

Не знаю, що з тобою було в 1991-му, припускаю, що тебе і взагалі на світі ще могло не бути, та й байдуже. Те, що сталося тоді, було подією з-поміж тих, що стаються раз на сто років, коли не рідше. Подія планетарного масштабу, із безліччю передумов, варіантів розвитку і особливо — наслідків. Як ти вже здогадуєшся, виродку, розвалився СРСР. Ця імперія зла, несамовите гніздо тоталітаризму, держава, якої боялося півсвіту і перед якою інші півсвіту — з власної волі чи вимушено — пов­зали на колінах, просто перестала існувати. В один день все зламалося, розсипалось, розпалося на закривавлені, ще теплі шматки і відразу ж почало гнити. Сморід заволік широченні терени. Від Балтики до Тихого океану людям просто нічим було дихати, хоча вони саме тоді найбільше волали про свіжий вітер. Так-так, люди завжди волають про свіжий вітер саме тоді, коли їхні легені наповнюються хворобливим, липким замінником повітря, не помічав?..»

Я вперше зловив себе на думці, що розумію хоча б мінімальну частину того, про що він каже. Зовсім недавно Україна святкувала двадцяту річницю незалежності. Я тоді від самого ранку вийшов у центр міста і в одному з подвір’їв наштовхнувся на кілька автозаків, ясна річ, приготованих для найактивніших під час свята людей. Усередині сиділи молоді хлопці, їхні очі напружено стежили за територією подвір’я. Вони одразу засікли мене у вишиванці — з автівки зістрибнуло на землю кілька людей і рушили в мій бік. Мені нічого було боятись, я не зробив нічого протизаконного, тому наївно подумав, що вони просто хочуть щось спитати, тож і стояв без жодних внутрішніх голосів у голові, які б завважували, як зменшується між нами відстань, або ж благали звалювати, поки не пізно. Їх було троє, один — напевно, за старшого — залишився трохи осторонь, другий зайшов мені за спину, і за секунду я відчув, як гумова палиця перетискає мою горлянку. Я хотів щось сказати, чи, може, навіть прокричати, але своїми ж словами і вдавився — повітря не пройшло далі палиці, що перетисла кадик. Я вчепився руками в цю гуму, і її холод струмом пройшовся моїм тілом — від кінчиків пальців до п’ят. Зробилося страшно. Невимовно страшно. Я відчув, як шкіра обличчя вмить напружилась і перетворилася на скам’янілу маску. Найгірше обличчя має жах — це вам може сказати кожен, хто бодай раз був ладен померти від страху.

Борсаючись, мов риба на гачку, і ковтаючи ротом щоразу менше повітря, я побачив перед собою обличчя ще одного хлопця з автозаку. Він байдуже подивився на мене, потім наблизив своє обличчя впритул до мого і відстороненим голосом сказав: «Сегодня любые шествия, митинги, собрания и другие акции запрещены. Увидим тебя еще раз — отлупим до смерти. Иди домой, смотри новости».

Від безсилої люті в мені щось обірвалось, я перестав опиратись, майже відразу хватка ззаду послабшала, і я впав, задихаючись, на коліна, а потім — на бік, не маючи сили навіть розплющити очі. Ще кілька хвилин я лежав у пилюці під байдужими поглядами цих псів, на листі, яке від аномальної цьогорічної спеки вже наприкінці серпня осипалося з дерев. Задихаючись від гніву, я думав, яку ж незалежність я щойно йшов святкувати. Яку незалежність, якщо в цій державі те, що сталося зі мною, не просто можливе, а стає, судячи з останніх тенденцій, нормальним впливом на суспільство в цілому?

Пам’ятаю, як я відлежався, обтрусився, вийшов із цього пекла і потрапив до іншого — відразу через вулицю, на площі, уже зібралася багатотисячна колона демонстрантів під державними прапорами, оточена, мов чорними птахами, бійцями спецпідрозділів. Стояв дикий гамір, але в ньому я розчув, як хтось у мегафон закликав стояти кільцем, відбивати своїх і дихати на повні груди — лише тоді, мовляв, ми відчуємо свіжий вітер, що розжене цю наволоч. Я втягнув у себе повітря так багато, як тільки міг, і відчув, що легені мої наповнені гниллю. Тоді все здалося мені безнадійним.

«…на момент розвалу Союзу я був малесеньким гвинтиком, що крутився в механізмі, який працював на армію. Я щоранку їздив на роботу до непривітної і непримітної сірої будівлі на околиці міста, де був розташований науково-дослідний центр. Заклад розробляв біологічну зброю, і там я певну кількість годин на день навантажував свій мозок питанням, як би вигадати щось таке, щоб знищити якомога більше народу за короткий час і з якомога меншими витратами.

Ті, хто в нас працював, давно ставилися до інших, як до потенційних піддослідних. Жодної дружби, ба навіть звичайного приятелювання, там виникнути не могло. Кожен був сам по собі, ми навіть не віталися, уявляєш? Дні минали мовчазно і похмуро, посеред зразків вірусів, бактерій та іншої фігні. Там я дуже огрубів, що й не дивно, і трохи збайдужів до всього, що відбувається навколо. Саме тому, коли одного ранку було оголошено, що держави, в якій я народився і виріс, не існує, на мене це справило дуже слабке враження.

Довкола майже миттєво почалося щось безнадійне. Націоналістична істерія, відсутність грошей, відсутність продуктів харчування, дня не було, щоб хтось із моїх зна­йомих не викинувся з вікна чи не втяв вени, або принаймні не звалив за кордон, в якісь примарні краї, де можна було бодай знайти їжу і дах над головою…»

Хоч як дивно, я пам’ятав цей час. Не так досконало і не з такої точки зору, бо мені в 90-му було лише шість років, але пам’ятав. Дитяча пам’ять влаштована зовсім по-іншому, вона тримає і погане, й хороше, тоді як дорослі хороше часто забувають. Я добре пам’ятав довгі черги біля зачинених і порожніх крамниць, зиму, яка настала рано і була холодною, — можливо, тому що справді все розвалювалось, а холод підсилював цупке відчуття тривоги, яке навіть мене, шестилітнього хлопця, не полишило осторонь. Утомлені обличчя батьків, надсадний кашель діда, що потаємно курив якісь жахливі цигарки коло розчиненого вікна, вперте і набридливе цокання аж трьох годинників, жоден із яких не показував правильного часу, — все це я пам’ятав. Якби я був дорослішим на той час, можливо, спогади мої на цьому б і урвалися, але мені було шість, і я пам’ятав ще дещо. Речі, про які дорослі згодом забули, ба навіть не знали, — збуджені юрми людей в центрі, обличчя яких, попри важкі часи, світилися радістю, запах і колір кількох мандаринок у руках, шалено гарна й довга вулиця, заметена снігом, жовто-блакитні стрічки на ліхтарях, по-доброму втомлені руки матері, колір і запах підлоги у квартирі, сонце, яке пробивалося крізь важкі завіси в спальні. І головне, — що мені відтоді вселило надію в усе хороше, — рухома картинка в щойно відремонтованому телевізорі, на якій показували довжелезний ланцюг людей, які, взявшись за руки, співали щось обнадійливе.

«…дружина моя — так-так, я був одружений — що­дня влаштовувала істерики, вимагала то грошей, то уваги, то ще чогось. Наше з нею спільне життя було добряче підточене, ніби іржею, взаємними зрадами, доріканнями, скандалами. За той час, що ми жили разом, цього накопичилося чимало, по саму зав’язку. Я вже тоді погано її розумів, а своїм безкінечним скиглінням вона мене часом бісила. Тому на роботу я ледве не вперше за все життя їздив із радістю та легким серцем, а вона залишалася вдома, і час від часу намагалась розбити собі голову об стіни. Виходило це в неї дуже погано. Зрештою, вона ніколи нічого не могла зробити по-людськи.

Після розвалу держави наш науковий центр пропрацював ще місяць. Одного дня, в обідню перерву, нас зібрав начальник і сказав, що ми можемо взяти тривалу відпустку за свій рахунок, ніхто нікого тримати не буде. Фінансування, звісно, обламалося — тут не до розробки чужих смертей, коли сам не знаєш, чи не подохнеш до вечора.

Колеги мої поохали для вигляду і того ж дня спокійно вирушили грабувати лабораторії, сподіваючись винести звідти хоч щось, що можна буде потім продати. Всі розробки останніх років за кілька годин зникли за дверима інституту. Смерть вирвалася на волю того дня зі стін науково-дослідного центру, тільки ніхто й ніколи не міг передбачити, де саме це все проявиться. Але мені було все одно, мене ніщо не хвилювало. Я зайшов до лабораторії, понишпорив по шафках і надибав невелику валізку, де було десь близько сотні ампул із прозорою рідиною. Що це, я не знав, але закрив валізу і взяв її собі на пам’ять.

Після цього життя більш-менш нормалізувалося. Всі весело і по-слов’янськи безтурботно заходилися будувати капіталізм, і нам з дружиною пощастило продати нашу квартиру неподалік центру міста під якийсь офіс. На отримані гроші ми купили собі будинок на самісінькій околиці з дуже великим і незанедбаним городом. Одного дня я з’їздив до села за якихось двадцять кілометрів від нас і купив кількадесят курчат. Ми вирішили, що працювати зараз все одно нема де, а людей обманювати, заробляючи на гербалайфах, МММ-ах та іншій чухні, не хотілося. Чомусь я тих людей тоді ще поважав, а з городом та домашньою птицею — думали ми — хоч їсти буде що. Я при­дбав мисливську рушницю на випадок можливих нападів злодіїв, і ми спробували перетворитися на щасливе фермерське подружжя.

Минав час, ми позбувалися старих знайомих, просто забуваючи їх і дозволяючи їм забувати себе, нових не заводили, жили самотньо, весь свій час присвячуючи городу. Коли настала зима і городні роботи закінчилися, я почав просто читати. Ковтав книжки — одну за одною, по декілька на день. У мене виникло враження, що я поступово перетворююся на величезну банку з монетами, з кожним днем дедалі важчу, але таку ж безтолкову, як і коли вона була порожня. Роль монет виконували книжки, я запихався інформацією, як голодний — хлібом. Дружина спочатку кепкувала з мого надмірного захоплення, а потім навіть почала докоряти: мовляв, зовсім не розмовляю з нею. А про що говорити, коли в цих книжках я знайшов таку глибину, що мені тепер здавалося кумедним і безглуздим витрачати на цю жінку бодай крихту свого часу та уваги.

В особливо засніжені дні, коли надвір вийти було проб­лемою, дружина постійно перебувала поруч. Вона так діяла мені на нерви, що я від роздратування навіть ім’я її забував. А вона все тулилася до мене, мов і не відчувала своєї недоречності. Спочатку я все це списував на новизну декорацій, на те, що ми живемо самотньо, що важкі часи, що дітей у нас досі немає і, напевно, уже не буде. Я вигадував сотні відмазок і до останнього переконував себе, що просто треба перепочити, зосередитися чи, навпаки, розвіятись, казав собі, що люблю її, хоча за що саме я її мав любити, не вигадав би тепер, напевно, і під дулом пістолета. Вона стала мені зовсім чужою.

Будинок ми придбали величезний і до початку зими навіть не встигли повністю вивчити його, просто зносячи хлам в старішу частину, і пристосовуючись жити в тій, що була побудована порівняно недавно. Цей дім був дуже великий, і я, блукаючи його горищем, сходами, кімнатами, торкаючись його прохолодних нутрощів, слухаючи, як звучать старі речі, що належали попереднім власникам, надовго зачинявся в давно не прибираних і не провітрюваних кімнатах, просто уникаючи своєї дружини. З часом я іноді став забувати про її існування, і для мене було неприємним сюрпризом натрапляти на неї в кухні вранці або бачити сліди на снігу, які вона залишила, йдучи до сараю за дровами. Існування наше стало дивним і для мене — легшим відтоді, як відпала потреба вдавати, що вона потрібна мені. Чи стало воно легшим для неї, мене ніколи не цікавило, якщо чесно…»

Я стояв коло вікна, розгрібав привезені із собою сумки з книжками, час від часу відпиваючи з пляшки, яку я поставив на столику коло підвіконня, і загіпнотизовано слухав Шенколюка. Я завжди боявся людей, які ось так, від поганого настрою чи ще гірше — з власного бажання, можуть серйозно поміняти ставлення до близької людини, вміють абстрагуватися від реальності та всього, що ця реальність містить. Завжди боявся тих, хто вміє жити подвійним життям, хто легко знімає і вдягає маски. Тих, хто залежно від ситуації вміє витягати із себе іншу свою сутність і при цьому не відчуває найменших докорів сумління за те, що перебуває в стані постійного намагання надурити дійсність. Я не ненавиджу їх, вони мені не огидні, це просто страх перед тим, що хтось може бути байдужим до всього, що відбувається, — хоча би одним зі своїх облич. Щось є в цьому нелюдське.

«…не знаю точно, коли саме я перетнув межу між байдужістю і ненавистю до неї. Напевно, це сталось тоді, коли одного дня вона, з недоумкуватості своєї, спалила роман Орвела, який я ще не встиг дочитати. Я залишив його на стільці біля груби рано-вранці, коли читав, ще навіть не до кінця прокинувшись, а вона, прийшовши готувати сніданок, розвела за допомогою книги вогонь. Кілька годин поспіль я, мов привид, блукав будинком, бо не міг згадати, де саме залишив свою книжку, аж поки не згадав, що вона має бути в кухні. Коли я зайшов, дружина саме досмажувала котлети, і, незвично мило привітавшись зі мною, запросила до столу. Я озирнувся і побачив книжку коло пічки — розгорнутою, з недбало, наче кігтями, видертими зсередини сторінками, із мокрим слідом від її черевика на вцілілому розвороті. Раніше, читаючи в книжках слово «озвірів», я завжди лише посміхався, бо думав, що письменники кажуть щось нереальне, пишучи про миттєве пробудження звіра в цілком інтелігентних людях. Але зі мною трапилося те, з чого я досі глузував. Я дослівно озвірів, і в цю солодку, як потім виявилось, мить, влилися усі мої страждання з цією жінкою, весь розпач початку 90-х, вся моя особиста криза середнього віку, любов до книжок і ненависть до тих, хто торкається брудними руками чужих речей.

Я вхопив дружину за комір її придуркуватого светра, трусонув з усієї сили і штовхнув з люттю, на яку лиш був здатен. Коли вона ще не встигла важко, мов мішок із картоплею, осісти під стіною і збагнути, що сталося, другий удар наз­догнав її, кулак ковзнув по обличчю, вона завалилася набік і завила по-звірячому, підібгавши під себе ноги. Те, що цей мішок м’яса нічого навіть не сказав мені, не спробував захиститися, вбило останню повагу до неї, і я, схопивши з плитки розпечену пательню, кілька разів ударив її. Котлети розсипалися кахлями, підлогу вкрили острівці гарячої підгорілої олії, стінами побігли масні патьоки.

Наступні кілька хвилин пам’ятаю погано, тіло моє жило окремим від розуму життям, воно знову було молодим, сильним і пружним. Не існувало в цю мить людини щасливішої за мене, і не було нікого, хто був би більш сповнений і сп’янілий, аніж я, від влади наді мною своєї ж таки сили!

Забуття минуло, я повернувся в реальність. На підлозі шкварчала розпечена олія, руки боліли, а піді мною важко, але беззвучно, тряслась, зайшовшись у риданнях, моя дружина. Я відчував, що з мого обличчя не сходить усміхнена гримаса. Та, яку я колись кохав, лежала на підлозі під вікном, важко дихала, помалу наповнюючись жахом та болем, а в мене було відчуття, що я скинув із плечей важкий тягар, і тепер тілом оволоділа така легкість, що я ледве не злітав над нею, колись коханою і рідною, а тепер — знищеною мною ж. Ніколи раніше я не підозрював, що вивільнення агресії може принести таке неймовірне задоволення.

Після цього я не пам’ятаю жодного разу, коли б ми розмовляли. Мені і раніше було нецікаво з нею, а тепер вона стала для мене нічим. У моєму просторі, в моєму світі їй місця уже не було, я вирішив це безповоротно. Мій же світ відтепер обмежувався тільки книжками, напоями — коли алкогольними, коли не дуже, — і роздумами про те, як би вивітрити її з цього будинку, і взагалі — зі своєї пам’яті. Це все здавалося вкрай важливим, оскільки тієї першої важкої зими я просто не помічав її, а ось коли настала друга зима нашого життя в будинку, я помітив, що дружина неймовірно дратує мене.

Часто я прокидався вночі від її виття в іншому кінці будинку, іноді знаходив у кухонній мийці невимитий нею посуд, часом бачив інші сліди її перебування поряд, і щоразу в мені здіймалася хвиля обурення від того, що вона досі не зникла. Можливо, вона ще сподівалася на те, що все буде як колись, років п’ятнадцять тому, але, швидше за все, вона просто розуміла, що йти їй немає куди. Вийти з однієї порожнечі, яка утворилася в цьому будинкові, в іншу, яка починалася одразу за його дверима, — в цьому і справді було небагато сенсу. А рештки розуму вона, напевно, зуміла зберегти і тому вирішила просто доживати своє життя там, де на голову не падає сніг, де не так вже й холодно і, в разі потреби, можна навіть сховатися.

Але третя зима, проведена з нею в цьому будинку, була особливою. Почалося з того, що вже восени мене охопило сильне емоційне збудження, я безнастанно блукав будинком, не зупиняючись надовго в жодній із кімнат, майже не спав, не міг зосередитися ні на читанні, ні на чомусь іншому.

Тоді я полюбив стару музику — саме вона якнайкраще віддзеркалювала мій збуджений, піднесений стан, і я багато танцював під платівки, які слухав на старезному програвачеві, що знайшов на горищі. Вагнер, Джаггер, Армстронг, Бетховен, Вертинський — ось як звали моїх друзів тієї переломної зими. Ось із ким я розмовляв, сміявся, іноді плакав, а частіше — наспівував і танцював, ось хто вловив мої настрої і висловив їх! Це було натхнення, безпричинна ейфорія, це був неконтрольований викид щастя та радості! Давно мені не хотілося співати, давно мені не жилося так легко й солодко.

Єдине, що псувало цю ідилію, — знову ж таки, вона.

Мені було майже безтурботно і, безумовно, весело, а десь зовсім поряд, у темних захаращених нетрях цього старого будинку жила інша людина. Не знаю, чи ти зустрічався з таким в житті, але слабкі характером люди — мов хамелеони. Вони швидко і добровільно переймають колір, звучання та й взагалі головні зовнішні ознаки середовища, в якому їм судилось опинитися. Так слабохарактерні діти в школі стають надто м’якими або жорстокими, так в університеті вони стають відповідальними або ж незібраними. Так, вийшовши в доросле життя, вони стають безголосими, заляканими й непотрібними — все в найкращих традиціях нашого оточення…»

Отут він, пекельний цей Шенколюк, поцілив у самісіньке яблучко, несвідомо, а може, і цілком вивірено, — надто вже це все типове для нас. Наступив на живу, вологу ще рану.

Я маленький, нікому не потрібний українець, із усіма типовими наслідками. Я невпевнений у собі, м’який та доб­розичливий, із сумнівною зовнішністю, сумнівними друзями, успадкованим і ще не до кінця розквітлим алкоголізмом, але з уже розвиненим комплексом меншовартості. Маленький заляканий українець із дивним вчорашнім днем, брудним сьогоденням та химерним завтра. Я виріс у найкращих традиціях власного оточення.

Я стою на польському кордоні зі своїм смішним дипломом про смішну вищу освіту, з пошарпаною пожовклою метрикою, де в графі «національність» у мене написано «європеєць», — весь безглуздий і такий непереконливий, що навіть поляки, яких зовсім недавно впустили всередину з вулиці, глузують з мене за дверима, в які я тарабаню вже невідь-скільки часу! Руки і ноги мої побиті, від мене відгонить потом і кров’ю з побитих об двері кінцівок, і дедалі менше шансів проскочити нарешті цю браму в ота­кому жебрацькому й недолугому вигляді. Все у традиціях мого оточення.

Я безголосий, заляканий, це особливо гостро відчу­вається, з самого дитинства вихований із постійним відчуттям своєї непотрібності. Стою і чекаю, що колись хтось змінить систему пропуску замість того, щоб привести себе до ладу. В традиціях середовища, яке виховало мене.

Навіть самому огидно.

«… ось і вона в цьому будинку стала великою, старою і розваленою, хоча на той час їй, як і мені, не було ще й сорока років. Час від часу, переходячи коридорами і сходами, я помічав її. Ця жінка сіро, наче тінь, і голосно, мовби порожня діжка, проходила поряд, постійно чогось торкаючись своїм огрядним тілом. Іноді мені здавалося, що там, де вона пройшла, має залишатися широка й глибока борозна, як після тлустого й гидкого хробака. Я вивчав цей будинок дедалі краще, бував там, де, звичайно ж, бувала і вона, і дуже дивувався, що жодного разу не натрапив на її сліди.

Десь після Нового року я помітив, що дружина трапляється мені на очі аж надто часто як для такого величезного будинку і мого небажання бачити її. Без жодних сумнівів, вона намагалася знову налагодити зв’язок, — декілька разів я знаходив у залишених в кріслі книжках незаклеєні конверти, з яких стирчали краєчки папірців. Це були листи до мене, впевнений, вони були сповнені відчаю, покори, відданості і, можливо, залишків ніжності.

Не знаю. Жодного з них я так і не прочитав, усі листи вкидав у вогонь відразу, щойно я їх помічав. Для себе я давно вирішив, що не маю з цією велетенською діжкою нічого спільного і, одного разу вичавивши її зі свого простору, назад впускати не збираюсь.

Але дружина була іншої думки. Вона, напевно, ходила за мною слідом, бо я всюди знаходив уривки її присутності. Це могло бути що завгодно — гребінець, халат, тупорила книжка, слід помади, довга волосина, запах, відбиток пальців на поверхні стола, якась деталь її слонячої білизни… все, що завгодно. Вона дратувала мене неймовірно, а потім почала доводити до осатаніння тим, що вгадувала кімнати, де я хотів бути, і сідала там, вдячно і віддано дивлячись на мене, мов мале цуценя, коли я заходив туди, або нахабно, гучно дихаючи і сопучи, вдиралась у якийсь тихий куточок, де я вже сидів із книжкою чи платівкою та знайденим на горищі коньяком. Мої пальці стискались у кулаки, зуби від злості вистукували божевільні свінгові ритми, а ноги німіли, коли вона спокійно і впевнено, ніби так і треба, розташовувалась коло мене. Я підіймався і йшов до іншої кімнати. За кілька хвилин дружина із олімпійським спокоєм впливала, наче лінкор, на мої території, і всередині мене знову починався шторм.

Вона могла ігнорувати моє ставлення до неї. Але я в цьому питанні не міг відповісти їй взаємністю. Ігнорувати ці спроби знайти шпаринки в моїй щасливій та радісній оболонці я не міг, і тому мені нічого не залишалося, як перейти до активних дій.

Це була справжня війна з її присутністю — я використовував освіжувачі повітря, щоб не чути смороду її огидної, вічно спітнілої туші, не вмикав світла, коли доводилося перебувати поряд із нею, аби забути її вигляд, і постійно розмовляв сам із собою — щоб не чути її, якщо вона раптом набереться сміливості або відчаю і заговорить до мене.

Це стало неабиякою забавою — позбавлятися її. Мої нерви виявилися набагато міцнішими за нерви цієї жінки. Не минуло й тижня, як я почав відчувати, що, перебуваючи поряд зі мною, вона миттєво вкривалася важкими краплями поту, і в тиші, яка наставала в перерві між її вдихами (а видихала вона неодмінно беззвучно), можна було почути, як вона від безсилля скрегоче зубами і важко ковтає слину. Декілька разів мене це все доводило, і я знову бив її, щоразу після побиття почуваючись чимдалі краще, навіть помолоділим, особливо в ті щасливі хвилини, коли вона нарешті виповзала за двері і залишала мене наодинці із собою.

Неймовірне задоволення мені давали нічні вистави, які я про себе називав «війнушками». Коли мені важко було заснути, а за вікном скаженів вітер, я вдягав старий військовий костюм, що знайшов його у шафах, брав пластмасовий іграшковий автомат і, виносячи з носака двері в її занедбану спальню, до дверей якої в нормальному стані мені б і на думку не спало близько підійти, голосно і агресивно цитував Генріха Гейне в оригіналі.

Жінка в ліжку, прокидаючись стабільно на другому рядкові, перелякано розплющувала очі і, усвідомивши, що в її спальні прямо посеред ночі стоїть військовий з автоматом, щось різко й злобно гавкаючи по-німецьки, впадала у справжню паніку. Вона миттю забувала всю свою набуту під час життя в столиці російськомовність, через яку ми раніше часто лаялись. Потужним вихором збожеволілої пам’яті цю жінку відносило за кільканадцять років до її народження, можливо, в попередню реінкарнацію, де злі німецькі пси підіймали її із без того неспокійної постілі ударами важких черевиків, де її ґвалтували, різали, розстрілювали, палили заживо.

І зараз вона, падаючи на коліна, голосила по-українськи, благаючи не чіпати її або хоча б не вбивати як свиню. Я ж тільки реготав у відповідь і продовжував кричати на неї німецькою, поки не доводив до суцільних ридань, крізь які не проривалося жодного її слова. Після цього я тихо виходив з кімнати і довго стояв у коридорі, слухаючи, як вона спочатку боязко, ніби чекаючи на повернення жахіття, заспокоюється, як декілька разів, все ще боячись, підходить до дверей, не наважуючись навіть визирнути, як потім вона довго крутиться в ліжку і мучиться від страху заплющити нарешті очі…»

Здуріти можна, а в цьому Шенколюку жив актор! Одразу видно людину із тонкою душевною організацією, — замість того, щоб просто завалити нікому не потрібну і не помітну стару шкапу, він її доводить до божевілля. Напевно, за її рахунок він набирався сили, я знаю таких людей. І що мене, слабкого і доброго, лякає — такі ось жорстокі і збочені екземпляри завжди, без жодних винятків, опиняються в ролі тих, кого поважають, слухають і бояться. Бояться насамперед через те, що ніколи не знаєш, чого від такого чекати — дружньої щирої поради чи дула у себе в роті як жарту, а, може, навіть і не жарту.

«…о, так! Ці вистави були незабутніми, сповненими її приниження і моєї сили. З часом я став залежним від них. Це ж як наркотик! Викиди адреналіну вставляють навіть краще за кокаїн, і залежність розвивається швидше і непомітніше, бо адреналінові дози не заборонені, і тому ніхто не боїться підсісти на це. Нелегко і тоскно буде тому, хто з необачності своєї навчиться отримувати задоволення від подібних драматизацій. Життя поза ними стане по-справжньому сірим і порожнім.

Отак і мені було — тоскно. Наприкінці зими ці вистави повторювалися мало не щодня, аж доти, поки дружина зовсім не злягла і лежала вже, майже не рухаючись. Коли я увірвався до неї вночі і вдруге поспіль вона ніяк не зреагувала на Гейне, виголошеного в зачахле повітря кімнати громовим, командним тоном фюрера, окрім як ледве чутним проханням, щоб я перестав нарешті дуркувати, — ось тоді я зрозумів, що вона остаточно вичерпала себе для мене, і треба цьому класти край.

Цей день настав наприкінці лютого — пам’ятаю як зараз. Жінка третій день лежала в іншому кінці будинку, а я від самого ранку сидів в улюбленій своїй кімнаті, в улюбленому своєму великому кріслі, утупившись очима в «Злочин і покарання» Достоєвського, і спокійно обдумував, якої смерті вона заслуговує.

Не те, щоб мені хотілось полегшити її страждання чи щось таке, ні. За весь цей час я так огрубів і так збайдужів конкретно до неї, що мене абсолютно не гребло, чи буде вона мучитись. Єдине, чого я хотів, — це витиснути з її знищення якусь розвагу для себе, наостанок, як прощальний подарунок ніжному, закоханому чоловікові. Я прокручував у голові десятки варіантів, і жоден із них мене не влаштовував. Всі вони були рівноцінними, бо я чітко, немов на слайдах, бачив, як це все має відбутись і як все виглядатиме в останню мить. Очевидність відомих способів знищувала всю інтригу, про жодну розвагу тут навіть мови бути не могло, і це мене пригнічувало. Мимоволі думки занесли мене в минуле, я став порпатися у спогадах, як те роблять бомжі в сміттєвих контейнерах біля великих торговельних центрів в надії видобути звідти щось вартісне.

І ось пам’ять ясно і чітко повернула мене на три з половиною роки назад, в осінній день, коли наш здичавілий і песимістичний колектив науково-дослідного інституту вирушив грабувати рідні лабораторії. Перед очима стояла непримітна валізка із акуратно складеними ампулами з прозорою рідиною. Пам’ятаю, тоді я заніс її на горище і залишив до кращих часів. Я поняття не мав, що воно таке в тій валізі, але, виходячи зі специфіки місця, де я працював, міг уявити, що то хитромудра, поморочена і педантично дозована чиїмись дбайливими руками смертоносна сполука. Ну що ж — у всякому разі варто спробувати, хай це навіть і звичайна вода чи спирт. Я нічого не втрачав і нікуди не поспішав, тому міг не боятися випадкової невдачі. Залишалося тільки знайти валізку і дістати з аптечки шприца.

Ближче до вечора я все-таки знайшов її під купою лахміття нагорі. Замки холодно клацнули, і мені відкрилося чорне нутро кейса, наповнене ампулами, як паща акули — зубами. Якийсь час я просто дивився на них, водячи свічкою над валізою, придивлявся та навіть принюхувався, але крізь скло жоден запах не пробивався. Тоді я обережно, щоб не поранитися, взяв одну з них і відламав пальцями горлечко. Рідина була абсолютно без запаху і без кольору, на вигляд нагадувала воду. Єдине, що було незвичного, — коли я втягував її, вона входила повільно, бо була трохи маслянистою і густішою за звичайну воду. Я трохи помилувався рідиною у тілі шприца, яке вона заповнила собою повністю, — було відчуття, що кількість речовини чітко розрахована під п’ятикубовий впорскувач, жодна крапля не залишиться невикористаною! І ця математична точність тішила мене, як малу дитину, серце стрибало, наче в передчутті чудернацького атракціону, і не терпілося вже почати…»

Я слухав його, сидячи на підлозі і боячись пропустити бодай слово, навіть забувши, що в разі потреби я можу просто відмотати касету назад. Мені не вірилося, що він убив свою дружину просто заради розваги. Я слухав касету всього двадцять хвилин, але встиг звикнути до них обох — і до жорстокого егоїстичного Шенколюка, і до його забитої і забутої дружини, і мені просто не вірилось, що я зараз не вимкну магнітофон, а продовжу слухати, і ось-ось, буквально за кілька хвилин, почую, як він вбивав її, цей самозакоханий мудак Шенколюк. Не вірилося, що я почую це в деталях. І що буде це не якась схвильована оповідь, а звичайна бездушна і холодна статистика, — наскільки глибоко голка увійшла в тіло, скільки тривали її судоми, скільки залишалася теплою її шкіра.

Не витримавши, я підхопився і вимкнув магнітофон. Треба було розвіятись, треба було щось робити, було гидко від одного лиш уявлення, що може відбутися далі! Наступні півгодини я провів у душі, змиваючи бруд, який, як мені здавалося, густим слизом вкриває все моє тіло.

Голос Шенколюка сидів усередині мене, став внутрішнім моїм голосом, не давав спокою, вимагав знову увімкнути і слухати плівку, дзвенів, вібрував у голові, і від цього голосу мене всього трусило так, що я ніяк не міг заспокоїтись. Насилу відмившись, я зробив спробу опанувати себе, зварив каву, трішки перекусив, закурив і рішуче натиснув на play. Шенколюк знову заполонив собою всю кімнату. Після того як він майже довірив мені свою таємницю, я став відчувати його присутність і раз за разом озирався, сподіваючись побачити його то у дверях, то біля вікна. Тепер важко було повірити, що цей божевільний існує лише у вигляді голосу, записаного на плівку, бо відчувався він набагато яскравіше і гостріше…

«… я пробирався до її спальні найкоротшими шляхами. Від збудження та передчуття мені забивало подих, і відтягувати цей солодкий момент мені вже було понад силу. Двері до кімнати скрипіли так, що могли розбудити і мертвого, але дружина навіть не поворухнулась. Вона лежала на спині, гучно дихала, і в місячному світлі, яке лилося на неї через порожній квадрат вікна, нагадувала величезного чорного жука. Я навіть подумав, що, коли б їй конче треба було зараз підвестися з ліжка, вона би не змогла цього зробити — так вона просіла під власною вагою, такою стала безпорадною і жалюгідною. Ця жінка зазнала разючого перетворення за виснажливі роки нашого спільного життя.

Я сів коло неї і довго дивився в спотворене передчасною старістю обличчя. Мушу визнати, на якусь секунду мені стало шкода її. Тим паче, що колись давно я неймовірно сильно її любив, і не було нічого, що я не міг би зробити, щоб викликати її усмішку.

Вона задихала частіше, очевидно, переглядаючи якісь свої хворі сновидіння, губи рухалися, говорячи до когось. З мене в якусь мить вивітрило всі сентименти, я взяв її руку своєю, холодною, розвернув долонею вгору і, швидко знайшовши товсту й набухлу вену, на кілька секунд перетиснув її пальцем. Потім узяв шприц, голка легко пробила спочатку шкіру, а потім — стінки судини, я натиснув на поршень великим пальцем, і за три секунди рідина опинилася в її крові…»

Чорт забирай! Він все-таки зробив це?! Я до останнього не вірив, що йому стане сили і жорстокості вбити безпорадну і до того ж близьку людину! Але він це зробив. Мені не вірилося, що я слухаю це і що мені цікаво чути, що буде далі!

«…я й сам не помітив, як все-таки вичавив із себе в густе нічне повітря щось типу ’’прощай, кохана, до зустрічі…’’ Тоді я подумав, що зробив усе, що мав би зробити. Розлігся у кріслі напроти неї і приготувався спостерігати, що буде далі.

Коли я діставав з неї голку, то вуста її задрижали, всмоктуючи в себе небуття, очі на мить широко розчахнулись, а зіниці, стрімко збільшуючись, наче нафтові плями на поверхні моря, ставали такими великими, як це взагалі було можливо. Після цього подих дружини ставав дедалі тихішим, а пульс згасав під пальцями, які я тримав на її ще теплій шкірі. Схоже було, що вона просто засинає, відстраждавши своє, і мені — тому, що хотів якихось розваг, — стало нудно і соромно за те, що я впорснув їй якусь безпонтову фігню, ніяку навіть не отруту, нічого подібного. Я дав їй померти і не міг повірити, що відпустив її так спокійно.

Я мовчав, слухав, як на віконні рами падає сніг, дивився на її тіло і вже подумував про те, як би краще його позбутися. Примруживши очі, я мугикав якусь пісеньку і думав. Так минуло хвилини чотири, може, п’ять. Коли я розплющив очі, то мені здалося, що тіло жінки зменшилося в розмірах. Спершу я вирішив, що в мене галюцинації через утому і погане освітлення, але, на мій подив, її тіло продовжувалося зменшуватися.

Серце знову радісно забилося, я став на коліна біля її ліжка і дивився, як здоровенна гора м’яса і жиру перетворюється спочатку на вдвічі меншу гору, потім стає розміром з п’ятнадцятилітню дівчинку, потім продовжує зменшуватися до розмірів ляльки. А вже тоді її стає зовсім не видно за всіма тими старими безрозмірними речами, що мала на собі моя дружина в той неземний момент, коли я ввів їй у кров цей розчин! І ось, коли уже навіть маленька людська фігурка остаточно сховалася під лахміттям, я взяв її одяг і став обережно витрушувати на ліжко. За декілька секунд на світлий прямокутник простирадла випало щось невеличке, я відкинув старі речі вбік і, швидко взявши це «щось» у долоні, став розглядати, підійшовши до вікна. Ніч була місячна, надворі було багато снігу, тому розгледів і зрозумів усе я майже відразу. Можеш вірити мені, можеш не вірити — я тримав у себе на долоні свою дружину. Це була вона, от тільки в дуже зменшеному вигляді, — десь розміром із коробочку сірників від маківки до п’яток, якщо кинути на око. Вона, вочевидь, була непритомною, бо не рухалася, тільки груди і живіт її продовжували здійматись, коли легені впускали і випускали повітря…»

Вона спала! Вона навіть не прокинулася, поки все це відбувалося, — отак її вимучив цей звір! З одного боку, мені стало неймовірно радісно, що вона не вмерла, принаймні зараз, а з іншого — мене жахнула ситуація, в якій вона опинилась. Жахнула тому, що я не можу собі уявити чогось гіршого за зміну обставин явно не на твою користь, та ще й без твого відома і без жодної можливості опору. Тобто лягаєш спати нормальною середньостатистичною людиною у своїй квартирі, у своєму теплому ліжку, куп­леному в кредит, а прокидаєшся або з лезом під кадиком, або жебраком на вулиці, або ще щось подібне.

Я про те, що я боюсь несподіванок, якщо вони ще й неприємні — вони мене доводять до довгого і важкого ступору. Власне, я підозрюю, що в кожній адекватній людині живе страх подібних карколомних перевтілень і зламів, і насамперед тому, що це все б’є по її потребах, можливостях, самооцінці та амбіціях. Причому, що більшої кількості осіб стосуються такі катаклізми, то важче потім долаються наслідки.

Я легко уявляю собі людину, яка може швидко і безболісно впоратися зі своїми невдачами. Слюсар Петро, бізнесмен Володя чи продавчиня Наталка переживають власну життєву драму і весь біль від неї максимум за десять років, — після цього пам’ять просто втомлюється відшуковувати болючі моменти в їхньому минулому. Та й взагалі, людський вік і без того занадто короткий, якщо розглядати його в глобальному контексті, отже, спрацьовують якісь механізми самозахисту, і одного ранку чорнила, якими ти описував те погане, що з тобою відбувається, закінчуються — і перед тобою опиняється чистий аркуш паперу.

Але уявити тисячу людей, які одними темпами, не заважаючи і не випереджаючи одне одного, із розумінням та підтримкою видряпуються зі спільної ями, я не можу. Боротьба зі зневірою груповою важча, аніж подолання зневіри персональної, і історія має тому безліч прикладів.

Я знайомий приблизно із десятком осіб, які одного разу, а інколи й не одного, прогорівши, починали власне життя з нуля. Тоді вони, переживши якийсь період особистої реабілітації, не тільки досягали попереднього свого рівня, але й, загартовані життєвими драмами, підіймалися ще вище. Набагато рідше таке стається із родинами, зовсім рідко — з містами й цілими народами.

Троянці так і не вичухалися після всім відомої подлянки у вигляді коня від данайців, невдовзі після цього злили війну, а згодом і взагалі поринули в небуття. Рим­ським керманичам і в жахливих снах не могло наснитися те, що відбувалося мало не півтисячоліття на їхніх неозорих територіях після того, як упродовж відносно нетривалого часу Римська імперія впала під ударами безжальних і немитих варварів. Західна Європа довго оговтувалася від такого удару, очищаючись кров’ю, вогнем та релігійними істеріями. Власне, як і Східна, яка, як ми бачимо, перегорнувши кількасот сторінок підручника з історії, скинувши зі свого загривку кривавих синів Золотої Орди, отямитися не могла так само довго.

Останній приклад — звісно ж, зненацька для його мешканців зниклий з мапи Радянський Союз. Шенколюк говорив про це, і він зі своєю маніакальною безпосередністю навів дуже влучний опис того, що відбулось. Він казав, що в один день все зламалося, розсипалося, розпалося на окривавлені, ще теплі шматки, і відразу ж почало гнити. Як точно, чи не так? Можна залишити за дужками те, що Союз, якщо дивитись на речі прямо і неупереджено, був просто-таки монстром Франкенштейна посеред державних утворень, зібраний і зшитий грубими білими нитками, що він від перших хвилин свого існування, не усвідомлюючи свого потворства, перся у всі відчинені і зачинені двері, викликаючи то страх, то огиду, а найчастіше — усе разом взяте… так ось, можна це залишити за дужками, можна собі уявити, що з плином часу якісь частини його справді зрослися і почали жити і функціонувати, що все стало звичним, до всього притерпілися. А потім у якийсь момент з’ясовується, що це все була просто фікція, збіг обставин, ілюзія, яка, зрештою, неодмінно мусила розвіятися.

І що стається потім? Усе аж занадто передбачувано: рано чи пізно починається відторгнення, гниття на живому тілі, і цей Франкенштейн, ідучи своєю дорогою, врешті-решт втрачає на кожному кроці частинку себе.

І тепер, по двадцяти роках після розвалу Союзу, скажи, як мають почуватися його мешканці, усвідомлюючи, що їх виносила і виховала мертва потвора. Більше того, як вони мають почуватися, усвідомлюючи, що самі вони всього лише частинка відтятих рук, ніг, вух, яєць чи язиків, що повільно плавають у формаліні історії?

Гадаю, вони почуваються огидно. Я — так точно огидно. І сумніваюся, що невдовзі почуватимуся краще.

«…схоже, вона просто спала, і навіть не прокинулася, не відчула ані рипіння дверей, ні мого важкого погляду на ній, не відчула ні холоду голки, ані розчину в крові. Я зачаровано, вперше за довгі-довгі роки дивився, як вона спить. Маленька фігурка вільно вміщувалася на моїй долоні, головою лежачи на твердому горбочкові мозолю, там, де починався середній палець, а п’ятками досягаючи початку лінії долі, там, де закінчується долоня. Це було так незвично, що перший час у моїй голові не було жодних думок — лише подив і замилування. Зменшившись, вона не втратила своїх бегемотячих форм, тілобудова її залишилася такою ж, але тепер можна було на це дивитися без огиди. В мене на долоні лежала, дихаючи, маленька лялька, крихка і по-своєму прекрасна. Це зачаровувало, по-іншому і не скажеш. Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я надивився на неї. Іноді, через нерівні, рвані проміжки часу, наче крізь якийсь туман, — тихо і непереконливо, — чулося цокання годинників, які педантично відраховували зимові густі, як джем, години. Знаєш, виродку, якщо Бог колись існував, то він саме так дивився на крихітну голу фігурку Адама у своїй руці перед тим, як випустити його у райські сади, — натхненно і захоплено…»

«Нормально, він себе уже з Богом порівнює», — майнуло в мене у голові.

«…я дивився на неї довго і ні про що не думав. Зараз вона нагадувала мені жука ще більше, ніж перед тим, тільки от тепер не викликала огиди, лише замилування. Звісно, я розумів, що це ненадовго, і скоро, якщо вона, звісно, виживе після цього, мені набридне спостерігати за нею і захочеться інших розваг.

Врешті-решт я стомився і захотів спати. Досі не знаючи, що саме відбулось і що буде далі, я акуратно поклав її на дно порожнього трилітрового слоїка. Накривши пробитою в кількох місцях цвяхом кришкою, залишив на підвіконні. Сон здолав мене остаточно, не хотілося нічого, окрім як притулитися щокою до прохолодної подушки і заснути. Знову-таки, вперше за дуже тривалий час мені саме захотілося спати, а не треба було відпочити. Спровокований мною атракціон з перетворенням, захват, на який я навіть і не сподівався, позитивно вплинули на мої нерви, і відразу ж після того, як я влігся в одній із кімнат неподалік цієї спальні, мене накрило довгим і міцним сном без усіляких видінь.

Прокинувся я аж по обіді і мерщій метнувся до залишеного мною слоїка з дружиною. Він, як і раніше, стояв на підвіконні, на нього падали промені сонячного світла. Я одразу помітив, що тіло, яке, коли я його залишав, було розміром не більше запальнички, зараз стоїть на повен зріст і займає дві третини банки. Дружина, на вигляд значно молодша, ніж була вчора вдень, стояла в банці і, притиснувшись долонями до стінки, злякано дивилась на мене. Я взяв слоїк до рук, наблизив свої очі до очей фігурки всередині. Її очі були порожніми, вираз обличчя абсолютно диким.

Вона не впізнавала мене! Більше того, я не сумнівався, що вона не розуміє, що відбувається довкола. Цікаво лиш, було це пов’язано із жахом, який міг її охопити, чи препарат убив у ній усе людське, залишивши тільки спотворену форму?

Узагалі, раптом з’ясувалося, що запитань у мене було значно більше, аніж відповідей. Що я вкрав із лабораторії? Яким чином відбуваються такі метаморфози з організмом? Це назавжди чи з часом тіло повернеться до своїх нормальних розмірів? Які побічні ефекти? Чому вона зараз почала знову рости, — це сутність впливу цього розчину чи, може, є якийсь каталізатор, який блокує дію препарату і відновлює первинний стан? Що буде далі?

Відповідей на жодне із запитань я поки що не знав, але відчував, що я цілковито в змозі вирішити кожне з них. Це мало бути цікаве дослідження. В мені прокинувся колись загнаний у підвалини свідомості вчений, він кричав у мені, і кров від його крику з дедалі радіснішим гупанням неслась судинами мого мозку.

Отже, треба було діяти. Передусім я переніс банку в темний куточок кімнати і спостерігав. Перша думка, що майнула в моїй голові тоді, коли я побачив дружину, яка за ніч підросла, була, скоріш за все, правильною, бо фігурка припинила рости, а за нетривалий час знову зменшилася до розмірів коробки з-під сірників, коли я сховав її від прямого впливу сонячного проміння. У цьому всьому мені слід було ще переконатися, але поки я для себе записав на випадковому аркуші, що сонячне світло блокує дію препарату і сприяє поверненню організму до нормального стану.

Щоб уникнути будь-яких неприємних ситуацій, мені надалі не варто було залишати слоїк там, де можуть дістати сонячні промені, бо, якщо я правильно порахував, десять-дванадцять годин такої сонячної ванни змогли би повернути її до колишніх розмірів. Але цікаво, чи не почала би вона знову зменшуватися вночі?..»

Я просто не вірив своїм вухам! Я не вірив тому, що почув щойно! Ось вона — Вища Божественна Справедливість! Те, що описував Шенколюк, було важко усвідомити, а повірити в усе це ще важче, але, якщо це правда, вся моя віра в Бога хитатиметься сильніше, ніж дерева від урагану, а потім, само собою, зламається й зовсім. А як може бути інакше?

Там діти пухнуть з голоду, там епідемія страшної хвороби, там матері побиваються за синами, яких відправили на війну неясно за чиї інтереси, там ще якась напасть, а пан Шенколюк отримує у свої руки страшну речовину, яку він ще невідомо як застосує! Хей, Господи! Привіт тобі від ницих синів твоїх! Дякуємо, що ти не урізноманітнюєш сценарії, за якими існує людство, і працюєш, як завзятий копірайтер! Нехай благословенний буде твій божественний комп’ютер і улюблена твоя дія copy-paste, яку ти вдало застосовуєш, змінюючи у своїх Господніх текстах винятково імена і вписуючи на провідні ролі замість одних засранців — засранців ще більших, уже тисячі, тисячі років, від того самого дня, як тебе вигадали!!!

Дякуємо тобі, Господи, від щирого серця! Та чи не здається тобі, що надто вже ти задовбав нас усіх своєю одноманітністю?.. Покайся і повернись лицем своїм до нас грішних, допоки ми в тебе ще хоч трохи віримо.

«… в мене попереду була величезна дослідницька робота, і я взявся за неї з натхненням, якого не відчував довгі роки. Спав я тоді зовсім мало, по чотири-шість годин, їв теж неймовірно мало, а ось мозок перебував у роботі постійно. Я проробив цілу купу експериментів з маленькою фігуркою в банці і досяг неабияких результатів. Кожен зі своїх висновків, у яких я встиг пересвідчитися, було відразу ж занотовано до спеціального блокнота. Зараз прочитаю. Отже:

Перше: що це за хріновина, яку мені подарувала доля, вклавши до рук ці ампули, я не знав і, напевно, не дізнаюся вже ніколи. Не дізнаюся, бо мало того, що той науково-дослідний центр припинив своє існування, так ще й три чверті його співробітників або захлинулись у хвилях дикої міграції, які котилися на захід, або звели рахунки з життям, або, що найбезнадійніше, — подалися в політику та довкола політики. І від цих останніх точно жодної інформації про передові розробки біологічної зброї не дізнаєшся, бо розкриття цієї таємниці може або вбити їхню політичну кар’єру, або завадити самим використовувати розробки (звісно, як колишній відповідальний працівник цієї галузі, я не міг припустити, що рідина була зроблена лише однією пробною партією, обмежена лише однією нещасною валізою і була створена винятково заради любові до науки). Документацію Центру або знищено, або розграбовано, або засекречено. Існувала лише мінімальна надія на те, що я зможу дізнатися, хто і як синтезував цю штуку.

Тому я вирішив не вдаватися до пошуків винахідника цієї рідини, бо інтуїція підказувала мені, що ця справа майже безнадійна. Я просто назвав її так, як мені подобається. В голову відразу ж прийшла назва редуктин від слова reductio, що в перекладі з латини означає зменшення.

Друге: я перерив усю валізку в пошуках хоча б найменших підказок чи інструкцій, але, нічого не знайшовши, просто підрахував власні запаси редуктину. Ще раз переконався, що укладав це все якийсь акуратний і педантичний співробітник, — разом із уже перевіреною на дружині ампулою, у кейсику їх було загалом сто. Отже, в моєму розпорядженні було ще дев’яносто дев’ять ампул, і я мусив придумати, що робити з ними далі.

Третє: я дуже уважно стежив за біологічним годинником піддослідної, за змінами її смакових вподобань, проводив десятки експериментів на перевірку її розумових здібностей і ще багато всього.

Ось що мені вдалося з’ясувати: години її сну та активності жодним чином не змінилися порівняно з часом, який вона жила поза межами банки (а я за майже місяць дослідів, якщо чесно, зовсім уже забув, що вона колись була людиною — в повному розумінні цього слова...), вдень вона кружляла по банці, стрибала, сиділа, коли я діставав її для всіляких тестів — покірно все терпіла і взагалі була більш ніж слухняною. Уночі, а навіть не вночі, а коли наставав пізній вечір — приблизно о десятій, вона просто лягала на дно і засинала.

Стосовно смаків у їжі — не знаю, чи це дослідження може вважатись об’єктивним, бо, пам’ятаю, коли вона була людиною, то неабияк перебирала харчами: зовсім не їла рису й риби, дуже не любила хліба, прохолодно ставилась до солодкого, а з усього іншого їла лише найкраще, що в роки перед самим розвалом Союзу, коли за галімою вареною ковбасою стояли півкілометрові черги, а прилавки магазинів лякали своїм сирітським порожнім виглядом, мене доводило іноді просто до сказу. Тепер же вона їла геть-чисто все, що я їй пропонував: каші, консервовані овочі, сиру та варену курку. Все, що я їв сам, — пропонував їй. Вона не відмовлялася. Невідомо лише, чи це помінялися смакові вподобання, чи вона десь всередині себе, якоюсь внутрішньою пам’яттю знала, якої сильної образи я їй завдав зовсім недавно, і вирішила не жартувати, а їсти те, що дають?

Мушу додати від себе, що дарма вона боялась. Саме тоді я би не зміг нічого їй зробити, бо певною мірою навіть полюбив цю істоту — мені було цікаво з нею, добу за добою я проводив, дивлячись на її мініатюрне і примітивне життя. Стільки уваги цій жінці я не приділяв навіть одразу після весілля. Кожен її рух, кожна дія і кожен погляд у мій бік, коли мені здавалося, що вона дивиться на мене не порожньо, а осмислено, підіймали в мені справжні шторми замилування та зворушення. В такі ось хвилини я довго дивився на неї крізь скло і дихав особливо тепло, так, що на стінках банка вмить запотівала… знаєш, виродку, в такі моменти я вірив у Бога і всім серцем дякував йому за те, що він підкинув цю розвагу саме мені.

Так, щось я відволікся. Що стосується її розумових здібностей, то після всіх експериментів, тестів і дослідів, які ми з нею пройшли, я був вимушений визнати, що редуктин у ній убив людську сутність, фактично позбавивши розуму. У всякому разі, я дедалі більше переконувався, що всі її дії зумовлені тепер виключно рефлексами, пам’ять у неї стала дуже короткотривалою — якщо я кидав її до якогось нашвидку зліпленого мною лабіринту, то вона з часом його проходила; якщо ж я потім садив її в той самий лабіринт упродовж однієї години, вона проходила лабіринт легше. Причому що більше було спроб, то менше часу їй було достатньо для вирішення завдання. Та коли я запроторював її до того ж самого лабіринту не впродовж години, а наступного дня, а особливо, якщо вона була весь цей час задіяна іншими дослідами, то з’ясовувалося, що вона все забула, і починати доводилося спочатку. Коротко кажучи, коли промайнув місяць дослідів, я зрозумів, що вона дивиться на світ приблизно тими ж очима, що й звичайна лабораторна мишка, яких мені на роботі колись доводилося вбивати по десяткові на день.

Четверте: одного разу, наприкінці березня 1995 року я цілісінький тиждень присвятив вирішенню питань, які непокоїли мене чи не найбільше. Чи сонячне світло блокує дію редуктину повністю, чи тільки частково? Чи повністю відновлюється первинний розмір тіла? Чи може відновитися рівень розвитку інтелекту? Все це можна висловити одним коротким, але вбіса сухим науковим реченням: чи можливо заблокувати дію редуктину без відчутних втрат для особистості?

Того дня, коли я почав цей дослід, я дуже нервував. Бо, коли б виявилося, що дружина може відновитися повністю, мені слід було бути в сто, в тисячу разів обережнішим, щоб цього раптом не сталося, — адже тоді я ще мав якийсь страх помсти з її боку. Я страшився помсти, боявся кримінального переслідування, бо прекрасно усвідомлював, що за те, що я з нею зробив, можуть і посадити, а мене не надило залишок своїх років провести у в’язниці. Я взагалі тоді ще багато чого боявся, а найбільше — що, повернувшись до початкового стану, вона раптом чомусь помре, і я залишуся без неймовірної іграшки та без розумового навантаження, яке стало для мене останнім часом справжньою розрадою.

Але, на моє превелике щастя і не менш великий подив, цього не сталося. Ще до світанку я поставив слоїк із жінкою на підвіконня і приготувався спостерігати.

Мене трішки трусило, проте, коли сонце вперше освітило банку, а за десять хвилин я зауважив повільний, дуже повільний, але все-таки ріст її кінцівок, то звичайну знервованість змінило збудження, яке зазвичай охоплює людей, що стоять на порозі відкриттів. Вона росла рівномірно і дуже повільно, за хвилину десь по два з половиною міліметри. Вже за годину я дістав її з банки і посадив на підвіконня, уважно стежачи, аби вона постійно перебувала в полі дії сонячного проміння. Коли сонце перевалило зі східної сторони будинку на західну, я хутко відніс її на руках у протилежне крило будівлі, до однієї з улюблених своїх кімнат. Там було вікно, вдвічі більше за будь-яке інше вікно в будинку. Я ніс її, і зростом вона була вже як дитина-дошколятко.

Але вона продовжувала рости, і я спостерігав за нею з дедалі більшою зацікавленістю. Світловий день тривав тоді дев’ять із чимось годин, і, коли останній промінь сонця зіслизнув з підвіконня в глиб захаращеної кімнати, вона майже досягла свого первинного зросту. Жінка сиділа в кріслі — гола і значно помолоділа, а я стояв напроти неї і мовчав. Вона була помітно стрункішою, ніж місяць тому, — скинула вагу, сидячи на простому харчуванні та перебуваючи в постійному русі під час наших із нею дослідів. Вона дивилася на мене, на кімнату довкола. Іноді поглядом шукала щось за вікном. Але нічого не говорила, не намагалася ані встати, ані чогось зробити — просто розслаблено сиділа в кріслі. Декілька разів я намагався заговорити до неї, навіть звертався до неї на старе її ім’я, яке думав, що забув уже, але дружина не реагувала. Навіть губи її не ворушилися — вони були міцно стиснені. Я не дочекався жодної відповіді від неї, а потім, підійшовши впритул, взяв під пахви і намагався поставити на рівні ноги.

Вона не трималася у стоячому положенні. Її хитало, вона валилась і на мене, і назад на крісло. Ще кілька годин, до пізньої ночі я прововтузився із нею, застосовуючи всю свою кмітливість і терпіння, але в мене нічого не виходило. Її це все виснажило аж ніяк не менше, ніж мене, невдовзі жінка вимкнулась і міцно заснула. А я стояв над нею, втомлено дихав, і в думки мої поступово прокрадалося розуміння того, що сталось, і дивна суміш розчарування й полегшення від того, що їй, судячи з усього, більше не стати такою, якою вона була.

Того разу я заснув біля неї. Вночі вона мене розбудила, чого раніше ніколи не траплялося. Вона плакала, ревіла на всю свою глотку, і я довго не міг здогадатися, що їй треба, поки не відчув сморід в кімнаті і не зрозумів, що вона просто сходила під себе. Довелося помити її, змінити постіль, а потім піти і зварити трохи картоплі, щоб нагодувати. Отже, мої ще ввечері неясні думки підтвердилися надранок: редуктин блокував особистість повністю, і навіть по відновленні зовнішнього вигляду пам’ять, навички і звички не відновлювались.

Я мав на руках дорослу жінку із мозком і поглядом немовляти. Їй треба було починати від самого початку абсолютно все — вона ж навіть ходити не могла, її тіло просто не трималося в стані рівноваги навіть двох секунд.

Коли я зрозумів це, то подумав, що я, звісно, хотів колись дитину, але ж не таким чином отриману… Вирішив поспостерігати за нею декілька днів, і, якщо не станеться нічого екстраординарного, ввести їй редуктин ще раз. Я не мав часу і бажання виховувати її з нуля, чесно.

Мушу визнати, що тоді я протримався менше навіть і цих двох днів. За цей час кімната наповнилася їдким запахом сечі, мене ледь не вивертало, коли я наближався до неї, а вона майже не переставала верещати і плакати. Я спочатку кріпився, намагався співати їй колискові та забавляти якимись довоєнними іграшками з горища, але це допомагало слабко. Ввечері другого дня я просто її ненавидів.

Вдруге я вводив їй уже не безіменну невідому фігню, а редуктин. Все відбулося так само, як і першого разу, тільки тепер жінка не спала, а бездумно дивилась прямо мені в обличчя, поки голка пірнала їй у вену. Я натиснув на поршень, її обличчя скривила гримаса болю, редуктин знову понесло судинами, і за шість хвилин (цього разу я зауважив час) моя колишня дружина знову зменшилась до розмірів сірникової коробки і була посаджена у вже звичну чисто вимиту трилітрову порожню банку.

Востаннє я дивився в її уже порожні очі саме тоді, ввечері одного з останніх днів березня…»

Він уміє загіпнотизувати, треба це визнати. Ось уже більше ніж півгодини я майже не можу відірватися від цього дивного чувака з його неймовірною історією. Не знаю, чи це правда, але навіть якщо й ні — таке придумати теж чогось та варте. І голос… ніколи в житті я не помічав за собою, щоб у мене від чийогось голосу (а тим паче чоловічого!!!) миттєво хололи або нагрівалися нутрощі і німіли кінцівки.

А зараз під моєю шкірою гасають мурахи, і після півгодинного прослуховування Шенколюка я почуваюся неначе після кайфового масажу. Я розумію, про що він говорить, в мені навіть ліниво ворушаться якісь аналогії та асоціації між тим, що він зараз розповідає, і моїм власним життям, але виявилося, що зараз я такий розніжений, що не можу зібратися і сформулювати це, не можу висловити. Та що там — я навіть просто думки не можу зв’язати докупи, що вже там говорити про якесь, хай навіть і елементарне, вербальне оформлення…

Шенколюк все-таки незвичайна людина, важко не погодитись. І можливо, саме тому ця речовина, цей — як там його — редуктин, потрапив саме до нього. Може, це просто констатація обраності. Щось типу підтвердження, що тобі судилося більше, ніж іншим.

Колись я серйозно замислювався над тим, чи можна поділити все людство на якісь категорії, які би визначали можливості впливу однієї конкретної особи на хід більш чи менш вагомих подій. Було це давно, ще на початку мого навчання в університеті, і тоді мої теорії та викладки здалися мені наївними та смішними. Зараз, по кількох насичених роках, вони мене смішать іще більше, але зараз вони мені чомусь пригадалися. Причому пригадалися чітко і ясно, неначе я щойно закінчив переносити їх на папір якогось із зошитів.

Груп я вирізнив усього три. До першої за моїми схемами належали ті, ким я захоплювався і кого завжди боявся, — такі собі конкретні втілення старовинної концепції надлюдини. Історичні персонажі, які, не задумуючись, приймали рішення, що могли стосуватися цілих народів, поколінь. Це були все ж люди, але люди, по суті своїй віддалені від людського — в загальному розумінні, віддалені та абстраговані від дрібних люд­ських праг­нень і потреб і тому мало кому по-справж­ньому зрозу­мілі. Мені вони час від часу ввижалися ближчими до тва­рин (своєю манерою вирішувати питання силою, бажанням очолити зграю і підкорити всі інші зграї довкола, а також тим, що керувалися вони переважно інстинктами, — хай навіть і політичними), а іноді — ледь не засланцями з космосу, бо їхні геніальність і рішучість, з якою вони крутили у своїх руках цю планетку, мене просто вражала, і я ніяк не міг повірити, що, наприклад, Цезаря чи Джугашвілі виносила і вигодувала звичайна жінка.

Друга група — це ті, хто вміє аналізувати факти і на їх основі формулювати і висловлювати власну думку про групу першу. На превеликий жаль, таких небагато. Переважно ця думка негативна, бо хоч би що там цей геній хорошого зробив, але в очах представника другої групи людські жертви, а тим паче масові, неприпустимі в жодному разі, і за це він представників групи першої ненавидить усім серцем, проте часто залишаючи за дужками позитив, який неодмінно мав бути.

Ну і третя група — найчисельніша і найпростіша з точки зору розумової організації. Ті, хто не бачать ані геніальності й жорстокості першої групи, ані аналітичності і здатності до самопожертви представників групи другої. Ті, які не здатні вникати у сутність процесів. Ті, хто реагує виключно на прояви сили і, наче звірі, визнають тих, хто застосовує силу, вожака. В поводженні представників третьої групи звірячого ще більше, ніж у першої. І, крім того, я спостерігав в них цілком розквітлий мазохізм — їм постійно треба відчувати біль, аби почуватися живими. В періоди, коли над ними немає жорсткого контролю, коли ніхто нічого за них не вирішує і не поганяє батогом, вони впадають в скиглення і депресію, чим безмірно бісять другу групу.

Категорії ці збалансовані поміж собою і перебувають, — у нормальному стані, — кожна у своїх визначених межах. Я ще тоді зробив декілька висновків, — пам’ятаю це як зараз.

По-перше, категорії ці чи групи — кому як більше подобається, за організацією своєю схожі на касти в Індії — вони герметичні і піддаються тільки штучному впливові. Це відбувається через те, що людині не дають вільної можливості примкнути до однієї із груп, а формуються вони винятково за тим матеріалом, який тобі відводиться при народженні. За природними здібностями, із поправкою на геополітичні реалії. Ти скільки завгодно можеш мріяти бути володарем світу, кривавим тираном, президентом чи ще кимось, але, якщо ти народився рабом, то рабом ти і житимеш, і помреш. Без шансів.

Ну і, по-друге, саме рівновага і баланс між усіма трьома групами визначає форму стосунків держави з її мешканцями. А конкретніше — друга група. Якщо її чисельність достатня, щоб стримувати першу групу, не дозволяти їй розгортатися на повну, то такий державний устрій ближчий до того, що називається у книжках демократією. Якщо з якихось причин — чи то від слабкості опору другої групи, чи то появи в лавах групи першої певного особливо геніального представника — всі ці аналітики гуманісти-ліберали не здатні тримати ситуацію під контролем, то держава швидко занурюється у провалля диктатур, бо верхам тільки дай покерувати, а низи ж звикли дивитися на них із собачою відданістю. Із цих проваль суспільство вибирається не скоро, бо він на те й геній, щоб зуміти використати щасливий шанс на повну.

Слухаючи Шенколюка, я міг лише радіти, що він не дорвався до керма моєї країни.

«… після цих всіх дослідів я вирішив трохи перепочити, бо постійно напружені нерви раптом стали здавати, а в мої плани не входило з’їхати з глузду. Я бажав продовження, тим паче, що все було в моїх руках, і продовження могло стати ще більш захоплюючим — слід було лиш придумати, яким воно буде.

Наступного тижня я сам собі нагадував велику замислену рибу. Повільно плавав кімнатами, вештався коридорами, майже не сідаючи і не лягаючи. Вихоплював зі своїх цілодобових ходінь лічені хвилини на їжу і на те, щоб переконатися, що в банці, дбайливо поставленій мною посеред кімнати на столі таким чином, щоб на неї не падало сонячне світло, все гаразд, і піддослідна почувається нормально. На сон відводив по кілька годин на добу, але спав так чутливо, що прокидався від найменшого скрипу, які цей будинок іноді вичавлював із себе. І, крім того, мені снилися дивні й незрозумілі сни, вони цікавили мене і лякали водночас, але відразу після пробудження я нічого не міг згадати, і мені тільки здавалося, що в грудях у мене поселилась риба, яка ворушить хвостом і лоскоче мене зсередини. Відчуття було незвичне, іноді навіть страшне і невідомо чим навіяне.

Хоча вже зараз я розумію, що, можливо, річ просто в погоді. Весь той тиждень, перший тиждень квітня, періщив дощ, який не вщухав ні на хвилину. Можливо, він слабшав на короткий час, коли я спав, — не знаю. Але, поки я блукав старою будівлею, я постійно чув, як він тарабанить по вікнах і шиферові. А через чотири дні в одній із кімнат, що в кутку будинку, трохи почав підтікати дах, і мені довелося підставляти під цівки води старі каструлі й відра. Довкола мене — і в будинкові, і поза ним, — було неймовірно багато води. Отже, нічого надзвичайного в тому, що я почувався рибою, не було.

У певний момент я впіймав себе на тому, що ходжу будинком зовсім бездумно і роблю все автоматично. Таке очищення від думок — і потрібних, і зайвих, — значно освіжило мене.

Знаєш, вилупку, чому я розповідаю тобі про це? Тому, що той тиждень, проведений фактично у водяній облозі, підштовхнув мене до геніальної ідеї і подарував заняття, на яке я надалі поклав усі свої сили, знання й терпіння і яке, зрештою, дало мені змогу непогано провести цілих півтора десятиліття мого життя.

Сталося це так, як пишуть у книжках: в один із днів дощ раптово скінчився, за хвилину визирнуло сонце, і прийш­ло розуміння, що вже весна. Я нагодував полонену в трилітровому слоїкові піддослідну і рушив до тієї кутової кімнати, де потік дах — там треба було хоч трохи навести лад.

Звісно, мені було зрозуміло, що на ідеальний порядок в усьому домі мене ніяк не вистачить, та все ж я намагався не запускати і прибирати хоча би зрідка ті приміщення, де я бував найчастіше. Взагалі, життя моє тоді було на диво спокійним — роботу по дому я звів до мінімуму, бо не бачив сенсу надриватися над цим заняттям, проблему з харчуванням було вирішено давно і надовго — в перші два роки ми з дружиною мали дуже багатий урожай, вона це все посортувала, законсервувала, порозкладала по мішках і коробках, і тепер підвал був повний консервації та засушених фруктів з овочами. Позаду будинку, на подвір’ї, кипіло пташине життя. Час від часу я рубав собі якусь курку. А більше нічого мені й не треба було.

Отож я піднявся на другий поверх і зупинився.

Переді мною був довгий неосвітлений коридор, стояла повна тиша. Лиш ледве помітні звуки, які видавав, поскрипуючи, цей будинок, і дзюрчання залишків води порушували тишу. Вода стікала із виямків даху в каструлі, поставлені посеред кімнати в самому кінці коридору, де я, власне, й мав намір навести лад.

Хлюпання води, що наповнила весь мій дім, та і всі мої думки останнім часом нарешті втілилися в конкретні відчуття, і мені здалося, що я маленька рибка у величезному акваріумі, з якого я дивлюся на світ через товсте і не зовсім чисте скло. В голові запрацював якийсь божевільний проектор, в тишу і темряву коридору, пропахлого сирістю і старістю, двадцять п’ятим кадром врізався слайд — світлий і переконливий, на якому було видно великий акваріум. І я в ньому. Потім стало знову темно, але в голові пішли якісь хвилі і шуми, які через певний час прорізав ще один подібний слайд, потім картинка з акваріумом стала наполегливішою і нагадувала якесь аматорське відео. Зернисте зображення, різке поєднання чисто білого і чисто чорного кольорів, від якого різало очі, неясні фонові шуми і розмита нечітка картинка — це все стояло в мене перед очима, і лише зрідка виринав, немов з іншого боку буття, коридор — темний і страшний, в якому я зараз стояв, притулившись спиною до стінки. У скронях моїх гупало, в роті пересохло, а швидкість і сила серцебиття збільшилися, напевно, вдвічі. Серце озброїлося чимось важким і виламувало мою грудну клітину зсередини. Закінчилося це тим, що я все-таки втратив свідомість, але очуняв відносно швидко, максимум за кілька хвилин, уже з ясною, свіжою головою і абсолютно холодним серцем. Я знав, що я робитиму найближчим часом. Упевнений, якби хтось міг бачити мою посмішку в той день, він би порівняв її з чимось загрозливим і холодним — можливо, з вигином леза хірургічного скальпеля.

Весь наступний день я провів із олівцем та лінійкою в руках, занурившись у креслення і намагаючись чітко, без зайвих деталей, якомога більш мінімалістично втілити на папері те, що я собі вигадав. Я від самого початку вирішив втілювати свій план аскетично, не навантажуючи нічим, що могло би мене відволікати. Креслення, що виходили з-під олівця, шалено тішили, я був у передчутті великої роботи, і коли ввечері нарешті зумів підібрати ідеальні, як на мене, розміри, то весь аж дрижав у передчутті наступ­ного дня.

Тоді я почувався щасливим і розумів, що щастя — це можливість чекати кожного наступного дня із таким ось захватом та нетерпінням. Рідко коли таке в когось буває. А ось у мене було. Можеш заздрити, падлюко…»

Я уже не реагував на те, що він постійно намагався образити мене чи зачепити. Я пройнявся справжньою глибокою повагою та непідробним інтересом до нього. Тобто не до нього, а до його життя. І я справді заздрив — доля підкинула йому цікаві варіанти продовження існування. Це мов безпрограшна лотерея, бо, хоч що він би обрав, я впевнений, що пересічні люди про таке і мріяти не можуть. Хоча ось стосовно того, що він казав про щастя, — я не заздрив, бо переживав та й переживаю це досі, цю щиру, дитячу навіть любов до життя, яка викликає в тебе здоровий мандраж щоранку, а не лише напередодні великих справ. Хоча, якщо говорити поклавши руку на серце, без свідків та диктофонів, останнім часом я відчуваю, що ця любов до життя триває радше за інерцією, аніж на основі якихось реальних досягнень. Я радію, опинившись не в тому місці, не в тому часі, і не в тій ролі, в якій би хотілося опинитись. Та хоч би там як, пофігістична слов’янська ментальність, а конкретно — особливо пофігістичний її випадок — ментальність українська, повністю врівноважує всі невідповідності між моїм розумінням життя і тим, як життя розуміє мене.

«…але дрижав я не тільки від збудження, а ще і від страху. На той момент я не відходив далі, ніж на двадцять метрів від дверей будинку, вже понад три роки, а то й більше трьох з половиною, і тепер мені було страшно. Якщо хочеш дізнатися, про що думає космонавт перед виходом у космос, можеш не витрачати купу років і сил на тренування та вивчення всієї цієї космічної мури, а просто в критичний революційний момент не виходь на вулицю, не читай новини і ні з ким не спілкуйся три роки. Цього часу буде достатньо, щоби ти не знав, що і хто чекає на тебе за дверима власного помешкання; трьох років буде достатньо, щоб тебе не впізнавали, трьох років буде достатньо, щоб вийти за свій паркан в абсолютно новий, незвіданий світ, відомий тобі тільки за переказами та пожовтілими фотографіями, такий собі абсолютно досяжний космос.

Мене захопило нестримне хвилювання, коли я зачиняв будинок і віддалявся від нього в напрямку автобусної зупинки. Мені треба було поїхати в центр, на господар­ський ринок. Хоча я не був навіть упевнений, що він досі існує і що, коли існує, то я знайду там те, що треба. За той час, який я жив у будинку, могло змінитися абсолютно все, і я приготувався до будь-яких несподіванок.

Насправді ж мені лиш здалося, що я приготувався. Я пройшов вулицею до магазину біля дороги, де раніше зупинявся транспорт, який їхав до міста, і відразу зрозумів, наскільки я відстав від життя. Відразу впадав в око мій зовнішній вигляд — довгий старий плащ сірого кольору, під ним костюм-двійка, польське взуття і капелюх на голові враз привернули увагу юрби на зупинці. Люди стояли, тісно притиснувшись одне до одного, мов кілька, напхана в банку. Хто служив в армії, краще зрозуміє порівняння із бойовим каре. Саме так стояв цей натовп, і ті, хто стояв у зовнішніх рядах, трималися руками за все, що могли, таким чином втримуючи рівновагу всієї групи. Вони повністю займали невеличкий прямокутник асфальтованого покриття зупинки, який був захищений від рясних тижневих дощів каптуриком, а там, де він закінчувався, було дуже брудно й мокро. Я зупинився навпроти них, подивився на цей натовп і вирішив не пхатися туди, а просто акуратненько постояти поряд.

Траса була розбита і зовсім порожня. Я ніяк не міг збагнути, чому вона так швидко зіпсувалася, бо пам’ятав, що, коли ми сюди приїхали, дорога була в повному порядку, виглядала, як щойно відремонтована. Але, напевно, вся матеріальна сутність цієї держави за останні роки вступила у фазу, коли все швидко старіє, так само швидко ламається, і мало хто розуміє, як таке може бути. Період дуже неприємний, але, судячи з того, що я вичитав із історичних досліджень у себе на горищі, обов’язковий для кожного державного утворення з більш-менш високими амбіціями та тривалою історією, і є абсолютно природнім з точки зору розвитку суспільства.

До речі, саме зараз я впіймав себе на тому, що, вийшовши на світ Божий зі своєї криївки, я абсолютно не впевнений, чи раптом не відновився Союз?

Почавши озиратися навсібіч, я не бачив нічого, окрім полів, весняного бруду та яскравих маленьких крамничок при дорозі, де продавалися, судячи з реклами біля входу, незрозумілі і непотрібні мені речі. Заради цікавості я вирішив при нагоді завітати до цих крамничок у вільний час і роздивитися, що там і як там зараз, бо останні спогади про торговельні точки в мене були не дуже приємними передусім через те, що ці точки були майже зовсім порожніми. Власне кажучи, якщо я міг нормально довіряти своїй пам’яті, картинка, яку я бачив зараз, не надто змінилася за час моєї відсутності. І це було дивно, бо, перебуваючи в будинку і в думках все-таки повертаючись до дев’яносто першого року, я був впевнений, що молода українська держава мала динамічно розвиватися, звісно, що не з першого року, та й не з другого. Але ж, коли четвертий рік майже закінчується, мають бути якісь позитивні обнадійливі зрушення? Інакше навіщо це все?!

Хто міг дати відповідь на подібне запитання, я не міг знати. Подивився в небо — воно було похмуре, і в його сірому безкраї нерухомо застигли птахи. Мені, з моєю фантазією, миттєво уявилося, що в небо стріляли…»

«У небо стріляли…» Здуріти, що за людина! Замордував дружину, задумав ще якесь неподобство (серцем відчуваю, що саме неподобство, — такого роду люди можуть отримувати насолоду тільки з аналітичної діяльності або зі спостерігання за стражданнями інших), а тепер він стоїть і насолоджується пейзажами, і говорить так метафорично, що мені заздрісно стає! У небо стріляли! Здуріти…

«…розстріляне небо не може знати відповідей на жодні запитання. Воно мовчало. Я примружився і подивився на людей, що стояли поряд. Хто-хто, а вони ж повинні були знати відповіді. Але люди — всі як один — дивилися на мене вороже. Це повернуло мене з небес на землю, і я вперше усвідомив, що виглядаю зараз дуже комічно і недоречно. Як чоловік із минулого століття.

Вони дивилися на мене кожен зі своєю індивідуальною злістю та осудом, а я тоді так дивитися ще не вмів. За часів моєї молодості ми мали колективну совість, яка все обдумувала, виносила вироки за скоєне і контролювала виконання покарання у спеціально вигаданій для цього формі. Наша колективна зневага, колективна ненависть і незгода були вбивчими, по-справжньому страшними. Але зневага та ненависть персональна видавалися чимось химерним і мало не забороненим. Ці ж люди, які стояли за кілька метрів від мене, хоч і були якимось колективом, але ненависть, що її я так гостро відчував тоді, брала початок не в колективній свідомості, а в кожній голові окремо. Цілковито зрозуміло було, що Союз таки не відновився, людям було дозволено мати свої емоції, свої погляди. І ще їм дозволено було мати їх на порожньому місці, тобто не обов’язково було все це підкріплювати якимись переконливими аргументами.

Ось і зараз, щоб вони відчули мене чужим, мені було достатньо виглядати так, як кілька років тому вдягався ледь не кожен із них. Але час плине, відкидаючи на ходу тих, хто погано адаптується, лицарі і їхні дами тепер вдягали нові шати — пошиті в туреччинах та китаях, їхні обладунки пахли тепер шкірою, здебільшого штучною, і азійською синтетикою, значно доступнішою, але саме легкодоступність підіймала самооцінку їхніх нових власників, як ніщо інше.

Так ось, люди із зупинки дивилися на мене якось непривітно, але, оскільки мені останніми роками на людей було плювати з високої дзвіниці, то я особливо цим не переймався. Зрештою, людям притаманно вороже ставитися до всього чужого. Тому для себе я вирішив, що нехай вони йдуть у задницю, а я собі спокійно поїду на ринок.

Автобуса не було вже десь півгодини, і мене це почало нервувати, тим паче, що під поглядами цих виродків із зупинки я почувався трохи незатишно, хай там що я собі думав. Я вже намислив пройти трохи далі в напрямку міста та зловити попутку, бо стояти було нудно, і в мене починала боліти спина. Але щоразу я переконував себе почекати ще п’ять хвилин, а потім вже, якщо нічого не буде, йти голосувати.

Коли я зовсім уже втратив надію дістатися центру громадським транспортом, до зупинки звідкілясь, я не встиг зрозуміти звідки, підкотився незрозумілого кольору і марки тарантас. Люди з-під каптура зупинки, не розриваючи рядів, пішли на штурм. Один за одним вони, під тиском решти, вривалися в салон автобуса і намагалися захопити місця, не забльовані бідолашними пасажирами та не мокрі від виснажливих дощів, що крізь шпаринки потрапляли й до салону. Відбувалося це все повільно, зі страшними прокльонами та ударами в спину тим, хто опинявся найближче до дверей. Я прилаштувався в кінець черги і терпляче чекав на можливість зайти. Нарешті останню спину переді мною всмоктало в тепле вже нутро автобуса, і я, зайшовши на підніжку, потрапив усередину.

Усі місця в салоні було зайнято, декілька людей навіть стояло. Зупинившись коло водія, я спитав, скільки коштує проїзд, але він щось буркнув у мій бік, як мені здалося, російською. Коли я перепитав, то чітко почув відповідь: «Трідцать». Лише з одного чітко почутого слова російською мною оволоділа подвійна тривога: Союз, звісно, міг не відновитися, але чи знову не прийшли до влади комуністи, або, що було би ще гірше, чи не стала Україна частиною Росії?

Уже пізніше я докумекав, що, в принципі, якби сталось або перше, або друге, не було би жодного місця, де сховатися — і навіть мене би швидко знайшли.

Але тоді відповідь водія мене насторожила й збентежила, я вирішив не сперечатися, а приїхати в місто, накупити газет за останні тижні і продивитися їх, бо справді якось незручно почуватися цілковитим дурнем.

Отже, тридцять. Я поліз до кишені штанів і завмер. Гроші ж напевно помінялися, а в мене — лише радянські. Та виходити мені не хотілося. Подумав — пронесе, якось умовлю, може. Дістав трохи монеток, відрахував тридцять копійок і простягнув їх водієві. Він, не відриваючись від керма і не відводячи очей від дороги, посміхнувся. Тоді я простягнув йому монети ще раз, думаючи, що він не побачив. Тепер водій повернув до мене голову і поглянув з нерозумінням. Я вирішив не заважати йому і просто поклав гроші на панель перед ним. Він різко дав по гальмах, від чого дехто в салоні сильно вдарився головою, а декількох товстих замріяних жінок, що стояли поміж кріслами, сильно хитнуло.

— Що таке? — спитав я.

— Нє, ето я тєбя спрашіваю, что ето? — підозріло ввічливо шкірячись, спитав водій.

— Гроші за проїзд. Тридцять копійок, як ви і просили, — так само чемно відповідав йому я.

— Відалі клоуна? — крикнув водій в салон, — совєтскімі копєйкамі за проєзд платіть хочєт!!!

— Да гоні ти єго нахєр, на работу єщьо опоздаєм із-за нєго! — об’єднавшись у злагоджений хор, кричали пасажири.

Далі все відбулося швидко. Недавно зачинені две­рі автобуса знову важко розчинилися, випускаючи із себе пневматичний стогін, до мене підскочили два молодика в шкіряних куртках, я отримав один удар у живіт, ще один в обличчя, і наступної секунди вже летів по багнистому схилові, який опускався від дороги до лісосмуги. Обличчя пашіло, кишки крутило, плащ мій залишився в автобусі, напевно, у вигляді моральної компенсації. Я звівся на коліна, весь брудний, і довго лаявся вслід автобусові, який уже зник із поля зору. Тоді мені хотілося тільки знищувати це незрозуміле мені бидло, і більше нічого. Зрештою, все було в моїх руках. У всякому разі редуктин точно був, цього заперечити було неможливо.

Поки в моїй голові ворушилися якісь незрозумілі плани помсти, напроти, на схилові, пригальмувала простенька автівка. З неї викотився кругленький чолов’яга і запитав, чи зі мною все гаразд? Я відповів, що гаразд, упав, але цілий, все в порядку. Він спитав, чи не треба мені в місто, і я, звісно ж, погодився, порадівши тому, що хоча б залишився з грошима, бо носив їх у ки­шенях піджака і штанів, а не в плащі. Наступної ж миті я зрозумів, що ці гроші зараз до сраки, в країні помінялась валюта, і, власне, через радянські копійки мене щойно викинули з автобуса.

«Тільки в мене гроші радянські», — сказав я мужич­кові, коли він дбайливо допомагав мені підійматися до авто­мобіля.

Він сказав, що з цим ми розберемося, і, дізнавшись, що мені на господарський ринок, явно зрадів, бо йому також треба було десь у той район, а дороги він не знав, бо не місцевий, отже, ми могли би бути одне одному корисними.

Чоловіка звали Василем. Він був років на десять старшим за мене, жив в одній із західних областей, тепер уже не згадаю, але, здається, десь на Івано-Франківщині, і був простим, як табуретка.

Від нього я дізнався багато цікавого про події останніх трьох років. Про жебрацтво людей, про постійні перебої з харчуванням, водопостачанням, про банкрутство та закриття виробництв, про тривалу нестачу абсолютно всього, що можна було уявити. Я дізнався, що Україна все ж зберегла незалежність, що громадянської війни не було, що схід і захід все-таки разом, хоча і постійно перегавкуються. Він розповів мені, що першим українським президентом був Кравчук (Василь називав його Вареником і страшенно реготав із власного жарту), а другим минулого року обрали якогось східняка з Дніпропетровська, який зараз дуже активно дружить із російським президентом Єльциним і не менш активно намагається товаришувати із західними країнами. Сам Василь на виборах голосував за Чорновола і зараз дуже побивався, що той програв.

«Ти ж розумієш, по-іншому все могло би бути. Але подивимось, подивимось», — важко і часто зітхав Василь, постійно відволікаючись від дороги.

Я теж зітхав і думав, що мені страшенно пощастило не знати жодного з цих імен і абсолютно не розбиратись у переплетенні та нагромадженні всіх цих фактів. Щось нездорове було в надмірній політизації країни. Якщо зовсім незнайомі люди вже на третій хвилині знайомства говорять з іншими про політику, то це мені нагадує якусь агонію. В розмовах з близькими вони, напевно, в’язнуть у ній по самі вуха…

Я насилу пригадав дорогу в центр. Василь мав якісь справи в місті, і ми домовилися зустрітися з ним за три години там, де розійшлися, — він обіцяв допомогти мені довезти додому все, що я куплю. Я насунув капелюха нижче на очі і рішуче увійшов крізь іржаву браму на ринок. В першу чергу мені варто було придумати щось із грошима, бо, ясна річ, без них я нічого не зміг би купити. Але якраз ця проблема була вирішена дуже швидко. Біля самого входу стояв цілий ряд колекціонерів. Колись давно я дуже глузував з них, — мене смішила їхня фанатична відданість предметові свого колекціонування. Марки, монети, листівки, камінці, книжки — весь цей систематизований і розкладений по поличках фетишизм викликав у мене посмішку. Зараз же я сам мав шанси перетворитися на одного з таких колекціонерів, тому підійшов до них без жодних вагань.

Оминувши зграйки філателістів та нумізматів, я побачив розкладку із купюрами. Над нею, думаючи про щось своє, стояв справжній велетень у спортивній куртці із капюшоном. Я привітався з ним і спитав, чи не хоче він купити в мене цілу купу не використаних жодного разу радянських купюр. Очі його загорілись, і він спитав скільки саме.

«Дві тисячі радянських рублів», — відповів я.

Він одразу ж погодився, очевидно, його приваблювала їхня цнота, те, що ніхто і ніколи не торкався ще їхнього паперу. Я взагалі помічав такі речі за колекціонерами, оцю схильність до того, щоб бути першим власником чого завгодно — марки, статуетки, купюри, добірки газет.

Велетень узяв із моїх рук дві ще не відкриті пачки по десять рублів. Очі його були дикими і збудженими. Натомість він віддав мені досить велику кількість маленьких папірців, які називалися купонами, мали різний номінал і колір.

«Це багато?» — недовірливо спитав я, укладаючи отримані гроші в кишеню.

«Багато, багато, місяць на них можна жити», — зачаровано відповідав велетень, дивлячись на водяні знаки щойно отриманих купюр.

Я залишив його сам на сам із новою любов’ю, думаючи, що на ті гроші, які віддав йому я, колись, тепер уже здається, що неймовірно давно, можна було прожити не місяць, а мінімум рік. Утім, чого дивуватися? Часи міняються, отже, міняється і вартість усіх на світі речей…»

О, так! Я пам’ятаю ці купони — найсмішніші гроші, які я за свої двадцять шість років життя тримав у руках, і найсмішніше в них було те, що їх хтось називав «валютою». І, менше з тим, саме з ними пов’язані неймовірно теплі спогади вже шкільного дитинства, бо наявність цих папірців у твоїй кишені могла зробити тебе напрочуд щасливим власником якоїсь жуйки, або цукерки, або фігурки робота, або, може, ще якоїсь цікавинки, якими тодішні комерційні ятки були заповнені до самої гори. Уже із самого дитинства нас привчили, що найбільше задоволення дає наявність грошей і, як наслідок, — можливість щось купити. Заради істини треба сказати, що мені і моїм друзям гривні і копійки, на які Україна перейшла трохи згодом, давали трохи менше втіхи. Хоча, можливо, що ми просто ледь-ледь подорослішали, і те, що можна було купити на ці копійки, тішило вже не так.

«…приємно іноді знаходити щось на своєму звичному місці після тривалої відсутності, погодься. Це як, розбираючи уламки кораблетрощі, раптом побачити, що саме твої валізи залишилися невідкритими і незіпсованими. Приємно, одне слово. Ось так і я радів усьому, що залишилося незмінним на ринку за останній час. Наприклад, мене дуже тішило, що лампочки і цвяхи продають там само, де й раніше, і, хоча я ніяк не міг зрозуміти, куди і чому зникли продавці велосипедів, головне було на своєму місці — в найвіддаленішому куточку стояли декілька хлопців, які за гроші могли зробити будь-що зі склом. Мені навіть здалося, що одного з них я впізнав, — доводилося бувати тут раніше. Саме до нього я і вирішив звернутися.

Підійшовши до нього зі своїми кресленнями, я став пояснювати, що мені від нього треба. Він кивав головою, казав, що зробить усе за дві-три години, і врешті назвав ціну. Я дістав з кишені гроші, які мені віддав колекціонер купюр, і сказав, що більше в мене нема. Хлопець запевнив, що і цього вистачить. На тому й порозумілися.

Я залишився біля нього і його двох помічників, аби особисто простежити за процесом, а головне — дотриманням розмірів шматків скла, які вони мали мені підготувати. Хлопці були роботящі, вмілі, робили все дуже акуратно і нікуди не поспішали. Через дві з хвостиком години завдання було виконане. Я поки залишив скло у хлопців, сказав, що повернуся за півгодини, та й пішов зустрітися з Василем. Той уже зробив усе, що мав, і чекав на мене в машині. Ще за п’ятнадцять хвилин ми з ним донесли акуратно запаковані великі шматки скла до автомобіля, хитро закріпили їх і вирушили назад.

На зворотному шляху Василь безперестанку травив анекдоти про москалів, час від часу вихоплювався на зустрічну смугу, зовсім не зменшував швидкість на поганих ділянках дороги і дихав свіжим перегаром. Не сказати, що п’яний у дрова, але й геть не тверезий. Це мене бісило. Я з дитинства не любив п’яних за кермом, бо саме через такого кретина загинув мій батько. Він просто переходив дорогу по зебрі, вийшов із будинку по хліб у магазин напроти, і його збив якийсь п’яний мудак на «Волзі». Я це бачив із вікна своєї спальні, і та мить, коли мій батько та моя лялька з ганчір’я летіли — один над пішохідним переходом, інша, що випала в мене з рук, на підлогу, — закарбувалась надовго і, вочевидь, неабияк вплинула на мою ненависть до людей у цілому.

Коли ми під’їжджали до місця, де Василь підібрав мене, він перейшов від анекдотів до народних пісень, і тепер ми неслися розбитою квітневою трасою, і з наших вікон долинали окремі найбільш вдалі пасажі про калину, чуприну, голубок, сивий Дніпро та всяке таке.

Василь пригальмував рівно на тому місці, де кілька годин тому ми з ним познайомились, і запропонував мені вийти. Я, натомість, запропонував йому заїхати в гості щось випити. Він явно був не проти, і ми поторохтіли багнистою дорогою до мене, повз розбиті паркани і порожні закинуті будинки із вибитими вікнами. Тепер я зрозумів, що на моїй вулиці живу тільки я, всі інші помешкання виглядали геть занедбаними. Не дивно, що я від часу поселення нікого тут не бачив — в цьому районі ніхто не живе і ніхто не ходить. Цікаво лише, звідки взялися тоді всі ці вилупки на зупинці?

Ми підкотилися до моїх воріт, Василь допоміг мені затягти скло всередину будинку, у велику майже порожню кімнату на другому поверсі, а потім ми спустилися вниз, на кухню, Василь дістав пляшку коньяку і сир, я дістав закрутки і ще щось на стіл поставив, не пам’ятаю вже що. Коротко кажучи, ми кидали в себе коньяк келишок за келишком, Василь дуже захмелів, ліз обійматися, хвалив мій будинок, його розміри і те, що він такий старий і загадковий. «Тут мають бути привиди!» — із дитячим захопленням кричав він. В певний момент я на десять хвилин вийшов з кухні, а коли повернувся, то мій гість допивав коньяк прямо з горлечка. Він злякався, коли побачив мене, мабуть, боявся, що я почну сваритись за те, що він усе випив, але я лише посміхнувся, дістав ще одну пляшку, вже відкорковану, і поставив перед ним. Василь дивився то на неї, то на мене мутними очима.

«Ото відразу видно доброго хазяїна», — нарешті вичавив він із себе, взяв пляшку в руку і добряче приклався до неї, відпивши кілька великих ковтків. Після чого акуратно поставив коньяк на тарілочку із сиром і похилив голову на стіл.

Я обійшов довкола нього разів зо п’ять, пересвідчився, що він у глибокому алкогольному ступорі, і дістав шприц, повний щойно набраного мною в сусідній кімнаті редуктину. Подальша процедура була вже знайомою: я закатав йому рукав, перетис вену на кілька секунд, потім голка пірнула під шкіру, великий палець натиснув на поршень і за шість хвилин я витрусив з сорочки маленького голого Василя.

Поставивши йому фломастером на спині номер два, я посадив його у слоїк до дружини. Це був другий екземпляр у моїй колекції…»

Я сидів і слухав це в повному заціпенінні. Голос Шенколюка раптово урвався, почулося якесь шипіння, і магнітофон клацнув, зупинивши касету. Схоже, з одного боку плівка скінчилася, треба встати, перевернути і прослухати іншу. Але я вже серйозно боявся того, що можу там почути. Шенколюк лякав мене. Лякав, і, попри те, що я знав — швидше за все він уже мертвий, — ніяк не міг взяти себе в руки. Я піймав себе на тому, що навряд чи найближчим часом зможу пройтися ввечері своїм містом, бо хто­зна, може, він не помер, може, мені цю касету навмисне підкинули, щоб я знав, що я наступний! І чи не піде за мною він у темряві, чи не вийде мені назустріч з-за рогу?

Я не хотів бути жалюгідним і безсилим перед якимось Шенколюком та його шприцом з редуктином, не хотів, аби він досліджував і знущався наді мною, не хотів провести решту свого життя в якомусь сраному трилітровому слоїкові, де раніше зберігали консервовані помідори! Я мав плани на життя, мав якісь вподобання, перспективи і цінності, я хотів себе реалізувати, радувати моїх близьких, а якщо на те — то і зовсім байдужих мені людей. Але від того, що з примхи долі можна потрапити до якоїсь трилітрової банки і надалі лиш спостерігати за життям свого хазяїна через стіну прозорого скла, я впадав у цілковиту прострацію.

Тут мої думки різко зупинились, і я пережив дежавю: чітко й гостро зрозумів, що речі, про які я зараз думаю, не просто думались, а навіть звучали в розмовах з деякими моїми товаришами останнім часом, а особливо — два останніх роки. Ми говорили про світові диктатури, про книги Орвела та Хакслі, про недопущення створення такого типу суспільства тотального контролю і приниження на родючому ґрунті українського загальнонаціонального пофігізму, про всяке таке. Памятаю, один з друзів це все порівняв якраз із консервуванням, консервуванням цілого народу, наче помідорів, у банці!

Ще раз переконуюсь, що нічого в житті не відбувається випадково. Схоже, касета потрапила до потрібних рук. Страх кудись вивітрився, мене переповнювали злість і рішучість. Треба було дослухати цей аудіозапис до кінця, і, можливо, з вуст Шенколюка я почув би відповіді на запитання, які так мене непокоять!

І справді, якщо абстрагуватися від своїх політичних і тому подібних переконань, якщо провітрити голову і вийти просто прогулятися вулицями, то лише сліпий не побачить, а тупий не відчує, наскільки напруженою та гнітючою стала атмосфера останнім часом. Люди незадоволені, та поки що тільки на кухнях дають вихід злості й висловлюють своє невдоволення.

Хоча ось в одному із регіонів, де люди два роки тому плакали від щастя, йдучи на вибори, аби проголосувати за свого кандидата, натовп увірвався до адміністратив­ної будівлі, і отой «свій кандидат» змушений був тіка­ти, щоб не зустрітися з електоратом віч-на-віч. Хоч, спи­тай­мо, чому народні обранці не говорять, не слухають і не чують тих, хто посадив їх на теплі прибуткові стільці? Як на мене, оце уникання людей уже саме по собі є злочином, і слід було б увести покарання за подібні порушення.

Але ось у новинах з’являються повідомлення про поодинокі випадки непокори. Там висадили двері до будівлі парламенту, там студенти лягають під автозаки, там тисячі людей виходять на акції протесту всупереч заборонам. Ні, це не свідчить про те, що суспільство одужує, жодним чином. Це свідчить, скоріше всього, про те, що ще не все втрачено, не все відмерло, і поодинокі бійці ще здатні чинити опір владі, яку вони вважають злочинною. Ох, як доречно настрої осені 2011 року перегукуються із першим рядком державного гімну, чи не так?

І поки що ця країна і тримається на таких ось зовсім не показових і не тенденційних випадках опору і непокори. Єдине, чого слід бажати, — це хіба що побачити, бодай раз, таку ось непокору з боку відгодованих режимом бездумних псів. Можливо, це могло би стати ключовим моментом?

Я збігав у магазин за новою пляшкою, по дорозі декілька разів наштовхнувшись на невеликі, до тридцяти осіб, групи збуджених людей. На вулицях було якось неспокійно. Цей неспокій був хворобливим, не віщував нічого хорошого. Я порадів, що вдома мені є що робити, і можна не вештатися містом, а прослухати другу частину запису.

Звичним жестом я відкрив магнітофон, переставив касету і в черговий раз на сьогодні натиснув на play.