Антипедагогічна поема

— В смислі?

— По тобі що, танк проїхався?

Аврора оглянула себе: «Блін!»

Все її тіло було в синцях і подряпинах.

— Боже, що з твоїм носом?

Аврора глянула в дзеркало і жахнулася: «Ну, це вже вопше!».

Ніс посинів і розпух.

Ларьок підозріливо на неї подивилася.

— Це що, твій новий любовнік?

— Ага, — скривилася Аврора, доторкнувшись до носа.

— Звєрь.

— Ага! — підтвердила Аврора.

— Слухай, познайом мене з ним!

— Ну, ти вопше, Ларьок! Сама має і чоловіка, і коханця, і ще їй мого подавай!

— Та ти не зрозуміла, я тільки хочу на нього краєчком ока глипнути!

— Це не твій тип мужчин. Він не має бабок на ресторани і п’ятизіркові готелі, зате по лінії трахання… — не договорила Аврора.

— Крейсерок, вітаю! Чингізханша моя! — і Ларьок спробувала обійняти Аврору, але та зойкнула від болю…

На другу половину дня в Аврори було заплановано зустріч з Мирославою, дружиною Олекси Тарасовича. Напередодні вони домовилися зустрітись у Аврори вдома.

Так було зручно обом.

Аврора приготувала пляшечку вина і три види сиру, все це вона купила в елітному супермаркеті, повертаючись зі спа-центру додому.

Мирослава прийшла вчасно, однак була вся напружена і знервована.

«Передменструальний синдром», — констатувала для себе Аврора і вирішила не пришвидшувати подій. Відкоркувала вино, розклала на тарілку сири впереміш із виноградом, горіхами й медом, розлила вино в бокали.

— Ну що, Мирославо, мир-дружба-кукурудза? — пригадала вона давню київську дитячу «мирилку».

Мирослава мовчки цокнулася з Авророю й жадібно ковтнула.

Аврора, дещо стурбована її мовчанкою, поцікавилася:

— Ви на мене ще сердитеся?

— За що? — здивовано перепитала Мирослава, а потім, згадавши істотний момент своєї й Аврориної біографії, махнула рукою: — А-а, за Олексу? Та я вже й забула!

Це було кумедно: дружина приходить до колишньої коханки свого чоловіка, абсолютно забувши, що та колись була коханкою її чоловіка. Так уміють робити лише киянки.

І дві жінки розсміялися. Потім зробили ще кілька ковтків, закусили сиром, і розмова полилася сама собою.

— Мені потрібна допомога хорошого психолога, — сказала Мирослава.

— Не знаю, чи я «зійду» за такого, — засумнівалася Аврора.

— Судячи з нашої першої зустрічі, саме ви мені й потрібні.

— Постараюся виправдати довіру! — пожартувала Аврора. — То які у вас проблеми?

Мирослава посерйознішала.

— У мене є коханець. Сподіваюся, що ви не скажете про це Олексі. А якщо й скажете — не біда. Він, напевно, сам про все здогадується… Отже, у мене є коханець. Власне, був… А може, ще є. Не знаю. У нас склалися якісь дивні стосунки… Це тягнеться кілька років… Власне, це вже затяглося до неможливості. Вже стає ясно, що наші стосунки безперспективні, що треба розбігатися, але…

— Але?

— Але я не можу його кинути. Він сидить отут (вона показала на груди), і хоч кілок на голові теши!

— Розумію, — сказала Аврора, насправді абсолютно не уявляючи, як допомогти Мирославі.

Вони знову цокнулися, випили, — тепер уже на брудершафт, — і закусили сиром.

Мирослава додала:

— Це просто невимовна мука. Я розумію, що він мені не потрібен, і, в принципі, я йому теж уже до лампочки, але я весь час думаю про нього, згадую наші з ним зустрічі, любовні сцени… Може, це і є любов?

«І що їй сказати?» — спитала себе Аврора. І, згадавши свою ситуацію з Олексою Тарасовичем, спробувала пояснити:

— Це залежність.

— Що?

— Це залежність. Людина дуже легко стає залежною від того, до чого звикла. Колись це так і називали: «звичка». Природа залежності одних людей від інших така сама, як залежність людини від наркотиків чи паління. От тобі приклад: ти встаєш щоранку і відчуваєш потребу випити кави, особливо, коли чуєш її запах. Ти знаєш, що вона тобі шкодить, що після неї у тебе гірко в роті і гупає серце. Але ти, незважаючи на це, п’єш її. Чи можна сказати, що ти любиш каву? Ні. Насправді ти її ненавидиш, бо її ненавидить твій організм, для нього це отрута. — Аврора ввійшла в раж, встала зі стільця і, уявивши перед собою велику аудиторію, натхненно вимовляла: — Так само і в стосунках з людьми… Розумієш?

— Здається, розумію. Але як цього позбутися?

— Позбутися будь-якої залежності важко. Але можливо.

— Як?

«Якби я знала!» — з досадою подумала Аврора. Однак зненацька її осяйнула ідея.

— Автотренінгом.

— Поможи мені, я заплачу.

«Киця ти моя! Хоч одна людина в світі запропонувала оплату за мої безцінні психологічні послуги!».

— Добре. Починаймо.

І Аврора почала імпровізувати:

— Яка твоя улюблена пісня?

— «Вона». Знаєш?

— Здається, так, ану наспівай.

— Можна? — Мирослава показала на гітару що висіла на стіні, вкрита шаром пилюки.

— Можна, — великодушно дозволила Аврора.

Мирослава взяла гітару, швиденько настроїла її і почала під акомпанемент співати:

Аврора, згадавши пісню, підтягнула:

— Стоп! — перебила Аврора. — Співаймо замість «вона» — «воно».

Мирослава з недовірою подивилася на Аврору, але слухняно виконала її наказ:

— А воно, а воно… — заспівала вона і затнулася.

— Справжнісіньке гімно! — закінчила фразу Аврора.

Мирослава спершу шоковано на неї подивилася, але потім розреготалася.

— Тільки не гімно, а гівно… — додала вона крізь сміх.

— А ще краще — по-київськи: гавно!

Мирослава ржала.

— А, може, гамно?

Підпилі молоді жінки мало не валялися по підлозі.

— Отже, повторюємо закріплений матеріал! — наказала Аврора.

І вони разом завили:

І на хвильку зробили паузу. Аврора перебувала у стані натхнення:

— І ні з’їсти… — почала вона.

— …і ні взяти, — додала Мирослава.

— …бо смердітиме воно! — це вже Аврора.

Мирослава просто качалася від сміху.

— Що ж мені робити зі своїм гімном, Аврорко, га? — крізь сльози спитала вона.

— Мені треба хоч одним оком поглянути на нього.

— Організуєм.

І вони знову цокнулися келихами.

— Я повинна тобі сказати таке, — знахабніла Аврора. — Не знаю, що в тебе там за супермен-коханець, але твій Олекса — досить пристойний маскулінний екземпляр. Тільки ти його затюкала, а він, як слимак, заліз у свою хатинку. Витягни його звідти, там є з чим погратися!

— Ти думаєш?

— Я не думаю, я знаю!

І вони знову розсміялися.

— Ну, розкажи мені про нього. Я вже з ним сто років не спала! — попросила Мирослава.

— Там таке багатство в штанях! Просто печера Алі-Баби і сорока розбійників. Невже у твого коханця краще?

— Не думаю, — засумнівалася Мирослава. — Але він ним спритніше володіє…

— Ти дурна. Занехаяла свого чоловіка, а мені довелося його ремонтувати. До речі, з тебе ще за ремонт, — пожартувала Аврора.

— Ну, і як він тепер?

— Спробуй сама, оціни мою роботу.

— Сьогодні ж спробую, — рішуче обіцяла Мирослава.

— Раджу тобі поставити двох чоловіків поряд: Олексу і твого коханця, і серце підкаже, хто тобі потрібен.

— Яволь!

У цю мить пролунав дзвоник у двері.

— Хто це? — спитала Мирослава.

— Мабуть, мій самашедший коханець, — припустила Аврора.

— Той самий? — Мирослава показала на свого носа, маючи на увазі Аврориного.

— Ага.

І вони знову пирхнули від сміху.

П’яна Аврора притулила палець до губів, мовляв, мовчи! І пішла, хитаючись, до дверей.

Вона відчинила вхідні двері, і там справді стояв Він.

Юстас. Могутній танк. Гірой. Шерлок Холмс. Месінг. Кевін Костнер. Бодігард. І таке інше.

Мирослава почала поспішком збирати речі і дякувати Аврорі «за бездоганний психотерапевтичний сеанс», а та по-діловому спитала:

— Помогло?

— Ще й як! — і вони знову розреготались, як дурні баби.

Аврора і Гірой стояли одне проти одного, уникаючи зорового контакту. Їм обом було якось ніяково від того, чим вони безсоромно займалися вчора.

— Як справи? — несміливо спитала Аврора.

— Та так собі…

— А чого так?

— Якийсь ідіот зіпсував мені службову машину.

— Як?

— Обписав балончиком…

Аврора завмерла.

Отже, «підар», дописаний на машині Олекси Тарасовича, «кобель» на машині Юриного папашки — це не випадковість. Отже, це робить хтось із її обажателів. І вона знала, хто. Це Юра.

— А що тобі написали? — обережно спитала вона у Юстаса.

— Не можу сказати.

— Козел?

— Ні.

— А що?

— Бугай.

«Дуже влучно!» — сказала вона собі і ледь стрималася, щоб не розсміятися.

— Як твій ніс? — натомість спитав Гірой.

— Трохи зменшився. Але синяк доводиться маскувати пудрою. А ти як?

— Трохи спина пече.

— Чого раптом?

— Там твої подряпини від циркуля, як рілля на полі. Забула? Ти не продезинфікуєш мені рани?

Аврора згадала свої вчорашні садистичні вправляння і почервоніла.

— Так, звичайно. Зараз подивлюся, що у мене є в аптечці.

І вже з ванни:

— Який тобі колір більше подобається: жовтий чи зелений?

— Зелений, а що?

— Тебе зеленкою чи йодом помастити?

— А чим краще?

— Якщо нема запалення, краще йодом, а якщо…

— Ти знаєш, мабуть, неси зеленку.

Аврора підняла сорочку Гіроя і вжахнулася: вона й уявити собі не могла, що наробила.

Ранки на бодігардовій спині запалилися.

Аврора почала педантично змащувати їх зеленкою.

Вийшла смугаста спина. Їй стало смішно. Вона хотіла була поділитися враженнями про зелену смугасту спину з Гіроєм, проте почула його сопіння. Гірой заснув. Та й не дивно. Якщо він попередній день гарцював на ній, а потім усю ніч і цілий день перебував на завданні, то не дивно, що його зморило…

«Ти мій Гірой!» — прошепотіла вона і поцілувала в те місце, де мав би бути хвостик, якби він існував у людей. А після того, з притаманною їй грайливістю, взяла патичок, вмочила в зеленку, намалювала навколо цього місця сердечко і пробила його стрілою.

— Красота! — замилувалась Аврора своєю роботою, накрила Гіроя ковдрою, а сама пішла до себе в спальню.

Завтра як-не-як робочий день.

І заснула на своєму «Куликовому полі» сном немовляти.

Уранці (а точніше, під ранок) Аврора відчула, що Гірой заліз до неї під ковдру і почав грітися, притулившись грудьми до її спини.

«Цього ще не вистачало!» — обурилась Аврора, яка так цінувала останні хвилини сну перед тим, як уставати на роботу, і відсунулася від Гіроя.

Однак Гірой у бою ніколи не відступав. Він знову підсунувся до Аврори.

Вона відчула, як дуло його кулемета вперлося в її спину!

«Ці мужики — справжнісінькі придурки! Для кохання є ніч, а вони це роблять уранці! Дізґастінґ!»[4] — закінчила вона внутрішню тираду одним із улюблених слівець Ларька.

Але Гірой так не вважав. Він уткнувся дулом автомата їй між лопатки і тихенько прошепотів:

— Ану руки вгору!

— Пішов ти в баню! — прошипіла Аврора з ненавистю.

Гірой відступив.

Аврора здивувалась, потім швидко заспокоїлась і поринула в сон.

Однак, здається, ненадовго.

Вона пробудилась від того, що відчула, як щось тепле пропхалося між її вухом і плечем. Це було дуло кулемета, а може, навіть і танка.

«Він — просто невиправний придурок!» — подумала вона і зробила спробу штурхнути Гіроя ліктем.

Гірой піймав її лікоть і почав повільно викручувати їй руку.

— Садюга! — прошипіла Аврора.

— Від садюги чую!

— Я хочу спати!

— А я хочу тебе!

— Це сексуальний тероризм!

— Я знаю!

Врешті-решт, Аврора примусила себе остаточно прокинутися.

— Ану відвернись! — кокетливо сказала вона.

Гірой, передчуваючи любовну гру, слухняно повернувся до неї спиною.

Насправді Аврора була налаштована зовсім не на гру. Вона намацала під ліжком циркуль, відремонтований Гіроєм учора, повільно підняла його з підлоги, розмахнулася і встромила Гірою прямо в м’яку половинку попи…

В понеділок у Аврори був препаскудний настрій. Всі, хто потрапляв їй під руку, отримували солідного прочухана.

Першим їй зустрівся Коля.

— Якщо ти сьогодні не прийдеш на додаткове заняття, уб’ю! — просичала вона.

Той, неначе кролик перед удавом, приречено кивнув головою.

Цей день був рекордним із кількості двійок і трійок, які вона припечатала своїм учням.

Після уроків директриса скликала екстрену педраду. Це було пов’язано з тим, що вчора, під час медичного огляду, з’ясувалося, що в старших класах учиться п’ять вагітних учениць.

Директриса прочитала чергове розпорядження Міністерства освіти про оголошення наступного року роком сексуальної просвіти підлітків.

— Які є пропозиції? — спитала вона «поради» у педколективу.

Педколектив дружно мовчав, ніяк не реагуючи на дурнуватий указ Міністерства: адже підлітки значно краще можуть просвітити своїх учителів з питань сексу, ніж навпаки.

— Я питаю, які є пропозиції щодо моралі учениць нашої школи?

— А чому тільки учениць? Невже вони самозапліднюються? — спитала Ларьок.

Настрій у всіх учителів явно покращився.

— У мене є ділова пропозиція, — «підхопила естафету» Ларька Аврора. — Пропоную ввести 14-річне навчання в нашій школі.

— Тобто? — не зрозуміла жарту директриса.

— Уявіть собі: кількість вагітних учениць зросте в геометричній прогресії, ми навіть для блізиру організуємо ясла при школі для малюків наших учениць і (наголошую) учнів, а потім через два роки перейдемо знову на 12-річне навчання, і наші показники вагітності учениць різко зменшаться в тій самій геометричній прогресії! Можна буде навіть влаштувати урочисте закриття ясел і переможно прозвітувати в Міністерство про нечувані успіхи сексуального виховання!

— Авроро Чингізівно, нам не до сміху… — зі щирим докором у голосі сказала Інна Сергіївна.

— Не подобається? — вдала здивування Аврора. — Так у мене інша ідея! Треба давати учням старших класів у примусовому порядку бром, аби приглушити в них гормональну діяльність…

— Авроро Чингізівно! Ми ж на педраді, як-не-як! Поводьтеся скромніше!

— Або ще краще, — не зупинялась Аврора. — Давайте внесемо у Верховну Раду проект закону, за яким репродуктивний період пересунемо на п’ять років уперед, тоді дівчата ще п’ять років не дивитимуться на хлопців, а вивчатимуть історію Трипілля!

— Авроро Чингізівно, ваші жарти недоречні.

— Недоречні? — перепитала Аврора. — То чому весь педколектив ірже?

Директриса вдала, що не помічає загального пожвавлення, і менторським голосом заявила:

— Особисто я пропоную обрати серед нас групу вчителів, які проведуть курс лекцій для учнів старших класів.

— За гроші?

— На громадських засадах.

— На яку тему?

— Практичні питання безпечного сексу. Підкреслюю: практичні. Ми як колектив школи центрального району столиці повинні бути взірцем нових, прогресивних методів педагогіки, в тому числі в галузі сексуального виховання молоді!

По вчительській знову прошурхотів сміх. Уявляючи перестарілих колег, які передають підліткам свій небагатий інтимний досвід, представники середньої і молодшої вікових груп педколективу тихенько захихотіли.

— То що? Хто за це візьметься?

— Нехай біологи, — пожартувала Ларьок. — Їм якось ближчі ці питання! Всякі там тичинки, пєстіки, інхвузорії тухвельки!

Вона демонстративно сказала «інхвузорії тухвельки», копіюючи вчительку біології Анну Василівну, яка не вимовляла літери «ф». Вчительська просто душилася від сміху.

Тим часом сама Анна Василівна обурилася:

— Що за хвантазії, Ларисо Хведорівно! Я — заслужена вчителька України! Поважайте, Ларисо Хведорівно, мою сивину і мій досвід!

— А що я такого сказала? — невинно закліпала віями Лариса Федорівна, тобто Ларьок.

Аврора підштовхнула ліктем Лариску під бока і прошепотіла:

— Ларьок, ти що, дурна? От і нажила собі ще одного ворога!

— Мій ворог в порівнянні з твоїм, тобто з директрисою, — цвіточки. Чого тебе сьогодні так розпирає? Ти б прикусила язика, бо Інна Сергіївна злопам’ятна.

— Я стараюся і не можу, я сьогодні зла як собака!

— Що — через звєря-коханця?

— Через нього. Я його сьогодні випадково мало не вбила.

— Ну ти, Крейсерок, крейзі вумен![5]

Тим часом у педколективі середньої школи імені Скарбів Трипілля обговорювали, хто візьметься на громадських засадах за проект сексуального просвітництва серед підлітків.

— Можна слово? — знову підняла руку Аврора Чингізівна.

Ларьок тягнула її за спідницю назад на сидіння, але та вперто рвалася вперед.

Директриса була дуже невдоволена:

— Якщо ви знову зі своїми чорними жартами, Авроро Чингізівно, то не можна!

— А давайте проголосуємо! Хто за те, щоб я внесла рацпропозицію?

Педколектив дружно підняв руки.

— Ну, добре, кажіть, що там у вас, умная ви наша! — здалася Інна Сергіївна.

— Пропоную проект назвати «СексЛікНеп» або «ЛікСексНеп» і доручити цю справу вчителям фізкультури. Адже секс — це, по суті, різновид фізкультури.

Вчительська знову вибухнула сміхом.

— Слухай, Аврорка, не виступай, бо получиш! — запротестував фізрук Іван Іванович, показавши вчительці математики кулак. І на своє виправдання додав:

— Понімаєте, у мене малий запас слів. Хай краще літєратори, вони ж спєци по запудрюванню мозгів!

Сміх в учительскій перетворювався на хроніку.

— Іще чого! — обурилась Олена Іванівна, вчителька української мови та літератури. — І як ви собі це уявляєте? Я тут розпинаюся на кожному уроці, доводячи цим дівчаткам із затуманеними від бажання переспати з Юрою Корсаком поглядами, доводячи їм на прикладі Шевченкової Катерини, як погано мати інтимні стосунки до шлюбу! І який я після цього матиму вигляд, коли почну їм розповідати про безпечний секс, га?

Вчительська просто валялася від сміху.

Аврора Чингізівна тим часом здригнулася від імені свого улюбленого учня.

— Увага, увага! — підвищила голос Інна Сергіївна. — Що за безлад! Як вам не соромно? Ви ж учителі, а поводитеся, як… Як…

— Як нормальні люди, — закінчила директрисину фразу Аврора Чингізівна.

— Авроро Чингізівно, якщо ви такая умная, може, ви візьметеся за цей проект?

— Я не можу. Математика — наука точна. А я — хороший математик, на відміну від Євгена Євгеновича. Я не можу пояснити дітям, як це так, що за певних обставин один плюс один буде не два, а три, а може, — й чотири. Адже це суперечить законам логіки! Може, Олекса Тарасович презентує цю алогічність у вигляді картінок?

Учительська просто двигтіла.

— Авроро Чингізівно, яка вас муха сьогодні вкусила?

«Яка мене муха вкусила? О, це не муха. Це МУХ, а можна сказати, наоборіт».

— Сказати, яка мене муха вкусила? Просто нам усім остогидло виконувати тупі забаганки вищого педагогічного начальства! Невже не зрозуміло, що в нашому суспільстві, далеко не провінційному, поки що, слава Богу, існують здорові етикетні норми взаємин між учнями і вчителями? Чому ви примушуєте нас розповідати учням про пеніси, вагіни і презервативи? Це принизливо! В яку ситуацію ви хочете нас поставити: адже ми не можемо розповідати дітям про секс відверто, бо це буде вульгарно. З іншого боку, ми не можемо розповідати невідверто, бо це буде смішно, адже наші учні знають про секс більше, ніж дехто з нас. Замість того, щоб примушувати вчителів бути клоунами і нищити й без того хисткий свій авторитет, Міністерству просто треба зробити кілька розумних навчальних фільмів, з яких учні отримуватимуть необхідну інформацію при виключеному світлі в кінозалі або з комп’ютера на самоті.

Вчителі зааплодували. Це Аврору трохи підбадьорило. Однак поганий настрій не минув.

На додатковому занятті з Колею Аврора зробила неприпустиму педагогічну помилку: коли він удруге неправильно розв’язав рівняння, вона вдарила його підручником математики по голові, потім узяла за барки і затрясла:

— Повтори, падло: А квадрат мінус Б квадрат дорівнює А мінус Б помножити на А плюс Б!

— А квадрат мінус Б квадрат дорівнює… Дорівнює… Дорівнює… — заплутався Коля.

Аврора знову замахнулася підручником і знову струснула Колю:

— А квадрат мінус Б квадрат дорівнює А мінус Б помножити на А плюс Б!

— А квадрат мінус Б квадрат… Забув!

— Ні, ти в мене пам’ятатимеш цю формулу все своє життя!

Вона схопила злощасний майже метровий циркуль і, затиснувши Колину шию поміж ніг циркуля, «припечатала» хлопця до стіни.

— А-а-а!!! Чингізо Аврорівно, боляче!

— Повторюй, я сказала!

— А квадрат мінус Б квадрат дорівнює А мінус Б помножити на А плюс Б! — проскиглив переляканий Коля.

— Ще раз!

— А квадрат мінус Б квадрат дорівнює А мінус Б помножити на А плюс Б!

— Ще раз!

— А квадрат мінус Б квадрат дорівнює А мінус Б помножити на А плюс Б!

— Ось так краще!

Далі був додатковий урок з Юрою-хокеїстом.

Аврора Чингізівна чесно намагалася тримати себе в руках. Як на зло, вона вдягла сьогодні блузку з низьким декольте, тож постійно ловила на собі Юрин погляд. Він заглядав їй у декольте, при цьому роблячи жест, який роблять бейсболісти перед тим, як кинути або впіймати м’яч: великою п’ятірнею хапався за своє чоловіче хазяйство, легенько піднімав його й опускав на місце.

Аврора аж тремтіла від злості.

В кінці заняття вона йому сказала:

— Слухай, Юро, ще раз розмалюєш чиюсь машину, прикончу! Я вже вичислила, що все це робиш ти!

— Авроро Чингізівно, всі ці козли недостойні вас!

— Ти хочеш сказати, що ти достойний мене!

— Ще ні. Але, коли я стану чемпіоном світу, запропоную вам серце і руку!

— От, коли станеш, тоді й поговоримо.

— Авроро Чингізівно, я вас люблю!

— Що?

— Я вас люблю.

— Юро, ти сам не розумієш, що говориш! Як мене можна любити? Я ж стерва!

— Ви не стерва, просто ці козли… Вони отруюють ваше життя!

Аврора замислилася. Взагалі-то, він мав рацію.

Юра повторив жест американського бейсболіста, причому на цей раз намагався зробити його непомітно від Аврори.

Ха! Щоб такий красномовний вияв почуттів та промайнув повз очі Аврори? Та нікада!

Аврора захвилювалася. Це починало її збуджувати.

«На скільки років він молодший за мене? — подумала вона. — На вісім? Дурничка!»

Юра очікувально дивився на Аврору.

— Чого ти витріщився? — вибухнула вона. — Ану, шмаляй звідси!

— Добре, я зараз піду! Тільки скажіть мені, невже ви нічого не почуваєте до мене?

Аврора замислилася: сказати йому неправду? Те, що він їй абсолютно байдужий? Не можна. По-перше, це неправда, а по-друге, це розіб’є йому серце. Адже вона як-не-як — його перша любов!

Сказати йому правду? Що їй темніє в очах від погляду на його спортивні штани? Це буде антипедагогічно.

— Юро, — цілком серйозно сказала вона. — Давай про це поговоримо тоді, коли ти закінчиш школу.

— На випускному вечорі?

— Добре, на випускному вечорі.

— Обіцяєте?

— Обіцяю. До побачення.

І вона демонстративно від нього відвернулася, сіла на стілець і ввімкнула комп’ютер. Їй треба було переглянути електронну скриньку.

Вона вже й забула про Юрину присутність, однак він нагадав їй про це ніжним поцілунком у шию. Його губи були вологі й теплі.

Аврору пронизала хвиля збудження.

Вона підхопилася зі стільця, схопила циркуль і знову (вкотре за день) замахнулася ним — цього разу — на Юру-хокеїста. Юра не злякався. Він ніжно всміхнувся і вийшов з кабінету.

Вона сіла за комп’ютер і тремтячими руками відкрила свою імейл-скриньку. Вона не заглядала туди три дні. Тут було повідомлення від Мирослави, яка запрошувала її до ресторану на сьогоднішній вечір: «подивишся на моє чмо і скажеш свою думку про нього». Далі йшов цікавий додаток: Мирослава запросила не лише своє чмо і Аврору, а й свого чоловіка, тобто Олексу Тарасовича. «Коли я з ним переспала, то зрозуміла, що ти була права. Він дійсно виявився чудовим сексуальним партнером. Справжній Алі-Баба з купою скарбів у штанях. Яка я була сліпа! Мені треба було порівняти Олексу і коханця, щоб зрозуміти, хто мені потрібен». У кінці листа, щоб завуалювати перед Олексою Тарасовичем свої стосунки з чмом, Мирослава попросила Аврору під час вечері вдати, що чмо не Мирославине, а Аврорине.

Це розлютило Аврору не на жарт: чому хтось повинен вирішувати за неї, що їй робити?

Однак у постскриптумі було дописано, що за цю безневинну послугу вона отримає солідний гонорар, і вказана сума справді лоскотала Аврорине серце. Вона, не вагаючись, вирішила побігти додому, прийняти душ, переодягтися й помчати в ресторан.

Тільки-но вона вилетіла з підсобки до класу, як наштовхнулася на Олексу Тарасовича.

— Що ти тут робиш? — верескнула вона. — Ти мене налякав!

— Авроро, що з тобою діється?

— Зі мною нічого, відійди з дороги!

— Я ж бачу: ти змінилася до невпізнання.

— Нехай тебе це не обходить!

— Мені Мирослава сказала, що ми сьогодні вечеряємо разом… Разом із твоїм хахалем…

Аврора зціпила зуби.

— Ти стала груба, жорстока… Однак я знаю: це не ти.

— Олексо, ти будеш здивований тим, що я тобі скажу: я завжди була такою, тільки добре маскувалася. Я тільки вдавала з себе мудру, добру і щиру жінку. Насправді я — стерва!

— Неправда. Я не вірю. Мабуть, тобі дуже погано. Я відчуваю за собою провину. Це все через мене!

— Розслабся! Ти тут ні до чого. Я ж тобі пояснюю: я — стерва!

Олекса Тарасович поглянув на неї, ледь не плачучи, і, не встигла вона отямитися, як він обійняв її, причому досить міцно, і прошепотів їй на вухо:

— Ти — найпрекрасніша жінка в світі!

Збуджена попереднім поцілунком Юри-хокеїста в шию, Аврора завмерла в обіймах колишнього коханця. Його слова її загіпнотизували. Це ж треба було зустрічатися рік, потім розбігтися, щоб нарешті почути таке освідчення!

Вона притулилась головою до його плеча, а її права рука цілком автоматично потяглась туди, де зберігалося його взірцеве фермерське господарство. Воно було на місці. Всі трактори, сіялки, борони, плуги стояли напоготові, щоб зорати Аврорину землю і засіяти її сім’ям.

Аврора вже готова була піддатись, як її ошпарило: «Мирослава!» Вона величезним зусиллям волі відсмикнула руку від бездоганно підготовленої до роботи сільськогосподарської техніки і відірвала голову від плеча Олекси Тарасовича.

Однак він зробив те, чого вона від скромного колишнього коханця не сподівалася: схопив Аврорину руку на льоту і приклав її до того самого життєдайного місця.

— Альоша… — прошепотіла Аврора.

Він іще міцніше стиснув її в обіймах і почав роздягати.

— Я тебе хочу, — шепотів він, і це її страшенно збудило: від цих слів, промовлених сором’язливим Олексою Тарасовичем, всередині неї забило справжнє адреналінове джерело.

— Я тебе теж… — відповіла вона.

— Вийдеш за мене заміж?

Аврору немов пронизало електричним струмом. Вона отямилась.

— Ти що? А Мирослава?

— А чому раптом тебе стала тривожити Мирослава?

— Бо я з нею подружилася. Вона — класна баба. Йди звідси, поки ми не наробили дурниць!

Аврора Чингізівна й Олекса Тарасович їхали в ресторан його знаменитою червоною машиною мовчки. Вони вийшли з машини по черзі, вдаючи, що прийшли не разом.

За іронією долі, це був той самий ресторан, у якому вона колись вечеряла з Юриним папашкою.

«От буде прікол, якщо я тут його зустріну!» — подумала вона.

І в цю мить побачила, що Юрин папашка роздягається в гардеробі. Аврора була надто втомлена, щоб насторожитись.

«От буде прікол, якщо він і є те саме Мирославине чмо!» — подумала вона і в цю мить побачила Мирославу, яка вискочила з залу і з’єднала їхні руки докупи.

— Отже, запам’ятали: ви — закохана пара!

Аврора дивилася з роззявленим ротом на Юриного папашку і думала: а може, втекти, поки не пізно?

Однак уже було пізно.

Мирослава взяла під ручку Олексу Тарасовича, що якраз увійшов до ресторану, і легенько підштовхнула «закохану парочку» (тобто Аврору і Юриного папашку) до зали.

Спочатку обстановка за столом аж дзвеніла від напруження. Було незрозуміло, задля чого вони вчотирьох тут зібралися.

«Тримайся, Аврорко, — говорила вона собі. — Подивись на цю ситуацію як на заробітчанську. Адже гонорар дуже пристойний. Замов собі найдорожчу страву і насолоджуйся французькою кухнею».

Найдорожчою стравою було якесь «ескарго», його вона й замовила, не підозрюючи, що це таке.

Як же вона здивувалась, коли їй принесли на тарілці равликів.

Аврору мало не знудило. Вона дивилася на їхні хатки і переконувала себе, що їх треба з’їсти, оскільки якось незручно буде перед публікою за змарновані гроші. Тим більше, що вона дуже зголодніла.

Зображувати симпатію до Юриного папашки і байдужість до Олекси Тарасовича такій неартистичній особі, як Аврора, було невимовно важко. Тому її жахливий настрій був просто «написаний» у неї на обличчі. Не мав настрою і Олекса Тарасович.

Натомість Мирослава була дуже весела. Юрин папашка розвеселився після першої чарки. Він намагався демонстративно вщипнути Аврору за щічку, тим часом під столом намацуючи ногу Мирослави.

Аврора дивилася на весь цей театр кислим поглядом.

Юрин папашка почав розповідати анекдоти. Гумор був далеко не ідеальним, однак Мирослава ржала, як дурна.

«Не на добро все це!» — подумала Аврора, виколупала равлика з мушлі й, заплющивши очі, вклала його до рота і запила великим ковтком червоного вина.

Поки за столом обмінювалися пласкими жартами, Аврора зосередилась на внутрішніх процесах, які відбувалися в її організмі.

На середині стравоходу мертвий равлик у вині зненацька зупинився, а потім, всупереч законам травлення, почав рухатись не вниз, до шлунку, а вгору, до рота.

Аврора подумала, що буде вкрай непристойно, якщо вона обригає всіх присутніх, тому зібралася з силами й проштовхнула равлика вниз.

Шлунку це не сподобалось. Аврора спробувала його вмовити, щоб він «не виступав». Переговори з шлунком були довгі й нудні.

Аврора з нетерпінням чекала кінця вечері, а він усе не наставав. Та ще й, як на зло, сталася ще одна несподіванка: у ресторан, як фурія, увірвалася Ларьок.

«От буде прікол, — промайнуло в затуманеній Аврориній свідомості, — якщо Юрин папашка виявиться „крутим“ Ларьковим коханцем!».

Тож Аврора навіть не здивувалася, коли Ларьок підлетіла прямісінько до їхнього столу і заверещала:

— Ах ти, продажна шкура! (це вона до Юриного папашки). Та ти мені клявся в любові, а сам… А сам… Крейсерок, а ти що тут робиш? Невже він і з тобою? Невже це він і є той палкий коханець, що затрахав тебе мало не до смерті? Ах ти ж, падло (це вона вже до папашки). Значить так? Значить, на ній ти працюєш, а мені доводиться працювати ротом! Та у мене вже від такої «любові» крепатура на обличчі!

Аврора приречено сиділа й не знала, що робити. В неї було три можливості: а) плюнути на гроші й солідарність із Мирославою, признатися, що Юрин папашка не її коханець, і тим самим повернути довіру Ларька і любов Олекси Тарасовича; б) лишити все, як є; в) побігти в туалет і виригатися.

Вона прийняла рішення: здоров’я понад усе, тож піднялася зі стільця, шукаючи очима кімнатку для жінок.

Однак тут стався ще один сюрприз. Ларьок штовхнула п’яного Юриного папашку, стілець перекинувся, Юрин папашка впав навзнак, а коли почав підніматися, у нього з носа потекла кров.

І тут Мирослава, забувши про правила гри, які встановила сама, кинулася до нього і почала витирати йому носа серветкою, пригортаючи його до грудей:

— Сєрьожа, коханий, тобі нічого не болить?

Решта присутніх здивовано споглядали цю сцену.

— Крейсерок, значить, це не ти? — ошелешено промовила Ларьок. — Сорі, бадді.[6] А це що за видра?

— Дружина Олекси Тарасовича, — прошепотіла Аврора, ледве втримуючи равликів у шлунку.

Олекса Тарасович дивився на сцену єднання Мирослави з Юриним папашкою широко розплющеними очима. А тоді перевів питальний погляд на Аврору. Нарешті до нього дійшло, що цей козел із закривавленою мордою — не Аврорин хахаль, а коханець його дружини…

Водночас у його очах стояло запитання: хто ж тоді трахає Аврору мало не до смерті? Щось він про себе такого не пам’ятає… Значить, у Аврори є ще хтось?

Тут розгорнулась іще одна цікава сцена: Мирослава вчепилася в патли Ларька, а Ларьок заверещала на весь ресторан.

Тим часом Аврора подумала, що найкраще, що вона може зробити зараз, — це змитися з місця злочину.

Тож вона скористалася сум’яттям і вискочила на вулицю.

Однак тут на неї чекала ще одна несподіванка.

Її обступили молодики в чорному.

— Аврора Чингізівна? — спитали вони.

— Ну, я.

— Пройдіть з нами!

— А ви хто такі?

— Потім усе взнаєш.

— А можна іншим разом? Мені дуже погано!

— Зараз буде добре.

І вони безпардонно запхали її в чорний бумер.

Аврора подумала, що це — ідіотські витівки Гіроя, якого вона сьогодні покалічила майже метровим циркулем. Повернутися до свого Бодігарда було не найгіршим виходом із ситуації, тому вона не опиралася. Аврора без задніх думок примостилася на задньому сидінні, шукаючи поглядом місце, куди можна буде виригати. Такого місця в шкіряному салоні бумера не було.

Поїздка страшенно не сподобалася Аврорі. Ще більше вона не сподобалася Аврориному шлунку і равликам. Але завдяки своїм суворим, а головне — витривалим, кочівницьким генам вона стрималася й не обригалася.

Коли машина зупинилась і Аврора разом з мужчинами в чорному в повній темряві вийшла на свіже повітря, її шлунок притих. Вона відчула величезну полегкість, тож щасливо потяглася, позіхнула і заспівала:

На неї здивовано дивилися мужчини в чорному.

— Шо такоє? — спитала Аврора. — Чого витріщилися?

— Нєрвішки, канєшно, стальниє, — сказав один із них.

— В смислі?

— Тобі не страшно?

— Нє, а шо?

— Да так, нічо.

— Ну, де ваш герой? Куди ви поділи свого Юстаса?

Мужики здивовано перезирнулися.

— Вобще-то це ми хотіли тебе спитати про нього.

— То ви не від нього?

— Слухай сюда, Крейсер, ти — заложніца. Ти шо, ще не врубилася?

Аврора задумалася. До неї ще не дійшло, що все набагато серйозніше.

Мужики завели Аврору у великий дім, дуже пишний і презентабельний, де все було влаштовано за останнім словом євроремонту і євродизайну.

Поки Аврора стояла у великому холі, роздивляючись монументальну кришталеву люстру над собою, один із терористів натискав кнопочки на мобільнику.

Аврорині ноги потопали в м’якому розкішному килимі.

— Слышь сюда, полковник Юстас! Или ты оставляешь в покое Деда, или мы твою красавицу замочим!

Аврора округлила очі. «Ціка-а-во!» — подумала вона, і в цей момент їй запхали під рота телефон, а під носа — пістолет.

— Визжи! — наказав їй власник мобільника.

— Я не поняла! — скривилася вона у відповідь.

— Визжи своему Юстасу в трубку! Типа тебя убивают! — скомандував він.

— Я не поняла, я что, в заложниках? — прикинулася дурочкою Аврора, хоча вже все докумекала.

— Да! Вроде бы нам говорили, что ты — баба умная… А оказывается, дура дурой. Короче, не выступай, а кричи в трубку!

Аврора зарепетувала:

— Да вы меня все просто заколебали! Блин, какие же эти мужики придурки! Хоть бы один попался нормальный!

Один із них приклав трубку їй до вуха. Вона почула голос Юстаса:

— Авроро, люба моя дівчинко! Не переживай, я тебе врятую!

Голос і справді був схожий на Юстасів. Однак Аврора все ще не могла зрозуміти: це цирк, чи її насправді викрали? «Ну й деньок!»

— Ну, так что, будешь кричать? — погрозливо спитав її один із терористів.

— Слушайте, мужики, пошли вы все на х#$!

— Посмотри, какая смелая! Да мы тебя прикончим в два счета!

Аврорі це не сподобалося. Вона відчула, що це не сподобалося і равликам у її шлунку.

Вона подивилася на викрадачів кислим поглядом і простогнала:

— Давайте, убивайте, пока я не сдохла от этих хреновых улиток.

Мужики в чорному перезирнулися. Вони не зрозуміли, про що белькоче їхня заручниця. Може, від страху в неї почалися глюки?

Однак наступним геройським вчинком Аврора довела, що це не глюки: її знудило прямісінько на пухнастий перський килим.

Терористи отетеріли.

Аврора ригала, скорчившись у три погибелі, а, щоб було зручніше, стала на коліна. Між нападами блювоти вона качалася по килиму, розпачливо стогнучи і по-вуличному матюкаючись.

Спершу її ніхто не чіпав, однак згодом один із терористів (очевидно, найкмітливіший) наказав власникові мобільного телефону:

— Снимай на видео и пересылай Юстасу. Пусть понервничает!

Останнє, що пам’ятала Аврора з того фатального дня, — це довгу ворсу килима, що обліпила її обригану пику, і равликів, які сотнями вилазили з її горла і розповзалися по будинку…

Вона зрозуміла, що це галюцинації, і що, можливо, це і є кінець життя далеко не ідеальної вчительки математики Київської гімназії імені Скарбів Трипілля, кінець антипедагогічної поеми…

— Ну що, йдемо? — спитала Аврора Чингізівна Олексу Тарасовича.

— Йдемо, — рішуче сказав він.

— Тільки не підведи! Не вистачало ще нам осоромитися перед молодняком!

Олекса Тарасович кивнув на знак згоди.

Вони зайшли в клас. Там було повно дітей.

Аврора Чингізівна стала за свій довгий масивний стіл і почала урок:

— Діти, зараз у нас знову відбудеться практичне заняття з сексуального виховання. І сьогодні мені в цьому допомагатиме Олекса Тарасович, який люб’язно погодився бути асистентом під час наочної демонстрації навчального матеріалу. Однак спершу перевіримо домашнє завдання.

Аврора розгорнула журнал успішності.

— Так, відповідати буде Оксанка Біленко.

З місця встала дівчинка з рожевими бантиками.

— Скажи мені, Оксанко, що повинна мати в сумочці пристійна дівчина, яка йде на побачення з пристійним хлопцем з надією мати пристійний секс?

— Вона повинна мати чисті труси…

— Та-ак… Що ще?

— Серветку для дезинфекції рук на випадок «ручної роботи».

— Та-ак… Добре… Що ще?

— Презерватив…

— Та-ак…

— Жувачку…

— Навіщо нам жувачка?

— Якщо пристійні дівчина і хлопець почнуть оральним сексом, а потім захочуть поцілуватися французьким поцілунком, то краще перед поцілунком освіжити дихання, засмерджене оральним контактом!

«Ну й вигадливе це молоде покоління! Треба взяти до уваги!» — подумала Аврора.

— Дуже добре! Що ще? — продовжила вона менторським тоном.

— Календарик, блокнотик і дві ручки: з зеленим і червоним стрижнями.

— Молодець, Оксанко, п’ять. Сідай. Тепер мені скаже Тетянка Ковальчук: навіщо пристійній дівчині, яка йде на побачення з пристійним хлопцем з надією мати пристійний секс, навіщо їй календарик і блокнотик з двома ручками?

— Календарик, щоб відзначити день, коли відбувся сексуальний контакт. Зеленою ручкою обводимо дату, якщо секс був пристійний, а червоною — коли він був не зовсім пристійний.

— Та-ак, молодець. А навіщо блокнотик?

— Щоб записати ім’я хлопця, з яким відбувся непристійний секс, на випадок вагітності.

— Молодець, Тетянко. А тепер нам скаже Наталочка Пристійко. Увага, діти, дуже складне запитання: яка різниця між пристійним сексом і непристійним?

— Пристійний секс — це, коли супернебезпечна рідина під назвою «сперма» потрапляє в будь-яке місце, крім жіночого статевого органа. А непристійний секс — це, коли ця супернебезпечна рідина потрапляє не в рот, не в пряму кишку, не в руку і не на бабусин диван, а в жіночий статевий орган.

— Молодець, Наталочко. Сідай! Отже, бачу, що з домашнім завданням ви впорались непогано. Приступаємо до вивчення нової теми: як виконати статевий акт і не завагітніти. Перший крок: спершу треба роздягтися. Олексо Тарасовичу, починаймо!

Аврора Чингізівна з Олексою Тарасовичем почали синхронно роздягатися: розстібати ґудзики на блузці й сорочці, штани і спідницю. Стоячи в бюстгальтері, Аврора Чингізівна обвела поглядом клас. Діти дивилися на вчителів без ентузіазму: хто позіхав, хто колупався в носі. «От молоде покоління! Нічого їх не цікавить!» — подумала вона і закинула ногу на високий учительський стіл, який стояв на подіумі.

Аврора лягла на спину й відчула, що їй трохи муляє, але що поробиш? Учительська праця завжди була жертовною.

Вона розсунула ноги і сказала:

— Найзручніше для обох партнерів починати, коли ноги партнерки зігнуто в колінах…

Олекса Тарасович, крекчучи, виліз на стіл, і Аврора Чингізівна гострим оком зауважила, що той обвислий предмет, який наразі був на місці його фермерського господарства, їй не вдасться запхати собі в призначене для того місце.

Тому вона зробила «ліричний відступ»:

— У хлопців вашого віку статевий орган працює краще, ніж у чоловіків віку Олекси Тарасовича. Так що почекайте хвилинку, поки я його трохи підбадьорю! Взагалі, можете запам’ятати цю процедуру, можливо, вона вам також колись знадобиться… Бачите, це не складно. Все працює, як велосипедний насос.

— Ну, що, в порядку? — тихенько спитала вона Олексу Тарасовича.

— Здається, в порядку… — пошепки відказав той.

Аврора Чингізівна знову заговорила вголос:

— Отже, як бачите, велосипедний насос готовий до вживання. Тепер вставляєте його у велосипедну шину…

— Він уже там? — прошепотіла вона до Олекси Тарасовича.

— Там, там, — заспокоїв її він.

— Щось я його не відчуваю, — і додала вголос: — Отже, цей велосипедний насос уже в мені. Бачите, діти?

— Бачимо, — позіхаючи, промовили учні.

— Тепер треба закачати повітря у велосипедну шину. Починаємо закачувати! Раз-два, раз-два, раз-два! Все дуже легко. При цьому важливо пам’ятати, що закачувати треба лише повітря і, не дай Бог, ту супернебезпечну рідину, яка називається «сперма».

Аврора Чингізівна з Олексою Тарасовичем старанно рухалися.

— Раз-два, раз-два, раз-два. Бачите, все дуже ритмічно і просто. Насос вправно качає повітря. Однак це гойдання тільки видається безобідною справою. Насправді в цьому гойданні зачаїлася велика небезпека! Бо на певному етапі накачувальникові починає темніти в очах і він починає засмоктувати своїм насосом не лише повітря, а й ту супернебезпечну рідину, яка міститься всередині нього. Олексо Тарасовичу, продемонструйте, будь ласка, як вам темніє в очах!

Олекса Тарасович закотив очі під лоба, почав важко дихати, а потому уривчасто застогнав.

«А він непоганий артист!» — подумала Аврора, а вголос продовжила лекцію:

— Бачите? Накачувальник перебуває в стані збудження, а це значить, що він готовий у будь-яку мить впорснути супернебезпечну рідину в шину! І от, щоб цього не сталося, треба…

У цю мить Олекса Тарасович востаннє, причому дуже голосно, скрикнув і кінчив в Аврору.

Аврора зіскочила зі столу і зарепетувала на Олексу Тарасовича:

— Ах ти, негіднику! Ти зірвав мені урок!

І вона, схопивши в руки улюблений майже метровий циркуль, поцілила ним Олексі Тарасовичу прямісінько в скроню, а потім, вирвавши з його скроні улюблений математичний предмет, обтерла шматочки мозку, що лишилися на металевих наконечниках, об нерухоме тіло Олекси Тарасовича…

Аврора прокинулася в холодному поту.

— Де я? Що зі мною?

Спробувала поворухнутися. Було непросто. Тіло немовби скували ланці.

Навколо було біло і порожньо.

Серце несамовито забилося: «Мене що, таки вбили? Чому?».

Коли її очі призвичаїлись до світла, вона нарешті збагнула, що лежить на лікарняному ліжку, припнута до крапельниці. З рота стриміла якась трубка.

Це її трохи заспокоїло.

Вона почала помалу згадувати останні події.

«Що там було? Ага, вечеря з равликами (фе!), бійка в ресторані, чорний бумер, бандитська хаза, знову равлики (фе!), тепер уже на перському килимі… І, здається, ще щось… Все, як у тумані… Можливо, акція визволення заручниці групою особливого призначення… Значить, мене визволили з бандитської неволі! Ура!».

Якраз цієї миті в палату впливла фігура у білому халаті. Ту фігуру Аврора ні з чим не сплутає!

— Дурочка! Ти жива! — вигукнула Маруся.

— Що зі мною? — спробувала спитати Аврора, однак у її роті стриміла якась фігня.

— Тихо, тихо. Тобі нізя, — попередила Маруся. — Слава ж тобі, Господі! Ми вже думали, шо тобі хана. Три дня в комі!

Аврора хотіла була спитати ще щось, але Маруся її зупинила:

— Тихо, я сказала! Тих ідіотів поймали і посадили. Не волнуйся. А тих уліток ісслєдують. Ресторан закрили. Навсігда. Падлюки! Отравили мою дєвочку! Ти лежи, лежи, нє двігайся! А я побіжу по доктора, а заодно сообщу твоєму женішку радосну новость. Він тут три дня сидить. Істомілся. Якраз заснув у корідорі.

Аврора здивувалася, почувши про існування «женішка», і стала згадувати, коли це вона встигла заручитися… В комі хіба що. Може, в неї амнезія?

Тим часом Маруся грайливо підморгнула Аврорі:

— Всі наші медсестри і санітарки одобряють твій вибор! Він такий сексуальний, особено січас, коли три дні не брився. Дівчонки просто стонуть от желанія. Маладєц, Аврорка! Я всігда в тебе вірила!

Аврора дуже хотіла спитати, про кого йдеться, однак говорити не могла, а лише мукала.

— Мовчи, мовчи, січас я його розбужу. Потерпи трохи. Він буде щасливий до смерті, шо ти жива.

І Маруся пішла геть.

Зате Аврора замислилася.

«Хто б це міг бути? Оскільки я у військовому госпіталі, то це міг би бути Гірой, який мене визволив. Однак, якби це був Гірой, то Маруся не „темнила“ б, а прямо сказала, хто чекає в коридорі. Тоді хто? Олекса Тарасович? Невже він може справити враження сексуального мужчини? Лишається Юра-хокеїст. Ні, цього не може бути. Він нахаба, так, але не до такої міри, щоб назватися моїм нареченим».

Аврора захвилювалась, як перед першим побаченням.

По коридору почулися кроки. Два типи кроків. Перший тип, а точніше, незграбне шаркання, явно належав Марусі. Однак другий тип ходи — спокійний, надійний, чоловічий, — без сумнівів, належав її названому нареченому.

«Хто б він не був — Юстас-Гірой, Юра-хокеїст чи Олекса Тарасович, — даю згоду на одруження!»

На цьому місці я на хвильку зупиняю свою розповідь, аби повідомити тобі, дорогий читачу, а точніше, дорога читачко, що «Антипедагогічна поема» має різні закінчення. В тебе в руках лише один з варіантів. Якщо хочеш знати, що в інших закінченнях, купи інший примірник «Антипедагогічної поеми».

врора сиділа у весільній сукні на своєму диванчику: ця патріархальна клоунська традиція вдягати на себе біле плаття і відбувати всі весільні церемонії її дратувала. Вона була погана артистка і ненавиділа театр у житті. Вона сприймала театр лише на сцені. А весілля, за великим рахунком, — це старомодне патріархальне шоу, — думала Аврора.

Однак чого не зробиш заради Нього — єдиного, коханого, найкращого в світі! А Він — тобто єдиний, коханий і найкращий у світі, — надивившись голлівудівських фільмів, захотів мати круте весілля. Ще півроку тому вона висміяла б кожного, хто запропонував би їй це, але тепер, щоб догодити милому, тупому мужчині, — бере участь у весільній клоунаді.

Так, тупість, — зрозуміла Аврора за останні півроку, — далеко не найгірша чоловіча риса. Тим більше, що вона стосується не всіх ділянок їхнього життя. На роботі він бог, лише вдома він дурак, дурень, дурачок, дурник, дурашка, придурок і т. д., і т. п. Ну, як такого не любити?

За ідіотською традицією, що примандрувала до нас з американських фільмів, вона не повинна бачити жениха в день весілля до вінчання. От вона і сидить тут, як мішком прибита, в білому платті на старому диванчику.

У кімнату зайшла Маруся, її перша дружка:

— І за шо тебе мужики люблять?! Кожа да кості! Нема за шо подержаться! — зітхнула вона, намагаючись запхати свої цицьки у рожеве плаття на бретельках.

У дискусію вступила Ларьок, друга дружка:

— Зате мужиків вона собі підбирає за протилежним принципом: щоб було за що потриматися.

Усі розсміялися. Всі, крім Аврори, яка все ще була знервована.

— Крейсерок, куди пакувати весільний еквіпмент?[7] — спитала Ларьок.

— Пакуй у свою машину, — без настрою промовила Аврора.

— А раптом священик відмовиться вас вінчати в такому еквіпменті? — спитала Мирослава, третя дружка.

— Куди він подінеться? Ні, там всьо чотко, — заспокоїла її Ларьок. — До речі, я була вчора на мальчишніку, здається, жених трохи нервує. Навіть на стриптиз не реагував.

— А я що? Не нервуюся? В цьому дебільному платті з оборками!

— Спокійно, дурочка. Не одна ти така прогресівна, — Маруся впоралася з цицьками і перейшла на зіпер на платті.

Поки Лариса ходила до машини, Мирослава підшивала Аврорі весільне плаття. Маруся ж у поті чола ґвалтувала «блискавку» на своєму рожевому вбранні.

Повернулася Ларьок:

— Ну що, Крейсерок, поїхали! Я вже все загрузила.

І вони вчотирьох — наречена і три дружки — влізли в Ларисчину машину й поїхали до Палацу спорту, де на них уже чекала вся весільна компанія.

Наречена і три дружки, перед тим як вийти до місця, де відбуватиметься вінчання, натягли на ноги і почали шнурувати ковзани. Особливо тяжко це давалося Марусі, її рожеве плаття на бретельках тріщало по швах.

Нарешті всі четверо були готові.

До них підійшов розпорядник і спитав:

— Ну що, крошкі, готові?

— Готові! — дружно відповіли «крошкі».

— Впірьод! — скомандував розпорядник.

Перед жіноцтвом відчинили двері, і подруги вийшли на величезну льодову арену Палацу спорту під весільний марш Мендельсона і гучні оплески присутніх.

Найупевненіше на ковзанах стояли Ларьок і Мирослава.

Аврора лише третій раз у житті стала на лід.

Маруся, здається, в дитинстві відвідувала ковзанку, однак це було ду-уже давно.

Словом, поки ця жіноча компанія дісталася до вівтаря, Аврора тричі впала, а Маруся впала тільки раз, зате дуже ефектно: її рожеве плаття таки тріснуло.

Біля вівтаря, виструнчившись в ідеально вилаштуваний ряд, уже чекала чоловіча частина весілля. Хлопці стояли на ковзанах упевненіше, та й не дивно, бо це була хокейна команда в повному складі. Вони утворили «тунель», тримаючи правою рукою ключки на льоду, а лівою — шоломи біля серця. Це було дуже красиво.

Біля самого вівтаря стояв жених — коханий мужчина Аврори Юра Корсак. Він усміхався чарівною тупою усмішкою, сяючи від щастя, як новорічна ялинка.

Шлюбну церемонію здійснював смаглявий священик, який також не дуже вправно стояв на ковзанах.

Церемонія була короткою, але ефектною.

— Авроро, чи згодна ти взяти собі в чоловіки Юрія і бути з ним у щасті й біді, аж поки смерть не розлучить вас?

— Так.

— Юрію, чи згоден ти взяти собі в дружини Аврору і бути з нею в щасті й біді, аж поки смерть не розлучить вас?

— Та-а-ак!!!

— Оголошую вас чоловіком і дружиною!

Юра схопив Аврору на руки і зробив десяток кругів по льодовій арені на шаленій швидкості.

Її плаття майоріло, Юра цілував її в губи, члени його хокейної команди стукали ключками по льоду, а вчителі Київської гімназії імені Скарбів Трипілля, які вже оклигали від шокової новини про одруження вчительки з учнем, кричали з трибун:

— Віват молодятам, віват!!!!