Апокаліпсис

3

КОЛИ ТИМОФІЙ повернувся з Сербії, Машталерова Естер, обкладена ще двома дітьми, вже була вдовою. Черкеський козачий загін, що стояв постоєм у Тисовій Рівні не так довго, як страшно, лишив по собі й згадку про грабунки, й згадку про забиття євреїв. Серед забитих був і Абрам Машталер, що на біду собі й своїй родині нагодився в Хаїмову (Меламеда) корчму по ханукальні свічі саме на момент погрому.

А ще черкеси лишили кілька череватих після зґвалтування рівнянських молодиць та породили чорні прокльони погорблених віком дідів — навздогін куряві з-під копит вічно втомлених і вічно голодних на війні коней.

За півтора року після черкесів Тисовою Рівнею під час Брусилівського прориву знову прогарцював іще один — не менш дикий на грабіж — загін русаків, який, щоправда, великого людського погрому не чинив, але на бабів і жінок тримав нюх не менший, аніж кріс на ослаблого у війні австріяка.

Після наглої загибелі чоловіка Естер довго ходила в чорному. Як і решта односельчанок — гуцулок, австрійок, німкень, польок і єврейок, що їхніх чоловіків порозкидало по близьких і дальніх закутках землі (і не знати, чи навіки, чи лише на час воєнної хуртовини). А далі Естер чомусь завжди ходила селом простоволоса, в неодмінному супроводі дітей — Андреї, Йосипа та Юдіти. Деяким добропорядним ґаздинькам це подовжило язики: «А чи, бува, повдовіла жидівка не стратила розум?»

Сандуляків Андрійко, верткий і непосидющий, весело дражнив старшу Машталерову дівчинку сестричкою, смикав за довгі коси, заплетені туго, аби приховати смолянисті кучері, які сягали їй литок. Або нервово, хоча й без злості, куйовдив корону Андреїних грубезних кіс, навхрест закладених довкіл кругленької дитячої голівки.

На це Андрея так само незмінно погордливо била Андрійка по метких пальцях і щораз однаково неприязно цідила крізь дрібні щербаті зуби:

— Поки твій тато був на війні, мого тата закатрупили черкеси, — зневажливо сіпнувши правим плечем, ішла з-перед Андрійкових очей і зникала в густих кущах жасмину на межі Сандулякового та Машталерового обійсть.

Естер після кожної словесної перепалки між дітьми «давала доньці шміру» тонкою лозиною — як не по босих ногах, то по сідничках. Але це не заважало Андреї щоразу починати розмову з малим Сандуляком незмінними — нібито навіки завченими — словами «поки твій тато був на війні…».

Машталерка із Сандуляками трималася якщо й не тепло, то, принаймні, чемно й рівно. Як то буває між не близькими не за духом, а територіально сусідами.

А та дитяча приязнь Андрія й Андреї, що була тоді, коли їх ділив лише паркан, пропала, ніби її й не було ніколи.