Антологія української готичної прози. Том 2

31.12.1877 р., Харків – 08.10.1938 р., там само.

Закінчив Харківський технольоґічний інститут. Перші оповідання опублікував у 1897 р. в журналі «Зоря», пізніше співпрацював з «ЛНВ». Вступив до хору Миколи Лисенка, виступаючи солістом-бандуристом. Взявши активну участь у революційних подіях 1905 р., змушений був емігрувати в Галичину. У 1909 р. організував на Гуцульщині Гуцульський театр, з яким виступав до 1912 р. Написав на гуцульські теми п’єси, романи «Кам’яна душа», «Довбуш», багато оповідань.

У 1912 р. повернувся в Україну, де його неодноразово арештовували. В 1920-х рр. викладав українську літературу та мистецтво гри на бандурі. У 1929–1931 рр. видавництво «Рух» випустило вибрані твори Г. Хоткевича у восьми томах.

Г. Хоткевич – автор історичних повістей «Авірон», «Берестечко», трилогії про Тараса Шевченка, біля двохсот музичних композицій.

23.02.1938 р. Г. Хоткевича арештували і згодом розстріляли.

Оповідання «Портрет» і «Біла» походять з видання: «Твори», т. 3, 4.10.1929.

Портрет Фантазія

Тихо йшли вони удвох і вели бесіду. То була розмова сірого буденного життя. Відгомін безцвітних днів, років чувся в їх розмові, тези життєвої філософії. Дух їх тинявся серед базарів, поневіряючись за право участи в боротьбі за існування, й очі їх не зверталися з гімном хвали до блакитних небес…

Але нараз зупинились вони обоє, мов під примусом чиїмсь – зупинились перед вітриною пекарні.

Там був виставлений, як рекляма художника, портрет… То був портрет дівчини…

…Високо зачісане волосся відтіняло розкішшю темної корони матове обличчя. Горде, рівне чоло, рукою ґенія виточений із мрамору ніс, підборіддя, маленькі трохи сухі губи, звабливий зворот голови – то було якесь чаклунство, то було втілення свавільних до шалу принципів краси… Неможливо було одірватись очима, неможливо було винайти такої хвилини, в яку хотілось би сказати: «досить дивитись, відійди!» Але найчарівнішими, найбезумнішими – були очі…

Якась сумна втома світилась у них, в тих очах. Там була і ласка божества, і прохання, там було море сліз, там була загибель. Тисячею ясних, блискучих зорями вогнів, світилися ті надзвичайні очі. Важкою дугою темних брів, стрільчастими, мов блискавка, віями, дивним тоном повік важких, немов з трудом піднятих, вони прорізали темноту й фальш, вони доходили до таємних глибин людського духу… Що там, за ними, за цими чарівними напрочуд сторожами внутрішнього світу? Що бережуть вони ревниво, які скарби ховаються в них? Про що вони, дивні очі, питають? Навіщо вони так безмежно жалібно молять?

– Іда! Іда! – скрикнула панночка.

Студент здригнувся. Йому здавалось, що та краса – то абстракція, безтілесна ідея, перед якою можна впасти на коліна, яку можна кохати до фанатизму, але відчувати її п’ятьма своїми органами чуття, пізнати її – неможливо.

– Хіба ви… ви знаєте її? – спитав він.

– А як же, як же! Та це ж дуже гарна наша знайома. Я давно її знаю, дуже давно… Тепер вона два роки вже як умерла…

Лоріо чомусь не мав і сумніву в тому: звичайно, вона вмерла.

– Мені дуже жаль, що я не була при її смерті… Я не знала, що вона тут умерла, в нашому місті, а то я пішла б до неї, що б там не говорили, як би не дивились на це… Її ж, знаєте, не приймали тут… Вона… негарною стала останніми часами… Вона… ні, я не хочу нічого казати, нічого… Нехай буде досить уже того, що й так знаходяться охочі паплюжити її пам’ять… А їй було всього вісімнадцять років! Вісімнадцять років, коли вона вмерла…

А яка вона була розумна! Голос, стан, хода… Ні, це така була краса надзвичайна, що не можливо було дивитися байдуже на неї. Коли я побачила її вперше на вечері – я остовпіла, я просто остовпіла! Як зараз стоїть перед очима її чарівна фігура в червоному вбранні, з високим стюартівським коміром…

Як приїхала вона раз до Е…ву, то один фотограф трохи не на колінах молив її, щоб вона дозволила сфотографувати себе Юдіф’ю. О, яка то дивна Юдіф була!..

Вона все хотіла на сцену. Так що ж… Батько – нізащо, нізащо… Не хотів і слухати навіть. І вони, вони, родичі її, винні, що вона зробилась такою… Кажуть, що вона ганьбила батькове ім’я, що вона… А, та не хочу, не хочу я про це нічого говорити. Я певна, що більша половина всього, що про неї говорять, це – заздрощі, зміїні почування підлих душ!

Ну, що ж! Тепер її немає вже між нами… Вона вмирала, а їй було тільки вісімнадцять років… тільки… І як я вірно передчувала! Мені завжди здавалось, що вона рано скінчить життя, що її або уб’ють або вона сама наложить на себе руки… Так і сталось… вона отруїлась… Людська підлота звела її зі світу! Ще ті живуть і довго житимуть, хто словом і ділом приточився до її загибелі, а її немає вже… Пам’ять її потоптано, ім’я звучить тільки на устах нікчемних і підлих людей…

Їй кланялися сотні, їй завидували тисячі, а єдиним, однісіньким свідком її смерти була чужа людина – артист; у нього на руках вона з повної життям красою дитини стала холодним трупом… Кажуть, що після її смерти, коли їй розпустили розкішне безконечне волосся, коли прикрили її білим ґазом, вона була до того прекрасною, до того чарівною, що неможливо було очей відірвати!..

Я вірити не хотіла, коли вперше почула про її смерть. Як? Іда вмерла?… Казкою мені здавалося те, казкою, як і всі ті, що про неї ходили… Але наші написали до її рідних – і відповідь була, що то правда… Батько її, кажуть, збожеволів. А хто ж більше й винен тут, як не той же самий батько? Він суворістю хотів побороти невпинну натуру, він не знав розумного виховання, бо не йому слід було бути батьком Іди. Він був варваром диким лісовим, котрому доручили глядіти дивної статуї, зітканої із першого кохання, з мрій поетових та чудових пісень солов’я. І він розбив ту статую, бо він варвар, дикун, що звик іти на ведмедя…

Батько її не пускав нікуди із свого брудного містечка, хотів залізом прикувати ніжну троянду, коли вона, розкішна квітка, рвалася на чисте й блискуче повітря. А мати балувала її, потай дозволяла те, що явно забороняв батько. Довкола… хто був довкола? Жінки не любили її, заздрили з самих пелюшок, не терпіли її поміж собою з самого дитинства, з перших кроків життя вона опинилася серед мужчин, серед їх лестивого тиміяму.[27] Вони говорили їй компліменти, їх нечисте дихання заражало атмосферу вже тоді, коли Іда була ще дитиною, коли тільки зверхня сила удержує від гріхів проти природи, а кожний з тих мужчин, мов обов’язок гнусний який, щиро виповняв діло розпусти… Підлі люди! Вони зганьбили ангельську істоту, вони брудотою наповнили безмятежний і дорогоцінний сосуд, а потім, коли забачили плід паскудних трудів своїх – тоді вони сміялися з неї ж, тоді вони з огидою плювали їй в лице!..

Я ніколи, ніколи не забуду одного вечора! Це був якийсь баль. Я сиділа біля столу, продавала квитки чи що. Біля мене було багато молодіжі, студентів; сміялись весело, балакали. Але ось, як королева, в білому убранні під руку з моїм cousin’om увійшла вона…

– А, Катрусю! Ти тут? А ти мені потрібна на декілька слів, – звернулась вона до мене.

– З охотою. Зараз я скінчу.

– Ну, то я присяду біля тебе, – і увільнившись від руки свого кавалера, вона рушила до мене…

Тоді з купи студентів, що стояли довкола столу, вихвачується один…

– Pardon! Тут місця заняті…

…Мов громом мене прибило… Така образа!.. Це ж привселюдний ляпас. А мій cousin… як погано!.. Його дамі кинули в лице таку образу, а він… тільки взяв її під руку, і вони вийшли з залі… Та коли він знав усе про неї, то він не повинен був приходити туди! Коли ж прийшов, то повинен був і боронити свою даму, хто б вона не була.

А дами наші, дами! Скільки жовчі розлилось у них за безщасні вісімнадцять років життя Іди! Та й як же? Варт їй було з’явитися де-небудь на балю, на вечері, як майже всі забували про існування своїх дам і все йшло за нею, все їй поклонялось. І дами тоді писали листи… За котильоном[28]… Якої брудоти тільки не діставала вона в пахучих записочках! «Чи не забули ви одягтися вдома?» «Який маляр вас розмалював?» «На ваші убрання, мабуть, небагато йде матерії» і т. д. і т. д. без кінця… Скільки злости, скільки погані й заздрощів!.. Ну, нехай це тоді, коли вона… вже не була тією чистою Ідою, якою я знала її. А раніше? За що тоді вони ненавиділи її?…

То було творення неземне, осяяне світлом богів… цілком зрозуміло, що їм, таким сотворінням, призначене життя не тут, а десь у невідомих нам світах…

А скількох з розуму вона позводила!.. Яких тільки станів і верств не було серед її поклонників! Там у них, в її рідному містечку лікар один… Він, мабуть, разів із двадцять освідчувався. Усі дивувались, питали його. «Невже ви не побоялися би взяти Іду за жінку?» – «Хоч година одна та моя!» – відповідав він на те.

– Поміщик один – тут недалечке його маєток з тисячами десятин землі. Багатий, як Крез. Там діло було з драмами родинними, доходило за малим не до самогубства чи що…

А юрист, один… Поїхав він чогось по ділу до того містечка. Ну що ж? Звичайно, нудьга – страшенна! Вийде на бульвар – курява, духота, сморід… І можете собі уявити його остовпіння, коли він серед усієї тієї обстановки повітового містечка зобачив таку неземну красу! Та він одразу трохи з ума не зійшов!.. Звичайно, знайшов спосіб познайомитись, познайомився, бував у них… Уже й осінь, уже й зима, а його немає вдома; діла запущені, товариші пишуть, дивуються. Нараз він приїжджає. Бігає, турбується, вносить подання до «Музикальної школи» і їде знову назад… Батько – нізащо! І слухати не хоче… «До великого міста? Та нізащо в світі! Там знівечать мою Іду, попсують!»

А тут, як у нашому місті вона була – і-і-і, Боже мій! Губернатор шле величезні букети, місцеві аристократи теж… Погорда вищих жіночих кіл, сальонові шуми… Та що й говорити! Навіть, як у потязі вона їде, було, то зіходяться всі з вагонів, щоб подивитися на неї. Ні, гріх, гріх такий же тяжкий, як перворідний гріх Адама, тяжить на тому, хто перший заплямив того чистого херувима!

І не дивуйтесь тому, що я так більш-менш… ну… ідеалізуючи чи що, дивлюсь на неї. Я думаю, що неможливо инакше. Вона ж була красою, єдиним з проявлень тієї Вічної Краси, якій ми звикли поклонятись з далеких-далеких віків. Вона всюди, та Краса: і в шумах непробудної тайги, і в бризках сріблястих водоспаду, і в безлічі зірок небесних, і в музиці, в поезії… Хіба коли ми слухаємо утвір музичний, ми дивуємося тому, що патлатий суб’єкт якийсь ловко водить кінським волосом по баранячих кишках? Хіба перед дивною картиною ми роздивляємося, як то зручно поклав чоловік кольорову землю на тканину? Ні, ні, й тисячу разів ні! Ми ловимо душею завдяки очам, слуху відгомін тієї Вічної Краси, котра є альфою й омегою світу. То – вісь, біля якої крутиться всесвіт. І вона, моя безщасна Іда, була єдиним з проявів тієї Краси, і проявом може найвищим з усіх, бо то дух живий, безсмертне сотворіння, а не плід робочих рук…

Сousin мені розказував… Був раз у неї тихим присмерком. Вона тужна чогось була, душа її боліла, мабуть… Очі світилися тихою печаллю, і в них бачився безмежний океан горя… Брат сів до роялю й почав співати найулюбленіші її романси… Нараз почулися звуки істеричних, невиразно болючих ридань нервових… Вона плакала…

Мов вилитись уся в сльозах вона хотіла… О, цей плач!.. Боже мій! Народитись… жити, умерти – і не зустрінути ні одної благородної людини на дорозі, не почути ні єдиного здорового чесного слова!..

…Низько схиливши голову, йшов студент і слухав. Тільки очі у нього блискали якимсь тривожним вогнем. Йому здавалося, що й він несе на собі частину того гріха, що й він якось несвідомо приточився до руйнування п’єдесталу під ногами тієї дивної статуї краси. Попався на дорозі каліка, безногий… Студент помацав у кишенях, несвідомо вийняв відтіль монету й кинув до чашки каліки, не тямлючи навіть, що то були останні гроші.

Скоро розпрощався із своєю спутницею і, прибитий, придавлений якоюсь нечуваною силою, прийшов до своєї темної хатинки десь аж на четвертому поверсі.

Страшно скрикував уночі й жалібно стогнав. Йому снилося щось повне незцілимої муки, повне страждань.

Тихий, маненький, запашний будуар. Світло м’яке, ніжне, квітки, екзотична зелень – і звуки, звуки, звуки… Вони не тут, вони десь, може не на землі навіть. Вони мов світло, розкидані всюди, ростуть з душі, хвилями охоплюють істоту… Рвонуть одразу розкішно блискучим акордом, тихо понесуться в далечінь, зачіпаючи відповідні струни серця, плескотом поетичної мрії залунають і прокинуться білими тінями десь далеко-далеко… В них і спокій терпіння та смерти, і радощі життя, і темрява сумної ночі, і пекучий погляд божевільних очей… А біля великого венеціянського вікна стоїть на тлі зірчастих небес чорна, дивно-прекрасна фігура, оточена, мов рабами, розкішними рослинами… То – вона… вона…

Лагідний оксамит закриває тіло, мов навмисне для того, щоб ярчіше блиснув у вічі сніжно-білий лебединий вигиб шиї. Великі круглі серги меркнуть своїм золотом перед дивним кольором ланит; нема дорогоцінного каміння, лише два діяманти впали униз із розкішних очей, дві перлини повисли там – і перлинам тим ціни немає… Ще не рвуть ридання тіла, ще не тремтить воно усе, мов бурею зігнуте, але зараз, зараз розіллється море пекучого болю, зараз зірветься з чарівних вуст безумний протест…

І піт холодний виступив у нього на чолі… Він прокинувся. Било й стукало у скроні, руки тремтіли, а душа боліла так, як ніколи ще…

Морем безмежним журби підіймалось чуття десь з глибин, рвуча скорбота розривала серце.

Дивився широко розкритими очима в повні темряви кутки кімнати, ловив вухом найменший звук – і знову засинав важким, мов камінь, сном, уривчасто дихаючи.

…пишний баль. Мов високо-високо десь пливе вверху чийсь стан… Та фіґура оточена людьми, але люди ніби маліють коло неї – і вона одна, самотна, пливе у височині, сіючи світ сонця, блищучи навколо правдою краси. Біле, ткане ельфами й феями лісів убрання, розкішна гірлянда квіток через плече, антично зачісане волосся, а в руках мірт, зірваний закоханим янголом в небесних садах… Кожний крок дише царственим достоїнством і сіє дивні пахощі навкруги… І це вона… вона…

І мов з підземних царств яких, мов з глибокого повного болотяних сморідних парів багна якого… піднялось доверху зло… втілення зла… Дише воно убійним диханням, сипле палючими іскрами заздрощів. Озброєне воно в мідну сталеву кольчугу сліпих тенденцій, а в правій руці держить тонкий, як жало зміїне, кортик, в усю довжину якого отруйними кислотами випалені слова й речення благонравних матрон, жриць таємного культу розпусти… На кінці кортика блищить брудна якась, смердюча крапелина…То – осуд загальний, то короткозоре нахабство, то лайка п’яного, що зайшов до тихої оселі щасливих людей…

І повільно, але безповоротно, як смерть, зростає воно, підіймаючись усе вище й вище… За ним у першу голову батькова строгість з ферулою короткозорої глупоти в руці; там далі сонм родичів, кревних і близьких, і дальніх з чорними вишкіреними зубами, з кістлявими пальцями, простягнутими вперед. Ще далі – всілякі знайомі, ті, що знали, бачили, і вони теж хитають головами, плюють собі під ноги, а в той же час хижо і розпусно дивляться уверх, скосивши очі… А далі ще за ними – безконечний хвіст усіх «перших стрічних», хто гордо голову дере догори, хто аж підстрибує з висунутим язиком, хто удає спокійного – і ні одного, ні одного з них без задньої мислі!..

…Тихо підіймається рука з-під чорного плаща… наче рухається нетерпляча крапелина на кінці зміїного знаряддя… Все вище, вище кінець той… А вона в своїй гордій неприступності, в своїй царственій величності і не помічає навіть того…

Нараз… мов хижий звір єхидний стрибнув, мов блискавка блиснула – впала смердюча крапелина на дивну щоку богині…

Ах!..

І на тому місці – опалена чорна пляма… Брудними патьоками розбризкалась вона по божественному рум’янцю, пропалюючи слід за собою… Зачувся похоронний дзвін, радісне скигління огидливих голосів. Чорне знамено розвилось над головою і, тріпаючи полотнищами в задимленому повітрі, мов нахабно сміялось: ха… ха… ха…

і знову прокинувся, знову судорожно стис руками подушку… «Забуття, забуття!»… просив глузд, а щось вище веліло думати, думати, думати…

Рано на другий день Лоріо вийшов з дому. Він простував до тої пекарні.

Двірники мели вулиці, лаялись; молочниці йшли з молоком; сонні нічні візники тихо плентались на своїх шкапах, і курява стояла на вулицях. Маґазин був ще замкнений.

Довго ходив Лоріо поблизу, обійшов той квартал довкола кілька разів – маґазин не відчинявся. Нарешті вийшов з пекарні сонний прикажчик, відкинув віконниці, порозчиняв двері. Лоріо наблизився до вікна – там нічого не було…

Знову блукання по вулицях, знову чекання. Лоріо думав, що ще рано, що портрет виставлять нарешті; підходив до вікна через кожні десять, п’ятнадцять хвилин – але там, як і раніше, нічого не було… Лоріо увійшов до маґазину.

– Будьте ласкаві, скажіть: де дівся той портрет, що був у вас виставлений учора? – спитав він.

– А право не знаю! Вчора вранці художник попрохав дозволу виставити; я дозволив звичайно. Ну, вчора ж увечері він і взяв його, а де дів, того вже я не знаю.

Лоріо вийшов – більш не було надії…

Щось кольнуло його в серце… він підняв голову і стрівся поглядами з портретом, виставленим на тій же вулиці, недалеко, в якійсь перукарні…

– По пекарнях… по перукарнях… – заболіло в серці.

Лоріо, обіпершись на залізне підвіконня, почав дивитись…

Він жив очима в тому портреті; йому хотілося злитись воєдино з тим полотном, щоб не тільки око: а всьому можна було б почувати ту красу… А з вікна, півобертом, сяяло й пишалося дивне обличчя. В чорному-чорному волоссі вилискувався алмазний серп, і прядки шовковистих кілець вилися над чолом; рожева, виткана з повітря й тіней, одіж стягнулась невеличким аґрафом на грудях, а на правому плечі, вирізьбленому самим божеством, красувалася розкішна рожа…

Лоріо стояв, схилившись обома ліктями на підвіконня, припавши лобом до віконного шкла. Біля нього збиралась вже кілька разів байдужа юрба, знову розходилась і знову збиралась; критичні замітки, іронічні й глупенькі, пошлі й бистроумні, – все те не чіпало його… Він стояв.

– Де живе той художник, що виставив цей портрет? – спитав, увійшовши до перукарні.

– А там на портреті є його адреса.

Лоріо глянув на портрета і тепер тільки побачив, що на ньому й справді ізверху наліплено було картку, де значилась адреса, прізвище, навіть ціна портретів, які можна було замовляти у того маляра… Лоріо подався за адресою.

Брудна прихожа, запах фарб, олії, лаку, скипидару неприємно вразив Лоріо. Вийшов замусолений низенький суб’єкт.

– Чим можу служити?

– Ви в перукарні виставили портрет. Я хотів спитати: скільки ви за нього хочете?

– Вибачте, але… той портрет виставлений не для продажу.

– Все одно… Скажіть, скільки вам дати?

– Бачите… то така гарна рекляма… Я зовсім не думав продавати…

– Ну ви собі зробите другий, не все одно?…

– Гмм. Ціна йому… п’ятдесят рублів.

Лоріо сунув руку в діряву студентську кишеню… Там нічого не було…

– Знаєте що, – сказав тихо, – у мене зараз нема… – Я вам принесу завтра. А ви дайте мені записку, щоби я міг узяти той портрет до себе.

Художник усміхнувся.

– Ну, знаєте, навряд, кажу, чи хто-небудь зробив би так на моєму місці.

– Я вам дам свою адресу, я… я вам дам усе, що хочете: дозвольте тільки мені взяти портрета зараз. Завтра ж, а може, й сьогодні увечері, я принесу вам гроші. Знаєте, – і Лоріо нахилився лицем до лиця. Усміх якийсь грав у нього на губах. – Я вам скажу… у мене власне грошей нема, а у мене є перстень моєї покійної матері. Він дорогий. Завтра або сьогодні я його продам – ті ваші гроші будуть у вас.

Очі маляра загорілися.

– Коли вже хочете, я вам услужу; ви йдіть, несіть ваш перстень, я сам його у вас куплю, а тимчасом я поїду по портрет. Ви приїдете з перснем, а я з портретом.

Вони роз’їхались.

Через пів години в тій же хаті на мольберті ефектно стояв портрет, біля нього задуманий Лоріо, а маляр розглядав вийнятий із футляра перстень, прихилившись до вікна… Камінь блискав у промінні сонця…

– Я вам можу дати за перстень… цей портрет і ще сто рублів.

Лоріо посміхнувся.

– Я знаю ціну тому персню, але від вас я хочу тільки портрет і триста рублів…

Той і не змагався… Скоро все було покінчене, і Лоріо, мов душу свою бережучи, поніс портрет додому… Там він поставив його на стіл і, зачаївши дихання, близько-близько дивився на нього… Вуста його щось шепотіли… Йому хотілося пити, але вийти – означало відірватись очима від тих неземних очей, а він не хотів того…

– Що це Лорьки так довго не видно в університеті? – спитав один студент другого, стрівшись у напівтемному університетському коридорі.

– А чорт його знає.

– Може, занедужав?

– Може… От я піду сьогодні до нього, – і о п’ятій годині вечора в двері кімнати Лоріо стукав товариш.

– Хто там? – почулося зсередини.

– Та я! Чорт! Ще з докладом до нього.

Двері відчинилися, студент увійшов і – зупинився, остовпівши.

Кімната уся була укрита килимом; зелені, квітів було без числа, великі рослини були розставлені де тільки можна. Важка штора закривала єдине вікно, напівосвітлюючи всю ту обстановку, а посередині маленької кімнаточки на високому рівному мольберті, в задрапованій золотій рамі стояв розкішний великий портрет… Повітря було запашне, повне вогкости від багатьох рослин.

– Лорко… що це? – не сміючи навіть підняти голосу, спитав студент.

Лоріо з палаючими очима взяв його за руку і підвів до мольберта.

– Ти бачиш?… От я й думаю тепер про неї…

– Про неї? – дивуючись протяг студент. – Та хіба ж ти не знаєш, хто вона така? Це ж…

– Мовчи!.. – скрикнув Лоріо і аж затрусився увесь… – Ще ти писнеш одне слово…

– Лорько!.. Що це з тобою?…

– Тс-с-с. Ти мій бувший друг, і я тобі зараз розкажу… Ти подивись: тепер у неї в очах є те, що мені так хотілося побачити… Я думав, думав, я дивився, не перестаючи – і бачив ясно, що там, на тому портреті нема в очах чогось. Там навіть і очей зовсім нема… І це мене мучило: мені все хотілося вдихнути в них життя, а смерть вигнати… але я не міг, бо не знав її раніше. О, як би я знав її – я б міг! Ну, а тепер… Тепер же тобі відомо: вона вмерла… і її накрили білим… от так, – і Лоріо бистро спустив біле покривало на увесь портрет.

Студент боязко дивився на свого товариша. Він хотів щось сказати, але Лоріо спинив.

– Тс-с-с… тс-с-с!.. Ти краще нічого не говори… їй болюче вражає вухо всякий грубий скрик. Я, бачиш, щоб не ображати її, зробив тут оцю обстановку… рослин купив… У мене тепер тільки персня нема, а то я поставив би тут рояль… великий, дорогий… Сядь, сядь, я тобі буду розказувати, як я найшов її очі…

Ах, як я шукав їх, тих чарівних очей! Я спав – а вони бачились мені уві сні, яскраві такі, стомлені… Я виходив до річки – вони з хвиль блискали, плескались, мов русалки, і мов русалки ж, манили мене до себе в світлі блакитні глибини… Иноді я бачив їх високо-високо на дереві, серед листя… а листя жовте таке… жовте… Уночі часто я прокинусь, було, і дивлюсь угору. А там тріпотять скажено-веселі звуки і несуться в танці якісь безтілесні чарівливі образи… перегинаються так, знаєш, ґраціозно, плещуть в долоні. А сміх, сміх веселий який у них!.. Бакх регоче сп’янілий, а поганий Сатир силкується розв’язати сандалю на нозі у пишної німфи… А тільки блиснуть вони, очі – як все зникне, поблідне!.. Музика все далі і далі, і дзвін тихіший, мелодійний… а вони сяють, сяють, промені ллють у мою кімнату…

І так мені, знаєш, стидно стане за себе, за нас усіх, глупих людей… Я просив у неї прощення, а вона тільки скорботно так дивиться… з докором!

Ну що ж! Невже ти думав, що я вічно можу зносити той докір? Я мусив знайти її очі! І я знайшов!.. Я пішов просто до свого знайомого художника. Він п’яниця, так, він п’яниця, але у нього бувають золоті моменти. Знаєш – це велике діло: мати золоті моменти, мати хоч декілька хвилин у житті повних надхнення, забуття… Ми всі… Ми не мали й не будемо мати тих хвилин, а він мав, я знаю дух у нього живий. Він п’яниця – а він став і плакав, плакав над портретом… Я теж плакав – я думав тоді, що можна плакати…

І він сказав: «Так!.. Я напишу її очі»… Він сказав: «Я напишу».

Але ти думаєш, певне, думаєш, що я її кинув? О, ні! Я зостався у нього, я у нього жив, хоч він і не пускав мене до свого ательє. Я тільки ходив усе по хаті і ждав. А як я ждав?… Так ждати можна тільки раз, тільки один однісінький раз у свому житті!.. За кілька день він крикнув мені: «Готово! Тільки голова». Я увійшов, і…

І Лоріо швидким рухом відкинув покривало з портрету… Блиснули очі… мов ударили по нервах… У хаті було тихо… Лоріо вдержував дихання…

– От… От бачиш?… От і ти захопився – отак само і я. Я впав на коліна, я обхопив образ руками, я не хотів його пускати, а він кричав на мене: «Ти підлий! Ти хочеш посміятись з портрета! Його треба скінчити!» – і виштовхав знов мене з ательє… Я ридав перед ним, просив пустити – він не хотів…

І знаєш, – Лоріо блиснув очима, – якби він захотів відібрати собі портрет – я не вагався б ні хвилини задушити його! Але він – о, він людина! Він віддав мені портрет, а сам пішов… пити горілку…

І от бачиш: з тієї пори портрет тут, і я ні на момент його не кидаю… Навіщо ж я буду так ображати її? В неї й так уже кидали болотом… її ненавиділи, з неї сміялись… Бездушні люди. Вони втопили її, а потім сміялися з того, що її обличчя посиніло від холоду води… І мені… так жаль її… утопленої… так хочеться врятувати її… Я чую вночі, як кричить вона десь унизу… вона не хоче вмирати… Я чую… я кричу їй у відповідь… а витягти… витягти – не можу… І я плачу… плачу тоді… прошу прощення… А вона… вона не хоче простить мені за те що… я теж людина…

І, тихо схиливши голову на руки, Лоріо беззвучно заплакав… А з пишних золотих рам сяяло красою райське обличчя…

Лоріо увійшов до купе вагону. Бережно поклав щось велике, загорнуте в білий єдваб. Сів і сам, одкинувшись на спинку. Доокола йшла звичайна метушня: стукали дверима вагону, увіходили, вибігали, заглядали до купе. Лоріо встав і зачинив двері.

От дзвінки, другий, третій… Короткий свист паротяга – і рухнувся тихо з місця вагон… швидше й швидше летять назад і станція, і буди, і жандарми, геть полетіла колія, ліхтарі стрілочників, зачорніло темне-темне поле у вікні… Мряка й спокій! тихе стукотіння… Блиснула елєктрика в стелі, стало світло, а вагон, гримаючи колесами, все нісся й нісся вперед… То Лоріо хотів одвезти портрет Іди до батька й матері, а сам… сам куди-небудь…

…Тихо підняв він закинуту голову. Прямо перед ним лежить загорнута в біле велика рама… Вона манить до себе, тягне… хочеться розкрити – і Лоріо вже движить несміливо руку… але нараз, мов опече вогнем, відсмикує назад і рішучим рухом знов одкидається на спинку…

От приїхав. Брудне, погане містечко. Нахабні візники на розбитих шкапах. Темне поле. Потім вулиці брудні з керосиновими ліхтарями… Назвав прізвище і за декілька хвилин під’їхав до маненького будиночка і дзвонив уже біля під’їзду.

– Що вам угодно? – питала Лоріо старенька жінка, коли він увійшов, несучи з собою портрет.

Обстановка була середніх достатків; нічого такого, що б кидалося у вічі, все просто.

– …з ким маю честь…

Стара сказала своє прізвище… То була мати…

– Простіть, що я так пізно насмілився турбувати вас. Річ ось у чім: у мене є портрет вашої дочки… Я… я… не можу більше мати його в себе. Єдині руки, де він достоїн бути, це ваші – тому я приїхав сюди до вас.

– Портрет? Ви знали її? – скрикнула мати.

– Живою – ні… Навіть не бачив ніколи… Але… то потім. Хочете бачити портрет? – і, не чекаючи відповіді, тремтячими руками він розв’язав єдваб, вийняв портрет і поставив на дивані…

Голосно заридавши, кинулася до нього мати… Лоріо стояв мовчки, у нього лише якась легка судорога иноді кривила лице.

Нараз чиясь холодна, мов крига, рука лягла студентові на плече… Лоріо здригнувся. Біля нього стояв високий, ввесь сивий дід. Довга борода спадала вниз… очі блищали страшно…

– Це… мій портрет? – спитав він ледяним голосом.

Лоріо кивнув головою…

Довго у цей вечір сидів Лоріо. Він слухав безконечні оповідання про найдрібніші пригоди життя Іди, він думкою стежив за нею, як вона росла, як розвивалась, кріпнула, як розцвітала її краса… Гострим поглядом шукав він у рисах матері чого-небудь, що нагадувало б «те» обличчя, і все слухав, слухав… Тихо бреніли струни десь далеко в душі без страшних термосінь, без вибухів, без реакції. А мати розказувала все: вона чула, що перед нею людина не з банальним співчуттям на вустах, а людина, що могла би молитись на її Іду… І йому показували її кімнатку, її книги, зошити, навіть іграшки, якими гралась вона малою; йому давали на згадок її фотографічні портрети, але він відмовлявся, не хотів брати…

Тут, по цих кімнатах вона ходила, тут мріями оточувалось її серце – і тут же люди замість того, щоб оспівати її в дивній пісні, навчали її всякій гидоті.

Лоріо зостався ночувати: йому хотілося хоч одну ніч подихати тим повітрям, яким дихала колись вона… Йому одвели кімнатку, побажали на добраніч… Лоріо ліг, не роздягаючись, на ліжко; передчував, що спати вже не буде. Серце немов скам’яніло: не чулося вже гострого жалю, тільки біль тупий, до якого він звик за останні часи, стояв в усій істоті.

Тихо… Раз, два, три… чотири б’є годинник… пробило дванадцять. На столі горить лямпа. Стих бій – знову розмірно цокає маятник… Колихає, гойдається голосна тиша…

От поворухнулась ручка в дверях… Тихо, без шуму причинились вони – і до кімнати увійшов… батько.

Він був увесь у білому. Сів на ліжку.

Лоріо підвівся…

– Тс-с-с, – казав тихим шепотом старий. – Я їм уже казав, щоб вони не хвалили її у вічі. Я їх уже просив… Тільки вони тоді мене не слухали…

Лоріо задумано дивився на божевільного.

– Вони не слухали, а вона й вмерла від того… І так… зовсім умерла. Вона розкриє груди і любить, любить, щоб сніг зимою прямо падав туди, на гарячі груди… Я, знаєш, ніколи не ходжу до неї вдень, бо я вдень зайнятий – я в суд ходжу вдень, у мене багато справ… дуже багато справ у мене… я краще уночі. А тебе я полюбив і з тобою я рад… Тільки ти повинен скинути чоботи, бо вони скриплять… Сьогодні я тобі щось покажу – іди за мною.

Лоріо встав. Вони пройшли залю, маленький коридор і увійшли до невеличкого кабінету. Ярке світло великої лямпи на хвилину засліпило очі, і Лоріо закрив їх руками. Згодом відхилив руки й зміг роздивитись…

Це була кімната культу Іди, це був її храм… Безконечне число її портретів і розставлене і розвішане всюди; її обличчя відбивалось мов у тисячах дзеркал, з усіх кутків, і аж страшно ставало серед такої маси очей, очей і очей… Лоріо опустив голову…

Старий підійшов до свого ліжка, підняв матрац; під ним лежала лопата; на ній навіть земля поналипала.

– Ось! Бачиш? – сказав старий, і широкий божевільний усміх осяяв його обличчя. – З оцим я ніколи ще не ходив туди, ніколи…

Він загасив лямпу, взяв Лоріо за руку, й вони вийшли обидва на вулицю.

Містечко спало. Десь далеко калатав вартовий. Ні в одному вікні не було світла, й тільки місяць розкішно-круглий тихо плив у височині.

Вони йшли, і кроків їх не було чутно… Тихо… тихо…

Ось уже й останні хатки, паркани, останній ліхтарний стовп і – спереду поле, осяяне м’яким світлом. Ні душі! Зірка з небес покотилась і та навіть зазвучала…

Ось кладовище… Несміло, тихо скриплячи, відчинилася хвіртка, знов зачинилась – і двоє живих опинилися в царстві безконечного спокою… Там блищав мармуровий пам’ятник, там дерево розкидалось, приймаючи чарівні фантастичні форми, а під ногами таємно шелестіло сухе пале листя. Коли тихий вітрець повивав поміж гілками, листки, мов великі темні метелики нічні, повагом падали в повітрі, перевертаючись під ясним промінням місяця… Якась заблудла собака, скигнувши, стрибнула одразу вбік, і довго було чутно, як вона шаруділа сухим листям, тікаючи геть…

– Ось! – сказав старий…

Лоріо здригнувся…

Вони зупинилися перед невеличкою оградою, що оточувала могилу прибрану квітками, зеленню. Сумно чорнів невисокий пам’ятник… Вони увійшли в ограду.

– Ми будемо її викопувати… Невже ти думаєш, що вона й тепер не схоче мене бачити? Я ж її проклинав… – шепотів старий. І шепіт цей мов гіпнотизував Лоріо…

Кладовище, ніч, місяць у високому небі, і сей батько, мов древній, ветхий патріярх, стоїть, випроставшись у ввесь свій зріст, на могилі…

– Поперед я, а ти потім… – і старий з силою почав копати.

Лоріо притулився до огради спиною й утопив очі в світле місяцеве коло… З могили зірвались квітки, летіла земля, маненькі камінці. Старий, важко дихаючи, мовчки ткнув лопату в руки Лоріо і той, без гадок у голові, почав копати…

Він усе копав і копав, викидав землю наверх… він уже по шию в ямі… Старий, мов хижий птах який, нахилився над ямою і світить в неї своїми страшними очима…

От лопата наштовхнулась на щось… Старий стрибнув у яму і майже вирвав у Лоріо лопату з рук. Той, не сперечаючись, віддав її… сам виліз наверх.

Судорожно копошився старий там десь у ямі і швидко-швидко щось шепотів про себе. От показалася чорна домовина. Була колись оббита матерією, але тепер все те погнило й видно було дерево. Віко все було мокре… Старий кинув лопату і силкувавсь підняти віко, але воно було, мабуть, прибите гвіздками. Тоді він знов узяв лопату, заложив край її в щілину і, відриваючи гвіздок за гвіздком, скоро вивільнив віко. Ухопившись за нього обома руками, напружуючись усім своїм старим тілом, він підняв віко, кинув побіля, а сам… нахилився над розкритою труною.

…блиснув місяць – і глянули з темряви уверх чорні ями замість очей… Голий череп вискалив зуби і немов сміявся… сміявся.

– Ах-ха-ха-ха!.. – дико зареготав батько й упав усім своїм тілом на домовину.

А місяць дивився згори, заглядав у яму і бачив там перетлілу одіж, кістки рук і страшно-страшно вискалені із сміхом зуби.

Уранці на другий день знайшли на могилі мертвого батька, склали протокола, і знову закопали труп…

Тільки ніхто не додивився, що на лівій руці у трупа бракувало двох суглобчиків з пальця…

2/ХІ 1900 р. Харків

Біла (флюїда)

Це було…

давно.

Людина буває сама собою лише один момент. У другий – то й людина вже друга. І як ті атоми, що відорвалися від тіла, ніколи вже не вернуться до організму, так і людина ніколи не повторить ні єдиного свого настрою, ні однієї своєї любови, ні одного свого співання.

Це було

в незрозуміло прекрасну добу мого юнацтва, молодости душі. О, молодосте!.. Ти – парость, що витикається вночі над землею і за один день і зеленіє, і все розуміє! Ти – птах, що пораз перший летить за море, в теплі краї і бачить у дорозі і гору, вершиною снігом укриту, і густо-зелені виноградники, і чує скрипіння гарби в рожевости ранку. І радіє всьому тому і дивується.

Це було

в дивовижному, таємному, суворому будинку мого дядька. В холодному, самітному, що стоїть на високім холмі, горуючи над усіма будинками міста. Знадвору він був, мабуть, таки страшний. Мабуть, усі оті перекупки та швачки, що ходять кожного ранку там десь унизу, зле говорять між собою про нього й називають тюрмою. Найбільше чомусь їх цікавить кругле вікно з горища: от уже скільки часу, я знаю, вони все дивляться на нього, а воно, чорне, сміється до них, оскаливши свої вибиті шиби; і так шкірить їх день і ніч. Надаремне в полудне нахиляється туди сонце заглянути, а вночі, певне, визирає відтіль сіре привиддя.

А для мене то був таємний, чарівний середньовічний замок. Він збуджував тисячі незрівнянних, велично-дивних настроїв, обхоплював безліччю божевільних мрій, змушував задуматись, зітхнути, здивуватись і безкрило полетіти в далеку минувшину й таку ж далеку будучність. Він не давав заснути, ввесь час тривожив солодкою тривогою, малював по темних вуглах своїх туманові постаті всесвітньо-відомих людей – і тих, що жили колись, і тих, що ще будуть жити. То співав сумну, як плач веретена, пісню, то шалів скаженою радістю мертвих, а тишу нічну наповняв битви шумом і скриками ранених. І тиха меса співом урочистости колише повітря, чорний рядок ченців позначився запаленими свічками – і все вище, вище в хвилях пахучого ладану під шелест крил ангелів підіймається уверх «Te Deum laudamus».

На вулицю замкнено дивилися великі чорні важкі двері. Мало підходило до них людей, і рідко вони відчинялися. А коли відчинялися – жах відкидав людину пріч… Не видно нікого, хто би відчиняв. А прямо перед тобою на двох високих чорних тумбах стоять два шкелети, очі їх світяться, а в піднятих високо руках держать вони факели й факелами цими освітлюють сходи. А сходи височенні, мов у небі десь загубилися. Ідеш по них – і чуєш себе самітним, і одірваним від усього світу, і страшно тобі, мов у склепі могильнім. Рівні стіни з обох боків, а по стінах висять чорні великі дошки з невідомою мовою начертаними написами; між тими дошками намальовані жіночі фігури в убраннях і без убрань, в гірляндах з фантастичних квіток, в руках фіяли пінні. І сміються нечутним сміхом, і плачуть невидними сльозами.

Ступаєш на останню верхню ступінь – перед тобою гранітова скеля, в яку треба тисячу літ бити стальовими таранами, аби видовбати хоч трохи. Але простягнеш руку – і нараз тихо, без шуму відчиняються непомітні двері, неначе вхід у печеру.

А там, за ними – яка розкіш фантазії, який простір художньої мислі! Кожний фестон, кожний завиточок на стіні обдуманий і носить на собі печать роботи хоробливо-величної уяви. От заля. Велика, холодна. Стіни складено з великого сірого каміння, і блищить воно від вогкости та от-от, здається, з нього потече вода. Великі плями жовто-зеленого моху, важкі фестони закуреного сотнями літ павутиння на карнизах та по кутках – аж хочеться скулитись від вогкости й холоду. По стінах у величних чорних із золотом рамах висять портрети, закриті білими ґазовими покривалами, мов саванами, а поміж них вбито то там, то там великі заіржавілі залізні гаки; деякі з тих гаків порожні, на деяких висить старе лицарське убрання. В двох протилежних кутах стоять дві високі статуї, зверху донизу вкриті чорною матерією – і видко тільки, що вони простягнули руки назустріч одна одній, мов кличуть, мов зіходяться і ніяк не можуть зійтися.

А дверей нема. Куди кинеш безпомічним зором – всюди товща сірого каменю, непереможна й немилостива. І чуєш себе заживо похованим у тому кам’яному мішку. Вікна одягнені в грубі помережані грубезними зубцями ґрати, а по них спускаються гірлянди засохлих, спорохнявілих рослин. Під коротшою зі стін стоїть велика, мов церковний орґан, старинна фісгармонія – її строгі суворі прикраси не тільки не збавляють страшного враження, а навпаки, збільшують чомусь його.

І я любив приходити сюди, до цієї тонкою фантазією наповненої кімнати. Особливо місячними ночами, як поляже на все прозрочисто-таємна співуча пітьма і простягнеться навскіс м’який фосфоричний промінь, і відмалює на долівці фантастичні зубці ґратів. На вікнах у грубих стінах наче ворушиться, наче шелестить плющ, статуї силкуються скинути з себе чорні укривала, змій повзе – і заля оживає. Обнажаться портрети, глянуть з них сухі, дикі обличчя давно умерлих баронів, графів, їх страдалиць жінок – і блиснуть їх очі з попорохнявілих рам. Встануть з-під землі, підіймуться в кутках тисячі убитих, замучених; насилувані дівчата простягнуть подряпані руки, старі діди повними сліз очима великомученими дивляться, стоячи на колінах… І чується тривожне дзвонення, запах горючого дерева, а разом з ним і горючого тіла людського. От уже облизують завзято вогненні язики замкнену звідусюди хижу, звідти вириваються крики нелюдського болю й мук, а барон, увесь закутий в залізо, сидить на коні й з-під насуплених брів дивиться – чи цілі ще двері, чи не виламали їх обезумілі люди.

І стою я, ввесь окам’янілий, прикутий до долівки. Ланцюги непереможні обвили кожний недвижний мускул на тілі, близиться розпалена, кричачи жаром, залізна штаба… біжать ті, що схоплять і поведуть до підземелля на муку, на неволю і смерть. І страшно, і солодко…

А навколо так тихо, тихо. Тільки серце перелякано б’ється та неначе звуки орґана несуться звідкілясь: хтось грає, щоб заглушити стогони й прокльони замучених.

Властиво кажучи, мені зовсім не було страшно, бо я попросту не знав почуття жаху. Я просто упивався фантастичними снами, цілими ночами слухав тупіт білих привидів і їх високі танці. Таємні звуки, тихий шелест білих тканин, шепіт і мольба, бряжчання струн невидних – це були мої радості, то був мій світ. І замок наш, як не можна краще, сприяв тому. Переступиш поріг – і от ти у турецькій кімнаті; по стінах і на підлозі килими, висить зброя, ятагани, довгі рушниці, в кутках східні світильники, подушки, біля них низенькі столики, кальян, а посередині кімнати під саму вимережену стелю б’є водограй. І танцюють рабині, регоче паша, одаліска миє рожеву ніжку в свіжих струях жемчугових…

Ще поріг – хінська кімната, фантастична, дивовижна. Далі – в мавританському стилю, відділ римських терм, кибитка киргизька і т. д., і т. д. Яка різнорідність безконечна! Як красиво! Яка безліч відтінків, фантазії. Хотілося любити дядька-художника, що зумів утворити такий шедевр смаку.

Я жив!.. Ні, це треба б якось инакше назвати. Жити, а не почувати життя, тільки чути красу його – як це гарно! Це дивно-прекрасна одіж, що нечутно лежить, ледве доторкаючись, на плечах і в той же час чарує очі. Це промінь, що всією своєю вагою паде на воду й запалить її – а не стривожить і не зворухне ані одної краплини. Так Будда великий жив, розкішно п’ючи життя, але… Тільки до того часу, поки не пізнав смерти. Але чи є вона взагалі, смерть? І смерть, і старість, і біль? Життя – це море з крапель, пустиня з піщинок, ліс з окремих листків. І треба вміти окрасити кожну краплю у свій колір, дати місце для кожної піщинки, ударити променем сонця золотистим у кожний листок. За ранком приходить полудень, за полуднем вечір, за вечором ніч – може, вічна й непробудна, а може, то тільки вступ до наступного ранку? Е, та що там! Я – ранок!

Що мені сказати про своє оточення? Я знав мало. От знав, що мій дядько був архітект і артист-маляр. Виходив із кімнат своїх він рідко, виїздив з дому ще рідше. Що він там робив у себе у кімнатах – я не знав, бо заходити туди мені було заборонено. І мені це подобалося – це була казка. Змій-чарівник наказує своїй полонянці: «ходи всюди по зачарованому замку – тільки в оцих дві кімнаточки не заглядай, бо буде лихо». І я не заглядав. Мав туди доступ лише старий дядьків лакей, негр, людина ще мовчазніша й таємна, ніж його пан. Це був високий, худий, як мускул, чоловік; називався з-грецька Агамемнон. Ходив завжди надзвичайно тихо; на поклик дядька відкілясь зринав, мов тінь, а вислухавши приказ – знова безшумно десь зникав.

А так! Ще одна була істота, що безкарно входила до апартаментів дядька – це Харон, здоровенний пес, чи, може, упокорений диявол, перекинутий у пса. Чорний, страшний, мов смерть. От він не вмів тихо ходити по таємному замку й клацав кігтями по підлозі. Вночі, було, прийде до моєї місяцевої казки й стане ззаду, дивиться бездонними очима. Аж страшно було оглянутись на ту чорну прояву.

А що міг би я сказати про самого себе? Теж нічого. Я почував тільки, що живу, а як це почуття передати, не знаю. Близьких у мене нікого не було: я так само не знав товаришів, як не знав ні батька ні матері. Я був сам і, коли хочете, мені не було з тим зле. Передо мною сяяв увесь мир своїми таємницями й світлами, в своїх велетнях і гномах. Адже ж над землею розпростирається зірчасте небо, дві субстанції в реторті дають третю, хризаліда розриває свою тюрму, аби дати одноденне життя дивним фарбам крил, макропот ворушить плавником в акваріюмі.

І море, і гори, і товпище вояків у хрестовому поході, і похорон скитського вождя. Клеопатра з чашею в руці, бездонний льох Великої інквізиції, процесія серед вузьких вулиць з факелами серед ночі, замасковані убийники, асирійський цар, і боги, і Наполеон, і рибалка дніпровий – о, я чув, що живу, що йду вперед! І коли б мене відірвали зараз від моїх книжок і кинули на гілля дерева, що росте серед безлюдного острова – то й там би я силою попереднього розмаху йшов би вперед і дійшов би тих самих меж, яких дійшла людність, а може… й переступив би їх. Якби мені дали одну фарбу – я утворив би з неї всі сім, як у веселці; якби мені дали один звук, – я утворив би з нього всі сім, як у гамі. О, творчосте молодости! Тобі я співаю пісню свою! Тобі, о знання, світе життя!

Дядько мене ще хлоп’ям віддав до гімназії, отже, ріс у тій клюмбі, до якої угодно було садівникові мене посадити. Але от сьогодні минає саме три роки, як я заявив дядькові, що до гімназії більше не піду. Як зараз пам’ятаю ту нашу розмову, першу пробу мого нападу.

Дядько підіймає свої вугласті брови й питає:

– Як? Скажи ще раз, бо я, здається, не дочув.

Я здвигаю плечима.

– Я кажу, що не буду більше ходити до гімназії.

– Дозволю собі спитати – чому?

– Тому, що це пусте гаяння часу.

– Та-ак… Цебто наука, здобутки людського генія, поступ, культура – все це дурниця.

– Я того не сказав. Якраз навпаки. Власне, засоби, з яких користає школа в ім’я науки, мало сказати недоладні, але антинаукові, антиприродні, розраховані спеціяльно на те, аби убити всяку охоту до знання і любов до науки. Це все я добре бачу на своїх товаришах і не хочу бачити на собі.

– Ну?

– Ну, а з того виходить, що я не хочу бути прив’язаним до інституції, яка метою своєю ставить вівісекцію кращого з почувань людини, кращої з потреб – бажання знати. Я певен, що, працюючи сам, я в місяць набуду більше знань, ніж за цілий рік гімназіяльного навчання.

Дядько мовчав. Замовк і я, дивлячись у вікно. Мовчанка тривала досить довго. Дядько то занурював ліву руку в густу шерсть Харона, то витягав. Брови у нього зовсім зійшлися докупи, лице зробилося темним. Нарешті, ледве розціплюючи зуби, він почав говорити і сказав мені ось що:

– Вислухай мене добре і добре запам’ятай, що я тобі скажу. Твоє рішення є результатом того строю гадок, при якому ти вважав себе за дитину заможних родичів, за людину, яка і має, і матиме засоби проіснувати, хоч би й не роблячи нічого. Я досі не мав потреби тобі нічого говорити, але тепер мушу тебе розчарувати й довести до твого відома, що ти не маєш нічого (він натиснув на ці слова). Розумієш – нічого! Ні батько твій, ні мати твоя не зоставили тобі ані шеляга в спадщину, і коли ти єси зараз тут, в моєму домі, то за це ти маєш бути вдячним тільки мені, бо я дав твоїй матері слово додержати тебе на своїм кошті до моменту, поки ти скінчиш гімназію. Чуєш? Я повторю: я дав твоїй матері слово додержати тебе на своїм кошті до моменту, поки ти не скінчиш гімназію. Не більше, хоч і не менше. Більше ніяких обіцянок я ні їй, ні кому иньшому не давав і тому моє рішення буде таке: роби що хочеш і як хочеш – це мене не обходить. Я буду давати тобі на прожиток стільки, скільки давав би й тоді, коли б ти вчився; окрім того ти матимеш у моєму домі помешкання, їжу, тепло, освітлення й обслугу. Але так буде тривати лише рівно по той день, в який теперішні твої товариші одержать атестати. На другий же день після того ти мусиш забиратися пріч з мого дому. Чуєш?

Мене неначе хто штовхнув.

– Чую, – кажу. – Але чи ви певні, що я так-таки дійсно не маю нічого?

Я сказав це навмання, але ефект вийшов цілком несподіваний. Дядько побурів увесь, зціпив ще дужче зуби, аж скрипнувши ними, круто повернувся на закаблуках і крикнув:

– Ти не маєш жодних доказів!.. Жодних доказів!..

І побіг. Його Харон, клацаючи кігтями, за ним.

Я засміявся їм обом услід. Доказів у мене справді жодних не було, зрештою, я просто не знав, що маю доказувати, але ця втеча – це був хіба найкращий доказ чого хочеш, а головне моєї побіди над отою залізною людиною. Зрештою – пощо мені то все? Зараз досить з мене того, що я знов буду у своїй кімнатці, але вже вільний, незалежний. І без тривоги вже сяду за перевірення дослідів neitralaualis’y з тисячократним розчином соли, дослідів Крукса над передачею елєктричної енергії через майже цілком порожню просторінь і т. ін. О, як це дивно! Ми, що звикли преклонятися лише перед масою матерії – самі ж будемо змушені руйнувати тепер п’єдестал, на який звели її, бо наші ж власні досліди учать нас, як то мало треба матерії для того, щоби вона вже могла передавати величезну силу. І коли так мало треба матерії для проявлення фізичної сили, то вона цілком уже непотрібна для передачі сил психічних, при виявленню вольових імпульсів. І що мені всі дядьки світу з їх копійчаними інтересами, коли мене кличуть до себе величні проблеми будучого знання!..

І з того дня я почав жити цілком на власну волю. Увесь день і вся ніч були мої; я міг братися, до чого хочу, як хочу й коли хочу. Грошей, що видавав мені дядько, цілком вистачало на всі мої наукові досліди, а більше мені нічого не було треба.

Я вчився. Все, що мене цікавило – а мене цікавило все, – я міг студіювати як хотів далеко, і моя кімнатка відповідно до моїх зацікавлень змінялася то на лябораторію альхеміка, то на кабінет ботаніка, фізика, мінералога, анатома. Мене цікавив увесь світ в усіх виявленнях своєї красоти й бруду. Життя моє кипіло, як кипіли розчини в моїх кубах та ретортах. То я біг у ліс, то в поле, то дивився в телескоп, то кидався до нового числа нової часописі, то брав свою скрипку або сідав за оту фісгармонію в залі й уносився разом з оксамитовими звуками басів кудись у невідомість.

Але останніми часами я вже цілком забув про все й вся, бо пізнав найдревнішу й найновішу і найглибшу з усіх наук – доктрини спіритуалізму. О, ні за один з видів знання я не брався з таким непереможним завзяттям, з такою навіть для самого мене дивною охотою та енергією, як власне за студіювання того, що Шопенгавер назвав колись «експериментальною метафізикою». Що всі науки перед цією наукою наук! Наша звичайна наука елементарно-проста, її так легко розуміти навіть недалекосяглому, і так легко купити за дешеву ціну. Все в ній якось… позаду мислі. Навіть сама безконечність її грядущого якась… дотикана, провидима, а об’єкти її робіт такі брутально-товсті, підніжні, що й не дивно, коли допитливіші уми не витримують тисячократного переливання з однієї пробірки до другої й розчаровуються. Для звичайної науки треба бути лише терпеливим колекціонером не більше, бо навіть ті великі, що посували знання вперед, навіть вони – тільки синтез минулих умів, а їх робота – лише крадіжка у своїх же померлих братів.

А тут!.. Все так дивно, незрозуміло велично, таємно. Все леготом дише, боїться грубого дотику, все тонко й ніжно. Тут треба тонкої організації й розумової й нервової, аби ввійти робітником до тієї науки. Ти повинен відповісти на безліч вимог, повинен бути творцем, стрілою вперед. Я розумію значення мулярів у будові будучого знання, але і я і той, хто сміятиметься з мене і сам муляр врешті – всі ми більше цінимо не муляра, а того архітекта-артиста, котрий силою немулярських своїх змог утворив дивне. Так само і в науці: я поважаю учених мулярів, вважаю потрібною їх роботу, і роботу самих їх мулярських наук, але як і самі вони суть лише матеріялом синтези будучого генія, так і їх науки – лише підвалини для будучої науки наук, провозвісником якої є спіритуалізм.

І передо мною розгортався безмежний світ нового знання. Щодень пізнавав я нові тайни людської душі, нові змоги, проявлення яких не увійшло до кодексу загально-ухвалених наук; довідувався про факти, занесені вже навіть до аналів історичних, але осміяні потім отарою засліплених людей. Зі здивованням пізнав я, що жреці науки, саме ті, що так багато кричать про неї і нібито боронять – власне, вони й найбільші її вороги, бо не мають найменшого поважання до науки, вважають її річчю одного маштабу зі своїм обмеженим розумом, а явища не тільки зовнішнього порядку поясняють своїми убогими формулами. А хіба ж наука, дійсно чиста наука, може коли говорити про неіснування, і навіть неможливість існування чого-небудь? Ні, ніколи! Вона, прозорлива й сильна, не падала ще так низько. То лише придверники науки, схолястики й рутинери, то лише нетолєрантна товпа наукова демонструє на базарі своє недоумство, видаючи його перед дурниками за останнє слово науки. А сама вона, Велика наука, той стовп серединний знання, що заклався навіки кріпко з мізкових кліток міліярдів будівничих – вона ніколи не говорила так. І наскільки я поважаю справжню науку, остільки ж гордую тими quasi – представниками її, які свою анормальність, свій пігмейський зріст і обрій видають за належність до великого сонму безсмертних. Назад, кроти й мухомори! Як сліпі в байці, полапали ви хто ратицю, хто хобот, хто вухо слона; не відважуйтеся ж говорити, що увесь царствений будинок знання не більший від вашої запоганеної коробки без світла.

А тут?! Установити безперервний зв’язок між собою і всім необ’ятним відомим і невідомим, видимим і невидимим світом! Бачити тут нитку, що йде від моєї душі до всіх вселенських душ, до всього, що існує! Знати, що я можу скупчити всю мою енергію нервову в любому пункті вселенної, навіть у необтяженому матерією – о, як це безконечно! І я молюся перед тою безконечністю!

Кожний прожитий день, кожна прочитана книжка розкривали передо мною нові безодні знання й змушували все нижче й нижче клонити коліна перед незрозуміло-величним запасом таємних ще сил людського «я». Мене тільки – не обурювало, а смішило скоріше одно: як це людям подобається навішувати ярлики. Навісить – і заспокоїться, неначе вже пізнав. А хіба ж не все одно, як назвати силу проявлення – чи начисто фізичною, чи психодинамічною, ектенічною, одичною, магічною, чи ще якою? Важно, що вона існує, що вона єсть у тобі, в мені, в тій павутинці, що он бачу я на рожевому кущі у вікні. Не будемо тратити часу на відшукання назв. Облишмо це будучим технікам, тим, що на базарі будуть колись користати з нашого винаходу.

А я хочу тільки знати. І я знаю.

Знаю, що все існує подвійно. Все. І я, і ти, і отой кінь, що везе зараз бочку з водою у двір, і сама бочка. Суть звичайні матеріяльні форми, а побіч них суть і иньші, флюїдичні, особливі (хоча і вони можуть иноді мати ознаки матеріальної структури). Перші я пізнаю звичайними п’ятьма своїми чуттями, а другі пізнаються тими чуттями тільки віддалеки, неясно й неповно, і треба ще віднайти в організмі, виховати в людині спеціяльні здібності для повного уловлення явищ флюїдичного порядку. Ми знаємо передачу власної мислі лише словом, письменом, взагалі фізичними засобами, передача ж чуття – то ще не розрішене завдання і навіть, як дехто каже, зовсім неможливе до розв’язання, як квадратура кола. А я цілком ясно бачу тепер, що існують тисячі засобів передачі мислі без найменшого дотику й письмен, в неприсутності об’єкта – як угодно. Що ж до чуття, того ніжного плоду небес, що невідомим чином упав на землю й здивував земнорідних своєю незрозумілістю – то воно може бути переданим і зменшеним, і збільшеним, білим, чорним і яким тільки захоче передати моя воля.

І могутнім я чув себе в такі хвилини. Могутнім, як істота, що самим уже актом родження на світ дістала велику змогу єднання з безконечністю. Які широкі перспективи розкривалися тоді перед моїм духовним зором! Які глибини, які тайни! А скільки роботи, скільки нових наук, руху вперед незнаними ще, неходженими й незаходженими шляхами! І рух той – без кінця! За одною новоодкритою просторінню знання вже одразу видно тисячі других, ще більше таємних і цікавих – і нема кінця їм! Нема кінця знання людини, як нема межі просторіні, нема смерти часу. Бо людина – сама і просторінь, і час. Може існувати в них і без них, може брати їх для своєї потреби, а може й не брати. Бо чоловік – частина природи, атом вселенної та, як вона, безконечний.

І все це божевільною радістю наповняло мою душу. Я благословляв грядущий день знання й чув сплески могутніх сил у собі. Вони рвалися на волю, хотіли втілення. Я прямо божеволів, повторюючи дивно могутню фразу великої людини: «Дайте мені точку опертя – і я переверну землю». А я чув у собі силу перевернути світ цілий без жодного пункту підпори!

Нема вогнищ, зникла інквізиція, не можна вже правовірним людям науки й мистецтва повісити свого єретика-собрата на площі, але хіба не можна вигадати тисячі иньших тортур? Хіба тепер не палять у полум’ї безглуздої критики, хіба не розпинають на вселюдське позорище всякого провозвісника істини, коли його правда не дістала ще патенту? Хіба не бачимо ми й зараз ученого кривляння, не чуємо ученого реготу над тим, чого «учені» не знають і до чого «учені» не підходили серйозно? Ніхто з них не стане провадити дослідів з елєктричною машиною в пересиченій водяною парою атмосфері, а між тим безконечно тонші, тендітніші досліди проявлення медіюмічної сили вони думають провадити без усякої моральної підготовки, в брутальній обстановці власного скептицизму, не розуміючи навіть того, що психічна сила грубого недовір’я руйнує психічну силу медіюма. Що сказали б вони про свого товариша, який, працюючи над спектрами, схопив би нараз молоток і луснув ним по призмі? А на медіюмічному сеансі, коли медіюмові ціною надзвичайних зусиль удасться нарешті запанувати над атмосферою недовір’я й викликати феномен – муж науки не посоромиться схопити жінку-медіюма за ногу, аби довідатися, чи не стукає медіюм ногою. Навіть того не розуміє, що таке більш ніж нагле пробудження від сомнамбулічного сну не тільки внівець повертає дослід, а може відбитися негативно навіть на психіці медіюма.

І невже треба вважати природнім, коли попередня мучениця, істина одиниць, стільки перетерпівши від банальної «золотої середини» – сама врешті стає деспотом і затримує рух вперед? Історія дивує своєю одноманітністю, і сучасні противники великої науки не більше, як перебрані в иньші костюми члени синедріону, що розпинали Христа, академіки, що кидали до в’язниці Галілея, пекли вогнем Джіордано Бруно. Як розтовкмачити їм, що творчий дух – то ж вічно дикий несамовитий вогонь, що не треба дивуватися його дивним, може, незрозумілим на перший погляд формам, а треба уважно стежити за ними і вміти побачити там лице істини? Аж жаль стає їх, мертвих, похованих во гробах самозадоволення з відтіночком муки за ніби недосяжність мети. Просто не вміли відрізнити пшениці від полови.

А я тим часом учився. Не зле знаючи французьку й німецьку мови, я в першу ж голову прочитав усе, що міг знайти в тих літературах: і Кнукса, і Цельнера, і барона Гелленбаха, і знамениту «Книгу медіюмів» Аллана Кардека, і Максиміліяна Перті і багато иньших. Ці книги розкрили передо мною всю необмеженість мого духа, віковічність мого існування і єднання моє з душами як давно померлих, так і ненароджених людей.

Нема нічого надприроднього! Все можна зрозуміти, все можна знати – треба тільки учитись, учитись і учитись. До метафізичної проблеми треба внести математичний аналіз, в чуття – вимірення, в етер – запис. Треба тільки поважати дійсність, не ставити собі володіння істиною виключним власним монополем, а хотіти пізнавати всю безліч істин ще невідомих, ще таємних і нерозслідуваних, близьких до мрії.

Я готувався до проби зносин з потойбічнім світом і неначе забув за світ цьогобічний – а він нараз дав себе сильно знати. Більше! Змінилося усе моє життя…

Це сталося в період найбільш енергійної роботи: я вивчав англійську мову для можливости втягти до своєї скарбниці знань і те, що має література на тій мові. А я вже прочитав Траверса Ольдфільда, Роджерса, Едмонда, Леє, Гаддока, Ґреґорі й иньших. А в той же самий час я силкувався зрозуміти таємні елементи людського «я», одичні сили, його флюїдичний стан речей і т. п. Я ж хотів прийти до роботи не учнем, а рівноправним діячем, отже учився без упину.

І от раз, коли я, ввесь переповнений нечутними звуками, з очима розкритими прямо в тайну будучих знань, вибіг до саду, щоб походити по тінистих вогких алеях та подихати свіжим повітрям – нараз перестрів мене дядько.

Зупинив мене рухом руки й похмуро сказав:

– Завтра о восьмій годині вечора я приїду з дружиною. Маєш її привітати. Гадаю, що не потребую вказувати на доконечність пристойного одягу.

Повернувся на каблуках і пішов.

Я був більш як над міру здивований. Хотів щось спитати, але дядька вже не було.

Потім я опам’ятався. Що з того, що десь хтось жениться, хтось виходить заміж, когось давлять радощі, а ще когось тішить горе? Все це дрібниці. Я не розумів тоді, що то – все.

За хвилину я й забув уже про сповіщення дядька, знов обхопило мене зачудовання перед тайною сил. Я щойно прочитав, що окрім свідомого сомнамбулізму, який за свій рахунок бере той чи иньший феномен, існує ще сомнамбулізм несвідомий, коли сам медіюм відрікається від того чи иньшого явища, причиною якого все ж був він сам. Я напружено мислив над частковим автосомнамбулізмом, тобто явищем, коли медіюм силою своєї волі може виводити з сомнамбулічного сну одну якусь частину свого організму й зоставляти у сні решту. Я з захопленням дивився на результати робіт фотографа Вітті: ні він, ні иньші присутні не бачили світових феноменів, бачив їх тільки медіюм і… фотографічний апарат.

Він довів, що ті явища були реальні, а не плід розтривоженої уяви медіюма. І де вже мені було, так захопленому цікавою роботою студіювання, пам’ятати слова дядька. А коли я й пригадував їх, то з серцем: можна би, здається, дядькові й подарувати мені оті години безплідної трати часу.

Але потім стрій моїх думок чомусь змінився.

Жінка… В нашому замку буде жити жінка. Хто вона?… Що вона?…

І якась тривога, і якийсь неспокій, і якась цікавість заволоділа мною. Ще не стала нога жінки на нашому порозі – а вже прийшла якась руїна, щось затривожило мій дух. Перед моїми очима почали проноситись тисячі безтілесних образів, прекрасних постатей. У таємних одежах зі стрілою в руці вони спліталися в блискуче коло, віяли тінями над сонною водою зачарованого озера й блискавкою очей пронизували тьму нічних хмар, що нависли й геть заволокли чарування місяця. Чулися могутні закликання, страшні й вугласті слова невідомими птицями билися в груди, дим густішав, а з нього…

…а з нього в золотистій авреолі нагого тіла виступала чарівниця. Повний фіял лив свою піну через вінця, квітка падала з гірлянди, а усміх, усміх, подібного якому я ще не бачив, рвав кудись за собою, все обіцяючи. Що?… Убити дитину за повторення того усміху? Наругатися над прахом матері за погляд з-під опущених вій? Що ж… може… Є отруя солодка в злочині за жінку.

Я прокинувся серед ночі, мов у маячінні. Над головою стовпилися тьми фігур, у скронях стукотіло, і я ввесь горів невідомими вогнями.

Відчинив вікно. З хвилями повітря повно посипалося до кімнати фосфоричного світла повелителя люнатиків, і воно томило й млоїло мене. Руки, мов побиті, не хотіли підійматись, з уст виривалося гаряче дихання, а тіні танцювали й співали доокола.

Увесь другий день був для мене важкий. Я не міг працювати спокійно – все падало з рук. І що ближче надходив вечір, то гострішим ставало моє хвилювання… Я сердився сам на себе, старався уявити собі оту жінку дядька старою, негарною, запліснявілою. А якою хіба вона могла бути? Дядько мій був хоч і дужий, і кремезний, але все ж підстаркуватий чоловік – жінка, очевидно, буде йому під пару. І передо мною ставала приплескана фіґура дебелої дами пудів так під сім, під вісім. Увійде грубезними ногами до нашої тонкої залі, внесе туди шум і гар кухонних інтересів, повісить буржуазні гардини на ґотичні вікна, поставить аляпуваті канделябри замість художньо виконаних скелетів біля дверей, і взагалі поверне наш таємний замок на звичайний «дім, як у всіх». І я сміявся сам із себе, що для прийому того слона вбрався в сюртук, чіпляв оксамитову краватку й так довго та старанно чепурив свою заплутану шевелюру.

Нервово походжав я по залі, мов востаннє прощаючись із її таємною красою. Думалося – як же то мало треба часу, щоби знищити ввесь артистичний дух, що витає зараз серед цих стін. Стільки років будувалася й накопичувалася ця красота – і от варт одній якійсь глупій істоті увійти сюди на деякий час – і все піде шкереберть. Невже так і з усякою красою? Я знаю, що існує смерть для красоти тіла, час руїни для красоти форм, утворених людськими руками, – але краса мислі, краса духу? Невже й вона може повернутися внівець?

Я підійшов до вікна й здивувався.

На нашій тихій вулиці, де звичайно ніхто й ніколи не їздив, бо вона упиралась у садовий паркан, було надзвичайно людно й шумно. На протилежній стороні біля біленького подовгастого будинку стояло пар із п’ять карет та фаетонів, товпилося багато людей, найбільше жінок, бігала дітвора, а з будинку то виходили, то входили люди, зодягнені в святочне убрання, то з букетами в руках, то з білими квітками в петлицях. У візників праві руки були перев’язані білими хустками.

– А-а!.. Це, певно, теж весілля, – і я саркастично розсміявся. – І чого вони так радіють? Невже вони не бачать, що їх радість така бідна й обмежена? І чого вони так метушаться, удають, ніби їм і справді весело? Рослинне життя… життя неосмисленого каменя.

І хоч я не любив свого дядька, але в цю хвилину я був вдячний йому, що він зумів так оригінально, так витримано улаштувати своє життя й побудувати свій будинок. Тут у кожному штриху почувається пульс мислі, а в кожнім каменю сила.

– О, ще поборемось! – чомусь голосно сказав собі я. – Дядько не віддасть так скоро своїх позицій.

Це мене заспокоїло. Я навіть почав байдужіше дивитися на весілля в протилежнім будинку. Там декілька гостей, які попростіше, вийшли на вулицю й під нечутні звуки гармошки весело тупали ногами й розмахували руками.

Стемніло. Заля набралася свого таємного вигляду, що я його так любив. У вікнах протилежного будинку засвітилися веселі вогні. Було тихо, тихо.

Нараз я почув кроки. Я оглянувся. То був Агамемнон. Він підійшов до другого вікна й теж почав дивитися в нього, а довга його тінь упала аж через усю залю. Він певно виглядав свого пана.

Я задумався. А коли глянув за декілька хвилин на Агамемнона – його там не було. Як тінь прийшов, як тінь і щез.

Я глянув знову у вікно. Вулицею котилася карета й стала коло нашого під’їзду, Агамемнон уже був біля неї і поволі одчиняв дверці. У них показалася якась біла фігура, за нею висока постать дядька. Серце у мене чомусь забилося… Я швидко обернувся лицем до дверей і ждав.

…чулися голоси. Двері відчинилися – і в темряву залі вступила вона.

– Ах! – почувся тихий скрик. Я бачив, як та фігура одхитнулася пріч, а дядько обняв її за стан.

– Агамемнон! – суворо крикнув він, але в цей момент вся заля наповнилася елєктричним світом.

– Як я злякалась, – тихо продзвенів мелодійний, як сама музика, голос. По мені мов іскра яка пробігла.

– Чого, моя голубко? – спитав дядько й, не чекаючи відповіді, казав далі. – А оце мій небіж. Деякий час нам доведеться усім трьом жити тут разом, але сподіваюся, що ми не будемо перешкоджати один одному, – і дядько чомусь розсміявся колючим сухим сміхом.

Я промурмотів своє ймення. Вона простягла мені руку, а я – не знаю як це й сталося – припав устами до тієї атласової рученьки. А вона… нахилилася й поцілувала мене в голову. Щастя якесь розлилося по всьому тілі від цього першого поцілунку в моїм житті.

– Дуже рада, дуже рада, – сказала вона двічі, але в словах, що говорили про радість, чулася тривога.

– Харон! – нараз крикнув мій дядько. Вона аж здригнулася.

Ударом лоба розчинивши двері, до залі вбіг здоровенний пес і, лизнувши дядька в руку, став, ворожо дивлячись на незнайому фіґуру.

– Хароне! – звернувся дядько до собаки. – Це буде твоя нова господиня. Ти повинен її берегти! – роздільно й підкреслюючи промовив він.

Пес підійшов до неї й хотів теж лизнути руку, але вона, здригнувшися, з острахом відхитнулася, очима шукаючи захисту.

– Чого ти, чого? Він буде найкращим твоїм сторожем. Погладь його.

– Я боюсь… – прошепотіла вона.

– Чого ж боятись? Ну годі, погладь.

Несміливо висунувши руку з-під білого плаща, вона двічі погладила пса та швидким рухом відсмикнула руку назад. А я стояв переповнений безліччю нових якихось, цілком мені невідомих, почувань і, здається, мало собі уяснював, що робиться довкола. Не то сон, не то туман застилав мені очі, й те, що діялося довкола, якось не доходило до моєї свідомости.

– Чого ж це ми стоїмо? Ходімте до їдальні. Треба ж випити за солодощі будучого життя. Ти не ремствуй на мене, – звернувся він до жінки, – що на нашому весіллі нема гостей, музики, танців, безглуздих окриків, биття бокалів… Це все дурниці.

– О, звичайно, звичайно! – похопилася вона.

Ми увійшли до розкішної їдальні нашого замку. Вона була декорована стилем фламандських хат; по стінах мальовничо розмістилися полиці з блискучим посудом, посередині стояв дерев’яний, нічим не вкритий, стіл, на ньому вечеря. Всюди старинне срібло, фарфор, кришталь, кожна деталь обдумана.

Агамемнон з тріскотом розкупорив пляшку шампана й ми всі четверо – так, четверо, а не троє, випили іскристого трунку, але – в повному мовчанню. Воно – це дике весільне мовчання було п’ятим гостем при нашій трапезі.

Говорив тільки сам дядько й дедалі оживлявся. Я ще не бачив його таким, блискав очима, голосно реготав, сидячи коло жінки, близько нахилявся до неї, не помічаючи, як вона стримує себе, щоб не одхилитися; якби змога – поставила б між собою й ним залізо. Але дядько нічого того не помічав, нахилявся ще ближче й безперестанно просив її пити. Його очі зробилися вузькі, масляні, товсті губи почервоніли, й він проливав вино на стіл.

А вона? Сиділа мов загіпнотизована, старалася усміхатись на тупі дядькові жарти; біле весільне убрання здавалося саваном похоронним, тоненька рука безпомічно губилася в дядькових долонях, а очі, очі… Вони підіймалися вверх і дивились – з такою тоскою, з таким смутком, що я не міг дивитися на них – моє серце рвалося на часті.

– Ти… ти… Що ти?… Хто ти?…

Обривки якихось питань, недокінчені мислі, безплотні образи – все те вихором тоскливим вертілося в моїй голові, а над усім панувало гостре, як штилет, і отруйне, як цикута, почуття плакучої безсилости. Пігмей перед стихією, приголомшений васал перед всемогутнім бароном. Зрештою, я не знав навіть, проти кого чи проти чого боротись. Я тільки дивився й дивився, мов зачарований, на це рівне чоло, бліді ланити – і душа в мені згорала.

І як злякався я, коли дядько, надмірно голосно, крикнув майже над самим вухом.

– Ану, юначе! Пора й честь знати. Іди лишень до своєї лабораторії, а я до своєї – ха-ха-ха!..

Я глянув на неї. Ніби ще більше зблідло її обличчя, а в очах засвітилось щось тривожне-тривожне. Потім я побачив, як вони, ті очі, просять, молять мене, щоб я не кидав, щоб я зостався, але хіба міг я зостатись? І я пішов геть, хоч чувся так, ніби сам себе приносив у жертву.

Вже будучи коло дверей, я почув тихий скрик. Обернувся – і побачив, як дядько, мов вампір, уп’явся поцілунком в її шийку; вона одхитнулася і царственний убір голови з білих квітів упав додолу й потоптався ногою. Я вибіг.

Прийшовши до свого покоїку, я впав на ліжко. Так було тяжко, мов навалили на мене важку гору, і я чув, що задихаюся під нею. Я хотів протестувати проти вторження брутального життя до мого спіритуалістичного світу, проти руїни мого спокою – але не міг. Я хотів думати про несвідому церебрацію, про передачу й відбивання думки, про флюїдичний стан речей – але теж не міг. Думка вертілася тільки коло того, що я бачив оце зараз.

Це перший раз у житті мене стискали обійми безмежного душевного болю, і в перший раз пізнав я, що то за пекло і що то за мука. Коли б так боліла кожна людина на землі, давно б уже нашій планеті треба було б повернутися в попіл. І з безсилістю слів, з безсилістю мускулів, з безсилістю опору стояв я перед своїми муками й не знав, що зі мною робиться. Ні причин, ні об’єктів – нічого не бачив, невідомий якийсь ворог обхопив з усіх боків і тільки стогін виривався з піврозкритих уст.

В немочі й несвідомім шуканню встав я з ліжка й пішов до залі. Пощо – сам не знав. Може там, де навідувала мене безліч настроїв, може там зумію забутись і повернути хід думок в якийсь иньший бік.

В залі було темно й тихо. Зійшов місяць і кинув у прорізі вікон своє фосфоричне світло й такі ж тіні. Покров тайни покрив усе.

Я йшов крадучися, мов злодій, наче убити когось збирався, або стягти покривало з обличчя вежі таємниць. Нечутними, але важкими кроками перейшов я залю до вікна й оглянувся – чи не зоставили ноги мої вдавлених слідів у долівці, так давила мене печаль.

Коло вікна став і одягся тишею ночі й наче узброївся для боротьби з ворогом. Кликав спокій до себе, але спокій приходив краплями дрібними, мов несміливий дощ майовий під соняшними проміннями: ледве встигне змочити частину землі, а вже випило ту воду ненаситне сонце та сміється найслабшим з променів.

Відчинив кватирку. З протилежного будинку донісся до мене вальсовий мотив, напівзаглушений сміх і гомін людський. Вони все ще веселяться, все ще справляють своє ординарне свято. Тими ж рухами й тими ж нервами, як колись і при винайденні вогню.

Але все ж там весело. Хоч ознака, хоч ілюзії радощів. А тут?

…ти… ти… як ти попала сюди?

…так, як пташка попадає в пазурі кібця… як рибка в сіть… як квітка під косу… як сніжинка в огнище…

…а щастя? а радість? а де ж твоя радість? де твоє весілля?

…радости я не знала ніколи… щастя, видимо, не зазнаю. Нараз – що це?

Здалека, з кімнат дядькової половини почувся нелюдський крик. Він дико розірвав нічну тишу й ударив, як море.

З грюкотом розчинилися якісь двері… тупіт босих ніг… ще одні двері вдарилися обома половинками, потім ці – і, розтерзана, в одній сорочці, з розпущеним волоссям до залі вбігає вона! Мов уся суть одчаю й страху втілилися в цю постать. Роздираючи повітря нечуваним зойком, бігла вона, а за нею дядько.

Вбігши до залі, він крикнув.

– Харон!

В три стрибки здоровенний пес випередив дівчину й став, урчучи, на вихідних дверях. Вона стала як врита.

– Ха-ха-ха! – бісівським якимсь реготом засміявся дядько. – Я ж говорив тобі, що цей пес буде найкращим твоїм сторожем.

І з тими словами, як вовк, кинувсь він на беззахисну дівчину. Вона скрикнула ще раз і впала непритомна. Дядько не допустив її впасти, підхопив, перекинув по-вовчому через плече й поніс.

З криком кинувся я за ним, не знаючи, що буду робити, але перед самим моїм лицем виросла нараз сталева чорна фігура Агамемнона. Однією рукою він ухопив мене за плече, а другою зачинив і замкнув двері за дядьком.

– Звірі! – кричав я. – Що ви хочете робити з нею?

Але в цих залізних лапах я міг битися хоч до ранку. А поклики свої я міг би з таким же успіхом кидати в безконечну просторінь моря в час бурі. Агамемнон не говорив ні слова, а тільки все дужче й дужче стискав мені плече.

Я перестав битися. Агамемнон пустив мене, і я, мов побитий пес, пішов до своєї кімнати. Там я плакав. Душу свою хотілося вирвать мені й битися об стінку головою – але кому б це помогло?

Так появилася вона в нашому замку.

З того часу моє життя подвоїлося: я почав жити не тільки за свій рахунок. Нова краса обвіяла мою душу, тисячі нових почувань, цілком незнайомих, таємних, солодких…

Перші часи пішли на розглядання, навіть на боротьбу з новим богом. Бог хотів поклонення, а впертий дух не віддавав іще свободи. Звідти боротьба й роздивляння. Але чим більше я роздивлявся, тим сильніше кохав якимось неодухотворенним світлим коханням.

То була якась біла прозорчиста душа. То була квітка небесна, вогник, що спалахне раз у вічність у темряві з-під навислих хмар – і знову зникне на вічність цілу.

Дивні почуття навівала вона на мене. От я сиджу за книжкою, читаю – і нараз починаю почувати її.

От чую, ясно чую, як вона йде, як наближається своїми білими кроками, а в той момент, коли вона відчиняє двері, я уже обертаю до неї своє радісне, а разом з тим і стривожене обличчя.

В її присутності я не мав своєї волі, мов сомнамбул у присутності гіпнотизера. Вся істота моя переповнялася якимсь променистим настроєм, і чув я себе й велетнем і рабом. Вона підіймала руку – і мені невимовно хотілося підняти свою. А коли б я побачив сльозу на її очицях – певно, ридав би, як несамовитий.

Я назвав її для себе Біла. Та вона таки й була білою вся, і носила тільки білі убрання, мов янгол. Увіходячи, вона розсівала за собою якийсь невимовно прекрасний запах, а я не міг зрозуміти, що зо мною: ніби чую, що єсть вона й ніби нема, а наче це привид тільки безтілесний злетів, тільки не страшний і чорний, а світлий і любимий. І хотілось підійти до неї й торкнутися матерії її убрання, щоб знати, як тчуть у небесах. А коли вона сідала в крісло й задумувалась – я часом просто не міг боротися з бажанням підійти й молитвою заглянути їй у вічі. І вона вже вставала, вона вже пішла, – а я все ще бачу її, бачу всю, бачу рух волосинки над скронею, бачу, як злегка ворушаться уста. І в один з таких разів я назвав її для себе Ф л ю ї д о ю, бо мені здавалося, що вона безтілесна, що вона тільки флюїдична постать якоїсь другої невідомої істоти, що живе в небесах.

І сама тиха, мов тайна святая, вона сіяла й тихі почуття округ себе. Коли я сидів біля неї, а вона иноді підіймала на мене свої очі – я відчував у ті хвилини якесь надзвичайне очищення душі, чув готовність на великий благородний учинок. Я не міг би собі уявити, як в її присутності можна було би не то сказати, а подумати щось брудне. Усі нечисті, звичайні життєві почуття, все, що не святе, зникало в її присутності. Вона була сама молитва, самий чистий звук, гармонія, а коли поблизу чулося її тихе дихання – душа наповнялась високими почуваннями, і світ здавався тоді осяяним самою красою. Все далеко-ідеальне в звичайні моменти життя, все, що лише манить людський мозок своєю недосяжністю – все те наближалося й огрівало таємно-могутні сторони людського духа. Немов стаєш велетнем, дужим, як космос; здається можливим і навіть легким до виконання все, що надприродним було ще за хвилину. А до неї хотілося підійти, мов до пророка, і спитати про… про щось особливе: про межі безконечности, про початок часу, про день власної тілесної смерти. І я вже, було, піду до себе, а все ще бачу закритими очами її образ, і вся вона представляється мені якимсь таємним Божим письменом, розгадати яке може тільки однозвучно-таємна друга істота, якій стане доступним потім за це утворення світів. Коли вона усміхалася – райські квіти розцвітали наоколо, водоспад спиняв свій біг на далекій півночі, а зірки хором відповідали радісно на той усміх. А якби заплакала вона і її сльози упали б десь далі – дивним стало би те місце й святим. І до нього, як у Мекку, ходили б тисячі пілігримів.

Чи вона вічна? О, певне! Умерти ж вона не може, а просто так вознесеться в блакитну безконечність. А я на тім місці поставлю вівтар для поклоніння світлові життя. І будуть там співати чисті весталки в прозорих убраннях, препоясаних гірляндами білих квітів і будуть ті весталки підтримувати невгасимий запашний вогонь, годований пахучими смолами й дивним деревом. Доокола вівтаря буде посипано жемчуговим піском, і мірти свій лист, а рожеві кущі квіти свої щодня самі будуть нести в жертву на вівтар той. І коли хто бідний, зранений і чорний, зі стогоном моління, наблизиться туди – він стане чистим, як вода, й щасливим, як перший листок весною під добрими променями сонця, і не буде там місця суєтні світовій, покликам сп’янілій від бруду життя істоті, дзвоненню кайданів і скрепінню ярем – ці властителі світу боятимуться йти туди, а на нахабне прибуття обурилися би всі скелі й дуби всі священної діброви. І вітер, і море, і хмар незлічимі полки, і лист, і звірина. Геть, чорна пітьмо! Тут лише друїди співатимуть містичних пісень, танцюючи невидимі танці. І море там пахне геліотропом, і повітря не таке, як земне.

Тулл Гостілій збудував колись «храм Блідности». О, чому я не римський цар, не владика всесвітній, що міг би всю землю укрити храмами тобі, о Біла!.. Утворити релігію поклоніння тобі і щоб усі люди спільним хором співали молитву тобі, і щоб діти, усі діти землі, несли тобі найкращі квіти й усипали ними і путь, і п’єдесталь, і місце те, де падає погляд твоїх очей. А тепер я будую храм тобі тільки у власнім серці… Храми з чистих мрій і беззвучних поцілунків сліду стіп твоїх на землі.

…і думав я про неї день і ніч… і думав я про неї ніч і день. І за те в нагороду прийшов до мене перший незабутній момент.

Ми сиділи на веранді, що широкими сходами зіходила в сад. Тихо спускалися генії ночі на невидимих крилах своїх. То там, то там зачіпали вони пером, летючи, частину просторіні – і на тому місці одразу темніло дужче, ніж доокола, і ставала в височині зірка. Душа переповнялася тихим острахом, перемішаним з цікавістю. Очі стежили – чи не злітають з усіх запашних квіток прозоро-чисті феї і чи не розпочинають своїх безшумних танців у повітрі під пісні закоханих, але отвержених гномів та ельфів.

Все прибирало иньші форми. Стежка, що широкою була коло веранди, попереду десь вузьким клином йшла у гущавину широких кущів та важко-чорних дерев. Я, широко розкривши очі, дивився туди, чогось чекаючи. Хто вийде зараз відтіль? Рюбецаль з мішком вугілля на плечах? Чи тінь великого Рамзеса? Чи, може, Вій, страшна потвора, дивна і дика?

Щоб заспокоїтись, я глянув на Білу. Вона сиділа й ніби вслухувалася в той шепіт, який навівали духи, літаючи навколо. Мені захотілося, аби дооколо її голови показався німб – і німб показався. В якомусь пориві, сам не знаючи, що роблю, я, опустившися вниз, сів біля її ніг і схилив голову їй на коліна.

Як я це зробив, як я посмів – я й сам не знав.

В перший момент мені здалося, що зараз мусить статися щось надзвичайне: стовп полум’я вирветься з-під землі, затремтить і обвалиться небесне склепіння… Я хотів зараз скочити, побігти… далеко… на той корабель, що йде до Індії. Але це було один момент, одну нечутну дрібку часу, а вже зараз же за цим я почув, як невиразне блаженство, обхоплює всю мою істоту, ніби я злітаю кудись і тихо колишуся над морем, над прекрасним безконечним морем у блакитних хвилях пахучого етеру, ввесь безтілесний і невідомий. Її рука положилася на мою голову, а я ввесь занімів від щастя…

– Новалісе, – тихо сказала вона.

Мене ніхто й ніколи так не називав, але мені здалося, що инакше мене не можна назвати та що це вічно буде моїм іменням.

– Новалісе… Коли ти слухаєш музику, або є такі книги, як музика… Так от коли прозвучав останній акорд чи перевернулася остання сторінка, чи не почував ти, що це не кінець, а початок, то не був початок, а просто ми приторкнулися на один момент до одного місця колеса, – а колесо безконечне?

– Так, Біла, – відповів я.

– Як ти назвав мене?

– Біла.

Її пальці з безконечною ніжністю ворухнулися на моїй голові. Тихий шепіт пробіг садом, зачепив струни невидимих еолових арф – і вони зазвучали. Вечір віддав місце ночі. Заснули квітки.

Я почав говорити. Я розвив її думку й, як міг, показав причини. Вона слухала мене з якимось захопленням, видимо хвилюючись. Потім устала, рівна й струнка, як пальма, й зупинилася під квітками.

– Ти?… Ти говориш так?… – зашепотіла вона. – О, говори ж, говори ще!.. Ти й не знаєш, як мені треба, щоби хтось говорив мені, а я аби слухала. Тут же ніхто не говорить, а коли й говорить, то страшно мені стає… страшно й гидко… я боюся тут… я тут усього боюся… боюсь… боюсь…

– А я? А я ж, Біла? Невже я не захищу тебе?

Але вона навіть не чула мене. Її очі вп’ялися кудись у просторінь, губи ворушилися, щось шепочучи, а рука, якою вона схопила мою, тремтіла дрібно, сполохано. Потім знову з хвиль беззвучного шепоту почали вириватись слова.

– Я вже ніколи не перестану боятись… Як мені вийти, як мені вирватись звідси?… Я ж не хотіла… я ж не думала. Це ж не життя… Життя – то ж краса, то вічна бесіда з Богом, а тут… о, Боже!.. Та де ж він, той Бог? А я ж вірила ще в Нього і молилася Йому… Ой… страшно мені… страшно мені… страшно… Говори ж, говори, Новалісе…

І злетілися до мене, мов боги, ласкаві слова… Я говорив… і про безконечність царств духа, і про розум вищий від розуму землі; говорив і про спокій та щастя, про яблуню, що з неї падає яблуко раннім-рано ще в росу і в холод трави… І про бризки води, від яких пісні рождаються в серці і хочеться слухати вірші, і про те, як довго гуде орґан на хорах старого ґотицького собору, і про сльози й холод мармурових статуй – про все. Я співав, а не говорив. Я ніколи не знав, що у мене є стільки слів у запасі і що я взагалі вмію так говорити. А вона слухала мене і – заспокоювалась. Простягла свої руки високо-високо уверх і мов відлетіла від землі. Я упав на землю і сльозами орошав її ніжки й цілував їх, як цілують у снах божественну мрію.

Потім вона сіла на перилах веранди, а кінчик її білого убрання звис униз. Квітка рожева з куща, що ріс унизу, просунулася між колонками й торкалася, мов цілуючи, того білого співу. Пахуча ніч уже все обняла собою, окрім цієї білої фіґури. Листя затихло, вечір умер. Варт було захотіти – і з тисячі усіх далеких очей ночі полилася б тиха музика.

І вона зазвучала, та небесна музика. То заговорила вона, Біла… Говорила о тім, як сотні, тисячі літ бореться людина з неправдою життя, як починає страждання свої з першого ж моменту приходу на світ, як потім страждає все своє життя, страждає до останньої хвилі – і де в тім змисл? Для чого? Для якої цілі?

А я слухав тих слів, як музики небесної, і пив красу мелодії більше, ніж роздумував над змістом. Хоч, правда, говорив їй потім, що існує не саме лише страждання, що існує краса життя, існує безмежне щастя (я ж сам був безмежно щасливий в ці хвилини), існує розкіш пізнання, існує солодкість приєднання до вічности.

– Так, так, – відповідала мені вона, – але як поєднать? Як поєднати красу життя з його болями й сльозами, пахощі прекрасних рослин з брудом задніх дворів, щастя музики з п’яною лайкою бідної людини? Як поєднать те все у себе в душі?

І це мучило її. Їй хотілося абсолюта – а вона не бачила й тіні його, їй хотілося без компромісів, а вони обліпили наше життя, як молюски кіль корабля, і не дають вільно плисти нашому кораблеві.

Я знов насмілювався їй відповідати.

– Не говори так, о Біла!.. Ти не знаєш самої себе, тому так говориш! Навіщо тобі, власне тобі, оборотна сторона життя? Пощо тобі навіть знати, що єсть вона, ота оборотна сторона? Не бруд життя повинен приходити в красоту й зоставляти плями на ній, а навпаки – краса повинна віддавати частину себе на освітлення тьми. Та так воно й єсть. Бо якби краса не очищала, висловлюся брутально, не дезинфікувала брудів життєвих, то ми давно задихнулися б у непроглядному смороді. Але й тут – твердий поділ праці. Ми, буденні, дрібні, будемо робити практику життя, будемо бабратись у болотах, а ви – мелодії, скарби і сяйва – ви того не повинні знати. Ви, як сонце, маєте тільки світити й гріти, не знаючи навіть, що ви викликаєте до життя. І не спускайтесь ви до нас, бо тим зробите нам тільки гірше, краще нас підійміть до себе. Ми ті, що живуть, ви ж ті, ради яких живуть. Так, так, о Біла!.. Я кров’ю серця свого чую, що це так. А ще я тобі скажу, Біла… є змисл не тільки в тасканню мішка на плечах для бідної вдови, а є змисл і в тому, щоби чомусь поклонитися всім своїм я. Храм мусить бути храмом для кожного. Храм, куди могла б прийти наболіла душа і зразу ж, при вході, щоб стало гарно й радісно й забулося все, що було перед порогом. О, як солодко мати такий храм, як солодко молитися й плакати в ньому й чути, що з кожною сльозою змивається й кане геть твій бруд і біль… і співати потім якийсь гімн, а в тому співі рветься вся душа в дяці за очищення, за мир і за єлей пролитий.

…і так ми говорили, одно не слухаючи другого, беззв’язно, страсно, з поривом шепочучи. Мабуть, ми обоє занадто вже довго мовчали в життю, мабуть, занадто довго накопичували і почуття й думку, і мабуть, не вміли сказати їх, бо більша частина зоставалася невисказаною і білими смугами розстилалася в душі… Але ми розуміли одне одного, хоч слів часто не можна було схопити, ми були злиті воєдино, хоч далеко одне від одного стояли в житті. А коли вона, світла, біла, прозорчиста пішла вже до себе – я все ж не перестав говорити, хоч і без слів, і без звуків, бо бачив ще її тут, на тім же місці, вона слухала мене й розуміла. І став я на коліна і цілував, говорячи, і говорив, цілуючи те місце, що його дотикалася вона своїми ніжками… і доти цілував, доки все те, що залишалося в її слідах, не перейшло в мене, і я почув себе білим і легким, як вона.

Я встав, усміхаючися, повний щастя, а передо мною стояв – дядько. Бистрим поглядом обшукав він моє обличчя, сверлуючи очима наскрізь.

– Що ти повзаєш там? – спитав крізь зуби.

Я не відповів нічого.

– А чому ти такий веселий?

– А чому ви такий лютий? – спитав я.

І здався він мені зараз просто холодним трупом, напівзогнилим, що хотілося б навіть очі собі вирвати, аби не малювалася на сітчатці оця нависла постать зараз же по божественних темах небесної фіґури. І, мабуть, ця огидливість занадто яскраво відмалювалася в усій моїй істоті, бо дядько скрипнув зубами й, повернувшися на каблуках, пішов. На дверях стояв Харон. Дядько з усього розмаху вдарив його ногою в живіт. Бідний пес заскімлив від болю й кинув злобний погляд, але не на дядька, а на мене.

Та я не бачив уже ні рухів, ні поглядів. Я чув, що я ввесь зміняюся, що в мені усьому йде якась гігантська робота… Я відчував навіть фізичне тепло від тих душевних рухів і від інтенсивности їх роботи. Розпочалося моє прекрасне, моє літаюче існування. Я літав над життям! Я не помічав нічого земного! Всі образи були для мене безтілесні, всі звуки надприродні, і темні кольори змінялися в мене на найбіліші, бо я бачив усюди білий колір.

Потім, згодом, я не міг собі навіть уявити того життя – так воно було далеке від звичайного. Не міг уявити собі й того, що осліпило мене й накинуло полуду на очі, правда, таку, що крізь неї все здавалося прекрасним, але то було все ж викривлення. Так замок наш, це місце прокляття, кари і мук, все ще здавався мені розкішно-добрим обиталищем поетичних мрій; так Біла, що сяла для мене непостижимим небесним сяйвом, здавалася мені щораз усе прозрочистішою, білішою від своїх білих убрань, але то було не від неземности, а від тяжкої хороби; і прозрочистість та, то була бліднота слабування, а тиха мелодія її голосу – то наслідок підупаду всього організму, то… початок кінця.

А я не помічав того, як не помічав і взагалі нічого. Життя било в очі, різало й роздирало вухо рвучими дисонансами – а я був і сліпий, і глухий на все. А я не бачив, що дика вдача дядька переходить уже в божевілля, а умови життя в нашому замку остільки каторжні, що нема й не може бути людських сил, які змогли би знести те катування. А мені здавалося все не таким; а мені здавалося, що у Білої нема й не може бути страждань, що то все безбольовий процес, як от у Христа на хресті: варт йому призвати свою божественність – і земних мук уже нема… Раз я бачив Білу, як вона стояла в залі поміж двома вікнами. Високо піднявши білу руку, оперла її о стіну й притулилася головою до руки. Заходило сонце і косим промінням кинуло поплавленого золота на Білу. Лице було божественно прекрасне, задумане й на ньому відбивалася внутрішня робота мислі. Цей процес облагороджує всякі обличчя, а її лице він робив просто святим. Я став у дверях і занімів. Боявся поворухнутись, боявся дихнути, щоб не сполохати тих вечірніх мрій. Нараз з других дверей увійшов дядько. Він так бистро підійшов до Білої, що вона не встигла повернутись, і дядько, грубим рухом узявши її за плече, повернув до себе.

– Ти що тут робиш?

Вона затремтіла.

– Я стояла й дивилась на захід.

– На захід? А хто мене запевнить, що ти говориш правду? Звідки я знаю, що це не умовний знак комусь, хто жде на вулиці?

Вона тільки дивилась на нього широко розкритими переляканими очима. А дядько взяв її за руку й – давив. Залізні пальці мов в’їдалися в безсилу малу рученьку, а дядько шипів.

– Ти хотіла би мій дім повернути в притон розпусти? Ти хотіла би вішатися на шию кожному, кого побачиш на площі? Розпуснице!..

Тихий звук болю вирвався у неї з горла, потім ще один, ще… і звуки ті з кожним разом здавалися подібнішими на сміх, аж нарешті вона зовсім зареготала. Диким реготом, перемішаним з риданнями, із зойком заломила руки й непритомно говорила якісь незрозумілі слова. Потім випросталась, наче аж стрибнула уверх, з невиразним одчаєм крикнула щось і побігла.

Дядько постояв хвилину, ніздрі його роздувалися. Потім обернувся, щоб іти і – побачив мене. Він аж здригнувся наче, але в ту ж мить заволодів собою. Проходячи мимо, кинув такий погляд, що я з одного того погляду міг би багато дечого зрозуміти, але тоді…

Тоді мені вбачався білий ранок серед гострих шпилів гір. Ще тонуть у тьмі глибокі долини й схили каменисті, а вершини вже освітилися рожевим світлом, мов заспівали рожеву пісню. Грають промені й сміються, блискають у сніжинах, а над тим співом тихо летить безтілесна фея гір і піснею чудовою, на диво схожою до плачу, наповняє повітря… Десь унизу затурчав ріжок пастуха, дика коза перестрибнула провалля, глянув з-під снігу блакитний листок – і фея полетіла далі, маячи білим своїм покривалом. Звуки погасилися за нею, а з якогось ісхованого в долині села пролилися в повітрі дзвони.

О, якби я знав, Біла, що так недовго тобі зосталося жити на світі, я більше любив би тебе!

…Часто думав я – чого це боги не вживають цілої своєї сили? Чому от і Біла не повеліває стихіям і духам безсмертним? Чому не хоче вона їх служби й чому не велить сонцю вставати тоді, коли вона сама розкриває свої оченята вранці? Чому вона так часто плаче, коли може звеліти сумові йти геть і не класти своєї важкої руки на обличчя? Чому світла усмішка такий не частий гість на її устах, і чому очі так часто в безтямку дивляться тільки вперед? Чому це все, чому? А жах? Невже навіки впустив він пазурі в її серце й не хоче витягти назад? «Проклята гістеричка»! – крикне иноді дядько, і в хвилини просвітлення тяжко думаю я над тим. Але в сліпучому сяйві фанатичного поклоніння я забував про ті «деталі» й власним співом заглушував несміливі натяки розуму. Фарби міняються, і в дивній їх грі топиться дрібне змагання аналізи.

Ніжним присмерком сиділи ми, я і Біла. Сад укривав безмовну нашу бесіду. Передсонним шепотом ще говорили листки, закрилися чашечки денних цвітів, а ті, що люблять ніч, а ніч любить їх – зітхнули повільніше й кинули перші промені запахів своїх навкруги. В кущах заворушилися тіні, з дерев все частіше почали злітать невидимі духи присмерку, і запашний шелест їх крил чувся між листами.

Ми мовчали. Наші душі без нашого відома єдналися в розмові, мислі виливалися в гармонійні, хоч і беззвучні форми. Я ввесь був тріпот і увага, боячись втратити хоч атом того, що вона говорила нерозкритими устами.

– Біла! – сказав я їй мислею. – Ніч насувається. Ближче підходять до нас душі тих, що пішли, тайни вселенної розкривають нам назустріч обійми свої – скажи їм, щоб проявилися тут якоюсь формою вони. Що це варт тобі? Протягни руку – і заспівають невидимі сили й скажуть мені незрозуміле величне слово.

І блідим усміхом сумніву відповідала вона мені на мою мольбу. А я ввесь тремтів. Боги! Та вона ж сама не знає власної сили! Вона не розуміє сама себе!..

– Біла, Біла!.. Невже таємний голос не шепотів тобі ночами про твою владу? Невже в ранішній час, коли сонце обрізує червоним ножем низ блакиті, не буяла в тобі нерозтрачена за ніч міць і не просила виходу. Не може того бути! Простягни ж, о, простягни руку!..

Обличчя її зробилося поважним, губи стулилися. Тихим царственним рухом підняла вона руку… широкий рукав звис, мов на убранні якого чарівника – і в тій частині просторіні, куди простяглася її рука, нараз почулися звуки… Ще… ще… Виразніше, прекрасніше – і в неземних якихось акордах полилася музика.

Ще повільніше, але з тим і рішучіше підняла Біла другу руку – і дві мелодії сплелися в невиразимо прекрасний вінок… підіймалися вверх і тихли там, а на їх місце знизу лилися ще й ще…

Очі Білої були закриті, обличчя було трохи запрокинене та спокійне-спокійне. То був янгол, закований у контури людських форм. І все це було так дивно, так не по-земному, що я тремтів наче в пропасниці, але всією істотою ловив ті дивовижні звуки. Тайна вселенної розкривалася передо мною! Душа розкривалася від безумно-широкого напливу почувань! О, Біла!.. О, безконечність!..

І в цей єдиний момент – мов дух зла, зринув перед нами дядько зі своїм ненависним псом. Ніби прокинувшися, застогнала Біла… руки її впали, музика нараз обірвалася. Дядько гостро глянув на неї, потім на моє надхнене, незаспокоєне ще лице й до крови закусив нижню губу.

– Холодно… вогко… можна простудитися. Пора додому.

Покірно встала вона й пішла за дядьком, за ними пішов і я.

Біла ступала неспокійними кроками, мов плутаючися в своєму убранні. Підходячи до дому, вона спіткнулася на корінець, я підхопив її за руки і, так підтримуючи, звів на східці. Дядько, оскаливши зуби, пропустив нас уперед. Але коли я, вивівши Білу наверх, пішов собі назад, я чув, як дядько прошипів по-зміїному:

– Як сміла ти дозволити цьому щеняті брати себе під руку? – і вслід за тим почувся звук ляпасу й затріснулися двері.

І не вразив мене той звук, мов грім, що розітнувся посеред тихої молитви? І не осліпило мене, не вдарило об землю? Ні. Як і вчора, як і сьогодні, так і зараз літав я над життям, в ухах ще дзвеніла не до описання мелодія, а решта – все вбачалося в тумані, під товщею прекрасних прозрочистих вод. Плинув мій білий човен і в ньому я, непритомний, удивлений у безмежність стрічних панорам…