ЗАСПІВ

І ось настане час і мить,

Коли розділиться людина,

І Дух у ній запломенить,

І заричить страшна Звірина.

Тоді відбудеться двобій —

Нещадний, грізний і останній,

І той космічний буревій

Скінчиться в дивному мовчанні…

Постане з Тиші Дивина —

Істота Зоряного Краю!

Над всім возвиситься Вона

І цілий світ в Собі з'єднає.

Минають роки, віки, тисячоліття.

Приходять і щезають численні покоління людей. Гуркочуть над світом безглузді війни божевільних правителів та монархів. Стають попелом, прахом, сміттям прекрасні творіння геніїв та майстрів. У Небі клекоче потік молитовних прохань і проклять.

Хтось хоче правди. Хтось імлою обману намагається згасити навіть її проблиски, відверто й жорстоко здіймаючи покривало брехні перед очима дрімаючого людства.

Тепер уже ясно, що визначальний бій вирує не довкола проблем економіки чи енергетики, а програмується з Психосфери, де з прадавності сформовано суперпотужний форпост богів та демонів усіх віків та народів.

Щирий аналіз показує, що всі вони, всі без винятку, не поворухнули жодним пальцем, щоб визволити людей із неуцтва, злиднів, смертей та лихоліть. Навпаки, все робили для того, щоб людство не вирвалося з-під жорстокої божественної опіки.

«Люди стануть рівні богам», — сказано у «Авесті», священній книзі зороастрійців-огнепоклонників.

Який чарівний заповіт! Він громово підтверджений Христом: «Царство Небесне внутрі вас». І ще: «Ви — боги!»

Звідки ж такий жорстокий присуд у третій главі Біблії — Святої Книги християн та юдеів? Пам'ятаєте?

«І сказав Господь Бог: — Оце людина стала, як один із Нас, знаючи добро й зло. Тож тепер, аби вона не простягла своєї руки й не взяла ще й з Дерева Життя, а з'ївши, не стала жити вічно!

Тому вигнав Господь Бог людину з Едемського саду порати землю, з якої вона створена. І вигнав він Адама й поставив на сході від Едему херувима з полум'яним кружляючим мечем, щоб стерегти шлях до Дерева Життя…»

Ось так! Дивний присуд, дивна логіка. Якщо людина стала подібна до богів — що ж тут поганого? Хіба не сказано в першій главі: за Образом і Подобою Божою сотворено людину? А коли вона, справді, дорівнялася до Творців, тоді надходить прямо протилежний присуд — прокляття й вигнання, перетворення потенційно безсмертних істот у біологічних кузьок, які впродовж тисячоліть будуть лише угноювати розтерзану, залиту кров'ю землю.

Виникає слушне запитання: отже, ВІЧНЕ ЖИТТЯ не є прерогативою богів? І його можна осягнути, з'ївши певний плід з Дерева Життя? А Господь Бог ревниво не дозволяє дітям Адамовим стати безсмертними?!

Тут загадка. Логічна така заборона лише в тому випадку, коли від пробудження вічних СИЛ Адама залежить буття «Господа». Отже, він є ментальний образ, і коли Адам (людство) набере сили, умовний, ревнивий образ щезне, пропаде.

В свідомості клекоче тривожне запитання: — А як же Христос? Син Бога, Вісник Любові! Невже й Він має той же знак на чолі — знак жорстокості, байдужості та обману?

Саме про Нього — ці мої роздуми, що народжувалися в тяжких духовних боріннях. Тайна Христа полонила мене від дитинства і не відпускає досі, а веде далі й далі до нових обріїв, за якими — я це твердо знаю! — відкриється казковий смисл і невимовна суть всіх наших мук та віковічних пошуків…

* * *

Чорний пташе, дивний пташе!

У темниці не барися,

Жде тебе огненна Чаша,

Ждуть тебе Небесні висі…

Тяжко влазити в тунелі,

А ще тяжче з них втікати.

Хто народжений без стелі —

Той не прийме жодну хату…

Всі народження — то муки

Розставання й зустрічання.

Та радіймо, що розлука —

Знак грядущого Єднання…

Походження людини й богів (усіх — одноосібних і колективних) треба розглядати сукупно. Бо долі тих і тих тісно пов'язані.

Біда не в тому, що людина породила БОГА. Біда в тому, що вона його породила ЗВІРОПОДІБНИМ. Правдивий Бог діяв би навпаки — творив людину БОГОПОДІБНОЮ (за Образом і Подобою своєю, як і сказано в першій главі).

А сталося так, що формуючи ноосферу, психосферу, люди виліпили Бога (і всіх богів) стихійно, спонтанно. І коли стали поклонятися — то поклонилися ЗВІРУ, який хитро оволодів процесом боготворення, а також людиноформування. І так триває донині. Озвіріли люди, озвіріли й боги всіх народів та рас. Бо хіба не благословляють вони той пекельний жах, що трясе Землю і відлунює мукою в Далеких Світах?

Ми назвали самі себе Людьми Розумними.

Можна сумніватися в цьому. Це самозванство лукаве й злочинне. Бо якщо назвати діяльність людства розумною впродовж відомих нам тисячоліть, то що тоді абсурд і божевілля?

Розум і високі почуття інколи гостюють у окремих людей. Але ми знаємо, що з ними роблять, з так званими геніями та пророками! Прокляття, голгофи, вогнища, переслідування, глум, а після смерті — користування дарунками Неба для підлої мети!

Зустрівшись віч-на-віч з Учителем Нового Завіту, можемо почути запитання: — Навіщо я вам дав ясний Розум і крилатий Дух? Невже для славослів'я в храмах, для поклонів, для приниження, для містифікацій, для умноження небесних упирів? Я ж заповів: «Піднесіте Сина Людського і тоді збагнете, що це я!» Вам належить возвеличити Розум і Серце, щоб вони могли почути Голос Найвищого. Батько Небесний породив нас для Вічного Життя, тому воліє бачити нас мужніми, мудрими воїнами у боротьбі з Хаосом і Злом, Руйнацією та Розбратом. Це можливо лише при Високому Знанні Законів Усесвіту, при оволодінні титанічними силами стихій. Таке доступно лише Любові…

Я знаю, що безліч повзаючих душ закричать, загаласують про гординю, про гріховність, про блюзнірство, про страх Божий… Що можна сказати таким?

Породжені Богом, ми повинні сягнути рівня Вітця. Який Батько не мріє, щоб Син уподібнився йому? А тим більше — Найвищий Вітець! Бо як нам вернутися в Дім того, Хто нам дав життя, і був Імпульсом людинотворення, тим Імпульсом, що став еволюційним зусиллям людинозвіра стати Людиною Обоженою?!

Осягнути смисл Буття — це основне, бо те, що діється на Землі — безглуздя. Що б ми не взяли — буденні клопоти (просто жити), злодійства (для ситого життя), вбивства (помста чи грабунок), походи (загарбання чужого, щоб знову ж таки — сито жити), релігії (щоб приспати, аби не думали про смисл, а прийняли готову ідею «падіння» й «гріховності»), наука, мистецтво (щоб прикрити безглуздя псевдомудрістю), любов, сексуальні ігри (щоб продовжити безглузду вовтузню) — ВСЕ, ВСЕ, ВСЕ свідчить лише про тюремність буття, бо лише в тюрмі можливе таке жорстоке, підле, криваве, нещадне, божевільне проживання.

В історії відсутні осмислені зразки буття.

Навіть Христос і Будда лише вказували на ілюзорність земного існування і закликали: — Вийдіть!

Втеча з тюрми — ось імператив!

В чому ж тюремність?

У всьому!

А насамперед в тому, що люди прийняли в'язничність за норму.

Прийняли.

Отже, ніхто не мислить про втечу, про вихід, про ісход.

А Христос, якому ми нібито поклоняємося, у перших проповідях своїх твердив суворо й безкомпромісно: «Пізнайте правду (істину) і правда звільнить вас».

Звільнить. Отже, є звідки звільняти. Отже, людина у в'язниці, у неволі. Байдуже, як ми називаємо принцип неволі — Сатаною, гравітацією, законами природи, соціальною несправедливістю, спотвореним уявленням про Світобудову, — Дух Божий вустами Христа прорік, що пора звільнитися і вертатися до Рідного Дому.

Христос — Визволитель. Отже, він знає шлях?

Безумовно. Недарма ж Сказав: «Я єсмь Путь, Істина й Життя».

Які дивні, які таємничі Слова! Чому священнослужителі не замисляться над ними? В них не теологічна умовність, а просте, найпростіше визначення Суті Сина Божого — Сина Людського. Путь, як вічний Політ, прагнення. Куди? До Істини, до Правди, бо Істина, Правда — у Батька, у Бога. Що ж ми будемо мати, якщо рушимо за Ним і осягнемо Правду?

Увійдемо в Дім Життя. Вічного Життя, бо Путь, рух, Прагнення невмирущі.

Гляньте вночі на безмір Дивокола, на Зоряні Глибини. Нам заповідано Царство Небесне. Хіба ж можна спаплюжити таке Диво своєю жадобою, ницістю й мізерними бажаннями? Та суть в тім, що нам той Скарб неприступний, якщо не оволодіємо Силою. Адже так Заповів Люблячий Учитель! «Царство Небесне силою береться!» Не насилля, а — СИЛА. її дарує лише повнота Знання й Любові.

А Знання й Любов оберігаються Сином Людським для Суджених Птахів Зоряного Польоту.

Отже, як би ми не вертілися у пекельних глибинах земної псевдоісторії, доведеться повертатися до Христа, до Його таємничої Місії.

Хто збагнув ту Місію? Хто може назватися Вартовим Тайни Христа? Хто відає, що насправді відбулося при Тайній Вечері? Що шукали роки й віки лицарі Короля Яр-Тура, намагаючись утвердити на Землі Круглий Стіл Братерства Вогнів Христа, щоб навіки вічні осягнути казковою Чашею Грааля і прилучитися до Невмирущості Сина Божого?!

Ми будемо крок за кроком наближатися до відповіді на ці хвилюючі запитання. Але які блукання довелося пройти Шукачеві, скільки потворних масок зірвати в собі й зокола, доки Воля Сина Людського стала моєю волею…

* * *

Небо, як нива,

Зорі, мов зерна,

Радує дивом

Простір химерний…

Що там, в безодні,

Всіяній чудом?

Все, що завгодно,

Стукає в грудях.

Стукає серце

В ребра темниці,

Ніби відерце

В диво-криниці.

Вирватись хоче

В ирій далекий,

В буряні ночі,

В зоряний клекіт.

Так воно й буде.

Так воно й сниться!

Землю розбудить

Казка — зірниця…

Ще коли я був дитиною, у нас на божниці з'явилася дивна ікона (не відаю, де її придбала матінка). Це був Образ Діви Марії, проте такого я більше ніде не зустрічав. Виконаний у жовто-блакитних барвах. Напис: «Млекопитательница». Пречиста годує груддю Сина Божого. Коротше, я тоді зустрівся з Небесною Годувальницею, хоч втаємничений зміст події осягнув може, лише тепер, коли пишу ці спогади.

Ще пізніше я придбав Образ Божої Матері у Володимирському Храмі. Ми його помістили поруч з Годувальницею. І ось одного дня сестра Оля злякано покликала мене до божниці: — Дивися, каже, що діється з Образом Пречистої!

Справді, сталося щось жахливе: і Діва Марія і Син були залиті кров'ю. Ми кинулися обмивати образ. Марна річ! Кров текла знову й знову. Сестра хотіла позбутися зловісної ікони, але я не дозволив. Згодом червона рідина перестала текти, але образ так і залишився закривавлений.

Хтось глумливо скаже: — Ну й що? Мало які випадковості бувають в житті. Невже кожну незвичну подію варто розглядати, як символ чи певний знак?

Безумовно, — скажу я. Ми надто оглухли й осліпли, забувши, що складаємо в сукупності з тваринами, рослинами, птахами, рибами, стихіями, зорями, хмарами, далекими світами Єдине Тіло Всесвіту. І нема подій байдужих на нашому шляху, про це знали пращури, хоч ми й сміємося над їхнім нібито марновір'ям. А насправді наше марновір'я, заквашене на невігластві, перевершує все, що було в минулих віках.

А одна зустріч на Бесарабському ринку в Києві вразила мене до глибини душі. Вона, власне, дала поштовх до розкриття втаємничених психогенетичних глибин, де зберігалися призабуті спогади про Сина Людського та Його Пречисту Матір…

Було так. Я запитував, скільки коштує рибина — чи то тріска чи короп, вже забулося. І раптом хтось мене смикнув за рукав. Я озирнувся. Невелика, худенька жіночка, одягнена бідно, але чисто, пильно дивилася в мої очі, ледь помітно усміхаючись.

— Навіщо вам ця мертва рибина? — лагідно запитала вона.

— А в чому справа? — здивувався я.

— Хіба не краще придбати живу рибину. Вічно Живу Рибину, — підкреслила вона наголосом.

Мене осяяло. Погляд у жіночки був трохи божевільний, скоріше, натхненно-відсторонений. В глибині зіниць мерехтіли веселі іскри.

— Ви маєте на увазі Христа? — пошепки перепитав я.

— Ага. Так ви знаєте! — зраділа вона. — А чи відаєте, що Він наш земляк?

— Читав такі легенди, але вони не опираються на історичні дані…

— Яка там історія, — махнула жіночка рукою зневажливо. — Хіба не відаєте, що вся історія брехлива? Той, хто творить історію, — батько брехні…

— Сатана?

— Атож. Він не хоче, щоб люди знали правду про Сина Божого.

— В чому ж ця правда?

— У всьому. Навіть в тому, хто він, звідки, що з ним сталося. Чи знаєте, що Маруся не народила його, а знайшла…

— Марія?

— Ні, Маруся, — наполягала жіночка. — Вона знайшла Дитя під зорями в житі. Воно було сповите в листя лопуха — голопузе біляве, синьооке. Не кричало, а тільки махало рученятами, ноженятами. І сміялося до Діви. Маруся спочатку злякалася, бо на чолі Дитини був знак — сяяла Блакитна Зоря. Діва втямила, що Дитя від Бога. Пересиливши острах, вона взяла Дитя на руки і понесла до землянки, де жила сама-самісінька, бо була сиротою.

— А батьки ж її хто? — запитав я, піддавшись дивній романтиці химерної оповіді.

— Батьки лицарського роду. Матір захопили в ясир розбійники степові, повели з іншими бранцями на продаж, а батько кинувся з іншими лицарями хортицькими визволяти бранців та й загинув у бою. Мати теж пропала десь у степу. А Маруся виросла сиротою, козаки жаліли її, інколи дарували якісь прикраси, шовки, помагали по господарству. Виросла Діва жалісливою, щирою, тому й вирішила взяти Дитя за сина. Трохи страхалася, що люди вважатимуть його відьмаком, бо ж сяяла зірка на чолі, але згодом вона затьмарилася, розтанула…

— Жіночко, — не стримав я сумніву, — коли ж це було? Козаки на Хортиці з'явилися через тисячі літ після того, як Христос ходив по землі…

— Еге! Козаки були споконвіку. Ви краще мене слухайте, а не те, що пишуть у ваших дурних історіях. Вони теж базікають, що Син Божий народився в єврейських землях, а воно — бачте — не так! Він наш, земляк… То слухайте далі… Як тільки принесла Маруся Божого Найду додому, як в неї з'явилося молоко. І почала вона годувати Дитя, щаслива тим, що Найвищий послав їй такий дарунок. Люди дізналися про таку справу, почали лаяти її, прославили покриткою, та козацькі характерники взяли її під захист, звеліли старим повитухам перевірити, чи дівчина вона. А як виявилося, що Маруся невинна і дівочість її не порушена, тоді й збагнули, що Дитя від Зоряного Вітця. Ось так!

— А що ж далі?

— Далі вчили його характерники на Хортиці мудрості всякій. І послали туди, де він мав передати людям Слово Батька Небесного, бо згадав усе, що Найвищий звелів йому…

Тут нашу розмову перебив якийсь міліціонер. Він замахав на неї руками, закричав:

— Іди, іди геть, придуркувата. Не мороч людям голову! Жіночка відсахнулася, пішла до виходу, але ще раз оглянулася і сміхотливо сказала:

— Під зорями, під зорями вона знайшла Дитя…

Дивна легенда. Чому вона виникла і як? Може, тому, що юдеї не прийняли Слова Христа і Його Зерно не проросло, як і казав Син Людський: «одне зерно впало на камінь, друге в терни, а яке на добру землю…»

Може, там, в Палестині, була надто тяжка земля і Боже Зерно пропало, вмерло. А тут, в землі Слов'ян, воно впало на чудовий ґрунт і дало буйні плоди?! Саме так можна трактувати цю легенду. Маруся (Душа України-Русі) прийняла Новонародженого Лотоса — Слово Боже і почала вигодовувати Його…

Проте, це вже теперішні думки і осяяння. Тоді я так не думав, а лише поклав дивну легенду на серце своє.

Щоб читач збагнув усе, що я маю тут відкрити, треба згадати вогнисті Знаки, які вели мене до вирішальної Блискавиці Осяяння…

Загрузка...