Їх оточували дітлахи, що витріщалися на прибулих. Чоловіки розпитували про військові дії, а жінки розглядали привезені тканини й коштовності. Тиша пустелі тут здавалася сном; подорожні безупинно балакали, реготали й галасували, ніби, вибравшись зі світу духів, знов опинилися серед людей. Були щасливі й радісні.


Вже не треба було думати про небезпеку, бо оази, як пояснив юнакові погонич, завжди вважалися нейтральними територіями, адже мешкали там переважно жінки й діти. Битви велися тільки в пустелі, а оази були місцем захистку.


Провідник Каравану ледве позбирав їх усіх, щоб дати вказівки. Мали тут лишатися, доки не скінчиться війна між племенами. Вони гості і житимуть у наметах разом із мешканцями оази; їм відступлять кращі місця. Такий закон гостинності. Тоді він звелів, щоб усі, включно з вартовими, здали зброю людям, визначеним вождями племені.


— Таке правило Війни,— пояснив Провідник.— Оаза не надає притулку військам і військовим.


Англієць, на юнаків подив, витягнув з торби хромований револьвер і вручив його чоловікам, що збирали зброю.


— Навіщо тобі той револьвер? — запитав юнак.


— Так легше довіряти людям,— відповів Англієць. Був радий, що завершуються його пошуки.


Юнак тим часом думав про свій скарб. Чим ближче до мрії, тим більше перешкод. Мабуть, уже не діяло те, що старий король назвав «фортуною початківця». Навпаки, у пошуках Легенди він постійно наштовхувався на нові випробування своєї наполегливості й відваги. Тому не треба поспішати, не слід гарячкувати. Інакше не побачити знаків, поставлених Богом на його шляху.


«Це Бог поставив їх на моєму шляху»,— вражено подумав юнак. Досі він сприймав знаки, як частку цього світу. Як їжу або сон, жагу кохання або пошуки праці. Він ніколи не думав, що це — мова, якою Бог підказує нам, що маємо робити.


«Не поспішай»,— нагадав він сам собі. «Як казав погонич: настав час їсти — їж. Пора в дорогу — йди».Першого дня заснули втомлено всі,— Англієць теж. Юнак опинився далеко від нього, в шатрі з п'ятьма парубками його віку. Всі вони мешкали в пустелі й хотіли почути розповіді про великі міста.


Юнак розказав їм про життя чабана і збирався вже описувати свої пригоди у крамничці з кришталем, коли до шатра увійшов Англієць.


— Шукаю тебе цілий ранок,— сказав він, викликавши хлопця з намету.— Допоможи розшукати Алхіміка.


Спочатку вони хотіли знайти його самі. Алхімік мав би жити не так, як інші, до того ж у його наметі мала би постійно горіти піч. Вони шукали скрізь, виявивши, що оаза значно більша, ніж вони уявляли; там були сотні наметів.


— Ми змарнували цілий день,— поскаржився Англієць, коли вони присіли біля якогось джерела.


— Може, краще когось запитати,— запропонував юнак.Англієць не хотів говорити нікому про своє перебування в оазі, тому він вагався. Та зрештою погодився й попросив зробити це юнака, бо той краще володів арабською. Юнак підступив до жінки, яка прийшла до джерела наповнити бурдюк водою.


— Добрий вам вечір, добродійко. Чи ви не скажете, де мешкає Алхімік?


Жінка відповіла, що нічого не знає й поспіхом забралася геть. Але перед цим порадила хлопцеві не розмовляти більше з жінками, вбраними у чорне, бо то заміжні жінки. Він мусить шанувати Традицію.


Англієць був розчарований. Його подорож видавалася марною. Юнак також засмутився,— адже і його приятель шукав свою Легенду. А коли чогось прагнути, цілий Всесвіт змовляється, щоб допомогти, казав старий король. Він не міг помилитися.


— Раніше я не чув про алхіміків,— сказав юнак.— Може, й тут про них ще не чули.


В Англійця засяяли очі.— Саме так! Мабуть, тут і не знають, хто такі алхіміки! Питай-но, хто тут лікує хвороби!


До джерела підходили жінки, вбрані у чорне, але юнак, попри Англійцеві наполягання, не заговорив до жодної з них. Нарешті з'явився чоловік.


— Чи хтось тут лікує хвороби? — запитав юнак.


— Хвороби лікує Аллах,— злякано відповів чоловік.— А ви шукаєте чаклунів.— Зацитувавши кілька рядків з Корану, він зник.


Підійшов ще один чоловік. Він був сивий і мав при собі невеличке відерце. Юнак повторив запитання.


— Навіщо він вам? — поцікавився араб.


— Бо мій товариш уже кілька місяців мандрує, шукаючи зустрічі з ним,— відказав юнак.


— Якщо тут і є такий чоловік, він неймовірно могутній,— сказав після паузи араб.— Навіть племінні вожді не сміють бачитися з ним будь-коли. На це потрібна його згода. Зачекайте до кінця війни. Тоді йдіть звідси разом із караваном. Не варто втручатися в життя оази,— порадив він, відходячи.


Але Англієць тріумфував. Вони натрапили на слід.Врешті з'явилася дівчина, яка не була вбрана в чорне. Вона тримала на плечі глечик, а на голові мала чадру, хоча обличчя й лишалося відкритим. Юнак наблизився до неї, щоб запитати про Алхіміка.Цієї ж миті зупинився час, і Світова Душа заповнила його єство. Коли він побачив ці чорні очі, цю ледь вловиму посмішку на вустах, то збагнув найважливішу частину Мови, якою говорить світ. Мови, яку всі розуміють у власному серці. То була Любов. Старша від людства, давніша від пустелі. Коли зустрічалися дві пари очей, вона завжди вибухала з тією ж силою, що й тепер, біля джерела. Дівчина всміхнулася, і це був знак — знак, якого він чекав, не знаючи про це, ціле життя. Знак, якого він марно шукав у вівцях і книжках, у кришталі й пустельній тиші.


Це була найчистіша мова світу, без жодних пояснень, бо їх не потребує Всесвіт, линучи крізь безконечний простір. Цієї миті юнак відчув, що перед ним стоїть його дружина, й вона також збагнула це без слів. Він був у цьому переконаний, хоча батьки й казали йому, що, перш ніж одружитися, треба довго залицятися, свататись, збирати гроші. Але ті, хто так думав, не знали Всесвітньої Мови, бо коли зануритися в неї, легко зрозуміти, що в цьому світі тебе завжди хтось чекає — чи то в пустелі, чи у великому місті. А коли сходяться двоє таких людей і зустрічаються їхні очі, зникає минуле й майбутнє. Існує тільки ця мить і неймовірна впевненість, що все на світі написане однією Рукою. Рукою, яка пробуджує Любов і творить для кожної душі споріднену їй душу. Без цього всі мрії втрачають сенс.


«Мактуб»,— подумав юнак.Англієць його поштурхав: «Ну, запитай же її!»


Юнак підступив до дівчини й посміхнувся їй у відповідь.


— Як тебе звати? — запитав він.


— Фатіма,— відповіла дівчина, відводячи погляд.


— Так називають жінок і в нас.


— Це ім'я доньки Пророка,— сказала Фатіма.— Воїни рознесли його по світу.


Чарівна дівчина згадувала воїнів з гордістю. Англієць підштовхнув юнака, й той запитав про чоловіка, котрий лікує хвороби.— Цей чоловік знає всі таємниці,— відповіла вона.— Він спілкується з пустельними джинами.


Джинами називали духів. Дівчина показала на південь, де мешкав цей дивний чоловік.


Тоді наповнила свій глек водою й пішла. Англієць побіг шукати Алхіміка. А хлопець ще довго сидів біля джерела, думаючи про те, що одного дня левант приніс йому аромат цієї жінки, що він покохав її раніше ніж зустрів, і що тепер завдяки цьому коханню йому відкриються всі скарби світу.Наступного дня юнак знову прийшов до джерела, щоб зустріти дівчину. На його подив, там був Англієць.


— Я чекав цілий день, до вечора,— сказав той.— Він з'явився з першими зірками. Я розповів йому про свої пошуки. Він запитав, чи я вже перетворював свинець у золото. Я відповів, що саме цього й хочу навчитися. А він сказав мені зробити ще одну спробу. Так і сказав: «Спробуй ще раз».


Юнак мовчав. Англієць подолав такий довгий шлях, аби почути те, що й так уже знав. Юнак пригадав, як колись віддав шість овець королю, почувши дуже подібну пораду.


— Ну, то спробуй,— сказав він Англійцеві.


— Я так і зроблю. Відразу ж.


Коли Англієць пішов, з'явилась Фатіма й наповнила глечик водою.


— Я прийшов сказати одну річ,— розпочав юнак.— Будь моєю дружиною. Я люблю тебе.


Дівчина випустила з рук посудину, розіллявши воду.


— Я чекатиму тебе тут щодня. Я перейшов пустелю в пошуках скарбу, який є десь біля Пірамід. Війна була для мене прокляттям. А тепер вона стала благословенням, бо звела мене з тобою.


— Війна колись закінчиться,— відповіла дівчина.


Юнак обвів поглядом фінікові пальми. Він був вівчарем і може стати ним знову. Фатіма дорожча за скарб.


— Воїни шукають скарби,— сказала дівчина, немов прочитавши його думки.— А жінки пустелі ними пишаються.Ще раз наповнила глечик і відійшла.Юнак щодня чекав Фатіму біля джерела. Він розповів їй про своє життя чабана, про короля й крамничку з кришталем. Вони стали друзями, і кожен день — окрім тих хвилин, коли він був з нею,— здавався йому нескінченним.


Минув майже місяць в оазі, коли Провідник Каравану скликав усіх на нараду.


— Невідомо, коли скінчиться війна, тому ми не можемо продовжити подорож,— сказав він.— Бої, буває, тягнуться довго, навіть роками. Обидві сторони дуже сильні, й воїни захищають свою честь. Це не битва добра супроти зла. Це — війна армій, які змагаються за рівновагу сил, а коли починається такий бій, він триває довше ніж звичайно, бо Аллах підтримує обидві сторони.


Люди розійшлися. Ввечері юнак зустрівся з Фатімою й розповів їй про нараду.


— Вже другого дня після нашої зустрічі,— сказала Фатіма,— ти признався, що кохаєш мене. Пізніше ти розповів мені про Всесвітню Мову і Світову Душу. Тепер я стала твоєю частинкою.


Юнак прислухався до її голосу, що був наче шелестіння вітру в пальмах.


— Я давно тебе чекала тут, біля джерела. Я не дбала про минуле, про Традицію й про те, як мала би поводитись жінка пустелі. З дитинства я мріяла отримати від пустелі дарунок. Нарешті я отримала цей дар, тобто тебе.


Юнак хотів взяти її за руку. Але в руках Фатіма тримала глечик.


— Ти розповів про свої мрії, про короля і скарб. Ти розповів про знаки. Тепер я не боюся нічого, бо ці знаки звели нас із тобою. Я тепер частинка твоєї мрії, твоєї, як ти кажеш, Особистої Легенди. Тому я хочу, щоб ти досягнув свого. Якщо треба зачекати до кінця війни, то зачекай. Але, якщо мусиш піти раніше, йди за своєю Легендою. Вітер міняє обриси дюн, але пустеля залишається, якою була. Так буде й з нашим коханням.


— Мактуб,— сказала вона.— Якщо я частинка твоєї Легенди, колись ти повернешся.Після цієї зустрічі з Фатімою юнак зажурився. Він згадав пастухів, які вже мали дружин. Всім їм було нелегко розлучатися, коли надовго вирушали в поля. Любов вимагала, щоб вони залишалися з коханими.


Наступного дня він сказав усе це Фатімі.


— Пустеля забирає наших чоловіків і деколи не повертає,— відповіла вона.— Ми звикли до цього. Ті, хто не вернувся, живуть у хмарах, у звірах, у воді. Вони стають частинками усього — стають Світовою Душею. Дехто повертається. Тоді радіють усі жінки, бо вірять, що колись повернуться й їхні чоловіки. Дивлячись на цих жінок, я заздрила їхньому щастю. Тепер і я чекатиму. Я — жінка пустелі й пишаюся цим. Я хочу, щоб мій чоловік був вільним, як вітер. А якщо треба буде, я знайду його в хмарах, у звірах, у воді.Юнак пішов шукати Англійця. Хотів розповісти йому про Фатіму. Він здивувався, коли побачив, що той побудував біля шатра маленьку піч. Це була дивна піч, зверху на ній стояла прозора колба. Англієць розпалював піч дровами й дивився на пустелю. Його очі були жвавіші ніж тоді, коли він читав свої книжки.


— Це перший етап моєї праці,— сказав він.— Я мушу відділити зайву сірку. І не повинен боятися невдачі. Страх перед невдачею — ось що заважало мені осягнути Архитвір. Тепер я починаю те, що міг би розпочати десять років тому. Добре, принаймні, що не двадцять.


Він далі розігрівав піч, вдивляючись у пустелю. Юнак сидів коло нього, поки пустеля не порожевіла у призахідньому сонці. Йому раптом забаглося піти туди, щоб довідатись, чи тиша пустелі не містить у собі відповідей на його питання.


Якийсь час він брів навмання, стараючись не згубити з виду пальми оази. Прислухався до вітру й намацував каміння під ногами. Час від часу він знаходив мушлю, бо колись давно ця пустеля була морем. Сів на камінь і відчув, як його заворожує обрій. Не міг відділити почуття любові від бажання володіти Фатімою, але вона була жінкою пустелі, тож тільки пустеля могла йому допомогти.


Коли він так сидів, заглибившись у думки, відчув над головою якийсь порух. Глянувши вгору, побачив високо в небі двійко яструбів.Він дивився, як яструби вимальовують різні фігури в повітрі. Політ був цілком довільним, але юнак вловлював у ньому певний сенс. Не міг, однак, цього сенсу збагнути. Слідкував за рухом птахів, намагаючись його розгадати. Може, пустеля таки зуміє пояснити йому, яка вона — любов без володіння?


Його почало хилити до сну. В глибині душі він волів бути при повній свідомості, а водночас хотілося спати. «Занурююсь у Мову Світу, все на землі набуває сенсу... навіть політ яструбів»,— мовив він до себе. Він відчував вдячність за свою любов до жінки. «Коли кохаєш, усе набуває великого сенсу»,— подумав він.


Зненацька один з яструбів стрімголов кинувся вниз, напавши на другого. В цю мить перед юнаком промайнув раптовий образ: на оазу, звівши мечі, насувається військо. Видіння тут же зникло, але воно його приголомшило. Він чув розповіді про міражі й деякі навіть сам бачив: це були бажання, матеріалізовані над пісками пустелі. Але ж він ніколи не бажав, щоб до оази вторглася армія.


Хотів про це забути й повернутись до роздумів. Знову спробував зосередитись на рожевих контурах пустелі й на камінні. Та щось йому заважало.


— Не забувай про знаки,— казав старий король. Юнак подумав про Фатіму. Знову пригадав своє видіння й відчув, що це відбудеться насправді.


Зробив зусилля, щоб вийти зі свого трансу. Підвівся й попрямував назад до пальм. І знов усвідомив, як багато є різних мов: цього разу в пустелі було спокійно, а небезпека чатувала в оазі.Погонич верблюдів сидів під пальмою, спостерігаючи за заходом сонця. Він побачив юнака, який з'явився з-поза дюн.


— Насувається військо,— повідомив хлопчина.— Я мав видіння.


— Пустеля наповнює людські серця видіннями,— відповів погонич.


Але юнак розповів йому про яструбів — як, стежачи за їхнім польотом, він раптом занурився у Світову Душу.Погонич зрозумів юнака. Він знав: все, що є на землі, приховує в собі історію цілого світу. Можна розкрити книгу на будь-якій сторінці, можна подивитись на чиюсь долоню, на карту з колоди, на політ птахів — на що б не глянути, завжди можна вловити зв'язок із тим, що має статися. Фактично, не ці речі самі по собі показують щось, а люди, вдивляючись у них, занурюються у Душу Світу.


У пустелі було багато чоловіків, які заробляли на життя тим, що вміли проникати в глибини Світової Душі. Їх називали провидцями, й вони наводили острах на жінок і старих. Воїни рідко коли з ними радились, бо годі починати бій, знаючи, що тобі приречена смерть. Воїнам подобався смак битви і смак невідомості; майбутнє написане Аллахом, а все, що Він написав — людям на благо.


Тому Воїни жили лише теперішнім, бо воно повне несподіванок, і треба встигати відповісти на безліч питань: Де меч ворога? Де його кінь? Якого удару завдати, щоб лишитися живим?


Погонич верблюдів Воїном не був, тому він радився з провидцями. Слова багатьох справджувались, хоч дехто й помилявся. Якось один із них, найстарший і найгрізніший, запитав, чому погонич так цікавиться майбутнім.


— Ну... щоб робити різні речі,— відповів той.— Щоб змінювати те, що не подобається.


— Тоді воно не стане твоїм майбутнім,— сказав провидець.


— Ну, може, я хочу знати майбутнє, щоб бути до нього готовим.


— Якщо має статися щось добре, це буде приємною несподіванкою,— вів своє провидець.— Якщо ж погане, страждатимеш передчасно.


— Я хочу знати майбутнє, бо я — людина,— сказав нарешті погонич.— А люди будують життя з думкою про майбутнє.


Провидець промовчав. Він славився тим, що гадав на галузках; кинувши їх на землю, тлумачив усе залежно від того, як вони впали. Того дня він цього не зробив. Загорнув галузки у шматок тканини й запхав їх до кишені.


— Я живу, провіщаючи людям майбутнє,— сказав він.— Я знаю мову галузок і знаю, як з їх допомогою проникати туди, де все написано. Там я можу читати минуле, відшукувати забуті речі й розуміти знаки сучасного. Коли до мене звертаються люди, я не розкриваю їм майбутнього, я тільки вгадую його. Майбутнє належить Богові, й лише він відкриває його за надзвичайних обставин. Як я вгадую майбутнє? Завдяки знакам сучасного. Секрет тут, у теперішньому часі. Придивляючись до сучасного, можна його поліпшити. А коли поліпшиш сучасність, то й прийдешнє зміниться на краще. Забудь про майбутнє й живи щодня згідно з Писанням, тому що Бог дбає про своїх дітей. Кожен день несе у собі Вічність.Погонич верблюдів запитав, за яких надзвичайних обставин Бог дозволяє побачити майбутнє.


— Коли Він сам його показує. А Бог відкриває майбутнє лише тоді, коли воно написане так, щоб його змінити.«Бог показав юнакові майбутнє»,— подумав погонич. Чому саме його обрав він своїм знаряддям?


— Піди до вождів племені,— сказав погонич верблюдів.— Розкажи їм про військо, що наближається.


— Вони ж мене засміють.


— Це чоловіки пустелі, вони звикли до знаків.


— Тоді вони вже й самі все знають.


— Це якраз не їхня справа. Вони вірять, що коли Аллах захоче, щоб вони щось знали, хтось їм про це скаже. Так було завжди. Нині цим вісником станеш ти.


Юнак подумав про Фатіму. І вирішив, що піде до вождів.— Я бачив у пустелі знаки,— сказав юнак вартовому, котрий стояв біля входу до величезного білого шатра в центрі оази.— Мушу зустрітися з вождями.


Вартовий нічого не відповів. Зник на якийсь час у шатрі й повернувся разом із молодим арабом в золотисто-білому одязі. Юнак розповів йому про побачене. Той звелів зачекати, і щез у шатрі.


Настав вечір. За цей час у шатрі побували різні воїни й купці. Одне за одним загасли вогнища, і в оазі стало тихо, мов у пустелі. Лише у великому шатрі світилися вогні. Увесь цей час юнак думав про Фатіму й ніяк не міг збагнути останню з нею розмову.Нарешті, після довгого чекання, вартовий запросив юнака досередини.


Хлопець був вражений тим, що побачив. Він і уявити не міг, що посеред пустелі може бути щось подібне. Долівка була встелена розкішними килимами, а згори звисали золоті ковані світильники, в кожному з яких палала свіча. Вожді племені сиділи півколом у глибині шатра, спираючись на гаптовані шовком подушки. Снували слуги зі срібними тацями, заставленими приправами й чаєм. Інші служники підтримували вогонь у кальянах. Повітря було насичене солодким ароматом диму.


Там було вісім вождів, але юнак відразу ж виділив серед них найголовнішого — араба в золотисто-білих шатах, який сидів у центрі. Біля нього був той самий молодий араб, з котрим він розмовляв раніше.


— Хто цей чужинець, який говорить про знаки? — запитав один з вождів, розглядаючи хлопця.


— Це я,— відповів юнак. І розповів, що бачив.


— Чого б це пустеля відкривала таке чужому, коли ми живемо тут уже стільки поколінь? — засумнівався інший вождь.


— Того, що мої очі ще не звикли до пустелі,— сказав юнак.— Я можу побачити те, чого не завважать місцеві, бо для них пустеля надто знайома.


«А ще того, що я знаю про Світову Душу»,— подумав він. Але нічого не сказав, бо араби йому б не повірили.


— Оаза — нейтральна територія. Ніхто не сміє напасти на оазу,— мовив третій вождь.


— Я розповів те, що бачив. Якщо не вірите, нічого не робіть.


Чоловіки почали завзято сперечатися. Вони говорили на арабському діалекті, якого юнак не розумів, але коли він намірився вийти, вартовий його не пустив. Юнак налякався; знаки свідчили, що ситуація погіршилась. Він пошкодував, що розповів усе це погоничеві верблюдів.


Раптом найстарший вождь у центрі ледь помітно всміхнувся, й юнак полегшено зітхнув. Цей чоловік не брав участі в дискусії й не вимовив досі ані слова. Але юнак уже знав Мову Світу й відчув у шатрі заспокійливі хвилі. Інтуїція йому підказувала, що він добре вчинив, прийшовши сюди.Дискусія припинилася. Вожді чекали, що скаже найстарший. Той повернувся до хлопця: цього разу вираз його обличчя був стриманий і холодний.


— Дві тисячі років тому в далекому краю спочатку кинули в темницю, а потім продали у рабство чоловіка, який вірив у сни,— мовив старий вождь.— Наші купці викупили того чоловіка й привезли його до Єгипту. Ми знаємо, що той, хто вірить у сни, повинен уміти їх тлумачити.


«Але не завжди знає, як їх здійснити»,— згадав юнак стару циганку.


— Коли фараонові приснилися худі й товсті корови, той чоловік врятував Єгипет від голоду. Його звали Йосифом. Він також був чужинцем у чужій землі, маючи приблизно стільки ж років, як і ти.


Він витримав паузу. Очі його й далі були непривітні.


— Ми завжди дотримуємось Традиції. Традиція врятувала тоді Єгипет від голоду, а єгиптян зробила найзаможнішим народом. Традиція навчає чоловіків, як переходити пустелю й як одружувати дітей. За Традицією оази вважаються нейтральними територіями, бо належать обом сторонам і роблять їх взаємно уразливими.


Ніхто не мовив ані слова, і старий продовжував.


— Проте, згідно з Традицією ми маємо вірити у послання пустелі. Пустеля — наш учитель.


Старий подав знак, і всі підвелися. Нарада закінчилась. Кальяни були загашені, а вартові виструнчились. Юнак зібрався йти, але старий заговорив знову.


— Завтра ми порушимо угоду, за якою ніхто в оазі не має права носити зброю. Протягом дня ми пильнуватимем за ворогом. Після заходу сонця всі знову віддадуть мені зброю. За кожних десятьох мертвих ворогів ти отримаєш по золотій монеті. Але не можна оголити меча, не вживши його в бою. Зброя примхлива, як і пустеля, тому, якщо нею не скористатися, наступного разу вони може не спрацювати. Якщо бодай один меч не буде завтра задіяний, ми випробуємо його... на тобі.Коли юнак покинув шатро, над оазою світив повний місяць. Він попрямував до свого намету.


Був настрашений тим, що сталося. Занурився у Світову Душу, а тепер може заплатити за це власним життям. Яка жахлива ставка! Але ж він постійно ризикував відтоді, як продав овець задля своєї Легенди. Та й, як казав погонич верблюдів, померти завтра не гірше ніж будь-коли. Кожен день був однаково добрий, щоб прожити його, або покинути цей світ. Все залежало від єдиного слова: Мактуб.


Мовчки йшов, ні в чому не розкаюючись. Якщо він завтра помре, це тому, що Бог не захотів змінити майбутнє. Але помре, перетнувши протоку, працювавши у крамничці з кришталем, пізнавши пустельну тишу й очі Фатіми. Відтоді, як покинув дім, він жив насиченим життям. І помре, пізнавши значно більше світу, ніж інші пастухи. Він цим пишався.


Зненацька почув страшенний гуркіт. Раптовий шквал вітру пожбурив його на землю. Знялася хмара куряви, заступивши собою місяць. Над ним, ставши дибки, навис із пронизливим іржанням велетенський білий кінь.


Юнак нічого не бачив, але коли курява всілась, він затремтів від жаху. Верхи на коні сидів наїзник, весь у чорному, із соколом на лівому плечі. На голові він мав тюрбан, а ціле обличчя, крім очей, закривала чорна хустка. Він нагадував гінця з пустелі, та постава його була значно могутніша, ніж у звичайних людей.


Дивний вершник висмикнув величезну криву шабелюку з піхов, причеплених до сідла. У місячному сяйві блиснула криця.


— Хто посмів розгадати політ яструбів? — вигукнув він так голосно, що луна прокотилася між усі п'ятдесят тисяч пальм Аль-Фаюму.


— Я,— вимовив хлопчина. Йому пригадався образ Сантьяго святого на білому коні, під копитами якого лежали невірні. Цей чоловік виглядав точнісінько так само. Але під копитами лежав тепер юнак.


— Я посмів,— повторив він і похилив голову, очікуючи удару шаблею.— Життя людей буде врятоване, бо я проник у Світову Душу.


Шабля не вдарила. Натомість незнайомець повільно торкнувся вістрям юнакового чола. Скотилася крапелька крові.


Вершник застиг нерухомо. Юнак також. Йому навіть на думку не спало втекти. В глибині душі мав відчуття дивної радості: він помре заради своєї Легенди. І задля Фатіми. Знаки, врешті-решт, говорили правду. Він опинився віч-на-віч із Ворогом, але не переймається смертю, бо його чекає Світова Душа. Сьогодні він стане її часткою. А завтра цією часткою стане Ворог.


Незнайомець не відводив вістря від юнакового чола.


— Чому ти розгадував політ птахів?


— Я розгадав тільки те, що птахи хотіли сказати. Вони хотіли врятувати оазу. Завтра ви всі загинете. В оазі воїнів більше ніж у вас.


Вістря й далі впиралось у його чоло.


— Хто ти такий, щоб міняти волю Аллаха?


— Аллах створив війська і створив птахів. Аллах навчив мене мови птахів. Все на світі написане однією Рукою,— сказав юнак, пригадавши слова погонича верблюдів.


Незнайомець відвів шаблю. Юнак відчув неймовірне полегшення. Але втекти не міг.


— Будь обережний з віщуваннями,— мовив незнайомець.— Що написано, того не уникнути.


— Я лише бачив військо,— заперечив юнак.— Не знаю, чим закінчиться бій.


Здається, незнайомця задовільнила ця відповідь. Але шаблі він з рук не випускав.


— Що робить чужинець на чужій землі?


— Я шукаю свою Легенду. Вам цього не зрозуміти.


Незнайомець застромив шаблю назад у піхви, а сокіл на його плечі пронизливо вискнув. Юнак полегшено зітхнув.


— Я мусив перевірити твою мужність,— пояснив незнайомець.— Мужність — найнеобхідніша якість для опанування Мови Світу.


Юнак здивувався. Незнайомець говорив про речі, які мало хто розумів.— Ти не повинен заспокоюватись, навіть після такої далекої дороги,— продовжував він.— Шануй пустелю, але ніколи вповні їй не довіряй. Бо пустеля людей випробовує: вона стежить за кожним їх кроком і вбиває тих, хто втратив пильність.


Його слова нагадали юнакові старого короля.


— Якщо прийдуть війська й ти ще матимеш голову на плечах після заходу сонця, розшукай мене,— звелів незнайомець.


У тій самій руці, яка так загрозливо змахнула шабелюкою, тепер був батіг. Кінь знову став дибки, здійнявши хмару куряви.


— А де ви живете? — гукнув юнак услід вершникові.


Рука з батогом показала на південь.


Юнак зустрів Алхіміка.Наступного ранку дві тисячі озброєних воїнів сховалися між пальм Аль-Фаюму. Перш ніж сонце сягло зеніту, на обрії з'явилося п'ятсот вершників. Цей загін увійшов до оази з півночі; зовні він виглядав як мирна експедиція, проте під халатами була схована зброя. Наблизившись до білого шатра в центрі Аль-Фаюму, вони вихопили ятагани й рушниці. І напали на порожнє шатро.


Воїни з оази оточили пустельних вершників. Вже через півгодини усі непрошені гості, крім одного, були вбиті. Дітей відвели в безпечне місце, отож вони навіть не знали, що відбулося. Жінки молились у наметах за своїх чоловіків і також не бачили бою. Якби не розкидані на землі трупи, можна було б сказати, що оаза жила своїм звичним днем.


Від смерті пощадили лише командира загону. Його привели до вождів, і ті запитали, чому він зневажив Традицію. Він відповів, що після довгих виснажливих боїв його воїни страждали від голоду й спраги, тому вони вирішили захопити оазу, щоб мати змогу далі воювати.


Вождь племені сказав, що шкодує загиблих, але Традиція має бути непорушною. В пустелі тільки вітер може міняти обриси дюн.


Він засудив командира до ганебної страти. Замість того, щоб загинути від кулі або меча, він був повішений на засохлій пальмі. Тіло його теліпалося під поривами пустельного вітру.Вождь племені викликав юнака і вручив йому п'ятдесят золотих монет. Тоді знову розповів про Йосифа з Єгипту й запропонував юнакові стати Радником Оази.Коли зайшло сонце й з'явилися перші зірки, юнак попрямував на південь. Там він побачив намет, що стояв осібно, а перехожі араби сказали, що в тому місці повно джинів. Юнак сів на пісок і почав чекати.


Алхімік повернувся, коли місяць вже був високо в небі. На плечі мав двох мертвих яструбів.


— Я тут,— сказав юнак.


— Ти не мав тут бути,— відповів Алхімік.— Тебе привела сюди Легенда?


— Іде війна між племенами. В пустелі небезпечно. Тому я тут.


Алхімік зіскочив з коня й запросив юнака до намету.


Намет нічим не відрізнявся від інших, якщо не враховувати шатра вождів з його казковим багатством. Юнак роззирнувся, але не побачив ні печі, ні алхімічних апаратів. Лише стосик книжок, кухонна плита й килими, вкриті загадковими візерунками.


— Сідай, я приготую чай,— запропонував Алхімік.— А потім з'їмо цих яструбів.


Юнак підозрював, що це ті птахи, яких він бачив напередодні, але промовчав. Алхімік розпалив вогонь, і невдовзі намет наповнився чудовим ароматом — кращим, ніж пахощі кальяну.


— Чому ви захотіли мене бачити? — спитав юнак.


— Такі були знаки,— відповів Алхімік.— Вітер мені підказав, що ти прийдеш. І що тобі потрібна допомога.


— Це не про мене. Це про іншого чужинця, про Англійця. Це він вас шукає.


— Спочатку йому треба зробити щось інше. Але він уже на доброму шляху,— він почав спілкуватися з пустелею.


— А я?— Коли чогось прагнеш, цілий Всесвіт змовляється, щоб допомогти мрії здійснитись,— мовив Алхімік, відлунюючи слова старого короля. Юнак зрозумів. На його шляху з'явилась інша людина, яка допоможе йому звершити Особисту Легенду.


— То ви будете мене навчати?


— Ні. Ти вже знаєш усе, що потрібно. Я лише спрямую тебе до скарбу.


— Таж іде війна,— нагадав юнак.


— Я знаю пустелю.


— Але я вже знайшов свій скарб. Маю верблюда, маю заробіток із крамнички з кришталем, маю п'ятдесят золотих монет. У себе вдома я вже був би багатій.


— Усе це ти знайшов не біля Пірамід,— сказав Алхімік.


— Маю Фатіму. Вона мій найдорожчий скарб.


— Але й вона не біля Пірамід.


Вони почали мовчки їсти. Алхімік розкоркував пляшку і налив гостеві якоїсь червоної рідини. Це було дивовижне за смаком вино. Але ж вино тут заборонене!


— Не те, що входить до вуст, осквернює людину,— сказав Алхімік.— А те, що виходить з її вуст.


Випивши вина, юнак відчув легкість. Проте Алхімік ще трохи лякав його. Вони вийшли надвір і посідали біля намету,— під таким яскравим місяцем, що зірки виглядали блідими.


— Випий і нічим не переймайся,— сказав Алхімік, помітивши, що юнак пожвавішав.— Відпочинь, як воїн перед битвою. Але не забувай, що твоє серце там, де скарб. Ти мусиш розшукати скарб, щоб усе, чого ти навчився дорогою, мало сенс. Завтра продай верблюда й купи собі коня. Верблюди зрадливі — вони ступають тисячі й тисячі кроків, не подаючи виду, що втомлені. Тоді враз падуть на коліна й конають. А коні втомлюються поступово. Ти завжди знаєш, чого від них чекати й коли до них приходить смерть.Наступного вечора юнак прийшов до намету Алхіміка разом з конем. Алхімік невдовзі з'явився й, посадивши на плече сокола, сів верхи на свого коня.— Покажи, де є життя в пустелі,— сказав Алхімік.— Лиш той знайде скарб, хто зуміє це побачити.


Вони поскакали пісками, й місяць освітлював їм дорогу. «Не знаю, чи знайду життя в пустелі»,— подумав юнак. «Ще добре її не знаю».


Він хотів це сказати Алхімікові, але не посмів. Вони добралися до того кам'янистого місця, де юнак бачив у небі яструбів, тільки тепер тут панували тиша й вітер.


— Я не знаю, як знайти в пустелі життя,— зізнався врешті хлопець.— Знаю, що воно є, та не знаю, де шукати.


— Життя притягує життя,— відповів Алхімік.


І юнак зрозумів. Він попустив віжки, і кінь понісся галопом через каміння та піски. Алхімік не відставав, і вони скакали отак якихось півгодини. Вони вже не бачили пальм оази — лише велетенський місяць угорі та його сріблисті відблиски на каменях. Несподівано, без жодної причини, юнаків кінь зупинився.


— Тут є життя,— сказав Алхімікові юнак.— Я не знаю мови пустелі, зате мій кінь знає мову життя.


Вони зіскочили на землю. Алхімік мовчав. Повільно пересуваючись, він почав оглядати каміння. Раптом зупинився й припав до землі. Там, поміж камінням, була нора. Алхімік запхав до нори спочатку долоню, а потім і руку по саме плече. Щось там діялося, й Алхімікові очі — а юнак бачив лише його очі — примружились від зусилля. Здавалось, його рука змагається з кимось у тій норі. Тоді різким рухом, аж юнак здригнувся, Алхімік висмикнув руку і скочив на ноги. Пальці його міцно стискали хвіст змії.


Юнак також відскочив вбік. Змія відчайдушно звивалася, випускаючи з самого нутра сичання, яке вдрузки розколювало пустельну тишу. Це була кобра, отрута якої вбивала за лічені хвилини.


— Бережіться отрути! — вигукнув юнак, хоча рука Алхіміка вже була, безперечно, покусана. Але обличчя його зберігало спокій. «Алхімікові двісті літ»,— розповідав Англієць. Він мусить знати, як поводитися з пустельними зміями.


Юнак дивився, як його попутник підійшов до коня й витяг ятаган. Лезом він накреслив на піску коло й поклав туди кобру. Змія відразу ж завмерла.— Не бійся,— сказав Алхімік.— Вона не виповзе з кола. Ти знайшов життя в пустелі, а мені був потрібен цей знак.


— Чому це таке важливе?


— Бо Піраміди оточені пустелею.


Юнакові не хотілось говорити про Піраміди. Він мав на серці тягар і тужив ще від учора. Бо пошуки скарбу означали розлуку з Фатімою.


— Я проведу тебе через пустелю,— сказав Алхімік.


— Але я не хочу йти з оази,— відповів юнак.— Я знайшов Фатіму. Вона дорожча за всі скарби.


— Фатіма — жінка пустелі,— заперечив Алхімік.— Вона знає: чоловіки йдуть, щоб повернутися. Вона вже знайшла свій скарб — тебе. Тепер вона хоче, щоб і ти знайшов те, що шукаєш.


— А якщо я залишусь?


— Будеш Радником Оази. Маєш достатньо золота, щоб придбати багато овець і верблюдів. Одружишся з Фатімою, й перший рік будеш щасливим. Навчишся любити пустелю і знатимеш кожну з п'ятдесяти тисяч пальм. Дивитимешся, як вони ростуть, являючи цим постійну мінливість світу. Дедалі краще розумітимеш знаки, бо пустеля — найліпший учитель.


— На другий рік згадаєш про скарб. Знаки почнуть настирливо про це говорити, але ти їх нехтуватимеш. Твої знання служитимуть на благо оази й її мешканців. Вожді племені належно винагородять тебе за це. А твої верблюди принесуть тобі достаток і могутність.



— Протягом третього року знаки нагадуватимуть тобі про скарб і Особисту Легенду. Ночами ти блукатимеш оазою, а Фатіма страждатиме, що через неї ти припинив свій пошук. Але ти кохатимеш її, а вона тебе. Вона не просила, щоб ти залишився, бо жінка пустелі вміє чекати чоловіка. Отже, ти не станеш їй докоряти. Але ночами блукатимеш серед пісків, думаючи про те, що треба було, мабуть, піти... треба було повірити у свою любов до Фатіми. Бо насправді тебе тримав в оазі тільки страх, що ти не повернешся. В цей час знаки покажуть, що скарб твій поховано назавжди.


— На четвертий рік знаки тебе покинуть, бо ти їх знехтував. Вожді племені помітять це і звільнять тебе з посади Радника. Ти вже будеш заможнім купцем і власником багатьох верблюдів та безлічі різних товарів. Але решту свого життя тинятимешся між пальмами пустелі, знаючи, що зрадив своїй Легенді, а міняти будь-що вже запізно.— Мусиш зрозуміти, що Любов ніколи не заважає людині жити власною Легендою. Якщо так сталося, значить Любов не була справжньою — тією, яка говорить Мовою Світу.Алхімік витер коло на піску, і змія відповзла кудись між каміння. Юнак пригадав Торговця Кришталем, який хотів вирушити до Мекки, й Англійця, який шукав Алхіміка. Він подумав про жінку, яка повірила пустелі, й пустеля подарувала їй кохання.


Вони сіли верхи на коней і цього разу юнак поскакав услід за Алхіміком. Вітер доносив відлуння звуків з оази, й юнак намагався почути голос Фатіми. Вона не виходила до джерела, бо вдень була битва. Але вночі, коли він стежив за коброю в колі, дивний вершник із соколом на плечі розповів про любов і скарб, про жінок пустелі та про Особисту Легенду.


— Я піду з вами,— сказав юнак. І відразу ж відчув спокій на душі.


— Вирушаємо на світанку,— відповів Алхімік.Юнак провів безсонну ніч. За дві години до світанку він розбудив молодого араба, який спав у його наметі, й попросив, щоб той показав йому, де живе Фатіма. Вони пішли до її шатра. Юнак дав арабові за це гроші, на які можна було б купити вівцю.


Тоді він попросив його ввійти до шатра, де спала Фатіма, розбудити її і сказати, що він чекає надворі. Молодий араб виконав і це прохання, отримавши золота ще на одну вівцю.


— Лиши нас удвох,— звелів арабові юнак. Араб повернувся до свого намету гордий, що допоміг Радникові Оази, та ще й заробив при цьому на пару овець.На виході з шатра з'явилася Фатіма. Вони пішли разом під пальми. Юнак знав, що порушує Традицію, але не дбав про це.— Я від'їжджаю,— сказав він.— І хочу, щоб ти знала — я повернусь. Я тебе люблю, тому що...


— Мовчи,— перервала його Фатіма.— Люблять, тому що люблять. Любов не треба пояснювати.


Але юнак продовжив:


— Люблю тебе, тому що я бачив сон, зустрів короля, продавав кришталь, перетнув пустелю, сховався від війни в оазі й прийшов до джерела, шукаючи Алхіміка. Люблю тебе, тому що цілий Всесвіт змовився, щоб я тебе зустрів.


Він пригорнув її до себе. Вони вперше торкнулись один одного.


— Я повернусь,— пообіцяв юнак.


— Раніш я дивилась на пустелю з жагою,— сказала Фатіма.— Тепер дивитимусь з надією. Колись і мій батько від'їхав, але повернувся до матері й відтоді повертається завжди.


Не говорили більше нічого. Ще трохи поблукали під пальмами, а тоді попрощались.


— Я повернусь, як твій батько,— сказав він.


На очах Фатіми з'явилися сльози.


— Ти плачеш?


— Я жінка пустелі,— відповіла вона, ховаючи обличчя.— Та насамперед я просто жінка.Фатіма повернулась до себе в шатро. Трохи згодом зійшло сонце. Вона зайнялась домашніми справами, які робила роками. Та все змінилося. Тепер, коли юнак залишив оазу, вона вже не буде такою, як учора. Оаза не буде тим місцем, куди прибувають мандрівники, щоб відпочити серед п'ятдесяти тисяч пальм і трьохсот джерел. Відтепер оаза стане для неї пусткою.


Відтепер важливішою стане пустеля. Вона вдивлятиметься в неї щовечора, щоб відгадати, яка зоря веде юнака до скарбу. Вона посилатиме за вітром свої цілунки, сподіваючись, що вітер торкнеться юнакового чола й розкаже йому, що вона живе чеканням, чеканням свого чоловіка, відважного шукача скарбу. Відтепер пустеля означатиме одне — надію на його повернення.— Не думай про те, що залишив,— сказав юнакові Алхімік, коли вони вирушили верхи через піски.— Все закарбовано у Світовій Душі й збережеться там навіки.— Чоловіки мріють не стільки про від'їзд, скільки про повернення,— мовив юнак, який уже знову звик до пустельної тиші.


— Якщо знайдене тобою складається з чистої матерії, воно ніколи не зникне. І ти колись до нього повернешся. Якщо ж воно було тільки світлою миттю, спалахом зорі, то, повернувшись, не побачиш нічого. Але він був, цей спалах, і вже заради цього варто жити.


Старий говорив мовою алхімії. Але юнак знав, що він мав на увазі Фатіму.


Було важко не думати про те, що він залишив. Своєю монотонністю пустеля спонукала до видінь. Юнак усе ще бачив пальми, джерела й обличчя коханої дівчини. Бачив Англійця у його лабораторії й погонича верблюдів, який був учителем, сам того не знаючи. «Мабуть, Алхімік ніколи не кохав»,— подумав юнак.


Алхімік із соколом на плечі їхав попереду. Птах добре знав мову пустелі й щоразу, коли вони зупинялися, вилітав на пошуки здобичі. Першого дня він приніс зайця. Другого — двох пташок.


Вночі вони вкривалися рядном, не ризикуючи розводити вогонь. Ночі в пустелі були холодними й ставали дедалі темнішими зі зміною місячної фази. Тиждень вони просувалися, не розмовляючи,— обговорювали лише найнеобхідніші заходи безпеки. Війна продовжувалась, і часами вітер доносив до них солодкий і нудотний запах крові. Бої велися поблизу, й вітер нагадував юнакові, що Мова Знаків говорить і про те, чого не помітили очі.


На сьомий день Алхімік вирішив стати на ніч раніше ніж завжди. Сокіл полетів шукати здобич, а Алхімік подав юнакові флягу з водою.


— Ти майже закінчив свою подорож,— сказав Алхімік.— Я радий, що ти не зрадив своїй Легенді.


— Але ви постійно мовчали,— здивувався юнак.— Я думав, ви навчите мене своїх секретів. Недавно я їхав пустелею разом із чоловіком, який мав книги з Алхімії. Але я нічого з них не навчився.


— Навчитися можна лише одним способом,— відповів Алхімік.— Через вчинки. Всього, що потрібно, ти вже навчився під час подорожі. Залишилась тільки одна річ.Юнак хотів довідатися, що ж це таке, але Алхімік вдивлявся у небокрай, шукаючи оком сокола.


— Чому вас звуть Алхіміком?


— Бо я алхімік.


— А що сталося з іншими алхіміками, які старалися добути золото і не змогли?


— Вони шукали тільки золото,— відповів його попутник.— Шукали скарбу, не бажаючи прожити Легенду.


— Що ще потрібно мені знати? — запитав юнак.


Але Алхімік далі дивився на обрій. Нарешті сокіл повернувся з харчем для них. Вони викопали яму й розпалили вогонь у ній, щоб не було помітно відблисків полум'я.


— Я алхімік, бо так мені судилося,— сказав він, готуючи їжу.— Я навчився цієї науки від діда, а той від батька й так далі, від самого початку світу. Всю суть Архитвору тоді ще можна було записати на грані смарагда. Але люди відмовилися від простих речей і почали писати трактати, аналізи й філософські праці. Їм почало здаватися, що вони знають кращий шлях. Однак Смарагдова Табула існує й досі.


— А що написано на Табулі? — хотів довідатись юнак.


Алхімік почав щось креслити на піску. Юнакові пригадався старий король і майдан, де вони зустрілися; здалося, що все це було дуже давно.


— Ось що написано на Смарагдовій Табулі,— скінчивши, сказав Алхімік.


Юнак спробував розібрати знаки, написані на піску.


— Це код,— зітхнув він розчаровано.— Наче у книжках Англійця.


— Ні,— заперечив Алхімік.— Це мов політ двох яструбів; його не збагнути тільки розумом. Смарагдова Табула — це прямий вихід до Світової Душі. Маги розуміли, що наш земний світ — лише образ і подоба Раю. Його існування свідчить про існування іншого, досконалого світу. Бог сотворив Землю, щоб люди через видимі речі могли збагнути його невидиме духовне вчення й чудеса його премудрості. Ось чому навчитися чогось можна тільки через Вчинок.


— Чи зрозумію я Смарагдову Табулу? — запитав юнак.— Якби ти був у алхімічній лабораторії, міг би там шукати шляхи до розуміння Табули. Але ти — в пустелі. Тому занурся у неї. Пустеля тобі допоможе збагнути світ; зрештою, не тільки пустеля, а будь-що на Землі. Можна споглядати звичайну піщинку, і вона відкриє всі чудеса Творіння.


— А як мені зануритись у пустелю?


— Слухай своє серце. Воно все знає, бо вийшло зі Світової Душі й одного дня туди повернеться.Ще два дні вони мовчки їхали пустелею. Алхімік став значно обережнішим, бо вони наближались до району найлютіших боїв. Юнак постійно слухав своє серце.


Це було нелегко; серце, яке раніше мовчало, тепер почало ділитися почуттями. Іноді воно годинами виливало тугу, іншим разом було таке зворушене картиною сходу сонця, що юнак не міг стримати сліз. Серце билося швидше при згадці про скарб і повільніше, коли він зачаровано вдивлявся у безмежний обрій. Але воно ніколи не затихало, навіть коли юнак з Алхіміком поринали у мовчанку.


— Чому треба слухати серце? — запитав юнак, коли вони зупинилися на нічліг.


— Бо де серце, там і скарб.


— Але ж серце в мене надто збаламучене,— заперечив юнак.— Воно повне мрій і емоцій, а ще палає пристрастю до жінки. Не дає мені спати ночами, коли я думаю про неї.


— Це добре. Твоє серце живе. Слухай, що воно говорить.


У три наступні дні мандрівники зустріли чимало озброєних воїнів. Юнакове серце почало наганяти страх. Воно оповідало історії, почуті від Світової Душі, про тих, хто шукав скарб і не знайшов. Іноді воно лякало хлопця думками про те, що йому не скарб судилося знайти, а смерть. Іншим разом переконувало, що всім задоволене, бо знайшло любов і багатство.


— Моє серце зрадливе,— поскаржився Алхімікові юнак, коли вони пристали, щоб дати перепочинок коням.— Не хоче, щоб я йшов далі.


— Звичайно,— погодився Алхімік.— Бо воно живе. Тому боїться, що, погнавшись за мрією, ти втратиш усе.— Тоді чому його треба слухати?


— Бо його вже годі вгамувати. Навіть, якщо вдаватимеш, що не чуєш його, воно тебе не залишить, повторюючи лиш те, що сам ти думаєш про життя і світ.


— Навіть коли мені зраджує?


— Зрада — це удар, якого не чекаєш. Якщо добре вивчиш своє серце, воно ніколи цього не вчинить. Бо знатимеш його мрії й жадання, знатимеш, як з ними впоратись. Від власного серця не втечеш. Тому краще слухати його. Тоді воно не завдасть підступного удару.Юнак продовжував слухати своє серце. Почав розуміти його хитрощі й витівки, приймаючи його таким, яким воно є. Він позбувся страху й забув, що хотів повернутися, бо одного разу серце йому сказало, що воно щасливе. «Я часом нарікаю»,— визнало воно. «Але це тому, що я серце людини, а людські серця такі вже є. Бояться здійснити свої найбільші мрії, бо журяться, що їх не заслужили, або не здатні досягти. Ми, людські серця, вмираємо зі страху, подумавши, що наші кохані можуть відійти назавжди, що миті, які могли б бути чудовими, чудовими не будуть, що скарби, які можна було б знайти, так і залишаться похованими серед пісків. Бо коли так справді стається, нам неймовірно боляче».


— Моє серце боїться страждань,— сказав юнак Алхімікові однієї ночі, коли вони дивилися на темне, безмісячне небо.


— Скажи йому, що гіршим від страждання є страх перед ним. Жодне серце не страждало, вирушивши на пошуки мрій, бо кожна мить такого пошуку є миттю зустрічі з Богом і Вічністю.


«Кожна мить пошуку — це зустріч з Богом»,— сказав юнак своєму серцю. «Коли я шукав свій скарб, мої дні були світлими, бо я знав, що з кожною годиною наближаюся до мрії. Коли я шукав свій скарб, я відкривав дорогою дивовижні речі, бо наважувався робити те, що не дозволено пастухам».


Того вечора його серце було спокійним. Юнак міцно заснув, а коли прокинувся, серце розповіло йому про Світову Душу. Воно сказало, що всі щасливі люди мають у собі Бога. І що щастя можна знайти у крихітній піщинці, як і казав Алхімік. Бо найменша піщинка є часткою Світобудови, і Всесвіт створював її мільйонами років.


«Кожного з нас чекає свій скарб»,— повідало серце. «Ми, людські серця, рідко говоримо про ці скарби, бо люди вже не хочуть їх шукати. Тому розповідаємо про них лише дітям. А потім дозволяємо життю йти своїм шляхом, назустріч смерті. Та, на жаль, мало хто вибирає призначену йому дорогу — дорогу Особистої Легенди, дорогу до щастя. Більшість людей сприймає цей світ як щось загрозливе, тож він і справді стає загрозливим. Ось чому ми, людські серця, говоримо все тихше й тихше, хоча й не замовкаємо цілком. Ось чому ми спотворюємо свою мову, щоб її ніхто не збагнув — ми не хочемо, щоб люди мучились через те, що не живуть за покликом серця».


— Чому серця не кличуть людей боротися за власну Легенду? — запитав юнак Алхіміка.


— Бо тоді серця найдужче страждають. А вони ж не люблять страждань.


Відтоді юнак почав розуміти серце. Він благав, хай би воно не замовкало. Хай би, коли він забуде про мрію, починало тривожно калатати в грудях і бити на сполох. Юнак поклявся, що кожного разу, зачувши цей знак тривоги, він миттю до нього прислухається.


Усе це він розповів Алхімікові. Алхімік зрозумів, що юнакове серце повернулося до Світової Душі.


— Що мені робити тепер? — запитав юнак.


— Йти до Пірамід,— відповів Алхімік.— І стежити за знаками. Твоє серце приведе тебе до скарбу.


— Це те, що мені треба було знати?


— Ні,— відповів Алхімік.— Тобі потрібно знати ось що: перш ніж здійсниться мрія, Світова Душа перевірить усе, чого ти навчився. Вона це робить не тому, що лиха, а щоб ми добре засвоїли всі уроки, які дістали дорогою до мрії. Цього випробування не витримує більшість людей. Це та межа, на якій, мовою пустелі, помирають від спраги, побачивши на обрії пальми. Кожен пошук розпочинається з Фортуни Початківця. А завершується суворим Випробуванням Переможця.


Юнак пригадав старе прислів'я: «Ніч найтемніша перед світанком».Наступного дня з'явилася перша виразна ознака небезпеки. Троє воїнів наблизились до мандрівників і запитали, що вони тут роблять.


— Я полюю з моїм соколом,— відповів Алхімік.


— Мусимо вас обшукати, чи не маєте зброї,— заявив один із воїнів.


Алхімік поволі спішився. Юнак також.


— Для чого тобі ці гроші? — запитав воїн, переривши юнакову торбу.


— Щоб дістатися до Єгипту,— відповів він.


Чоловік, який переглядав речі Алхіміка, знайшов там кришталевий флакончик з рідиною й жовте скляне яйце, трохи більше за куряче.


— Що це таке? — поцікавився він.


— Філософський Камінь та Еліксир Життя. Архитвір алхіміків. Той, хто зажиє еліксир, ніколи не хворітиме, а шматочок цього каменя перетворить будь-який метал у золото.


Араби розреготалися, й Алхімік разом із ними. Для них це була кумедна відповідь, отож подорожніх відпустили, разом з усіма їх манатками.


— Чи ви збожеволіли? — вигукнув юнак, коли воїни віддалилися.— Навіщо ви їм сказали?


— Щоб продемонструвати тобі простий житейський урок,— відповів Алхімік.— Коли володієш величезними скарбами, ніхто тобі не вірить. І знаєш, чому? Бо люди вже не вірять у скарби.


Вони продовжили свій шлях через пустелю. З кожним днем юнакове серце ставало все тихішим. Воно вже не дбало про минуле й майбутнє; задовільнялося тим, що споглядало пустелю й разом із юнаком пило з джерела Світової Душі. Юнак і серце стали друзями, які не зрадять.


Серце тепер озивалося, щоб підбадьорити його й додати сил, бо мовчазна пустеля була надто одноманітною. Серце сказало, що найкращими якостями юнака є відвага, з якою він відмовився від овець, щоб жити своєю Легендою, й завзяття, з яким він працював у крамничці з кришталем.


Також сказало серце про те, чого юнак раніше не помічав — про небезпеки, які йому загрожували, а він їх не відчув. Серце зізналося, що одного разу заховало рушницю, яку він поцупив у батька,— бо він міг себе ненароком поранити. І ще нагадало йому про той день, коли він занедужав серед поля, його знудило й він міцно заснув. Попереду на нього чигали двоє грабіжників, які намірилися вкрасти в нього вівці, а його самого замордувати. Але юнак не з'явився й вони пішли собі геть, гадаючи, що він змінив маршрут.


— Чи всім людям допомагають серця? — запитав юнак Алхіміка.


— Лише тим, хто живе Легендою. А ще дітям, старим і пиякам.


— Це означає, що я омину всі небезпеки?


— Це означає тільки, що серце робить усе, що може,— відповів Алхімік.


Одного вечора вони минали табір якогось племені. На кожному розі там стояли, зі зброєю напоготові, араби у розкішних білих халатах. Чоловіки курили кальяни й розмовляли про війну. Ніхто не звернув жодної уваги на двох подорожніх.


— Тут цілком безпечно,— ствердив юнак, коли вони проминули табір.


Алхімік сердито відізвався:


— Довіряй серцю, але не забувай, що ти в пустелі. Коли воюють чоловіки, бойові крики долинають до Світової Душі. Ніхто не уникне наслідків того, що діється на Землі.


«Весь світ — одне ціле»,— подумав юнак.


І тут, ніби на підтвердження слів Алхіміка, за плечима у них виросли двоє вершників.


— Далі їхати не можна,— сказав один із них.— Тут район військових дій.


— Я не їду далеко,— відповів Алхімік, дивлячись вершникам прямо у вічі. Вони якусь мить помовчали і — пропустили їх.


Юнак був здивований.— Ви їх підкорили своїм поглядом! — вигукнув він.


— Очі виявляють силу душі,— відповів Алхімік.


Це правда, подумав юнак. У таборі серед юрби він помітив одного воїна, котрий пильно на них дивився. Той стояв так далеко, що не було навіть видно обличчя. Але юнак був певен, що воїн дивився саме на них.


Коли вони нарешті подолали гірське пасмо, що тяглося вздовж усього небокраю, Алхімік повідомив, що до Пірамід залишилося два дні.


— Наші шляхи невдовзі розійдуться,— сказав юнак.— Навчіть мене Алхімії.


— Ти вже все знаєш. Як проникати у Світову Душу й як віднаходити скарб.


— Ні, я не це маю на увазі. Я говорю про перетворення свинцю в золото.


Алхімік не став порушувати тишу пустелі й відповів юнакові лише тоді, коли вони зупинилися поїсти.


— Все у Всесвіті проходить еволюцію,— сказав він.— А золото, вважають маги,— це метал, який еволюціонував найбільше. Не запитуй, чому; я цього не знаю. Знаю лише, що Традиція завжди непомильна. Але люди не збагнули слів магів. І золото, замість того, щоб бути символом еволюції, стало причиною конфліктів і воєн.


— Все на світі говорить різними мовами,— втрутився юнак.— Був час, коли для мене стогін верблюда був просто стогоном. Пізніше він перетворився у сигнал небезпеки. І врешті-решт знову став звичайним скиглінням.


Юнак замовк. Адже Алхіміку і так усе відомо.


— Я знав справжніх алхіміків,— продовжив старий.— Вони зачинялися в лабораторіях і намагалися еволюціонувати, як золото. Вони знайшли Філософський Камінь, бо зрозуміли: коли щось проходить свою еволюцію, все навкруги також еволюціонує.


— Інші натрапили на Камінь випадково. Мали талант, і мали найвразливіші душі. Але їх не враховуємо. Це рідкісні люди.


— Були й такі, що шукали тільки золото. Вони так і не розгадали секрету. Вони забули, що свинець, мідь і залізо також мають свої Легенди. А хто втручається в Легенди інших, ніколи не розкриє власної.


Слова Алхіміка лунали, мов прокляття. Він підніс із піску мушлю.


— Колись тут було море,— мовив він.


— Я це помітив,— відповів хлопець.


Алхімік звелів йому прикласти мушлю до вуха. В дитинстві він це часто робив, щоб почути шум моря.


— Море живе в цій мушлі, бо це його Легенда. Воно не стихне, доки пустеля не вкриється знову водою.


Вони сіли на коней і вирушили в бік Єгипетських Пірамід.Сонце сідало, коли в юнаковому серці пролунав тривожний сигнал. Вони були серед гігантських дюн; юнак глянув на Алхіміка, але той, здається, нічого не відчув. Через кілька хвилин юнак побачив попереду силуети двох вершників. Він і крикнути не встиг, як на місці двох вершників виникло десятеро, а тоді ціла сотня. І ось вони вже скрізь у дюнах.


Ці воїни були вбрані в синє, а на тюрбанах мали чорні стрічки. Сині запони закривали їм обличчя, залишаючи тільки очі.


Навіть з такої віддалі очі ці передавали силу їхніх душ. І говорили очі про смерть.Мандрівників відпровадили до військового табору. Солдат заштовхав їх до шатра, де велася нарада верховного вождя зі штабом.


— Це шпигуни,— сказав один із присутніх.


— Ми просто мандрівники,— заперечив Алхімік.


— Три дні тому вас бачили у ворожому таборі. Ви там розмовляли з воїном.


— Я чоловік, який блукає пустелею і читає зірки,— пояснив Алхімік.— Я не знаю нічого про племена чи про рух військ. Я тільки показую дорогу своєму приятелеві.


— А хто твій приятель? — запитав верховний вождь.


— Він алхімік,— відповів Алхімік.— Розуміє природні сили. Він може продемонструвати вам свої виняткові здібності.Юнак слухав мовчки. І злякано.


— Що робить чужинець на нашій землі? — запитав інший чоловік.


— Він приніс гроші для вашого племені,— відповів Алхімік, перш ніж юнак здолав сказати хоч слово. Вихопивши в юнака торбу, Алхімік передав вождеві золоті монети.


Араб їх мовчки прийняв. За ці гроші можна було купити повно зброї.


— Хто такий алхімік? — запитав він нарешті.


— Той, хто розуміє природу й світ. Якби він захотів, зруйнував би цей табір силою вітру.


Чоловіки розреготалися. Вони звикли до жорстоких битв і знали, що вітер не може завдати фатального удару. Проте їхні серця закалатали швидше. Вони були чоловіками пустелі й остерігалися чаклунів.


— Хотілось би це побачити,— сказав верховний вождь.


— Йому потрібно три дні,— відповів Алхімік.— Він сам обернеться вітром, щоб показати свою могутність. А не покаже, то ми смиренно віддамо наші життя для вшанування вашого племені.


— Не можете віддати те, що й так мені належить,— заявив пихато вождь.


Але подарував мандрівникам три дні.Юнака трясло від страху. Алхімік допоміг йому вибратися з шатра.


— Не показуй їм, що злякався,— прошепотів Алхімік.— Вони відважні воїни і зневажають боягузів.


Але хлопцеві відібрало мову. Він заговорив лиш тоді, коли вони дійшли майже до центру табору. Їх не треба було навіть брати під варту — араби просто відібрали в них коней. Отже, світ ще раз виявив свою багатомовність: ще недавно пустеля була вільною й безмежною, а тепер перетворилась у непроникну стіну.


— Ви їм віддали все моє багатство! — вигукнув юнак.— Все, що я назбирав протягом життя!


— Ну й на що воно тобі здалося, якщо маєш померти? — відповів Алхімік.— Зате твої гроші врятували тебе на три дні. А гроші не часто рятують від смерті.Та юнак був надто наляканий, щоб прислухатися до мудрих слів. Він не знав, як обернутися вітром. Він не був алхіміком!


Алхімік попросив солдата принести трохи чаю, й пролив юнакові на зап'ястки. По тілу його прокотилася хвиля спокою, й Алхімік пробурмотів якісь загадкові слова.


— Не піддавайся страхові,— на диво лагідно сказав він.— Інакше не зможеш почути своє серце.


— Але ж я не знаю, як стати вітром.


— Коли живеш своєю Легендою, знатимеш усе, що треба. Лиш одна річ заважає здійсненню мрії — страх перед поразкою.


— Я не боюся поразки. Просто я не знаю, як стати вітром.


— Мусиш навчитися. Від цього залежить твоє життя.


— А коли не зумію?


— Тоді помреш на дорозі Легенди. Така смерть краща, ніж у мільйонів інших, хто ніколи й не чув про Легенду. Але не переймайся. Загроза смерті змушує людей боротись за життя.Минув перший день. Неподалік тривав великий бій, і до табору приносили поранених. «Смерть нічого не змінює»,— думав юнак. Живі заступали мертвих, і все продовжувалось.


— Міг би померти пізніше,— звертався солдат до вбитого побратима,— коли оголосять мир. Та все одно помер би...


Надвечір юнак пішов на розшуки Алхіміка. Той був у пустелі, разом із соколом.


— Не знаю, як стати вітром,— знову повторив юнак.


— Пам'ятай, що я тобі казав: світ — це лише видимий лик Бога. Алхімія має наповнити цей світ духом.


— Що ви робите?


— Годую сокола.


— Якщо мені не вдасться стати вітром, ми помремо,— сказав юнак.— Навіщо ж його годувати?


— Це ти можеш померти,— відповів Алхімік.— Я знаю, як стати вітром.На другий день юнак зіп'явся на кручу неподалік від табору. Вартові не перешкоджали йому,— вони вже чули про чаклуна, який обертається вітром, і не хотіли йти за ним. Зрештою, пустеля все одно непрохідна.


Він провів там цілий вечір, споглядаючи пустелю. Слухав своє серце. Пустеля відчувала його страх.


Вони говорили однією мовою.На третій день верховний вождь зібрав своїх старшин. Він викликав Алхіміка й звелів:


— Ходімо, глянем на хлопця, який обертається вітром.


— Ходімо! — відповів Алхімік.


Юнак привів їх туди, де він був учора. Запропонував усім сісти.


— Це забере трохи часу,— сказав їм.


— Ми не поспішаємо,— відповів вождь.— Ми — чоловіки пустелі.Юнак глянув на обрій. Вдалині були гори, дюни, скелі; були рослини, які чіплялися за життя там, де, здавалося б, неможливо вижити. Була пустеля, по якій він блукав уже декілька місяців, але вивчив за цей час лише малу її частинку. Тут він зустрів Англійця, бачив каравани, війну та оазу, в якій п'ятдесят тисяч пальм і триста джерел.


— Чого ти хочеш нині? — запитала в нього пустеля.— Не надивився на мене вчора?


— Десь у пісках є жінка, яку я люблю,— сказав юнак.— Тому, дивлячись на твої піски, дивлюся на неї. Я хочу до неї повернутись, і мені потрібна твоя допомога, щоб перетворитися у вітер.


— Що таке Любов? — запитала пустеля.


— Любов — це політ сокола над твоїми пісками. Бо для нього ти — зелене поле, з якого він ніколи не повертається без здобичі. Він знає твої скелі, дюни й гори, а ти з ним щедро ділишся.— У своєму дзьобі сокіл переносить шматочки мене самої,— сказала пустеля.— Роками я доглядаю його здобич, годую її й напуваю рідкісними краплинками води. І ось, коли я тішуся, що виплекала щось у своїх пісках, сокіл кидається з неба й забирає створене мною.


— Але ж для цього ти й створила здобич,— відповів юнак,— щоб нагодувати сокола. Сокіл нагодує людину. А людина згодом дасть поживу твоїм піскам, де знову з'явиться здобич. Так влаштовано світ.


— То це — Любов?


— Так. Це те, що перетворює здобич у сокола, сокола в людину, а людину в пустелю. Це те, що перетворює свинець у золото й ховає золото в землю.


— Не розумію тебе,— сказала пустеля.


— Принаймні зрозумій, що у твоїх пісках мене чекає жінка. Тому я мушу стати вітром.


Пустеля якийсь час мовчала.


Тоді заговорила знову:


— Я дам тобі свій пісок, щоб вітер мав що розвіювати. Але сама я нічого не можу зробити. Звернися до вітру.Повіяв легенький вітерець. Вожді спостерігали здаля за хлопцем, розмовляючи мовою, якої він не знав.


Алхімік посміхнувся.Вітерець торкнувся юнакового обличчя. Він чув його розмову з пустелею, бо вітри підслуховують усе. Вони вештаються скрізь по світові, не маючи ані місця народження, ані місця смерті.


— Допоможи мені,— попросив юнак.— Колись ти приніс мені голос коханої.


— Хто навчив тебе говорити мовою пустелі й вітру?


— Моє серце,— відповів юнак.


Вітер мав багато імен. Тут його називали сіроко; араби вірили, що він прилітає сюди з тих країн, де багато води й де живуть люди з чорною шкірою. В далекому краї, з якого прийшов юнак, його називали левантом,— там вірили, що він приніс колись піски пустелі й бойові вигуки маврів. Можливо, в інших далеких краях люди думають, що вітер народився в андалузьких полях, де пасуться вівці. Та вітер нізвідки не приходить і нікуди не йде, тому він і сильніший від пустелі. В пустелі можна насадити дерева, навіть розвести там овець, але ніхто не здатен приборкати вітер.


— Ти не зможеш стати вітром,— сказав вітер.— Ми надто різні.


— Неправда,— заперечив юнак — Мандруючи світом, я навчився секретів Алхімії. Я маю в собі вітри, пустелі, океани, зорі — все, що створене Всесвітом. Нас усіх створила одна Рука, й усі ми маємо спільну Душу. Я хочу, як ти, сягати в усі куточки світу, перетинати моря, розвіювати піски, що ховають мій скарб, і переносити голос коханої.


— Я чув твою розмову з Алхіміком,— сказав вітер.— Він казав, що кожен живе власною Легендою. Тому люди — не вітри.


— Навчи мене, як стати вітром хоча б на кілька хвилин,— попросив юнак.— Ми тоді поговоримо про надзвичайні можливості людей і вітрів.


Вітру було цікаво, бо він цього ще не знав. Йому хотілось про це поговорити, та він не відав, як перетворити у вітер людину. А він стільки всього вмів! Творив пустелі, затоплював кораблі валив ліси й проносився містами, повними музики й галасу. Вважав, що нема йому меж, а тут цей хлопчина говорить ще про щось, що міг би вдіяти вітер.


— Це називається Любов'ю,— сказав юнак, побачивши, що вітер уже готовий поступитися.— Коли тебе люблять, ти можеш досягти усього на світі. Коли тебе люблять, не треба навіть розуміти, що діється, бо все воно діється в тобі, й тоді людина може стати вітром. Якщо, звичайно, вітер допоможе.


Вітер був гордий і його дратували слова юнака. Він почав дути сильніше, здіймаючи вгору пісок. Та зрештою мусив визнати, що, хоча й літав по цілому світу, так і не навчився перетворювати людей у вітер. І нічого не знав про Любов.


— Блукаючи по світу, я бачив, що люди, говорячи про Любов, часто дивляться на небо,— сказав вітер сердито, бо мусив визнати власну обмеженість.— Ти спитай у неба.


— Ну, то допоможи мені,— попросив юнак.— Розпочни бурю, щоб пісок заступив собою Сонце. Тоді я зможу дивитися на небо й не сліпнути.Вітер дмухнув з усієї сили, й небо заповнилося піском, а замість Сонця залишилось ледь помітне золотисте коло.У таборі важко було що-небудь побачити. Чоловіки пустелі добре знали цей вітер. Він звався «самум» і був гірший, ніж шторм на морі. Коні іржали, а зброю засипало піском.


Один із командирів звернувся до верховного вождя:


— Мабуть, з цим треба кінчати.


Вони вже ледве бачили юнака. Їхні обличчя вкривали сині запони, але в очах світився страх.


— Давайте призупинимо це,— підтримав інший командир.


— Я хочу бачити велич Аллаха,— відповів шанобливо вождь.— Я хочу бачити, як обернеться вітром людина.


Але він запам'ятав тих старшин, які виказали переляк. Як тільки вщухне вітер, він звільнить їх з командних посад, бо воїни пустелі не відають страху.— Вітер каже, ти знаєш, що таке Любов,— звернувся юнак до Сонця.— Якщо ти знаєш про любов, то знаєш і про Світову Душу, бо вона створена з Любові.


— Звідси,— відповіло сонце,— я бачу Світову Душу. Вона спілкується з моєю душею, й завдяки нам ростуть рослини, а вівці шукають тіні. Я навчилося любити тут, далеко від Землі. Якщо я хоч на крихту наближуся до неї на Землі, усе загине, і Світова Душа також. Тому ми дивимось одне на одного, і прагнемо одне одного: я їй дарую тепло, а вона надає сенс моєму життю.


— Ти знаєш Любов,— ствердив юнак.


— І знаю Світову Душу, бо ми постійно розмовляємо під час нашої мандрівки у Всесвіті. Вона скаржиться, що тільки рослини й мінерали розуміють, що світ — одне ціле. Тому залізові не треба ставати міддю, а міді — золотом. Кожен грає свою роль у цій унікальній цілості, й усе було б Симфонією Злагоди, якби Рука, що все це написала, зупинилася б на п'ятий день творіння. Але був шостий день...— сказало Сонце.


— Ти мудре, бо дивишся на все здаля,— сказав юнак.— Але ти таки не знаєш, що таке Любов. Якби не було шостого дня, не було б людини; мідь назавжди залишилася б міддю, а свинець свинцем. Це правда, що все на світі має свою Легенду, але ж Легенди врешті-решт здійснюються. Тому потрібно перетворюватись у щось краще й починати нову Легенду, аж поки Світова Душа не стане одним цілим.Сонце поміркувало над цим й вирішило світити яскравіше. Вітер, якому сподобалась розмова, почав дути ще сильніше, щоб Сонце не засліпило юнака.


— Ось чому існує Алхімія,— продовжив юнак.— Щоб кожна людина шукала свій скарб, знаходила його й прагнула стати кращою, ніж у минулому житті. Свинець виконуватиме свою роль, доки буде потрібний світові; після цього свинець перетвориться в золото. Ось чим займаються алхіміки. Вони показують, що тоді, коли ми намагаємося стати кращими, все навколо нас також стає кращим.


— А чому я не знаю, що таке Любов? — запитало Сонце.


— Бо Любов не застигає нерухомо, як пустеля, не вештається світом, як вітер, і не дивиться на все здаля, як ти. Любов — це сила, яка трансформує і вдосконалює Світову Душу. Коли я вперше в неї занурився, думав, що вона бездоганна. Але згодом побачив, що, як усе в світі, вона має свої пристрасті й конфлікти. Це ми даємо поживу Світовій Душі, й світ, у якому живемо, буде кращим або гіршим залежно від того, якими станемо ми. Ось тут і необхідна сила Любові, бо коли ми любимо, завжди хочемо стати кращими.


— А чого ти хочеш від мене? — запитало Сонце.


— Допоможи мені стати вітром,— відповів юнак.


— Всі знають, що я наймудріше у світі,— промовило Сонце.— Але я не знаю, як зробити тебе вітром.


— То кого ж мені просити?


Сонце замислилося. Вітер уважно слухав, готовий рознести скрізь новину про те, що й сонячна мудрість має межі. Бо навіть воно не може помогти юнакові, котрий розмовляє Мовою Світу.


— Звернися до Руки, яка все написала,— порадило Сонце.


Вітер захоплено завив й почав дмухати вдвічі сильніше. Він повиривав намети з піску й вивільнив від прив'язі тварин. Люди на кручі хапалися одне за одного, щоб їх не позносило геть.Юнак звернувся до Руки, яка Все Написала. В цю мить відчув, як замовк цілий Всесвіт, і він теж замовк.


Хвиля Любові зринула йому з серця, й юнак почав молитися. Це була молитва, якої він ще ніколи не проказував, бо була вона без слів і благань. Ця молитва не приносила подяку за нові пасовища для овець, не просила, щоб краще йшла торгівля кришталем, не благала, щоб жінка, яку він зустрів, чекала на нього. В тиші, яка настала, юнак збагнув, що пустеля, вітер і сонце також шукають знаків, написаних Рукою, теж намагаються йти своїм шляхом і збагнути напис на смарагдовій грані. Він побачив, що знаки є скрізь на Землі і в Космосі, й виникають вони без особливих причин; він усвідомив, що ні пустелі, ні вітри, ні сонце, ні люди не відають, для чого вони створені. Тільки Рука знає причину, тому вона й могла творити чудеса, перетворюючи моря в пустелі, а людей у вітри. Тільки вона розуміє грандіозний задум, за яким у Всесвіті настала мить, коли шість днів творіння стали Архитвором.


Юнак занурився у Світову Душу і збагнув, що Душа Світу — це частка Душі Бога, а Божа Душа — це його душа. І що він може творити чудеса.Цього дня самум бушував, як ніколи. Цілі покоління арабів переповідали потім легенду про юнака, який, обернувшись вітром, мало не знищив військовий табір і кинув виклик наймогутнішому вождю пустелі.


Коли самум ущух, всі глянули туди, де був юнак. Там було порожньо, а юнак стояв біля засипаного піском охоронця, на протилежному кінці табору.


Всі були нажахані цим чаклунством. Посміхалися лише двоє чоловіків — Алхімік, бо знайшов бездоганного учня, й верховний вождь, бо цей учень пізнав славу Божу.


Наступного дня вождь розпрощався з юнаком і Алхіміком, надавши їм для охорони військовий загін.Вони їхали цілий день. Надвечір дісталися до монастиря коптів. Алхімік відпустив охорону й зіскочив з коня.


— Далі підеш сам,— сказав Алхімік.— До Пірамід лишилось тільки три години.


— Дякую вам,— сказав юнак — Ви мене навчили Мови Світу.


— Я тільки нагадав тобі те, що ти знав.


Алхімік погрюкав у монастирські ворота. Вийшов монах, весь у чорному. Вони щось переговорили на коптській мові, й Алхімік дав знак юнакові увійти.


— Я попросив дозволу скористатися кухнею,— всміхнувся він.


Вони попрямували до монастирської кухні. Алхімік розпалив вогонь, чернець приніс трохи свинцю, й Алхімік поклав його в металевий казан. Коли свинець розтопився, Алхімік витягнув з торби дивне яйце з жовтого скла. Зішкріб з нього скалочку завтовшки з волосинку, загорнув її у віск і кинув у казан з розплавленим свинцем.


Суміш набрала багряного кольору крові. Алхімік зняв казан з вогню й відставив набік охолонути. Весь цей час він розмовляв з ченцем про війну.


— Це буде довга війна,— сказав він.


Чернець був роздратований. Каравани, які стояли в Гізі, не могли дочекатись, коли вона скінчиться.


— На все воля Божа,— прорік чернець.


— Саме так,— відповів Алхімік.


Коли казан охолов, монах з юнаком зачаровано втупилися в нього. Свинець затверднув по формі казана, але то вже не був свинець. То було золото.


— Чи я колись цього навчуся? — запитав юнак.


— Це моя Легенда, не твоя,— відповів Алхімік.— Але я хотів показати тобі, що це можливе.


Вони повернулись до воріт монастиря. Там Алхімік розділив золотий диск на чотири частини.


— Це тобі,— сказав він, простягаючи одну частину монахові.— За твою щедрість до подорожніх.— Винагорода перевершує щедрість,— здивувався монах.


— Не говори такого. Життя може підслухати, й наступного разу отримаєш менше.


Алхімік обернувся до хлопця.


— Це тобі. Повертаю те, що ти віддав вождю.


Юнак хотів був сказати, що віддав вождю значно менше. Але він чув, що було сказано ченцеві, тож промовчав.


— А це мені,— промовив Алхімік.— Мені повертатися в пустелю, а там війна.


Четверту частину він також вручив монахові.


— Це для юнака. На всяк випадок.


— Але ж я йду по скарб! — вигукнув юнак.— Він зовсім близько!


— Я певний, що ти його знайдеш,— погодився Алхімік.


— Тоді навіщо це?


— Бо ти вже двічі втрачав свої гроші. Спочатку вони дісталися злодієві, тоді — вождеві. Я старий, забобонний араб, і вірю у наші прислів'я. Одне з них каже: «Те, що сталося раз, ніколи не повториться. Але те, що сталося двічі, неминуче повториться втретє».


Вони осідлали коней.— Хочу розповісти тобі історію про сни,— сказав Алхімік.


Юнак під'їхав ближче.


«У стародавньому Римі, в епоху імператора Тіберія, жив собі добрий чоловік, який мав двох синів. Один був військовим і служив у найвіддаленіших закутках імперії. Другий син був поетом, і зачаровував віршами весь Рим.


Якось уночі батькові приснився сон. Йому явився янгол і сказав, що цілий світ століттями вивчатиме й повторюватиме слова одного з його синів. Старий прокинувся зі сльозами вдячності на очах, бо життя щедро відкрило йому те, чим пишався б кожний батько.


Невдовзі по цьому старий загинув, рятуючи дитину, яку ледь не переїхала колісниця. Життя своє він прожив чесно й праведно, тому відразу потрапив на небеса, де зустрів янгола, який приходив до нього у сні.— Ти був добрим чоловіком,— сказав йому янгол.— Прожив своє життя з любов'ю й помер достойно. Тепер я можу виконати будь-яке твоє бажання.


— Життя й для мене було добрим,— сказав старий.— Коли ти з'явився мені уві сні, я відчув, що всі мої старання винагороджені. Бо вірші мого сина залишаться в пам'яті людей на довгі віки. Нічого не хочу для себе. Але, як кожен батько, хотів би потішитися славою того, кого ростив і виховував. Хотів би почути слова мого сина в далекому майбутньому.


Янгол доторкнувся старому до плеча, й вони перенеслися в майбутнє. Опинилися у грандіозному храмі, оточені тисячами людей, що говорили незнайомою мовою.


Чоловік ридав від щастя.


— Я знав, що поезії мого сина будуть безсмертними,— мовив він крізь сльози.— Але який з його віршів декламують ці люди?


Янгол наблизився й лагідно підвів старого до найближчої лави, на яку вони й присіли.


— Вірші твого сина-поета були дуже славні у Римі,— сказав янгол.— Всі їх любили й цитували. Проте, коли завершилось правління Тіберія, поезії його були забуті. Слова, які чуєш тепер, належать твоєму синові-військовому.


Старий приголомшено глянув на янгола.


— Твій син служив у далекому краї, де став центуріоном. Був добрим і справедливим чоловіком. Одного разу смертельно захворів його слуга. Твій син почув про цілителя, який лікував недуги, й вирушив на його розшуки. Дорогою він довідався, що чоловік, якого шукає — Син Божий. Він стрічав зцілених ним людей, осягнув його вчення й навернувся до нової віри, хоча й був римським центуріоном. Нарешті одного ранку він стрів і самого Учителя.


— Він розповів йому про хворобу слуги, й Учитель погодився зайти в його дім. Але центуріон був глибоко віруючою людиною, тому, побачивши Його очі, він збагнув, що справді стоїть перед Сином Божим.


— І ось що сказав твій син,— мовив старому янгол.— Тієї миті він сказав слова, що їх не забудуть повік: «Господи, я недостойний, щоб ти увійшов під мою покрівлю. Скажи лише слово, і слуга мій видужає».Алхімік поквапив свого коня.


— Кожна людина на цій Землі, хто б вона не була, відіграє центральну роль в історії світу. Хоча й не відає про це.


Юнак усміхнувся. Ніколи не думав, що життя чабана буде таким важливим.


— На все добре,— сказав Алхімік.


— На все добре,— відгукнувся юнак.Він уже дві з половиною години їхав пустелею, слухаючи уважно власне серце. Саме воно мало йому підказати, де захований скарб.


«Де серце, там і скарб»,— казав йому Алхімік.


Але серце говорило зовсім про інше. Воно гордо розповідало про пастушка, котрий покинув своїх овець, щоб здійснити сон, який йому двічі снився. Вело мову про Особисту Легенду й про тих чоловіків, які колись вирушали на пошуки далеких країв і чарівних красунь. Описувало мандри, відкриття й великі переміни.


Він почав підійматися на високу дюну. Раптом серце прошепотіло: «Там, де заридаєш, буду я. Там твій скарб».


Юнак поволі вибирався на дюну. У зоряному небі знову з'явився повен місяць; відтоді, як він покинув оазу, минуло тридцять днів. Місячне сяйво творило в дюнах гру тіней, і пустеля стала хвилястим морем; це нагадало юнакові той день, коли, відпустивши віжки коня, він подав Алхімікові знак, якого той чекав. Місяць висвітлював пустельну тишу й постать мандрівника, котрий шукає скарб.


Коли він сягнув вершечка дюни, серце закалатало. Осяяні місячним світлом і білістю пісків, перед ним постали урочисті й величаві Піраміди Єгипту.Юнак впав навколішки і заридав. Він дякував Богові за віру в свою Легенду, за зустрічі з королем, торговцем, англійцем та алхіміком. І перш за все — за зустріч із жінкою пустелі, яка сказала, що Любов ніколи не розлучить чоловіка з його Легендою.З висоти Пірамід на юнака дивилися віки. Якщо він схоче, може тепер повернутися в оазу, до Фатіми, й вести там життя простого чабана. Адже й Алхімік живе в пустелі, хоча й розуміє Мову Світу і знає, як робити золото зі свинцю. Не мусить нікому показувати своє мистецтво і своє знання. Дорогою до Легенди він пізнав усе необхідне й пережив усе, про що лиш міг мріяти.


Але скарб тут, поруч, і жодна праця не є завершеною, доки не досягнуто мети. Тут, на цій дюні, він ридав. Юнак опустив очі й побачив, що там, де падали сльози, повзе жук скарабей. Він уже знав, що в Єгипті скарабеї вважаються символами Бога.


Ще один знак! Юнак почав копати, пригадавши торговця кришталем. Ніхто не зміг би збудувати Піраміду на власному подвір'ї, навіть якби складав каміння ціле життя.Всю ніч юнак копав у зазначеному місці, проте нічого не знайшов. З висоти Пірамід на нього мовчки дивилися віки. Але він не спинявся. Копав і копав, змагаючися з вітром, який вперто заносив піском вириту яму. Мав обдерті й потомлені руки, але вірив своєму серцю. А воно казало копати там, де впали сльози.


Раптом, витягаючи з ями зайве каміння, юнак почув кроки. До нього наблизились якісь люди. Вони стояли спинами до місяця, тому юнак не бачив ані їхніх очей, ні облич.


— Що ти тут робиш? — запитала одна з постатей.


Юнак нічого не відповів. Але відчув страх — адже поруч був його скарб.


— Ми біженці, і нам потрібні гроші,— мовила інша постать.— Що ти тут ховаєш?


— Нічого не ховаю,— відповів юнак.


Але один з них ухопив його й витягнув з ями. Інший, переривши його торби, знайшов там шматок золота.


— Тут золото,— сказав він.


Місяць освітив обличчя араба, який його схопив, і в очах араба юнак побачив смерть.— Мабуть, він заховав тут решту золота!


Вони примусили юнака копати далі. Він копав, але там не було нічого. Тоді вони почали його бити. Били аж до перших променів сонця. Одежа юнака була пошматована, й він відчув наближення смерті.


«Навіщо тобі гроші, якщо маєш померти? Гроші рідко коли рятують від смерті»,— казав Алхімік. Врешті юнак заволав:


— Я шукаю скарб! — І, хоч вуста в нього були розпухлі й закривавлені, розповів нападникам про те, що йому двічі приснився скарб, захований біля Пірамід Єгипту.


Чоловік, який, схоже, був ватажком, довго мовчав. Тоді звелів:


— Облиште. Нічого в нього немає. Він, мабуть, украв це золото.


Юнак непритомно впав на пісок.


— Ходімо,— звелів ватажок напарникам. А юнакові сказав:


— Ти не помреш. Будеш жити й навчишся, що не можна бути таким дурнем. Два роки тому, на цьому самому місці, мені також приснився двічі один сон. Мені снилося, що я маю помандрувати до Іспанії й знайти там у полі зруйновану церкву, де зупиняються на ніч чабани зі своїми вівцями. Там був платан, який проростав у захристії, й під корінням цього платана я мав би знайти захований скарб. Але не такий я дурний, щоб пертися через цілу пустелю заради снів.


І він пішов геть.


Юнак невпевнено підвівся й ще раз оглянув Піраміди. Вони всміхнулися йому, й він посміхнувся у відповідь. Його серце вибухало від щастя.


Бо він знайшов свій скарб.Епілог


Юнака звали Сантьяго. Він дійшов до маленької занедбаної церковці якраз коли настала ніч. Платан і далі височів серед захристії, а зірки, як і раніше, видніли через напівзруйновану покрівлю. Він пригадав, як колись ночував тут разом з вівцями; це була спокійна ніч... якби не сон.


Тепер він тут без отари. Зате з лопатою.


Він довго дивився на небо. Тоді витягнув з торби пляшину й випив вина. Згадав ніч у пустелі, коли вони з Алхіміком так само дивилися на зорі й смакували вино. Думав про дороги, які довелося перейти, та про дивний спосіб, обраний Богом, щоб показати скарб. Якби він не повірив у свої сни, не зустрів би циганки, короля, злодія... «Ну, всього й не перелічиш. Але на дорозі були знаки, й я не міг помилитися»,— подумав він.


Непомітно задрімав, а коли прокинувся, сонце було вже високо. Він почав копати біля платанового кореня.


«Старий чаклуне»,— подумав юнак. «Ти ж усе знав. Навіть залишив мені трохи золота, щоб я добрався сюди. Монах аж засміявся, коли я повернувся в лахмітті. Чи ж не міг мене від цього вберегти?»


«Ні»,— відповів йому вітер. «Якби я про все сказав, ти б не побачив Пірамід. А вони чудові, правда?»


Це був голос Алхіміка. Юнак посміхнувся і продовжував копати. Через півгодини лопата натрапила на щось тверде. А за годину він відкрив скриню, повну старовинних золотих монет. Ще там були коштовні камені, золоті маски й камінні статуетки, оздоблені діамантами. Забуті усіма трофеї, про які невідомий конкістадор не встиг сказати своїм дітям.


Юнак витягнув з торби Уріма й Тумміма. Він скористався ними лиш тоді, коли опинився зранку на базарі. На його шляху було достатньо знаків.Заховав камінці до скрині. Вони були часткою його скарбу, бо нагадували про старого короля, якого він не стріне більш ніколи.


«Життя справді щедре з тими, хто живе Легендою»,— подумав юнак. Тоді згадав, що мусить дійти до Таріфи, щоб віддати десяту частку скарбу циганці. «Ну й меткі ті цигани»,— подумав він. Мабуть, тому, що постійно в мандрах.


Знову повіяв вітер. Це був левант — вітер, який долітає з Африки. Не приніс ані запаху пустелі, ані загрози маврської навали. Приніс, натомість, аромат знайомих парфумів і дотик цілунку — цілунку, що линув поволі, поволі, аж доки не спочив на його вустах.



Юнак усміхнувся. Вона це зробила вперше.


— Я повертаюсь, Фатімо,— вимовив він.


Роман написано у 1988 р.


====================


Оцифрував aetes 1.11.2012 для Чтива


Паперове джерело:

Коельйо Пауло. Алхімік: Роман/З португальської перекл. Віктор Морозов.— Львів: Класика, 2000.— 108 с. ISBN 966-7493-13-X


====================


Загрузка...