Я — хімік.
Коли ідея просякає тебе до останнього волоконця, неначе кров — учорашні бинти, неможливо жити по іншому. Це кажу я — одвічний заручник ковалентності, фаворит реторт і реактивів, той, хто завжди вбачатиме в небі глобули четвертинної структури білків, у розташуванні дохлих мух між вікнами — нільс борівську модель атома сірки, а у пацифіці — не символ миру, а тільки проєкцію молекули метану. Суцільний вогонь окислення переслідує мене нічним пітнінням; успішний синтез приносить затяжний оргазм. У всіх прутнях світу я ніколи не згублю відкритого профілю молекули ацетилену, а в кільцях і перстенях до останнього свого подиху приречений упізнавати бездо ганні, мов еритроцити Крішни, карбоциклічні ядра бензолу.
Я — хімік.
Гадаю, тепер це звучить переконливіше?
Я почув про Клуб галогенів відразу по зимових канікулах.
Був сильний мороз, мінус двадцять, може, мінус тридцять.
Вечірнє сонце багрянило наші лиця, і ми з Андрієм блукали засніженим Високим Замком, час від часу прикладаючись до пляшки сухого ординарного.
Мальчік нікаґда нє плакал і нє прабєжал тисячю кіламєтрав Голландець Шульц Андрій мій товариш, він меломан. Тонкий знавець берлінської школи електронної музики середини сімде сятих. І теж хімік. Ми з ним разом провчилися багато багато років, і я його страшенно люблю. Я завжди казав Андронові, що ми з ним — як Мендєлєєв і Мєншуткін. А він мене, між іншим, так і називав — не просто Джимом, не тільки Мен дєлєєвим, а Дмитром Івановичем. Тим більше сьогодні — в останній день, коли Андрон поруч.
— Бачиш, он ті дерева, — Андрон указав рукою в задубілій на морозі рукавиці десь на схід. Невеликий гайок якихось дерев покрився інеєм і тепер блищав на сонці, викликаючи в серці щем недосяжності прекрасного. За кілька секунд, поки ми робили ще по ковткові, сонце перемістилося на захід, й іній на деревах зі сліпучо золотого зробився пастельно блакитним.
— Вони з Ісландії. Дуже рідкісний сорт. В Европі такі ж є хіба у Франції і десь у Норвегії. А в нас — такі, акліматизовані.
Гіршенькі, звичайно.
Хвилину я розглядав їх.
— А шо в них особливого?
— Кілька таких завезли у Париж десь усередині сімнад цятого століття. А якийсь польський граф зі Львова під пільно викупив пару щеп із двору самого Людовика п’ятнадцятого! Бачиш, он іній на них синій.
Я кивнув головою, не маючи сил іґнорувати пекучо прекрасні й до болю холодні пастелі.
— А секрет їх у тому, що влітку вони — дерева як дерева, а взимі іній на них забарвлюється в певний колір.
— Та ну!
— Ти ж бачиш! Став би я в останній день вішати тобі локшу на вуха. Мікроорганізми, старий. Бачиш, вони наче світяться!
Справді, здавалося, блакитний іній на деревах світився тихим внутрішнім світлом.
— А там он далі — блідо персикові, он там — ледь фіолетові. О, глянь сюди. Бачиш, які чудесні? Чистий рожевий. Здуріти можна. І я звідси їду.
Я зачаровано мняцкав поглядом м’які гами, зі смаком підібрані плавні переходи кольорів. Здавалося, просто гра світла при заході, але ж он воно як все непросто…
Андрій передав мені пляшку, і, поки я робив затяжний ґольґ, він, мов ненароком, кинув:
— Ти чув про Клуб галогенів?
Я вже хотів було відповісти, але вкусив себе за язик. І вчасно, а то б зразу виникли підозри: звідки чув, хто сказав… і таке.
— Але поклянися перше, шо нікому не скажеш.
— Клянусь.
Андрій недовірливо глянув на дно пляшки.
— Ти Таблицею поклянися.
Я швидко витягнув накреслену власноруч періодичну таблицю Мендєлєєва, поклав занімілі пучки десь між галієм і стибієм і врочисто промовив:
— Клянуся Періодичним законом і Дмитром Івановичем Мендєлєєвим!
Андрій здивувався. Присягатися іменем Хімічного Батька він не просив, та я вирішив довести, що вартий найвищої довіри.
— У нас на факультеті існує таємне товариство фанатів Хімії, — чітко вимовляючи кожне слово, відважив Андрій.
Вам мене, звичайно, не зрозуміти, але таке визнання прозвучало в моїх вухах як офіційне підтвердження існування світової змови.
— Справжніх фанатів, — продовжив він. — Таких, як ми.
Та шо там ми! Крутіших у сто разів!
— Скільки їх? — хрипким від хвилювання голосом спитав я.
— Четверо. І ше один.
— П’ятеро?
— П’ятеро. По одному на галоген. Фтор. Хлор. Бром. Йод. І п’ятий — Астат. Але його рідко видно. Він найкрутіший і найзадупленіший чувак у цілому Львові. Я був членом Клубу галогенів три роки. Вибач, шо тобі не казав нічого — заборонено. Я був Бромом. Але тепер мої старі їдуть, і я звільняю місце в Клубі. Я випаровуюсь. Я розповів Клубові про тебе, і Клуб вирішив, що ти їм підійдеш. — І я тепер можу зайняти твоє місце, так?
— Якщо захочеш.
Я розплився в посмішці. І знов ледь не видав себе.
— Слухай, а чим той Клуб займається? — поцікавився я.
Бо за цим питанням і починалася справжня терра інкоґніта.
Все, що можна було дізнатися від надійних джерел, — це тільки те, що в Клубі «люблять Мендєлєєва».
— Ми… Ну, ми… Вшановуємо пам’ять Хімічного Батька.
Тільки на свій манір. Клуб збирається раз на рік — 17 лютого.
На честь Просвітлення Дмитра Івановича.
Сакральна дата — 17.ІІ.1869 — спалахнула в мені фосфор ним вогнем, але знову ж таки я не подав вигляду. Тільки захоплено подумав: «Які люди! Які люди!»
Андрій продовжив:
— Ми також шукаємо Просвітлення. У вечір 17 лютого ми проводимо Ритуал галогенів. Власне, на Ритуалі галогенів і тримається весь Клуб. Якщо ж говорити зовсім прямо: Клуб — це Ритуал. Просто не говори нікому, куди ти зникаєш у ніч на сімнадцяте. І не патякай, що таке Клуб, коли дізнаєшся більше.
Я уважно вислухав усі заборони Клубу, визнаючи їх про себе цілком справедливими.
— А в чому суть Ритуалу? — спитав я буцім буденним голосом. Але все одно в горлі дерло, а пальці дрижали. Ось вона — летка мить щастя!
— Ми кричимо імена галогенів, — з найглибшою серйоз ністю повідомив мені Андрій і голосно заржав.
Андрон допив останній ковток білого міцного (тільки чому воно завжди ординарне?) і пожбурив тару в кущі.
— Тобі доведеться знайти членів Клубу самотужки.
Називати імен я не маю права. Максимум, кого можу підказати: шукай Ґєну Фторного. Як будеш кого питати, скажеш: «Євґєній, шо з Омська приїхав». Ти зможеш вийти на Фторного через П’явку. Його ти знаєш?
Хто такий П’явка, я знав. П’явку знають, мабуть, усі.
— Дивися, зараз почнеться, — змінив інтонацію Андрон.
Я знову глянув на гайок ісландських дерев.
— Дуже важко вловити момент. Якщо надто світло — здається, дерева світяться через захід сонця. Надто темно — взагалі не помітиш… О! Тепер! Лови! Боже, ЦЕ КАПУТ!
Останній розпечений кантик сонця зник за обрієм.
Зненацька хтось ніби ввімкнув ланцюг велетенських ґірлянд — ісландські дерева спалахнули тихим пастельним вогнем. Мої очі металися, бажаючи всотати цю миттєву красу до останньої п’яді, до останнього відтінку світла.
Бежевий, і кремовий, і рожевий, і фіалковий, і бузковий, індиґо, ультрамарин і ще такі кольори, виокремити які зі спектру я не наважився б навіть сп’яну, залишаючи цю справу на Бога.
— Бережи таємницю, — сказав Андрій, намагаючись охопити цими словами все своє буття, і ми обійнялися на прощання.
Коли Андрона проводжали в останню путь на автобус, я ревів, як дитя. ІНВЕНТАРИЗАЦІЯ Мій найкращий товариш зник у заграниці значень, так.
Проте Андрон вказав мені на щось колосальне. Він вклав мені у долоні нитку до несамовитої таємниці. Все, про що я мріяв, отримало шанс стати справжнім. Залишалась елемен тарщина.
Вечір 17 лютого хотілося провести в тісному колі членів Клубу галогенів, тягнути шампусик і жувати канапе зі шпротами, а прокинутися серед конфетті та пістрявих серпантинів. Я повинен був діяти активно.
Все то так. Але у мене почалися менструації.
Ці духовні виділення відвідували мене раз на сезон. Під час тічки з моїх мізків цілодобово вибулькувалося щось дуже схоже на відпрацьовану кров: спогади про несказане, обіцяне і непереглянуте. Я затикав тічку як міг — розказував безглузді секонд гендівські анекдоти, брехав, писав вірші, вив сичем на герань і лабав на ґітарі. Це допомагало зосередитися на виділеннях. (Так, нічого особливого, просто малоприємні спогади з дитинства. Усе те, що коштувало мені нервів).
Найчастіше під час менструацій я тупо сидів і тік.
Я сидів у кімнаті, заваленій старими зошитами, пожма каним папером, списаним рівняннями окисно відновних реакцій, немитими майонезними слоїчками із засохлим жовтявим осадом на стінках, зловісно почорнілими мен зурками, дрібками розбитих пробірок, довгими волосинами, спаленими сірниками, недокуреними цигарками, старими зашкарублими капцями, несвіжими крихтами черствого печива — серед усього цього милого срачу, цієї дратуючої нав’язливої всюдисущої хуйні я сидів і втикав у стінку. І мені було пофіґ.
Я тік.
Десь років так із п’ять тому я вирішив зробити зі своєї кімнати Музей однієї людини. Властиво, музей самого себе.
Покрити своєю присутністю кожну шпару, кожну пляму, кожен кутик кімнати, клеючи й слинячи, повзаючи і випорожнюючись тут і там, як велетенська оса амфофіла.
Зробити осине гніздо.
Коли ідея ця прийшла до голови, я здався собі чистим і легким, як дотик каліграфа до паперу. Коли помру, думав я собі, в мою кімнату музей бажаючих поселятимуть, як у готель. За тиждень відвідувач скромних дванадцяти квадратних метрів Осиного Гнізда, вкритих знаками моєї присутності, буде отримувати встановлений раціон, який один до одного відповідатиме кулінарним смакам покій ника. Постійно гратиме улюблена музика покійника — для входження в атмосферу. Решту часу шановний добродій відвідувач смакуватиме найґустовнішу протопоезію побуту: залишені мною артефакти.
Мінерали, розкидані купками, пластами й нашару ваннями по хаті — берлінська блакить, силікатний пісок, гіпс, корунд, цирконій, берилій, брунатні розсипи брому, безліч пробірок з ароматними речовинами, схожими на киселі концентрати. «…Але обережно, шановний! — застерігатиме рекламний проспект до музею. — Покійник добре знався на хімії, тож вважай — не натрап на отруту!». Сухі тільця комах, заплутані у павутиння, схожі на карту Ґондвани і Лавразії плями потопу з квартири поверхом вище, химерно орна ментовані воронячим пір’ям і тролейбусними квитками тріщини в кутках, порості добре вгодованої колонії плісені (я удобрював її спеціальними розсолами), м’які, плавні кільця волосин, схожі на лискучих вужів, якщо розглядати їх під лупою, вростання моєї органіки в бабусині розбиті годинники з потрісканим склом на циферблатах, перероб лений на кальян апарат Кіпа з налиплим на стінки гашишем і з порохом, налиплим на гашиш, мензурки, клаптики подертих фотографій дівчат — витончена насолода самот нього фетишиста… велетенські шматки нігтів з великих пальців на ногах, схожі на засохлий, потертий на грубій терці твердий сир, погнуті ланки давно загублених ланцюжків, шпильки, трибки, браслети від годинників і ключики від «катеринок», старі батарейки моделей А, АА і ААА, «Крона» і «Сатурн», які з роками стають липкішими, а за язик щипають уже ледве ледь. Газовий лічильник, розгаратаний спеціально до такої межі, щоб деркотів усередині: це деркотіння імітувало барабанний дріб дощу по бляшаному підвіконню. Ціла колекція предметів без назви: я умовно розділяв ці артефакти на Металевий і Склокерамічний періоди. Згодом додався ще й третій — «Найзагорнутіший», тому що я навіть не міг конкретно визначити, що я перед собою бачу. І чи не галюциную, бува.
Кілька слів про колекцію речей без назв. Усі вони мали загадковий вигляд, огорнуте невизначеністю походження й абсолютно сюрреалістичне призначення. Найтривіальніші об’єкти можна було порівняти з деякими предметами світу буденності: з гребенем для розчісування мідних дротів, наприклад, або з відламаним лезом ковзана, яким зручно пиляти черствий хліб, чи з затичкою до ванни, оздобленою компасом. Чи з футляром від подвійної підкови. Або з лупою для розглядання розсипаної солі (хто не знає, нагадаю: цей прилад кріпиться спеціальними затисками до шийки столової ложки чи виделки). Але таких предметів були одиниці. Решта — чорні діри інтерпретацій.
Я ретельно оберігав свою колекцію і не хотів, щоби хтось бачив її до моєї смерті. А то покажу комусь із необережності, а тут якийсь, блядь, кухонний ерудит відразу візьме й випалить: «Так це ж звичайнісінький штанґенциркуль!». Чи там «зільберґштуцель» якийсь. І все — магія неназваного відразу зникне. Тому я дуже дорожу ними — небаченими і неназваними. Невпізнаними.
Колекцію неназваних речей стороннє око бачило тільки раз, і це око належало Андрієві — найближчому з найпосвя ченіших. Попередньо я взяв з Андрона обітницю не нази вати мої об’єкти. Хай навіть подумки. Він оглянув їх і захоплено сказав: «Дмитре Івановичу, ти моз зз зґ».
Я й сам знав це: такі речі, як у мене, рідко де можна знайти.
Про них не можна говорити конкретно. Я вже казав. Але на них можна натякати: «Глянь, яка в мене цік кава штук к ка!».
Зраджу секрет: у мене є кілька таких артефактів, що дуже влучно підходять до цього визначення — цікава штука. Ці екзоти свіжі й непередбачувані — якщо ти, читачу, нама гаєшся уявити їх, пускай фантазію чимдалі: пружинки, стрілочки, циферблатики, шкалочки, насічечки, тумблер чики, діодики, дивні дзьобики й вічка, вушка, петельки, лапки, вмонтовані клепсидрочки з метрономиками — все там. І ще купа такого всякого, що страшно й згадати. Три речі видавалися мені просто несамовитими — вони були такими незрозумілими, такими неозначеними, що пускати свою фантазію їхніми потойбічними поверхнями було для мене як пірнати на ґумовому тросі в холодне провалля.
Можливо, думав я, десь — на закинутому заводі грам платівок, на кладовищі будильників, під велетенським сірим верстатом, на пустирищі під іржавою сіткою — припадає курявою зразок такої хитромудрої шняги, чи штуки, чи фіґовини, що при одному тільки погляді на неї ґумовий трос обірветься, і я опинюся наглухо замкнутим у безконечно вузькому тунелі однієї єдиної назви[20].
Між іншим, колись у мене була теорія щодо походження речей без назви. Певний період життя видавалося, що всі люди перебувають на обстеженні у величезному дурдомі, який відтворює клімат, сприятливий для генезису властивої пацієнтові недуги. У ті дні я буквально поклонявся психо терапевтичному значенню таких фіктивних структур, як держава, традиція, сім’я чи соціум. В одній книжці писало, що такий метод терапії носить назву ПЛАЦЕБО. З іншого боку, це нагадало мені прийом, який застосовують при білій гарячці — хворому показують чистий аркуш паперу й просять описати, що він тут бачить.
Так, невидимі спостерігачі, як випливало зі спостережень, були майстрами абсурду. За способом присутності їх можна було поділити на дві когорти. Перші спостерігали й підштов хували нас у мареннях, званих «буденністю», «рутиною»,
«повсякденним життям» — займалися тим, що я називав позитивним спостереженням.
Другі вивчали гнучкість реакції божевільних. Для цього вони вводили в поле зору деяких пацієнтів предмети НЕ ВІД СВІТУ СЬОГО. У таких речах без назви закладена потенційна можливість заглянути в душу того, хто з ними стикається. Це я називав динамічним аналізом.
Спочатку я силкувався уявити собі, які істоти можуть критися за речами без назв. Аналізуючи вигляд цих загадкових артефактів, я пробував зрозуміти, як думає собі істота, котра могла створити подібну річ для спостереження за думками божевільних (сиріч, за мною).
Ніколи не забуду той момент, коли я втямив, що висте жую самого себе.
Згодом довелось відмовитися від цієї теорії. Я зрозумів, що деякі предмети, підіслані невидимими дослідниками, можуть маскуватися під цілком буденні й непримітні, на перший погляд, об’єкти. Фактично, кожен предмет міг бути ним, Об’єктом номер Ікс.
Я дуже злякався і більше про таке не думав.
З плином часу я вже не міг заперечувати факт, що музей живе самостійним життям. Не раз поринаючи у його картографію (чи можна винайти заняття більш захоп лююче?), я надибував несподівані новоутвори міґранти: заношений, але, вочевидь, «старий добрий» поролоновий бюстгальтер (чорний, зверніть увагу); чиїсь білі шкарпетки (я поміряв їх і виявив надто тісними; понюхав — і виявив надто чистими) та інші артефакти, які виносила на крайні орбіти кімнатного всесвіту відцентрова ґравітація.
Найбільше мене вражали волосини. Я знаходив їх у себе в ліжку. Довгі русі волосини не відомої мені істоти, яка ночує зі мною під одним коцом (ба більше, її руса голова лежить поруч моєї на одній подушці). Зранку, перш ніж встати з ліжка, я знаходив волосину другу і кілька хвилин проводив у медитації над їхнім походженням.
Динамічний аналіз.
Волосини, якби росли на голові якоїсь дівчинки, повинні сягати їй по плечі. Я любив таке волосся, і невидимі спостерігачі це знали. Щоранку я з недовірою принюхувався до цих ланцюгових породжень кератину.
Волосся пахло нестиглими абрикосами.
Деколи видавалося, кімната і зовсім не моя. Я скру пульозно занотовував самого себе на долонях шлакобетону, допоки не спив свою самість до останньої краплі (і не струсив бокал за вітром). В один із днів я мандрував покритими пилом амблігоніту вавилонами енциклопедій, ефесами запорпаних у порох порепаних довідників з органічної хімії, листів, старих календариків і зіпсутих компасів, поношених капронів (знову ж таки чорних: я понюхав їх у міжніжжі — пахло горіхом), навіть чужих конспектів з геометрії! Я наклеїв на стіну чергову роботу.
На звороті канцелярського бланка акварельками я нама лював квітку — витриманий у традиціях японської літографії червоний мак. Під ним дописав короткий афоризм на незабудь: квіти серед гівна пахнуть сильніше весна у Львові Начепив картину на вільний гвіздок і відійшов на крок, щоб помилуватися своєю майстерністю.
Воно прийшло блиском і свистом, гарячим мерех тінням.
Я вловив цей момент. Момент останнього штриха — невигадливої риски на портреті, по чому той оживає.
Я зрозумів: кімната раптом ожила. Я звільнився. Став порожнім. Коли все моє «Я» зафіксувалося на стінах кімнати, не було чому залишатися всередині. По суті, я вивернув себе назовні, а того, хто був усередині, не стало.
Думки? А ось вони — думки. Павутина, волосся, капрони, висохла сперма. Пісок. Таблиці Мендєлєєва.
Все. Я звільнився.
Тому: думки? які ще думки?!
Повільно я обійшов свою кімнату по периметру і зау важив черговий експонат музею невідомого походження.
На стіні, обклеєній марками і пільговими тролейбусними квитками, між витинків із часопису «НАШ» і моїх аква рельок хтось почепив новий артефакт. Це був видертий аркуш рекламка з середини якогось журналу. На ньому завмерла алкоголічка з розлізлою завивкою. В затінку кущів, крізь листя й гілки яких пробивалося плоске проміння заходу, вона сиділа на корчі й розмовляла з невидимим співбесідником. В одній руці жінка тримала незапалену, як наразі, сиґарету. В іншій — плоскогубці з сіро блакитними ручками. Під плакатом я прочитав напис:
ПРИЛУКИ. БУДЬ ОСОБЛИВИМ!
Я пішов на кухню, запарив чаю і дрижачою рукою кинув до нього шість ложок цукру. Про всяк випадок ковтнув пару таблеток парацетамолу (знову прийшла температура).
Потім дзьобнув собі трохи домашнього винця і заліг спати, намагаючись сховатися під ковдрою, серед волосин із запахом нестиглих абрикосів; сховатися подалі від того жирного шрифту, яким, здається, почало писатися моє життя вночі я прокинувся. Прокинувся і відчув себе повним рішучості віднайти клуб, хай би що там не робилося. В мені забурлила така енергія, наче я перетворився на прогрітий мотор джипа десь в африканській савані, і очі мої світилися, ніби фари у БеТееРа. Все було таким простим і зрозумілим, що я зітхнув із полегшення (чи навіть так: зіткнувсь із полегшенням), по чому негайно
Наступного ж дня специфічний настрій літер типу Bold мене покинув, і я з полегкістю вернувся до буденного.
Зранку, відразу після пари я пішов за ріг факультету — в дівчачу курилку, де, як правило, тусувався П’явка. Став, запалив. Біля мене відразу ж утворився діаметр вільного простору — я розумів, чому дівчата сахалися мене. Ще би — довметрове здоровило, вагою у сто кілограмів, у поно шеному плащику і дитячій шапочці на зав’язку, я лякав усіх лютістю бороди і диким рухом велетенських очей з під товстелезних окулярів, лякав кольоровим бамбоном на шапочці, лякав рукавичками, що висіли у мене на спеціаль ній шворочці, пропханій крізь рукави плащика (щоб не загубилися). Я був пострахом факультету і мав чим пи шатись.
Докурюючи, я приміряв до свого імені титул Брому — «Дмитро Шмігель, хімік маніяк, почесний член Клубу галогенів, Бром». Майже як на врученні Нобеля. В мене колись навіть сон був — що мені Нобелівську премію вручили з геометрії, так що я знаю.
Курив, переминаючись із ноги на ногу, намацував у кишені розсипи незрозумілого порошку бурого кольору.
Мені подобалися такі фетиші — грудка сульфату міді в носо вичку, кілька дрібок ортоклазу в кишені для копійок, блідо фіалковий нітрат заліза в папірці. А от мої пальці натрапили на згорнутий учетверо аркуш паперу: всередині — порошок перманганату калію. Марганцівку я носив як самозахист — якщо несподівано сипонути її в очі, у недруга виникнуть серйозні проблеми. Я, знаєте, хоч і пацифіст, але як треба, можу й відпацифіздити.
Тільки но я поліз у пачку за черговою сиґаретою, як почув чийсь ввічливий голос:
— Дуже перепрошую, у Вас не буде цигарки?
Я опустив очі донизу й оцінив свіжий, легкий стиль одягу П’явки. Його миле, беззахисне й відкрите всім вітрам і плювкам лице світилося довірою. Я ледь стримався від того, щоб не загасити сиґарету об зволожену рогівку його довірливого ока.
Натомість простягнув цигарку й з усмішкою виплюнув:
— Мерсі.
П’явка обвив цигарку своїми манірними пальчиками. Я підніс йому вогонь. П’явка втягнув губками дим. Я напру жив вилиці. Я буквально відчував, як П’явка вже смокче з мене енергію, навіть не почавши розмови. Войовничий пестунчик, згадалися слова Андрія.
П’явка затягнувся, видихнув дим і
— Хух, ой, дякую, шо дав закурити, а то на парі так уже мене замучили, а я зранку не встиг, знаєш, я їжджу все тролейбусом, а спати лягаю пізно, а знаєш, як ранком важко вставати, а сьогодні ше запізнився і не встиг перед парою покурити, взагалі, сьогодні якийсь такий день, постійно бігаю. До речі, — П’явка простягнув спітнілу долоньку. — Буба.
Я потис цю в’язанку розпарених медуз і відрекомен дувався:
— Дімка. Мендєлєєв. Джим. Хімік.
П’явка розплився в посмішці.
— Ти шо, таке цікаве прізвище, тобі, певне, всі казали, шоб на хімію йшов! Та й правда, певне, знаєш, вищі сили так направили. Ти шо, отаке прізвище, — П’явка показав великого пальця. — Я тоже все життя мріяв про якесь нормальне прізвище, або…
— Це… взагалі то… прі і ізвисько, — я навмисне розтягував слова, даючи підсікача його скоромовці.
— Ой, прізвисько? Ха, а я думав — ім’я! А в тебе одночасно два прізвиська — Мендєлєєв і Джим? А чому ти Джим? Це ніби від Дмитра?
Я вайлувато пригладив джим моррісонівську бороду періоду cкандалу в Маямі, вважаючи тему вичерпаною.
П’явка розгублено замовк. Його лицем чітко замерехтіли стежини, котрими полились думки на кшталт: я от хотів з ним поговорити, можливо, дізнатися щось цікаве, можливо, це людина якась цікава, можливо, я йому сподобаюсь, можливо, ми станемо друзями, можливо, будуть якісь нові знайомства, а тут він не хоче відповідати, змовчав, он як, відкритих людей тепер ніде не люблять, ох ох ох…
Я перервав це ментальне пиздіння, просто струсивши головою. Бамбон на шапочці замотилявся. П’явка і справді внутрішньо завмер. Я бачив: його поманила свобода, з якою я зробив цей жест, так само, як бражника манить нічний ліхтар.
Я глянув і зрозумів. І думайте про мене, що хочете, — що я самозакоханий, егоцентричний і зарозумілий, що насправ ді лише хочу виділитись із натовпу, що, до того ж, вдається не надто добре, — але я вмить просік усю П’явчину суть. З усіма його мамами, сестрами, бабцями, що закутують дитя в опіку, мов у шалик, а в шалик — наче в зашморг, з усіма виконаними і перевіреними татом домашніми завданнями[21], він тільки умів бути ідеальним споживачем опіки, колискою родинних тривог та успадкованих страхів. Але перш за все він потребував опіки, хатнього дезоксигідрогероїну — за будь яку ціну і кожної миті.
Я пошкодував, що не ношу в сумці пляшки з каламутним семом[22]—отак би зараз, на здивованих очах П’явки, відважити в горлянку. Ну, суто для вигляду — ви ж розумієте, я не п’ю.
— Слухай, Буб, — я підійшов до П’явки, взяв його під руку і з упевненістю старого содоміта потягнув геть від натовпу.
Буба переляканими очима чіплявся за погляди байдужих однокурсниць, мов за останню щаблину.
— Буб, давай поспілкуємося. — П’явка трохи розпру жився і властива йому милість плюшевого заєнька знову заповзла на лице шляхетною цвіллю. — Розкажи мені про своїх друзів.
— Ой, друзі… Та що там друзі… Я, знаєш, я більше за все люблю спілкуватися з цікавими людьми. Стільки всякого нового дізнаєшся! От ви різне таке цікаве читаєте, а я, знаєш, також, я собі записую книжки, які треба прочитати. От, ти знаєш, так не люблю, коли всі читають оті дешеві детек тивчики, різні любовні романчики, а я би там про буддизм читав про різні релігії знаєш шось нове пізнавати от до речі я читав шо хто цікавиться буддизмом той вже в минулому житті був трохи просвітленим А ТИ ЦІКАВИШСЯ БУДДИЗМОМ?
Я ніяк не міг второпати, чому ж його слова смакували, як гівно в шоколаді: нонконформізм, пошуки себе, ла ла ла і таке інше… Відверто кажучи, не викликало це довіри.
Відчувалося, що за тим ховається зворушливо щільне кубельце інтрижок з люблячою бабцею чи мамою в ролі сірого кардинала. Вибух непослуху, спрямованого на пробудження нової порції опіки; злочин заради покарання.
Щоб мама думала: «Який він у мене розумний, мій малень кий пестунчик» і пригортала міцніше до себе. Бабки кульбабки, висловлюючись лапідарно.
Повний піздєц.
Найпростіше було уявляти П’явку як потужний сервер такої собі людської павутини знайомств. Головне знати, як підійти і коли вводити PIN код. У нього й не було друзів як таких. Тільки посилання на імена. Безліч знайомих — фраґментарних і далеких. Людина з розряду тих, з ким вітаються мами твоїх однокурсників — причому таких однокурсників, яких ти і в лице ніколи не пам’ятаєш; чи ґардеробниці у фойє; чи продавщиця в магазині навпроти факультету (щодня ополудні він купляє сто грамів кара мельок і пригощає продавщицю: ах, як зворушливо); чи просто незнайомі, яким випала біда щодня їздити з П’явкою в одному тролейбусі. В його вухах цілий день лящить:
«Здоров, Буб, як життя, Буб?». Він був маленьким причеп ливим енергетичним упирцем, якого неможливо відігнати від себе, поки перед очима маячать це миле личко, довірливі оченята й несмілива усмішка. П’явка стояв перед витоками заледве не всіх знайомств. Простіше кажучи, П’явка знав усіх.
Не надійтеся, Вас він знає теж.
— У тебе багато знайомих, правда? От ти знаєш такого Женю? Євґєнія з Омська?
Буба потроху оклигував від стресу. Його енергетичні мацаки висмикували останні сили з моєї нікчемної фізичної оболонки.
— Ну, знаєш? Євген Фторний з Омська…
— Фторний… Женя Фтор, напевне?! Такий кавказець з носом?
У тому, що в Ґєня Фторного, якого я шукав, теж є ніс, сумнівів майже не було. Та все ж потрібна зачіпка суттєвіша.
— То, кажеш, його знають під прізвиськом Фтор?
— Ну та, він з Диким дружить. Постійно про хімію говорить. Про інше він говорити не може, тільки про хімію і тонкі світи. От знаєш, я також читав там про тонкі тіла, про різних ґуру, а ти читав? От я, наприклад, я не таяк всі, я вважаю, шо це все правда, шо дійсно були такі вуйки, і з ними різні такі речі творилися, а ти читав про якихось? Ти як думаєш?
— Не знаю, як тебе, а мене від езотерики верне, — сказав я, пригадуючи, як злісно стругав після мухоморів. — А взагалі то мені цікаво поговорити з тобою про Фтора і його дружбана Дикого. Розкажи мені про нього. Дикий теж на хімії повернутий?
— Ну! Та вони такі дурні, вони собі на спині один одному tatoo набили. Уявляєш, набити собі справжнє тату — велике ше й до того! Фтора так називають, бо йому Дикий велику букву F набив. І двієчку маленьку в індексі. А Женя Дикому — «йод два». Типу хімічні знаки. От я не знаю, це вже зовсім як папуаси. Я би собі такого нік коли не зробив. Я би, знаєш, я би собі на плечі колись хотів — таку, знаєш, хортячу морду, аґресивну таку. Але не зараз, а колись. Та, оце було би дійсно кльово — хортяча морда всередині зірки перевернутої, і такими витими буквами шось написано. Правда, кльово було би? Але я не знаю, це взагалі — робити якісь тату — це ж неприродно, ну, перевідні — ше куда не йшло…
«Тату ю ван ня, — подумки промовив я і переконався, що світ стоїть там, де поклали. — Ну й напружний же ти!»
— Слухай, а де можна Фтора знайти? От де, скажи, вони з Диким люблять ходити?
— О, та вони такі волоцюги, вони навіть раз були на кафедрі в авдиторії ночували! Уявляєш собі? Бо не мали де заночувати. Тоді прибиральниця…
— Вибач, а ДЕ САМЕ ЇХ ШУКАТИ?
— Ой, я зараз не знаю, спробуй під «Жабою» пошукати, може, у «Книжці». Але найімовірніше, в «Опері скрипу». Ти мені знаєш шо, ти мені свій телефончик дай, а я тобі, як дізнаюся, обов’язково передзвоню.
— Не маю, — зверхньо відповів я. — Відключили на неуплату.
— А… Ага… О, тоді давай завтра після пар зустрінемося, можемо пошукати їх удвох, як ти на таке дивишся? От у мене сьогодні такі важкі пари, аж після п’ятої закінчуються, а завтра тільки дві практичні, хоча теж, знаєш, не мед…
— Завтра о третій. Тут, — я сплюнув на асфальт, уточ нивши, де саме, і глянув йому в очі.
Я побачив там страх.
Але ж я втішився!
Я знову сидів у себе вдома і тупо втикав на безлад кім нати, слухав, як тарабанить дощ усередині газового лічиль ника.
До вищепереліченого інвентарю додалася вагома деталь: на моєму ліжку розвалився, мнучи простирадла й проги наючи пружини, величезний морж. Він уважно слідкував за мною спокійним поглядом чорних очей і важко дихав.
Видно, моржеві було душно.
«Тю, морж», — подумав я, прийшовши додому й заставши тварюку на гарячому. Саме в той час мій новий знайомий важкими чи то стрибками, чи то кидками пересувався по кімнаті, залишаючи по собі кільватер розсунутого тілом сміття.
Тепер, попахкуючи сиґаретою і недбало гортаючи підручник з аналітичної хімії, я час від часу глипав на його важку лискучу тушу і знову чомусь думав без здивування: «Тю, морж!». Присутність моржа мене до певної міри заспокоювала — він випромінював рівновагу. Особливо вдало морж гармоніював із покривалом, котре я стелив поверх ковдри на ліжку. А складки! Боже, я зрозумів, що не бачив ще у світі природнішої речі: грубих складок шкіри на спині моржа і цупких зморщок старенького покривала довкола ввігнутості, яку створювало моржеве тіло на ліжку.
Коли мені видалось, що морж заснув, — його дихання стало глибоким і рівномірним, — я тихенько включив собі оперу «Мойсей». До дідька! Як усе таки затишно з цими тваринами! Настільну лампу я повернув до стелі — щоби мого друга не разило в очі. Взагалі душевна обстанівочка — тихенько веде свою арію Азазель, морж спить на ліжку, розсіяне світло і четверговий вечір. Мабуть, варто собі з такої радості запарити чаю.
Я вийшов на кухню і, докурюючи, спостерігав, як із носика чайника валить пара. Наслухав краєм вуха монолог Бога з опери. «Взагалі, опера — це круто», — подумав я і підмітив, що після менструацій роблюся дуже сентиментальним і схильним до узагальнень.
«А як не вийде самому плід той донести…»
«Донести… Донести…»
На підтвердження моїх думок з кімнати долинуло пронизливе ревіння. Чимось нагадувало спроби собаки замукати коровою.
«Донести неспромога, то найкраще увесь той тягар положити на Бога!»
Знову ревіння, на цей раз уже ближче до тональності арії.
«На Бога! На Бога!» — підспівував хор.
З третьої спроби морж проревів в унісон, і я подумки зааплодував. Мені захотілося купити йому букет арктичних фіалок, увірватися до кімнати й кинутися моржеві на шию.
З за спини долинули скрипіння ліжка і звук, мов із батута на підлогу гепнулася товста тітка.
За кілька секунд під акомпанемент шарудінь та порох кувань на кухню вповз морж.
Про себе я відзначив, що у майбутньому нам буде важко розминатися — своєю тушею мій новий товариш повністю перегороджував прохід.
Морж вповз приблизно наполовину і зупинився трохи перепочити. За цей час я роздивлявся його бивні — нічого такі, але я б на очі декана з такими не з’являвся. Хтозна що можуть подумати. Я підійшов до цієї дихаючої гори сала й помацав моржеві вуса. Довгі, жорсткі й просвічують білим.
Морж продовжив свій анабасис на кухню, і я збагнув, куди він тягнеться — до холодильника. Це кинуло певне світло на загадку моржевої об’яви.
Полярний гість, немовби зрозумівши, що його розку сили, додав чаду. Ненароком він перевернув табуретку і посунув стіл — із цукернички злетіла кришечка, вивер нулась ложка й розсипала цукор. «Ще сусідів побудить», — подумалось мені, одначе думку розвивати не став.
Морж видав протяжне мукання, надривне, мов у корови, і з силою буцнувся головою об холодильник — так, що той аж похитнувся. Потім буцнувся ще раз і запитально глянув на мене. Мені ж від такого погляду стало зовсім незручно, і я відвів очі вбік. Почував себе достоту так, наче близький друг запропонував зробити щось таке, що йшло врозріз із моїми поглядами на життя.
Морж вдарився в холодильник утретє, і я, заливаючи сухий чай окропом, подумав, що дверці, мабуть, рятувати запізно. Заніс у кімнату чай (виходячи, довелося перес тупити через масивний хвіст — кухня в мене маленька).
Он як — і двері тепер на кухню не закриєш, бо хвіст не влазиться, і назад не затягнеш. Зрештою…
Я підійшов до моржевого хвоста — він закінчувався лапами плавцями, що зрослися докупи, — обхопив його руками і потягнув. Морж не впирався, але від того, що мені так просто вдалося зрушити з місця таку тушу, я відчув себе як уві сні. Поки я затягував його назад до кімнати, він кілька разів глянув на мене через плече, — шкіра на шиї бралася глибокими лискучими складками, — глянув не то осуд жуюче, не то з німим проханням. Сумним поглядом він проводжав недосяжні тепер дверці холодильника, а їх вигнуте відображення в очах тварини робилося чимраз меншим.
Морж брикнув хвостом, вирвавшись із моїх рук. Мотнув головою і, натрапивши поглядом на шафу, трохи підповз до неї. А потім почав методично тертися бивнями об її кант, здираючи при цьому лак. З глибин його жирної горлянки чулося задоволене гурчання, як із забитого слиною гелікона.
Найбільшу насолоду морж отримував, коли шерехатий кант шафи шкрябав його ясна. Від такої картини я й собі провів язиком по яснах і подумав, що час уже почистити зуби.
Не відкладаючи цю справу надовго, пішов у ванну.
Понюхав по дорозі долоні — вони пахли тюлькою. Капа на ліжку теж, мабуть, просмерділася.
Але то все дурниці.
О третій точно на місці плювка я чекав свого нового знайомого. Я згорбився і час від часу пошарпував лівим кутиком рота, імітуючи нервовий тик — входив у роль потворного, але до біса харизматичного, до того ж трохи божевільного хіміка експериментатора.
Побачивши, якими вкрадливими, плюшевими кроками наближається П’явка, я подумав, що роль трохи боже вільного буде, можливо, не зовсім тою. Доречнішою вида лася та, котру про себе я звав так: Поранений в Голову П’є Зеленку.
— Здоров, Бабу, — кинув я недбало. — Канапку будеш?
Свої перекуски я зазвичай носив у чорних кульках на сміття. Перехожі розцінювали це як акт екстремізму.
П’явка секунду вирішував, наскільки безпечно для кар’єри та здоров’я брати до рук ту страшну архітектурну вигадку з трьох лопат житнього хліба і низки майонезних катастроф, яку я назвав канапкою. Врешті відмовився, і я в гордій самотності віддався провансальному божевіллю.
Витерши з носа дрібки й злизавши з целофану залишки «Провансалю», я дбайливо склав пакет і запхав до кишені.
— А нашо він тобі? — перевіряючи тривожні здогадки, поцікавився П’явка.
Я струшував з бороди крихти і, мов між іншим, кинув:
— Та от, клей буду нюхати.
— Та, клей? А ти нюхав вже колись? А взагалі, як ти ставишся до наркотиків? А ти пробував колись якісь наркотики? От я не знаю, я не таяк всі, от я би, знаєш, я би наркоманам безплатно давав шприци, бо ж вони так само люди, і їх також можна зрозуміти, але, знаєш…
Під інтенсивним обстрілом глибинних П’явчиних думок ми брели вздовж незнайомих мені будинків і спортивних майданчиків, де діти відкривали сезон весняних Олімпій ських ігор — таких, якими ті були ще за Античності. Я почав було міркувати над цією загадкою антропології, як П’явка переможно вигукнув і підбіг до стовпа, що ряснів облізлими оголошеннями. Він глянув на мене і поманив рукою.
— Дивися! Ми знайшли їх!
Я ще раз глянув на олімпійців і підійшов до стовпа. На зеленому тлі афіші червоніли великі літери:
ОПЕРА CКРИПУ
пророчить: cьогодні ввечері — метаантропологія у 3 х частинах ЧАСТИНА1 скрип a capella
UNDERGROUND ENVIRONMENT
за будинком № 17 біля спортмайданчика Бормашина — директор обласної клініки спадкових патологій Хосе Паскуда Гальмуючий трамвай — майстер скрипу Антиноль Zsuf Іржаві гойдалки — мисткині психопатки Ірина та Євдокія Цокман Скрип дверей і замків — квінтет сиріт аутистів з обласної клініки спадкових патологій Гвіздок програми — крик jam session «Urban Sounds» від СЕСТРИЧОК ІСТЕРИЧОК ЧАСТИНА 2 бенефіс сезону п’єса не для всіх:
AРXE
класична опера скрипу в стилі inteligent creak, neurodance та kamikaze experience вокал — Іпомея Кобблепотт (ВІА «Смерть у під’їзді») аранжування — dj Drugoманов scratch’n’dust effects — Хашдрахр Міазма kamikaze experience dope show — dj Zагребельний a.k.a. Мышонок Розенбаум trypthamine освітлення — Хассан ібн Саббах (Клуб кольоромузики ім. Чурльоніса, м. Одеса) початок ЧАСТИНИ 2 о десятій вечора у приміщенні Опери скрипу (тут і зараз) ЧАСТИНА 3 Пітекантропія: презентація нового сузір’я Північної півкулі неба
ОПІВНОЧІ — СВЯТКОВИЙ
ФЕЄРВЕРК!!!
— Оце і є «Опера скрипу»?
— Шо, ніколи не бував? Дикий там днює і ночує.
— Це шо — клюб кафе у них таке?
— Не знаю. Я тільки раз там був, але мені не сподобалося, знаєш, дуже вже на музику не схоже, може, я занадто консерватор — так, погоджуюсь, але… Принаймні тобі страшенно пощастило, шо ми знайшли афішку, — нє, клас, шо не кажи! — ти зможеш познайомитися з їхніми ідеями на практиці, до речі, а ось і спортмайданчик, про який в афіші. Класно — тільки стій і слухай.
Я постояв і прислухався.
— Може, це не сьогодні? — озвався я по кількох нотах тиші.
— Сьогодні, не хвилюйся. Мені друзі розказували, шо в них афішки тільки один день висять — саме тоді, коли має бути якась акція. Пам’ятаю, раз якось я, Толік з третьої групи і Мирося…
П’явка замовк і нашорошив вуха. Він нахмурив чоло.
Тишу прохромив далекий крик. Потім ще один — наче хтось кликав собаку.
Знову стало тихо, тільки кричали дітлахи.
Я озирнувся довкола — дерева, червона стіна. Коробки ґаражів, знову дерева. Обгороджений сіткою спортивний майданчик. Мокро і сніжно. Ґалчать ворони.
Неподалік старий у береті вигулював таксу. Пес поди вився у мій бік із такою жовчною підозрою, що мене осяяла здогадка: собаки грають у нашу Гру тільки тому, що та наразі їм не заважає вести власну. Згадалися клінічні посилання афіші. Невже невидимі психотерапевти спостерігачі вихо дять на прямий контакт?
Крик почувся знову.
Він тривав півхвилини, і я зауважив, як повернулися на крик вуха пса і голова його власника. Старий озирнувся, глянув на годинник і витяг з за пазухи диктофон. Підніс прилад до очей, перевірив, чи світиться червоне вічко, і сказав тихцем кілька слів.
Десь загримотів по металу молоток. Наче порскання макухою приголосних.
Я озирнувся в пошуках джерела звуку (а заразом і чогось, що за настроєм нагадало про себе, як про жирний шрифт).
На балконі у відчинених навстіж дверях стояла якась дівчина. Вона прислухалася до кожного звуку з тим самим виразом зосередженості на лиці, що й у старого меломана з диктофоном. Поціновувачі сучасної контркультури, — вирішив я.
Знову закричали, з овсім близько — може, навіть з за рогу. Йому відповів інший, виразно жіночий, що линув із протилежного боку. Крик відбився від червоної цегли і завертівся лункою луною, а мене осяяло. Я наче вловив той особливий урбаністичний колорит звуку, який хотіли передати невідомі актори Опери скрипу. Черговий крик, високий і хрипкий, обірвався сухим скрипом, схожим на гальмуючий трамвай.
П’явка з ну дьгуючим виразом підійшов до мене і сказав, що варто б нам уже рушати. Я озирнувся довкола, наче намацуючи джерело цього дивного настрою, настрою сітки товстих літер, тої гостроти зору і легкого свисту у вухах від переповнюючої чашу тиші сили. Відходить — і тільки й того, що бавитися словами.
Поки П’явка розважав тишу довкола мене своїми спостереженнями за зовнішнім світом, мої думки, мов за велінням серафима, вознеслися у світлі простори ідей.
Я бачив себе укладачем енциклопедії сучасної контр культури. Зі швидкістю світла я вже описував найдико винніші, найнечисленніші субкультури, кількісно в десять, п’ять чи навіть дві (та що там — ОДНА! ОДНА!!!) людини, нишпорив у підворіттях і під’їздах, назбирував візуальний матеріал, конспектував тексти їхньої поезії, виділяв фігури сучасної міфології й упивався власною геніальністю, тішився своєю українськістю і вродженою симпатажністю. Назва тих, ким я хотів зайнятися, сплила сама собою.
«Чорноземи. Історія однієї субкультури». І густіше, густіше з епітетами. Щоб аж сочилося.
А на першій сторінці рецензії хочу знимку в шапочці.
Нарешті П’явка вивів нас десь ближче до звуків центру міста. Він спинився навпроти запльованої брами під’їзду.
Конспіративно мовив:
— Тут.
Я окинув поглядом чорні двері (уквітчані марними спробами здерти цвяхом напис «ОСТАННЯ ТЕРNТОРІЯ», зроблений канцелярським білилом) і глянув на П’явку. Той занурився у внутрішню битву. Отримавши перемогу (хтозна, хтозна…), П’явка кивнув і дозволив пройти мені першому.
Я хоробро (надто хоробро) перейшов через порожню вулицю, прочинив двері до під’їзду й ввійшов. П’явка, мнучись, рушив слідом. Його страх виразно робивсь ірраціональним.
Двері вивели у надвірний прохід, темний, довгий та вузький. Вузький настільки, що в ньому насилу розми налися двоє людей. Від котрого мимоволі напрошувались асоціації з Містом загублених людей. Те, що ми перебуваємо в якомусь архетиповому інферно загублених душ, стало зрозумілим, як тільки ми пройшли крізь куций, освітлений останнім скриком дня, дворик. Назустріч човгали один за одним згорблений наряд пенсіонерок з обчуханими кульками та пропахлі ацетоном темні діди номади. Щораз по іншому розминаючись із зустрічними, місячи ногами болото зі снігом і тручись об стіну, я відчув, як мене почала брати за горло тривога. Якусь секунду вона підступила настільки близько, що я буквально згадав, як іду цим тьмяним холодним коридором бозна скільки років; я запанікував, але П’явка вчасно звернув убік — у вузький під’їзд зі сходами серпантином.
Я задер голову до стелі. Та безнадійно просяклася холодною темрявою останніх конвульсій зими. Жарівок не було. П’явка витягнув з кишені запальничку, черкнув нею і перший ступив на скрипучу стоптану сходину.
— Не бійся. Вони там. Нагорі.
Під скрипіння пружини брама затраснулась.
У темряві знову спалахнув П’явчин «Cricket», і ми рушили далі.
На мансардному поверсі сходи вперлися в обдерті двері.
Біля дверей — лякаючий архаїчністю дзвінок. Стіну поруч укривала облуплена зелена штукатурка. Поруч вугликом дописано: опера скрипу тут і зараз З певною недовірою я глянув на оплавлений ґудзик дзвінка.
— Ти тисни, тисни, вони відкриють, — нагадав про себе П’явка, силкуючись розвіяти власну тривогу.
Довкола згустилася атмосфера криміногену, і я букваль но зубами відчув: ще секунда — і з за спини суворий голос вимовить: «Наряд міліції. Пройдімо у відділ».
Я натис на ґудзик. По той бік фанери і дерматину почулося знайоме з дитинства кувікання. Закрутилася голова, і я знову почув себе мов уві сні — в ті моменти, коли вдаряєшся при падінні об землю.
Ключ у замку повернувся, і двері прочинилися.
П’явка зойкнув і, не виключено, намочив штани.
— Ну, ти заходь, заходь, а я вже, певно, піду… — сказав він і затупотів сходами. Махнув прощально долонькою, явно без надії побачити мене ще раз.
Я знизав плечима. З за дверей війнуло теплом і сандалом.
Клуб галогенів, нагадав я собі і безпечно ступив крок в ароматну темряву Опери скрипу.
Проминувши розмальовану якимись чоловічками ґале рейку, я натрапив на тьмяно освітлені двері, подряпані тупим предметом. Схоже, присутні за дверима, перш ніж потра пити туди, неслабо потрудилися над замком. Жарівка над входом кидала оранжеве світло на підлогу — його було достатньо, щоб із користю для себе обминати бархани піску, тирси та потрісканої штукатурки під ногами.
Клямка вкрита чи то порохом, чи напилом гіпсу. Витри руку.
Буду відвертим: я завжди вважав себе ловцем галюци націй і навіть до найменшенького видіннячка ставився з гідним пошануванням. Я плекав у собі особливу відкритість до всеможливих затьмарень свідомості, лиш би зі мною робилося щось цікаве. Але коли я зайшов у кімнату, навіть мені, професору Мендєлєєву, ходячій галюцинації в гало шах, стало не по собі. Впродовж кількох міріадів нано секунд[23] я пробував розібратися: чи то мене беруть на понт, чи я таки заснув, чи, може, чимось уколовся.
Неоформлений хаос знадвір’я вигідно відтінив тепле кубельце клубу, негайно причарувавши сутінковою камер ністю. Стіни, оббиті картонними плитами, поглинали високі частоти, і гучання клубу видавалося німим і стислим. Від вух, як то кажуть, відлягло. Придившись уважніше, я відмітив, що картон у кілька шарів обклеєний фотографіями: витинанки з газет, полароїдні знимки, ґлянсовані та матові світлини усіх доступних аматору форматів. Схожий анту раж видався мені близьким по духу. З десяток столиків згурмились довкола сцени, ледь освітленої оранжевим світлом галогенової лампи. Присутність останньої я поквапився розцінити як знак.
Домінуючим був розчинений у м’яких тінях стигло жовтий — це колір кори, освітленої заходом сонця, опіум вечора в п’ятницю; колір білого вина при світлі настільної лампи. Добре світло ночі.
Жовтий настрій клубу був старанно проклубочений хмарами запахів, що дозволяли простежити всі естетичні реверанси шанувальників Опери скрипу: кислуватий запах залитої окропом цитрини в цукрі, солодкавий аром сандалу, нав’язливий — сухого жасмину, дзвінкий дух мандаринових шкірок і гострий дотик ментолу, скриплячий поштрик сириці, освіжуючий запах камфори з абсенту, глицевий прошарок скипидару, гіркий мигдаль і черешневі кісточки з компоту. А ще: ваніль, розігрітий на гвоздиці мед, палена церата, розпечена залізна окалина, клей «Барс», гуталін, свіжа фарба і паркий запар перегрітого діапроектора.
Основою ж усіх запахів залишався тютюновий смоґ, котрий відразу вмикав ланцюг асоціацій винятково суб’єктивного характеру. Я відшукав очима вільний столик і зайняв стратегічну позицію лицем до входу.
Немов доповнюючи сутінкову ілюмінацію, горище було тихо, але щільно заповнене звуками старої української опери. Якщо не помиляюся, то була сама Соломія Крушель ницька. Легке бельканто Оксани із «Запорожця за Дунаєм» і специфічне поскрипування грамофонної платівки створю вали вічно дивну атмосферу дежав’ю.
Об’єкт № 2. ЧОРНЕ РАДІО Його корпус, як правило, відлитий у лунку суцільну ко робку з важкого ебоніту. Вузькі щілини, в яких осідає пилюка, призначені для виведення звуку. Має коліщатко і шкалу хвиль. Може бути настроєним.
Про перебування чорного радіо у Львові перші натяки відшукуються на полотнах Евгенія Миська періоду 19231928 рр., де чорне радіо опосередковано передається візіями затінених вікон, тьмяних бра і мертвих ос («Задуха», олія, полотно, 1925). Конкретним власником Чорного Радіо і, відповідно, власне чорного радіо, внаслідок дивного збігу обставин (з розряду тих, про які потім кажуть: «То ж треба було такому статися!..») став О. Лососєв. Пану Лососєву вдалося зосередити всю потугу Об’єкта № 2 на горищі cтарого австрійського будинку по вул.***, де й була заснована Опера скрипу. Існує версія, нібито саме крізь Об’єкт № 2 у наш світ еманує таке явище, як ROCK. Щось, що важко окреслити конкретно, позаяк є тільки миттєвістю, рвучким смиком акорду, торкатися якого раніше не наважувалися. Щось тривожне і в’язке, поглинаюче. Щось смикає. Стискає.
Торкає.
IT ROCKS.
ROCK як момент трансценденції, імпульс світла, від якого на секунду ціпеніють і почувають себе скалою.
Чорне радіо, якщо таке присутнє в кімнаті, викликає негайний інтерес і неспокій. Серце тьохне, у душу пропо тіває тривога. Чорне радіо наче маленький вулканчик, який невидимо кипить під тьмяною ебонітовою кіркою, готовий у будь яку хвилину вибухнути жахливими неприємнос тями. Досвід підказує, що Об’єкт № 2, якщо такий потрапив у поле зору, обов’язково вибухне.
Підсумовуючи, отримаємо: Об’єкт № 2 впізнаваний. Крім того, it rocks.
Безумовно, відображенням чорного радіо в Опері скрипу того пам’ятного вечора став чорний телефон Дикого.
Особисто мені опера найкраще сприймається, коли є можливість відігрітися в теплі після морозу. Тутешній антураж і гудіння калорифера налаштували на сентимен тальний лад — мені закортіло процідити скляночку винця.
Підійшов кельнер у невимушеному прикиді почат куючого шизофрена амбулаторника (відчувалися мотиви ретро типу «Спортлото ’82») і вручив стравоспис. Я ще раз глянув на кельнера, особливу увагу вділив слонику зі скляними пацьорками оченятами, нашитому на грудях безрукавки. Символічно. Помітно, правда, що кельнер — піонер своєї справи. На справжніх, олдових шизах, прикид лежить природно й невимушено, як природно сидить на носі маска акваланґіста під час перегляду «Одіссеї команди Кусто».
— Перепрошую, а по скільки тут сто грамів портвейну? — цілком невинно справився я.
Кельнер амбулаторник глянув на мене з під гриви скуйовдженого волосся і шморгнув закладеним носом.
— Прошу пана, то є Опера скрипу. Для вживання алькоголю пошукайте собі місця деінде. До двадцять другої — тільки етер.
— Ага. Етер, значить.
— Етер, прошу пана, — підтвердив офіціант і знову шморгнув.
— А опісля?
— Опісля у нас розваги закритого типу. Виключно для членів клюбу, прошу пана.
— Ага. І почім тут у вас дозняк етеру, добродію?
— Залежить, як волієте. Можу Вам накрапати на миточку таку, в мене там є, — кельнер тепло усміхнувся, і я не зміг не відповісти взаємністю. Значення скляних оченят у слоне няти прояснилося.
— Але це так собі, крейцарова соната, — продовжив кельнер. — У плані ціни й естетики. Можна кілька крапель на фільтр протигазу. Без прапора — десять. З прапором — двадцять п’ять.
— Гм… А прапор який?
— Японський, звичайно, — знову усміхнувся кельнер, і я проникся симпатією до його зачіски фасону «смерть палеонтолога».
— А для чого прапор, дозвольте поцікавитись?
— Я Вас ним накрию. Можу постояти збоку, поговорити про космос. Це сім відсотків від замовлення. Найновіші віяння — з норкової шапки. Сорок гривень.
— А чогось такого, ексклюзивного… на толуолі… Шоби з вогником так… Немає у вас?
Офіціант знову зігрів мене теплом своєї усмішки й заперечно закивав головою.
— Отже? — нагострив він олівчика.
— Чаю, будь ласка.
Відійшовши від паралізуючого бажання закуняти, яке виникає відразу потому, як остаточно відтанеш у теплі, я став витріщатися на тутешню публіку.
Всі розмови велися тут тихо або дуже тихо — або не велися взагалі: мабуть, щоби не згубити жодної ноти з опери.
Судячи з виразу облич відвідувачів і з того, як вони вслухалися в найменше потріскування динаміків, найтонше поскрипування грамофонної голки на платівці, я зробив висновок: ці захоплені меломани відкрили в житті для себе щось колосальне. Можливо, альтернативу самому життю.
Немов приманені тутешньою аурою, в Опері скрипу любили погріти кості артисти лялькового театру на пенсії.
Сьогодні вони забилися в тихий закуток біля комина під плакатом з Гітлером і написом: «КУРИТИ? НА ЦЕ НЕМАЄ ЧАСУ!». Я прозондував поглядом одну із бабусь лялькарок — сиділо їх за столом четверо, і ноги їхні були старанно вкутані картатими коцами. Бабуськи попивали ложечками чай, час від часу підсміювались і вели свої герметичні розмови. По всьому видно — життя у них вдалося. Вида валося само собою зрозумілим, що на ніч такі бабусі натирають ноги пахучим кремом з евкаліптом або аромати зованим гліцерином. Мене завжди цікавило: чим керувалася дана бабця, коли йшла на лялькарку, що вона осягнула і що на все це каже внучка. Навіть не наважусь уявити, яку трансценденцію здобуваєш, сорок років поспіль розігруючи виставу «Гуцик Буцик».
Сусідками бабусь були три музи гріховного вигляду з темними кільцями довкола рота — такі бувають, коли довго нюхати клей з целофанового кулька. Музи мовчки пили капучино еспрессо і цілеспрямовано фарбували фломас терами дитячі розмальовки. Їх натхнення не знало меж — сама того не помітивши, одна коматозниця зафарбувала вже добрий шмат стола. Над музами теж висів якийсь колаж.
Придивившись до нього, я вчергове посміхнувся. На фоні космічної станції «СОЮЗ 6» накладалися два обличчя космонавтів (особливо ностальґійною видалась абревіатура «СССР» на їхніх гермошоломах — так і війнуло філателією).
Один з усміхнених підкорювачів космосу стискав у руці листок канабісу, інший — самокрут. Під плакатом писало:
БРАТИ КАШЛЮКИ
365 DІБ У КОСМОСІ
Поруч мисткинь, за двомісним столиком розсівся юнак із намертво нахмуреним чолом. Він належав до тих типів, котрим ліньки (зимно? лячно?!) скидати головні убори в приміщенні. Він просто зсунув свою плетену шапочку з вух на чубок і перетворився на концептуальну рекламу вітчиз няних презервативів. Завдяки кудлатим бровам чувак нагадував молодого Мефістофеля на зимових вакаціях у Східному Берліні 1950 х.
Мефістофель по снобськи недбало гортав свіжу газету — їх у великій кількості можна було знайти на столику біля комина, що просікав кімнату наскрізь, наче цегляний пілон.
Згодом до нього підійшов якийсь горбун із сухою рукою і перекошеним ротом; разом вони завели жваву бесіду.
Горбун притискав скручену руку до грудей, наче грак перебиту лапу. Здоровою рукою під час розмови він виминав масну чуприну. Із сусіднього покою вийшла екстраваґантна дамулька в перуці (вибілені дреди) та великих малинових окулярах.
Там, звідки вийшла панянка, панувала атмосфера вечірки на урановій шахті: я помітив кількох членів клубу, що сиділи у затишній темряві; продимлену темряву тяли червоні та сині ліхтарики, прикріплені до голови, як у гірників.
Але картонні двері зачинилися, і щільна довершеність п’ятниці знову взяла гору. Дурманна панна легкою ходою небожительки пройшла повз і сіла поруч уже знайомої мені пари. Мадам (ізотопне сяйво огортало її зеленкуватим коконом, і я умовно прозвав її «мадам Кюрі») протягнула горбунові ручку, яку той пристрасно поцілував. Мефіс тофель посміхнувся краєчком рота і глянув просто на мене.
Непомітно штурхнув мадам Кюрі та горбуна. Ті підняли голови, подивилися на мене, переглянулись, підозріло заусміхалися, наче змовники, і почали шептатися. Час від часу хтось із них підіймав голову і дивився на мене, по чому суперечка ставала запеклішою.
Мені зробилося незручно, і я відвів очі. За хвилину вирішив перевірити, чи шепчуться надалі тамті троє.
Але всі наслухали оперу. Так само й обсервована мною трійця — в один момент вони перервали розмову (говорили тепер уже точно не про мене), а чоловіки театрально приставили пальця до вуха. На їхніх обличчя наповзло таке тремтливе блаженство, ніби вони удвох залізли в гарячу ванну. Коли арія Оксани знову перервалася, горбун і Мефістофель повернулися до бесіди. Дамулька в перуці та окулярах попивала чай, підносячи до рота філіжанку разом із блюдечком.
В Оперу зайшов іще один чоловік — як наразі, ще юнак, але божевільних чомусь легше уявляти у зрілому віці. Він окинув поглядом зал, а коли наткнувся на мене, лице його зігріла тиха усмішка аутиста дитдомівця. Він упевнено сів поруч і замовив собі зеленого чаю та вареного згущеного молока на блюдечку. Наче ненароком, він поцікавився:
— А ти по зеленому не виступаєш?
— Нє, — недбало кинув я. — Пруся тільки по чорному[24]. Юнак усміхнувся ширше і витяг з наплічної сумки великий чорний телефон старого зразка — року випуску десь так 1950 го. Ще з тамтих часів, коли дріт між слухавкою і апаратом не скручували у пружинку. На диску телефона у кожному віконечку була цифра 9. Чоловік поправив слухавку і розвернув апарат до мене. Його пальці були перепацькані йодом.
— Подзвониш? — запитав дивак.
— Кому?
— Богу.
Я сковтнув слину.
— Ну давай, — я зняв слухавку. — Переказати Йому щось від тебе?
Дивак посміхнувся.
— Скажи, у Дикого все о’кей.
Я набрав 9 999 99 99 99 — по одній дев’ятці з кожної дірки. Слухавка, як і сподівалося, мовчала.
— Алло? АЛЛО! АЛЛО! БОГ? БОГ!
Раптом у трубці щось скреготнуло, і я переляканим вигуком випустив слухавку на підлогу. Дивак (невже Дикий?!), посміюючись, поклав трубку на важіль.
— Помилився номером?
— Зайнято, — збрехав я.
— Зайнято. Гм. Потім подзвонимо. Якщо Він сам тобі не дзенькне.
Дикий нахилився через стіл і поплескав мене по зблідлих щоках. Потім вставив мені в рота цигарку і припалив. Я вдячно затягнувсь і випустив дим.
— «Прилуки». Три голосні й чотири приголосні. Гіт сезону, — прокоментував Дикий.
Я кивнув головою на знак солідарності.
— А от ти, мабуть, Дикий? — поцікавився я.
Дикий кивнув. — І у вас тут усі такі йобнуті, чи тільки ти один?
Дикий знову кивнув.
Я спробував підійти з іншого боку:
— Я хотів би зблизитися з Клубом галогенів.
— Вважай, уже зблизився. Ше якісь питання?
— Та.
Дикий підбадьорив кивком підборіддя.
— Тільки одне. ЯКОГО ХУЯ ВИ ВСІ ТУТА РОБИТЕ?!
Але моє запитання втратило увесь патос, так і не розквіт нувши в тиші Опери пуп’янками поглядів. Бо Дикий кивнув у бік сцени:
— Ти дивись, а я буду розказувати. Це Нестор.
На сцені стояв знайомий мені горбун і стискав своїми клешнями мікрофон. Я придивився уважніше: на лівій у горбуна не вистачало безіменного пальця.
Горбун підніс мікрофон до уст і повільно видихнув у нього, як це заведено робити серед сексуально стурбованих.
Він владно возніс руку над своїм горбом і залом. Я побачив його пальці — вони скидалися на сполокане дощем коріння мандраґори. Музика з патефона принишкла, світло зникло, а згори Нестора залило жовте світло.
У трубі світла крутився пил. Все інше — у темряві.
Нестор ще раз видихнув у мікрофон. Гучномовці підсилили цей млосний придих до потріскуючого шуму.
— Доброго вечора, шановні пані, — сказав Нестор таким голосом, що я розпластався на кріслі та тільки й зумів, що подумати: «Ого го!». Його логос — це голос, від якого — тепер я знаю! — мліють жінки. Таким голосом наділені виняткові. До такого голосу могли наблизитись Елвіс і Фідель, а можливо, ще й Синатра. Безперечно — але з іншого боку — Том Вейтс. Могли, але не наблизились.
Бо, як бачите, був ще Нестор.
— Доброго вечора, панове. Вам теж, пане Микольцю. — Одна з пенсіонерок кокетливо поворушила пальчиками у відповідь.
— Вітаємо вас на третьому вечорі відеоконцептів «Повак кацці».
Реакцією на те, з яким неперевершеним pronounce горбун вимовив назву фестивалю — «Пхоу уек кац цеи» — була хвиля схвальних вигуків типу «Нестор, чаду!». Нестор усміхнувся краєчком свого перекошеного рота і дав чаду:
— Надворітрава! Натравідрова!
«Ще! Ще!» — волала публіка.
— Енебенерабаквінтерфінтержаба!
Публіка завила. Я, скориставшись моментом, витягнув з горнятка вкраяну цитрину і покрадьки запхав до рота, по чому теж відчайдушно зааплодував.
Нестор затягнувся сиґаретою і, невимушено розвер нувшись у профіль, видихнув дим. До дідька, наскільки бездоганним у своєму імпровізі здався мені цей рух: контрастна світлотінь, дим і пилюка. Це обличчя — настільки потворне, що варто довіритися його шарму, й воно видасть ся ликом святого.
Нестор перейшов на довірливий грудний шепіт:
— Я вітаю в Опері Дмитра Мендєлєєва, нового члена Клубу галогенів. Вітання галогенам від лялькарів.
Зал у повній сатисфакції кивав головами — незрозуміло, від чого саме… Все таки від Нестора, вирішив я.
— Отже, Пх х х хоуекк к кацци, — горбун із притиском видихнув у мікрофон. — Опера скрипу! ТУТ І ЗАРАЗ!
У відповідь на такий інтонаційний підйом з переворотом публіка застогнала. Хтось присвиснув, а котрась із бабусь і собі пропищала: «Тут і зараз!». Аплодисменти.
Нестор знову наблизив до уст мікрофон. У залі миттю запанувала тиша. Кілька секунд він гарчав у мікрофон — це легко робити, коли маєш захрипле горло. Грудним оксами том горбун додав: — І пам’ятайте… На місці пана Мендєлєєва міг опинитися кожен. ОПЕРА СКРИПУ! МУЗИКА!
Від його слів у мене по спині пробіглися мурашки. Світло згасло, а залом розсипалися запаморочливі промені синіх та червоних прожекторів, що оберталися в усі можливі сторони. Червоно синю темряву просік промінь кварцового світла і висвітлив полотнище екрана. Зал заповнився атмосферним гудінням і потріскуванням — запрацював невидимий кінопроєктор.
Дикий нахилився до мене — я здивувався хвилі свіжості, що війнула від нього — і стиха сказав:
— Нестор тут ніби як директор Опери скрипу і голова Клубу.
— Шо, Клубу галогенів?!
— Ні. Ти ж чув: лялькарів. Це окрема організація, прошу не плутати.
— Конкуренти?
— Стратегічні партнери. Але цей мезальянс довго не проіснує. Сам зрозумієш, чому. О, дивися.
Я глянув на екран.
Жінка з високою завивкою підносить до акцентованих губ сиґарету типу slims і делікатно припалює. Затягується, потім висовує язика і втягує ним запалену цигарку до рота, по чому змикає зуби і жує. Проковтнувши, вона видихає дим і облизує губи. З’являється слоґан: FEMINA Slims.
СКАЖИ СПОКУСІ: «НІ!»
Залом прокотилася хвиля веселого шуму.
— Слабенько, — прокоментував Дикий. — Може, далі буде краще. О, це Подвійний рулон робив. Вкинься. Проста, але тонка штука.
Зелена темрява первинного океану. Крізь товщу води проколюються довгі спиці світла, бульбашки повітря виблискують на них маленькими діамантами. Одна булька відривається від дна і по спіралі пливе догори — на поверхню. І що б ви думали?
МІНЕРАЛЬНА ВОДА
«ТРУСКАВЕЦЬКА». МИ БАЧИЛИ, ЯК
СТВОРЮЄТЬСЯ
СВІТ.
Зал розлився рідкими, розпещеними аплодисментами.
Екраном понеслися важкі чорно білі кадри кінохроніки: посеред потрісканого лона пустелі стовбичить чорний обеліск. Гримить «Танок рицарів» Прокоф’єва. Дертим шрифтом на екран накочується напис: КЕФІР «СВІТАНКОВИЙ». 2,5 % ЖИРНОСТІ.
Я не втримався і видав кілька лінивих оплесків. Тут уже вчувалося розуміння теми.
На екрані з’явилися обличчя двох юнаків, втомлених і сповнених відрази до життя. Юнаки розкурюють щось, що можна було умовно повважати за цигарку з марихуаною.
Наступний кадр: хлопці йдуть, копають поперед себе розплющену бляшанку з під «Кока коли». Хлопці йдуть вздовж Берлінської стіни, не припиняючи копати бляшанку.
Камера супроводжує їх протягом доброї хвилини. Повз них проносяться пацифістичні ґрафіті, якими вкрита стіна.
Нарешті один із хлопців копає бляшанку з під коки сильніше, і та зникає за кадром. Камера завмирає, і накурені юнаки зникають слідом за бляшанкою. Внизу екрана напис:
«PEPSI. FUCK IT!»
Почулися захоплені вигуки і крики.
— Та а а, ця непогана, — зауважив мій знайомий. — Для країн СНД я радив би слоґан «ПЕПСІ. ПОХУЙ!».
З темряви сподобився Нестор з філіжанкою кави в руці.
Філіжанка здалася мені вкрай ностальгуючою — з лисичками та їжачками. Дикий відсунув йому крісло, й горбань обережно сів.
— Нестор, — простягнув мені руку. Я потис її і відчув те, що називають «припливом симпатії».
— Дмитро. Мендєлєєв. Джим. Навзаєм.
Дикий відсунув на край столу телефон, щоб не заважав.
Нестор розмішав ложкою цукор і зробив ковток.
— То як, Дмитре, у Вас із Диким нині Ритуал?
Я глянув запитально на Дикого. Дикий повів бровою.
— Аяґже.
Нестор нову сьорбнув напою, і до моїх ніздрів долетів аромат кави. Горбун щось проплямкав собі під ніс, витяг з портсиґара папіросу й задимів.
— Шкода. Дуже шкода. А я думав запросити Вас на презентацію нового сузір’я. У нас тут таки и ий телескоп є, Ви такого, певне, ніколи й не бачили. Та шо там — у нас тут ціла ОБСЕРВАТОРІЯ! Маєте нагоду бути присутнім при називанні Неназваного. Подумайте тільки, які масштаби!
Ціле сузір’я! І назва ж яка — Пітекантропія. Вам це нічого не говорить?
Я здивовано звів брови.
— Пусте, — махнув папіросою Нестор. — То як?
— Знаєте… Не відчуваю захоплення світилами. Я, знаєте, більше по хімії. Тому якось іншим разом.
Нестор чомусь глянув на Дикого.
Дикий змовчав, і я відчув, як під поверхнею слів між ними ковзають залізні троси неприязні. Чи навіть не неприязні — надто атавістично — а дотикання протилежних полів, аніонів та катіонів водню.
— Оце, — Нестор першим торкнувся тиші й вказав тліючим кінчиком на екран. — Це Бодя робив. Ти його знаєш, Дикий. Ти, Дмитре, знаєш, ні? Бодю Нагваля?
Я заперечно мотнув головою.
На екрані з’явився напис:
ПАН АБО ПРОПАВ. БОГ
АБО ГОТ ДОГ
— Eat fast, die young, — процитував Нестор. — Це ше з тих, молодих. Із тих, що завжди проти. Дуже перспективні юнаки, нє, Дикий?
— Радикально підходять до проблеми. Це добре. Але кращого зразка, ніж та, про «Спрайт» — ну, там де «Імідж — ніщо» — я не зустрічав… О, це нова! Це хтось із Пітєра, напевне.
— Плєбєїн. Точно, — підтвердив Нестор.
На екрані з’явилося нічне небо, всіяне безліччю зірок. На цьому сяйливому фоні виділяється силует самотнього дерева. З прогнутої гілляки звисає повішений. Внизу висвітилося: «УМРИ, НО НЕ ДАВАЙ ПОЦЕЛУЯ БЕЗ ЛЮБВИ. MARLBORO LIGHTS».
— Тонко.
Нестор випустив кільце диму і додав:
— Тонко, наче комариний хуй.
— Вибачте, — озвавсь я спантеличено. — Це шо, про Юду?!
«Поваккацці» закінчився. Знову з’явилося м’яке світло.
Замість «Запорожця за Дунаєм» мнявкаюче зазвучала китайська комуністична опера. Скрип видався ще силь нішим, ніж на Крушельницькій, і я пояснив би це не тільки віком платівки. Коли Нестор відволікся, я тихцем поціка вився в Дикого:
— А чого це фестиваль називається «Поваккацці»?
— Це від індіанців хопі. Як би тобі пояснити… Не зовсім «дар богів» і не тільки «життя шаман»…
— Магічний ліхтар, — підказав, з’явившися невідь звідки, Нестор. — Саме так: життя шамана — це магічна лампа, істинний дар богів. Поняття не стільки синонімічні, як тавтологічні. Як ви здогадалися, Дмитре, це кінематограф.
— А що це у вас за «Сетрички істерички»? — знову поцікавився я.
— О оо о, о, о, о, — Нестор захоплено заворушив бровами.
— Це така ультрамодна течія серед богеми. Я кажу, Дмитре, про таку богему, яку визнають «богемою» щойно років так за тридцять — тоді, коли Слово розроблять настільки, що стануть оче видними зв’язки між словом «богема» і тим, чим займаємося ми.
Здається, я нахмурився дуже красномовно, тому горбун, випустивши дим, продовжив:
— Річ у тім, що тепер модно вдавати певні психічні розлади.
— Модно?
— Однозначно. Інновація від Опери скрипу. Не симуля ція з корисливих цілей, але флаґеллянтство як ars nova.
Відчуваєш, куди це веде?
Я тричі знизав плечима.
— Мікроперформенси на вулицях, в тролейбусах, у магазинах. Наприклад, публічний спалах істерії у двох, здавалося б, незнайомих жінок. Що є графічнішим у сфері емоцій? Це мистецтво на стику психіатрії й архітектури.
Розумієш? Архітектура духу! Ґотика. Бароко. Декаданс.
Соц арт. Еклектика. Бритпоп. Свідомий кітч. Я надбудови, січеш? Дай жувачку. Дай покурю. Дай в рило. Тощо.
— А в мені, — спитав я, — Які надбудови узріли Ви в мені?
Нестор глянув на мене, прицмокнув губами, наче звірився з відповіддю у конспекті й переконався, що коефіцієнти сходяться.
— Ви є людина унітаз, Дмитрику.
— Без образ? — перепитав я про всяк випадок.
— Без образ. Ви Унітаз, не окреслений соціальними умовностями. Якщо розібрати архетип — це щось близьке до Фенікса, що оживає з попелу. Розумієте? Ви накопичуєте в собі гівно, щоби в одну прекрасну мить омитися джерельно чистою водою з водопроводу. Особисто мені унітаз чимось нагадує християнське всепрощення.
Дикий прикрив долонями очі і, посміюючись, захитав головою. А я пригадав свою кімнату і той чудовний спосіб, у який звільнився від самого себе. Спусти воду, так?
— А чому ви Опера скрипу? — спитав я, переводячи розмову у менш лоскотні сефіроти.
— Якщо Ви не заперечуєте, Дмитрику, я почну зі своєї улюбленої фрази, — Нестор затягнувся сиґаретою. — Опера скрипу схожа на лезо, передане з рота в рот при поцілунку.
Тому не дивуйтеся, коли після цієї історії у Вас із рота порсне кров. Колись, років так зі сто тому, коли ще Крушельницька була для Галичини Знаком Генія, у Львові з’явилося кілька вінілових платівок із записами її арій — Аїда, Чіо Чіо Сан, Галька там. Таке. І для певних кланів, могутніх носіїв культурного проґресу, ці записи стали настільки вагомою естетичною віхою, що зуміли сформувати цілу субкультуру зі всіма її атрибутами, як от амбіціями, уподобаннями в літературі, живописі, театрі — усім тим, що можна звати культурними кодами. Ти зрозумів.
Я кивнув.
— Річ у тім, що каноном слугували звучання платівки з голосом діви. У ту мить найвищого злету генія сакральним вважався будь який аспект, властивий платівкам із брендом «KRUSZELNITSKA».
Та все ж монолітна єдність поглядів кількох вибраних родин порушилась. Одні, звичайно, як і раніше, насолод жувалися поскрипуванням грамофонної голки на платівці, інші ж почали слухати Саломеїн голос! З їхнього боку це був однозначний крок назад. Через цей адюльтер смаку та кітчу Галичина відстала в культурному плані років так на двісті.
Шкода, але їй уже ніколи не наздогнати втрачене, ніколи.
Слухати голос Крушельницької й не зауважувати скрипу платівки — це, знаєш, як розглядати оксамитову підстилку замість коштовної діадеми на ній. Але я кажу: дякую, з мене досить текстилю. І я кажу тобі — прийшов час дивитися на діаманти!
— А голос?
— Та до пизди той голос.
Я замислився і, як робив завжди у хвилю задуми, почав смоктати вуса.
— То, кажете, Опера скрипу — нащадки тих родин… що слухали скрип?
— Вони наші духовні пращури. Але ми трохи інші. Опера скрипу — так, як її розумієте Ви, Дмитре, — тільки частка нового, безмежного естетичного горизонту, який ми відкрили. В широкому розумінні, Опера скрипу — це скрип думок. Це наближення до звуку знака, світла слова, очище ного від первородного гріха розділення. Ми розробили новий принцип формулювання думки. І ми надали естетику принципові такого формулювання думки. Думаєш, ми не готові ступити в цей світ? Ми приготували цілий архів думок, розробили кожне ідейне русло згідно з нашим світоописанням.
Опера скрипу — це не більше, не менше — нова естетична революція. Ми — це нове покоління, вільне від розуміння естетики, властивого нашим сучасникам. Ми — це поколін ня, яке зрозуміло, що не існує іншого часу, ніж тут і зараз, тутізараз. Цивілізація розчавила людство між пам’яттю про минуле й прогнозуванням майбутнього. Ми — це виперед ження часу, оскільки живемо тутізараз, а решта загубилася в самій пам’яті про час і місце. — І все ж, — втрутився Дикий. — Навіть несвідомо людина пам’ятає про свою парадоксальну божественну природу…
Нестор скривився в сарказмі.
— Звичайно. Знаком такої пам’яті є рука, що стирчить із м’ясорубки і меле саму себе. Автодеструктивний уроборос для домогосподарок. А ми — ми подолали віру в майбутнє.
Ми звільнилися з кайданів пам’яті, анулювали всі домов леності, які колись підписали наші нетямущі пращури.
Немає більше нікого, хто б диктував нам, ким бути і як думати. На наше щастя, ті, хто міг вказувати, залишилися в шкаралупі пам’яті. Ми покоління недискретного, не обтяжені розділенням на «так» і «ні». Ми вільні від ниючого, ницого й до абсурду дріб’язкового «Я». Ми несемо красу неосвоєного…
— Амінь, — озвався Дикий.
«А ТИ ВЖЕ ОБРАВ ЄГОВУ?» — придумав я слоґан і спитав:
— А як стосовно християнства? Користуючись Вашою термінологією, естетика Церкви Вас не ґедзає, нє?
— Своїм воскресінням Христос проголосив тисячолітнє царство Сина Божого, сиріч Слова. А вже сакралізація Слова, Дмитрику, призвела до заборони самої думки про цілісність, і результатом став словесний секонд хенд. Бо те, що отримали люди в результаті — це навіть не вчення Ісуса, а суцільний second, порозхапуваний Його учнями. Вирвали Христові щелепу, залишивши закривавлений вишкір цензури — невід’ємний атрибут невичерпності Слова.
— Так, — погодився Дикий. — Ідейний секонд хенд, не відчуте, не пережите Слово, зачовгане до шерсті в роті.
Слово є розділення, а розділення дарує принижених і ображених. Це, у свою чергу, породжує тиранію слабких.
Відтак ваше тисячоліття — Тисячоліття подаючого. Тисячо ліття страждущого. Причому, страждає зовсім не той, кому подають… Не знаю нічого потворнішого за подаяння. А Лялькарі саме це й провокують, адже так?
— Авжеж, Дикий, авжеж. І не бачу в цьому нічого поганого. Ми сіємо те, що люди хочуть пожати. Люди хочуть страждати, і це їхнє право. Їх власний вибір. Хіба не є найвищим виявом гуманізму і співчуття дозволити людині страждати? Людство — це збіговисько злісних наркоманів, які сидять на найважчому наркотикові Всесвіту — на співчутті. Одна лишень думка — спробувати відмовитися від цього — кидає їх у жах і безвихідний відчай. Хіба я не правий? Для них немає нічого солодшого, ніж почувати себе жертвою обставин. Тому ми не збираємося ділитися нашим відкриттям гуманно. Кому це потрібно? Все збалансовано, і кожен має те, що хоче. Ми воліємо скинути нашу колекцію ідей у вигляді бомби. Бах — і капут! І немає нікого!
Нестор витер з губ слину і продовжив:
— Співчуття до інших — це вкрите машкарою возвели чення самих себе. Дія дорівнює протидії. Бездоганна рівновага. Час говорити закінчився. Настав час мовчати.
Прошу уваги, Дикий… Якщо протягом цілого тисячоліття, цього твого Тисячоліття подаючого людство у своїй масі не змогло відмовитись від цієї дешевої пітекантропівщини, воно не заслуговує кращої долі, крім як подавати… і страждати.
Але я не бачу резону довіряти такі скандальні факти у долоньки людців, заморених онанізмом саморефлексій, невизначеністю та комплексом упосліджености перед Абсолютом. Це було б ницо з мого боку.
— Лялькарі переслідують ту ж мету, що й Клуб галогенів.
Вони хочуть прорубати двері у Слові. Але різниця між нами, горбатику, така, шо галогени усвідомлюють одну річ. Вони знають, що все є все. Все однакове. Немає нічого важливішого за інше. Ніщо не має значення, — Дикий повів бровою і додав: — А ти, Несторе, як мала дитина. Маніпулянт, курва.
— Не лайся, Дикий. Не раз ми говорили, шо є свобода: безособовість, відстороненість, творчість. Ми творимо і звільняємо. Кожен мій жест, тут і зараз позбавлений іга пам’яті, є геніальним винаходом пластики. Але я вільний від бажання увіковічнити свою геніальність. Світу не потрібна свобода, тому що вона — осердя тутізараз, тоді як людство існує завтра, або вчора, або зранку до сніданку.
Деінде, тільки не тутізараз.
— А як щодо співчуття до жебраків? — поцікавивсь я.
— Жебраки — бич постхристиянської свідомості. А так, власне, то всі люди жебраки. Бо вони — це та категорія, завдяки якій існує страждання, а отже — релігія. Релігія — ось ті цвяхи, якими направду розіп’яли Христа. Цвях крізь усю свідомість, яким ти прибиваєш себе до дерева. Вас таке приколює, Дмитре?
— Ні, — щиро відповів я. — А Ви шо? У Христа взагалі не вірите?
Нестор посміхнувся й поглядом загасив недопалок у попільничці.
— Ми, так би мовити, співчуваюча інтеліґенція. Христос влаштував собі PR нечуваної зухвалості. Популізм чистої води. Але, раз уже хтось наступив на ці граблі, не хотілося б повторювати його жест. Це як мінімум неестетично. Якщо хтось вважає, що для нього припустимим є отримати життя вічне через муки, а муки — через те, що стадо баранів не повірило в те, що він Син Божий, — це його приватна справа.
Але в світлі уже згаданих мною темних єрусалимських подій вважаю недоцільним зізнаватися комусь, що Син Божий — це насправді я. Я ж бо волію посісти престол свого Отця, слухаючи оперу.
Десь біля дев’ятої у супроводі трьох нянечок прибув октет дітей аутистів з обласної клініки спадкових патологій.
Нестор розпрощався і пішов розташовувати гостей. Дикий сказав, що нам сам час рушати. О десятій на Високому Замку нас чекатиме решта галогенів.
В одну секунду, коли я уявив, що доведеться пердолити розкислим снігом аж до парку, мені зробилося зябко. А потім махнув на все рукою і пішов слідом за своїм новим знайомим.
Дикий запхав у сумку свій телефон, закинув її на плече, і я подумки сказав Опері скрипу «сайонара».
Знову крадучись плутаним коридором, я слухав, що розповідає Дикий.
— Ось тут, — він показав рукою на стіну, розписану вугільними фресками. — Тут працює такий собі Юра Кубік.
Це його роботи. Порноанімалізм. Відчувається вплив Утрілло, тобі не здається? Між іншим, зверни увагу на сміття довкола — інвайронмент Таліба ібн Саббаха. Називається «Богородиця XXL». За зразок бралася його стара квартира після Нового року. Особливо класна стеля. Заціни.
Я задер голову і витріщився на облуплену штукатурку.
Можна було, звичайно, сказати, що в мене на хаті тріщини крутіші, але змовчав. Для галогена ніщо не має значення.
Хе хе.
— А загалом це все становить Об’єкт № 3. КІМНАТА КРИКУ.
Я здивовано підняв брови.
— А це як розуміти?
— Кімната крику — це місце і час. Тутізараз, як любить Нестор. Ясно?
Я не второпав. Знову нахмурив брови.
— Гаразд. Якщо зовсім по простому, то уяви собі так:
Кімната крику — це кімната, де всі мовчать. Бо ні в кого не вистачає хоробрості крикнути першим. Як тільки ти розумієш, що ти в Кімнаті крику, виникає так званий «скандал у світі ідей». Але коли ти пригадаєш, що перебу ваєш у Кімнаті крику, ти виходиш з неї, а скандал триває тільки всередині Кімнати, серед тих, хто крикнути не наважився. Тепер зрозуміло?
Так, тепер я зрозумів усе дуже гарно. Мені зробилося легко і свіжо, ніби я покакав і спустив воду. Чи вийшов з кімнати на свіже повітря.
Дикий спитав:
— У тебе немає з собою целофану?
Я витягнув з кишені кульок зі смугами, залишеними пипками язика на майонезі, і простягнув Дикому. Той підняв з підлоги шматок цегли і придавив ним кульочок.
— Класика жанру, — сказав він. — Чорний кульок на підвіконні закинутого будинку. А зверху цегла. Відчуваєш наплив дежав’ю? Дуже інтимні пласти підіймаються, правда? А все завдяки поєднанню матеріалів. Як би ти назвав це?
Я замислився. — Істіна ошеломляющяя.
— «Істіна ошеломляющяя»? — перепитав Дикий.
— Саме так, — підтвердив я, і Дикий поплескав мене по плечі.
— Слухай, Дикий…
Дикий запитально кивнув, і його профіль на темній шибі зробив те ж саме. Маршрутка, в якій ми їхали, зупинилась, і я перечекав, поки з салону вийде жінка з дитиною.
— А от чого ти кажеш, що Клуб галогенів і Опера скрипу — мезальянс тимчасовий?
Дикий колупав пальцем дірку в сидінні перед собою і рухав губами, ніби щось рахував. Підрахувавши, промовив:
— Нестор говорить про мікросубкультуру якоїсь аж ноосферної елітарности. Він має на це право. Як не як, Лялькарі дійсно створили її. Але говорити так, як це робить Нестор, — все одно, що вдавати, буцім ти вийшов з Кімнати крику, розсівшись на порозі.
— А ти? Ти хіба не прихильник такої тусні?
— Я? Мені не потрібна тусня. Я сам собі субкультура.
Нікому з галогенів не потрібні доповнення. Ми й так подвійні.
— Дуже самовпевнено, тобі не видається?
Дикий знизав плечима.
— Наша непотрібність запотребована. Подумай над цим.
Як тільки перестане бути потрібною і твоя непотрібність, ти звільнишся. Відчуття потрібності — одна з пасток, які розставило твоє «я».
— А хіба моє «я» може мені зробити щось погане?
— А ти шо — все ще віриш, буцім воно справді твоє?
Хочеш одну бувальщину? Таку собі казку вічності?
Я кивнув.
— Чи можеш ти уявити, шо ше якихось п’ятсот років тому на Землі не існувало скрипу? Скрипу як звуку, як відчуття, як сукупності думок, що огортають це явище топосом визначеності?
— Якщо бути відвертим, — зізнався я, — то я взагалі не вірю, що п’ятсот років тому Земля дійсно існувала.
Дикий посміхнувся.
— Так от. А в якійсь далекій галактиці жила ціла цивілі зація — надзвичайно розвинена, до того ж — вона існувала у формі звуку. Блукали собі ці сутності Всесвітом, аж поки не натрапили на Землю. І побачили, що в інформаційному полі землян ніша, яку можна було зайняти їм, ще вільна. І вони зайняли її. Відтоді всі почали чути новий звук. І звук цей ми тепер називаємо скрипом.
Дикий витримав паузу.
— Але це так, для дітей. Насправді ж мова йде не про сам звук, а про набір думок, які надають цьому звукові визна ченості. Звук — це ніби дзеркало, без якого побачити цих інопланетян неможливо. А їхня могутня цивілізація — це і є той корпус думок, яким ми описуємо скрип. Одним словом, діапазон інтерпретацій скрипу розширюється не тому, що ми знаходимо нові естетичні критерії для нього. Рух закладений в самому понятті скрипу, в природженому намірі цивілізації скрипу еволюціонувати. Подумай над цим.
Я зачаровано кивнув головою і замислився. Слова Дикого розійшлися в мені, наче кола по воді. З кожним словом, кинутим на моє плесо, щоразу чіткіше відчувалася свобода розходження думок поверхнею.
Раптом мені перехопило подих.
— Виходить, — сипким від хвилювання голосом почав я, — виходить, не тільки скрип міг прийти до нас зназовні!..
Саме уявлення про наше «Я» не є…
Дикий зробив застережливий знак рукою.
— Прийми це без слів. Називати — значить знову довірити штурвал тому попутньому, якого ми колись необачно взяли на борт. А наші з ним дороги не перети наються.
Ми замовкли. В салоні панувала прониклива темрява.
Грало радіо «Промінь». Теж, певне, Об’єкт № 2, бо мені зробилося якось не по собі. Всього пасажирів було: старший чоловік біля водія — ділився думками з приводу того, що на вечір похолодало; молода дівчина, сутуло набирала щось на мобільнику відразу ж за водієм, і ми двоє на задньому сидінні.
— Зупиніть тут, — попросив Дикий. Очі водія глянули в дзеркальце заднього виду (на люстерку — ароматизуюча ялинка), і машина пригальмувала.
Я перевірив, чи не забув на сидінні шапки або рукавиць (дитяча фобія, знаєте), і вийшов з теплого салону прямі сінько у сльоту ночі.
Взимку, коли Львів пронизаний вологим лютим, в якийсь момент настає пора теплої бруківки та холодного неба. Під ногами хлюпає й ковзає крижана каша, а з відпареної теплотрасою землі в небо тягнеться густа паволока сирості.
Місто насичується туманом. Коли стояти на Високому Замку лицем до Замарстинова, до станції Підзамче, крізь туман чутні звуки: машиніст ходить вздовж колії і стукає по рейках молотком на довгій ручці, — й здається, ти зовсім не у Львові, а в якомусь засраному Дубліні, де тільки й можна побачити, що вікна заводів та коробки фабрик — кіото невдах. Під об’ємом завойованого простору тумани проги наються, наче важкенні портьєри. Чутно, як жіночий голос оголошує назви поїздів. Чутне постукування машиніста на обході. Сирість.
Потуга Високого Замку відсвічувала білим люмініс центом телевежі. Мій знайомий, ритм ґітарист «Осяяних світлом параш», розказував, як раз напився до того, що прочитав напис «ЗЕМЛЯНІ РОБОТИ», а потім на власні очі побачив у ямі іржаві кістяки роботів андроїдів, заліз на вежу і хотів стрибонути, але з ним заговорив Бог. Наступ ного ранку з важкого бодуна цей тип пішов до церкви і прийняв православ’я.
Це так, між іншим. Як у Гемінґвея: що не книжка, то все мужики сп’яну рибу ловлять.
Дикий зупинився й поглянув на телевежу. Черкнув сірником і припалив від неї сиґарету. Я розгледів контури носа, графіку зморщок і захоплено подумав: «Хочу бути таким, як він».
— Нас чекатимуть біля сходів на вершину. Але приго туйся до зустрічі.
— Якої?
— Сторож. Високий Замок — живий організм. У нього є власний сторож. Кожного разу він видається іншим, але насправді — завжди той самий. Бачиш, Ритуал галогенів не дуже подобається Високому Замкові.
— Тоді, може, варто проводити його деінде?
— А ти в басейні теж кожного разу просиш у трампліна дозволу стрибнути?
Я змовчав, бо кілька разів і справді просив. І не тільки у трампліна.
Дикий витяг із сумки пляшку горілки з перцем.
— Ковтни трохи. Перед нами ціла ніч — можна й промерз нути.
Я зробив ковток. Горілка вдарила спершу в піднебіння, далі по стравоходу, а потім, луною, у голову й ноги. Дикий лиґнув і собі. Я затягнувся з його сиґарети й надяг рукавиці.
Підбирав мороз. Дикий відійшов до стіни, звідки долинули дзюрчання й запах гарячого струменя. Подумавши, я вирішив відлити теж.
Заправившись, Дикий зробив закличний жест рукою, і ми рушили у напрямку шуму дерев.
Ліхтарі вже вимкнули, але Дикий, здається, у маршруті не сумнівався. Горілка зробила мене відкритішим для позитивних моментів такої паскудної погоди, і я спитав:
— А в чому полягатиме Ритуал?
— Ти відчуєш. Я сподіваюсь. Андрій Бром не казав хіба?
— Казав, ви кричите імена галогенів. Цілу ніч.
— Приблизно так. Але все одно: ти відчуєш. О, хтось іде.
Я здригнувся з переляку. Ми вийшли на середній ярус парку, де світився один ліхтар. Дикий, з розбігу скочивши на ковзанку, проїхався аж до острівця натрієвого світла.
— Швидше! — прикрикнув він, і я ковзнув за ним.
Постать висоталася з темряви у низеньку згорблену бабусю з дрібним личком. Куций тонкий кожушок був перепоясаний якоюсь зашкарублою шворкою, а на ногах у бабусі були осінні чоловічі черевики, зашнуровані дро тиками. І хустка, звичайно. Руки вона тримала кишенях, з чого ставало ясно, що старенька без рукавиць. Бабуся пересувалася дрібними кроками зі швидкістю приблизно метр на хвилину.
— Це Бідна пташечка Високого Замку, — тихо мовив Дикий. Він сперся на поруччя і чекав наближення жебрачки.
— Вона постійний об’єкт присутності цього парку. Сторож.
Щоразу інший, але по суті — той самий. Доведеться відчепитися від неї зараз, поки ще є час. Потім може й не бути.
— Дітоньки добрі, — таким тонесеньким і тихесеньким голоском заговорила бабця, що моє серце стислося. Бабця підійшла до нас впритул, і я побачив, що її постать сягає мені заледве грудей.
— Дітоньки мої. Допоможіть бідній людині. Якшо можете.
Дайте п’ять копійочок. І най вас Бог благословить.
Я глянув на Дикого. Він скептично посміхався, затисши в зубах чергову цигарку.
— Поможіть, як можете. Дітоньки. Дайте кілька копійок, — тим самим тихесеньким голосом продовжувала бабця. І, як не дивно, в її голосі вчувалося, що вона справді просить не більше п’яти копійок. — Тут слизько було. А я пісочку принесла. Посипала. То й люди дають мені деколи.
— Прошу пані, — озвався я. — А Ви звідки?
— Я? А я звідти, — старенька невизначено махнула рукою.
— В мене пенсія маленька. Сорок три гривні. Чоловіка не маю. Діти померли. То я сама тепер. Ходила на Свят Вечір під церкву. То дали їсти. Вже три дні нічого не їла. Бідні, вони тримаються разом. Дають хто п’ятдесят копійок. Хто гривню. Ми ділимося. Не то шо багаті. То їм навіть десять копійок жалько. А я навіть на хліб не маю. Ходила в притулок. Добрі такі дівчата. А я навіть рукавиць не маю. В ноги зимно. А сестри василіанки їсти дали. Йой, синку, а ти чого без шапки? Та простудишся! Бійся Бога, синку! — це вже Бідна пташечка зверталася до Дикого.
Дикий втомлено відмахнувся:
— Ой, ну тільки без цих відьомських наворотів.
— Йой. Ви ж мені як діти! Я з вами, як зі своїми дітками говорю.
Я відчув, як на мої плечі намагаються покласти страшен ний тягар. Здалося, ця бабуся — якась далека, бозна коли й чому забута родичка, яка дуже не хоче нав’язуватись, але їй так тяжко, і ви не проти, якщо я на краєчку тут сяду, погріюся?
Дикий чекав на мою реакцію.
Мені ж захотілося скинути з себе спершу рукавиці, відігріти у своїх долонях її закоцюблі лапки долоньки, віддати останню копійчину і, евентуально, завести до себе на ніч, а потім що Різдва приносити їй кошичок зі святковим харчем.
Натомість я відступив крок назад, і липуче, мов серпнева павутина, макраме бабусиної аури відстало. Я глянув на неї ще раз: малесенька істотка, про яку писати навіть наймен шим шрифтом — це вже гіперболізувати.
— Валимо, — кинув я Дикому і першим розчинився у темряві. З темряви, дивлячись на її розгублене, відчеканене болем і нуждою личко, її непомітну, малесеньку постать, її безсилля, я зрозумів. І тоді я зааплодував.
— Бачиш: не може терпіти, що хтось взимі ходить без шапки, — сказав Дикий. — Цікава грань. Мовляв, ходить взимку без шапки — не хоче схилити голову перед Богом і Його могутністю. Так, релігія — це цвях. Це кінець.
— Це розділення, — додав я.
Дикий змовчав.
Раптом на моє плече опустилася чиясь важка рука, і я голосно скрикнув.
— Ша, рибйонок, — сказав голос із темряви. — Хімію вчив у школі?
Я кивнув і насилу зковтнув слину.
— Ану видай ряд напруг.
Не замислюючись, я випалив:
— Літій цезій калій кальцій натрій магній алюміній… І так далі.
Темрява з секунду щось думала.
— Чувак шо треба, Дикий. Але чо’ такий шуганий?!
Дикий представив мені Фтора і Хлора, по світському Женю та Олежку. Ми стояли тісним кільцем, курили і балакали, час від часу роблячи по ковткові з плящини. В центрі кола Дикий поставив телефонний апарат. Моє серце, коли погляд спотикався об нього, боляче тьохкало і наказувало вважати собі. Добре хоч Дикий дзвонити нікому не просив (а сам я й не рвався).
— Магічно, — пошепки зауважив Олежик. — І роман тично. Зараз би бенґальських вогнів — чудесно було б. Я б точно просльозився.
Дикий, нічого не кажучи, витяг із сумки продовгасту картонку, а з неї — чотири довгі патички.
Бенґальські вогні.
У мене відпала щелепа. Я повірив! Я повірив у те, чого не буває! Я повірив і був у захопленні, наскільки могутня ця віра у Дикого. Він повірив, що в нього в сумці випадково завалялися бенґальські вогні, і дійсно виявив їх там!
Черкнула чиясь запальничка. Ми піднесли до язичка полум’я кінці паличок. Я спостерігав, як червоніє кінчик моєї палички, і напружився, чекаючи: от він, от він, зараз як порсне іскрами на всі боки… — ІСКРИ! — захоплено, владно вигукнув Дикий.
З диму, що вився від паличок, вискочив сніп іскор. У мене запаморочилася голова й підкосилися ноги. Я справді побачив фонтанчик веселих бенґальських іскор і буквально запищав од радості.
Розчарованим басом Женя сказав:
— Так це ж індійські палички!
Я підніс свою до очей і принюхався. Пахло сандалом.
Дикий зітхнув.
— Ну, і для чого ти?
— А я бачив! Я бачив! — закричав Олежик.
— Я теж, — підтримав я. І додав: — Магія віри.
Ароматичні палички кадили розкішними пахощами.
Тліючим кінчиком я малював у темряві петлі та вісімки, а троє галогенів докурювали сиґарети. Мені однозначно було комфортно з ними, і в чому б не полягав сьогоднішній Ритуал, я з радістю простирчав би у цій компанії хоч до ранку.
Олежик викинув недопалок і сказав, що варто починати.
— А як же Астат? — спитав я.
— Він поруч. Як піде все гаразд, ще сьогодні познайо митеся.
Ставши у коло потісніш, ми поклали руки на плечі сусіда; справа від мене став Женя, зліва — Дикий, навпроти — Олежик. По центру продовжував стояти телефон.
— Слухай шум дерев, — звернувся до мене Дикий. — Почуй, як шумують зараз екваторіальні ліси у Бразилії… як гуде вулкан…
Запала тиша, і я прислухався до рівномірного поскри пування обмерзлих гілок. Уявив еліпси, які описують кінчики гілок у темряві на вітрі. Уявив лінії кори, натягнуті від чубка вглиб ґрунту, мов невиразні меридіани.
Від шуму дерев вуха фонили, як два ехолоти.
Коли шум гілок став космосом, Дикий наказав:
— Глибоко вдихни повітря… Ні, повільно… От… так.
Повільно видихни. Тепер ще раз… Глянь на небо.
Я задер голову догори. Вогні великого міста висвітлювали лиш пласти неперервних, важких формацій страто кумулюс від горизонту до горизонту.
— Бачиш просвіт у хмарах? Знайди його.
Я намацав поглядом маленьке віконечко, крізь яке виднілося пару зірок.
— Тримай його. Дихай.
Шум дерев став гучніший. Решта галогенів, із Диким включно, робили те ж, що і я. Між нами, певне, тривало якесь єднання — за браком слів не можу краще передати той стан легкості, спокою, спорідненості, що виник у колі переп летених рук. Від закинутої назад голови на очах затан цювали фіалки.
— Яке важке небо… відчуй його вагу… Відчуй, як воно тисне на тебе.
Від слів Дикого небо навалилося непідйомним відсирі лим матрацом.
— Земля притискає тебе до неба. Ти затиснутий між верхом і низом.
Я моментально зрозумів значення слова плющити. Мене плющило й в’ючило, грицало й пекало, щурило, пазурило, цвиркало, сутанило наскрізь ковдрами в зірочку, аж підгиналися коліна. Мене розчавлювало між небом і землею щось таке сильне, про існування чого раніше я ніколи не здогадувався.
— Збери всю важкість в одному повільному вдиху.
Повільно набери повітря… Пові і ільно… Та а ак… А тепер разом:
— ФТ ОР!
ХЛ ОР!
БР ОМ!
Й О Д!
(земля б’є мене в ноги я відриваюся від поверхні і переді мною увесь Львів як на пузі мій к ри к н а по вню є цей с в і т своїм з в у ко м і с ві т і сн у є тільки через м ій з в ук м и б о ж е я К О СМ О С) Щоб не впасти, я міцніше вхопився за плечі побратимів, але не відчував їх. Тіло мимоволі обм’якло, і я повалився на землю. Мої вуста були спроможні на одне, я безупинно кричав:
— О БОЖЕ БОЖЕ БОЖЕБОЖЕБ ОЖЕБОЖЕ БО
Ж Е Б ОЖ Е Б О ЖЕ! БОЖЕ!
Нігтями я дер замерзлу землю, шукаючи опори, але свідомість могла хіба ковзати поверхнею цих відчуттів, усе будучи в полоні величі, величі звільнення, яке ледь не лиґнуло мене до останку.
Нарешті я зумів сісти на землю. Морозу не відчувалося, тільки крижаний жар щойно пережитого.
— Ну як? — спитав Дикий, присівши біля мене навпо чіпки.
— Тайм аут. Десять хвилин, — видавив я.
Женя гмикнув.
— Та й ну, Бром. Давай далі! Буде ше крутіше! Америку буде видно!
Я піднявся і розправив штани, що врізалися джинсовою складкою в міжніжжя.
— Гаразд. Але через десять хвилин.
Ми стали і запалили.
Покуривши, перейшли на нове місце і прокричали ім’я хлору.
«Троянда?» — знову запитав у себе, не розуміючи, до чого б це.
— Дикий, це троянда? — спитав уголос.
Дикий промовчав. Ґєньо мовчки поплескав мене по плечі.
— Талант, — сказав Олежик із незрозумілим сумом. — Такий далеко піде.
Ми зробили ще одну паузу — хвилин так на п’ять — і ковтнули перцівки. Я відчував себе унітазом, з якого вантузом вичищають нечистоти.
— Шум дерев, — охриплим, але все тим же проникливим голосом втретє завів мантру Дикий. — Вслухайтеся і наповніться ним… Подивіться на небо… Яке воно важке, як воно придавлює…
— ВСІМ СТОЯТИ! НАРЯД МІЛІЦІЇ!
Мене відразу ж зажбурило в далеке торфовище, єдиним станом якого були відокремленість і сірий густий переляк.
Голоси виникли так зненацька, і страх від несподіванки здушив горло. Тілом прокотився терпкий тремор і вдарив, як фонтан шампана, в тісну черепну коробку. Перед очима замерехтіли бульбашки. От так, заторохтів голос паніки всередині. От так. Попався. Зв’язався з ненормальними і попався. От так. От так. Будеш знати, як з ненормальни…
Страх скував м’язи у подобу гамівної сорочки. Але я зауважив, що варто мені зосередитись на страхові, як і він, і голос просіюються крізь сито уваги у гігроскопічний спокій.
Прямісінько в очі вдарило яскраве світло ліхтарика. Коли воно зникло, крізь жовто зелені спалахи я розгледів двох міліціянтів у шапках зі значками. Грубими мазками світла вони окреслили з пітьми спершу наші пики, потім руки.
Шляхи ліхтариків розбіглися, і білі плями світла взялися хаотично вимацувати сніг біля наших ніг.
У місячному сяйві я розгледів контури ременів, що пересікали їхні груди. В обидвох були рації. Один був низенький і чомусь видався старшим — мабуть, тому що був гладший. Інший — той вищий, підтягнутий — відчувався беззаперечно молодим. Молодший здався мені справжнім лягавим: з гострим нюхом, блискучими очима і молодими зубами.
— Показуйте документи, — напористим голосом почав перший, старший і, до того ж, вусатий. — Шо ви тута робите?
— У нас немає документів, — озвався Дикий. — Ми тут гуляємо. А які проблеми?
— Ти рота не розкривай, бо заберемо всіх в участок.
Документи! Чуєте? Ану розійшлися! Розійшлися! Так, в лінію стали! Ану, ти! — міліціонер звернувся до мене. — Ставай тут.
Я слухняно став у лінію з іншими галогенами, чим спробував натякнути друзякам на сьому групу Таблиці Елементів (напевне, залишуся перформенсистом до остан нього подиху).
— Шо ви тут робите? — спитав другий.
— Наркотики куримо.
— Я тобі зараз пошуткую! Я тобі пошуткую! Вітя, ану сніг порий там.
Молодший міліціянт, Вітя, спритно розгрібаючи сніг носаком чобота, ніскілечки не сумніваючись, відказав:
— Курили. Точно курили… — він підібрав зі снігу торішній недопалок, понюхав, посвітив ліхтариком і викинув.
— Чого кричали? — продовжив перший, вчергове прой шовшись по нас овалом електричного сяйва. — Хочете в участок? Ше раз питаю, ШО ВИ ТУТ РОБИТЕ?
«До людей! — читалося між рядками. — До людей, с суки!»
— Ну… хто шо, — сказав Дикий. — Тут кожен шукає щось власне.
Міліціянт посвітив йому ліхтариком у лице. Дикий наморщив носа.
— От ти, бачу, ти думаєш, ти тут самий мудрий, — здогадався старший міліціянт. — От шо ти тут робиш о першій ночі?
— Я?
— Ти, ти.
— Аз єсмь. Хіба це карно? — І знають твої батьки, чим ти займаєшся? — спитав у відповідь Вітя, все шукаючи у снігу склад злочину. Я коротко реготнув, і гладший міліціянт знову засліпив нас ліхтариком:
— Наку у урені! Ой, підуть… Глянь, Віть, які в них очі…
— Зараз, знайдемо, — міліціянт Вітя розігнувся і струсив рукавиці від налиплого снігу. — Де брали? Там, внизу?
Признавайтеся, бо підемо зараз по гарячих слідах, як знайдемо баклажку, труба діло буде. Я вам чесно, хлопці, кажу, так шо кажіть вже.
— Ми чули, як ви тут кричали. Чого кричали, я питаю?
— Можливо, це були не ми, — відказав Дикий. — Це були Інші. Ідіть шукайте далі. — І дайте тим хуліганам! Шоб не кричали більше! — підтакнув Олежик.
— А ти замовкни! — гавкнув перший, і світло від його ліхтарика мазнуло по Ґєниковому кавказькому обличчі. — Гі і і і! А ТО ШО ТАКЕ?
Міліціонер на мить ошелешено завмер. Я подумав, що зараз його вхопить дзен, і Віті доведеться викликати швидку.
— Гм м м… Схоже на телефон, — припустив Дикий.
— Звідки тут телефон? Чий він?
Дикий викопилив губу, показуючи, що й сам до пуття не розуміє, як це диво тут опинилось.
— ЧИЙ ТЕЛЕФОН, Я ПИТАЮ? — світло ліхтарика перепливає з одного обличчя на інше.
Дикий шморгнув носом. Пауза.
— Ладно. То мій телефон. Можете мене заарештувати.
— Де його взяв?
— Подарували.
— Вкрав! — впевнено кинув Вітя.
Старший міліціянт чомусь озирнувся довкола і посвітив ліхтарем поміж дерев.
— Вітя, зроби поверховий обшук. Чи не мають ножів, зброї. А я викликаю сюда машину.
Вітя вправно обмацав Олежика — спершу ззовні, потім під курткою. Потім саму куртку. Так само пробігся руками по Дикому.
— Шо таке? — спитав він, намацавши якусь опуклість у кишені.
— Наркотики.
Міліціянт запхав руку і витяг футляр від окулярів.
— Ти мені договоришся! Чесно кажу: їдеш зараз в участок.
— Показуйте, які маєте документи, — сказав старший, коли Вітя закінчив з обшуком.
Ніхто не ворухнувся.
— Так. Кажіть, де вчитеся, працюєте?
Мовчанка.
Зашипіла рація. Крізь тріск я розібрав:
— ЧШШШШШ! Ч КК!!! Третій! Третій! ЧШШШШШ!!!
У нас тут пограбування! Приїжджайте! ЧШШК!
Міліціянт сказав щось нерозбірливе собі під ніс і сказав у рацію.
— Четвертий, під’їдь машиною по дорозі. Забираємо тута.
А нам кинув:
— Збирайтеся, їдемо з вами в райвідділ.
Не встиг я подумати, що ладен усе життя віддати заради однієї єдиної, одної однісінької речі, як ця річ стала дійсністю.
Зненацька… Зад з во н и в… Те л е ф он…
Міліціянти… З а в м е рл и… Ґєньо… За вм ер…
Олежик… Зав ме р…
Дикий…
Завмер…
Я…
Завмер.
Телефон задзеленчав знову. «А дзвінок уже старий», — подумав я. — Їба а ать його мать! — видихнув Вітя. Я бачив, що рот у нього ніяк не може стулитися докупи. Обережно, мов до коробки з бомбою, міліціянт підкрався до апарата.
— Тихо тихо, Вітя, — спробував відвернути напарника старший. — Хуй його знає, шо та пацанва…
Телефон…
Задзвонив…
Утретє…
Міліціянт зняв слухавку, і на чорній пластмасі відбився контур телевежі. Вітя обережно притулив слухавку до вуха.
У тиші, котра запала, до моїх вух долинав кожен звук:
— Алло? АЛЛО! АЛЛО! БОГ? БОГ!
Моє тіло наповнилося непоборною важкістю. Я відчув: варто зараз подумати про найнікчемнішу дрібницю — і та думка розпоре свідомість, як шпага напнуте вітрило.
Наступної миті у небо зі свистом ввірвалося щось сяюче, і небо вибухнуло міріадом фонтануючих вогнів. Яскравий салют, немислимий каскад феєрверків. Трубка випала з рук міліціянта: Вітя віддав себе салюту. Він почав пищати і тупотіти на місці ногами з наростаючою інтенсивністю. — І і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і!!! — вищав Вітя дитячим голоском. Очі його нерухомо дивилися в небо.
Ноги тупо тупо тупо тупо тупотіли. — І і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і!!!
Я глянув на Дикого. Половина його лиця у відблиску салюту стала багряною, інша — блакитною. Дикий вхопив мій погляд і прошепотів:
— СЛОВА Є СВІТ…
Мої очі зафіксувалися на ньому. Я зрозумів значення людської зіниці. — … А СВІТ Є СЛОВО Все, що береглося в голові, вмить ущільнилось до літер:
СЛОВО
Велетенське простирадло думок змітає ураганний порив дикого, свіжого вітру осяяння, і я виджу те, що змушує пищати міліціянта Вітю.
СЛОВО поглинає Себе. Дзеркало саморефлексій розлітається друзками в безконечність. Тільки трафарет.
Літери.
Я перевів погляд із трафаретного напису н а оголену субстанцію поза ним. Дзеркальний вогонь.
Я зрозумів, що дивлюся на Самого Себе і за кричав ув опівнічне небо Львова:
ХЛОР!!!
ФТОООР!!!
ЙООООООД!!!
БРООООООООООО!!!! сфокусував очі, відчуваючи себе повітряною буль башкою, що підіймається з глибин Маріанської западини на поверхню, залиту жовтим — кольору молодого канарка — світлом. Коли внутрішній поверхневий натяг бульбашки зрівнявся з поверхнею, я очистився я згадав я зрадів Погляд зібрав мозаїку і нарешті впізнав джерело жов того проміння. В руках у мене була напіврозквітла троянда невимовної свіжості, красива, наче поле ромашок у бурю. Її жовтий колір здався квінтесенцією самої суті жовтого, і єдині слова, які видавалися достойними того рівня наси ченості, були: чистий, повний, конечний ЗГАДАВ
Хвилину, може, й більше, я ковзав чистими незміряними поверхнями пелюсток, відстежував вологі маґістралі прожилок, ловив ледь вловиму присутність аромату.
Нарешті відірвав погляд, відчуваючи, що можу знову загубитися між відтінками її барви й опинитися в закинутому домі з виписаним під трафаретку світом.
— Ей, ти! Вино бухаєш? — спитав мене якийсь чувак досить епатуючого прикиду й дикої зачіски.
Я кивнув.
— Шо, приторчав? — спитав чувак, киваючи на троянду. — Гляди ж, не задивися знову.
Чувак витяг з за пазухи плящину портвейну, відкор кував її зубами, сплюнув пластиковий корок на землю й відважив міцний ковток у горлянку.
— Астат, — представився добродій, але, побачивши, що відбилося на моєму обличчі, вишкірився:
— Шутка. Краще зви просто чуваком. Або маестром. То ти бухаєш?
Я кивнув і ликнув портвейну.
— А шо, Астата з Вами немає?
Маестро коротко реготнув. — І не було! І не буде во віки віків. Амінь, ріднесенький:
Астат — ето я.
Він знову передав пійло мені:
— На он, краще випий. І ходи, з Дерешом познайомишся. g і так ти опинився ось тута? — недовірливо перепитує Терезка.
— Саме так. При певних обставинах вираз «Слова — це світ, а світ — це слово» мають феноменальну силу до пробудження.
— Ти, Мендєлєєв, мені чимось нагадуєш мого друга Антона. Може, ти, Дереш, приревнував мене до нього?
Я дещо знітився — устами дитини гундосить істина.
— Ну… трішки. Але Антон — це, як ти розумієш, не більше, ніж тінь від Джима Мендєлєєва. Антон створений у… гм, у тісній співпраці з Дімкою. Вкидуєшся? А взагалі, ніхто нікого не робив. Це все суть відлуння. Echoes. Дмитро самим своїм існуванням породив ехо у моєму тексті. Як попередні мої героїні перегукуються з тобою.
— То в тебе були дівчата й до мене?! І ти нічого не казав?!
Я вдаю, буцім ніяковію.
— Гаразд, — м’якне вона. — Жартую. Але основну думку я вловила. Все є відлунням нічого, так?
— Точно!
Терезка хоче щось додати, але передумує. Вона дивиться на Мендєлєєва і наче зауважує невидимі зміни.
— Отож, друзі, — каже хімік, погладжуючи бороду. — Як уже було сказано, Бог — великий любитель парадоксів.
Мир вашій безодні. Бувайте с в і т л о Дмитра не стало. Я ахнув і не зауважив. От де дра матургія.
— Ні х х хуя собі! — видихає маестро. — Я тоже так хочу… Але ше почекаю. Вам навєрняка інтересно взнати деякі особєнності моєї фантазії, частинкою которої, кстаті, є й ви. Зокрема, яким, Дереш, буде твоє ізумлєніє, мені цікаво, коли ти дізнаєшся, що тебе придумав лічно я?