Anarchy in the UKR

Готель харків

Готель харків, з довгими коридорами і жовтими простирадлами, з безліччю порожніх кімнат і підвалів, з розгалудженою, в міру розваленою інфраструктурою, кожного вечора оживає і наповнюється рухом, тут можна жити, не виходячи за рецепцію, хтось свого часу вигадав поставити посеред міста цей готельмрію, добре бути власником готелю харків, займати щоранку нову кімнату, харчуватись щоразу в іншому буфеті, оскільки їх, цих буфетів, набудовано тут на кожному поверсі, носити з собою портативний телевізор і ловити вечорами російські токшоу, замовляти безкоштовно проституток, потоваришувати з ними врешті, перебувши спільно довгу зиму в трюмах і сховищах фоміздкого безрозмірного готелю, грати вечорами на автоматах, просаджувати готівку, заливатись паршивим коньяком із нічного маркету на першому поверсі, завести собі друзів, разом з ними ходити до сауни у внутрішньому дворику або до проституток, поступово постаріти і одного разу померти, заповівши поховати своє тіло в старому корпусі, кімната 710, тіло замурувати в стіну, одяг спалити, коштовності роздати проституткам, телевізор віднести на рецепцію, все, кінець.

Смерть у готелі вкладається в просту і аскетичну формулу — ти не прив'язуєшся до певного місця, зависаєш посеред життя, обмінявшись із ним необхідним мінімумом інформації — ти лишаєш для нього свої координати, котрі воно ніяк не може перевірити, воно лишає для тебе ключ і свіжі рушники в душовій кабіні. Ніхто нікому нічого не винен.

У кімнатах готелю харків добре ховати трупи, тут, в його старому корпусі, так багато кімнат і вони такі однотипні, що дирекція поза всяким сумнівом мала би постаратись, перш ніж винюхати сліди злочинів і братовбивств, перш ніж натрапити випадково на фаланги пальців поруч із пультом від телевізора чи на золоті коронки в туалетному бачку. Ще тут добре переховуватись від ворогів, вороги просто обламаються шукати тебе за безкінечною кількістю дверей, в барах і офісах, в холодному тілі готелю, котре пам'ятає далекі 50ті, червоне полотно на своїй поверхні, портрети коби на фронтоні, танки, котрі проходили площею в день перемоги (здається, це був день перемоги), відносно недавно, вже в 90х, зникаючи за держпромом і відбиваючись у віконцях рецепції. Дуже люблю цей готель, одним словом. Свого часу, я заносив сюди із чорного входу непритомних від випитого спирту братів гадюкіних, свого часу я торгувався тут посеред ночі з охороною, аби вони впустили на ночівлю малознайомих мені німецьких поетів, одного разу я давав тут інтерв'ю для телебачення з приводу визволення міста від німецьких військ, ми тоді сильно напружили персонал буфету, влаштувались на балконі, якраз над центральним входом, з видом на університет і почали говорити про визволення, визволення це їрунда, сказав я, яке визволення, куди цікавіше говорити про окупацію, про те, що ось на цій ось площі, на якій зараз розташувалась якась голіма сільськогосподарська виставка, свого часу сідав літак із самим Гітлером, чому про це ніхто не говорить? Над ранок, десь між четвертою і п'ятою, в барі на першому поверсі завжди сидять сонні проститутки і печально глушать водяру.

Останні кілька днів він наповнений знахабнілими від революційного пориву народними масами, дивною, як правило нетверезою, публікою, котра з ранку треться навколо площі, підтримуючи той чи інший табір, але швидко мерзне і йде грітись в готель, замовляючи собі щось по кабаках чи граючи на автоматах. За всім цим збоку спостерігає мінтовня. Коли заходиш до старого корпусу, відраз> ж натрапляєш на втомлений перемерзлий натовп, революція, навіть в такій софтверсії, як ця, все одно збирає під свої різнокольорові знамена найцікавішу частину суспільства, таке враження, що цілі натовпи безумців і прокажених, принижених і ображених лише чекали на той вікопомний день, коли можна буде вийти нїі нев'їбенний харківський майдан кілька гектарів площею і пообкладати один одного з ніг до голови. Революційний порив, утім, не заважає цій губліці, на кричавшись над нашими наметами, пхатись сюди і сидіти на кріслах у фойє, на сходах з першого по третій поверх, на високих стільцях при стійці бару, кататись угору-вниз ліфтом, створюючи проблеми для персоналу і відлякуючи і без того нечислених у цей час мешканців старого корпусу.

Як на справжню революційну ситуацію, вони надто добре уживаються одне з одним, навіть мордобій носить якийсь істеричнопохмільний характер, так б'ються на кухні в комунальній квартирі, а не на революційних барикадах. Якісь сварки між пенсіонерами, демократичні соплі, маразматичні представники московського патріархату, котрі ходять навколо нас, виганяючи скверну — як на справжню революцію, не вистачає зброї, я ось купив газовий пістолет, віддав його начальнику охорони, але що таке газовий пістолет, це те саме, що купити одноразову запальничку. He вистачає крейсера аврори, так щоби розвалити пару приміщень навколо площі, хайне всі, університет можна не чіпати, готель ось теж можна було б залишити, просто повиганяти звідти ліву публіку, експорпріювати на рецепції касу, дати свободу проституткам, але сам готель залишити. Особисто я нізащо не відмовив би собі в задоволенні випустити пару снарядів по обласному управлінню культури.

3 цього можна було б зробити кіно. Скажімо, про якого-небудь західного молодого інвестора, котрий приїжджає до холодної, невідомої йому країни, робити бізнес. Його друзі, такі самі західні інвестори, молоді акули імперіалізму відговорюють його — куди ти їдеш, це жахлива безперспективна країна, там на кожному кроці корупція і сифіліс. He говорячи вже про прізвище їхнього президента. Але навіть цей останній, найбільш переконливий аргумент, його не спиняє. Погано орієнтуючись у чужих умовах, він приїжджає до міста на східних кордонах цієї країни і селиться у старому готелі, в номері з вікнами на площу. Він свідомо вибирає занедбаний старий корпус з облізлими стінами і ненадійними дверима до кімнат, він думає, мене не проведеш, я знаю цих чортових слов'ян, я не дам їм себе обдурити — жодного зайвого цента, мінімум чайових, скромні умови проживання, жодних посередників, усе максимально просто — однокімнатний номер на сьомому поверсі готелю (з вікна видно пам'ятник іллічу, за ним університет, далі все губиться в ранковому тумані), короткий візитдо губернатора (хитро... тип, подарував йому для чогось свою книжку, теж мені — джавахарлал неру, книги він пише), аскетичний сніданок в ірландському пабі, з мінімумом алкоголю, і назад в готель, відпочити перед зустріччю з партнерами. Він відчуває, що атмосфера в місті напружена, що всі говорять про вибори, проте його це мало обходить. Прийшовши до готелю, він падає в ліжко і, здгорнувшись у пропалену в кількох місцях ковдру, швидко засинає.

Прокидається він по обіді від збудженого багато' тисячного дихання за вікном. Підійшовшидо вікна, він дивиться вниз і бачить там 80 тисяч чоловік. Ну ось, думає він — доки я спав, почалась революція.

Кілька разів він намагається дозвонитись до себе в офіс, але там узагалі слабо собі уявляють, де він зараз є, крутить всі три канали готельного телевізора, але по телевізору ні хуя не показують, він навіть телефонує в приймальню хитро... губернатора, але там стоїть могильна тиша, він знову підбігає до вікна, розглядає натовп унизу, дивиться ліворуч на вікна обладміністрації і бачить, що там із вікон так само визирають десятки клерків, схоже, вони теж усе проспали.

Ну ось, думає він знову, друзі мене попереджали. I що тепер робити, думає він, хоч бери і телефонуй їхньому президенту.

До речі, як його прізвище?

Пам'ятник хуйовому іллічу.

Що з ним могло статись далі? Просидівши до вечора в номері, так і не дозвонившись до партнерів, з котрими мав зустрітись, він виходить із кімнати, вже в коридорах готелю натикаючись на тіла революціонерів, котрі сидять попід стінами, як полонені вахабіти в новинах спп, збігає сходами вниз, не чекаючи на ліфт, і, пробившись крізь натовп у холі, виходить на площу. На площі холодно, якісь люди снують взадвперед, до того ж, площа майже не освітлюється, тому він іде до жахливого пам'ятника іллічу, навколо якого крутиться міліція. Чомусь він думає, що в цій країні захистити його може тільки міліція, хоча насправді все якраз навпаки. Він стоїть під пам'ятником іллічу, ілліч нависає над ним і показує рукою кудись убік, кудись туди, звідки він приїхав, ілліч ніби натякає йому, мовляв, факін янкі, гоу хоум, у нього паршивий настрій, в сенсі не в ілліча, а в інвестора, в іллічато з настроєм якраз все гаразд, велика буржуазна революція нарешті почалась, і народ відтягується по повній, іллічу є на що подивитись, а ось йому, інвестору, хижій зубатій акулі на ринку цінних паперів, дивитись на все це зовсім не хочеться, він печально оглядає революційний порив народних мас, і ось тут уже все залежить від нього.

Фактично, він може вибрати будь-який варіант розвитку подій — як типове дитя західньої соціалдемократії, він може тимчасово знехтувати обов'язками перед радою директорів, узяти собі тижневу відпустку і з головою зануритись у революційну романтику, поселитись на площі, брататись (у межах розумного) з міліцією, врешті, вирвати цю перемогу і зі спокійною совістю вкласти свої інвестиції в який-небудь поганий енергосектор регіону. Він так само може, як типовий зашуганий ліберал, стати на бік влади, засудити морально збочені народні маси за всі їхні невмотивовані пориви і зачекати з інвестиціями до кращих часів. Врештірешт, як типовий прихильник глобалізації, він може на все це взагалі забити і, взявшитаки тижневу відпустку, звалити на сонячні острови посеред океану, де його, будемо сподіватись, у такому разі накрило б своєю холодною бездонною хвилею справедливе індонезійське цунамі. Зараз він стоїть під пам'ятником іллічу і вибирає. А поруч із ним стоять сотні відморожених громадян цієї дивної холодної країни і так само вибирають. По-моєму, це мелодрама.

Чим я займався останні півроку? Я навіть не можу пригадати всіх, з ким довелось за цей час познайомитись — довгий, безкінечний список нових персонажів, нових героїв, які з'являлись із чорного місива тієї осені і так само безболісно в ньому зникали, виходили на світло зпід важких вересневих дерев, підсідали до вагонів у жовтневих сутінках, насторожено слідкували, стоячи посеред листопаду; раптово, в якийсь момент, їх стало значно більше, вони тісно заповнили собою заасфальтований майданчик мого приватного спілкування, ну і що — я стояв перед ними, як цей ось пам'ятник хуйовому іллічу, вони стояли переді мною, не завжди на мене реагуючи, не до кінця розуміючи, хто я такий, і в цьому останньому ми з ними були дуже подібні.

Можливо, його колись таки приберуть, цей пам'ятник, підженуть кран і просто демонтують, а на його місце поставлягь якунебудь алегоричну фігуру, котра буде в очах нащадків символізувати успішне завершення національновизвольних змагань. Мені, насправді, все одно, я ніколи не любив пам'ятники, тим більше пам'ятники політикам, політикам, як на мене, по голові треба давати, а не пам'ятники ставити, але за цим пам'ятником, за пам'ятником іллічу, в разі якщо невдячні нащадки таки приберуть його звідси, я все ж таки буду шкодувати. Надто багато позитиву в мене від нього залитилось. Скажімо, я часто домовляюсь тут про зустрічі, я люблю сидіти під іллічем і чекати, коли в мого малого закінчаться заняття, ми з моїм кузеном ганяємо тут на роверах, розлякуючи пенсіонерів, я тут жив, урешті-решт, під цим пам'ятником, цілих два тижні, і хоча жодної ностальгії в мене це не викликає, пам'ятника буде шкода.

В один із тих веселих днів, саме під пам'ятником іллічу, несподівано виник мій давній знайомий, досить дивний і не до кінця зрозумілий мені персонаж, з котрим у нас давні приятельські стосунки. Вірніше, що значить стосунки — вже два роки я був переконаний, що він помер, зник він ще раніше, проте спочатку про нього ще надходили скупі пунктирні відомості, потім зникли і вони, аж доки мені хтось не сказав, що він, виявляється, помер. He можу сказати, що мені його сильно бракувало, знайомий він був справді дивний, проте я шкодував за ще одним небіжчиком, він був непоганою людиною, ми з ним кілька разів сильно напивались, та й загалом — коли людина в тридцять років помирає, це завжди не дуже приємно, це позбавляє тебе впевненості. I ось він несподівно з'являється на тій площі, радісно вітається, заговорює, говорить про політику, ну, ясно — тієї осені всі збожеволіли і говорили виключно про політику, їм таки вдалося всіх нас використати на свою користь і примусити займатись їхньою політикою, ось і мій покійний, але від цього не менш життєрадісний, ніж два роки тому, знайомий, теж говорив про політику, говорив у принципі нецікаві мені речі, я це все змушений був слухати вже другий тиждень з ранку до ночі, а інколи і вночі.

Ми розмовляли з ним, і я вагався — сказати йому чи не сказати? Раптом він після цього посправжньому помре. А якщо не скажеш йому — хто знає, що з ним далі буде. До того ж — хто знає, що з ним насправді було за ці два роки. Можливо, він справді свого часу помер, але виявилось, що це не смертельно. I ось ми з ним про все поговорили, він побажав мені успіху, я йому сказав, щоб не вимахувався, і він пішов. Ей, зважився врешті я, почекай. Що таке? зупинився він. Знаєш, не хотів тобі казати... Ну? насторожився він. Тільки не ображайся — я думав, що ти помер. Ти що? не зрозумів він. Серйозно, кажу, мені хтось говорив, що ти помер, два роки тому. Та ні, почав виправдовуватись він, це якась помилка. Ну, я так і думав, кажу, довго жити будеш. He знаю, чи він мене зрозумів.

Дивно, як правило, мої знайомі вибувають зі списку живих. А тут зовсім навпаки — він, схоже, зміг намахати високу небесну канцелярію і якимось чином виписався з партійного списку померлих. Добрий знак.

Де він насправді був увесь цей час? Хтось же мені говорив про його смерть. He могло ж це з'явитись просто так, у нашому продуманому і закономірному житті нічого просто так не з'являється і не зникає, це ось і ілліч може підтвердити, з його діалектикою, то де він був? У моїй приватній шафці зі скелетами, ключ від якої я завжди ношу в кишені разом із ключем від велосипедного замка, лишається все менше місця, вірніше — туди приходять все нові й нові мешканці, вони ховаються в теплих задушливих сутінках від світла і свіжого повітря, і лише я пам'ятаю їх усіх по іменах, пам'ятаю їхні звички та біографії, пам'ятаю, як багато кожен із них важив у моєму житті і як мало я можу зробити для них тепер, коли вони перейшли до простору тіней, з тим, щоби залишитись у ньому назавжди.

Але, виявляється, не все так погано, виявляється, що навіть із цього безнадійного простору, простору тіней і простору пам'яті, можна вирватись назад, прорвавши фотошпалери, котрими нас хтось розділив. Можливо, якщо ти маєш достатньо бажання і драйву, ти можеш дозволити собі час від часу заходити в цю крижану похоронну тінь і повертатись із неї назад, в холодне пообіднє сонце східноєвропейської осені, можливо, не все так безнадійно, як видається більшості з нас — тих, хто насправді ніколи не ризикував, хто й похвалитись не має чим. Ось же йому, моєму знайомому, це вдалось, не знаю, щоправда, як, але будь ласка — ось він стояв тут щойно переді мною і говорив про політику. В мене навіть свідок є, скажи, ілліч.

3. Християнська сутність державної промисловості.

Наше місто навесні заростає гравою, небеса над ним густо і компактно заселяються птахами, по зимі вони повертаються з Єгипту й Палестини, влітають на пласкі дахи й під арки будинку державної промисловості, розганяють повітря над площами, зникають у круглих зелених деревах, сидять там, затамувавши подих, ховаючись один від одного. Приїжджаючи в цю пору до міста, можна побачити, як із будинків сходить весь холод зими, як шкіра архітектури висихає і починає оживати після довгої перерви, оскільки після зими міста завжди нагадують підлітків, котрі вічно не знають, що їм одягти — половина речей на них вже мала, решта давно вийшла з моди, миле сентиментальне видовище, пройде зовсім небагато часу, кілька теплих безлюдних місяців, мине літня безтурботність, і вулиці, мов річкові канали, знову наповняться сірою холодною водою зими, крижаним річищем новорічного неба, одним словом — нікому від цього краще не стане.

Центральну забудову нашого міста слід розглядати згори, з пташиного польоту, в цьому випадку очевидною стає функціональна підігнаність міської інфраструктури, її ужиткова складова. Той, хто у майбутньому стане будувати універсальні комуністичні мегаполіси, має приїхати до нашого міста і подивитись, як це робиться в принципі. Місто побутового футуризму і комунарської самоорганізації, колинебудь, коли жити тут стане зовсім неможливо, з історичного центру міста обов'язково зроблять музей під відкритим небом, якщо небо на той час і далі буде відкритим, якщо ж ні, то закриють його великим скляним куполом, саркофагом, будуть підводити до нього групи американських чи японських туристів і говоритимуть — ось воно, це середньовічне містосонце, червоносиня комуна, винищена чумою і фіговим комунальним господарством, перша і єдино канонічна столиця піднебесної україни, з населенням у два мільйони цехових робітників і студентів університету, найбільш розвинені галузі народного господарства — машинобудування, ракетна і оборонна промисловість, найбільш помітні пам'ятки культури — рови й оборонні мури, котрі оточують центральну частину міста, комуністичні вежі й таранні машини, з яких поети цього міста проголошували універсали, згідно з якими і дотепер функціонує наша щаслива цивілізація.

Особливу увагу слід звернути на будинок державної промисловості, побудований у формі головних святкових воріт валгали, через котрі мешканці цього міста мали звичку проганяти полонених генералів розбитих армій і проходити святковою ходою під час традиційних карнавалів першого та дев'ятого травня. Принцип цеховості, професійної підпорядкованості, за яким велась забудова головних кварталів міста в середині — наприкінці 20х років 20го знову ж таки столітгя, утверджує нас щоразу на думці про комуністичну домінанту наших міст як єдиновірну і таку, що не підлягає жодним сумнівам. Після цього екскурсоводи майбутнього мають детальніше зупинитись на історії середнювічного міста, з його частковим утіленням принципів комунізму і раннього християнства, котрі виявились„зокрема, в існуванні ремісницьких цехів і торгових союзів, і спробують провести паралелі з харківським конструктивізмом 20х років. I ось якщо їм це вдасться, якщо ці пригальмовані в своєму розвитку внаслідок всіх екологічних катастроф майбутнього американці і японці щось таки зрозуміють, небесна твердь опуститься на кілька ярдів і роздавить своім масивним пивним животом скляний саркофаг над нашим містом, і тисячі метеликів, котрі спали в своїх личинках по закинутих і розбомлених комунальних квартирах цього найкращого з міст, раптом вилетять із чорних обвуглених бійниць і розлетяться по молодих, щойно-збудованих мегаполісах старої-доброї європи, і так само старої, але вже куди менш доброї америки, розносячи на своїх невагомих крильцях благу вість і побутові інфекції.

Краєвид, у якому я живу довший час, так чи інакше відкладається на моїй сітчатці, я розумію, що бачу світ з урахуванням виступів і западин всієї цієї державної промисловості, саме по них визначаючи для себе перспективу в забудові населених пунктів, що трапляються на шляху. Інтимність цих химерних споруд довкола мене, ревниве, емоційне ставлення до нумерації на під'їздах чи до старих, вже нечинних вивісок — жовтим на чорному тлі — на прохідних, насправді не мають стосунку до географічної чи топографічної прив'язаності. Це, скоріше, прив'язаність до самого себе, залежність від себе, від власного досвіду, котрий не відпускає ні на крок, при^ мушуючи знову і знову повертатись на місця, в яких мені було невимовно добре чи невимовно погано. Лише на перший погляд здається, що все залежить від спогадів, від асоціацій і рефлексій, чорта з два — жодних асоціацій у мене не викликають ці страшні числа на стінах будинків, жодних рефлексій. Просто так сталось, що саме тут, на цих вулицях і площах, мені пощастило провести останні п'ятнадцять років свого життя, саме під арками всієї цієї державної промисловості я йшов о п'ятій ранку теплої червневої неділі, коли в цілому місті не спав я один, і саме тому, що я це пам'ятаю, я буду знову і знову повертатись на це місце, просто так — без жодної мети, без жодного задоволення. Хоча, можливо, саме це і є асоціації.

Повертаючись у свою чергу до подій минулої осені, я пам'ятаю одну чудесну засніжену ніч, яка для нас тільки починалась, попереду було кілька годин в оточенні міліції і п'яних звечора мудозвонів, себто наших політичних опонентів, назовімо їх так. Ми з товаришом Гелікоптером саме пробили траву і пішли курити за пам'ятник іллічу. У вечірньому Харкові саме тут і потрібно займатись такими речами, ми стояли в зимових сутінках, з неба сипався/святковий сніг, щойно оголосили про перемогу наших політичних, назовімо їх так, опонентів, але кого це насправді обходило, це лише збоку все аиглядало таким чином, що нібито ведеться боротьба політичних програм і стратегій, насправді ж навколо нас там товклася така купа відбитої прикольної публіки, яка просто прогорала крізь шкіру власним драйвом і адреналіном, що нам було реально насрати па рішення будь-якого цвк. найменше, що для нас вежило тієї миті, так це якесь там цвк, перед нами стояв держпром, червоний напіврозвалений держпром, за нами під святковим снігом стояв ілліч, нас, разом із нашим драпом, охороняли десятки зденервованих міліціонерів, про які рішення якого цвк взагалі можна було говорити?

Я дуже люблю ці будинки, їхній стилістичний різнобій, пустки між ними, такий краєвид легко вгадується і важко забувається, мені, наприклад, цілком зрозумілі дії старого фюрера, який сюди прилітав — якби у мене був літак, я б теж прилетів до якого-небудь такого східного прифронтового міста, сів би посеред центральної площі, зістрибнув би на землю, розім'яв би ноги, поспілкувався з місцевим населенням, там, запитав би про побутові проблеми, про побажання, про що іще може говорити старий божевільний фюрер із місцевим населенням, подякував би за гостинність, врештірешт, узяв би хлібсіль і знову здійнявся в небо над сірими непереможеними кварталами цього міста, розйобаного напередодні моєю армією.

Ліворуч темнів університет, лише на горішніх певерхах світилось кілька вікон, очевидно, на якихось кафедрах, заняття давно закінчились, за кілька годин студенти підуть на першу пару, можна постояти і дочекатись їх, загалом якщо довго стояти тут, на цьому місці, можна дочекатись чого завгодно, особливо в такому стані. Територія прострілювалась і просвічувалась свіжим снігом. Зима обіцяла бути довгою і виснажливою, як будь-яка зима. Життя обіцяло бути так само довгим і захоплюючим. Душі померлих наркомів дивились на нас із чорних харківських небес, сніг заважав їм роздивитись наші обличчя. Ображений ілліч повернувся до нас спиною.

4. Провітрені аудиторії.

Всю зиму 2002-го року Віденський університет страйкував. Щось їм не додали з міністерства освіти, і продвинуті студентські страйкоми вивели з аудиторій радісну повсталу масу. Я так і не зрозумів, про що там ішлося, здається, про зменшення пільг, про скорочення навчальних фондів, якісь чергові вияви побутового фашизму, одним словом. У нас на подібні речі ніхто не звертає уваги, наш студент лінивий і скептично налаштований, їхній — довірливий і соціально зайобаний. Мені не надто вірилось, що питання скорочення навчальних фондів може зібрати кількатисячний мітинг, я бачив різні мітинги, я бачив, як важко вони збирались і як легко розсотувались. Але виявилось — можна. Університет у ті дні нагадував вокзал у прифронтовій смузі, де-небудь на прикордонній території поміж Україною і Угорщиною, або Угорщиною і Хорватією, коридори були заповнені п'яними анархістами, обкуреними лесбійками, циганками на теплому вранішньому кумарі, голомозими викладачами, котрі перейшли на бік повсталого народу, албанськими прибиральницями, котрі намагалисьдати усьому цьому лад, і просто випадковими лібералами,котрим традиційно нічого робити. Навчатись ніхто не хотів. Натовпи снували коридорами, сиділи в кав'ярнях, пили каву з автоматів, курили гаш в телефонних кабінках, ділились піцою з поліцейськими і співали революційних пісень. Навіть не знаю, чи їм вдалось відстояти свої права, очевидно, все ж таки вдалось, бо на якусь мить університет заспокоївся і студенти повернулись до аудиторій. Але всього лише на якусь мить — почалася американська окупація Афганістану і вони знову вийшли на вулиці. Аудиторіями гуляв свіжий весняний протяг.

Університет є для цього ідеальним місцем. Кращого місця просто не знайдеш, з огляду на адміністративну схему і почуття студентського братства, саме тут і має відбуватись найбільш героїчна й відчайдушна боротьба за виживання. Я часто думаю про це, дивлячись на Харківський університет. Скільки їх там навчається? Тисяч десять? Чим вони там займаються, чому ніколи не вийдуть на вулицю і не скажуть, що саме вони думають про систему освіти, або просто про систему, або просто — що вони думають. Адже вони щось думають, не може ж бути, щоби вони там покірно конспектували п'ять років різну лажу про квантову механіку, згадуючи потім із любов'ю все життя теплі й затишні аудиторії, в яких вони п'ять років пережовували тягучу, помірно дозовану жуйку вищої освіти. Чому вони завжди мовчать? їх же там десять тисяч. Десять тисяч! Десять тисяч — це районний центр, десять тисяч — це армія Махна в хороші часи. Чому вони весь час дозволяли використовувати себе як гарматне м'ясо, виґаняти себе на мітинги і концерти, тримати себе в гуртожитках і лабораторіях, доки назовні, на вулиці, відбувались найцікавіші й найнебезпечніші в цьому житті речі, відбувалось, власне, саме життя.

Їх цьому ніхто не вчив, я розумію, але, зрештою, чому тут уч:ити? Річ нескладна: одного разу ректор виписує черговий драконячий указ, наприклад, указ про підвищення цін на харчування в університетській їдальні, або, скажімо, вводить талони на макарони, коротше, щось жахливе й антигуманне, він і робить це, власне, не з причин якихось особистих моральних недоліків, скоріше по інерції, одним словом президент нагинає міністра, міністр нагинає ректора, ректор вводить талони на макарони, так і зароджується диктатура. Зранку студенти приходять до їдальні і несподівано для себе стикаються з черговим виявом жахливої несправедливості — їхні улюблені макарони, єдина річ, яку вони могли собі тут дозволити і завдяки якій вони взагалі весь цей час тримались, виявляється, тепер за талонами! I тут (це найбільш відповідальний момент, увага) хтось, хтось цілком випадковий, не активіст і в жодному разі не представник національно-демократичних сил, говорить — послухайте, друзі! друзі, говорить він, послухайте, послухайте уважно — ви чуєте що-небудь? ні? правильно, я теж нічого не чую. А знаєте чому? Тому що жоден із нас нічого не говорить, ми просто стоїмо мовчки і навіть не заперечуємо, навіть не обурюємось, у той час, коли нас позбавляють найнеобхіднішого. Я маю на увазі макарони. Ми мовчимо і навіть не заперечуємо, коли нас використовують як, гарматне м'ясо, коли нас зачиняють у гуртожитках і лабораторіях, в той час коли там (він показує за двері їдальні) відбуваються справді цікаві й небезпечні речі, там (він знову показує) відбувається життя! А нам у цей час забивають голови якоюсь лажовою квантовою механікою! I ось тут, після слів про квантову механіку, всіх прориває. Всі починають кричати і вимагати справедливості, для початку актив, бойова група, так би мовити, повністю захоплює їдальню, на крики прибігає охорона, але туттаки отримує по голові. Скандуючи, натовп виносить на своїх плечах охоронців, ламає загорожу при вході (в нормальному університеті не повинно бути жодних загорож при вході!) і викидає охоронців під пам'ятник засновнику університету, почесному громадянину міста Харкова Каразіну Василю Назаровичу. Почесний громадянин Василь Назарович гидливо відступає вбік і обтрушує штанину.

Студенти забарикадовують центральний вхід і проводять у холі стихійний мітинг. Пари на нижніх трьох поверхах перериваються, на крики прибігаєдекан фізикоматематичного факультету, але його туттаки топлять у принесеному чані з макаронами. Криси встигають донести ректорові, ректор хапається за голову, потім за телефон, дзвонить кудись і просить підтримки. Після цього він викликає деканів, котрі ще залишились живими, і наказує за допомогою активістів, відмінників і завгоспа перекрити ліфти і сходи, починаючи від четвертого поверху. Університет повністю блоковано — з першого по третій поверхи займає страйком, з четвертого і вище сидить ректор, з активістами, відмінниками і завгоспом. До центрального входу під'їжджає беркут, знаходить побитих охоронців і пробує штурмом захопити хол. Страйком приносить з військової кафедри макет кулемета Дегтярьова і ставить його в холі, проти головного входу. Беркут залягає. Ректор погоджується йти на переговори. Страйком чекає внизу, але варто лише ректору спуститись з четвертого поверху на третій, як повстала маса захоплює четвертий поверх і швидко рухається вгору. Ректор стоїть в порожньому холі і нічого не розуміє. Снайпери тримають його, на всяк випадок, під прицілом. Бійці беркуту починають повільно рухатись вгору, знаходячи в коридорах пошматовані і перемазані макаронами портрети президента. На четвертому поверсі вхід перекрито. Беркут намагається використати черемху, але в корвдорах університету погана витяжка, оскільки ректор економив не лише на макаронах, і газом труяться самі беркутівці. Це дає страйкому можливість виграти якийсь час. Студенти захоплюють останні неторкані буфети на горішніх поверхах і вриваються до великої фізичної аудиторії, після цього вони відчиняють вікна і викидають униз портрети Лобачевського і, для ефекту, старі телевізори, котрі вже давно не працюють. Розбиваючись, телевізори вибухають, ніби підводні міни. Містом натомість повзуть чутки про нечувану за своєю зухвалістю і громадянською мужністю студентську акцію, близько шостої вечора, щойно після важкого десятигодинного робочого дня під університет стягуються ліві активісти з київського і московського районів, бачать під університетом побитих олоронців і потруєних беркутівців і починають між собою брататись. Урешті-решт, побитим охоронцям у цій ситуації не лишається нічого іншого, як теж гочати з усіма брататись. Деморалізований і позбавлений останньої підтримки ректор йде на поступки ; підгїисує ряд указів і декретів, крім усього іншого — декрет про власне звільнення. Студентам пропонують спуститись униз, але вони не поспішають, влаштовуючи у приміщенні великої фізичної аудиторії цілодобову трансову паті на честь загальної перемоги.

На вахті завжди стоїть охорона. До університету мене зазвичай не пускають, приймаючи, очевидно, за збоченця. Навіть не знаю, що сказати.

5. Шева показує капіталізму фак.

Чим харківський Шева відрізняється від решти Шев, густо встановлених по містах і селах України? Харківський Шева позитивно вирізняється грамотно підібраним соціальним контекстом. На відміну, скажімо, від понурого київського, в якого перед очима маячить червона стіна університету, чи від кислотного львівського з риб'ячим хвостом, наш Шева настільки природно обліплений різними декласованими елементами, що відразу розумієш весь той концепт, котрий скульптори вкладали в потужний торс Тараса Григоровича — якщо вже говорити про Шевченка як про поета-демократа, поета-революціонера, то й тло в такому випадку має бути відповідним. Себто революційним. А яке революційне тло може створювати риб'ячий хвіст? Жодного, якщо не йдеться, звісно, про сексуальну революцію. Натомість, якщо йдеться про революцію соціальну, то до нейтральної в будь-якому разі постаті поета, як це не дивно, найбільш пасують саме такі дивні й недоречні на перший погляд персонажі, всі ці червоноармійці й комсомолки, котрі зусібіч обступили його і від котрих він відштовхується, різко повертаючи свій накачаний революційний тулуб і роблячи досить-таки прозорий жест рукою — таке враження, що зараз він гордо викине вперед руку з міцно стиснутим кулаком і вдарить ребром долоні по рукаву — ось вам, тримайте, за всіх червоноармійців і комсомолок цього великого міста, отримуйте мій персональний заповіт, мій палкий непереможний фак, а все інше вам скажуть мої друзі, все, звертається він до червоноармійця з бомбою, я закінчив, можеш кидати. Ти ніколи не можеш передбачити, хто опиниться поруч із тобою у відповідальний момент, яка публіка зреагує на твої римовані заклики до повалення режиму. Червоноармійці і комсомолки виглядають навколо нього природно, у всякому разі, ти не питаєшся, з якого тому повного зібрання творів вони туди видряпались, там їм і місце — декласованим і агресивним. Бо кого їм ще й підтримувати, як не Шеву, самі подумайте.

Свого часу, в далекому 1919му році місто захопили анархісти, на якийсь час, доки не прийшли червоні. Переказують, нібито вони поставили в готелі Асторія гармату і почали екзальтовано бомбити навколишні квартали. I ось історія з цією самою гарматою видається мені значно привабливішою, ніж усі пацифістські хороводи навколо пам'ятника іллічу. Якщо вже назвався революціонером, ну, то давай — викочуй свою гармату і пуляй, навіть якщо особливо немає по кому, все одно — головне, що ти перестаєш бавитись і починаєш робити речі, за які потім справді доведеться відповідати.

Вуличні акції у будь-якому разі приваблюють публіку неврівноважену, яка виповзає на звуки революційних барабанів, на запах адреналіну і перетворює будь-яку пафосну, сплановану в штабах забаву на суцільний цирк, на строкату ходу ряжених, на гітпарад вуличної неврівноваженості, хто буде стріляти по демонстрації, котра складається з блазнів і юродивих — яскравих і фарбованих. Ясна річ, що їх у натовпі лише одиниді, але це найбільш яскраві одиниці, саме вони й задають настрій усьому, що відбувається. Прикметно, що першими вони й зникають. До речі, ось теж цікава тема — як на їхній розбитій, ніби старі магнітофони, психіці відбиваються революційні події, чи вони їх змінюють, і якщо змінюють — то в який бік?

Дивні й неспокійні люди приїжджали до міста звідусіль, ходили вулицями, видно було, що звичайне, цивільне життя не для них, що воно їх пригнічує і позбавляє енергії, їм чим більше побутової істерії, тим зручніше, це був їхній час, вони на нього чекали все своє життя. Лишалось тільки за них порадіти.

Він з'явився сонячного ранку, вийшов звідкись з-поза будівлі готелю і, широко посміхаючись, попрямував просто до нас. Помітно його було здалеку, він був схожий на панка, якого довго лікували, причому стаціонарно, а те, що мав на собі рясу, лиііїе підкреслювало його панківську натуру, у всякому разі, священика він не нагадував зовсім, можливо, через вираз обличчя. 3 обличчям йому не пощастило — він сильно косив, до того ж один вус мав повністю білий. Такий собі панк-альбінос у попівській рясі. Навколо нього відразу ж почали збиратись люди, навіть у цій ситуації, коли вже нікого не можна було здивувати зовнішнім виглядом, він викликав жваве зацікавлення у харків'ян і гостей міста. Ти звідки? запитав я його. 3 Росії, відповів він, і посміхнувся. Ага, кажу, московський патріархат? Та яка різниця, відповів він, я сам по собі. Ну, ясно кажу, тільки без агітації тут. I він залишився.

Почувався він упевнено і спокійно, збирав навколо себе скінгедів і толкієністів, бомжів і провокаторів і проповідував їм, як Йона рибам. Бомжі і провокатори слухали його, заворожено дихаючи зябрами. Ходив він у супроводі кількох найбільш фанатичних толкієністів. По-моєму, вони його чимось накачували, у всякому разі настрій у них у всіх був піднесений. Агітацією він справді не займався, нипаючи в синіх міських сутінках і покручуючи свій білий вус.

Несподівано він зник. Я довго допитувався в його послідовників, де це, мовляв, ваш гуру, чому більше не проповідує птахам і рибам, але вони лише ніяково посміхались і відводили очі. Врешті хтось із них розколовся. Історія виявилася скоріше трагічною, ніж повчальною. Виявляється, одного разу, просто посеред чергового сеансу по заготівлі юних, не до кінця зіпсутих душ, старий альбінос несподівано відчув потребу, я б ії назвав великою в прямому сенсі цього слова. Був немісцевий, тому навіть не уявляв, де цю потребу можна справити. Думки пастви розійшлись — одні пропонували вести гуру до платного туалету за відділенням міліції, інші казали, що це відділення ще треба буде проминути, тому краще не ризикувати і йти в палац піонерів. Порадившись, громада рушила. Але виявилось, що палац піонерів у ці тривожні дні оголосив себе територією миру і нікого з майдану не пускав. Гуру занервував, паства кінцево розкололась, того, хто перший запропонував іти в палац піонерів, було посоромлено і вигнано. Гуру спробував закликати до совісті своїх адептів, ті, починаючи злоститись, ще раз порадились і повели його в готель харків, де на четвертому поверсі, в кінці коридора є безкоштовні кабіни, але про це треба знати. Вони про це знали. Але вони не знали того, що саме з першої до другої пополудні кабіни ці зачинені на санітарні роботи. Гуру мужньо тримався, як і належиться порядному пастиреві. Очевидно, це був просто не його день. Зденервовані адепти перешикувались по новій і вирішили пробиватисьтаки за відділення міліції, не лишати ж гуру в такому схані, думали вони, не лишати, не лишати — подумки погоджувався з ними гуру. Вони пішли до ліфта. Довго на нього чекали. Довго в нього впихались. Врешті хтось натиснув на потрібну кнопку, і ліфт рушив.

Гуру дотримався до другого поверху. В той момент, коли ліфт проминув другий поверх і хвилина полегшення невблаганно наближалась, сила духу відступила від нього, і він зазнав чи не найбільшого морального фіаско в своему житті. Я вже не говорю про фіаско фізіологічне. Коли ліфт доїхав до першого поверху, послідовників у нього вже не було. Ліфтом після того, до речі, довго ніхто не користався.

Себто, я ж говорив — що історія ця скоріше трагічна, ніж повчальна. Бо що можна винести з таких історій? Що з них виносять самі головні герої? Хвиля спадає, кола розходяться, герої вуличного руху западають в свої криївки, чекаючи наступної нагоди виплеснути з себе жовч і святковий революційний намул, гуру-альбінос повернувся куди-небудь в північні лісові монастирі й довгими зимовими вечорами переповідає скептично налаштованим братам про дивне південне місто, де святковим майданом за ним ходила строката юрба юних адептів, де ліфти в готелях повільні, як смерть на хресті, де просто посеред міста стоїть суворий зібраний Шева і показус світовому капіталізму жорсткий пролетарський фак.

6. Роллінг стоунз для бідних.

Я знаю про вініл усе. 3 нарізаними на ньому треками, запакований у кohверти, неторканий, ніби засніжене поле, повне чорного терпкого снігу, вініл пахне вогнем і залізом, синтетикою і хімією, коли виймаєш диск, спочатку із зовнішнього картонного конверта, потім із внутрішнього, обережно береш його і дивишся проти світла, видно, як пил сідає на його крихку поверхнвд, як сонце перебігає тонкими западинами, так мовби атлети біжать по колу вздовж чотирьох бігових доріжок стадіону, які не мають ні початку, ні, відповідно, кінця. Нагріваючись, вініл деформується і втрачає свою пружність, будь-який гострий предмет лишає на ньому глибокі сліди, ніби на вершковому маслі, він б'ється, мов посуд, розсипаний на кухні ресторану. Потрапляючи у вогонь, вініл тягнеться і виїдає все живе, наче розлита з танкерів нафта, з нього йде чорний густий дим, він пахне хімічним розпадом. Смерть вінілу жорстока, життя вінілу легке.

Підлітком я проводив тут цілі години, магазин грамплатівок, розташований у підвалах щойно збудованого театру опери та балету, був тим місцем, де я радо погодився б померти — просто посеред дисків, які я не міг із фінансових причин собі купити.

Якоюсь мірою це позначилось на моєму подальшому ставленні до опери, з балетом включно. Всі мої зацікавлення в цьому напрямку обмежувались довколишніми підвалами, заповненими тисячами нових платівок, і який після цього міг бути балет. Мені здавалося, що я знаю про вініл усе, хоча я не знав нічого — моє знання підмінялося моєю любов'ю, моєю запеклістю, a цього, як виявилось, надовго не вистачає.

Але ось в моєму даун-тауні випадкових будівель немає, хтось їх підбирав старанно й ретельно, так щоби з кожною із цих споруд було пов'язано безліч історій і випадків, і спробуй тепер вилучити звідси бодай один із об'єктів — загальна картина розсиплеться, діри будуть сяяти в повітрі, розпорошуючи навколо порожнечу. 3 дня на день бачити ті самі будинки, заходити до них, довго ними блукати, вивчаючи поступово їхнє начиння, звикаючи до висоти і темряви коридорів, до важкого скрипу вхідних дверей, до віконниць і розеток у стінах, до лав у коридорах і килимів на сходах — мій даун-таун важить для мене значно більше, ніж можна припустити, я знаю про ці будинки все, у всякому разі — все, що мені потрібно.

Скажімо, опера, обліплена кав'ярнями і магазинами, кінотеатром і касами, з майданчиком, на якому скейт-бордери стоять на своїх дошках, ніби олов'яні солдатики на підставках, а старі торчки продають самопальні касети; спогади, які викликає в мене onepa, особливо сумні й ліричні, ясна річ, що це не стосується музики, при чому тут музика, мова йде про речі інтимніші. Скажімо, мої друзі. Серед моїх друзів традиційно не було любителів балету, думаю, навіть не варто пояснювати чому. Балет вони не дивились навіть по телевізору, по-перше, тому що по телевізору балет, як правило, не показують, а подруге — звідки у них телевізор. Справа зрозуміла^ коментарі тут зайві. Але навіть при цій нелюбові, нелюбові, слід завважити, якщо й не принциповій, то у всякому разі послідовній, мала місце одна історія, котра безпосередньо стосувалась балету. Одного разу, році так в 92-му, максимум — 93-му, тепер навіть не пригадаю, ми з друзями мали відбути колективний похід на балет. В рамках, здається, місячника естетичного виховання, чи чогось такого. Буфетом справа обмежитись не могла — на вході був фейс-контроль, до нас, враховуючи рівень нашого естетичного виховання, увага була особлива.

Потрібно було йти. Але, очевидно, з причини внутрішнього спротиву, похід видавався нам недоречним. До балету ми були не готові. Ми сиділи в пивбарі на проспекті Свободи (з наголосом на першому складі, так-так, саме з наголосом на першому складі — до свободи як філософського поняття це не мало жодного стосунку, мова йшла про чехословацького генерала, по-моєму генерала, у будь-якому разі справи це не стосується) і вагались — нас позбавляли вибору, ніхто не питав нас про наше ставлення до місячника естетичного виховання, і цілком даремно, тому що до чого ми мали чітке й принципове ставлення — так це саме до місячника естетичного виховання, але нас затисли в кутку і тримали під прицілом, у віці 18ти років особливо образливо відчувати себе щуром, якого придавили до стінки, погодьтесь. Тим більше, коли ти третю годину поспіль сидиш у пивбарі на проспекті Свободи, і хай це не має жодного відношення до свободи як філософської категорії, все одно образливо. Лишалось півгодини. Конформізм укотре переміг,"ми вирішили їхати. Але це так просто сказати — вирішили їхати. He так вже й легко було в нашому стані зібратись, вийти з пивбару і впіймати таксівку, не так вже й просто було нам у тому розпачливому стані домовитись із водієм, більше того — не так вже й просто було взагалі пояснити йому, куди ми їдемо.

Але деталі зникли в підвалинах пам'яті, а суть лишилась на поверхні — ми доїхали, запізнившись усього на десять хвилин, справи наші йшли все краще. Але марно, марно думати, що будь-який, навіть найменший вияв твоєї продажності минеться даром і не буде тобі зарахований арбітрами матчу! Тільки не в цьому житті. Бо в цьому житті платити потрібно за все, а особливо за конформізм. Бо в цьому житті поміж балетом і свободою завжди потрібно вибирати свободу, навіть якщо це чехословацький генерал.

До залу нас не впустили, передусім через нашого друга Ігорька. Ми всі виглядали не найкращим чином, але нам готові були це пробачити, хоча б із огляду на місячник естетичного виховання вони могли закрити очі на наші заригані джинси і залиті пивом кросівки. Але наш друг Ігорьок, той, котрого ми збирались везти в багажнику таксівки, той, котрого ми забули в таксівці з першого разу, той, зрештою, котрий ішов попереду всіх — у довгому шкіряному плащі, під яким була лише стара біла майка, одягнена навиворіт — цей бар'єр йому не дався. Ще якби майка його, ця його старадобра біла майка, не була одягнена навиворіт, або не цей його дурацький плащ, який він не хотів лишати в гардеробі, оскільки боявся, що його вкрадуть, нам би могли все пробачити і пропустити на балет, рятуючи в такий спосіб смертельно безнадійну ситуацію з нашим естетичним вихованням, якби ж то було так. Але все було проти нас — майка була одягнена навиворіт, плащ скидати наш друг категорично відмовився, нас викинули, навіть не перевіривши квитки. Приреченоми йшли на вихід. Шо, мальчики, уже? щиро здивувались тьоТки в гардеробі. I тут він, наш друг, легким рухом заправив свою майку в джинси, защіпнув плащ на верхній ґудзик, і недбало так кинув — «He мій стиль».

Думаю, тьотки після цього мали повіситись на фанерних декораціях.

Чомусь саме минулого року доводилось бачити всі ці будинки в незвичних ракурсах, особливо близько підходити до них, продиратись всередину, розглядати впритул фарбу на стінах; ніколи до того я не проводив біля них стільки часу, ніколи до того вони не були такими темними й порожніми. Навіть опера була темною й порожньою, тут не продавали більше касет із ролінгами, не було жодного вінілу, все це залишилось десь там — в 92—93му, тут було цілком інакше життя, не менш цікаве, до речі, ніж те, попереднє, але все одно інакше. У всякому разі, зима в ньому була холодною, а повітря — розрідженим.

Ми йшли в цьому повітрі, вночі, чоловік 30—40 і заліплювали майданчик перед оперою агітацією, ми ліпили її куди лишень могли, перегукуючись у темряві. Раптом попереду з'явилась міліція і рушилана нас. Намагаючись триматись разом, ми почали задкувати, вони йшли за нами, витримуючи дистанцію і зриваючи все, що ми перед цим наліпили. Це була навіть не дистанція, це була фора, ті 50 метрів, котрі ти завжди намагаєшся тримати про запас. У нас вони були, у них — ні. їм, я думаю, було гірше.

7. Вологе тіло влади.

Заходиш із бокової вулички, минаєш кпп, на вахті менту говориш, скажімо, що ти кур'єр, тільки не наркокур'єр, що ти кур'єр і приніс кореспонденцію, або що ти приніс піцу, або вигадуєш щось більш ризиковане, скажімо, що ти в комітет по роботі з релігійними фомадами, їм як правило все одно, питаються вони скоріше для порядку, хоча який тут порядок, далі викликаєш ліфт, спокійно, головне спокійно і без паніки чекаєш, доки за тобою автоматично зачиняться двері і все — маєш зовсім небагато часу, аби визначитись із кінцевою зупинкою, маєш всього кілька хвилин, аби зорієнтуватись у цих глухих коридорах і в нумерації кабінетів.

Принаймні найближчі півгодини ніхто шукати тебе не буде, якщо ти, звісно, сам себе не попалиш, не відкриєшся раніше, аніж треба, тоді все буде гаразд. Коридорами влади ходять, як правило, люди впевнені в собі, їх загартовує ця необхідність щоденного проходження пафосними коридорами, застеленими дешевими килимами, вони собі думають — як всетаки здорово все склалось, як правильно: влада, про котру пишуть в газетах і показують по тіві, влада, за котру боряться і помирають, лежить в цей самйй час в сусідніх кабінетах, ось за цими дверима, які я, один із небагатьох, можу легко відчинити. Коридори влади викликають у відвідувачів нездорове почуття запопадливості, це ми з друзями пролазили в місцевий буфет, маючи по сімнадцять років і називак)чись кур'єрами, проповзали в тоді ще доволі пристойну постпартійну, головне дешеву, їдальню, длябільшості ж відвідувачів ці коридори наповнені сакральним духом адміністративного підпорядкування та бюджетної залежності.

Бюджет, ніби грибок, роз'їдає шкіру між пальцями громадян, примушує їх нервувати і плакатись клеркам, які в цей час незворушно дивляться відвідувачам в очі, ховаючи руки під стіл. Всі вони пов'язані, всі вони тримаються один за одного, їм потрібна ця гра у владну вертикаль, із її бюджетним наповненням і комунальними службами — відвідувачам потрібне відчуття системи, відчутгя пальців на своєму горлі, їм завжди зручніше випорожнюватись у громадських туалетах у чиїйсь присутності, у них від цього краще працює шлунок; клеркам натомість необхідне щоденне підживлення шлунковими соками електорату, підключення до його нервової системи, клерки, мов польові гризуни, риють свої кілометрові нори на сонячних угідцях матеріального забезпечення та соціальних гарантій, подивись уважно — за твоєю спиною завжди стоїть клерк і лише чекає зручної миті, аби залізти до тебе в кишеню і витягти звідти всі мідяки, всі фісташки й ключі від поштової скриньки, всі презервативи і візитні карточки твоїх дилерів, все, що ти тягаєш місяцями в безрозмірних і безборонних кишенях свого пальта, клеркові підійде будьщо, його щуряча натура потребує не стільки матеріальної компенсації за своє цілодобове полювання на твої кишені, скільки простої моральної сатисфакції, клеркові потрібно витрусити з тебе твоє внутрішнє життя, мов кишки із риби, витрусити і напхати всередину, ніби лисхя капусти, повістки і формуляри, бюлетені і довідки, пресрелізи й телефонні рахунки, аби ти спробував усе це перетруїти і не зміг, здохнувши у коридорах влади від завороту кишок.

Часто вони виходять із одного й того самого під'їзду, о восьмій ранку, вони живуть зовсім поруч, вся ця дистанційованість влади від населення, вона ілюзорна, вона зникає, щойно закінчується восьмигодинний робочий день клерка і щойно відвідувач виходить знову на свіже повітря, тут вони у рівних умовах, і не мають потреби грати в ці дитячі ігри, життя жорстоке до клерків, воно б'є ними по стінах будинків, як бамбуковими палицями, і притискає нігтем до паркету, до відвідувачів воно теж, до речі, не надто лояльне, з відвідувачами у нього стосунки, можливо, ще гірші — відвідувачі не мають захисту від життя ніде, навіть у коридорах влади, більше того — тут вони захисту від нього навіть не шукають, обмежуючись традиційно питаннями матеріального забезпечення та соціальних гарантій.

Часто, проходячи вздовж цього будинку, я собі думаю — цікаво, я зараз іду вздовж коридорів влади, коридори ці тягнуться саме із заходу на схід, на кожному поверсі, з правого крила будинку до лівого, і в той самий час коли я йду вулицею, роблячи ще одну спробу дістатись додому, хтось зовсім поруч зі мною, на відстані якихось сорокап'ятдесяти метрів, йде, можна сказати, паралельно мені, коридорами влади, роблячи кар'єру і намагаючись дістатись кінця.свого коридора. Хоча, подумати б, що його там чекає, в кінці коридора — глухий кут, порожня кімната, оброблена хлоркою, білі клінічні кабінетй, в яких сидять рано постарілі, затравлені життям клерки і з тихим відчаєм дивляться за вікна, на осліплені ранковим сонцем вулиці й площі, до котрих вони на справді не мають жодного відношення. Ще я думаю, що, ось, хоча ми з ними йдемо в одному напрямку, себто з заходу на схід, і навіть приблизно з тією самою швидкістю, але в наскільки різних і неподібних місцях ми врешті-решт опинимось.

Але як ти використаєш свої півгодини? Давай, часу лишилось не так вже й багато, шкодуватимеш потім, спробуй хоча б цього разу використати свою перевагу в тридцять хвилин, ти ж до цього давно готувався, все, пішов — проходиш довгим коридором п'ятого поверху, збігаєш на четвертий, оминаєш на сходах двох секретарок, котрі курять міцні мальборо, і виходиш на початок довгого, безкінечного коридора, все — це має бути десь тут, уважно слідкуй, не пропусти потрібних дверей, повільно йди і прислухайся, за одними з них зараз обов'язково почуєш це важке задушливе дихання, тяжкий стукіт великого червоного серця, зарослого жиром і зіпсованого розчинною кавою, ти не зможеш не впізнати цю затяжну безкінечну аритмію, котра пробивається щодня з екранів твого тіві чи з рекламних роликів на ефемках, цей судомний сердечний різнобій відомий тобі, як нікому іншому — саме він лунає на порожміх перонах зимової нічної підземки, саме він збиває тебе з ритму о шостій ранку, за його смертельними паузами визначають час продавці магазинів і регулювальники на перехрестях, стукіт цього серця ні з чим не сплутаєш, це воно, це потрібна тобі кімната. Саме під цими дверима і потрібно лишити свою бомбу.

Зупинившись на площі, годуючи голубів із руки, питаючись у когось про час, слідкуєш за літаком, котрий пролітає в бік кордону, лишаючи широкі білі смуги, і, напружившись, навіть тут уловлюєш його дихання, відчуваєш, як воно важко перевертається з боку на бік, відриваючи від підлоги смертельну вагу своєї плоті, лишаючи на підлозі вогкі сліди, важко переводить подих і знову завмирає на довгий час, намагаючись вирівняти дихання, згойдуючи застояне повітря кімнати і незадоволено рухаючи довгими слизькими щупальцями.

За кілька хвилин дихання заспокоюється, щупальці завмирають, потові залози відкриваються і воно далі лежить посеред порожньої кімнати, в той час як ти стоїш і здалеку дивишся на вікна адміністративного будинку, з котрого вийшов півгодини тому. Будинок масивно тягнеться із заходу на схід, рівні холодні ряди його вікон зблискують на сонці, зовсім мало відкритих кватирок, таке враження, що вони бояться протягів, тому сидять із щільно заліпленими і заклеєними папером вікнами, ці кілька сотень клерків, усі вісім годин свого робочого дня, страждаючи від алергії і задухи, сидять у своїх порожніх вибілених кабінетах, тамуючи подих і уважно дослухаючись до дихання на четвертому поверсі, до аритмічного перебою масивного нездорового серця, відслідковуючи для себе, як там, у зачиненому кабінеті важко перевертається з боку на бік накачане жиром і хворою коричневою кров'ю, зачинене тут до кінця свого віку повільне вологе тіло влади, і серце його під кінець робочого дня працює більш злагоджено й монотонно, в той час як з іншого боку дверей, так само злагоджено й монотонно, б'ється встановлений тобою на шосту вечора часовий механізм.

8. Залишаючи назавжди палац піонерів,

Залишаючи назавжди палац піонерів, виходячи в жирний вечірній сніг із його залів та кімнат і навіть не розраховуючи повернутись сюди, принаймні в найближчі півроку, я собі думаю про дивне сполучення, химерну спайку понять — палац піонерів, знак, листівка з минулого, з колективного дитинства цієї країни, з її колективної пам'яті. Нова естетика не може до кінця збити літери на фронтонах, прибрати скульптури, поставлені на дахах мого міста, вона не може витравити написи і вивіски, як кислотою витравлюють наколки, їй не стає духу, не вистачає вміння, a головне — їй немає чим замінити виважений візуальний ряд, котрим користувалась колишня країна в своєму просуванні вперед, в жовті порожні піски забуття Дивні руїни лишились після всього, будинки з привидами повішених, маршрути для колективних занять секстуризмом, усі ці палаци культури, палаци одружень, палаци піонерів, недоречний мажорний дух юної соціалістичної моделі, котра, ніби нова парова машина, розірвалась від власного адреналіну, залишивши на пам'ять окремі деталі, на яких запеклась малинова кров дослідників.

Чим можна замінити палаци культури і палаци піонерів? Адже зрозуміло, що мова йде не про палаци як такі, навіть не про їхню функцію йде мова, мова йде про тисячі підлітків, котрі мають при собі щось більше, ніж просто паспортні дані, кожен із них має щось значно важливіше для себе, наприклад біографію. Хто наважиться позбавити їх усіх біографій?

I що він запропонує натомість?

Виростаючи, ти відкриваєш для себе необхідну тобі кількість речей і понять, предметів, будівель і цілих архітектурних ансамблів, вони постають перед тобою раптово і лишаються в твоїй свідомості надовго, якщо не сказати назавжди. Це так лише мовиться — палац піонерів, насправді за цим стоїть рубане м'ясо часу, його вивернуті кишки, на яких він повісився. Спробуй, згадай все до найменшої хвилини — лише почнеш, за тобою відразу потягнуться, ніби дим за підбитим винищувачем, теплі стебла твого дитинства, стиглі плоди твого вростання в життя, твого проходження крізь нього, твоєї в ньому загубленості.

Палаци культури, котрі утримували профспілки оборонних підприємств, актові зали з поганим освітленням і важкими лаштунками, котрі весь час заїдали і не відкривались, евакуаційні виходи за сценою, кімнатки, набиті самопальною, часто краденою апаратурою, репетиційні майданчики, кузні Кадрів, так би мовити — скільки по Харкову роздидано таких будівель, я з дитинства тягався по усіх цих палат цах, я й тепер люблю туди заходити, щоправда, там уже майже не лишилось божевільних мешканців; піонерів-героїв, котрі захоплювали осередки культури, і тримались в них до останнього, не дозволяючи викинути себе на вулицю.

Такий палац культури стоїть напроти універмагу. До нього завжди важко було добиратись, хіба що трамваєм. Раніше, в іншому житті, я часто ходив сюди на різні концерти, добираючись із кількома пересадками й сотнями однодумців, ми пхались через ціле місто, аби бути разом, триматися одне одного, радісне божевільне відчутгя ліктя, навіть якицо цей лікоть б'є тебе по нирках. Ми доїжджали до місця, трамваї зупинялись, ніби серця, палац культури стояв у тихих осінніх сутінках, в коридорах пахло гашишом і туалетом. Такі концерти варто було побачити, тим більше, що слухати їх було все одно неможливо.

I ось минає десять років, як скінчились усі самопальні концерти, як сюди провели нормальне метро, після чого сюди більше ніхто не приїжджає, і я випадково знову потрапив до цього палацу культури, дивна ситуація — мені потрібно було саме провести концерт, і все було б добре, за винятком невеличкої деталі — не було залу. Я не буду говорити зараз про опозиційні акції, про переляканих директорів, про йобнуте суспільство, котре боїться саме себе, оскільки, ну, що тут говорити, ви і так все знаєте, але проблема ускладнювалась тим, що концерт мав відбутись о сьомій вечора сьогодні, принаймні так було написано в афішах. О дванадцятій дня залу ще не було.

I тут я згадав про старийдобрий палац культури, як же так, подумав я, там ще за совка відбувались фантастичні за своєю асоціальністю речі, там ще в ті далекі часи, коли велика машина лише почала робити перші збої, панк переміг кінцево і незворотньо, не може бути, аби мене в цей зал не пустили тепер, саме вони зобов'язані це зробити, хоча би з огляду на наше спільне минуле. Я поїхав туди, нам було що висунути одне одному в якості звинувачень, скільки разів мене виставляли з цього залу охоронці, одного разу мене ледь не прибили тут за те, що я нібито кинув у переповпений зал запалену петарду, і хоч скільки я не говорив, що це не я, мене все одно ледь не прибили; скільки разів мене скидали зі сцени разом із музикантами, за яких я встигав схопитись, одним словом — якщо я й міг десь знайти порозуміння, то саме тут. Я зайшов усередину — перший поверх займав салон меблів, крім цього був кабак, ще якісь салони й магазини, збоку знаходився занюханий секондгенд. Гашишом більше не пахло, залишився лише запах туалету, дух совкової параші, який не зник звідси разом із рокнролом, в'ївся у стіни, в'ївся в секондгенд. Я розвернувся і поїхав назад.

Подібна історія трапилась і з палацом піонерів. На початку 90х тут репетирували друзі нашого спільного знайомого Німця. Німець тусувався відразу по кількох фронтах, поєднуючи на своєму життєвому шляху такі, здавалося б, несумісні речі, як пангерманізм (ну, це можна було списати хоча б на його поганяло) і українське народне поганство (а ось це вже ні на що списати не можна було, молодість, молодість, дорогі брати і сестри, що тут скажеш), і його друзі з палацу піонерів якимось дивним чином теж намагались у своїй творчості ці речі поєднати. Німець про них багато й захоплено розповідав, проте знайомити боявся, він мав гіркий досвід і чітко знав собі таку річ — якщо не хочеш втратити друга, ні з ким його не знайом. 3 бабами в нього була та сама ситуація, себто ситуація в нього була, а баб якраз не дуже.

Я добре запам'ятав із тих часів його захоплені розповіді про палац піонерів, як про таку собі гавань, до якої спливаються натомлені життєвими бурями українські народні погани, де на них завжди чекає тепла родинна зустріч — спирт в залізних кружках, на вибір різна фармацевтика, драп, тьолки і міньєт у жіночому туалеті, ну, як зазвичай і водиться серед поган, я підозрював, що десь воно не все так, як він розповідає, але що мені було до того — в якийсь момент нам довелось разом із Німцем переживати безкінечну затяжну осінь, ми спали в партійному офісі однієї правої партії, в колишній душовій кімнаті, місця там було саме стільки, аби двоє брудних тінейджерів, не скидаючи, ясна річ, одягу, могли розміститись спина до спини, лікоть до ліктя — на пакунках із фашистською літературою, поклавши в голови власні светри, викинувши в коридор власні черевики, тому що, по-перше, не було місця, а подруге — повітря, ми спали в душовій кімнаті, з вирваними зі стіни кранами, з сірими кахляними стінами, гріючи своїми тілами вогкі пачки газет, з надрукованими в них героями вермахту. Герої були холодними, фашизм не сподобався мені відразу.

Палац піонерів знаходився зовсім поруч, як жорстоке заперечення усіх наших дитячих наївних уявлень про світ — саме тоді, саме тієї осені я почав нарешті розуміти, що ніхто, ніхто й ніколи, ніде і ні за яких обставин на мене не чекає, немає жодної гавані, будь я хоч тричі поганином, будь я героєм вермахту, ніхто не готує мені теплу постіль, ніхто не дивиться у вікно, шукаючи у вуличній темряві мій силует, мені просто немає куди йти, єдине, що я направду можу вчинити — це лишитись, лишитись раз і назавжди там, де я є, там, де мені було так погано, там, урешті, де я вижив, не давши собі здохнути на жорстоких, вогких і чорних від фарби пачках із газетами, котрі пахли нічними страхами і типографським свинцем.

9. Станція метро смерть.

Знаєш, що це? запитав він, показуючи на шов у стіні.

Що? Це аварійні двері, на випадок бомбардувань.

Ти знаєш, що наші станції метро розраховані на бомбардування?

Ну, здогадуюсь. I не просто на бомбардування, додав він, уразі атомного бомбардування тут теж можна буде пересидіти.

Ну, це навряд чи, засумнівався я.

Можна, впевнено сказав він, всі спустяться до підземки, зачинять за собою оці ось свинцеві двері і сидітимуть тут до кращих часів.

Довго сидіти доведеться, сказав я.

Але, в принципі, погодився він, це лишає хоча б якусь надію.

Неважко здогадатись, що наші міста приховують у своїх утробах, на своїх тілах безліч додаткових при ладів і важелів, придивившись уважно до знайомої архітектури, ти з подивом починаєш розрізняти невідомі тобі раніше підземні переходи в неочікуваних місцях і пожежні драбини, котрі виводять на артилерійські майданчики. Місто змушене вміти оборонятись, навіть за мирних обставин воно повинне боротись за власне життя, що вже говорити про атомні бомбардування. Ці несподівані знання про таємні механізми в міських комунікаціях позбавляють надовго спокою і усталених поглядів на давно знайомі речі. Підземка, довга харківська підземка, в котрій так добре грітись у грудні, вже не видається безпечною та безтурботною, раптово на стінах її станцій проступають жахливі хірургічні шви, за якими ховаються аварійні двері, за якими чекають свого часу бестії в коридорах, інфіковані тварини й земляні птахи, котрі давно вже не вміють літати та й не мають де, якщо вже на те пішло.

Нізащо не спущусь до підземки у випадку боійбардування, вже наперед знаю, чим це закінчиться, нічого хорошого тут чекати не слід, варто згадати хоча б берлінську підземку 45го, дбайливо затоплену вкінець розваленим режимом. Надмірна, нікому не потрібна фактурність подібних сцен, про що вони думали, запускаючи воду до тунелів із вагонами? Одна річ, коли армія гине на лінії фронту, цього, принаймні, слід очікувати від початку, для цього фронт й існує, якщо я все вірно розумію, але населення на центральних станціях Берліна, їм це для чого, такі речі добре знімати в кіно, там головний герой, на бравши повні легені повітря, пірнає в холодний, наповнений водою тунель, намагаючись винирнути на сусідній станції, в касовому дорогому кіно йому це безперечно вдалося б, він пробивається крізь чорний, такий безкінечний на перший погляд, тунель, відштовхуючись у густій воді ногами, він навіть не встиг зняти черевики, це трішки уповільнює його заплив, але в жодному разі не може його зупинити, він пропливає повз порожні вагони, зазирає у вікна, розглядає на стінах схему ліній метро, щоби не збитись, бува, в цих крижаних підземних водах і не запороти бюджет фільму, зрештою, коли повітря закінчується, він помічає далеко попереду, за спинами тріски і за зеленими водоростями, вогні наступної станції, ще не до кінця затопленої фашистами, і вистрілює своїм тілом із глибини просто на платформу, рятуючись від смерті в темній холодній воді підземки.

Щоправда, ця станція теж швидко мала наповнитись водою і врештірешт, скільки не пірнай, скільки не пробивайся, скільки не відштовхуй від себе круглі морські міни з чорними шипами, вони все одно затягнуть тебе на саме дно, де немає світла і життя, де лежить холодне каміння, і куди опускаються залізобетонні уламки оформлення станцій метрополітену й шматки чорних крейсерів, підбитих у цих мутних небезпечних водах. Якщо вже ти спускаєшся вниз, стаєш на ескалатор, маючи на меті перечекати тут, на глибині, погані часи, подумай про інші варіанти, можливо краще було б залишитись на поверхні, записатись до пожежної команди, отримати оброблений спеціальним розчином костюм і чергувати на даху найвищого в місті будинку, виловлюючи запалювальні бомби і гасячи їх у відрах із брудною водою, можливо, варто було б залишитись там, просто під небом, стояти на пожежній драбині, вдивлятись у наповнене драконами небо і захищати від окупації свій персональний даун таун.

He можна врятуватись у темряві, рятуватись потрібно ближче до світла, до свіжого повітря й зеленої трави, серед зеленої трави рятуватись взагалі одне задоволення, це тобі не катакомби посеред міста, з галереями і довгими переходами від однієї станції до іншої, на перший погляд вона справді затишна, ця підземка, прохолодна влітку і тепла восени, вдень завжди наповнена людьми, вночі тут нікого немає, лише ходять прибиральники в брезентових фартухах і догими шлангами змивають зі сходів трояндове листя і свіжу кров, коли виходиш із останнього потягу й підіймаєшся вгору, брудні потоки цієї води біжать тобі під ноги, ніби там, нагорі, почався теплий травневий дощ, такий бурхливий, що каналізація не встигає вібрати в себе таку кількість вологи, забивається стеблами троянд, рекламними листівками і розмоклою солодкою ватою, вода підіймається, заливаючи хідники і площу, і зрештою зрушується в метрополітен, спочатку нетривкими чорними струмками, котрі обриваються на півдорозі, потім більш упевненими хвилями, змиваючи внизу, в переході, лотки з пресою, потім суцільним кришталевим потоком наповнюючи порожнини метрополітену, як ртуть наповнює градусники.

Мені завжди видавалось, що підземка має здатність вбирати в себе тіні й голоси, постаті й життя, вона відкрита для цього, одного разу, зайшовши сюди, спустившись на саме дно, ти вже не зможеш повернутись назовні, ти загубишся на одному з перегонів, так і не доїхавши до потрібної тобі станції, я навіть думаю, що там вони всі й знаходяться — всі, хто раптово зник із цього життя, випав із нього несподівано й незакономірно, підземка ховає в собі їх усіх до кращих часів, до потрібного моменту, коли вони врешті наважаться повернутись назад, на поверхню, в свій червоний даун таун, в котрому вони не змогли одного разу вижити.

Продовження цього життя цілком може відбуватись у вагонах метрополітену, на станціях і переходах; спускаючись щоранку під землю, проходячи під браму, на якій свого часу висіла велика металева голова Фелікса, ти навіть не знаєш, з ким тобі доводиться їхати в одному напрямку, більше того — ти навіть не здогадуєшся, що напрямки у вас різні, попри те, що ви їдете в одних вагонах. Світ мертвих дихає з тобою одним повітрям, не удавай, що ти цього не помічаєш, це лише справа часу, одного разу ти прийдеш сюди і тобі охоче поступляться mjctom, ти навіть не помітиш, як це станеться, просто ввійдеш сюди і залишишся до кращих часів.

Кожен шов у стіні, кожен знак, виведений на пожежних кранах і каналізаційних люках, кожне оголошення, котре лунає під високими склепіннями станції університет, наповнені відомостями про іхнє пересування твоїми маршутами, ваші маршрути весь час перетинаються, до того ж перетинаються вони в найбільш спокійних і людних місцях, десь саме тут, в районі площі, де багато сонця й повітря, де всі ви перетинались за життя, тож природньо перетинатись тут і після смерті, тим більше, що особливої різниці, як виявляється, немає — для всіх вас, і тих хто пішов, і тих хто залишився, існує єдиний метрополітен, з трьома лініями руху, з кількома десятками зупинок, з переходами і підземними депо, з єдиною системою пропуску, котрої не можна уникнути, як не старайся. Я можу собі уявити, як вони повернуться, це станеться скоріш за все влітку, найімовірніше у серпні, так — у кінці серпня, сухого і сонячного серпневого ранку, о 5.30, з першим потягом, двері відчиняться, і звідти почнуть виходити вони всі — всі, кого ти пам'ятаєш і кого вже встиг забути, всі, кого тобі не вистачало і чиєї появи ти так боявся, з ким ти час від часу перетинався там, унизу, навіть не здогадуючись, що вони, на відміну від тебе, там і лишаються, вони будуть виходити в тепле серпневе повітря, в свіжий харківський ранок, в довге розмірене життя, наповнюючи його своїми голосами, своїм диханням, своєю присутністю, своєю смертю.

10. Південний бік півночі.

Центральний вхід залізничного вокзалу, сходи з колонами, традиційне місце зустрічі веселих і відважних мандрівників, котрі до мовляються зустрітись тут, аби не блукати залами очікування чи довгими безкінечними перонами цього потужного залізничного вузла. Усміхнені лиця туристів, суворі потиски чоловічих долонь, радісні жіночі голоси, наплечники й спальники, нарешті всі збираються, дружньо підсміюються над тим, хто запізнився, компанія закидає на плечі рюкзаки і, пройшовши через зал, виходить на першу платформу, знаходить свої місця, потяг повагом рушає, лишаючи на пероні збудливий запах подорожі, небезпеки і відваги. Потяг зникає за далекими семафорами, але життя вокзалу не завмирає ні на секунду, він і далі працює на повну потужність, дихаючи в унісон із сотнями робочих дихань, дихань працівників сталевих магістралей, котрі забезпечують злагоджений і безперебійний ритм життя залізниці, забезпечують довгу безтурботну подорож усіх веселих мандрівників цієї країни.Червоне сонце перелітає через будівлю вокзалу, дворовим фуубольним м'ячем стрибає по платформах і, заспокоїйшись, викочується кудись на захід.

Кількаденні переїзди, без води й сну, зависання на безіменних станціях, чорний голод нічного плацкарту, чорна вода залізничних перегонів, вигорілі від сонця й водки душі провідників, криваві очі пасажирів і знищені комунікації — я люблю залізницю, я люблю її настільки, що можу писати про неї книги, мої книги про залізницю були б сповнені числеиих прикладів із реального життя, головні герої цих книг відзначались би дивовижною витримкою і впертістю, вони протискались би крізь найщільніші ділянки повітря, крізь найсконденсованіші шматки простору, ці герої помирали б у дорозі, як і належить справжнім героям. Жодної зупинки, ані найменшої паузи, справжня подорож не потребує цілі, не потребує кінцевої мети, головне рухатись, рухатись уперед, скільки тягнуться колії, перетинати межі залізничних можливостей, хоча би для того, аби перевірити, хто перший не витримає і зіскоче на холодний асфальт чергового вокзалу, хто перший зневіриться у вашій подорожі, давай, перевір своїх близьких, хто з них насправді не облажається, хто витримає з тобою до кінця, і яким він буде, цей кінець.

Обличчя, які раптово з'являються за вікном, постаті, котрі знаходяться весь час десь поруч, на відстані витягнутої руки, голоси, до яких ти прислуховуєшся і які не можеш до кінця зрозуміти, очі, якими дивиться на тебе твоє життя, зелені, ледь примружені очі. Жодної мети, жодної причини, жодних наслідків, рухатись, тримаючись дороги, котра підхарчовується твоїм рухом, твоїм безкінечним самодостатнім пересуванням — нізвідки в нікуди, невідому кількість часу в невідомому напрямку з невідомими намірами, чорнийчорний туризм, метою якого є постійна потреба руху — небесний контролер компостує твої квитки, душі всіх святих летять за тобоій, час існує для того, щоби ти його вбив.

Потрапляючи до міста залізницею, ти виходиш крізь високі двері головного залу, післявоєнна сталінська будівля легко здіймається над тобою, виходиш на привокзальну площу, береш таксівку і їдеш в місто, в центральну його частину. Відпрацьований механізм проходження крізь фільтри й чистилища чужого міста передбачає цей вихід із дверей вокзалу, вокзал загалом значить значно більше, ніж здається на перший погляд, хай він викинутий кудись на периферію міської карти, до нього завжди потрібно добиратись, він вимагає певних зусиль, але саме звідси починаються речі найцікавіші й найбільш гіркі, сюди заносить травневим вітром випадкове дике насіння, з якого врешті-решт виростає вся зелень твого світу, в цьому місці заховано всі необхідні тобі слова і словосполучення, ну, саме так — залізницямама, зелене небо над твоєю головою, розірвані словосполучення під зеленим небом.

Близько першої ночі я приніс м'яч. Він ледве тримався купи, типовий розйобаний м'яч, яким довго ганяли на асфальті. Іншого не було. Але, що найгірше, цей теж потрібно було накачати повітрям, інакше у всьому цьому не було жодного сенсу, а потрібно було, щоби сенс був — за нами спостерігало надто багато очей, надто багато залежало від того, будемо ми грати чи не будемо — о першій ночі, при мінус 15, на засніженому майдані. Це був такий собі матч смерті, вірніше, життя. Ми пішли до таксистів. Таксисти були за нас. Ми почали качати, десь на двадцятій секунді м'яч вибухнув. Я б на його місці, чесно кажучи, зробив так само. Ми стояли посеред площі, з порваним обмороженим м'ячем, важко видихаючи з легень рештки тепла, ну і ясно — розпачу нашому не було меж, адже все це насправді й робилося заради футболу, заради того, аби безборонно поганяти м'яча о першій ночі на центральному майдані міста. I що тепер?

Вони приїхали на своєму пафосному мажорному джипі, світили десятком фар і ліхтарів і відчайдушно сигналили. Одразу було видно, що вони теж за нас. Вони зробили навколо нас коло пошани і зупинились. Пацани, визирнув у вікно водій, ми, тіпа, за вас. Здорово, відповіли ми. Ми вас підтримуємо, додав він для повної ясності. Спасибі, відповіли ми незадоволено, хулі приїбався о першій ночі. Може, вам щось треба? запитав водій. Та ні, все нормально, відповідаємо. Може водяри привезти? водій був точно за нас. Hi, водяри не треба, не сьогодні. А що треба? Нічого не треба — ми позбавили його останнього шансу. Тоді я вам просто посвічу, щоб вам не так темно було, сказав він. Добре, світи, погодились ми. Послухай, раптом згадав я, брат, привези м'яч. Який м'яч? не зрозумів водій. Футбольний. Водій вимкнув фари і стурбовано виліз із джипа.

В принципі, тверезий він не був, думаю, це слід було списати на революцію. В салоні залишився його напарник, цей навіть не приховував реального стану речей і просто валявся в своєму токсикозі. Ви що, спитався водій, серйозно? Ну, сказав я йому, бачиш, наш розірвало. А нам грати ще. Привези, будь другом. Де ж я його зараз візьму, серед ночі? водій заговорив серйозно. Купи денебудь, сказав я йому, він коштує якусь двадцятку. Так перша ж ночі, забідкався водій, де я його куплю? Да, кажу, перша ночі. Слухай, говорю йому, на Південному. Що? На Південному вокзалі, кажу я йому, там точно є, там що завгодно купити можна. Змотай, а? Він постояв на снігу, подивився на нас, ми подивились на нього, він мовчки сів у джип і поїхав. Ну, ось, подумав я, зірвався жирний клієнт. Ось тобі й революційна солідарність, буржуї трахані.

Вони повернулись через півгодини. Зробили ще одне коло пошани і врубали всі свої фари й ліхтарі. Водій виліз із салону, схоже, по дорозі він десь додав. Але не це головне, зовсім не це — у руці він тримав новий турецький м'яч! Він задоволено й дещо зніяковіло посміхнувся, ніби говорячи, я ж обіцяв, пацан сказав, пацан зробив.

Оскільки він був п'яний, ми його поставили на ворота, він відразу ж включився в гру, виявився цілком нормальним чуваком, навіть не зважаючи на свій джип і сто кілограмів ваги, витягувався, наскільки міг, за м'ячами, грав на виході, реагував на рикошети, він явно впіймав кураж, зрештою, ми всі його тоді піймали, але він особливо — він стояв посеред нічного зимового міста, оточений божевільною збудженою публікою, між готелем харків і університетом, праворуч від нього тяглись міліцейські загорожі, ліворуч від нього стояв його джип і світив десятком ліхтарів, над ним промерзало наскрізь темнозелене небо листопада, смарагдово просвічуючись над будівлями центральної частини міста, над парками, над районом нових забудов і над старими робітничими кварталами, над вокзалом, котрий ніколи не спиняв своє гаряче цілодобове серце; він міцно тримався на ковзкому снігу, затоптаному важким взуттям,час від часу стурбовано позирав у бік міліцейських кордонів і брав усе, що летіло в його ворота.