Амба. Том 1. Втеча

Стежа перша. Зона

До втечі все готове. Лише негоди очікував Макар Джовба. Щоранку, підводячись із нар, спочатку дивився на свій «барометр» – підсохлий ялиновий сучок, прибитий до стіни окоренком. Але тонкий обкорований кінчик свій кирпатий «ніс» щодня задирав веселіше й вище. Макар бурмотів прокльони. Він знав напевно, що сучок не схибить, але поглядав із надією на небо, на роботі придивлявся до жуків та іншої тайгової живої дрібноти. Однак ніщо не віщувало швидкої зміни погоди. І мурахи від світанку до смеркання звично поралися біля свого житла.

Що яснішало небо над головою, то похмурішим ставав Макар. Невиразна тривога охоплювала все більше, переслідуючи всюди, наче гнус у спеку. Знав: у тайзі не наздоженуть. Не знайдуть. Одне слово, не загине. Турбувало інше: чим виміряти, як зважити свою правду та правду Закону. Адже втеча – не відвідини родичів, які частуватимуть чаркою й пельменями. З ким порадитися?! Навіть двом товаришам, котрих несподівано подарувала неволя, відкрився не до самісінького денця… Скільки думок «зважив»?! Особливо тяжко вечорами, коли після нелегкого дня барак затихає у важкому сні і лише різноголосе хропіння порушує нічну тишу та його нестерпні думи.

Хлопець сполохано крутився на жорстких нарах. Погляд звично «бігав» по темних, похапцем тесаних дошках барака, розмальованих соромітництвом; а забудеться юнак під ранок у тривожному сні – тріщини й щілини стають чистими ріками; дерев’яні візерунки й шорсткості – завалами та безкінечними нетрями з раптовими галявинами ягід лохини[4], брусниці та малини. Він продирається крізь хащі, а позаду переслідувачі – ні, не погоня це, не звір. Та й не боїться він звіра, а від ловитви давно відірвався. Це щось невідоме, невидиме невідступно стежить за кожним його кроком і, здається, іноді зітхає тихо, осудливо…

Минув майже місяць. Макар нарешті зважився на втечу. Розгулює десь тайгою негода, не квапиться у їхні краї. З кожним днем думи, як необтесані брили, важчали, тривожнішали. Не книжкові сторінки перегортав. Перекидав здоровенні колоди-топляки, що не один рік пролежали на дні річки…

У дитячій колонії Макар тримався осібно. У стані тупого оціпеніння працював, закінчував школу, не спроможний усвідомити те, що сталося. Сімнадцять років виповнилося хлопцеві, а вигляд мав на двадцять п’ять: м’язистий, кремезний, наче з кедра тесаний, а зростом – у жодні двері без поклону не заходив. Лише пушок на бороді й щоках та високі, дзвінкі нотки, що інколи проривалися в густому басі, підказували про молодість.

Відтоді, коли домашні довідалися про адресу колонії, Макарові зачастили білі трикутники від матері і списані знайомими, схожими на бублики карлючками від діда. Старий повідомляв: на ділянці Михайловича палала тайга. Він трішки обпік руки, брови підсмалив і бороду зачепило – тепер ходить голомозий. Пустили ж червоного півня високі гості Михайловича. Перебрали «бобри» й не втримали шашличний вогонь. А дерева згоріло чимало. Добре, що небо подарувало мокрий сніг, бо вогонь перекинувся б і на їхній кордон. Шкода дерева, але лихо не без добра: тепер «бобри» для шабашу вподобали іншу ділянку, тому в нас поспокійнішало. Взимку дід писав про ведмедя-шатуна. Мабуть, потурбували ненароком клишоногого в барлозі, ось і пішов вештатися тайгою. А шатун – він завжди шатун. Лихо – поряд. Довелося «нагодувати» жаканом господаря тайги. М’яса вистачить до весни. А так усе спокійно. За всіма прикметами звір відзимує.

Писали друзі. Від Льонька, Андрія, а іноді й від Герки листи надходили в конвертах і тому здавалися не такими теплими, близькими. Та найчастіше писала Жека. Майже через день хлопцеві вручали трикутник. У ньому – усі подробиці про життя будинку на кордоні і навіть у селищі.

Мовби наяву, Макар бачив Гордого і Дружка. Чотирилапі друзі тужливо очікували його біля хвіртки або перелазу; хлопець чув нетерпляче іржання Орлика, дзвінкоголосий спів півня вранці, степенно-лінькувату бесіду рогатої Машки з льохою. Потік листів від сестри не вичерпувався. До них звик навіть цензор. З усього видно, він лише інколи виконував свої обов’язки…

Одержувати листи Макар любив, але конверт обпікав пальці: його адреса, здавалося, складалася більше з цифр, ніж із літер.

Настав 1953 рік. Десь на півдні країни та й у Європі починала буяти весна, а в дитячій колонії у душах неповнолітніх в’язнів лютувала зима, коли голос Левітана через «тарілку», що висіла на стіні, землетрусом приголомшив людей на планеті Земля. Повідомлення про хворобу Вождя знедоленого людства не просто схвилювало. Хто раніше міг подумати, що захворіє сам Сталін. Наступний день подарував надію. Після введення кисню вранці четвертого березня стан здоров’я вождя дещо покращився. Під час читання бюлетеня не лише друзі, а й вороги в усьому світі затамували подих. Чекають слів диктора. Чекають газети. Байдужих не було. Друзі чекали слів добрих, вороги з неменшим нетерпінням – кінця. Для друзів смерть здавалася неможливо-неймовірною – Місяць упаде на Землю…

Почувши 5 березня повідомлення по радіо, Макар оціпенів: серце ніби на мить зупинилося, потім застукало, закалатало, в голові і в грудях наче щось вибухнуло, лопнуло; зникли люди, «колючка» з кульгавими вишками в кутах, бараки; зникли земля і небо, мов голову зачепило краєм дерева, що завалилося в робочій зоні, – він не пам’ятав, скільки пробув у темно-глухому світі; а прийшовши до тями, не міг збагнути, чому з носа юшить кров: чи то від внутрішньої перенатуги і болю душі, чи то від удару об стінку барака. Чомусь згадав, як із Льоньком, Геркою та Андрієм мріяли: вступлять до МГУ і прокрокують восени парадом Червоною площею, щоб на власні очі побачити тих, кого з колиски знали тільки за фотографіями й портретами.

Нарешті ті, хто не довіряли словам, прочитали в газетах:

Минали не тижні і навіть не дні, а години, хвилини та секунди болючого розпачу для одних, а для когось – радощів.

У день смерті Сталіна життя, здавалося, припинилося не тільки в дитячих колоніях, а й у дорослих зонах. Робочі команди поверталися в табір після підневільної праці, а начальник табору підполковник на прізвисько Кроксфорд та замполіт Іванов ще не вирішили: повідомляти в’язням про трагедію або перечасувати. Почекати відповідний циркуляр згори. Доки мізкували, намагалися зв’язатися з управлінням, табірний телеграф, як зазвичай, спрацював безвідмовно.

Не встигли робочі команди минути вахту – табір загудів від неймовірної звістки. Довелося вмикати радіомережу. У зоні все змішалося. В’язні табунилися бригадами, бараками, про щось сперечалися, жестикулювали, але як тільки долинув знайомий густий заморожений голос, сіра маса у ватниках зрушила й завмерла біля репродуктора. Замполіт помітив, як зблід Кволий, закам’янів Булах із бригадою, не метушилися друзяки Профа. Сірі обличчя насторожено витягнулися, чимось стали схожими. Після слів «тяжкої хвороби помер» Кволий, разом з усіма видихнув «о-о-ой», приклав руку до серця, осів і розтягнувся на землі. Наче заснув. Через загальний гармидер майже ніхто не помітив, що мить тому людина про щось думала, мріяла, дихала, а після одного слова – ще одним життям на землі стало менше. Іван Іванович проводжав поглядом носилки. Не міг згадати прізвище Кволого, як і не знав: з горя чи з радощів зек відправився в інший світ.

День потягнувся за днем. Медичний висновок. Комісія з поховання. «Де поховають Сталіна? У Мавзолеї?! Ні?!» Місце поховання цікавило всіх. Від загальної цікавості віяло чимось тривожно-турботливим і водночас обивательськи не-охайним. Ницим. Але як непросто вчиняти так, щоб схвалювали сучасники, розуміли нащадки.

Усі газети переповнені матеріалами про Сталіна: спогадами, закликами, клятвами, новими призначеннями.

Замполіт присунув газету ближче, поглянув на верх сторінки – 7 березня. Промайнула думка: «Навіщо об’єднувати? Хто очолить?» Очі тут же вп’ялися в нові рядки.

Довго Іван Іванович Іванов, замполіт табору, просидів у роздумах за цим повідомленням. Як тепер буде? Міністр – людина ділова, вольова, рішуча, сувора. Багато років пробув поруч зі Сталіним. Можливо, і зміни почнуться, про які останнім часом стільки думав.

У країні щодня відбувалося щось нове: оголошено траур на 6, 7, 8 та 9 березня; у момент похорон зупинити на п’ять хвилин роботу, щоб віддати останню шану; врешті-решт, надійшло повідомлення, що саркофаг із тілом Й. В. Сталіна встановлять у Мавзолеї поряд із саркофагом В. І. Леніна.

До болю в пальцях Макар стиснув кулаки: усе – ніколи не побачить найдорожчу людину на землі. Дід замінив батька, став найкращим другом, мисливцем-наставником і годувальником, а людина з м’якою посмішкою під вусами – невидимою захисною силою, яку можна порівняти хіба що з рідним обійстям і навколишньою тайгою, де одночасно знаходять порятунок від негоди, лютого звіра або лиходіїв; де кожен забезпечує себе припасами на зиму, відпочиває, радіє життю. Пізнає світ. Людина, яка відійшла у вічність, для Макара уособлювала життя і найкраще, що в ньому було. Юнак не уявляв, як житимуть без вождя, як продовжуватиметься саме життя?! Голова не просто боліла – стала неначе велетенськи-чавунною. Хлопець мов учадів. Від нестерпного тягаря не міг думати. Ледь розплющував очі. У порівнянні з неправдоподібною, неймовірною смертю здавалися дрібними власні турботи, тривоги, сумніви. Одне угніздилося в голові і, не покоячи, стукало, як дятел, у скронях: «Як же тепер жити?! Що буде з усіма? Що станеться з країною?!»

Діти в колонії не бешкетували: в багатьох очі блищали від сліз, дивилися на світ, як і Макар, із такою тугою. Навіть у дорослих таборах багато хто із в’язнів забули на деякий час про колючий дріт, собак і спарені кулемети на вишках у кутах зони.

Смерть Сталіна збіглася з переведенням Джовби з дитячої колонії до табору – йому виповнилося вісімнадцять.

Усі дні після п’ятого березня Макар ходив ще відчуженішим, ніж після суду. Байдуже сприйняв переїзд до табору, і лише чутки про можливу амністію, що вихором пронеслися колонією, знову повернули до життя. А якщо і справді оголосять амністію? Бувалі не сумнівалися, проте для юнака воля мерехтіла далекою й недосяжною зіркою. Та хмари на мить розійшлися – у чорноті неба блиснув рятівний промінчик. Амністія… Амністія і Воля – рідні сестри для зека. Промінь-надія блиснув, стало нестерпно боляче й прикро: для того, хто навіки лежить поруч із Леніним, небо назавжди почорніло… Макар згоден залишитися в неволі 10, 15 або 25 років, лише б не наставало п’яте березня.

Про амністію, про те, що вийшов Указ, в’язень довідався на етапі, коли переводили з колонії для неповнолітніх до дорослої зони. По-різному міркували зеки: із розмов одних – йому випадала воля, послухає інших – тим, хто відбував термін за вбивство, мабуть, покарання збільшать. Розмови, розмови, але газету з Указом ніхто не тримав. Не змогли дістати її і через конвойних. Багато чого віддали б зеки за газету, за те, щоб довідатися, як піде життя, куди закине доля.

Макар проклинав зупинки. Від них перехоплювало подих. Коли ж колеса вагона починали свій безкінечний перестук, урешті-решт дихав на повні груди – здавалося, постоїть поїзд ще хвилину – й зовсім хлопець задихнеться. Почувався в тісному вагоні так, як тієї миті, коли вперше почув про смерть Сталіна.

За глухими ворітьми щойно прибулий етап зустрів сам начальник табору. Пильно вдивляючись в обличчя, підполковник пройшов уздовж нерівного строю, похитав головою і сказав майже зворушливо:

– Бачу, зморилися на пересилках та в дорозі. Неблизький світ. Нічого, відпочинете кілька днів, розіб’єтеся на бригади, а там уже, вибачте, як належить, на роботу. Кому пилка, кому сокира, а кому авоськи в’язати. Тільки на авось усі не розраховуйте – лікар визначить, куди кому. Усе за законом.

– А хворі, громадянине начальнику? – подав голос хтось із новачків.

– Хворі, як належить за законом, у больнічку. – Підполковник посміхнувся тугим обличчям, кивнув на красиву сувору жінку. – Медицина вирішить. У нас усе за законом. Медицину не скасує навіть сам громадянин начальник.

Поміж щойно прибулих хтось посміхнувся. Жарт підтримали табірні зеки, які юрбилися навколо. Для новачків весела вільність старожилів здалася незвичною. Невимушена для табору атмосфера дарувала надію, що життя тут трохи легше, ніж у тюрмах, на пересилках і в інших таборах, про які наслухалися всілякого на тягучих, як гума, етапах.

– Запам’ятайте, молодці-молодці, все у ваших руках, ногах і в макітрі. – Підполковник знову помовчав, прискіпливо вдивлявся в новачків. Етап як етап. Терті є. Салажат вистачає. – Щодо табору все. Тепер запитання приватне. Для душі. У нас не лише кару відбувають, але й розвиваються інтелектуально. Фанати кросвордів є?

– А як же, громадянине начальнику!

– В-е-еликі прихильники є. Своєрідні наркомани. І не тільки розгадувати. Можуть таку кроксворду змайструвати – строку не вистачить розгадати.

– У нас такого не буває. – Підполковник білозубо посміхнувся і, немовби шукаючи підтримки для своїх слів, кивнув у бік старожилів зони. – Народ підтвердить – ми всі кросворди і кроксворди лущимо, як горішки кедрові.

– Для громадянина начальника будь-який кроксворд, як раку ногу відірвати, – підтвердив хтось із «місцевих».

– Нумо, любителі загадок, в один бік, а хто не тямкує в цьому ділі – стояти на місці. Та ви не бійтеся! – підполковник посміхнувся ще ширше і додав доброзичливіше: – Ну, хто сміливіший?!

– Громадянин начальник – фанат із фанатів. Виходь, братво, – пролунали вигуки старожилів. – Тута безо всякого понту.

Кілька чоловік вийшли вперед. З юрби табірних почувся сміх, підструнчування. Вставив солоно-веселе слівце і підполковник. Це поступово розтоплювало недовіру, і більшість прибулих подалися вперед.

– А ви що ж, мішки-чували? – у голосі підполковника вчувалися жалісливі нотки. – Не знаєте, з чим їдять-жмакають кроксвордного звіра.

– Звідки нам знати, громадянине начальнику? Наша справа – землю орати та гній чистити. У кросвордному ділі ми без вини. Не водилися в нас кроквознавці.

Зона вибухнула реготом: сміялися старожили й новачки, посміхалася охорона й навіть собаки, здавалося, шкірилися від слів рудого хлопця з важкими порепаними кистями, які не встигли загоїтися ні в тюрмі, ні на етапі.

– Без вікон і без дверей, повна хата людей? Що за звір? Шість букв. – Підполковник підморгнув Рудому. – Думай-думай, гусачку лапчатий. Ну, подь суди, Рудий.

Рудий зніяковіло зам’явся, поглянув на товаришів, із якими здружився на етапі. Лише після лагідного запрошення він зробив крок до начальника табору.

– То що воно без дверей? Вари макітрою – дивись, каша буде, – непомітно підказав підполковник.

– Мобить, гарбуз, – Рудий озирнувся навкруги, додав сміливіше: – Взимку насіннячко на печі полускати – смакота!

– Бачиш, який молоток! Хоч цвяхи забивай. А бідкався. Мовляв, у кросворди не граєш, – жартівливо почав підполковник, потім мовив суворо, з металом у голосі і сталлю в очах: – І дивіться мені, безвинно-скривджені… Жити в зоні без дурників. Піймаю на брехні – на себе ремствуйте. А з кросвордами – всім працювати. Найпростіше й найдоступніше культурне дозвілля. Хоч пилкою махай, хоч ложкою – голова вільна. Метикуй, що до чого. Розвивай мозок і ні про що інше не думай. Через неробство всі порушення режиму. Для вас же стараюся.

Напруга поміж етапу спала. Почали посміхатися не лише ті, хто не чув нічого про кросворд, але й ті, хто вийшов уперед.

– А-а, знавці, повеселішали? – Підполковник уважно оглянув юрбу. – Зараз екзаменуватиму. Виступай, хто сміливіший.

Жоден не зрушив із місця. «Нікому не вір», – перша заповідь зека. Навчений життям, він чекає каверзи з будь-якого, найнесподіванішого приводу. Для чого затівається гра?

– Щоденна природна втрата – п’ять букв?

Новачки здивовано переглядалися, а старожили з Кроксфордом, як за командою, кидали погляди в бік вахти[5].

– Що молодці-молодці – слабо?! – Господар зони, посміхаючись, хитався на носках. На його обличчі – тужливе невдоволення педагога, що вперше зустрівся з нетямущими учнями, з якими доведеться працювати не один рік. – Згоден, запитання архіскладне. Єдине запитання, на якому навіть наш знавець згорів. Даю трохи легше. Запитання. Приймальний пристрій з антеною спрямованої дії. П’ятнадцять літер.

Етап принишк. Підполковник витримав паузу, потім сумно посміхнувся і оглянув усіх переможним поглядом.

– І це слабо? Доведеться серйозно працювати. То-то й воно: кросворд розгадувати – не закон порушувати! Гаразд, вважатимемо – стомилися з дороги. Поміркуйте. Пометикуйте. Ще легше. Український народний танок. П’ять буковок. Давайте ви.

Підполковник кивнув головою чоловіку середнього віку із сумними очима.

– Гопак, – трохи погаявшись, відповів новенький.

– Хвацько! Треба ж, яке поповнення. Заживемо.

Чоловік ніяково переступав із ноги на ногу, ошелешений не стільки запитанням, скільки ситуацією, в якій опинився в місці, де доведеться відбувати термін за невинну провину. Мордобій, приниження, лихослів’я – це звичне, знайоме. І раптом звертання на «Ви», гра у кросворд – усе це ближче не до табору, а до затишної оселі, до настільної лампи й тихої музики, що лунає з репродуктора на стіні… Дружина… Діти… Кіт мурчить на дивані…

– Капелюх якого розміру?

– Вибачте, скільки букв? – Від несподіванки зажурений зек труснув головою і розгублено подивився на табірного бога. – Замріявся. Відволікся.

– Запитую: розмір вашого капелюха? – Підполковник звично хитнувся з п’яток на носки, ковзнув поглядом по щой-но прибулому, підморгнув старожилам зони.

– Розмір капелюха… Розмір. Вибачте, не збагну, – крізь регіт натовпу лунало розгублене бурмотання, від чого зеки сміялися ще гучніше й веселіше. – Я зараз… Зараз… Так, згадав п’ятдесят восьмий…

– А пункти? За якими пунктами? – запитання пролунало слідом, коли новачок ще не встиг отямитися. У голосі підполковника – ні доброзичливості, ні тепла. Лід.

– Пункти? Які пункти? – У постаті, голосі новачка – розгубленість, нерозуміння. Чим заслужив гнів? – Ви маєте на увазі глибину капелюха? Або…

– І глибину, й або. Ти за якою статтею парися?

– За п’ятдесят восьмою, громадянине начальнику.

– Що ж ти мені, вороже душеня, теревені правиш?! Не знаєш, за які гріхи на держрахунок прикотив? Кроксворди розгадувати мастак. Чому ж пунктів кревних, падло, не знаєш?

Підполковник шпетив нетямущого зека, а старожили зони реготали, хапалися за животи, кидали солоні слівця, веселилися від того, від чого також страждали й самі, коли вперше перетнули вахту. Що довше вичитував підполковник новачка, то сильніше потішалися старожили, радіючи: недарма зібралися біля вахти, очікуючи етапу. Улеслива посмішка ковзала по обличчях прибулих, коли погляд громадянина начальника з гостро-сталевим відливом зупинявся на комусь із них.

– А ти, стовпче верстовий, чого застиг? Чи по-руськи не шпрехаєш? На вигляд – нашого Бога дитя?

– Які веселощі? – не відводячи погляду, відгукнувся Макар. – Душа болить.

– У всіх болить. У цих місцях у кожного заболить: по цей бік колючки і навіть по той. – Підполковник ще пильніше вдивлявся у хлопця, котрий височів над натовпом на голову і вперто не відводив погляду. – Знаю, болить тому, що ні в чому не винен! Помилочка судова! Так?!

– Як можна веселитися, коли в державі горе? Коли душа, серце кров’ю спливає?! – гуднув Макар, і вуста його затремтіли.

– Н-д-да?! – Підполковник крутнув головою, облив поглядом натовп.

Запанувала тиша. Погляди надто цікавих бігали від хлопця-каланчі до господаря зони.

– За якою ж ти справою сів, соколику, якщо душа така чиста й віддана?

Мовчав Макар. Мовчали зеки, наче сумні слова повернули п’яте березня[6].

– Гаразд. Потім з’ясуємо і цей кроксворд. – Підполковник зробив крок убік, щоб краще розгледіти новачка. – Поки що розіходьтеся та облаштовуйтеся. І в бібліотеку навідуйтеся. Кроксворди всім рішати, щоб не марудилася дурощами довбешка. Зрозуміли, ворожі душі! Ро-оз-гадувати! Сам питать буду. Кожного й особисто… І ще раз нагадую та попереджаю: у нас порядок суворий. Без дурників живемо. Щоб добре ішачити, потрібно мізки розвивати та розгадувати кроксворди. Пам’ятаєте слова Вождя: хто не працює, той… Що-о?

Суворий погляд начальника табору та пауза неначе мацали щойно прибулих.

– Ну, ну-ну. Сміливіше…

– Той не їсть, – долинув голос зі строю.

– Браво! Тямите! Бачу, путящий етап. Порозуміємося, – ще ширше посміхнувся підполковник. – Життя циркового артиста поту вимагає. Великого поту. У цирку на халяву не прокантуватися. Глядач халтуру не прийме. У нашій трупі, хоч трупом лягай, але все, як належить на арені. Аматорів не тримаємо. У нас – професіонали. Обрав долю артиста – труби або в «штабеля».

Етап, наче за командою, розвернувся і простежив за поглядом-кивком підполковника. Поряд із вахтою, праворуч від воріт, височів незрозумілий «стос дров». Придивилися – мерці.

– Оце щоденна природна втрата, – начальник табору переможним поглядом оббіг стрій, урочисто відкашлявся. – У нас цілковита свобода: хочеш із наваром пайку – давай норму. Принось користь державі. Ніякої примусовості. Не благаємо. Усе на свідомості. Немає бажання ішачити, працювати для блага вітчизни – у штабелях відпочивай. Силоміць на цьому світі нікого не затримуємо. Взимку – більше, влітку – менше. Мінімальна щоденна природна втрата – сім рил. Ось відповідь – вирішення архіскладного кроксворду. Щоб вистачило для наочної агітації – менше не буває. Розумієте, менше ніяк нізя… Вистава закінчена. Вибачте, ми працюємо без антрактів. Кому близько – пішки, кому далеченько – на трамваї, автобусах, на метро або таксі. Коротше, хто як звик – по домівках. Дякую за увагу.

Етап мимоволі зробив крок назад до вахти, і кілька чоловік видихнули: «сачки», прочитавши поряд зі «штабелем» викладене тілами слово.

Усі, хто нещодавно посміхався і забув першу заповідь зека, похнюпилися, ховали погляди від привітно-веселого начальника табору… Незабаром, як і старожили зони, вони виноситимуть із лісоповалу, із бараків або «больнічки» тих, кому не потрібна пайка, хто легально – ногами вперед, залишить зону раніше терміну, відміряного трійкою, за загальним списком, праведним або неправедним судом… Що вище, ширше і довше «штабель» височів біля вахти, то веселішало на душі в господаря табору – він знав, що недаремно отримує зарплату, форму, пайок, ордени, подяки, зірки на погони і з користю для суспільства проводить життя у цих місцях, забутих усіма богами, дияволом та іншою нечистою силою…

Приголомшені «виставою», зеки розійшлися. Після облаштування, знайшовши час, Макар поспішив до бібліотеки. Здоровенний амбарний замок на дверях зустрів хлопця. Здавалося, після ковтка повітря він знову сховався під хвилею, не знаючи, чи вистачить цього ковтка до тієї секунди, коли переступить бажаний поріг. Іще кілька разів до відбою Макар при зручній нагоді ходив на побачення до заповітних дверей. Одного разу навіть смикав замок, але…

– Вибачте, молодий чоловіче. Що вас цікавить у скарбниці мудрості?

– Газета, – механічно відповів Макар і лише зараз роздивився сусіда по нарах – невеликого, вузькоплечого, тонкогрудого зека. Він тримався сторожко, лякливо. Одяг і обличчя чоловічка здавалися попелясто-сірими, неживими, згаслими, а полохливо-тужливі очі й сива голова ще більше відтіняли мертвотність обличчя.

– Так-так, розумію, – озираючись на всі боки, ще тихіше зашепотів сивий чоловічок. – «Ізвєстія» від 28 березня.

– Та-ак-так! – видихнув Макар.

– Т-тих-хіш-ше-е! Т-тих-хіш-ше-е! – хрипів Сивий, кидаючи тривожні погляди у веселий кут, де компанія Профа різалась у карти, відступив у прохід нар, наче миша в нору. – Я допоможу вам.

– Як? – здивовано забасив Макар.

– Дуже вас прошу! Т-ти-ихі-ше-е! – Сивий притулив до губ маленьку долоню, знову покосився на веселий куток і витягнув із внутрішньої кишені куфайки складену газету. – Тільки обережно. Благаю вас! Щоб ТІ не помітили.

Макар майже вихопив із рук Сивого газету, не зрозумівши, кого стосується багатозначне обережне «ТІ»: табірної адміністрації чи когось із зеків. Перша сторінка. Остання.

– Та не розгортайте! Не треба розгортати, – зашепотів Сивий, розуміючи стан здорованя. Здавалося, ось-ось підстрибне – вріжиться головою у стелю барака. – Перша сторінка. Ліва нижня чверть аркуша.

Перед очима Макара промайнуло зображення ордена Трудового Червоного Прапора, жирні заголовки статей. Нарешті те, що треба:

Як не стримувався Макар, погляд рвався вниз, пропускаючи слова, що зараз його не стосувалися, слова правильні, потрібні, вагомі, але які «мовчали» про його свободу. Про вільне життя його.

– Ні-ні, не те, – ледь чутно зашепотів Макар, пропускаючи другий пункт Указу.

Сивий не випускав з поля зору брилоподібного новачка: той то полегшено зітхав, то нетерпляче завмирав, то знову застигав обличчям. Лише зараз Сивий збагнув: перед ним не дорослий чоловік, а хлопець, який тільки-но досяг повноліття, від природи наділений ведмежою силою і билинною статурою, не зіпсований ні на волі, ні навіть тут, в ув’язненні, де, судячи з усього, пробув недовго. В’язня зі стажем, як і новачка, бувалий зек визначає безпомилково, впізнає за жестами, поглядом, за кольором обличчя, розмовою; досвідчений зек новачка вираховує миттєво, як легко визначає знавець вік коня за зубами.

Надія освітила обличчя Макара, очі заблищали:

Сивий почув важке зітхання незнайомця, помітив, як миттєво згасло і застигло щойно живе обличчя, коли той пропустив 5-й пункт із підпунктами а), б), в) і 6-й пункт продовжував читати далі, не поспішаючи, наче завчав вірш, 7-й пункт Указу:

Мовби не вірячи своїм очам, Макар знову й знову перечитував 7-й пункт Указу; щоразу губи його рухалися все повільніше, окремі рядки УКАЗУ збільшувалися, жиріли на очах; букви, здавалося, зійшли з паперу, зажили самостійним життям, перетворюючись на чавунно-залізне хитросплетіння з ґрат і колючого дроту, який оперезав його з усіх боків:

«…ЗА КОНТРРЕВОЛЮЦІЙНІ ЗЛОЧИНИ, ВЕЛИКЕ РОЗКРАДАННЯ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ВЛАСНОСТІ, БАНДИТИЗМ І НАВМИСНЕ ВБИВСТВО».

– Амб-ба-а, – ледь чутно видихнув Макар.

Газета вислизнула з його рук. Сивий встиг підхопити свою безцінну цінність. Не дихаючи, Сивий згорнув і сховав газету в кишеню. Він деякий час дивився вслід широкій спині, потім і сам обережно вислизнув із барака, відчувши щось недобре у ході новачка. Недобре і знайоме, як тоді, коли вперше сам прочитав Указ про амністію. Чотири роки в потойбічному світі – це досвід великий. Величезний досвід. Йому й самому захотілося після слів «…за контрреволюційні злочини» кинутися на дріт…

– …захотілося кинутися на дріт, – здивовано прошепотів Сивий і відразу збагнув, що сусід по нарах у несамовитому стані може вчинити будь-який необачний крок. Кілька метрів відділяли новачка від колючого дроту, коли Сивий зірвався з місця і помчав навздогін, відчуваючи провину в тому, що може трапитися.

– Сті-і-ій-те! Стояти! – Кричав, біжучи, Сивий, не розуміючи – сам кричить чи його крик зливається з командою охоронця з вишки.

Із першим рокотом спареного кулемета Сивий схопив в’язня за бушлат і рвонув на себе. Пальці прикипіли до поли – не зміг відпустити хлопця та відскочити назад, коли перед ногами закипіла й ожила від металу земля. Чи то від пострілів, чи то від крику Макар зупинився і після повторного ривка впав на землю.

Кулемет замовк. Хлопець слухняно підвівся, пішов слідом за Сивим, не чуючи ні скажено-розлюченого рику сторожових собак, ні матірщини, змішаної з різкими словами команди. Її віддавали люди у формі, які бігли від вахти…

– Так не можна! У вас ще все попереду, – звично зашепотів у вухо Сивий, ніби їх міг хтось підслухати. – Подейкують, що після п’ятого березня багато чого зміниться… Не може не змінитися. Спорожніють табори… Переконаний!

У дитячій колонії багато й часто говорили про табір. Юнак наслухався всілякого, але в перші дні в дорослій зоні його турбували не табірні порядки, бентежило не те, як доведеться пристосовуватися до нових умов, а ставлення зеків до смерті вождя. Як і в колонії, багато все ще вешталося табором пригнічених кримінальників і тих, хто відбував термін за п’ятдесят восьмою статтею. Тих, хто страждає після смерті вождя, Макар розумів; дивували ті, чиї обличчя світилися радістю; посміхаючись, вони задоволено терли руки й цідили важкі, немов відлиті з чавуну, слова: «Нарешті дочекалися! Тепер, дивись, після амністії доля й до нас іншим боком поверне…»

Веселі і впевнені викликали у в’язня лють. Остаточно переконався: недарма кримінальники та адміністрація називали покараних за п’ятдесят восьмою «враженятами». Ні-і, не враженята – вороги. Запеклі вороги, якщо зазіхають на найрідніше і найсвятіше в житті людини… Не розумів юнак кримінальників, але політичних не міг зрозуміти і поготів, шарахався від них, наче від прокажених, стискуючи важкі кулаки-пудовики.

Лист про смерть бабусі знайшов Макара не в колонії, а в таборі. Мати писала, що бабуня померла п’ятого березня: «Почула повідомлення по радіо, тихенько зойкнула, осіла й відійшла без страждань». Джовба мимоволі зім’яв у кулаці листа й вислизнув із барака. Скільки він себе пам’ятав, бабуня жила тихо й непомітно; і померла старенька тихо, хоча і в такий сумно-знаменний день. Розповідали, тут, у таборі, після повідомлення по радіо, так само зойкнувши, помер Кволий – той, хто відбував покарання за п’ятдесят восьмою. Жоден не зрозумів: від горя відійшов у інший світ Кволий чи від радості – по-різному гомоніли.

У таборі все частіше шелестіли про амністію, а в останній тиждень, уже не ховаючись, говорили в бараках і в робочій зоні. Макар звикав до роботи. У новій бригаді блатарів виявилася жменька, проте він і від тих тримався осторонь. А вони до новачка придивлялися. У першу неділю на літньому кіномайданчику до Макара підійшов «Професор» – старшой урок з «асистентами» Маестро і Верблюдом. Ця трійця всюди й завжди була разом. Табір тримала в руках.

– Дозвольте відрекомендуватися, молодий чоловіче, – трохи піднімаючи капелюха, почав Проф.

Ті, хто бачили його вперше, і справді думали, що перед ними вчений: ходив поважно-статечно, прямо, не поспішаючи, з гідністю, а коли близько не було замполіта й Лютого помахував палицею; і обличчя в нього випещене, завжди свіжовиголене, й акуратна борідка клинцем. Тільки зарозуміла мова вказувала, що поважний птах ходить не в своєму пір’ї, але ніхто точно не міг сказати: через незнання Проф розмовляє з помилками та недоречно вживає окремі слова чи це особливий злодійський шик…

– Я завідувач кафедри суспільно-соцлогічних наук і людських співвідношень, – поправляючи капелюха, відрекомендувався Проф. – А це логопеди – мої учні та послідовники.

– Викладаємо логіку і педику…

Верблюд та Маестро «відрекомендувалися»: перший далеко прицільно сплюнув, другий підморгнув одним оком, мовляв, знай наших…

– Як розумієте, молодий чоловіче, в цей час усі ми перебуваємо в творчому відрядженні в палко улюбленому науково-дослідному інституті підвищення кваліфікації. Перебування в НДІ приносить колосальну, ні з чим не зрівняну користь, і можна лише шкодувати, що домогтися сюди відрядження вельми й вельми нелегко навіть для обдарованих та фантастично відданих науці людей. Що можу сказати про свою кафідру? – Проф на хвильку замислився, погладив лівою рукою борідку. – Робота в нас цікава, нова й дуже перспективна. Континент цілком набрано, та й ми особливо не поспішаємо приймати на кафедру новачків. Але зараз випадково з’явилася вільна вакансія, і ми могли б, як виняток, із випробувальним терміном прийняти вас до себе.

Макар мовчки слухав велеречиву, з безглуздими виразами і помилками мову Профа. У тюрмі й у колонії бачив усіляких типів. Знав, що в зоні сила кулаків – основне мірило поваги до людини. Проте до такої розмови не був готовий.

– Я бачу, молодий чоловіче, наша нетравіальна пропозиція несподівана й не вельми зрозуміла?! – витримавши паузу, продовжував Проф. – Тоді контурні деталі й інші формальності підкажуть мої асистенти.

– А чого, корєш, розмовляти? Давай в нашу бригаду, – озираючись на всі боки, зашепелявив Верблюд. Його щоку до вуха перетинав глибокий шрам, від чого обличчя здавалося завжди усміхненим.

«Бойові заслуги заради науки», – зазвичай вихвалявся він.

– А мені і в нашій не колеться, – буркнув Макар. Із таким, як Верблюд, почувався вільніше.

– Базарь, корєш, базарь. Але й ми не сліпі, – усміхнувся Верблюд і знову далеко сплюнув крізь стиснуті зуби, поціливши у стійку дерев’яної лави. – Бачимо, гусаки-враженята не по нутру. Вражий континент розпізнав. Молодчик. І мужики-доходяги тобі не корєша. Із тими й тими на лісоповалі нагорбишся. Норма – вона змусить рогом упиратися. Не-ема норми – нема пайки. А без пайки – сам знаєш, недовго й дуба врізати. Так що, підгрібай, корєшок, до нашого товариства. З нами швидко в люди вийдеш. Та й не скривдять.

– А я й сам нікого не боюсь, – Макар мимоволі стиснув кулаки.

– Хвацько, молодий чоловіче. Вельми хвацько, – втрутився Проф. – Хоробрість завжди високо цінувалася. Тільки ви не враховуєте деяких нуансів. Товариші вам пояснять, а покєда дозвольте відкланятися. Мене чекають. Думаю: це не остання зустріч. – Проф ледь підняв капелюха, кивнув головою й поважно відійшов. Остання фраза новачка переконала: сьогодні розмова скисла – плід не дозрів. Про відступ ніхто не здогадається. Винними за невдалі перемовини будуть інші.

– Не бою-юсь, – повторив Верблюд.

– Це доки Однорукий або Тигра по рогах не врізали, – подав голос Маестро. Поруч із Верблюдом він здавався справжнім Геркулесом, хоча і був нижчим від Макара на голову. Маестро й піджак носив на розмір менший, від чого нитки тріскалися по швах і в дірках виднілися литі м’язи. – А засвітять раз, другий…

– Це за що ж? – про Тигру-Булаха Макар наслухався ще першого дня, коли тільки потрапив до табору. Булаха знову кинули в карцер… «Тигра! Тигра!» – немов потурбований мурашник, хвилювалася зона.

– За що? Ти чуєш, Маестро? Корєш не розуміє, за що?! – Усміхнувся Верблюд, і шрам його кілька разів засіпався, наче по ньому пропустили струм. – Довідається Тигра, що двох пришив – амба[7] тобі. Він ідейний… І вимахав, як ти. А плечима, можливо, ширшеє – ні в лепень[8], ні в душогрійку не ввійде. І сила – ведмідь позаздрить! І духовитий. Не гнеться… Думаєш, чого до шізо[9] майже назавжди прописаний?

– Шізо Тигрі – мов фраєру перша фрафочка після відсидки: ухопився за дойки обома руками, а від того місця, що в баби нижче пупа, і для мужика, сам знаєш, солодше за мед, і поготів не відірвати…

Від останніх слів і похітливої усмішки Маестро бліді щоки Макара запалахкотіли жаром. Юнак відвів погляд.

– Та ти, корєш-ш-очек, як бачимо, ще і фрафочку не ш-шупав?! – Верблюд спробував зазирнути хлопцеві в очі. – Ну т-ти-и да-а-а-є-ш…

– Ба-аба-а! – гигикнув Маестро мрійливо.