Анатом

«О, моя Америко, солодкава, відкрита мною земля!» — так пише Матео Ренальдо Колумб (чи то пак Матео Ренальдо Колон в іспаномовному варіанті) у своїй праці «De re anatomica».[1] Й ці слова не гордовитий вигук на кшталт відомого «Еврика!», а нарікання, гірка пародія, котру він убачає у власній долі та невдачах, пародія на образ та долю свого генуезького однофамільця з Генуї, Христофора. Однакові прізвища й певною мірою однакові долі. Вони не були ріднею, й один помер за дванадцять років після народження іншого. «Америка», яку відкрив Матео, була не такою далекою й несумірно меншою, ніж Христофорова Америка, вона була завбільшки з безмаль цвяхову головку. Але її відкриття замовчувалося до самісінької смерті дослідника й, попри незначні розміри відкриття, збурило людей не менше.

Відродження. Найпоширеніше дієслово часу — «відкривати». Суто апріорні міркування та засилля силогізмів поступалися місцем емпіричним поглядам. Справді, це була весна поглядів. Можливо, у той час, коли Френсіс Бекон в Англії та Кампанелла у Неаполітанському королівстві запевняли у цінності факту, а схоластики блукали безліччю лабіринтів силогізмів, неотеса й селюк Родрігоде Тріана тим часом вигукував: «Земля!» і, сам про те не здогадуючись, відкривав нову філософію погляду. Схоластика — й Церква нарешті збагнула це — виявилася недостатньо рентабельною, чи то пак приносила менший прибуток, ніж продаж індульгенцій, — відколи Господь вирішив брати гроші з грішників. Нова наука — то добра наука, якщо прислужиться добуванню золота. Добра, коли не заперечує істин Святого Письма, а ще краще, коли розтлумачує, як наживати статки. Сонце почало обертатися круг Землі не за один день, достоту так само, як геометрія з плином часу постала з плаского паперу, щоб опанувати тривимірний простір топології. Це найбільше досягнення живопису епохи Ренесансу. Якщо природа занотована математичними символами, як про те говорив Галілей, живопис мусить стати джерелом нового розуміння природи. Фрески у Ватикані — це математична епопея, про що свідчить концептуальна прірва між «Різдвом» Лоренцо Монакського та «Торжеством хреста», фрески із апсиди Капели Пієта. Поза тим, через подібні причини змінюються мапи неба, землі, людського тіла. Анатомічні атласи — нові навігаційні мапи хірургії… Але повернімося тепер до нашого Матео Колона.

Можливо, надихнувшись збігом власного прізвища із прізвищем генуезького адмірала, Матео Колон вирішив, що його призначення — робити відкриття. Й пішов у власне плавання. Певна річ, плавав він іншими, ніж його тезка, морями. Він був найвеличнішим дослідником-анатомом свого часу. Серед його найскромніших відкриттів — кровообіг, адже він на сто років випередив англійця Гарвея[2] («De motus cordes et sanguinis»[3]), але й це відкриття не таке велике, як його «Америка».

Достеменно відомо, що Матео Колон зміг побачити своє відкриття надрукованим. Його надрукували у рік смерті автора — у 1559-му. З Докторами Церкви треба бути обачним, адже існує безліч прикладів такої незавбачливості. За три роки перед тим інквізиція спалила Лючіо Ваніні лише за те, що він наважився засумніватися у безсмерті душі. А відкриття Матео Колона було небезпечнішим за вислови Лючіо Ваніні. Уже не кажучи про те, що чим огиднішим для нашого анатома був жар від вогнищ та сморід паленої плоті, тим більше він оберігав власну.

Століття жінок

Шістнадцяте століття стало століттям жінок. Сім’я, яке заронила століття тому Кристина Пізанська,[4] розцвіло по всій Європі солодкими пахощами «Послання богу любові». Й не випадково відкриття Матео Колона трапилось саме у тому місці й у той час, де трапилось. Аж до шістнадцятого століття історія промовляє грубим чоловічим голосом. «Куди не глянь, повсюдно вона, її невідступна присутність. З шістнадцятого по вісімнадцяте століття ми бачимо жінку на домашній сцені, на сцені економічній, публічній, інтелектуальній, вона втручається у суспільні конфлікти й навіть бере участь у веселощах того суспільства. Зазвичай вона опікується своїми щоденними справами. Але вона бере участь у подіях, які створюють, змінюють чи розколюють суспільство. Вона посідає місце на всіх щаблях — зверху донизу — єрархічної градації, про її присутність повсякчас говорять ті, хто її бачить, здебільшого, жахаючись від побаченого», — зазначають Наталі Зенон та Арлетт Фарж в «Історії жінок».

Відкриття Матео Колона було зроблене саме у той час, коли царина жіночої діяльності, яка до того часу обмежувалася домівкою, почала поволі розширюватися, — жінки покидали межі чернечих братств і монастирів, будинків розпусти та палку (яка так само вимагає беззастережного служіння) солодкавість домашнього вогнищ". Жінка сором’язливо насмілилась сперечатися з чоловіком. Хоч і трохи перебільшуючи, але можна сказати, що у шістнадцятому столітті розігрується «битва статей». Хай там як, а питання жіночих обов’язків стає темою чоловічих дискусій.

То чим була «Америка» Матео Колона за таких обставин? Адже ж межа між відкриттям та винаходом — набагато прозірніша, ніж, можливо, видається на перший погляд. Матео Колон — час уже про це сказати — відкрив те, про що часом мріє кожен чоловік: магічний ключ, що відмикає жіночі серця, таємницю, яка дозволяє володарювати над жіночою любов’ю. Знайшов те, що споконвіку шукали чарівники та ворожки, шамани та алхіміки, збираючи найрізноманітніші трави й закликаючи на допомогу богів чи демонів, й нарешті те, чого прагне кожен знехтуваний закоханий, страждаючи безсонними ночами. Й, певна річ, те, чого прагнули ченці та державці хоч би через прагнення всемогутності — засіб, яким можна підкорити мінливу волю жінки. Матео Колон шукав, мандрував і врешті знайшов шукану «солодкаву землю» — «орган, котрий володарює над любов’ю жінки». «Amor Veneris» — так назвав його анатом («Якщо вже мене наділено правом нарікати речі, які я відкрив..») — дозволяв опанувати мінливу — й завжди таємничу — жіночу примху. Звісно, таке відкриття обіцяло різноманітні складнощі. «Скільки нещасть спіткає християнство, якщо об’єктом гріха заволодіють прихильники диявола?» — питали себе спантеличені Доктори Церкви. «Що трапиться з прибутковим заняттям проституцією, якщо кожен голодранець та виродок зможе мати найдорожчу куртизанку?» — питали себе заможні хазяї розкішних венеційських борделів. Або, що ще гірше, — самі дочки Єви, Боже борони, зрозуміють, що у них поміж ніг — ключі від раю та пекла.

Відкриття «Америки» було й своєрідною епічною поемою, котра переросла у поминальну молитву. Матео Колон вирізнявся такою самою жорстокістю та відчайдушністю, як і Христофор. І достоту як Христофор, у буквальному сенсі теж, він був брутальним колонізатором, що заявляв про свої права на відкриті землі — на жіноче тіло.

Але, поза тим, що означав Amor Veneris, також палко сперечалися й про те, чим був цей орган. Чи справді існує орган, який відкрив Матео Колон? Це безглузде питання, яке принаймні слід замінити іншим: чи існує Amor Veneris? Урешті-решт, річ — то є назва, якою вона позначена. Amor Veneris, vel Dulcedo Appeletur — так назвав цей орган першовідкривач — за своїм сенсом ця назва була геть-чисто єретичною. Якщо Amor Veneris збігається з менш відступницьким й більш нейтральним kleitons (що, як відомо, й «клітор», і «лоскітка») — назвою, що радше стосується результату, аніж причини, — цим випадком мають зацікавитися історики з вивчення тіла. Amor Veneris існував через причини, відмінні від анатомічних; він існував тому, що не лише дав підґрунтя для появи інакшої, нової, жінки, але й, на додачу, спричинив трагедію.

Далі йде хроніка відкриття.

Далі йде хроніка трагедії.

На іншому боці Монте-Вельдо, на вуличці Бочч’ярі, неподалік від церкви Святої Трійці, розташовувався bordello del Fauno Rosso,[5] найдорожчий у Венеції будинок розпусти, жодному іншому в Італії годі було зрівнятися з його розкошами. Славним надбанням борделю була Мона Софія, найвисокооплачуваніша повія у Венеції і, безсумнівно, найчарівливіша в усій Італії. Вона переважала навіть легендарну Ленну Грифу. Достоту як і та, вона подорожувала Венецією у паланкіні, котрий несли двоє рабів-маврів. Достоту як у Ленни Грифи, на плечі у неї сидів папуга, а в ногах паланкіна лежала сучка-далматинка. Як зазначено у catalogo di tutte le puttane del bordello con il loro prezzo,[6] ім’я її було надруковане грубими літерами, а ціна становила вельми приголомшливу суму й для сьогодення: десять дукатів, на шість дукатів дорожча за ту ж таки Ленну Грифу. Але навіть у надзвичайно детальному каталозі, призначеному для небагатьох обраних, жодним словом не згадували ані її очі — смарагдово-зелені, ані груди, тверді, як мигдаль, які за розміром та шовковистістю, можливо, зрівнялися б із квітковою пелюсткою — якби існувала така квітка, котра мала б розмір та шовковистість грудей Мони Софії. Не згадували ані її міцні, як у молодого звіра, м’язи, ні ноги, немов витесані з дерева, ані сповнений пристрасті голос. Ні словом не згадували і її руки, що були такі мініатюрні, що немовби й не здатні обхопити чоловічий член, ані крихітний ротик, дивлячись на який годі було уявити, що у ньому вміщується збуджена голівка члена. Ані словом не оповідали про її талант повії, котрим вона спроможна розпалити безсилого старигана.

Якось зимового ранку 1558 року, невдовзі перед тим, як поміж двома колонами, привезеними з Сирії та Константинополя, показалося сонце й стало між крилатим левом та Сан-Теодоро, а механічні постаті маврів на Годинниковій вежі вже готувалися бити перший із шести ударів, Мону Софію щойно покинув останній клієнт, заможний торгівець шовком. Зійшовши парадними сходами, що вели у внутрішній двір, він, загорнувшись у вовняний плащ, накинутий на камзол, напнув кашкета на самісінькі брови, визирнув з-за дверей і, переконавшись, що ніхто із перехожих не бачить, як він виходить з борделю, опинившись на вулиці, попростував праворуч, до Святої Трійці, дзвони якої вже скликали на ранкове богослужіння.

У Мони Софії затекла спина. Розсунувши пурпурові шовкові запони у своїй кімнаті, вона з прикрістю переконалася, що вже розвиднилось. Вона страшенно не любила спати, коли за вікном було гамірно. Моні Софії спало на думку, що це чудова нагода з путтям провести день. Вона прилягла в узголів’ї ліжка й почала складати плани. Найперше — вона вдягнеться, як пані, й піде на службу у собор Святого Марка, адже вона вже давненько не була на месі, потому сповідується й, звільнившись від будь-яких докорів сумління, зробить те, що давно збиралася, — піде у Bottega del Моrо[7] й придбає парфуми.

Продовжуючи вигадувати, що робитиме згодом, вона глибше занурилася у простирадла — почала даватися взнаки втомлива ніч, тож вона заплющила очі, щоб краще міркувати.

Дзвони ще не віддзвеніли, а Мона Софія, достоту як і щоранку, вже глибоко й спокійно спала.

Саме тоді на дзвіницю незугарного абатства Сан-Габріель крапала мжичка. За потужним калатанням дзвонів навряд чи можна було здогадатися, що за мотузки сіпає не кремезний абат, а тендітні жіночі руки. Хай там як, а абат ще спав. Сповнена віри та вірності, котрі щоранку зганяли її з ліжка вдосвіта — чи то в холод, чи то у спеку, у мороз чи у дощ — Інес де Торремолінос чимдуж смикала за мотузки, ніби її надихнув Всемогутній, розгойдуючи дзвони, які переважували щонайменше у тисячу разів її безгрішне жіноче тільце. Інес де Торремолінос, одна із найзаможніших жінок Флоренції, жила суворо, мов черниця. Старша дочка шляхетного іспанського роду взяла шлюб із відомим флорентійським синьйором ще дуже молодою. Як і годилося за вимогами шлюбу, вона покинула рідну Кастилію, щоб мешкати у палаці чоловіка у Флоренції. За волею долі Інес стала вдовицею, не спромігшись належно продовжити старовинний рід свого чоловіка — вона народила трьох дочок і жодного немовляти чоловічої статі.

Що лишилося молодій вдовиці Інес? Журба, що не народила хлопчика, кілька оливкових гаїв та виноградників, палаци, багатство та набожна й милосердна душа. Тож, щоб забути свою скорботу й спокутувати провину перед покійним чоловіком, вона вирішила все майно, успадковане від нього у Флоренції, і те, що успадкувала від батька-небіжчика, що у Кастилії, обернути на гроші й звести монастир. Так, живучи чистим та цнотливим життям і присвячуючи його служінню чоловічій статі (оскільки її лоно не спромоглося народити на світ чоловіка) — монастирському братству та бідноті, вона б навіки лишалася разом із своїм безсмертним чоловіком. Саме так і трапилось.

Інес вважали щасливою жінкою. У її очах світився мир та спокій, ніби в погляді черниці. Слова її були, мов бальзам для стражденних. Вона вміла втішити безпорадних і спрямувати на путь істинну тих, що збилися зі шляху. Вважали, що вона без жодних перепон наближається просто до святості.

Того ранку 1558 року, у годину, коли у Венеції Мона Софія завершила свою втомливу й прибуткову працю, Інес де Торремолінос починала свій день з важкої і безкорисної праці.

Жодна з них і гадки не мала про існування іншої. І нікому й на гадку не спадало, що їх хоч щось пов’язує. Утім, випадок обирає найнезбагненніші путі. Ані одна, ані друга не підозрювали, що складають певну трійцю, головна дійова особа котрої мешкає у Падуї.

Крук

У найвищій точці гірського хребта, що відмежовує Верону від Трента, на скелі біля вершини Монте-Вельдо, нерухомо, ніби кам’яна статуя, сидів крук. Його різко окреслені обриси виступали на тлі ще темного неба, що золотилося посередині. Видавалося, що сяйво променіє не від сонця, досі невидимого, а від власне Венеції, ніби основою цього сяйливого склепіння є далекі візантійські бані собору Святого Марка. Все навколо огорнули передсвітанкові сутінки. Крук чекав, а він умів чекати. Достеменно, як завжди, його мучив голод, допоки ще стерпний. Крук панував над усією Венецією: Венеція Евганіа — Тревізо, Ровіго, Верона й більш віддалена Віченца, а також Венеція Джуліа. Але пристанищем його була Падуя.

Унизу все було напоготові до свята Сан-Теодоро. По обіді юрба, розпалена вином, мала стриножити п’ятеро чи шестеро биків, потому цих биків по черзі виводили, тримаючи за роги, щоб відтяти голови одним точним ударом шаблі. Кажуть, крук заздалегідь знає, що має статися. Він уже передчував пахощі, які полюбляв найбільше у світі. Але навіть якщо поталанить, то йому випаде лише жалюгідний шматочок тельбухів, або він матиме змогу виклювати око тварині, до того ж ще й побившись з собаками. Ані летіти, ані наражатися на небезпеку, ані марнувати сили не варто.

Він і не поворухнувся. Він був терплячий, як і решта круків. Він, можливо, дочекався б, коли механічні постаті на Годинниковій вежі виб’ють останній удар і, як і щоранку, з боку Канале-Гранде замайорить міський баркас, на якому перевозять трупи з лазарету на Цвинтарний острів. Але й це не варте сил — якщо пощастить, він завжди спроможеться добути собі шмат цього жорсткого, просякнутого чумою м’яса надурняка.

Повернувшись, він глянув у протилежний бік, на схід, туди, де була його домівка. Де був його хазяїн. Крук, здійнявшись у повітря, полетів до Падуї.

Проминувши десять бань собору, він полетів над Університетом. Сів на капітель над четвертими дверима, що виходили у патіо. Почекав. Він знав, що біля нього за мить має з’явитися його хазяїн. Так траплялося з дня у день. Крук був терплячим. Випроставши крило, він почав чистити дзьобом пір’я. Але не став робити те, чим полюбляв утішитися у більш спокійні хвилини, — не взявся шукати вошей у пір’ї на грудях.

У ту мить, коли задзвонив дзвін, скликаючи на месу, крук напружився, ніби струна, поволі випростав крила, готуючись сісти на плече хазяїна, котрий мав, як зазвичай, показатися із свого сховку, а дорогою до парафіяльної церкви навідатися у морг і почастувати свого крука улюбленим частуванням — ще теплим шматком плоті.

Але цього зимового ранку все трапилось не так, як завжди. Дзвін уже вдарив, а хазяїн так і не з’явився. Крук знав, що хазяїн усередині, у кімнаті, міг відчути його запах й мало не відчував його дихання. Крук роздосадувано каркнув. Він зголоднів.

Крук та його хазяїн знали один одному ціну. Й через те не довіряли один одному. Леонардіно — саме таким іменем ушанував крука хазяїн — ніколи не сідав йому на плече, він прагнув зберігати певну відстань між своїми кігтями та хазяйським плащем, тому, раз за разом, нешироко змахнувши крилом, здіймався у повітря. Та й хазяїн крука не довіряв птахові. І той, і інший — обидва були свідомі цього — були одержимі тією самою пристрастю — жагою дізнатися, що приховано там, у глибині тоги.

Дзвін вдарив удруге, а хазяїн не показався. Трапилось щось надзвичайне, здогадався крук. Щоранку, вмостившись на перилах сходів покійницької, Леонардіно пильно стежив за хазяйськими рухами, за його руками, які твердо тримали гострий скальпель; потім, коли проступала кров уздовж довгого розтину, Леонардіно, схилившись то в один бік, то в інший, задоволено каркав.

Попри старання, хазяїн не спромігся змусити Леонардіно брати їжу з його рук. Але крук мав підстави остерігатися: учора, наприклад, хазяїн пригостив його м’ясом, і він упізнав, чиє воно було: упізнав запах кота, який допіру набридливо сидів у пелені цього чоловіка й котрий тією ж рукою, що пестила його й годувала, розітнув кота й препарував.

— Леонардіно… — тихо мовив хазяїн, поволі підходячи до крука й махаючи шматом м’яса у простягнутій руці.

— Леонардіно… — повторював він, роблячи крок уперед, а крук задкував на крок назад. Леонардіно не дивився на м’ясо, відчував його запах, але не дивився. Він не зводив погляду з очей свого хазяїна, які видавалися смачнішими, ніж шматок котячого шлунка, яким його частували. Тоді чоловік кидав м’ясо, крук жадібно хапав його дзьобом.

Але з критої галереї ніхто не показувався. Дзвін вдарив утретє, й крук збагнув, що хазяїн знехтував їхню щоранкову зустріч. Голодний та ображений, Леонардіно полетів у бік Венеції.

Головна дійова особа

Хазяїна крука звали Матео Ренальдо Колон, і справді цього зимового ранку 1558 року він мав вагомі причини, щоб проминути вранішню — ще до меси — зустріч зі своїм Леонардіно. Замкнувшись у чотирьох стінах власної кімнатки у Падуйському університеті, Матео Колон писав таке:

«Якщо вже мене наділено правом нарікати речі, які я відкрив, я назву його “Amor”, чи “Placer de Venus”[8]», — такі були останні слова промови на свій захист, яку Матео складав цілу ніч. Щойно згорнувши товстий зошит у цупкій оправі з телячої шкіри, він почув, як забили дзвони, скликаючи до меси. Потер почервонілі через утому очі. Спина заклякла. Зиркнувши у маленьке віконечко над пюпітром, він збагнув, що свічка, котра стоїть поряд із зошитом, уже дарма горить. Удалині, над банями собору, сонце поволі прогрівало повітря, з газонів у парку біля Університету випаровувалася роса. З іншого боку патіо долинали пахощі ладану, яким щойно обкурили каплицю, а часом, залежно від того, куди дмухав вітер, вони змінювалися ароматами з кухні. Що вище викочувалося з-за обрію сонце, то гучнішав гамір з Ринкової площі. Заклики крамарів, хвальба мандрівних торгівців, бекання овець, за котрих, як вигукували селяни, що спустилися у місто, правили по два дукати, порушували монастирську тишу попри вимогливе гудіння дзвону, що закликав на месу.

Заспані студенти, розтираючи захололі руки, випускаючи з рота білі хмарки пари, виходили з флігелів, стікаючись до критої галереї головного патіо, збираючи вервечку біля входу у маленьке дворище каплички.

Стоячи поруч зі священиком, декан Університету, Алессандро де Леньяно, суворими поглядами чи, підійшовши ближче до порушників, покашлюванням закликав мовчати.

Щойно дзвін ударив востаннє, як Матео Колон, підвівшись, підійшов до дверей. І лише прибравши засув і розчинивши двері, щоб переконатися, що двері в кімнату зачинені іззовні, згадав, що ці дзвони дзвонять не для нього. Безсонна ніч, втома, а найпевніше, звичка щоранку йти до каплички, ненадовго затримавшись у покійницькій, змусили його забути, що, за приписом Верховного Трибуналу, — сьогодні його ув’язнено у власній кімнаті. Згадавши Леонардіно, він відчув докори сумління. Можливо, йому варто б дякувати долі, — безперечно, набагато гірше було б сидіти у холодній та брудній камері Сан-Антоніо. Можливо, він мав би бути вдячним Трибуналові та декану, що йому не закуто руки й ноги, за те, що має змогу крізь маленьке віконечко власної кімнати бачити неспекотне зимове сонце. Звинувачення, які йому висунуто, безсумнівно, заслуговують на найвище покарання: єресь, відступництво від присяги, чаклунство, блюзнірство, сатанізм. Людей, звинувачених у набагато легших злочинах, запроторювали за ґрати. Й зараз, ув’язнений у власній кімнаті, він чув, як перехожі брали на глум злочинців, закутих у колодки, яких виставили на огляд загалу на майдані. А це ж були всього-на-всього дрібні злодюжки.

Останні студенти, що проминали вікно Матео Колона, стаючи навшпиньки, силкувалися зазирнути всередину. Анатом чув, як перешіптувались і злостиво сміялись вчорашні його студенти, серед котрих траплялися й ті, що спроможні були стати його вірними учнями. Йому було видно їх.

І хоча, можливо, Матео Колон мав би дякувати долі, він проклинав день, коли покинув рідну Кремону. Проклинав день, коли його сьогоднішній кат, декан, вирішив зробити його головою кафедри анатомії та хірургії. І кляв день, у який сорок два роки тому з’явився на світ божий.

Chirologi, хіролог, як його називали селяни, Cremonese, кремонець у своєму падуйському вигнанні, Матео Ренальдо Колон вивчав фармацевтику та хірургію у тому самому Університеті, де тепер його ув’язнено. Він спочатку вчився у Леонієса, потому у Везалія, ставши його найблискучішим учнем. Маестро Везалій,[9] особисто, у 1542 році, від’їжджаючи створювати свою школу у Німеччині та Іспанії, запропонував декану Алессандро де Леньяно призначити його учня-кремонця головою кафедри. Матео Колон ще замолоду цілком заслужено отримав титул Maestro del maestri. Алессандро де Леньяно пишався тим, що його кремонський викладач відкрив закони легеневого кровообігу раніше за англійця Гарвея, який несправедливо отримав лаври за це відкриття. Чимало людей уважали Матео Колона не сповна розуму, коли він стверджував, що кров отримує кисень, проходячи крізь легені, й що не існує отвору у перегородці, котра розділяє серце навпіл, — адже Колон наважився заперечувати самому Галену. Й, безперечно, це була небезпечна заява. За рік до того Мігель де Сервет[10] мусив тікати з Іспанії, коли у своїй «Christianismi Restitutio» — «Відновлення Християнства», заявив, що кров — це душа плоті (anima ipsa est sanguis). Через намір пояснити анатомічними термінами доктрину Святої Трійці він опинився на вогнищі у Женеві, на якому його спалили на сирих дровах, «щоб продовжити його муки». Утім, століття по тому лаври Матео Колона судилося дістати англійцеві Гарвею, і, як зауважив Гобс у своїй праці «De Corpore»,[11] «це був єдиний анатом, який за життя побачив, що його відкриття визнали».

Матео Колон якнайвищою мірою був людиною Відродження, дивовижним витвором світу, де все, від церковних бань до кухля, з якого п’є землероб, від фресок, якими оздоблено палаци, до серпа, яким жне селянин, від візантійських бань на соборах до кийка — все мало якнайвишуканішу вичинку. Все навкруги було запалене жвавим духом Леонардо: ремісник був художником, художник — ученим, учений — воїном, а воїн у свою чергу — ремісником. Знати щось означало ще й бути здібним робити щось руками. Якщо бракує прикладів про змогу робити все своїми руками, згадайте, що папа Євгеній І власноруч відітнув голову одному незмірно непокірному голові церковного суду.

Тією ж таки рукою, що орудувала пером по сторінках зошита в оправі з телячої шкіри, Матео Колон брав пензель і змішував барви, якими створив надзвичайні анатомічні атласи. Якби забажав, він міг би писати як Синьйорелл чи навіть як сам Мікеланджело. На автопортреті Матео Колон постає перед нами у подобі людини з тонкими, але жвавими рисами обличчя, його темні очі й довга густа борода є, можливо, свідченням, що він мав мавританських пращурів. Високе чисте чоло обрамлене обабіч кучерями, що спадають на плечі. Як засвідчив написаний ним автопортрет, руки Матео Колон мав тонкі та білі, а пальці довгі та витончені, достоту ніби жіночі. Між великим та вказівним пальцями він тримає скальпель. Якщо гарненько придивитися — хоча зауважити непросто — під ланцетом унизу картини крізь легку поволоку можна помітити оголене жіноче тіло. Портрет скидається на ще одну тогочасну картину «Святого Бернарда» Себастьяно дель Пйомбо; безтурботний вираз обличчя святого не відповідає дії, яку він вершить — він уганяє ціпок у тіло демона, — достоту таке умиротворення помітне у позі анатома, що встромляє скальпель у жіноче тіло.

У час гучних імен, надзвичайних особистостей Матео Колону важко було носити своє ім’я. Як позбутися тіні, яку постійно кидає на нього його відомий тезка? Матео Колон був приречений на пародію, на те, щоб стати легкою мішенню для насмішок його недоброзичливців.

Звісно, його праця була не менш дивовижна, ніж відкриття його тезки. Достоту як і Христофор, він відкрив свою «Америку» і, достоту як і він, пізнав і слави, і нещасть. І жорстокість він пізнав. Матео Колон у час створення своєї колонії був так само безжальним та позбавленим докорів сумління, як і Христофор. Ратище завойовницького стяга він мав встромити не у теплу тропічну землю, а в осередок невідкритих земель, на які заявляв свої права, — у тіло жінки.

Зачинений у власній кімнаті, Матео Колон дописував виправдальну промову, котру мав подати Трибуналові. У повітрі ще лунало відлуння останнього удару дзвону, що кликав на месу, коли вчений зауважив біля свого вікна якусь постать.

— Чи можу вам стати у пригоді? — тихо промовила постать.

Матео Колон, котрий за приписами Трибуналу був вимушений дати обітницю мовчання, завбачливо не прохопився ані словом у відповідь, тільки тихо підійшов до вікна. Лише тоді спромігся розгледіти у людині, що стояла проти світла, свого друга, messere Віторіо.

— Чи ви збожеволіли, прагнете, щоб вас ув’язнили достоту як мене? — прошепотів Матео Колон і вельми негостинним рухом показав товаришеві одійти від вікна негайно.

Messere Віторіо просунув руку крізь ґрати, простягаючи йому бурдюк з козячим молоком і торбу з хлібом. Роздосадувано, ніби знехотя, Матео Колон схопив наїдки. Він справді зголоднів. Коли таємний гість, розвернувшись на підборах, уже посунув до каплички, він знову розчув шепіт.

— Чи зможете відправити через посильного листа у Флоренцію?

Messere Віторіо на мить завагався.

— Чи могли б ви попросити мене про щось простіше? Адже ж ви обізнані, як завзято декан перевіряє кореспонденцію… — У цю мить обидва зауважили Алессандро де Леньяно, котрий, стоячи в одвірку каплички, перевіряв, чи всі зібралися на месу.

— Гаразд, давайте листа. Мені вже час іти, — мовив messere Віторіо, знову встромляючи руку крізь ґрати.

— Я ще його не написав. Якщо ви зможете пройти повз вікно, повертаючись з каплички…

Декан тут-таки зауважив, що messere Віторіо затримався біля галереї.

— Що ви там робите? — гучно спитав декан, уп’явши руки в боки й насупившись дужче, ніж зазвичай.

Messere Віторіо завовтузився з ремінцями на сандалях, а потому поквапився до каплички.

— Чи ви зі своїм черевиком розмовляли?

Messere Віторіо у відповідь лише ніяково й розгублено посміхнувся.

Матео Колон мав зовсім обмаль часу — допоки скінчиться меса, — щоб написати листа. Переконавшись, що всі позаходили у капличку, він добув зошит, схований під невеличким пюпітром, адже писати йому теж було заборонено, — взяв гусяче перо. Умочивши у чорнильницю, почав нашвидкуруч заповнювати останню сторінку. Безсумнівно, обітниця мовчання, до якої примусив його Трибунал, була небезпідставною; вона мала на меті геть інші очевидні цілі — не допустити, щоб сатанинське відкриття поширилось, мов сім’я, що розносить вітром. З цієї ж таки причини йому заборонено писати. Часу лишалося обмаль. Він ще раз пересвідчився, що поряд нікого немає, і його перо знову забігало по аркушу.

У цих словах сховано витоки трагедії. Якби він знав, що знання, яке відкрив він Інес де Торремолінос, обернеться чимось гіршим за смерть чи мовчання, він би не написав більше ані слова. Натомість він продовжував умочувати перо у чорнильницю. Поставивши у листі останню крапку, він зауважив, що з каплички посунув люд.

Видерши аркуш із зошита, Матео склав його зворотом догори. Мовчазна юрба студентів, діставшись середини патіо, почала поволі розходитися по аудиторіях. Останнім вийшов messere Віторіо, а з ним — декан Алессандро де Леньяно. Messere Віторіо затримався у дворі каплички, кивнувши деканові на знак прощання.

Матео зауважив крізь вікно, що декан став поряд з messere Віторіо й не відходить від нього. Бачив, як декан, прихилившись до колони, повів свій черговий вже звичний допит. Анатом не чув, про що йде мова, але він добре знався на інквізиторських жестах Алессандро де Леньяно, коли той, уп’явши руки в боки, дужче, ніж зазвичай, насуплював брови. Анатом уже втратив усі надії передати листа messere Віторіо, як раптом декан попростував до себе. Messere Віторіо почекав, переконуючись, що в патіо більше нікого немає й ніхто не тиняється біля галереї, а потому квапливо закрокував просто до вікна анатома. Матео Колон викинув листа крізь ґрати. Messere Віторіо копнув листа, щоб той відлетів якнайдалі, а тоді, ставши на коліно, сунув його собі у сандалю. Цієї миті з критої галереї вигулькнув Алессандро де Леньяно.

— Як видається, вам уже час змінити взуття, — мовив декан і, перш ніж messere Віторіо спромігся на відповідь, додав: — Чекаю на вас у майстерні. — І, розвернувшись, зник у глибині галереї.

Над усе на світі messere Віторіо прагнув би побачити декана покійником. У певному сенсі цьому бажанню судилося справдитися.

Декан

Голова Алессандро де Леньяно лежала у майстерні messere Віторіо, дивлячись у стелю. Дивлячись, якщо можна так висловитись, адже насправді банькаті очі були нерухомі. Маестро провів долонею по чолу, так би мовити, декана з відтятою головою, затримався на насупленій брові й, приставивши до неї різець, зробив різкий удар, здійнявши пил, ніби з кісток. Декан був задубілий, як мрець, але мав жваве обличчя. Але, якщо торкнутися, він був холоднішим, набагато холоднішим за мерця. Півроку тому messere Віторіо отримав замовлення вирізьбити погруддя Алессандро де Леньяно. Декан, підвівшись з лави, підійшов до скульптури, яку створили на його честь. Він роздивлявся її ніс у ніс, сказати б, стояв перед дзеркалом з карарського мармуру. Художник спромігся точно зобразити свого замовника, тож хай скільки разів він сам зупинявся біля скульптури, його охоплювала достоту така сама відраза, як при зустрічі з деканом особисто. Останні півроку messere Віторіо доводилось часто бачитися з деканом, і так само часто він відчував бажання устромити різця у чоло особисто Алессандро де Леньяно, — як-от, наприклад, вислухавши думку про його працю.

— Бачив я речі й бридкіші, — мовив зневажливо декан і мало не жбурнув у обличчя messere Віторіо п’ятнадцять дукатів. — Нехай це увечорі віднесуть до моєї канцелярії, — додав він і, розвернувшись, вийшов з майстерні, гримнувши дверима.

Погруддя, міркував messere Віторіо, правильно відображає оригінал. Декан мав геть ідіотський вираз обличчя: риси обличчя спотворено люттю, сильно вип’ячена, наче балкон, нижня щелепа й напівзаплющені очі, які робили обличчя сонним. Флорентійський майстер був позбавлений поблажливості; якщо замовники були йому до вподоби, він великодушно міг прикрасити їх, як-от, приміром, роблячи погруддя одного з відомих наближених Медичі. Але погруддя Алессандро де Леньяно було точним утіленням думки messere Віторіо про декана. Ніхто у всій Падуї не мав до декана ані найслабшої прихильності. Безсумнівно, ніхто б не засмутився, довідавшись про його смерть.

Близько полудня, за щоденною звичкою, Алессандро де Леньяно пішов на Ринкову площу. Він проминув набережну Сан-Бенедетто, де його вельми ґречно вітали перехожі, але коли повернув на міст Таді, усі — подумки — почали зичити йому всього найгіршого. Достоту сповнена таких самих щирих почуттів, як і messere Віторіо, огрядна продавчиня фруктів, у котрої він як завжди купив абрикосів, утішливо посміхнулася йому, але подумки додала: «Щоб ти кісткою подавився!» Так само як і продавчиня фруктів, швець, якому декан збирався замовити шовковий камзол, радо б задушив його легким шовком з плаща, який декан замовив тиждень тому, а тепер відмовився, ледь кинувши на річ оком:

— Чи ти викроїв його зубами?

Алессандро де Леньяно знав, що його ненавидять усі навколо. Але від цього він отримував бурхливе задоволення.

Свого часу декан був учнем Якоба Сильвіуса Паризького. Безсумнівно, він не мав у лікарському мистецтві такого таланту, як його вчитель. Єдине, чим наділив Сильвіус Алессандро де Леньяно, це зневагою до подібних до себе. Усіх епітетів, якими можна означити французького анатома, серед яких «жадібний», «грубий», «пихатий», «мстивий», «цинічний» й «сластолюбний», — забракне, щоб описати вдачу декана Падуанського університету, й, певна річ, по смерті на нього, можливо, чекала така, не менш стисла епітафія, ніж на могилі його вчителя:

Цього ранку декан був у пречудовому гуморі. Вигляд він мав жвавий, а почувався, ніби полководець, що виграв битву. Він радо передчував задушливий дим вогнища й ладен був, при потребі, запалити його власноруч. Він нетерпляче чекав на кінець дня. Завтра мав початися судовий процес, котрий, не без безлічі підводних каменів, відбуватиметься за присутності кардинала Карафи та Альвареса Толедського й, урешті, особисто Павла III.

Алессандро де Леньяно йшов жвавим кроком, ніби щойно скінчилися його страждання на подагру, якою він хворів уже чимало років. Він був у такому захваті, що навіть не зауважив, що у сандалі messere Віторіо стирчить кутик складеного листа. Можливо, шляхетний вчинок messere Віторіо пояснювався простою необізнаністю. Можливо, флорентійський скульптор не підозрював, що якби його заскочили на місці злочину, він би повторив долю свого друга: за Святим укладенням людина, що розмовляє зі звинуваченим у єресі, сама стає єретиком.

Матео Колон став останньою невідчепною думкою декана. Жоден з них ніколи не вшановував іншого своєю прихильністю. Алессандро де Леньяно плекав до Матео Колона ненависть, яку можна зрівняти хіба з таємним захватом, який він не міг не відчувати. Декан мав звичку зневажливо ставитися до анатома й не нехтував будь-якою нагодою, щоб принизити Колона перед його учнями, називаючи цирульником, завдяки законові, який виключав хірургів з Королівської колегії лікарів і за яким вони були зобов’язані вступати до Гільдії цирульників, таким чином їх ототожнили з кондитерами, броварниками та писарями. Але коли Матео Колон став знаменитістю, декан не цурався хвали, беручи на свій карб вітання, що надходили з найрізноманітніших країн з тим, що викладач Університету, який йому довірено, відкрив закони кровообігу, наче у тому була заслуга деканату.

Анатом і декан ніколи не мали прихильності один до одного. Навпаки, вони обопільно перебували у нерівнім суперництві. Матео Колон був найзнаменитішим анатомом у всій Європі, він мав авторитет, але не мав влади. Декан натомість — й про це знали геть усі, навіть Доктори Церкви, — на розум ненабагато різнився з волом, але мав вплив у Ватикані й благословення особисто від Павла III. Він був авторитетом для низки інквізиторів, котрим показав на суді докази, що відправили на вогнище не одного єретика з-поміж його колег.

Нове відкриття анатома перетинало всі межі. Amor Veneris — ця «Америка» Матео Колона — здавалася чимось геть неприпустимим для науки. Одне лише нагадування про те відкриття збурювало деканові кров, і то не з єдиної причини.

Алессандро де Леньяно вважав, що відколи Матео Колона призначено головою кафедри хірургії, Університет обернувся на бордель, у який приходять і звідки виходять селянки та куртизанки. Пліткують, ніби дійшло до того, що ночами туди прослизають навіть черниці, покидаючи заклад лише на світанку. Й за чутками, достоту усі з виряченими очима й посмішкою Мони Лізи. Нещодавно до нього долетіли чутки, що у кімнаті анатома з’являються повії з лупанарію, який містився на горішньому поверсі над шинком «Муло». Й ці чутки не були неправдивими.

Після появи папської булли Боніфація VIII, у якій заборонялося розтинати трупи, добувати мерців стало справою небезпечною. Але у тогочасній Падуї існувало щось на кшталт підпільного ринку мерців, і найбільше у такій торгівлі таланило Джуліано Батисті, котрий певною мірою налагодив цю справу. Коли кафедрою анатомії в Університеті керував Марко Антоніо делла Торре, його учні не гребували розривати могили, грабувати лікарняні покійницькі й навіть крали трупи з шибениці. Марко Антоніо заледве утримав ватагу молодих анатомів, щоб вони не убивали ночами перехожих. Студенти були до того ревні, що мусили навіть остерігатися один одного. Некрофілія буяла до того буйним цвітом, що найкращий комплімент, яким могли вшанувати жінку, був таким:

— Який у вас принадний труп, — казали до неї, перш ніж перетяти горлянку.

Свого часу попередник сьогоднішніх анатомів, Мундіні деі Луцці, який двісті п’ятдесят років тому провів перший прилюдний анатомічний розтин двох трупів у Болонському університеті, суворо дотримував добропристойності, не розтинаючи черепа — «притулку душі та розуму».

Джуліано Басиста, сказати б, нажив статок на трупах, скуповуючи їх у більш-менш нужденних родичів, гробарів та катів. Надавши трупам пристойного вигляду, він спродував їх університетам, професорам та некрофілам, які мали хоч трохи добру репутацію. Утім, він знав, що для Матео Колона товар прикрашати не треба, та й анатома не обдуриш — тобто не треба було марнувати сили й рум’янити щоки, повертати блиск очам за допомогою терпентина й вкривати мерцеві нігті ультрамариновим лаком.

Якщо анатом, приміром, потребував для вивчення печінку, Джуліано Батиста добував її з тіла, напихав натомість клоччя чи ганчір’я, зашивав труп шовковою ниткою й, зрештою, збував його іншому клієнтові. Якщо тіло неможливо було зберегти неподільним, Джуліано Батиста знаходив ужиток для кожної його частини, ніщо не йшло марно: голови відходили до Гільдії цирульників, а зуби — Гільдії ювелірів.

Попри те, що розтинати трупи було незаконним, розтини відбувалися повсякчас. Булла Боніфація VIII вже втратила практичну чинність. Але єдиним, для кого вона досі була чинна, був Матео Колон. Він чудово знав, що декан дивиться крізь пальці на те, як вчиняють усі, включно зі студентами, але не на його вчинки. Тому він мусив діяти вкрай обачно.

Останнім часом Матео Колон придбав безмаль десяток трупів, і всі — жіночі. Він складав ретельний опис розітнутих тіл, де занотовував ім’я, вік, причину смерті, зовнішність, до всього описуючи не лише органи, які вивчав, але й вираз обличчя у кожної небіжчиці.

Утім, його заняття стосувалися радше живої плоті, а не мертвої. І головне — плоті, до якої було зась в Університеті, — до забороненої плоті. Про дотримання цього припису декан ретельно дбав, але не завжди вдало. За статутом поява у стінах Університету жінки була суворо заборонена. Хай там як, а через обставини, які радше стосувалися поклику плоті, а не науки, туди нерідко заходили селянки, котрі раз за разом дарували ночі, сповнені насолоди, викладачам та студентам. В Університет можна було втрапити двома шляхами: або перелізши через високий мур, або причаїтися серед трупів, котрі щотижня привозили возом у покійницьку. Сховавшись під рогожею, жінки лежали не ворушачись, допоки не опинялися у покійницькій чи льосі, звідки їх забирали коханці.

Одного дня, вочевидь виснажений тривалим вимушеним утриманням, відомий університетський професор роздягнув одну з селянок просто у морзі, як роздягають усіх мерців, та у найвідповідальнішу мить дивовижної феляції до понурого льоху зазирнув університетський священик, котрий щойно бачив цей «труп», який дивовижним чином ожив. Професор не відразу зауважив священика, котрий, широко розплющивши очі, споглядав тонкі ноги та чималеньких розмірів член професора, що вивергав сім’я на пишні форми «небіжчиці». А коли, по останнім стогоні, врешті звівши подих, професор побачив священика, що стояв в одвірку, то не розгубився й вигукнув, витріщивши очі:

— Miracolo! Miracolo![12] — й тут же взявся просторікувати про Арістотелеві теорії про духа, котрий у своєму буянні передає сім’я, яке, коли говорити мовою метафізики, зароджує життя. А коли сім’я спроможне пробудити у матерії животворчий дух, то чому з тієї ж таки причини воно не спроможне повертати до життя померлих, — казав він, запихаючи свій збуджений член під одяг. Ледве завершивши свій велемовний монолог, він зник за дверима й помчав сходами нагору, вигукуючи: — Miracolo! Miracolo!

Звісно, Матео Колон мав власні причини приводити жінок в Університет.

І, певна річ, жінки, які таємно відвідували анатома, теж мали власні причини.

Руки Матео Колона торкалися жіночого тіла, наче пальці музики до інструмента. Наука та мистецтво з розпливчатою між ними межею обернули його руки на найвитонченіший, найпрекрасніший та найскладніший інструмент; непоясниме, таємниче мистецтво дарувати насолоду; наука, яка, достоту як вміння вести бесіду, не залишає по собі ані сліду, ані доказу.

Близько полудня messere Віторіо вийшов з воріт Університету й попростував до Ринкової площі. Під січневим сонцем, що не гріло, мандрівні артисти розважали натовп перехожих своїм ремеслом. Удалині, перед площею, юрба поважних добродіїв, крамарів та синьйорів згуртувалася навколо banditori,[13] що почергово вигукували свіжі накази. Трохи віддалік стояли ті, що радше воліли розпитувати мандрівників, які щойно прибули з-за гори Вельдо, які цікаві новини, — байдуже, правдиві чи ні, — вони привезли.

Messere Віторіо йшов квапливо. Проминаючи трійцю злодюжок на колодах, яких спіймали цього дня, він мусив пробиратися крізь юрбу жінок та дівчат, котрі штовхалися, щоб плюнути у злодіїв. На іншому боці площі останній вільний посильний зав’язував свої сакви, збираючись скочити на коня.

Досі сповнений тривоги, messere Віторіо вислухав останні новини від banditori. А коли знову проминав злодюжок, з жахом замислився над власною долею. Якщо добра погода протримається, лист дістанеться Флоренції десь за місяць. На той час, якщо не трапиться дива, Матео Колона вже не буде серед живих.

Він благав долю, щоб гарна погода протрималась.

Провідна зоря

Кімната Матео Колона являла собою квадрат зі сторонами, що дорівнювали приблизно чотирьом крокам. Маленьке віконечко над суворим пюпітром не засклили. Заскленими вікнами могли похизуватися лише деканат та головна зала. Але навіть попри те, що загалом скло виявлялось практичним, а надто узимку, його, утім, вважали ознакою несмаку — на противагу вишуканому венеційському шовку, яким запинали віконні пройми. У ту пору у Падуї було легко впізнати помешкання, які належать вискочням: у їхні вікна повставляли кольорове скло. А маленьке віконечко у кімнатці Матео Колона не було запнуте навіть сукном, єдиним захистом правив відріз простого полотна, що заступав дорогу вітрові, але геть не пропускав світла. Тож, коли анатом потребував світла, він мусив миритися з вітром, а якщо дощило — ще й з водою. Кімнатка, у яку можна було потрапити з критої галереї, що оперізувала патіо, розділялася навпіл книжковою шафою, котра здіймалася до високої стелі, що губилася у півтемряві. Задня частина кімнати правила за спальню: дерев’яне ліжко й нічний столик з підсвічником поряд. У передній половині, перед книжковою шафою, проти суміжної з галереєю стіни, стояв маленький пюпітр. Тому людина, заходячи у кімнату, бачила пюпітр на тлі шафи, полиці якої вщерть заставлені були безліччю жорстоких та дивовижних тварин, які, безсумнівно, підказали б крадієві, що випадково втрапить до оселі, що далі дверей іти не варто.

Ув’язнений у власній кімнаті, Матео Колон гайнував час, переважно виглядаючи крізь віконні ґрати. Отак і стояв, уп’явши погляд у точку, що майоріла невідомо де, коли зауважив messere Віторіо, що заходив у головні ворота. Непримітним рухом той дав другові зрозуміти, що виконав його небезпечне доручення. Матео Колон полегшено зітхнув. Насправді він набагато менше переймався власною долею, аніж долею messere Віторіо.

Анатом не сподівався для себе милосердя, яке виявили до його вчителя Везалія, коли той постав перед судом Святійшої Інквізиції. Принагідно Андреа Везалій розповів Матео Колону про негарний, сороміцький випадок, котрий мало не відправив його на вогнище: якось він добув дозвіл зробити розтин молодого іспанського шляхтича, що помер під час консиліуму. Отримавши дозвіл від батьків й розітнувши молодикові груди, він на власний подив виявив, що серце парубка досі б’ється. Батьки, що з’явилися неслушної миті, звинуватили Везалія у вбивстві, водночас з тим проти нього почала процес Інквізиція. Інквізиція присудила Везалію смерть, але за мить до того, як запалали колоди у вогнищі, втрутився король особисто, який, пом’якшивши присуд, відіслав анатома на прощу до Святої Землі спокутувати гріх.

Матео Колон усвідомлював, що скоїв «злочин» набагато тяжчий, відкривши те, що мало навіки лишитись невідкритим. Такий тяжкий, що навіть якщо відмовитися від свого відкриття, як вчинив інший годованець Падуанського університету, Галілео Галілей, жодної надії не лишалося. Відкриття Галілея було майже «недосяжним», а от його «Америки» дістатися було легко.

— Що трапиться з людством, якщо ваше відкриття опанують диявольські сили? — спитав декан, дізнавшись про це і змусивши його присягтися мовчати, вмить вирішивши, що вчений, мабуть, є одним з тих, хто доповнює чимраз велелюдніші лави прихильників диявола. — Які неймовірні нещастя спіткають людство, якщо Зло заволодіє волею жінок? — питав його декан, даючи зрозуміти, що жіночу волю мають опанувати саме його, деканові, заміри, певна річ, в ім’я Добра.

Отож Матео Колону годі було сподіватися чогось інакшого, крім вогнища.

Але горло йому перехоплювало не від цієї безвиході. Не від неминучої і скорої смерті, не від вимушеного мовчання й ув’язнення у чотирьох стінах. Це Fie було не спомин про Інес Торремолінос, ані сумніви стосовно долі, яка спіткає лист, який він щойно написав. Мук завдавало йому навіть не те, що він щойно розголосив таємницю, про яку заприсягся мовчати. Гризло його навіть не те, що він не мав жодної змоги оприлюднити відкриття, а те, що невинної мети, яка призвела його до відкриття, так і не було досягнуто. Мета, яка призвела Матео Колона до відкриття, не мала ані теологічного підґрунтя, як прагнули це подати, ані честолюбного прагнення філософа, як це обґрунтовували, ані навіть прагнення вчинити революцію в анатомії, — яку він, незважаючи ні на що, таки вчинив. Він не йшов, сповнений рішучості, на вогнище в ім’я Істини, як його колега Мігель де Сервет.

Джерелом його відкриття було не що інше, як нерозділене кохання. Він пристрасно прагнув не пізнати загальні закони, які керують незбагненною жіночою поведінкою, але всього-на-всього місця у серці однієї з них.

Провідна зоря, яка привела Матео Колона до «солодкавої Землі Обітованої», певна річ, мала ім’я. І звалася вона Мона Софія.

Путана

Мона Софія народилася на острові Корсика. Їй ще не виповнилося і двох місяців, як її викрали у матері, яка лишила дитину на березі струмка, що впадав у море, у якому вона прала білизну. Певна річ, тогочасна Корсика була не надто щасливим місцем для жінки, яка породила на світ гарну дівчинку. Відколи спершу Марк Антоній, а потому Помпеї, вигнали піратів з їхньої «республіки» на Сицилію, потому, як широке товариство розсипалось морями Європи та Малої Азії, «сицилійці» терпляче й з непохитною упертістю поверталися для того, щоб заснувати свою батьківщину цього разу на островах Корсика та Сардинія. Оцінивши ранню й багатонадійну принадність дівчинки, пірати Чорного Горгара, посадивши її на борт бригантини укупі з юрбою монгольських рабів, продали якомусь грецькому купцеві. Мала пережила подорож завдяки опіці молодої рабині, яку розлучили з сином і яка ще мала у грудях молоко. У Греції вона перебувала нетривалий час. Якийсь венеційський купець придбав її за кілька дукатів, дівчинку знову посадовили на корабель, який цього разу прямував до Венеції: найпевніше, там уже на неї чекав покупець.

Донна Сидона заплатила за неї двадцять флоринів, вважаючи, що зробила пречудове придбання. Побачивши чорну від бруду дівчинку, донна Сидона найперше вкинула її у ночви з мильною водою. Вона терла дівчинку так само ревно, як чистять заіржавілий чавунчик, сполоснула її, витерла, напахтила трояндовою водою — змити з дівчачого тіла корабельний сморід виявилося не надто легкою справою. Потім збрила їй жорстке, наче дріт, волосся, довгі пасма — і, врешті, поклала її на ковдру перед каміном. Коли дівчинка міцно заснула, жінка наділа їй на зап’ясток браслет із слонової кістки та золота, які носили всі повії у цьому будинку розпусти. Й бачачи, що мала квола й худа — на кораблі її годувала брудними грудьми виснажена рабиня, якій заледве ставало на це сил, — призначила їй за годувальницю Оливу, молоду рабиню-єгиптянку. Молоко вона мала пречудове. Йменням таким її нарекли через колір шкіри, яка скидалася на оливку; струнка була, наче оливкове деревце. Вона була високою, з прекрасними грудьми, соски яких діаметром не поступалися золотому флорину. Олива була втіленням зразкової годувальниці — смаглявка, адже відомо, що біляві жінки мають гірке та водянисте молоко, негритянки годяться, щоб годувати диких звірят, а не білошкірих дітлахів. Уже наприкінці тижня стало очевидним, що справа йде на лад: у дівчинки на тільці з’явилися складки, відригувала вона гучно, наче візник, какавельки (яким донна Сидона приділяла чимало уваги) були твердими, а їхній колір засвідчував, що кишківник працює пречудово.

Коли з дня появи дівчинки у будинку сплив місяць, донна Сидона надягла на неї рясно помережену сукенку, напахтила жасминовою водою і наказала покликати священика, щоб той звершив перше таїнство — певна річ, гарна повія має бути похрещеною. Донна Сидона домовилася зі священиком про ціну цієї послуги, зрештою, вони умовились щодо способу оплати: священик вимагав пестощів від однієї з дівок щодня протягом місяця, ще й до всього прагнув володіти нею «per tutti gli orifizi».[14] Донна Сидона пропонувала послуги лише на тиждень і без усіляких розкошів. Умовились, що священик користуватиметься послугами однієї повії протягом двох тижнів і володітиме нею «per tutti gli orifizi». Того ж дня дівча охрестили, донна Сидона дала їй імення Нінна.

Нінна мешкала укупі з вісьмома такими ж дівчатками, але її відмінність від решти «вихованок» будинку виявилася незабаром. Ніхто так ревно не плакав і не їв з таким апетитом — так що наприкінці кожного дня годування соски Оливи забарвлювалися ліловим. І на відміну від решти дітей, Нінна рішуче відкидала повивальники, якими донна Сидона оповивала її ночами. Плач, яким вона виказувала свою непокору, був такий заразний, що невдовзі решта починали одноголосно завивати, ніби наймані плакальниці, які ридають на похоронах, наслідуючи риданням невтішної удовиці. Це був перший, вельми невинний вияв небезпечної норовливості. Гарна повія, як і гарна дружина, мусить бути слухняною, покірною і вдячною.

Поволі, поки дівчинка зростала, стаючи принадною, розвивалася і її вибухонебезпечна вдача. У зелених, широко розплющених очах з довгими вигнутими віями виднівся розум, підступність та сарказм, котрі навіювали оточенню такий самий страх, який викликає погляд змії у її жертви. У забобонних душах, щойно вони зауважили дівчинку, прокидався жах і найчорніші передчуття. У набожних людей прокидався страх пекельних сил, позаяк добре відомо, що розум у принадної жінки — це свідчення її зв’язку з дияволом.

Невдовзі перед тим, як Нінні виповнився рік, вона почала бурмотіти перші слова і, на диво, геть не ті, які своєю дитячою мовою белькотіли решта дітей. Коли маленькі годованки починали кликати своїх годувальниць на ймення і, на знак вдячності, звертаючись до донни Сидони, називали її mamma, Нінна немовби не зауважувала присутності своєї доброчинниці, навіть не вшановуючи її поглядом. Зусилля няньок, які на руках підносили її до mamma, добиваючись від неї хоча б усмішки, були марними. Усе намарне, вони здобулися лише того, що дівча, ніби вітаючись, зригнуло просто біля носа своєї заступниці. Донна Сидона тішилася з того, що дівчинка ще занадто маленька й не розуміє, що їй випала найкраща доля, яка тільки може спіткати жінку. Її дівчатка ще не спроможні полічити, скільки коштів витрачено на кожну з них. Урешті, донна Сидона лише звільнила їхніх батьків від клопоту зростити жінку. Напевно, батьки маленької Нінни страждали через те, що їхню доньку викрали, але ліпше пережити біду раз, ніж бідкатися все життя. Насправді батьки мають радіти. Хто, якщо поміркувати, може почуватися щасливим, породивши на світ дочку? Поки дочка дівує — лише витрати за витратами, а якщо їй поталанить знайти чоловіка, ще треба розоритися на посаг. Утім, якби всі міркували достоту, як вона, — розмірковувала донна Сидона, — ці пройдисвіти-лихварі нажилися б на батьках заміжніх дочок у розпачі. Й тому вона тішилася з дівчинки — навіть з її підступного відригування та невихованості. Усе це свідчило, що на неї чекало інше життя.

Якось уранці, коли донна Сидона зайшла, аби перевірити, як спить її невдячна «дочка», вона побачила малу, яка стоїть на постелі й не зводить з неї пильних очей. На превеликий подив донни Сидони, Нінна привітала її так:

— Puttana… — сказала вона, чудово вимовивши слово, і додала: — Дай десять дукатів.

Це були перші чотири слова, які промовила Нінна. Донна Сидона перехрестилася. Якби вона могла, то вибігла б з кімнати. Але вона до того злякалася, що спромоглася лише на жалісний вигук. Донна Сидона вирішила, що ці чотири слова — безперечний знак, що мала одержима лихим духом. Тому справу вирішили досить швидко.

Ще до того, як у Нінни виросли груди, а соски стали тверді, мов мигдаль, здобувши розмір та шовковистість пелюстки, її перепродали купцеві за десять дукатів, тобто за півціни від того, що колись заплатила за неї її заступниця. Якось літнього ранку її продали з майдану разом з гуртом рабів-маврів і молодих повій, за неї правили песо та, врешті, її придбала madonna Крета, особа людяна й, поза тим, хазяйка одного з венеційських борделів.

Нінна — як було викарбувало на браслеті — отримала нове, вишуканіше ймення — Нінна Софія. Вона була наймолодшою «вихованкою» борделю. Новою її mamma стала мадонна Крета, досить успішна куртизанка, яка вже полишила свою справу. Не варто було сподіватися від мадонни Крети ані пестощів, ані піклування, якими рясно осипала дівчинку попередня заступниця. А тим паче — терпіння. Отримавши дівчинку й прискіпливо оглянувши її, вона привітала себе з гарним придбанням, вирішивши, що за кілька років — два чи три — її невеличке вкладення коштів почне повертатися прибутком. У Венеції не бракувало шляхти, священиків, педерастів, і, певна річ, ці три складові складалися у найрізноманітніші поєднання. Саме так, це була добра оборудка, — подумки сказала собі мадонна Крета. Вона вже уявляла обличчя messere Джироламо ді Бенедетто, коли той побачить цю неторкану юну плоть. Які кошти він лишень не заплатить за те, щоб попестити своїми старечими пальцями цей завиванець вульви, чого тільки не віддасть, щоб потертися своїм зів’ялим членом об міцні стегна її юної вихованки. Мадонна Крета вже передчувала, як рахуватиме дукати. Але все трапилось не так удало.

Нінна Софія оглянула нову спальню, яку мала поділяти з чотирма вже дорослими вихованками мадонни Крети. Кімната була гірша за стайню, і смерділо в ній, як у стійлі. Без вікон. Уздовж стіни стояли дерев’яні ліжка, на яких замість матраців лежали чували з соломою, а скраю посідали її нові подружки. Усі вони були рабинями, яких придбали за кілька дукатів. Одна — беззуба, друга — з явними ознаками задавненого сифілісу, решта двоє сиділи, повсякчас уп’явши очі в одне місце. У їхніх поглядах проступало смирення й журба, які не полишають людину до скону, — а він, найпевніше, для кожної з них уже був недалечко. У кімнаті заледве можна було дихати. Нінна Софія виказала своє невдоволення жалісливим криком, що переріс у гучний плач. Коли двері розчинилися, Нінна, яка сподівалася побачити свою годувальницю Оливу, побачила кремезну постать мадонни Крети, що наближалася до неї. По перших трьох лящах вона второпала, що коли припинити плакати, то припинять бити. Саме так вона й зробила. Й саме тоді маленька Софія заприсяглася собі не плакати більше ніколи в житті. Й дотримала обіцянки.

Вона ставала чимраз некерованішою, чимраз жорстокішою і небезпечнішою. Нінна Софія була отруйною квіткою.

Даремно мадонна Крета з таким задоволенням карала її. Даремно було періщити ременем по спині, ставити на ніч на кукурудзяні зерна чи страхати пекельними колами. Нінна Софія дивилася на свою заступницю зеленими очима з вигнутими віями, очима, у яких не було ані слізки, у яких чимраз більше світилося кмітливості й злості, вона, всміхаючись джокондівською посмішкою, тихо питала:

— Чи ви вже скінчили, мадонно Крета?

Мадонна Крета вирішила, що коли дівчинка достатньо зросла, аби не дослухатися до її настанов, то вже час їй самотужки заробляти собі на хліб. Тож мадонна Крета, як уже давно загадала, пішла у будинок messere Джироламо ді Бенедетто, щоб повідати йому про свою нову вихованку.

Messere Джироламо ді Бенедетто, один з найуспішніших шовкових виробників у Венеції, а до минулого року ще й голова гільдії, був уже старий, тож вирішив віддалитися від суспільного життя, поринувши у неробство, аби насолодитися кількома роками, що йому лишились. Насправді він і так усе життя прожив у неробстві й лише зараз не грав зі своїми колегами у карти у своїй конторі у гільдії, а натомість займався цим у своєму вельми гостинному палаццо. Messere Джироламо ді Бенедетто мав дві слабини: карти та діти. Певна річ, він не терпів, коли його звали педофілом. Урешті-решт, що лихого у любові до дітей й у тому, щоб час від часу хоч якось підтримувати їх грошима, а надто якщо дитина має бідних батьків?

Ціна, яку правила мадонна Крета, здалася йому доволі високою, але він не заперечив: грошей він мав удосталь, тож якби навіть забажав розтринькати увесь статок, за роки, що мав попереду, — не спромігся. Й попри те, що всі добре знали, що він мав звичку скнарувати, але у таких діткливих питаннях витрати його не відлякували. Вій лише попросив мадонну Крету описати дівчинку. Messere Джироламо ді Бенедетто слухав з відстороненим виглядом, ніби насолоджуючись власними передчуттями. Якби ж то messere Джироламо ді Бенедетто здогадувався, як учинить з ним маленька Нінна, — він би радше помер того ж таки дня.

Як і умовилися з мадонною Кретою, messere Джироламо прийшов до борделю у визначений час. Він завбачливо заявився заздалегідь, щоб пройти непоміченим. Він мусив перечекати кількох перехожих та затриматися через безкінечну розмову двох жінок, які стояли біля входу у крамничку по сусідству. Коли ж вони попрощалися, він ще трохи почекав, натяг на очі капелюха, щоб він кидав тінь на обличчя, й, урешті, повагом зайшов у невеличкий двір.

Дещо зневажливим рухом messere Джироламо відмовився від келиха вина, котрий подала йому мадонна Крета. Йому дуже кортіло. Його зношене серце тріпотіло зараз із юнацьким завзяттям, адже така нагода випадає не щодня. Прихильність до діток уже двічі заводила його на слизьке, двічі його привселюдно звинувачували у вчиненні насилля над дітьми, але попри це, на щастя, за допомогою щедрих «знаків уваги» він умовив своїх викривальників не позиватися з ним. У Венеції плітку-вали чимало про вподобання messere Джироламо. Але мадонна Крета була гарантією втаємниченості. Її справа найперше передбачала стриманість. Саме через це вона майже не мала докорів сумління, отримуючи умовлені двадцять дукатів.

Мадонна Крета провела його в облаштовану для такої нагоди кімнату. Стоячи в одвірку, гостинна господиня запросила messere Джироламо увійти й, перш ніж залишити його наодинці з дівчинкою, увічливо застерегла:

— Насолоджуйтесь, але дивіться не скривдіть її.

Коли messere Джироламо побачив маленьку Нінну, очі його запалали. Усе скидалося на марення, що справдилось, — дівчинка лежала долічерева геть гола. Спочатку messere ледь поплескав її по сідничках і пройшовся вузлуватими старечими пальцями по стегнах. На спину дівчинки впала цівка тягучої слини, він розтер її долонею. Нінна не чинила жодного спротиву й навіть ніжно всміхалася, коли старий у цілковитому захваті посадовив її собі на коліна. Уже чимало років messere Джироламо ді Бенедетто страждав безсиллям, а зараз від цього журливого явища не лишилося й сліду, тож він подумки сказав собі, що маленька Нінна — справжнє диво. Звісно, це була не та ерекція, якою він пишався замолоду, але то було краще, ніж нічого. Взявши дівчинку під пахви, він, ледь здійнявши її, всадовив дівчинку сідницями на свій член, ніяково привідкривши свого плаща, котрий messere Джироламо досі не зняв. Він уже давно так не збуджувався. Нінна, відчувши опуклість, потерлася об неї сідничками, ніби кішечка, розпаливши старого ще більше, котрий нетерпляче розкрив плащ, узяв член у руки й показав його дівчинці. Нінна роздивилася фіолетову штукенцію, яку смикав старий, враз простягла до неї долоні. Ручка у Нінни була така маленька, що не спромоглася навіть обхопити й половини голівки члена.

— Чи не бажаєте поцілувати мого дружка? — спитав чоловік, і Нінна, якій, здається, видалось кумедним те, як «її» клієнт кликав цю штукенцію, усміхнулась, і та посмішка видалася старому відверто сластолюбною. Так, це слушне слово — «сластолюбство», ніколи раніше він не зауважував такої дивовижної схильності у маленьких дівчаток. І дійсно, якби сторонній спостерігав за цією сценою, він би дійшов висновку, що маленька Нінна займається «звабленням стариганів». Як і просив messere Джироламо ді Бенедетто, Нінна наблизила губи до його члена — тепер уже зовсім затверділого й здійнятого дужче, ніж будь-коли, навіть замолоду, — й поцілувала його так, як годувальниця Олива вчила її цілувати щоки донни Сидони, утім, тому вона завжди противилася. Ніби доросла жінка, Нінна заплющила очі й пройшлася губами навколо голівки. Старий сидів, вирячивши очі, тремтячи, як листок. Немовби вигодувана не грудним молоком, а молоком члена — ніхто не вчив її мистецтва реляції — Ніна розтулила рота так широко, як спромоглася, й взяла туди цілком усю голівку. Старий не йняв віри очам своїм.

— Маленька шльондра, — шепотів він, — маленький вилупок семи поколінь шльондр.

А поки він говорив, дівчинка дивилася на нього зеленими очима з довгими віями, чимраз глибше поглинаючи член у рот. Потім Нінна відчула, як здригнулося біля кореня те, що вона тримала у роті. Тієї ж миті вона щосили зціпила щелепи, увіп’явши зуби у плоть до самісіньких ясен, і рвучко кинулася з ліжка додолу. На кілька миттєвостей Нінна зависла у повітрі, тримаючись зубами за старечий прутень, поки врешті відкушений шматок не відірвався. Messere Джироламо ді Бенедетто нічого не збагнув, допоки не зауважив струмінь крові, що юшив з основи члена. Лише тоді він ніби у маренні зауважив, що голівки члена немає. Дівчинка дивилася на чоловіка, посміхаючись, мов янголятко, жуючи шматочок плоті, погляд прикипів до клієнта, котрий уже падав з ліжка додолу, описуючи параболу: ноги — напружені, як струни лютні, — у вигляді букви V здіймалися над ліжком, що видалося Нінні вельми витонченим видовищем.

Коли проминув умовлений час, мадонна Крета, ледь розчинивши стулку дверцят й іще не увійшовши до кімнати, прошепотіла:

— Час вичерпано, messere, сподіваюся, ви не скривдили дівчинки.

Мадонна Крета спіткнулася об труп свого клієнта і, не встигнувши за що-небудь схопитися, послизнулася у калюжі крові й гепнулася додолу поруч з тілом. Нінна, що сиділа у кутку кімнати, досі ремиґаючи шмат плоті, вочевидь була задоволена початком своєї праці. Вона усміхнулася мадонні Креті, наче промовляючи: «А що, задоволена? Так я маю заробляти собі на споживок?»

Цього дня Нінну Софію було жорстоко побито колодкою з-під взуття.

Творець

Незважаючи на паніку, мадонна Крета спромоглася загорнути у полотно труп messere Джироламо ді Бенедетто і, взявши дівчинку під пахви, сіла в невеличку гондолу. Заплативши дзвінкою монетою за мовчання гондольєрові, вона скинула за борт мертвого кастрата та дівчинку у порівняно тихому місці Канале-Гранде.

Й, наче за провидінням долі, побите тільце Нінни Софії викинуло на набережну Сан-Бенедетто, просто на мол, до якого спускалися сходи з дворика Школи, яку тридцять років тому заснував Массімо Трольо.

Массімо Трольо був fattore delle puttane, найшановнішим у всій Європі. Насправді він купував, продавав та грабував не гірше за будь-якого торгаша. Але то був лише початок тривалої та марудної роботи, перша сходинка у дорогій і, відповідно, прибутковій справі. Массімо Трольо був видатним педагогом, у ньому поєднувалися риси найрозпуснішого педераста та вчителя у найвищому сенсі слова.

Fattore, «батько», як його дехто прозвав, був засновником найпрестижнішої Scuola di Purtane,[15] сказати б, «батьком» плем’я найпрекрасніших у Венеції повій, самої Ленни Грифи та всіх куртизанок, котрі були окрасою двору Медічі, куртизанок, котрі полонили серця монархів та архієпископів. Усіх куртизанок, на чию честь зводилися найрозкішніші палаци Венеції.

Жодна імператриця не отримувала блискучішої освіти за повій Массімо Трольо. Наймолодші, на кшталт маленької Нінни Софії, були предметом найдбайливішого піклування. Мадонни — старші повії — мали виховувати молодших дівчаток. Вони купали їх у молоці вовчиці, бо воду забороняли через заразні хвороби, поза тим, як навчав Массімо Трольо, молоко вовчиці сприяє розвиткові й стає на заваді старінню. Дівчаткам протирали шкіру слиною кобили, щоб тіло не зів’яло, й раз на тиждень їм доводилось спати у свинарнику, щоб вони звикли зносити будь-які, навіть найбридкіші запахи й найневдячніше товариство.

Массімо Трольо написав книгу «Школа куртизанок», що складалася із сімсот п’ятнадцяти афоризмів, які поділено на сім книг, котру, безсумнівно, навіяли Гіппократові «Афоризми». Серед іншого у ній ішлося про те, що найліпші повії виходять з дівчаток, які народилися від:

1) теслі та доярки;

2) мисливця та жінки монголоїдної раси, ліпше, якщо китаянки;

3) моряка та вишивальниці.

На додачу він запевняв, що «жінка здатна зачати дитя від семи чоловіків, сім’я котрих, з’єднавшись у матці, поєднується одне з одним відповідно до сили кожного з батьків».

«Бути Творцем куртизанок — найвище мистецтво, вище, ніж бути парфумером чи навіть алхіміком; достоту як вони, ми поєднуємо найшляхетніші єства з найнижчими, найбільш антагоністичні та найбільш гармонійні».

Массімо Трольо виявив до дівчинки, яку подарувало йому провидіння, надзвичайну зацікавленість. Аби більше ніхто не брав під сумнів, що вона його вихованка, з неї зняли попередній браслет, надягнувши новий, із золота, оздоблений рубінами, де було викарбуване її нове, остаточне ім’я — Мона Софія. Він нечасто зустрічав дівчаток з такою вдачею, розумом, що рано розвився, й рідкісною неповторною красою. У дитячому тільці Мони Софії втілювалися всі путани, таке собі щире єство путани. Але Мона Софія була не вільна від двох великих і, безперечно, таємничих вад, з якими мусить боротися вчитель путан: від любові та насолоди. Ще ніколи раніше Массімо Трольо не бачив стільки безмірної ненависті, яку випромінювала дівчинка; і турбувало його не те, що на нього було спрямоване це почуття, а те, що, як він знав з власного досвіду — й це засвідчував афоризм IX, — «наскільки дівчина схильна ненавидіти, настільки ж вона схильна любити». Бентежило його й інше: не стільки нестача хоч якихось виявів смутку, як здогад, що нечуттєвість Мони Софії — це лише маска, під якою приховано смуток, а що сильніший смуток у дівчини, то палкішою є насолода, яку вона дарує. І, врешті, початкова освіта путан зводиться до заборони кохання та насолоди. Працю провадили довго й терпляче, аби, як не раз уже траплялося, — одного дня невдячна не пішла, закохавшись у якогось чоловіка. Серед інших афоризмів Массімо Трольо були й такі:

— Розбестити важче, ніж виховати.

— Легше замінити одну систему моралі іншою, ніж позбавити людину моральності.

— Виховання на моральних прикладах сприяє вихованню куртизанки.

— Достоту як філософ, учитель куртизанок має бути провідником моральності.

— Для монарха зручніше, коли куртизанки існуватимуть задля грошей, а не задля задоволення.

Теорії Массімо Трольо ґрунтувалися на елліністичних канонах. Афоризми, які з’являлися з-під його пера, були, утім, як і його практика, — зрештою, чому б і ні? — такими самими, як у Арістотелевій «Метафізиці». Його концепція чоловіка та жінки була арістотелівською, як арістотелівським, певна річ, було його бачення відтворення. Він також припадав до арістотелівського джерела, щоб пояснити, як «чоловік з природних причин має бути корисним жінці». У розділі «Про жахливу природу жінок» він пише: «Як навчав Арістотель: чоловіча сперма є єство, сутнісна можливість перетворити певну можливість на майбутнє живе створіння. Чоловік несе у своєму сімені дух, форму, особистість, себто kinesis, створюючи з речі живу матерію. Чоловік, зрештою, — це той, хто наділяє річ душею. Сім’я несе рух, котрий йому передає його родитель, воно є втіленням ідеї, що відповідає формі самого родителя, але не передбачає передання матерії з боку чоловіка. За ідеальних обставин майбутнє живе створіння ототожнюватиметься з батьком. Жінка надає матеріальне підґрунтя, як-от її кров, тілесність, плоть, яка старіє, в’яне та вмирає. А сутність душі є незмінно чоловічою. Як навчав Учитель, народження дівчинки завжди — наслідок слабкості батька чи то через хворобу, старість чи занадто раннє зачаття.

Жінка завжди наділяє матерією, а чоловік — творчим началом; насправді для нас це функція, яка відповідає кожному з них, — тобто бути самкою та самцем. Необхідно також, щоб самка надала тіло, певну кількість матерії, але для самця це не обов’язково, щоб інструменти існували у витворах, які вони створюють, як у них немає того, хто їх створює».

І це аж ніяк не єдине міркування Массімо Трольо щодо зачаття, до всього він писав і так — і завжди під інтелектуальним заступництвом Арістотеля — власне про генеалогію створіння: «Сім’я містить форму та можливості», «Сім’я — це не частина плоду, що створюється, достоту як жодна частка не переходить від столяра до виробу, який він створює, щоб поєднатися з деревом, так само жодна частка сімені не має змоги змішатися з ембріоном». І засвідчує це таким прикладом: «Музика — це не інструмент, а інструмент не є музика. Але музика тотожна задуму автора, що передував їй».

Отже, суть теорії Массімо Трольо полягає ось у чому: власність — батьківська влада, право володіти спадщиною частини творця, тобто батька. Позаяк метою Арістотеля було лише створення нового підтвердження грецького права.

Жінка, за його теорією, лише прах, сутність якого — це кров, що виходить раз на місяць: неочищена рідина, нечиста, необроблена, інертна та аморфна, але, безперечно, торкнута духом kinesis свого слабкого родителя.

Мона Софія була найгарнішою вихованкою Массімо Трольо, що дозріла раніше за решту. До всього, у неї рано виявилася здібність до професії. Вона була на диво чуттєва, як на свій вік. Коли Моні виповнилося шість років, Массімо Трольо вирішив, що дівчинка може взятися до другого етапу освіти.

У «Школі куртизанок» вихованки з раннього дитинства отримували релігійну освіту, навчалися античної міфології, і, певна річ, писати й читати не лише рідною мовою, але й грецькою та латиною. «Школа» була найвищою мірою закладом епохи Відродження, так само престижна, як і решта художніх шкіл на півострові. Правду кажучи, «Школа» мала субсидію від міської влади, а кожній вихованці надавали рангу державного службовця.

Мона обожнювала слухати історії, які їй розповідала Філіпа, її вихователька. Щоразу, слухаючи історію про Іону у китовому череві, вона широко розплющувала очі й просила Філіпу, пропустивши подробиці, одразу розповісти, що спіткає героя.

Усе було пречудово, допоки Філіпа не почала висувати звинувачення. Мона категорично відмовлялася відповідати за розп’яття Господа нашого Ісуса Христа, вона не терпіла звинувачень у тому, що Він пішов заради неї на смерть. Поза тим, хто вона така? Яким чином спроможне вплинути її жалюгідне існування на смерть — не більше не менше, як — самого Спасителя?

До всього вона не визнавала своєї провини й заперечувала, що є спільницею Єви, яку вона ще й ніколи не бачила. Утім, зрештою, Мона Софія починала не надто переконано хитати головою, адже могла витерпіти будь-що, окрім пронизливого крику Філіпи, від якого у неї лопалися барабанні перетинки.

Мона Софія, завдяки здібностям Массімо Трольо, а можливо, усупереч його особистим прагненням, стала його найкращим витвором.

Десять років освіти та піклування принесли плоди: Мона Софія стала найпрекраснішою у Венеції жінкою. Творець куртизанок умів терпіти. Коли дівчинці виповнилося тринадцять років, він повідомив вихованку, що настав час посвяти. Мону показали високому товариству на щорічному святі, яке Массімо Трольо влаштовував у своєму палаццо. Це була хвилююча церемонія, під час якої кожна куртизанка, що закінчила школу, отримувала ухвалу про призначення на посаду державного службовця особисто від якогось шанованого діяча Республіки. Коли пролунало ім’я Мони Софії, запала зачудована й святоблива тиша. Порівняно з жінкою, яка увійшла до зали, Венера Медицейська — богиня кохання — була б грубою, селянкою.

З усіх кутків Європи до «Школи» приїздили шляхетні добродії, тринькаючи цілий статок. Менш як за півроку Массімо Трольо повернув всі витрати, до останнього дуката, на свою вихованку. За перший рік Творець куртизанок отримав уп’ятеро більше, ніж витратив на неї. Тіло Мони Софії збільшило статки Массімо Трольо на… дві тисячі дукатів.

Воля

Якось на другому році після закінчення школи Мона Софія прийшла у розкішний scriptorium[16] Массімо Трольо. Творець вів бухгалтерію «Школи», схилившись над грубим зошитом із золотими берегами.

— Я прийшла повідомити вас, що я вільна, — мовила Мона Софія, навіть не привітавшись. Массімо Трольо відвів погляд від рахунків. Він ясно розчув фразу, але не розібрав її, наче співрозмовниця розмовляла невідомою мовою.

— Ось папери, які звільняють мене від вашої опіки, — мовила вона, простягаючи йому пергамент, списаний червоним чорнилом. — Не треба підводитись, лише розпишіться отут, — додала Мона Софія, кладучи пергамент на письмовий стіл.

Массімо Трольо неприховано розреготався. За все його довге життя до нього ніхто ще не звертався із проханням — якщо можна саме так назвати вимогу, яку висунула вихованка, — таким безсоромним. Він дійсно не раз страждав через втечі своїх невдячних вихованок. Щоб дати всім приклад, він покарав одну втікачку, що повернулася. Зазвичай у такому випадку ампутували палець на нозі. Але щоб вихованка отак просто вдиралася у його покої з такими вимогами… Це ж нахабство, повна нісенітниця!

— Нагадую тобі, що «Школа» має власні правила та норми, — повів Массімо Трольо, тепло й по-батьківському усміхаючись, — тому…

Обірвавши учителеві слова, Мона Софія витягла кинджал із золотих піхов і приклала лезо до своїх грудей. Геть холоднокровно промовила:

— Моє тіло з лишком розрахувалося з вами за освіту, яку ви дали мені, тож якщо ви погодитесь вислухати мене, я буду вдячна вам. Я шаную і схиляюся перед вами. Але зараз я вимагаю, щоб ви повернули мені те, що належить мені, — моє тіло.

Массімо Трольо сполотнів, а потому враз розчервонівся від люті. Намагаючись опанувати себе, він мовив:

— Мертвою ти мені не потрібна! Якщо бажаєш, я можу підписати те, що ти дала мені, але чому ти вирішила, що я не поверну тебе собі, користуючись правом, яким наділив мене закон? Ти ж знаєш, якою може бути кара.

Мона Софія посміхнулася:

— Ви не скалічите мого тіла. Я — ваш витвір. Та не вважайте, що я невдячна. Прочитавши пергамент, ви побачите, що я про вас не забула; я віддаватиму вам десятину з того, що зароблю власним тілом, аж до того дня, коли хтось із нас не помре. Або десятина, або нічого — такий вибір, — сказала вона, наставивши лезо собі на груди, так що її животом скотилася крапля крові.

Массімо Трольо, вмокнувши перо у чорнильницю, підписав папери. Мона Софія впала навколішки й поцілувала руки свого учителя, а згодом назавжди покинула «Школу».

Залишившись у своєму кабінеті наодинці, Массімо Трольо безпорадно ридав.

Плакав, як дитина.

Плакав, як батько.

Як Матео Колон познайомився з Моною Софією

Анатом познайомився з Моною Софією під час своїх нетривалих відвідин Венеції восени 1557 року. У маєтку одного герцога, де був присутній на святі, яке гостинний господар влаштував на честь святих іменин. Мона Софія стала дорослою та досвідченою жінкою. Мала вже аж п’ятнадцять років.

Можливо, через вислів Леонардо да Вінчі, який не міг зрозуміти, чому чоловіки соромляться власної мужності й «приховують свою стать, хоча мали б урочисто її прикрашати, наче правителя», може, саме через це того року чоловіки за модою усіляко демонстрували й пишно прикрашали свої геніталії. Майже всі гості, окрім осіб найбільш похилого віку, були зодягнені у панталони світлих відтінків, що підкреслювали їхню чоловічу чесноту стрічками, які прив’язувалися на поясі та у паху. Ті, хто мав поважні причини дякувати Творцеві, певна річ, наслідували моду. А ті, хто не мав таких причин, удавалися до різноманітних хитрощів, щоб крокувати у ногу з часом і не видаватися обділеними. У «Крамничці Мавра» продавали штучні накладки, які можна було вкласти під панталони, щоб не надто сяйливі чоловіки засяяли. З-поміж безміру оздоб — від орнаментів з намистинок, що обрамлювали «правителя», до разючого оздоблення перлами — були й стрічки, до яких поприв’язувано чотири чи п’ять дзвіночків, котрі виказували бажання «його милості». Таким чином панянки дізнавались, наскільки вони бажані для залицяльників за дзвоном балабончиків.

Це свято геть не різнилося від решти: почалося «танцем з цілунками», у якому не було визначених правил, рухалися довільно. А коли пари «розбивали» чи вони з’єднувалися заново, кавалер та пані мали обмінятися цілунками.

Матео Колону не до смаку були танці, тож він, хоч і не старий був, носив традиційний камзол, котрий надавав йому поважного вигляду серед цього відвертого хизування чоловічими геніталіями. Певна річ, його ущедряли жіночими поглядами більше за тих, хто виставляв напоказ свої величні дзвіниці — чи то справжні, чи то штучні.

Посеред свята з’явилася Мона Софія. Оголошувати про її появу було зайвим. Двоє рабів-маврів опустили її паланкін біля дверей зали. Якщо до її появи увагу чоловіків забрали три-чотири панянки, то тепер найпринадніша з них, порівняно з новою гостею, видавалася собі згорбленою, кульгавою чи горбатою. Мона Софія мала прекрасний стан. Шовкова сукня, що оголювала спину до краю стегон, майже не приховувала тіла. У викоті до половини сосків з кожним кроком колихалися груди. Посеред чола на нитці Фероньєри[17] гойдався смарагд, блиск котрого затьмарювало сяяння зелених очей. Мону Софію зустріли благовістом сотні балабончиків.

Матео Колон, стоячи у дальньому кутку зали, таки не міг не зауважити вроди нової гості. Він, набравшись духу, закінчив бесіду з однією схильною до іпохондрії пані, котра знудила його переліком власних недуг.

Мону Софію зустрів гостинний господар, котрий враз повів її у танець з цілунками, кавалер запрошував пані цілунком, й, протанцювавши кілька па, вона змінювала кавалера — і т. д. Певна річ, для спокушання це був найбільш годящий танець. За правилами, якщо пані не цікавилася жодним з кавалерів, компроміс полягав у запрошенні одруженого чоловіка. Якщо ж пані обирала юнака, її прагнення ставали неприхованими. Поза тим, існували правила й для цілунків. Якщо пані лише торкалася губами щоки кавалера, це свідчило, що вона лише має намір потанцювати й трохи розважитися, а от якщо вона вшановувала його прихильним гучним цілунком, це свідчило про більш-менш офіційні наміри, наприклад, шлюбні. Але якщо вона торкалася губами губ кавалера, випливали сластолюбні прагнення панянки: це був зухвалий, пристрасний заклик.

Мона Софія танцювала на східний манір: поставивши руки в боки й вихиляючи стегнами. Усе оточення нетерпляче чекало на мить, коли їй доведеться змінити пару. Через те кожен молодик змагався з іншим за право стояти у першому ряду, виставляючи про людське око — ані крихти не соромлячись — своє об’ємне, щедро оздоблене жадання. Одначе Моні Софії доводилось бачити багатьох молодиків, які зараз вихвалялися мужністю, яка хтозна-де взялася, без оздоб, окрім тих, з якими вони прийшли у цей світ, за інших обставин. Вона оглядала кожного, хто сподівався бути обраним, ішла до одного з них, а потому, коли видавалося, що вже вирішила, раптом розвернувшись на підборах, ішла до іншого, яким теж нехтувала. Не припиняючи рухів у такт мелодії, яку вигравали на лютнях, Мона Софія кружляла й пливла по залі, оточена юрбою залицяльників. Раптом Матео Колон зауважив, як груди Мони, що гойдалися коло краю викоту, ваблять своїми сосками. Мона Софія рішуче підійшла до нього. За інших обставин Матео Колон зніяковів би, але зараз, побачивши, як до нього йде жінка, котру йому не випадало бачити, він був неспроможний подолати відчуття, що у залі, крім неї, більше нікого немає. Утім, він міг розчути, як розмовляє зібрання і як грає лютня, він навіть зауважував юрбу гостей. Він почувався так само, як пацюк під поглядом змії. Він був спроможний побачити щось іще, навіть якби забажав, окрім зелених очей, що блиском своїм затьмарювали смарагд, котрий висів на чолі поміж брів. Мона Софія наблизила свої губи до губ анатома, він відчув у її диханні аромат м’яти та трояндової води — й раптом, немов гарячий вітер, мимохідь відчув у доторкові її губ легкі пестощі язиком. Так, він танцював, ні, він поводився стримано. Він був галантним. Він навіть спромігся приховати, що відтепер й до самої смерті не зможе жити без цих пахощів м’яти та трояндової води, без цього гарячого швидкоплинного вітру, без виру цих зелених очей. Він танцював. І годі було сказати, що він, наче жертва змії, у кров якої невблаганно струменить трунок, щойно підчепив смертельну хворобу. Він танцював.

Завжди, до самісінької смерті, він пам’ятатиме, як танцював, зачарований цими зеленими очима, до останнього дня пам’ятатиме, як про велике церковне свято, як ці очі віддалялися коридорами, садами та галереями і як в одному з дальніх покоїв палацу, де ледве чутно лунали звуки лютні, він цілував її рожеві соски, тверді, наче перлини, й ніжні, як квіткові пелюстки. До самісінької смерті він пригадуватиме, наче чорний, але такий солодкий день, її палкий, як вогонь, голос, її стрімкий язик, що обпалював, наче пекельне полум’я. До останнього дня свого життя він пам’ятатиме, як той, що під час посту відмовляється навіть від нескоромної їжі, аби подовжити невтамований голод, як він знехтував її тілом, натомість, поправивши камзол, мовив:

— Я прагну написати ваш портрет.

І, наче той, що зазнав корабельної аварії, що приймає хмари на обрії за землю, він повірив, що бачить у тих зелених очах з опущеними довгими віями кохання. Але то були лише хмари.

— Я прагну написати ваш портрет, — повторив він, у душі його вирувала пристрасть.

І він вірив, що бачить пристрасть у цих зміїних очах. Мона Софія поцілувала його з нескінченною ніжністю.

— Можете навідати мене, коли забажаєте, — мовила вона і прошепотіла: — Приходьте завтра.

Анатом бачив, як вона поправила сукню, як востаннє вип’яла груди, щоб він поцілував їх, а потому, розвернувшись на підборах, пішла до дверей.

— Приходьте завтра, я чекатиму на вас.

Але це були лише хмари.

Наступного дня, рівно о п’ятій вечора, Матео Колон зійшов нагору сімома сходинками, що вели у патіо борделю «Рудий Фавн». Він тягнув у руках похідний мольберт і полотно, затискав під правим ліктем палітру, а до пояса камзола була причеплена вузенька торбинка з фарбами. Йому було важко все це тягти, тож він заледве не накричав на неповоротку управительку закладом.

Коли Матео Колон зазирнув у покої Мони Софії, вона, зодягтись у щось мереживне й прозоре, заплітала коси перед люстром, що стояло на туалетному столику. Анатом, що так і вкляк, тримаючи все своє приладдя, бачив у дзеркалі ті самі очі, у яких вчора світилося кохання. Ось вони зараз, і належать вони лише йому, лише його очам. Раптом він кашлянув, даючи знати про свою присутність.

Навіть не повернувши голови, Мона Софія порухом руки запросила його увійти.

— Я прийшов написати ваш портрет.

Навіть не озирнувшись, Мона Софія заявила:

— Те, що ви робитимете під час візиту, — мені геть байдуже. — І враз додала: — Якщо не знаєте, звична ціна — десять дукатів.

— Хіба ви не пригадуєте мене? — пробурмотів Матео Колон.

— Якби я побачила ваше обличчя… — мовила вона до свого незнаного співрозмовника, обличчя котрого ховалося від неї за згорнутим полотном. Тоді анатом поклав свою ношу додолу. Мона Софія почала роздивлятися його віддзеркалення.

— Сумніваюся, що бачила вас раніше, — мовила вона із ваганням у голосі і повторила: — Десять дукатів.

Матео Колон поклав десять дукатів на нічний столик, розгорнув полотно й нап’яв його на підрамник. Добувши фарби з торбинки на поясі, наладив пензлі й, не промовивши жодного слова, взявся писати портрет, котрий мав би називатися «Закохана жінка».

Щодня, коли механічні постаті на Годинниковій вежі вибивали п’яту, Матео Колон сходив сімома сходинками, що вели у патіо борделю на вулиці Бочч’ярі, заходив у кімнату Мони, клав десять дукатів на нічний столик і, допоки напинав полотно, навіть не знявши плаща, казав Моні Софії, що кохає її, що, попри те, що вона гордує ним, він бачить у її очах кохання. Кладучи мазок за мазком, він благав її покинути бордель і поїхати з ним на той бік гори Вельдо, в Падую, казав, що як на те буде її ласка, він покине свій кабінет в Університеті. Й Мона, лежачи голою на ліжку, із сосками, твердими, як мигдалеве зерня, й ніжними, як пелюстка фрезі, не зводила очей з Годинникової вежі, що височіла за вікном, чекаючи, поки знову залунають дзвони. І коли це врешті траплялося, вона дивилася на цього чоловіка сповненими злості очима й промовляла:

— Твій час вичерпано, — й ішла до вбиральні.

Й щодня, о п’ятій вечора, коли тіні від колон Сан-Теодоро й крилатого лева зливалися у суцільну продовгувату смугу, що перетинала площу Сан-Марко, анатом приходив у бордель, несучи свій мольберт, полотно та фарби, клав десять дукатів на нічний столик і навіть не знімав камзола. Змішуючи фарби на палітрі, він повторював, що кохає її і що, хай вона насправді й не знає цього, він бачить у її очах кохання. Він казав їй, що вдруге навіть Божа рука не спромоглася б створити таку красу, що навіть коли господиня не дозволить їм взяти шлюб, він викупить Мону, сплативши за неї всі гроші, які має, що вона покине цей сороміцький бордель, й вони укупі мешкатимуть у його рідній Кремоні. Й Мона Софія, яка, скидалося, геть не слухала його, проводила рукою по своїх стегнах, м’яких та міцних, ніби витесаних з дерева, чекаючи, поки пролунає перший з шести ударів дзвона, і це засвідчить, що час її клієнта вичерпано.

Й щодня, рівно о п’ятій вечора, коли води каналу починали заливати сходи, Матео Колон приходив у бордель на вулиці Бочч’ярі, що недалечко від церкви Святої Трійці, й, навіть не знявши берета, що прикривав маківку, клав десять дукатів на нічний столик і, напинаючи полотно, казав, що кохає її, що вони сховаються разом на іншому боці гори Вельдо чи, при потребі, на іншому боці Середземного моря. Й Мона, замкнувшись у цинічній мовчанці, у зловісній тиші вкладала косу, що діставала їй до стегон, пестила свої соски й геть не цікавилася, як іде робота над портретом. Вона дивилася лише на годинник на вежі, чекаючи, поки залунають дзвони, щоб промовити єдині слова, котрі, як видавалося, спроможна була промовити:

— Твій час вичерпано.

І щодня о п’ятій вечора, коли сонце ставало спекотним та химерним, відбиваючись десятикратно у банях собору Святого Марка, анатом, горблячись під вагою мольберта, образи й решти приладдя, клав десять дукатів на столик й у кімнаті, де пахощі гіркого кохання змішувалися з різким запахом фарб, казав їй, що кохає її, що ладен віддати все, аби викупити її, що вони схороняться на іншому березі Середземного моря, а за потреби — на іншому березі Атлантичного океану. Й Мона, не промовляючи ані слова, гладила папугу, що дрімав на її плечі, наче у кімнаті нікого більше не було, чекаючи, коли постаті на Годинниковій вежі заворушаться, а тоді з солодкою злостивістю у голосі казала:

— Твій час вичерпано.

Протягом усього часу, поки він перебував у Венеції, щодня, рівно о п’ятій вечора, анатом заходив у бордель на вуличці Бочч’ярі, неподалік церкви Святої Трійці, й казав, що кохає її. Так тривало доти, поки анатом дописав портрет і, певна річ, поки у нього не скінчилися гроші. Час його відвідин Венеції сплив.

Принижений, без грошей, з розбитим серцем, у супроводі самотнього крука Леонардіно, Матео Колон повернувся до Падуї, маючи на думці єдине рішення — єдине та невідворотне.

Приворотне зілля

Повернувшись до Падуї, Матео Колон здебільшого проводив час, зачинившись у своїй кімнаті. Залишаючи помешкання хіба задля обов’язкової меси та занять в анатомічній залі. Візити потай до покійницької стали нечастими, а згодом узагалі зійшли нанівець. Мерці більше не цікавили його зовсім. Зачинившись у кімнаті, він лише те й робив, що знову гортав старовинні фоліанти з фармакології. Коли він виходив у ліс неподалік абатства, йому вже байдужі були свіжі трупи тварин, на які вказував йому Леонардіно. Незабаром анатом обернувся на некривдну травоїдну тварину. Він зробився фармацевтом. Тягав чували з безліччю трав, які ретельно класифікував, розподіляв на групи, а потім готував з них настоянки.

Матео Колон вивчав властивості мандрагори та беладонни, цикути та селери й дізнався, як ці рослини діють на різні органи. Це був небезпечний задум, оскільки межа, що відділяла фармацевтику від чаклунства, безсумнівно, була досить розпливчастою. Беладонна привертала увагу і медиків, і ворожбитів. Древні греки називали її atropa — негнучка, — приписуючи рослині властивість продовжувати чи урізати життя. Італійцям вона була відома, флорентійські пані використовували сік беладонни, щоб розширити зіниці, надаючи поглядові замріяності, котра — ціною більш-менш постійної сліпоти — наділяла їх незрівнянною принадністю. Матео Колон знався на галюциногенних властивостях чорної блекоти, особливості якої описали ще понад дві тисячі років тому в єгипетських папірусах і про котру Альберт Великий писав, що її використовують чорнокнижники, щоб замовляти демонів.

Він приготував сотні відварів, формули яких було ретельно занотовано, й почав ночами навідуватися до найогидніших борделів Падуї, обвішаний пляшечками. Матео Колон мав на думці не надто вигадливу мету: створити речовину, за допомогою якої він зміг би завоювати мінливу жіночу прихильність. Певна річ, існувало безліч відварів, які всього за декілька дукатів вміла зварити навіть ворожка-початківка. Але він ще не з’їхав з глузду. Поза тим, він закінчив фармацевтичний факультет. Він чудово знався на властивостях усіх рослин, адже читав Парацельса, давньогрецьких медиків та арабських травників.

Серед його нотаток були такі: «Переконатися у дієвості препаратів можна, коли вони потрапляють через рот до травної системи. Часом дієвим є протирання шкіри, хоча це більш марудний спосіб, а результат набагато менш явний та стійкий. Також можна вводити препарати через анальний отвір, хоча у цьому випадку можливі складності з тим, щоб тіло втримало їх усередині, адже речовини можуть спричинити пронос. Також, залежно від обставин, можна вдихати їхні випари, таким чином частки речовини з легень розносяться тілом разом з кров’ю. Але найрекомендованіший спосіб — уживати через рот».

Це, звісно, добре, але як напоїти відваром повій, щоб вони не відмовились? Найпростіший шлях — натерти член густоконцентрованою настоянкою і через реляцію доправити речовину у жіноче тіло.

Результати були жахливими.

У першому випадку Матео Колон випробував настоянку беладонни й мандрагори у майже однаковому співвідношенні. Жертвою стала вельми літня mammola, стара повія на ймення Лаверда, яка вже давно служила у будинку розпусти на горішньому поверсі над шинком «Муло». Їй платили по півфлорина, й то вважалося за щедрість. Але він заплатив не сторговуючись.

Перше ніж узяти до рота член свого клієнта, Лаверда ковтнула старого освяченого вина, наділеного властивістю відганяти заразу та лихих духів. Анатом знав, що звичка ця ґрунтується лише на забобонах, але вважав її вельми годящою для кінцевого результату свого експерименту. Для Лаверди феляція була справою звичною.

Вправності сприяло й те, що у неї не збереглося жодного зуба, тож прутень міг ковзати легко, без завад чи перепон. Перші ознаки дії настоянки анатом враз зауважив: Лаверда завмерла, ледь піднялася й глянула на анатома збудженими очима, з несподіваним захопленням, яке вкрило її щоки рум’янцем. У Матео Колона від хвилювання затіпалося серце.

— Мабуть, я… — повела Лаверда, — я…

— Закохалась?..

— …отруїлася, — доказала Лаверда, й враз вміст її шлунка вихлюпнувся на клієнтів камзол.

Зазнавши невдачі, Матео Колон зварив відвар з тих самих трав, але у зворотному співвідношенні: якщо перша настоянка спричинила незмірну відразу, то, якщо мислити логічно, зворотна пропорція має дати протилежний результат. Він на правильному шляху.

Наступного тижня він знову, натершись настоянкою, сходив угору сходами, що вели у бордель. Результат був не менш гнітючим. Другою його жертвою стала Каландра, молода повія, яка лише недавно стала до цієї справи. Після нетривалої нестями, прокинувшись, вона наяву побачила низку найрізноманітніших демонів, які ширяли кімнатою й спускалися до ніг анатома. Ці жахливі видіння помалу розвіялись, поступившись неугавній містичній маячні.

Тоді Матео Колон вирішив, що, мабуть, воно на краще, коли замінити беладонну на блекоту. Саме так він і вчинив.

Коли Матео Колон увійшов до шинку, там запала мертва тиша. Ті, хто стояв ближче до дверей, прокрадалися до виходу, а опинившись на вулиці, перелякано бігли геть. Поволі, як анатом проходив у глиб закладу, невиводи розступалися, поступаючись йому дорогою, вітаючись із поєднанням ґречності та жаху. Сходячи східцями, Матео Колон зупинився перевести дух, переконавшись, що за цей нетривалий час, поки він подолав тридцять сходинок, з шинку пощезали геть усі відвідувачі. Навіть старого хазяїна не було видно.

Постукавши у двері борделю, він не почув звідти ані звуку. Він був такий спантеличений, що йому навіть не спало на думку, у чому полягає причина переляку, який пройняв відвідувачів. Колон уже намірився розвернутися й піти, як раптом зауважив, що дверцята не зачинено. Він не мав на думці заходити без дозволу, але йому видалось, що незачинені двері можна вважати запрошенням. Коли Матео Колон прослизнув усередину, завіси на дверях непривітно скрипнули. У тьмяному світлі свічника з трьома свічками він заледве розгледів у глибині коридору невеличку постать.

— Я чекала на вас, — промовила постать ніжним жіночим голосом, — прошу.

Лише зробивши кілька кроків, Матео Колон упізнав Беатріс, наймолодшу з повій борделю, дівча, якому не виповнилось і дванадцяти.

— Я добре вас знаю, проходьте, — повторила Беатріс, простягаючи до нього руку. — Я знала, що ви прийдете. Ви не мусите мене обманювати. Я знаю, що прийшла година, коли справдиться велике пророцтво. Перш ніж ви володітимете мною, хочу, аби щоб ви знали, що належу вам тілом та душею.

Анатом озирнувся через плече, аби переконатися, що вона говорить не до когось іншого.

— Я знаю, що ви зробили з Лавердою та Каландрою.

Анатом зашарівся й подумки прочитав молитву за здоров’я своїх безневинних жертв.

— Зробіть мене цілковито своєю… — хрипко мовила Беатріс, на губах у неї вигравала злостива посмішка.

— Саме за цим я і прийшов… — ніяково промовив Матео Колон, перш ніж добути для неї два дуката. Але Беатріс навіть не глянула на гроші.

— Ви навіть гадки не маєте, як я вас потай кохаю. Не знаєте, як я чекала на вас.

Анатом щось не міг пригадати, щоб уже поїв її своєю настоянкою.

— Як це ти на мене чекала?

— Я знала, що сьогодні випаде такий день. Сьогодні Місяць уповні наближається до Сатурна, — мовила Беатріс, показуючи на нічне небо за вікном. — Чи ви гадаєте, я не знаю пророцтва астролога Джорджо ді Новара? Це його відкриття, що поєднання Юпітера й Сатурна породило закони Мойсея, з’єднання з Марсом — релігію халдеїв, із Сонцем — єгиптян, з Венерою — народження Магомета, з Меркурієм — Ісуса Христа. — Вона замовкла, дивлячись просто у вічі анатомові, давши йому знак, додала: — А сьогодні Юпітер поєднується з Місяцем…

Глянувши у вікно, анатом побачив сяйливий місяць уповні. Тоді він запитально глянув на Беатріс, наче говорячи: «А я до цього яким боком?»

— Зараз, сьогодні, прийшов час вашого повернення! — І, скочивши на ноги, притлумлено вигукнула: — Це час Антихриста. Я належу вам. Зробіть мене своєю! — скрикнула вона, скидаючи одяг і відкриваючи перед анатомом свою прекрасну наготу.

Матео Колон збагнув лише згодом.

— Хай буде зі мною сила Господня… — прошепотів він, перехрестившись, і гнівно вибухнув криком: — Дурепо, мала дурепо! Чи ти хочеш, щоб я згорів на вогнищі?

Він уже замахнувся кулаком і замірився вдарити малу навіжену в обличчя, але останньої миті збагнув, що може вскочити в халепу. Саме звинувачення у «бісівстві», звісно, важке, але набагато гірше було б накликати на себе тягар нісенітних вигадок, що звідти випливають. Йому вже постало перед очі, як він тікає з Падуї, а слідом суне натовп розлючених фанатиків.

Перш ніж вигадки Беатріс рознесе містом, наче сім’я, яке розвіюється вітром, анатом вирішив просити декана відправити його до Венеції, допоки падуйські води не стихнуть. Й аби у власних очах знайти подорожі виправдання, а також не згубити з виду мету, яка правила йому за провідну зорю, він послався на мудрість Парацельса:

«Як можна лікувати хворобу у Німеччині ліками, які, за задумом Божим, ростуть на берегах Нілу?»

Саме ці слова поклали початок низці найбезглуздіших мандрів.

Він поїхав до Венеції. Продовжував збирання й сортування трав, що росли на рівнині, плісняви, котру лишала на сходах вода, що підіймалася вночі, навіть смердючих грибів, що росли на плідному ґрунті, щедро здобреному шляхетними викидами з палацових акведуків. Він намірився створити черговий відвар, коли до нього дійшла звістка, що Мону Софію дівчам купили у Греції. Перш ніж рушити до егейських морів, він завдав своєму пошарпаному серцю нової рани, таємно спостерігаючи за прогулянками Мони Софії на площі Сан-Марко. Сховавшись за колонами собору, він бачив, як вона показує всім свою гордовиту красу, сидячи у паланкіні, який несли двоє рабів-маврів. Попереду, ніби показуючи почтові шлях, бігла сучка-далматинка. Перш ніж вирушити до Греції, він завдавав собі тортур, роздивляючись її ноги, ніби витесані з дерева, груди, що виднілися з глибокого викоту, коливаючись у такт крокам темношкірих слуг. Перш ніж вирушити до Греції, він кинув жменю їдкої солі на роз’ятрену рану у своїй душі, поглянувши у зелені очі, через які блякнув смарагд, що висів на чолі поміж брів.

Трави богів

На островах, які оперізували півострів, наче намисто з перлів, Матео Колон збирав рослини, із соку яких мав намір варити своє зілля. У Салії він збирав блекоту, під дурманним впливом якої древні жриці у Дельфах виголошували свої пророцтва, у Беотії — свіже листя беладонни, в Аргосі він викопав корінь мандрагори, фатальну подібність якого з людиною описав ще Піфагор, — подбавши про те, щоб затулити вуха, адже, як знає кожен травник, коли викопувати її без досвіду й не вживши застережних заходів, то передсмертні крики рослини здатні спричинити безумство. На Криті він знайшов насіння dutura metel, згаданої у санскритських та китайських рукописах, властивості якої було описано у IX столітті Авіценною; на Хіосі — temida dutura ferox, афродизіак такої потужності, що, за хроніками, від нього член просто вибухає, а потім настає смерть від втрати крові. Й він перевіряв усі рослини, аби пересвідчитись, що кожна трава, коріння чи насіння гарні.

В Афінах, на схилі Акрополя, Матео Колон пізнав, що таке «Добре, Чудово та Істинно». Він упивався еллінською Античністю, невідомим йому язичництвом, а крім того, такою собі cannabis, яку описував Гален, укупі з беладонною, тут, стоячи на пагорбі, він відкрив для себе все убозтво Renascita.[18] Він був у золотій колисці справжньої Античності. Тут, на пагорбі, він розкрив торбу, у яку зібрав усі трави богів, перевіривши, наскільки вони добрі. Спочатку скуштував гриб amarita muscaria. Тоді він пізнав витоки усіх речей: побачив, як Еврінома здіймається з мороку Хаосу, як вона танцює танець Творення, відділяючи море від землі й даючи початок усім вітрам. Тоді він, анатом, обернувся на Пеласга, першого чоловіка. Й Еврінома навчила його живитися, Богиня Усіх Речей, Мати Всього Сущого, Та-що-наділяє-іменами, простягла йому в долоні насіння claviceps purpurea.[19] Споживши одне, він обернувся на першого із синів Хроноса. Лежачи голічерева на схилі Гори усіх Гір, він мовив до себе, що це є життя, а смерть — то лише жахіття. Він незмірно співчував простим смертним. Розпаливши невеличку ватру, він кинув у вогонь насіння беладонни й глибоко вдихав дим: тоді поруч він побачив менад у танці-оргії на честь Діоніса, він мав змогу доторкнутися до них і відчувати погляди їхніх очей, що палали вогнем. Він бачив їхні простягнуті до нього руки. Він опинився у самісінькому серці Древності, у Елевсині, святкуючи й дякуючи богам за те, що подарували насіння землі.

Не варто ворушити тисячолітній пил, не треба порпатися в архівах та бібліотеках, просто тут, перед його очима, поставала щира еллінська Древність, його легені наповнювалися повітрям, яке вдихали Солон та Пісистрат. Усе лежало на поверхні, нічого не приховано, не потрібно ані перекладати рукописи, ані вивчати руїни. Будь-який селянин, що йшов рівниною, був виліплений рукою Фідія, у погляді простої людини світилося те саме, що й у очах Семи Мудреців Греції. Що є Венеція чи Флоренція, як не грубе та претензійне наслідування? Що таке «Весна» Боттічеллі порівняно з ландшафтом, що розгорнувся на просторах Акрополя? Що таке міланські Вісконті чи болонські Бентіволіо, що таке мантуйські Гонзаго чи перуджійські Бельйоні; що таке Сфорца ді Пескаро чи навіть сама родина Медічі порівняно з найубогішим афінським селянином? Усією своєю родовитістю та шляхетністю ці нові пани укупі зі своїми не знати звідки взятими гербами завдячують їхнім всемогутнім condottieri.[20] Адже у жилах найубогішого жебрака в афінському порту Пірея тече шляхетна кров Крісфена. Що таке великий Лоренцо Медічі порівняно з Периклом? Про все це він питав себе у глибокому спокійному сні на схилі Акрополя.

Вранці Матео Колон прокинувся мокрим від роси. Поруч із собою він побачив згарище ватри. Хотів підвестися, але відчуття рівноваги зрадило його, тому він скотився зі схилу до самісінького підніжжя пагорба. Голова розколювалася. Утім, він чудово пригадував учорашні події. Ці спогади були чіткішими, ніж розпливчастий, змитий краєвид, що постав перед його очима: необроблена земля, на якій подекуди височіли непривітні скелі, — ось вона, його жадана Античність. Матео Колон відчув глибокий сором. Він був неспроможний ані звести руку, щоб перехреститися, ані попросити у душі у Бога прощення — Єдиного та Всемогутнього — за раптовий спалах язичництва. Він виблював.

Утім, він не забув про причину, яка привела його до Греції. У Піреї він ішов, збираючи те, що дарував йому місцевий рослинний світ, що повилізало зі стін кубел та шинків, де за двома ковтками вина укладали угоди торгівці жінками.

Він уже замірився змішати у відповідних пропорціях трави, коріння, насіння та гриби, коли почув від одного торгівця, що Мона Софія народилася на Корсиці. Тому, наслідуючи мудрість Парацельса, він вирушив на острів піратів.

Матео Колон йшов на свою прощу, сповнений такого самого благочестя, з яким покаянник вирушає у Святу Землю. Він йшов слідами Мони Софії, сповнений містичного обожнювання, що скидалося на почуття людини, яка долає Хресний шлях, і поволі, як він просувався уперед, вірність їй у ньому зростала, а страждання посилювалися. Він прагнув підібрати ключа до Розкриття Таємниці, котра з кожним кроком чимраз дужче віддалялася від нього. Блукаючи туманними морями Чорного Горгара, він, можливо, написав би так само, як його тезко у посланні до королеви: «Вже чимало днів через страшну бурю я не маю змоги бачити ані сонця, ані зірок над морем: корабельні вітрила порвано, такелаж, якорі та провіант змито за борт. Матроси нездужають. Усі каються, чимало дають обітниці, сповідаються один одному. Біль шарпає мені душу. Жаль ятрить мені серце. Я незмірно втомився. Смуток мій чимраз більше проймає гіркотою. Рана моя не зарубцьовується. Сподівань на добрий кінець немає. Мої очі ще ніколи не бачили таких морських просторів, страшних та спінених. Це море — море крові, що кипить, наче чавун на великому вогні. Ніколи раніше небо так не жахало».

Так само відчайдушно стривожений плив Матео Колон на борту хисткої, як горіхова шкаралупа, шхуни, яка щомиті могла розколотися об скелі. Та анатом навіть не спромігся дістатися берегів Корсики, бо пірати Чорного Горгара захопили шхуну, розграбували й повбивали більшість екіпажу та пасажирів. А він дивом врятувався: Чорний Горгар був поранений у легеню, а Матео Колон, вилікувавши його, врятував йому життя. Вдячний пірат дарував йому волю.

З досі збентеженою травами Олімпа душею, з тілом, змученим холодом та сирістю, з розбитим серцем, Матео Колон повернувся до Падуї.

Його Величність Випадок розкрив йому очі на кумедний парадокс: якщо плисти на Захід, можна втрапити на Схід. Саме так, достоту як його тезко з Генуї чи як травник, що випадково натрапив на золоту копальню, Матео Колон відкрив свою «Америку». Доля дозволила йому зрозуміти: щоб прибути до Венеції не з порожніми руками, треба спершу відвідати Флоренцію; щоб володарювати серцем однієї жінки, треба спершу завоювати серце іншої. Саме так і трапилося.

У Падуї на нього очікували дві новини: добра й погана. Погана стосувалася того, у якому гуморі перебував декан.

— Про вас у Падуї багато пліткують, — повів Алессандро де Леньяно. — Й, певна річ, не кажуть нічого доброго.

Декан повідомив, що Беатріс, молоду повію з шинку «Муло», засудили й спалили на вогнищі за чаклунство.

— Вона згадала про вас у своїх показаннях, — декан не став просторікувати.

Матео Колон мовчав.

— Як на мене, — вів далі декан, — я б просто сьогодні віддав вас до рук Інквізиції. — Його співрозмовник сильно зблід. — Але на вашому боці доля.

Далі він розповів, що такий собі абат, родич Медічі, наказав викликати анатома до Флоренції. Одна добродійка з Кастилії, вдова заможного флорентійського шляхтича, маркіза де Малагамба — важко страждає, тож вельмишановний герцог, у якого з Медічі дуже дружні стосунки, маючи потребу у послугах анатома, прагне укласти з ним угоду. Він платитиме тисячу флоринів задатку й ще п’ятсот, якщо знадобиться покликати якого-небудь учня чи помічника. На думку декана, ця пропозиція варта того, щоб пустити у непам’ять випадок з Беатріс, а також показання Лаверди та Каландри в обмін на гонорар, який запропоновано викладачеві Університету, що довірено йому.

— Рушайте до Флоренції просто завтра, — доказав Алессандро де Леньяно й, перш ніж попрощатися з Матео Колоном, додав: — Що ж до учня, — то з вами поїде Бертіно. Це остаточне рішення.

Заперечувати було марно. Тож Матео Колон лише похитав головою у відповідь, — адже декан не надав йому жодної можливості, щоб поторгуватися. Повне ім’я Бертіно було Альберто, але він мав таке ж прізвище, що й декан. Ніхто достоту не знав, хто кому яким родичем доводиться. Але Бертіно був вухами та очима Алессандро де Леньяно, й тепер цей парубійко, що перевершував своїм глупством навіть свого заступника, мав стати анатомовою тінню у Флоренції.

Інес була старшою дочкою у шляхетній родині, батьком її був дон Родріго Торремолінос, граф де Уркіхо й синьйор Наварри, матір’ю — Іса-бель де Альба, герцогиня де Куернавака й графиня де Уркіхо. На превеликий жаль для батька, вони не нажили дітей чоловічої статі. Таким чином, за правом старшинства ця малеча, Її Світлість, отримувала у своє цілковите порядкування potestas та divitia.[21] Так само як і родовий маєток та титул, утім, видавалося, що все це не стане у пригоді семимісячній тендітній блідій дівчинці. Її тендітне тільце ніби було надто недозрілим, щоб утримати душу: видавалося, що життя не просто ось-ось покине малу, а ніби воно взагалі до неї не приходило. Колиска з високим узголів’ям, витесана найкращим теслею Кастильї, була така велика, що малу Інес годі було розгледіти поміж шовкових зборок. Вона майже не виказувала ознак життя, й кожен її хрип видавався останнім. Тесля, заледве доробивши колиску, взявся витесувати крихітну труну. Дні спливали, а дівчинка втрачала чимраз більше ваги, якщо так узагалі можна сказати про майже невагому істоту. Годувальниця, зауваживши, що дитина навіть не в змозі ссати, вважала справу безнадійною — скидалося на те, що дівчинка матиме останнє причастя раніше першого. Утім, Інес вижила. Й то тільки Богу відомо, яким чином. Поволі — достоту як бруньки, що з’являються не знати звідки, вкривають сухі гілки — на обличчі дівчинки почали вигравати живі барви. Поки дівчинка зростала, родинні маєтки занепадали. Оливкові гаї та виноградники, які колись вважались найкращими й найпліднішими на всьому півострові, про що засвідчував родинний герб, були вражені раптовою хворобою, яка один за одним згубила всі паростки, що прагнули зазеленіти. Дон Родріго розорився, не мав більше нічого, окрім численних титулів. У розпачі він кляв черево своєї дружини — безплідне поле, яке не родить нічого, окрім бур’яну, — неспроможне породити сина, продовжувача роду, який хоч міг би принести у господу посаг дружини. Очевидним було, що герцогиня здатна народжувати на світ лише нікому не потрібних дівчат. Утративши надію, дон Родріго з’їздив до Флоренції, щоб попрохати допомоги у свого кузена, маркіза де Малагамба, з котрим його, окрім родинного зв’язку, поєднувала спільна справа — вирощування оливок. Шляхетний іспанець упрошував, благав, мало не плачучи. Маркіз виявився людиною доброю, чуйною та співчутливою. Він зарадив двоюрідному братові порадою, підбадьорливими словами й вірою, а от щодо грошей — не дав ані флорина. Дон Родріго повернувся до Кастильї геть безпорадним. Утім улітку наступного року у маєток шляхетного кастильця прибув гонець. Він привіз листа від кузена-маркіза, на подив графа, флорентієць просив руки його дочки Інес, натомість пропонуючи дону Родріго суму, котру той намагався виклянчити минулої зими. Пропозиція мала вельми поважну причину: маркіз, овдовівши й не наживши спадкоємців, потребував засобу, який би надав можливість отримати законного сина, — себто жінку. З іншого боку, поєднання з кастильським родом, якому він таким чином виявляв милість, розширювало його володіння до Іберійського півострова. Гонець повернувся до Флоренції зі згодою дона Родріго. Інес на той час мала заледве тринадцять рочків.

Не було ані убрань, ані залицянь, ні любовних листів, ані подарунків, — дарунком була власне Інес, котру чоловік отримував з батьківських рук. Вона поїхала до Флоренції, де на неї чекав маркіз укупі з членами обох родин. Інес узяла шлюб незайманою і благочестивою. Маркіз походив зі шляхетного роду Карла Великого, і коли Інес вперше побачила свого чоловіка, їй здалося, що у його огрядній постаті поєдналися всі об’єми його шляхетних пращурів, а у ньому — вік усіх славетних пращурів Каролінгів. Їй і на думку не спадало, що її чоловік може виявитися настільки старезним та огрядним, утім, їй узагалі нічого не спадало на думку.

Інес була доброю дружиною, віддавши чоловікові всю свою virtus in conjugio[22]; у ній вчувалася родовитість й, поза тим, цнотливість — себто християнська шлюбна чистота. Якщо дружина, за церковною заповіддю, мусить зректися усілякої пристрасті, «ставлячись до чоловіка так, наче не має його», для Інес у цьому не було нічого невиконуваного. Правду кажучи, їй заледве ставало місця на подружньому ложі поруч зі своїм величезним чоловіком. Їй не доводилось угамовувати хіті, що раптово спалахнула, чи ницої пристрасті. Чоловік її ніяк не вабив, як і взагалі будь-хто інший. Сказати б, Інес була взагалі позбавлена чуттєвості. Ніщо не завдавало їй насолоди й нічим вона не гидувала. Вона не пізнала ані зойків, ні стогонів, ні нічних жадань. За увесь їхній шлюб у маркіза трапилось три старечі ерекції, вони тричі злягалися, вона тричі ставала при надії, жодного разу не пізнавши frenesi veneris — нестямної пристрасті. Родину наче переслідувало прокляття: достоту як мати, Інес не спромоглася народити жодного сина, щоразу народжувались дочки, сухе листя з в’янучого генеалогічного дерева Каролінгів. Четверта ерекція була б дивом; і тому ображений, незадоволений та безпорадний маркіз вирішив померти. Саме так він і вчинив.

Інес була дуже молода. Вона цілком присвятила себе вихованню своїх трьох нікому не потрібних дочок, журливо згадуючи свого покійного чоловіка, котрого не спромоглася потішити, не спромоглася виконати його бажання дати нову гілку своєму шляхетному генеалогічному дереву. Душа її була сповнена співчуття та жалю, вона була звернена до Бога. Наодинці Інес писала в ім’я Його численні поеми. Вона молилася. Вона була однією з найбагатших жінок Флоренції.

Її вдовування обтяжувало лише те, що вона не спромоглася виконати подружнього обов’язку — народити сина. Щодо решти, вона не прагнула іншої любові, крім любові до Бога. Вона не почувалася обділеною любощами кохання, не сумувала за милими радощами, її не опановували ані темні, ані грішні думки: вона ніколи не знала перших, а тому їй навіть на думку не могли спасти другі.

Усього багатства, яке Інес успадкувала, бракувало, щоб покутувати гіркоту власної неспроможності дати спадкоємця померлому чоловікові. Й для того щоб погамувати свій смуток, а головне — щоб покутувати провину перед пам’яттю чоловіка, вона вирішила продати оливкові гаї, виноградники й палаци і на отримані кошти звести монастир. Таким чином, живучи чистим та цнотливим життям, вона б мала змогу виконати свою подружню обітницю, присвятивши себе служінню чоловічій статі (оскільки її лоно не спромоглося народити на світ чоловіка) чернечому братству та бідним. Саме так вона й вчинила.

Вважали, що Інес іде навпростець до святості, й наразі це була правда, допоки — й зараз саме час про це сказати — поміж її чистим, до прозорого, життям і вічним блаженством не став чоловік — Матео Ренальдо Колон.

Інес була близька до того, щоб скінчити свої дні як справжня свята. Улітку 1558 року вона злягла у ліжко через невідому хворобу. Вона поселилася разом з трьома доньками у простому будиночку неподалік монастиря і з християнським смиренням вирішила чекати, коли її забере смерть.

Дух Інес поволі змінювався, стаючи понурим та безнадійним, вона поринала у світ темний та бентежний. Будь-яка подія — чи то більш-менш незвичайна, чи то, навпаки, звичайна, цілком буденна — оберталась для неї на найтихіші знамення: якщо били дзвони абатства, вона не могла відігнати думки, що вони дзвонять за однією з її дочок. Вона побоювалася за здоров’я абата, який, навпаки, почувався пречудово, і, як на правду, за все своє оточення. Просту нежить вона вважала, безперечно, фатальним запаленням легенів з неминучим смертельним кінцем. З часом усі ці страхи зломили її дух, вона мала підозру, що страждає на найважчі недуги, просте запалення шкіри оберталося для неї на симптом скорого кінця від прокази, їй здавалося, що смерть чатує на неї на кожнім кроці. Вона страждала на безкінечне болісне безсоння, коли серце ладне було вискочити з грудей, її мучили болісні ядухи, через які вона була переконана, що помре від задухи, повсякчас вкриваючись холодним потом. Лежачи у ліжку, вона уявляла, який вигляд матиме її тіло після смерті, її гризла думка про розклад її молодої плоті. Невдовзі всі ці бентежні болісні явища переступили з ночі в день, геть заповнивши її життя. Поволі через запаморочення, які не давали їй ходити, Інес вирішила остаточно злягти у ліжко і чекати, як вирішить Бог. Та у Богові вона не знайшла ані спокою, ані втіхи, через що її муки посилились, позаяк це суперечило її набожній свідомості. Інес навіть не мала змоги чекати на смерть з християнським смиренням. Вона безугавно страждала.

Зауваживши, що Інес зовсім змарніла, абат згадав, що якийсь хірург у Падуї дивовижним способом врятував життя людині, що помирала, про що свого часу чимало переповідали. А тому він без вагань пішов із проханням до свого відомого кузена, близького до Медічі, й той, не зваживши на витрати, послав йому тисячу флоринів як винагороду світилові й ще п’ятсот на дорогу та непередбачені витрати на додачу.

Відкриття

Вузенькими вуличками Падуї мчав вершник. На ринковій площі він перевернув ятку торгівця фруктами — той навіть не встиг розкричатися — й апельсинова купа покотилася униз вулицею. Боки у коня виблискували від поту, а на губах виступила піна — він скакав чвалом з іншого боку Евганських гір. Вершника помітив крук Леонардіно. Він потай летів за ним слідом, кружляючи високо у небі, ще відтоді як він заїхав у вікові міські мури крізь Евганську браму, поскакавши уздовж набережної Сан-Бенедетто. Коли вершник виїхав на міст Таді, крук, ніби вгадавши його намір, полетів попереду й сів на капітель аудиторії, у якій його господар зазвичай проводив заняття.

Перед університетською брамою вершник спішився й квапливо пішов навпростець через двір.

— Де я можу знайти Матео Колона? — спитав він у чоловіка, біля якого незабаром став поруч. Виявилось, що то декан Алессандро де Леньяно.

Посланець швидко пояснив, що прибув у нагальній справі, після обов’язкових вітань негайно, не вдаючись у подробиці, повторив питання — безсумнівно, його не уповноважено повідомляти про мету відвідин нікого, окрім анатома особисто.

— Мені наказано віддати послання messere Матео Ренальдо Колону, — тільки й були слова вершника.

Алессандро де Леньяно глибоко образили надто шанобливі слова про цирульника, barbiere, а також навмисна неповага до його деканових повноважень, немов він був простий служка, до чиїх обов’язків належало повідомляти Його Високопреосвященству Матео Колону про новоприбулих.

— Певно, мені варто повідомити вам про те, що у цих стінах я порядкую справами.

— А мені, певно, варто повідомити вам про те, хто є відправником послання, — парирував співрозмовник, зухвало дозволивши собі змавпувати декана, потому показавши підпис та печатку на звороті листа. Декану нічого не залишалося, як тільки пообіцяти посланцеві, що віддасть листа анатомові, щойно той повернеться з відрядження.

Побачивши хвору, найперше, що спало на думку Матео Колону, — що перед ним неймовірно гарна жінка, а згодом — що хвороба її незвичайна. Інес лежала в ліжку непритомна, не виказуючи ознак життя. Він оглянув її очі та горло. Помацав голову та вуха. Абат недовірливо й зацікавлено стежив за рухами лікаря. Помацавши щиколотки та зап’ястки хворої, чоловік попросив абата залишити його разом з «учнем» Бертіно наодинці із заслаблою. Не без остраху абат покинув кімнату.

Матео Колон наказав Бертіно допомогти роздягти жінку. Мабуть, нікому й на думку не спало б, що під цим суворим убранням ховається рідкісної краси жінка, про що свідчили руки учня, які тремтіли, мов осиковий листок.

— Хіба ти ніколи не бачив голої жінки? — трохи лукаво спитав Матео Колон, даючи зрозуміти, що може пожалітися на шпигуна, якого послав декан.

— Та ні, бачив… але неживих, — пробурмотів Бертіно.

— Отже, нагадую тобі, що ти бачиш перед собою не жінку, а хвору, — мовив анатом, підкреслюючи, чим різняться ці два поняття.

Правду кажучи, Матео Колон теж не лишився байдужим до краси пацієнтки, але він зміг опанувати себе, ніяк не виказавши свого збентеження. Поза тим, він був свідомий, що лікареві не варто обходити увагою суб’єктивні враження, і відчував, що це спантеличення й неспокій якось стосуються недуги цієї жінки. Він оглянув кожен м’яз на череві, прислухався до дихання. Зауваживши, що учень завагався, він наказав хлопчині зняти з пацієнтки решту одягу. Але щойно анатом намірився рахувати пульс, як почув зляканий зойк Бертіно:

— Це чоловік! Чоловік! — репетував хлопець, хрестячись і закликаючи всіх святих на допомогу. — Святий Боже, порятуй! — благав він, нажахано скорчившись.

Матео Колон вирішив, що хлопчина геть збожеволів. Маестро, випроставшись, став втішати учня, як раптом з подивом зауважив поміж ніг у хворої справжнісінький міцний малесенький член.

Анатом наказав учневі припинити репетувати. Відкриття, яке вони зробили, так чи інак було загрозою для життя хворої, яке й без того ледве жевріло. Матео Колону враз спало на гадку, як п’ятнадцять років тому на вогнищі було спалено чоловіка, який, використовуючи свою подібність до жінки, займався проституцією. Але ж анатомія Інес де Торремолінос була цілковито жіночою, а три народжені нею дочки були неспростовним свідченням не менш жіночої фізіології. Хай там як, а крихітний орган стирчав під носом у отетерілих лікарів, очі яких округлилися й заблищали, наче дві пари золотих флоринів.

Найбільш слушною видавалася гіпотеза про гермафродитизм. У древніх арабських та єгипетських рукописах неодноразово згадували про істот з ознаками обох статей. Анатом особисто якось засвідчив існування гермафродитизму у собаки. Але останній здогад так само суперечив фактам: як зазначалося у всіх медичних працях, гермафродити вирізняються цілковитою атрофією як чоловічих, так і жіночих органів, з чого випливала цілковита неспроможність розмножуватися. Не згадуючи вже про те, що Інес де Торремолінос породила на світ божий трійко доньок, маленький орган, що бачили вони перед своїми очима, геть не був атрофованим, а навпаки, був збудженим, пульсуючим та вологим.

За чистою інтуїцією анатом взявся за безіменний орган великим та вказівним пальцями однієї руки, а вказівним пальцем другої руки почав ледь пестити маленьку «голівку» — червону та збуджену. Тіло хворої, яке дотепер лежало геть розслабленим, мимовільно напружилося, тим часом орган ледь збільшився й почав ритмічно скорочуватись.

— Він ворушиться! — заволав Бертіно.

— Мовчи! Чи ти хочеш, щоб прийшов абат?

Пальці Матео Колона ковзали незбагненною опуклістю, наче добували вогонь тертям. Незабаром анатом дійсно спромігся добути іскру: тіло хворої затремтіло, стегна ледь піднялися, тіло вигнулося, як арка, спираючись на ступні та потилицю. Стан Інес захитався, підкорюючись ритмові пальців анатома. Дихання почастішало, серце шалено закалатало, шкіра заблищала від поту, — під руками анатома тіло Інес виявило всі симптоми хвороби, що мучили її ночами. Попри те, що хвора досі була непритомна, сеанс, здавалося, не завдав їй страждань. Вона голосно й важко дихала. Безживність на обличчі змінив хтивий вираз. Видно було, як поміж розтулених губ ворушився язик.

Бертіно перехрестився. Він ніяк не міг второпати, що відбувається: чи то його вчитель виганяє нечисту силу, чи то, навпаки, вселяє диявола у жіноче тіло. Він мало не знепритомнів, коли хвора розплющила очі й, роззирнувшись, цілком притомна віддалася бісівській церемонії анатома. Її соски набубнявіли, й ось уже вона самотужки почала м’яти їх пальцями, не зводячи з незнайомця хтивого погляду й промовляючи щось нерозбірливе.

Здавалося, що агонію Інес змінила нестямна пристрасть — frenesi veneris. Цілком при тямі, якщо можна так висловитися, вона відхилилася на подушку, що лежала біля узголів’я грубезного ліжка.

Незважаючи на стогони, конвульсії і докірливе «як-ви-смієте», Інес не пручалася.

— Як ви смієте? — шепотіла вона, пестячи язиком соски. — Я цнотлива жінка, — промовляла, зволожуючи пальці губами.

— Ох, як ви смієте? — зітхаючи, чимраз дужче розсувала вона ноги. — Я мати трьох доньок, — і продовжувала смикати соски. — Та як ви смієте? — благала вона, не пручаючись.

Анатом мав перед собою непросту задачу: з одного боку, не спокуситися заразним збудженням хворої, а з іншого — не дати цьому збудженню вгамуватися. Та ще й Бертіно, безугавно хрестячись, повсякчас ставив питання, зойкав і навіть наважився застерегти учителя:

— Ви скоюєте наругу, святотатство!

— Припни язика й потримай руки.

Бертіно, поступившись потьмаренню розуму, підкорився.

— Та не мої, телепню, а хворої!

— Як ви смієте? — шепотіла Інес. — Адже я вдовиця, — й хитала стегнами у такт рухам анатомової руки. — Як ви смієте? — схлипувала вона. — Ви ж чоловіки, а я бідолашна слабка жінка, — промовляла, простягаючи руку до чресел учня, котрий даремно закликав небеса: член у Бертіно поволі твердішав, і це для анатома було гарантією, що він і словом не прохопиться.

— Як ви смієте? — шепотіла Інес. — Адже я вперше бачу вас.

Матео Колон прожив у Флоренції десять днів. Десяток днів, протягом яких Інес геть-чисто вилікувалася, принаймні від давніх недугів. Анатом просив дозволу в абата ночувати у монастирі, а завдяки тому, що він розташовувався недалеко, це дозволило продовжити таємне лікування. Але Інес, посилаючись на закони гостинності, поселила анатома у своїй оселі, віддавши йому затишну спальню поруч із власного.

Інес виявилася геть не такою розпусницею, яку в ній попервах побачив Матео Колон. Навпаки, складалося враження, що вона майже свята — на диво, скромно вдягалася, поводилася й говорила сором’язливо. Але коли надходила година віддатися лікуванню анатома, у її тілі наче оживав усевладний диявольський дух, що зносив завади сорому й відступав після екстазу. Скидалося, ніби хвора противилася насолоді, ледь чутно промовляючи: «Як ви смієте?», що радше скидалося на стогін задоволення, ніж на жаління. Після сеансів хвора ніколи не згадувала про них, ніби все, що сталося за дверима її спальні, зовсім зникало з її пам’яті або нічим не відрізнялося од вживання лікувального відвару. Поволі, поки лікування тривало, розміри загадкової опуклості, подібної до крихітного пеніса, раз у раз зменшувалися, як і страждання хворої. Зрештою, Інес ніби зовсім затишно почувалася у товаристві Матео Колона. Щоранку вони гуляли у лісі при монастирі, а опівдні, вмостившись у тіні дуба, ласували свіжими ягодами суниці та ожини. Згодом Інес та анатом поверталися додому й, замкнувшись у спальні, починали лікування. Інес слухняно лягала на ліжко, задирала спідниці, ледь розводила коліна, вигинала спину, здіймаючи м’які округлі сідниці й передавала себе до рук анатома, заплющивши очі й стиснувши губи, які були досі вологі й темні від ожинового соку.

Щоранку Матео Колон та його пацієнтка гуляли лісом неподалік монастиря, а по обіді поверталися додому й «як ви смієте, хоч я і не черниця, але присвятила себе Богові». Й щовечора, після простої тихої вечері, «як ви смієте, я присяглась, шануючи пам’ять свого покійного чоловіка, берегти чистоту й цноту».

Матео Колону подобалося мешкати у Флоренції. І лишався він там не лише для того, щоб невтомно стежити за станом здоров’я своєї пацієнтки. Що таке цей крихітний безіменний орган, що поводиться як чоловічий? Що це за крихітний монстр, що загрозливо з’являється нижче шовковистого лобка Інес? Чи Інес жінка? Що це перед його очима — вроджене каліцтво чи, як він здогадувався, найнеймовірніше відкриття загадкової жіночої анатомії?

Саме тоді, під час свого перебування у Флоренції, анатом розпочав нотатки, які передували шістнадцятому розділові його твору «De rе anatomica». День у день він занотовував у своєму зошиті зміни у стані хворої.

Анатом справді хвацько вмів отримати вигоду зі своєї «вправності та хисту», Матео Колон недвозначно натякав на мізерну викладацьку платню. Він нарікав Інес на свою долю так само, як його тезко з Генуї жалівся королеві: «Я міркував про те, як мало принесли мені двадцять років бездоганної служби, я не маю більше, ніж даху над головою, якщо хочу попоїсти чи поспати, йду на заїзджий двір чи у шинок, часом навіть не маючи, чим сплатити за вечерю. Моє серце шарпає смуток». І милосердна душа Інес завмирала, сповнена співчуття:

— Чи вам вистачить п’ятисот флоринів? — питала вона ніяково, наче пропонуючи мізерну милостиню.

А ночами, порахувавши кожну копійку своїх «гонорарів», анатом занотовував:

«Що довше триває лікування, то більше я підкоряю собі волю пацієнтки, прихильність та покора якої, схоже, безмежні».

Одначе скидалося на те, що меж не знав і сам анатом. Після чергового сеансу він ніколи не марнував нагоди гірко нарікати на долю.

— Чи вам вистачить тисячі флоринів? — ніяково питала Інес.

Уся пристрасть, з якою раніше Інес служила Богові, тепер перейшла на анатома. Вірші, які колись писала Інес, прославляючи Бога, тепер мали нового адресата. Увечері, лягаючи спати, вона згадувала анатома, вночі бачила уві сні, а зранку прокидалася з його ім’ям на вустах. Уся любов до бідних, що була в ній попервах, милосердя та набожний запал отримали нове ім’я. Утім, настав час розлуки. Здоров’я Інес де Торремолінос, на думку лікаря, цілком відновилося. Більше не було причин лишатися у Флоренції. Абат сердечно подякував chirologo та його учневі за поміч.

Хвороба Інес тепер мала ім’я: Матео Ренальдо Колон.

Коли анатом повертався до Падуї, його серце схвильовано калатало. Він відчував, що стоїть на порозі слави.

У царстві Венери

«Каріай, Верагуа. Золоті копальні, земля, яку послало Провидіння, багата на золото, де люди оздоблюють ним руки та ноги, вкривають та прикрашають скрині та столи! Жінки носять золоте намисто до самісіньких лопаток. За десять днів дороги звідти — Ганг. Відстань від Каріай до Верагуа не більша, ніж від Пізи до Венеції. І про все це я знав: з Птолемея, зі Святого Письма, це рай на землі…" — так зміг би написати Матео Колон, достоту як його тезко з Генуї писав королеві: «О, моя Америко, солодкава, відкрита мною земля», — ці сім слів якнайліпше описують епопею Матео Колона.

Незабаром анатом збагнув, що ця загадкова хвороба, це страшенне каліцтво насправді є чимось на кшталт нової Вест-Індії. Повернувшись до Падуї, він дослідив сто сім жінок, живих та мертвих. Украй здивувався, визначивши, що «член», який він виявив у Інес де Торремолінос, мають геть усі жінки, — він «крихітний і схований за плоттю соромітних губ». До всього він захоплено переконався, що ця маленька опуклість діє на тіла та бажання решти жінок, достоту як на тіло й бажання Інес. Достоту як Колумб, що збився зі шляху, анатом знайшов набагато більше за те, що шукав, — ключ до кохання та насолоди. Годі й пояснювати, яким чином ця солодка коштовність — duke tesoro — віками була непоміченою, неможливо збагнути, яким чином покоління вчених, анатомів зі сходу чи заходу, не знайшли цей діамант, прикметний неозброєним оком, варто лишень розтулити плоть вульви.

«О, моя Америко, солодка, відкрита мною земля», — так писав анатом на початку шістнадцятого розділу своєї праці De re anatomica.

Зітхаючи й вигукуючи «кохання моє», анатом пестив береги нових земель. Як червоношкірі індіанці, що повиходили із зелених чагарників, котрих бородаті боги вважали напівлюдьми-напівзвірами, жінки несли дарунки новому Володареві Царства Венери. Він просувався уперед, досліджуючи генітальні ліси, тримаючи шпагу у правій руці й Святе Письмо у лівій та з хрестом на грудях. Він просувався у глиб материка, і якось Бог повелів йому: «нарікай іменами речі». Отож наприкінці кожного дня анатом занотовував у щоденнику: «Якщо мене наділено правом нарікати іменами речі, які я відкрив…» — потому називаючи ці речі за йменням. Так, завершивши навколосвітню подорож, він висадився на землю, створену з його ребра.

Зітхаючи й вигукуючи «кохання моє», він цілував пісок незвіданих земель, водружаючи стяги й болісно добираючи слова для нових відкриттів. Йому не довелося битися з ворогами чи сміливими індіанцями. Варто було лише показати перстом й мовити: «Це моє!» — й за порухом пальця, досвідченого та вправного, розступались чагарники, впускаючи Його Величність.

Отак він просувався уперед, нарікаючи іменами й приручаючи те, що взяли у нього, як ребро у Адама. Яка солодка доля! І врешті настав час показати свої відкриття світові! «Це, любий читачу, найперше є вмістилищем любові у жінок», — казав він, показуючи на береги Царства Венери.

Здійнявши якір, він вів корабель до протоків та архіпелагів, де до нього не ступала людська нога, і, здійнявши вказівний палець, казав так: «Якщо хвацько й вправно потерти його пальцем, звідти, мимохіть, попри їхнє бажання, через задоволення, яке вони відчувають, стрімко витікає сім’я», — і ставав Господарем та Володарем жіночих припливів та відпливів. Перед ним розтинались і сходились води. Він був Господарем та Заступником, Сувереном жадань Венери, і жінки, «попри їхнє бажання», ставали його рабинями.

А він невпинно йшов уперед, нарікаючи іменами на честь Святого Іоанна та Святого Йосипа. «Можна звати цей орган маткою, утерусом чи вульвою», — писав він, продовжуючи надавати імена.

Осередком його «Америки», певна річ, була Мона Софія. Аби полонити облудне серце, йому вже не було потреби шастати по світах, шукаючи приворотного зілля. Не треба було закликати богів чи демонів. Не треба навіть розкидатися любощами чи вигадувати план зваблення. Він отримав ключ від жіночих сердець — варто було лише простягнути руку й потерти крихітний орган. Він проклав шлях туди, де до нього не добувався ніхто. Те, що споконвічно шукали чаклуни, відьми, правителі, драматурги й, урешті-решт, всі закохані, віднайшов анатом Матео Ренальдо Колон.

Тепер Земля Обітована — Мона Софія — у його руках, вправних та спритних.

Утім, анатом не спинявся на досягнутому. Якщо жіноча душа — то царство, котре несила підкорити всім військам світу, причина цього вельми проста й очевидна, що, через ту ж таки очевидність, її дотепер ніхто не помічав: Amor Veneris, джерело жіночого кохання, є неспростовним свідченням браку душі у жінок. Саме цю тезу Матео Колон довів у своїй De re anatomica.

Так само як мандрівник, який, зайшовши у глиб чагарників, насилу знаходить зворотний шлях, анатом остаточно заблукав у нетрях свого відкриття.

Шістнадцятий розділ De rе anatomica обернувся на епопею, епічну пісню. 16 березня 1558 року, згідно з університетськими правилами подання праць до друку, Матео Колон віддав деканові свою працю — зошит із сто п’ятдесятьма сторінками, до яких додавались сім анатомічних ілюстрацій на мідних табличках — один з найгарніших витворів Відродження, — власноруч написані олією: мапи нового континенту, який відтепер зветься Amor Veneris.

20 березня того ж року Алессандро де Леньяно вдерся у кімнату Матео Колона у супроводі університетського священика та двох вартових. Декан зачитав припис Верховного Трибуналу, який задовольняв клопотання Алессандро де Леньяно щодо створення комісії, яка вивчатиме діяльність анатома й розглядатиме звинувачення у єресі, блюзнірстві, чаклунстві та сатанізмі. Усі рукописи анатома було конфісковано, укупі з малюнками, які висіли на стіні. Те, що його не зачинили у карцері, варто пояснювати не прихильним ставленням влади, а її наміром не надавати судовому процесові розголосу. Матео Колона повідомили, що за буллою папи Павла III, за якою комісії докторів богослів’я зводяться до рівня Верховного Трибуналу з питань віри, суд відбудеться у стінах Університету. Головувати на процесі будуть особисто кардинал Карафа та посланець кардинала Альвареса Толедського.

Дощ

Сидячи біля пюпітра, Матео Колон дивився, як за малесеньким віконцем над вузьким узголів’ям його ліжка накрапає мжичка. Дощ падав на десяток бань базиліки й на луки, що зливалися з обрієм. Накрапала мжичка, яка заледве змочувала поверхню предметів. Тихий затяжний дощ, нав’язливий, як дурні думки чи сумніви. Як нова думка. Чи як таїна. Здавалося, що дощ йтиме вічно. Крапав милосердний, убогий францисканський дощ. Він був майже нематеріальний, ніби стопи святця. І, як завжди, падав на бідноту. Падав повільно, але непоступливо, й лише силою власного падіння мав розмити мармурові п’єдестали кам’яних святих, ворогів просвіти. Але це трапиться не сьогодні й навіть не завтра. За кілька днів спалахнуть чорні смолоскипи, запалає вогнище. А тим часом накрапає дощик, настирливий та тихий, наче знамення чи пересторога. Ллється ласкавий, милостивий дощик, що освіжує вавки на обпаленому тілі. Дзенькотливий дощик однаково зрошує одежу селян, які годують абата, і є єпитрахиль папи Павла III. Виливається на Ватикан. Теплий дощ, якому перехоплює подих від пристрасті, краплі котрого, ніби крихітні члени, проходять за щільно застібнутий комір священиків. Бризкає плодючий дощ. Латинський дощ.

Матео Колон споглядає новий дощ. З розмитої землі виринають на поверхню скарби Античності. Накрапає археологічний дощ. Під ногами виринає антична пишнота. Дощем змиває історичний ґрунт, вивільняючи мармур, книги та монети. Усе, що лежить на поверхні, виявляється тривіальним та грубим. Під бур’яном стоптаних вулиць, під майданами жалюгідних сіл вода оголяє древню пишність Імперії, котру вже час повернути з небуття. Ллє дощ, і з лона землі виринають Істина та Краса. Ллє дощ, і замість кондотьєрів, що загрузли у багні, запановує дух Сципіона та Фабія.

Вигнаний зі свого раю, з відкритої ним найсолодшої землі, засланий у свою кімнатку, вдалині від рідної «Америки», Матео Колон споглядає дощ, котрий, якщо не трапиться дива, буде для нього останнім.

25 березня 1558 року, оточена п’ятьма вартовими-вершниками, що скакали попереду, й п’ятьма пішими, котрі йшли позаду, до Падуї прибула комісія під головуванням кардинала Карафи й особистого посланця кардинала Альвареса Толедського. Їхня превелебність поселилися у будівлі Університету, заявивши, що їм знадобиться три дні на те, аби вдатися у подробиці справи, щойно вони сплинуть — почнеться суд. Декан запропонував провести його в аудиторії з анатомії, але новоприбулим зала видалася надто просторою для такого нечисленного зібрання. У засіданні брали участь троє суддів: кардинал Карафа, пресвітер Алонсо де Навас, особистий посланець кардинала Альвареса Толедського, а також представник Інквізиції міста Падуї. У ролі обвинувачення виступав декан особисто, захист було довірено звинувачуваному. На додаток, на суді мали намір вислухати кількох свідків. Тому їхня превелебність вважали, що для цього згодиться й звичайна аудиторія.

Процес було розпочато 28 березня 1558 року. Згідно з тодішніми формальностями, суд мав вислухати спочатку свідків звинувачення, потім власне звинувачення, а насамкінець особисто звинувачуваного. Вважали, що суд буде недовгим. Показання свідків було подано на суд лише у вигляді попередніх нотаріальних актів. Під загрозою звинувачень у неправдивому свідченні свідки не мали права переривати засідання суду чи змінювати свідчення. Дотримуючись таких правил, університетський нотаріус Даріо Ренні зібрав потрібні свідчення, які він мав виголосити під час суду.

Я, Даріо Ренні, починаю виголошувати показання гетери з шинку «Муло», за йменням Каландра, сімнадцяти років, що мешкає у зазначеному кублі.

Вищезгадана гетера показує, що 14 числа червня місяця 1556 року у закладі над шинком з’явився чоловік з палким поглядом, вимагаючи його обслужити. Після того як йому показали всіх жінок, він вирішив усамітнитися з однією з них, на ім’я Лаверда. Свідок заявляє, що відвідувач пішов з Лавердою у покої, заплативши найнижчу ціну, позаяк жінка була вже немолода й не цілком здорова. Потім він вийшов з кімнати сам і поспішив геть.

Свідок запевняє, що згодом дуже збентежилася, бо Лаверда не полишала кімнати, з якої не долинало ані звука. Потому свідок, зайшовши у покої, побачила Лаверду, що лежала біля ліжка. Свідок показує, що спочатку вона гадала, що відвідувач, лишившись невдоволеним, помстився Лаверді за те, що та, вже стара й беззуба, не впоралася із своєю справою. Але незабаром вона зауважила, що Лаверда дихає, а на її тілі немає поранень ані від кинджала, ані від палиці. Свідок запевняє, що коли Лаверда опритомніла, вона розповіла про те, що трапилось: клієнт наказав їй лизати член, і, підкорившись, вона усвідомила, що то диявол, що просив віддати йому своє кохання й душу. Свідок запевняє, що, за словами Лаверди, жінка блукала ріками Харона й споглядала там розпусних демонів, котрі встромляли свої величезні члени в усі отвори на її тілі за те, що вона прожила своє життя розпусницею.

Свідок показує, що не повірила повії, позаяк та була дуже стара й страждала на любовне безумство.

Однак за тиждень у закладі знову з’явився той самий відвідувач, просячи його обслужити. Цього разу, побачивши всіх жінок, він обрав свідка — повію з доброю поставою і дорогу. Свідок заявляє, що відвідувач був чоловіком струнким з палким поглядом, а оскільки він їй сподобався, жінка пішла за ним не опираючись, із задоволенням.

Свідок запевняє, що відвідувач, задравши спереду одяг, попросив зайнятися його членом, здійнятим та твердим. Свідок заявляє, що виконала прохання достоту так, як того вимагає її фах, — з хистом та вправно, й що, віддавшись цій справі, стала жертвою чар, проклинаючи себе за те, що не йняла віри словам Лаверди.

Свідок заявляє, що відвідувач виявився справжнім дияволом, що він просив подарувати йому своє кохання й душу, й що вона бачила різноманітних демонів, котрі підкорювались Володареві мороку й за його наказом встромляли свої величезні члени у задній прохід свідка, завдаючи їй неймовірного болю. Вона чула, як господар цих потвор вимагав віддати йому своє кохання та душу, натомість обіцяючи припинити її страждання. Свідок запевняє, що господар добивався її кохання, бо вона була розпусницею, кажучи, що віднині її душа належить йому, позаяк її тілесні гріхи живлять його. Свідок заявляє, що незважаючи на тортури, відмовилась віддати йому своє кохання, адже вона приймала причастя, — з Богом її кохання і з Богом її душа.

Після того як їй було показано анатома Матео Ренальдо Колона, свідок засвідчила, що це є саме той чоловік.

Я, Даріо Ренні, нотаріус Падуанського університету, починаю оголошувати свідчення чоловіка на ймення А., двадцяти п’яти років, що мешкає на хуторі з дружиною та чотирма дітьми.

Свідок заявляє, що під час полювання у лісах по сусідству з абатством бачив чоловіка, який ішов у супроводі крука. Цей чоловік ніс на плечах велику торбу, повну падла, котре збирав дорогою за вказівкою птаха. Свідок заявляє, що чоловікова поведінка привернула його увагу, тому, скерований страхом та цікавістю, він потай пішов за ним слідом, адже чоловік видався йому уособленням диявола. Наблизившись до старої покинутої хатини, чоловік увійшов усередину й витрусив гидкий вміст торби.

Свідок стверджує, що крізь вікно бачив, як чоловік годує крука падлом. Свідок з жахом зауважив на столі мертвих тварин: собаку з павичевим пір’ям та кота з риб’ячою лускою. Від доторку цього чоловіка пекельні істоти ожили й почали смикатися, немов знавіснілі.

Після того як свідкові вказали на анатома, він заявив, що чоловік, якого він зустрів, — Матео Ренальдо Колон.

Я, Даріо Ренні, нотаріус Падуанського університету, починаю виголошувати свідчення жінки на ймення А., сімнадцяти років, дружини В.

Свідок мешкає разом з чоловіком на хуторі, по сусідству з головною садибою. Усе вищезазначене засвідчує управитель садибою С.

Свідок під присягою заявляє, що знає Матео Ренальдо Колона, у подробицях описавши його зовнішність. Вона розповіла, що бувала у його кімнаті в Університеті, котру також детально описала.

На питання щодо того, як вона познайомилася з анатомом, свідок відповідає, що вперше побачила його разом з ченцем, братом D., неподалік садиби, за парканом, який відмежовує панські землі від податних земель. Свідок показує, що після тривалої прогулянки біля майстерень, кухні, пекарні, комори та хліва чернець та анатом розійшлися.

Перший пішов до головної садиби й зник з очей. Другий, підійшовши до пекарні, де свідок випікала хліб, й назвавшись на ім’я, спитав, де її господар. Свідок заявляє, що на прохання анатома пішла шукати чоловіка, який відбував десятину в абатстві. Свідок заявляє, що анатом довгий час розмовляв з її чоловіком. За їхнім виглядом вона здогадалася, позаяк слів розчути не мала змоги, що йшлося про неї. Свідок заявляє, що чоловік пішов кликати управителя й що потому вони розмовляли наодинці. Свідок заявляє, що бачила, як анатом дав грошей управителю, а той дозволив свідку покинути хутір у супроводі й під заступництвом анатома Матео Ренальдо Колона.

Свідок запевняє, що під покровом ночі він потай провів її до підвалу Університету й серед мерців наказав їй роздягтися й лягти на холодний мармуровий стіл. Свідок заявляє, що він, наказавши їй розтулити ноги, впустив їй у статеві органи демона. Свідок заявляє, що у розпал насолоди та екстазу, яким вона не могла опиратися, бо демон, що вселився в неї, завдавав їй незбагненної насолоди, якої вона раніше не пізнавала, анатом наказав пекельній істоті закохати у себе душу свідка й змусити її тіло палати, як ватра під великим чавуном. Свідок заявляє, що закохалася у несамовитого демона та його господаря, котрий, ожививши, скеровував його пальцем. Свідок заявляє, що відтоді вона не зазнавала задоволення від члена свого чоловіка, позаяк її тіло лишилось у полоні несамовитого демона.

Ми з вами стали свідками повернення диявола на землю. Докази того помітні повсюдно. Куди не кинь оком, всюди його мерзенні діяння. Справджується пророцтво Святого Іоанна, котрий бачив у видінні янгола, що скував демона в кайдани й вирік йому тисячолітнє ув’язнення у безодні. Сьогодні, тисячу років по тому, диявол повернувся на землю. Він поміж нас. Роззирніться! Роззирніться навсібіч! Сьогодні викопують з землі античних богів. Невже замість Діви Марії запанує Венера? Невже ми почнемо поклонятися Вакху, віддавши землі Іоанна Хрестителя? Варто лишень глянути на церкви: повсюдно бачимо язичницьких богів! І тепер я питаю вас: що сподіватися від людей, коли Божий храм обернули на лігво диявола? Прислухайтесь, про що розмовляють на майданах та ринках, а тоді поясніть мені, чим різняться від балачок простолюдинів твори сучасних «письменників», які нехтують латиною та грецькою. Глум, легковажність, грубощі, блазнювання й різноманітні сороміцькі речі, — ось що сьогодні зветься літературою. Пильнуйте! Диявол поміж нас! Настала година: син постане проти батька, учень — проти вчителя. Ви лишень погляньте на зграю мерзенних анатомів з Університету, в якому мені довірено бути деканом: дійшло до того, що вони відмовляються дослухатися до повчань старших. Нас не слухають з належною шаною і навіть безсоромно з нас глузують. Як легковажно й байдуже вони ведуть мову про Бога, наче йдеться про вирощування овочів! Сьогодні люди називаються атеїстами так само легко, як виказують власні гастрономічні смаки. Я кажу вам: стережіться! Диявол звільнивсь із полону й тепер поміж нас.

Сьогодні диявол зодягнений у тогу науки. Сьогодні неправдиві пророки називаються художниками та вченими. Невже ми будемо спокійно чекати на день, коли новітні художники, скульптори й анатоми створять з шляхетного мармуру не Господа нашого Ісуса Хреста, а Люцифера?

Ми, християни, сьогодні маємо відмежувати Істину від фарсу.

Матео Колон завинив у клятвовідступництві, бо зламав присягу, яку давав. Нагадаю вам обітниці, які він заприсягнувся дотримувати того дня, коли йому було присвоєно звання лікаря.

«Присягаю Богом, якого беру за свідка, у міру сил та розуміння йти по п’ятах пращурів моїх, шанобливо вивчати лікарське мистецтво, присвячуючи йому свій час і дбаючи про його потреби; вважати його служителів за братів і, при потребі, навчати їх цьому мистецтву без усілякої платні та укладання контракту; давати приписи, усні настанови та інші уроки власним дітям, дітям мого вчителя й тим учням, котрі підписалися під зобов’язанням й присягнули виконувати лікарський закон, і нікому більше. Присягаюсь користуватися дієтою для допомоги хворому відповідно до моїх можливостей та розуміння; присягаюсь не чинити хворому шкоди та кривди. Не давати нікому, навіть коли попросить, смертельних ліків і не навіювати нікому таких думок. Жити та послуговуватися своєю справою у чистоті й святості. Хай у який дім увійду, допомагати хворому, не завдаючи смертельної шкоди й не вводячи в спокусу, надто втримуватися від статевих зносин з хворими — чоловіками чи жінками, рабами чи вільними. Те, що я побачу або почую під час лікування чи у будь-який інший час про життя хворого, про що не мусить знати решта, зобов’язуюсь зберегти у таємниці. Отже, якщо я не зламаю цієї присяги й дотримаю її, то прославлюся між людей, а як зламаю та не дотримаю — навпаки». Я звинувачую Матео Колона у тому, що він зламав присягу, адже не дотримав жодної обіцянки, збезчестивши й очорнивши фах, який обрав.

Я звинувачую його у сатанізмі та чаклунстві. Не вдаватимусь у подробиці, докази того неспростовні: ви почули показання свідків, читали нотатки лиходія і бачили його малюнки, зроблені власноруч. Але найбільший доказ — власна заява злочинця. Відкриття, яке він приписує собі, — це не більш як диявольська омана. Як ще назвати цей Amor Veneris? Звинувачуваний ніби знайшов орган, який керує волею, коханням та насолодою жінок, наче душевну волю та тілесне задоволення можливо ототожнювати! Як же назвати того, хто замірився піднести диявола на Божественну висоту? Лише диявольським посібником.

Що таке той Amor Veneris з виключно анатомічного боку? Слова, порожні слова. Ви знов і знов можете вивчати жіночі статеві органи, але ви не побачите там ніякого Amor Veneris, жодного органа, який би не описав Руф Ефеський, Авіценна чи Юлій Поллукс. Можливо, Amor Veneris — то лише «німфа», про яку згадує Беренгар чи praputio matrices, який вже у десятому столітті описав араб Алі Аббас. Отже, я повторюю: перед вами слова, порожні слова. Чи, може, відкриттям звинувачуваного е tentigenem, про який згадує Абулькас? Слова, диявольські слова. Але дамо слово свідчити на користь обвинувачення злочинцеві особисто. Послухайте його обґрунтування, і його власні слова засвідчать, що я маю рацію.

Захист обвинувачуваного був призначений на 3 квітня. Матео Колон увійшов до аудиторії, в якій засідав Верховний Трибунал, з єдиною зброєю — переконаністю у власній непомильності. Він був зодягнений у вовняний камзол, голова була прикрита беретом, нап’ятим до половини чола, котрий він зняв до того, як підійшов до підвищення, на якому засідали судді. Праворуч від Трибуналу стояв його обвинувач, декан Алессандро де Леньяно. Кардинал Карафа, нагадавши пункти звинувачення, висунутого проти Матео Колона, завершив формальності й наказав анатомові розпочати промову на свій захист.

Усі погляди були прикуті до пригніченої постаті звинувачуваного. Він стояв перед судом, не спроможний дібрати слушних слів. Чи то пак за час свого ув’язнення він перебрав стільки варіантів промови на свій захист, що не зразу дібрав слушні слова.

Незважаючи на те, що обставини, у яких я опинився, не можна назвати ані сприятливими, ані слушними, я б найперше прагнув подякувати Вашим Ясновельможностям за честь, яку ви виявили до моєї простої особи, погодившись вислухати мене. Я кажу вам про це тому, що глибоко у душі я переконаний, що за інших, не таких прикрих обставин, уготовлених мені долею, ви б погодились надати моєму відкриттю ваше неоціненне заступництво. Я належу до людей, переконаних, що питання, що стосуються плоті, спочатку треба висвітлити з точки зору теології, адже ніщо не існує без Бога. Мій фах — анатомія — покликана розгадувати задум Творця, прославляючи так Його. Всі ви — відомі теологи, чиї знання ґрунтуються не лише на вірі, але й на здоровому глузді. Кожне слово праці, яку ви прочитали, пройняте вірою. Так я прагну сказати, що слова Святого Письма існують не лише на папері; щоразу, коли я досліджую тіло, я бачу в ньому витвір Всевишнього, у кожній його частці я читаю Слово Боже, й душа моя тремтить.

Перш ніж викласти докази на свій захист, хочу сказати, що не втрачаю надії на те, що, вислухавши мої слова, ви заберете під своє мудре заступництво відкриття, яке мені випало зробити, а також його доказ — мою працю «De rе anatomica».

Я усвідомлюю, що з вуст обвинувачення деякі мої твердження, можливо, видаються небезпечними фантазіями. З моїх анатомічних міркувань можна добути низку тверджень, що мають стосунок до моралі. Я прагну сказати вам: висунути певне припущення щодо тіла — означає неминуче висунути ще одну тезу — яка стосується душі. Мої відкриття стосуються анатомії: якщо з наведених мною описів функцій органів тіла випливає метафізична доктрина, то справа філософів — відмежувати одне від іншого. Я лише скромний анатом, який не має іншої мети, окрім тлумачення творінь Всевишнього, прославляючи так Його.

Далі я прагну сказати, що жодне слово з моєї праці «De rе anatomica», жодне слово з тих, що я маю намір промовити у цій залі, не суперечать Святому Письму, навпаки, мене повсякчас надихає його Істина — я переконаний, що ви не піддасте сумніву те, що я скажу вам, коли закінчу свій захист.

Дозвольте мені, щоб прояснити викладене, розділити мою промову на дев’ятнадцять частин.

ЧАСТИНА ПЕРША. Чому кінезис є властивістю тіла, а не душі

— Дозвольте мені побіжно згадати певні питання, які стосуються тіла та його основних функцій, а також звернути вашу увагу на певні зв’язки, які я спромігся знайти.

Після цих слів анатом зробив тривалу паузу, щоб привернути увагу суддів.

— Прошу вас глянути на ці механічні постаті, — мовив він, показуючи у бік вікна, за котрим добре виднілася Годинникова вежа. Й тієї ж таки миті, наче звинувачуваний усе наперед розрахував, забили дзвони. — Погляньте, як рухаються ці бронзові постаті, — повторив він, не лише розбурхавши цікавість докторів богослів’я, а й справивши враження, що механічні постаті виконують волю мовця. — Погляньте на ці бронзові постаті, що б’ють у дзвони, а також на власне годинник, бо саме про це я поведу мову — про рух. Найперше, скажу вам, що принцип, за яким рухаються ці точні механізми, нічим не різниться від принципів, які скеровують рух наших тіл. Як і ці механізми, ми складаємося з матерії, яка має певну форму. Як і у них, ця матерія оживляється певною формою кінезису, що спричиняє її до руху. Тут анатомія поєднується з філософією, оскільки питання про те, що скеровує рухи тіла, по суті, вимагає метафізичної відповіді.

— Відомо, що рухами тіла керує душа, тож ти не повідаєш нам нічого нового.

— Ви змушуєте мене повести мої міркування далі. Не маю наміру вам суперечити, проте, як на мене, душа жодним чином не має стосунку до цієї механіки, достоту як не стосується руху постатей на вежі. Утім, дозвольте продовжувати у такій послідовності викладу, як я визначив. Перш ніж повідати вам мою думку щодо душі, я волів би ознайомити вас з іншим моїм відкриттям, яке, на щастя, ніхто не піддає сумніву. Йдеться про кровообіг у легенях. Я описав, як усе відбувається: серце, розширюючись, спричиняє тиск на кров, а та, шукаючи виходу, під тиском виштовхується з правої малої порожнини в артеріальну вену, а з лівої малої порожнини — у головну артерію. Після того як серце знову скорочується, у його праву порожнину надходить кров з порожнистої вени, а у ліву — з легеневої. Біля входу у всі чотири канали є малесенькі шматочки плоті, які змушують кров надходити лише через дві останні вени, а виходити — лише через дві перші.

ЧАСТИНА ДРУГА. Про кінетичну рідину

— Отже, дозвольте мені пояснити, як рухаються частини тіла, й так ви зрозумієте, що кінезисом керує тіло, а не душа. Я ознайомлю вас із малесенькими тільцями, які є у крові, — з так званою «кінетичною рідиною». Ця рідина з величезною швидкістю надходить через кров, що йде від мозку до нервів, які поєднано з м’язами. М’язи рухаються лише у два способи: скорочуючись та розтягуючись. Щоб розтягнувся один м’яз, треба, щоб скоротився протилежний, а для цього в обидва м’язи має прилинути певна кількість кінетичної рідини з мозку. Я кажу вам не про метафізичну причину, позаяк кінетична рідина, як я вже казав, складається з матеріальної субстанції. І ця субстанція або наповнює, або витікає з м’язів, спричиняючи скорочення м’язів чи розтягнення. Саме у цьому й полягає принцип руху. Отже, кінетична рідина є у м’язах, циркулюючи у них і перетікаючи з одного в інший, розтягуючи їх чи скорочуючи. Утім, у цьому є лише основа кінезису; я маю ще показати вам, як влаштовані нерви, які скеровують цю механіку, перетворюючи її з хаотичної на впорядковану.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ. Про демонічних істот Підійшовши до свого стільця, анатом невдовзі повернувся, тримаючи на плечі торбу.

— Це саме та торба, яку бачив мисливець, — мовив він, простягаючи свій тягар суддям. — Немає жодної таємниці у тому, що я щоранку йду до лісу неподалік від хутора, щоб назбирати там мертвечину, яку я потім препарую й досліджую. Але годі відволікатися. Дозвольте, я покажу вам те, про що щойно вам розповідав, — сказав анатом, взявшись розв’язувати торбу.

Цієї миті мисливець, що сидів у залі поруч з рештою свідків, скочив з місця й знервовано попросив дозволу вийти, у чому йому, звісно, було відмовлено. Доктори богослів’я позирали на анатома з побоюванням: що там у нього у торбі? У залі глядачі загули. Матео Колон опустив руку в торбу, а коли зібрання побачило, що він звідти добув, гудіння перетворилося на нажахані крики, а мисливець заволав:

— Ось він, демон, якого я бачив. Спалити його! Спалити на вогнищі!

Анатом тримав за лапи жаску звірину. Істота скидалася на вовка з величезними іклами. Але замість шкури на голові відстовбурчилося вогненно-червоне пір’я, а тіло вкривала золотава луска. Над хребтом у гидкої істоти стирчало два плавники. Щойно анатом опустив химеру додолу, вона заревіла, ніби лев, випустивши пару величезних крил. Глядачі, свідки й навіть судді ладні були кинутися навтьоки.

Матео Колона не роздерли на шмаття лише тому, що ніхто не наважувався наблизитися до страшної тварюки.

— Вам немає чого боятися. Цього звіра свідок вважав за демона. Ви особисто можете переконатися, що це лише опудало, — він простягнув звіра суддям, які мимоволі відсахнулися. — Це мертва матерія, яка неспроможна самостійно рухатися. Я сам зробив його. Це опудало з вовка, з якого я зідрав шкуру й натомість уп’яв півняче пір’я й прикріпив фарбовану луску. А плавники та крила пришив голкою та ниткою.

— Всі бачили, як воно ворушилося, й чули, як воно ричить.

— Саме про це я і веду мову. Якщо дозволите, то на прикладі цього штучного звіра я поясню, як відбувається рух. Адже ж ніхто не вважає, що механічні постаті на вежі, що б’ють у дзвони, — то демони. Це опудало теж не є демоном. Його рухи скеровує такий самий принцип, що й у постатей на вежі,— мовив він, знову показуючи у бік вікна, додавши: — Дивіться.

Анатом узяв звіра за хребет і покрутив щось на череві, потім поставив на підлогу, і в залі знову почулися перелякані вигуки. Звір почав ходити перед присутніми, скажено хлопаючи крилами й жахливо ревучи при цьому.

— Не бійтеся. Він нічого вам не заподіє.

— Прибери зараз же цього демона! Прибери!

Почувши наказ, анатом узяв тварину за гриву, знову покрутив щось на її череві, й та завмерла, наче мертва. Тримаючи жахіття за лапи, Матео Колон розтлумачував далі:

— Як бачите, кінезис жодним чином не пов’язаний з душею. Цей механічний звір ходить, видає звуки й махає крилами, як живий. Певна річ, такої тварини у природі не існує, але вона чудово, хоч і кострубато, імітує принцип, який керує рухами тіл, нашим серед інших. Я зробив його, маючи єдину мету, — показати вам непомильність моїх теорій.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. Про механічні постаті

— Зараз я вам поясню, як влаштовано мого звіра. Я щойно казав, що нерви змушують м’язи рухатися, — анатом показав на невеличке бронзове руків’я, сховане у черевці тварини, потягнувши за нього, відчинив кришку, що висіла на завісках. — Наші нерви складаються з парних складових: тих, що розташовані ззовні, себто шкіри, та тих, що всередині. Перші — ніби чохол для других. Рух м’язів є не що інше, як скорочення нервів. Таким чином, смикнувши за один кінець мотузки, ми спричинимо до руху другий її кінець. Саме так рухаються м’язи. Наше тіло вкрите незмірною кількістю нервів, які скеровують найтонші порухи. Та на цьому опудалі я, посильно, відтворив цей принцип за допомогою лише двадцяти мотузяних «штучних нервів». Їх натягнуто всередині тулуба, й вони відтворюють лише двадцять різних порухів. Цей принцип тотожний механіці у годиннику, — мовив він, показуючи суду порожнину в череві опудала. — Ось ви бачите стиснену пружину, котра, випрямляючись, передає рух усіма рухомими частинами тіла через мотузки, про які я вже згадував. Звісно, йдеться про вбогу імітацію руху, але вона доволі правдиво зображає те, що я намагався вам пояснити. Наслідуючи принципи, які я спостерігав у поведінці живих тіл й у внутрішній будові тіл мертвих, я створив понад десяток таких механізмів.

— Дивіться, анатом прирівнює себе до Бога, ототожнюючи свої диявольські заняття з працею Творця! — червоний від злості декан, підскочивши на своєму стільці, тицьнув пальцем у звинувачуваного.

— Ваша Ясновельможність припускається помилки, — смиренно заперечив Матео Колон. — Ми, анатоми, лише тлумачимо творіння Всевишнього й, проливаючи світло на те, що спочатку було сховане у пітьмі, прославляємо Його. На мою думку, наука є засобом сягнути Його Творіння, а отже — віддати Йому хвалу. Мої незграбні механізми — не більш як убоге наслідування Творінь Всевишнього, які створено лише з однією метою — збагнути хоч би дещицю Його Задуму.

— Балачки, пустопорожні балачки! — перебив декан. — Ви щойно на власні вуха чули зізнання звинувачуваного. — Й, криво посміхнувшись, Алессандро де Леньяно вів далі: — Анатом особисто зізнався, що перш ніж зробити своїх ляльок, він вивчав людські трупи. Певна річ, ви знаєте, що за буллою Боніфація VIII розтинати трупи заборонено, — скінчив декан переможно свою мову.

— Вельми вдячний Вашій Ясновельможності за те, що ви нарешті визнали: ця тварина зовсім не демон, як ви нещодавно переконували, а некривдна лялька. Саме це я і прагнув довести. Отже, звинувачення щойно власноруч заперечило показання свідка.

Цього разу декан, побагровілий від люті, нічого не спромігся заперечити, обмежившись лише кинутим у бік свідка лютим поглядом, ніби то він у всьому завинив.

— Що ж до булли, яку згадала Ваша Ясновельможність, то я наважуся вас виправити. У ній геть не написано «розтинати трупи заборонено», як ви переконуєте, а йдеться про зовсім інше: «забороняється купувати трупи з метою розтину». Я нагадаю вам, чому Боніфацій VIII заборонив таке, — повторюю, не розтинати, а купувати трупи. Й Ваша Ясновельможність, звісно, пригадує, що все почалося з Університету, у якому ви є деканом, а як ще точніше, то з кафедри анатомії, головою якої я маю честь бути. У той час на кафедрі головував Марко Антоніо делла Торре — ви, безперечно, ще тримаєте у пам’яті його нечестиві діяння. Навряд чи хтось може забути тогочасні хроніки. Марко Антоніо був переконаним атеїстом. Певна річ, він розтинав трупи без жодних етичних вагань, не спиняючись ані перед злочином, ані перед вчиненням насилля. Звісно, він підбурював своїх учнів добувати трупи у будь-який спосіб. Тіла не лише купували у катів та гробарів, але й крали з моргів, і навіть ще теплими знімали із шибениць. А ще кажуть, що трупи витягували з гробниць; часом жертву обирали ще за життя, ніби вівцю для печені. Але ж ви чудово обізнані, що я такого не вчиняю. Ви знаєте, як ревно я стежу за тим, щоб мої учні отримували трупи лише з моргу. Крім того, ви свідомі того, що перш ніж я встромляю у мерця ножа, я препарую десятки трупів тварин. І, як ви самі можете засвідчити, у моєму «демонові» немає жодного людського органа.

ЧАСТИНА П’ЯТА. Про мертві й живі тіла

— До цього часу я розповідав про рух тіла, й ви погодилися з моєю думкою, що ця механіка ніяк не різниться з основним принципом, який скеровує постаті на Годинниковій вежі. Я стверджую таке: душа не має жодного стосунку до руху тіла.

— Схоже, ти ведеш до того, що рух не є властивістю душі?

— Ні, я не веду, я цілком точно це стверджую. Душа не керує рухом. Таке оманливе враження виникає під час поверхового спостереження за трупами. Споглядаючи труп, людина хибно вважає, що причиною смерті є відсутність у тілі душі, але я вам заявляю, що тепло та рух залежать виключно від власне тіла. Варто поглянути на цього звіра, — мовив він, пильно дивлячись на декана, і враз показав в інший бік аудиторії, де кіт вправно чинив розправу над тарганом, — на його точні рухи, набагато точніші за наші, аби переконатися, що душа не має ніякого стосунку до кінезису, — певна річ, якщо ви не волієте визнати, що ця тварина наділена душею, — мовив він, показуючи на кота, але водночас не зводячи очей з декана.

Лютий декан не міг добрати слушної відповіді. Переконавшись, що ніхто не має заперечень чи принаймні не має наміру більш-менш ясно висловити їх, анатом вів далі:

— Коли приходить смерть, наша душа покидає тіло з єдиної причини — через розклад органів, які спричиняють тіло до руху. Таким чином, тіло гине не через відсутність душі, а через те, що руйнуються чи то всі, чи то деякі органи. Потому, як я виклав вам декотрі сторони життя тіла, дозвольте мені перейти до душі, яка його заселяє.

ЧАСТИНА ШОСТА. Про пристрасті душі та дії тіла

— Тепер я маю намір вивести з моїх міркувань про тіло тезу про існування душі. Я вже згадував, що рух не є властивістю душі, а тільки тіла. Зараз я наважуся піти ще далі, стверджуючи, що для втілення мети, що поставлена перед нами, мусимо розділити те, що стосується руху, й те, що не має до нього стосунку. Якщо ви погодитеся зі мною у тому, що душа має не фізичну, а метафізичну природу, то вам доведеться визнати й те, що рух, кінезис — це є фізична сутність, яка має стосунок лише до матеріальних предметів. Саме кінезис керує діями нашого тіла. Й для того, щоб відділити тілесне від душевного, скажу так: протиставивши дії тіла нематеріальним проявам душі, ми отримаємо пристрасті. Я визначаю їх як волевиявлення, котрі не мають жодного стосунку до тіла, позаяк вони з’являються й зникають у самій душі без будь-якого втручання тіла. Тобто вони пасивно діють у душі, а не активно виявляються в тілі. Вони не виникають у жодному органі й не спричиняють в органах жодних змін, а лише у душі. Я розрізняю дії та пристрасті у чистому вигляді, чудово свідомий того, що є також пристрасті, які зароджуються у душі, але виявляються у тілі. Однак такі пристрасті варто відрізняти від дій: незважаючи на те, що часом вони спричиняють певні рухи тіла, але їхня мета завжди міститься у самій душі й мета дії міститься у душі. Наприклад, коли душа прагне виказати свою любов Богові за допомогою молитви. У цьому разі тіло є лише посередником для вияву душі. Так само існують дії тіла, які виникли в тілі й у тілі містять свою мету, але на шляху до виконання яких може постати душа. Я маю на увазі ті гріховні дії, скоєнню яких душа опирається. Наприклад, коли статеві органи збуджуються й душа мусить втрутитися, щоб не допустити скоєння плотського гріха. Чи коли під час посту травні органи просять поживи, але втручання душі допомагає людині, що поститься, втриматися від спокуси.

ЧАСТИНА СЬОМА. Про любов та гріх

— Щоб обґрунтувати мої слова на прикладах, звернімося до любові. Зазвичай причиною плотських гріхів уважають пристрасті. Одначе це хибна думка. Спокуса, що призводить до гріха, стосується не пристрастей, а дій, бо плотські гріхи вкорінені у тілі. Таким чином, варто розділяти кохання, котре є щирою ознакою душі, та статевий потяг. Кохання — то пристрасть, бо вона має початок і кінець у власне душі, а тим часом статевий потяг має свій початок і кінець у тілі. Таким чином, не існує ніякого органа, який виробляє чи знищує любов, тим часом як статевий потяг, його початок і кінець — має цілком очевидне розташування у тілі. Ви не зможете зі мною не погодитись, що найщирішу любов ми відчуваємо до Бога.

ЧАСТИНА ВОСЬМА. Про анатомію жінок і мораль чоловіків

— Зараз, коли я виклав свої міркування про механіку в тілі й, побіжно, про душу, дозвольте розкрити одну із передумов, котра керувала моїм пером під час написання мого головного надбання «De ге anatomica», що є плодом багаторічної праці. Там є такі слова: «Якщо наука моралі досліджує поведінку чоловіків, то анатомії лишається досліджувати поведінку жінок». Дозвольте мені розтлумачити цей вислів, у якому я повторюю слова великого Арістотеля. Ви, певна річ, пригадуєте, що написано у головній праці Арістотеля про відтворення. У своїй «Метафізиці» він стверджує, що під час злягання між статями розмноження відбувається таким чином: чоловіче сім’я наділяє майбутнє створіння тотожністю, сутністю й ідеєю, а жінка надає йому лише матерію, себто тіло. Великий Арістотель навчав, що сім’я не є матеріальною рідиною, воно цілком метафізичне. Чоловіча сперма — це є сутність, потенціал сутності, що передає можливість форми майбутнього створіння. У чоловічому сімені міститься дух, форма, тотожність, що обертає річ на живу матерію. Зрештою, саме чоловік наділяє річ душею. Сім’я наділене рухом, яким його наділяє пращур, воно є втіленням ідеї, що відповідає втіленню самого батька, утім, не передбачає, що матерія буде передана від батька. В ідеальному випадку майбутнє створіння буде прагнути цілковитого ототожнення з батьком: «Сім’я містить у собі зворушення у дії».[23]

Сім’я не є частиною плоду, що розвивається. Жодна частка сімені не бере участі у формуванні ембріона, як і жодна частка матерії не переходить від теслі до предмета, який він створив; як музика не є інструментом, а інструмент не є музикою. Але попри те, музика тотожна первісному задумові автора.

ЧАСТИНА ДЕВ’ЯТА. Про відсутність душі у жінок

— Я хочу сказати вам таке: якщо довести вчення великого Арістотеля до логічного кінця, то зауважимо, що не маємо причин припускати існування душі у жінок.

У відповідь на такі слова у залі здійнявся ґвалт. Дехто схвально закивав головою, мимоволі навіть один із суддів виказав своє схвалення.

— Анафема! — зарепетував декан, скочивши зі свого стільця. — Таке міг сказати лише Сатана у плоті… — Він замірився доказати свою думку, та раптом зауважив, що, зрештою, йому немає чим заперечити. Декан ніколи й на гадці не мав, що колись йому доведеться стати на захист жінок. Відверто кажучи, він був геть позбавлений прихильних думок щодо протилежної статі. Матео Колон чудово знав, що декан зневажає жінок. Тож скористався тривалим мовчанням обвинувачення, щоб підготувати якнайліпшу відповідь.

— Ти ображаєш Святе Ймення Діви Марії! — декан ужив найвагоміший аргумент, який спав йому на думку.

— Дозвольте нагадати вам, що Непорочне Зачаття — то є диво, яке сотворив Господь над Марією. Але хіба можна, лише ґрунтуючись на цій підставі, стверджувати, що всі жінки зачинають, як Марія? Ваша Ясновельможність чудово знає, що Пресвятій Діві, як і Синові Божому, рівних немає. А якщо Син Божий жив на цій землі у тілі, то цим тілом наділила його Марія. Але я мав на увазі не диво, скоєне над Марією. Ми маємо інший приклад — приклад Єви. Невже Єву варто так само шанувати, як і Діву Марію? Ваша Ясновельможність також знає, що Господь покарав Єву та усіх її дочок, змусивши їх народжувати у муках, що триває й дотепер, уже після Марії. Годі зрівнювати Святі Винятки з гріховним правилом, що народжене у первородному гріху. Я повторюю слова Григорія Великого: «Що слід розуміти під жінкою, як не хіть плоті?»

ЧАСТИНА ДЕСЯТА. Про темну жіночу поведінку

— Спромігшись вивчити, як працює цей орган, ми врешті-решт матимемо змогу пояснити незбагненну жіночу поведінку.

Все, що я сказав про душу, стосується лише чоловіків, а не жінок. Саме тому я стверджую, що коли ми прагнемо зрозуміти темну, незбагненну з точки зору моралі поведінку жінок, то не матимемо успіху, адже вони не мають душі. Саме тому я ще кажу й таке: єдиний шлях збагнути жіночу поведінку — то шлях анатомії. Не піддавайте сумніву мої слова, бо внаслідок всеосяжних досліджень я наблизився до відкриття органа у жіночій анатомії, котрий виконував функції, що скидаються на функції чоловічої душі й на те, що я назвав пристрастями. Я стверджую, що жінки не мають пристрастей, а лише дії, що мають початок і кінець у самому тілі. Прагнення, що скеровують жіночу поведінку, виникають виключно у тілі, а точніше — в органі, про який я вам казав. Певні метафізики, достоту як певні анатоми, намагалися знайти у тілі місце, де живе душа. А я кажу вам, що душа не у тілі, а ширяє десь поблизу з тілом, ніби янгол. Але якщо ви зажадаєте знайти у жінок подобу чоловічої душі, то треба шукати цей орган у тілі, ніби у нього втілився демон. І я кажу вам, що цей демон дійсно живе у тілі, а радше в органі, про який я маю намір вам розповісти.

ЧАСТИНА ОДИНАДЦЯТА. Про існування жіночого органа, який я назвав Amor Veneris, котрий можна порівняти з чоловічою душею

— Я стверджую наступне: у жіночому тілі є орган, котрий має функції, тотожні функціям чоловічої душі, але має геть іншу природу, позаяк залежить виключно від тіла.

Найперше, цей орган є осередком жіночої насолоди. Це опуклість, яка розташована поряд з отвором, що зветься вульвою матки, і є початком та кінцем усіх дій, які мають на меті отримання статевої насолоди. Під час сексуальної активності, не лише коли цей орган з силою треться об пеніс, але й коли до нього торкаються пальцем, з нього, через те, що жінка зазнає задоволення, стрімко витікає сім’я. Якщо мацати цей орган, коли жінки відчувають статевий потяг, коли вони вкрай збуджені й наче у нестямі прагнуть насолоди, то він трохи твердішає й видовжується, часом навіть нагадуючи щось на кшталт чоловічого члена, — на цьому пункті я зупинюся детальніше. Позаяк раніше ніхто не помічав цієї опуклості й не знав про її призначення, я наважився назвати своє відкриття Amor Veneris. Тому я категорично заявляю, що саме у цьому органі беруть початок всі дії жінок й усяка їхня поведінка, котра, можливо, часом скидається на чоловічі пристрасті. Хочу зазначити, що жінка підвладна Amor Veneris, усі її поривання — від найшляхетніших до наймерзенніших, від найбільш шанованих до найпідступніших й найбільш зневажених — підвладні вищезазначеному органу. Усі жінки без винятку, починаючи від найрозпуснішої повії до найвірнішої і найцнотливішої дружини, від найблагочестивішої черниці до ворожки, є під владою Amor Veneris.

ЧАСТИНА ДВАНАДЦЯТА. Про мінливість жіночої моралі

— Зараз я розповім, як функціонує цей орган, а також про те, як і чому всі жінки поводяться по-різному. Але не думайте, що моя доповідь спрямована проти жінок: адже якщо чоловік діє відповідно до свободи волі, якою наділений, то жінка над собою не владна, вона — рабиня примх Amor Veneris. Як ви незабаром переконаєтесь, лише цим спричинена мінливість її моралі.

ЧАСТИНА ТРИНАДЦЯТА. Чому чоловіче сім я здебільшого наділене метафізичною природою й чому воно вивергається самохіть

— Я повідав вам свою теорію кінетичної рідини. Для того, щоб живити у тілі життя, ця рідина, ніби воля, направляє його дії у певне річище — такими діями є дії, що стосуються живлення, випорожнення тощо. Як я вже згадував, у тілі, що перебуває під цілющим заступництвом душі, гріховні діяння мають геть інше спрямування, аніж те, до якого підбурює джерело, себто тіло. Тепер я маю намір розповісти вам, яким чином і куди спрямовується кінетична рідина, котра, як продукт мозку, має з природних причин виводитися з тіла, щоб не труїти його. Я виявив, що у тілі об’єм цієї рідини є постійним, й здебільшого вона виводиться з тіла через піт. Під час будь-якого руху, — анатом зігнув й випростав руку, — рідина, що прилинає у м’яз, аби він скоротився чи розслабився, миттєво випаровується через нагрівання, яке виникає під час руху. Так відбувається у найпростіших випадках; утім, якщо йдеться про складніші дії, які потребують втручання душі, процес дещо ускладнюється. Під час статевого потягу, коли виникає імпульс до злягання, тіло виділяє велику кількість кінетичної рідини, за механікою, яку я описав, вона прилинає у статеві органи, сприяючи набряканню вен та розтягненню м’язів, — як наслідок, член сповнюється кров’ю й твердішає. Сім’я, як казав Арістотель, має метафізичний характер, попри те, що потребує матеріальної складової, щоб вивергнутися назовні. Саме ця видима складова сімені є кінетичною рідиною у чистому вигляді. Лише завдяки цій рідині сім’я вивергається з члена подібно до лави, що вивергається з вулкана. Адже функція сімені не лише в тому, щоб містити у собі духовну сутність, але й у тому, щоб звільнити тіло від кінетичної рідини, яка виробляється для злягання, — інакше вона б труїла тіло, спричиняючи важкі недуги. Отже, що відбувається з цією рідиною, коли певні дії тіла перериваються з волі душі?

ЧАСТИНА ЧОТИРНАДЦЯТА. Про душу та статевий потяг

— За законами механіки, які мені випало визначити, статевий потяг виникає у чоловіка, коли його органи зору чи дотику збуджуються, тобто коли він бачить звабливий та гріховний зовнішній об’єкт або доторкається до нього. Зовнішнім об’єктом я називаю жінку чи її образ (легко довести, що зображення гарної жінки має такий самий вплив на чоловіка).

Збудження, що виникає у зовнішніх нервах (наприклад, в очних нервах), вивільняє кінетичну рідину, що є у м’язах, і та стрімко спрямовується до мозку, ніби гонець. Там, у мозку, виробляється нова кінетична рідина, котра, як я вже зазначав, спрямовується у статеві органи, щоб підготувати пеніс та всі м’язи, які беруть участь у статевому акті. Більша частина цієї рідини збирається у яєчках та пенісі. У цю мить до справи береться душа, яка оцінює дії з погляду їхньої гріховності. Утім, позаяк, як я вже згадував, сім’я має метафізичний характер, то більшу частину його складає духовна сутність. Якщо певний час спостерігати за сім’ям після його вивільнення, то можна зауважити, що воно значно зменшується в об’ємі — до десятої частини. Відбувається це через те, що духовна сутність, що перебувала у ньому, повертається у душу. Якщо ж душа стає на заваді здійсненню гріховних діянь, останні обертаються на пристрасті. То чим же пояснити широко відоме явище, коли ми, силкуючись уникнути спокуси, починаємо палко молитися Богові, і статевий потяг геть-чисто зникає, а сповнений сім’ям член набуває стану спокою? Вода, яку налито у кишку, нікуди з неї не подінеться: хіба ми власноруч виллємо воду чи кишка лусне. Одначе відомо, що член під впливом душі спроможний повернутися до стану спокою, навіть не вивергнувши сімені, себто не скоївши гріховного діяння. Звідси випливає очевидна метафізична природа сімені, позаяк воно є єдиною рідиною, яка не потребує випорожнення. Не можна до нескінченності відкладати випорожнення сечі чи калу, але сім’я, виробившись, не потребує виходу. Так трапляється через те, що сім’я здебільшого складається з духовної сутності, що має своїм джерелом душу, й повертається у неї, якщо їй не дозволили вивільнитися. Ми не мусимо соромитися спокус, адже що частіше нам вдається долати їх, то сильнішими й численнішими стають наші душевні пристрасті.

ЧАСТИНА П’ЯТНАДЦЯТА. Про статевий потягу жінок і про нестачу у них керування душі

— Отже, що відбувається у тілі жінки, коли вона збуджена й прагне близькості з чоловіком, тоді як вона не має душі, що обертає сім’яну рідину, яка виробляється під час таких дій, на душевні пристрасті? Сім’я у жінок набагато густіше й важче за чоловіче, позаяк воно позбавлене духовної сутності, тобто воно складається лише з кінетичної рідини. Статеве збудження жінки та чоловіка різняться. Я вже згадував, що у чоловіків воно зароджується в органах чуття, які збуджуються гріховним об’єктом, себто жінкою. Таким чином чоловік є суб’єктом прагнення, а жінка, навпаки, об’єктом зваби. Але так само, як одна й та сама річ не може водночас існувати й не існувати, так і суб’єкт не може бути одночасно об’єктом. Цим я намагаюся пояснити, що статеве збудження у жінок починається не в органах чуттів — наприклад, коли вони бачать чоловіка, — а природно й самохіть виникає всередині тіла, радше, в органі, який я описав. Жінка завжди є об’єктом гріха. Те, що я пояснюю вам мовою анатомії, вже сказано мовою моралі; ще раз поставлю за приклад праматір Єву, котра є об’єктом спокуси, суб’єктом якої є Адам. До цього міркування я ще повернуся згодом. Дозвольте мені продовжити вести мову про походження й призначення статевого збудження у жінок. Сексуальне бажання природно й самохіть виникає у Amor Veneris, відправляючи кінетичну рідину у мозок, таким чином сповіщаючи про жадання. Тоді мозок щедро виділяє нову рідину, щоб запустити механізми зваблення й водночас надати живлення усім м’язам, які беруть участь у зляганні. Так виникає жадання близькості з чоловіком.

Але оскільки жінка не має душі, яка здатна придушити ці прагнення, гріх уможливлюється лише тоді, коли жінка спроможеться звабити чоловіка. Можна стверджувати, що у жінці втілено силу плотської волі, тоді як у чоловікові — силу волі душевної. Залежно від того, що візьме гору — плоть жінки чи душа чоловіка, гріх або буде скоєно, або ні. Зупинімося на другій можливості. Що відбувається у жіночому тілі, якщо гріх не скоєно, себто перемогла душевна воля чоловіка? Я вже згадував, що у чоловіка духовна сутність сімені повертається у душу, врегульовуючи й зберігаючи сталий об’єм кінетичної рідини. А що ж трапляється з сім’яною рідиною жінки, що не знаходить виходу й не здатна обернутися на душевну пристрасть?

ЧАСТИНА ШІСТНАДЦЯТА. Про накопичення кінетичної рідини у жіночому тілі

— Найперше, що бачимо за таких обставин, — збільшення Amor Veneris у розмірах, адже усі соки накопичуються саме там. У деяких випадках, які я особисто засвідчив, ця маленька опуклість стає завбільшки з дитячий член. Коли кінетична рідина не має змоги більше утримуватися в Amor Veneris й не може вивергнутися назовні, вона виливається всередину тіла, спричиняючи найрізноманітніші недуги, до яких так схильні жінки. Хворобу, спричинену накопиченням кінетичної рідини, легко сплутати з одержимістю дияволом, тож якщо диявол дійсно вибирає якесь місце у тілі жінки, то це, безперечно, є Amor Veneris. Древні греки вважали, що всі хвороби коріняться у матці; а я, зі свого боку, переконаний, що джерело усіх хвороб — орган, який мені випало відкрити. Утім, якщо статевий потяг у жінок виникає природно й самохіть, як я щойно описав, то варто поставити таке питання: чому існують жінки, які, незважаючи на те, що не є бридкими чи зів’ялими, не вводять чоловіка у спокусу, не виказують жодного потягу до чоловіка, а навпаки, є доброчесними й цнотливими і навіть здатні виявляти любов у чоловічому сенсі слова, себто щиру любов. На те є різні причини.

ЧАСТИНА СІМНАДЦЯТА. Чому є доброчесні жінки, що не виказують схильності до гріха

— Найчастіше спричинено це цнотою. Як то кажуть, апетит приходить під час їжі. Amor Veneris починає діяти після того, як жінка втратила цноту. Вважають, що втрата цноти є наслідком плотських жадань. А я стверджую, що друге є наслідком першого.

— Дозвольте вам указати на суперечність у ваших міркуваннях, — перебив декан. — Якщо, як ви кажете, жінка є об’єктом гріха, суб’єктом якого є чоловік, й, поза тим, з ваших-таки слів, перша природним та самовільним шляхом розбурхує бажання другого, тоді що змушує незайману жінку попрощатися зі цнотою, коли вона не має статевого потягу, адже, з ваших слів, Amor Veneris не розпалює у незайманої плотських бажань?

— Ви, Ваша Ясновельможносте, трохи забігли наперед, бо саме це я мав намір розтлумачити. Справді, начебто незайману жінку ніщо не змусить попрощатися зі цнотою, за умови, що вона не підвладна Amor Veneris. Доказом моєї теорії є той факт, що незаймана дівчина, яку видано заміж, стає жертвою хіті власного чоловіка, який змушує її до злягання. Утім, я, трохи забігши наперед, відповім на ваше зауваження, яке ви, Ясновельможносте, напевне, вже намірились висловити. Я вже згадував, що чоловік має статевий потяг, коли його органи чуттів збуджуються, бачачи зовнішній сластолюбний об’єкт, тобто жінку, яка одержима любовною млостю, що виникла у жіночому тілі, — жінку, яка спокушає і зваблює чоловіка. Я вже згадував, що апетит приходить під час їжі. Жінку змушує попрощатися із цнотою не потяг до чоловіка, а інше, так само природне й самовільне прагнення — я маю на увазі материнство.

Зачаття дитяти вимагає великого притоку кінетичної рідини: по-перше, щоб забезпечити посилену м’язову діяльність під час вагітності, а по-друге, щоб забезпечити істоту, яка розвивається, сталою кількістю цієї рідини. Я вже згадував, як Арістотель розтлумачує зачаття: чоловік наділяє дитину душею, а жінка — матерією.

Жінка має два шляхи стати доброчесною: цноту та материнство. І два шляхи пороку: гріх та хворобу.

Коли чоловік добровільно утримується від гріха, він позбавляє гріха й саму жінку, тому саме чоловік має вести жінку шляхом доброчесності.

ЧАСТИНА ВІСІМНАДЦЯТА. Чому Amor Veneris є анатомічним доказом походження жінки від чоловіка, достоту як сказано у Святому Письмі

— Зараз дозвольте мені розповісти про анатомічні особливості Amor Veneris. Я вже згадував про форму, яку має цей орган, про його функції та вплив на поведінку жінки. Як мала змогу переконатися найвища комісія, жодне з моїх міркувань не суперечить Святому Письму, навпаки, єдина моя мета — збагнути великий задум Творця й так віддати Йому хвалу. Додержуючись цієї мети, я спромігся анатомічним шляхом визначити ще одну Істину, про яку йдеться у Святому Письмі. Я про походження жінки. Людська анатомія — то книга, літери якої, якщо навчитися їх читати, відкриють нам Істину Слова Божого. Я категорично стверджую, що Amor Veneris є матеріальним свідченням істини, що міститься у двадцять другому й двадцять третьому вірші другого розділу Буття. Орган, про який я веду мову, є анатомічним доказом походження жінки від чоловіка. Чоловіче втілення Amor Veneris є доказом, що жінка, достоту як ідеться у Святому Письмі, походить з ребра чоловікового.

ЧАСТИНА ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА. Про порівняння чоловічого члена з Amor Veneris

— Сказавши, що орган, який мені випало відкрити, за виглядом скидається на чоловічий член, що часом здіймається, часом падає, я помітив жах на ваших обличчях. І справді, на перший погляд, Amor Veneris поводиться так само, як пеніс. Однак ідеться про зовсім різні речі. Найголовніша їхня різниця є, радше, фізіологічною, ніж анатомічною, адже пеніс є лише засобом, інструментом, у той час як Amor Veneris — то є причина. Я прагну сказати вам, що поведінка чоловічого члена, як я вже згадував, залежить від стосунків між душею і тілом, тоді як Amor Veneris скеровує всі дії жінки. Інший анатом, великий Леонардо да Вінчі, казав, що член живе власним життям, що це звір з незалежним тілом та душею, котрий поводиться, як йому заманеться. А ще він казав, що пеніс у власній норовливості самохіть збуджується та повертається у стан спокою, не визнаючи ані влади, ані бажання чоловіка, вчиняючи, зрештою, за власним бажанням. Часом справді складається враження, що це правда. Утім, зазначу, що то нам так лише здається. Коли пеніс здіймається несвоєчасно та безпідставно, себто без участі зовнішнього звабливого об’єкта, то цьому є зовсім інше пояснення. Така начебто безпідставна поведінка члена спричинена тим, що з якоїсь причини кінетична рідина відхилилася від цілі, відклавши чи відмінивши якусь дію; наприклад, коли ми маємо намір щось зробити, але несподівана подія стає на заваді здійсненню задуму. Залежно від значущості завдання, поставленого перед нами, тіло підготовлює м’язи для роботи, наділяючи їх певного кількістю кінетичної рідини. Як наслідок механіки, яку я описав, тіло, яке не мало змоги втілити ті дії, має позбутись зайвих соків. Пов’язати одне з другим не важко, побачивши у першому наслідок, а у другому — причину; як ви зауважите, надзвичайно просто довести, що у випадку, коли член здіймається за власного волею, це трапляється після відстрочення якоїсь певної дії, яку ми замислили. Певна річ, допоки у члені не виробилося сім’я, від кінетичної рідини звільнитися легко. Достоту так само, як вона, відхилившись від своєї природної течії, струменіла у член, вона може знову повернутися туди до різних м’язів, а потім випаруватися з тіла під час виконання завдання, яке потребує такої самої кількості соків. Що ж до того, чому член чоловіка, що мав намір скоїти гріх і навіть сплатив за це, відмовляється потурати йому у гріху, зазначу, що це відбувається з тієї самої причини. Часом, коли ми нехтуємо пориваннями нашої душі, остання, відмежувавшись від нашої волі, примушує тіло ставати на свій бік.

Отже, все, що сказав великий анатом про пеніс, можна цілком небезпідставно прикласти до Amor Veneris, позаяк цей орган не лише має власне життя, волю та розум, але й це життя, розум та воля цілком підкорюють поведінку істоти, яка оточує цей орган. У цьому сенсі варто розуміти волю та розум жінки як Amor Veneris.

Чоловік має поводитися з жінкою, достоту як поводиться з тілом його душа, оскільки його тіло має жіночу природу, а душа — чоловічу.

Ось, власне, й усе, що я можу сказати на свій захист, тому я замовкаю, досі непохитно переконаний у тому, що все сказане мною є істиною і навіть на дещицю не суперечить Святому Письму. І буде зі мною справедливість Всевишнього.

Вирок. Диво

8 листопада 1558 року, на очах у обуреного Алессандро де Леньяно, у супроводі почту з Ватикану Матео Колон поїхав до Рима.

Особистий лікар папи подорожував, ніби справжній принц, його кликали Превелебністю. Утім, обоє — і декан, і анатом — усвідомлювали, що щаслива зірка може згаснути так само стрімко, як і життя Павла III.

Алессандро Фарнезі покоївся на своєму ложі у Ватикані. Скуйовджена відросла борода уподібнювала його до старого рабина. Матео Колон став навколішки, взяв руку папи, щоб поцілувати каблучку з печаткою, й заледве стримав сльози, коли понтифік, добувши останніх сил, благословив його уриваним голосом. Опанувавши хвилювання, анатом наказав залишити його наодинці з Його Святістю, у цьому йому, однак, відмовили. Від Алессандро Фарнезі лишилися лише кістки та шкіра, що звисала на них. Коли його обрали папою, він уже був старим, мав уже більш як сімдесят два роки, нездужаючи вже мало не на всі відомі хвороби. Це була вже не та людина, яка колись згуртувала князів церкви проти турків, і, звісно, не тим, котрий спочатку терпінням, а потому брутальною силою спромігся зірвати Трентський собор. Не тим, хто зі святенницьким смиренням мусив підкоритися примхам герцога Мантуанського, імператора та протестантів. І, певна річ, не тим палким прибічником Інквізиції, який вважав, що для таких численних грішників явно бракує вогнищ та скорих на розправу суддів, котрих він примножив, як Христос примножив рибу та хліб, наділивши величезними повноваженнями, звівши до рівня Верховного Трибуналу з питань віри, й відправив у Венецію, Мілан, Неаполь, Тоскану та інші міста, інакше кажучи, туди, куди йому заманеться. Саме так, Алессандро Фарнезі вже був не тим ненаситним читачем, який особисто вирішував, які книги занести до переліку «Indices librorum prohibitorum», тобто на вогнище укупі з їхніми авторами. Зараз же він скидався на власну трухляву тінь в агонії. Його вузлувата рука, котра свого часу єдиним розчерком пера обернула Парму та П’яченцу на принципат родини Фарнезі, тепер безпорадно лежала у долонях бісівського анатома з Кремони, якого, терміново визволивши з пекла, доправили у рай. Його Святість передав свою долю тому, кого ще напередодні вважали голосом Люцифера, а зараз обернулися на Боже знаряддя.

Стан Павла III справді непокоїв його нового особистого лікаря, доля якого цілком залежала від здоров’я пацієнта. Після багатогодинного огляду Матео Колон з тривогою пересвідчився, що його мистецтво у цій справі майже безпорадне. Алессандро Фарнезі так і не вилікувався від недуги, якою хворів п’ять років тому, мало не померши. Дивно, як він спромігся протягнути ще п’ять років. Серце у папи заледве билося, обличчя було вкрите мертвотною блідістю, розмовляв він задихаючись, його заледве можна було розчути, кожне речення коштувало йому неабияких зусиль, і напади колишньої говірливості повсякчас переривав сухий кашель, який переходив у ядуху, через яку його обличчя ставало темно-синім. Коли напади ущухали, щоки папи набували звичного зеленого відтінку, котрий не покидав їх останні півроку. Зараз уже не істотною була подагра, на яку папа страждав мало не все життя, ані напади епілепсії, ані задавнена мігрень, ані жаский герпес, що вкривав шкіру, — саме тому папа й відростив бороду. Павло III помирав. Його Святість прогнав нетяму-лікаря, якого призначив украй знахабнілий кардинал Альварес Толедський, котрий привселюдно вихвалявся, що готовий посісти місце папи. Хай там як, але відтоді, як згодом вигнаний лікар почав дбати про здоров’я Алессандро Фарнезі, стан його чимраз погіршувався. Матео Колон згодився з думкою пацієнта. Суворо кажучи, призначене попередником лікування завдавало більше шкоди, ніж власне хвороба, тому новий лікар папи наказав скасувати кровопускання й виснажливі клізми, які лише посилювали анемію у Святого Отця, до того ще й суворо заборонивши поїти його блювотним зіллям. На відміну від попереднього лікування, за допомогою нового не намагалися вигнати хворобу через усі отвори, які є на тілі Його Святості, адже, відверто кажучи, смертельну недугу понтифіка визначити було неважко: він постарів. Єдине, чого досяг попередній лікар, — позбавив папу останніх сил, які ще лишалися у його тілі.

Матео Колон наказав зібрати в один сосуд усі випорожнення понтифіка, а в другий — усі уринальні соки, що виділилися протягом дня. Уночі анатом дослідив вміст сосудів, передовсім зауваживши колір, запах та в’язкість виділень. Ще до світанку Матео Колон визначив, яким має бути лікування єдиної хвороби понтифіка — старості.

Його Святість будь-якою ціною має жити. Матео Колон охоче 6 віддав підстаркуватому Алессандро Фарнезі половину власного життя. Але була ще й інша ймовірність.

Павло III потребував молодої крові. Саме її і замірився дати йому анатом.

День побиття немовлят

У день побиття безневинних немовлят[25] Матео Колон, новий лікар папи Павла ІІІ, за схвалення Його Святості, погодився знайти й привести у покої понтифіка десять дівчаток від п’яти до десяти років, певна річ, з чудовим здоров’ям. Особисто відібравши п’ять із десяти, анатом підвів їх до ложа Його Святості. Трухлявий папа поблагословив кожну дівчинку, які плакали від хвилювання, цілуючи перстень на його руці, згодом їх провели у заздалегідь налагоджену кімнату, по сусідству з кімнатою анатома. Потому Матео Колон наказав привести найкращих годувальниць Рима. Серед них він особисто відібрав трьох молодиць з налитими, вип’яченими уперед грудьми й досконалим станом. Матео Колон вважав за доречне особисто переконатися у чудовому смакові й густоті молока, яке щедро бризкало із сосків, коли на них натискали пальцями.

Тричі на день Його Святість вживав цілюще грудне молоко; він, ніби дитина, припадав до грудей чергової годувальниці й пив, допоки не впадав у глибокий сон. Дивне було видовище: сивобородий та беззубий Алессандро Фарнезі, що спить сном немовляти на оголених грудях. Таке лікування виявилося цілющим, проте недостатньо дієвим, оскільки жіноче молоко, хоч і містило кінетичну рідину, але її бракувало, щоб повернути понтифіку втрачену молодість. Тому Матео Колон заздалегідь покликав до себе у кабінет найрозважливішого ката в Римі.

Кат, хоч і з прикрістю, вислухав наказ анатома діяти якнайменш жорстокіше. Урешті-решт, саме у цьому полягала його праця.

Того вечора, наприкінці дня побиття немовлят, було вбито першу з п’ятірки дівчаток.

Перш ніж ковтнути напою, зготованого з крові, Його Святість помолився за душу дівчинки, яка напевне прийде у Царство Небесне раніше за його власну, й тішився з її короткої та щасливої долі.

— Амінь, — прошепотів папа й висушив кубок до дна.

Тричі на день Павла III годували груддю, тричі на день він до останньої краплини випивав напій з молодої крові, який новий лікар готував особисто. За тиждень, коли здоров’я папи почало покращуватися, Матео Колон зміг полегшено зітхнути. Власне, у такому лікуванні, якщо не зважати на кілька деталей, не було нічого нового. Підстаркуватому папі Інокентію VIII, котрий зажив слави тим, що привселюдно визнав себе батьком трьох дітей — Франческетто, Баттістіни та Теодоріни, — лікар теж прописував таке лікування, утім, не надто успішно. На думку анатома, причини невдачі були очевидними: по-перше, молоко годувальниць спочатку зціджували, а тоді подавали папі у чаші, але Матео Колон чудово знав, що кінетична рідина, щойно зіткнувшись з повітрям, випаровується, тому молоко слід ссати просто з грудей, як задумувалося Творцем. По-друге, кров, з якої готували напій, брали у молодиків, хоча жіноча кров, як довів великий Арістотель у своїх міркуваннях щодо зачаття, є чистою матерією, чистою субстанцією. Чоловіча кров геть непридатна для таких цілей, бо цілком складається не з матерії, а з духовної сутності.

Хай там як, а здоров’я Павла III почало покращуватись.

Ця новина долетіла й до Падуї. Алессандро де Леньяно бризкав отрутою.

Алессандро Фарнезі відчував прихильність до свого лікаря. Причин на те було вдосталь, на додачу до папи повернулася колишня говірливість. Між годуваннями Святий Отець вів нескінченні бесіди з Матео Колоном, котрий обернувся на його довірену особу. Певна річ, для кардинала Карафи вискочень з Падуї став кісткою у горлі.

Успіх

Матео Колон процвітав.

За час свого перебування у Римі анатом з Кремони створив головний живописний витвір свого життя: анатомічний атлас, написаний найкращими олійними фарбами, найгарніший з усіх таких атласів; чорнилом він намалював сотні замальовок предмета, яким був одержимий, — Amor Veneris. Саме у Римі він намалював найвеличнішу й найдивнішу зі своїх картин «Гермес та Афродіта», назву котрої можна було розтлумачити лише міркуваннями цензури, бо на полотні зображали не поєднання двох божеств в одному тілі, а Інес де Торремолінос, — такою, якою її побачив анатом у день, коли зробив своє відкриття.

Нині уже все було джерелом натхнення. Матео Колону зараз було підвладне геть усе. Страшні дні Трибуналу минули. Тепер анатом мав змогу дивитися на колишніх мучителів, стоячи праворуч від Павла III, що сидів на високому троні, котрого він повернув до життя, як Христос Лазаря. Підозрілий кремонський анатом став тепер десницею Божою. Його ім’я згадували у церковних молитвах. Для нього настав рай на землі. Старі свої лляні камзоли він змінив на шовкові, а плетений берет — на розшиту золотом феску, котру особисто для нього пошив понтифіків швець. Тепер Матео Колон був заможний, платня папського лікаря сягнула тої цифри, котра йому особисто здавалася справедливою, а коли ж він її процвиндрював, то завжди міг звернутися до папських скринь: зрештою, скільки коштує життя Його Святості? Анатом був упевнений у собі, йому не було рівних. Він йшов Ватиканом, ніби господар. Лише він був наділений правом заходити у папські покої без дозволу у будь-який час. Лише він був наділений правом переривати зібрання. Лише він міг наказувати Святому Отцеві. Він вирішував час обіду Його Святості, час, коли тому спати, а коли просинатися. Він вирішував, чи варто понтифіку приймати того чи іншого відвідувача. Він орудував гнівом та відпочинком понтифіка.

Утім, втіха його була неповною. Щоночі, перш ніж заснути, він згадував Мону Софію. Утім, сумував він зі спокоєм, яким наділяє право власності. Він був переконаний, що Мона Софія дістанеться йому. Байдуже, скільки чоловіків її прагнули, навіть не суттєво, скільки володітимуть нею. Настане день, коли він, вільний, багатий та знаменитий, подолавши сім сходинок у борделі «Рудий Фавн», ніби полководець, на чию милість здався давній ворог, увійде у володіння жаданою колонією. Він усвідомлював, що варто бути обачним, а головне — терплячим. Відтепер він справді поводитиметься як політик.

Вплив Матео Колона на Павла III ні для кого не був секретом у Ватикані. Серед інших — і для його давнього ворога, кардинала Альвареса Толедського. Зауваживши, що він вже не має колишнього впливу на Його Святість, Альварес Толедський вирішив затоваришувати з особистим ворогом папи. Кардинал був чудово обізнаний, які слова до вподоби чути анатомові. Знав, як йому лестити.

Кардинал Карафа, навпаки, був неспроможний приховати нездоланної неприязні та зневаги, які мав до Матео Колона. Він був нездатний приховати глибокої прикрості, не міг стерпіти, що просто на його очах задмухнули смолоскип, з якого він міг би розпалити вогнище. На знак довіри та остаточного примирення, кардинал Альварес Толедський довірив лікареві папи власне здоров’я. Матео Колон чудово усвідомлював, що кардинал Альварес Толедський — один із головних претендентів на трон Павла III. Справді, іспанський кардинал умів добутися свого.

Повіривши у свою щасливу зірку, Матео Колон наважився повідати понтифіку про «De ге anatomica», йому кортіло зняти заборону, яку наклав на його працю кардинал Карафа.

— Мабуть, ще не час, — лише й була відповідь Павла III.

Це було перше велике розчарування Матео Колона. Але він був терплячий і міг чекати.

— Подивимося, поспішати нема куди… — була відповідь, коли через півроку анатом виклав понтифікові суть справи.

— Сину мій, мусиш покаятися, бо скоїв ти гріх тяжкий, — по-батьківському лаявся на нього Алессандро Фарнезі. — Ти щойно розповів мені те, про що присягнувся мовчати.

Матео Колон ніяк не виказав свого обуреного здивування. Він урятував старому життя, і ось яка йому дяка. Понтифік не лише позбавив його сподівань на видання праці, але він ще й наважився уліпити йому догану.

Врешті, Матео Колон забажав смерті своєму невдячному папі. Власне, він був для Алессандро Фарнезі десницею Божою: міг дати йому життя — як це трапилось з пацієнтом у агонії, — а міг і забрати його. Хіба він уже не став лікарем майбутнього папи?

Його дружба з кардиналом Альваресом Толедським щодень міцнішала. Їх поєднувала спільна мрія, тож щоразу, розмовляючи про здоров’я Його Святості, вони обмінювалися сповненими порозуміння поглядами. Жоден і словом не прохопився про своє палке бажання — у цьому не було потреби.

Одного дощового ранку понтифіка Павла III знайшли мертвим. Матео Колон особисто визвався повідомити погану звістку. Того дня зібрався конклав. Несподіванок ніщо не передрікало. Матео Колон ладнався побачити свою працю надрукованою. Зі спокійною душею — для тривоги підстав не було — анатом поснідав у спальні, попросивши розбудити його опівдні, і пішов спати.

Опівдні, відчинивши вікно, він поглянув на базиліку. Дим ще не з’явився. Тоді він вирішив чекати звістки у своїх покоях, щоб не чути пліток, які поширювалися палацом. Наступного разу він підійшов до вікна лише увечері. Нічого не помітивши на потьмареному небі, Матео Колон трохи занепокоївся. Навіщо затягувати, якщо все давно вирішено? Але він миттю опанував себе.

Коли зовсім стемніло, анатом вирішив не відходити від вікна, поки не побачить над дахом базиліки білий дим.

Таємна вечеря

Рівно опівночі з труби базиліки показався легкий стовпчик білого диму. Під передзвін дзвонів базиліки на вулиці линуло безліч людей, що бігли з площі Петра. Над банею базиліки кружляла зграя зляканих голубів. У вікнах повсюдно засвітилося. Серце анатома закалатало через довго стримувану радість. З його вікна він чудово бачив балкон Його Святості. Матео Колон гучно й радісно розсміявся, ніби не сміявся вже багато років. Натовп криками вітав нового папу. Ім’я нового понтифіка передавали з вуст у вуста, ніби принесене вітром. Він називатиметься Павлом IV. Але хто з кардиналів стане папою? «Альварес Толедський» — читалося на губах.

У могильній тиші, породженій трепетом, побожністю та страхом, Його Святість вийшов на балкон. Матео Колон реготав так, як ніколи за життя. Лише коли він трохи опанував себе й розплющив очі, він ясно розгледів обличчя папи Павла IV. Серце у грудях анатома завмерло. Усмішка на обличчі застигла. З балкона юрбу вітав кардинал Карафа.

Матео Колону навіть здалося, що новий понтифік кинув погляд у його бік.

Тієї ж ночі Матео Колон зібрав свої речі. Не було потреби чекати на остаточну заборону його праці — яка вже й без того була забороненою — чи щоб його давній ворог виконав відстрочений вирок.

Ще не все втрачено, спокійно міркував він, умить прийнявши рішення. У Венеції лишалося те, чого він палко прагнув. Він не забув, для чого живе на світі. Ніщо не завадить йому завоювати серце Мони Софії. Тепер він мав ключ до серця будь-якої жінки. Й цією жінкою була Мона Софія.

До всього, він зараз заможний, має статок, котрого з лишком вистачить йому до скону. З лап Карафи вивільнитися не так уже важко. За дві хвилини він накреслив план: негайно вирушити до Венеції, у бордель «Рудий Фавн», сплатити десять дукатів за ніч з Моною Софією, а з Венеції поїхати з нею на інший берег Середземного моря чи навіть на інший кінець світу, у нові землі за Атлантичним океаном.

І тоді палко закохана Мона Софія обернеться на найвідданішу жінку й, певна річ, найвірнішу дружину.

Тієї ж ночі Матео Колон забрав кілька одежин і всі свої гроші, що заробив у Ватикані. Напнувши на чоло берет, він проштовхувався через натовп, як злочинець, допоки не зник у римських провулках.

За його спиною, у Ватикані, вирувало свято.

Швидкість, з якою розгорталися події: суд, потім неймовірний злет, що здійняв його по праву руку від трону Павла III, не менш стрімке падіння й утеча від кардинала Карафи, — все це спричинило до того, що Матео Колон геть забув про листа, який він відіслав Інес де Торремолінос зі своєї університетської в’язниці. Відверто кажучи, він геть забув і про існування своєї попередньої заступниці. Він розмірковував про Мону Софію як про свою долю. Настане день — і цей день таки дійсно настав, хай і раніше, ніж гадалося, — коли йому доведеться, покинувши Ватикан, поїхати до Венеції на вуличку Бочч’ярі, неподалік церкви Святої Трійці, де нарешті здійсниться те, що судилося. Він розмірковував про цю мить спокійно, трохи легковажно, як зазвичай розмірковують про неминучу смерть, продовжуючи жити, не краячи собі душу вічним страхом. Але за увесь час у Ватикані Матео Колон жодного разу не згадав про Інес де Торремолінос.

Утім, волею долі трапилося так, що завдяки зусиллям messere Віторіо лист таки дістався Флоренції.

Раннього квітневого ранку 1558 року у двері незугарного будиночка, що стояв неподалік абатства, постукав гонець. Відколи Матеє Колон покинув Флоренцію, Інес не мала від нього жодних звісток. Відтоді вона думала лише про нього. Що б вона не робила, думки її линули до анатома. До того як прибув гонець, їй стільки разів здавалось, що жаданий лист ось-ось привезуть, що вона, уникаючи даремних розчарувань, заборонила собі навіть згадувати про таку можливість. Інес навіть не побажала глянути на сургучеву печатку, що склеювала згорток, і підійшла до невеличкого пюпітра поряд із каміном, у якому палали дрова. Трохи далі співали й бешкетували дівчатка. Лише сівши за пюпітр, вона вирішила поглянути на печатку. Серце в грудях тривожно затріпотіло. Силкуючись залишатись спокійною чи принаймні видаватись спокійною, вона ласкаво попросила дівчаток піти гратися у спальню. Перш ніж розкрити листа, вона притиснула його до грудей та прочитала молитву. Інес де Торремолінос довго чекала на цю мить. Утім, тепер, після стількох страхів та розчарувань, коли вона нарешті мала змогу лагідно погладити папірець, до якого торкалися руки анатома, її сповнили погані передчуття. Внутрішній голос казав їй, що чогось доброго від цього листа годі чекати.

Інес розв’язала стрічку і, прочитавши перші рядки: «Коли цей лист дістанеться Флоренції, мене вже не буде серед живих», — схопилася за стілець. Хоча очі її сповнювали сльози, а тіло здригалося від ридань, вона продовжувала читання: «Якщо вважатимете, що я скоїв святотатство, відкривши Вам те, про що заприсягнувся мовчати, обірвіть читання й віддайте цей папірець вогню…» Подумавши, що анатом скоїв святотатство, вона продовжувала читати.

«Якщо я наважився розірвати пута мовчання, повідавши лише Вам про своє відкриття, то це через те, моя безцінна пані, що саме у Вашому тілі я знайшов мою солодку «Америку». У Вашім тілі я виявив осередок любові та насолоди у жінок. І Вам я маю дякувати за те, що мені відкрилося Боже творіння щодо жіночого кохання. Мій Amor Veneris — це Ваш Amor Veneris. Не варто гадати, що я нічого не знаю про Ваше до мене кохання. Можливо, Ви й досі мене кохаєте. Але не вводьте себе в оману: Ви кохаєте не мене. Більше того, це не Ви мене кохаєте. Вилікувавши Вас від важкої недуги, я мимохіть підмінив хворобу любов’ю. Притулком Вашої хвороби й Вашої любові є Amor Veneris, це Ваш Amor Veneris любить мене, а не Ви. Не обманюйтесь. Я нічим не заслуговую Вашого кохання».

Дочитавши листа до кінця, Інес Торремолінос залишалася стриманою й спокійною. Її очі ще були вогкі від сліз, але серце билося рівно. Незабаром її очі сповнилися спокійною та холодною немилосердністю. Підвівшись, вона пішла на кухню. Взяла до рук ніж та камінь для заточування. Безпристрасно обміркувала своє становище. Ймовірна загибель коханого безмірно засмутила її, вона відчула жаль і навіть висловила самій собі співчуття. Поки вона заточувала ніж, у її голові прояснилося, й думки полинули в іншому напрямку. Її неодноразово опановував понурий страх смерті та безумства. Утім, тепер, соваючи лезом по каменю, Інес збагнула, що найвища мить просвітлення настала. Її руку скеровував не містичний порив і не спалах екстазу. Вона ще ніколи не була такою незворушною.

— Amor Veneris, vel Dulcedo Appeletur, — повторювала вона, соваючи ножем по каменю.

Вона заточувала ножа так само безтурботно, як щоранку дзвонила у дзвони абатства. Тепер вона, нарешті, стане хазяйкою власного серця. Інес уже не журилася через той непоправний факт, що вона — і анатом знав про це — безнадійно закохана. Якби ж знаття раніше, то скількох страждань можна було б уникнути. Усе ж так просто!

Пересвідчившись, що лезо у ножа гостре, наче бритва, Інес де Торремолінос визирнула у вікно, за яким розкинувся добре знаний краєвид. Порух її руки був точним і стрімким. Вона не відчула болю, й крові потекло небагато — лише вузенька червона цівка стекла униз стегном. Тепер між великим та вказівним пальцями своїх нещасть вона тримала причину своїх бід. Кинувши оком на крихітний орган, вона, блаженно всміхаючись, мовила: — Amor Veneris, vel Dulcedo Appeletur.

Віднині вона житиме без любові, ставши нарешті хазяйкою власного серця.

Повстання плоті

Відтоді у Флоренції не чули про Інес де Торремолінос. Відколи одного квітневого ранку гонець постукав у двері маленького будиночка, в абатстві не мали звісток про свою благочинницю і трьох її доньок. Єдине, що знайшов абат, — тоненькі цівки крові на долівці на кухні, а поруч з ножем і каменем для заточування — чотири маленьких шматочки плоті, чотири червоні перлинки, утім, анатомічної приналежності яких абат визначити не спромігся. Інес де Торремолінос та трійко її доньок зникли з Флоренції.

Інес бракувало лише одного кроку до святості. Однак, мабуть, лише один крок відділяє доброчесність від вогнища. Позаяк уже час сказати, що у 1559 році, після поспішного суду, котрий відбувся у її рідній Кастилії, Інес де Торремолінос спалили на вогнищі Інквізиції. На її користь не подали жодного свідчення.

Доказом, який визначив її долю, стала книга з віршами. Обвинувачувана не заперечувала свого авторства. Утім, безсумнівно, це був найменш тяжкий з гріхів, у яких її було звинувачено. «Чорну месу» — таку назву мала книга — було спалено разом з її авторкою на вогнищі, тож від неї, достоту як і від біографії Інес де Торремолінос, лишилися лише уривки, які врятували усні перекази. Із сімдесяти віршів, які складали збірку, лишилися лише фрагменти семи строф.

Перша строфа — то синтез трагедії. Виклад поглядів і водночас передбачення власної долі. Інес де Торремолінос була не лише «шльондрою вкрай пропащою», найдорожчою і найжаданішою з усіх повій Іспанії. У довгому 1559 році, найдовшому за все її життя, вона заснувала касту найкращих повій Середземномор’я. Їх не було потреби виховувати, як принцес, відлучати душі від любові, а тіло — від насолоди, позаяк вони ніколи не зазнавали страждань через кохання й не оберталися на рабинь насолоди. У найдовшому, 1559 році Інес де Торремолінос не лише займалася проституцією, майстерно навчаючи цього решту. Вона обернулася на палку проповідницю емансипації жіночих сердець. У найдовшому 1559 році Інес де Торремолінос заробила власним тілом статок, який у багато разів перевищував той, що вона успадкувала від батька та покійного чоловіка. Вона звела борделі й набрала собі вихованок серед найбільш змучених душ. Починаючи від безнадійно закоханих молодесеньких дівчат до черниць — усі проймалися палкими промовами Інес де Торремолінос. У руках кожної з них була справжня свобода волі — можливість стати хазяйкою власного серця.

У борделях Інес де Торремолінос працювали понад півтори тисячі жінок. Більш як півтори тисячі жінок обрали шлях звільнення й зречення від прокляття, яке звалося Amor Veneris. Інес де Торремолінос завжди власноруч робила відтинання. Жоден чоловік не отримував й крихти від шалених прибутків її борделів. Усім заправляло справжнє добровільне жіноче воїнство.

«Чорна меса» обернулась небезпечним катехізисом. У цих віршах будь-яка жінка віднаходила рядки, що стосувалися її особисто. Їх читали геть усі: самотні, заміжні, вдовиці та черниці, закохані та обмануті. Назва «Чорна меса», безсумнівно, мала стосунок до всіх жінок, оскільки була посиланням на відьомський шабаш та ритуали посвячення. І, певна річ, влада не знехтувала нагодою у подробицях описати цих вражих дочок людського роду. У «Каталозі гарпій та відьом» можна прочитати чудовий опис відьом: «та, що скоює лихо іншим, та, що випещує лихі заміри, та, що дивиться скоса, та, що грайливо дивиться спідлоба, та, що йде з дому вночі, та, що позіхає вдень, та, що ходить зажурена, та, що регоче без упину, легковажна, благочесна, боязлива, сильна та хоробра; та, що часто приходить сповідатися, та, що виправдовується; та, що тицяє у людей пальцем, та, що відає про далекі події, та, що володіє таємницями науки та мистецтва, та, що розмовляє багатьма мовами».

Проституцію злочином не вважали. А от відьомство каралося нещадно. «Каталог гарпій та відьом» нікого не обділяв увагою.

Взимку 1559 року, невдовзі перед світанком, на одному з майданів зібралася чисельна юрба людей, яка жадала, може, через шпаркий кастильський холод, — погрітися біля вогнища, яке саме розпалював кат. На вогнищі стояла прив’язана до стовпа Інес де Торремолінос. За її спиною виглядали ще три стовпи, зависокі для трійці її маленьких доньок.

— Паліть відьом! — кричали жінки, саджаючи собі на плечі дітей, щоб ті краще розгледіли повчальну церемонію.

Спочатку кат розпалив дрова під ногами у дівчаток, чиї крики, на думку суддів, мали б посилити страждання матері-відьми. Утім, коли вогонь запалав, вони не випустили ані пари з вуст, з їхніх вуст не пролунало жодного стогону. Вони задихнулися від диму, перш ніж язики полум’я, що сягнули верхівок щоглиць смерті, понівечили їхні маленькі тіла.

Скидалося, ніби полум’я облизує не тендітну жіночу шкіру, а грубу й нечулу шкіру саламандри. У погляді Інес де Торремолінос вчувалося блаженство, здавалось, що її легке тіло, якби не було прив’язане до стовпа, здійнялося б у небеса разом з чорним димом, що здіймався від її палаючих ніг. Ніби за волею Всемогутнього, вона зносила без жодного нарікання отой жар, що у безліч разів перевищував температуру її власного тіла.

Незабаром її з головою огорнуло полум’я, яке здійняв порив вітру, коли ж вогонь знов опустився до пекла розпеченого жару, перед очі роззяв постало невпізнанне тіло, чорне та безформне. Інес де Торремолінос була ще жива. Кат, додавши хмизу у вогнище, мав змогу бачити очі засудженої, які співчутливо дивилися на нього. На якусь мить кату здалося, що він теж людина (чи то майже людина), й він відчув щось подібне до докорів сумління, коли лиходійка, а радше те, що від неї залишилось, — нарешті сконала.

І раптом передзвін дзвонів базиліки урвався.

У ту саму годину, тільки у Венеції, якийсь чоловік легкою ходою йшов до вулички Бочч’ярі, низько напнувши на очі берета. Він ніби задумав дістатися мети, перш ніж сонце заявиться поміж двома колонами, оздобленими скульптурами крилатого лева та Святого Теодора. Перш ніж маври на Годинниковій вежі виб’ють перший з шести ударів у дзвін. Перед тим як зійти сходинками, що вели у бордель «Рудий Фавн», чоловік пересвідчився, що ніхто з перехожих, котрі поспішали на заутреню до церкви Святої Трійці, не зауважив його.

Мадонна Симонетта, відчинивши двері, запросила його увійти.

— Чи ви вже познайомилися з нашими дівчатами? — спитала вона і, побачивши, що відвідувач ніяк не відповів, запропонувала йому каталог та келих вина, гадаючи, що перед нею стомлений мандрівник.

Через те, що чужинець не зняв каптура, який закривав обличчя, можна було визначити, що він бажає лишитись невпізнаним. Він навіть не торкнувся вина.

— Маю побачити Мону Софію, — небагатослівно мовив він.

Жінка мовчки нахилила голову.

— Я знаю, що зараз не слушний час, — вибачився мандрівник, — але я мушу терміново її побачити.

— Хто ви такий? — тихо спитала жінка, не зводячи з нього очей.

Матео Колон не міг збагнути, навіщо такі формальності.

— Давній клієнт, — тільки й була відповідь.

— Вона не може вас прийняти…

— Якщо вона зайнята, я чекатиму, хоча маю не надто багато часу.

Анатом зауважив, що очі мадонни Симонетти стали вологими. Він нічого не міг збагнути. Тоді він схопив її за руки й сильно трусонув.

— Що тут відбувається? — спитав він і побіг сходами у горішні кімнати.

— На Бога, не заходьте у її покої! — благала жінка, стримуючи його за фалди плаща.

Побачене Матео Колоном, щойно він переступив поріг спальні Мони Софії, змусило його похолонути. Анатома оповив апокаліптичний жах. Для нього справді настав Кінець Світу.

У повітрі стояв страшенний сморід. На ліжку розпласталося жахливе понівечене створіння, скелет, вкритий зеленуватою шкірою, що розкладалася, поплямованою багровими пухлинами. Матео Колон, тримаючись рукою за стіну, наблизився. Лише за зеленими, наче смарагди, очима, котрі зараз повилазили з орбіт і надавали обличчю божевільного виразу, він упізнав у цьому живому трупові Мону Софію.

Ніколи раніше анатом не зустрічав такої лютої форми сифілісу. Коли він відкинув ковдру, перед його очима постало жаске видовище: міцні, як у молодого звіра, гладенькі, ніби виточені з дерева, ноги обернулися на пару нікчемних кісток. Рученята, такі тендітні, що, здавалося, не здатні обхопити голівку збудженого члена, тепер скидалися на дві висохлі гілки; соски, що своєю досконалістю та ніжністю скидалися на квітку, якщо на землі взагалі росли квіти, подібні до сосків Мони Софії…

Матео Колон присів на краю ліжка, погладив волосся хворої — ріденьке та скуйовджене — провів долонею по зморщеному лобі. Він плакав. Не через жаль. І не через співчуття. Він плакав, як плачуть безутішні закохані. Він кохав кожну дещицю цього понівеченого хворобою тіла. Надзвичайно дбайливо він узявся за щиколотки Мони Софії і поволі розтулив їй ноги. Побачив суху й зів’ялу вульву, що скидалася на беззубий рот старої, і, розтуливши плоть, доторкнувся до Amor Veneris. Торкнувся ніжно й лагідно. Погладив з нескінченною любов’ю. У нього стисло горло, він знову заплакав.

— Кохання моє, — розчулено промовив він, повторюючи знову: «кохання моє..» і пестячи свою солодку «Америку».

Під пучками пальців він відчув легесеньке тремтіння, потім почув тихе зітхання. З вологим від сліз обличчям він спитав:

— Чи ти кохаєш мене? — Голос його лунав благально.

Мона Софія поглянула у вікно, вдихнувши все повітря, скільки спроможні були вмістити її хворі легені — всього один-єдиний ковток повітря, — й нерухомими губами, голосом, який ніби долинав з глибини печери, мовила:

— Твій час вичерпано, — й випустила передсмертне хрипіння.

Вершина

На найвищому місці гірського хребта, що відділяв Верону від Трента, на вершині Монте-Вельдо, крук спустився на ще не охололий труп. Перш ніж увіп’ясти дзьоб у купу падла, ворон вдихає улюблені пахощі. Він давно мріяв про такий обід. Він торкається дзьобом до засклянілого ока, вправно добуває його з очниці, переклавши трохи убік, жадібно ковтає. Потім переходить на груди й занурює дзьоба у рану, з якої, наче кілок, стирчить кинджал. Їсть досхочу. Перш ніж злетіти й попрямувати до Венеції, до Канале-Гранде, по котрому ось-ось має, достоту як щодня, проплисти навантажений трупами баркас, крук сідає на руці мерця й клює пучку пальця доти, поки не відділить м’якуш. Уперше Леонардіно без остраху їсть з руки хазяїна. Завтра він повернеться за рештою.