Аргонавти. Третя історія Марійки і Костика

17

Але Марійчина мама плакала не випадково. Лише не хотіла зізнаватися дочці. Іноді діти несуть на собі тягар не лише власного, але й батьківського життя. Навіщо дочці додаткових тягарів?

Марійчин батько, а її чоловік, із яким прожила немало літ, поїхав на заробітки. Виходу не було. Підростала дочка, за нею інша, а хіба багато заробиш у Старомихайлівці, яка є лише райцентром? Марійчина мати працювала медсестрою. Робота важка, заробітки мізерні. І так проходило її життя вже кілька літ: чоловік дві третини року на заробітках, третину — вдома, а вона з дітьми. Спочатку Михайло телефонував кілька разів на тиждень. Потім рідше. А недавно було так, що вона сама постійно йому дзвонила. То він, бачите, на роботі, то був стомленим і заснув, то мусив підміняти напарника… Марина Кирилівна розуміла: щось не так. Вона розуміла також інше:

…це українське заробітчанство — як Божа нагайка за якісь невідомі провини… Руйнуються сім'ї, діти стають напівсиротами, чоловіки та жінки відчужуються одне від іншого. І чи можуть гроші — не такі вже й великі, але це, зрештою, не має значення — замістити ці безглузді й непоправні втрати, зумовлені бідністю, нетерплячістю, недалекоглядністю і бажанням елементарного та швидкого комфорту, мовляв, хочу тут і зараз, живемо раз?.. Добрими намірами вимощена дорога до пекла… Але який тут вихід, скажи, Боже, що злічив волосся на кожному з нас і всі піщинки у пустелі?..

…може, Михайло там став наркоманом? Коли він приїжджає додому, то іноді теж кудись зникає, хоча вона розуміє, що здоровому чоловікові важко висидіти у квартирі 24, а відтак 24 х 24 години поспіль. А може, він заробляє набагато більше — і решту суми йде на купівлю наркотику? Він завше був закритим і малослівним. П'ятнадцять років подружнього життя не змінили жодної риси його поведінки… Він важко працює, а після роботи, коли його напарники йдуть на пиво і до пива, він відкриває новенький шприц, а потім власну вену. Тренованим рухом робить заштрик… І за дві хвилини всі тривоги і скорботи світу видаються моєму Михайликові, моєму бідолашному хлопчикові, іграшковими й кишеньковими. І тільки його розширені очі, коли уважно у них вдивлятися — але хто би це робив? кому потрібні очі наркомана, коли із здоровими очима буває важко поруч, особливо, коли вже багато років разом? — видають усю безодню відчаю та розпачу. Адже із цієї пастки виходу майже немає…

…а може, він спокійно й холоднокровно знайшов там якусь заробітчанку? І немає ніякого шприца і ніяких поколотих вен, ніякої втоми від непосильної роботи, а лише чоловіча зрада… Він не хоче признаватися мені, напевне, боїться, але вже давно думає про те, як би розлучитися зі мною. І тоді йому не приходять до голови навіть думки про майбутнє своїх дочок. Боже, порадь, що мені робити, ніколи не думала, і прости нам провини наші, що можу ревнувати, але вже всяке суне до голови, як і ми прощаємо винуватцям нашим, а може, ще все буде добре, Михайло — справедливий чоловік і не покине мене з дітьми напризволяще, але визволи нас від лукавого, амінь…