Аргонавти. Третя історія Марійки і Костика

20

Дні ув'язнення пройшли як моторошне видіння. Шматок хліба та оселедця — на обід, маленька чашка чаю — на вечір. Можна було не їсти того оселедця, менше би хотілося пити. Але що мені залишалося? Помирати голодною смертю?

Ми не знали, що буде далі. Може, господар задумав вирізати наші селезінки, відкрити наші черепи, випити наші очі? Хтозна, може ми будували для нього лабораторію, де лікарі-злочинці робитимуть операції з пересадки сердець та інтелекту?

Через кілька днів нас випустили. Я й донині не знаю, що вони хотіли довести цим кількаденним ув'язненням. Залякати, щоб ми не вимагали платні? Але ми були настільки безправними, що лякати не було сенсу. Зломити нашу психіку? Але для цього кількох днів було замало. Може, зірвався якийсь інший задум із ланцюга подій, і нас випустили, бо ми стали непотрібними? А може, господар — це новітній російський Калігула; адже той колись в істеричному припадку наказував сенаторам ув'язнити — для імператорських приватних потреб! — Місяць. Може, господар видумав це ув'язнення для невинних, тішачись безглуздям скоєного, адже у нього вже не залишилося людських бажань?

Під час тих кількох днів я багато думав про свою сім'ю. Якщо я й мав перед домашніми якусь провину, то вже спокутав її. Тоді нам нічого не роз'яснювали. Лише одного ранку зайшли і сказали, типу, виходьте; сухо, добре, що без до побачення. Через півгодини, коли нас троє хиталося від смаку звичайного свіжого повітря, Сам видав нам платню, як і було обіцяно. Господар сухо подякував за роботу, не згадуючи про ув'язнення.

Шалено захотілося додому. Після темниці навіть російське небо здавалося передпокоєм до раю. Нарешті, Михайле, ти покинеш безкінечні заробітки. Візьмеш квиток до українського потягу, покидаючи цю землю, яку ти розбудовуєш, віддаючи їй свою силу і розум. А десь там, де високе і синє рідне небо, на тебе чекають дружина і дві дочки…