Алхімік


Пауло Коельйо


Переклав Віктор Морозов


Передмова


Необхідно сказати, що «Алхімік» є символічним твором, на відміну від «Денника Мага», який базувався на реальних подіях.


Протягом одинадцяти років я студіював Алхімію. Прості ідеї перетворення металів у золото, або добуття Еліксиру Життя так мене захопили, що я, не задумуючись, перейшов кілька магічних ініціацій. Зізнаюся, що Еліксир Життя спокусив мене найбільше: до того, як я осягнув і відчув присутність Бога, думка про те, що одного дня все закінчиться, здавалася мені нестерпною. Настільки, що дізнавшись про можливість добути рідину, здатну на багато років продовжити моє існування, я вирішив присвятити себе цій справі душею й тілом.


Була епоха великих соціальних трансформацій — початок сімдесятих,— але ще не з'являлися серйозні публікації на тему Алхімії. Я почав, як один із персонажів твору, витрачати всі гроші на дорогі імпортні книжки і присвячував увесь час вивченню складної символіки. В Ріо-де-Жанейро я натрапив на кількох осіб, які серйозно займалися Архитвором, але вони відмовились мене прийняти. Зустрів також багатьох інших «алхіміків», які мали свої лабораторії й обіцяли за солідну винагороду навчити мене секретів Ремесла; сьогодні я розумію, що вони й самі не знали, чого вчили.


Попри всі мої намагання, результати були абсолютно нульовими. Не відбувалося нічого з того, про що говорилось у заплутаних текстах алхімічних манускриптів. Там було повно символів — драконів, левиць, сонць, місяців та меркуріїв, і мене не покидало враження, що я обрав невірний шлях, бо мова символів була надто двозначною. 1973 року, зневірившись через відсутність будь-якого прогресу, я вчинив вельми безвідповідально. У той час, за контрактом із Міністерством освіти, я проводив заняття в державному театрі й вирішив залучити своїх студентів до експериментальних театральних студій на тему Смарагдової Табули. Все це, вкупі з моїми екскурсами в небезпечні місцини Магії, призвело до того, що наступного року я на власній шкірі відчув справедливість приказки: «Що посієш, те й пожнеш». Всі мої плани зазнали краху.


Наступних шість років я досить скептично відносився до всього, що пов'язане з містикою. За час цієї духовної еміграції навчився багатьох важливих речей: що ми приймаємо істину тільки тоді, коли перше відкидаємо її в глибині душі; що ми не повинні втікати від власної долі і що рука Бога безмежно щедра, незважаючи на його суворість.


1981 року я зустрів Магістра ордену R.А.М.*, який повернув мене на призначений мені шлях. В той час я знову, на свій страх і ризик, узявся за Алхімію. Однієї ночі, після виснажливої сесії з телепатії, я запитав, навіщо алхімікам така складна, незрозуміла мова.


* Regnum Agnus Mundi (лат.)


— Існують алхіміки трьох категорій,— сказав Магістр.— Ті, яких важко зрозуміти, бо вони самі не знають, що говорять; ті, яких важко зрозуміти, бо вони знають, що говорять, але знають і те, що мова Алхімії звернена до серця, не до розуму.


— А третя категорія? — спитав я.


— Це ті, які взагалі не говорять про Алхімію, але які знайшли Філософський Камінь.


І тоді мій Магістр (а він належав до другої категорії) вирішив дати мені уроки Алхімії. Він пояснив, що символічна мова, яка мене так дратувала й збивала з пантелику, була єдиним засобом проникнення в Душу Світу, або «колективну підсвідомість» за Юнґом. Розповів про Особисту Легенду та Божі Знаки — поняття, що їх мій раціональний інтелект відмовлявся визнавати через їх простоту Розкрив, що не тільки вибрані, а всі без винятку людські створіння здатні осягнути Архитвір. Звичайно, не завжди він являється у вигляді яйця або флакону з рідиною, але всі ми, без сумніву, можем зануритися в Душу Світу.


Тому й «Алхімік» — символічний твір. На його сторінках я виклав те, чого навчився сам, але й віддав належне видатним авторам, які опанували Всесвітню Мову: Гемінгвеєві, Блейкові, Борхесу (який в одному з оповідань також використав перську легенду), Малба Тагану та іншим.


На завершення, як ілюстрацію до того, що сказав мій Магістр про алхіміків третьої категорії, подаю притчу, яку він сам мені розповів у своїй лабораторії.


«Діва Марія з малим Ісусом на руках зійшла на землю й відвідала один монастир. Горді отці поставали в чергу й кожен представлявся Діві, виявляючи шану. Одні декламували чудові поеми, другі демонстрували знання Біблії, треті перераховували імена всіх святих. І так усі, монах за монахом, вшанували Богородицю з малим Ісусом.


Наприкінці черги стояв найнепомітніший чернець цього монастиря, який ніяк не міг вивчити мудрі тексти книжок. Він був простого роду; батьки його виступали в старенькому цирку, і все, чого вони могли його навчити, це жонглювати й показувати трюки.


Коли надійшла його черга, отці хотіли припинити вшанування, бо колишній жонглер все одно не мав що сказати й лише зіпсував би враження про монастир. Але він так само відчував сердечну потребу присвятити що-небудь Ісусові й Діві.


Соромлячись і відчуваючи на собі докірливі погляди братів, він витягнув з кишені кілька помаранчів і почав жонглювати ними в повітрі — єдине, що вмів добре робити.


Цієї ж миті маленький Ісус на колінах у Марії засміявся й заплескав у долоні. І Богородиця дала ченцеві потримати немовля».


АвторКоли ж вони були в дорозі, Ісус увійшов в одне село, і якась жінка, Марта на ім'я, прийняла його в хату. Була ж у неї сестра, що звалася Марія; ця, сівши в ногах Господа, слухала Його слово.


Марта ж клопоталась усякою прислугою. Наблизившись, каже: «Господи, чи тобі байдуже, що сестра моя покинула на мене всю роботу? Скажи їй, щоб мені допомогла».


Озвався Господь до неї і промовив: «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї».


Лука, 10: 38-42


Пролог


Алхімік взяв до рук книгу, залишену кимось із каравану. Вона не мала обкладинки, але збереглося ім'я автора — Оскар Вайльд. Гортаючи сторінки, він натрапив на оповідання про Нарциса.


Алхімік знав легенду про Нарциса — юнака, який щодня над озером милувався власною вродою. Одного ранку він так захопився собою, що впав до озера й потонув. На березі виросла квітка, яку назвали нарцисом.


Але на цьому Оскар Вайльд не закінчив свого оповідання.


Він ще розповів про те, як лісові німфи Ореади, з'явившися там після смерті Нарциса, побачили, що озеро прісної води стало озером солоних сліз.


— Чому ти плачеш? — запитали Ореади.


— Я плачу за Нарцисом,— відповіло озеро.


— Нічого дивного,— сказали німфи,— ми також бігали за ним у лісі, але лиш ти могло зблизька бачити його красу.


— А що... хіба Нарцис був гарний? — запитало озеро.


— Кому ж про це знати, як не тобі? — здивувались Ореади.— Таж саме біля тебе він щодня ставав навколішки і тішився собою!


Озеро на якийсь час замовкло. Врешті-решт воно сказало:


— Я плачу за Нарцисом, хоча ніколи й не зауважило, що Нарцис був гарний. Я плачу, бо щоразу, коли він схилявся наді мною, в його очах я бачило віддзеркалення моєї краси.— Яка гарна притча,— подумав Алхімік.Розділ перший


Юнака звали Сантьяго. Вже сутеніло, коли він нарешті добрався зі своєю отарою до старої занедбаної церковці. Склепіння давно вже завалилося, а на тому місці, де колись була захристія, тепер височів розлогий платан.


Юнак вирішив переночувати тут. Він припильнував, щоб усі вівці зайшли у розвалену браму, а тоді загородив її дошками, щоб вони не порозбрідалися вночі. Не те, щоб у цій околиці водилися вовки, просто одного разу, коли від гурту відбилася вівця, він змарнував цілісінький день на її розшуки.


Кожухом він позмітав з долівки пил і приліг, замість подушки поклавши під голову книжку, яку щойно закінчив читати. Перше ніж заснути, вирішив, що надалі читатиме грубші книжки — вони не так швидко закінчуються, та й спати на них зручніше.


Коли прокинувся, було ще темно. Глянувши вгору, юнак побачив крізь напівзруйновану покрівлю сяйво зірок.


«Добре було б ще трохи поспати»,— подумав він. Йому приснився той самий сон, що й минулого тижня, і знову він прокинувся раніше, ніж сон закінчився.


Він підвівся й випив ковточок вина. Тоді ухопив свою ґирлиґу й почав розштурхувати сплячих овечок. Він вже помітив, що варто йому прокинутись, як більшість тварин також починали ворушитися. Так ніби якась загадкова сила в'язала його життя з життям овець, котрі оце вже два роки блукали разом з ним у пошуках їжі й води. «Вони вже так звикли до мене, що вивчили мій розклад»,— сказав він упівголоса. Замислившись, подумав, що могло б бути й навпаки, себто, що це він міг пристосуватися до їхнього трибу життя.


Деякі вівці, одначе, аж ніяк не бажали прокидатися. Юнак штурхав їх, називаючи кожну по імені. Він вірив, що вівці його розуміють. Тому деколи перечитував їм найцікавіші розділи з книжок, розповідав, як самотньо, а чи радісно буває в полі чабану, або ж ділився новинами з містечок, які траплялися їм на шляху.Але останніми днями він безупинно говорив про одне: про дівчину, крамареву доньку із села, що до нього лишалося йти якихось чотири дні. Тільки один раз він був у цьому селі, рік тому. Її батько, власник крамнички з тканинами, остерігаючись шахрайства, завжди вимагав, щоб овець стригли лише у його присутності. Юнакові розповів про цього крамаря його товариш, то він і привів туди свою отару.— Я хотів би продати трохи вовни,— сказав крамареві юнак


Той був заклопотаний торгівлею, тому звелів зачекати до полудня. Отож юнак присів собі на сходах біля крамниці й витягнув із торби книгу.


— А я й не знала, що пастухи вміють читати,— почув він за спиною дівочий голос.


Дівчина була типова андалузійка, з чорним волоссям, що спадало їй на плечі, й очима, успадкованими від войовничих маврів.


— Взагалі-то я вчуся не стільки з книжок, як від овець,— відповів він.


Вони розмовляли понад дві години. Дівчина — а це й була донька крамаря — розповідала про сільське життя, однакове й буденне. Пастушок описував їй поля Андалузії та ділився новинами з містечок, у яких побував. Говорити з нею було набагато приємніше, ніж з вівцями.


— Як ти навчився читати? — запитала дівчина.


— Як усі,— відповів він.— У школі.


— Але, якщо ти вмієш читати, чому ж лишився простим чабаном?


Юнак щось пробурмотів, уникаючи відповіді. Він знав, що їй цього не зрозуміти. Знову він почав описувати свої пригоди, і мавританські очі раз по раз округлювалися то від жаху, то від здивування. Минав час, і юнакові хотілося, щоб цей день не кінчався ніколи, щоб її батько був постійно заклопотаний, а йому довелося б чекати кілька днів. Він раптом відчув щось таке, чого не знав раніше: йому захотілося назавжди залишитись у цьому селі. Біля цієї чорнявої дівчини його життя стало б цілком інакшим.


Та врешті-решт з'явився крамар і розпорядився, щоб юнак постриг чотирьох овець. Заплативши за вовну, звелів йому повернутися через рік.І ось тепер через чотири дні він знову буде там. Йому було радісно й тривожно водночас — а що, як дівчина давно його забула? Скільки ж чабанів побувало вже там, торгуючи вовною.


— Нічого страшного,— переконував він своїх овечок.— Є повно дівчат і в інших селах.


Та в глибині душі він знав, що це не так. Також він знав, що й пастухи, й моряки, й торговці завжди знаходять собі місцину, де мешкає хтось такий, задля кого вони відмовляються від радощів безтурботного блукання по світах.Вже розвиднювалось, і пастушок погнав своїх овець назустріч сонцю. «Їм ніколи нічого не треба вирішувати»,— подумав він. «Можливо, тому вони й туляться до мене».


Лиш одне цікавило овець — їжа й вода. Доки юнак знаходив для них найкращі пасовища в Андалузії, вони залишалися його вірними друзями. Звичайно, дні минали для них однаковісінько, а години від сходу й до заходу сонця тяглися безконечно; протягом свого короткого життя вони не читали жодних книжок і не розуміли ані слова, коли чоловіки обмінювалися сільськими новинами. Їм було досить їжі й води, і це все. Натомість вони щедро віддавали свою вовну, свою прихильність і — раз на якийсь час — своє м'ясо.


«Якби я раптом став якоюсь потворою й почав їх убивати, вони б цього навіть не збагнули й покірно сконали»,— подумав юнак. «Бо вони довірилися мені й забули, як керуватися інстинктами. Я ж даю їм воду та їжу».Ці думки трохи збентежили юнака. Можливо, церква, з нутра якої проростав платан, була зачарована? Вже вдруге йому тут наснився однаковий сон, а тепер ще й вірні друзі починають дратувати. Ковтнувши вина, яке залишилося ще з вечері, він щільніше загорнувся у свій кожух. Знав, що через кілька годин, коли сонце опиниться в зеніті, спека стане такою нестерпною, що отару вже годі буде провадити далі. Влітку о цій порі вся Іспанія засинала. Гаряч не спадала аж до сутінків, і весь цей час він мусив волочити за собою кожуха. Проте як тільки починав нарікати на свій тягар, відразу ж пригадував, що лише завдяки кожухові й витримує ранкову холоднечу.


«Треба бути завжди готовим до несподіванок»,— подумав він, дякуючи кожухові навіть за те, що той важкий.


Кожух мав своє призначення, а юнак своє. Його життєвою метою були мандри, і після дворічних блукань землями Андалузії він уже знав усі її містечка. Цього разу він збирався пояснити дівчині, як сталося, що він, простий чабан, навчився читати — він-бо відвідував семінарію, поки йому не виповнилося шістнадцять. Батьки хотіли, щоб він став священиком, гордістю простої селянської родини, що тяжко працювала лише для того, аби здобути собі їжу й воду — як і вівці. Він вивчав іспанську мову, латину й богослов'я. Проте вже з самого дитинства мріяв пізнати світ, що було для нього важливіше, ніж пізнавати Бога й природу людських гріхів. Одного дня, під час відвідин родини, він набрався відваги й зізнався батькові, що не хоче бути священиком. Він хоче мандрувати.— В нашому селі, сину, бувають люди з усього світу,— сказав йому батько.— Вони завжди чогось шукають, та залишаються такими, як були. Вони спинаються на гору, щоб побачити наш замок, а тоді кажуть, що колись було краще, ніж тепер. Хто має світле волосся, хто темну шкіру, але нічим вони не ліпші від наших односельців.


— Так, але їхніх замків я ще не бачив,— пояснив юнак.


— Ці люди, побачивши нашу землю й наших жінок, кажуть, що воліли би завжди тут жити,— вів своє батько.


— Але я хотів би побачити їхню землю й їхніх жінок,— відізвався син.— Бо чомусь вони в нас не залишаються.


— Вони мають купу грошей,— доводив своє батько.— А серед таких, як ми, мандрують хіба що пастухи.


— Ну, то й я стану пастухом.


Батько замовк. Наступного дня він дав синові гаманця з трьома золотими монетами.


— Колись я знайшов їх у полі. Я беріг їх тобі на придане. Купи собі отару і йди у світ,— аж поки не збагнеш, що наш замок найкращий, а жінки найгарніші.


І поблагословив його. У батькових очах юнак теж побачив бажання піти у світ. Це бажання жило й досі, хоча вже десятки років батько намагався заглушити його постійною боротьбою за воду, їжу та місце, де міг би засинати щоночі, все своє життя.Небокрай забарвився в червоне, а тоді з'явилося сонце. Юнак пригадав розмову з батьком і відчув радість; він уже бачив багато замків і жінок (хоча жодна з них не дорівнювалась тій, що зустрічатиме його за кілька днів). Він мав кожуха, книгу, яку міг виміняти на іншу, та отару овець. Але найголовніше, що кожного дня він здійснював найбільшу мрію свого життя — він мандрував. Якби йому набридли поля Андалузії, він міг би продати свої вівці і стати моряком. А коли й море набридло б, то мав би перед собою сотні інших міст, інших жінок та інших нагод, щоб бути щасливим!


«Не знаю, як можна знайти Бога в семінарії»,— подумав він, спостерігаючи за сходом сонця.


Мандруючи, він кожного разу намагався йти інакшим шляхом. Він ще ніколи не зупинявся у цій старій церковці, хоча багато разів проходив повз неї. Світ був великим і невичерпним; варто лишень було дозволити вівцям самим вибирати дорогу, як перед ними відкривалося безліч цікавих речей. «Але вони й не помічають, що йдуть щодня новим шляхом. Міняються пасовища, міняються пори року, а вони тільки й дбають, що про їжу та воду».


«А може, ми всі такі»,— міркував юнак. «Навіть я — відколи зустрів доньку крамаря, зовсім перестав думати про інших дівчат».


Глянувши на сонце, він прикинув, що буде в Таріфі ще перед полуднем. Там він обміняє свою книгу на грубший том, наповнить пляшку вином, поголиться й підстриже собі волосся: мусить бути готовим до зустрічі з дівчиною, не припускаючи й думки, що якийсь інший чабан, з більшою отарою овець, міг би там опинитися раніше за нього й попросити її руки.


«Коли маєш змогу здійснювати мрію, то й життя цікавіше»,— подумав він, глянувши ще раз на сонце й прискоривши ходу. Раптом пригадав, що в Таріфі живе стара жінка, яка тлумачить сни. Від неї він і довідається, що означає той сон, який йому вже вдруге приснився цієї ночі.Стара запровадила хлопця до кімнати, яку від вітальні відділяла завіса з кольорового пластику. Там був стіл, двоє стільців і образ Святого Серця Ісусового.


Жінка сіла, звелівши присісти і йому. Тоді взяла його за обидві руки й почала тихо молитися.


Це була якась циганська молитва. Юнакові вже доводилося стрічати циган; вони також мандрували, тільки що без отар. Казали, що вони завжди когось обшахровують. Також казали, що вони уклали угоду з дияволом і викрадають дітей, аби ті їм були за рабів у їхніх загадкових таборах. У дитинстві юнак смертельно боявся циган, і, коли стара взяла його за руки, цей страх знову повернувся.


«Але тут є образ Святого Серця»,— подумав він, намагаючись заспокоїтися. Він не хотів, щоб почали тремтіти руки і стара це помітила. Мовчки він проказав «Отче наш».


— Цікаво,— сказала жінка, не відводячи погляду від його рук, і знову замовкла.


Юнак почав нервуватися. Руки таки затремтіли, й жінка це відчула. Він рвучко забрав їх назад.— Я не для того прийшов, щоб мені гадали,— сказав він, шкодуючи вже, що опинився тут. Мабуть, краще заплатити їй і піти геть, хай навіть нічого й не довідавшись. Не такий уже й важливий той сон.


— Ти прийшов, щоб збагнути сни,— мовила стара.— А сни — мова Бога. Коли він говорить мовою світу, я можу це витлумачити. Та коли він говорить мовою душі, збагнути можеш тільки ти сам. Як би там не було, але заплатити тобі доведеться.


«Чергова витівка»,— подумав хлопець, але вирішив ризикнути. Життя чабана сповнене ризику — то вовки, то посуха, але тому воно й цікаве.


— Я двічі бачив однаковий сон,— сказав він.— Мені снилося, що я в полі зі своїми вівцями, і тут з'являється дитина й починає з ними бавитися. Я цього не люблю, бо вівці лякаються чужаків. Проте дітей вони чомусь ніколи не бояться. Не знаю чому. Не знаю, як тварини відрізняють дітей від дорослих.


— Ти сон розказуй,— сказала жінка.— Мені треба вечерю готувати. Крім того, в тебе й так мало грошей, то не забирай мого часу.


— Дитина якийсь час вовтузилася з моїми вівцями,— зніяковіло повів далі юнак.— А тоді раптом взяла мене за руки й перенесла до єгипетських Пірамід.


Він спинився на мить, бо не знав, чи стара щось тямить про єгипетські Піраміди. Але вона мовчала.


— Там, біля єгипетських Пірамід,— останні два слова він вимовив повільно, щоб стара могла зрозуміти,— дитина й каже: «Якщо ти сюди дійдеш, то знайдеш захований скарб». А коли вона вже ось-ось мала показати мені точне місце, я прокидався. Обидва рази.


Якийсь час жінка мовчала. Тоді знову взяла його долоні й почала уважно їх розглядати.


— Зараз я нічого з тебе не візьму,— сказала вона.— Але віддаси мені десяту частину скарбу, якщо його знайдеш.


Юнак радісно розсміявся. Він зможе заощадити ті грошенята, які ще в нього лишилися, завдяки сну про захований скарб!


— Ну, то поясніть сон,— попросив він.— Спочатку поклянись. Поклянись, що віддаси десяту частку скарбу взамін за те, що я розповім.


Пастушок дав таку клятву. Стара звеліла йому поклястися вдруге, дивлячись цього разу на образ Святого Серця Ісусового.


— Це сон на мові світу,— сказала вона.— Я можу його розтлумачити, хоча це й нелегко. Тому я вважаю, що заслуговую частини скарбу. А ось тобі моє тлумачення: ти маєш вирушити до Пірамід в Єгипті. Я ніколи не чула про них, але якщо дитина тобі їх показала, значить, вони існують. Там ти знайдеш скарб, завдяки якому розбагатієш.


Юнак спочатку здивувався, а тоді почав дратуватися. Він не для цього розшукував цю стару! Але тут він згадав, що за це не потрібно платити.


— Мені не варто було марнувати час,— сказав він.


— Я попереджала, що твій сон складний. Найдивнішими є власне прості речі; лише мудреці й маги здатні збагнути їх. Я не мудрець, тому навчилася тільки гадати.


— Ну, а як же мені добратися до Єгипту?


— Моя справа тлумачити сни. Я не знаю, як їх здійснювати. Через те й живу на кошт своїх дочок.


— А якщо я ніколи не доберуся туди?


— То я лишуся без платні. Не вперше.


І жінка не сказала більше нічого. Звеліла лише, щоб юнак забирався геть, бо й так уже згаяла з ним забагато часу.Розчарований юнак вирішив, що ніколи більше не віритиме у сни. Згадавши, що мав дещо залагодити, він купив на ринку харчі, обміняв свою книгу на грубшу, а тоді знайшов на ринковому майдані лаву, де можна було посмакувати свіжим вином. День був спекотний, і вино приємно збадьорювало. Овець він залишив під міськими воротами, у стайні свого приятеля. В юнака тут було багато знайомих, і це також якоюсь мірою пояснювало його любов до мандрів. Він завжди знаходив нових друзів, але не мусив бути з ними щодня. Коли ми бачимо постійно одних і тих самих людей — як це було в семінарії,— вони стають часткою нашого життя. А потім пориваються змінити це наше життя. Якщо ж їм це не вдається, починають гніватися. Бо кожен знає достеменно, як мають жити інші.


Але ніхто не знає, як жити йому самому. Як ота циганка, що тлумачить сни, не знаючи, як їх здійснити.


Перш ніж рушити в дорогу зі своїми вівцями, він вирішив зачекати, щоб сонце спустилося нижче. До зустрічі з донькою крамаря лишалося три дні.


Він почав читати грубезну книгу, яку придбав у місцевого отця. Розповідь починалася з опису похорону. Імена персонажів були дивні й незрозумілі. Якби він колись взявся писати книгу, подумав юнак, то виводив би своїх дійових осіб поступово, щоб не змушувати читача запам'ятовувати усіх відразу.


Коли почав зосереджуватися над книгою — а вона захопила його, бо похорон відбувався зимою, й це навіювало відчуття приємної прохолоди,— якийсь старий підсів до нього й спробував зав'язати розмову.


— Що вони там роблять? — запитав старий, показуючи на людей на майдані.


— Працюють,— сухо відповів юнак, вдаючи, що заглиблений у книгу. Насправді він думав про те, як стригтиме овець на очах у крамаревої доньки, показуючи, який він вправний. Багато разів він уявляв собі цю сцену: щоразу дівчина приходила в захват, коли він пояснював, як треба стригти овець — від хвоста до голови. А ще він розповідав би їй різні цікаві історії. Він їх вичитав у книжках, але міг би подати так, ніби трапилися вони йому. Вона нічого не запідозрить, бо не вміє читати.


Старий тим часом не відступався. Він поскаржився на втому, на те, що його мучить спрага, й попросив ковточок вина. Юнак подав йому пляшку в надії, що старий нарешті піде собі геть.


Але тому явно хотілося балакати. Він запитав, що воно за книга, і юнакові закортіло пересісти на іншу лавку, але батько вчив його бути чемним зі старшими. Тому він мовчки подав старому книгу — по-перше, тому що сам не знав, як вимовити її назву, а по-друге, якщо старий не вміє читати, то знітиться і пересяде.


— Гм...— протягнув старий, розглядаючи книгу з усіх боків, наче яку дивовижу.— Це важлива книга, та надто вже плутана.Юнак був вражений. Старий не лише вмів читати, а й навіть знав цю книгу! Коли ж вона така плутана, то можна обміняти її на іншу.


— Це книга про те ж, про що йдеться майже в усіх інших книжках,— вів далі старий.— Про нездатність людей вибирати собі долю. А ще — про найбільшу на світі брехню, в яку всі вірять.— Яку брехню? — запитав ошелешено юнак.


— Таку, що в певні моменти свого життя ми втрачаємо над ним контроль, і тоді нами керує доля. Це і є найбільша на світі брехня.


— Зі мною сталось навпаки,— мовив хлопчина.— Всі хотіли, щоб я був священиком, а я вирішив стати чабаном.


— Оце й добре,— сказав старий.— Ти ж любиш мандрувати.


«Він читає мої думки»,— подумав юнак. Старий тим часом гортав сторінки, не кваплячись повертати книгу. Юнак зауважив його дивне, наче в араба, вбрання, що, зрештою, не було тут незвичним. Від Таріфи до Африки можна було дістатися за кілька годин — варто лише переплисти вузьку протоку. В місті часто з'являлись купці-араби, що по кілька разів на день виспівували свої чудернацькі молитви.


— Звідки ви? — поцікавився хлопець.


— Багато звідки.


— Так не буває,— заперечив юнак.— Ось я чабан, і я багато де бував, але ж народився в одному місці — в містечку біля старовинного замку. Звідти я родом.


— Що ж, тоді, скажімо, я родом із Салему.


Юнак не знав, де той Салем, але не хотів розпитувати, щоб не здаватися невігласом. Якийсь час він спостерігав за людьми, що заклопотано метушилися на майдані.


— Ну, й як там у Салемі? — поцікавився він, сподіваючись бодай що-небудь вивідати.


— Як завжди.Тільки й того. Але принаймні той Салем — не в Андалузії. Інакше він би про нього вже чув.


— А чим ви займаєтесь у Салемі? — випитував він.


— Чим я займаюся в Салемі? — розреготався старий.— Я — король Салему!


Дивні речі говорять люди, подумав юнак. Часом краще спілкуватися з вівцями, які взагалі мовчать, бо їх цікавить лише їжа й вода. А ще ліпше — з книгами, бо вони оповідають свої дивовижні історії тільки тоді, коли ти сам захочеш. Люди ж часами таке несуть, що вже й не знаєш, як бути.


— Мене звати Мелхіседек,— сказав старий.— А скільки в тебе овець?


— Мені достатньо,— відповів хлопець. Цей старий занадто допитливий.


— Ну, тоді буде складно. Я не зможу допомогти, якщо тобі достатньо твоїх овець.


Юнак починав дратуватися. Він же не просив допомоги. Навпаки, це старий спочатку попросив ковток вина, тоді почав розмову, а тепер ось забрав його книгу.


— Прошу віддати книгу,— сказав хлопець.— Мені пора збирати овець і рушати в дорогу.


— Дай мені десяту частину своїх овець,— сказав старий,— і я навчу тебе, як знайти захований скарб.


Юнак відразу пригадав свій сон, і йому все стало ясно. Стара циганка нічого з нього не взяла, але цей дід — мабуть, її чоловік — намірився отримати значно більше в обмін за те, чого навіть не існує. Він також, напевне, циган.


Та не встиг юнак і рота відкрити, як старий нахилився, підняв гілочку й почав писати нею на піску. На грудях у нього щось дуже яскраво зблиснуло, на мить засліпивши хлопця. Напрочуд спритно для людини його віку старий затулив цей блиск плащем. Коли до юнака повернувся зір, він зміг побачити, що там написано.


Там, на піску містечкового майдану, він прочитав імена своїх батька й матері. Прочитав увесь свій життєпис, від дитячих забав і до холодних ночей у семінарії. Прочитав ім'я крамаревої доньки, якого й сам ще не відав. Прочитав таке, про що не говорив ніколи й нікому — скажімо, про рушницю, яку він викрав у батька, щоб полювати на оленів, або про свій перший і єдиний любовний зв'язок.— Я — король Салему,— повторив старий.


— Чого б то королю розмовляти з пастухом? — запитав спантеличений юнак.


— Є на те різні причини. Та головне, що ти почав здійснювати Особисту Легенду.


Хлопчина нічого не чув про Особисті Легенди.


— Це те, чого ти прагнеш досягти. Кожен знає свою Легенду ще змалечку. Це та пора, коли ми все розуміємо і все можемо. Ми ще не боїмося мріяти й жадати того, чого нам хочеться від життя. Але минає час, і таємнича сила починає нас переконувати, що Особисту Легенду здійснити неможливо.


Юнак мало що з усього цього втямив. Але дуже вже хотів він знати про «таємничу силу» — щось таке справило б враження на доньку крамаря!


— Сила ця здається руйнівною, але насправді готує нас до здійснення Легенди, гартуючи наш дух і волю. Бо є одна велика істина на цій планеті: ким би ти не був і що б не робив, коли ти палко чогось прагнеш, так це тому, що прагнення це зародилося в душі Всесвіту. Це — твоя місія на Землі.


— Навіть якщо прагнеш мандрувати? Або одружитися з крамаревою донькою?


— Або знайти скарб. Світова Душа живиться людським щастям. Як і нещастям, заздрощами, ревнощами. Єдиним обов'язком людини є здійснення своєї Легенди. Весь світ — одне ціле. Тому, коли ти чогось зажадав, цілий Всесвіт змовляється, щоб тобі допомогти.


Якийсь час вони мовчки стежили за людьми на майдані. Тоді знову заговорив старий.


— Чому ти пасеш овець?


— Бо люблю мандрувати.


Старий показав на пекаря, що стояв біля своєї крамнички.


— Цей чоловік також мріяв про мандри, коли був малим. Та вирішив купити пекарню, щоб заробити грошей. А коли стане старим, поїде на місяць в Африку. Він так і не збагнув, що мрію можна здійснити будь-коли.


— Йому треба було стати чабаном,— сказав юнак.


— Він думав про це,— відповів старий.— Але пекарі — люди солідніші. В них є житло, а чабани ночують у відкритому полі. Та й батьки охочіше віддають своїх дочок за пекарів, не за чабанів.


Юнак подумав про крамареву доньку, і йому стислося серце. Без сумніву, в їхньому містечку також є пекар.


— Врешті-решт, те, що люди думають про пекарів і чабанів, стає для них важливішим, ніж Особиста Легенда.


Старий погортав книгу, а тоді поринув у читання. Юнак трохи зачекав, та згодом перервав старого так само, як той раніше — його.


— Чому ви все це мені розповідаєте?


- Тому, що ти прагнеш прожити свою Легенду. Але настав момент, коли ти можеш їй зрадити.


— І в такий момент з'являєтесь ви?


— Так, хоча не завжди у цьому вигляді. Часом я приймаю форму цікавої ідеї або готового рішення. Іноді, в критичну хвилину, сприяю, щоб сталося так, а не інакше. Всяко буває, але люди переважно не здогадуються, що це зробив саме я.


Старий розповів, як минулого тижня він мусив з'явитися у вигляді камінця перед старателем. Той чолов'яга покинув усе на світі заради смарагдів. За п'ять років праці на берегах однієї річки він розколов 999 999 камінців у пошуках єдиного смарагда. І вже готовий був здатися — саме тоді, коли, щоб знайти смарагд, лишалося розколоти тільки один камінь — тільки один. Старатель усім пожертвував заради своєї Легенди, тому старий вирішив йому допомогти. Обернувшись камінчиком, він підкотився старателеві до ніг. Той, повен жалю, що змарнував п'ять років, спересердя пожбурив камінця геть. Але пожбурив з такою силою, що розколов ним інший камінь, у якому й був найрозкішніший смарагд на світі.


— Люди дуже рано довідуються, задля чого вони живуть,— з гіркотою сказав старий.— Мабуть, тому рано й здаються. Але так уже влаштовано цей світ.


Юнак нагадав старому, що він говорив щось про скарб.


— Вода виносить скарби із землі, вода ж їх і ховає,— прорік старий.— Якщо хочеш знати про скарб, мусиш віддати десятину своїх овець.— А може, десятину скарбу?


Старий був розчарований.


— Якщо почнеш обіцяти те, чого ще й сам не маєш, втратиш бажання його добути.


Юнак тоді розповів, що вже пообіцяв десяту частину скарбу циганці.


— Цигани це вміють,— зітхнув старий.— У будь-якому випадку добре знати, що все в житті має свою ціну. Це те, чого вчать Воїни Світла.


Він повернув юнакові книгу.


— Завтра, о цій порі, приведи мені десятину своєї отари, і я навчу тебе, як знайти захований скарб. Бувай.


І він зник за рогом.Юнак знову почав читати, але не міг зосередитись. Був збентежений, бо знав, що старий говорив правду. Пішов по хліб, міркуючи, чи не розповісти пекареві, що говорив про нього старий. «Іноді краще лишити все, як є»,— подумав собі він і промовчав. Інакше пекар вагався би три дні, чи не кинути все до біса, хоча вже звик до своєї пекарні.


Не варто завдавати йому такої гризоти. Юнак побрів містом навмання і врешті опинився в порту. Там стояла невеличка будка з віконечком, де продавали квитки до Африки. А Єгипет знаходився в Африці.


— Тобі щось потрібно? — запитав чоловік у віконці.


— Та ні, може завтра,— відповів юнак і відступив. Досить продати лише одну вівцю, і він буде на другому боці протоки. Ця думка його налякала.


— Ще один мрійник,— сказав продавець квитків своєму помічникові, коли юнак відійшов.— Хочеться їхати, а грошей нема.


Згадавши біля віконечка про своїх овець, юнак захотів знову бути з ними. За два роки він як слід опанував вівчарське ремесло: знав, як стригти овець, знав, що робити, коли вони вагітніють, як захищати їх від вовків. Йому були відомі всі поля й пасовища Андалузії. І ще він знав, скільки грошей можна виручити за ту чи іншу тварину.


Він вирішив йти до стайні найдовшою дорогою. Тут також був замок, і він видряпався на саму верхівку муру. Згори було видно Африку. Хтось йому розповідав, що саме звідти прийшли колись маври, які захопили згодом мало не всю Іспанію. Юнак не любив маврів. Це вони привели з собою циганів.


Йому було видно звідси усе містечко разом із майданом, на якому він розмовляв зі старим.


«Хай би їй грець, тій хвилині, коли я зустрів того діда»,— подумав він. Адже прийшов він сюди лише для того, щоб розшукати жінку, яка тлумачить сни. Ані її, ні діда не зацікавило те, що він — пастух. Хіба можуть самотні, зневірені люди збагнути, як міцно прив'язуються вівчарі до своїх овець? Він знав про них усе: котра з них кульгає, в котрої через два місяці має народитись ягнятко, а котра найледачіша. Знав, як їх стригти й як різати. Вони без нього пропадуть.


Почав здійматися вітер. Цей вітер був йому знайомий — його називали «левантом», бо віяв він з Леванту, звідки присунули орди невірних. Юнак ніколи не думав, що Африка так близько від Таріфи. Це було небезпечно, бо сюди могли знову вдертися маври.


Левант подув з новою силою. «Отара чи скарб?» — подумав юнак. Треба було вибирати між тим, до чого він звик, і тим, до чого прагнув. Була ще й донька крамаря, але їй він був не настільки потрібний, як вівцям. Можливо, вона вже й забула його. Можливо, коли він не з'явиться через два дні, вона цього й не зауважить — для неї всі дні однакові, а коли дні однакові, це означає, що люди перестають помічати всі ті чудесні речі, які відбуваються з ними щодня, від сходу до заходу сонця.


«Я залишив батька, матір і наш міський замок. Вони до цього звикли, звик і я. Так і вівці звикнуть, що мене не буде поруч»,— подумав юнак.


Він ще раз глянув на майдан. Пекар торгував у своїй крамничці. Молоденька парочка цілувалась на тій лаві, де він розмовляв зі старим.


«Той пекар...»,— подумав було він, але тут таки й забув, відчувши на обличчі нові пориви леванту. Цей вітер привів за собою маврів, це так, але ще він приніс аромати пустелі й пахощі вкритих чадрою жінок. Приніс піт і марення чоловіків, які вирушали колись на пошуки невідомого, пошуки золота, пригод... і пірамід. Юнак позаздрив вільному вітрові, але й відчув, що сам може стати таким. Ніщо його не стримує, крім нього самого. Вівці, крамарева дочка, поля Андалузії — все це лиш перші кроки його Легенди.Наступного дня опівдні юнак зустрівся зі старим. Він привів шестеро овець.


— Дивно,— сказав юнак.— Мій товариш відразу купив отару. Він сказав, що все життя мріяв стати чабаном, і це для нього гарна прикмета.


— Так буває завжди,— відповів старий.— Це — Закон Сприяння. Коли вперше сідаєш грати в карти, то майже завжди виграєш. Фортуна початківця.


— Чому це так?


— Щоб почати жити Легендою. Успіх збуджує азарт. Оглянувши овець, старий зауважив, що одна з них накульгує. Нічого страшного, пояснив юнак, бо якраз ця вівця — найкмітливіша і вовни з неї багато.


— Ну й де той скарб? — запитав він.


— В Єгипті, біля Пірамід.


Дивно, стара циганка сказала йому те ж саме, але нічого за це не взяла.


— Щоб до нього дійти, треба читати знаки. Бог сотворив їх для кожного з нас. Зумій тільки прочитати, що написано тобі.


Не встиг юнак відповісти, як між ним і старим затріпотів крильми метелик. Йому пригадався дідусь: коли він був малим, дідусь йому повідав, що метелики — гарна прикмета. Як цвіркуни, ящірки й конюшина з чотирма листочками.


— Це правда,— сказав старий, читаючи юнакові думки.— Саме так, як казав дідусь. Все це — знаки.


Тут старий розгорнув мантію, яка закривала йому груди. Юнак був вражений побаченим: відразу пригадалося сяйво, яке засліпило його вчора. То сяяла пектораль із чистого золота, всипана коштовними каменями.


Це справжній король! Просто він маскувався від грабіжників!


— Візьми,— сказав старий, виймаючи з пекторалі два камені, білий та чорний.— Це Урім і Туммім. Чорний означає «так», білий — «ні». Коли не розумітимеш знаків, вони тобі допоможуть. Завжди став їм точні питання. Однак, якщо можеш, вирішуй все сам. Скарб заховано біля Пірамід, це ти вже знаєш. Але я взяв за це шість овець, бо допоміг тобі прийняти рішення.


Юнак заховав камінці до торби. Відтепер він прийматиме рішення сам.


— Не забувай, що світ — одне ціле. Не забувай мови знаків. І не забудь головного: Особисту Легенду треба прожити до кінця. А тепер я розповім тобі притчу.


«Один купець відправив свого сина до найбільшого мудреця світу, щоб довідатись від нього Секрет Щастя. Сорок днів блукав хлопчина пустелею, аж вийшов до прекрасного замку, що височів на вершечку гори. Там жив Мудрець.


Він думав, що побачить там святого старця, але натомість, увійшовши до замку, наш герой мов потрапив у вируючий вулик: метушилися купці, по кутках велися розмови, грав невеличкий оркестр, а стіл був заставлений розкішними наїдками. Мудрець постійно з кимось говорив, і минуло зо дві години, поки прийшла черга хлопця.


Мудрець уважно вислухав, за чим той прибув, але сказав, що зараз не має часу тлумачити йому Секрет Щастя. Хай він піде оглянути палац і повернеться через дві години.


— Зроби лише послугу,— попросив Мудрець, простягаючи хлопцеві ложечку з двома краплями олії.— Носи це з собою і гляди, не пролий.


Хлопчина подався навмання численними залами палацу, не зводячи з ложечки очей, а через дві години прийшов назад.


— Ну що,— запитав Мудрець,— ти бачив перські гобелени в моїй їдальні? А сад, який десять років вирощував мій садівник? А розкішні пергаменти в моїй бібліотеці?


Розгублений юнак зізнався, що не бачив нічого,— він дбав тільки про те, щоб не розілляти олію, довірену йому Мудрецем.— Ще раз піди й оглянь дива мого світу,— звелів Мудрець.— Не можна вірити людині, не знаючи дому, в якому вона живе.


Втішений юнак схопив ложечку й знову подався блукати палацом, не пропускаючи цього разу жодного мистецького твору. Він побачив сад, навколишні гори, красу квітів і те, з яким смаком було все підібране в замку, а повернувшись, детально про все розповів.


— А де та олія, яку я тобі довірив? — запитав Мудрець.


Глянувши на ложечку, юнак побачив, що олії там не лишилося.


— Ну, що ж, дам я тобі одну пораду,— прорік Наймудріший з Мудреців.— Секрет Щастя полягає в тому, щоб побачити всі дива світу, не забувши про дві крапельки олії».Юнак не сказав нічого. Він зрозумів притчу старого короля. Вівчар може мандрувати, але не повинен забувати про своїх овець.


Старий глянув на юнака і, стуливши долоні, зробив кілька дивних жестів над його головою. А тоді забрав овець і подався своєю дорогою.Над містечком Таріфою височить стара фортеця, зведена ще маврами. Якщо видертись на її мури, можна побачити майдан, крамничку пекаря й навіть Африку.


Мелхіседек, король Салему, сів цього дня на фортечному мурі й відчув на обличчі подих леванту. Вівці вовтузились неподалік, побоюючись нового господаря й схвильовані раптовою переміною. Вони ж бо хотіли лиш їжі й води.


Мелхіседек стежив за невеличким кораблем, який поволі покидав порт. Він більше ніколи не побачить цього юнака, як не бачив Авраама відтоді, коли взяв з нього десятину у винагороду. Але така вже була його робота.


Богам не судилося мати бажань, тому що боги не мають Особистих Легенд. Проте король Салему дуже хотів, щоб юнак досягнув успіху.


«Шкода, що він скоро забуде моє ім'я»,— подумав він. «Треба було ще раз його повторити. Тоді, згадуючи про мене, він би згадував Мелхіседека, короля Салему».Зніяковівши, він глянув на небеса: «Я знаю, Господи, що все це марнота марнот. Але старому королю іноді кортить попишатися собою».«Яка дивна ця Африка»,— подумав юнак.


Він сидів у таверні, подібній до всіх інших таверн на вузеньких вуличках міста. Кілька чоловіків палили гігантську люльку, передаючи її з рук у руки. Він уже встиг надивитися на чоловіків, які прогулювалися парами, на жінок у паранджах і на мулл, які піднімалися на верхи мінаретів і починали там голосити — тоді всі навколо падали на коліна й припадали чолом до землі.


«Ритуал невірних»,— сказав він упівголоса. В церкві, ще дитиною, він завжди вдивлявся в образ святого Сантьяґо Матамороша на білому коні, з витягненим із піхов мечем, в оточенні постатей, подібних до цих, які заклякли у нього в ногах. Юнакові стало кепсько й дуже самотньо. Невірні мали зловісний вигляд.


Крім того, поспішаючи в подорож, він забув про одну річ — дрібничку, яка, проте, може серйозно завадити йому в пошуках скарбу: в цій країні всі розмовляють арабською.


Підійшов власник таверни, й юнак показав йому на напій, який подали до сусіднього столу. Виявилося, що це гіркий чай. Юнак волів би випити вина.


Проте не це мало б його тепер турбувати. Йому слід думати тільки про скарб, про те, як його добути. Після продажу овець у нього в кишені з'явилося доволі грошей, а юнак знав, що гроші чародійні — хто їх має, той ніколи не буває самотнім. Незабаром,— може, за кілька днів,— він уже буде біля Пірамід. Той старий, в якого стільки золота на грудях, не став би йому брехати заради якихось шести овечок.


Старий говорив про знаки. Перетинаючи море, хлопець багато про це думав. Так, старий знав, що каже — за час, проведений у полях Андалузії, юнак уже звик орієнтуватися за знаками неба й землі. Він знав, що з'ява певного птаха свідчить про присутність неподалік змії, а певні кущі означають, що поблизу є вода. Цьому його навчили вівці.


«Якщо Бог так добре керує вівцями, то він керуватиме й людиною»,— подумав він і заспокоївся. Чай уже не здавався таким гірким.


— Ти хто? — запитали його іспанською.


Хлопцеві відлягло від душі. Щойно він подумав про знаки й ось уже хтось з'явився.


— Ти що, знаєш іспанську? — поцікавився він.


Незнайомець виявився приблизно одного віку та зросту з юнаком і був одягнений по-західному, хоча колір шкіри й виказував у ньому тутешнього.


— Тут майже всі говорять іспанською. До Іспанії лише дві години кораблем.


— Сідай, я частую,— запропонував юнак.— І замов мені вина. Цей чай такий гидкий.


— В цій країні немає вина,— відповів незнайомець.— Воно заборонене релігією.


Тоді юнак сказав, що йому треба добратися до Пірамід. Він вже хотів був розповісти і про скарб, але стримався. Ануж цей араб зажадає частину скарбу за те, що покаже дорогу. Він пригадав, що старий йому радив ніколи не обіцяти того, чого ще й сам не маєш.


— Якщо можеш, проведи мене туди. Я тобі заплачу.


— А знаєш, де це?


Юнак помітив, що поруч, уважно прислухаючись, стоїть власник таверни. Його це занепокоїло. Але араб може провести його до Пірамід, тож шкода втратити таку нагоду.


— Треба перейти через цілу Сахару,— сказав незнайомець.— А для цього потрібні гроші. Хотів би я знати, чи в тебе їх досить.


Хлопцеві здалося це дивним. Але він довіряв старому, який казав, що коли ти прагнеш чогось, цілий всесвіт приходить тобі на поміч.


Він витяг з кишені гроші й показав їх арабові. Власник таверни теж підійшов подивитися. Вони перекинулись кількома словами арабською. Власник був незадоволений.


— Ходімо звідси,— сказав незнайомець.— Він каже, щоб ми забиралися геть.


Юнак зрадів. Він підвівся, щоб розрахуватись, але власник його схопив і почав щось вигукувати. Юнак був міцний — але ж він не в своїй країні. Врешті його новий приятель сам відштовхнув власника й витягнув хлопця надвір.— Він захотів твоїх грошей,— пояснив приятель.— Тут не те, що в інших містах Африки. Танжер — це порт, а в портах завжди повно злодіїв.


Йому можна було довіряти. Адже він допоміг у скрутну хвилину. Юнак знову витягнув гроші з кишені й перерахував.


— Завтра вже будемо біля Пірамід,— пообіцяв приятель, забираючи гроші.— Треба лиш купити двох верблюдів.


Вони попрямували вузенькими вуличками Танжеру. Скрізь були прилавки з товарами. Невдовзі вони опинилися посеред великого майдану, де був базар. Тисячі людей торгувалися, продавали щось, купували; все було впереміш — овочі й кинджали, килими й люльки. Проте юнак не спускав ока зі свого попутника,— адже той мав усі його гроші. Він хотів був попросити їх назад, але подумав, що це буде неґречно. Він же не знає звичаїв цього дивного краю.


«Пильнуватиму за ним»,— вирішив він. Тим паче, що був кремезніший.


Раптом у гущі товарів він помітив розкішного меча. Піхви були посріблені, а держак оздоблений самоцвітами. Юнак вирішив, що купить меча, повертаючися з Єгипту.


— Запитай-но, скільки цей меч коштує,— звернувся він до приятеля. І враз збагнув, що таки відволікся на пару секунд, розглядаючи меча.


Серце стислося йому в грудях. Боявся обернутися, бо вже знав, що він побачить. Ще якусь хвилю дивився на прекрасного меча, а тоді озирнувся.


Довкола був базар, метушня, галас, килими, горіхи, зеленина, мідні таці, жінки в паранджах, аромати дивних товарів..., але ніде, ніде він не бачив обличчя свого попутника.Хлопець ще сподівався, що той загубився випадково. Вирішив почекати,— може, він ще повернеться. Тим часом на верх сусіднього мінарету вибрався мулла й розпочав молитву; всі, хто був на базарі, попадали навколішки, припали чолом до землі й підхопили спів. Пізніше, наче колонія працьовитих мурашок, згорнули свій крам і прилавки й порозходились.


Сонце теж почало хилитися додолу. Юнак стежив за ним, доки воно не сховалося за білими будиночками, які оточували майдан. Ще зранку, коли сонце сходило, він був на іншому континенті, був чабаном, мав шістдесят овець і чекав зустрічі з дівчиною. Зранку, йдучи знайомими полями, він знав усе, що могло з ним скоїтись.


Але тепер, коли сонце заходить, він уже в іншій країні, чужинець у чужій землі, який навіть мови її не знає. Він вже не пастух, і в нього немає нічого, навіть грошей, щоб повернутися назад і почати все спочатку.


«І все це сталося між сходом і заходом сонця»,— подумав юнак. Йому було жаль себе, бо іноді життя міняється так різко, що заскакує тебе зненацька.


Йому зробилося до сліз прикро. Він ніколи не плакав, навіть перед власними вівцями. Але на базарі не було нікого, й він був так далеко від дому.


Хлопчина заридав. Він заридав тому, що Бог був несправедливий і таким ось чином віддячував тим, хто повірив у сни. «Я був щасливий зі своїми вівцями, та й інших робив щасливими. Люди радо мене вітали ще звіддаля. А тепер мені сумно й самотньо. І що далі? Я озлюся й перестану довіряти людям, бо один з них мене зрадив. Зненавиджу тих, хто розшукав свій скарб, бо свого власного ніколи не знайду. І задовольнюся тим, що маю, бо я надто малий, щоб підкоряти світ».Він розкрив свою торбу — глянути, що там лишилося; може, хоч рештки сніданку, якого він їв на кораблі. Але там були тільки грубезна книга, кожушина та два камінці, які він дістав від старого.


Побачивши камінці, відчув величезне полегшення. Він виміняє шестеро овець за два коштовних камені із золотої пекторалі. Можна їх продати й придбати зворотний квиток «Ні, цього разу я буду мудрішим»,— подумав юнак і витяг їх з торби, щоб перекласти до кишені. Він у порту, а незнайомець не збрехав принаймні в тому, що в портах повно злодіїв.


Тепер він зрозумів, чому так непокоївся власник таверни: він хотів попередити, що незнайомцеві не можна довіряти. «Я, як усі — бачу світ таким, яким хочу бачити, а не таким, яким він насправді є».Поволі обмацав камінці, відчуваючи під пальцями гладеньку поверхню. Це був його скарб. Він заспокоювався, тримаючи їх у руках. Вони нагадували йому про старого.


«Коли ти чогось прагнеш, цілий всесвіт змовляється, щоб допомогти тобі».


Хотів вірити, що це правда. Ось він на спорожнілому базарі, без шеляга за душею й без овець, якими мав би вночі опікуватись. Але камінці є свідченням того, що він зустрів короля — короля, який знав його життя, знав навіть про батькову рушницю і про перший любовний зв'язок.


«Це Урім і Туммім, камінці для віщування».


Юнак знову поклав їх до торби й вирішив зробити пробу. Старий казав, що треба ставити дуже точні питання, бо камінці служать тільки тому, хто знає, чого він хоче.


Тому юнак запитав, чи благословення старого й далі лишається з ним.


Витягнув один із камінців: «Так».


— Чи знайду я скарб? — було наступне питання.


Запхавши руку до торби, він почав мацати за камінцем, коли зненацька вони обидва вислизнули через дірку в тканині. Юнак навіть не зауважив, що в нього подерлася торба. Він нахилився за Урімом і Туммімом, але, побачивши їх на землі, згадав ще одну річ.


«Навчися читати знаки»,— сказав старий король.


Знак. Юнак посміхнувся. Він підібрав камінці й кинув їх у торбу. Не дбав про дірку — камінці могли вилетіти будь-коли. Зрозумів, що про деякі речі не варто питати, щоб не дражнити долю.


«Я обіцяв, що все вирішуватиму сам»,— нагадав він собі.


Але камінці підтвердили, що старий залишається з ним, і це надало йому певності. Він ще раз обвів поглядом порожній базар, але вже без недавнього розпачу. Це не чужий світ, а новий.


Зрештою, він завжди хотів саме цього: пізнавати нові світи. Хай навіть йому не пощастить дійти до Пірамід, все одно,— адже ще ніхто з чабанів не забирався так далеко.


«О, коли б вони тільки знали, скільки цікавого можна побачити, пропливши лише дві години кораблем».І хоча цей новий світ був усього-на-всього порожнім базаром, він пам'ятає, як базар вирував життям, і ніколи цього не забуде. Йому пригадався меч — він дорого заплатив за те, що захопився ним, але ж досі він не бачив нічого подібного. Хто ж він тепер? Нещасна жертва злодія? Відчайдушний шукач пригод?


«Я — відчайдух, який шукає скарб»,— подумав він, поринаючи в сон.Хтось розбудив його штурханами. Він спав посеред базару, на якому вже знов нуртувало життя.


Роззирнувся за вівцями й усвідомив, що він — в іншому світі. Замість смутку відчув радість. Кінець пошукам їжі й води — час на пошуки скарбу. Не мав ані шеляга в кишені, але вірив у себе. Відучора він — шукач пригод, наче герої його улюблених книжок.


Рушив поволі майданом. Купці виставляли крам, і юнак допоміг цукерникові розкласти прилавок. На обличчі цукерника світилася посмішка: він був щасливий, бо знав, чого чекати від життя, і був готовий починати свою щоденну працю. Ця посмішка чомусь нагадувала старого — таємничого старого короля. «Цей цукерник виготовляє ласощі не тому, що хоче мандрувати або одружитися з донькою крамаря. Просто йому це подобається»,— подумав хлопець і завважив, що здатен, як і старий, відчути, далеко чи близько є та чи інша людина від своєї Легенди. Досить одного погляду. «Це так легко, а раніше я цього не помічав».


Розклавши прилавок, цукерник дав юнакові щойно зробленого цукерка. Юнак зі смаком з'їв, подякував і пішов собі далі. Йому раптом стрілило в голову, що, встановлюючи прилавок, вони розмовляли один арабською, а другий — іспанською мовами.


І чудово розуміли один одного.


«Існує мова без слів»,— подумав юнак. «Я говорив нею з вівцями, а тепер — з людьми».


Він учився нових речей — таких, з якими вже нібито мав справу й які, властиво, не були новими, проте досі він на них не звертав уваги. А не звертав тому, що звик до них. Якщо я збагну цю мову без слів, я зможу збагнути весь світ».«Весь світ — одне ціле»,— казав старий.


Юнак вирішив спокійно, не кваплячись, пройтися вузенькими вуличками Танжеру — лише так він зуміє розгадати знаки. Слід набратися терпіння — а пастухам до цього не звикати. І він знову помітив, що застосовує на чужині уроки, засвоєні біля овець.


«Весь світ — одне ціле»,— казав старий.Прокинувшись на світанку, Торговець Кришталем знову, як і щорання, відчув неспокій. Ось уже тридцять років прокидається він на тому самому місці — у крамничці на пагорбі, куди рідко навідуються покупці. Тепер уже пізно щось міняти — за ціле своє життя він навчився лише торгувати кришталем. Були часи, коли всі знали його крамницю: арабські купці, французькі та англійські геологи, німецькі вояки — і в кожного водилися гроші. Кришталь тоді продавався чудово, й він уявляв собі, як розбагатіє й заведе собі на старість чарівних жінок.


Але минув час, місто змінилося. Сусідня Севта зростала швидше від Танжеру, й торгівля занепадала. Багато хто повиїжджав, і на пагорбі залишилося кілька дрібних крамничок. Кому охота лізти туди заради них?


Але Торговець Кришталем не мав вибору. Тридцять років свого життя він торгував кришталевими виробами, і вже було пізно щось міняти.


Цілий ранок він стежив за поодинокими перехожими на вулиці. Робив це роками і знав розклад кожного. Але за кілька хвилин до обіду біля вітрини спинився незнайомий юнак. Він був непогано вбраний, але Торговець Кришталем відразу побачив, що грошей у нього нема. Проте все-таки вирішив почекати й зачинити крамницю, коли той піде.


Картка на дверях сповіщала, що тут розмовляють різними мовами. Юнак побачив чоловіка за лядою.— Хочете, я протру вам вітрину? — запропонував хлопець.— Коли вона така брудна, ніхто нічого не купить.


Чоловік мовчки дивився на нього.


— А ви мене б за це нагодували.


Чоловік далі мовчав, і юнак відчув, що мусить сам прийняти рішення. У торбі мав кожушину, яка навряд чи йому знадобиться в пустелі. Діставши її, почав протирати нею скло. За півгодини вітрина вже сяяла, а за цей час до крамниці завітало двоє покупців, які дещо собі придбали.


Закінчивши працю, юнак нагадав про обід.


— Ходімо,— сказав Торговець Кришталем.


Він повісив на двері табличку, й вони подалися до крихітної харчевні неподалік. Коли сіли за єдиного там столика, Торговець розсміявся.


— Ти не мусив нічого чистити,— пояснив він.— Мене зобов'язує до цього Коран — нагодувати голодного.


— Чому ж тоді ви дозволили мені це зробити? — запитав хлопець.


— Бо вітрина справді була брудна. До того ж нам обом треба було очистити голови від поганих думок.


Пообідавши, Торговець звернувся до юнака:


— Я хочу, щоб ти попрацював у мене. Поки ти чистив скло, прийшло двоє покупців, а це — добрий знак.


«Люди багато говорять про знаки»,— подумав хлопець. «Тільки самі не знають, про що говорять. Як і я не знав, що роками говорив з вівцями мовою без слів».


— То хочеш працювати в мене? — наполягав Торговець.


— Я можу попрацювати решту дня й цілу ніч,— відповів юнак.— До ранку я почищу весь кришталь у крамничці. За це мені потрібні гроші на дорогу до Єгипту, бо завтра я маю там бути.


Торговець розреготався.


— Навіть якби ти чистив кришталь цілий рік, навіть якби ти отримував добрі комісійні від продажу кожного виробу, тобі все одно довелося б позичати гроші на дорогу до Єгипту. Від Танжеру до Пірамід тисячі кілометрів пустелі.


Запала така глибока тиша, мовби ціле місто завмерло. Жодного звуку на базарах, жодних суперечок між купцями, ніхто не вибирався на мінарет для молитви, не існувало прекрасних мечів з коштовними держаками. Жодної надії, жодних мандрів, жодних королів і Особистих Легенд, жодних скарбів і пірамід. Так, наче зупинився весь світ, бо замовкла душа юнака. Не відчував ані болю, ані розпуки, ані зневіри — лише тупо дивився на двері харчевні й бажав собі смерті, щоб усе закінчилося цієї миті.Торговець стурбовано глянув на нього. Вся радість, яку він бачив на його обличчі зранку, враз щезла.


— Я можу дати тобі грошей на дорогу додому, синку,— сказав Торговець Кришталем.


Юнак мовчав. Він підвівся, осмикнув одяг і закинув торбу на плече.


— Я працюватиму з вами,— сказав він.


А після довгої паузи додав:


— Мені потрібні гроші на овець.Розділ другий


Вже майже місяць працював юнак у Торговця Кришталем, хоча робота не дуже його захоплювала. Торговець цілими днями бурчав за лядою, постійно нагадуючи, щоб він не розбив ненароком кришталь.


Проте він не кидав праці, бо старий бурчун поводився з ним справедливо; за кожну продану річ юнак отримував добрі комісійні й уже заощадив трохи грошей. Якось він вирахував: якщо й надалі працювати в такому темпі, він зможе купити овець не скоріше ніж за рік.


— Я хочу зробити окрему вітрину для кришталю,— сказав юнак Торговцеві.— Ми поставимо її на початку вулиці, внизу, і це привабить перехожих.


— В мене ніколи не було такої вітрини,— відповів Торговець.— Перехожі можуть її штовхнути. Розіб'ють кришталь.


— Коли я водив овець полями, вони теж могли загинути, натрапивши на змію. Таке-бо життя овець і чабанів.


Торговець обслужив відвідувача, який купив три кришталеві келихи. Йому торгувалося краще, ніж будь-коли — так, наче повернулися часи, коли ця вулиця була найлюднішою в Танжері.


— Мої справи значно поліпшились,— сказав він юнакові, коли покупець пішов.— Я добре заробляю, та й ти невдовзі зможеш повернутися до своїх овець. Чого ти ще хочеш від життя?


— Я просто реагую на знаки,— вирвалось раптово в юнака; він пожалкував, сказавши це — адже Торговець ніколи не стрічався з королем.


«Це — Закон Сприяння, фортуна початківця. Легенду треба прожити до кінця».


Проте Торговець добре зрозумів, що мав на увазі його підручний. Знаком була вже сама присутність хлопця у крамниці, і з часом, коли гроші почали наповнювати шухляду каси, він анітрохи не шкодував, що найняв цього іспанця. Хлопчина заробляв навіть більше, ніж йому належало. Торговець, припускаючи, що великого збитку не буде, назначив юнакові дуже високі комісійні. А ще він передчував, що той незабаром повернеться до своїх овець.— Навіщо тобі ті Піраміди? — запитав він, уникаючи розмови про вітрину.


— Бо я багато чув про них,— відповів юнак, нічого не сказавши про свій сон. Скарб залишався для нього болісним спогадом, і він намагався про це не думати.


— Я не знаю нікого, кому б хотілося перетинати пустелю заради якихось Пірамід,— здивувався Торговець.— Звичайна купа каміння. Можеш сам скласти її на подвір'ї.


— Ви ніколи не мріяли про мандри,— відказав хлопець, обертаючись назустріч покупцеві, який саме заходив до крамнички.Через два дні Торговець сам заговорив про вітрину для кришталю.


— Я не люблю змін,— сказав він.— Ми не такі багаті, як купець Гассан. Якщо він схибить, для нього не буде великої шкоди. Якщо ж схибимо ми, все наше життя піде шкереберть.


«Це правда»,— подумав юнак.


— Навіщо тобі та вітрина? — запитав Торговець.


— Щоб хутчіше повернутися до своїх овець. Нам варто скористатися з того, що удача на нашому боці, й допомогти їй, як і вона допомагає нам. Це зветься Законом Сприяння. Або фортуною початківця.


Торговець на якийсь час замовк. Тоді він сказав:


— Пророк дав нам Коран і залишив усього п'ять обов'язків на ціле наше життя. Перш за все, ми зобов'язані вірити в єдиного істинного Бога. А ще — молитися п'ять разів на день, постити під час Рамадану й бути милосердними до бідних.


Тут він спинився. При згадці про Пророка в нього з'явилися сльози на очах. Він був побожним чоловіком, хоча й не завжди терплячим, і намагався жити згідно з канонами Ісламу.


— А який же п'ятий обов'язок? — зацікавився юнак.


— Ти сказав два дні тому, що я ніколи не мріяв про мандри,— відповів Торговець.— П'ятим обов'язком кожного мусульманина є паломництво. Ми зобов'язані принаймні раз у житті відвідати священне місто Мекку. Мекка набагато дальше ніж Піраміди. Ще замолоду я заощадив трохи грошей на цю крамничку. Я сподівався, що одного дня розбагатію й вирушу до Мекки. Я почав добре заробляти, але не мав на кого лишити крамничку, бо кришталь — делікатна річ. Весь цей час повз мою крамницю проходили паломники, прямуючи до Мекки. Серед них були багатії зі слугами й верблюдами, але здебільшого то були бідаки, злиденніші, за мене. Всі вони однак поверталися щасливі й чіпляли на двері своїх будинків символи паломництва. Один такий, швець, який заробляє на хліб лагодячи черевики, розповідав, що майже рік ішов пустелею, але втомився менше, ніж ходячи вуличками Танжеру у пошуках шкіри.


— Чому ж ви не підете до Мекки? — запитав юнак.


— Тому, що живу задля неї. Задля неї терплю ці одноманітні дні, цей німий кришталь на полицях, ці обіди в огидній харчевні. Я боюся здійснити цю мрію, бо тоді не знатиму, для чого жити далі. Ти мрієш про овець, про піраміди. Але ти не такий, як я — ти хочеш здійснити свої мрії. Я ж волію мріяти про Мекку. Я вже тисячі разів уявляв, як переходитиму пустелю, як вийду на площу, де стоїть Священний Камінь, як сім разів обійду навколо нього, перш ніж доторкнутись. Я уявляв, які люди стоятимуть поруч і переді мною, як я розмовлятиму, як молитимусь разом з ними. Але я боюся розчарувань, тому волію тільки мріяти.


Того дня Торговець дозволив юнакові зробити вітрину. Не всі мріють однаково.Минуло два місяці, й завдяки вітрині багато покупців відвідало крамничку з кришталем. Юнак вирахував, що через півроку, повернувшись до Іспанії, він зможе купити вже не шістдесят, а вдвічі більше овець. Менш ніж за рік він не лише подвоїв би свою отару, а й міг би розпочати торгівлю з арабами, бо вже володів їхньою дивною мовою. Від того ранку на базарі він більше не звертався до Уріма з Туммімом, бо Єгипет для нього став такою ж далекою мрією, як Мекка для Торговця. Принаймні, тепер юнак був задоволений своєю працею і думав про день, коли зійде переможцем на берег у Таріфі.


«Мусиш завжди знати, чого ти хочеш»,— казав старий король. Юнак знав, тому й працював тут. Мабуть, його скарбом стало те, що, опинившись на чужині, без шеляга в кишені, він усе ж таки зумів подвоїти свою отару.


Він був гордий за себе. Бо навчився важливих речей — таких як торгівля кришталем, як мова без слів, як розуміння знаків. Одного вечора йому трапився чоловік, котрий нарікав, що, видряпавшись нагору, тут годі знайти порядне місце, де можна було б погамувати спрагу. Знаючи мову знаків, юнак звернувся до старого:


— Чого б нам не продавати чай тим, хто добувся на цей пагорб?


— Тут повно місць, де продають чай,— відповів Торговець.


— А ми можемо подавати чай у кришталевих чарах. Тоді ті, кому засмакує чай, захочуть купити й чари. Адже краса зваблює.


Торговець довго й мовчки дивився на юнака. А ввечері, проказавши молитви й зачинивши крамницю, запросив його покурити разом чудернацьку арабську люльку-кальян.


— Які в тебе плани? — запитав старий Торговець Кришталем.


— Я вже казав: хочу відкупити своїх овець. Для цього мені потрібні гроші.


Торговець доклав до кальяну кілька жаринок і глибоко затягся.


— Я вже тридцять років маю цю крамничку. Знаю, як відрізнити добрий кришталь від поганого, і знаю все про торгівлю. Я звик до певного її обсягу. Якщо почнемо подавати чай у кришталевому посуді, треба буде розширювати крамничку. І доведеться міняти стиль життя.


— А що ж тут поганого?


— Я вже до всього звик. Раніше я думав, що змарнував тут багато часу, тоді як усі мої друзі виїхали й дехто збанкрутував, а дехто сягнув більшого. Це мене дуже гнітило. А тепер бачу, що все було не так уже й кепсько — я маю саме таку крамничку, якої прагнув. Не хочу нічого міняти, бо не знаю, що з того вийде. Мені й так добре.


Юнак не знав, що сказати. А старий вів далі:


— Ти став моїм благословенням. Та сьогодні я зрозумів, що кожне знехтуване благословення стає прокляттям. Я нічого не хочу від життя. А ти мене змушуєш добачати невидимі обрії та скарби. Тепер, коли я все це знаю, коли я збагнув свої можливості, мені буде ще гірше, ніж раніше. Бо я знаю, що багато можу, а нічого не хочу,


«Добре, що я тоді не говорив з пекарем»,— подумав хлопець.


Вони палили люльку, а сонце тим часом почало заходити. Розмова велася арабською, і юнак був задоволений, що це вже не створювало труднощів. Колись він думав, що вівці могли його навчити будь-чого. Але вони не здатні були навчити його арабської мови.


«На світі, мабуть, є й інші речі, яких вівці не годні навчити»,— подумав юнак, дивлячись на мовчазного Торговця. «Бо вони шукають лише їжу та воду. І взагалі, не вони мене вчили, а я вчився сам»,


— Мактуб,— мовив нарешті Торговець.


— Що це?


— Треба вродитися арабом, щоб зрозуміти,— відповів Торговець,— Але приблизно це означає: «Так написано».


Гасячи жаринки, що дотлівали в кальяні, він сказав юнакові, що той може розпочати торгівлю чаєм у кришталевому посуді. Іноді ріку життя годі зупинити.Зіп'явшись на пагорб, чоловіки відчули втому. Але на самім верху вулиці була крамничка з кришталем, де продавали м'ятний чай. Вони зайшли туди попити чаю, який їм подали у чудових кришталевих чарах.


— Моя дружина про це не подумала,— сказав один і купив кілька чар — цього вечора він приймав гостей, а їх, безумовно, вразить ця краса. Другий запевнив, що чай смачніший, коли його подавати у кришталевому посуді, бо довше зберігається аромат. Третій розповів, що на Сході існує традиція наливати чай у кришталеві чари, бо в них закладена магічна сила.


Незабаром розійшовся поголос, і люди дедалі частіше спиналися нагору, щоб відвідати крамничку, де винайшли щось нове у старому ремеслі. Відкрилися й інші крамнички, де подавали чай у кришталі, але вони не були на горі, тож справи там йшли абияк.


Невдовзі Торговець найняв ще двох робітників. Крім кришталю, він почав завозити різні сорти чаю, і його крамничку щодня заповнювали чоловіки й жінки, спраглі чогось нового.


Так минуло півроку.Юнак прокинувся ще вдосвіта. Відколи він опинився на африканському континенті, пройшло вже одинадцять місяців і дев'ять днів.


Він вбрався в арабський одяг з білого полотна, придбаний спеціально для цього дня. Голову покрив хустиною, закріпивши її стрічкою з верблюдячої шкіри. Взувся в нові сандалі й безшумно зійшов по сходах.


Місто ще спало. Він зробив собі сніданок і випив гарячого чаю з кришталевої чари. Тоді сів на осонні під дверима й закурив кальян.


Мовчки курив, не думаючи ні про що, тільки прислухався до шелестіння вітру, який доносив сюди запах пустелі. Покуривши, засунув руку до кишені і деякий час розглядав те, що витяг звідти.


Це була груба пачка грошей. Достатньо, щоб купити сто двадцять овець, зворотний квиток і ліцензію на торгівлю товарами з Африки.


Він терпляче чекав, коли старий прокинеться й відчинить крамничку. Тоді налаштувався разом з ним попити ще трохи чаю.— Сьогодні я від'їжджаю,— сказав юнак.— У мене є гроші, щоб купити овець. А у вас є гроші, щоб відправитись до Мекки.


Старий не відповів нічого.


— Поблагословіть мене,— попросив юнак.— Ви допомогли мені.


Старий мовчки готував собі чай. Тоді обернувся до хлопця.


— Я вдячний тобі,— сказав він.— Ти вклав у мою крамничку душу. Але ти знаєш, що я не поїду до Мекки. І ще ти знаєш, що не повернешся до своїх овець.


— Хто вам сказав? — вигукнув вражено юнак.


— Мактуб,— відповів старий Торговець Кришталем.


І поблагословив юнака.Юнак пішов до кімнати спакувати речі. Вийшли три повні торби. Вже виходячи, помітив у кутку свою стару вівчарську торбину. Вона лежала там зібгана, й він про неї цілком забув. Коли витяг звідти кожушину, щоб віддати комусь на вулиці, на долівку випали два камінці: Урім і Туммім.


Юнак згадав старого короля і здивувався, що давно вже про нього не думав. Увесь цей рік він тільки те й робив, що працював, аби заощадити грошей і повернутися до Іспанії з гордо піднятою головою.


«Ніколи не зраджуй мрій»,— казав старий король. «Навчися читати знаки».


Юнак підняв із долівки Уріма з Туммімом і знову відчув поруч старого короля. Цілий рік він віддав тяжкій праці, а тепер знаки засвідчили, що пора в дорогу.


«Я повертаюся до того, з чого починав»,— подумав юнак. «Хоча вівці й не навчили мене розмовляти арабською».


Проте вівці навчили його одній важливій речі: є мова у світі, зрозуміла для всіх, мова, до якої вдавався юнак у своїх спробах поліпшити крамничку. Це мова завзяття, коли все робиться з любов'ю й охотою, коли шукаєш те, чого прагнеш і у що віриш. Танжер вже не був йому чужим, і він відчував, що тепер, підкоривши це місто, він зможе підкорити світ.


«Коли чогось прагнеш, цілий Всесвіт змовляється, щоб допомогти»,— казав старий король.


Але старий король не сказав нічого про грабіжників, про безкраї пустелі, про людей, які мають та не хочуть здійснити мрії. Старий король не сказав, що Піраміди — звичайна купа каміння, яку будь-хто може наскладати в себе на подвір'ї. І ще він забув сказати, що, маючи за що купити більшу отару, ти зобов'язаний її купити.


Юнак спакував стару вівчарську торбину разом з іншими речами. Зійшов по сходах; старий обслуговував пару якихось іноземців, а двійко інших покупців походжали собі, попиваючи чай з кришталевих чар. Як на таку ранню пору, відвідувачів було більше ніж звичайно. Він вперше помітив, що волосся в Торговця Кришталем чи не таке ж, як і в старого короля. Йому пригадалася посмішка цукерника — того першого дня в Танжері, коли він був голодним та безпритульним: вона теж була схожа на посмішку старого короля.


«Так ніби він тут побував, залишивши по собі сліди»,— подумав юнак. «Але ніхто з них ніколи його не бачив. Хоча він казав, що завжди виникає перед тими, хто живе своєю Легендою».Він вийшов, не попрощавшись з Торговцем. Боявся, що розплачеться перед чужими людьми. Але знав, що згадуватиме з тугою цей час і все, що навчився тут доброго. Тепер він певний себе й готовий підкоряти світ.


«Я повертаюсь до рідних полів, де знову пастиму овець». Не відчував радості від цього рішення. Цілий рік він працював, щоб здійснити мрію, а тепер з кожною хвилиною вона втрачала значення. Може, це не його мрія?


«Хтозна, чи не краще бути таким, як Торговець Кришталем,— так ніколи й не рушити до Мекки й жити, тільки мріючи про це». Але він тримав у руках Урім і Туммім, і камінці передавали йому силу й енергію старого короля. Випадково — хоча, подумав юнак, це могло бути й знаком — він підійшов до тієї таверни, в якій опинився тоді, першого дня. Злодія там не було, а власник подав йому чай.


«Я завжди зможу знову стати чабаном»,— подумав хлопець. «Я вмію пасти овець і ще не розучився це робити. А от нагода дійти до єгипетських Пірамід може більше не трапитись. Старий мав золоту пектораль і знав про мене все. Він справді був королем, мудрим королем».


До рівнин Андалузії — дві години кораблем, а від Пірамід його відділяє ціла пустеля. Хоча можна глянути й під іншим кутом зору: фактично, він на дві години наблизився до свого скарбу. Щоправда, для цього довелося затриматись тут на рік.


«Я знаю, чому хочу повернутися до своїх овець. Я їх розумію; з ними я не маю проблем, вони вміють бути друзями. Хтозна чи таким другом стане пустеля, хоч саме у ній захований скарб. Але якщо його не знайду, то завжди зможу повернутися додому. Маю досить грошей і часу. Чому б ні?».


І тієї ж миті відчув величезну радість. Він завжди може знову стати пастухом. І завжди може стати торговцем кришталем. Можливо, на світі є й інші заховані скарби, але йому двічі приснився сон, і він зустрів короля. Таке трапляється не кожному.


Він вийшов з таверни у гарному настрої. Пригадав, що один із постачальників Торговця привозив кришталь у караванах, які перетинали пустелю. Юнак тримав у руці Урім і Туммім,— завдяки цим камінцям він знов на шляху до скарбу.


«Я завжди поруч з тими, хто живе своєю Легендою»,— казав старий король.


А чому б не піти на склад товарів й довідатись там, чи так уже далеко ті Піраміди?Англієць сидів у приміщенні, яке смерділо тваринами, потом і пилюкою. Важко було навіть сказати, чи то склад, чи загін для худоби. «Не сподівався я, що тут опинюсь»,— думав він, неуважно гортаючи сторінки хімічного журналу. «Десять років університету, й ось я — у стайні».


Але треба було рухатись далі. Він вірив у знаки. Все його життя, всі наукові пошуки мали одне на меті — віднайти унікальну мову, якою говорить Всесвіт. Спочатку він захопився есперанто, тоді релігіями, а тепер ось — Алхімією. Він вивчив есперанто, досконало знав різні релігії, проте Алхіміком ще не став. Він розгадав немало загадок, це так. Але у своїх пошуках дійшов до межі, перетнути яку не міг. Його зусилля нав'язати контакт бодай з одним алхіміком виявилися марними. Алхіміки були дивними людьми, які дбали лише про себе й майже ніколи не хотіли допомогти. Мабуть, вони так і не розгадали секрет Архитвору — так званого Філософського Каменя,— тому й мовчать.Він уже витратив частину батьківської спадщини, шукаючи намарно Філософський Камінь. Побував у найкращих бібліотеках світу й придбав усі найрідкісніші та найцінніші алхімічні книги. В одній з них він вичитав, що багато років тому Європу відвідав славетний арабський алхімік. Подейкували, що було йому понад двісті літ, і що він добув Філософський Камінь та Еліксир Життя. Ця історія вразила Англійця. Проте була б вона для нього не більш, як легендою, коли б не його товариш, котрий повернувся з археологічної експедиції в пустелю і розповів йому про араба, наділеного винятковою силою.


— Він живе в оазі Аль-Фаюм,— повідомив приятель.— Кажуть, йому двісті років, і будь-який метал він вміє перетворити в золото.


Англієць не міг стримати хвилювання. Він негайно скасував усі свої справи, зібрав найважливіші книги — і ось тепер сидить на цьому смердючому складі, чекаючи, коли підготують караван для переходу через Сахару. Шлях цього каравану пролягатиме через Аль-Фаюм.


«Мушу знайти цього клятого Алхіміка»,— подумав він. І сморід тварин здався йому не таким уже й нестерпним.


Зайшов молодий араб, також обтяжений багажем, і привітався з Англійцем.


— Ти куди прямуєш? — поцікавився молодий араб.


— В пустелю,— відповів Англієць і заглибився у читання. Йому було не до балачок. Треба пригадати все, що він вивчив за останніх десять років, адже Алхімік неодмінно влаштує йому іспит.


Молодий араб витягнув книгу й почав читати. Книга була іспанська. «Це добре»,— подумав Англієць. Він знав іспанську краще від арабської, отож, якщо цей юнак прямує до Аль-Фаюму, то буде з ким побалакати у вільний час.«Сміх та й годі»,— подумав юнак, уже вкотре перечитуючи сцену похорону, з якої починалася книга. «Оце вже два роки я беруся її читати й ніяк не можу подолати перші сторінки». Хоча йому й не заважав король, він ніяк не міг зосередитись. Усе ще сумнівався в своєму рішенні. Але розумів важливу річ: будь-яке рішення — це лише початок справи. Приймаючи рішення, людина пірнає в бурхливий потік, а той несе її в такі місця, яких вона й уявити не годна.


«Вирішивши шукати скарб, я не припускав, що працюватиму в крамничці з кришталем»,— подумав юнак. «А тепер ось я вирішив пристати до каравану, хоча теж не знаю, чим це закінчиться».


Сусід його, європеєць, теж читає книгу. Він неприязний, і зовсім не зрадів появі юнака. Вони могли б стати друзями, проте європеєць не забажав підтримати розмову.


Юнак закрив свою книгу. Не хотів уподібнюватись до цього європейця. Дістав з кишені камінці й почав їх підкидати.


Незнайомець раптом вигукнув:


— Ого! Урім і Туммім!


Юнак миттю запхав їх до кишені.


— Вони не продаються,— сказав він.


— Та вони мало чого й варті,— відповів Англієць.— Це звичайний гірський кришталь. В землі є мільйони таких мінералів, але мудреці знають, що таке Урім і Туммім. Я не сподівався, що вони існують і тут.


— Мені їх подарував король,— мовив юнак.


Незнайомець нічого не відповів, тільки запхав руку до кишені й витягнув звідти такі самі камінці.


— Ти сказав — король? — перепитав він.


— Хто повірить, що король може говорити з пастухом,— сказав юнак, цього разу сам бажаючи припинити розмову.— Якраз навпаки. Саме пастухи першими впізнали короля, якого решта світу визнати відмовилася. Тому зовсім не дивно, що королі розмовляють з пастухами.


І він продовжив, побоюючись, що хлопець не збагне, про що йдеться:


— Це з Біблії. З тієї книги, яка мене навчила користуватись Урімом і Туммімом. Ці камінці — єдиний засіб віщування, дозволений Богом. Жреці носили їх на золотій пекторалі.


Юнак зрадів, що опинився на цьому складі.


— Може, це знак,— мовив ледь чутно Англієць.


— Хто розповів тобі про знаки? — зростала з кожною хвилиною цікавість юнака.


— В житті все є знаками,— відповів Англієць, закриваючи журнал, який читав.— У Всесвіті існує мова, зрозуміла для всіх, але, на жаль, уже забута. Я шукаю цю Всесвітню Мову. Ось чому я тут. Бо мушу знайти людину, яка її знає. Алхіміка.


Розмову перервав хазяїн складу.


— Вам пощастило,— повідомив дебелий араб.— Сьогодні ввечері відправляється караван до Аль-Фаюму.


— Але мені треба до Єгипту,— заперечив юнак.


— Таж Аль-Фаюм і є в Єгипті,— здивувався товстун.— Що ти за араб?


Юнак відповів, що він іспанець. Англієць зрадів: хоч і вбраний як араб, юнак теж виявився європейцем.


— Цей знак зветься «фортуною»,— сказав Англієць після того, як товстун вийшов.— Якби я міг, склав би величезну енциклопедію лише з двох слів — «фортуна» й «випадковість». З таких слів і складається Всесвітня Мова.


Те, що він зустрів його з Урімом і Туммімом у руках, сказав Англієць, не було випадковістю. І ще він запитав, чи той також шукає Алхіміка.


— Я шукаю скарб,— зізнався юнак і відразу ж про це пожалкував. Та Англієць не надав його словам великого значення.


— Я теж, певним чином,— сказав він.


— Я навіть не знаю, що таке Алхімія,— заговорив юнак, але в цю мить хазяїн складу гукнув усіх надвір.


— Я — Провідник Каравану,— оголосив темноокий бородань.— У моїх руках життя й смерть кожного, кого я беру з собою. Бо пустеля — примхлива жінка, яка може довести до божевілля.Тут зібралося майже двісті людей та вдвічі більше тварин — верблюдів, коней, ослів, курей. Були жінки, діти й чоловіки з мечами за поясом та рушницями через плече. Англієць мав декілька валіз, набитих книгами. А що галас не вщухав, то Провідник повторив свої слова кілька разів, щоб усі почули.


— Різні люди служать різним богам. Але мій Бог — Аллах, і я клянусь Аллахом, що зроблю все, аби пустеля підкорилася знову. А тепер хай кожен з вас поклянеться іменем Бога, в якого вірить, що виконуватиме мої накази, що б там не було. Непослух у пустелі означає смерть.


Приглушений гомін розійшовся по юрбі. Кожний присягався своєму Богові. Юнак присягнувся Ісусові Христу. Англієць промовчав. Гомін лунав довше, ніж вимагала того звичайна клятва. Люди молилися, благаючи захисту в небес.


Прозвучав протяжний сигнал сурми, й усі сіли верхи на своїх тварин. Юнак з Англійцем незграбно повилазили на верблюдів. Юнакові стало жаль верблюда, нав'юченого тяжкими валізами його попутника.


— Випадковостей не буває,— продовжив Англієць бесіду, розпочату на складі.— Я опинився тут, бо мій приятель почув про араба, який...


Але караван уже рушив і слів не було чути. Хоча юнак здогадувався, про що йдеться: про загадковий ланцюжок, який усе пов'язує і завдяки якому він став спочатку чабаном, тоді побачив двічі один сон, тоді опинився в містечку біля Африки, тоді зустрів на майдані короля, тоді був пограбований, тоді зійшовся з Торговцем Кришталем, тоді...


«Коли наближаєшся до мрії, сенсом життя стає Легенда»,— подумав юнак.Караван рухався на схід. Він вирушав рано-вранці, зупинявся, коли спека ставала нестерпною, а під вечір знову пускався в дорогу. Юнак мало спілкувався з Англійцем, бо той здебільшого читав.


Тому він мовчки спостерігав, як сунуть пустелею люди й тварини. Все тепер дуже відрізнялось від того, що діялося в день від'їзду: тоді панував безлад і гамір, дитячий плач та іржання коней, впереміш із нервовими вигуками погоничів та купців.А в пустелі царювала тиша, яку порушувало тільки завивання вітру й тупіт копит. Навіть погоничі рідко розмовляли між собою.


— Я вже багато разів переходив через ці піски,— розповідав один з них уночі.— Але пустеля така безмежна, а обрії такі далекі, що людина чується малою й мовчить.


Юнак чудово розумів, що мав на увазі погонич, хоча сам був у пустелі вперше. Дивлячись на море чи вогонь, він міг годинами мовчати, не думаючи ні про що, весь у полоні неосяжності й могуті цих стихій.


«Я дечого навчився від овець, дечого — від кришталю»,— подумав він. «Може, навчуся й від пустелі. Вона виглядає старою й мудрою».


Вітер не вщухав. Юнакові згадалось, як цей вітер віяв йому в обличчя на мурах Таріфської фортеці. Тепер він, мабуть, куйовдить злегенька вовну його овець, які й далі шукають їжу та воду в полях Андалузії.


«Це вже не мої вівці»,— подумав він без жалю. «Вони звикли до нового чабана, а про мене забули. Це й добре. Коли постійно мандруєш, наче та вівця, то знаєш, що рано чи пізно надходить мить прощання».


Згадав крамареву дочку, яка, мабуть, давно вже вийшла заміж. Може, за пекаря, може, за пастуха, який також умів читати й розповідав неймовірні історії — зрештою, він був не єдиний такий. Подивувався власній інтуїції — можливо, він теж опановує Всесвітню Мову, що охоплює минуле й сучасне всіх людей. «Це внутрішній голос»,— казала його мама. Юнак починав розуміти, що інтуїція — це несподіване занурення душі у світовий потік життя, в якому сплелися людські історії і з якого можна довідатись усе, бо там усе написано.


— Мактуб,— вимовив юнак, пригадавши Торговця Кришталем.Місцями пустеля була піщана, а місцями — кам'яниста. Коли на дорозі лежав камінь, його обминали, але щоб обійти скелі, треба було робити великий гак. Якщо пісок ставав надто грузьким для верблюдячих копит, шукалося місця, де він був твердішим. Деколи земля була вкрита сіллю з висохлих озер. Тварини тоді пручалися, й погоничі злізали з них, щоб допомогти. Тоді вони несли вантаж на власних плечах, а минувши підступні місця, знову нав'ючували верблюдів. Якби захворів або помер Провідник, погоничі кидали б жереб, щоб вибрати нового.


Все це робилося з однією метою: скільки б не було обходів, караван мусив триматися незмінного напрямку. Подолавши чергову перешкоду, він знову брав курс на зорю, яка вела до оази. Коли люди бачили у вранішньому небі сяйво цієї зорі, вони знали, що попереду їх чекає вода, жінки, фініки й пальми. Лише Англієць цього не знав: він був заглиблений у свої книжки.


Юнак також мав книгу, і читав її в перші дні подорожі. Але йому було цікавіше дивитися на караван і слухати вітер. Коли він краще зрозумів свого верблюда й став йому приятелем, він зовсім закинув книгу. Це був зайвий тягар, хоча юнак і далі вірив у те, що, відкривши книгу, щоразу знайде там щось важливе.


Він потоваришував з погоничем, який їхав поруч. Вечорами біля вогнища юнак описував йому свої вівчарські пригоди.


Під час однієї з таких розмов погонич розповів йому про своє життя.


— Я мешкав поблизу Ель Кайруму,— сказав він.— Мав свій сад, дітей, і життя моє мало бути незмінним до самої смерті. Одного року, коли сад уродив найкраще, ми відправились до Мекки, отож я виконав останній у житті обов'язок. Тепер міг спокійно помирати й тішився цим.


— Одного дня затряслася земля і Ніл вийшов з берегів. Я не думав, що таке трапиться зі мною. Сусіди боялися, що повінь знищить оливкові дерева, дружині було страшно за наших дітей. Мене ж лякало те, що все моє майно загине. Та що тут вдієш. Земля була спустошена, і я мусив якось заробляти на життя. Тому й став погоничем верблюдів. Тепер я розумію слова Аллаха: не треба боятися невідомого, бо ми можемо здобути все, що захочемо. Нам страшно втратити те, чим володіємо — життя, майно. Але страх зникає, коли зрозуміти, що й наші долі, й уся світова історія написані однією Рукою.Іноді цей караван зустрічався з іншими. Завжди один з них мав те, чого бракувало другому — неначе справді все було написане однією Рукою. Зібравшись навколо вогню, погоничі розмовляли про піщані бурі й оповідали різні байки про пустелю.


Часом з'являлися загадкові чоловіки у відлогах; це були бедуїни, які охороняли караванні шляхи. Вони застерігати від грабіжників та дикунських племен. З'являлися й щезали мовчки, вбрані з голови до ніг у чорне. Виднілися лише їхні очі.Одного вечора до вогнища, біля якого сиділи Англієць з юнаком, підійшов погонич верблюдів.


— Ходять чутки про війну між племенами,— сказав він.


Запала тиша. Юнак відчув напругу й страх, хоча ніхто й не озивався. Але він уже знав мову без слів, Всесвітню Мову.


Англієць поцікавився, чим це їм загрожує.


— Коли ти в пустелі, назад вороття немає,— відповів погонич.— А коли немає дороги назад, треба думати про дорогу вперед. На все воля Аллаха.


І він прорік оте таємниче слово: Мактуб.


— Ти б більше уваги вділяв караванові,— порадив Англійцеві юнак, коли погонич відійшов.— Ми часто йдемо в обхід, але не сходимо з курсу.


— А ти б більше читав,— відповів Англієць.— Книжки схожі на каравани.Довжелезна валка людей і тварин рухалася дедалі швидше. Тепер не тільки вдень, але й вечорами біля вогнищ — де мандрівники звичайно розмовляли — панувала тиша. А одного дня Провідник Каравану вирішив, що відтепер вони взагалі не розводитимуть вогню, щоб не привертати до себе уваги.


Тварин тепер розташовували колом, а люди спали всередині, ховаючись від нічного холоду. Провідник звелів також виставляти озброєну варту.Однієї ночі Англійцеві не спалося. Він покликав юнака й вони вирішили прогулятися довколишніми дюнами. Був повний місяць, і юнак описав Англійцеві своє життя.


Англієць був у захваті, коли хлопчина розповів про працю у крамничці та про досягнутий там успіх.


— Цей принцип керує всім,— сказав він.— В Алхімії це зветься Світовою Душею. Коли прагнеш чогось усім серцем, тоді ти найближче до Світової Душі. Ця сила завжди позитивна.


Він також сказав, що цей дар належить не тільки людині, бо все на Землі має душу — мінерали, рослини, тварини й навіть звичайні думки.


— Все на Землі постійно змінюється, бо Земля жива... і має душу. Ми — частка цієї Душі, тому рідко усвідомлюємо, що вона все робить для нас. Але ти, мабуть, помітив, що в крамничці навіть кришталь тобі допомагав.


Юнак мовчки дивився на місяць і білий пісок.


— Я стежив, як караван перетинає пустелю,— сказав нарешті він.— Вони обоє говорять однією мовою, тому пустеля його пропускає. Вона перевіряє кожен його крок, щоб він їй пасував. Лише так йому буде дозволено дійти до оази. Бо коли покладатися лише на відвагу, не розуміючи цієї мови, можна загинути першого ж дня.


Вони удвох дивилися на місяць.


— Це — магія знаків,— вимовив юнак.— Я бачив, як погоничі читали пустельні знаки, а душа каравану розмовляла з душею пустелі.


Англієць сказав:


— Треба мені звернути увагу на караван.


— А мені — почитати твої книжки,— сказав юнак.То були дивні книжки. Йшлося там про ртуть, сіль, драконів, королів, і годі було щось втямити. Але майже скрізь повторювалася одна ідея: все походить з єдиного джерела.


В одній книжці він прочитав, що найважливіший текст Алхімії складався з кількох рядків, викарбуваних на поверхні звичайного смарагда.— Це — Смарагдова Табула,— пояснив Англієць, пишаючись, що знає такі речі.


— Для чого ж тоді всі ці книги? — здивувався юнак.


— Щоб ми ті рядки зрозуміли,— відповів не дуже впевнено Англієць.Книга, яка зацікавила хлопця найбільше, розповідала про відомих алхіміків. Ці люди присвячували ціле своє життя очищенню металів у лабораторіях; вони вірили, що, коли протягом багатьох років розігрівати метал, він втрачає всі свої індивідуальні властивості, залишаючи екстракт — Світову Душу. Ця Унікальна Субстанція давала алхімікам змогу пізнати все на Землі, бо була мовою благодаті, якою спілкувався світ. Цей Архитвір, як його назвали, складався з двох частин — рідкої й твердої.


— Чи не можна просто спостерігати за людьми і знаками, щоб зрозуміти цю мову? — запитав юнак.


— В тебе манія до спрощення,— відізвався роздратовано Англієць.— Алхімія — серйозна справа. Треба в усьому наслідувати старих майстрів.


Юнак довідався, що рідка частина Архитвору називається Еліксиром Життя; вона виліковує всі хвороби, запобігаючи старінню. Тверда частина має назву Філософського Каменя.


— Філософський Камінь знайти нелегко,— сказав Англієць.— Алхіміки роками спостерігали у своїх лабораторіях за вогнем, яким очищали метали. Споглядання вогню поступово привело їх до відмови від суєтного світу. Очищаючи метали, вони очищали самих себе.


Юнак згадав Торговця Кришталем. Той казав, що, очистивши вітрину від бруду, він сам звільнився від поганих думок. Юнак щоразу переконувався, що Алхімію можна вивчити на досвіді звичайного життя.


— Крім того,— сказав Англієць,— Філософський Камінь має одну надзвичайну властивість. Крихітний уламочок цього каменя може перетворити величезну кількість простого металу в золото.


Почувши це, юнак прийшов у ще більший захват. Уявив собі, як зможе, набравшися трохи терпіння, перетворювати будь-що у золото. Він перечитав життєписи людей, яким це вдалося: Гельвецій, Еліас, Фулканеллі, Ґебер. То були дивовижні історії — кожен з них прожив до кінця Особисту Легенду. Вони мандрували, зустрічалися з магами, творили чудеса перед маловірними й володіли Філософським Каменем та Еліксиром Життя.Проте, коли юнак захотів з'ясувати, як оволодіти Архитвором, він цілковито розгубився. Там були лише малюнки, закодовані інструкції й незрозумілі тексти.— Чому вони так все ускладнюють? — запитав він якось в Англійця. Той мав кепський настрій, бо нудився без своїх книжок.


— Щоб зрозумів тільки той, хто готовий нести за це відповідальність,— відповів Англієць.— Уяви, що всі почнуть перемінювати свинець у золото. Золото втратить свою вартість. Лише ретельні й наполегливі оволодівають Архитвором. Ось чому я тут, в пустелі. Мушу знайти справжнього Алхіміка, який допоможе все те розшифрувати.


— Коли були написані ці книги? — запитав юнак.


— Багато століть тому.


— Але тоді ще не існувало друку,— почав доводити юнак,— тож мало хто міг дізнатись про Алхімію. Для чого ж таки ця дивна мова й малюнки?


Англієць на це не відповів. Сказав, що кілька днів стежив за караваном, але не відкрив нічого нового. Помітив тільки, що почастішали розмови про війну.Одного дня хлопець віддав Англійцеві книжки.


— Ну, і чого ти навчився? — запитав нетерпляче Англієць. Хотів поговорити, щоб не думати про війну.


— Я довідався, що світ має Душу й той, хто зрозуміє цю Душу, зрозуміє мову речей. Я дізнався, що багато алхіміків прожили свою Легенду, відкривши в результаті Світову Душу, Філософський Камінь та Еліксир Життя. Але, передусім, я зрозумів — все це настільки просто, що його можна записати на грані смарагда.


Англієць був розчарований. Роки досліджень, магічні символи, незнайомі слова, лабораторне обладнання — а на юнака воно не справило жодного враження. «Мабуть, душа у нього надто примітивна»,— подумав він.


Він забрав книжки й запакував їх у свої валізи.


— Краще спостерігай за караваном,— сказав він.— Мені від цього жодної користі.


Юнак знову почав споглядати пустельну тишу і збиваний копитами пісок. «Кожен вчиться по-своєму»,— мовив він сам до себе. «Він не так, як я, я не так, як він. Але ми обоє шукаємо кожен свою Легенду й за це я його шаную».Караван тепер рухався вдень і вночі. Бедуїни у відлогах з'являлися чимраз частіше, а погонич верблюдів — який став юнаковим приятелем — пояснив, що війна між племенами вже розпочалася. Їхнє щастя, якщо караван дійде до оази.


Тварини виснажились, чоловіки здебільшого мовчали. Найгірше було вночі, коли звичайне верблюдяче скигління — яке досі так і сприймалося — тепер викликало страх, бо могло віщувати початок нападу.


Погонич, однак, не вельми переймався загрозою війни.


— Я живу,— сказав він якось юнакові, ласуючи разом з ним фініками.— Коли їм, думаю про їжу. Коли в дорозі, дбаю про дорогу. Почнеться війна, ну то що ж,— для смерті будь-який день не гірший від іншого. Бо я не живу ані минулим, ані майбутнім. Мене цікавить лише те, що тут і тепер. Зумієш жити тут і тепер — будеш щасливим. Побачиш, що пустеля живе своїм життям, небо всипане зірками, а війни йдуть, бо це притаманно людям. Життя стане святом, великим карнавалом, бо життя — це мить, яку ми проживаємо саме тепер.


Через два дні, готуючись до сну, юнак пошукав зорю, яка була для них орієнтиром. Йому здалось, ніби обрій понижчав, бо над поверхнею пустелі з'явилися сотні зірок.


— Це оаза,— сказав погонич.— Чого ж ми не йдемо туди негайно?


— Бо треба спати.Юнак прокинувся разом із сонцем. Попереду, там, де вночі мерехтіли зірки, через усю пустелю простяглися нескінченною смугою фінікові пальми.


— Ми досягли свого! — вигукнув Англієць, який також щойно прокинувся.


Але юнак зберігав спокій. Йому було затишно серед пустельної тиші, й він волів просто дивитись на дерева. На нього ще чекає довга дорога до Пірамід, і цей ранок залишиться тільки у споминах. Але ця мить, це свято, про яке говорив погонич, була тут і тепер, і він хотів її прожити мов спогад чи мрію. Прийде час, і образ цих пальм перейде у згадку. Нині, однак, він обіцяє тінь, воду і захисток. Скигління верблюда свідчило про небезпеку, а фінікові пальми провіщають чудо.


«Все на світі має свою мову»,— подумав юнак.«Минають часи, проходять каравани»,— міркував Алхімік, стежачи, як сотні людей і тварин входять до оази. Люди галасували, курява затьмарювала сонце пустелі, а діти були в захваті від появи в оазі чужинців. Алхімік бачив, як вожді племені привітали Провідника Каравану й розпочали з ним бесіду.


Але не це цікавило Алхіміка. Безліч разів люди приходили й знову відходили, а пустеля лишалася незмінною. Її пісками блукали королі й жебраки, вітер постійно змінював обриси дюн, але дюни були ті самі, знайомі йому ще з дитинства. Завжди цікаво було бачити радість, яка охоплювала подорожніх, коли посеред жовтої землі й синього неба їм раптом впадав у вічі зелений колір пальм. «Можливо, Бог і сотворив пустелю для того, аби люди могли натішитись пальмами»,— подумав він.


Вирішив зосередитись на практичніших справах. Знав, що з цим караваном прибув чоловік, якому він має передати деякі свої секрети. Так сказали знаки. Він ще не бачив цього чоловіка, але розпізнає його досвідченим оком, коли той з'явиться. Сподівався, що той виявиться не гіршим від попереднього учня.«І чому ці речі треба передавати з вуст в уста?» — подумав він. Принаймні, не тому, що це якісь таємниці; Бог легко розкрив свої таємниці усім створінням.


Мав для цього єдине пояснення: речі, що передаються таким чином, походять з абсолюту, з Чистого Буття, а його неможливо передати ні малюнками, ні словами.


Люди ж так захоплюються малюнками й словами, що забувають Мову Світу.Юнак не вірив власним очам: це було не джерело, оточене кількома пальмами, як на книжкових малюнках,— оаза виявилась більшою від деяких містечок в Іспанії. Вона складалася з трьохсот джерел, п'ятдесяти тисяч пальм і безлічі розкиданих скрізь барвистих наметів.


— Мов у Тисячі й одній ночі,— сказав Англієць, якому не терпілося зустріти Алхіміка.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги