Аргонавти. Третя історія Марійки і Костика

9

Микола таки пішов до лісу. Його душили сльози. Добре, що цього ніхто не бачить. Навіщо було спішити? Але він не сподівався, що струнка і весела буде себе вести так жорстко.

…Вона могла сказати, мовляв, я люблю іншого, але ти теж хороший і кожна дівчина була би щасливою на моєму місці. Але я люблю тебе як друга. І колись ми підемо втрьох до нашого лісу. Всі розбредемося в різні боки. Я заблуджуся, і Костик не зможе мене знайти. Пройде кілька годин. Зневірившись у пошуку, Костик піде додому. А ти шукатимеш мене півдня — і таки знайдеш. Я сидітиму під деревом, а поруч — ведмідь. Ти відженеш його і пригорнеш мене. Тоді я скажу, що люблю тебе і буду твоєю дівчиною. Ми повертатимемося з лісу, взявшись за руки. Кость гляне, все зрозуміє і нарешті дасть нам спокій…

…Я перейменую тебе і називатиму Стрункою Веселкою. Кость забереться з нашої школи, і ми його більше не побачимо. Інколи ти згадуватимеш його, але чимраз рідше — і нарешті забудеш повністю. Я стану першим твоїм чоловіком, бо з ним ви лише цілувалися. І нарешті, одного прекрасного дня, я поведу тебе під вінець. І ми житимемо — байдуже де — довго й щасливо…

…І однієї зими, коли лютуватиме така віхола, що за півметра не буде видно перехожого, до нашого будинку-двоповерхівки хтось подзвонить. Я відчиню двері — і на порозі з'явиться старий, побитий життям Кость. «Я знав, що ти колись прийдеш», — скажу. Він мовчатиме. «Чого ти прийшов?» «По твою душу!» — відповість напівбомж, який колись звався Костиком, і почне витягати із-за пазухи ніж. — «Вона давно тебе не любить!» — спробую я зупинити злочинця. — «Неправда, виродку! Ти забрав її від мене!! тобі не жити!» Перехоплюю його судомну руку із затиснутим ножем. Викликаю міліцію. Півбомжа забирають. Бліда Струнка Веселка усміхається мені…

Це не вона винна, що він їй замакітрив голову! Це все Кость! Кость! Як я ненавиджу це ім'я! Він ніколи не був мені другом! Він краще вчиться, краще грає у футбол. Але це ще якось можна стерпіти. Але тепер він став мені перешкодою! Він псує моє життя!

Микола плакав від безсилої люті. Промайнула, може, година, а може, п'ять. У ліс м'якими і вкрадливими лапами почали закрадатися сутінки. Раптом хлопець помітно повеселішав. Сльози висохли. Уже сухе обличчя майже світилося.

Микола вибрів із лісу і почвалав додому. У нього визрів певний план, як повернути струнку і веселу.