— Щось мене мама насторожує…
— Моя?
— Не жартуй, Левчику!
— А що трапилося, Мисливчику?
— Мама моя чомусь захандрила… Якась депресія…
— Не журися, Неспокійко. У батьків так буває, коли вони борюкаються з собою…
— Як це?
— Ну… Коли вони мають внутрішні конфлікти…
— А це ще що таке? А ми? Теж маємо ці конфлікти? — з ледь підмальованих уст Марійки градом посипалися питання.
— Тільки якщо пробуємо сперечатися, хто з нас краще рахував зірки…
— Коли?
— У п'ятницю о 21:59 або у вівторок о 22:01 — віджартовувався Костик
— Але справді, Левище, не тягни! Як виникають ці конфлікти і чи їх можна уникнути?
— Я ще багато не знаю… Але їх провокують різнокольорові бажання.
— Як це?
— Тобто, протилежні.
— Наприклад, Левчику, наприклад!
— Наприклад, ти одночасно хочеш і не хочеш цілувати мене.
— Хіба таке можливе?
— Ще й як, Мисливчику! Хочеш — бо любиш, а не хочеш, бо боїшся збудження.
Марійка зашарілася.
— Ти про це?
— Так.
— А чого б це я мала боятися?
— Ну, не знаю. Напр…
Марійка несподівано обірвала:
— Костю, давай-но залишимо це питання, типу, відкритим. Хіба що… хіба що відкриємо йому ліве вікно і праву руку!
— А хіба питання мають вікна та руки? — розмова мимоволі текла деінде.
— Навіть голову і язик, Левчику, мають! — задерикувато віджартовувалася Марійка.
— І цей язик роздвоєний? Чи потроєний? Може, шестикутний? Перекотипольний?
— Знову загинаєш своєю метафорикою… А ти для мене потроєне левенятко у п'ятикутнику, ось так!
— А ти… ти — Мисливчик, який грає водночас на десятьох крихітних піаніно арію Зеленої Свободи!
— А ти — іграшковий гном!
— А ти — стоколірний ельф!
— Двохсотлітній пес!
— Десятилітровий дім! І всім добре жити в нім!
— Ящірка-хамелеод, що приносить сім пригод!
— Перехрестна веселка! А ще ніж і виделка!
— Перекроєний сюртук, що турбує нас: «Тук! Тук!».
Нарешті Костик і Марійка, після радісних окриків, наповнених задерикуватими шифрограмами і навіть змінами окремих слів, заспокоїлися. Верх брала ніжність, що знову нахлинула на них, наче очисна червнева злива. Хотілося туркотіти, як голуби, і шепотіти на інше вушко щось таке гарне і недосяжне, неначе золоте руно для Ясона і його друзів.
— Мій Левчику…
— Моя Неспокійко…
За їхніми забавами підстерігав не місяць, а сонце, що було набагато привітніше від чванливого молодика. Сонце сміялося. І та широка відкрита усмішка робили Марійку і Костика такими ж розсміяними і радісними, як і їхній покровитель — Сонце.