Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Русалка

Давно-давно, ще коли золотоверхий наш Київ був під владою поляків, жила-була там одна старенька вдова лісника. Мала хатка її стояла в лісі, де лежить дорога до Китаївської пустині: тут, горюючи, перебивалася вона працею рук своїх разом з шістнадцятилітньою Горпинкою, донечкою своєю і єдиною утіхою. І справді, доньку було їй дано на втіху: вона росла, як молоденька черешня, висока й гінка; чорне її волосся, заплетене у дрібушки, виблискувало, ніби воронове крило, під різнобарвними скиндячками; великі її чорні очі світились тихим вогнем, як дві напівзгаслі жарини, в яких ще перебігають іскорки. Біла, рум’яна і свіжа, як молода квітка на світанку, вона росла на лихо серцям молодецьким і на заздрощі подругам власним. Мати упадала біля неї всією душею, і трударі Божії, чесні отці Китаївської пустині, ласкаво і привітно дивилися на неї як на майбутнього свого побратима райського, коли підходила вона до них за благословенням.

Чого ж мила Горпинка (так називав її кожен, хто знав) засмутилася раптом і задумалася? Чого більше не співа вона, як та пташина лісова, і не стриба, ніби молода кізонька? Чого неуважно дивиться на все навкруг і не до ладу відповідає на розпити? Чи не поганий вітер це повіяв на неї, а може, лихе око зиркнуло чи чаклуни зурочили? Ні! Не поганий вітер повіяв, і не лихе око зиркнуло, і не чаклуни зурочили її: у Києві, наповненому тоді ляхами, був один, на ім’я Казимир Чепка. Ставний тілом і гарний з лиця, багатий і славного роду, Казимир вів життя молодецьке: пив вино угорське із друзями, на шаблях стинався за гонор, вибивав краков’як і мазурку з красунями. Але влітку, знудившись од міських забав, часто цілоденно блукав по сагах дніпровських і по лісах навколо Києва, стріляв велику і дрібну дичину, яка траплялась. В одну зі своїх мисливських походеньок зустрівся він з Горпинкою. Мила дівчина, з природи несмілива і сором’язлива, не злякалась, правда, ані богатирського його вигляду, ані чорних, закручених вусів, ані рушниці, ані великого собаки. Молодий пан їй сподобався, а ще більше сподобалася молодому пану вона. Слово за словом – став він їй виспівувати, що вона красуня, що серед міських дівчат не знав він жодної, котра могла б зрівнятися з нею в красі, і багато чого наспівував він їй. Перші слова лестощів глибоко западають у серце дівоче: йому все чомусь віриться, що те, що сказав молодий і гарний чоловік, і є правда. Горпинка повірила словам Казимира, випадково а чи й навмисне стали вони часто зустрічатись у лісі – ось чому була тепер мила дівчина смутна і невесела.

Одного літнього вечора повернулася вона з лісу пізніше, ніж звичайно. Мати насварилася на неї і полякала дикими звірами і недобрими людьми. Горпинка нічого не відповідала, сіла на лаві в кутку й задумалась. Довго вона мовчала, давно вже й мати перестала їй виказувати й сиділа собі мовчки за прядінням, коли Горпинка, ніби опам’ятавшись чи прокинувшись зі сну, зирнула на матір яскравими чорними своїми очима і промовила тихо:

– Матусю! А у мене наречений є.

– Наречений?… Хто? – спитала старенька, притримавши веретено і турботливо глянувши на доньку.

– Не з простих, матусю; хорошого роду і багатий: це молодий польський пан…

Тут вона з дитячою простотою розповіла матері все: і про знайомство своє із Казимиром, і про кохання своє, і про улесливі його обіцянки, і про солодкі свої надії стати знатною панею.

– Бережися, – сказала їй старенька, із сумнівом хитаючи головою, – бережися лиходія: він насміється і покине тебе. Хтозна, що на душі в іновірця, в католика?… А мо’ ще й таке трапитися (хай буде з нами сила Господня!), що у личині польського пана з’являвся тобі лихий спокусник. Ти ж знаєш: у нас, у Києві, за гріхи наші багато є чаклунів і відьом. Лукавий завжди охоче крутиться там, де люди ближчі до спасіння.

Горпинка нічого не відказала, от їхня розмова й закінчилася. Миле невинне дівча було впевнене, що її Казимир не лиходій і не лукавий спокусник, і тому вона докучно слухала материну мову… «Він такий милий, такий добрий! Він обов’язково дотримає свого слова, а тепер поїхав оце до Польщі, щоб умовити батька свого і влагодити справи свої. Хіба ж можна мати недобрі помисли з таким обличчям, з такою душею, з таким солодким чемним голосом? Ні! Моя матуся на старості стала надто недовірлива, як і всі старі». Таким нашіптуванням заколисувала своє легковірне серце недосвідчена молода дівчина, а тим часом минали дні, тижні, місяці – Казимир не з’являвся і не подавав про себе звістки. Минув і рік – від нього ні слуху ні духу. Горпинка майже не бачила світу Божого: від сліз погасли ясні її очі, від частих зітхань стискало груди її дівочі. Мати горювала за дочкою, інколи плакала, сидячи сама у ветхій своїй хатинці за прядкою: «Не буде добра! Це кара Божа за гріхи наші і за те, що нерозумна покохала ляха-чужовірця!»

Довго нудьгувала Горпинка, бродила майже без відпочинку лісом, йшла рано-вранці, приходила пізно вночі; майже нічого не їла, не пила і висохла, як билинка. Знайомі її жалували і позаочі говорили і те, й инше; молоді хлопці перестали на неї заглядатися, а дівчата їй заздрити. Послужливі бабусі радили їй піти до чаклуна, що жив за Дніпром, в бору, в глухій місцині: мовляв, він скаже тобі всю правду і наверне на розум. Горе додає сміливости: Горпинка забула страх і пішла.

Осінній вітер здіймав хвилі на Дніпрі і глухо ревів у бору; жовтий лист, опадаючи з дерев, з шелестом кружляв по дорозі; вечір хмурився на дощовому небі, коли Горпинка пішла до чаклуна. Що сказав він їй, ніхто про те не віда; тільки мати даремне чекала і наступного дня, і третього – ніхто не знав, що з нею сталось! Тільки рибалка з монастиря розбалакував через кілька днів, що, пливучи в човні, бачив молоду дівчину на березі Дніпра: лице мала подряпане глицею і сучками дерев, волосся розтріпане і скиндячки обірвані; але він не посмів підпливти до неї ближче: боявся-бо, що вона біснувата, чи, може, бродяча душа якоїсь померлої тяжкої грішниці.

Бідна старенька очі свої виплакала. Ледь дніло, вставала і йшла далеко-далеко по обох берегах Дніпра, питалась усіх за свою доньку, шукала тіло її на піску прибережному і щодень із сумом та гіркими сльозами поверталася назад одна-однісінька: не було ні слуху, ані звісточки від милої її Горпинки! Вона давала собі набожні обітниці, ставила на останні свої заробітні гроші великі свічки преподобним угодникам печерським; від того ставало серцю на якийсь час легше, але невідомість доньчиної долі не минала. Змигнула осінь, пройшла і сувора зима в марних молитвах, сльозах і пошуках. Чесні отці, чорноризці Китаївської пустині, утішали нещасну матір і по-християнськи жалували заблудлу овечку, але їхні співчуття та втішливі бесіди не могли витравити болющої втрати з материнського серця. Надійшла весна, знову стара почала блукати берегами Дніпра – і все так само марно. Вона хотіла зібрати хоч би кісточки милої Горпинки, омити їх палючими слізьми і таємно поховати на цвинтарі з православним людом. Та й цієї, останньої, втіхи позбавляла її доля.

Ті ж таки послужливі бабусі, які порадили доньці йти до чаклуна, умовляли й матір піти до нього за допомогою. Хто тоне, той і за бритву вхопиться, каже прислів’я. Стара подумала-подумала – і пішла у бір. Там у страшному підземеллі чи барлозі жив страшний дід. Ніхто не відав, хто він був родом, звідки і як зайшов у задніпровський ліс, але старожильці київські теревенили, що ще дітьми чули вони від дідів своїх про цього чаклуна, якого з давньої пори називали всі Боровиком, бо імені иншого не відали. Коли стара мати Горпинчина прийшла на те місце, де, як оповідали, можна було знайти чаклуна, то волосся у неї піднялося і вона аж затрусилася вся… Побачила старого, зігнутого, зморщеного, ніби вихідця з того світу. Теплого травневого полудня лежав він на голій землі під кожухами і, здавалося, не міг зігрітися. Біля нього було накреслене коло, в ногах у чаклуна сиділа величезна чорна жаба, вирячивши великі зелені очі, а за колом кипіло і вилося клубками всіляке гаддя: і вужі, і гадюки, і ящірки; на гілках дерев гойдалися великі кажани, а пугачі, сови і сорокопуди дрімали на верхівках і між листя. Тільки-но старенька з’явилася – жаба раптом тричі проквакала страшним голосом, кажани забили крилами, пугачі і сови завили, гадюки зашипіли, висунувши криваві жала, і заметилялися ще швидше. Старий звівся, але, побачивши немічну і злякану жінку, махнув чорною матнею з якимись чудернацькими нашивками з червоного шовку – і миттю все зникло з гуком, вискотом, виттям і шипінням; тільки жаба не сходила з місця і не зводила очей з чаклуна.

– Не заходь у коло, – прохрипів старий ледь чутно, ніби голос його виходив із могили, – а слухай: ти плачеш і сумуєш за донькою, чи хотіла б ти її побачити? Чи бажала б знову бути з нею?

– Ох, панотче! Та як же не бажати! Це ж одне-єдине моє дитятко, як порошиночка в оці.

– Слухай же: дам тобі ікло чорного вепра, чорну свічку… – Тут він пробурмотів щось на незнаній мові, і жаба, закрутивши очима, скочила до підземелля, що було недалеко, і вискочила звідти, тримаючи в роті велике біле ікло і чорну свічку, – те й инше поклала вона перед старою та й сіла собі на місце.

– Скоро настануть зелені свята, – продовжував старий, – насамкінець їхній, якраз у полудень, підеш у ліс, відшукаєш там галявину між гущини; ти її впізнаєш: на ній нема ні билинки, а навкруги ростуть великі кущі папороті. Проберешся на ту галявину, накреслиш іклом довкруг себе коло, а всередину встромиш свічку. Скоро вони побіжать, ти дивись уважно, і тільки побачиш свою доньку – хапай її за ліву руку і втягни до кола. А як инші пробіжать, вийми свічку з землі і, тримаючи її в руці, веди свою доньку додому. І що б вона не говорила – не слухай її мови, а все веди її, тримаючи свічку над головою, і що б потім не трапилось, не розповідай своїм попам і монахам, не служи ні панахид, ні молебнів і терпи отак рік. Інакше лихо тобі буде…

Старій здалося, що в цю хвилину жаба страшно на неї глянула і заляскала бридашним ротом. Бідна жінка ледь не впала з переляку. Швиденько уклонилася вона старому і, тремтячи, пішла з бору. Та до чого не доведе материнська любов! Надія знайти доньку підкріпила силу старої і додала їй відваги.

Останнього дня зелених свят, коли сонце підбилося до полудня, старенька пішла у хащу, відшукала там галявину, про яку говорив чаклун, накреслила довкруг себе коло іклом чорного вепра, встромила посередині в землю чорну свічку – і свічка сама собою загорілась синім вогнем. Раптом почувся шум: ніби вихор, промчала величезна юрба молодих дівчат, всі у легких прозорих шатах, і на всіх великі вінки, які покривали волосся і навіть спускалися на плечі. На одних вінки були з осоки, на инших – з гілля дерев, так що здавалося, ніби у них зелене волосся. Дівчата пробігали повз коло, але не помічали а чи й не бачили старої; і вона, забувши страх, вдивлялась в обличчя кожної. Аж глянь – біжить оно і її Горпинка. Стара ледве встигла схопити її за ліву руку і втягнула в коло. Инші, мабуть, не побачили того на швидкому бігу своєму і, гейкаючи, пронеслись мимо. Стара швидко вихопила з землі чорну палаючу свічку, підняла її над головою доньки – і миттю зелений вінок з осоки затріщав, запалав і зсипався попелом з голови Горпинчиної. В колі Горпинка стояла, мов заціпеніла, але тільки мати вивела її звідти, то запросилася вона тихим, ласкавим голосом:

– Мамо! Відпустіть мене погуляти лісом, дайте погойдатися в зелені свята, дайте знову поринути в підводні наші селища… Знаю, ви нудьгуєте без мене, плачете по мені. Хто ж вам заважає бути зі мною нерозлучно? Киньте марний страх і спускайтеся до нас, на дно Дніпрове. Весело там! Легко там! Усі молодіють там і стають такі ж рухливі, як водяні струмочки; такі ж грайливі стають і безтурботні, як молоді рибоньки. У нас і сонечко сяє яскравіше, у нас і вітерець ранковий дихає вільніше, а що на вашій землі? Скрізь нужда: чи голод, чи холод; а ми не знаємо ніякої нужди, всім задоволені, плескаємося водицею, граємось веселкою, шукаємо на дні коштовності і ними втішаємось. Взимку нам тепло під кригою, як під кожухом, а влітку в ясні ночі ми виходимо грітися у промінні місячнім, веселимось і для потіхи часто жартуємо з живих. Чи ж то біда, коли ми їх лоскочемо чи заносимо на дно річкове? Чи ж їм того гірше? Їм стає у нас так само легко і вільно, як і нам… Мамо! Відпустіть мене: мені тяжко, мені душно буде з живими! Відпустіть мене, мамо, якщо любите…

Стара не зважала і вела її до своєї хати; але горе яке – її донька стала русалкою. Ось прийшли, стара завела Горпинку до хати, дівчина сіла навпроти печі, обперлася обома руками в коліна, дивлячись в піч. В цю мить чорна свічка догоріла, і Горпинка зробилась непорушна. Обличчя посиніло; руки-ноги задубіли і стали холодні, мов лід; волосся змокріло, ніби вона тільки тепер оце вийшла з води. Страшно було дивитися на дівоче мертве обличчя, на її очі – розтулені, тьмяні і невидющі! Стара вже й покаялась, що послухала лукавого чаклуна; але тут материнські почуття і якась неясна надія перемогли і страх, і докори сумління: мати вирішила чекати – хай буде, що буде.

Минає день, настає ніч – Горпинка сидить, як і сиділа, мертва і нерухома. Лячно було старій лишатися на ніч зі своєю жахливою гостею, але, згнітивши серце, вона терпіла. Минає і ніч – Горпинка сидить; минають дні, тижні, місяці – все так само нерухомо сидить дівчина, спершись головою на руки; все так само розверсті і тьмяні її очі, що незмінно дивляться в піч; таке ж мокре її волосся. По околиці прокотилися чутки, і всі добрі й недобрі люди боялися і вдень, і вночі пройти мимо хати: всі жахалися покійниці і старої матері, яку прославили відьмою. Стежка біля хати заросла травою і майже зникла; навіть в ліс ходили сусіди рідко, хіба що вельми треба було. Нарешті бідна стара потроху звикла до свого горя і становища: вона без страху спала в своїй хаті, де страшна гостя сиділа при мертвій своїй непорушности.

Минув і рік: все так само без руху, без ознак життя сиділа мертва. Настали й зелені свята. Першого дня, близько полудня, стара, відчинивши хатні двері, щось варила. Раптом почулося гикання й гейкання і швидкий шурхіт кроків. Жінка здригнулася і мимоволі зиркнула на доньку. Горпинчине лице раптом страшно ожило, синявість зникла, очі засяяли – якась шалена і ніби п’яна усмішка промайнула на вустах. Дівчина скочила, тричі ляснула в долоні і, крикнувши: «Наші, наші, наші!» – метнулася, мов блискавка, за шумливою юрбою… Після цього і слід її пропав.

Стара, сумлінням мучачись, дала собі тяжку обітницю: пішла в жіночий монастир у послушниці, брала собі найтяжчу роботу, молилась безперервно і, нарешті, заспокоєна в душі своїй, тихо вмерла, не перестаючи оплакувати нещасливу доньку свою.

Другого дня, після того, як русалка втекла від своєї матері, знайшли в лісі мертве тіло. Це був поляк в мисливських шатах – товариші впізнали Казимира Чепку, жвавого колись молодика, котрий був душею всіх веселих товариств. Рушниця його лишалася заряджена і лежала побіч нього, але собаки не було – ніякої рани, ніякого знаку наглої смерті не побачили на тілі, але лице посиніло, а всі жили страшно напружились. Знали, що у нього багато друзів було та жодного явного недруга. Лікарі казали різне, а люди пояснювали пригоду простіше, казали: покійника русалки залоскотали.

Недобре око

Ой, хороші доньки у козака Микити, та і козак Микита людина неабияка: на чотирнадцяти парах волів чумаків відправляє то на Дон по рибу, то до Криму за сіллю; а всі воли великі, круторогі, широкочолі, з сідлуватим хребтом, з навислою, волохатою грудиною. А на вигоні у козака Микити пасеться табун коней відважних та прудких. А вдома у козака Микити добра стільки, що не переписати за тиждень і найжвавішому писареві. Ще ж кажуть люди, що у козака Микити є заповітна скриня з дукатами, там срібла стільки, що й учетверо не піднімуть.

Ой, хороші доньки у козака Микити: і Галя чорнобрива, і Докійка рум’яна, і Наталка білолиця. Батько і мати навчили їх страху Божому. Приємно дивитися, як вони щонеділі йдуть до обідні поважно і гордо, в білих тонких кунтушах, у сап’янових чоботах з підковами, в барвистих скиндячках, розкиданих по плечах, у квітах червоного маку, з чорнобривцями і барвінками у волоссі. Всі парубки тоді на них задивляються і зітхають, чухаючи за вухом: «Ой, які ж гарні дівчаточка, а який батько багатий!»

Сидить козак Микита на лавці за воротами, палить роменський тютюн з корінькової люльки в мідній оправі і поглядає на світ Божий. Ось бачить він: за селом по дорозі пил в’ється клубками, скаче вершник, стрімголов; ось влетів у село, ближче і ближче; під ним кінь, як звір, чорний, як вороняче крило, з ніздрів дим валить, як з винокурні, ось порівнявся вершник з козаком Микитою, натягнув повіддя – і кінь уперся ногами в землю, вигнув шию кільцем, заіржав і заблискав меткими своїми очима так, що козакові Микиті здалося, ніби іскри полетіли на всі боки.

– Дай Боже здоров’я, пане добродію! – сказав прибулець.

– Боже помагай! – відказав козак Микита, вийнявши люльку з рота і піднявши шапку. – Куди Бог несе?

Козаку Микиті здалося, що вершник двічі моргнув вусами, а кінь його двічі форкнув.

– Їду далеко, далеко: звідси оком не зміряти і не одні постоли зіб’єш, поки пішки дійдеш. Та не в тому річ, а ось в чому: де б мені нічліг знайти?

– А тутечки. Будемо раді добрим людям. Бог про всякого посилає людині хліб насущний.

Вершник мовчки зійшов з коня, прив’язав до стовпа під дашком і увійшов до хати з козаком Микитою.

Не був той гість вродливим: обличчя бліде, ні кровинки, ніс товстий, цибулиною, губи втягнуті; по обидва боки обличчя стирчали жмутами скуйовджені руді вуса; такі ж руді брови густо звисали вниз, як щетина, затуляючи очі так, що їх зовсім не було видно; червоно-рудий оселедець, як смуга крові, що запеклася, прилягав до скроні і вився за вухом. Ні таки, вродливим його не назвеш. На вигляд він не був ані старим, ані молодим; якесь кисле кривляння замість усмішки і глухий голос, що виривався з горла, як з могили, не обіцяли в ньому нічого доброго. На ньому був жупан тонкого сукна; з-за перського пояса стирчав турецький ніж зі срібним руків’ям, на якому, як жар, горіло коштовне каміння. Не помолившись Богу, як водиться у православних, і тільки головою кивнувши господині та дочкам, сів він без церемонії за стіл, немов в шинку.

– Як бачу, ви із запорожців, добродію? – запитав його козак Микита.

– Може, й так, – була відповідь.

– І давно вже гарцюєте з молодцями?

– Та не відучора.

– А як вас величати?

– Лавро Коробит.

– Чи багато ви поклали бусурманських голів за своє життя?

– Було чимало. Нехай лежать собі.

– А чи в далекі походи ходили?

– Мабуть, з вашого села галки туди й не залітали.

– І багато зусиль доклали?

– На добрій парі волів усіх не звезеш.

– Що там за привілля, як розповідають бувалі чумаки, в бусурманських землях! Що за місця багаті! Чого там не родить!

– Скрізь добре, де нас немає.

– А яке зле плем’я турки та татари!

– Є і християни не кращі за них.

Козак Микита, зметикувавши, що гість не піддається на розпитування і путнього слова від нього не доб’єшся, тільки поглянув спідлоба на нього і замовк.

За вечерею гість позирав крізь навислі свої брови на вродливих дочок козака Микити, як щука зиркає крізь очерет на маленьких жвавих рибок. Але красуні не почули від нього жодного привіту, жодного слова. Сидів він з похмурим виглядом і тільки потягував запіканку і тернівку, посапуючи. Коли ж поглядав часом на якусь із дівчат, вона мимоволі опускала очі вниз, не від сорому, а від страху: красунь лякали ці погляди невидимого ока, що ледь світилося з-під густих рудих брів. Гість встав з-за столу, як і сів за нього: не помолившись Богу, не сказавши доброго слова господарям. Що то за чоловік був? Усі про те думали, гадали, та ніхто не міг здогадатися.

Всю ніч вив під вікном собака, і душно було, і страшно красуням. Вони не могли спати, щохвилини крутилися в постелі, і якщо на мить забувалися, то страшні марення раптово переривали їхній сон. То чувся їм похоронний спів і похоронний дзвін; то незнайомець зиркав на них такими очима, що холод стискав їм груди, перехоплював подих і сковував кригою тіло. Красуні кидалися, стогнали крізь кам’яний сон, прокидалися в страху, а вранці встали з важкими головами і збентеженим духом.

– Слухай, козаче Микито, – сказав Коробит своєму господарю уранці за сніданком, – віддай за мене свою дочку – Галю чорнобриву.

– Моя дочка Галя вже просватана: наречений з хорошого роду і людина з достатком; а хто без причини нареченому заручену наречену відмовить, того Бог покарає.

– То віддай за мене Докійку рум’яну.

– У моєї дочки Докійки теж є наречений на славу. Бог дасть, то одну під вінець відпустимо, а за иншу рушники подамо.

– Ну, хоч Наталку білолицю.

– Моя дочка Наталка – дівча молоде, нічого ще не знає. Де ж її віддати в таку дальню сторону?

– Відмовив ти мені, козаче Микито, нагодував ти мене печеним гарбузом. Дивися ж, щоб після не каявся.

– Що буде, то буде; а буде те, що Бог велить! – відповідав козак Микита.

Ні слова не сказав більше Лавро Коробит і пішов сідлати свого вороного, який іржав, і шарпався, і бив копитами землю. Тоді увійшли до хати три дочки козака Микити. Вони вийшли зі своєї світлиці, думаючи, що гість уже поїхав і більше не вернеться. А ось і він, як з дуба зірвався, йде гордо і пихато, брязкаючи сріблом і золотом.

– Ось тобі, господарю, за нічліг і за ласку, – сказав, вийнявши з кишені повну жменю срібних грошей.

– У нас не заїжджий двір і не шинок, – відказав козак Микита з гіркотою, – подорожніх пригощаємо чим Бог послав, а грошей за хліб-сіль ні з кого не беремо.

– То дозволь же мені обдарувати твоїх дочок на спомин! – сказав Коробит і, опустивши знову руку до кишені, витяг жменю золотого дріб’язку.

У дівчат очі розбіглися на персні, на ковтки, на дороге намисто і запинки. Яких прикрас тут тільки не було! Одні, як жар горіли, инші світилися, мов котячі очі, на инших грала веселка, яскравіша за ту, що спускається з неба на землю і п’є воду зі струмків і колодязів. Дівчата то милувалися коштовними дрібницями, то переглядалися одна з одною, то скоса позирали на батька: куди подівся і страх перед гостем!

– Беріть, коли добра людина дає на згадку, – сказав їм батько, – то подарунок, а не платня.

– Починай ти, Галю чорнобрива! – сказав Лавро. – Підійди і вибери, що тобі до вподоби.

Галя підійшла, простягла руку до столу, глянула на Лавра – і, скрикнувши, відскочила геть, немов на змію наступила.

– Оце ж, яка сором’язлива! – мовив, сміючись, гість. – Ну, добре, коли ти не хочеш, хай вибирає собі Докійка рум’яна.

Докійка підступила ближче, подивилася на подарунки і на гостя – і теж, скрикнувши, відскочила налякана.

– Оце так! Куди одна, туди й друга, – сказав Лавро зі сміхом. – Твоя черга, Наталко білолиця!

Наталка, боязко ступивши вперед, мимоволі зиркнула на гостя, і теж скрикнула і трохи не впала. Їй здалося, що руді брови Лавра раптом піднялися вгору, як голки на їжаку, а з блідо-сірих очей його струменем полилися на неї дві тонкі нитки світла, гострого, жагучого, мертвущого. Від нього і тремт пробігав по тілу, і страх закрадався в душу, і туга звивалася в серці. Таке-то недобре око: на зелений ліс погляне – і зелений ліс зів’яне!

– Ну, спасибі за ваш хліб-сіль. Буду їх пам’ятати, та і ви мене не забудете, хоч дочки ваші закомозились і не взяли моїх подарунків, – сказав Лавро, глянувши на дівчат таким поглядом, яким демон дивиться на душу людську.

А вони, бідненькі, стояли, склавши руки хрестом, і тремтіли всім тілом.

– Прощайте, – промовив, – не згадуйте лихим словом! – і засміявся так, що у всіх на душі захололо. Та враз за двері скік на свого коня – аж загуло.

– Неню! Мені тяжко, мені нудно! – говорила Галя чорнобрива.

– Неню! Мене мороз дере по шкірі; руки і ноги – як у льоду, а всередині горить, – нарікала Докійка рум’яна: ох! вона вже була блідіша за полотно.

– Неню! У мене голова тріщить від болю, і світ мені крутиться, і все в очах темніше та темніше, – плакала Наталка білолиця.

– Рятуй, рятуй нас, неню! – прохали усі троє. – Рятуй нас від лихої людини! Поклич знахаря: хай відворожить силу недоброго ока!

Марно! Ні знахар, ні хто инший не допоміг: що далі мчав Лавро, то важче ставало красуням. Із заходом сонця закотився у них світ в ясних очах…

Вночі побожні бабусі зібралися при воскових свічках довкола широкого столу, на якому лежали під білою пеленою три небіжки. Дячок тужливо читав над ними Псалтир. Батько і мати самі ледве дихали з туги і жалю.

Стоїть серед цвинтаря за селом велика каплиця; на каплиці три хрести; під каплицею висока і широка могила. В цій могилі поховано трьох дочок козака Микити. Люди добрі, йдучи мимо, хрестяться і моляться:

– Пошли, Господи, вічний спокій і вічну пам’ять небіжкам.

А потім кожен хоч-не-хоч приказував:

– І нехай не буде добра ні на цьому світі, ні в майбутньому лихій людині, яка зміїним своїм оком висушила і знищила три прекрасні квітки свіжі і пишні!