Амулет Паскаля

1

Коли люди бувають наодинці із собою, їм властиво робити якісь досить інтимні жести. Скажімо, чухати спину, залізши рукою під светр. І це ще не така крамола порівняно з багатьма іншими! Якими — уявіть самі. Тим більше, що немає у світі людини, яка б часом не спостерігала за собою збоку і не жахалася тому, ЩО робить, коли її ніхто не бачить. І це цілком нормально. Але іноді на мене накочується неабиякий жах, коли уявляю таку ситуацію: я із насолодою чухаю спину, повністю віддавшись цьому приємному відчуттю, і раптом переді мною розсуваються куліси, які до того надійно відгороджували мене від іншого виміру, — і у мене з’являється купа спостерігачів.

Усі вони — у вечірньому вбранні, з бокалами шампанського в руках… Вони стоять довкола дивана, на якому лежу я — у домашніх вовняних шкарпетках, засунувши руку під светр! Я вклякаю. Вони — також. Німа сцена…

Ми не можемо знати, хто знаходиться поруч — на відстані простягнутої руки або ще ближче: на відстані подиху, хто дихає нам у потилицю чи в яке невидиме обличчя ми посилаємо цівку диму, випущеного з вуст…

Простір довкола нас щільно забитий. Це навіть не комуналка, а швидше — буцегарня або тамбур потяга, в якому стоять примари. Або навпаки — ти сам є примарою в колі гарно вбраних людей. Завіса відхиляється лише на одну мить, і ти потрапляєш у цей вимір, як прибулець з іншої планети.

Хто хоч раз не уявляв таке? Той, з ким ніколи не трапляються подібні халепи.

У дитинстві мені хотілося заперечити всі закони фізики та астрономії. Малюнки в підручнику для п’ятого класу чітко показували влаштування Всесвіту: планети кружляють по своїх орбітах довкола Сонця. А я часом думала, чи не крутимося всі ми… в кабіні величезного ліфта? Той ліфт — у будинку, будинок — у місті, місто — у країні, країна — на планеті, яка незбагненно більша за піщинку нашого Всесвіту. Двері можуть несподівано відчинитися (адже хтось кудись їде в цьому ліфті!), і тоді протяг змете пригорщу планет, порушить кола цієї Сонячної системи і вся наука зведеться нанівець.

А ще я думала: можливо, ось ця система, що так вправно вималювана в підручнику, лише одна клітина на тілі велетня? Чи — його очне яблуко?

Мені здавалося, що світ влаштований, як мотрійка: менша вкладається в більшу. І так — до безкінечності… Так само і вимір вкладається у вимір.

Коли я почала малювати, вчителі казали, що мої малюнки надто «забруднені», адже навіть небо я малювала сповненим різних істот. Що вдієш, я так відчувала. Тому мене і вигнали з художньої школи…

Відчувши цю щільну всесвітню перенасиченість, я почала думати, де знайти місце, щоби там побути самій. Досить дивне було бажання. Монастир? Але в мені було забагато тілесного. До того ж там треба вставати о четвертій ранку…

Згодом — майже тепер! — я зрозуміла, що можу жити і розкошувати лише у… своїй голові, тобто — в уяві. Принаймні туди не пролізуть люди з бокалами шампанського в руках. Звісно, якщо я туди їх не впущу!

Усі мої дії і функціонування в активному суспільному житті закінчувалися втечею. Можливо, тому я потрапляла у всі пастки, котрі зустрічались на моєму шляху. Я давно помітила такий парадокс: ті, хто тікає, завжди опиняються впійманими на той самий гачок, якого намагались уникнути!

Попри це, гадаю, цей будинок не є пасткою. Хоча дуже схоже.

Він розташований на околиці маленького передмістя, за ним — чудовий ліс, а трохи далі височать гори із завжди білими верхівками.

Коли я думаю про те, як опинилася тут — у цій країні, у цьому будинку, біля цього лісу, — якраз і спадає на думку те, про що я вже говорила: ліфт відчинився, хід планет порушився, найменша мотрійка впала, розбилася, з неї вилетіла гуска, з гуски випало яйце, з яйця — голка. Голка впала в копицю сіна…

Усе просто.

Голка — це я…

На горішньому поверсі, в моїй кімнаті є все, що потрібно: туалет і ванна кімната, кухонний куточок з усіма прибамбасами техніки, котра сама варить каву, миє посуд, розігріває вечерю (якщо, звісно, я не їм унизу), спальня з величезним ліжком і вікном на всю стіну, в яке видно ліс і гори. Моє помешкання — єдине сучасне, що є в цьому будинку. Мсьє Паскаль улаштував усе це для мене, щойно побачив, що я приїхала в драних джинсах, з однією валізою і трьома колечками в одному вусі. Йому не треба було нічого пояснювати. Це мене цілком влаштовує, інакше б не витримала і знову втекла.

Часом він каже: «Де ви взялися на мою голову?!» Це означає, що він уже не може обходитись без мене. Я швидко звикла, що всі його слова треба сприймати навпаки. Вважаю, що це в мені йому і подобається. І мені в ньому також. Я не люблю прямолінійних людей. Чи тих, хто такими себе вважає. Часом їхнє «Ви маєте гарний вигляд» означає, що у мене синці під очима, а «Ви така порядна жінка!» красномовно свідчить, що я справжня курва, яка спить і бачить уві сні, як мсьє Паскаль підписує заповіт на мою користь. Також влаштовує те, що в мої обов’язки не входить миття посуду, що мені не треба мити підлогу та пилососити килими.

Мсьє Паскаль встає о третій годині чи то ранку, чи то ночі. Хіба я можу прокидатися так рано? Він це розуміє і не кличе мене, навіть якщо у нього вивертає суглоби. Хоча в такі ночі я сама це відчуваю (у мене шалена чуттєвість!) і спускаюся, щоб принести таз із гарячою водою і дістати з аптекарської скриньки ядучу зелену мазь. «Забирайтеся геть…» — стогне він, опускаючи руку на мою схилену над його колінами голову. Я щосили втираю мазь, і його ноги поволі теплішають, а мої долоні просто-таки горять вогнем. Коли біль стає нестерпним, він глибше занурює пальці в моє волосся і куйовдить його так, що вранці мені важко розчісуватися.

Якби наші гості, котрі, власне, бувають у нас не так часто, відхилили завісу свого виміру і на мить опинилися тут — о, що б вони подумали!

Одного разу, уявивши таке, я розсміялася.

Ранок настає для мене приблизно о дев’ятій. Я прямую до ванної, наповнюю джакузі, виливаючи в неї півпляшки піни з лавандою, одягаю навушники і слухаю свою улюблену мелодію Мішеля Леграна. Яку — не скажу.

Потім п’ю каву з круасанами. Я ненавиджу круасани! Ненавиджу всілякі булочки і тістечка, якими пропах увесь центр міста. Але круасани — це ритуал. І я його старанно виконую, адже раптом за моєю спиною опиниться та добра жінка, що встає спозаранку, випікає їх для таких нікчем, як я, і змушує свого сина-школяра розвозити їх у плетеному кошику за адресами, вказаними у візитівках.

Мені затишно. Я натискаю на пульт плазмового екрана і слідом за диктором старанно повторюю всі слова. З кожним днем незнайомих стає дедалі менше. Втім, мсьє Паскалю дуже подобається мій акцент. Я намагаюсь зберегти його. Тому слухаю не лише Леграна, а ще один диск, котрий привезла із собою:

Коли мсьє Паскаль попросив перекласти, про що ця пісня, я відповіла, що вона про курву, котра отруїла старого і дуже хворого чоловіка-мільйонера, заволоділа його кредитними картками, а потім, не витримавши докорів сумління, пішла на високу кручу, стрибнула з неї, впала у глибоке море і втопилася, а потім…

Мсьє Паскаль похитав головою і сказав, старанно вимовляючи незнайомі слова: «Моя д’ївч’єнко п’єч’яльна… — то є курва?».

О десятій я вдягаюсь. Вірніше — роздягаюсь, тобто знімаю махровий пухнастий халат. На мені лише довга шифонова накидка. Такий собі квадрат з діркою посередині… Відверто кажучи, я б могла ходити по цьому будинку і зовсім гола, але це не входить до планів мсьє Паскаля. На відміну від мене, він людина досить цнотлива. Та й ніяких планів щодо мене у нього немає. І це мені також подобається, адже одразу, коли я зі своєю валізою ввалилася до цього шикарного помешкання на околиці, подумала, що мені тут доведеться пилососити не лише килими…

Щільно загорнувши рештки круасанів у туалетний папір, я непомітно кладу їх у пластиковий смітничок і спускаюсь униз. Я зачиняю двері своєї кімнати й опиняюсь у романтичній напівтемряві, серед картин, що розвішані на стіні уздовж відполірованих билець довгих сходів, кожен поворот яких відмічений присутністю лев’ячої чи конячої голови. На портретах — люди в середньовічному вбранні, дехто — у білих чи чорних перуках. Мережані коміри, золоті пряжки. Мерехтливе світло, шурхіт, красномовна тиша… Я розкланююся з кожним портретом, і тіло моє стає невагомим під їхніми поглядами. Я — примара. Ми граємо в гру, хто з нас живіший. Кожен мій крок униз — крок у минуле, кожна сходинка вимірюється роками. Крок — і одразу мінус п’ятдесят! Часом мені здається, що спустившись з останньої, я опинюся в райських кущах і першою започаткую життя на цій піщинці, котра безтямно обертається всередині ліфта!

Здолавши сходи, переходжу до холу, крізь який теж маю пропливти, як невидимий човник серед айсбергів старовини — різьбленого комода початку XVI сторіччя, такого ж бюро з канделябром у вигляді грифона, що викльовує печінку в бідолашного Прометея, крісел і стільців, оббитих вицвілими гобеленами ручної роботи. Тут зовсім темно, адже немає вікон.

Я розсуваю важкі двері і входжу до так званої їдальні. Вона — велетенська. Увесь її простір займає довгий стіл. Такий довгий, що я не можу привітатися з мсьє Паскалем, котрий як маленький павучок сидить у торці, — він мене все одно не почує! Він довго спостерігає за тим, як я іду, як розвівається моя накидка. Він усміхається. Перед ним — чиста біла тарілка із мізерною купкою якоїсь каші, така велика, що на ній вмістилося б дворічне порося (тобто — майже свиня!), і порожній кришталевий келих на товстелезній ніжці. Ось із цього келиха і починається моя робота!

Якби я звідси написала комусь листа (чого ніколи не робитиму!) і повідомила, в чому полягає моя «тяжка праця», колишні знайомі вирішили б, що той лист надіслано з місцевої божевільні!

Я підпливаю до мсьє Паскаля, обережно беру зі столу карафу з червоним вином і ллю його в келих. Вино таке густе, що ллється довго. Щось знову відбувається з часом! Майже так само, як і тоді, коли я йду сходами. З тою різницею, що в першому випадку — час іде навспак, а в другому — зупиняється. У мене навіть німіє права рука, якою тримаю карафу. Від кришталю, що повільно набуває червоного відтінку, по стінах стрибають іскорки.

Я ллю вино сто років. З мене можна ліпити статую, назвавши її «Жінка, що наливає вино». Часом я міркую про те, що варто було б замовити собі саме такий надгробок. Але зробити деяке пояснення, що ця невідома жінка наливала вино лише одному чоловікові у світі — мсьє Паскалю. Коли келих наповнюється, я ставлю карафу на місце і сідаю на сусіднє крісло. Роботу виконано. Я можу покласти лікті на стіл, схрестити ноги.

— Як спалося, пані Голко? — каже мсьє Паскаль.

І ми усміхаємось одне одному.

2

Здається, це ввічливе запитання — не таке вже просте. Вночі крізь прочинені двері я бачу різні дива. Наприклад, повз них проходять срібні звірі, важко переливаючись, немов ртуть. Серед них — єдиноріг, верблюд, вовк, великий баран, а потім знову — єдиноріг. А одного разу в шпарину тицьнувся мордою білий кінь…

Це все — через повітря, стверджує мсьє Паскаль. Тобто тут воно особливе, насичене киснем, і тому в мозку відбуваються різні сприятливі фантазуванню процеси. Можливо, тому і час тут іде якось дивно. Хоча, я знаю, бувають такі дні, місяці чи навіть роки, коли живеш у зупиненому часі. А тому варто знати, що порівняно з іншими часовими вимірами ці дні або роки — лише дрібна мить. І в цю мізерну часточку секунди не треба робити дурниць. Наприклад, ковтати небезпечні пігулки, чи намилювати мотузку, чи бігти до річки, запхавши в кишені пальта по дві цеглини, чи стояти на бильцях балкона, чи вмикати на кухні конфорки. Краще подумати про… розмазані по асфальту мізки, вивалений у зашморзі язик і взагалі про неестетичність пози, яку можеш прийняти зовсім несвідомо. Бр-р-р…

Коли подумаєш про таке, одразу почуєш, як годинничок знову починає цокати: цок-цок, цок-цок… Спочатку здається, що це шкребеться миша або під шпалерами чубаряться таргани — це знову наганяє смури і думки про асфальт під вікном. Але коли прислухаєшся — розумієш, що то пішов час… О! Тоді срібні звірі збираються під твоїм вікном, риби спливаються у твою річку, на конфорці в пательні шкварчить відбивна з кров’ю, а на мотузці ніжно шурхотять китайські палички з бамбука… Цок-цок!

Час — дивна річ.

Якби ми ставилися до нього серйозніше, могли б уникнути безлічі проблем. Якби час був рікою, а ми ставилися до нього серйозніше і були легкими, як пір’ячко, — не було б нічого кращого, як просто лягти на хвилі.

Якби час був рікою, а ми ставилися до нього серйозніше і були легкими, як пір’ячко, — ми б не гребли, не розмахували руками, не боялися захлинутися і не гукали про допомогу.

А пливли б за течією. І вона обов’язково винесла б туди, куди треба… Наприклад, до цього помешкання…

…Так от, мсьє Паскаль каже, що тут, на околиці нашого міста, — дивовижне повітря. З нього можна вихоплювати фантазії. Щоправда, в мене їх завжди було стільки, що я бовтаюся в цьому повітрі, як кристалик солі в перенасиченому розчині. Пам’ятаєте цей дослід з уроків хімії?

Мсьє Паскаль про це знає. Він це перевірив досить дивним чином. Коли я — з однією валізою і трьома сережками у вусі — приїхала сюди (звичайно ж, була ладна мити, прати, прибирати), він завів мене до кухні, що розташована на найнижчому поверсі… Сказати, що це — кухня, означає не сказати нічого. Мені здалося, що це спортивний зал. Тільки замість лав і матів за його периметром розташовувалися різні знаряддя для куховарства, включно із вогнищем для запікання туш, а на стінах висіли мідні пательні і каструлі різноманітних конфігурацій і розмірів. Кілька столів посередині: один — для нарізки овочів, другий — для м’яса, третій — для риби, четвертий — для тіста і ще один — для приготування сумішей. Так от, на залізному столі лежали обсмалений вепр, кролик, курка…

— За два дні у мене будуть гості, — суворо сказав мсьє Паскаль. — Маєте з цим щось зробити (тоді він ще не дав того прізвища, на яке я нині відгукуюсь із задоволенням).

Він покликав чотирьох — одну кухарку і трьох помічників.

— Вони робитимуть усе, що скажете! Вечеря влаштовується на честь одного з Людовиків — вам не обов’язково знати, котрого з них, — але все має бути смачно. Ви колись куховарили?

Я могла б сказати — ніколи, взяти валізу, розвернутися і піти. О, я запросто могла б це зробити. Я ненавиджу готувати! А точніше — ненавиджу застілля. Вважаю їх безглуздим марнуванням часу, а тости — це взагалі цілковита маячня. Собаки менше брешуть. Але я поглянула на сухорляву фігуру мсьє Паскаля, на його капці, халат і смішний нічний ковпак на голові (я приїхала занадто рано)… У глибині його очей, які на той момент ліпше було б назвати маленькими свердлами, чаїлось щось таке… щось таке…

Щось дуже подібне до того, що було в мені. І я сказала, що готувати — то моє захоплення на все життя. Якби він завів мене до зали і запропонував зіграти на органі фугу Баха — я б також не відмовилася!

Отже, він задоволено кивнув головою і пішов із кухні, кумедно човгаючи своїми вовняними капцями.

Кухарка (пізніше — «матуся Же-Же») та троє помічників дивилися так, немов на мені був скафандр водолаза і риб’яча луска під ним. У їхніх очах так само на всю потужність працювали тисячі буравчиків. А я дивилася на вбиту живність, що мальовничо лежала на столі, немов на полотнах голландських художників. Мене трохи нудило. Що мала робити? Так-сяк нарізати зі стегна вепра відбивні. Стушити кролика. Зварити з курки бульйон. Нехай нажеруться. Чим багаті — тому й раді!

Але ж треба знати, яка я вперта.

Я оглянула стіни з полицями. Там стояло безліч підписаних слоїків — «базилік», «коріандр» «хміль» і ще купа назв, яких я не знала. В голові виникло мільйон спогадів — щось про маринад, тушкування у вині, запікання в тісті та шпигування прянощами. Я засукала рукави. До біса, думала я, всіх потрую і буду панувати в цьому будинку — принаймні доти, доки сюди завітає поліція.

Ось мій рецепт. Вичищеного до стану новонародженого поросятка вепра ми поклали в чан, і я ретельно натерла його всіма прянощами, котрі були в тих слоїках. Потім залили все це бочкою вина, яке за моїм наказом принесли зі сховку. Коли помічники лили його в чан, кухарка вмивалася кривавими слізьми, щось промовляючи про трьохсотрічну витримку та моє вар’ятство. Може, вона казала щось гірше, але я тоді ще погано розуміла місцевий діалект.

Далі я вже працювала, як справжній маляр! М’ясо кролика перекрутила в електричній м’ясорубці разом із купою зелені — цибулі, свіжого перцю, помідорів, часнику, коріння селери, кропу. Потім взялася за курку. Згадала, як одна сільська куховарка, яку запросили обслуговувати весілля моєї родички, обережно підрізала шкурку і зняла її з бідолашної курки, немов панчоху. Головне в цій праці — натхнення, казала вона. Моє натхнення мало іншу назву: впертість, тому «панчоха» вийшла пречудова! Що далі? Я почала перевдягати кролика в курку: порожню шкурку обережно наповнила кролячим фаршем. В очах кухарки ніби вимкнулися буравчики: я помітила, що вона спостерігає за всім цим неподобством із неабиякою цікавістю. Коли я зашивала черевце курко-кролика грубими нитками, наді мною з повагою вже схилилися всі четверо і дивилися, як на бога.

Одне слово, доба минула в трудах праведних… А я ніколи ще не працювала цілу добу! Навіть не помітила, як настав ранок, як він перетік у день. Мсьє Паскаль жодного разу не зазирнув до нас. Мабуть, гадав, що я втекла. Вдень ми вийняли вепра, який духмянів мов квітковий сад, з чану і поклали на велетенський мідний лист. Я трохи обсмажила тушку курко-кролика і з ніжністю вклала його у вепряче черево. Але там ще залишалося місце. Помічники із запитальною повагою дивилися на мене. Мені вже було байдуже! Я почала скидати в зяючу ненажерливу діру вміст плетених кошиків, що стояли в кутку, — зелені яблука, чищену цибулю, зубці часнику. Я так розійшлася, що, немов щедрий сіяч, всипала туди вишні, грушки, горіхи, чорнослив, зерна гірчиці. Вийшла дика суміш, яку я ще добре перемішала з медом. Запашне ліжечко для гібриду кролика з куркою було готове. Бракувало якогось штриха.

Цікаво, яким був останній мазок на полотні Леонардо да Вінчі «Мадонна в гроті», подумала я. Мабуть, справжнє мистецтво починається тоді, коли ти, закінчивши роботу, починаєш її тихо ненавидіти… Якби я була справжнім кухарем у ресторані своєї країни, тобто — богом для шлунків респектабельної публіки, — я, мабуть, точно потрапила б до в’язниці, бо не втрималася б і колись всипала б до якого-небудь «фондю бланж-манже» пригорщу отрути для пацюків! Адже немає нічого прикрішого, коли твою працю, твій витвір мистецтва зжирають під вульгарні тости, присвячені якомусь «Івану Івановичу».

Я мовчки стояла над вепром, усередині якого в курячому тілі було зашифровано кролика, і слухняна паства так само тихо причаїлася за моєю спиною. Вчіться, діти, допоки я з вами, подумала я і зняла з пальця срібну каблучку.

— Срібло — дезінфікує! — авторитетно промовила до спостерігачів і вкинула її в черево. — А тепер шийте!

Я весь час подумки звертаюся до малярства. І тому в цю мить уявила дивовижне полотно, яке могла б намалювати, — «Ті, що зашивають прихованого кролика у вепра». Ця божевільна страва, до речі, моє підтвердження того, що світ влаштований, як мотрійка, і все досить гармонійно вкладається у все.

Отже, закінчивши роботу, ми засунули лист із вепром у піч. Протягом кількох годин мої помічники п…