Амок

І. СКЕЛІ ЛАСТІВЧИНИХ ГНІЗД

Південний берег Яви значно вищий за північний і стрімко спускається в Індійський океан. На всьому своєму протязі близько тисячі кілометрів, вія неприступний, і на ньому немає приморських міст. Лише в одному місці, приблизно посередині, місцевість знижується і там знаходиться невеликий порт Чилачап, до якого навіть прокладено залізницю. Але і порт і залізниця не мають великого значення бо, по-перше, місцевість дуже нездорова, а по-друге, з цього боку на Яву майже не заходять кораблі. Всі зносини з Явою відбуваються з північного берега, а південний упирається в безлюдний Індійський океан, де, крім диких островів, нічого нема. Навіть кораблі з Австралії, яка лежить на південний схід від Яви, підходять до неї з північного боку, в Сурабайю чи Батавію.

Головний залізничний шлях, який перетинає Яву з заходу на схід, в деяких місцях проходить зовсім близько від Індійського океану, але до самого берега не доходить. Навіть кілька спеціальних залізничних колій, проведених від головної колії прямо на південь, закінчуються за десять-двадцять кілометрів від берега. Вже одно це свідчить про те, який характер має південний берег.

Усі значні гори Яви знаходяться на південному березі, скупчилися тут безладним натовпом і одразу опинилися, ніби боячись ступити далі в глибочінь океану. А позаду них інші гори; вони налазять одна на одну, немов хочуть через голови сусідів заглянути в сині води. Багато різних невідомих кутків, щілин, міжгір'їв, печер і дірок зберігають у собі ці купи гір-скель. І всюди, де хоч якось можна зачепитися, — всюди втиснулася багата рослинність цієї пишної країни. А над усім оцим хаосом димлять вулкани, наче фабрики і заводи невідомого підземного царства.

Багато затишних куточків створюють стрімкі скелясті береги, але на протязі десятків кілометрів не зустріти людей, бо ці красиві і затишні закутки майже не мають і клаптя землі, де б могла жити людина. І ті поодинокі люди, які оселилися вгорі на березі, фактично перебувають далі від моря, ніж ті, що живуть далеко від нього. Вони можуть скільки завгодно тішитись і милуватись величчю океану, але щоб дістатися до нього, повинні були б організувати експедицію.

Та й ззаду, з острова, дістатися до цих людей важко. Хаос гір, скель та лісів обороняє їх від гостей не гірше, ніж неприступні береги. Недарма шляхи закінчуються, не доходячи кілька кілометрів до берега. Звісно, в разі потреби їх можна було б протягнути й до моря, незважаючи на всі перешкоди. Але поки що не варто, бо нема економічної користі від цього.

Крім того, берег має ще оборону у вигляді підводних і надводних скель-рифів. Вони тягнуться вздовж берега на сотні кілометрів і затримують людину навіть там, де берег ладен підпустити її. Вони і море не хочуть підпустити; ось чому поміж ними завжди точиться боротьба, ось чому поміж рифами завжди вирує, шумить і піниться вода. Наче біла стрічка облямовує берег з заходу на схід.

Звісно, на тисячокілометровому просторі знайдуться й ще місця (крім вищезгаданого Чилачапа), де є голландські адміністративні установи, головним чином військова варта. Однак їх небагато і то переважно там, де можна так-сяк підійти до берега. Інші ж місця охороняються рифами і скелями. А з яким успіхом вони виконують свій обов'язок, можна бачити з того, що навіть контрабандисти і ті намагаються пройти повз цей незатишний берег.

В одному з таких місць і знаходяться оті Скеля Ластівчиних Гнізд, про які говорили Гейс та Салул.

Коли «Саардам» вийшов у Індійський океан, одразу постало питання: куди подітися і що робити далі? Нарада відбулася загальна, тут же на палубі. Команда тепер складалася вже більше ніж з сотні чоловік, та ще й яких! Кожен в них знав напам'ять коли не все море навколо Яви, то принаймні певне місце. А всі вони разом складали таку команду, якою не міг похвалитися жоден інший корабель. А серед них найдосвідченішим був старий Гудас, що якось сам по собі, навіть без виборів, став капітаном корабля. Чимало мінгерів позеленіли б від люті й обурення, якби побачили, що капітаном державного військового корабля є оцей худий старий «дикун» з жмутком сивої бороди, без шапки, у брудних штанах і сорочці, та до того ще й босий.

Але значна частина колишньої команди була певна, що командиром буде Гейс. Навіть і тут вони не могли собі уявити, як цей білий чоловік, голландець, та залишиться на другому місці. Вони обережно і висловили цю думку, але зараз же заспокоїлась і коли Салул і сам Гейс пояснили, що з усіх них найбільш «водяна» і досвідчена людина — Гудас; крім того, Гейсу і Салулу доведеться покинути корабель, а Гудас залишиться назавжди.

Цей Гудас провів на морі все своє життя, починаючи з восьми років, коли він допомагав батькові у рибальстві. А потім зазнав усього: був і ловцем перлів на островах Ару, служив і на голландському торговельному кораблі, і навіть на китайському контрабандистському судні. Тому він знав не тільки всі береги Яви, але навіть усі куточки Малайського архіпелагу.

Гудас передусім спитав, який запас вугілля є на «Саардамі».

— На п'ять днів дороги, коли йти лише під парами, — повідомив Салул.

— Мало, — похитав головою Гудас. — Ну що ж, тоді доведеться більше використовувати паруси, а машину пускати в хід тільки на випадок надзвичайної потреби. Поки що наше головне завдання — вивантажити зброю. Треба спробувати зупинитись біля Скель Ластівчиних Гнізд. Будемо поспішати, бо нас можуть наздогнати.

— Шукай вітра в морі, — сказав Салул. — Та вони й не шукатимуть нас серед Індійського океану. Вони пильніше стежитимуть біля берегів.

— Мабуть, так воно й буде, — погодився Гудас. — Але в усякому разі треба поспішати. Наскільки сидить «Саардам» у воді?

— На тринадцять футів, — відповів Гейс.

— Чи пройдемо? — невпевнено сказав Гудас. — Товариші, хто з вас добре знає рифи біля Скель Ластівчиних Гнізд?

— Я! — озвався один моряк.

— Чи можна буде нам якось пропливти через рифи?

— Цього вже не можу сказати. Боюсь, що ні.

— Там побачимо. Рушаймо на схід, — наказав Гудас. — Завтра увечері повинні бути там. Шкода лише, що доведеться палити вугілля, бо заважає південно-східний пасат.

Погода була хороша. Рівний вітерець дув назустріч. Океан спокійно колихався. У чорній воді відбивалися зірки. Все навколо було таке тихе й спокійне, що наші повстанці готові були зовсім забути, в яких умовах воші перебувають. Після всього того напруження, яке довелося пережити, вони відчули велику втому і міцно поснули. Тільки Гудас і рульовий залишилися на палубі. Гудас свідомо відпустив спати всіх, бо в дорозі ніяких пригод не чекав. Глибокий океан не мав тут ні островів, ні скель. А найголовніше — у цій частині Індійського океану не пролягають морські шляхи, і на неприємну зустріч з яким-небудь кораблем сподіватися не доводилось.

Навіть коли настав дань, люди не квапилися вставати, пам'ятаючи, що треба запастися силами на близьке майбутнє. Спокійно минув і день; ніде жодного судна не бачили. Звісно, і від Яви трималися на такій відстані, щоб їх не помітили.

Надвечір зупинилися на тому місці, проти якого, на їх думку, мали бути Скелі Ластівчиних Гнізд.

Але що робити далі? Чи можна рискувати пройти вночі там, де навіть удень не можна пройти? А вдень зупинятися так само небезпечно, бо з високого берега корабель можна помітити за півсотні кілометрів. І коли взяти до уваги, що корабель у цих місцях взагалі річ рідка, та ще коли він намагатиметься підійти до берега через рифи, то все це буде такою незвичайною подією, про яку заговорять навіть і ті, хто цим зовсім не цікавиться. Правда, вартових пунктів поблизу не було, не було і поселень, але на відстані кілометрів вісімдесяти з обох боків, звідки можна помітити корабель, люди все ж таки могли трапитись.

Після довгих міркувань вирішили відправити спочатку катер на розвідку. Він мав знайти і добре обслідувати прохід між рифами так, щоб можна було наважитись проїхати серед них і вночі. Разом з тим треба було оглянути берег, чи нема там кого непрошеного.

— Тепер визначимо, кому їхати, — сказав Гудас.

— Я поїду! Я! — почулися голоси, в тому числі і Гоно.

— Стривайте. По-перше, треба послати того, хто добре знає ці місця, і в усякому разі не можна посилати нікого з колишньої команди. Якщо, припустімо, щось трапиться, тоді можна буде повернути справу так, ніби ці люди — прибережні тубільці і ніякого відношення до «Саардама» не мають. А коли буде хтось з команди, тоді виявиться, що «Саардам» тут, та й самі вони одразу загинуть.

— В такому разі, — зазначив Рейс, — не можна посилати і моторний катер, бо впізнають, звідки він.

— Правильно! — сказав Салул. — Треба послати човен з парусом, у якого був би звичайний рибальський вигляд.

— Але тоді знову незручно, — казав далі Гудас. — Щоб нас не помітили з берега, нам доведеться стати принаймні за сорок кілометрів, а для човна це буде надто велика подорож та й взагалі марудна справа.

— Тоді ми вдосвіта під'їдемо ближче, спустимо човен, а самі від'їдемо в море і там переждемо день. А ввечері знову під'їдемо назустріч.

На ніч корабель без вогнів поплив до берега. Через деякий час попереду виникла невиразна темна смуга. Вона все наближалася й підвищувалась. Ось десь далеко праворуч блимає вогонь. Але напроти поки що не видно нічого. Чорні мури присунулись ще ближче. Ось уже чути, як гудуть буруни між рифами.

— Усі добрі люди завжди тікають від рифів якомога далі, а ми повинні наближатися до них, — промовив Гейс.

— Зате коли нам вдасться взяти їх, то. вони самі будуть для нас захистом, — сказав Салул.

А взяти їх міг наважитись лише той, хто не шкодує ні своєї голови, ні корабля. Ті тихі невеликі хвилі, що лагідно гойдали корабель серед океану, тут одразу ставали великими, розбурханими.

Вони кидались на скелі, відбивались назад, знову кидались, кружляли, ревли і пінились, намагаючись прорватися на той бік загорожі. Але ті, яким це вдавалося, одразу втрачали свою силу і лють і ставали тихими, наче вівці. Вони лагідно хлюпотіли біля підніжжя скель, ніби просячи пробачення за те, що силою пробилися сюди.

Все це відбувалося в хорошу, тиху погоду. Що ж тоді було тут у бурю?

Спустили шлюпку. В ній розмістилися дванадцять чоловік під командою Гудасового помічника — Сідана.

— Робіть своє діло, товариші, — сказав на прощання Гудас. — Завтра ввечері ми будемо тут.

Човен відійшов. Корабель став повертати назад. Раптом перед ними високо на березі заблищав вогонь…

Усі здригнулися. Хто це може бути? Голландська варта? Чи тутешні жителі? А може, навіть, і свої?

— Я думаю, що не голландська варта, — сказав Гудас, — бо тут вартувати немає ніякої рації.

— І я так думаю, — погодився Гейс. — Та навіть коли б це й варта була, то можна з певністю сказати, що вона не бачила корабля, бо тоді не запалювала б вогонь, який може нас попередити.

— В такому разі це можуть бути або місцеві жителі, або наші товариші, — підсумував Салул. — Коли це жителі, то боятися нічого, а коли наші…

— А чи можуть бути наші? — перебив Гудас. — Хіба вони знають, де ми пристанемо?

— Цього ми й самі не знаємо, — відповів Салул. — Але все може бути. Не буде дивним, коли наші товариші про всяк випадок виглядатимуть нас у деяких пунктах південного берега. Принаймні я вважаю, що нашим розвідникам небезпека не загрожує…

Не встиг він вимовити останніх слів, як з берега почулися постріли — один, другий, третій… Луна підхопила їх і почала кидати вздовж і поперек берета. Нічна тиша була порушена.

— Стоп! — крикнув Гудас.

Машина стихла. Вся команда затамувала подих. Корабель поволі посувався вперед.

Минула одна хвилина, друга. Ніхто не сказав ні слова: і без слів усім було ясно, що там відбувається щось недобре. Вогню на березі вже не було видно. Але постріли не повторювалися. Невже трьома пострілами і скінчилася вся справа?

— Вони або зараз же повернуться, або… ніколи не повернуться, — промовив хтось у тиші.

Командири тихо радились. Після того як постріли припинилися, справа вже не здавалась їм такою небезпечною? Вона стала тільки більш загадковою. Хто стріляв? Наші стріляти не могли, кого б вони там не зустріли, — це не в наших інтересах. Вони могли стріляти, тільки рятуючи своє життя. Невже вони трьома пострілами врятували своє життя, а більше нізвідки ані звуку? Чи від трьох пострілів самі загинули, одразу всі дванадцять чоловік, та ще добре озброєні? Ні, коли б їм загрожувала серйозна небезпека, вони відповіли б такою стріляниною, яка не стихла б і досі. Значить, напевне можна сказати, що вони не загинули і що в цю мить безпосередня небезпека їм не загрожує.

— А звідси такий висновок, — розмірковував Салул. — Коли там солдати чи жандарми, то наші товариші повернуться негайно і ми вирушимо шукати іншого місця; коли ж небезпеки нема, то наші товариші залишаться там, а ми, почекавши до ранку, відпливемо в море і вернемось по них, як домовились.

— А якщо постріли повторяться вночі, — продовжив Гейс, — це означатиме справжню небезпеку, і тоді ми вишлемо допомогу.

— Правильно, — підтвердив Салул.

Гудас розпорядився від'їхати трохи далі від берега, щоб звідти не було видно корабля, і зупинитися. Бути в дрейфі біля берега, та ще коло певного місця, зовсім не так просто, як іноді здається. Корабель ніколи не стоїть на місці, крутиться, насувається на берег або відходить у море, і керувати ним під час стоянки не менший клопіт, ніж в дорозі. Не було відпочинком і напружене чекання човна з товаришами, чекання нових пострілів чи якоїсь іншої неприємності. Одного разу знов спалахнув вогонь — і знов зник. Невідомо було, чи то сам вогонь згасав, чи корабель повертався так, що вогню не було видно. Що там тепер відбувається? Хто ж, нарешті, стріляв?..

Так минуло кілька годин. Наближався ранок. Більше чекати не було потреби. Корабель відійшов у море.

Сідан і його товариші почули постріли, коли човен наближався до рифів. І одразу всі весла завмерли в повітрі… Вогню звідси не було видно.

— Може, і їхати не варто, якщо нас так зустрічають? — промовив один з матросів. — Коли хоч один ворог буде тут, «Саардам» уже не може приставати.

— А ти знаєш, хто стріляв? У кого стріляли? Чому? — суворо сказав Сідан. — Коли не знаєш, то повертатися не маєш права. Вперед!

І човен почав снувати взад і вперед біля смертельних рифів. Зорі та білі гребені прибою правили за освітлення. Кожної миті можна було чекати, що човен-тріска вдариться об камінь. Але моряки спокійно і впевнено робили свою справу. Нарешті, знайшли потрібний їм прохід. Відійшли трохи назад, скерували човен носом на скелі і помчали прямо на бар'єр.

Яка мала бути впевненість, щоб так сміливо кинутись на каміння! Човен скочив на хвилю, так що ніс його на мить повис у повітрі, і опинився на тому боці. Підійшли до самісінької стіни, попрямували вздовж неї. Поворот ліворуч, у маленьку бухточку, потім праворуч — і, нарешті, вони в якомусь коридорі чи щілині.

Цю щілину — або, як кажуть, фіорд — і мали на увазі, коли говорили про Скелі Ластівчиних Гнізд. Завширшки і завдовжки вона була не більша за добрячий корабель, знаходилася в неприступному місці і в моряків ні в якому разі не вважалася за притулок.

Стрімкі стіни зводилися вгору метрів на триста-чотириста. Тут завжди панувала тиша, навіть шум бурунів ледь долинав сюди. Зате кожний звук відбивався луною, ніби в порожній бочці. Коли заїхали всередину, то знову помітили вгорі відблиск вогню. Але як довідатись, хто там?

— Ось що: я крикну голосом мавпи «вав-вав», — запропонував один товариш. — Якщо свої, то пізнають.

— Але ж це рисковано, — заперечили інші. — Якщо там вороги, то зацікавляться: звідки в ущелині, біля самісінької води, серед голих скель може бути мавпа?

— Коли б піднятися трохи вище, під дерева, тоді було б правдивіше.

— Чи не краще було б тихенько підлізти до них?

— По цих стінах, та в темряві, — неможливо.

— А треба з'ясувати це до ранку. Лишилося всього три-чотири години.

— Та нам, зрештою, і потреби немає занадто хитрувати! — сказав Сідан. — Не в тому справа, чи вороги пізнають нас, чи ні, а в тому, щоб ми їх пізнали, от і все. Кричи!

І серед нічної тиші почувся пронизливий крик «вав-вав»…

Замелькали вгорі тіні, ось хтось нахилився над самісіньким урвищем, але з такої висоти нічого не можна було розглядіти. Потім і звідти у відповідь почувся такий же крик.

— Мабуть, наші! — зраділи товариші.

Знову крикнули двічі. Знову така ж відповідь. Потім зверху полетіла палаюча головешка. Довго вона летіла, поки зашипіла у воді, і за цей час трохи встигла освітити чорну безодню.

— Хто ви? — ледь долинув згори голос.

— А ви?

— Ми вас чекаємо.

— Звідки ви нас знаєте?

— «Саардам».

— Чого ви стріляли?

— Давали кораблю сигнал.

— Свої! — радісно загомоніли внизу.

Але для певності ще поставили питання:

— А хто з наших знайомих є серед вас?

— Сурат, товариш Сідана.

— Злазь сюди, коли можеш.

— Зараз! Чекайте в правому кутку.

Вогонь засвітився вже над цим кутком, але світло ледве досягало середини стіни. Товариші позирали вгору і не вірили, що звідти можна спуститись.

Та через кілька хвилин вони несподівано помітили, що людська постать ворушиться на якійсь приступочці вже посередині стіни. Ще кілька хвилин — і людина загойдалася в повітрі на довгій вірьовці. І, нарешті, новий товариш опинився у човні.

— Сурат!

— Сідан!

Приятелі щиро обнялися і цим підтвердили перед усіма, що вони справді свої.

— Ми були впевнені, що це «Саардам», — сказав Сурат, — але ніяк, крім вогню, не могли подати знак про себе. Криків не чути, а стріляти боялися, щоб не налякати вас. Тільки після того як корабель став відходити, ми з розпачу почали стріляти з револьвера, який у нас є один на всю команду.

— А скільки вас тут?

— П'ять чоловік. Ми сидимо вже тиждень. Послали нас сюди на всякий випадок, бо певного місця не було визначено. Вздовж берега ще сидять товариші в кількох пунктах, які більш-менш можна використати. Ми зовсім не сподівалися на таке щастя. Ну, як у вас? Чи гарячою була оправа? Чи багато наших загинуло?

— Двоє, зате ми маємо сто кулеметів і тридцять тисяч гвинтівок!

— Тридцять тисяч?! — аж підскочив Сурат. — На цілу армію вистачить.

— Чи знайдеться тут хороше місце, щоб заховати все це добро?

— Пошукавши, знайти можна буде. Було б тільки що ховати. Наприклад, та дірка, через яку я спустився, дуже добра, але для всього багатства замала. А тепер запрошую вас у гості до нас.

Охочих йти — або, вірніше, лізти — в гості знайшлося більше ніж треба. Довелося чотирьох примусити залишитись, а решта полізла вгору.

— Як бачите, ми самі тут і вірьовку довжелезну скрутили і навіть вузлів наробили, щоб легше було лізти, — пояснював гостинний хазяїн і перший поліз на приступку.

Звідти вбік ішла щілина, а далі відкривався ніби тунель серед навалених одна на одну скель. Але продиратися між ними не було ніякої приємності. Весь час доводилось то скочуватися вниз, то стукатись головою об верх, то повзти по гострому камінню; на кожному кроці можна було потрапити ногою у яку-небудь дірку. Добре те, що назустріч вийшли товариші з вогнем, а то зовсім було б погано.

— Якщо доведеться тут носити наш вантаж, то ми його ніколи не перетягаємо, — зазначив Сідан.

— Нічого. Можна звикнути, — відповіли хазяї.—А може, придумаємо щось інше.

Нарешті, повилазили, обминули кілька скель, піднялися ще вище і опинились біля стоянки. Коло скелі стояв споруджений з гілок будиночок, проти нього палало багаття. Вогнище це, мов маяк, було скероване лише в один бік — на море.

Океан чорнів і дихав десь далеко й глибоко. Шум хвиль ледве долинав знизу. А ззаду в дикому безладді громадилися гори. Хоч і не можна було розглядіти їх, проте виразно відчувалося, що вони ніби сунуться і протовплюються до берега.

— Як ви добралися до цього місця? — запитав Сідан.

— Якщо треба, всюди пройдеш, — усміхнувся товариш.

— Чи є поблизу люди? Чи навідуються сюди голландські собаки?

— Хоч ці гори і заросли, однак заселити їх майже неможливо, тим паче що доступу до моря немає. Подекуди зустрічаються халупки, про які, здається, не знають ні бог, ні люди. До найближчого більш-менш значного пункту по прямій лінії буде не більше двадцяти-тридцяти кілометрів, але щоб пройти їх, треба три-чотири дні.

— Тим краще, — задоволено сказав Сідан.

Товариші довго ще розмовляли і полягали спати лише перед світанком. А зі сходом сонця були вже на ногах.

При денному світлі місцевість справляла ще сильніше враження. Легкий свіжий вітерець морщив темносиню поверхню океану, і вона мерехтіла під промінням сонця, ніби риб'яча луска. Біля рифів, як і раніше, пінилися буруни. Скелі втратили свою таємничість, але могутність і суворість їх навіть збільшилась. Каміння і ліс, ліс і каміння — більш нічого не було видно. Лише трохи далі на захід курився димок вулкана.

У найнеприступніших закапелках, з боку моря, були поналіплювані тисячі гнізд ластівок-саланганів. Зверху вони були відкриті, незамуровані, як у наших ластівок, і нагадували мисочки. У деяких можна було побачити навіть по два білих яєчка. В інших сиділи самки. Решта літала зграями і сповнювала повітря своїм криком.

— Та тут і пожива є, — сказав Сідан, показуючи на гнізда. — Коли не буде чого їсти, то можна й за гнізда взятися.

— Не дуже, — відповів Сурат. — Це не справжні салантани, вони домішують у свої гнізда рослини. Коли б це були чисті, то не було б тут такого безлюддя.

«Чисті» салангани ліплять своє гніздо тільки з слини. Коли вона висохне, то має вигляд холодцю. Салангани чотири рази на рік виводять дітей (по двоє) і щоразу ліплять нове гніздо. Найкращими гнізда бувають в період, коли пташенята щойно починають обростати пухом; тоді гнізда білі, прозорі. До цього часу вони вважаються несмачними, а коли пташенята обростуть пір'ям, гнізда чорніють, і їх зовсім не їдять. Європейці кажуть, що смак саланганових гнізд не дуже-то приємний, але китайці платять карбованців вісімдесят за кілограм (а на нього йде до ста сорока гнізд).

Але найприємнішим для наших товаришів було те, що вони ніде не помітили слідів людини. Здавалося, ніби повстанці заїхали кудись на край світу.

— Все це добре, — сказав, нарешті, Сідан, — але чи зможемо ми тут пристати з нашим кораблем?

— Ось поглянь, — відказав Сурат і підвів його до краю стіни. З цієї висоти відкрилося, як на долоні, не тільки все узбережжя, але й дно моря. Виразно виднілися окремі камені під водою, які звичайно не можна помітити внизу. Стало видно глибокі й мілкі місця. А на сотню кроків праворуч визначився непоганий прохід рифами.

— Навіть не треба спеціального обстеження робити, — сказав Сурат. — Звідси все видно краще, ніж звідти.

— Але яка ширина і глибина проходу?

— Це вже можна виміряти.

Сідан підійшов до другого краю і гукнув товаришів у човні:

— Під'їжджайте он туди і зміряйте глибину та ширину проходу!

Човен відійшов. Під керівництвом вверху почали робити промірювання. Ширину проходу виміряли легко; вона була достатньою для корабля. Але точно визначити глибину не було можливості, бо човен в цьому вирі не міг зупинитись. Заміряли приблизно, веслом навскоси.

— Футів з вісім! — крикнули знизу.

— Кепсько, — насупився Сідан. — А корабель сидить на тринадцять. В якому стані зараз приплив?

— Та зараз саме відплив, — відповів Сурат. — Приплив повинен бути після полудня. Значить, наступний — після півночі. Ви приїхали саме під час припливу.

— Чи високо він піднімається?

— Та вчора, наприклад, зовсім сховалась ота скеля.

Сідан глянув на неї і повеселішав: скеля здавалася досить високою.

— Хлопці! Прикиньте там висоту отієї скелі — знову крикнув він униз.

— Футів десять! — відповіли знизу.

— Дуже добре! — зрадів Сідан. — Це значить, разом буде вісімнадцять футів.

Потім дослідили глибину в інших місцях, по дорозі до фіорду. Зміряли відстань од бар'єра до прибережної стіни, щоб побачити, чи зможе корабель завернути вбік. Цей результат був не дуже задовільний: відстань мало перевищувала довжину корабля: значить, не дуже тут розвернешся.

— Ну що ж? — сказав Сурат. — Нічого не зробиш. Доведеться брати трохи навскоси і тягнути канатами. Он за ту і за оту скелю можна буде їх зачепити.

Таким чином обмірковували всі можливості, підготувалися і почали чекати вечора. О годині першій чи другій набіг приплив і справді затопив ту скелю. Отже, з цього боку все було гаразд.

Надвечір човен вийшов у море. Минуло півгодини, година, а попереду нікого не було. Ще година минула, стало вже зовсім темно, але ні корабля, ні катера ніде не було.

Руки з веслами самі опустилися, човен спинився.

— Зброя! Стільки зброї загинуло! — простогнав Сідан, і та ж самісінька думка відбилася в серці його товаришів.

І лише після того подумали вони про долю і тих, що були на кораблі…

Корабель тихо погойдувався на спокійному просторі Індійського океану. Час від часу він посувався на кілька кілометрів, бо його відносило вбік течією або вітерцем, а потім знову стояв на місці, ніби сонний. Навколо ні душі.

Після полудня раптом пролунав крик вахтового:

— Дим з лівого борту!

Кинулися на лівий бік, скерували підзорні труби. На півдні ледь виднівся корабель, але розпізнати його було важко, навіть не можна було помітити, в який бік він іде.

Команда позирала на керівників, чекаючи наказу: тікати чи підготуватися до бою?

Ті напружено стежили за кораблем і обмінювалися думками.

— Регулярні кораблі тут не ходять. Значить, це випадковий.

— Але він, як видно, йде з Австралії, значить не з тих, що могли бути послані за нами навздогін.

— Гляньте — це ж англійський дредноут! І йде він на північний захід. До нас він ніякого відношення не може мати.

— Але він потім може сказати, що бачив нас край берега Скель Ластівчиних Гнізд, а це буде зовсім погано.

— Тоді нам треба показати, що ми йдемо зовсім в інший бік.

Через кілька хвилин «Саардам» рушив на південний захід, нібито в Африку. Шляхи обох кораблів повинні були схреститися. Могутнє сталеве чотиритрубне страховисько наближалося так швидко, що зустріч мала відбутися раніше, ніж це було бажано.

— Це вже занадто! — незадоволено бубонів Гудас.

— Тепер уже нічого не зробиш, — сказав Салул, — назад же не підеш. Але тим товаришам, які одягнені не у військовий одяг, доведеться швидше сховатися. В тому числі, пробач, і тобі самому. Бо коли помітять такого капітана і таку команду на військовому кораблі, то можуть заарештувати нас.

Гудас не міг не погодитися з цим і з смішним виглядом, чухаючи потилицю, спустився з свого високого поста. Його місце зайняв Гейс. Сховалися і Гудасові малайці, на перше місце висунули «справжню» команду.

Дредноут перетнув дорогу метрів на сто попереду. Ніби кам'яниці, височіли на ньому надбудови, з яких висовувалися довжелезні гармати. Величезні білі хвилі здіймалися біля носа корабля. На палубі виднілися білі постаті команди.

Яким маленьким і нікчемним здавався перед цим велетнем «Саардам» з його командою!

Але за морськими звичаями обидва кораблі привітали один одного прапорами: дредноут — англійським, «Саардам» — голландським, і розминулись, як і належить всім солідним суднам.

Коли дредноут від'їхав, виліз і капітан зі своєю командою.

— Прикро, чорт забирай, першому адміралові незалежної Яванської республіки ховатися від сусідньої держави! — пожартував Салул.

— Для початку досить і того, що ми салютували один одному як рівні, — відказав Гудас.

Після цього «Саардам» почав зменшувати хід, відставати, але минуло ще чимало часу, поки дредноут зовсім зник з очей.

Коли «Саардам» повернувся назад, було вже темно.

Але куди «назад»? В який пункт водяного простору? Чи жде їх човен? Коли жде, то як знайти його в темряві? Чи можна подавати сигнали? Чи знаходиться човен біля берега, чи вийшов назустріч кораблю в море? А може, човна зовсім немає?

Такі питання мучили команду «Саардама», коли він вночі ходив уперед і назад біля берега Яви.

Нарешті, здалеку, ніби від моря, почулися слабкі звуки пострілів. Прислухалися — постріли повторились. Минуло кілька хвилин — знову серія пострілів. І постріли ритмічні, з однаковими інтервалами.

— Вони! Вони! — загомоніли на «Саардамі». — Ні в якій перестрілці таких правильних пострілів не буде. А якщо вони стріляють, значить, небезпеки нема, значить, і ми можемо давати сигнали. Тільки треба вибрати — чи гудок, чи вогні, чи такі самісінькі постріли.

— Можна навіть вистрілити з гармати? — додав хтось чи то жартома, чи то серйозно.

— Гармата не гармата, — відказав Салул серйозно, — а гудок в такий час і в такому місці може розійтися досить далеко і долинути до такого вуха, в яке він не повинен потрапляти, вогні також можуть дійти дуже далеко і потрапити в небажане око. Отже, треба відповісти такими самісінькими пострілами з гвинтівок.

Цією мовою екіпажі корабля і човна дуже швидко домовились і через півгодини з'єдналися.

Наближалася рішуча мить. Корабель підійшов до рифів.

— Якби ще видно було, то півлиха, а так уже занадто рисковано, — сказали моряки. — Навіть своїм світлом дуже освітлюватись не можна, щоб не звернути на себе зайвої уваги.

На Гейса було покладено технічну, інженерну сторону справи. Він наказав засвітити три ліхтарі: два з боків і один спереду. Бокові треба було накрити зверху і скерувати світло лише на скелі з боків проходу. Передній ліхтар так само повинен був освітлювати дорогу перед носом корабля. Коли, нарешті, засвітили всі три ліхтарі, то лишилися дуже задоволені: тільки три світлі плями блищали на воді, а весь корабель губився в мороці.

— Так і за півмилі не помітиш його, — радів Гудас.

Потім прикріпили два троси на березі: один прямо спереду, а другий далі, збоку. Ці троси повинні були намотуватись машинами (лебідками), і корабель мав посуватися вперед поволі, твердо і певно, трохи навскоси і не відхиляючись у сторони. На долю команди лишалося тільки керувати кормою корабля, щоб вона не вдарилася об каміння. Але це «тільки» було важче і небезпечніше за все інше.

Небезпека загрожувала ще з одного боку. Коли корабель поволі тягнути вперед двома тросами, він, звісно, не відхилятиметься і піде по середній лінії. Але що буде, коли хвилі ударять його ззаду і примусять піти швидше, ніж треба?

— Значить, доведеться весь час підтримувати задній хід, щоб корабель не посунувся вперед, — відповів Гейс. — Інакше кажучи, доведеться одночасно користуватися обома протилежними силами і давати перевагу першій настільки, наскільки це треба. Разом з тим це значно послабить і рухи корми вбік.

Довго тривала підготовча робота. Особливо важко було закріпити троси. Вода тимчасом все прибувала. О другій годині вона залила вже і той камінь, який правив за мірку припливу.

Корабель стояв підготувавшись, носом уперед, і чекав останньої хвилини. Сто чоловік команди вишикувались по боках, озброєні чим тільки можна. Значна частина сиділа на трапах з зовнішнього боку корабля. Всі тримали в руках що-небудь, щоб відіпхнутися від скелі. Навіть мішки з борошном пустили в хід; вони висіли по боках на вірьовках, і двоє чоловік трималися за кінці їх, щоб у разі потреби опустити мішки у воду між кораблем і скелею.

— Починай! — наказав Гейс.

Загуркотіли лебідки, натяглися троси, і корабель посунувся вперед. Але чим ближче до рифів, тим більші були погойдування корабля. Гудас стояв біля керма. Босий, з непокритою головою, у розстебнутій драній сорочці, з сяючими очима, він здавався одним з тих капітанів-привидів на зачарованих кораблях, про які ходить стільки легенд серед моряків усього світу.

Гейс керував машинами. Його рухи і дзвінкий голос здавалися зовсім спокійними, але пильне око могло б помітити, як сіпався кожний нерв, кожний м'яз на його обличчі і руках.

— Задній хід!

— Послабити троси!

— Малий хід!

— Натягнути троси!

Ось уже середина корабля в проході. Команда квапливо відпихається від скель. Ось найрискованіша мить: у проході гойдається корма. Ось вона нахилилася ліворуч на камінь. Щетина з жердин, палиць втикається в камінь, ковзає по ньому.

Ось один з команди впав з трапа у воду, мало не потрапивши між кораблем і скелею, — упав і виплив до носа корабля. Рятувати його не було часу і потреби, — знали, що не втопиться.

Потім раптово кинуло корму праворуч. Люди не встигли чи не могли стримати її своїми жердинами… Почувся легкій шурхіт: два мішки з борошном опинилися між кораблем і каменем.

З полегкістю зітхнули сотні грудей. І ще легше всі зітхнули, коли корабель проскочив через бар'єр. Та за мить радість була зіпсована іншим поштовхом, твердим, лютим. Тріснуло попереду біля носа.

Гейс кинувся туди. Але ніс корабля не торкнувся берега. Значить, корабель ударився об якийсь підводний камінь біля стіни.

Тимчасом знизу повідомили, що в лівій носовій частині, на півметра нижче ватерлінії, з'явилася тріщина, на щастя невелика, бо рух корабля був досить слабкий. Поки що заткнули її, пустили в хід насоси і почали просуватися далі.

— В порівнянні з усією справою таке лихо — зовсім не лихо, — сказав Гейс. — А коли розвантажимо корабель, то пробоїна підніметься над водою, і її легко буде залатати.

Далі вже було легше працювати. Поволі заїхали в затоку, поставили корабель, прикріпили його. Та, на жаль, весь він не сховався, і корма його трохи виднілася. Правда, висовувалась вона не в море, а в таку саму затоку, але все ж таки якби з моря хтось пильно оглянув берег, то міг би помітити її.

— Нічого! — заспокоїв Гудас. — Ми так прикриємо цей кінець зеленими гілками і деревами, що навіть зблизька не побачать.

Цю ніч провели ніби в себе дома. Кожен відчував спокій, впевненість. Найважливіша робота була виконана, зброї не загрожує безпосередня небезпека. Навіть коли б тепер і з'явилися голландці, з ними можна було б вступити в бій, як рівний з рівним.

Щоб вивантажити зброю в таких незручних умовах, знайти для неї місце, перенести, а потім ще полагодити корабель, треба було чимало часу, може кілька місяців. А тимчасом слід було підготувати справу і з іншого боку — налагодити зв'язок з організаціями по всій країні.

Для цього вже наступного дня Гейс і Салул залишили корабель і вирушили через гори. А там вони розсталися: Салул поїхав у Батавію, а Гейс — в Сурабайю. Звідти він попрямував у Сінгапур і прибув у Батавію вже як поважний мінгер ван-Декер. Усе, що було потім, нам уже відомо.

Команда «Саардама» приступила до роботи. Спочатку «прикрасили» корабель: так сховали його в зелені, що помітити його можна було, лише під'їхавши впритул.

Потім почали готуватися до вивантаження. Приладнали блоки, щоб піднімати тягарі вгору, але того ж дня довелося не тільки припинити підготовку, а навіть прибрати те, що було зроблено.

На заході біля берега помітили чорну точку. Через деякий час побачили, що це невелике парове судно. А ще за кілька хвилин переконалися, що це голландський міноносець.

З того, що він ішов з заходу, вздовж берега, і ніби часом зупинявся, можна було догадатися, що його вислано спеціально, щоб обслідувати південний берег Яви, а можливо, й інших островів, і знайти слід «Саардама».

— Замаскуватись і приготуватися до бою! — пролунала команда Гудаса.

За мить Скелі Ластівчиних Гнізд спустіли, затихли. Тільки буруни гули біля рифів та горлали салангани. А інші пташки навіть посміливішали настільки, що почали літати між гілками, які прикривали корму «Саардама». І за це старий Гудас був дуже вдячний їм.

Міноносець наблизився. Побачивши маленьку бухту, він навіть повернув ближче до берега, але піняві буруни попередили його, що сюди наближатися не можна. Навколо безлюддя; лише пташки щебечуть та літають між деревами.

Чи могло кому-небудь спасти на думку, що тут ховається корабель, що двісті очей напружено стежать за кожним рухом міноносця? І він пішов собі далі.

Після цього протягом кількох тижнів бачили тільки одне парусне судно і один пароплав, та й то далеко на горизонті. Можливо, це теж був голландський військовий корабель, який шукав їх навколо Яви, але після першої удачі команда «Саардама» майже зовсім не турбувалася.

Робота ж тривала своїм порядком. Поволі, ящик за ящиком, піднімалися вгору гвинтівки, патрони; підняли кілька кулеметів. Довелося довго радитись, чи брати корабельні гармати. Одні казали, що «Саардаму» з його чотирма невеликими гарматами все одно неможливо розпочинати бій з добрими військовими кораблями, а на землі вони згодяться. Другі доводили, що й на землі гармат не можна використати, бо перетягнути їх через ці гори, та ще з належною кількістю снарядів, невистачить сил. Досить буде, коли вдасться доставити всі гвинтівки, кулемети і патрони. Чотири гармати все одно не вирішать долю війни, а на кораблі можуть згодитися хоч би проти того самого міноносця. Треті пропонували поділити гармати порівну.

Але братися за цю справу було ще рано, бо з'ясувалося, що й тієї частини зброї, яка вже вивантажена, нема куди подіти. Дірка, через яку тоді ліз Сідан з товаришами, була вже зовсім повна, що надзвичайно заважало зносинам з вершиною гори. Кілька сусідніх невеликих щілин так само були заповнені, а тимчасом не було вивантажено і третини всього добра. А дощі вже загрожували зовсім зіпсувати справу.

Довелося подумати про те, щоб знайти більш підходящий склад для зброї.

Почали щодня посилати по кілька чоловік у розвідку, щоб знайти якусь печеру. Обшукали всі навколишні гори, але не так легко було знайти підземелля, де можна було б сховати всю зброю.

Під час однієї такої екскурсії навіть втратили товариша.

Група з п'яти чоловік заблукала в горах. Кружляли вони півдня, стомилися, зголодніли і, нарешті, опинилися перед проваллям, яке йшло далеко праворуч і ліворуч. Перейти не можна, треба обійти, але з якого боку? Вирішили послати двох чоловік у обидва кінці, щоб розвідати кращу дорогу. Але йти нікому не хотілося, бо всі стомились. Тоді один згодився піти добровільно; це був Гоно, той самий гультяй, в якому прокинулося сумління під час захоплення «Саардама».

— Молодець Гоно! — похвалили товариші. — Хороший товариш! А другому доведеться вже піти по жеребкуванню.

Пішли товариші в обидва кінці. За півгодини почувся постріл з того боку, куди пішов цей другий товариш. Це означало, що дорогу знайдено. Тоді почали стріляти, щоб повідомити Гоно, що можна повертатися. Але відповіді ніякої не було. Знову почали стріляти, почекали і, нарешті, змушені були йти шукати його.

— От тобі й вигадали! — бурчали товариші. — Все одно змушені ходити, та, може, ще й нещастя яке скоїлось.

Весь час стріляючи, вони пішли в той бік і в одному місці, на гострому вузькому краю провалля, знайшли шматок сорочки Гоно.

Справа ясна: бідолаха впав у провалля…

Щоб заспокоїти сумління, постріляли ще. Спробували були знайти тіло, але ніяк не можна було дістатися до дна. Так і повернулися ні з чим.

Довідавшись про нещастя, всі на кораблі дуже жаліли бідолаху.

— Багато за ним було гріхів, але щирий був хлопець. Одразу перейшов до нас, хоч цього від нього й не чекали.

Особливо засумував Сагур, колишній помічник Салула. Він підійшов до Гудаса і довго про щось розмовляв з ним.

II. ПО ЦЕНТРАЛЬНІЙ ЯВІ

Поїзд повільно посувався на схід. Дорога підвищувалась, повертала, обмивала гори, перетинала міжгір'я. По боках її то засаджені рисом тераси, то широкі долини, поділені на савахи (ділянки), ніби шахи. І всюди, наче комашки, — люди; вони йдуть пішки поруч з поїздом, штовхаються на станціях, копошаться на полях, туляться у своїх кампонгах.

Висота місцевості — понад тисячу метрів, тому, незважаючи на полудень, спека трохи менша, ніж буває завжди у цих краях. Ось Бандунг, головне місто резиденції Преангер і найбільший у світі центр по добуванню хіни. Ця рослина, що приїхала з Південної Америки, дуже добре почуває себе тут. Усі гірські тераси засаджені хінними деревами. Одні нещодавно посаджені, другі підростають, а треті досягли своїх восьми років, і їх рубають, обдирають кору і везуть на фабрику.

У вагоні першого класу їдуть чоловік п'ятнадцять пасажирів і серед них знайомий нам мінгер ван-Декер, поважний представник фірми ван-Бром і К° в Амстердамі. Проти нього сидить круглий голландський плантатор і дає йому поради:

— Ви трохи запізнилися, мінгер ван-Декер, з своєю справою. Умови тепер значно погіршали. Землю тепер дуже важко знайти. Може, тільки десь у дикому закутку, далеко від залізниці.

— Наша фірма має намір широко поставити справу, — поважно сказав ван-Декер. — Вона не спиниться навіть перед тим, щоб побудувати свою власну залізницю.

— Отакі підприємці нам тепер і потрібні! — підхопив сусід, з вигляду якийсь значний голландський чиновник. — Нам треба нести культуру в глибину країни. Чимало ще є кутків, куди не досягла цивілізація, де ще не знають усієї тієї користі, яку приносить тубільцям голландська влада.

— Становище погіршало ще й з іншого боку, — казав далі плантатор. — За останні шість-вісім років якимсь вітром занесло такі настрої, про які раніше навіть ніхто не чув: різні спілки, організації, партії. Можете уявити собі, як усе це пасує тутешньому населенню.

Ван-Декер глянув на другу лаву, де сиділи представники «тутешнього населення» — молода красива яванка в шовковому саронгу і чоловік, одягнений наче справжній європеєць, тільки босий. Вони розмовляли між собою по-голландському.

Плантатор помітив погляд Декера, усміхнувся і сказав:

— Не бійтеся! Не про таких йдеться. Це вищий, культурний клас. Вони самі розуміють усе те, про що я кажу.

До яванців підійшов блискучий голландський офіцер, і почалася весела розмова. Яванка грала очима, помахуючи віялом; її босий кавалер жартував з офіцером, ніби зі своїм братом.

«Тут уже справжня рівноправність», подумав ван-Декер — Гейс.

Надвечір приїхали на станцію Маос. Тут поїзд спиняється на цілу ніч, і пасажири повинні шукати ночівлю у містечку. Майже всі попутники Декера їхали у Сурабайю і змушені були чекати разом з ним.

— Їдьмо разом в один готель. Я покажу вам найкращий, — запропонував лагідний плантатор.

— Це залежатиме від мого слуги, який везе мене по країні і відповідає за все, добре й недобре, — відмовився Декер.

Йому зовсім не випадало воловодитися з цими панами, особливо в Маосі. Від Маоса йшла дорога в Чилачап, до якого було тільки п'ятнадцять кілометрів. Тут були товариші, яким він давав телеграму про небезпеку для «Саардама». Треба було довідатись, чи попередили Гудаса, чи врятувався він з кораблем, чи встиг вивантажити зброю, взагалі довідатись, які їхні справи в цьому районі.

— Не забудьте вжити хінові пілюлі! — порадив наостанку плантатор. — Ця жахлива місцевість — центр пропасниці.

— Дякую, — відповів Декер, виходячи з вагона.

Там його вже чекав Тугай-Салул. Він підхопив пакунки, посадив свого «пана» на фурманку, і за п'ять хвилин вони зупинилися у маленькому заїжджому дворі. Тільки вони лишилися самі, Салул сказав:

— Я думаю, нам обом не варто їхати у Чилачап. Я сам поїду.

— Нічого проти не маю, — жартівливо відповів Гейс. — Відпочити мені не вадить.

Салул повернувся о третій годині і розповів, що телеграму одержали і одразу ж послали двох надійних товаришів. Про інше нічого ще невідомо.

— Ну, а який тут настрій?

— Та що ж? — махнув рукою Салул. — Як і всюди: терплять, мовчать і чекають визволення з неба. Звісно, коли підштовхнути їх, то заворушаться.

— Чи вистачить людей для цього поштовху?

— Дуже важко назвати певну кількість. Думаю, що для початку знайдеться чоловік сто.

Вранці поїхали далі. Декер побачив у своєму вагоні майже всіх тих пасажирів, з якими їхав учора. Плантатор, чиновник, офіцер і навіть яванський франт зустріли Декера, мов знайомого.

— Зараз поїдемо за кордон! — сказав плантатор, коли поїзд рушив з місця.

Гейс знав, про що той каже, але треба було вдавати, що він вперше на Яві і не догадується, в чому справа. Він здивовано глянув на свого сусіда. Той почав пояснювати:

— Зараз почнеться незалежна держава Джок'якарта.

— Чув про це, — сказав Декер, — але добре не розумію, як це виходить. Чи справді вона незалежна?

— Аякже ж? Свій власний султан, уряд, свої власні дуже яскраві сановники. Своя влада на місцях. Чого ж вам більше треба? А ось вам і представник цієї влади. Полюбуйтеся!

Поїзд стояв на маленькій станції. Як завжди, штовхалося безліч народу, головним чином глядачі. Продавці, переважно китайці, бігали з бананами, приготовленим рисом, молоком та різними іншими підозрілими на якість стравами.

Між іншим, можна було помітити, що тутешній народ, яванці, трохи відрізняються від населення Західної Яви, сунданезців. Яванці менші на зріст, але краще збудовані. Шкіра у них світліша. Гейс одразу пригадав бантамських бадувісів.

Ось юрба розступилася. Над головами загойдався яскравий перистий паййонг (зонтик). Ніс його напівголий слуга, просуваючись спиною до вагона. А під паййонгом поважно простував чоловік, який ніби щойно втік зі сцена театру. Строкатий шовковий саронг виблискував різними цяцьками; з-під нього виднілися широченні шовкові штани з жовтими і чорними смугами, а ноги були босі. Голова була обмотана барвистою хусткою, а на ній ще сидів ковпак («кулук»).

На «кофейному» обличчі цього чоловіка чорною тушшю були намальовані маленька борідка, гострі закручені вусики і брови від самісінького перенісся майже до вух. У малайського племені, як відомо, майже не росте волосся на обличчі, а тимчасом у культурних європейців є і борода й вуса. Щоб не відставати від них, яванські пани самі собі малюють бороду, вуса і до того ще й брови до вух.

Та люди зовсім не дивувалися з цього опудала. Навпаки, склавши руки долонями і простягаючи їх уперед, вони схилялися перед цим паном з найщирішою пошаною.

Біля дверей вагона сталося непорозуміння. Паййонгоносець не міг пролізти у вагон зі своїм зонтом, а скласти його було неможливо. Видно, цей почесний і заслужений паййонг робився тоді, коли ще не передбачали такої штуки, як вагон.

Паййонгоносець спробував був просунутись і так і сяк, але нічого не міг зробити. Тимчасом дали сигнал до відходу поїзда. І бідолашний сановник відіслав паййонг назад і вліз у вагон сам.

Європейська культура перемогла азіатську!

— Це який-небудь «адіпаті» або «паті», — пояснив послужливий плантатор. — Чимало у них різних чинів, кожен має свої відзнаки, спеціального кольору паййонг. У стосунках між собою вони суворо дотримуються стародавніх церемоній. Навіть мова в різних випадках вживається різна. З вищими такий «адіпаті» розмовляє однією мовою, з нижчими — другою, а з рівними — третьою.

Сановне опудало увійшло до вагона. Всі пасажири, в тому числі і голландці, з пошаною посунулися, щоб дати йому найкраще місце.

— Але, як я бачу, ви й самі шануєте їх, — зауважив Декер.

Плантатор знизав плечима.

— Хай собі граються! Нам воно не зашкодить, — і, нахилившись ближче, тихо додав: — Однаково всієї країни ми заселити не можемо, особливо ці вологі і нездорові місця. На всю цю державу з кількома мільйонами чоловік нас набереться кілька сотень. Звісно, в такому разі краще приятелювати, ніж воювати. Поки що хай собі граються в незалежність.

Гейс знав усе це краще від плантатора і не продовжував розмову.

Місцевість була болотиста. Звертала на себе увагу велика кількість полів, засаджених цукровою тростиною, і чимало димарів цукрових заводів. Але й серед загальної нужденності всього яванського народу ця країна визначалася своєю бідністю. Причина дуже проста: тут, крім голландців, смоктали соки «незалежний» султан і всі його «паті» та «адіпаті».

Опівдні під'їхали до Дйоки, столиці Джок'якарти. Місто ховалося в зелені, серед якої височів «кратон»— палац султана, обнесений стіною. Це ціле місто з військом, садами, звіринцем, слугами — разом п'ятнадцять тисяч чоловік. Життя тут їде так само, як і сотні років тому; так само, як і раніш, султан — бог для свого народу.

Є тільки маленький, незначний додаток: збоку стоїть будинок і фортеця «молодшого брата» — голландського резидента. Звідти висовуються гармати просто на кратон. Завдяки цьому між султаном і молодшим братом завжди панує згода. Молодший брат дуже шанує старшого, а старший уважно слухає «поради» молодшого.

На станції Дйока вийшло кілька пасажирів, у тому числі і поважний адіпаті. Поїзд рушив далі.

— А тепер поїдемо в іншу, ще могутнішу незалежну державу — Суракарту, — сказав плантатор. — Править нею великий імператор — сусухунан Паку-Бувоно-Сенапаті… е… е…

— Інгнаголого, — підказав, посміхаючись, чиновник.

— Нгабдур, — додав офіцер.

— Так, так, Інгнаголого-Нгабдур і Рахман, здається, — силкувався плантатор.

— І ще: Сайдин-Панотогамо, — закінчив босий джентльмен.

— Ну, скажіть, хіба невеликий сусухунан? — звернувся плантатор до Декера.

— Мушу визнати, що більшого імені я не чув у своєму житті, — відловів Декер.

Всі у вагоні засміялися.

Навіть не помітили, як опинилися в іншій державі. І тут, так само як і в Джок'якарті, відчувалася більша бідність, ніж в інших місцях Яви. Але разом з тим помічалися ознаки минулої культури. Видно було руїни стародавніх храмів і подекуди кам'яного ідола на полі. В XV столітті тут було велике Матарамське царство.

— Станція Соло! — оголосив кондуктор.

Це й було головне місто Суракарти. Декер зібрав речі, попрощався з випадковими знайомими і вийшов з вагона.

Станція маленька, занедбана, брудна. Метушиться і галасує різний обшарпаний і голий люд. Немає вже голландської чистоти і порядку. Але для Рейса з Салулом це було навіть приємніше: принаймні легше бути непомітними у цьому дикому натовпі.

Вулиці вузькі, завалені сміттям та гноєм. Будинки і халупи старі, діряві. На вулицях, на базарі, на майдані, між будинками, ніби черв'яки, копошаться люди. Тільки на ніч ховаються вони у свої шпарки, а вдень усе домашнє життя відбувається просто неба. Не видно ні магазинів, ні майстерень, бо нема кому продавати і виробляти речі. Харчуються усі ці люди лише бананами та пригорщею рису, що коштує тут найдешевше.

Але далі, як і належить, є панський квартал. Гейс і Салул виїхали на великий майдан, навколо якого стоять два готелі, голландська кірха, клуб, магазин та будинки голландців. Сюди ж підходить і стіна імператорського кратону, а навпроти нього, як і в Джок'якарті, фортеця «молодшого брата».

На майдані вони зустріли урочисту процесію, яка прямувала від палацу до кратону резидента. Поволі, серйозно, по двоє в ряд, сунуло кілька десятків чоловік у різнобарвних ковпаках з риб'ячого пухиря, в яскравих саронгах і шароварах, з кривими крисами за спиною. У піднятих над головою руках вони несли золоті і срібні блюда, миски з покришками. Попереду йшов поважний чоловік і суворими рухами відганяв зустрічних, а з боків процесії спеціальні особи тримали над цим начинням імператорські відзнаки — жовті шовкові паййонги.

— Обід сусухунану несуть, — промовив візник, показуючи на процесію.

Цей звичай має свою цікаву історію. Як і в кожному доброму царському палаці, в Суракарті теж бувають інтриги, змови, вбивства. І ось колись одного такого імператора отруїли близькі люди. Наступник, боячись такої самої долі, попросив у резидента, щоб той дозволив готувати страви в резидентській кухні. Резидент охоче погодився, і відтоді всі сусухунани готують страву в резидента. Цього бажали самі голландці: хоч і кухонна, а все ж таки політика; все-таки народ бачить, що їхній цар просить ласки в голландців.

Через кілька кроків біля одного будинку побачили звичайного, по-європейському одягненого голландця, над яким так само паййонгоносець ніс зонтик.

Тут уже і Гейс здивувався.

— Диви, який адіпаті знайшовся! — звернувся він до Салула.

— Та тут вони всі так роблять, — відповів той. — Чим же вони гірші за тутешніх панів? Сама влада розподілила між ними паййонги відповідно до чину і стану кожного.

Приїхали до готелю.

— Будь ласка, дайте мені таку кімнату, щоб поруч була друга кімнатка для мого слуги, — сказав Гейс хазяїну — сухорлявому рухливому голландцю.

— Ви довго будете у нас?

— Кілька тижнів, але часто буду відсутній по кілька днів, бо мої справи вимагають виїздів з міста. До речі, може і ви, як тутешній, знаєте, в якому районі легше буде заорендувати землю під плантації для великої голландської фірми? Ваші послуги не залишаться без нагороди.

— Постараюся, постараюся, шановний пане! — ще догідливіше заметушився хазяїн.

Надвечір Гейс вийшов на вулицю. За кілька кроків від нього покірно йшов слуга і ніс панське пальто.

Недалеко від готелю вони зупинилися біля одних дверей, над якими була вивіска: школа. Озирнувшись, зайшли у ці двері.

Вчитель-яванець Пандо був своєю людиною і служив головною ланкою для зв'язку в підпільній роботі. З великою радістю зустрів він гостей, відвів у дальню кімнату, позачиняв усі двері й вікна і, повернувшись до товаришів, почав розпитувати, як справи.

З цікавістю прослухав він, як було захоплено «Саар-дам», відведено під Скелі Ластівчиних Гнізд, як уже вивантажують зброю — та ще й скільки її! — яку базу створено в Бантамі, що чути в Батавії.

— Ну, а тепер розкажи, що у вас тут робиться? — закінчив Салул.

— Ми можемо розраховувати, — відповів Пандо, — чоловік на чотириста активних організованих товаришів, які складуть кістяк повстання. Вони поведуть за собою тисячі людей. Близько половини цих товаришів — комуністи. На сьогодні гасло — свобода і незалежність батьківщини.

— Під цим гаслом і сам сусухунан може піти, — посміхнувся Гейс.

— Не знаю, як сусухунан, — сказав Пандо, — а його сановник Радан-Бого є нашим «спільником». Він, очевидно, врахував напружене становище на Яві і хоче сам стати тут на чолі визвольного руху, щоб відновити колишню Матарамську імперію, де феодали могли б визискувати народ самостійно, без голландців. У нас є відомості, що він повів активну підпільну роботу в цьому напрямку з допомогою мулл та інших буржуазних націоналістів. Боюсь, що в нашій темній, відсталій країні за муллами піде більше народу, ніж за нами.

— Цього боятися не треба, — зауважив Салул, — бо на першому етапі наше завдання буде однакове, а там народ сам розбере, куди йому краще йти.

— Саме такі вказівки ми й одержали з Сурабайї, — відповів Пандо. — Нам навіть доручено підтримувати деякий контакт з ними на випадок погодження дій. Може, ви мені допоможете в цій дипломатії?

— Мені, як голландцю, зовсім не випадає обмірковувати з ними, як краще вигнати голландців, — засміявся Гейс. — Та вони мені й не повірять.

— Це правда, — погодився Пандо. — Я з свого боку зібрав матеріали, щоб показати, що я в курсі їхніх справ, заприятелював з одним муллою і через нього познайомився з самим Радан-Бого. Вони поки що знають тільки те, що я відданий справі визволення батьківщини від голландців. А що далі робити — не знаю.

— Я думаю, — сказав Салул, — що більш нічого й не треба робити. Це й буде контакт. А коли почнеться справа і виявиться потрібним координувати дії, тоді ми тебе й пошлемо для переговорів.

— Правильно! — підтвердив Гейс. — Але можете бути певні, що до цього справа не дійде. Коли б і довелося погоджувати операції, то принаймні не з таким «вождем», а з тими, хто сам воюватиме.

Пандо був задоволений, що ніяких дальших дипломатичних кроків од нього не вимагають.

— Які ж плани вашої роботи у вас? — запитав він.

— Я їду в Сурабайю, — відповів Салул, — щоб остаточно погодити деякі питання з Батавією. Разом з тим ми визначимо конкретні завдання для вас. Після того проведемо наради вашого активу. Тобі, Пандо, доведеться тимчасом підготувати всю цю справу, визначити місце, зібрати людей.

— На який день?

— Хто його знає, скільки часу доведеться мені бути в Сурабайї, — задумався Салул. — А скільки часу тобі треба для підготовки?

— Не менше чотирьох днів, — відповів Пандо. — Народ наш розкиданий…

— Ну гаразд, призначай тоді на п'ятий день, — вирішив Салул. — Я приїду.

— А де буде в цей час товариш Гейс? — запитав Пандо.

— Поважний ван-Декер, представник фірми ван-Бром і К°, залишиться тут і виконуватиме свою корисну справу, — відповів Салул з жартівливою урочистістю.

Наступного дня Салул і Пандо вирушили з міста, а Гейс поїхав з візитами до представників місцевої влади.

III. ЗМІЇНЕ ПІДЗЕМЕЛЛЯ

Нарешті, вивантаження зброї довелося зовсім припинити, бо вже не було де складати її. А сховища ще не знайшли. Тоді вирядили чоловік двадцять у далеку експедицію.

— Бродіть там хоч тиждень, але знайдіть приміщення, — сказав їм Гудас.

Експедиція попрямувала на захід, туди, де курився вулкан. Сподівалися, що він протягом свого існування повинен був наробити безліч різних печер.

Щоб не блукати, пішли берегом моря. Але не дуже вигадали: все одно доводилось кружляти, обминати скелі та фіорди. Звісно, не минали випадку, щоб відійти вбік, заглянути в кожну щілину.

В одному місці знайшли дуже добру печеру, але надзвичайно малу.

— Принаймні запам'ятайте її добре, товариші, — сказав Сідан. — Може, згодиться і вона.

Лише надвечір дісталися до вулкана і зупинились біля нього на ночівлю. Вулкан був невисокий, але зате дуже широкий. Власне кажучи, це було ніби вулканічне гніздо. Складалося воно принаймні з шести вулканів, з яких діяв лише один. Інші давно вже згасли.

— Вигляд їх обіцяє успіх, — сказав Сурат. — Дуже вже дико вони розкидані. Он скільки таємничих ущелин.

Коли стемніло, мандрівники могли помилуватися загравою, ніби від пожежі.

— А все ж таки я вважаю, що таке місце не дуже підходить для складу військових запасів, — сміючись сказав Сідан. — Я гадаю, що нікому в світі не спадало на думку обладнувати місце для пороху у вулкані.

— Зате не спаде нікому на думку й шукати його там, — зазначив Сурат.

— Завчасно міркуєте, — сказав третій товариш. — Невідомо ще, чи знайдемо що добре.

Назавтра зійшли на головний вулкан. Але не так легко було це зробити, як сказати. Витратили вони чотири години, поки продерлися крізь пущі, перелізли через скелі та ущелини і зійшли на гору. Зате краєвид, який вони побачили, і враження від нього було чудовою винагородою.

Кратер вулкана скидався на озеро з кілометр навколо.

У цьому озері, ніби в казані, кипіла лава. В одному місці вона була покрита твердою корою, наче кригою, у другому — легко, поволі кипіла і булькала, мов каша. При цьому щоразу здіймався стовп пари та газу.

Раптом вітер подув з другого боку, і мандрівників мало не обпекло. До того ж вони відчули шкідливий сірчаний запах.

Усі покотилися вниз.

— Ого! Кепські жарти! — закричали вони.

— Так він нас коли-небудь і зовсім уб'є, якщо ми притулимося до нього. Він може і залити нас своєю кашею.

— Будемо сподіватися, що він стримається кілька тижнів, а там ми й самі залишимо його. Та й взагалі такі вулкани дуже рідко виливаються.

Треба додати, що такі вулкани справді діють спокійніше. Звичайно вони не гуркочуть, не руйнують околиць. Покиплять собі потихеньку — і все. Такими вулканами особливо славляться Гавайські острови в Тихому океані. Звісно, це не значить, що вони ніколи не можуть наробити лиха. В цьому самісінькому гнізді раніше, очевидно, відбувалися великі і грізні події.

— Берімося, товариші, за роботу! — наказав Сідан.

Слід сказати, що робота виявилася надто важкою. Все це гніздо мало принаймні десять кілометрів довжини і ширини, а це складало сто квадратних кілометрів площі, яку треба було обслідувати, та ще й як обслідувати! Глянути за кожний камінь, навіть під корч, пролізти в кожну щілину, спуститися в кожну ущелину, в кожне провалля. Навіть коли тут і є потрібний закуток, то натрапити на нього можна лише випадково. А в гіршому разі його може й зовсім не бути.

Першого дня шукали з запалом, другого дня — з упертою енергією, а третього почулися голоси: «Чи не даремна праця?»

А тут ще й харчі вийшли.

— Товариші! — підбадьорювали Сідан, Сурат і найактивніші матроси. — Все одно, так або інакше, нам треба знайти притулок: чи тут, чи там, але шукати треба. Ну, гаразд: коли тут не сподіваєтесь, шукайте в іншому місці — це все одно. Але зовсім припинити всю нашу справу, рискувати таким великим для нас багатством, як зброя, ми не можемо.

Довго доводити не треба було, бо кожен і без того добре розумів становище. Виділили п'ять чоловік на полювання, а самі знову взялися за роботу.

Як на лихо, і мисливцям не пощастило. Провештались вони півдня і, крім кількох маленьких мавп, нічого не бачили. Біля одного струмка помітили були сліди носорога, але його самого знайти не змогли.

— Нічого не зробиш, доведеться тоді мавп стріляти.

— Та й їх уже не видно! От так не везе! — скаржилися мисливці.

Відпочили трохи і знову почали ходити. Неглибокою улоговиною, вкритою вулканічним туфом, попрямували далі від вулканів, до моря. Вони йшли так собі, аби тільки йти, навіть рушниці закинули за плечі.

І ось зовсім несподівано з якоїсь папороті вискочив дикий кабан і побіг улоговиною. Поки мисливці скинули рушниці, він завернув убік і зник.

Мало не плачучи від невдачі, побігли наші мисливці слідом. Завернули і побачили лісок з величезних тамариндів. Він тягнув праворуч і ліворуч кроків на сто, а далі зводилися вивітрілі скелі. Пройшли кроків з двадцять вперед і наткнулися вже на тверду стрімку скелю.

— Товариші! Швидше назад! Станьмо з того боку! Кабан повинен бути тут! Він нікуди не міг утекти! — зраділи мисливці.

Вони вишикувалися шеренгою вздовж відкритого боку і з рушницями напоготові почали просуватися вперед, обслідуючи кожен крок. Щохвилини напруження збільшувалось. Ось лишилося кілька кроків до стіни, а звіра все нема.

Нарешті, підійшли до скелі впритул — і все одно нікого!

— Не може бути! Що це таке? Куди ж він міг подітися?

Пішли назад, оглянули кожний кущ, кожне дерево і знову нічого не помітили.

— Стривайте! Куди ж він міг утекти? На передню круту стіну вилізти він, безумовно, не міг. Лишається обшукати бокові скелі, вони, здається, крихкі.

Уважно оглянули ці скелі — і теж ніяких слідів не помітили.

— Може, це нам так здалося? Може, це не кабан, а якийсь чорт? — чи то жартуючи, чи то серйозно сказав один з товаришів.

— Хай буде і сам чорт, а ми повинні його знайти! — сказав другий.

— З голоду можна буде і його підсмажити та з'їсти, — засміявся третій. — Я ні разу не їв смажених чортів.

— Може, на дерево виліз? — пожартував четвертий.

— Але все ж таки що нам робить?

— Почнемо колупати кожну п'ядь землі, особливо біля коріння — обов'язково знайдемо.

Почали знову шукати і, нарешті, під великим коренем тамаринда, біля тих вивітрілих скель, що були по боках, навіть не в кутку, а біля самісінького краю, — справді помітили невелику дірку, зарослу травою.

— Ось куди він подівся! — зраділи мисливці і почали розширювати дірку.

Повиривали траву, відгребли пісок, потім якесь, ніби скляне, каміння.

— Еге! Та там, видно, величезне порожнє приміщення!

— Може, чого доброго, і для нашої справи згодиться!

Жарти жартами, а дірка справді вела кудись углибину. За землею пішли цілі гори скляного каміння. Найголовніше ж — ці камені не були суцільними, і їх легко було брати шматками. Траплялися часом дуже цікаві і гарні брили з цього дивного каміння.

Нарешті, щілина стала такою, що в неї можна було пролізти. На мить товариші нерішуче спинилися: дідько його знає, куди ще потрапиш?

— Ну, якщо дикий кабан проліз, то ми — тим більше, — сказав перший і обережно почав спускатися.

Але і обережності ніякої не треба було: каміння спускалося всередину поступово, ніби приступками.

— Ідіть сюди! Нічого особливого нема! — крикнув той зсередини.

За хвилину вже всі були там.

— У кого є сірники? Засвітіть!

Блимнув вогник — і наші товариші аж вигукнули від здивування. Вони потрапили у величезний зал, кінець якого навіть губився десь там у темряві. Але найдивнішим було те, що він здавався, скляним, та ще й з різнобарвного скла. Стіни, стеля, підлога — все було з скла; зверху ще звисали скляні напливи. Все це від світла заграло різними барвами, ще більш нагадуючи казковий палац.

— Ну от, я ж казав, що то був чорт! А це його палац, — сказав той же товариш. На цей раз здавалося, що говорить він майже серйозно.

— В такому разі треба буде подякувати йому за чудове приміщення для нашої зброї.

— А де ж наш кабан подівся?

— Ну, тепер про нього нема чого думати. Та він і не втече. Хай хто-небудь приведе наших хлопців. От зрадіють вони!

Через деякий час таємнича печера наповнилася веселим людським гомоном. Посередині палало багаття, від якого дивно іскрилися скляні стіни і цяцьки на стелі. Але там далі загрозливо чорніла таємнича темрява.

— Ходімо, товариші, на полювання, а разом з цим дослідимо наш палац, — запропонував Сідан.

Хоч і стомлені були наші мандрівники, але перед таким незвичайним полюванням забули про все на світі. Зараз же наламали смолистого гілля, зробили смолоскипи і рушили в дорогу.

Наскільки казковий був палац, настільки і процесія була казкова. Попереду в ряд ішло п'ять чоловік з гвинтівками напоготові, інші йшли позаду, піднявши високо над головою смолоскипи. Вогонь крок за кроком розсіював темряву і відкривав усе нові й нові кімнати, зали, коридори, закапелки — і всі воші були з скла, всі чудово іскрилися різними барвами.

Вгорі заметушилися кажани, навіть якісь пташки, внизу забігали ящірки, якісь звірята; ось почулося тупотіння великого звіра, але побачити його не можна було.

— Ось він де, наш кабан! — догадалися товариші. — По справедливості треба було б помилувати його за те, що привів нас у цей палац, але, на жаль, їсти дуже хочеться.

Так пройшли, мабуть, метрів двісті, а попереду ніякого кінця не було видно. Нарешті, помітили збоку закапелок.

— Давайте заглянемо сюди!

Завернули. Закапелок був значно менший від головного коридора і далі дуже сильно знижувався і звужувався. Нарешті, лишився зовсім маленький куток, а в ньому щось ворушилося.

Пролунали постріли. Луна покотилася підземеллям.

Кабан був убитий. Хоч хотілося повернутись назад і зараз же покуштувати свіжини, але цікавість була сильнішою. Поклали здобич біля входу в закуток, а самі пішли далі.

Ось ще один закуток; з другого боку. Але там нічого цікавого не знайшли. Ще пройшли кілька кроків. Долівка знизилася, запахло вологою й ще якимсь незрозумілим, але неприємним запахом.

Але що там попереду шурхотить і ворушиться?..

— Змії! Змії! Назад!!

У темряві гойдався цілий ліс голів, блищали очі, рухалися жала. Люте сичання все збільшувалось.

— Що робити? — запитали озброєні. — Стріляти?

— Ні, ні, не варто! — почулися голоси. — Невідомо ще, скільки зможете убити зразу, а інші, розлючені, всім натовпом можуть наробити нам великого лиха. Потім справимося з ними: зброї вистачить.

І весь загін якось мимохіть швидко посунувся назад. І добре зробили, бо розпочинати бійку з цією масою змій, та ще в темряві, було надто рисковано. Перед таким ворогом довелося відступити.

Засмажили кабана і довго розмовляли, дивуючись з усього того, що бачили. Ночувати з такими сусідами побоялися і вийшли на поверхню.

Над вулканом блищала заграва, а десь близько гуло море. Полягали, веселі й — задоволені, і зараз же міцно заснули.

Але вночі раптом почувся гуркіт гарматних пострілів, а потім свист і шипіння!..

Миттю всі були на ногах, схопилися за зброю, почали прислухатися, але більше вже нічого не чули. Кинулися сюди-туди, пригляділися, прислухались, — та так нічого особливого й не помітили.

— Що б це таке могло бути? — здивувався Сідан. — Я ж сам добре чув постріл, а потім якийсь свист і шипіння.

— І я це саме чув, — сказав Сурат.

Те ж підтвердили й інші товариші.

— Значить, треба припустити, що то був постріл з гармати, а свист — політ снаряда?

— Нічого іншого не можна придумати.

— Тоді хто ж і звідки стріляв?

— Голландці з моря.

— Біжімо до берега! — кинулося кілька чоловік.

Але куди там бігти — йти не можна було в темряві по скелях; повзти треба було, а не бігти. Може, тому на морі нічого й не встигли побачити.

— Коли, скажімо, це був міноносець, та, скажімо, звідкілясь знав, що ми тут перебуваємо, то чому ж він раз вистрілив і втік? Оце поясніть мені, будь ласка, — приставав до Сурата один хлопець.

— Я, братіку, сам знаю стільки, скільки й ти, — сказав Сурат.

Одним словом, було тут багато розмов. Нарешті, мусили погодитись, що це, мабуть, величезний камінь упав з гори або з берега. На цьому і заспокоїлись.

На корабель повернулися всі. Команда так зраділа і зацікавилася печерою, що зараз же заходилася переносити вантаж.

З першою партією зброї почали знищення змій. Але зараз же з'ясувалося, що це не так просто. Коли кинути у них гранати, то можна зруйнувати стіни підземелля.

— Пустимо на них отруйний газ, у нас є на кораблі, — запропонував один з старих матросів «Саардама».

Ця думка дуже сподобалася, але інший товариш, який краще розумівся на цій справі, попередив, що газ у цьому закритому підземеллі може триматися кілька тижнів. Значить, і вони самі не зможуть заходити сюди в цей час.

— Тоді нічого іншого не лишається, як іти на них війною з гвинтівками, — вирішив Сідан.

— Дуже небезпечна справа, — похитав головою Сурат.

— Як ти їм влучиш саме в голову? А поранені в інше місце та розлючені, вони стануть ще небезпечнішими. Тим паче що їх така сила: стріляти доведеться здалеку, а тоді освітити їх не можна буде як слід. Словом, я зовсім не можу собі уявити, як ми можемо почати з ними бій.

Роздуми Сурата були правильні. Але що ж тоді робити?

Тут один з товаришів запропонував інший спосіб:

— Пожертвуємо відро або два бензину, обіллємо їх, підпалимо, — і нам залишиться тільки стояти та дивитись.

Всі аж застрибали і руками заляскали від задоволення.

— Це ж буде найкращий «вайянг»!

Наступного разу і взялися виконувати цей план. Спочатку, без вогню, двоє виступили вперед з неповними відрами бензину. За ними кілька чоловік з гвинтівками, а вже далі запалили смолоскипи. Не можна було наближатися з вогнем до бензину, тому передні з повстанців були в сутінках, а змії уже зовсім у темряві.

Ось уже знову почулося шарудіння і сичання, ледь помітно захиталися в темряві голови. Справа спрощувалася тим, що змії були в низині. Спочатку тихенько почали лити бензин на землю, і він сам потік до змій. А решту хлюпнули на них зверху і швидко відбігли назад.

Заворушилися гади, засичали так, що в присутніх мурашки побігли по тілу.

— Починай!

Усі відійшли ще далі назад, а наперед виступив один з смолоскипом, розкрутив його і кинув…

Шугонуло полум'я, заблищали скляні стіни, освітилися всі кутки підземелля, і серед цього вогню почалося щось таке, чого ніхто ще ніколи не бачив…

Серед білого полум'я чорні кільця змій створили величезний клубок, який крутився так, що в очах мерехтіло. Деякі підскакували високо й звивалися в повітрі, деякі кидалися на стіни. Сичання перейшло у свист і навіть писк. Час од часу було чути, як тріскається шкіра, шкварчить м'ясо. Ось розбіглися вони в різні боки, і здалеку видно, як у темряві крутяться вогненні змії. Кілька таких вогненних змій кинулося і в бік людей, але тепер їх уже не було чого боятися. Одні сконали на порозі, а решту добили. А коли стало тихо і темно, то люди навіть пошкодували, що це видовище так швидко скінчилось.

— Ну, а тепер закінчимо обслідування нашого палацу, — сказав Сідан.

З огидою переступили вони через зміїну купу, по дорозі вбили кілька змій, які не догоріли, оглянули ще кілька закапелків, але кінця підземеллю все ще не було.

— Дідько його знає, куди воно веде! — говорили товариші. — Можливо, кілька днів доведеться блукати.

А тут ще смолоскипи згоріли. Довелось повернутися назад, бо не було часу займатися дослідженням. Їх чекала важливіша робота.

А робота справді була дуже марудна, не кажучи вже про те, що надзвичайно важка. Попрацювали тиждень, а перенесли всього тисячу п'ятсот гвинтівок. Виходило, що для перенесення всіх тридцяти тисяч треба буде більше чотирьох місяців! Та, крім того, треба перенести кулемети, патрони й багато інших припасів.

Почали підраховувати і побачили, що за таких умов інакше й бути не може. Передусім день у цих краях має завжди дванадцять годин і стільки ж припадає на ніч. Можна було б захопити для роботи ще годин шість від ночі, але серед скель та хащів зовсім неможливо ходити вночі. Таким чином, пропадало багато часу, йти туди з вантажем доводилося годин дев'ять-десять, і зараз же повертати назад було неможливо, бо наставала ніч. Назад без вантажу можна було пройти годин за сім-вісім, але нести новий вантаж того ж дня теж не можна було, бо наставала ніч.

Дорогою треба було йти по скелях, переходити ущелини, повзти, стрибати. За таких умов одній людині більше п'яти гвинтівок не можна нести. Отже, сто чоловік могли перенести п'ятсот гвинтівок за два дні, а щоб перенести всі тридцять тисяч, треба аж сто двадцять днів! Та стільки ж на патрони, кулемети і різні інші речі.

— Так ось що виходить?! — здивувався старий Гудас. — А справа здавалася такою простою. Нас же сто сімнадцять чоловік!

— А от бачиш, що робиться. Ми навіть самі не уявляли собі, яке багатство маємо, — сказав Сагур, що, як помічник механіка, був найосвіченіший з усієї команди. Він і підрахунки ці робив.

— Чи не можна було б використати наші човни? — сказав Сурат.

— Я про це вже думав, — промовив Гудас, — але рифи не пропустять човен біля берега. Доведеться вийти в море, тільки звідти через ті самі рифи не можна буде повернутися.

— Спробуємо тоді ось що, — сказав Сагур. — У нас часто навантажували і розвантажували корабель конвейєром, тобто ставали в ряд і передавали речі один одному в руки. Ну, а тут конвейєр доведеться зробити довгий.

Мені здається, робота піде швидше. Скільки може бути кілометрів до нашого складу?

— Та не більше п'ятнадцяти, але… — почав Сідан.

— Добре, — перебив його Сагур. — Тепер поділимо ці п'ятнадцять кілометрів на сто відрізків. Вийде по сто п'ятдесят метрів на кожного. Розставимо людей так, щоб у легких місцях припадало двісті метрів на чоловіка, а в важких п'ятдесят і навіть менше, інакше кажучи — щоб кожному потрібен був однаковий час на свій відрізок. Тепер скажіть: скільки треба часу, щоб швидко пройти двісті чи двісті п'ятдесят метрів?

— Вважаючи, що за годину можна пройти шість кілометрів, на один кілометр припадає десять хвилин, а на двісті метрів виходить дві хвилини, — вирахував Сідан.

— Дамо п'ять хвилин туди і назад. Значить, там, на місці, через кожні п'ять хвилин одержуватимуть п'ять гвинтівок. За годину це дасть шістдесят, а за десять годин, враховуючи відпочинок, буде шістсот замість теперішніх двохсот п'ятдесяти.

— Ого! Одразу в два рази більше! — сказав Гудас.

— Зажди, це ще не все, — з виглядом ученого викладав далі Сагур. — Коли треба буде, ми зможемо відпочивати лише чотири години, а працювати всі двадцять.

— І вночі?

— І вночі! Бо кожен товариш весь час буде на своєму місці. Матиме свої речі, навіть притулок, розкладе багаття; крім того, він так вивчить свій відрізок шляху, що й з заплющеними очима зможе пробігти ці двісті чи скільки там кроків. За таких умов ми збільшимо кількість гвинтівок принаймні до тисячі за день. А коли щось буде загрожувати, то й до двох тисяч.

У Гудаса аж очі заблищали від захоплення.

— Ну й молодець ти, Сагур! — ляснув він його по плечу.

— Навіть і за таких умов доведеться працювати місяців зо два, — задумливо сказав Сурат. — Невідомо, чи встигнемо все сховати, бо нас шукають. Але що було б без цього?

Зараз же зібрали загальні збори, пояснили становище, ознайомили з підрахунками і запропонували новий план.

— Навряд чи за таких умов встигнемо перенести всю зброю. Пам'ятайте, що тільки та гвинтівка наша, яка буде на нашому складі, а решта кожного дня може загинути, — закінчив Гудас.

Треба сказати, що досі ніхто як слід не уявляв собі становище. Ніхто і не подумав, що буде потрібно стільки часу для закінчення роботи. Кожному здавалося, що за кілька днів вони все зроблять, а там хай собі шукають. Крім того, бачачи навколо таке безлюддя, вони якось мимоволі забули про те, що може загрожувати небезпека. Звідки вона візьметься? З моря — безпечно, вони в цьому вже переконалися, а з землі — тим більше. Тільки тепер вони побачили, яка велика робота залишається, і серйозно подумали про те, що не завжди може бути так тихо, як тепер. В один голос усі вимагали працювати без перепочинку не менше двадцяти годин.

Весь наступний день пішов на підготовку. П'ять чоловік поставили, щоб складати і впорядковувати речі в підземеллі, дванадцять залишили на кораблі для вивантаження, а сто чоловік розставили по дорозі, як казав Сатур. Кожному дали теплий одяг, харчі; в тих пунктах, де не було води, поставили її в банках і пляшках. Два чоловіки з корабля повинні були обходити «фронт» щодня і задовольняти потреби товаришів.

Усіх попередили, що, можливо, доведеться стояти на місці кілька тижнів і харчуватись як-небудь, навіть без гарячої води. Та чи звикати яванцям до цього?

Нарешті, все було закінчено. До заходу сонця лишалася ще година. Всі з нетерпінням чекали моменту, коли можна буде пустити «машину» в хід.

Але «інженер» Сагур попередив:

— Не забувайте, що останній одержує посилку тільки через чотири години, коли буде темно.

— Нічого, нічого! — загули всі. — Пустимо хоч кілька посилок, зате останні завтра почнуть пізніше на чотири години.

На спробу послали п'ять штук, попросивши повідомити, як іде справа, особливо в середніх. Перші відповіді показали, що в деяких місцях були перебої, але частково це пояснювалося темрявою. А відповіді останньої ланки можна було чекати лише через вісім годин.

Назавтра першу посилку відправили о третій годині ночі, щоб там одержали її о сьомій, а «інженер» сам пішов по фронту. Довелося подекуди поправити, пересунути декого ближче чи далі, але взагалі машина працювала непогано. Самі товариші були дуже зацікавлені і бігали так, що після полудня посилки почали поступати на місце навіть через кожні три хвилини. Працювати весь час так, звісно, не можна було. За день зробили три відпочинки по годині, але зате самі товариші попросили для спроби пустити «машину» і вночі. Цього разу і в темряві вона працювала добре. Спинилися о дванадцятій годині.

День у день тривала вперта, невпинна робота. Припинялася вона на чотири-п'ять годин уночі або в дощ. Ось уже тиждень простояли товариші на своїх місцях, потім і другий. Під час відпочинку одразу ж падали на землю і засинали. Але ніхто не скаржився, ніхто не вимагав більшого відпочинку.

Живучи самотньо в лісі, кожен відчував себе ланкою одного великого ланцюга. Кожен знав, що коли ланка зіпсується, то спиниться вся машина. І кожен знав, що робить усе це добровільно, не для себе і не для хазяїв, а для всіх.

Одного разу конвейер несподівано зупинився. Потім надійшла «телеграма», що біля фронту з'явилися два тубільці і товариші «обробляють» їх. Потім друга телеграма: тубільці йдуть допомагати.

Через деякий час з'явилося двоє людей і, видно, з радістю помітили, що тут, починаючи від капітана, усі свої.

— Товариші! — звернувся до них Гудас. — Ось ваш корабель, ваша зброя, допоможіть нам впорядкувати її.

Ці прості слова, очевидно, справили на них сильне враження.

— Завжди з вами! — відповіли вони зворушеним голосом.

І ланцюг збільшився на дві ланки. Під час відпочинку запитали, звідки вони, як сюди потрапили і що взагалі там чути.

— Нашу, землю забрав регент собі під оселю. Ми тоді прийшли сюди в гори, побудували курінь, блукаємо і шукаємо поживи. Деякий час тому ми натрапили на одного чоловіка, мабуть з ваших. Він заблудився, побився і повз ледве живий. Ми його взяли у свій курінь і доглядали, поки він видужав. Тільки вчора він пішов од нас.

— Як його звати?

— Не знаємо.

— Це, мабуть, Гоно, — сказав Сідан. — Чому ж він назад не повернувся?

— Наша справа не для нього, — сказав Сагур. — Я навіть не здивуюся, коли він приведе сюди голландців.

— Ну, це вже занадто! — промовив Сурат.

— Побачимо, — буркнув Сагур.

І після цього ще швидше пустив «машину».

Одного разу знову помітили голландський військовий корабель. Він тримався далі, ніж тоді міноносець, але завдання його було, мабуть, таке саме. Припинили роботу, сховалися і перечекали так само, як і минулого разу.

Потім надійшла нова «телеграма»: біля печери знову чули гарматні постріли і знову нічого не помітили. Невже ж знову звалився камінь? А може, це вулкан стріляє? Принаймні добре й те, що на них поки що ніхто не нападає.

Здається, нічого особливого не сталося, але якась тривога охопила інсургентів. Вона ніби носилася в повітрі.

Навіть по ланцюгу передалася. Робота посувалася шаленим темпом; люди просто з ніг падали від втоми.

Тоді Гудас зібрав нараду з товаришів, які були поблизу.

— У нас лишилося ще, — сказав він, — десять тисяч гвинтівок, тридцять кулеметів, половина патронів і багато інших речей. Боюсь, що навіть наша «машина» не встигне справитися з цим. Я думаю, чи не краще було б тимчасово скласти все це у ту ближню невелику печеру, а звідти вже згодом перенести далі. Ми б тоді підготувалися, щоб утекти звідси з кораблем, а зброю можна було б упорядкувати і без корабля. Навіть можна було б з успіхом і оборонятися.

— І я це саме хотів запропонувати, — сказав Сагур.

Ніхто не заперечив. Зібрали товаришів, пояснили, в чому справа, і переобладнали конвейєр. Цього разу ланки стояли майже поруч одна біля одної, і робота закипіла так, що через три дні все було перенесено в малу печеру. Навіть невистачало місця в пій, і довелося частину речей скласти поряд, під брезентом. Після того стомлені працівники, незважаючи ні на що, проспали більше дванадцяти годин.

Почали готувати корабель, навіть розпалили котли. Пробоїна, звісно, була залатана раніше. Вивантажили на всякий випадок одну гармату.

А вранці прийшли два посланці з Чилачапа і принесли відому нам телеграму Гейса.

— Це справа Гоно! — заскреготів зубами Сагур.

— Тепер нам уже все одно чия, — відповів Гудас— Треба тікати, поки не пізно.

Виїхати звідси було ще важче, ніж заїхати. Не можна було розвернутися, треба було їхати задом. Але були й переваги: перша — це те, що розвантажений корабель став легший і не так глибоко сидів у воді, а друга — що виїжджати можна було вдень. Найближчий приплив мав бути об одинадцятій годині, лишалося чекати три години.

Але яке ж це було чекання! Щохвилини могло з'явитися вороже судно. Що коли воно прибуде перед припливом? Тоді доведеться сидіти, мов пацюк у пастці. Правда команді загрожує не більша небезпека, ніж тим, хто лишається на березі, але корабля шкода. Подумати тільки: перший і єдиний корабель яванського народу!

Розставили людей. На березі лишилося сто чоловік під командою Сурата. Головні спеціалісти, як Сагур і Сідан, лишилися на кораблі. Всього на «Саардамі» зосталося двадцять один чоловік команди.

— Поки що вистачить, — сказав Гудас, — а там ще наберемо. Шкода тільки, що радіо зіпсоване і нема у нас людини, яка розуміє цю справу. А було б дуже цікаво послухати, що вони там говорять.

Почали виводити корабель. Навіть човни і катер впряглися. Може, й вони відведуть якийсь поштовх? Поставили корабель кормою до проходу, завезли вперед якір і, підстерігши найвищу воду, кинулися між скель. По боках, як і раніше, поначіплювалися всі сто чоловік, з жердинами, оберемками гілок. Ці величезні оберемки і захистили корабель від двох дуже небезпечних поштовхів. І ось корабель щасливо вискочив у океан.

Почалися щирі привітання, палкі побажання.

— Тримайтеся, товариші! — казав Гудас. — Коли настане час, до вас пришлють по зброю. Де треба буде, прийдемо на допомогу і ми.

Через кілька хвилин сто чоловік повернулися на берег і з мимовільним сумом стежили, як їхній корабель зникає в блакитному просторі.

Що його там чекає? А що чекає їх тут? Чи зустрінуться вони коли-небудь? Якось спустіло навколо, ніби вони втратили свою домівку.

А в цей час з другого боку, далеко-далеко на горизонті, показався маленький стовпчик диму.

IV. В ДЕРЖАВІ ІМПЕРАТОРА ПАКУ-БУВОНО-СЕНАПАТІ ШГНАГОЛОГО-НГАБДУР-РАХМАН-САЙДИН-ПАНОТОГАМО^[20]

Його величність сусухунан Паку-Бувоно… і т. д. сидів у своєму покої і розглядав альбом з орденами і медалями всього світу. Сусухунан дуже любив ці іграшки і вивчив напам'ять усі медалі і почесні знаки, які тільки існують на світі. Навіть і зараз він почепив на себе безліч орденів, у тому числі недавно одержаний орден Нідерландського лева.

Імператору було п'ятдесят з гаком, але на вигляд не можна було дати йому стільки, бо намальовані тушшю борода, вуса і брови чорніли, наче у молодого. Одягнений він був у картаті шаровари, саронг, поверх якого була ще накинута чорна оксамитова куртка. На босих ногах — пантофлі з діамантами, на голові — висока чорна шапка, які носили ще португальці триста років тому.

Покій був обставлений стародавніми яванськими меблями, диванами, зброєю, а поруч з цим — європейські столики, крісла, паризькі статуетки, фотографії та інші атрибути європейської цивілізації.

Тихенько прочинилися двері, і в покій, схилившись у три погибелі, всунувся поважний старий чоловік.

— Хай береже аллах великого сусухунана!

— Що скажеш, Радан-Бого?

— Пробач, великий імператоре! — сказав Радан-Бого, простягаючи вперед складені долонями руки. — Мої погані вуста мусять образити твої царські вуха.

— Що, що таке? — занепокоївся сусухунан.

— На свято, яке готує ваша величність через п'ять днів, невистачає грошей.

Сусухунан скривився, ніби йому в ніс залетіла муха.

— Невже ти не можеш сам уладнати все це?

— Хай буде свідком аллах — все, що можна було зробити, я зробив, але потрібних грошей здобути не можу.

— Звернися тоді до резидента, хай він дасть в рахунок того, що належить, — нетерпляче промовив сусухунан.

— О великий царю царів! За цей рік нам нічого не належить: усі вісімсот гульденів ми вже одержали, а до кінця року лишається ще чотири місяці.

— Чи ти не міг нашкребти з яких-небудь податків? Не йти ж мені самому збирати гроші серед підданих? — уже зовсім незадоволено сказав сусухунан.

— Хай аллах утішить твій справедливий гнів, о могутній володарю нашого життя! На ці ж гроші ми живемо весь останній час. Усе, що можна було витиснути, — витиснуто.

Сусухунан нервово став перегортати сторінки альбома, а потім жбурнув його далеко від себе.

— Ну, то що ж ти порадиш робити? — вирячився він на Радан-Бого.

Той схилився ще нижче.

— Чи може радити твоїй величності твій жалюгідний слуга? Мудрість твоя сама знає, що доведеться попросити у резидента грошей наперед.

— Ну, от звернися від мого імені. Я йому напишу.

— О незрівнянна світлість! Твій слуга не зможе умовити резидента. Лише твоя могутність може це зробити. Особливо коли треба брати за наступний рік.

З-за спини Радан-Бого з'явився новий чоловік — яванець років тридцяти п'яти, одягнений у голландську військову форму. Він злегка махнув рукою на знак привітання і зупинився, ляскаючи себе по чоботях стеком.

— Мангко-Негоро, мабуть, зовсім забув, до кого з'явився і перед ким стоїть, — з ненавистю зирнув на нього сусухунан.

— А великий сусухунан, мабуть, забуває, що підполковник голландської армії не може триматися так, як тримаються вони, — зухвало відповів Мангко-Негоро, показуючи стеком на простягнутого Радан-Бого.

Сусухунан зблід і, здавалося, готовий був зробити щось рішуче, але стримався і глухо промовив:

— Під цим мундиром ти ховаєш усе зле. Ну, кажи, чого тобі треба?

— Я чув, що ти не святкуватимеш свято Сурах. Якщо це правда, то може продаси мені свого тигра для бою звірів?

Сусухунан підвівся і з гонором відповів:

— Ти завжди ловиш найгірші і найзліші чутки. Тигр мені самому потрібний для бою звірів у свято Сурах.

Він одвернувся і відійшов убік, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

— Як хочеш, — сказав Мангко-Негоро, знизавши плечима, і вийшов геть.

— Ця гадина збирає всі плітки. Звідки вони пішли? — грізно крикнув сусухунан на Радан-Бого.

Той зовсім прилип до землі.

— Хай господар мій зараз же відітне мені голову, коли я маю до цього якесь відношення, — простогнав неборак.

— Іди й попередь резидента, що я хочу відвідати його, — наказав сусухунан і почав нервово ходити з кутка в куток.

Радан-Бого задом виповз за двері.

Маленька сімейна сцена з Мангко-Негоро є одним з багатьох наслідків голландської політики. Цей Негоро був племінником сусухунана і офіційно вважався його наслідником. Через те що в Суракарті не було постійного закону про наслідників, голландці самі вибрали його з родини сусухунана і запропонували імператорові визнати його. «Пропозицію» було прийнято.

Нічого й казати, що голландці вибирали такого наслідника, який тілом і душею належав їм. Йому голландці так само платили гроші (тисяч двісті на рік), давали під його команду спеціальний загін війська, а щоб він менше залежав від сусухунана і той не міг чіплятися до нього і вимагати загальних надзвичайних знаків пошани, зробили його голландським підполковником з неодмінною умовою носити цей мундир завжди. Він мав окремий палац, окреме господарство і фактично не залежав од імператора.

Не слід думати, що голландці були особливо прихильні до наслідника. Ні, до обох вони ставилися однаково, але сусухунан дуже виразно відчував, що коли він втратить ласку в голландців, то наступного ж дня легко і зовсім законно на його місці опиниться його наслідник. А сам наслідник завжди був радий допомогти імператорові втратити цю ласку.

Почулися гарматні постріли: це було ознакою того, що його величність виїжджає з кратона. Ці постріли давали сусухунану величезне задоволення. Ще б пак: самі голландці так шанують його! За якимись там голландськими правилами не можна стріляти після заходу сонця. Тому сусухунан ніколи не виїжджав після заходу, щоб тільки не позбутися цієї приємності. І голландці щедро жертвували на таку важливу справу кілька кілограмів пороху. Треба ще додати, що сусухунан взагалі рідко виїжджав з свого кратона. Для цього щоразу треба було «порадитися з молодшим братом», а цей брат дуже часто «не радив» виїжджати. Тому великий імператор майже весь вік сидів у своєму кратоні, ніби під арештом.

Відчинилася брама, і на майдан висипала ціла юрба придворного люду в найрізноманітнішому і найбарвистішому вбранні, наче якийсь карнавал. Воїни з списами і щитами, царські зброєносці, сановники під своїми паййонгами, різні слуги, з яких двоє несли золоті царські плювальниці.

Імператор їхав у високій позолоченій кареті, запряженій шестериком. На кожному коні сидів верхи слуга. На передку — два кучери, ззаду — паййонгоносець з жовтим паййонгом. Одним словом, кожному було видно, який великий і могутній імператор Паку-Бувоно-Сенапаті-Інгнаголого-Нгабдур-Рахман-Сайдин-Панотогамо.

Резидент вийшов назустріч почесному гостю і зустрів його на ґанку. Обидва «брати» поволі, церемонно і низько вклонилися один одному, а потім резидент узяв імператора під руку і повів до покою. Через те що сусухунан приїхав ненадовго, в справі, він наказав своїм людям лишитися і чекати його на вулиці.

Коли «брати» опинилися самі в кабінеті, поведінка обох зразу змінилася. Старший брат одразу втратив усю свою поважність і улесливо поглядав на молодшого, а молодший, навпаки, залишив улесливість і діловито спитав:

— Чим можу бути корисний вашій величності?

— Я завжди радий відвідати мого брата і протектора, — солодко відповів сусухунан.

— Дуже зворушений. Мені самому завжди приємно бачити вашу величність, — байдужим тоном промовив резидент.

— Через п'ять днів буде наше велике свято — Сурах. Між іншим, я хочу влаштувати цікавий бій звірів. Гадаю, ви не відмовитесь подивитися на це.

— Дуже вдячний вашій величності. Це, мабуть, надзвичайно цікаво.

— Тільки от… бачите… е-е… бачите, трохи грошей невистачає.

— Це неприємно, — пошкодував резидент.

— Так от я й хочу просити вас відпустити трохи в рахунок моєї пенсії, — закінчив сусухунан і навіть перестав дихати.

— А чи знаєте, ваша величність, що всі гроші за цей рік ви вже взяли?

— Знаю. Мені міністр фінансів якось говорив, — потупив очі імператор. — Але я сподіваюсь, ви не відмовитесь дати мені трохи наперед.

— Ваша величність! — з докором сказав резидент. — І так уже завжди наперед берете. Неможливо аж за наступні роки давати. Мусить бути якийсь порядок, якась межа.

— Знаю все це, шановний резиденте, але вже так сталося. Дайте востаннє, більш не проситиму. Зізнаюся вам під секретом: є обставина, яка змушує мене шукати грошей, чого б це не коштувало. Я думаю, навіть і вас це стосується.

— Що ж це таке? — вже більш уважно запитав резидент.

— Не знаю, звідки пішли чутки, що у мене немає грошей, щоб відсвяткувати як слід наше свято — Сурах, ці чутки підхопив Мангко-Негоро і навіть наважився запропонувати мені, щоб я продав йому свого тигра. Бачите, замість мене Негоро влаштує урочисте свято! Що ж тоді скаже народ? Це ж буде приниження мого авторитету, а наскільки я знаю, воно не в ваших інтересах. Чи не так, пане резидент?

В очах резидента сяйнула ледь помітна усмішка.

— Ваша величність повинні були заздалегідь передбачити таке становище.

— Воно так, — зітхнув сусухунан, — але ж я тільки тепер довідався про це. Цей Радан-Бого дотягнув до останньої миті. Принаймні тепер іншого виходу нема. Я переконаний, що ви не допустите, щоб похитнувся мій авторитет серед народу.

— А скільки б ви хотіли? — спитав резидент, барабанячи пальцями по столу і дивлячись кудись убік.

— Та тисяч сто.

— Ні, ваша величність, це неможливо. Це ж буде майже за два місяці на наступний рік.

— Може, ви боїтесь, що я не доживу до того часу? — скривився імператор.

— Всі ми під аллахом ходимо, — задумливо відповів резидент.

— Ну, тоді хоч вісімдесят.

— Більше п'ятдесяти дати не можу, — твердо відповів резидент.

— Накиньте ще хоч десять, — жалібно попросив імператор.

— Не можу. Навіть ці даю лише на знак особистої поваги до вашої величності, щоб підтримати ваш авторитет.

— Хай буде хоч так, — ніби з жалем сказав сусухунан, а в самого одразу легко стало на серці.

Перемовившись ще кількома словами, обидва попрямували до виходу. Як тільки вони переступили поріг, резидент знову зробився надзвичайно ввічливим, лагідним, вивів гостя на ґанок, довго кланявся на прощання.

Почет сусухунана заметушився, прибрав належного порядку. Надзвичайна велич одбивалася від особи сусухунана.

І, дивлячись на цю урочисту процесію, народ схилявся і дивувався славі й могутності свого великого імператора Паку-Бувоно-Сенапаті-Інгнаголого-Нгабдур-Рахман-Сайдин-Панотогамо.

Задній бік сусухунанового палацу виходив у сад. Тут і був майданчик, арена для бою звірів. Міцні залізні грати огороджували овальну арену; лише з правого боку височіла стіна з кількома залізними дверима. Це було приміщення для звірів.

Заради такого урочистого свята імператорський сад був відкритий для всього народу. Ще задовго до вистави строкатий натовп обступив грати. Низенька огорожа перед гратами ледве стримувала натиск. Озброєні царські слуги стежили за порядком.

Від палацу сюди виходила широка веранда з мармуровими колонами і широкими сходами. На веранді під оксамитовим навісом стояли два крісла, абсолютно схожі одне на одне. Тут товпилася придворна челядь, чекаючи виходу імператора.

На сходах розташувалася варта — жахливі напівголі малайці з великими кривими крисами напоготові. Тут же внизу чекав гамелянг — струпний яванський оркестр.

Пролунав звук гонга. Всі підхопилися, вишикувалися в ряд, затамували подих. Навіть у натовпі людей не чути було ані звуку.

Розчинилися двері, вийшов якийсь дивовижний церемоніймейстер з величезною палицею, а за ним поважно випливли «два брати», йшли вони поруч, і можна було помітити, що кожен намагався, щоб його сусід не випередив його ні на один сантиметр. Цікаве було поєднання мішаного, напівфантастичного одягу сусухунана з досконалим білим європейським гарнітуром резидента.

Заграв гамелянг, загув люд; ті, що стояли ближче, простяглися на землі, і під цей шум, з ласкавими усмішками, «брати» рушили до своїх крісел. Кожен з них мав підставу гадати, що ці галасливі привітання стосуються головним чином його.

«Брати» сіли. Зараз же по боках стала варта, а ззаду — двоє слуг з віялами, щоб прохолоджувати своїх володарів. Дружини сусухунана — їх було кілька десятків, — ішли позаду і розташувалися поряд на підлозі, на м'яких килимах. Лише для головної з них було крісло. Мангко-Негоро теж мав збоку своє окреме крісло.

Інші придворні розташувалися як хто хотів: частина стояла навколо, а більшість присіла навпочіпки. Від картатих саронгів, широчезних барвистих шароварів, яскравих шапок-копичок, різнобарвного дорогоцінного каміння, яким було усипано не лише одяг і зачіски жінок, а навіть волосся чоловіків, — від усього цього аж в очах мерехтіло.

Народ тимчасом почав виявляти нетерплячість. Всім хотілося швидше побачити цікавий бій.

Нарешті, за знаком сусухунана, піднялися вгору двері приміщення для звірів, і на арену вийшов дужий чорний дикий буйвол. Радісні голоси людей злякали його, він спинився і нерозуміюче почав озиратися навколо. Потім ступив кілька кроків, знову спинився. Так він зробив кілька разів, поки звик і почав ходити спокійно, навіть з цікавістю придивляючись до незвичайної для нього обстановки.

Тоді піднялися інші двері, і з-під них висунулася голова тигра. Але зараз же і сховалась назад, його зустріли ще голоснішими криками. Минуло з півхвилини, а тигр не показувався, лише часом з темряви поблискували його очі. Тоді з клітки його чимсь підштовхнули. Він люто заричав і висунувся на арену задом. Та коли люди загули дужче, тигр знову сховався у своєму приміщенні. Довелося ще раз його підштовхувати, і коли тигр увесь висунувся з дверей, вони опустилися, і тільки тоді звір лишився на арені.

— Е, матьян! Який сором, чого це ти щулишся, наче мокре цуценя! — підбадьорював його народ.

Матьян тільки мружився і люто озирався.

Потім скрадаючись ступив кілька кроків до огорожі, немов бажаючи кинутись на людей. Звідти в нього жбурнули бананом. Тоді й тигр почав сердитись: вишкірив зуби, почав бити хвостом.

А буйвол у цей час стояв на другому боці арени, схиливши голову, бив об землю копитами, глухо ревів і не відводив очей від тигра.

Нарешті, і тигр помітив його. Припавши до землі і ляскаючи себе хвостом по боках, він почав підкрадатися до буйвола збоку.

Наближався рішучий момент. Запанувала така тиша, ніби тут, крім звірів, більше нікого не було. Напружилися і «брати». Сусухунан мимохіть, несвідомо посунув своє крісло трохи вперед. Але навіть і в таку напружену мить резидент не забув про авторитет голландської влади: він настільки ж посунувся і з своїм кріслом.

Тигр підкрадався. Буйвол повертався за ним, весь час тримаючи напоготові свої роги. Ось уже тигр підготувався до останнього стрибка. Але буйвол випередив його і кинувся на нього перший.

Тигр зовсім не чекав цього і ледве встиг відскочити вбік.

Люди весело зареготали. Симпатії глядачів усе-таки були на боці буйвола.

— Молодець, кербау! Тримайся! Дай йому перцю! — заохочували буйвола з усіх боків.

Очі буйвола налилися кров'ю, з ніздрів ішла пара, навіть піна показалася з рота від напруження. Він уже сам збирався перейти в атаку. Тигр же, навпаки, ще більше зіщулився і відступав.

І ось раптом глядачі побачили тигра в повітрі. Він летів навскоси, прямо на шию буйволу. Але той мотнув головою і… допоміг тигру перелетіти на другий бік. З шиї було вирвано шмат шкіри, а тигр поранив об роги лапу.

Та зараз же з незвичайною прудкістю, ніби ще в повітрі, тигр повернувся назад і опинився в буйвола на шиї.

Сусухунан ще посунувся вперед, а за ним, не відводячи очей від сцени, і резидент…

Жахливе ревіння вихопилося з грудей буйвола.

Але за одну мить він упав на бік і придушив нижню половину тигрового тулуба до гратів.

Почувся хряск. Це потрощилися кістки тигра. Проте голова і передні лапи ще робили свою справу…

Буйвол закидав назад голову, щоб зачепити ворога рогом. Це йому погано вдавалося, але й тигр поступово слабшав і затихав.

Нарешті, тигр сконав. А буйвол хоч і був ще живий, та вже не встав…

— Дуже цікавий бій! — задоволено казав сусухунан резидентові, входячи у внутрішні покої. — Рідко трапляється, щоб обоє разом перемогли один одного.

— Так, цікаво, — відповів резидент, хоч насправді йому не дуже подобалася така розвага.

Серед гостей був і ван-Декер — Гейс. Після від'їзду Салула і Пандо він поїхав до начальника канцелярії резидента. Високий, сухорлявий і суворий мінгер Гааза, відчувши, що тут пахне капіталами, одразу став не тільки лагідним, але, здається, й нижчим на зріст. Сам резидент побажав зустрітися з рідким гостем і прийняв його в тому самому кабінеті, де кілька днів тому приймав його імператорську величність, причому різниця в прийомі була зовсім не на користь його величності. Перед представником фірми резидент був зовсім не такий поважний і гордий, як перед великим імператором. Резидент дуже зацікавився планами компанії ван-Бром, обіцяв допомогти всім, чим тільки можна.

— Якщо взагалі наші капіталовкладення на Яві дуже бажані, — казав він, — то в тій частині, яка вважається незалежного, — він посміхнувся, — ці вкладення ще потрібніші, бо це найкращий спосіб освоєння країни і залучення її до нашої культури.

— В такому разі дозвольте поставити вам одне дуже важливе для нас питання, — сказав Гейс.

— Будь ласка.

— Ми чули, що становище на Яві напружене, що може навіть вибухнути повстання. За таких умов, самі розумієте, вкладати капітал дуже рисковано. Для нас було б дуже важливо знати ваш погляд на становище. Від вашої відповіді в значній мірі залежатиме вся справа.

Резидент відчув усю відповідальність свого становища і серйозно, розважливо сказав:

— Якби йшлося про Сурабайю, Батавію чи інші такі пункти, я не дав би вам абсолютної гарантії, хоч особисто переконаний, що небезпеки не може бути. А що стосується Суракарти, то я можу дати вам повну гарантію. Правда, є у нас деякі фантазери-націоналісти, які мріють про відродження стародавньої Матарамської імперії, але вони мріють про це вже кілька сотень років і можуть мріяти ще тисячі без будь-якої шкоди для нас.

— Дуже вам вдячний, — сказав Гейс цього разу вже зовсім щиро, бо запевнення резидента було корисніше для справи повстанців, ніж для компанії ван-Бром.

Після розмови з резидентом Гейсу, власне кажучи, не було чого й робити в місті. Але треба було чекати ще три дні. Сяк-так провів він два дні, а на третій йому випала можливість побувати в гостях у самого сусухунана.

Сталося це так, що Гааз на цьому святі познайомив Гейса з Радан-Бого.

— Він може бути корисним для вашої справи, — шепнув Гейсу Гааз, підходячи з ним до міністра.

Почувши слова «для вашої справи», Гейс з жахом відсахнувся і пильно глянув у вічі Гаазу: що це значить? Невже йому відомо, що говорилося тоді в домі Пандо? Невже Пандо — зрадник?! Але за мить Гейс зрозумів, у чому справа, і навіть зашарівся…

— Не думав я, що мені доведеться мати справу з таким міністром, — промовив він, аби щось сказати.

Гладка постать і хитрі очиці Радан-Бого улесливо забігали, коли він вітався з голландцями. Гейс не мав ніякого бажання розмовляти з ним і полегшено зітхнув, коли після кількох пустопорожніх фраз Радан-Бого побіг, як він сказав, у господарських справах.

Свято продовжувалось у залі. Головним номером були яванські танці — «сримпі» і «бедойо». Гамелянг заграв тягучу, сумну одноманітну мелодію, і насередину вийшли танцюристки, переважно принцеси імператорського роду.

Весь танець складався з повільних рухів, ніби прогулянка вперед і назад з присіданнями, вигинаннями, схожими на зміїні рухи. Принаймні тулуб і руки рухалися більше, ніж ноги. Особливо викручувалися руки, суглоби, пальці, викручувалися незвичайно, неприродно.

Незвичайні обставини, публіка, танцюристки, їх зміїний танець, однозвучна тиха музика — все це почало ніби зачаровувати Гейса, навівати сон. Тим більше що минуло півгодини, година, півтори, а танцям не було видно кінця-краю.

Сусухунан сидів біля столу, потягував холодний напій, курив і, очевидно, з приємністю стежив за танцями. Ось він кашлянув, і зараз же збоку підповзла навкарачки дівчина з золотою царською плювальницею. Одержавши порцію царської слини, вона так само навкарачки, але вже задом, посунулась назад, тримаючи плювальницю над головою.

Але резидент страждав. Багато разів бачив він ці одноманітні танці. Якщо спочатку вони дуже цікавлять європейця, то потім уже стають нудними. Особливо коли це триває мало не протягом двох годин. Резидент весь час позіхав, і сяк і так повертався, щоб тільки не заснути, ї був надзвичайно радий, коли танці скінчилися.

Надходив вечір. Гості вийшли на веранду, в сад.

— А що буде далі? — спитав Гейс у Гааза.

— Мабуть, європейські танці, а о дванадцятій годині — вечеря.

— Шкода, що не навпаки, — сказав Гейс. — Страшенно хочеться повечеряти за імператорським столом.

Але доля позбавила його цього щастя. Підійшов Радан-Бого і сказав, що біля входу в палац добивається побачити свого туана в якійсь справі слуга пана ван-Декера.

— Очевидно, справа важлива, якщо він наважився турбувати мене, — сказав Гейс і пішов.

Його чекав Салул.

— Через тебе мені не вдалося повечеряти з його величністю, — сказав Гейс, коли вони відійшли.

— Нічого, повечеряємо колись разом у цьому самому палаці і за цим самісіньким столом, — відповів йому в тон Салул.

Коли на світанку гості сусухунана роз'їжджалися, вони могли помітити, що в одному з вікон готелю все ще горить світло…

А наступного дня вранці прийшов посланець від Пандо. Учасники наради повинні були зібратись кілометрів за п'ятнадцять звідси, в лісі, в руїнах стародавнього храму, і посланець мав провести туди Гейса та Салула.

Найняли підводу без кучера (за кучера сів посланець) і після полудня рушили в дорогу. Містечко жило своїм щоденним життям. Метушилися жителі. Часом проходив чи проїжджав європеєць, плив у повітрі паййонг якого-небудь сановника. Спека ще не зменшилась, і вулиці були сонливі, мляві. Ніхто, здавалося, не звернув на подорожніх уваги.

І зовсім не можна було подумати, що за ними стежить цілий хвіст зацікавлених людей…

V. ПРИЯТЕЛІ МИМОВОЛІ

Нонг вперше був у великому місті. Опинившись на вулицях Батавії, він здивовано позирав навколо: на величезні будинки, вікна магазинів, на незнайомі коштовні речі в них, на трамвай, на міську публіку. Він був немов у сні. Все, що сталося з ним, було таке несподіване, незвичайне. Як і чому він опинився тут? Наче якась сила підхопила його і перенесла в інший світ. І в цьому новому світі він став багачем. Мав аж сто гульденів! Незвичайне багатство! Він не міг собі повірити, що все це правда. Знову й знову роздивлявся гроші — виходило, що правда.

Бантам, ліси, таємні товариші — все це лишилося, як тьмяні, невиразні спогади, його бажання і обіцянка зв'язати свою долю з ними відійшли на задній план, здавалися вже непотрібними.

Навіщо все це, коли він тепер багатий? Він тепер може налагодити своє життя зовсім по-іншому. Сто гульденів — це ж не жарти! Вони, здавалося, пекли йому руки, йому ввижалося, що всі навколо бачать його багатство і заздрять йому. Може, навіть хочуть відібрати — і він сховав свої гроші далі.

— Що, братіку, радий, що вирвався? — почув він над вухом голос, і чиясь рука по-приятельськи лягла на його плече.

Нонг здригнувся. Перед ним стояв той самий чоловік, який там, у суді, посвідчив, що «це не він».

— Це я пожалів тебе, — вів далі чоловік. — Бачу, хлопець хороший, незіпсований. Дарма, — думаю, — він страждає, треба допомогти! Ну, і сказав їм, що треба тебе випустити. А то довелося б тобі довго ще мучитись. В таких справах нелегко звільнитися без допомоги збоку, навіть хоч ти й тисячу разів будеш невинний.

Нонг слухав цю приятельську балаканину і відчував себе якось незручно. Гостре обличчя людини, улесливий голос, меткі очі справляли на Нонга огидне враження.

«Чому він такий лагідний? Чого йому треба від мене? Чи не хоче він видурити у мене гроші?» думав він.

Але новий приятель не тільки не зазіхав на його гроші, а навпаки — сам запропонував почастувати його.

— Ходім, братіку, почастую. Ти тут людина нова, і я можу бути корисним для тебе. А то може ще статися так, що, визволившись з одного лиха, потрапиш у друге, і тоді я буду винен, що визволив тебе.

І він весело засміявся.

Усміхнувся і Нонг. Цей дивак почав навіть цікавити його.

«Ну що ж? — подумав Нонг. — Коли твоя ласка, добре. Але мене, брате, не обдуриш. Бачу, яка ти цяця».

Крім того, Нонг був упевнений, що цей чоловік не знає про його, Нонгове, багатство. Навіть коли б і побачив, як туан давав йому гроші, то все одно не міг знати скільки.

Сіли в трамвай і поїхали у гавань Прийорк. Всю дорогу новий товариш розважав його, жартував.

— Тебе як звати? Я забув.

— Нонг.

— А мене — Като. Мушу тебе попередити, що у пас в місті шахрай на шахраї їде і шахраєм поганяє. Сам побачиш. Ось чому мені приємно познайомитися з чесною людиною. Поки ти ще не зіпсувався в місті, — підморгнув він з хитрою усмішкою.

Але саме це здорове, незіпсоване почуття якраз і говорило Нонгу, що він має справу в одним з таких шахраїв. Почуття було інстинктивне, але стійке, виразне. Може, цьому Като навіть і вдалося б зламати недовір'я, коли б не його таємнича роль там, на слідстві.

Нонг добре пам'ятав це. Чим більше він пригадував усі подробиці, тим більше переконувався, що цей тип веде якусь підступну політику. А «приятельство» його напевне має якусь лиху мету.

Нонг добре бачив і розумів, що Като там був свідком і знає «тих», тому й не признав Нонга та його туана. Ясно було, що «тих» шукають і, очевидно, натрапили на якийсь слід. Ясно було також, що головним винюхувачем був цей самий Като. І, нарешті, Нонгу легко було зрозуміти, куди веде все це «приятельство».

Після цього в голові Нонга одразу вивітрився той туман, усі ті нові враження, яких зазнав він за останній час. І місто, і гроші, і плани свого власного життя відсунулися вбік. Перше місце посіла інша, важливіша справа.

Виразнішими стали його колишні почуття, виразніше пригадав і «тих» товаришів у лісі, пригадав, з яким бажанням ішов він до них, як обіцяв служити їхній справі. І, нарешті, найголовніше, що надавало сили, — це те, що йому тепер трапляється відповідальний випадок самостійно допомогти «тим», відвести небезпеку.

А як — це вже залежить від нього самого і від обставин. Поки що ясно одне: він повинен стежити за цією людиною.

Коли вони вийшли з трамвая, Нонг уже почував себе вільніше, впевненіше, він знав, як триматися.

У гавані стояло багато кораблів з різних кінців світу. Вивантажувались європейські товари, навантажувались місцеві: кава, хіна, цукор, кориця, мускат, перець. Під палючим промінням сонця бігали по сходнях жовті, бурі, чорні напівголі вантажники з великими пакунками і ящиками на спині.

Здавалося дивним, як ці маленькі, худі стомлені люди могли носити такі тягарі. Зігнувшись мало не до землі, з викоченими на лоб очима, з гиком мчить такий вантажник, і видно, що цей гик є його останнім засобом підтримати сили.

А ввечері більша частина заробітку гине в незліченних тавернах, які, ніби пастки, розкидані навколо. Лише китайські вантажники — або, як їх звичайно називають, кулі — більш стримані і бережуть кожний гріш. Повечерявши пригорщею рису та бананом, вони так і лишаються ночувати на узбережжі до наступного дня. До того ж робітників дуже багато, і вони вже з вечора повинні ставати в чергу, щоб одержати роботу на завтра.

Като і Нонг зайшли в одну з таверн. У брудній низенькій кімнатці біля запаскуджених столиків сиділи голландські, англійські, японські, китайські, французькі матроси.

Галас, гамір і міцні слова з різних мов свідчили, що присутні вже добряче випили. Від диму і різних запахів повітря було таке густе, що здавалося, крізь нього треба було проштовхуватись. Нонг навіть трохи злякався, вперше опинившись у такому місці.

— Китайоза, віскі! — скомандував Като хазяїну-китайцю.

З жадобою налив Като дві склянки, цокнувся з Нонгом і миттю випорожнив свою., Нонг доторкнувся вустами до своєї, але не випив: міцним і неприємним здався йому цей напій.

— Що ж це ти, братіку, здрейфив? — засміявся Като. — Звикай!

— Не можу, — сказав Нонг.

— Ну ні, братіку, так не можна! Так з тебе ніколи не буде людини. А я бажаю тобі добра і хочу з тебе зробити людину. Ну, бери. Коли хочеш, я собі другу наллю. Ну, разом! Сміливіше, не бійся! Ось ця!

І він зі смаком, поволі почав тягнути з своєї склянки. Нонг трохи відпив, а решту, скориставшись з моменту, непомітно вилив під стіл.

— От і добре! — похвалив Като, не помітивши цього. — Коли хочеш мати успіх у житті, треба вміти пить. Хто вміє пити, той уміє жити. Скільки у мене було товаришів, які не вміли ні того, ні цього. Вони тепер десь марно страждають, а я, як бачиш, живу і тобі бажаю так жити. Признавайся: ти, мабуть, зацікавився, чого це я виявляю до тебе прихильність, і, мабуть, не віриш мені, га?

— Правду кажучи, я нічого ще не думав. Бачу, добра людина — і все, — відповів Нонг з простакуватим виглядом.

— Звісно, добра. І зараз ти в цьому переконаєшся.

Като нахилився ближче і тихо запитав:

— Скажи, який вигляд у того другого туана, якого ти бачив у Бантамі?

«Починається!» подумав Нонг і весь напружився.

— Та я ж казав уже, — відповів він голосно. — Досить високий, років під тридцять п'ять чи більше, з чорним волоссям і бородою.

Здається, Като не помітив, що Нонг накинув тепер років з п'ять.

— Чорний? — знову спитав Като.

— Так. Що ж тут дивного?

— А які з ним були люди?

— Знову ж я казав: кілька провідників, слуг.

— А що він там робив?

— Не знаю. Я бачив його мимохідь. Здається, полював; крім того, я одним вухом чув, що він шукає якісь плантації.

— А ти б пізнав його, якби побачив знову?

Цього разу Нонг задумався, як краще відповісти.

— Не знаю. Я його зовсім мало бачив, — невпевнено промовив він.

— Ну то я тобі відкрию секрет, чому я так цікавлюся цим паном. Ти кажеш, що він хоче знайти землю під оренду. Сам знаєш, справа це нелегка. Ну, а я саме знаю відповідну ділянку. Коли ми знайдемо цього пана і запропонуємо йому землю, то можна буде добре заробити і від нього і від того, хто здає, бо пан цей, видно, багатий і грошей не пошкодує. Заробіток поділимо на двох — от і вся справа. Тепер розумієш?

Нонг зрозумів: Като хоче використати його, щоб знайти «тих». І придумав непоганий план. Ну що ж? Буде краще, коли Нонг весь час буде поруч з цим шпигом, щоб попередити «тих». За таких умов знайдеться випадок і назавжди позбутися його.

— Це було б дуже добре! — ніби радісно відповів Нонг.

— І це в значній мірі залежить від тебе. Ми б поїхали разом. Якби ти міг пізнати його, особливо, якби ти хоч приблизно міг знати, де його шукати, тоді ми швидко зробили б свою справу.

Нонг якось чув тоді в лісі, що хтось там збирається їхати в Суракарту. Але сказати про це шпигу він побоявся, бо той може кинути Нонга і поїхати сам. Тоді Нонг стане злочинцем, зрадником.

— Цього не знаю, — відповів він, подумавши.

— А ти краще подумай: може, щось чув? Хоч приблизно. Тобі ж краще буде.

Крики і суперечка серед матросів визволила Нонга од відповіді. Всі підхопилися: у кутку заблищали ножі, револьвери. Але зараз же з'явилась поліція і припинила сварку. Видно, поліція тут була завжди напоготові.

Після того Като зацікавився іншим. У вікно він побачив, що на набережній, проти таверни, виносили з корабля труну. Група китайців зустрічала її, всі плакали, голосили. За труною з сумним виглядом сходив з корабля китаєць, який, очевидно, привіз небіжчика.

— Цянь-Фу?! — пізнав його Като і дуже здивувався.

Китайці надзвичайно шанують свою батьківщину. Де б китаєць не був, він ніколи не втрачає з нею зв'язок. Завжди він прагне повернутись додому. І коли помирає, то просить, щоб труп його перевезли і поховали на батьківщині. Зрозуміло, таке бажання можуть виконати лише багаті китайці, але загалом на всьому світі таких набирається чимало, тому подорож китайських мерців є досить звичайною справою.

З часом цей звичай почали застосовувати навіть до тих покійників-китайців, які народилися не в Китаї, а на чужині. Тому привезення померлого китайця на Яву було нерідким явищем.

Але Като, очевидно, зацікавився не цим.

— Ходімо! — торкнув він за руку Нонга і вибіг з таверни.

Підійшовши до процесії, Като звернувся до однієї жінки, яка надто вже старанно виявляла розпач.

— Кого везете?

— Ой-ой-ой! Батько, батько повертається в такому вигляді! — відповіла вона крізь сльози.

Потім підійшов до Цянь-Фу.

— Добрий день, Цянь-Фу! Кого везеш?

— Батька довелося привезти. Велике нещастя. І коштує скільки!

Като відійшов і посміхнувся. По-перше, Цянь-Фу, як знав Като, був не настільки багатий, щоб дозволити собі таку розкіш. По-друге, та жінка не була ні сестрою, ні дружиною Цянь-Фу. І, по-третє, батько Цянь-Фу народився і жив у Китаї.

— Ходімо проводжати цього небіжчика, гроші заробимо, — підійшов Като до Нонга.

Той здивовано глянув на Като.

— Чого дивуєшся? Сам побачиш. Я ж казав, що навчу тебе жити на світі.

І вони приєднались до процесії.

Вже вечоріло, коли вони підійшли до китайського кладовища. Китайці швидко, абияк засипали труну і розійшлися. Але Като навіть і не чекав кінця. Він повів Нонга назад у місто і купив два заступи.

Нонг догадався, що задумав цей шахрай.

— Ну ні! На таке діло я не піду! — запротестував він.

— Дурний! Кажу ж тобі, що заробити можна.

— Таких заробітків я не хочу, йди собі сам.

— І піду! — вперто сказав Като. — А ти пожалкуєш. Ти навіть ще не знаєш, у чому тут справа, а вже відмовляєшся.

— У чому ж?

— Ходім, тоді побачиш.

Що тут було робити? Покинути його — значить, покинути «тих», відмовитись від допомоги їм, знати, що їм загрожує небезпека, і нічого не зробити. Доля так зв'язала Нонга з цим негідником, що треба або погубити «тих» або «приятелювати» з ним до кінця. Погубити «тих» Нонг не міг і пішов за Като.

Було вже зовсім темно, коли вони повернулись на кладовище. Підійшли зовсім з іншого боку і, натикаючись в темряві на могильні камені, почали тихенько підкрадатися до свіжої могили.

Серце Нонга стискалося від жаху. Чого було варте вже саме блукання вночі по якихось китайських могилках! А тут ще невідома, підозріла і, мабуть, небезпечна мета. Але мета Нонга була серйознішою і, зціпивши зуби, він ішов за Като.

Нарешті, підійшли до свіжої могили.

— Тепер давай копати, тільки швидше! — наказав Като і взявся за роботу.

Але Нонг не поворухнувся з місця.

— Мені це не треба, — відповів він рішуче.

— Та тут же багатство!

— Яке багатство?

— Контрабанда.

Лише тепер Нонг зрозумів, у чому справа. Цієї миті поряд підвелася якась темна постать і хутко побігла геть.

— Держи його! — крикнув Като і кинувся навздогін.

Нонг лишився на місці, не знаючи, як поводитись в цих незвичайних обставинах.

Через кілька хвилин повернувся, захекавшись, Като.

— Утік, холера йому на голову! Це був, мабуть, їхній вартовий. Тепер він їх попередить і приведе сюди.

— Значить, нам треба тікати, поки не пізно, — сказав Нонг.

— І не думаю! — рішуче відповів Като. — Ми ще з ними потягаємося.

— Ну, а я то зовсім не маю бажання ні тягатися, ні зустрічатися з ними, — сказав Нонг і попрямував геть.

— Стривай! — зупинив його Като. — Гаразд, я згоден, іди собі, але не виходь зовсім, почекай, сховавшись, там далі. Коли тут щось трапиться, пролунають постріли, чи що, тоді біжи і приведи поліцію. А якщо все буде тихо, я сам прийду до тебе, ми спокійненько вийдемо, а ти одержиш свою частку. Як бачиш, ти нічим не рискуєш. Згоден?

Нонг охоче погодився. Ця пропозиція цілком відповідала його бажанням. По-перше, він не розлучався з Като назавжди, по-друге, не рискував, а по-третє, мав надію, що китайці уб'ють Като. Це був би найкращий вихід. А поліцію Нонг покликав би лише тоді, коли б переконався, що його «приятель» убитий; навіть сам добив би його, якби треба було.

Като також був задоволений…

Через півгодини він помітив, що попереду щось ворушиться. Обережно, від каменя до каменя, сунули тіні. Треба було або бути сміливим до божевілля, або дуже хитрим, задирливим і впевненим, щоб триматися так спокійно, як тримався Като.

— Гей! Заждіть! — крикнув він до тіней. — Я тут сам. Давайте поговоримо.

Звідти ніякої відповіді,

— Гей! Цянь-Фу! Не ховайся. Не варто. Ваш вартовий, певно, сказав вам, що нас двоє. Ну то ось один з нас перебуває за кладовищем і чекає наслідків. Якби вам вдалося вбити мене, то через кілька хвилин він приведе поліцію, і тоді не тільки вас покарають, але й загине весь ваш товар. Крім того, у мене є револьвер, я зчиню галас, може і з вас кількох уб'ю. Отже, самі бачите, бій не принесе вам ніякої користі. Якщо навіть ви й переможете, то втратите товар і одного або двох чоловік, а решта піде під суд. Давайте краще поговоримо по-дружньому. Хай підійде один з вас ближче. Не ворушіться, не ворушіться! Зараз стрілятиму. Хай підходить один! — усе це Като сказав досить тихим голосом, щоб не чути було здалеку. Але китайці почули всі його слова. Нонг же був значно далі і нічого не чув, тільки напружено чекав пострілів.

Кілька хвилин було тихо. Като з револьвером у руці стежив навколо, щоб ніхто не підкрався.

— Ну, Цянь-Фу, швидше! Хіба ти дурний, хіба ти не можеш підрахувати усі вигоди від моєї пропозиції?

Нарешті, підвелася одна тінь і підійшла на кілька кроків.

— Які ж твої умови? — промовив китаєць, і в голосі його було стільки стриманої люті, що навіть Като стало трохи страшно.

— Дружні, по знайомству тільки, — відповів він. — Ти ж знаєш, що замість того, щоб рискувати і нажити собі ворогів, я міг би тихенько сказати на вухо кому треба і без будь-якого клопоту одержати третю частку всього товару. Ти потрапив би під суд і навіть не знав би, звідки тобі прийшло таке щастя, а на мене зовсім не мав би люті, може навіть ще більше полюбив би. Згоден ти, що я міг би так зробити?

— Такий, як ти, звісно, міг би, — прохрипів Цянь-Фу.

— Згоден ти, що в такій труні може вміститися опіуму та інших речей тисячі на три гульденів?

— Куди там на три тисячі! — жваво відказав китаєць. — Та в мене і всього капіталу не буде три тисячі.

— В усякому разі порожню труну ніхто не везтиме з-за моря, — діловито зауважив Като. — Ну, то ось моя пропозиція: я одержую замість законної тисячі лише п'ятсот і твою щиру подяку, а ти спокійно робиш те, що хочеш. Згоден?

— Ні, ти забагато вже нарахував: там і на тисячу не буде.

— Хоч би й так, але ж інакше ти й цього не одержиш, та й у тюрму потрапиш. Подумай сам, що краще.

— Поступися трохи, — попросив Цянь-Фу. — Триста візьми.

— Ну гаразд, згоден, але з однією умовою.

— Якою?

— Що ти щиро не сердитимешся на мене.

Китаєць навіть засміявся.

— Хай буде так. Ну й шахрай же ти! — підійшов і почав виймати гроші.

— Зате чесний, — з гонором відповів Като і запалив світло, щоб можна було полічити гроші.

Тимчасом Нонг аж млів від нетерпіння. Чому так довго нічого не чути? Адже коли справа скінчиться миром, то час уже повертатись. А може, цей шахрай узяв та й утік від нього, щоб не ділитися грішми? Даремно Нонг не попередив його, що такими грішми не цікавиться. Даремно він побоявся цієї брудної справи і втратив з очей свого «товариша». Тепер справа значно ускладниться. Як знайти його? Тільки одна надія лишилася: може, китайці вбили його?

І Нонг поповз до могили.

А коли наблизився, то побачив тільки двох китайців, що закопували могилу. А може, вони заодно з труною закопують убитого Като? Як про це дізнатись? Показатися їм рисковано, бо вони можуть знищити і другого свідка.

Поки Нонг сушив голову, китайці закінчили свою справу і пішли. Нонг лишився сам на свіжій могилі. Була, мабуть, друга година ночі. Сидіти в такий час одному на кладовищі незнайомого міста було не дуже приємно. Але не це турбувало Нонга. Найбільш турбувало питання: чи похований Като у цій мотилі, чи так пішов? Хоч руками розгрібай землю, щоб довідатись про це! А знати неодмінно треба.

До світанку лишалося годин чотири. Встигнути ще можна. Та до того ж Нонг пригадав, що кинув тоді вбік свій заступ. Напевно, ніхто про нього не думав і не шукав. Заступ знайшовся. Нонг заходився працювати.

Земля на цій нещасній могилі сьогодні стільки разів перекидалася, що копати було зовсім легко. Незабаром заступ ударився об труну. Тремтячими руками Нонг почав відкривати її…

Мабуть, Като не так сильно бажав знайти у цій труні скарб, як Нонг — знайти труп Като. Але труна була порожня…

Нонг мало не заплакав. Що тепер робити? Де його шукати? Може, він уже вирушив по слідах? Як попередити «тих», коли Нонг сам не знає, де вони? І винен у цьому сам Нонг. Через нього може бути неприємність «тим»…

Через деякий час Нонг один їхав у Суракарту.

Знову він опинився в незнайомому місті, та ще в такій справі, до якої навіть не знав, як приступити. Добре, що місто було не таке велике, як Батавія.

Нонг знайшов притулок у нічліжці і два дні блукав вулицями, площею та біля готелю. Розпитувати в готелі про людей, яких він і назвати не міг, Нонг не наважувався. І ось одного разу він побачив біля готелю… Като, того самого «приятеля», якого він загубив! Като був у величезному брилі, з якого спускалася хустка. Видно, він не хотів, щоб його впізнали. Проходив він біля готелю дуже повільно, зупинився, ніби міркуючи, зайти чи ні, пройшов далі, а тоді повернувся назад.

Коли в першу мить Нонг думав підійти до шпига, то тепер, навпаки, відійшов убік, щоб Като не побачив його, і почав стежити, що буде далі. За хвилину до готелю під'їхав візок, до якого вийшли два чоловіки. Нонг одразу впізнав у них тих, кого шукав… Не встиг Нонг подумати, що йому тепер робити, як вони сіли на візок і поїхали. За ними бігцем рушив Като, а за Като — Нонг…

Звернули раз, другий і вимчали на пряму довгу вулицю, яка, видно, безпосередньо переходила в шлях.

Тут Като несподівано зупинився і звернув убік.

Збентежений Нонг не знав, чи стежити за ним, чи бігти за тими. Трохи поміркувавши, він вирішив іти вперед.

Пара маленьких яванських коней швидко везла візок курною дорогою, і незабаром курява зовсім закрила його від очей Нонга. Як було наздогнати його? А тимчасом ззаду щохвилини можна було чекати небезпеки. Тоді Нонг кинувся бігти…

Рівними, розміреними кроками, зберігаючи сили, біг Нонг, ніби на спортивних змаганнях. Через кілька хвилин він навіть помітив, що віддаль зменшується. Здивовано поглядали пішоходи на дивака, який біжить у таку спеку.

— Куди тебе несе? — питали його.

— Сапі втік. Чи не бачили часом? — відповідав Нонг.

І завжди знаходилися люди, які бачили і запевняли, що це саме його сапі.

Через деякий час Нонг був змушений зупинитись для відпочинку. Щоб не витрачати марно час, він попросив одного діда підвезти його. Дід поволі тягнувся на двох колесах, запряжених парою буйволів.

В цю мить Нонг почув ззаду тупіт копит, і за хвилину мимо промчав Като, верхи на коні. Нонг тільки зціпив зуби в безсилій люті…

Але ось попереду великий пагорок. Візок подорожніх поїхав поволі. Като опинився вже зовсім близько біля нього, але зупинився і став чекати, поки він від'їде далі.

Нонг зітхнув вільніше: значить, Като лише стежить за візком, а в такому разі Нонг встигне і пізніше наздогнати його.

Візок тимчасом переїхав пагорок і знову помчав швидше. За ним зник з очей і Като. Тоді Нонг зліз з воза, і, на диво дідові, знову кинувся бігти.

За пагорком починався перелісок, який поступово переходив у досить густий ліс. Бігти стало легше. З-за поворотів мелькав вершник, за ним часом показувався візок. Але Като весь час тримався на певній віддалі од нього.

Коли Нонг уже значно заглибився в ліс, він почув ззаду сильний тупіт копит. Озирнувся і з жахом побачив, що за ним їде чоловік двадцять жандармів. Але вони зовсім не поспішали; їхали, тихо, так що Нонг весь час був попереду.

Так подолали ще кілометрів п'ять. Раптом Нонг почув, що хтось їде назустріч. Ледве встиг він сховатися в кущах, як повз нього проїхав Като. Шпиг наблизився до жандармів і почав щось говорити їм. Ті зупинилися, злізли з коней і відвели їх далі в ліс. Зліз з коня і Като і залишив його там же.

Через хвилину жандарми зникли, все затихло, а назад уже пішов пішки лише Като.

Нонг зрозумів, у чому справа: Като повинен був спочатку вистежити, а потім уже покликати жандармів.

Нонг відчув себе спокійніше, навіть задоволено усміхнувся.

«В такому разі встигнемо», подумав він і пішов слідом за Като.

Через деякий час почулися голоси: близько було житло. Показалася галявинка, а на ній кілька хатинок. Біля однієї з них стояв візок подорожніх. Самих їх не було видно, а крутився там Като.

Згодом шпиг вирушив у ліс. За ним пішов і Нонг.

У гущавині було вже досить темно. Тріск і шурхіт попереду вказували Нонгу дорогу, якою йде Като. Як тигр, скрадався позаду Нонг, тримаючи в руці свій крис.

Іти довелося недовго. Ліс трохи порідшав, і серед зарослей показалися величезні руїни стародавнього будинку. Навколо було тихо й безлюдно: лише кілька темних постатей промайнуло біля стін.

Вийшовши на узлісся, Като зупинився. В цю мить за його спиною тріснула гілка. Він миттю вихопив револьвер, повернувся і побачив перед собою Нонга.

— Ти? — здивувався Като.

Така несподівана зустріч на мить приголомшила його. Це і використав Нонг. Він уже заздалегідь обміркував, що найголовнішою справою тепер буде не допустити пострілу, бо він може викликати сюди жандармів.

Не встиг Като опам'ятатись, як Нонг різонув його крисом по руці з револьвером. Револьвер впав.

— А! Ти ось як? — виснув Като і закрутився, наче вуж на вогні. Він вихопив лівою рукою криє, а правою, пораненою, намагався підняти револьвер. Тоді Нонгу вдалося ударити його ще і в ліве плече.

— Сюди! На допомогу! — закричав Като на все горло і кинувся тікати.

Нонг зрозумів, яку небезпеку може накликати цей крик, і кинувся на Като, як колись тигр на Нонга. Він думав не про те, щоб знову ударити Като крисом — не завжди цим одразу припиниш крик, — а щоб швидше заткнути йому горлянку. Миттю обоє вони покотилися по землі. Поранений Като довго опиратися не міг. Нонг дуже швидко стиснув йому горло, але раптом ззаду кілька рук вхопили за горло його самого і відтягли од Като.

«Спізнився!» з жалем подумав бідолаха, дивуючись, як це він не почув, що підоспіли жандарми. Оглянувся — і побачив не жандармів, а купку людей, серед яких були і ті, кого він шукав.

— Туан! — крикнув зраділий Нонг, забувши, що Гейс заборонив називати його так.

Але Гейс і Салул не чули його і не бачили. Вони обоє разом кинулись до шпига з криком:

— Гоно? В чому справа?..

Але зрадник нічого не міг відповісти. Сидячи на землі, він опустив голову і мовчав.

Тоді вони глянули на Нонга і так само здивувалися:

— Нонг?! Ти?!

— Рятуйтеся! — відказав Нонг. — Недалеко звідси стоїть у засаді загін жандармів, яких привів цей шпиг.

— Гадюка! Зрадник! — крикнув Салул і всадив свій крис між плечі Гоно.

VI. ВТІКАЧІ

Індійський океан іскрився під полуденним сонцем. То сліпив очі, відбиваючи вогняне проміння, то тішив погляд темною синявою. Південно-східний пасат дув якось нерівно, часом зовсім стихав.

Уздовж берега на захід плив рибальський човен під косим парусом. Вітер взагалі був попутний, але час від часу вщухав: тоді парус безпорадно гойдався і човен не рухався.

Це, очевидно, дуже нервувало двох рибалок, що сиділи в човні, бо вони поспішали і разом з тим пильно стежили за берегом. На бортах човна лежав підготовлений невід, але рибалки більше цікавились берегом, ніж своїм неводом.

— Не подобається мені це, — сказав один з них, придивляючись до неба. — Може бути або штиль, або шквал.

— Мабуть, спочатку штиль, а потім шквал, — відповів другий.

І справді, незабаром вітер зовсім стих.

— Нічого не зробиш, доведеться братись за весла, — зітхнули рибалки і нахилилися, щоб узяти їх.

Раптом у повітрі почувся шум, і над головою пролетіла зграя риб. З роззявленими ротами, опущеними хвостами, вони старанно, але незграбно ворушили своїми широкими плавниками, з яких стирчали довгі кістки-голки. Вирячені очі надавали їм смішного, наляканого вигляду, їм справді було чого боятися: рибалки навіть встигли помітити, як ззаду виринула величезна зубата голова хижої риби. Кілька риб не змогли перелетіти і впали в човен.

— От і не треба буде турбуватися, самі налетять у човен, — засміялися рибалки. — Он їх ще скільки!

Навколо човна заблищали в повітрі риби. Деякі опускалися, торкалися поверхні моря і знову підскакували, ніби камінь, пущений по воді. Деякі пролітали значну відстань, метрів п'ятдесят, на висоті двох-трьох метрів^[21]. Видно, човен натрапив на ціле стадо таких риб під час нападу хижака.

Раптом звідкілясь налетіли пташки і почали ловити рибу в повітрі. Тихе море ожило, вчинився шум, гамір.

— Вас ще невистачало! — крикнув один рибалка і замахнувся на пташок веслом. — І нашу частку заберете. А нам так потрібна хоч яка рибина, щоб показати, що ми тут недарма знаходимось.

За кілька хвилин знову стало тихо. Вітер часом починав дути навіть назустріч, з заходу. Тубільці взялися за весла.

— Глянь, чи не вони? — сказав один.

На високому березі з'явилися двоє чоловіків і почали махати банановим листком.

— Вони!

І човен на веслах попрямував до берега. Але підійти до самої землі не міг.

— Не треба! — крикнули з берега. — Ми самі підпливемо.

За хвилину в човен влізли мокрі Гейс і Салул.

— Є зброя? — одразу спитав Салул. — У нас нічого нема.

— Є, є, — заспокоїли рибалки і показали під снастями п'ять гвинтівок і два револьвери.

— Ну, їдьмо далі від берега!

— За вами хтось женеться? — спитав один з рибалок.

— За останні два дні нам нібито вдалося замести слід, але сподіватися на це не можна. Може, й тепер хтось бачив наш човен, а Чилачап недалеко. Можуть поцікавитись, що це за човен.

Четверо людей могли вже пливти швидше. Поїхали навскоси: на захід і разом з тим далі від берега. Дружно налягали на весла. З тривогою озиралися назад, чи не женеться хто. На щастя, все було спокійно. Показалося на горизонті невеличке судно, але скоро з'ясувалося, що це мирний рибальський човен.

Товариші пливли мовчки. Берег поступово зникав. Іноді допомагав вітерець, але він був непевний, ненадійний, а через деякий час і зовсім стих.

Однак у цьому спокої відчувалася напруженість.

— Буде буря! — загомоніли в човні. — Чи варто від'їжджати від берега? Невідомо ще, яке лихо гірше.

З цим усі були згодні і вже попрямували були до берега, як серед тиші почулися далекі звуки — та-та-та-та… Це торохтів мотор. А через деякий час на блискучій поверхні води помітили маленьку цяточку.

— Берися за невід, хай думають, що рибалки! — крикнув один з товаришів.

— Не допоможе, — сказав Рейс. — Моторний човен марно в море не вийде: вони їдуть до нас з певною метою. Треба готуватися до бою.

— Скільки їх там може бути? — старався розглядіти Салул.

— У всякому разі не більше як вісім чоловік, — відповів Гейс.

Катер наближався. Незабаром помітили військових з гвинтівками. Справа була ясна.

— Поставимо човен носом до них, щоб ціль була менша, — наказав Гейс.

— І покладемо спереду жмутом наш невід, — додав Салул.

Катер під'їхав ближче і зупинився. Тепер з'ясувалося, що в ньому було навіть десять чоловік. Становище ставало серйознішим, ніж думали раніше.

— Іменем закону ви арештовані! — крикнув звідти молоденький голландський прикордонник. — Руки вгору!

— Нічого не зробиш, — відповіли з човна, — вгору, то вгору.

Руки справді піднялися вгору — і дали залп. Почалася перестрілка. Один чоловік на катері впав убитий, двоє легко поранені. А на човні поки що втрат не було: кулі або застрявали в снастях, або вилітали звідти зовсім послаблені.

На катері, помітили незручність свого становища, від'їхали назад і почали заходити збоку.

— Завертайте! — крикнув Гейс, але незграбний рибальський човен на веслах не міг рівнятися з катером.

Тоді жмут снастей перетягли до краю і заховалися за ним.

— Зірвати парус! — крикнув Салул і кинувся до нього з ножем. За мить другий жмут приєднали до першого.

Знову почалася стрілянина. Через деякий час боки човна засвітилися, наче решето, але люди одержали лише кілька подряпин. Були дірки і в бортах катера, проте значно менші, бо сам він був менший і проти нього було всього чотири гвинтівки, а там дев'ять. Правда, скоро ще одна гвинтівка вийшла з ладу, але все ж таки їх лишалося вісім проти чотирьох.

На катері, видно, зрозуміли, що ворог обороняє себе жмутами паруса та снасті, і обійшли човен з другого боку. Тоді і повстанці перетягли свою заслону на другий бік.

Безпосереднього лиха ще не було, але становище наших героїв було неприємне. Катер маневрував як хотів: то віддалявся, то наближався, заходив то з одного, то з другого боку, а незграбний човен не мав ніякої ініціативи і міг лише оборонятися залежно від рухів ворога.

— Це може тривати без кінця! — злився Гейс. — Так вони можуть взяти нас з мором. Давайте цілитися нижче ватерлінії: у нашому становищі дірка внизу катера буде не менш корисна, ніж у голові ворога.

І з цієї хвилини вся увага товаришів скерувалася на те, щоб пробити дірку під водою. Але зробити це було нелегко. Чимало куль відскакувало і стрибало далі по воді. Однак через деякий час були помітні і наслідки. На катері почалася метушня. Потім стало видно, як звідти почали виливати воду. Через те що в катері була підлога, не можна було помітити дірок під нею одразу. Побачили тільки тоді, коли вода почала пробиватися наверх. А тоді і знайти їх важко, щоб заткнути. Щоб полагодити аварію, катер від'їхав далі і спокійно почав свій ремонт.

— Є перепочинок, — сказав Салул, — а використати його не можна: не маємо можливості ні напасти на них, ні втекти. Давайте хоч просунемося на всяк випадок ближче до берега. Тепер уже берег для нас більш жаданий, — ніж море.

Одні почали затикати дірки, інші взялися за весла. Так минуло з півгодини.

А потім знову загуркотів мотор, і стрілянина почалася знову…

Захоплені своєю справою, обидві сторони зовсім забули про третю силу, яка пильнувала час, щоб втрутитися в боротьбу. Помітили лише тоді, коли загримів грім і почалася гроза. Явище було настільки цікаве і страшне, що люди мимохіть припинили стрілянину.

Половина небокраю була охоплена чорними хмарами, які клубочилися, наче дим. У цьому чорному хаосі безупинно спалахувала блискавка. Від хмар, ніби запона, спускалась на море сіра дощова стіна, а під нею пінилося і біліло море, ніби сніжне поле.

А в цей же час з другого боку море спокійно ніжилося під сонцем, не думаючи про те, що його чекає.

Стіна швидко наближалася. Попереду, ніби розвідники, мчала отара «баранчиків»^[22].

Ще хвилина — і велетенська хвиля поглинула обидва човни…

Через півгодини вже виглянуло сонце, і все навколо прибрало колишнього вигляду. Лише океан важко дихав, наче стомлений борець.

Човнів не було вже видно: природа помирила їх. Але ось в одному місці виринає з води голова і знову пірнає під воду. Бульбашки свідчать, що справа цієї людини скінчена. Там далі борсаються двоє, чіпляються один за одного, заважають один одному, борються, щоб розчепитися. Це найсильніші з команди катера. Але вся сила їх уже втрачена за ці півгодини. Тепер вони майже непритомні. Зараз буде кінець і їм.

Чудовий катер з мотором та іншими залізними речами затонув. А от простий дерев'яний човен, здається, чорніє. Так, це він, тільки перевернутий. Горбате днище спокійно гойдається на воді, ніби кит.

Поруч з ним голови. Одна… дві… чотири…. всі!

Плавці ледве ворушаться. Але рухи спокійні, впевнені. Здається, люди не борються за своє життя, як ті, а мовби відпочивають. Так воно й було. Вони передбачали таку пригоду і прив'язали до бортів човна мотузки. Коли човен перевернувся, вони прикріпилися до нього цими мотузками.

Шквал охопив незначну частину моря і швидко минув. Тому й хвилювання заспокоїлось досить скоро.

— А де ж вони? — промовив, нарешті, Салул і, зачепившись за човен, трохи піднявся, щоб глянути навколо,

— Нема, нічого не видно.

— Туди їм і дорога.

Але треба було подумати про себе, бо і їхнє становище було не дуже добре.

— Давайте спробуємо перевернути човен, — сказав Гейс.

— Я думаю, з допомогою мотузків ми зможемо це зробити. Киньте сюди через верх ваші кінці і візьміть знизу наші. Ми не тільки зможемо тягнути, але ще й упиратися ногами у протилежний бік. Сюди хай тягнуть троє, а під дном вистачить і одного.

Приладнались. Почалася тяганина, ніби гра. Кілька разів човен ставав руба, ось-ось перевернеться, але невистачало сили — і він плюхався назад. В один з таких моментів з-під човна виринуло весло, що якимсь дивом задержалось під лавами. Його зустріли такими радісними вигуками, ніби це «Саардам» прийшов на допомогу.

Товариші і так були дуже стомлені, а ця праця забрала в них останні сили. Хотілося пити, а тому що плавали в холодній чистій воді, спрага мучила ще дужче.

Ще і ще напружилися — і, нарешті, човен перевернувся.

— Ух! — вихопилося з грудей, і приятелі, тримаючись за свої мотузки, трохи відпочили.

Води в човні було дуже багато. Небезпечно було нахиляти його, щоб не набралося ще більше. Чи витримає він одну людину? Навряд.

Тоді, розташувавшись по боках, почали виливати воду руками. Марудна була це праця. Здавалося, ніколи ніякого результату не буде. Але за годину Салул міг уже влізти всередину. Робота пішла швидше. Через деякий час вліз уже другий, а там третій і, зрештою, останній.

— Добре ще, що дірки встигли позатикати, — зазначив Салул, коли всю воду вилили.

До заходу сонця лишалося годин зо дві. Стомлені товариші попадали на дно човна і під ласкавим промінням сонця зігрілися, висохли і поспали. Через годину прокинулись бадьорі, докучали тільки голод і спрага. Надвечір подув вітерець зі сходу.

— Ех, якби був парус! — пошкодували колишні рибалки. — Можна було б поїхати далі як слід. А так, мабуть, доведеться шукати притулку на березі.

— Це буде дуже неприємно, — сказав Салул. — І висадитись важко, і блукати на березі довго доведеться, і небезпечно, особливо без зброї. Залишимо це на випадок, коли нічого іншого не буде. А тепер треба якось використати попутний вітер. Шматок щогли у нас лишився, прив'яжемо до нього весло.

— А парус?

— А парус зробимо з нашого одягу. Мотузки допоможуть налагодити цю справу.

Сонце вже сідало в море, коли човен вирушив у дорогу. Дивовижний парус, зв'язаний з різнобарвних сорочок, штанів, виправдав себе: човен посувався з швидкістю близько чотирьох кілометрів за годину. Коли стемніло, під'їхали ближче до берега і просувалися вздовж нього.

— Якщо так будемо йти всю ніч, то завтра вранці доїдемо, — розмовляли моряки.

Що там тепер робиться? Де «Саардам»? Чи заховали зброю? Чи переправили в Бантам? Чи підготували виступ? А зволікати не можна, бо стривожені власті тепер поведуть рішучий наступ. І багато чого було обмірковано, поки човен тихо посувався вздовж високих темних берегів. Ось блиснув на березі вогник. Хто там: ворог чи свій? Але все одно — треба йти мимо.

Праворуч тихо гудуть буруни, під човном хлюпає вода. Позаду виглянув з моря місяць, величезний-величезний, червоний. І так близько, що здається, влучив би в нього каменем. Заблищали смуги води, виразніше проступили скелі, а, значить, і човен на воді. А тут ще вітерець зовсім стих, і човен зупинився.

— Це вже зовсім не до речі! — сказав Гейс.

— Тихо! Слухайте! — прошепотів Салул.

Друзі прислухалися. І ось звідкілясь до них долинув гомін натовпу. Гомін глухий, далекий, але досить виразний. Можна було розібрати, що гуде схвильований народ. Правда, жодного слова, навіть окремого голосу не вдавалося почути, але загальний тривожний гомін був виразний.

— Звідки це? — здивувалися товариші і звернули свої вуха та очі на берег. Однак там нічого особливого не можна було помітити. Звичайні скелі, міжгір'я, ліс, але гул ішов не звідти, а десь нижче, ніби від підніжжя скель.

— Невже десь у фіорді зібрався народ?

Але й біля фіорду нікого не було видно.

Ось серед гомону почувся далекий дзвін, а потім наче спів.

— Що за диво таке? — знизав плечима Гейс. — Чи молебен який?

— Якщо молебен, — зазначив Салул, — то принаймні європейський, бо у нас дзвону і співу нема.

— Значить, ще більше дивно.

Придивляючись до берега, вони схилилися нижче і приклали вухо до краю човна. Звуки посилились.

— Чи не у воді все це відбувається?

— Цього лише невистачало! — сказав Гейс.

— Стривайте, я послухаю, — сказав один з рибалок, перехилився і опустив у воду голову. Потім, висунувшись, сказав:

— Там!

Тоді й інші опустили голови у воду.

Звуки стали сильніші, виразніші і різноманітніші. Чути було, як вони складалися з різних окремих звуків. Ось ніби курка квокче, ось голуб туркотить, там паче струни мелодійно гудуть, а потім знову гомін.

— То, значить, це правда! — раптом крикнув інший рибалка.

— Що правда?

— Та батько мені казав, що є такі риби — барабанщики, які роблять ці звуки. Але я сам досі не чув їх.

— Як же вони це роблять?

— А дідько їх знає!

Тоді вже й Салул згадав, що десь-колись так само чув про риб'ячі співи, але вважав це за байки^[23].

— А щоб їм! — засміявся Гейс. — Чого тільки на світі нема! Ну, їдьмо шукати вітру.

На щастя, шукати довго не довелося. Вже через кілька кроків вони випливли з затишшя, і човен поплив далі. Подорож була такою спокійною, що, розрахувавши час варти, три чоловіки могли спати. Оскільки вони були голі, треба було щільно тулитися один до одного, щоб зігрітись.

О годині четвертій, коли на варті був один з рибалок, човен підійшов до Скель Ластівчиних Гнізд. Було відомо, що інсургентів треба шукати далі, тому товариш проїхав мимо. На березі було так само тихо й безлюдно, як і в інших місцях, і ніщо не свідчило про колишні події.

Минула ще година. Вітер почав слабшати, піднявся легкий туман. Треба було будити Салула і Гейса, які мали в останню мить взяти керівництво до своїх рук.

— Чи проїхали Скелі Ластівчиних Гнізд? — спитали вони, прокинувшись.

— Минули.

— Чому не розбудив нас?

— Ви ж казали, що нам треба їхати далі.

— Воно то так, але, може, там були товариші?

— Як я не придивлявся, нічого не можна було помітити. Якби був хто, то сам здогадався б і погукав нас.

— Ну, то будемо стежити тепер. Найголовніше — знайти місце, де можна було б пристати.

Проїхали ще з годину, але зручного місця не було видно. Все ті ж самі стрімкі скелі та рифи перед ними. Позаду вже запалювалось небо, однак навколо почав збільшуватись туман і разом з тим зовсім ущух вітер. Скоро стало так темно, що за кілька кроків нічого не можна було розглядіти.

— Це вже зовсім кепсько, — незадоволено пробурмотів Гейс.

— Нічого. Зараз повіє ранковий вітерець і розжене туман, — втішив Салул.

— Але ж дуже холодно. Знімімо наш парус і одягнімося. Все одно нам пливти далі не треба, а тільки шукати, де пристати.

Ця пропозиція сподобалась усім, і вони дружно заходилися ділити парус. У цю мить з лівого боку, від моря, почулося тихе, розмірене хлюпання води. Товариші причаїлись, завмерли.

Хлюпання наближалось. Сумніву не могло бути: це був човен. Але чий? Свій чи ворожий? І що робити з голими руками, коли ворожий?

Ці думки миттю промайнули в головах товаришів. Хоч вони вже звикли до всіляких несподіванок, але серце стислося від жаху… Беззбройні, нерухомі, безпомічні, вони могли загинути в ту мить, коли вже прибули на місце.

А може, це свої товариші або якісь тубільці?.. Проте знаку не подаси, треба чекати.

І ось подув перший легкий ранковий вітерець. Заклубочився туман, розсунулись у ньому щілини, знову зсунулись. Але цієї короткої миті досить було, щоб помітити ворожий човен, на деякій віддалі від нього голландський військовий корабель, а з другого боку, на березі, якусь чорну дірку.

— За мною! — крикнув Салул і кинувся у воду.

— Стій! — почули вони вслід, і разом з тим пролунали постріли. Але туман знову зсунувся, постріли припинились, і знову стало тихо.

Салул поплив через помічений ним прохід між двома рифами, за ним прямували його товариші. Незабаром еони побачили в стрімкій скелі печеру, в яку просто запливли.

Через двадцять-тридцять метрів намацали дно. Точніше сказати, це було не дно, а різної вишини стовпи, які то виглядали з-під води, то лишалися внизу, ніби палі під мостом. Такі самісінькі стовпи були і по боках печери. Спочатку нічого не можна було розглядіти, однак згодом очі звикли, і виявилося, що вся печера складена з таких стовпів, які звисали навіть вверху. Вони були рівні, переважно шестигранні, кінці їх були так само рівно зламані, і здавалося, все це зроблено руками людини. Насправді ж це були природні, так звані базальтові стовпи з застиглої лави, розмитої водою.

Стовпи були мокрі, слизькі, і триматися на них було дуже важко. Втікачі якось вилізли на них і почали чекати.

Лише тепер почули вони в печері гармонійні чудові звуки. Здавалося, тисячі малесеньких срібних дзвіночків дзвеніли в усіх кутках. Звучало все: і повітря, і стіни, і вода, і стеля. Але окремих звуків не можна було розрізнити: всі вони зливалися в прегарну мелодію. Мимоволі хотілося сидіти нерухомо і слухати цю таємничу чарівну музику.

— Знов музика? — вигукнув Гейс. — Невже ж знову риби дають нам концерт?

— Ні, — засміявся Салул, незважаючи на серйозність становища, — це краплі падають зверху, і розноситься луна.

Але їм було не до музики. Треба було чекати серйозних подій. Надворі щохвилини ставало світліше й світліше. Видно, зійшло сонце. Попереду виднілася половина входу в печеру, через який можна було бачити лише близький відрізок моря. Відбите від води блакитносіре світло створювало в печері таємничий морок.

— А що ми робитимемо, коли вони полізуть сюди? — промовив один з рибалок. — Зброї у нас нема. Чи знайдеться вихід звідси?

При цьому всі оглянулись назад, де чорнів хід в глиб печери.

— Тут ми ще поборемось! — строго сказав Салул.

— За таких умов лізти сюди і прямо нападати їм немає сенсу, — додав Гейс. — Вони можуть лише зачинити нас тут і вартувати.

— Принаймні ми матимемо перепочинок, а там побачимо.

Надворі панувала тиша, наче нікого не було і нічого не трапилось. Через півгодини втікачі помітили, що вода досягла того місця, де вони сиділи.

— Починається приплив, — сказали вони і піднялися трохи вище.

Та через деякий час вода добралася й туди.

— Доки ж вона буде підійматись? — вже з тривогою загомоніли вони. — І невідомо, в якому стані зараз приплив: починається чи кінчається?

Вилізли ще вище. Далі — більше. Ось уже вода заповнила весь вхід. Товариші забилися в найглухіший куток печери. Тут уже не було стовпів, але замість цього випирались гострі роги застиглої лави.

Вода біля входу булькала. Через деякий час люди відчули, що їм стало погано: важче було дихати, загуло у вухах.

— Тиск повітря збільшується, — сказав Гейс. — Доведеться витримати ще одну неприємність.

Раптом почувся страшенний гуркіт, ніби вибух. Земля здригнулась, вода завирувала, кинулась на них і мало не змила.

Зате на кілька хвилин стало легше дихати.

— З гармати стріляють, хочуть розбити печеру, — промовив Салул.

— Не розумію я їх, — задумливо сказав Гейс. — Невже води заради кількох чоловік думають зруйнувати скелі? На це у них невистачить ні гармат, ні снарядів. Та тепер, коли вхід закрито, вони повинні стріляти просто по суцільній горі. Не розумію.

А тиск повітря знову почав збільшуватись. У найважчу мить почувся вибух, і після цього на деякий час стало легше дихати. Але від кожного вибуху в печері робилося щось незвичайне. Вода кидалася вгору, ніби під нею вибухнула міна, а в повітрі здіймався такий вихор, що не можна було утриматись на місці.

— Невже вони пускають на нас міни? — здивувались товариші.

Але не було помітно руйнування, яке повинно бути від міни. Знову стало важко дихати, навіть важче, ніж раніше. І знову вибух освіжив повітря. Так повторилося кілька разів. Перерви між вибухами ставали дедалі довшими, але разом з тим і все важче було переносити посилений тиск повітря. Найголовніше ж — після кожного вибуху вода підіймалася все вище й вище. Втікачі лізли все далі й далі, а вода все наздоганяла їх.

— Розумію тепер, в чому справа! — крикнув раптом Рейс. — Ми знаходимось наче в порожній пляшці, яка повернута боком і наповнюється водою. Вибухи — це булькання у великому масштабі. — Щоразу виходить повітря (тому нам тоді і дихати легше), але ж зате на його місце входить вода.

— Отже?.. — виразно сказав Салул.

— Отже, все залежить від того, чи підвищиться приплив настільки, щоб наповнити нашу пляшку. Є ще надія, що повітря в тому кутку, де ми знаходимось, не матиме такої сили, щоб вирватись геть.

Нарешті, вони доповзли до кінця печери. Вибухи припинились.

— Може, вже приплив скінчився? — зраділи бідолахи.

Один з них спустився до води, постояв деякий час і з прикрістю переконався, що вона ще піднімається.

— Але добре, що вибухів більше нема, — втішив Рейс. — Можливо, решта повітря збережеться і затримає воду.

Тут вони почули чи то свист, чи то сичання.

— Змія!

У цій темряві таке сусідство було не дуже приємне. Почали прислухатися, звідки йде сичання, йшло воно звідкілясь вверху і при цьому було одноманітне, рівне, безупинне. Значить, це була не змія.

— Це ж повітря виходить через якусь щілину! — вигукнув Салул. — Може, вихід є?

Але Гейс лише похитав головою.

— Якби був вихід, — сказав він, — то не було б ні вибухів, ні цього самого сичання. Тут, мабуть, лише малесенька дірочка. Можливо, що її можна поширити і зробити собі прохід. А якщо ні, то ця дірочка погубить нас: тепер вода не може заповнити наш куток, бо повітря не пускає її. А коли повітря все вийде, то його місце займе вода.

— В такому разі давайте зараз же пробивати собі прохід!

Заходилися працювати. З перших же кроків намацали, що з боків стіни суцільні, але спереду навалено каміння та земля. Видно, тут колись завалилась печера.

Енергійно почали вивертати каміння, відгрібати землю. Покалічили руки, пооббивали ноги. Підбадьорювало те, що все ж таки каміння і земля піддавалися.

А вода все прибувала…

— Товариші! — сказав, нарешті, Гейс. — Хоч земля піддається, хоч колись ми кудись докопаємось, проте зараз ми повинні шукати порятунку там, вгорі, де щілина.

— Але як туди дістатися? Це було завдання!

А вода. все прибувала…

І ось вгорі почувся постріл! Один, другий… а потім почалася стрілянина, як на війні. Бухнула гармата з моря…

— Наші! Наші там б'ються! А ми тут, як у пастці. Гей! Товариші! Сюди!

Але де там було почути голос з-під землі під час стрілянини.

А вода поволі, але невпинно підіймалась…

VII. БОРОТЬБА ЗА ЗБРОЮ

Коли «Саардам» зник за горизонтом, повстанці повернулися до першого тимчасового складу зброї, щоб переправити її в головну печеру. Почали були вже готувати свою машину, як почули голоси:

— Військовий корабель!

З заходу наближався чорний міноносець. Ішов повільно, придивляючись до берегів. Він міг підійти не раніше, як через годину. Можна було підготуватися.

— Закидати ящики зеленими гілками! — крикнув Сурат. — Озброїтись і заховатися за скелями!

Закипіла гаряча робота. За півгодини і речі і люди сховалися в зелені. Через деякий час наблизився міноносець. На палубі видно озброєну команду. Відомий нам мічман, а тепер капітан ван-Хорк розглядає берег у бінокль. Але нічого, крім скель і дерев, він не бачить.

Повільним, спокійним ходом міноносець пішов далі.

— До Ластівчиних Гнізд попрямував, — казали товариші. — Спізнився, братіку.

Сурат призначив десять найспритніших товаришів, пояснив їм завдання, і, ховаючись за скелями, вони поповзли вслід за міноносцем. Решті наказано, щоб вони не рухались і мовчали, коли б навіть почули постріли.

Міноносець під'їхав до Скель Ластівчиних Гнізд і зупинився. З рухів командирів та команди було видно, що вони не розуміють, де тут міг бути притулок для досить великого корабля.

Сурат з товаришами тимчасом пішов на свій попередній спостережний пункт.

Міноносець нерішуче постояв на місці, потім під'їхав трохи вперед, посунувся назад, досліджуючи берег. Зрештою, став проти фіорду і спустив шлюпку. Туди сіло дванадцять чоловік в гвинтівками напоготові. На палубі вишикувалась у бойовій готовності вся команда. На берег були скеровані кулемети і гармати. Видно, не довіряли цій тиші і спокою.

Човен проскочив через прохід і ввійшов у затоку.

— Добре було б їх постріляти тепер! — сказали товариші вгорі, звідки вони все добре бачили, сховані за скелями і деревами.

— Ні в якому разі. не можна! — прошепотів Сурат. — Хай вони краще думають, що нікого тут не тільки нема, а навіть і не було.

Проте остання надія була марною. З човна одразу помітили в тихій затоці сліди людини: поламані гілки, шматки дерева, дощечки, папір та інше сміття, яке повинне, було лишитися після такої великої стоянки.

Матроси весь час позирали вгору, шукаючи місця, де б можна було висадитись. Але, крім тієї щілини, через яку по вірьовці вперше піднімалися повстанці, нічого іншого не могли знайти. І, видно, дивувалися: як тут можна було пристати кораблю, та ще й через рифи?

Про це й доповіли ван-Хорку, коли повернулися на міноносець. Що «Саардам» тут зупинявся і втік, було цілком ясно. Але чи вивантажив він зброю? За всіма ознаками цього зробити не можна було.

— А тимчасом цей Гоно казав, що вони вивантажувались, — сушив голову ван-Хорк. — Шкода, що не пустили його зі мною, а послали на якусь іншу роботу.

Але так лишати справу не можна було. Треба було неодмінно висадитись і обстежити берег.

Тоді міноносець почав шукати підхожого місця. Довго плавав він уперед і назад, поки знайшов місце, де сяк-так можна було зачепитись. Це було якраз між малою і великою печерами.

Сурат і його десять товаришів так стомилися, стежачи і повзаючи слідом за міноносцем, що ледве могли пересуватись. Коли остаточно з'ясувалося, що ворог має намір висаджуватись тут, Сурат дав наказ, щоб усі товариші, що були поблизу, розташувались навколо цього пункту й щоб ніхто не стріляв, поки він не подасть сигналу.

Важко було так розміститися непомітно для ворога. Але спритні інсургенти, ховаючись за скелями та деревами, виконали завдання. Тиша і безлюддя протягом кількох годин заспокоїли ворогів. Вони діяли значно сміливіше і з меншою обережністю.

Нарешті, повстанці помітили, що над берегом пролетів кінець вірьовки з гачком, раз, удруге. Потім він закріпився. Тоді показалась голова солдата. Озирнувшись на всі боки, солдат виліз, ліг і націлив гвинтівку вперед. За ним виліз другий, третій. Бачачи, що все спокійно, інші тримались зовсім вільно; стояли на повний зріст, допомагали своїм товаришам вилазити. Зменшилось напруження і на міноносці.

У повстанців аж руки свербіли від нетерпіння. Сурат боявся, що хтось не витримає. Боявся він і того, що товариші забудуть про скеровані з міноносця гвинтівки та кулемети і висунуться під час бою із своїх схованок. Тому він передав по лінії новий наказ про обережність.

Коли всі дванадцять чоловік висадилися, Сурат уже хотів дати сигнал, як раптом помітив, що від міноносця відходить ще один човен, теж з дванадцятьма чоловіками.

— Еге! — пробурмотів Сурат. — І вони не дурні. Не довіряють тиші. Тим гірше для них. Нас вистачить і на двадцять чотири чоловіки.

І він чекав, поки ті висадяться.

Але ось один із солдатів здригнувся, штовхнув під бік свого сусіда, щось крикнув і вистрілив. Видно, помітив якогось необережного повстанця.

У відповідь пролунали постріли з сотні гвинтівок, і за кілька хвилин одинадцять чоловік сіпались на березі, пробиті кулями, а дванадцятий корчився у воді.

Дощ куль посипався з міноносця, забухали гармати. Почався бій, справжнісінький бій. Але де там було дістати за скелями повстанців, А міноносець був доброю мішенню. На ньому було вже кілька вбитих і поранених.

Ван-Хорк скоро побачив, що за таких умов. битися неможливо, і відійшов далі. Тим більше що повстанців, як про це свідчили постріли, було дуже багато. Бій припинився. З міноносця полетіла радіограма про подію.

Тоді повстанці згадали, що у них є гармата. Її не могли перенести, як іншу легку зброю, і змушені були тягти довкола по улоговинах. В одній такій улоговині вона і стояла тепер.

— Воювати так воювати, — жартували повстанці, беручись за гармату.

Зараз же виділили найкращих артилеристів, які й почали готувати гармату. Та одразу ж з'ясувалося, що в них невистачає знань для такої справи. Просто стріляти вони вміли, але тут треба було стріляти по невидимій цілі, за допомогою математичних розрахунків. Була тільки одна сприятлива деталь: міноносець стояв на місці і не думав про таку несподіванку.

Насамперед треба було визначити відстань до цілі.

Прилад для цього був, але користуватися ним наші вояки не вміли. Почали колективно міркувати, як його застосувати. Один бачив, як з ним працював офіцер, другий бачив ближче, третій навіть сам трохи користувався ним. Коли склали докупи всі знання та попрактикувалися, то сяк-так обчислили відстань.

Та ось дійшло до того, під яким кутом стріляти, бо гармата стояла в улоговині, і тут уже зовсім невистачало знань.

А корабель стояв на місці, не рухався…

Мудрували довго, пригадали всю свою практику, навели майже наугад, десятки разів придивлялися, націлювались і… бабахнули!

Невідомо, хто більше здивувався: інсургенти чи голландці, коли снаряд несподівано скосив половину труби і радіощоглу. «Артилеристи» навіть очам своїм не вірили…

— Бувають же такі випадки! — дивувався Сурат.

— Значить, щастя на нашому боці! — радісно говорили несподівані герої.

Та зате ж і розсердився міноносець! Так почав довбати з гармат скелі, за якими сховалася «артилерія», що навіть тікати звідти довелося. А потім повернувся і посунув собі геть.

Повстанці зовсім забули про обережність, повискакували з-за скель, почали кричати, стріляти, і за це двоє були поранені.

Перший бій виграно! І виходить, зовсім не страшно, навіть легко. Як же після цього не сподіватися на остаточний успіх?

— Ну, ну! Не дуже радійте, — заспокоював Сурат. — Побачимо ще, що буде через кілька днів.

— Не боїмось! Хай тільки полізуть, — бадьорилися хлопці.

— А тепер відпочинемо трохи — і до роботи. Невідомо, чи встигнемо до того часу знести всю зброю в одне місце.

— Машину, машину налагоджувати! — весело загули товариші.

Видно, вона їм дуже сподобалась, хоч і вимагала надзвичайної праці та напруженості. Поки її налагодили, минуло години зо три.

Тимчасом група повстанців підійшла до вбитих ворогів. З одинадцяти чоловік тільки двоє були голландці. А решта — свої, брати-індонезійці з різних місць — з Борнео, Целебесу, Балі, Мадури.

— Яка прикрість! Як це не розуміти, що краще загинути в бою з ворогом, ніж із своїм братом? — промовив один з тих двох, які нещодавно приєдналися до загону.

— А чого ж ти не йшов, поки тебе не скривдили і не вигнали? — посміхнувся Сурат.

— Дурний був, несвідомий.

— От і вони такі ж. Проти таких нам краще було б виступати з словом, ніж із зброєю. Я дуже шкодую, що ми не спробували зробити це.

Бідолах спустили в море.

Того дня довелось працювати лише дві години. Зате весь наступний день робота йшла тільки з одним невеликим перепочинком.

А через два дні розвідники помітили ворога, який наближався уже з півночі, з середини острова. Спочатку помітили чоловік десять. Їх обстріляли і затримали, але за певний час до цих десяти приєдналося ще чоловік сорок, навіть з кулеметом. Це була вже спеціальна військова експедиція.

Та наші товариші зовсім не злякались її. Всі переваги були на боці повстанців: і чисельність, і зброя, і місцевість.

За кілька годин за кілометрів три від табору повстанців виник фронт. Вісімдесят чоловік, сховавшись за скелями, в ущелинах, з кулеметами, легко затримали дальший наступ ворожого загону. Тільки двадцять чоловік лишилося на березі біля зброї.

Два дні тривала стрілянина. Повстанці були впевнені, що так вони можуть триматися довго, хоча б кількість ворогів збільшилася навіть у кілька разів.

Але чекати, поки ворогові прийде підмога, було небезпечно. Треба було зараз же, користуючись теперішньою перевагою, прогнати його. На нараді активу повстанців, під керівництвом Сурата, вирішили перейти в наступ. Для цього виділили сорок чоловік і вирядили їх на схід, щоб охопити ворога з лівого флангу. В цій справі дуже багато могли допомогти ті два нові товариші-тубільці, які жили в цій місцевості.

— Вони обіцяли за ніч провести загін не тільки на фланг, але й у тил ворога.

Для рішучого наступу Сурат узяв з берега ще п'ятнадцять чоловік, вважаючи, що з моря не може бути загрози.

Тієї ночі ніхто не спав. Усі готувались до рішучих подій, пересувалися ближче до ворога.

Ранок був імлистий, тихий. Ніхто не стріляв. Навіть ворог мовчав. Одного разу ніби пролунало кілька пострілів ззаду, але більше вони не повторилися. Повстанці з нетерпінням прислухалися, чи не чути пострілів з правого боку, куди пішли в обхід товариші.

Але… замість правого флангу постріли почулися з лівого, з заходу! І чим далі, тим більше. Нарешті, несподівано бахнула гармата з моря… Зараз же активізувався ворог попереду, готуючись перейти в атаку.

Тривога охопила повстанців на головній позиції. Що це таке? Звідки воно? Чому мовчать ті, що пішли в обхід?

Стрілянина на лівому фланзі дедалі посилювалась, попереду так само; ось уже солдати по одному перебігають поза скелями, щоб підійти ближче.

В цю мить почулися постріли з правого боку. Ворог попереду зупинився і заметушився.

— Наші, наші почали їм давати збоку! — радісно закричали повстанці.

Проте це мало тішило Сурата і його помічників. Гарматні постріли з моря не дуже непокоїли. Висадку з моря могли затримати навіть ті п'ять товаришів, що лишилися на березі. Але оця стрілянина на лівому фланзі?.. Прибіг, захекавшись, товариш.

— З лівого боку наступає новий загін, великий, куди більший від нашого! Наші відступають сюди.

— Значить, ми одночасно обійшли один одного, — сказав Сурат. — Але звідки ж нові сили, та ще й такі, великі, якщо це правда?

Стрілянина зліва швидко наближалася. На щастя, товариші справа стримували передніх.

Сурат побіг на. ліве крило і побачив, що спереду від скелі до скелі перебігає справді багато людей, мабуть не менше як сто чоловік. Двадцять чоловік повстанців поступово, крок за кроком, відходили назад.

Фронт дедалі відхилявся і, нарешті, став поперек. З лівого боку було море, а з правого — загін, посланий в обхід. Але він знаходився на деякій відстані, і безпосереднього зв'язку з ним не було.

Ворог тимчасом з'єднався. Корабель, не знаючи і не бачачи, куди стріляти, припинив обстріл. Але у ворога й без цього було досить зброї, кулеметів, у тому числі три, відібрані у повстанців.

— Товариші! — кричав Сурат. — Розташовуйтесь отам! Нічого вони нам не зроблять. Коли їх не вдалося поки що прогнати, то утриматись ми завжди зможемо.

Але він бачив, що більшість його війська зовсім збентежена. Наскільки швидко, може навіть надмірно, піднімалася в них бадьорість від успіху, настільки швидко падав настрій від невдачі.

Треба сказати, що і в самого Сурата стискалося серце від такого повороту справи. Тимчасовий склад зброї був уже в районі ворога. Коли він ще на кілометр просунеться до берега, то натрапить на печеру. Правда, вона завалена, замаскована і, не знаючи, знайти її нелегко, проте сподіватися на це не можна. Крім того, і корабель тепер уже може спокійно висаджувати десант.

Саме з того боку почулися часті постріли, ніби одразу затарахкотіло безліч кулеметів. Ворог припинив наступ.

— От бачите! — вигукнув Сурат. — Це наші п'ять товаришів так воюють! Невже ж ми всі не справимось?

Сурат скористався з цього перепочинку, щоб добре розташувати бійців і посилити фронт. Відчувалася нестача кулеметів. Тепер, коли ворог переважав чисельністю, лише кількість кулеметів могла зрівноважити сили. І Сурат почав скорочувати фронт, перекидаючи його ближче до моря і завертаючи, щоб з'єднатися з товаришами, які лишилися біля печери.

Шалена стрілянина звідти на деякий час скувала ініціативу ворога і дала можливість Сурату виконати свій план. Сам Сурат побіг у той бік.

Підійшовши до одного кулеметного гнізда, надзвичайно вдало розташованого серед скель, він побачив там… Гейса! Той був один біля кулемета і тримав під безперервним обстрілом підхід на півкілометра. А трохи далі було друге таке ж гніздо. Далі ще три.

— Гейс?! Яким чином? — вигукнув Сурат з радісним здивуванням.

— Потім будемо з'ясовувати, — відказав той, — а поки що надішли чоловіка на моє місце, а ми ще робитимемо такі ж гнізда. Там сидить Салул, далі ще три товариші, а двоє обслуговують нас. Поки ворог не знає наших сил, він утримується від атаки, але довго так тривати не може.

Корабель, цього разу вже крейсер, ходив по морю туди й сюди, спостерігав, проте брати участі в бою не міг, бо звідти нічого не було видно серед скель і дерев. Особливо в останні хвилини, коли, як про це свідчили звуки, і фронт переміщався.

Тимчасом ворог помітив, що між групою кулеметів і фронтом на сході лишається досить тихе місце. Сюди він і підготував удар за час перепочинку.

В результаті цього Сурат, Рейс, Салул і ще з десяток повстанців були відрізані од решти загону.

Через кілька хвилин прибіг сюди Салул, доручивши свій кулемет іншому товаришеві.

— Я вже вжив заходів, щоб в останню мить висадити в повітря весь наш склад, — похмуро сказав він.

— Ну що ж, — знизав плечима Гейс. — Якщо більш нічого не можна зробити…

Раптом далеко зліва почулися нові постріли. Частіше, ближче. Потім стало видно, як дехто з ворогів повернув у той бік.

— Невже там допомога? — невпевнено пробурмотів Сурат.

Салул і Гейс якийсь час мовчали, пильно приглядаючись до того боку. Нарешті, вигукнули обоє разом:

— Це ж Пуан! Наш загін з Бантама! Але навряд чи п'ятдесят-чоловік з них має гвинтівки. Швидше!..

І вони побігли вперед.

Дуже здивувався голландський загін, коли ззаду почулися постріли. Спочатку думали, що це якась жменька інсургентів проникла в тил. Та коли незабаром з'явилося ще двісті чоловік і всі сили інсургентів перейшли в атаку, то залишалося тільки рятувати свою шкуру. А зробити це було вже нелегко, бо вільним лишався тільки невеликий прохід на півночі.

Скоро і він закрився, як нерет. А в нереті лишилося до сорока «риб» на чолі з «щупаком» — голландським офіцером.

Марно кидались вони то в один, то в другий бік: всюди їх зустрічали постріли невидимого і численного ворога. Кільце поступово звужувалось…

— Здавайтеся! — крикнув Салул.

Солдати ніби цього тільки й чекали. Охоче кинули гвинтівки і підняли руки.

— Підходьте сюди по одному.

Підійшло тридцять два чоловіки, чотири лежали поранені. Лишився тільки голландський офіцер. Він тримав у тремтячій руці револьвер і час від часу піднімав його, наче збираючись стріляти чи то по ворогу, чи то собі самому в лоб.

— Не варто губити себе! — крикнув йому Салул. — Ми вас тільки візьмемо в полон, щоб потім виміняти на своїх. Краще здавайтесь.

Нарешті й офіцер кинув револьвер.

Крім офіцера, всі полонені були яванці. Вони були раді, що справа закінчилася саме так, і дивились на своїх переможців без жаху, але з якимсь винуватим виглядом.

— Товариші! — звернувся до них Салул. — Ви знаєте, хто ми такі і за що боремось. Так само ви знаєте, хто ви і за кого ви боретесь. — Ці слова Салул сказав з притиском. — Все-таки ви наші брати, і шкоди ми вам не робитимемо. Хай кожен з вас прислухається до свого сумління і вирішить: чи йти додому — зрозуміло, без зброї, — чи лишитись у нас. Ми зачекаємо кілька хвилин.

Можна легко уявити собі, що пережив кожен з тих людей у ці хвилини. Всі вони в глибині серця співчували своїм відважним братам і бажали їм успіху, але піти на зраду, проти закону, рискувати життям — на все це одразу наважитись було важко. Мало хто з них подумав у цю мить про те, що вони й без цього рискували і рискуватимуть своїм життям.

Вирішив справу дуже простий аргумент: якщо вони повернуться переможені, обеззброєні, лишивши в полоні свого офіцера, то все одно вважатимуться зрадниками, і їх чекатиме та сама доля, якої зазнали віддані люди, з команди «Саардама», — про цю справу вони всі чули. Цією думкою вони почали ділитися один з одним і, нарешті, всі як один заявили, що лишаються.

Радісно загули повстанці, обступили полонених, почали вітати, обіймати. Радість охопила і новобранців; вони одразу відчули себе легко, ніби скинули з плечей тягар, ніби після довгих блукань по чужині раптом опинились на батьківщині, серед близьких людей.

А на кораблі чули, що бій припинився, і не знали, хто кого переміг. Проте ніхто там звичайно не думав, що «купка бунтарів» переможе урядове військо.

Повстанці почали підбирати вбитих, поранених, зброю. А керівники тимчасом зібрались на нараду.

Хоч як хотів кожен із них довідатись, що за цей час відбулося з іншими товаришами, проте спочатку треба було обміркувати своє становище.

В цю мить почувся гарматний постріл. Це корабель, не дочекавшись від своїх радісної звістки про перемогу, догадався, що перемогли інсургенти, і викликав їх на бій.

— Будемо мовчати, сховавшись, — сказав Гейс. — Не варто і небезпечно з ним зв'язуватись, бо він може випадково влучити в наш склад.

З десяток разів вистрілив крейсер навздогад, а потім побачив, що це безглуздо, і рушив назад.

— Поки вони знову з'являться, мине не менше як три-чотири дні. Цей час ми повинні використати, щоб перенести нашу зброю коли не в Бантам, то якомога далі, — сказав Пуан.

— О-о! Тепер якщо пустимо машину, то миттю перекинемо всю зброю! — промовив Сурат.

— Яку машину? — здивувались товариші, які ще не знали про винахід Сагура.

Сурат розказав про раціоналізацію, яку застосували вони в цих лісах.

— Бач, які вони? — сказав Гейс, вислухавши його. — Це, мабуть, перше застосування такого способу за таких умов і на такій відстані. Давайте полічимо, що ми тепер можемо зробити. Ви кажете, що переносили за добу тисячу гвинтівок?

— Навіть тисячу п'ятсот і дві тисячі, — поправив Сурат.

— Ну гаразд. Візьмемо півтори тисячі. На скільки кілометрів?

— На п'ятнадцять.

— А якщо нас тепер близько чотирьохсот чоловік, то ми можемо перенести на п'ятдесят-шістдесят кілометрів. Скільки, ви вважаєте, звідси до нашого «палацу» в Бантамі? — звернувся Гейс до Пуана.

— Близько двохсот кілометрів. Значить, за чотири дні можна перекинути туди тисячу гвинтівок?

— Ну ні, братіку, — засміявся Гейс, — не забувай, що для налагодження машини щоразу треба буде один, а то й два дні. Прикиньмо спочатку, за скільки днів можна переправити всю нашу зброю на п'ятдесят кілометрів. Тридцять тисяч гвинтівок ми перенесемо за…

— Двадцять днів, — підхопив Салул.

— Ясно. Патрони, мабуть, теж займуть двадцять.

— Якщо не більше, — додав Пуан, — бо на кожну гвинтівку припадає патронів більше, ніж вона сама важить.

— Та ще кулемети, інші речі, гармата і, нарешті, харчі.

— На щастя чи на жаль, харчів уже малувато, — сказав Сурат.

— Таким чином, — вів далі Гейс, — усе наше багатство ми перекинемо на п'ятдесят кілометрів…

— За два місяці! — вигукнув Салул.

— А на нашу базу за вісім місяців! — підхопив Пуан.

— Ні, за рік або за півтора, — спокійно вираховував Гейс, — бо й машину перестроювати треба буде, і відпочинок потрібен, і їжу слід добувати.

— От тобі й маєш! — розвів руками Сурат. — За що ж ми боролися? Га?

— За те, щоб узяти собі стільки, скільки вдасться, а решту знищити.

— Ех, яка шкода! — почухав потилицю Пуан.

— Нічого не зробиш. Краще взяти мінімум і гнати його аж до самісінького Бантама, ніж рискувати всім. Решту захищатимемо, доки можна буде, а там побачимо. Я пропоную за день перекидати тисячу гвинтівок і потрібну кількість припасів до них. Через чотири дні гнати їх далі, а тимчасом затримувати ворога тут.

— Коли б не цей зрадник Гоно, може вся зброя лежала б тут спокійно, — з прикрістю сказав Салул.

— Тепер уже нічого говорити про це. Добре буде, коли ми матимемо і чотири тисячі гвинтівок з патронам та десяток-другий кулеметів.

Зараз же почали готувати «машину».

Тимчасом з'ясувалося, що чотирнадцять повстанців убито в бою, а двадцять три поранено. Ворогів поки що знайшли двадцять два убитих і сімнадцять поранених.

Взагалі ж коли приступили до справи, то з'ясувалося, що ланцюг не можна зробити довшим, ніж на сорок кілометрів.

Зате посилили кулеметами всі околиці. П'ятнадцять повстанців, у тому числі Гейс і Салул, повинні були затримувати ворога цими кулеметами. В останню хвилину, зіпсувавши їх, вони мали відбігти назад, де була друга і третя лінії кулеметів, а потім висадити в повітря зброю і зникнути.

Працюючи, Салул і Гейс розповіли, як вони тут опинились.

— Найжахливішими були останні хвилини в печері, — сказали вони, змалювавши всі відомі нам попередні події. — Вода весь час прибувала, а майже поруч чулися голоси наших товаришів. І коли, здавалось, не було жодної надії, вода перестала підійматись, а тоді почала спадати. В цей час ми стали один одному на плечі і заходилися довбати вгорі дірку. Земля була крихка, і ми вилізли на світ.

— Так ось вони, ті таємничі постріли, які ми чули кілька разів! — промовив Сурат, згадавши недавні «гарматні» вибухи.

Додамо від себе, що печера ця була безпосереднім продовженням «зміїної» печери, де лежала зброя. Колись вони обидві являли собою одну печеру, яка утворилася з вулканічної лави. Ця лава застигла зверху, затверділа, покрилася корою, а тимчасом усередині була ще рідка і витікала, ніби по трубі. Так і виникло дивовижне «скляне» підземелля. А згодом ця труба провалилась посередині, засипалась, і утворилося дві печери.

Через день знову з'явився міноносець, але тепер він уже не збирався воювати, а тільки плавав уздовж берега.

— Пильнувати берег приїхав, — казали повстанці і ще швидше пустили свою машину.

— Значить, незабаром буде і військо, — промовив Гейс.

Минуло чотири дні, було перекинуто вже чотири тисячі гвинтівок, двадцять кулеметів і необхідна кількість патронів, а військо все не з'являлось.

— Чи не використати цей час і взяти ще більше зброї? — сказав Пуан, якого розбирала спокуса захопити якомога більше.

Але Салул і Гейс почали рішуче заперечувати.

— Не забувайте, скільки мине часу, поки ви і цю зброю перетягнете на місце. Краще ми використаємо час для того, щоб відірватись од них. Бо коли вороги почнуть насідати і йти весь час за нами, то дійдуть по наших слідах аж до самісінького нашого притулку. А якщо ми знищимо зброю і зникнемо самі, то вони можуть подумати, що справа закінчена, і, можливо, заспокояться.

Через деякий час цеп вгорнувся. Пуан з товаришами пішов далі, захопивши з собою полоненого офіцера, а на місці лишилося п'ятнадцять оборонців.

Надвечір з'явився посланець з центра і приніс звістки, які значно ускладнювали і заплутували всю справу.

VIII. МІСІЯ ІЮНГА

Після того як було спіймано Гоно, збори, звісно, не могли відбутися. Летуча нарада активу протягом кількох хвилин мала обміркувати найближчі, невідкладні завдання і зараз же розійтись.

Головна небезпека загрожувала Гейсу і Салулу, бо на них тепер напевно організують облаву. Тому вони вирушили до Скель Ластівчиних Гнізд, щоб взяти участь в найважливішій справі і разом з тим втекти далі. Не будемо описувати, як вони ховались і тікали протягом кількох днів. Усе це легко собі уявити. Нарешті, як ми бачили, вони дістались до Ластівчиних Скель.

Пандо не міг уже повернутись додому, бо за ним стежили. Але його присутність у Суракарті була необхідна. Він був головним вузлом революційного руху в районі.

Пандо об'єднав чоловік двадцять учителів — основних діячів у цій темній країні, де свідомих і загартованих робітників майже не було. Серед товаришів Пандо були члени Сарекат-Райяту, і мусульманської партії, і безпартійні — революціонери за своїм почуттям, — і кілька членів комуністичної партії. Всіх їх об'єднувала ненависть до чужоземних володарів. Треба було підтримувати ці іскри гніву, щоб у вирішальний момент з допомогою їх запалити загальну пожежу.

На цей час із Сурабайї прибула значна партія листівок. За кілька днів місто і села були закидані цими листівками. Цікаво відзначити, що в даному випадку значну користь принесла… неписьменність населення!

Завдяки цьому листівки читалися колективно. Навколо читача збирались неписьменні, слухали, обговорювали, і загальне обурення було більш ефективне, ніж у кожного окремо.

«Старший брат» енергійно взявся за роботу. Наказав і «молодшому братові» пустити в рух весь свій апарат. Навіть «революційний» Радан-Бого приєднався до цієї роботи.

Йому неприємно було, що простий люд сам почав ворушитись. Шановний Радан-Бого уявляв собі справу зовсім інакше, так, як вона змальовується в історії. Якийсь князь чи відомий сановник піднімає народ, скидає ненависну владу і сам стає на чолі її. А тут справа починається зовсім не по-людському. Так вони можуть замість користі наробити шкоди. І Радан-Бого не за страх, а за совість почав допомагати урядові.

Через деякий час тісна тюрма в Соло була заповнена арештованими. Але найтяжчим ударом був арешт дев'яти найактивніших учителів, у тому числі й Пандо.

І, нарешті, приблизно в цей самий час у Сурабайї внаслідок провокації був заарештований комітет комуністичної партії.

Таким чином, напередодні рішучих подій рух на Центральній Яві був позбавлений керівництва.

Ці звістки і приніс Салулу та Рейсу посланець.

Коли після тих невдалих зборів у храмі наспіх обмірковували, кому що робити, Нонг дуже хотів приєднатись до Рейса і Салула. Але виявилося, що є більш підхоже для нього завдання. Потрібна була людина, яка перевезла б листівки від Соло до Батавії і поширила їх там. Відповідальні товариші, вв'язані організаційними справами, не могли займатися цим, а інші ніколи в своєму житті нікуди не виїжджали. А Нонг і їздив і виявив уже свої здібності.

Отже, Нонг несподівано для самого себе став бувалою, спритною і відповідальною людиною.

Взяли звичайний плетений кошик, поклали на дно літературу, потім городину. Навчили Нонга, що і як робити. Оскільки Нонг був неписьменний, а також з метою конспірації, адрес і листівки йому не давали. Нонг повинен був вивчити напам'ять адреси, куди він мав звертатись дорогою. Лише в Батавію Салул надсилав через Нонга шифрований лист тому товаришеві, до якого він заходив, коли був «Тугаєм». Але й на цьому листі адреси не було написано.

— Коли йтимеш до цього товариша, — навчав Салул, — то особливо бережись, щоб ніхто за тобою не стежив. Краще тоді зовсім не з'являйся до нього, а листа порви.

Через деякий час простий тубілець Нонг їхав собі в поїзді з кошиком городини. У Джок'якарті, Маосі, Бандунгу та інших місцях він спинявся, і щоразу після зупинки кошик ставав легшим. Життя навколо йшло так, як і раніше. Так само метушилися торговці на станціях, так само копошилися напівголі «спокійні, щасливі» люди, так само на плантаціях працювали кулі, так само поважно пересувалися білі володарі та місцеві сановники. «Найтихіший у світі народ» був тихий, як завжди.

І лише від тих товаришів, з якими Нонг мав стосунки, він довідався, що під цією тихістю криється багато напружених чуток, чекання і подій.

Ось і Нонгова батьківщина, Бандью. Як і колись, шумить завод пана Більбо; як і колись, працюють на нього селяни з своїми сапі. Треба було дочекатись вечора, щоб побачити тих робітників, до яких прибув Нонг.

Він пішов у свій кампонг. Ось дорога, якою біг його батько, охоплений амоком, ось місце, де його вбили…

Зустрілось кілька знайомих.

— Нонг! Звідки? Де ти був?

— Справедливість ходив шукати.

— Куди? В Батавію?

— І в Батавію, і в інші місця.

— Ну що ж тобі сказали?

— Сказали, що сподіватись нема на кого. Самі повинні дбати про себе.

— Як?

— Як хочете. Коли доведеться, то й за горло схопити ворога.

— О, якби це можна було!

— Заждіть трохи — і можна буде.

Хоч йому й казали, щоб дорогою він не займався агітацією і був дуже обережний, але своїм він вважав за можливе сказати трохи більше.

— Ти у нас залишишся? — питали його. — Поки що ні, а далі — не знаю.

Пішов до своєї халупи, однак ледве знайшов її: буйна рослинність утворила вже такі хащі, що в них зовсім сховалися руїни будинку.

Нонг сів на один із стовпчиків, що колись правили за підпору для його хати. І двох місяців не минуло, як він покинув свій рідний куток, але які зміни відбулись у житті Нонга!

Все його колишнє життя відсунулось ніби на десяток років, і від того життя лишилися тільки ось ці кілька стовпчиків. За цей час Нонг опинився у зовсім новому світі, і рідний кампонг, який ще недавно здавався головним місцем на землі, тепер уже був такий нікчемний, забутий, чужий.

У кампонгу почули, що повернувся Нонг, і зацікавились, де він був, що бачив і що чув. Біля нього зібрався гурт людей, і Нонг почав розповідати, що був і в Батавїї, і в Суракарті, і в Бантамі, багато чого бачив, найголовніше ж — людей, які не хочуть терпіти утиску і йдуть боротись за кращу долю свого народу.

— Багато є таких людей. Навіть один голландець пристав до нас. Є і зброя. Незабаром настане час, коли виженуть білих володарів. Навіть на нашого регента можна буде тоді управу знайти. І Більбо виженемо, і всю землю повернемо собі. Треба тільки, щоб усі разом піднялись, коли прийде вирішальний момент.

Люди слухали його слова з жахом. Як це наважитись піти проти влади, проти Більбо? Йому ж прийдуть на допомогу військо, жандарми.

Але впевнений тон Нонга, його ґрунтовні докази робили свою справу, і поступово людям почало здаватися, що діло не таке вже безнадійне, що. справді можна це зробити..

Виконавши доручення, Нонг увечері виїхав у Батавію. Важко йому було знайти те місце і будинок, куди він мав звернутись. Хлопцеві здавалося, що всі люди звертають особливу уві у на його кошик, а коли випадало, проходити повз поліцейського, то він аж не дихав. Якби він потрапив на очі досвідченому шпигу, той одразу запідозрив би його. Але Нонг усе ще мав вигляд простого селянського хлопця, який вперше у місті, і це допомагало йому більше, ніж усі його хитрощі.

Нарешті, він дістався до місця. Підійшов до хати з одного, з другого боку — нікого не видно. Стукнув у двері — ніхто не відповідає.

З сусідньої хати вийшла жінка.

— Чи тут живе Сукравата? — несміливо спитав Нонг.

Та зиркнула на нього якось підозріло, і Нонгу знов здалося, ніби вона оглядає його кошик.

— Нема його, — коротко відповіла жінка.

— Але живе він тут?

— Ні, — якось криво усміхнулась вона, — тепер він живе зовсім в іншому місці.

— Може, часом знаєте де?

Жінка спинилась, оглянула його з ніг до голови.

— В тюрмі, — кинула вона і пішла далі.

Ця відповідь, ніби обухом, ударила його по голові.

Більше він нікого не знав у цілому місті. Куди тепер звернутися? Куди подіти те, що було в кошику? Та й взагалі що далі робити?

Такої ситуації, мабуть, не передбачали і Гейс з Салулом. Хоч вони і довіряли Нонгу, але не хотіли йому, як новаку, давати більше адрес та імен. Це було б рисковано.

Нонг обернувся і тихенько пішов назад.

— «Куди подіти кошик? — сушив він голову. — Чи не викинути його зовсім? Але шкода праці. Треба ж ці папірці поширити. Значить, лишається тільки самому взятися за справу».

Мабуть, не часто траплялося, щоб поширювати листівки у великому місті випадало людині, яка не знає не тільки цього, а й взагалі ніякого міста.

Обдумуючи своє завдання, Нонг відхилився вбік і вийшов на пустир. За пустирем виднілося місто, йдучи цією пусткою, він натрапив на відому нам гармату з дулею. Як колись Тугай-Салул, Нонг помітив жінок, які приносили жертви, приходили, відходили або урочисто сиділи.

Зупинився і Нонг. Прислухаючись до розмови, він зрозумів, у чому тут справа, тим паче що легенда про дві гармати була відома і в його селі.

Тоді Нонг вийняв з свого кошика пачку листівок і урочисто поклав її перед дулею. Другу пачку, щоб не змокла від дощу, засунув усередину гармати.

— Що це таке? — здивувались богомольці, побачивши незвичайну жертву.

— Це найбільша жертва, яка тільки може бути, — з натхненням промовив Нонг. — Це звістка від аллаха, що наблизився час, коли обидві гармати з'єднаються, і тоді весь народ буде вільний і щасливий. Обов'язок кожного рознести ці папірці по всіх кутках, щоб усі знали волю аллаха.

Не чекаючи інших запитань, Нонг квапливо пішов далі і зник, щоб його не помітили ті, кому не треба.

І свята дуля почала виконувати доручені їй обов'язки…

Початок справи здавався Нонгу вдалим, і він уже впевненіше і бадьоріше дивився на своє завдання. Він пригадав порт, де був з Гоно, пригадав, що там багато робітників, і попрямував у Прийорк.

Але вдень, під час роботи, сунутися з листівками було рисковано. Треба чекати темряви, щоб порозкидати ці листівки у таких місцях, де б їх можна було знайти. Нонг з великою пошаною, ставився до своїх папірців і дуже шкодував би, якби хоч один з них загинув даремно.

Увечері, блукаючи по Прийорку, Нонг вийшов до великих морських майстерень, біля яких чути було стриманий гомін юрби. Наблизившись, він помітив чергу, яка починалася від брами і завертала аж у сусідній провулок. Черга складалась переважно з робітників. Ніхто з них не стояв. Одні сиділи на землі, інші спали, але всі, видно, розташувались тут надовго. До них підходили жінки і приносили їм їжу.

— Куди лізеш? Ставай у чергу! — напали на Нонга, коли він підійшов ближче.

— А що тут таке діється? — спитав Нонг.

— А от тобі чого тут треба, коли навіть не знаєш? — зі злістю відповіли йому.

Нонг одразу зрозумів, що для його діла тут якраз найкращі умови. Він рушив у хвіст черги, щоб зайняти місце в ній.

— Цей молодчик новий. Я його ніколи не бачив, — зауважив один робітник, коли Нонг проходив мимо.

— Своїх повно, а тут ще нові лізуть, — незадоволено озвався інший.

Нонг зупинився.

— Я нікому не думаю заважати, — сказав він. — Скажіть, чого ви чекаєте?

— Ранку, — відповіли йому, і кілька чоловік зареготали.

Нонг дістався до кінця і став ззаду. Перед ним сидів літній уже чоловік, який мав хворобливий вигляд. Сидів він навпочіпки, спершись спиною об стіну і охопивши руками коліна. Нонг відчув, що цей чоловік повинен бути лагіднішим, і звернувся до нього з тим же питанням.

— А ти не знаєш? — здивувався той.

— Я не тутешній, уперше тут.

— Ми працюємо на цьому заводі і чекаємо ранку, щоб стати на роботу.

— Чого це так? — здивувався в свою чергу Нонг.

— Та нас щодня звільняють, а назавтра наймають як нових. А коли бажаючих працювати більше ніж треба, то от і доводиться ставати в чергу.

— Навіщо хазяї так роблять?

— А що їм? — зітхнув робітник. — Мабуть, це робиться для того, щоб робітники не могли утворити постійного колективу, щоб роз'єднати їх, знесилити остаточно, щоб день і ніч тримати їх у своїх руках. Стривайте ж, кляті, прийде і на вашу голову кара! — скінчив він, блиснувши очима.

Нонг побачив, що такої людини стерегтися нема чого, і одразу відкрив йому свою справу.

— У мене листівки. Треба їх поширити, а я нікого тут не знаю. Допоможіть мені.

Робітник глянув на нього так, ніби сам жандарм з'явився перед ним.

— Ну, братіку, з такими пропозиціями під'їжджай до когось іншого, — сказав він, усміхнувшись.

— Їй-богу, правду кажу! — сказав Нонг. — Ось поглянь, вони тут.

Але робітник і дивитись не хотів.

— Ти не віриш? — з запалом шепотів Нонг, — Ти, може, думаєш, що я навмисне підісланий поліцією? Кажу ж тобі, мене прислали з Суракарти в Батавію, до товариша Сукравати…

Робітник, почувши це ім'я, здригнувся і втупився в Нонга.

— Ну й що ж?

— Сукравати нема дома. Сусідка сказала, що він заарештований. А більше я нікого тут не знаю.

— А хто тебе послав?

— Салул і Гейс. Ти, мабуть, їх знаєш. Вони захопили зброю…

Але робітник знав усе. Навіть більше, ніж сам Нонг. Вислухавши Нонга, він переконався, що той говорить правду. Поклав свою руку Нонгу на плече і сказав:

— Добре, що ти натрапив на мене, а то міг би й сам провалитись і всім лиха наробити. Стережися називати імена, бо коли довідаються, що ти знаєш такі імена, то гарячим залізом випитають у тебе все, що ти знаєш, про цих людей. У нас тут дуже тривожно. Кілька сот товаришів заарештовані, в тому числі всі старші керівники, як Сукравата. Особливо нашкодив вибух у палаці генерал-губернатора. Почалися такі переслідування, репресії, що всім дісталося, винним і невинним. А до того ще чутки, що на півдні щось робиться. В зв'язку з арештами щодня можна чекати серйозних подій. Уже неможливо стримати гнів робітників. Молодь вимагає, щоб зараз же виступити і в першу чергу звільнити заарештованих. Але справа дуже ускладнюється тим, що всі наші відомі керівники заарештовані. А вони мали зв'язок з усією країною.

Нонг слухав ці слова, і йому було дивно, що навколо все спокійно, звичайно. Цілий день він блукав по місту і ніде нічого не помітив. Ходить собі люд у своїх справах, стоять на своїх місцях поліцейські, їздять в автомобілях білі пани, торгують крамарі, бігають рознощики, працюють робітники.

А тимчасом десь щось робиться…

Десь в глибині збирається гнів і розпач сотень років. Збирається тихо, стримано, як от у Нонгового батька, і, мабуть, теж виллється в один великий «амок». Нонга охопило нервове збудження, йому так захотілося стати ближче до цих таємничих справ!

— А чи не можна було б потрапити на якісь збори? — висловив він свою думку.

— Тепер великих зборів не можна скликати. Збираються на нараду лише невеликі групи представників. Навіть не всі з нас знають, коли, де, а часом і хто збирається. Загальний настрій, звісно, всім добре відомий, і відповідно до цього вживаються заходи. Я сам про це знаю лише з розмов з товаришами. Я перебуваю в такому становищі, що брати участь у цій справі не можу. Можу тільки співчувати і чекати, коли потрібні будуть останні дні мого життя.

І він важко закашлявся.

Потім підвівся, пройшов. уздовж черги і повернувся з чотирма товаришами. Вони розібрали листівки з кошика Нонга і зникли в темряві.

— За ніч листівки опиняться в усіх кутках Прийорка і Батавії, — сказав робітник і, ніби стомлений від праці, сів на своє місце.

— Скільки ти заробиш завтра? — спитав Нонг.

— Якщо дістану роботу, то з півгульдена зароблю.

Нонг і сам стояв би в черзі, щоб одержати роботу, але в такий напружений час він не міг про це думати, тим паче що був «багатий». Разом з тим йому хотілося допомогти цьому хворому чоловікові.

— Слухай, — сказав він, — дай мені в себе притулок, і я заплачу тобі півгульдена за день. І мені добре буде, і ти відпочинеш.

Робітник здивовано глянув на такого несподіваного добродія.

— Ось ти який пан! — промовив він, пильно оглядаючи Нонга. — Але ж я не можу дати тобі доброго притулку та й не розумію такої благонадійності. Невже ж у тебе багато грошей?

Тоді Нонг докладно розповів про себе, про батька, про те, як випадково заробив чимало грошей, пояснив, чому тепер не хоче ставати на роботу і що він буде дуже радий, коли його випадкові легкі гроші трохи допоможуть хворому товаришеві.

Щира розповідь Нонга розчулила хворого.

— Ти добрий хлопець, — сказав він. — Ходімо!

Дан, так звали цього робітника, жив на відшибі, приблизно посередині між Прийорком і Батавією. Довго йшли вони темними провулками. Подекуди блимав вогонь і з відчинених дверей долинали п'яні крики, співи, дика музика, жіночий сміх. Там гуляли ті, що вже втратили людське обличчя.

В нездоровому болотистому місці, де, не можна було споруджувати міських будинків, тулилися бідняцькі халупи сільського типу. Болото, сморід і буйна рослинність ховали їх від людського ока..

У халупі Дана жили його дружина і троє дітей від двох до восьми років.

— Коли нема дощу, я сплю тут, під стріхою, — сказав Дан, показуючи куток, над яким стриміла невелика повітка.

— От і добре! — весело сказав Нонг. — Я такий самісінький пан, як і ти.

— Але ж ти платиш за це великі гроші.

— Я плачу Не за це, а за те, щоб нам разом прожити якийсь час і мати можливість цікавитись важливішими для нас усіх справами. Мені ж краще пожити серед своїх, ніж блукати одному в незнайомому місті.

IX. ПОВСТАННЯ У БАТАВІЇ

Ніч на 13 листопада 1926 року.

Чудова південна ніч, коли дихається так легко і вільно, коли можна відпочити від денної спеки.

І ті, хто може, користуються нею в садах, кафе, ресторанах. Світло, ніби заграва, палає над центром міста. Мелодійна музика лине звідти в темні, брудні квартали, де спить підневільний народ.

Нарешті, минають і ці години. Роз'їжджається весела публіка, гаснуть вогні, зачиняються нічні установи.

Батавія спить. Лише подекуди бовваніють постаті поліцейських.

Але ось на одній з темних вулиць мелькнула тінь. Ось виринула постать із сусідньої вулиці. А там ще і ще…

Мелькнуть — і вникнуть, щоб з'явитися в іншому місці.

Коли б простежити уважніше, то можна було б помітити, що прямують вони в двох напрямках: до центра міста і до брами з головою Пітера Ельбервельда.

Ось на розі двох вулиць причепився до трьох чоловіків поліцейський. Але суперечка була недовгою: через хвилину труп поліцейського лежав за сусідньою брамою, а навколо було так само тихо, як і раніше.

Поліцейський біля пошти помітив, що в сусідній сад крадучись проскочило кілька чоловік. Він хотів поцікавитись ними, але у вухах задзвеніло, і він втратив свідомість. Опам'ятатися йому вже ніколи не довелося.

У приміщенні пошти, телеграфу і телефону тиша. Цокають апарати. Ледве ворушаться сонні чергові. Задзвонив телефон.

— Центральна, — відповідає телефоністка-метиска і чує схвильований голос:

— З'єднайте швидше з генерал-губернатором. Говорять з тюрми.

Але з'єднати вона не встигла. Раптом почувся шум, гуркіт, розчинилися двері.

— Не рухатись! — загримів гучний голос.

Приміщення зараз же наповнилося озброєними людьми.

— Не лякайтесь, товариші! — м'яко сказав той же голос. — Народ сам прийшов хазяйнувати в своїй установі.

І службовці-яванці не злякались. Лише глибоке, незнайоме хвилювання охопило їх.

А тимчасом біля тюрми йшла перестрілка. Захопити тюрму одразу не вдалося. Довелось обстрілювати з усіх боків. Тут були і Нонг з Даном.

Постріли тюремної варти змішувалися з шумом і криками в'язнів. Начальник мов шалений носився з кінця в кінець, підбадьорюючи револьвером свою ненадійну оборону.

— Браму, браму ламайте! — чулося знадвору.

Дан перший схопив величезний камінь і кинувся до брами. Нонг бачив це і тільки дивувався, звідки у цієї хворої людини з'явилась така сила. З страшенним гуркотом камінь ударився об браму; задзвеніла, застогнала залізна брама, а Дан упав на землю. Підбіг Нонг до нього, підняв за плечі, але тому вже непотрібна була ніяка допомога: куля влучила в голову.

Підхопив Нонг його камінь та кинути не встиг: несподівано залунали постріли ззаду.

Це загін кінних жандармів примчав на допомогу тюремній варті. Здригнулися повстанці, заметушились.

— Товариші! Вперед! Їх лише тридцять чоловік! — почувся бадьорий голос.

Але ці тридцять чоловік розташувались між будинками і садами. Щоб оточити і вибити їх, потрібен був час, а він був такий дорогий. Все ж таки перевага в кількості була на боці повстанців.

Поділились на дві половини. Одні пішли проти жандармів, інші кинулись на тюрму.

І коли успіх, здавалося, був уже зовсім близько, почулося татакання кулемета.

Підійшов великий загін війська, навіть з бронемашиною.

Місто вже не спало. Вершники, автомобілі мчали в усі кінці. На вулиці розстрілювали кожного яванця. Втративши телеграфний і телефонний зв'язок, влада метушилася і давала суперечливі накази.

— З Вельтевреденом зв'язку нема!

— Повстанці напали на будинок генерал-губернатора!

— В передмісті Мейстер Корнеліус повстанці руйнують урядові установи!

Спалахнула пожежа в одному місці, в другому. Ось і з Прийорка видно заграву. Вже в різних місцях збираються групи, які навіть вступають в бійку з солдатами. З кожною хвилиною сили повстанців зростають. Незабаром повстануть усі, і тоді невистачить солдатів, хоч їх і багато. Владі потрібен швидкий і рішучий успіх в головних пунктах. Вона вже не ввертає уваги на постріли з різних вулиць і кутків.

І в цю мить поширюються чутки, що біля тюрми повстанців розбито…

Але пошта ще тримається. З усіх вікон відстрілюються герої. На підлозі вже валяються вбиті і поранені. Двоє з службовців пошти підхопили зброю і взяли участь в обороні.

В усіх надія, що зараз прийдуть на допомогу товариші з тюрми, що повсталий народ заллє все місто.

Та замість товаришів вони бачать усе нових і нових солдатів. Кільце дедалі звужується. Приміщення пошти вже щільно оточене. З сусідніх дахів, вікон стріляють солдати. А внизу вже грюкають у двері.

Минає година, друга… Змін ніяких, крім того, що солдати підходять дедалі ближче.

Холодний розпач стискає серце. Невже ж усе це марно? Невже ж повстання придушене одразу? Не може цього бути! Треба лише протриматись якомога довше…

Відкинуті од тюрми повстанці розсипались по місту окремими групами. Вони хотіли зібратись біля пошти, але зустріли величезну кількість солдатів.

Тоді кожна група почала діяти окремо, на свій розсуд.

Нонг потрапив у групу з двадцяти чоловік під керівництвом Данового товариша, Гурана. Вони хотіли захопити вокзал, але й тут були вже солдати.

— Ходімо тоді далі, за місто, — запропонував Гуран. — Треба зіпсувати залізницю, щоб не могла надійти підмога з Бейтензорга.

Вони відійшли на кілька кілометрів од міста, захопили залізничну будку і з допомогою різних залізних, предметів, які тут знайшлися, почали вивертати рейки, валити телеграфні стовпи.

Усі сусідні села були на ногах І гули, ніби стривожені вулики. З темряви, з бананових хащів, виринали одна за одною темні постаті і приєднувались до роботи загону. Незабаром зібралося більше сотні чоловік, і з їх допомогою було зіпсовано з півкілометра залізниці.

Кожен селянин хотів чимось допомогти спільній справі, але всі вони були беззбройні. Не всі мали навіть криси. Більшість озброїлась яким-небудь господарським знаряддям, але в примітивному господарстві і знаряддя було примітивне.

Поява двадцяти добре озброєних товаришів справила сильне враження, надала більше сміливості і бадьорості.

— Ходім у Батавію! — кричали вони.

Повстанці згадали, який бій їм довелося витримати в солдатами в місті, і не наважились вести людей туди.

— Не можна вам з такою зброєю виступати проти війська. Вистачить вам праці і навколо міста. Підіймайте весь народ, займайте установи, припиніть усі зв'язки між ними, затримуйте і обеззброюйте голландців, жандармів, поліцію, нападайте з засади на окремі групи солдатів.

Сам же загін почав радитись, що робити далі: чи повертатись у Батавію, чи йти по країні і піднімати народ. Гуран хотів повернутись назад у Батавію, щоб взяти участь у рішучому бою. Інші заперечували, кажучи, що двадцять чоловік не вирішать долю Батавії, а там, глибше, як озброєне ядро, вони можуть підняти маси і зробити більше користі.

В числі останніх був і Нонг. Він запалився справою, втратив свою сором'язливість, у нього навіть з'явилося невідоме доти красномовство.

— Там, на півдні, у Бантамі, — сказав він, — є багато зброї, є навіть наше добре військо. Я сам бачив. Воно вирішить нашу долю. Ходімо назустріч, підготуємо по дорозі йому допомогу.

І він розказав про, все те, що бачив, про події, в яких брав участь. Товариші, почувши, що цей тихий хлопець мав відношення до таких подій і осіб, пройнялись пошаною до нього. Тимчасом почало розвиднюватись. Проступили на горизонті гори. Потім блиснули їх вершини.

В цей час прибігли з Батавії два товариші і повідомили, що пошту захопили солдати; сорок дев'ять повстанців, які були там, потрапили в полон… Роз'єднані групи відстрілюються в різних кінцях міста. Не можна сподіватися, щоб їм тепер вдалося досягти будь-якого значного успіху без сторонньої допомоги. А чи можна сподіватись на цю допомогу?

— У районі Батавії збройної сили у нас більше нема, — сказав Гуран.

— Значить, треба залишити Батавію, — підхопив Нонг, — і просуватися на південь, де збереться велика збройна сила.

З цим усі були змушені погодитись. Перед походом вирішили відійти вбік і години зо дві відпочити.

Через годину в загін привели голландську сім'ю, яка тікала в Батавію з свого маєтку.

Поважний мінгер, товста мефрау^[24] і двоє дітей восьми-десяти років тремтіли, чекаючи смерті.

— Беріть усе, тільки не вбивайте, — просив голландець.

— Своє добро ми й самі візьмемо, — відповіли йому. — А вбивати вас немає рації. Ідіть собі по рейках у Батавію.

Сім'я посунула, боязко озираючись на всі боки, а повстанцям, крім різних речей, лишилося двоє коней і револьвер.

Незабаром помітили, що з Батавії йде поїзд. Він зупинився біля зруйнованої ділянки, і з вагонів висипали солдати. Загін вирішив відійти далі. Повстанців зустрічали всюди як братів, а солдати ззаду ні від кого не могли довідатись, що попереду них є загін. Але підійшла голландська сім'я і сказала, що їх пограбували озброєні люди.

Частина солдатів лишилася лагодити дорогу і телеграф, а чоловік тридцять вирушили вперед.

Дорогою голландський офіцер відшмагав нагаєм кількох яванців, у тому числі і жінок, але ніхто «не бачив» ніякого загону.

Зате загін одержував звістки про кожний крок ворога. Опівдні Гуран вирішив «зустріти» ворога. В загоні налічувалось уже тридцять чоловік, та й населення, хоч і беззбройне, могло допомогти.

Розташувалися серед хащів і почали чекати. Солдати йшли не остерігаючись. Вони не думали, що беззбройні селяни відважаться напасти на них.

Перший залп скосив чоловік десять, а решта — в тому числі й офіцер — одразу кинулись тікати. Відбігши трохи, вони почали відстрілюватись. Під час перестрілки втратили ще трьох чоловік. Гнатися далі повстанці не хотіли, бо солдати відступали туди, де їхні товариші лагодили залізницю.

За одного свого пораненого повстанці взяли п'ятнадцять гвинтівок. Але важливішими, ніж гвинтівки, були чутки про «велику перемогу», які полетіли від кампонга до кампонга, підносячи дух народу.

Години за три ззаду почулося тупотіння, і серед куряви несподівано виникло чоловік сорок вершників. Ховатися було вже пізно. Доводилось починати бій. Кавалеристи злізли з коней. Повстанці розсипались, і почалася перестрілка.

Обидві сторони, сховавшись за деревами, не дуже дошкуляли одна одній. Час минав, а наслідків не було ніяких. Потім повстанці помітили, що двоє солдатів сіли на коней і галопом поїхали назад.

— Помчали по допомогу, — сказав Гуран. — Це нам не з руки. Треба було б відірватись од них.

— Але як тут відірвешся, коли вони на конях і мають можливість весь час висіти над головою, — зазначив другий товариш.

— Хай тоді чоловік десять з наших спробує зайти їм у тил і напасти на коней, — запропонував Нонг.

Пропозиція була слушною. Зараз же десять чоловік на чолі з Нонгом пішли назад, а решта посилила стрілянину.

За півкілометра від місця бою був кампонг. Нонг попрямував туди. Село здавалося безлюдним, жодного чоловіка не знайшли в ньому. Порожні халупи тулилися між дерев, як халупа Нонга в його кампонгу.

Але через деякий час із хащів один по одному почали з'являтися люди. Незабаром їх зібралося чоловік п'ятдесят.

Недовго довелося вмовляти їх, щоб вони допомогли.

Зараз же шістдесят чоловік звернули вбік і зникли в заростях. Нічого й казати, що місцеві жителі по добре відомих їм стежках швидко вийшли в тил кавалеристам. Недалеко від дороги стояло сорок коней, а біля них вісім чоловік. Попереду чулася стрілянина.

Вартові навіть вистрілити не встигли, як були оточені повстанцями. Коней погнали вбік, солдатів зв'язали; затріскотіло вісімнадцять гвинтівок, і повстанці з тилу кинулися в атаку. Радісними вигуками зустріли товариші підмогу, а солдати побігли хто куди.

Через півгодини загін повстанців, уже на конях, рушив далі на південь.

Чотири дні пробивався загін Гурана, то нападаючи, то тікаючи від ворога. Всюди він знаходив сліди народного гніву: багаття з запасів тютюну, цукрової тростини, кави, перцю; зруйновані дрібні підприємства, контори, трупи найзапекліших ворогів свого народу. Але великі підприємства трималися. Владі вистачило солдатів, жандармів та інших прихильників, щоб оборонити їх. Тим паче що такі підприємства завжди знаходились біля головних шляхів.

І всюди партизанів зустрічали з радістю; люди пишалися тим, що у них є такі чудові загони. Поява «свого» добре озброєного кавалерійського загону викликала велике піднесення ентузіазму та відваги в цього «найтихішого і найспокійнішого народу в світі». І відвідини партизанами того чи іншого району завжди відзначалися посиленням діяльності в цій місцевості.

Але… після цього приходило урядове військо, і кров лилася рікою.

Війська за цей час зібралося багато. Воно просувалося і ззаду, від Батавії, і спереду, від Бейтензорга — резиденції генерал-губернатора, де були зібрані головні сили. А партизанському загонові якраз треба було обминати Бейтензорг, щоб пробитися на південь.

Кільце дедалі звужувалось.

Уже не про напад доводилось думати, а лише про те, щоб самим врятуватись. Поки що загін мав ту перевагу, що кожний житель служив йому розвідником. Партизани завжди знали про кожен рух ворога, а солдати добували відомості з великими труднощами, і багато разів населення навмисно обдурювало урядове військо. Але чим далі, тим важчим було становище партизанського загону. Загони солдатів нишпорили по всій окрузі і заливали пожежу кров'ю.

Одночасно з «утихомиренням» псувався і настрій населення. Почали вже траплятися випадки, коли жителі зустрічали партизанів з жахом і ввічливо просили, щоб вони їхали далі.

— У дезі Роне багато людей розстріляли, — виправдуючись, говорили селяни.

Потім партизани почали відчувати, що ворог має вже докладні відомості про рух їх загону.

Залишилася одна-єдина дорога, щоб вирватись із кільця: ущелина біля вулкана Салака. Кінні розвідники показуються ззаду, стежать за просуванням партизанського загону. Значить, треба чекати небезпеки ззаду. Але поки що там, мабуть, лише піхота, бо наздогнати не можуть.

Цілу ніч загін ішов ущелиною. З боків стрімкі скелі, то голі, то вкриті густими заростями. Дзюрчить струмок. Коні щохвилини спотикаються, ковзають, падають на коліна. Гілки чіпляються за голову, дряпають до крові обличчя.

Попереду їдуть Гуран і Нонг.

— Нам тільки б переїхати залізницю, — каже Нонг, — а далі почнеться безлюдна місцевість. Там легше буде. Та й взагалі там тепер, мабуть, зовсім інша справа. Стільки зброї і свого власного війська! Там уже ми поборемось і з солдатами. Побачимо ще, хто переможе!

Такі розмови Нонга, який сам там був і все бачив, були найкращою підтримкою для загону. Партизани не знали, що робиться на світі, і, коли б не Нонгові оповідання, давно втратили б надію.

Раптом збоку затріщали гілки.

— Стій! — скомандував Гуран і звів гвинтівку.

— Не стріляйте! Свій! — почулося з кущів, і звідти вискочив, захекавшись, яванець. — Не їдьте далі: там солдати.

— Де? Далеко?

— Біля виходу з ущелини. Я поспішав, біг цілу ніч по гірських стежках, щоб попередити вас.

— Звідки ти знав, що ми тут?

— Як же ж нам не знати своїх оборонців? Я навіть знаю того зрадника, який повів солдатів. Через день він уже буде мертвий.

За кілька хвилин партизани один по одному зникли в хащах.

Коли в ущелину заглянуло перше проміння сонця, коні мирно скубли траву, а на деякій віддалі з великою обережністю до них просувалися солдати з кулеметом.

X. БАНТАМ У ВОГНІ

Гуде Бантам… Ніби хвилі перекочуються по ньому від враю до краю. Лунають палкі промови в усіх мечетях: мулли в білих чалмах і в білому вбранні закликають правовірних до «святої війни». І правовірні одягають білі сорочки, озброюються дідівськими кремневими рушницями, крисами, списами і організовують «святі загони». Носиться смуглявий Селім, теж у білій чалмі та білому халаті, на вороному коні, з шаблею на поясі, і кличе народ від імені аллаха на рішучий бій з чужинцями, за святу віру, за незалежність Яви, за відродження колишньої Яванської держави. Слухають люди натхненні палкі слова, і запалюються серця, сяють очі, стискаються кулаки.

Свідомі робітники усміхаються, слухаючи «святі» промови і завдання, але таких робітників дуже мало, вони тонуть у морі темного народу, і не час тепер сперечатись про мету. Поки що мета для всіх єдина: скинути владу чужинців.

Урядові вагони знаходяться в Бантамі в такому самому становищі, в якому був загін Гурана в районі Батавії. Вони ховаються, тікають і думають лише про те, щоб врятуватися самим. Не одна сотня солдатів перейшла на бік народу. А поліція переходила ще охочіше.

Тільки три острови збереглися серед цього грізного моря: місто Бантам, Тенанг та Лабуан. Жителі повтікали з них, а солдати закріпились і відбили кілька атак повстанців. Усе це почалося тоді, коли Пуан із своїм загоном доставив на місце лише частину зброї.

Коли до нього долинула звістка про повстання спочатку в Батавії, а потім у Бантамі, він почав бігати вперед і назад, мов поранений звір.

— Яка прикрість! Хоч би тиждень-два почекали! А тепер що ж робити?

Він вирядив посланців до Салула і Гейса, а сам, захопивши скільки міг зброї, кинувся на Тенанг.

На все це витрачено кілька днів. У той час, коли він наблизився до Тенанга, з другого боку сюди ж підійшов загін урядового війська, що складався з п'ятисот чоловік.

Треба було не підпустити їх до Тенанга. Загін Пуана мав близько чотирьохсот чоловік, але половину в них треба було лишити біля міста, щоб затримати гарнізон.

Довелося виступити проти вагону тільки з половиною бійців. Але Пуан мав з собою ще тисячу запасних гвинтівок і сподівався озброїти ними населення. Сотня чоловік зібралася швидко, а для решти потрібен був час.

Загони зустрілися за десять кілометрів від Тенанга. Залягли. Почалася стрілянина. Голландський командир хотів вести своє військо в атаку, але солдати-яванці не дуже прагнули до цього і знову охоче залягли, коли з боку інсургентів зататакав кулемет.

Через години дві з'явився на допомогу «білий» загін з сотні чоловік. Урядовому загонові довелося відстрілюватись на два фронти. Пуан зараз же вирішив використати таке становище і перейти в атаку. Поки він готувався, виникла стрілянина і в тилу противника. Значить, ще підійшла допомога, тепер уже не варто було роздумувати.

Інсургенти дружно кинулись уперед. Збоку з криками «алла» вискочили повстанці у білих сорочках. Ззаду теж почувся крик. Підневільні урядові солдати швидко покидали свої гвинтівки. Втекло лише чоловік п'ятдесят.

Коли всі зійшлися докупи, то побачили, що третім загоном був загін Гурана і Нонга. Пуан не одразу пізнав Нонга, який тепер був уже зовсім не таким простим сільським парубком, як колись.

— Звідки? Яким чином? — почав він розпитувати Нонга.

І той розповів про всі свої пригоди. А Гуран докладно проінформував про повстання в Батавії, про їх мандри, засаду в ущелині.

— Після цього ми просувалися лише вночі. Дорогою натрапили на цей загін і йшли слідом за ним, поки довелося і нам взяти участь у боротьбі.

Селім у цей час намагався захопити місто Бантам, але успіху не мав, бо його військо було погано озброєне. Тоді він припинив атаки і рушив до Пуана, щоб одержати зброю. А тимчасом Тенанг було взято.

— Чи варто нам пильнувати цю зброю в такий гарячий час? — сказав Салул Гейсу після того, як прийшов посланець з Суракарти. — Боюся, щоб, погнавшись за цим, ми не втратили важливішого.

— Я думаю, зброя і є важливішою справою. Наше завдання зберегти її.

— Все одно доведеться знищити, коли знову прийдуть.

— Для нас вигідніше знищити її на очах ворога. Хай думають, що ми зовсім не змогли її використати. Минуло три дні, а ворог не з'являвся.

— Якщо так, може, Пуан встигне прийти і вдруге, — почав сподіватися Салул.

Та замість загону Пуана прийшли посланці і повідомили про повстання.

Можна собі уявити, яке враження справило це повідомлення на товаришів!

— А тепер будемо знищувати зброю? — спитав Салул.

— Не знаю, — задумливо сказав Гейс. — Коли вже справа пішла так — рискнемо. Замуруємо печеру так, щоб зовсім непомітно було, і залишимо її.

— І я так думаю, — погодився Салул. — Коли ми тепер не можемо її використати, то й вони зараз нездатні зробити це. А там побачимо.

Двадцять чоловік могли успішно виконати це завдання. Через деякий час від входу в печеру не лишилося й сліду. Посадили на цьому місці навіть рослини.

… Якою довгою здавалася дорога! Вони йшли, ніби по гарячому камінню.

Що там тепер робиться? Кожна хвилина має величезне значення. А вони змушені плентатись день, другий, третій.

Жителі Бантама ніколи не бачили такого війська, яке тепер сунуло в їхню країну. По всіх вузеньких доріжках на кілька кілометрів в'юнилися, наче змії, колони піхоти. Між ними проносились загони кавалерії. Гуркотіли гармати. Гули незнайомі страховиська — бронемашини. І, нарешті, у повітрі літали залізні птахи.

А вів це військо сам генерал-губернатор. Він урочисто оголосив, що сам стає на чолі свого вірного війська, яке на дев'яносто процентів складалося з таких же тубільців, як і повстанці, тільки набраних з різних місць.

Одного вигляду цього війська було досить, щоб переконатися в непереможності і могутності білих володарів. Жителі не знали тільки одного — того, що на сорок мільйонів населення голландці мали всього тридцять тисяч війська. А з цих тридцяти тисяч у Бантам було виряджено тисяч десять.

По дорозі відбувалися суд і розправи. Шукали, головним чином, комуністів, а комуністами вважали всіх повстанців, А коли й таких було мало, то розстрілювали і тих, хто ні в якому бою участі не брав.

Усе залежало від свідків. А серед наляканого населення знайшлося вже чимало таких, які досить легко пішли на зраду.

Більшість жителів розбіглася і поховалась хто куди. І чим далі в глиб Бантама, тим менше зустрічалося людей, тим пустішими були дези.

Тоді генерал-губернатор оголосив наказ:

«Всі жителі мусять повернутися на свої місця. Кого буде спіймано поза його селом, той вважатиметься озброєним повстанцем і розстрілюватиметься на місці».

Керівники повстання добре знали «могутність» голландців. Знали, що варто тільки повстанню охопити більший простір, як могутнє військо розпорошиться і проти тисячі чоловік залишиться один солдат та й той — свій брат.

Треба тільки протриматись якомога довше, поки пожежа перекинеться на всю країну. А підстав для пожежі було досить.

На цей час у Бантам прибули Гейс і Салул. Почалась напружена підготовка організованіших, краще озброєних загонів. Почалися перші сутички з ворожими загонами. У більш-менш однакових умовах повстанці мали перевагу.

Але за цими загонами невпинно посувалася головна маса війська, і партизани поступово змушені були відступати. Ось уже вони залишили околиці міста Бантама, Лабухана, ось і Тенанг відбито у них. Нарешті, всі заселені райони захоплені військом генерал-губернатора. Лишається один надійний притулок — Бантамські ліси.

Але військо інсургентів надто швидко зменшується. І не від втрат у боях, а від лихих чуток: «Повстання придушено… Лишився тільки Бантам. Сам генерал-губернатор тут з мільйонами солдатів… Навіть з Європи прибуло військо, проти білих виступати не можна…»

Селім не встиг пробитися до лісу і потрапив у полон.

Бадувіси в тривозі. Сотні людей хазяйнують на їхній горі, ніби в себе дома. Розставляють якісь речі на колесах. Копають ями і нори. Не поважають і не бояться табу. Навіть не звертають уваги на хазяїв гори. «Безсмертні мужі» кивали головами і казали: — Буде лихо. Багара-Тунгаль гнівається за те, що дехто, як цей нечестивий Того, увійшли в зносини з поганими.

А коли почалася стрілянина, вони всі повтікали в ліс. На горі лишилося двісті чоловік партизанів. Повстанці не втратили бадьорості.

— Побачимо, чи довго вони висидять у болоті, — говорили вони, — а ми можемо сидіти тут хоч рік.

— Особливо під охороною шановного Багара-Тушаля, — додали інші.

Коли проти єдиної греблі, по якій колись проходив Піп, поставили кулемет, то доступ було зовсім закрито.

Загули Бантамські ліси. Незнайомі, незвичайні звуки долинули до найглухіших, нерозбурханих кутків. Тисячоголосий гомін, крики, стук сокири, брязкіт заліза і стрілянина, стрілянина…

Матьян — тигр — глибше заліз у своє лігво і в безсилій люті вишкірює гострі зуби. Бадак — носорог — заховався в бамбукових заростях, час од часу, схиливши голову набік, виставляє свій ріг і сердито поглядає на непроханих гостей. Пітон змушений покинути своє місце на сойці і заховатись у вологому гіллі. Навіть мавпи притихли, не сміються, не дражняться, а тільки боязко виглядають з вершин дерев. Неспокійно в тихих, таємничих Бантамських лісах.

Перша спроба солдатів поткнутися через греблю одразу показала, що в цьому місці пройти неможливо, поки на тому боці стоїть кулемет. А збити кулемет не так легко, бо він дуже добре схований у заростях за скелями.

Потрібні були гармати. А як притягти їх, коли й одній людині важко пройти через ці ліси та болота?

Але генерал-губернатор наказав обов'язково знищити не розбійницьке гніздо. Сам він зі славою переможця повернувся в Батавію, а все військо лишилося для очищення Бантамських лісів. Тисячі солдатів, сотні кулеметів і гармат, броньовиків, літаки, гази — всі ці могутні засоби були кинуті проти двохсот чоловік.

Минув тиждень, а голландці, здавалось, не посунулись ні на крок.

— Може, вони навіть махнуть на нас рукою і залишать тут, — говорив дехто з партизанів, — Чи варто їм мучитись у болоті через кілька десятків чоловік? Все одно вони можуть вистежити нас на узліссі.

— Ні, ні, — похитав головою Гейс. — Не ми важливі для них, а честь і авторитет влади.

На восьмий день разом загуркотіло безліч гармат. Луна покотилася лісами, низинами, міжгір'ями і злилася в один гул.

Не минуло і двох годин, як знизу прибігли товариші і сказали, що дерева, скелі і кулемети біля греблі знищені дощенту. Тоді партизани розсипалися по схилах гори і почали затримувати ворога з-за кожного дерева, з-за кожного каменя. Неможливо було вже вибивати гарматою кожного окремо, навіть кулемети не могли принести голландцям потрібної користі.

Зате у них була незрівнянна перевага в кількості. Потроху, по одному, але безупинно проскакували вони через греблю і розбігалися по схилах гори. Ось один за одним вони з'являються поруч, з боків, навіть ззаду. Лінія партизанів відходить усе вище й вище. Ось вона вже біля селища.

Затріщали двері древнього храму, і по кам'яній підлозі загуркотіли колеса кулемета. Гейс намагався пригадати хід, яким він колись спускався вниз до Піпа, але в цій плутанині важко було розібратись.

А в своєму кутку, як і раніше, стояв факір, спокійно позирав на цей гармидер, і очі його, здається, говорили: «І чого ці люди метушаться, хвилюються, коли кожен має можливість знайти спокій і щастя, як я?..»

Шукаючи виходу вгору, Нонг, як колись Піп, натрапив на яму з зміями. Запаливши сірник, Нонг простояв якусь хвилину мов скам'янілий перед цією жахливою ямою.

Нарешті, повстанці приладнали вгорі кулемет, і він почав поливати околиці свинцевим дощем. Тоді у відповідь почали рватися снаряди. Все ближче, ближче. Ось уже один снаряд скосив маленьку вежу на церкві… Другий пробив стіну.

А навколо, ніби мурашки, повзуть солдати. Жах охопив Гейса, коли він побачив зверху, як їх багато.

Сонце хилилося на захід, коли з'ясувалося, що триматись далі немає рації і потреби. Салул дав наказ відступати. Вирядив чоловіка до Гейса, щоб передати йому про це. Але дорогою посланця підкосила куля.

Не встиг Гейс розібратися в обстановці, як побачив, що все селище в руках ворога. Одна церква стояла, наче острів серед ворожого моря. З Гейсом, крім Нонга, лишилося ще два партизани.

— Попрощаємось, товариші, — сказав блідий Гейс і якось криво посміхнувся.

— Заждіть трохи! Стріляйте далі! — крикнув Нонг і побіг униз.

Він виламав по дорозі кілька дощок, побіг до ями з зміями, опустив туди дошки одним кінцем і повернувся назад.

— Тепер стежте і підготуйтесь до спуску, — сказав він. Гуркіт стрілянини, вибухи снарядів, здригання стін так розбурхали змій, що вони мов шалені кинулись надвір і покотилися клубками. А побачивши тих істот, які все це наробили, змії кинулись на них.

Солдати не тільки не мали часу оборонятись, а покидали навіть зброю від жаху і з нелюдськими криками побігли хто куди. Одразу вщухла стрілянина, ніхто нічого, крім змій, не бачив. І Пойс з товаришами мали досить часу, щоб почекати, поки фронт відсунеться, знайти зручне місце, спуститись і втекти.

Але не тільки цей штурм підготовило голландське командування. Багато війська було направлено різними шляхами в гори, в тил повстанцям. Протягом місяця тривало полювання на інсургентів, які втекли в гори. Важко було спіймати їх тут, але все ж таки чимало з них потрапило в руки влади.

XI. НИЗКИ ЖЕРТВ

Океан був спокійний. Команда корабля «Дандельс», який прямував до острова Нова Гвінея вздовж південного берега Яви, раділа з хорошої погоди і почувала себе дуже добре.

— Але деякі з моряків усе ж таки були сумні, ніби щось мучило їх. Часом два матроси-яванці, боязко озираючись, перемовлялися сумними словами. Часом той чи інший, озирнувшись, спускався вниз.

А там, внизу, лежали низки повстанців. Справжні низки, бо вони були скуті ланцюгами по десять чоловік.

А всього їх було п'ятсот чоловік, і розмістили їх на такій площі, де за звичайних умов і сто чоловік не могли поміститись. Усього ж на каторгу на Нову Гвінею було відправлено таким чином дві тисячі чоловік тих, яких випадково не розстріляли на місці.

В одній такій низці були Пуан, Гуран і дехто з команди «Саардама». У другій — Селім та кілька батавських товаришів. У третій — Пандо, кілька членів комітету з Сурабайї, Батавії.

Високо вгорі блищить маленьке око ілюмінатора. Лише на кілька сантиметрів піднімається він над водою. Часом хвиля заливає його, і тоді в трюмі темніє. Але і крізь нього в'язні пізнають місцевість.

— Здається, тут ми зустріли англійський дредноут, — говорить матрос із «Саардама». — Салютували один одному як рівні.

— Але нашого обшарпаного капітана мусили сховати, щоб не осоромив шановну публіку, — посміхнувся другий.

— Де тепер він, наш власний корабель? — замріяно сказав третій.

— Мандрує десь і, мабуть, завдасть ще клопоту голландцям.

— Чи то не Ластівчині Гнізда там? — сказав Пуан, показуючи на ледь помітну цяточку на березі Яви.

— Так, вони! — впевнено відповіли матроси. — Пригадуєте машину Сагура? Добре працювала. Чи вціліла наша зброя?

— Очевидно, вціліла, — промовив Пуан. — Принаймні досі не було чути, щоб її знайшли. І в палаці Гіранг-Ту-Уна збереглась.

— Значить, використаємо ще! Не ми, то наші товариші.

— Добре, що Салул і Гейс врятувалися, — сказав Пандо. — Вони щось зроблять ще.

— Це завдяки Нонгу, — сказав один з пуанівців. — Коли солдати несподівано натрапили на них, то Нонг один зчинив таку стрілянину, ніби то був цілий загін. Солдати кинулися в його бік і загубили слід Гейса та Салула. А Нонга убили…

— Як прикро відчувати, що справу програно через кілька недоречностей! — почав міркувати Пандо. — Провал у Сурабайї і Суракарті напередодні повстання, арешт керівників у Батавії, неодночасність повстання…

— Головне, несвоєчасність у Батавії, де гарячі голови трохи поквапились, — додав Пуан. — А найголовнішою помилкою було те, що ми мало агітували в армії. Схилити своїх братів на наш бік було б не дуже важко.

— Ну що ж, — сказав Гуран. — Для першого почину і це добре, а в майбутньому буде наукою. Хай знають, що і найтихіший і найпокірніший народ може втратити терпеливість і його може охопити загальний амок…

Через рік «Саардам» бачили біля Філіппінських островів. Спроби голландців захопити його не мали успіху. Він знову зник, і більше про нього поки що нічого не чути.

1928.

_{Коли цю книжку здавали в друк другим виданням, надійшли звістки, що в тій самій Зондській протоці відбулися події, дуже подібні до описаних вище.}

_{Цього разу повстав голландський броненосець «Де Цевен Провінсійон». Офіцери і віддана їм частина команди були ізольовані. Серед повсталих були вже п'ятдесят чоловік білих матросів. Командиром броненосця було обрано малайського матроса Тугумена.}

_{Проти героїчного броненосця було вислано з Сурабайї ескадру в складі крейсера «Ява», двох міноносців та підводних човнів. Але на них так само вибухнуло повстання. На жаль, його зараз же придушили.}

_{А «Де Цевен Провінсійон» тимчасом панував на морі. Тоді проти нього вислали літаки. Від бомб з повітря броненосець не міг захищатись: частина корабля була зруйнована, сорок три чоловіки були убиті і поранені, спалахнула пожежа, і героїчний броненосець повинен був здатись.}

_{Лютий 1933.}

_{Минуло ще тринадцять років. Знову готуємо ми цю книжку для перевидання. І знову на Яві відбувається визвольна боротьба. Тепер вона має зовсім інший характер. Перемога над Японією визволила від японців усю Індонезію, в тому числі і Яву. Яванці зараз же утворили свій уряд і почали організовувати своє життя. Але англо-американські союзники сказали їм, що визволення від японців зовсім не означає визволення від голландців і, хоч голландців не було тут три роки, треба почекати, поки вони повернуться.}

_{Яванці не погодились чекати, і почалась нова війна, війна з Англією. Англійці виставили проти Яви переважно індійські війська, а озброєння було американське. Яванський уряд звернувся до президента Трумена з протестом проти використання американської зброї в пригноблювальній війні. Тоді Трумен наказав зняти з американського озброєння всі американські написи та знаки. Таким чином зброя стала вже не американською. В деяких випадках проти яванців використовують японські війська, що капітулювали. Починають уже прибувати і голландські частини. Майже беззбройним яванцям доводиться воювати з важкими гарматами, мінометами, танками, літаками. В газетах повідомлялося, що одна англійська військова частина «з успіхом» відбила атаку, в яку пішли яванці з крисами в руках. Може, серед них був Салул, Пуан чи ще хтось із наших знайомих? Може, у бадувіській горі збереглися ще рештки зброї?..}

_{Цього ми не знаємо. Знаємо тільки, що боротьба триває…}

_1946.

_{Минуло ще чотири роки. Індонезійське питання виросло у велику міжнародну проблему і розглядалося в Організації Об'єднаних Націй близько сотні разів. Адже йшлося про величезні (2 мільйони квадратних кілометрів) і надзвичайно багаті острови з 70-мільйонним населенням.}

_{Що ж відбулося на Яві за ці чотири роки?}

_{Англійські війська, зробивши свою ганебну оправу і давши можливість голландським військам прибути в Індонезію, залишили Яву. Яванському народові знову довелося мати справу з своїми колишніми господарями, яких тепер підтримували і англійці і, звісно, американці. Боротьба тривала.}

_{Визвольні війська яванського народу зайняли територію 605 тисяч квадратних кілометрів з 57 мільйонами населення і далі просунутись не могли. Невистачало сили і в голландців. Тоді вони запропонували свій план замирення. Голландці погоджувались визнати Індонезійську республіку тільки при умові, що вона увійде до складу майбутніх незалежних Сполучених Штатів Індонезії. А проект цих Сполучених Штатів був такий: вся Індонезія поділяється на безліч окремих «республік», на чолі яких голландці ставлять тих самих сусухунанів, султанів і регентів, яких ми бачили в цій книжці. Всі ці «республіки» об'єднуються в «Незалежні Сполучені Штати Індонезії» і… підкоряються тій самій Голландії!}

_{Індонезійський уряд змушений був прийняти ці умови і підписати в 1947 році так звану Лінгоджатську угоду.}

_{А через два місяці після цього Голландія пред'явила ультиматум з вимогою ліквідувати щойно створену Індонезійську республіку. Ультиматум енергійно підтримували Сполучені Штати Америки та Англія. Але народ Індонезії не бажав коритися. Почалися масові протести, індонезійський парламент відхилив ультиматум, скинув кабінет Шарира і поставив прем'єр-міністром одного з лідерів руху опору комуніста Аміра Шарифуддіна.}

_{Тимчасом Голландія довела кількість свого війська в Індонезії до 120 тисяч чоловік; озброєння було американське і англійське. 20 липня 1947 року голландська армія почала наступ і за півтора місяця захопила дві третини Яви, острів Мадуру, значну частину Суматри. Одночасно голландці почали створювати дрібні «незалежні республіки» для майбутніх Сполучених Штатів Індонезії.}

_{Вся ця агресія відбувалась на очах Організації Об'єднаних Націй, членом якої є Голландія. Протести Шарифуддіна, підтримані Радянським Союзом і країнами народної демократії, розглядалися в Раді Безпеки десятки разів, але наслідків не дали. Голландію підтримували США, Англія та послушна їм більшість. Замість того щоб стримати агресора, США нав'язали Індонезії так звану «комісію добрих послуг» на чолі з американським представником. Комісія всілякими способами почала подавати добрі послуги Голландії.}

_{Однією з цих послуг була так звана Ренвільська угода, підписана 17 січня 1948 року на американському військовому кораблі «Ренвіль». Згідно з цією угодою голландці лишилися на підступно захоплених ними територіях; крім того, до них відійшли й такі райони, де голландських військ раніше не було. Через два тижні Шарифуддін змушений був піти у відставку, а замість нього став прем'єр-міністром Хатта.}

_{Нова хвиля опору охопила яванський народ, посилився Народно-демократичний фронт, до якого входили комуністичні, соціалістичні та робітничі партії, спілка соціалістичної молоді, центральна організація профспілок та багато інших демократичних організацій. А в травні 1948 року з ініціативи Народно-демократичного фронту було створено Національний фронт.}

_{Під впливом американських імперіалістів у країні почалося жорстоке переслідування яванських патріотів.}

_{Наприкінці 1948 року голландські війська знову виступили проти республіки. Вони почали наступ на територію Яви, яка ще залишалась вільною, одержавши наказ безжально знищувати всіх, хто спробує чинити опір. Армія голландців у цей час налічувала вже 150 тисяч чоловік. На озброєнні її були американські бомбардувальники, винищувачі, танки, англійські кулемети і т. д.}

_{Громадськість усього світу була обурена. Радянський Союз викривав махінації імперіалістів у Раді Безпеки, вимагав припинити війну і відвести голландські війська на ту лінію, яку вони займали до початку воєнних дій., Проте цю пропозицію відхилила англо-американська більшість. Американці і англійці продовжували висловлювати «співчуття» Індонезійській республіці, по-батьківському ганили голландців за те, що вони роблять негоже, радили відпустити заарештований уряд, доручали «комісії добрих послуг» як-небудь уладнати оправу, а в Раді Безпеки провели навіть глузливу резолюцію, яка закликала «обидві сторони (!) припинити війну»…}

_{Поки в Організації Об'єднаних Націй відбувалася ця ганебна комедія, яванський народ мужньо боровся. Не маючи можливості чинити опір досконало озброєній армії загарбників у відкритому бою, 300 тисяч яванських борців розійшлися по лісах та горах і створили партизанські загони. Народ звільнив з в'язниць 35 тисяч патріотів, яких кинув туди уряд Хатта. Повстали навіть такі райони, які досі вважалися «надійними».}

_{Тоді голландці почали переговори з індонезійським урядом. За американо-голландським планом були створені так звані Сполучені Штати Індонезії.}

_{Влітку 1949 року в столиці Голландії Гаазі зібралася конференція круглого столу, де ухвалено конституцію Сполучених Штатів Індонезії, за якою «республіка Індонезія Серикат» (офіційна її назва) проголошувалась незалежною і суверенною. Нарешті, 30 грудня 1949 року голландська королева Юліана урочисто оформила передачу суверенітету Індонезії[25].}

_{Імперіалісти на весь світ почали трубити, що завдяки їм індонезійське питання вирішено «щасливо і справедливо», незважаючи на «опір» Радянського Союзу, що тепер Індонезія «незалежна, суверенна» республіка, що так повинні вирішуватись і всі інші питання і т. д.}

_{Чому ж імперіалісти були такі задоволені?}

_{Відповідь на це питання дає інший документ, вироблений і прийнятий одночасно з конституцією, — статут «Голландсько-індонезійського союзу». Згідно з цим статутом, на чолі «незалежної республіки» Індонезії повинна стояти… голландська королева! Міжнародні стосунки Індонезії залежатимуть від згоди Голландії. Зовнішню торгівлю Індонезія може вести лише з деякими країнами Азії, а з іншими частинами світу — через посередництво Голландії. Голландські війська лишаються в Індонезії «тимчасово, як гості» (але заздалегідь можна сказати, що вони «гостюватимуть» тут доти, доки їх не виженуть). Щодо індонезійських військ, то їх організацію і підготовку офіцерського складу бере на себе Голландія. Таким чином, голландці думають скерувати проти народу, крім голландських, ще й індонезійські війська. Весь голландський адміністративний апарат (20 тисяч чоловік) лишається на своїх місцях. Нарешті, Індонезія повинна виплатити Голландії 4,5 мільярда гульденів боргу за витрати, яких зазнала Голландія в боротьбі проти індонезійського народу…}

_{Не дивно, що всі імперіалісти задоволені таким розв'язанням індонезійського питання.}

_{На закінчення треба сказати кілька слів про головного маклера в цій операції — Сполучені Штати Америки. В той період, про який розповідається в нашій книжці, про американців в Індонезії було чути мало, Америка з'явилася на сцені в останні чотири роки.}

_{Американські нафтові компанії захопили дуже багаті промисли на островах Борнео, Суматра, Банка, Нова Гвінея. На Яві і Суматрі будовано 10 американських нафтоперегінних заводів. Американський сталевий трест одержав монополію на видобуток нікелю на Целебесі. Під контроль американців підпали голландські підприємства по видобутку олова на островах Банка та Біллітон. Американським монополіям належить уже понад мільйон акрів каучукових плантацій в Індонезії. Швидкими темпами відбувається процес скуповування у голландських фірм гірничих підприємств та різних плантацій — цукрових, хінних, кофейних, кокосових.}

_{За короткий час американські капітали досягли половини всіх капіталовкладень в Індонезії. Крім усього цього, американці оволоділи портом Сурабайя і створили там велику базу; особливо цікавляться США голландською Новою Гвінеєю, яку чомусь не включено до складу Індонезійських штатів. Одним словом, заробіток на «священній війні проти комунізму» американські капіталісти мають непоганий.}

_{Минуло вже кілька місяців після створення Сполучених Штатів Індонезії. Індонезійське питання вважається «розв'язаним». Американці задоволені. Голландці задоволені. Але це не значить, що в новоствореній Індонезійській республіці все гаразд. І справді, звідти надходять повідомлення, що країна хвилюється, ніби океан після бурі. Боротьба йде і між політичними партіями, і серед різних національних та релігійних угруповань, і між бідними та багатими.}

_{Проте все це відбувається у зовсім інших умовах, ніж 24 роки тому. Голландські колонізатори тепер не «туани», а дрібні хижаки, з якими вже не важко справитись. Яванці тепер не «тубільці», а господарі своєї країни. Це вже не «перший почин» купки повстанців, а справа всього індонезійського народу, який прагне добитися повної незалежності своєї батьківщини. Може, нам доведеться колись дописати до цієї книжки ще один епілог, останній, а поки що — боротьба триває…}

_{Березень 1950.}

_{1958 рік. Тридцятий рік після написання цієї книжки. Знову готується перевидання її, цього разу українською мовою.}

_{Що ж ми можемо сказати через тридцять років?}

_{Насамперед пригадується той час, про який розповідається у нашому творі. Могутня Британська імперія тоді впевнено володіла Індією, Бірмою, Малайєю, Цейлоном та ін.; Франція — Індокитаєм, Голландія перетравлювала свою «перлину», більшу від неї в сорок разів. Європейська громадськість знала з підручників географії, що Ява, як і весь Малайський архіпелаг, — первісна країна, заселена «дикунами»…}

_{І ось коли «найтихіший і найспокійніший народ у світі» повстав після майже двохсотлітнього мовчання, Європа була вражена і зацікавлена цією подією. Величезний інтерес викликало повстання яванців і в автора цієї книжки. Прочитавши у французькому есперантському журналі статтю, де розповідалося про те, як яванські повстанці захопили голландський військовий корабель, автор зібрав ще «тепленькі» матеріали з нашої преси, написав на Яву і в Голландію своїм друзям-есперантистам і через деякий час мав вичерпні відомості про все, що його цікавило. Звісно, в розпорядженні були й усі інші книжки про Індонезію. З них особливо цінною була книга російського консула на Яві Бакуніна, який прожив там п'ять років наприкінці минулого століття.}

_{Назву романові автор демонстративно взяв з відомої повісті Стефана Цвейга «Амок», щоб показати справжнє, соціальне значення цього слова, а не ту містику, яку вивів австрійський письменник у своєму творі.}

_{Багато років автор відчував і навіть тепер ще відчуває себе незручно, знаючи, що читачі думають, ніби значна частина незвичайних і звичайних подій, описаних у романі, вигадана ним. Насправді ж це далеко не так. Трапився навіть один випадок, який говорить про зовсім інше: автор вигадав «з голови», написав про збори повстанців напередодні виступу в якомусь забутому стародавньому храмі і сам чи не найбільше здивувався, коли через два-три роки прочитав у журналі «Коминтерн», що такі події мали місце в дійсності…}

_{Так створювалась ця пригодницька книжка про далеку, незнайому, екзотичну країну, «покірну» колонію, господарям якої, як і іншим колонізаторам, і на думку не спадало, що вона колись може стати вільною, незалежною державою.}

_{І ми вже звикли до того, що замість «Голландської Індії» існує незалежна Республіка Індонезія — рівноправний член Організації Об'єднаних Націй, — яка проводить миролюбну політику і відкидає всілякі агресивні пакти, куди втягуються деякі інші держави Азії. Президент Республіки Індонезії Сукарно користується великим довір'ям і підтримкою свого народу, завдяки чому з успіхом долає перешкоди, які чинять Індонезії США та їх поплічники.}

_{Сьогодні Індонезія — борець за справу миру і дружби між народами! Важко навіть уявити собі цю велику, багату країну безправною колонією маленької європейської держави.}

_{Ми, радянські люди, і в той час добре знали, що рано чи пізно Ява, як і всі колонії взагалі, визволиться з-під гніту колонізаторів, але автор цих рядків ніяк не сподівався, що це буде ще за його життя, що він зможе закінчити свою книжку словами:}

_{Слава незалежній миролюбній Республіці Індонезії!}

_{Квітень 1958.}