Аномальна зона

Частина 2 РЕАЛЬНИЙ СВІТ

— Ну?

Лiкар, змiрявши Бражника безбарвним поглядом, пройшов повз нього до вiкна, де вже примостилася, спершись на пiдвiконня, Кiра Березовська. Прилаштувався навпроти, ляснув себе по кишенях i полiз пiд халат. Зрозумiвши, чого той хоче, слiдча простягнула йому пачку своїх цигарок.

— Не жiночi, — кивнув лiкар, пригостився i прикурив вiд вогника запальнички, якою креснув наспiлий Бражник.

Зробивши кiлька глибоких затяжок, лiкар подивився у вiкно, на печальний дощик другого дня грудня, другого дня календарної зими.

— Ну? — знову запитав капiтан.

— Жити буде, — лiкар далi дивився, як краплi розбиваються об вiконне скло.

— А докладнiше?

— Не знаю. До тями прийшов, та нiчого не пам’ятає.

— Зовсiм нiчого? — Бражнику хотiлося згребти цю людину в бiлому халатi в оберемок i влупити ним об стiну, щоб штукатурка посипалась, тобто так, як вiн практикував допитувати вiдморожених голомозих бандюкiв у першi роки своєї мiлiцейської служби.

— Сказав, як його звати. Просив комусь подзвонити, та не згадав жодного телефонного номера. Потiм у нього заболiла голова, почались блювотнi рефлекси. Йому вкололи те, що колять у таких випадках. Зараз вiн спить.

— Найближчим часом його можна допитати? — поцiкавилася Кiра.

— Допитати… навряд, — похитав головою лiкар.

— А просто поговорити?

— Для «просто поговорити» я вас найближчим часом не пущу. Взагалi нiкого, крiм близьких родичiв, не пущу. Скоро тут буде його мама, її вигнати я не маю права.

З палати вибiгла опецькувата медсестра, тримаючи у витягнутiй руцi мобiльний телефон лiкаря. Доктор запитально глянув на неї, медичка закотила очi. Лiкар приречено зiтхнув i, навiть не вибачившись перед спiврозмовниками, взяв трубку, приклав її до вуха, сказав коротке «Слухаю», пiсля чого вiдклеївся вiд пiдвiконня i повiльно рушив коридором, справдi не говорячи, а слухаючи телефон.

Березовська i Бражник перезирнулися i, не змовляючись, залишили реанiмацiйне вiддiлення.

Сюди три години тому привезли в непритомному станi Вiктора Шамрая.

Спочатку вiн не повернув машину, позичену в редакцiйного водiя Григорiя Мартинюка.

Домовлялися, що Вiктор буде на мiсцi найпiзнiше о четвертiй вечора. Та минула четверта, потiм — п’ята, шоста, i нарештi набiгла сьома. За цей час Григорiй перiодично набирав Шамрая на мобiльний, та у вiдповiдь чулося одне: «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжностi». Пiзнiше, десь пiсля шостої вечора, телефон взагалi вимкнувся — абонент не може прийняти дзвiнок.

Не знаючи, що робити i як повернути втрачену власнiсть, Гриша Мартинюк не знайшов iншого виходу, як поскаржитись редактору «Неймовiрних фактiв», який саме пiд сьому вечора зiбрався нарештi додому. Потiм, уже даючи пояснення в мiлiцiї, Григорiй дуже неохоче розповiдав про свої ґешефти, хоча давати напрокат приватне авто законодавством не заборонено. Хiба от, маючи дуже велике i непереборне бажання, Мартинюка можна було покарати в адмiнiстративному порядку за несплату податку вiд лiвих прибуткiв. Та й то: перспективи здерти з Григорiя хоча б мiнiмальний штраф були дуже й дуже примарними.

Так чи iнакше, але Бражник пiдключився до цiєї iсторiї десь пiд дев’яту вечора. Коли випадково почув свiже орiєнтування: за пiдозрою у викраденнi автомобiля розшукується Вiктор Шамрай, працiвник редакцiї газети «Неймовiрнi факти». Втративши свою улюблену машину, Гриша Мартинюк нi в чому крiм крадiжки, недавнього приятеля не звинувачував. Так у заявi i написав, аби швидше шукали.

Для чого Шамраю знадобився транспорт, Григорiй не знав, бо «той подонок» йому не пояснив. Проте капiтан мiлiцiї, оперативник «убивчого» вiддiлу карного розшуку Сергiй Бражник не дарма їв оперський хлiб ось уже скоро двадцять рокiв. Не треба бути професором математики, аби розв’язати подiбну задачку. Ще нiчого не знаючи напевне, але маючи дуже серйознi пiдстави робити висновки, Бражник органiзував запити на всi контрольно-пропускнi пункти у напрямку Овруча та Народичiв. Його цiкавило, чи не зупиняли сьогоднi патрулi приблизно з десятої до дванадцятої ранку синiй «Вольво» номерний знак такий-то. Аби колеги швидше думали, наголосив: машина в розшуку, за кермом мiг сидiти особливо небезпечний злочинець.

Результат пошуку виявився очiкуваним: такий собi старший лейтенант Пузир повiдомив: вранцi повз нього у вказаному напрямку справдi проїжджав чоловiк на синьому «Вольво». Номер машини служака, звiсно, не зафiксував. Зате запам’ятав водiя — той назвався Вiктором Шамраєм. Пузир пояснив свою пам’ять на iмена та прiзвища пересiчних громадян дуже просто: на початку мiсяця цей тип уже проїжджав повз його КПП, i якраз пiд час його, Пузиря, чергової змiни. Назвався чоловiк журналiстом, ще й посвiдчення показав редакцiйне. Газета теж знайома, теща Пузиря її передплачує i регулярно та з цiкавiстю читає.

Старший лейтенант навiть уточнив: не теща передплачує, а вiн, зять, змушений кiлька рокiв зi своєї кишенi викладати грошi на передплату. Ось так теща на зятевi їздить, дай їй, Боже, здоров’я та многая лiт.

Але хрiн з нею, з начитаною тещею Пузиря. Назад повз КПП синiй «Вольво» не повертався.

Можливо, є iншi дороги. Та оперська чуйка пiдказувала Бражнику: сьогоднi жодною з них Вiктор Шамрай на Житомир не повертався.

Їхати в Пiдлiсне просто зараз, проти ночi — а капiтан навiть сумнiвiв не мав, що журналюга подався туди з якогось дива чи переляку — не було жодного сенсу. Розгортати в аномальнiй зонi пошукову операцiю безглуздо хоча б через те, що для цього треба узгоджувати дiї з купою офiцiйних осiб, а головне — зi спецiальним пiдроздiлом МНС: саме мiнiстерству з надзвичайних ситуацiй пiдпорядкованi як пошуковцi, так i зони вiдчуження, в яких треба цi пошуки вести. Справа не зрушиться з мiсця до ранку, тим бiльше, поки немає нiчого надзвичайного в зникненнi людини, яка взяла чужу машину i кудись їхала на нiй по трасi серед бiлого дня. Великою мiрою Бражник мав величезнi сумнiви в тому, що пошукову операцiю взагалi вдасться розпочати протягом найближчих дванадцяти годин.

Лишалось чекати — раптом подiї почнуть випереджати задуми.

Так i сталося: о сьомiй ранку старший лейтенант Пузир повiдомив, що знайшов оголошеного в розшук Вiктора Шамрая. Без машини.

I без свiдомостi.

— Давай ще раз вiд самого початку.

— Слухай, капiтане, ну ти зовсiм уже знущаєшся, чи як? Дiстати мене зовсiм вирiшив, правда?

Пузир не погрожував i навiть не обурювався — вiн канючив. Цей старлей, який роздобув собi на задницю клопоту буквально за якусь годину до офiцiйної здачi своєї змiни на посту i законних двох дiб вiдпочинку пiсля доби чергування, ось уже цiлий ранок сидiв у карному розшуку i товк одне й те саме всiм, у кого виникало бажання поставити йому кiлька питань.

Спочатку на нього насiв оцей капiтан. Потiм вiн кудись зiрвався, його замiнив iнший опер, хоч i рiвний з Пузирем за званням, та все ж таки старший i за вiком, i за статусом: бо де патрульний, а де — працiвник мiського карного розшуку, та ще з вiддiлу розкриття вбивств! Далi в кабiнет зайшов чоловiк у цивiльному, назвався майором, начальником вiддiлу, вигнав з кабiнету старлея i знову почав заводити шарманку. Тодi, не дослухавши, махнув рукою, пiдсунув папiрця, звелiв давати письмовi покази. «Я писав уже…», — бовкнув був Пузир, та майор виявився категоричним: «Ще раз напишеш. Може, згадаєш щось бiльше». А чого бiльше, коли там бiльше нiчого й не було…

I ось тепер капiтан Бражник знову повернувся. Пузир хотiв спати, їсти, хильнути пару чарок горiлки, а ще краще — самогону, мiцного, на травах настояного, що його постiйно пiсля чергування наливає зятевi теща. Правда, бiльшiсть днiв у Пузиря — це сухий закон: теща, яка живе з ними, пильно стежить, аби зять-мiлiцiонер пив не скiльки хоче, а скiльки можна. Краще вдома, зате — в мiру i пiд гарну закуску, нiж десь поза хатою з так званими друзями заливатися по макiвку пiд два бутерброди. Словом, Коля Пузир хотiв вiдпочити так, як вiн звик це робити, i Сергiй Бражник прекрасно його розумiв.

— Нiхто тебе не дiстає, старлею. Поки мене не було, ти тут кiлька разiв одне й те саме говорив. Навiть, он бачу, писав, — капiтан кивнув на списаний аркуш на краю столу. — Тiльки за весь цей час ти навряд чи слово в слово все повторював. Ти ж не вивчив свою iсторiю напам’ять, як вiршик у школi?

— Та я й вiршики в школi не особливо того… — Пузир шморгнув носом, через що видався Бражнику ще бiльш нещасним.

— Я ось про що: повторювати папугою одне й те саме нудно. Значить, ти мiг за цей час згадати щось нове. Якусь дрiбну деталь, котра вилетiла у тебе з голови при першiй нашiй бесiдi. Є таке дiло?

— Не знаю, — Пузир знову шморгнув носом. — Слухай, капiтане, хоч пива менi принеси…

— Поговоримо зараз, все оформимо, i я тебе з дорогою душею спати вiдпущу, — Бражник обiцяв це вiд щирого серця, йому дiйсно стало шкода колегу, який не хотiв, але все ж таки вступив не в своє. — Але перед тим прогуляю тебе тут недалеко, пива вiзьму i сотку наллю. Сам же нiч не спав, знаю, як воно.

Почувши про сотку, Пузир пожвавився.

— Ну, що я можу… Хiба ще раз те саме…

— Давай, — заохотив Бражник. — Вiд самого початку. Значить, котра година була? Сьома ранку, пiзнiше?

— Мабуть… Ну, нехай сьома нуль вiсiм чи сьома десять, — прикинув Пузир. — Вже не нiч, але ще темно. Сiро так було, знаєш… Та й дощик… Коротше, туман над лiсом. Не густий такий… середнiй… Я, значить, з караульного примiщення вийшов, за той… за потребою, коротше…

— Посцяти, — пiдказав Бражник.

— Ага, посцяти! — охоче пiдтримав Пузир. — Буквально метрiв десять вiд караулки вiдiйшов. Клянуся тобi, нiчого не бачив перед собою. Вiрнiше, нiчого i нiкого не було. I тут — раз! — старший лейтенант рiзко махнув рукою. — Не було — i наче з туману намалювався. Чи з повiтря видувся. Я його, вiриш, мало не обiсцяв.

— Його — це Вiктора Шамрая? — уточнив Бражник.

— Його, його! — закивав Коля. — Спочатку я не бачив, хто то. Мужик мордою вниз валяється на землi. Заплющив очi, потiм розплющив, — вiн показав як саме. — Думав, у мене галюни чи я там знаю… Не було ж нiкого кiлька секунд тому! I нiчого не чули ми, головне. Я ж на посту не сам, нас там трошки народу є…

— Не вiдволiкайся, — перервав його Бражник. — Отже, ти побачив людину, яка лежала обличчям униз. Як далi дiяв? Тiльки згадуй по секундах, якщо можеш.

— Таж я секундомiр не вмикав, капiтане.

— Гаразд, кажи, як дiяв.

— Нiяк особливо, — Пузир стенув плечима. — Коротше, нахилився, торкнувся його рукою. Не розбереш, мертвий чи живий. Потiм перевернув на спину. Спочатку пульс на шиї знайшов. Нiчо, трiпається. Значить, живий. Тодi я лiхтарик витяг, посвiтив на обличчя йому. Воно брудне, я трошки рукою грязюку стер i впiзнав — вiн, Шамрай, той, хто в розшуку. Я, значить, по рацiї тут же хлопцiв пiдтягнув. Занесли людину в караулку, водою лице обмили, викликали, кого треба…

— Кров була? — перервав Бражник.

— У нього, в Шамрая? Нi, наче…

— «Наче» чи «нi»?

— Нi, — впевнено сказав Пузир. — Весь брудний, наче ним рiллю волочили. Але кровi не було, ми б помiтили. Ага.

— Поки їхала «швидка», Шамрай приходив до тями?

— Один наш, Петя Круглик, його знову водою полив, по щоках поляскав. Той, значить, очi розплющив, запитав, де вiн i хто ми. Я почав був говорити з ним, та вiн знову вирубався. Це все, капiтане, бiльше тобi нiхто вже не скаже. Приїхала «швидка», ви ось нагодилися. Шамрая, який наче з того свiту випiрнув, повезли лiкарi. Мене ти в машину забрав, — Пузир розвiв руками.

— Так, — Бражник зiтхнув, вкотре за ранок переварюючи почуте i намагаючись знайти в подiях хоч якiсь крихти логiки. — Ти сказав — з того свiту. Чому ти саме так сказав, Коля?

— А як ще? — щиро здивувався той. — Не було — i раптом є! Просто на моїх очах наче з туману вирiс!

— Вранцi Шамрай не говорив тобi, куди їде?

— Чого ж, говорив. I це я теж доповiдав. Вiн цiкавився якоюсь дiвчиною, її, здається, тиждень тому чи щось таке теж недалеко вiд нашого посту на трасi знайшли. То вже не в моє чергування, слава Богу. А то б взагалi заїздили… Думав, пронесе мене… а нi хрiна не пронесло! Хлопцi тодi писали-вiдписувалися…

— Ти по темi кажи, — старший лейтенант Пузир уже почав стомлювати Бражника своїм скиглiнням. — Дiвчину ти, значить, не бачив?

— Не бачив. I нiчого про неї не знаю: нi хто така, нi куди їздила, нi за яким щастям. Шамрай ваш явно перся знову в те Пiдлiсне, яке аномальна зона…

— Значить, все ж таки аномальна зона? — перепитав Бражник.

— Так вiн же сам у своїй газетi писав. Нiхто не заперечив, до речi, — тепер у поглядi Пузиря блиснула хитринка.

Бражник вiдкинувся на спинку стiльця.

Аномальна зона.

За тиждень її жертвами стали двоє людей.

Дiвчина, Тамара Томiлiна, яка, очевидно, мала якiсь психiчнi розлади, пов’язанi з Пiдлiсним, а тому поїхала врештi-решт туди, перепробувавши всi способи позбутися незрозумiлого поки що впливу цiєї загадкової мiсцевостi. Опинившись серед ночi в Пiдлiсному, Тамара зникла i через деякий час так само несподiвано знайшлася. Пам’ять частково втрачено, хоча повної амнезiї нема i поступово провали в пам’ятi зникають.

Потiм — чоловiк, Вiктор Шамрай, нiяк не пов’язаний з Пiдлiсним, хiба що був там напередоднi, намагався дослiдити аномальну зону i, кажуть, переконався — щось неправильне в Пiдлiсному таки є. Незрозумiло, з якого переляку вiн учора знову подався туди, нiкому нiчого не сказавши. Результат: вiн так само зник i так само, як i Тамара, з’явився: нiби виринув з повiтря.

Не було — i раптом є.

Наче вийшов з паралельного свiту.

В обох випадках є свiдки. Хоча, нi водiй-дальнобiйник, нi старший лейтенант Пузир не бачили на власнi очi того, як Тамара i Вiктор переходять iз одного свiту в iнший. Обоє, як не комiчно це звучить, зiбралися вiдправити малу потребу i саме в цей момент перед їхнiми очима з’явились буквально з повiтря люди.

В обох випадках жертви їхали в Пiдлiсне на машинах. Анi Тамариного срiблястого «Пежо», анi синього «Вольво», на якому їхав Шамрай, не знайшли. Машину дiвчини шукали безрезультатно, авто Гришi Мартинюка поки що не розшукували взагалi, не до того. Тiльки Бражник чомусь був переконаний: не знайдуть.

В обох випадках слiдiв фiзичного насильства на тiлах постраждалих майже не було. «Майже» — це невеличка гематома на потилицi Томiлiної i трошки бiльша, хоча не аж така серйозна, на потилицi Шамрая.

Зловивши на собi очiкувальний погляд старшого лейтенанта Колi Пузиря, опер вирiшив: досить з нього, хай додому йде. Обiцяв налити йому сотку з пивом — тож так i зробить. Тим паче, що сотка з пивом Бражнику i самому не завадить.

Було над чим подумати. I стосувалися його думки не лише аномальної зони та її згубного, як з’ясувалося, впливу на людей.

Пiсля армiї Сергiй Бражник попросився в мiлiцiю сам.

Його нiхто не агiтував. Не траплялося в його життi жодної вiкопомної подiї, котра б вплинула на вибiр професiї. На вiдмiну вiд багатьох, хто працював у розшуку до нього, хто прийшов туди з ним i приходив пiсля нього, Бражник жодного разу не пошкодував про свiй вибiр. Йому просто нiколи було замислюватися над такими серйозними фiлософськими категорiями. Просто вiдчував себе на своєму мiсцi i вiд самого початку не чекав вiд оперативно-розшукової роботи якоїсь особливої романтики чи, навпаки, не розглядав її як хлiбне мiсце, котре дозволить спритному професiоналовi колядувати на всi боки, пiдписуючись на рiзнi неофiцiйнi комерцiйнi замовлення.

При цьому Сергiй Бражник не вважав себе чесним ментом. Вiн завжди лишав за собою право порушити закон у тiй допустимiй мiрi, яка дозволить, закривши очi на менш серйознi порушення, швидше розкрити черговий «убой». Але з ним простiше було домовитись наркоману, квартирному злодiю чи проститутцi, анiж бiзнесмену чи полiтику мiсцевого масштабу: тих вiн просто посилав. Якщо вони, звiсно, не були терпилами чи не намагались якимось чином втрутитись в оперативну роботу.

Власне, така риса характеру не в останню чергу посприяла тому, що вже рокiв десять капiтана Бражника в управлiннi вважали вiдмороженим фанатиком, а особливi недоброзичливцi були свято переконанi: якщо його десь не прирiжуть чи не пристрелять, цей капiтан нiколи не буде майором. А якщо й буде, то отримає звання одночасно з виходом на пенсiю.

Якби Сергiй Бражник справдi хоч трошки задумався над цим своїм ставленням до роботи або хоча б спробував взагалi розiбратися в собi, то прийшов би до висновку: подiбну установку — служити, захищати, робити свою роботу i дiяти вiдповiдно до ситуацiї, вiн засвоїв у Афганiстанi. Тодi, 1986 року, в повiтрi витало: Афган — це вже не вiйськова таємниця, не почесне «вiддавання» iнтернацiонального боргу, а вiйна, на фронти якої країна мобiлiзацiю не оголошує. В Демократичну Республiку Афганiстан боєць Радянської Армiї здебiльшого потрапляє за принципом: «На кого Бог пошле». Добровольцi все ж таки знаходились, але насамперед — офiцери, яким служба за кордоном була економiчно вигiдною, та пацани, в чиїх задах грав незрозумiлий навiть їм самим дух романтики. Але саме тодi, у вiсiмдесят шостому, в Афганiстанi йшла не просто вiйна, а вiйна, яку скоро почнуть згортати. Про це поки не говорили вголос, нiхто нiчого солдатським матерям, демократично налаштованим силам та свiтовiй спiльнотi не обiцяв. Однак вiдчувалося: Афганiстан уже до чортикiв набрид i радянським збройним силам, i радянському уряду, який узяв курс на перебудову, демократизацiю i гласнiсть.

Сергiй Бражник не був добровольцем. Бо не був дурнем. Та коли високого, кремезного, i абсолютно здорового, якщо не вважати вирiзаного апендициту, призовника розподiлили в «афганську» команду, вiн сприйняв це як належне, i не почав, за прикладом деяких новобранцiв, ковтати цвяхи та займатися iншим навмисним ушкодженням своїх кiнцiвок та внутрiшнiх органiв.

Потiм, уже на гражданцi, пiсля дембеля, ветеран Афганiстану не мiг пригадати нiчого особливого зi своєї служби. Наряди, бойовi виходи, зачистки кишлакiв, супровiд караванiв, iнодi — сутички з «духами». Правда, тi переважно садили гранатометами та зенiтками iз гiрських засiдок, або вступали в короткi бої десь на околицях кишлакiв чи перевалах. Але мабуть, Бражнику таки пощастило: куля зачепила його лише раз, вирвала шматочок м’яса зi стегна, рана затягнулася за пару тижнiв. Сам вiн теж стрiляв i, як йому здалося, кiлька разiв навiть влучив. Словом, Сергiєвi або щастило, i кулi, призначенi йому, брали на себе iншi солдати, або вiн служив у такiй частинi i такiй мiсцевостi, якi не входили до стратегiчних вiйськових iнтересiв керiвникiв афганської збройної опозицiї.

Так чи iнакше, Бражник поставив собi за мету дослужити — i дослужив. А повернувшись у рiдний Житомир, зовсiм не вважав себе анi героєм вiйни, анi жертвою режиму.

У вiйськкоматi, коли вiн ставав на облiк, пiдiйшов мiлiцейський офiцер, познайомився, запропонував продовжити службу, але вже в мiлiцiї. Як «афганцевi», пообiцяв пiльгову окрему квартиру. Начебто якась постанова вийшла, учасникам бойових дiй нiби належить… Вiдучившись у школi мiлiцiї i попрацювавши, як водиться, патрульним, Сергiй встиг заодно одружитись на шкiльнiй любовi: виявляється, дiвчина дуже серйозно поставилась до своєї обiцянки на проводах дочекатися «свого хлопця» з вiйська. Коли в них народилася перша дитина, молодому оперу дали можливiсть розширити свої житловi умови. Все це вiн устиг зробити в останнi роки iснування Союзу, коли пiльги та пiдписанi начальством рапорти ще щось означали.

Потiм — буднi оперативної роботи i нова країна, яку швидко взяли за кадик новi бандити.

Бражник на початку гарячих дев’яностих iнодi вiдчував себе, наче на вiйнi. Бо так само кулю можна було зловити швидше iз засiдки, нiж у вiдкритому бою. I так само нiхто не скаже тобi спасибi, не прикриє при потребi. Так само твоє виживання — твоя особиста справа. Але очевидно, небажання молодого опера здiйснювати рiзнi подвиги в iм’я невiдомо якої мети та по-селянському спокiйне ставлення до своєї роботи привело до того, що вiн, тодi ще — старший лейтенант Бражник, грозою бритоголових вiдморозкiв з кастетами та автоматами не став, але певний авторитет як у них, так i у колег, все ж таки здобув.

Його не боялись — його поважали. Саме за вмiння бути розважливим там, де цього вимагають обставини, i безбашенним — у ситуацiях, де iнакше не можна.

Минуло рокiв десять вiдтодi, як вляглись останнi органiзованi бандитськi заворушення. Той, кого не застрелили, надовго сiв. Хто вцiлiв i зумiв зiскочити зi швидкого кримiнального поїзда, легалiзував капiтали, котрi вдалося вберегти, i тепер займався або серйозним бiзнесом, або полiтикою на мiсцевому рiвнi. Фiнансуючи партiйнi осередки чи, як варiант, очолюючи їх, а власний бiзнес залишаючи пiд своїм же контролем. Через те функцiї «убивчого» та «розбiйницького» вiддiлiв нарештi помiтно роздiлились. У розпал кримiнальної стрiлянини кожна окремо взята насильницька смерть у восьми випадках з десяти була пов’язана з бандитськими вiйнами, подiлами та перерозподiлами територiй. Тому до розшуку автоматично пiдключались «розбiйницькi»: за кожним з таких трупiв нараховувалось по кiлька нерозкритих збройних нападiв. Обидва вiддiли iнодi заважали один одному, iнодi допомагали, та кожна справа, якщо її серйозно розкрутити, могла завести дуже далеко: географiчне розташування Житомира сприяло тому, що нитки тягнулися i в бiк Києва та росiйського кордону, i на Захiд, до тамтешнiх кордонiв та транспортних шляхiв. Подiбна ситуацiя просто не могла розвиватися без того, аби щонайменше раз на тиждень на когось iз оперiв, задiяних у конкретнiй справi, пробували тиснути. Чи навпаки — зацiкавленi у згортаннi справи шукали з оперативниками чи слiдчими спiльну мову.

Домовитися з Сергiєм Бражником, як показали тi часи, було неможливо навiть теоретично.

Але ось уже скоро як десять рокiв потреба в подiбних домовленостях вiдпала. Бо змiнилися самi часи: «убiйники» дедалi частiше стикалися з жертвами побутових злочинiв, коли один п’яний рубає по головi iншого, не менш п’яного, сокирою для нарубування м’яса, а тодi з переляку починає розчленовувати свою жертву на дрiбнi шматки та розкидати по мiських громадських туалетах, каналiзацiйних люках чи контейнерах для смiття. Або Бражник ганявся за молодим наркоманом, який успiшно забирав у перехожих мобiльнi телефони, та одного разу, коли жертва почала опиратися, з переляку вдарив людину ножем i людина померла, стiкши кров’ю. Словом, цi та подiбнi насильницькi злочини розкривалися досить швидко, часто — по гарячих слiдах, якщо винуватець не встиг прочуматись i зробити ноги з мiста. Тиснути на сищикiв, аби вони на щось закрили очi, в подiбних ситуацiях не було сенсу, та й, по сутi, не було кому.

Траплялись, щоправда, серйознiшi випадки. Та якщо начальник карного розшуку був на нарадi у начальника мiлiцiї i вони розумiли, що, почавши копати глибоко та широко, можна зайти на слизьке, тодi подiбну справу просто не доручали таким вредним типам як капiтан Бражник. Власне, вбивством банкiра Пiддубного вiн та слiдча Кiра Березовська займалися через те, що, проаналiзувавши ситуацiю з усiх бокiв, начальство кожного з них дiйшло висновку: тут — жодної полiтики, чистий кримiнал.

Причому — кримiнал суто мiсцевого масштабу. Серйозним та впливовим людям смерть Григорiя Пiддубного, а тим паче — нагла та навiть загадкова, не вигiдна. Отже, розкручуючи цю iсторiю, тертий сискар та «залiзна ледi» прокуратури, якою вважалася Кiра Антонiвна, не зачеплять особистих iнтересiв нi мiсцевої полiтичної, нi мiсцевої бiзнесової елiти.

З Кiрою Березовською опер Бражник познайомився ще тодi, коли з перемiнним успiхом воював з мiсцевими та зальотними бандитами.

Слiдча прокуратури i оперативник карного розшуку були рiзними людьми, та й життя складалось у кожного по-рiзному. Кiра ще зi школи навчилася реально оцiнювати свою не надто яскраву зовнiшнiсть, яку зовсiм не прикрашали окуляри, прописанi лiкарем у семирiчному вiцi через короткозорiсть. Як наслiдок, дiвчина твердо оцiнювала все, що вiдбувається не лише довкола. В тому числi — свої перспективи швидко вийти замiж i створити власну сiм’ю. Нi, у свої тридцять вiсiм Кiра зовсiм не була незайманою «синьою панчохою». У неї теж траплялись любовнi пригоди, якi вона, до речi, справдi любовними не вважала. Радше вони були сексуальними, вiдбувались за її власної iнiцiативи, i на ранок, коли чергова «пригода», сором’язливо ховаючи очi, незграбно чмокала жiнку в щоку та хутенько забиралася геть, Кiра лишалась не стiльки змученою фiзично, скiльки спустошеною морально.

Для того, аби зрозумiти, що сексуальнi стосунки не приносять їй жодного фiзiологiчного задоволення, тобто усвiдомити власну фригiднiсть, Кiрi Березовськiй вистачило кiлька так званих романтичних пригод i одного вiзиту до платного лiкаря, причому — не мiсцевого, а київського: спецiально їздила за порадою однiєї колеги по роботi. Вiд того, що в усьому iншому вона є абсолютно здоровою жiнкою репродуктивного вiку, котра може народити купу дiтей, Кiрi легше не стало. Вона на власнi очi бачила, як жiнки, котрi теж не вiдзначаються вродою, виходять замiж, часто — по кiлька разiв, i чоловiки, мiж iншим, активно прагнуть їхньої прихильностi. Жiнки народжують дiтей i щасливi, навiть коли життя розпоряджається так, що цих дiтей доводиться здебiльшого пiднiмати самим. Та Кiра не хотiла брати з них приклад.

По-перше, вона вiдчувала, що приречена бути матiр’ю-одиначкою. А з її роботою це не дуже добре для дитини. Значить, вирiшила вона, вiд материнства доведеться вiдмовитись. Адже в такому разi це перетвориться з радощiв, описаних у численних книжках, на муку.

По-друге, вона могла спробувати втримати бiля себе чоловiка та батька своїх дiтей. Вона прекрасно розумiла: сiра миша здатна повернути родинну ситуацiю так, що її красень-чоловiк нiкого, крiм неї, не захоче бачити до кiнця життя. Родинне щастя тримається на жiночiй вродi в останню чергу, ба бiльше — жiноча краса не має жодного значення. Тiльки от у жiнок, не вiдзначених печаткою вроди, все ж було те, чого Кiра жодному нормальному чоловiковi дати не могла: вони отримували задоволення в лiжку i самi були здатнi давати задоволення. Якось краєм вуха вона випадково почула на свою адресу слово «колода», i хоча першою реакцiєю стала образа, потiм, розмисливши, жiнка зрозумiла: правда образлива, та на неї ображається лише дурень. Не вважаючи себе дурною, вона логiчно розсудила: нормальним чоловiкам важко терпiти бiля себе колоду, нехай вона навiть буде сто разiв матiр’ю його дiтей.

А ненормального їй самiй не треба.

Їй хтось обмовився: вiд цього лiкуються. Тiльки Кiра Березовська вирiшила не забивати собi голову дурницями, поставила на особистому життi жирний хрест i з головою поринула в роботу. Крiм служби слiдча прокуратури Кiра Антонiвна Березовська не переймалася в цьому життi нiчим. Отже, зацiкавити її перспективами кар’єрного зростання, грiшми та iншими матерiальними благами виявилося практично неможливо. Квартиру їй свого часу видiлили, однiєї кiмнати їй вистачало з головою, стежити за останнiми модними тенденцiями не було потреби, вона не мала особливих захоплень, а отже — слабких мiсць.

Не дивно, що опер карного розшуку Сергiй Бражник вiдчув до цiєї слiдчої дивний потяг. Нi, як жiнка вона його, звiсно, не приваблювала. Бражник, маючи на оперативному зв’язку, серед iншого контингенту, кiлькох проституток, жодного разу не скористався дурняком, хоча тi часом пропонували, а бiльшiсть колег — не лише парубкiв — без мук сумлiння користувалися службовим становищем, зовсiм не вважаючи «пiстончикiв» зрадою законним дружинам. У цьому сенсi Сергiй виявився старомодним: звик до своєї жiнки i якось не думав про способи урiзноманiтнення подружнього iнтимного життя.

У некрасивiй затятiй слiдчiй опер вiдчув рiдну душу.

Як там, у казцi про Мауглi? Ми з тобою однiєї кровi.

Цей зв’язок згодом побачили не лише опер i слiдча. Спорiдненiсть їхнiх душ вiдчули на вищих рiвнях. Через те, а особливо останнiм часом, їм щораз частiше доводилося працювати в однiй зв’язцi.

Вбивство Пiддубного могли розкрити тiльки такi люди: фанатичнi затятi професiонали.

I першi висновки, зробленi Бражником i не запереченi Березовською, пiдтвердили: насправдi ця справа не є чимось аж надто складним.

Охоче випивши сто грамiв горiлки i запивши це дiло пивцем, Коля Пузир зручнiше вмостився за столиком, пригостився у Бражника цигаркою i закурив, помiтно прагнучи продовжити спiлкування.

Життя вже не здавалося Колi поганим, i ось про нього, про непросте, але таке прекрасне життя, йому закортiло зараз поговорити з Сергiєм. Тiльки в плани Бражника не входило розважати свiдка, вiд якого, до того ж, дуже мало практичної користi. Тому, терпляче дочекавшись, поки той докурить, замовив ще по п’ятдесят i вiдразу попередив — у нього ще справи сьогоднi. Пузир помiтно засмутився, випив, i пiсля короткої паузи нагадав: «Сєрий, навiть у поганiй хатi по три рази наливають». Вiдкупившись вiд нав’язливого старлея, Бражник ледве не силою витягнув його з кафе-бару, розпрощався з ним на вулицi, але перед цим на наполегливе Колине прохання зафiксував в пам’ятi свого мобiльника номер його трубки, пообiцяв дзвонити «коли там що», навiть зробив вигляд, що йде назад до управи. Та щойно Пузир зник за найближчим рогом, повернувся, лаючи себе за дитячу поведiнку, попросив наточити йому в пiвлiтровий пластиковий стакан розливного пива, вмостився за столиком, закурив, i почав поновлювати в пам’ятi основну iнформацiю по справi Пiддубного.

Вводячи журналiста Шамрая в курс ситуацiї, Бражник та Кiра, ясна рiч, говорили не все. Та стороннiй людинi i не треба знати всього. Насправдi коло пiдозрюваних окреслилося вже на третiй день i виявилось досить вузьким.

Утiм, важко назвати колом двох кандидатiв на вбивцю…

Отже, сказав собi Бражник, почнемо знову з початку. Покiйний банкiр полiтикою не займався, хоча в рiзний час, зважаючи на потреби конкретної ситуацiї, приймав рiшення фiнансувати деякi полiтичнi проекти, в тому числi — одноразовi «бойовi листки» рiзних технiчних партiй. Ключовою фiгурою на полiтичнiй шахiвницi Житомира i Житомирщини банкiр Пiддубний не був, хоча i мав мандат депутата мiськради. Але судячи з того, як щиро перейнялися його вбивством представники абсолютно рiзних полiтичних таборiв, Кiра зробила висновок: полiтикою тут i не пахне. А Бражник пiдтвердив це вагомим аргументом: на розшук та слiдство вiд самого початку не чинилося навiть найменшого тиску, крiм звичайного в таких випадках наказу: «Розкрити за найкоротший термiн!»

Версiя замовлення, зробленого в конкурентнiй бiзнес-боротьбi, мала бiльше шансiв на успiх. Якби в банкiра стрiляли хоча б десять рокiв тому, Бражник знав би кого, де i як шукати. Проте зараз, в умовах щораз глибшої економiчної кризи, банки горять без втручань iззовнi. Поговоривши по душах iз кiлькома працiвниками банкiвської сфери, Сергiй, серед iншого, почув i таке: мовляв, є дуже великi шанси, що незабаром банки почнуть зливатися та утворювати спiльнi банкiвськi групи. Так бiльше шансiв утриматись на поверхнi i пережити кризу, котра невпинно насувається, коли вiрити газетам i телевiзору. Вiд того, що Житомирське регiональне вiддiлення банку «Родослав» утратить директора, нiчиє професiйне життя не полегшиться. Через це, до речi, спiвробiтники та колеги Пiддубного охоче та активно давали свiдчення. Бражник хоч i не часто стикався з такими людьми, все ж мав про них та їхнi життєвi принципи певне уявлення. Наприклад, на контакти з правоохоронними органами навiть рядовi банкiвськi клерки йшли вкрай неохоче. А тут купа дзвiнкiв, всi бажають свiдчити, всi хочуть допомогти. Був навiть час, коли Бражнику здалося: в убитого не було ворогiв, що саме по собi в принципi є неможливим та пiдозрiлим. Адже в банкiрiв завжди ворогiв бiльш нiж достатньо. Щоправда, цi вороги не стрiляють впритул i не рiжуть ножами пiд час нападiв п’яної лютi.

Навiть версiя побутової помсти вiдпадала: Пiддубний нi в кого анi дружини, анi коханки не вiдбивав. Хоча докладної iсторiї його знайомства з Тамарою Томiлiною нiхто не знав, ця iсторiя, по сутi, нiкому не була потрiбна, бо не мiстила вiдверто скандальної складової. Ну, познайомився багатий чоловiк з бiдною дiвчиною. Ну, стала вона його коханкою. Ну, купив вiн їй квартиру. Ну, утримує. Нiчого особливого. Думка про причетнiсть до вбивства коханки зродилася та швидко вiдпала: його смерть залишила Тамару без засобiв для iснування. Звiсно, Кiра не остаточно вiдкинула Томiлiну — в шухлядi їхнiх стосункiв з Пiддубним можна було довго копирсатися i врештi-решт виявити якiсь потаємнi факти. Ось тiльки потреба порпатись у чужiй iнтимнiй бiлизнi раптом вiдпала.

На обрiї замаячив Денис Ковалевський i вiдразу ж зайняв мiсце головного пiдозрюваного.

Каламутний тип з каламутним минулим та не менш замуленим сьогоденням, Ковалевський на прiзвисько Акула Ден то виринав у Житомирi, то знову глибоко кудись пiрнав. Пiсля кожного такого пiрнання кола по водi розходились довго: про Акулу Дена говорили то у Львовi, то у Києвi, то у Донецьку, а то начальник Житомирського вiддiлу боротьби з економiчною злочиннiстю приймав у себе польських або московських колег, даючи їм iнформацiю про Ковалевського. Гидота ситуацiї полягала в тому, що Акула Ден, встигаючи шкодити в рiзних регiонах України та Росiї та навiть завдавати неприємностей країнам Схiдної Європи, за час своєї дiяльностi жодного разу не сидiв. Звiсно, його брали, саджали, допитували, але потiм дивним чином випускали або зi слiдчого iзолятора, або iз залу суду, як це траплялося двiчi.

Акула Ден володiв дивним хистом виходити сухим iз води, причому вперше цей свiй талант вiн продемонстрував у не такому вже й далекому тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертому роцi. Тодi Ковалевський мав вiдношення до потужної бандитської групи, яка в боях здобула собi право контролювати не лише третину базарiв Житомира, а й досить великий шматок траси, якою йшли транспортнi вантажi та їздили за кордон бiзнесмени-«човники». Акула Ден тодi придумав i запропонував кiлька схем, згодом успiшно реалiзованих. Йому почали довiряти настiльки, що Ковалевський отримав контроль над «чорною касою» групи, а головне — контроль над нею.

Одного дня стало вiдомо: спiльнi грошi Акула Ден використовує як обiговий капiтал для власного збагачення. Та покарати його не вдалося: Ковалевський несподiвано огризнувся, наїжачивши десяток стволiв. За цей час вiн дбав не лише про власну кишеню, а й про власну безпеку, пригодовуючи невеличку, зате потужну групу професiйних бiйцiв. Звичайно, воювати з цiлою групою вiн не мiг, зате демонстрацiя власної сили збентежила охочих до помсти i дала йому самому час для маневру i зникнення з територiї Житомира. До речi, через дуже короткий час хтось через пiдставних осiб здав мiлiцiї всi паролi та явки вчорашнiх товаришiв Акули Дена. Когось застрелили, бiльшiсть посадили, хтось утiк, аби бiльше не з’являтися.

Тим часом Денис Ковалевський за кiлька рокiв знову виринув у Житомирi. Цього разу — як реальний легальний бiзнесмен, торговець нерухомiстю. Все йшло нiби спокiйно, та якось Акула Ден знову зник i таким чином виявився одним з не багатьох, кому вдалося уникнути правосуддя. Бо виявляється, довкола його фiрми виросла купа непомiтних безбарвних фiрмочок, через якi продавались отриманi в спадок квартири та будинки. Власники цiєї нерухомостi або опинялися в психушках, або поповнювали ряди мiських бомжiв, або взагалi зникали. Як правило, то були самотнi дiдусi, бабусi, безробiтнi алкоголiки, з яких нiчого, крiм однокiмнатної квартири чи недоглянутої хати в приватному секторi, взяти було неможливо. Тепер уже несуттєво, хто першим здiйняв хвилю i з чого почалось розкручування справи. Показово iнше: навiть якби Акула Ден не зник, можливостi посадити його виявилися обмеженими: навiть фiрму з нерухомостi, згiдно з наявними паперами, очолював не вiн. А свiдчення проти нього не мали юридичної сили. Слова «Це все Ковалевський винен!» не будуть доказом для жодного суддi навiть в Українi, де iснує особливе ставлення до судочинства.

Потiм Денис Ковалевський ще не раз повертався в рiдний Житомир. То його пiдтримував мiсцевий осередок Партiї регiонiв, то його персону пов’язували з вiдкриттям мережi аптек, через яку скидалися досить серйознi партiї наркотикiв, то його називали причетним до створення фiнансової пiрамiди довкола будiвництва елiтного котеджного мiстечка в мальовничому мiсцi на березi рiчки Тетерiв. Ось i протягом останнього року в Акули Дена знову закрутився якийсь пiдозрiлий бiзнес в Житомирi. «Убивчий» вiддiл бiзнесом Ковалевського не цiкавився, той проходив по лiнiї їхнiх колег, якi займались економiчною злочиннiстю.

Але хто такий Акула Ден, менти добре знали.

Його, Дениса Ковалевського, за кiлька мiсяцiв до вбивства вперше побачили в офiсi Пiддубнного.

Потiм бачили ще кiлька разiв.

Акула Ден зустрiвся з банкiром не лише на його територiї. Кiлька разiв вони перетинались на обiдах чи просто зустрiчалися в невеличких ресторанах, де дiловi люди збирались часом для переговорiв у неформальнiй обстановцi. Пiддубний i Ковалевський завжди розмовляли без свiдкiв, та, очевидно, настав такий момент, коли банкiру товариство Акули Дена набридло. Про що б Ковалевський не намагався з ним домовитись, у результатi не домовився нi про що.

Остання їхня зустрiч вiдбулась за тиждень до вбивства. Пiддубний звелiв охоронi не пускати Акулу Дена в офiс, а той, у свою чергу, спробував прорватися. До прямого силового контакту не дiйшло, бо бешкетник вчасно оговтався, навiть вибачився перед переляканими дiвчатками-менеджерами, пiсля чого пiшов.

У розмовах з колегами Пiддубного кiлька разiв прозвучало: судячи з усього, Акула Ден пропонував банкiру включитися в якусь чергову свою схему i, очевидно, використовувати рахунки банку для вiдмивання коштiв. Подробиць, звiсно, нiхто не знав, так само як про Акулу Дена вiдомо було вкрай мало подробиць.

Тим часом Олег Луговий, виконуючий обов’язки Григорiя Пiддубного, буквально через два днi пiсля похорону шефа провернув конспiративну комбiнацiю, результатом якої стала його таємна зустрiч з Кiрою Березовською. Конспiратору був потрiбен слiдчий, який веде цю справу, але вiн хотiв, аби жодна жива душа не знала про цю зустрiч. Луговий зiзнався миттєво: мiсяць тому вiн програв величезну навiть за житомирськими мiрками суму в казино. Причому грав не тут, а в Києвi. Луговий частенько грав по маленькiй, але ситуацiя склалася так, що вiн втратив над собою контроль.

— Звичайно, Кiро Антонiвно, я не маленька дитина i не казатиму, що мене поганi дядьки грати змусили, — зiзнався вiн. — Але я маю велику пiдозру: все це невипадково. Бо чоловiк, з яким я зажигав у Києвi того клятого вечора, привiв мене у гральний дiм, який невiдомо яким способом контролює Ковалевський.

— Звiдки такi вiдомостi?

— Довiдки наводив. Розумiєте, навiть не у грошах справа… Хоча в них теж, але… Коротше, коли я програв, був уже досить п’яний. Мiй супутник, той самий, запропонував зняти стрес у саунi. Там було ще багато спиртного i невiдомо звiдки запрошенi проститутки. I я…

— Ви нiчого не пам’ятаєте, що було у тiй саунi, так? — допомогла йому тодi Кiра.

— Правильно, — признався Луговий.

— У вас дружина i скiльки дiтей?

— Один… син… Дружина вагiтна, на восьмому мiсяцi… Розумiєте, ну, нерегулярне статеве життя той… Проблематично, словом…

— Не розумiю, — сухо вiдповiла тодi Кiра, i їй було байдуже, що подумає про її розумiння чи нерозумiння ситуацiї грiшник, який прийшов по iндульгенцiю. — Вам про той вечiр хтось уже нагадав?

— Поки що нi. Грошей, звичайно, шкода. Дiрка в бюджетi, жiнка ще не знає… А про все iнше — взагалi…

— Але ви припускаєте, що вам нагадають?

— З огляду на останнi подiї — так.

— А якi останнi подiї?

— Ну… Вбивство… Навiть не в ньому справа… Розумiєте, якщо… Ну, в такому випадку я автоматично стаю виконуючим обов’язки. Найiмовiрнiше, з часом мене затвердять на посадi директора банку. Можете менi повiрити, я професiонал i репутацiя в мене чиста… Гм… — вiн знiтився i замовк.

— Далi, далi, — заохотила тодi Кiра.

— Словом, Ковалевський намагався про щось домовитися з Пiддубним, включити його в якусь схему. Думаю, ви знаєте, що з Ковалевським нормальнi люди справ намагаються не мати. Але не треба навiть Ковалевського, аби прорахувати: якщо не стане Пiддубного, його мiсце на якийсь час займу я. Пiсля того, що сталося тодi в Києвi, на мене дуже легко натиснути. Та якщо я зараз зроблю офiцiйну заяву вам, це жодним чином не вдарить по Ковалевському. Ви ж розумiєте: важко довести його особисту причетнiсть до схеми. Я напився, я програв у казино, я чорт знає яку камасутру виробляв з шлюхами в саунi. Пiсля таких зiзнань мене навiть убивати не треба: роботи нормальної не буде, враховуючи кризу, родина розпадеться, та ще й Ковалевського не дiстанемо.

— Якщо я правильно розумiю, ви хочете, аби Ковалевського ми дiстали ранiше, нiж вiн зробить вам пропозицiю, вiд якої неможливо вiдмовитись? — уточнила Кiра.

— Я просто хочу, аби ви знали, звiдки можуть рости ноги у цього вбивства, — цiєю вiдповiддю Луговий обмежився, i пiсля неї розмова зiжмакалась.

Звiсно, свою сповiдь вiн вiдмовився писати на паперi i оформляти як офiцiйнi свiдчення. Бо поки, зрештою, не було проти кого, крiм себе, свiдчити. Ось якщо Акулу Дена вдасться взяти за зябра i буде стовiдсоткова гарантiя, що його таки посадять за вбивство, заодно почавши розкручувати iншi грiхи, давнi й не дуже, тодi Луговий охоче допоможе будь-якими свiдченнями. Навiть у суд свiдком пiде. Щоправда, за умови, що цього разу Ковалевського з залу суду не випустять.

Таким чином, порадившись i прокачавши ситуацiю, нi в Кiри Березовської, нi в Сергiя Бражника не лишилося сумнiвiв: складається так, що Акула Ден таки причетний до вбивства. Нiхто з серйозних людей, крiм нього, не мав потреби виводити Пiддубного з гри.

Невеличка оперативна комбiнацiя — i Бражник дiзнався: офiцiйний дозвiл на носiння вогнепальної зброї у Ковалевського є, за ним зареєстрований пiстолет «Вальтер» i при собi його Акула Ден носить не часто, переважно тримає в сейфi. Бо навiщо, коли постiйно поруч нього знаходився охоронець Антон Коновалов, озброєний пiстолетом марки «Беретта Сигар».

З цiєї зброї стрiляли в банкiра Пiддубного.

Значить, подiї могли розвиватись ось як. Акула Ден, розлючений неможливiстю домовитися з Григорiєм Пiддубним, намагається дiстати його всiма способами i навiть нахабнiє настiльки, що приїздить до нього додому пiзно ввечерi. Очевидно, Ковалевський на той час добре вивчив розклад дня банкiра та його звички. Приїхав вiн разом iз охоронцем Антоном. Далi вiтальнi на першому поверсi хазяїн непроханих гостей не пустив. Мiг би не пустити i на порiг, та, мабуть, надто вже наполегливими виявилися. Слово за слово — вони знову посварились. Видно, Акула Ден уже давно замислив убивство, бо iнакше не налаштовував би пастку на Лугового. Та напевне, вирiшив спробувати востаннє, а повiдок для Лугового в разi успiху тримати про всяк випадок, на хазяйствi знадобиться. Але розмова не склалась, Акула Ден розлютився i звелiв Антону вбити Пiддубного.

Або, як варiант, забрав зброю у нього i вистрiлив сам.

Навiть поверховi вiдомостi, якi були у Бражника про Дениса Ковалевського, давали всi пiдстави не сумнiватися в тому, що стрiляти в людину для нього не є чимось надзвичайним та незвичним.

Ще одна оперативна комбiнацiя — i Бражник дiзнається про несподiванi напади лютi, властивi Акулi Дену. Траплялись вони, крiм iншого, через бажання Ковалевського максимально контролювати свої слова та вчинки. В певнi моменти накручена до краю пружина розпрямлялась, i тодi тому, хто став причиною гнiву Ковалевського, краще ховатися якнайдалi i довго зi свого сховку не вилазити. Вiн швидко вiдходив, та зробленого вже не виправиш.

Терпець Акулi Дену мiг урватися пiсля тривалих та безрезультатних переговорiв з банкiром. Крiм того, вiн точно знав: вдома Пiддубний того вечора буде сам, без охорони. Таким чином вiн або свiдомо не врахував присутностi в будинку небажаного свiдка, або не взяв цю обставину до уваги, або…

Або цей свiдок був частиною його чергової комбiнацiї. Щось на кшталт iсторiї з Олегом Луговим.

Проте спочатку Кiра це припущення вiдкинула. За її версiєю, лють на якийсь час переважила здоровий глузд i Акула Ден просто не врахував свiдка. А навiть якщо i врахував, то зовсiм його не боявся. В тому, що Антон Коновалов — теж свiдок, Березовська не сумнiвалася. Ковалевський мiг пересуватися з бiльшою чи меншою кiлькiстю охорони, але щоб Акула Ден пiшов кудись без охорони, такого не було давно. За вiдомостями, якi вдалося роздобути Бражнику, Коновалову вiн довiряє чи не найбiльше з усiх. Отже, вiн теж мiг бути на мiсцi злочину.

Стрiляти в банкiра, виконуючи наказ боса. Чи дати йому свою «Беретту». Убивця, спiвучасник, свiдок.

Зараз, допивши пиво, Сергiй вкотре зробив невтiшний висновок: усе це вилами по водi писане. Доказiв жодних. Спроба пiдступилися до Ковалевського нiчого не дала: вiн спiлкувався в присутностi свого адвоката, причому не з операми чи слiдчим, а безпосередньо з начальником карного розшуку, i заявив: того вечора зависав у саунi за мiстом в присутностi десятка голих свiдкiв обох статей. Кожен з них пiдтвердить його алiбi. Звiсно, хто б у тому сумнiвався…

Єдина надiя — свiдок, якого не врахував Акула Ден. Але хто мiг бути тим свiдком, якщо Тамара Томiлiна, за її словами, того вечора додому до коханця не їздила i сидiла у себе вдома…

На брехнi дiвчину теж не зловили. Отже, був ще хтось, хто все бачив, упiзнав Акулу Дена, зрозумiв, що мовчати — єдиний спосiб зберегти власне життя, i, скориставшись тим, що для всiх залишився невiдомим, або залiг на дно, або навпаки — крутиться перед очима i радiє з того, що його нiхто не знає i не шукає.

Через те розслiдування топталося на мiсцi. А тут ще й мiстика додалась, яку не знаєш до якого боку пристебнути, хрiн її дери!

Вирахувати цього свiдка — розкрити вбивство. Ось як просто все виглядає. Вiд роздумiв Бражника вiдiрвав дзвiнок мобiльного. Ковзнув очима по дисплею — Кiра.

— Привiт.

— Ти де зараз?

— Як тобi сказати…

— Все ясно з тобою. Допивай своє пиво i кулею до мене.

— Та допив уже. Слухай, може десь на нейтральнiй територiї?

— Є новини, — почулося коротке. — Менi зручнiше розповiсти в кабiнетi.

Коли Сергiй зайшов, Березовська саме закiнчувала телефонну розмову.

— Не треба мене попереджати, сама знаю, — рiзко сказала вона в трубку i кахикнула в сторону. — Нормальне в мене здоров’я, нормальне! Нi, не треба лiкарняного. Навiть стратегiчного. Захочуть — на лiкарняному знайдуть, — вона помовчала, i Бражник без особливого запрошення вмостився на стiльцi навпроти неї. — Лiкарняний, Iгоре Степановичу, беруть тодi, коли хочуть вiдпочити. А менi саме тепер вiдпочивати, як бачите, нема як. Хочу, — погодилась вона зi спiвбесiдником. — Хочу, дуже хочу. Не маю права. Все, краще викликайте до себе, бо у мене зараз люди.

Кинувши трубку на важiль, Кiра навiть легенько стукнула по апарату.

— Дядя прокурор? — Сергiй кивнув на апарат.

— Знайшов родича… Але дядя прокурор має рацiю: завтра, максимум — пiслязавтра, тут дурдом почнеться. Ось, радить менi на лiкарняному заховатись. Аби непотрiбна iнформацiя не пiшла на загал. Все одно ж пiде, для чого нерви мотати собi i людям…

— Це ти про що?

— Пiдлiсне, гори воно вогнем!

— До чого тут Пiдлiсне?

— Чим ми, по-твоєму, вже кiлька тижнiв займаємось? Просто як Малдер зi Скаллi[8], чесне слово!

— Хто такi?

— Ти серйозно не знаєш? — Кiра глянула на нього поверх окулярiв.

Бражник промовчав i вона махнула рукою.

— Добре, не суть важливо… За кiлька днiв у якiйсь аномальнiй зонi один за одним зникають фiгурантка у справi про вбивство i вiдомий мiсцевий журналiст, який вирiшив дослiдити дивне явище природи. Обоє потiм нiби з повiтря з’явились, обоє частково втратили пам’ять, обоє, до речi, втратили автомобiлi, на яких туди, в Пiдлiсне, поїхали. Це, Серж, сенсацiя. Сюди вже збираються загони телевiзiйникiв з Києва, в перспективi — поява рiзних вчених, комiсiй, науково-дослiдних експедицiй.

— Не бiда, — стенув плечима Бражник. — Зникнуть у паралельному свiтi, а повернуться чебурашками. Тваринками невiдомої породи.

— Менi не до жартiв, Серж! Вони зникнуть, а шукати всiх доведеться нам!

— Ти серйозно?

— А ти — серйозно? Ти справдi вiриш у iснування якогось там паралельного свiту?

Бражник на мить замислився.

— Чесно? Не знаю. Одне дiло — в газетах читати. Iнше — бачити на власнi очi тих, хто там нiбито побував, — Сергiй знову помовчав, думаючи. — Знаєш, у що я насправдi вiрю? В гематоми на їхнiх потилицях.

— О! — Кiра переможно пiднесла догори вказiвного пальця. — Я консультувалась у одного спецiалiста. Не хочу тебе вантажити спецiальною термiнологiєю…

— I не треба, в мене неповна середня освiта, я читаю по складах.

— Не буду, — повторила Березовська. — Скажу лише: можна так гепнутись головою, що розiб’єш її до кровi, набити здоровезну ґулю, та однаково пам’ятати все, що з тобою було. Бiльше того: вiдомi випадки, коли пiсля таких пригод пам’ять навiть загострюється. I навпаки: можна легенько стукнути по головi в певне мiсце, навiть у певну точку, — i все!

— В сенсi — все?

— Зливай воду, — Кiра розвела руками. — Навiть вбити. Не кажучи вже про створення їй проблем з пам’яттю. Шамрай непритомний, Томiлiна, як у фiльмi «Джентльмени удачi»: тут пам’ятаю, тут не пам’ятаю. Але у цiкавого журналiста ґуля бiльша. Значить, удар вийшов дещо сильнiшим. Питання номер один: хто його вдарив? А заодно — хто вдарив її?

Бражник мовчав.

— Питання номер два: де їх ударили? Заодно третє — для чого?

— Тут якраз простiше, — Бражник витягнув з пачки цигарку i прилаштував її мiж губами.

— Витягни. Ти ж знаєш — не люблю.

Такий дiалог вiдбувався мiж ними чи не щоразу, коли вони зустрiчались в її робочому кабiнетi. Тому Сергiй i не любив Кiриного кабiнету.

— Ага, — вiн вийняв цигарку, пом’яв її пальцями. — Значить тут, кажу, простiше: постраждали обоє, i очевидно в тому довбаному Пiдлiсному. I якщо паралельних свiтiв справдi не буває, то i дiвчина, i журналiст побачили там щось таке, чого стороннiм бачити не можна. Ось їх i приголубили, акуратно вiдбиваючи мiзки. Мiж iншим, могли взагалi вбити.

— Чому не вбили? Погодься, це ж простiше. Нiхто нiкому нiчого не скаже.

— Кiро Антонiвно, — зiтхнув Сергiй, — ти ж сама прекрасно знаєш: мокруха не вирiшує проблему, а створює додаткову. Два трупи в Богом та людьми покинутому мiсцi, причому — два свiжих трупаки… Погодься, так швидше привернути увагу. Навiть якби обоє зникли в аномальнiй зонi з кiнцями, все одно ефект не такий. Справдi, вбити їх i десь потай прикопати набагато простiше, ефективнiше i навiть таємничiше. Немає тiл — немає дiл, сама ж розумiєш. Томiлiна з Шамраєм вважалися б зниклими без вiстi. «Убивчий» вiддiл ними б точно не займався. Нi, — Сергiй, затиснувши цигарку пучками пальцiв, провiв перед собою в повiтрi невидиму лiнiю, наче пiдводячи риску пiд дискусiєю. — Грохнути i пiдкинути трупи на видне мiсце означає закрити рота, однак не вирiшити проблеми. Грохнути i закопати, втопити, спалити — надiйнiше, та привертає зайву увагу. Спробувати вiдбити пам’ять — бiльш надiйний варiант, зважаючи на останнi вiдомостi про аномальну зону. Жiнка й чоловiк живi, хоча й не зовсiм здоровi. Мiсця в Пiдлiсному, значить, справдi якiсь поганi. Зачарованi, я б сказав. Навiть зачаклованi.

— Ти ж сказав, що не вiриш у все це!

— А я i не вiрю!

Бражник рiзко стиснув пальцi, цигарка переламалася, коричневий тютюн розсипався по пiдлозi. Кiра скривилась, Сергiй незграбно загрiб смiття пiд стiлець. Махнувши рукою, жiнка вiдкинулась на спинку стiльця.

— Не вiрю нi в чудеса блядськi, нi в привидiв сраних! — вигукнув опер, подавшись уперед. — Я тобi зараз так кажу, як мислили чи могли мислити тi, хто окопався в Пiдлiсному i шурує там. Дивись, така схема виходить: є дiвчина Тома, коханка банкiра i його ж утриманка. Живе в купленiй ним хатi, та жодних джерел прибутку не має. Стосовно неї коханець нiяк не розпорядився на випадок своєї смертi, бо мужику — сорок рокiв тiльки!

— Не лайся. Знаєш — не люблю, — трошки запiзно вклинилася Кiра.

— Та ну тебе! — вiдмахнувся Бражник. — Ти суть слухай, а не слова, iнтелiгенцiя… Коротше, ситуацiя така, що коханця вбили у розквiтi сил. Бачила це Тома чи не бачила — не в тому зараз справа. Очевидно, в неї i до того були якiсь проблеми отут, — вiн постукав себе кiнчиком зiгнутого пальця по лобi. — З чим це могло бути пов’язано i взагалi, що воно таке, я не знаю. Нехай розумнi люди пояснюють. Цiкаво iнше. Наша Тамара опинилася в критичнiй ситуацiї. Вона не знає, що буде далi, а значить — боїться. Вiд цього могла загостритись її оця хвороба? — Сергiй знову постукав себе по лобi.

— Якщо дiвчина справдi з розладом психiки. Припустимо, могла, — визнала Кiра.

— Не знаючи, що робити з собою, на кого скаржитись i вiд чого лiкуватись, Тамара вирушає в єдине, крiм дурдому мiсце, де її готовi вислухати i зрозумiти — у ту придуркувату газету. Там ведуться, їдуть у Пiдлiсне…

— Стоп! — знову вклинилася Березовська. — Чому купа народу, яка туди вже один раз їздила, нiчого не побачила, i всi повернулись неушкодженими?

— Не знаю. Видно, саме в той момент i не було нiчого аж такого особливого… Ну, з серiї: чого не можна бачити, — Бражник знизав плечима, дiстав нову цигарку та, перехопивши погляд господарки кабiнету, заховав її назад. — Це деталi, не до них тепер. Головне — журналiст Шамрай пише статтю про аномальну зону. Тi, хто в курсi справи, читають її i радiють. Он яку поганку, чорт забирай, вдалося завернути! Ось тiльки дiвчину це не заспокоїло. Вона зривається, мчить у Пiдлiсне, випадково натикається на щось, i з нею вирiшують вчинити так, нiби вона справдi побувала в паралельному свiтi. Благо, всi, включаючи нас iз тобою, Кiро Антонiвно, до такого пiдготованi. Далi — ще простiше. Вiтя Шамрай iде по слiдах Тамари в аномальну зону, там його теж зустрiчають вiдповiдним чином, знову обставляють, мов по писаному. Причому — писаному самим Шамраєм. I от, що лишилось в результатi вiд паралельного свiту?

Задоволений собою, Бражник все ж таки не стримався — рiшуче витягнув цигарку й, iгноруючи погляд Кiри, закурив. Вона мовчки дивилась на нього i Сергiй, зробивши кiлька затяжок, пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна, вiдчинив кватирку, викинув за вiкно бичок, кватирку залишив вiдчиненою, повернувся, сперся сiдницями на край пiдвiконня. Кiра далi мовчала, а потiм теж пiдвелася, пройшлась по кабiнету.

— Припустимо, Серж, ти маєш рацiю. Не в цiлому, бо питань таки дуже багато лишається. Та по основних пунктах — твоя правда. Особливо в тiй частинi твоїх висновкiв, якi стосуються бутафорiї. Отже, той або тi, хто хотiв подати Пiдлiсне як аномальну зону, домоглися свого. I означає це, Серж, ось що, — Березовська сперлася спиною об стiну, склала руки на грудях, очi пiд товстими скельцями окулярiв помiтно блищали. — Кримiналу немає, зате iнтрига i сенсацiя є. Журналiсти на низькому стартi, заборонити комусь в’їжджати в зону вiдчуження не може нiхто. Звiсно, якщо постаратись, то це зробити реально. От тiльки старатись нiхто не буде! Пiдлiсне — не мiсце скоєння кiлькох злочинiв, а мiсцевiсть, де вiдбуваються паранормальнi явища. Житомирська область опиняється в центрi уваги i тутешнє керiвництво поки не бачить шкоди саме вiд такої слави. Тема свiжа, слава не скандальна.

— До чого ти пiдводиш?

— А до того, Серж: поки що тiльки нам з тобою здається, наголошую, — вона нацiлила на опера палець, — лише здається, що в Пiдлiсному скоєно якийсь злочин. Отже, те, що для iнших є аномальною зоною, для нас iз тобою — мiсце скоєння злочину. Мiсце пригоди. Яке, Сергiю Петровичу, вже пiслязавтра затопчуть орди журналюг, дослiдникiв i просто роззяв. Тому якщо ми хочемо шукати хоч якусь адекватну вiдповiдь по гарячих слiдах, дiяти треба чимшвидше. Поки, як кажуть у тому анекдотi, не почалося. Тому краще своїх дiй нi з ким не узгоджувати. Згоден?

Бражник почухав макiвку.

— Що можу сказати… Маємо типовий план «А». Треба придумати план «Б» на випадок нештатної ситуацiї — i вперед, за орденами. Тiльки одне уточнення, Кiро…

— Слухаю.

— Ти лишаєшся тут. Нiби як у тилу. Спокiйно! — вiн швидко виставив руку вперед, наче захищаючись вiд удару у вiдповiдь на пропозицiю, котра зазiхає на гендерну рiвнiсть. — Спокiйно, тут теж людина потрiбна. Сама ж казала — часу мало, питань багато. Я попхаюсь завтра в те прокляте Пiдлiсне. Якщо до того часу Шамрай не оклигає, а у Тамари не вiдновиться ще якийсь клапоть пам’ятi, пiдеш у лiкарню i спробуєш почергувати бiля журналiста. Раптом за цей час хтось iз потерпiлих таки пригадає щось корисне. Тодi ти негайно даєш менi знати. I ще, — вiн на мить зам’явся. — Будемо до кiнця послiдовнi, Кiро Антонiвно.

— Це як?

— Так: нехай хтось iз тiєї газетки пiдкаже тобi якогось мудрого дядечка. Який розбирається в цих паралельних свiтах. Може, розмова з ним теж якусь користь принесе. Раптом… Тiльки не кажи нiкому, добре? — Бражник пiдморгнув. — Раптом паралельнi свiти iснують, i ми дарма стараємось… Ну, не проти?

— Вмовив, — зiтхнула Кiра, визнаючи правоту опера. — Хтось справдi мусить прикривати тили. Сьогоднi, — вона глянула на годинник, — туди вже не варто вибиратися. Скоро темнiти почне. Не знаю, на кого чи на що наштовхнулась у Пiдлiсному серед ночi Тамара. Але сьогоднi однаково не варто. Тим паче, що ти, чула, клiєнт для ДАI. Але, — вона вiдлiпилася вiд стiни i повернулась за стiл, — я, власне, не для цього тебе зараз покликала. Якби прокурор не подзвонив, я б i не пiдняла цю тему.

— Отже, добре, що пiдняла. План «А» придумався.

— Насправдi є дещо iнше. Iнша iнформацiя. Вiктора стосується. Шамрая.

Це сталося влiтку двi тисячi четвертого року.

Але Кiра почала не з тiєї iсторiї, а з пояснень, чому вона взагалi зацiкавилась особою потерпiлого журналiста. Дуже просто: довкола Тамари теж виникало забагато питань, але ситуацiя з нею виглядала цiлком прозорою. Натомiсть про Шамрая слiдство не знало навiть елементарного. Зробивши запит по особi громадянки Томiлiної, слiдча не отримала нiчого: не була, не притягувалась, участi не брала. Зробивши аналогiчний запит щодо громадянина Шамрая, вона не сподiвалась на якусь конкретну iнформацiю. Проте, на неабиякий свiй подив, швидко дiзналась: Вiктор проходив по досить гучнiй кримiнальнiй справi. Спочатку — як свiдок, потiм — як потерпiлий. Тiльки заяву забрав, а отже, справу не порушили. Там i без Шамраєвої заяви клопоту вистачало.

Кiра Березовська дуже добре пам’ятала справу Кострицi.

Третього червня двi тисячi четвертого року в центрi мiста, на вулицi Київськiй, п’яний водiй влетiв машиною просто на тротуар i, розiгнавши переляканих пiшоходiв, збив бабусю i її семирiчну онуку. Не зупиняючись, навiть не збавляючи швидкостi, порушник на ходу розвернувся i на очах десяткiв людей зник з очей.

Неподалiк стояли припаркованi старенькi «Жигулi». Їхнiй власник саме пив чай i спiлкувався зi знайомою дiвчиною в найближчому кафе. Побачивши такий «бєспрєдєл», вiн пiдiрвався, стрибнув за кермо i погнався за порушником. Звiсно ж, не наздогнав — як завжди в таких випадках, ДАI зупинила його. На щастя, знайшлася купа свiдкiв, яка пiдтвердила: хлопець нi в чому не винен, навпаки — спробував наздогнати злочинця.

Вiдважним хлопцем виявився Вiктор Шамрай, працiвник однiєї приватної мiсцевої друкарнi. Вiн запам’ятав номер злочинної машини. До речi, вiн виявився не єдиною людиною з гарною пам’яттю: цей номер зафiксували ще троє свiдкiв. Щоправда, нi Вiктор, нi хто iнший так i не роздивились обличчя того, хто кермував, i чи сидiв у салонi ще хтось.

Потерпiлих забрала «швидка». Бабуся в останню мить встигла захистити онуку, прийнявши основний удар на себе. Понiвечена, вона померла пiд вечiр. Дiвчинка лишилась живою, та численнi переломи треба було довго i серйозно лiкувати, бажано в Києвi — житомирськi лiкарi не мали необхiдних можливостей.

За номерами швидко вирахували й машину. Автомобiль був зареєстрований на iм’я Едуарда Кострицi, племiнника вiдомого в Житомирi бiзнесмена Василя Кострицi. Саме в той час багатий та впливовий дядько був за кордоном, тому нiхто i нiщо не завадило мiлiцiї заявитися додому до його племiнника. Едик спав п’яний: вчора бурхливо вiдсвяткував свiй вiсiмнадцятий день народження. Поруч спала така ж сама п’яна дiвка. Знаходилися вони в особистiй квартирi Едика: батьки подарували на вiсiмнадцятирiччя. Костриця-старший успiшно займався нерухомiстю.

Машина була дядьковим подарунком. Не на день народження, просто так (племiнник давно хотiв автомобiль). Насправдi такому як Василь Костриця не новий, хоча й досить пристойний «бумер» не коштував нiчого. Машину йому пiдiгнали за борги i взяти її було радше справою принципу, нiж реальною потребою. Костриця просто зiпхнув її племiнниковi i тут же забув.

Розбурканий «пекельний водiй» спочатку нiчого не розумiв, потiм про всяк випадок послав усiх присутнiх (що потiм дослiвно i старанно зафiксували в потоколi), а коли на нього одягали кайданки, думав, що це такий екстремальний розiграш. Та зрозумiвши в чому справа, вiдразу пiшов у глуху вiдмову. Дiвиця про всяк випадок теж усе заперечувала, навiть вiдмовлялась назвати свої iм’я та прiзвище для встановлення особи.

Костриця-старший пiдняв усе мiсто на вуха, але єдиний реальний результат його дiй — адвокатовi за якусь нереальну суму вдалось витягти протверезiлого i вiд того переляканого Едика з КПЗ тiльки пiд ранок. З хлопця взяли пiдписку про невиїзд, батьки швиденько заховали його в лiкарнi, пояснивши: у дитини нервовий шок, а як наслiдок — розлад центральної нервової системи.

Та слiдству насправдi було байдуже. Навiть бажаючи, вiдмазати Едика вiд цiєї iсторiї не виходило. Хлопець пiд час затримання заявив: машина марки БМВ державний номер такий-то — його, її нiякий пiдарас не викрадав, а тому, хто насмiлиться це зробити, повiдривають яйця. Правда, Едик уперто товк, що вiн нiкого не збивав i взагалi не при дiлах. Тiльки семеро свiдкiв встигли зафiксувати номер, а свiдок номер один, Вiктор Шамрай, навiть гнався за «бумером», тому розгледiв автомобiль i його номери як слiд. Раз машину нiхто не крав i крiм Едика нiхто нею кермувати в той день не мiг, висновок напрошувався сам собою: Едуард Костриця винен у смертi однiєї людини i калiцтвi другої, неповнолiтньої дитини. Суд i вирок — справа часу.

Костриця-старший розумiв це як нiхто. Тому, докладаючи максимум зусиль для затягування часу, вiн дочекався повернення старшого брата. Василь Костриця приїхав у лiкарню до племiнника, вигнав, кажуть, усiх не лише з палати, а навiть з коридору, i за двадцять хвилин перелякана медсестра мовчки витирала мокрим рушником кров з обличчя Едика, а сам вiн спльовував у рушник уламки одного з переднiх зубiв. Але цi подробицi спливли потiм, випадково, i до справи у виглядi свiдчень пiдшитi не були.

Вирiшивши, що на цьому виховний момент завершився, Василь Костриця взявся за справу серйозно. Почалися дзвiнки з Києва на потрiбнi телефони i в потрiбнi кабiнети. А потiм шестеро очевидцiв один за одним рiзко помiняли свої покази. Двоє взагалi вiдмовились, сказавши, що нiчого насправдi не бачили, просто хотiли чимось допомогти рiднiй мiлiцiї в пошуках негiдника. Троє заявили, що помилились в цифрах, i називали кожен iнший номер, остаточно збивши слiдчого з пантелику. Один тримався найдовше, та пiсля того, як у нього самого згорiла машина, теж сказав: помилився, номер «бумера» справдi не може назвати точно.

Тим часом скалiчену дiвчинку оперативно вивезли до Києва на спецiально обладнанiй машинi комерцiйної медичної служби. Там її поклали до лiкарнi i зараз вона ходить, хоча кульгає, голова часом паморочиться. Та в цiлому потрiбну медичну допомогу надали таки вчасно. Нехай i не негайно, проте не затягнули. У скiльки обiйшлося лiкування i хто заплатив — таємниця. Головне: родина дiвчинки перед тим, як їхати з нею в лiкарню, забрала заяву. Претензiй вони не мали. Тим бiльше, що, як тепер з’ясувалося, до кого цi претензiї — невiдомо. Адже шестеро свiдкiв уже не такi категоричнi. Та й сам Едик клянеться-божиться: напився напередоднi, наiменинився, не вилазив з лiжка цiлий день, вiдходив. Дiвчина згадала все i написала з цього приводу аж чотири аркушi власноручних показiв.

Свiдки могли помилитися. Едуард був вдома. Хiба мало в Житомирi схожих «бумерiв», за кермом яких сидять п’янi наволочi? До того ж обличчя водiя так нiхто i не бачив. Навiть сьомий свiдок, Вiктор Шамрай, який уперто стояв на своєму i не змiнював свiдчень. Вiн лишився єдиним свiдком, i без нього справа не могла розвалитись остаточно.

— Каламутна iсторiя була, — погодився Бражник. — Противна, аж липка. Там, здається, вже наступної весни, пiсля отiєї революцiї, купа народу у нас вилетiла через корупцiю. В тому числi справу Кострицi пригадали.

— Нашим тут теж перепало, — кивнула Кiра. — Тiльки ж справа тодi все одно розвалилась. Шамрай таки вiдмовився вiд попереднiх свiдчень. Як i решта, переплутав. Помилився. Тiльки знаєш, як i чому це сталося?

— Купили чи залякали?

— Одного ранку, наприкiнцi липня, Вiктора просто на вулицi зупинили i запхали в машину, — Кiра говорила спокiйно, навiть буденно. — Там зав’язали очi, вивезли кудись у село, просто за мiсто, чи приватний сектор, неважливо. Посадили в спецiально пiдготований погрiб. Залишили пiд стелею слабеньку лампочку. Припасували ланцюгом до металевого штиря, вбитого в землю. А навпроти, теж на ланцюгу, посадили здоровенного лютого собаку.

— Нiчого собi…

— Причому, — вела далi Кiра, — собачий ланцюг зробили вiдповiдної довжини. Навiть натягнувши його, пес не мiг дотягнутися до полоненого якихось два метри. Шамрай сидiв у кутку. Вийти з кутка не мiг. Неправильний крок — i собака хапає за ногу, руку, iншу частину тiла. Пес рвався вперед, варто було хлопцевi лише поворухнутися. Вiктор кричав, намагався когось про щось попросити. Марно, з ним навiть не розмовляли. Так його залишили з собакою в майже темному пiдвалi на добу. Голодного. Роздягненого до трусiв. Пiд ранок полонений вже просяк власною сечею та викачався у власних екскрементах. Собацi ж хоч би що: пожвавлювався вiд найменшого руху з боку жертви.

Березовська зробила паузу, перевела подих. Бражник не знав, що треба говорити, хоча бував у бувальцях i чув та бачив не таке.

— На ранок Шамрая витягли на свiже повiтря. Облич своїх мучителiв вiн не бачив, ховали пiд чорними масками. Його обмили крижаною водою зi шлангу, кинули одяг, коли вдягнувся — знову запхали в машину. Там дали випити склянку горiлки, простягнули тверду теку, аркуш паперу i ручку. Нiчого не пояснювали, Шамрай усе зрозумiв. Написав так, як йому ранiше кiлька разiв радили зробити. Тодi його вiдвезли до прокуратури. Бiля прокуратури вже стояла мама, перелякана i заплакана. Разом iз сином, якого алкоголь на деякий час привiв у адекватний стан, вона пройшла до слiдчого. Вiктор вiддав йому заяву. Ось як поставили останню крапку в справi Кострицi. Казали, пiсля того Шамрай дико запив. Мама спочатку рипнулась правди шукати, навiть заяву понесла, мовляв, сина викрали. Та скоро забрала, перспектив не було. Натомiсть син пив по-чорному i вона змушена була везти Вiктора кудись у Київ, витрачатись на дорогих лiкарiв, навiть класти в якусь лiкарню. Так тривало до пiзньої осенi. Знаєш, що цiкаво? На роботу в тi «Неймовiрнi факти» йому вдалося влаштуватися десь пiд час Майдану, коли всiм було взагалi не до роботи, тим бiльше — до рiзної там чортiвнi, про яку ця газета писала i пише, — Кiра знову помовчала. — Але насправдi до нинiшньої iсторiї ця має якесь вiдношення.

— Яке саме?

— Давай думати разом. Для цього i покликала. Той, хто злив менi подробицi тiєї страшної пригоди з Шамраєм, обмовився: Василь Костриця на якомусь етапi просив допомоги у Дениса Ковалевського. I отримав її.

— А конкретнiше?

— Конкретнiше: люди, органiзованi Акулою Деном, пiдключалися на етапi, коли спроба купити свiдка не вдавалась. Є думка, що пiдвал з собакою — його персональне ноу-хау.

— Гм… Але ж Шамрай жодним боком не причетний до вбивства Пiддубного. У них абсолютно рiзнi сфери iнтересiв i кола спiлкувань. Поки що… гм… Поки що спiльного в цих двох iсторiях лише те, що i там, i там Акула Ден фiгурує щонайменше як органiзатор злочинiв. I довести це неможливо. Немає слiв, Кiро Антонiвно, iсторiя показова. Тiльки яке вона має вiдношення до нашого вбивства? I до чого тут взагалi Пiдлiсне з його аномальними зонами?

— Не знаю, — чесно призналася Березовська. — Думала, двi голови складуть одну картинку.

Не було нi плану «А», нi тим бiльше плану «Б».

Бражник вирiшив дiяти за єдиним реальним у подiбнiй ситуацiї планом: не виробляти жодного плану. Тим паче, що, збираючись до аномальної зони, де за переказами можуть траплятися не зовсiм звичнi явища, хай i не мiстичнi, а звичайнi атмосфернi, навряд чи мудро будувати плани. Будь-який з них у будь-який момент може виявитися недiєздатним i кардинально помiнятись.

Сергiй вирiшив дiяти так, як знав та вiдчував. Тому одягнув армiйськi берци, камуфляжнi штани, зелений светр пiд горло, теплу, проте легку плямисту куртку. На голову — чорну плетену шапочку, в народi такi дражнять «пiдорками». В одну кишеню засунув лiхтарик та запаснi батарейки, загорнутi в целофановий пакет. В iншу поклав запасну обойму до пiстолета. Зрозумiло, табельний «Макаров» сьогоднi вiдпочиватиме. Для таких виходiв Бражник, як i бiльшiсть досвiдчених оперiв, тримав у загашнику конфiскований при якомусь обшуку i не зафiксований у протоколi «ТТ». Цей пiстоль був у Бражника вже десь рокiв з п’ять. I пускати його в дiло за цей час доводилося, слава Богу, разiв зо три.

Операцiї, не санкцiонованi начальством, опери провертали частенько. Бо було краще i ефективнiше зробити щось на свiй страх, ризик та розсуд, а вже потiм, вiдштовхуючись вiд результату, вiдписуватись заднiм числом або мовчати, зберiгаючи таємницю. В принципi, серйозним службовим порушенням експедицiя Бражника в Пiдлiсне не була. Але вiн збирався на чужу територiю, до того ж — озброєний, тим бiльше — нiкого не поставивши до вiдома. Навiть якщо в Пiдлiсному вiдбувається щось, що пiдпадає пiд дiю кримiнального кодексу, розбиратись в усiх цих iсторiях повиннi колеги з району, а звiтувати вони мають право насамперед начальству в обласне мiлiцейське управлiння. Вiдповiдно, виявленими фактами до особливих розпоряджень почнуть займатися саме в районному i при потребi — в обласному розшуку. Мiський же, хоч як не крути, лишається в прольотi. Зате якщо Бражник наворожить там зайвого, мiський розшук отримає по шапцi.

Субординацiя в мiлiцiї грає роль, подекуди важливiшу за справу безпосереднього розкриття злочину.

Проте Бражник, як i деякi з його колег, стрiляних оперiв iз величезним стажем, завдяки злiсному та систематичному порушенню правил субординацiї досягали результатiв, за якi їх терпiло начальство, цiнували партнери та вони самi себе поважали. Бiльше того — Сергiй часом готовий був порушити права людини i вдатися до незаконних методiв ведення допиту. Бо вiн цiлком щиро вважав: убивця-наркоман не має право називатися людиною, а отже закон людських прав та свобод на нього не поширюється. I якщо такий убивця не зiзнавався, Бражник мiг зачинити його на добу в квартирi, де вiн зазвичай зустрiчався з агентурою, прикувати для повного щастя наручниками до батареї, заклеїти рот скотчем i за якийсь час, коли того скрутить вiд ломки, просто показати шприц або таблетки, пiдсунувши аркуш для щиросердного зiзнання.

Бандити, з якими вiн воював кiлька рокiв, хоч i довели, що винищити бандитизм у однiй окремо взятiй країнi неможливо, навчили його вiдчувати людей i розбиратися в них. На вiдмiну вiд деяких колег, покази з невинних вiн електрошокером не викресав. Ось, до речi, ще одна причина, чому капiтан Бражник навряд чи скоро стане майором.

Його особистi показники розкриття були середнiми. Iнодi навiть трошки нижчими за середнi. За це Сергiй перiодично отримував обов’язкового ґнотика вiд начальства. Але воно, оте начальство, так само знало: жодне iз зiзнань, отриманих Бражником, не притягнуте за вуха, злочинець — реальний. Зiзнається лише в тому, що скоїв. Чужого на себе не бере, зайвого — теж, та й вiд свого не вiдкараскається. Попався Бражнику — зливай воду. Якщо винен, звичайно.

Словом, капiтана Бражника начальство недолюблювало за надто вже незалежний характер i вперте небажання покращувати цифри звiтностi. Але й поважало: отриманi ним результати вже точно не можуть бути сумнiвними.

Ось одна з причин, чому Сергiй Бражник за майже двадцять рокiв роботи в карному розшуку мiг собi дозволити не повну, та все ж таки певну свободу дiй.

З ранку дрiботiв огидний, зовсiм не грудневий дощик.

Бражник не дуже любив зиму. Останнiм часом у холодну погоду починали крутити суглоби, особливо старалося лiве плече. Краще вже нормальна морозяна й снiжна зима, нiж отi бруднi шмарклi, що вже кiлька рокiв поспiль оптимiсти гордо iменують «європейською зимою», а вченi — яскравим зразком екологiчної катастрофи, яка настала внаслiдок глобального потеплiння.

Розвiзши дiтей по школах, що вiн завжди робив перед роботою, якщо, звiсно, не працював цiлодобово в авральному порядку, Бражник вирулив на вулицю, яка вела просто до виїзду з мiста, i пригальмував бiля бровки тротуару. Витягнув з бардачка карту, вкотре спробував знайти на нiй хоча б приблизний натяк на Пiдлiсне, потiм плюнув i вирiшив рухатись «на удачу». Раз цей колишнiй населений пункт знайшли газетярi вкупi з Шамраєм, йому, мiлiцейському оперу, це також вдасться.

Дощик не вщухав, i капiтан змирився з перспективою тинятися мертвим селом в атмосферi суцiльної незатишної вогкостi. Зливи чи просто сильнi дощi довго не тривають. А ось такi противнi, дрiбнесенькi, особливо в груднi, коли за всiма законами природи вже мусить падати снiг, затягуються на цiлий день.

До мiлiцейського посту перед початком зони вiдчуження Сергiй доїхав досить швидко i без пригод. Та щойно вiн дiстався пропускного пункту, на нього чекала невеличка несподiванка: назустрiч, махаючи смугастою паличкою, сунув печальний Коля Пузир. Побачивши Бражника, старший лейтенант здивувався не менше.

— Тю! Здоров… А ти куди?

— Туди, — Бражник кивнув перед собою. — А ти чого тут? Ти ж через двi доби на третю заступаєш? Змiнився ж позавчора…

— А, — Пузир махнув рукою i сплюнув пiд ноги. — Теща менi те ж саме вчора сказала. Думала, я її в Коростень завезу, до сестри. Сестра у неї в Коростенi, хворiє. Теща їй якоїсь травички сухої намутила, сказали їй — вiд усiх хвороб, крiм СНIДу.

— Так i сказали: крiм СНIДУ?

— Може, i не сказали, — Пузир здвигнув плечима, всiм своїм виглядом показуючи: йому до одного мiсця, вiд чого та травичка лiкує, а вiд чого — нi. — Словом, прокляла вона мене.

— Прокляла?

— Ну, нехай не прокляла… Зятя-мента з машиною, який добу через двi чергує, грiх проклинати. Але попобурчала, зараза… Я, Сєрий, одного нашого пiдмiняю. Так просив, так просив, когось йому кудись теж везти треба. Могорич обiцяв хороший, тiльки я би й без могорича… Знаєш, — Пузир дещо iнтимно нахилився до вiкна машини Бражника, — менi останнiм часом чим менше можливостей тещу бачити, тим краще… Я, знаєш, реально погодився, бо з дому хотiлося чухнути. А вона… — що саме зробила вона, Пузир вирiшив не уточнювати, розпачливо махнув рукою, розпрямився. — Так куди тобi?

— А як ти думаєш? У Пiдлiсне, Миколо. Хочу глянути, що то за аномальна зона така, де люди пропадають. Глянути, помацати…

— Ага… Може, не треба? — запитав Пузир.

— Треба, старлею. Ти ж сам знаєш, яка в нас робота. Добре, що ти пiдмiнився, мiж iншим. Покажи заодно ще раз, де ти того хлопця знайшов.

Бражник уже бачив це мiсце. Нiчого особливого. Звичайних два квадратних метри ґрунту. Але все одно вийшов пiд дощик, потягнувся до хрускоту в кiстках, засунув руки в кишенi куртки i пройшов туди, де, якщо вiрити всьому, що пишуть «Неймовiрнi факти», може пролягати невидимий кордон мiж двома свiтами. Не з неба ж упав Шамрай, хрiн його дери…

— Бачиш, нема нiяких чудес, скажи? — занудив з-за спини Пузир.

Бражник роззирнувся довкола.

— Немає. Поїду далi. Пiшли, покажеш на картi хоч приблизно, де воно, те Пiдлiсне чортове.

— А ти, колего, не згадував би тут чорта.

Попередження патрульного прозвучало настiльки несподiвано, що Сергiй аж здригнувся, вiдчувши, як легенький морозець пробiгся холодними мурашками по шкiрi пiд светром. Тепер вiн глянув на Пузиря уважнiше. Той спробував спочатку дивитись йому просто в очi, та дуже швидко вiдвiв погляд.

— Кажи, — коротко звелiв Бражник.

— А нема чого менi казати, — Пузир незграбно затовкся на мiсцi.

— Чому тут не можна згадувати чорта? То була звичайна собi примовка, без жодного прихованого змiсту. Але якщо ти щось знаєш…

— Єдине, що я знаю, — перервав його Пузир, — то це те, що люди в Пiдлiсному часто зникають.

— Що значить: зникають?

— Iде собi людина, а потiм раз — i нема.

— Сам бачив чи нашепотiв хто?

— Я бачив, як людина просто з повiтря намалювалась. Ось тут, де ти зараз стоїш. Може, крокiв на два-три правiше. Перед тим дiвка зникла, аби потiм так само з повiтря випасти. Як п’яний — у прочиненi дверi. Ще чутки ходили, ранiше… Нечисто там, капiтане.

Бражник змiряв Пузиря уважним поглядом, вiд якого старший лейтенант мимоволi втягнув голову в плечi.

— Мiсце, кажеш, погане. I люди там, кажеш, зникають. Але раз там зникають люди, значить, за якимось же чортом вони туди, в Пiдлiсне, ходять? Так чи нi?

— Не знаю, — Пузир для чогось вiдiйшов вiд Бражника на кiлька крокiв назад. — Сам не бачив i їздити в ту зону менi нема для чого. Люди говорять, потiм той… газети пишуть… Та я й сам вiдчуваю: нехорошим звiдти тягне. Тут постоїш добу, потiм, знаєш, стан такий… Ну, нiби вiдгулiв набралося на тиждень, ти їх узяв, два днi побухав, а на третiй день зранку нiчого не хочеться, всi довкола тебе ненавидять, розiрвати готовi. Понятно?

— Зрозумiло, — кивнув Бражник i бажання їхати в Пiдлiсне негайно посилилося в кiлька разiв.

Вiн не мiг пояснити своїх вiдчуттiв так просто, як це зробив ось зараз Коля Пузир. Тiльки його справдi наче щось тягнуло вперед, штовхало в спину, кликало.

— То може той… не їдь вiд грiха? Нехай рiзнi там вченi в очках своїм очком ризикують. Бо я, капiтане, знаєш, така людина: не раджу iншим робити того, чого б сам нiколи не зробив. А я у те Пiдлiсне навiть за премiю в розмiрi мiсячного окладу носа б не впер.

Пузир дивився на Бражника дивним благальним поглядом. Такий погляд у бездомних псiв-дворняг, що випрошують у людей на базарах залишки недогризених бiляшiв. Вiн i справдi не хотiв, аби Сергiй їхав шукати Пiдлiсне. Вiн таки чогось боявся. Людський страх Бражник навчився вiдчувати на пiдсвiдомому рiвнi. I причина поки не зрозумiла: боїться Микола Пузир чогось або когось.

— Ти мене так налякав, що я тепер точно поїду, — Бражник не стримався i злегка ляснув старшого лейтенанта по плечу. — Поки видно на дворi, треба ж там понюхати, помацати, подивитись, понишпорити. Коли що, я вiд бабаїв утечу.

Пузир промовчав i, приречено зiтхнувши, пiшов за Бражником, аби показати йому на картi напрямок руху.

Як не старався капiтан вибратись ранiше, до кiнцевої мети своєї подорожi дiстався майже перед полуднем.

До початку раннiх грудневих сутiнкiв лишалось, таким чином, трошки бiльше чотирьох годин. Чи то Пузир з невiдомо якого переляку погано пояснив дорогу, чи справдi в цьому мiсцi вiдбуваються якiсь дивнi речi i хтось крутить подорожнiм, словом, Бражник добру годину плутав якимись стежками i лише дивом не загруз по самi фари, хоча кiлька разiв здавалося, що до цього все йде. Неквапна обережнiсть, з якою Сергiй вiв машину в незнайомiй i давно залишенiй людьми мiсцевостi, таки принесла врештi-решт позитивний результат: вiн не загрузнув на в’їздi в покинуте село i, будучи готовим до пастки на дорозi, подолав небезпечнi метри повiльно, спокiйно заїхавши на головну вулицю Пiдлiсного.

Зупинившись i для чогось витягнувши пiстолет, Бражник вийшов з машини, тримаючи озброєну руку перед собою. Поводивши нею в рiзнi боки, капiтан опустив пiстолет i коротко реготнув, смiючись сам iз себе. Якби на нього зараз хтось дивився збоку, то глядачi помiтили б — опер поводиться, як крутi копи з американських фiльмiв та серiалiв. Зсунувши краї шапочки догори, на середину лоба, вiн роззирнувся довкола.

Село, залишене людьми бiльше двох десяткiв рокiв тому, виглядало пiд нудним дощиком якось особливо сiро та понуро. Перше, що вразило звиклого до мiського життя Сергiя, це якась дивна, неприродна, навiть надприродна тиша. Йому навiть здалося, що тоненькi мокрi крихти незрозумiлим способом стукаються одна об одну, вiд чого складається враження, наче довкола сиплеться зерно. Або нiби легенько торкаються боками бiльярднi кулi з американського бiльярду.

Подiбнi вiдчуття Бражник уже десь переживав.

Перше, що прийшло в голову — радянськi фiльми про окуповану нiмцями Бiлорусiю. Маленькi бiлоруськi села, по яких пройшовся iз зачисткою каральний загiн есесiвцiв. У кiно, та й на фотографiях, бачених Сергiєм у музеях пiд склом та в шкiльних пiдручниках з iсторiї, тi села виглядали мертвими органiзмами i справляли гнiтюче враження.

Мертвi органiзми. Мертвi…

Ось воно, ключове слово. Бражник раптом вiдчув, що вiн прийшов не просто в мiфiчне мертве царство — вiн забрiв на справжнє, реальне кладовище. Свої вiдчуття вiн не мiг до пуття пояснити. Не мiг дати самому собi вiдповiдь, чому, як йому здається, через пiвгодини або максимум за годину, звiдусiль почне ворушиться земля i з-пiд неї полiзуть смердючi воскреслi мертвяки. Точно такi, яких вiн бачив у американських фiльмах-страшилках, що їх можна було колись подивитись в пiдвальчику, обладнаному пiд вiдеосалон, в останнi роки життя радянської влади. На фiльми жахiв про безкiнечнi повернення живих трупiв вважалося чомусь дуже стильним ходити з дiвчиною: в задушливiй темрявi пiдвалу, коли воскреслi гидотнi мерцi хапали за ногу свою чергову жертву, дiвчина скрикувала, сахалася, iнтуїтивно притискалась до свого кавалера, шукаючи захисту. А кавалер, не будучи дурним, користався моментом, тобто смiливо мандрував рукою по дiвочому тiлу.

Мабуть, було у Сергiєвi Бражнику щось неправильне: вiн не боявся фiльмiв жахiв, тому що бачив справжнi трупи, якi нiколи не воскреснуть. Вiн знав: людинi слiд чекати горя вiд живих. Тому смiявся зi щирого переляку шанувальникiв кiношних страшилок i не розумiв причин забобонного страху, який забороняє людям навiть випадково проходити вночi повз цвинтарну огорожу. Не кажучи вже про те, аби пройтися серед ночi через кладовище — це дiйство вважалося ледь не подвигом.

Та попри це, тут, на околицi давно покинутого села, Бражнику стало не по собi. Тепер, вiдчувши себе на кладовищi, вiн почав розумiти, звiдки у бiльшостi людей отой дивний страх перед погостами. Хоч вони дiючi, хоч меморiальнi, хоч давно зачиненi, хоч закинутi. На мiсцi поховання не можна нiчого будувати — чекай тодi бiди. Може десь тут, на територiї Пiдлiсного, хтось колись когось убив i закопав, а люди, не знаючи цього, почали будувати на цьому мiсцi… Цiкаво, скiльки поколiнь прожило в цьому селi до того квiтневого дня, коли усiм його мешканцям оголосили про масове виселення…

Зловивши себе на сторонньому i абсолютно непотрiбному мiркуваннi, Бражник труснув головою, нiби проганяючи рiй думок, i зосередився на своїй першочерговiй задачi. А вона виглядала досить простою. Та для початку — геть вiдчуття, геть передчуття, геть забобони. Треба методично, бажано не затримуючись нiде надто довго, аби встигнути до сутiнкiв, обстежити покинуте село. Пройтися вiд двору до двору, вiд хати до хати. Не так уже їх тут багато. Що треба знайти, Сергiй i сам не знав. Тому вирiшив покластися на внутрiшнiй голос та iнтуїцiю: щось важливе, те, заради чого вiн сюди приперся, повз очi пройти не повинно.

Такий уже виробився в Бражника закон буття.

Не ховаючи пiстолет, вiн озирнувся на машину, для чогось пiдiйшов до неї, зачинив, а тодi повернувся i рушив до найближчої хати з лiвого боку.

Повалений дерев’яний паркан. Порожнiй двiр. Напiвзруйнована будiвля, дах остаточно обвалився. Дверi телiпаються на однiй петлi, бiля ґанку на мокрiй землi — iржавий, нi для чого не придатний, видертий з м’ясом навiсний замок. Видно, мародери паслися свого часу тут довгенько.

Вiдхиливши рукою дверi, пройшов усередину, де вже давно не тхнуло нiчим, крiм стiйкого щурячого запаху. Три кiмнати, коридор, навiть невеличка кухня. Вiрнiше, те, що лишилось вiд цього людського житла. Зрозумiти, хто тут колись жив i чим люди були багатi, було неможливо. Порожньо, волого, огидно.

Вийшовши на повiтря, Бражник коротко перевiв подих, перейшов на протилежний бiк вулицi i таким самим способом обстежив першу хату з лiвого боку.

Бражник не знав, що шукав. Але, наткнувшись через пiвтори години на одну, не досить звичну для цього мертвого царства деталь, вiдчув — знайшов те, що йому в розвiдцi допоможе.

Далi вiн уже дiяв i рухався впевненiше.

Спецiалiста, який мiг дати вичерпну iнформацiю про паралельнi свiти, Кiрi Березовськiй пiдказали в редакцiї «Неймовiрних фактiв».

Подзвонивши зранку по єдиному номеру, вказаному у вихiдних даних газети, слiдча поспiлкувалася з такою собi Катериною Гугою, котра назвалася офiс-менеджером, поспiвчувала нещасному Шамраєвi, який постраждав невiдомо за що i невiдомо вiд кого, з дивною радiстю повiдомила, що жодного начальства зараз у редакцiї немає, але вона сама охоче допоможе прокуратурi чим зумiє. Зумiла — досить швидко збагнула, чого треба Кiрi Антонiвнi, i оперативно вiдшукала данi одного з постiйних експертiв газети, такого собi Ростислава Торбаса.

— Тiльки мобiльного в нього немає, а домашнiй телефон вiн бере рiдко, — знову з дивною радiстю доповiла Катя Гуга.

— Чому?

— Чому не бере трубку чи чому нема мобiльника? — уточнила Катя.

— I те, й iнше. Ви ж з ним якось виходите на зв’язок?

— Торбас не довiряє телефонам. Каже, що мобiльна трубка — провiдник негативної енергiї. Адже зв’язок супутниковий. Супутник розташований ближче до космосу. А у позитивностi енергiї космосу його особисто ще нiхто не переконав.

Катя Гуга на тому боцi дроту говорила дуже спокiйно, наче подiбнi заяви були в порядку речей. Хоча, згадавши, куди саме вона звернулась по допомогу, Березовська погодилася: там або самi на подiбну хвилю настроєнi, або, у що хотiлося вiрити бiльше, звикли вже до всього i сприймають людськi дивацтва як належне.

— Гаразд, а звичайний телефон, стацiонарний?

— Його вiн просто не бере. Не любить дзвiнкiв вiд цiкавих незнайомцiв.

— Добре, та все ж таки, яким способом ваша редакцiя пiдтримує з цим Торбасом контакти?

— Дуже просто. У нього вдома автовiдповiдач. I є кiлька номерiв, якi вiн напам’ять знає i якi вважає для себе безпечними й потрiбними. Мама, колишня дружина, ще хтось, я точно не знаю. Ну, i наша редакцiя. Коли треба набрати номер Торбаса, всi роблять це з приймальнi. Тобто, з того телефону, по якому ми ось зараз з вами говоримо.

— Не їхати ж менi до вас у офiс… Слухайте, Катю, ви не могли б зробити менi… — Кiра запнулася, виправилась, — слiдству… Не могли б ви зробити слiдству послугу?

— Подзвонити йому вiд себе i попередити, аби чекав на вас? — легко здогадалася Катя Гуга. — Без проблем, тiльки в прокуратуру Торбас не приїде. А домашню адресу давати заборонив без попереднього з ним узгодження.

— То подзвонiть, будь ласка, i попросiть дозволу дати його адресу, — Кiра починала втрачати терпець. — Я, звичайно, можу сама дати доручення зiбрати на цього вашого зашифрованого дослiдника установочнi данi, домашня адреса знайдеться. По нього приїдуть, ввiчливо запросять до мене в кабiнет, а якщо вiн спробує сховатися кудись у свiй паралельний свiт, його звiдти витягнуть i допровадять у прокуратуру. Це я, Катю, не вам говорю. Йому перекажiть, коли будете дзвонити.

— Вiн не боїться, — дзвiнко вiдрапортувала на тому боцi дроту офiс-менеджер. — Бо вiн не пiд цим прiзвищем там прописаний. Його без його на те доброї волi нiхто не знайде.

— Скажiть, а вiн узагалi здоровий? Вiн що, по пiдроблених документах живе?

— Документи у нього справжнi, — заспокоїла Катя Гуга. — Тiльки яке його справжнє прiзвище — мало хто знає, в тому числi у нас в редакцiї. Торбас — це псевдонiм, пiд яким вiн пише нам час вiд часу статтi на якiсь спецiальнi теми. Свого справжнього прiзвища вiн трiшки соромиться.

— Воно непристойне?

— Воно єврейське. Вiн переконаний: людинi з яскравим єврейським прiзвищем не довiрятимуть зовсiм. Або довiрятимуть менше. Що б вiн не говорив, вiдповiдь буде одна: все це єврейськi штучки.

— Ви серйозно, Катю? — навiть зараз, дзвонячи зi свого кабiнету на цiлком реальний стацiонарний телефон, Березовська починала вiдчувати, що спiлкується з дивними мешканцями незбагненного їй паралельного свiту. — Ви серйозно так думаєте?

— Я — нi. А ось вiн дiйсно так думає.

— Слухайте, а Торбас хiба не єврейське прiзвище?

— Не таке вiдверте. Вiн вважає, що Торбас — прiзвище аристократичне. Пiд таким прiзвищем можна виступати, коли вiдстоюєш iснування паралельного свiту.

— Гаразд, — зiтхнула Кiра. — Менi вiд цього всього вже погано. Торбас вiн чи Шолом-Алейхем — не має значення. Подзвонiть йому, будь-ласка, i скажiть: з ним хоче зустрiтися слiдчий мiської прокуратури. Якщо вiн такий зашифрований, заспокойте його — особисто пану Торбасу нiчого не загрожує. Просто слiдчому прокуратури потрiбна його консультацiя.

— А ви слiдчий з особливо важливих справ? — для чогось уточнила Катя Гуга.

— Так, — збрехала Березовська. — У нас iнших i не буває.

— Його може не бути саме зараз удома, — попередила офiс-менеджер.

— Тодi ви дасте його адресу без дозволу. Нашi працiвники засядуть бiля його будинку в засiдку. Якщо не дасте, я розцiню це як вiдмову допомагати слiдству. Зi слiдчими з особливо важливих справ такi номери, Катю, не проходять, — Кiра вирiшила про всяк випадок згустити фарби.

Замовчали. Очевидно, дiвчина обдумувала останню фразу спiвбесiдницi.

— Ви можете подзвонити сюди хвилин за десять? — запитала вона нарештi.

— Нi, Катерино. Це ви подзвоните сюди i скажете менi, що застали Ростислава Торбаса чи хто вiн там за паспортом удома. I вiн готовий придiлити менi стiльки свого дорогоцiнного часу, скiльки менi буде потрiбно. Зрозумiло? Зафiксуйте собi мiй номер, будь ласка…

За десять хвилин Катя Гуга акуратно подзвонила i доповiла: Ростислав Михайлович удома, вiн дозволив дати свою адресу i готовий вислухати слiдчого з особливо важливих справ. I додала: Торбас любить, коли його називають професором.

— Ви справдi професор?

— А що таке «справдi»? Знаєте, це така непевна категорiя… Не кожен, хто написав докторську дисертацiю — вчений. Так, вiн — старанний виконавець, послiдовний, грамотний. Але чи гарантує факт отримання вченого ступеня вiдповiдний статус людини? Чи кожен генерал у вiйську вiдповiдає своїм погонам?

Ростислав Торбас виявився брязклим чоловiком непевного вiку, блiдим, старанно, аж до порiзiв поголеним, i вдягненим невiдомо з якої нагоди в костюм та краватку.

Зовнiшнi дверi його однокiмнатної квартири виявилися дерев’яними. Внутрiшнi — залiзними, причому — не оббитими дерматином. Не стримавшись i придивившись, Кiра побачила, що обшивку з цих дверей старанно здерли, а їхню поверхню нiби прогартував паяльною лампою художник-авангардист.

— Подобається? — поцiкавився професор Торбас.

— Нi, — чесно призналася Кiра.

— Значить, ефект є, — гордо заявив вiн. — Вам не сподобався зовнiшнiй вигляд моїх дверей. Це перша ваша реакцiя, i вона — негативна. Отже ви, як i бiльшiсть людей, не здатнi контролювати свої негативнi емоцiї. Тодi як позитивнi старанно приховуєте, нiби в позитивi є щось безсоромне. Але, — професор Торбас пiднiс догори вказiвнi пальцi вiдразу на обох руках, — я не вiдчув на собi дiю вашого негативу. Вiн весь розбився об мої захиснi дверi. Накопичити наступну порцiю негативних емоцiй ви поки що не встигли. Значить, я у вiдноснiй безпецi.

Хворий, вирiшила про себе Березовська, точно хворий.

— А коли ви буваєте в цiлковитiй безпецi, можна спитати?

— Спитати можна, — кивнув Торбас. — Вiдповiдi не дочекаєтеся. Бо нiхто з мешканцiв планети Земля не може почувати себе в повнiй безпецi.

— Виходить, планета у нас безнадiйна?

— Я цього не говорив. Безнадiйним я називаю той свiт, у якому ми перебуваємо з вами тепер. Але iснують кращi, безпечнiшi свiти. Менi натякнули, що прокуратуру раптом зацiкавило саме це питання.

— Вам правильно натякнули.

— Тодi проходьте.

Професор Торбас жестом запросив Кiру на кухню, навiть пропустив її вперед. Проходячи повз прочиненi дверi кiмнати, Березовська мимоволi зупинилась. Адже видовище того вартувало: єдина житлова кiмната цього помешкання виявилась абсолютно порожньою. Тiльки голi стiни, гола стеля, гола пiдлога.

— А де…

— Тут, — випередив її питання господар, знову запрошуючи на кухню.

Ось тут справдi не було де розвернутися. Хоча, за прикидками Березовської, кухня ця мала десь вiсiм квадратних метрiв, що для кухнi не так уже й погано, це примiщення проектувалося для готування i вживання тут їжi. Будь-хто на її мiсцi так само не повiрив би своїм очам, побачивши, що на восьми квадратних метрах помiстились тахта, стiл, на якому притулився маленький телевiзор поруч з ноутбуком, двi табуретки, газова плита, двi шафи на стiнi (одна з них книжкова), стосики книжок на пiдлозi, та ще й залишалося трохи мiсця, аби господар мiг запросити сюди гостя.

— Ви живете тут?

— Хiба не видно? Та кiмната не пiдходить менi по фен-шую. Взагалi не пiдходить, жоден з її квадратних метрiв. Коли я перебазувався на кухню, вiдчув себе набагато краще. Присядьте. Чай?

— Нi, дякую. В мене насправдi дуже мало часу.

Березовська кривила душею. Часу в неї справдi не так уже й багато, але якщо треба, вона готова була пожертвувати зайвими годинами заради перспективи просування справи вперед. Та їй раптом страшенно захотiлось вирватися з цiєї дивної квартири, тож вона сама себе обмежила в часi. А заодно — професора Торбаса.

— У вас, я бачу, теж iз часом не густо.

— Звiдки такий висновок?

— Костюм. Краватка. Ви кудись зiбралися.

— Логiка, як у мiстера Холмса. Тiльки це логiка звичайної людини, звиклої мислити аналiтично. Ваша логiка не здатна припустити, що ось цей костюм разом з краваткою — мiй повсякденний одяг. Я так по квартирi ходжу, чесне слово.

Нiчого не сказавши у вiдповiдь, Кiра присiла на краєчок тахти.

Торбас примостився навпроти неї на табуретi.

— Прокуратура цiкавиться паралельним свiтом, — промовив вiн. — Як таке розумiти?

— А це можна спробувати якось зрозумiти? — поцiкавилася Березовська.

— Навряд чи це ваш приватний iнтерес. Думаю, ви не можете знайти якогось злочинця, припускаєте, що вiн перетнув кордони свiтiв i заховався десь у Нарнiї[9].

— Прокуратура, Ростиславе Михайловичу, цiкавиться реальним свiтом. I всiм, що в ньому вiдбувається незаконного, — Кiра вирiшила, що вона i так надто довго говорить з цим не зовсiм притомним чоловiком нi про що, тому обiйшлася без передмов. — Саме тепер нас дуже цiкавлять обставини однiєї справи. Вiдразу двоє людей на певний час безслiдно зникли i повернулись за деякий час, не надто довгий. Молода жiнка втратила пам’ять частково. Чоловiк, старший за неї не набагато, досi не опритомнiв. Слiдiв насильства у жодного з них не виявлено, — вона стрималась i не розказала про гематоми на потилицях. — Сталося це в мiсцевостi, яка вiднедавна має погану славу. Кажуть, там якась аномальна зона, погана енергетика i зокрема говорять про iснування в тiй мiсцевостi чогось схожого на паралельний свiт. Мене цiкавить: з якою реальнiстю ми маємо справу i чому в цiй iсторiї можна вiрити.

Торбас на мить склепив повiки, потiм розплющив очi, спокiйно запитав:

— Значить, вас, матерiалiстiв, усе ж таки цiкавить те, чи iснує паралельний свiт, чи нi. I чи могли люди на певний час опинитися в ньому. Я не помиляюсь?

— Не помиляєтесь, — ствердно кивнула Кiра.

— Двома словами, навiть двома реченнями я не зможу пояснити вам усе, що стосується подiбного явища. Вам краще пiти, ви дарма витратите час.

— Це вже менi вирiшувати, — жорстко вiдповiла Березовська. — Якби не певнi обставини, я б до вас нiколи не звернулась. Але жертвами так званого паралельного свiту стало двоє людей. I це лише вiдомi випадки. До того ж є свiдки, не знайомi один з одним, якi у рiзний час мали можливiсть спостерiгати незвичайнi явища. А саме: люди виникали наче з повiтря, нiзвiдки, буквально у них на очах. Свiдкам могло це примаритися, вони не заперечують цього. Але в такому випадку, як заявив один з них, на кiлька секунд, не помiтних навiть для них самих, перед очима кожного враз стало темно. Нiкого нема, тодi — блись, i перед ними людина. Або це якiсь фокуси, або…

Вона замовкла, бо справдi не мала бiльше слiв. У те, що говорила зараз, Кiра Березовська не вiрила сама. Проте загальна картина того, що сталося з Томою Томiлiною i Вiктором Шамраєм виглядає на даний момент саме так.

Професор Торбас мовчки пiдвiвся, взяв з мийки прозору чисту склянку, налив у неї води з-пiд крану трiшки бiльше половини, поставив склянку на стiл i засунув у неї чайну ложечку.

— Дивiться — це теж фокуси?

Спочатку Кiра не побачила нiчого. Але вже за мить звернула увагу: ложка в склянцi з водою здається переламаною.

— Бачу, ви зрозумiли, — промовив Торбас, артистичним жестом вийняв ложечку з води, покрутив її перед очима Кiри. — Цiла, бачите? А ось тепер знову поламана, — вiн повернув ложечку в склянку.

— Здається, Ростиславе Михайловичу, ви демонструєте менi дiю елементарних законiв фiзики. Курс програми середньої школи, якщо я не помиляюся. Фiзику вчила давно i, коли чесно, не дуже любила. А фокус з ложкою в склянцi наведений у пiдручниках.

— Проте ви згоднi: абсолютно рiвний предмет, опинившись за певних обставин у певному середовищi, може створити iлюзiю змiни форми, — Торбас знову пiднiс догори два пальцi. — Оцi викривлення часу i простору, доведенi, як ви самi щойно помiтили, досить елементарним способом, дають пiдставу сумнiватися в справедливостi твердження, згiдно з яким iснує лише те, що ми бачимо неозброєним оком. Хочете ще один елементарний приклад зi шкiльної програми? Двi кульки на ниточках. Довкола кожної iснує своє гравiтацiйне поле. Але залежно вiд кута, пiд яким ми цi кульки повернемо, вони будуть то притягуватися одна до одної, то, навпаки, одна одну вiдштовхувати. Значить, гравiтацiя не всюди однорiдна i однаково дiє. Значить, простiр довкола нас має бiльше вимiрiв, нiж твердять у пiдручниках фiзики чи геометрiї. Я вас, матерiалiстку, ще не втомив?

— Не дуже, — голова починала болiти, та розкошi зiзнання своєму божевiльному спiвбесiднику Кiра вирiшила не приносити. — Але й на пряме запитання ви не вiдповiли.

— Гравiтацiя, магнiтнi поля, багатовимiрний простiр — це лише ключовi поняття. Спираючись на них, ви, коли захочете, можете отримати певнi базовi знання з предмету, який вас цiкавить у зв’язку з виконанням службових обов’язкiв. Будь-який контакт з паралельним свiтом можливий лише там i тодi, де всi цi фактори задiянi разом i одночасно. Тут, як у театрi, потрiбнi єднiсть мiсця, часу та дiї. В певний час за певних обставин у певному мiсцi справдi проявляється паралельний свiт. Ось вам, панi слiдча, ще один дитячий приклад — фотографiї. Скiльки разiв бувало, що на задньому планi фотознiмка той, хто фотографував, бачить якiсь дивнi плями чи навiть контури, яких, роблячи знiмок, не помiчав. Це тому, що спектральна чутливiсть фотоматерiалiв набагато сильнiша, нiж чутливiсть звичайного людського ока.

— Ви пропонуєте пошукати ознаки паралельного свiту, озброївшись фотоапаратом? — Кiра уявила, чим зараз, уже третю годину, займається Бражник у покинутому селi.

— Тiльки не цим жахливим цифровиком! — професор Торбас махнув рукою, наче вiдганяв комара. — Фотоплiвка набагато чутливiша до подiбних аномальних проявiв, бо вiдбувається вже згаданий фотоефект. До речi, про що ми, власне, говоримо? Яка саме мiсцевiсть вас цiкавить?

— Пiдлiсне, — спокiйно вiдповiла Кiра. — Чули про таке?

— А-а-а, — протягнув вiн з певними нотками розчарування. — Читав, писала та жахлива газетка, звiдки менi подзвонили стосовно вас…

— Чому жахлива? — брови Кiри стрибнули поверх дужок окулярiв. — Нi, я з вами згодна, але ж ви з нею в тiсному контактi, i на тобi — жахлива…

— Хiба всi ми захищенi вiд постiйних контактiв з чимось жахливим? — тепер два вказiвних пальцi направились на Кiру. — Iнших майданчикiв для хоча б спроби поговорити про подiбнi речi, яких нiхто уперто не помiчає, не iснує. Не лише в Житомирi — їх взагалi мало. Принаймнi, тамтешнi автори хоча б звертаються до мене, коли їм щось неясно. Писали про аномалiї в Пiдлiсному, писали. Я сам туди збирався цими днями, тiльки ще не втяв, як туди дiстатися. Ну, тепер менi взагалi легко вам вiдповiсти, — Торбас опустив руки, склав пальцi в замок бiля живота. — Потрапити в паралельний свiт можливо. Ось тiльки наша, тобто — ваша обмежена уява не дозволяє цього навiть припустити. Але Пiдлiсне може виявитися саме тим мiсцем, де спрацюють одночасно всi названi мною фактори. Уявiть: ви i я.

«Не уявляю», — подумала Кiра та знову промовчала, даючи спiвбесiднику мовчазну згоду слухати далi.

— Волею обставин ви опинились у паралельному свiтi. Та я не можу побачити, як ви туди втрапили, i так само не зрозумiю, як ви знову опинились у знайомiй вам реальностi. Ви, зi свого боку, нiчого не побачите в iншому свiтi. Так уже влаштованi людськi очi. Ось якби дивитися один на одного через об’єктиви фотоапаратiв… Пам’ятаєте, мультик такий був, про бременських музикантiв? Там за ними ганявся Генiальний Сищик iз вбудованими в очi фотокамерами. Вiн мiг ними клацати, i камери цi були точно не цифровi. Як вам спосiб побачити паралельний свiт, га, генiальнi агенти?

Тепер Кiрi не без пiдстав здалося, що Торбас знущається з неї. Вона вже пошкодувала про свiй вiзит i витрачений час. А вже, мiж iншим, початок третьої дня. Бражник мiг би дати про себе чути.

Вона справдi не знала, чого хотiла вiд людини на кшталт цього божевiльного професора Торбаса. Але в тому, що пошук паралельних свiтiв — не найкраща iдея i не найкраще зайняття для того, хто шукає вбивцю банкiра, вона за цей час остаточно переконалася. Тепер треба знайти спосiб вийти з цiєї розмови. I з цiєї квартири.

Врятував дзвiнок мобiльного. Помiтивши, як скривився господар, Кiра демонстративно витягла трубку з сумочки, глянула, чи знайомий номер, переконалася — знайомий, вiдповiла:

— Так, добрий день. Можу, звичайно можу. Слухаю вас уважно.

Почуте треба було переварити.

— Навiть так? — перепитала вона про всяк випадок, на мить забувши про присутнiсть Торбаса.

Дослухавши спiвбесiдника до кiнця, вона зрозумiла все про паралельнi свiти.

Тут же, так само не звертаючи увагу на господаря, з якого вже готове було вихлюпнутися щире обурення, Кiра набрала номер Бражника. Вiн повинен це знати i негайно повертатися. Чим швидше вiн залишить аномальну зону, тим краще.

Абонент знаходився поза зоною досяжностi.

Друга спроба. Третя. Четверта.

Результат однаковий. Зв’язку з Сергiєм Бражником не було.

Слiди вiд автомобiльних колiс Бражник помiтив i ранiше, щойно зупинився при в’їздi в Пiдлiсне.

Та побачивши, що покинуте село не таке вже й покинуте, зважаючи на те, що машини сюди таки навiдуються, не надав цьому факту особливого значення. Адже Вiктор Шамрай, а ранiше — Тамара Томiлiна, приїздили сюди автiвками. Навпаки, капiтан скорiше б здивувався, не побачивши на дорозi жодних слiдiв: нi автомобiльних, нi людських.

Проте, прочесавши частину села i наблизившись, таким чином, до його центральної частини, Сергiй у якийсь момент звернув увагу: слiд вiд колiс тягнеться далi по дорозi i в одному мiсцi звертає з неї в певному напрямку. Не треба бути слiдопитом, аби вiдрiзнити слiди, залишенi важким джипом, вiд вiдбиткiв протекторiв легкових автомобiлiв.

Постоявши трошки бiля слiдiв, Бражник повернувся назад, тепер уже вiдстежуючи напрямок руху джипу. Виглядало, що хтось на джипi заїжджав у Пiдлiсне i, не зупиняючись, просувався далi, до центру. Сергiй вирiшив зробити так само, пiшов по слiдах i опинився на невеличкому майданi поруч з порожнiм постаментом, навпроти примiщення колишньої сiльської ради.

Ось тут джип повертав праворуч. До будiвлi, яка колись була, швидше за все, сiльмагом. Пройшовши в той бiк, Бражник несподiвано вiдчув дивний запах. Ледь вловний, але все ж донесений вiтерцем, який дмухав просто в обличчя, жбурляючи заодно дрiбненькi крапельки противного дощику.

Чомусь у цьому мiсцi Бражнику стало не по собi. Потерши скроню, в якiй почалася якась нездорова пульсацiя, вiн, керуючись тими самими дивними вiдчуттями i лихими передчуттями, знову витягнув пiстолет, зняв його iз запобiжника.

Тишу, яка раптом стала здаватися моторошною, не порушувало навiть вороняче каркання. Бражник раптом згадав почуте невiдомо де, не вiдомо за яких обставин i невiдомо вiд кого: на кладовищах вороння не кряче. Женучи вiд себе зовсiм недоречнi могильнi чи навiть замогильнi думки, Сергiй рушив уперед, просуваючись у тому ж напрямку, куди вели слiди вiд колiс.

Обiйшовши колишнiй магазин, вiн наблизився до першої хати, розташованої за ним, обiйшов її й опинився на подвiр’ї. Там, скраєчку, слiди закiнчилися. Придивившись уважнiше до вологої землi, Сергiй зробив висновок: ось тут джип розвертався i їхав геть. Далi, до сусiднiх хат-привидiв, слiди не тягнулися.

Вiдчуваючи, що розгадка поки що невiдомої йому загадки десь зовсiм поруч, Бражник, проте, пройшов до найближчої до нього хати, обiйшов подвiр’я, так само зазирнув усередину, копнув ногою якусь гнилу дошку. Потiм обстежив ще одну хату i, переконавшись, що людським духом тут не пахне давно, повернувся на мiсце стоянки джипа.

Спочатку Сергiй, штовхнувши дверi ногою, зайшов до хати. Обережно, приставними кроками, просунувшись через сiни до великої кiмнати, вiн зупинився в дверях i опустив зброю. Навiть зiтхнув полегшено — не помилився. Тут були люди, причому, неодноразово. Тут вони пили горiлку, їли чiпси та рибнi консерви. Кiлька порожнiх пляшок валялося в кутку, там же незнайомцi влаштували невеликий смiтничок з обгорток вiд чiпсiв та порожнiх консервних бляшанок. Придивившись уважнiше, Бражник не знайшов поглядом пластикових одноразових стаканчикiв. Значить, люди, ким би вони не виявилися, або приносили скляний посуд з собою, або, що бiльш iмовiрно, пили просто з горлечка.

Десь усерединi ворухнулося дуже знайоме: опер убивчого вiддiлу зараз мiг зуб вiддати, якщо невiдомi на джипi не запивали тут скоєний злочин. Убивство або щось, пов’язане з насильницькими дiями. Кожне п’яте зiзнання в убивствi супроводжувалось уточненням: «Пiсля того ми купили пляшку алкогольного напою в найближчому продовольчому магазинi i розпили її просто з горла для зняття стресу». Iнодi у Бражника складалося враження, що бiльшiсть убивць якимось чином домовились мiж собою — кожен раз запивати свiй страх горiлкою, вливаючи її в себе методом горнiста. Тобто, тримаючи горлечко пляшки бiля вуст, як горнiсти тримали горн.

Вiйнув вiтерець i з сусiдньої кiмнати потягнуло сортиром. Скривившись, Бражник таки зазирнув туди. Справдi, тут облаштували iмпровiзований туалет. Пiд стiнами випорожнювалися, клаптi використаних газет протяг ганяв пiдлогою. Вiд самих стiн вiдгонило сечею. Але ця гидота змiшувалася ще з чимось, i Сергiй нiяк не мiг зрозумiти, чому саме цей запах насторожує i лякає його найбiльше.

Вийшовши на свiже повiтря, Бражник видихнув, потiм обiйшов довкола хати, прочесавши заодно невеличкий садок i забрiвши на колишнiй город. Жодних ознак того, що тут колись щось копали. У сiльському господарствi корiнний городянин розбирався слабо, та навiть вiн знав: якщо землю не перекопувати чи не переорювати п’ять рокiв поспiль, вона стане непридатною для обробки i перестане бути родючою. А тут нi лопата, нi плуг не торкалися ґрунту два десятки рокiв.

I все ж таки саме сюди, у двiр цього будинку-привида, заїжджав джип. Саме цю територiю люди обжили, якщо бухати, срати та залишати пiсля себе iншi слiди життєвої дiяльностi для певної категорiї людей означає «обживати територiю». Чому саме тут, якщо кругом таких самих хат не менше пiвсотнi…

У глибинi двору стояв занедбаний, майже розвалений хлiв. Поруч височiв цегляний трикутник — вхiд до погреба. Бражник пiдiйшов.

Хлiв не мав дверей. Темна пройма вiдгонила холодом та порожнечею.

Вхiд до погребу старанно зачинений. Дверi не просто цiлi — на них висiв мiцний навiсний замок. Бiльше дверей, зачинених на замок, Сергiй у цьому мертвому селi не бачив. Навiть цiлi дверi не всюди були, хоча такi погреби були в кожному дворi.

Бражник глянув на годинник. Початок третьої, грудневий свiтовий день добiгає кiнця, виходить на фiнiшну пряму.

Переклавши пiстолет у лiву руку, правою опер взявся за замок, поторсав його. Шукати ключ немає сенсу, вiн напевне схований не тут. Сергiй, коротко замахнувшись, стукнув кулаком у дверi. Загуло, та дверi виявилися мiцними.

Зробивши крок назад, Бражник знову переклав пiстолет у праву руку, нацiлився. Вiн не знав, чи можна вiдчинити дверi, зачиненi на висячий замок, розстрiлявши його з «ТТ». Але, коли мертву тишу Пiдлiсного порушили один за одним два пострiли, вiн зрозумiв — можна. Пiстолет — таки справдi ефективна вiдмичка.

Замок повиснув на дужцi.

Потягнувши на себе дверi, Сергiй Бражник обережно ступив на першу сходинку, що вела в погрiб.

Вiдразу обдало солодкуватим запахом, який опер убивчого вiддiлу десятки разiв чув у трупарнях.

До таких запахiв звикнути важко, майже неможливо. Навiть здоровi молодi менти на початках блюють, i добре, якщо добiжать до унiтаза чи на крайняк до раковини. У бiльшостi випадкiв їх вивертало просто на пiдлогу на тому ж мiсцi, де вони стояли. Тому доводилося посилати їх за ганчiркою, i вони, намагаючись не дивитися в очi загартованим лiкарям та санiтарам, витирали слiди своєї вразливостi, аби потiм прийняти на груди лiкувальнi грами та вiдiрватися за свою ганьбу в морзi на допитах, пускаючи в хiд носаки та кулаки там, де досить лише нормальної чоловiчої розмови.

Бражнику здалося: вiн спускається у морг.

Якщо цi бетонованi дбайливим господарем сходи не ведуть у самiсiньке пекло.

Тримаючи в правицi пiстолет, а лiвою рукою стискаючи запалений лiхтарик, Сергiй поволi, ступаючи дуже обережно, спустився нарештi до самого низу i завмер перед дверима, котрi закривали вхiд безпосередньо до льоху. Намацавши променем ручку, а точнiше — вбитий у дошку цвях, прив’язаний до якого мотузок i слугував за ручку, опер потягнув дверi на себе.

Лиховiсно рипнувши, вони вiдчинилися.

З середини миттєво вдарив сморiд, вiд якого мимоволi стисло шлунок. Вiдвернувшись i зробивши кiлька глибоких вдихiв, Бражник вiдчув, як полегшало. Та й сам запах став не таким рiзким. Навпаки, вiн, здавалося, обволiкав льох густим павутинням, зiтканим з пахощiв трупарнi чи цвинтаря. Посвiтивши перед собою, Бражник зробив крок усередину.

Спочатку очi, звиклi до денного свiтла, не могли призвичаїтися до темряви, i лiхтарик не допомагав. Та досить швидко Сергiй освоївся, помацав промiнчиком перед собою i наткнувся на якийсь пакунок у глибинi льоху. Проковтнувши грудку, що знову пiдступила до горла, вiн наблизився i, придивившись, розгледiв звичайний мiшок, у яких перевозять картоплю.

Гидотний запах тлiну йшов вiд мiшка.

Торкнувшись його пiстолетним стволом, Сергiй вiдчув щось м’яке, i, не бажаючи до останнього вiрити у те, що вiн готовий побачити, взявся за мiшок, рiзким рухом пiдтягнув його до себе. Засунувши тоненьке рукiв’я лiхтарика в рот i затиснувши пластмасу зубами, вiн звiльненою рукою витяг з кишенi штанiв ножик-викидуху з набiрним рукiв’ям, подарунок-подяка одного звiльненого по УДЗ[10], став колiнами на земляну пiдлогу, натиснув на кнопку, звiльняючи гостре лезо.

А тодi розпанахав мiшок вiд краю до краю.

На нього глянуло обличчя, перекошене гримасою смертi.

Лiва половина мертвого обличчя була залита засохлою кров’ю.

Тепер шлунок Бражника остаточно вийшов з-пiд контролю, Сергiя знудило вранiшнiм снiданком просто на мiшок з трупом. Лiхтарик вивалився з рота. У головi запаморочилося, вiн утратив рiвновагу, навiть стоячи на колiнах, i завалився на бiк. Тiло здригалося вiд судоми, нiж з лiвої руки випав, а права, навпаки, стиснула рукiв’я пiстолета мiцно i, здається, назавжди. Посунувшись боком до виходу i автоматично ставши рачки, Бражник затрусив головою, наче цап, проганяючи нудоту. Шлунок далi бунтував, вивергаючи з себе вже не їжу, а гiрку жовч. Перед очима стрибали цяточки веселкових кольорiв.

Бiля розкритих дверей Сергiй прийшов до тями, сiв, спершись на закладену цеглою стiну, витер губи рукавом куртки. Потiм, стиснувши зуби, пiдвiвся i повернувся назад, туди, де свiтився лiхтарик, який не вимкнувся при падiннi. Долаючи огиду, Бражник витягнув його з власної блювоти, машинально витер об штани i знову посвiтив на страшну знахiдку.

Мрець дивився на нього скляним оком, не залитим кров’ю. Свiтла цього лiхтарика було не досить, аби роздивитися слiди трупного розкладу i визначити, наскiльки давно цей чоловiк мертвий. Вiрнiше, наскiльки давно його вбито. Зрештою, треба спробувати запам’ятати його: обличчя не спотворене, просто закривавлене. Долаючи нудоту, Бражник знову став на колiна, нахилився i посвiтив на обличчя. Чоловiк. Середнього вiку. Його або вдарили по головi, розкраявши череп до смертi, або вбили пострiлом у голову.

Знову пiдвiвшись, Бражник посвiтив перед собою, одночасно переступаючи через мiшок з трупом. Вiд гнилiсного запаху починала болiти i паморочитися голова, i опер був переконаний: одним тiлом кiлькiсть мерцiв у цьому льосi не обмежиться.

Промiнь лiхтарика висмикнув з мороку ще один мiшок. Потiм — ще один, цього разу — бiлий. Очевидно, саморобний, зшитий з кiлькох простирадл. Всупереч огидi i дикому, тваринному страху, який все живе вiдчуває перед усiм мертвим, Бражник посунувся вглиб ще трошки.

Промiнь висвiтлив цiлу купу мiшкiв.

Сергiй не став навiть рахувати, скiльки їх тут. Два, три, чотири… Яка рiзниця! В цих мiшках — трупи, мертвi тiла, i вони не складенi штабелями, а накиданi однiєю потворною страшною купою. Прохолода льоху не давала їм розкластися швидко i остаточно, але навiть в таких умовах рано чи пiзно тiло мусить розкластися повнiстю, до кiсток. Не маючи часу та бажання роздивлятися кожен мiшок, Бражник, тим не менш, якоюсь частиною свого мозку, яка ще зберегла здатнiсть до рацiонального мислення, вирахував: це кладовище iснує навряд чи бiльше року. В крайньому випадку — пiвтора.

Найперших «мешканцiв» цього таємного цвинтаря слiд шукати в найвiддаленiшому кутку, на сподi, пiд рештою мiшкiв.

Тiльки займатися цим Сергiєвi не хотiлося. Прикриваючи рота i носа рукавом, вiн позадкував, вийшов зi страшного льоху, вибрався на поверхню i там, пiсля ковтка свiжого повiтря, його знову ледь не вивернуло. Прихилившись до цегляного трикутника, Бражник повторив вправу, глибоко вдихнувши-видихнувши, i лише тодi згадав: пiднiмаючи лiхтарик з пiдлоги, вiн машинально впустив там ножика.

Повертатися заради ножика не хотiлося. Повертатися до льоху, повного трупiв, узагалi не хотiлося.

Ось так, одним махом, все стало на свої мiсця. Тепер ясно, яка тут, у цiй зонi вiдчуження, аномалiя.

Треба викликати допомогу. Сам Бражник уже зробив усе, що мiг.

Годинник показував тридцять п’ять хвилин на третю. Дощик, як i передбачалося, сiяв далi. Бражник витяг мобiлку, збираючись набрати номер Кiри. I не стримався — голосно матюкнувся.

Зони покриття в Пiдлiсному не було. Телефон не працював.

Наступнi пiвгодини нiчого не дали.

Бражник бiгав по колу в радiусi двадцяти метрiв, намагаючись хоч десь зловити сигнал. Та все марно: саме село лежало в невеличкiй котловинi, до того ж його та довколишнi села вiдселили, а територiю оголосили зоною вiдчуження задовго до появи не лише в Українi, а й у свiтi стiльникового зв’язку. Можливо, бiльш потужний телефон змiг би тут працювати. У Сергiя ж була звичайна дешевенька та ще й старенька трубка, без модних прибамбасiв на кшталт фотоапарата. Поки вона справно працювала, задовольняючи усi його поточнi та дуже скромнi потреби в телефонному зв’язку.

Дощик тим часом не припинявся. Навпаки — здається, посилився. Тепер краплi вже не сiялися, а холодними цiвками затiкали за комiр куртки. Мiцнiше прилаштувавши на головi вологу плетену шапочку, Бражник хотiв уже бiти до машини та мчати до того мiсця, де телефон почне працювати. Хоча б до патруля на трасi доїхати, де несе свою занудну службу його новий приятель Коля Пузир. До речi, iдея: вiд цiєї думки Бражник навiть трошки пожвавився. Дорогу назад вiн уже знайде без особливих проблем, плутати не буде. Добереться до мiлiцейського посту, скаже, що i як, нехай хлопцi по рацiї викликають, кого треба. I махом летять сюди. Пiдвал, повний трупiв, знайдений, як не крути, на їхнiй територiї. Ось нехай i допоможуть забезпечити охорону мiсця скоєння злочину.

Та, пройшовши з десяток метрiв, Сергiй зупинився. Озирнувся на страшний будинок, потер перенiсся дулом пiстолета, який далi стискав у руцi.

Нi, не годиться. Роки оперативної роботи мiцно вбили в його голову одне з небагатьох правил, яких все ж слiд дотримуватися, якщо хочеш в перспективi мати хоч трiшки менше дурного клопоту при розслiдуваннi «мокрого». Залишати мiсце пригоди без жодної охорони та нагляду не можна в жодному разi. Тим бiльше — таке мiсце.

Тому, розвернувшись, Сергiй посунув назад, на ходу обертаючи мозковими колiщатками до скреготу й скрипу. З одного боку, тут, у покинутому селi, з купою трупiв у льосi за ту годину-пiвтори, що його, Бражника, реально не буде, навряд чи щось станеться. Зрештою, нiхто не знає про його намiр обстежити Пiдлiсне, крiм Кiри, звичайно. Отже, хто б не облаштував тут трупосховище, вони поки навряд чи пiдозрюють, що їх сховок викрито.

До того ж, викрити сховище трупiв зовсiм не означає зловити вбивць чи тих, хто цi трупи сюди звозить. Сергiй цiлком припускав: це можуть бути рiзнi люди. Але вiн не вiдкидав i такої можливостi: саме протягом цього часу злочинцi могли навiдатися сюди з черговим трупом або просто так, побачити зламаний замок, зрозумiти що до чого, i почати нищити слiди. Звiсно, завантажити у свiй джип чи на чому вони там їздять, усю оту гору мертвих тiл i вивезти їх звiдси вони не зможуть. Та лiквiдувати все, за допомогою чого їх можна викрити, — запросто.

Швидко зайшовши в будинок, Бражник, уже не кривлячись вiд смороду нечистот, пiдхопив розiрваний до половини пакетик з-пiд чiпсiв i, намагаючись з допомогою цього шматочка не затерти слiди на склi, обережно пiдхопив за горлечко першу порожню горiлчану пляшку. Секунду подумавши, вийшов i, вiдiрвавши гнилу дошку вiд ґанку, акуратно вклав речовий доказ у дiрку пiд сходами. Туди ж, у бiльш-менш сухе та безпечне мiсце, перекочували iншi пляшки. За ними — решта твердого смiття, на якому могли лишитися вiдбитки пальцiв, придатнi для iдентифiкацiї.

Коли вiн закiнчив поратися, годинник показував третю дня. Хмарний та непривiтний день почав швидко здаватися в полон сiрим грудневим сутiнкам. Ще трохи — i Пiдлiсне поглинуть туман та темрява.

Не знаючи, чим ще собi зарадити, Бражник знову витягнув мобiльник, зробивши чергову безуспiшну спробу вийти на зв’язок. А тодi, нiби хтось штовхнув його зсередини, пiдняв голову, подивився просто на будинок, що височiв метрах у двадцяти.

Саме височiв: на вiдмiну вiд бiльшостi хат, колишнiй господар цiєї, очевидно заможний дядько, прибудував до горища таку собi мансарду, зробивши дах своєї оселi десь на пiвповерха вищим за дахи довколишнiх хат. До того ж цей дах не стирчав трикутником, а був трошки вигнутим, вiд чого здавався наче бiльш модерним та гоноровим.

Це давало Бражнику можливiсть видертися на дах i спробувати зловити сигнал, тримаючись на самому його гребенi. А раптом вийде?…

Сховавши пiстолет у кишеню, туди, де вже лежав лiхтарик, Сергiй швидко побiг до будинку з високим дахом.

Дверi тут, як i всюди, були зiрваними з петель. Але пройшовши до сiней, Бражник зрозумiв: вiн не помилився, вважаючи колишнього хазяїна цiєї господи заможним та дбайливим. Серед купи зогнилого дерев’яного непотребу на пiдлозi в кутку валялась iржава драбина, саморобна, висока, мiцно та на совiсть зварена з залiзних труб. Провiвши поглядом пряму лiнiю вiд драбини на пiдлозi догори, Сергiй побачив те, що сподiвався побачити: квадратний лаз на горище.

Пiдхопивши драбину, вiн направив її у лаз, прилаштував, поторсав, перевiряючи на мiцнiсть, а тодi обережно полiз.

Щойно вiн вилiз на горище i звiвся на рiвнi ноги, прогнилi дошки в мiсцях, де не лежали перекриття, зрадницьки затрiщали. Зробивши кiлька крокiв, Бражник вiдчув: варто стрибнути i сильно стукнути, як дошки проваляться, наче в американському кiно, i людина полетить униз, калiчачи руки, ноги, а як дуже не пощастить — спину. Поки вiн приставними кроками, наче тонкою весняною кригою, рухався до люка, який вiв на дах, кiлька разiв йому здалося: дошка пiд ногою ось-ось провалиться. Та дiставшись до своєї мети без пригод, Сергiй вiдкинув наполовину протрухле прямокутне вiко, взявся за краї i одним рвучким рухом викинув тiло на дах.

Тут хрускотiв шифер, було мокро i слизько, але дах виявився не занадто крутим. На ньому можна було стояти. Допомагаючи собi руками, Бражник дiстався до пiчної труби, сперся на неї, перевiв подих, а тодi знову розпрямився, тримаючись рукою за металевий штир, на який, очевидно, колись чiпляли антену. Дiставши телефон, спробував тепер викликати сигнал. I ледь не впав вiд несподiваної радостi: працювало!

Опустивши руку на рiвень грудей, Сергiй переконався — тут сигнал зникає. Пiднiс руку, випростав її над головою, поводив по колу, почув знайомий писк: бере. Хоч не всюди, але бере. Якiсть цього сигналу лишається пiд питанням, та хоч якийсь шанс дати про себе знати є.

Знайшовши в телефоннiй книзi номер Березовської, опер викликав дзвiнок i швидко пiдняв руку над головою, намагаючись хоч у такий спосiб почути вiдповiдь. Та щось знову пiкнуло i, подивившись на дисплей, Сергiй зрозумiв: хоч сигнал тут i ловиться, проте до Житомира йому не додзвонитися.

А якщо…

Швидко знайшовши у пам’ятi номер старшого лейтенанта Пузиря, вiн написав коротке повiдомлення: «Негайно сюди. Викликай мiлiцiю. Бражник», потiм пiдготував його до вiдправки, знову пiднiс руку, зловив сигнал i натиснув кнопку, вiдправляючи. Потiм перевiрив — повiдомлення надiслане. Коля хоч i не найрозумнiший з ментiв, та повинен здогадатися: тривога.

Повернувшись обличчям до того мiсця, звiдки вiн заїжджав до Пiдлiсного i де лишив машину, Бражник зрозумiв: справдi — тривога.

З лiсу просто до покинутого села повiльним чорним квадратним жуком рухався автомобiль. Примруживши очi, Сергiй роздивився — джип, точно джип.

Зi свого спостережного пункту вiд бачив, як хижий джип зупинився поруч з його машиною. З середини, з обох бокiв, синхронно вибралися двоє чоловiкiв. Кожен з них щось витягнув iз салону, i ветеран вiйни, колишнiй десантник Бражник нi з чим у свiтi не мiг сплутати автомат Калашникова.

Спереду, з водiйського мiсця, вистрибнув ще один. Бiльше нiхто не показувався i Бражник вирiшив: їх таки троє. Не так уже й багато. Не так уже й погано.

Шофер щось сказав двом iншим, зробивши жест рукою, наче рубав дрова. Один з них скинув автомат. Пролунала коротка черга.

Вiн стрiляв по колесах Сергiєвої машини.

Вони знали, що на їхнiй територiї — небажаний гiсть. I вiдрiзали, точнiше — вiдстрiлювали йому навiть мiнiмальний шлях до вiдступу.

А потiм вони, наче щось вiдчули чи змовилися, дружно повернули голови в його бiк. I побачили самотню постать на даху.

Двоє з автоматами вiдразу розтягнулися в короткий ланцюжок. Водiй не сiв за кермо, зазирнув у салон i теж витягнув звiдти автомат. Тепер вони рухалися в бiк центру, просто до окресленої колись надто багатою уявою Вiктора Шамрая аномальної зони.

Трiйця рухалася ланцюжком. Все це нагадувало початок якогось спортивного змагання. А ще бiльше — полювання.

Дичиною в якому був вiн, Сергiй Бражник.

Для такого випадку у нього теж не було нi плану «А», нi плану «Б».

Тiльки пiстолет «ТТ» з однiєю запасною обоймою. Двi кулi пiшло на замок льоху. Значить, весь його боєзапас — чотирнадцять патронiв проти трьох автоматiв. До кожного «калаша» стрiлець напевне теж мав запасний рiжок.

Але ким би не виявилися цi карателi, вони навряд чи знають: на боцi Бражника — участь у справжнiй вiйнi та вогневi контакти з бандитами в бандитськiй половинi дев’яностих рокiв минулого столiття. Тодi бандити теж вiдстрiлювалися з автоматiв, навiть гранати кидали. А от озброєння ментiв не мiнялось: табельна зброя. Або, якщо хто розумний, конфiскований i нiде не заявлений ствол, але — теж пiстолетний.

Так що, «духи», плавали. Знаємо.

Не завдаючи собi зайвого клопоту, Бражник сiв на слизький шифер i, вiдштовхнувшись вiд труби, ковзнув униз, зникаючи з поля зору ворожих солдатiв. Приземлився на ноги, завалився на бiк, перекотився, ривком перемiстився до стiни.

Глянув на годинник: чверть на четверту. Пузир отримав повiдомлення, вжив якихось заходiв. Скiльки йому на це потрiбно? П’ять хвилин, десять? Давши йому навiть п’ятнадцять, Бражник швидко прикинув далi: нехай у районi дотумкають що до чого, нехай приймуть якесь рiшення. Пузир, якщо не зовсiм iдiот, мусить продублювати сигнал про допомогу ще й у Житомир. Хай там подумають, почухаються. Словом, реально оцiнюючи оперативнiсть як старшого лейтенанта Колi Пузиря, так i решти своїх колег, Сергiй усе ж таки дав їм на все максимум шiстдесят хвилин.

Значить, протриматися треба годину.

А якщо нiкого не буде за годину? Про це краще не думати. Тут хвилина може помiняти ситуацiю. Значить, година. Цю годину бажано не гуляти.

Обережно визирнувши з-за свого укриття, Бражник побачив, як трiйця з автоматами впевнено i вже трошки швидше, нiж кiлька хвилин тому, рухається в його бiк. На ходу вони перебудувалися, тепер рухаючись пiвколом, нiби заганяючи звiра.

Витягши пiстолет, знявши запобiжника i нацiлившись, Сергiй опустив зброю. З такої вiдстанi краще не ризикувати. Хай вони стрiляють першими. В тому, що його не зрiжуть першою ж чергою, Бражник був упевнений.

Може, спробувати потягти час, почавши з ними щось на зразок переговорiв… Цю думку Сергiй вiдразу перекреслив. Дуже важко, майже неможливо i абсолютно безрезультатно вести будь-якi перемовини з тими, хто напакував повен льох трупiв i тепер хоче знищити слiди. Стрiляти, бажано — влучно i по кiнцiвках. Хоча б одного з трьох треба залишити живим.

Про те, що його власне життя пiд дуже великим запитанням, Бражник намагався не думати.

Вiд автоматникiв його поки що прикривали кiлька найближчих хат i стовбури мокрих голих яблунь. Набравши повнi груди повiтря, Сергiй вiдштовхнувся вiд стiни, рвонув, пригинаючись, навскоси до сусiдньої хати. Вiдразу хтось не витримав — сiконув довжелезною чергою, випустивши по рухомiй мiшенi, за прикидками колишнього воїна-iнтернацiоналiста, чи не весь магазин. Кулi чваркнули над головою. На ходу Бражник стрибнув уперед, мов пiрнаючи з берега в воду, м’яко приземлився на землю, перекотився по грязюцi i сперся спиною об стiну хати.

У кут тут же впилися кулi. Тепер стрiляли бiльш грамотно, били короткими чергами. Кулi вiдколювали червонi крихти вiд цегляної стiни, кiлька скалочок сипнуло Бражниковi в очi. Вiн примружився, посунув трохи назад, а тодi сповз на землю, знову визирнув.

Тепер бiйцi роздiлилися. Один, який iшов по центру, взяв трошки лiворуч. Той, який контролював лiвий фланг, взагалi опустив автомат i посунув до хати-трупарнi. На ходу вiн щось витягав з кишенi. Третiй, що сунув з правого боку, пригнувся, явно намагаючись обiйти Сергiя.

Зараз найкращим виходом для Бражника було повернутись i тiкати звiдси, петляючи, мов заєць, вiд хати до хати. Так реально виграти час. Наздогнати втiкача в такому випадку вороги зможуть, лише погнавши його джипом. Але ж до машини треба повертатися, що дасть капiтановi ще бiльший виграш у часi. Проте це — виграш для втечi. Виграш утiкача.

Рятувати свою шкуру, пасуючи перед трьома автоматами, насправдi не соромно. Бiльшiсть людей на мiсцi Сергiя Бражника зробила б саме так. Тiльки тiкати йому не хотiлося з принципу, який вiн сам собi зараз не мiг би пояснити. Вiн лишився охороняти мiсце злочину та берегти речовi докази. Вiн не готувався прийняти бiй. Та якщо для цього доведеться прийняти бiй, вiн покаже цим «духам», як воювали радянськi десантники.

Не дивлячись на те, що вiйну десантники все ж таки програли.

Та це вже iнша iсторiя. Не на часi.

Зараз Сергiя хвилювали не тi двоє, що наступали на нього, а третiй, який уже пiдходив до хати-трупарнi впритул. Не стiльки побачивши, скiльки зрозумiвши, що цей боєць витягнув iз кишенi, Бражник вирiшив бiльше не чекати, не зволiкати, не тягнути час.

Перехопивши пiстолет двома руками, капiтан рвучко вийшов з-за рогу будинку.

Тепер, коли його i супротивникiв роздiляло не бiльше десяти метрiв, Сергiй нарештi змiг роздивитися всю трiйцю. З подивом побачив: двоє з них — зовсiм молодi i навiть, як йому здалося, трошки переляканi тим, що вiдбувається. Не професiйнi бiйцi, хоча, можливо, професiйнi вбивцi. Досвiд показував: у наш час навчитися вбивати можна вже з сiмнадцяти рокiв, чим, до речi, займаються наркомани в спальних районах. Причому вбивати вони в бiльшостi випадкiв не хочуть, потiм зiзнаючись на допитах: якось само собою так вийшло, жертва не хотiла добровiльно вiддавати мобiльник, опиралася…

Один з нападникiв, той, хто обходив з правого боку, не носив шапки. Дощик мочив кучму погано доглянутого рудого волосся.

Чоловiк, котрий рухався по центру, виглядав старшим за iнших i досвiдченiшим. Теж не професiонал, але, на вiдмiну вiд пацанiв, рухається впевнено, готовий розiрвати ворога на шматки. Цей, звiсно, здавався найбiльш небезпечним. Про себе Сергiй назвав його головним.

Проте Бражник, миттю оцiнивши ситуацiю, уже знав його вразливе мiсце — оцi двоє пацанiв, з якими вiн вийшов на полювання.

Сергiй вистрiлив у рудого. Вiн не хотiв бити на ураження, та й у ситуацiї, коли треба рухатися стрiмко, прицiлитись як слiд не було можливостi. Зараз Бражниковi важливiше було показати зуби, тому вiн пальнув, беручи трошки вище рудої голови.

Рудий, щойно над ним пролетiла свинцева бджола, iнстинктивно сахнувся, присiв, ухиляючись вiд кулi. Таким чином, сектор обстрiлу рудий перестав контролювати, i Сергiй виграв у нього кiлька секунд.

Тому миттю нацiлив зброю на вояка, що рухався по центру. Той уже пiдiйшов достатньо близько, аби помiтити цей рух, швидко зрозумiти: перший раз ворог промазав, тепер стрiлятиме влучнiше, i теж кинувся до найближчого укриття. В русi вiн плював вогнем зi свого автомата, нi в що, крiм дерев, не влучаючи. Та Сергiй зовсiм не збирався стрiляти в нього. Принаймнi — тепер.

Не затримуючи дуло на другому противниковi, Бражник перемiстив руку лiворуч, зробив пiвкроку вперед i, намагаючись тепер прицiлитись, послав кулю в того, третього, невисокого хлопчину в кепцi з козирком, повернутим назад. Той саме замахнувся, збираючись кинути в дверну пройму хати-трупарнi якусь довгасту скляну посудину, ймовiрнiше за все — пляшку.

«Коктейль Молотова», не iнакше. Або ще якась самопальна займиста сумiш.

Куля збила бiйця, коли вiн перебував у русi. Здивовано озирнувшись, вiн секунду постояв, потiм поточився i впав, машинально пiдiбгавши пiд себе руку з пляшкою: так вiн збирався пом’якшити собi падiння.

Впавши, пiдстрелений боєць начавив на пляшку масою свого тiла.

Вона розкололась.

Миттю бiйця охопило полум’я. Вiн закричав i живим факелом покотився по мокрiй землi. Дощ хоч i посилився, проте був не досить сильним, аби загасити горючу сумiш. Стрiлець, котрий рухався по центру, завмер, випростався, i якось зачаровано подивився на цю картину.

— ЛЯГАЙ! ЛЯГАЙ! — вiдчайдушно заволав рудий i, забувши про обережнiсть, кинувся до товариша в кепцi, який живим факелом качався в багнi та верещав вiд болю так дзвiнко, що навiть в запалi сутички Сергiєвi трохи заклало вуха. Головний при цьому бив короткими чергами в той бiк, де, за його прикидками, мусив знаходитися зараз Бражник.

Та капiтан уже розпластався в грязюцi й вужем повз до них.

Добiгши нарештi до товариша, рудий боєць, не знаючи як далi дiяти, стовпом завмер над людиною-факелом. Зараз вiд Головного його вiддiляло метрiв чотири, i той, зрозумiвши, якою чудовою мiшенню вiн став, припинив вогонь, ривком подолав цю вiдстань i з усього маху збив рудого з нiг.

Боєць упав так, як стояв — прямо, заоравши носом у багнюку. Тiльки тепер Головний перехопив свiй автомат обома руками й натиснув спуск. Марно: зопалу, на куражi, вiн перестав контролювати пострiли i випустив по Сергiєвi увесь магазин.

Перезарядити автомат Бражник йому не дав. Пiдвiвся з землi, брудний, замурзаний та лютий. Поки супротивники бiгали туди-сюди подвiр’ям, капiтановi вдалося пiдiйти зовсiм близько. Їх роздiляло зараз метрiв зо два.

Розставивши ноги, мiцно впершись у вологу землю, знову пiдтримуючи праву руку лiвою, Сергiй випустив у стрiльця одна за одною три кулi. Цiлився в плече, та куди вцiлiв — не бачив.

Зiгнувши ноги в колiнах i завалившись назад, Головний упав на спину.

Побачивши, що старший вийшов з ладу, рудий вiдстрибнув убiк, наче заєць, а тодi, нагнувши голову, мов спринтер перед забiгом, побiг пiд прикриття будинку-трупарнi. Автомат, який рудий стискав у випростанiй руцi, бив бiйця по ногах.

Схилившись над Головним, капiтан переконався — поранений, бiк залитий кров’ю. Жити буде, не смертельно. Легко висмикнувши з його руки автомат, Бражник жбурнув зброю вбiк i широкими стрибками побiг за останнiм супротивником.

Той саме вибiг на дорогу. Незграбний рух — послизнувся, впав, перекинувся на спину i просто так, лежачи, перехопив автомат, закричав, а тодi, немов пiдбадьорюючи себе, натиснув на спуск. «Калашников» затремтiв у його руках, вiялом розкидаючи довкола свинець. Така слiпа стрiлянина була найбiльш небезпечною: саме вiд таких куль, слiпих та дурних, у афганських кишлаках солдати та сержанти Радянської Армiї, не лише салабони, а й досвiдченi воїни, в один момент могли перетворитися з людей, у яких на гражданцi лишилися батьки та коханi дiвчата, на безiменних «двохсотих» та «трьохсотих», поранених та мертвих.

Бражник знову ластiвкою кинувся на землю, перекотився, спробував обiйти рудого збоку.

Падiння капiтана той, мабуть, розцiнив по-своєму. Як свою маленьку перемогу, не iнакше. Тому сiв, швиденько почав мiняти магазини. Вiд’єднавши використаний, полiз у кишеню за новим. Рiжок нiяк не хотiв витягатися.

А Бражник раптом опинився поруч, зовсiм поруч, просто нависнув над рудою головою. Дуло «ТТ» дивилося бiйцевi просто в лоб.

— Не треба! — вигукнув Сергiй. — Кидай! Лапи вгору! Все! — i до чогось додав: — Мiлiцiя, твою мать!

Рудий, не зводячи з капiтана на диво порожнiх очей, повiльно пiднiс руки догори.

Автомат лежав прикладом на колiнi. Ударом носака Бражник вiдкинув зброю якомога далi. Живий факел далi качався по грязюцi, кричав, якимось дивом йому вдалося трохи загасити полум’я. Тепер вiн просто крутився довкола власної вiсi, гидотно скавулячи.

Бражник уже готовий був наказати полоненому допомогти товаришевi. Та враз щось нове привернуло його увагу. Якийсь рух при в’їздi в Пiдлiсне, бiля джипу.

Його об’їжджав легковик з мiлiцейською сигналкою на даху.

Допомога.

Тримаючи й далi рудого полоненого на стволi, Сергiй помахав рукою.

Побачивши цей жест доброї волi, з машини просигналили у вiдповiдь. Вона наближалась настiльки швидко, наскiльки легковик мiг пересуватися по розхлябанiй мокрiй ґрунтовiй дорозi. Нарештi машина загальмувала, з-за керма вибрався якийсь розхристаний, помiтно наляканий або чимось стривожений старший лейтенант Коля Пузир.

Формений кашкет зачепився за стелю автомобiля, впав з голови на сидiння.

На ходу Пузир тяг з кобури пiстолет.

— Ти чого сам? — запитав Бражник. — Герой? Отримав есемеску, бачу!

— Ага, — коротко i якось не в такт промовив Пузир. Зупинився, переводячи погляд з Бражника на обгорiлого бiйця, з нього — на пiдстреленого Головного, далi — на рудого полоненого i знову — на Бражника. — Що тут у тебе?

— Сам бачиш. Вiйна. До переможного кiнця.

Бражник опустив пiстолет.

— Ага, — повторив Пузир, копнув рудого. — Встати! Встань, я сказав, сука!

Рудий повiльно пiдвiвся, машинально i марно намагаючись витерти руки об бруднi джинси.

— Вперед! Туди iди! — Коля показав стволом на подвiр’я хати-трупарнi, де розiгрувалась основна драма.

Рудий понуро поплентався вперед. Старший лейтенант пiшов за ним, мов справжнiй конвоїр, час вiд часу штовхаючи його стволом мiж лопатками. Бражник замикав невеличку процесiю.

Роздивившись пiдпаленого тепер уже зблизька, капiтан переконався: той бiльше перелякався, нiж справдi обгорiв. До цього часу вiн остаточно вивалявся в багнi, збивши, таким чином, вогонь. I стало видно: на бiйцевi — коричнева шкiряна куртка, штани з чорної шкiри, на руках — шкiрянi рукавички. До своєї ролi вiн готувався серйозно i старанно. Або його готували.

Вогонь все ж встиг полизькати обличчя, i зараз, пiдбадьорюючи себе тихеньким скавчанням, боєць мастив писок товстим шаром вологої грязюки. Головний теж ворушився, стогнучи, та вставати не поспiшав.

— Ага. Так, значить… — промовив Пузир, обвiвши поглядом тепер уже всю картину.

— Пакувати будемо? — запитав Бражник. — Викликав групу?

Пузир мовчав. Мабуть, патрульний у своєму професiйному життi з таким видовищем ще не стикався. Тому намагався обмiзкувати i вирiшити, що ж йому годилося у подiбному випадку робити. Як дiяти, аби у капiтана не виникло жодних сумнiвiв у його, Колi Пузиря, компетентностi та професiйностi.

Сiрi грудневi сутiнки вже майже зовсiм заковтнули Пiдлiсне.

За звичкою Сергiй глянув на годинник, перед цим витерши брудний циферблат. Весь бiй зайняв трiшки бiльше двадцяти хвилин. Повiдомлення Пузиревi вiн переслав трiшки ранiше, хоч i ненабагато. Може, хвилин на п’ять-десять.

Нехай на осмислення iнформацiї та прийняття рiшення — хвилин п’ять…

Калькулятор у Сергiєвiй головi працював швидко.

Вiд появи джипу до появи Пузиря — навiть грубо — хвилин двадцять п’ять. Навiть не пiвгодини, як не намагатися натягнути час. Вiд мiлiцейського посту на трасi сюди, до Пiдлiсного — щонайменше сорок хвилин. Навiть якщо дорогу знаєш. Пузир запевняв: вiн сюди не їздив. Мiсце розташування покинутого села знає, та сам тут нiколи не бував. Потреби особливої нема.

Плюс грязюка…

За двадцять п’ять хвилин на мiлiцейському легковику вiд траси сюди можна хiба долетiти. Якби машина вмiла лiтати. А вона не вмiє лiтати.

Одначе Коля Пузир тут i зараз. Значить, вiн весь час був десь поруч.

За яким чортом? Чому не…

Старший лейтенант Пузир нацiлив пiстолет на рудого, натиснув спуск.

Пострiл.

Бражник встиг пiднести свою зброю майже одночасно з наведеним на нього «Макаровим». Та замiсть пострiлу клацнуло: вiн погано порахував, випустив у бою всю обойму, перезарядити пiстолет не встиг. Та й потреби не було…

Його очi на мить зустрiлися з очима Пузиря.

Пострiл.

Кiру Березовську дуже хвилювала вiдсутнiсть зв’язку з Бражником.

Отримана iнформацiя вiдразу зняла якщо не всi питання по так званiй аномальнiй зонi, то в усякому разi бiльшiсть iз них.

Починаючи з ранку вiвторка, коли його знайшли, Вiктор Шамрай приходив до тями лише один раз i то — на короткий час. Путнє щось сказати не мiг, не розумiв, де вiн i що вiдбувається. Пiсля того лiкарi вирiшили зробити йому iн’єкцiю i поставити крапельницю, аби спробувати хоч трохи привести потерпiлого до тями.

Тодi ж у нього взяли кров на аналiз. Тiло не обстежували як слiд. Чому — Кiра могла пояснювати всiм, кого це цiкавить, дуже довго. Медики та експерти, своєю чергою, готовi пояснювати ще довше. Одначе проблеми цi пояснення однаково не вирiшать: результати аналiзу кровi прийшли лише в четвер. Тобто — сьогоднi зранку, коли Кiра шукала вихiд на спецiалiста з паранормальних явищ.

Аналiз показав: у кровi Шамрая виявлено речовину невiдомого походження. Назва та хiмiчний склад її поки що уточнюються, але достеменно виявлено — речовина мiстить беладонну.

Обстеживши потерпiлого, лiкарi нарештi знайшли на його тiлi два слiди вiд голки. Двiчi йому щось вкололи в лiву руку. Крiм того, знайшли слiд, який зазвичай лишається вiд доторку електрошокером. За висновками лiкарiв, гематома на потилицi таки є результатом удару твердим тупим предметом. Та ця травма належить до категорiї легких i удар здатен хiба збити з нiг, зовсiм не вимикаючи при цьому людську свiдомiсть.

Тодi як електрошок, та ще й на додачу укол з беладонною, цiлком можуть у восьми випадках з десяти викликати амнезiю. Тобто, призвести до втрати свiдомостi i, як наслiдок, повної або часткової втрати пам’ятi.

Можна було, звiсно, довго думати-гадати хто, де i за яких обставин напав на Шамрая. Та сьогоднiшнiй день таки виявився вдалим: близько другої години Вiктор нарештi прийшов до тями. Бiльше того — вiн мiг говорити.

Все, що вiн розповiв, а також усю медичну iнформацiю переказали Березовськiй у той момент, коли вона була у професора Торбаса, який виявився точно не професором, тим паче — не Торбасом, зате справив на Кiру враження повного шизофренiка. Подзвонили їй вчасно: слiдча справдi готувала себе до можливостi заподiяти спецiалiстовi з паралельних свiтiв якусь фiзичну шкоду.

Швиденько попрощавшись iз Торбасом, Кiра поїхала в лiкарню, не перестаючи по дорозi безуспiшно набирати Бражника.

Шамрай таки мiг говорити, хоча й не зовсiм мiцним голосом. Щось пiдказало Березовськiй: треба запитати, чи є в Пiдлiсному стiльникове покриття. Отримавши негативну вiдповiдь, зiтхнула i тут же подзвонила спочатку своєму начальству, а потiм — начальниковi карного розшуку.

I, дублюючи його дзвiнок, — начальниковi мiлiцiї. Потiм — в обласне управлiння, вимагаючи негайно з’єднати її з керiвництвом.

Кавалерiйська атака дала потрiбний результат: до аномальної зони вже в половинi четвертої мчав мiлiцейський спецзагiн.

У мiлiцiї Микола Пузир опинився пiсля армiї.

Служив вiн у бронетанкових вiйськах, спочатку водив БТР, потiм завдяки сприятливим для нього обставинам почав возити командира частини. З вогнепальної зброї стрiляв хiба в тирi, i то — не так часто, як iншi солдати.

Отримавши в мiлiцiї табельну зброю i прослуживши майже шiсть рокiв, старший лейтенант Пузир жодного разу не стрiляв з пiстолета в людину. Навiть дати попереджувальний пострiл вгору нагоди не випадало. Служба його текла буденно, нудно, рiвно, без особливих пригод.

Навiть вписавшись у цю погану iсторiю, Пузир поза службою нiколи не наставляв зброю на людину.

Вистрiлити в рудого його пiдштовхнув кураж: той, як i iншi, впiзнав його i мiг виказати як не зараз, то пiзнiше. Тому рука не здригнулася, куля рознесла рудому голову.

Та коли Пузир наводив пiстолет на капiтана мiлiцiї, опера карного розшуку, половина куражу кудись випарувалася. До того ж, стрельнувши в людину вперше в життi i вбивши її, Коля не вiдчув, як пишуть у книжках i кажуть психологи, смаку кровi та азарту вбивати далi.

Рука здригнулася.

Лише на мить.

Вiд кулi Бражник однаково не встиг би ухилитися, надто близько вiн стояв.

Та замiсть того, аби влучити в груди чи живiт, куля лише сильно зачепила бiк Сергiя. Не втримавшись на ногах, вiн заточився, послизнувся i впав. Побачивши буру пляму на його куртцi, Пузир закричав i, вже не маючи бажання стрiляти, з розгону люто вдарив ногою в самий центр тiєї плями. Потiм скакнув ближче, садонув Бражника по головi.

Опер скрикнув i завмер. Нахилившись, Пузир забрав з його руки пiстолет, вiдкинувши зброю вбiк.

— Добре, — промовив вiн сам до себе, витер мокре вiд поту та дощу обличчя. — Ага. Так.

Бражник враз перестав його цiкавити. Спочатку Пузир нахилився над рудим, аби переконатися, що той раптом не лишився жити. Потiм, переступивши через мертве тiло, пiдiйшов до обгорiлого, шарпонув його за плече, подивився в обличчя, на якому через шар грязюки нiчого не можна було побачити. Далi перевiрив стан Головного. Той тяжко дихав, тримався за рану, теж виглядав зовсiм безпечним.

— Ага, — вкотре мовив Пузир, заховав пiстолет у кобуру, а тодi пiдхопив Головного за ногу i, сiпнувши, поволiк по мокрiй землi ближче до ґанку хати-трупарнi. Той намагався щось сказати, та Коля, здавалося, зовсiм вимкнув слух. Лишивши чоловiка бiля стiни, копнув його ногою, тодi повернувся за обгорiлим. Цього вiн волiк уже за руку i втулив носаком по обличчю, коли той почав матюкатись i белькотiти погрози. Останнiм до гурту Пузир пiдтягнув рудого.

Не знаючи, для чого саме вiн це робить, старший лейтенант, проте, сходив до своєї машини, витяг з багажника канiстру бензину, яку кiлька днiв тому наколядував на заправцi, пiдволiк її до хати. Потiм, затягнувши канiстру всередину, полив бензином пiдлогу та стiни. Вийшовши назовнi, хлюпнув трошки на стiну, зробив тоненьку стежку до льоху. Рештки вилив на тiла недавнiх спiльникiв.

— Кiнчай, придурок! — Головний спробував поворушитися, та Коля, дiючи, мов зомбi, знову ударив його ногою в бiк, потiм — ще раз, тодi штурхонув носаком по головi, вiддаючись всеохоплюючiй лютi i вже остаточно втрачаючи контроль над собою та своїми дiями.

Потiм вiн, нiби щось згадавши, обмацав кишенi куртки мертвого рудого, пошукав i знайшов скляну чвертку, яка дивом не розбилася пiд час сутички. Взявши її за горлечко, мов бойову протитанкову гранату, Пузир коротко та рiзко замахнувся i жбурнув пляшку об цегляну стiну.

Скло розлетiлося. Запальна сумiш змiшалася з бензином, язики полум’я лизнули стiну, потiм, незважаючи на дощ, стрiмко зазмiїлися через порожню дверну пройму всередину та до стелi. За кiлька хвилин хату-трупарню обiйняв вогонь. Цегляний трикутник, який вiв до льоху, поки що горiв погано. Пораненi люди бiля стiни кричали i рухались, намагаючись вiдповзти у безпечний бiк.

Дивлячись на дивне руйнiвне творiння своїх рук, Коля Пузир на якусь мить зачудовано завмер, милуючись червоними вогняними блисками.

Та раптом, згадавши щось важливе, повернувся в той бiк, де на землi лишився лежати поранений опер.

Бражник зник.

Досвiд вiйни навчив Сергiя Бражника: навiть якщо рана не смертельна, не вдавати з себе героя.

Особливо зараз, коли проти тебе — ворог, проґавлений тобою ж, не вчасно i не до кiнця прокачаний та прорахований. Не було на це часу, а тепер уже пiзно. З кулею в боцi та голими руками молодого озброєного чоловiка не взяти. До того ж, Пузирю вже нема чого втрачати. Давши слабину один раз, вiн оговтається, накрутить себе до максимуму, зробить кiлька крокiв i довершить справу, до якої ще пару хвилин тому не вiдчував себе до кiнця готовим.

Тому, стежачи за дiями Пузиря з-пiд напiвприкритих повiк, не рухаючись i старанно вдаючи непритомного та пораненого тяжче, нiж здається вороговi, Бражник вибирав зручний момент. Видно, для Колi, як i для цiєї трiйцi, важливiшим у цю хвилину було знищення всiх можливих слiдiв своєї могильницької дiяльностi, а вже потiм — гасити свiдкiв. Тим паче, що вiн, свiдок, лежить весь у кровi i цiлком безпечний.

Щойно Пузир рушив до машини, Сергiй поворушився, скреготнувши зубами вiд болю, повiльно поповз головою вперед в бiк тiєї високої хати, котра недавно правила йому за пункт спостереження. Якби у той момент Коля на хвилинку вiдволiкся вiд своєї справи, то помiтив би пересування пораненого. Цього Бражник боявся найбiльше: хоч як, а доведеться тодi вдавати героя i приймати бiй на невигiдних для себе умовах. Ясно, жодної пiдмоги старлей не викликав. Чекати милостей нема вiд кого. Така реальнiсть робила Сергiя ще лютiшим. Здаватися просто так вiн не збирався, особливо — якомусь Пузирю.

Мiж тим, той, здається, з головою полинув у своє заняття.

Коли хата-трупарня запалала i вiн нарештi згадав про Бражника, той уже наближався до рятiвної хати.

Останнi метри долав клишоногим бiгом, звiвшись на ноги, тримаючись за поранений бiк та хитаючись на бiгу.

За спиною гримнув пострiл.

Побачивши пропажу майже вiдразу, Пузир скинув руку i вистрiлив, не цiлячись.

Сахнувшись вiд звуку пострiлу, капiтан поточився i ледь не впав. Та в останнiй момент втримався за стiну i, далi допомагаючи собi рукою, заштовхнув себе всередину хати, навiть прикривши за собою розхитанi дверi.

Чи то Колi здалося, чи дощ справдi посилився… Вiн озирнувся на пожежу. Ще загасить, чорт забирай. Не хотiлося б, дуже не хотiлося. Потiм Пузир знову глянув на хату, всерединi якої сховався поранений капiтан.

— Ага, — сказав сам до себе, виклацнув магазин з рукiв’я, перевiрив — патронiв вистачить.

За спиною стогнали i лаялися тi, з ким вiн до сьогоднi досить вигiдно для себе дружив. Нiчого, мужики, для вас теж лишиться патрончик. Тепер Колю Пузиря почала охоплювати та сама ейфорiя, котра пiдштовхує продовжувати полювання. Загнавши обойму назад, вiн мiцно стиснув рукiв’я «Макарова» i впевненим кроком мисливця, яким володiє бажання добити дичину, рушив до хати.

Спочатку — Бражник.

Потiм — iншi.

Те, що вiн стрiляє з табельної зброї, — дурня. Опер карного розшуку — не тупий журналюга, вiд якого зранку горiлкою тхне. Цього шукатимуть вiдразу i старанно. Доведеться випереджати подiї i на ходу придумувати, як на нього напали, як заволодiли пiстолетом, як стукнули по головi, як оклигав i прибiг уже пiд завiсу, коли капiтан сам упорався з бiльшiстю ворогiв.

Звучатиме, мабуть, не надто переконливо.

Тiльки ж це аномальна зона. Тут усе можливо. I зрештою, тут i без Пузиря такий рейвах почнеться…

Краще спробувати викрутитись, нiж залишити живим когось iз свiдкiв, нарiзати гвинта, перейти на нелегальне становище, хоча рано чи пiзно знайдуть. А викрутитися реально: у цих субчикiв, до речi, хазяїн є. Поставити його перед фактом, нехай мозок включає.

Дiзнається, що живих свiдкiв нема i все згорiло — допоможе. Нiкуди не дiнеться.

З такими думками старший лейтенант Пузир пiдiйшов до високої хати, потягнув на себе дверi, ступив у коридор. Металеву драбину побачив вiдразу. Слiди кровi на пiдлозi поруч з нею — теж. Пiднявши голову, глянув на квадратну пройму, до якої вели сходи.

— Ага.

Сказавши так, Пузир, лiвою рукою допомагаючи собi, а праву з пiстолетом тримаючи перед собою, полiз на горище.

Довкола вже стало зовсiм темно.

— Вилазь! — крикнув Пузир у вогку темряву горища.

Вiдповiддю була тиша.

— Сєрий! Вилазь! Все, приїхали! Ти ж тут, знаю я тебе!

Знову не почувши вiдповiдi, Пузир залiз на горище, випростався i сторожко повiв пiстолетом перед собою.

— Дiстану все одно! — попередив вiн.

— Стiй, де стоїш! — почулося з темряви.

Бражник говорив з далекого кутка горища. Голос звучав слабкувато, вiн часто та голосно дихав.

— Чого ти? — запитав Пузир.

— А ти чого?

— Нiчого… Слухай, капiтане…

— Це ти мене слухай! — перебив Бражник, i хоча Коля не бачив його, тiльки щось темне ворушилося в кутку, вiн вiдчув: той хоч i поранений та неозброєний, але впевнений у собi та своїх силах.

Вiд цього Пузирю зробилося зовсiм не по собi. Бажання застрелити капiтана вже дорiвнювало бажанню розстрiляти власнi страхи.

— Кажи!

— Це ти кажи — як вирулювати зiбрався?

Опер нiби читав його думки.

— Тобi яка рiзниця? — вигукнув Пузир, намагаючись не думати про те, що в самого не готова вiдповiдь.

— Велика, Миколо! — Бражник стримано застогнав. — Дуже велика! Якщо ти зараз не стрiлятимеш, розкажу, як ми з тобою разом банду лiквiдували.

— Ага! Потiм раз — i посадиш мене!

— Не вийде, старлею! Якщо я спочатку скажу одне, а потiм — iнше, це повна херня буде! У мене жiнка, двоє дiтей, давай домовлятися. Тим бiльше, ти ж повiдомлення вiд мене прийняв i не стер. Не стер же?

— Нє… — визнав Пузир.

— Бач, як ловко все витанцьовується, — з темряви знову долинув стогiн. — Я покликав, ти приїхав. Якщо всi троє мертвi, з тобою їх нiяк не пов’яжуть. Вигребемо, Коля, давай, слухай мене!

— Бiда не мине! — в тон вiдповiв Пузир, хоча черв’ячок уже гриз його зсередини: це ж можна своїх не вбивати, ще й героєм з цiєї гидоти вийти…

— Бiда вже прийшла, Миколо! Давай, думай!

— Знаєш… Iди краще сюди, ближче… Чого ми через все горище говоримо?…

Черв’ячка Пузир придушив. Вiн дуже мало знав про капiтана Бражника, та йому чомусь здалося зараз: вiн — iще той вовчисько, обдурить — не дорого вiзьме, хiба з таким вовком можна вести серйознi переговори, домовлятися? Скiльки йому? Десь пiд сорок? А досi в капiтанах i досi в органах.

Знав i бачив Коля Пузир таких капiтанiв.

Убивати таких треба.

— Добре. Домовимось. Пiдходь!

Зробивши крок уперед, Пузир приготував зброю.

— Ну, раз ти так… — промовив Бражник з темряви позбавлену жодного змiсту фразу, а тодi голосно, на всю силу легенiв, зiбравши в собi останнi сили, навiть не вигукнув, а гаркнув голосом армiйського сержанта: — ПАДАЙ! ВПЕРЕД!

Через несподiванку i командирський тон, якому патрульний звик пiдкорятися на розведеннях, Пузир iнстинктивно подався вперед, трошки штовхнувся ногами, завалився на пiдлогу.

Не був Коля огрядним.

Та для прогнилих за два з гаком десятки рокiв дошок стелi сiмдесяти двох кiлограм живої ваги, яка з розмаху впала на них, виявилося бiльш нiж досить.

Вони затрiщали, провалились, i Пузир, зойкнувши та махнувши руками, полетiв униз…