Астра

11

Нас зарили в землю. Тільки голови стирчать, як вухаті качани капусти. Ми спецагенти. У роті в кожного граната. З наших голів стирчать кущі й трава — чи то наше маскування, чи то ми так давно зариті в землю, що з нас почала рости зелень.

Ми бачимо одне одного. Відчуваємо присутність своїх. Іра десь зовсім поруч, і я знаю, що саме цієї миті дратівлива крапля поту сповзає щокою. Вона хоче її змахнути, але боїться поворухнутися. Але не має рук.

Ми готові віддати життя за ідею. Таке наше призначення.

З’являється колона ворогів. Танки, мотоцикли, піхота. Вони ледь переставляють ноги. Чи то зморені спекою. Чи їхні вже мертві ноги не носять мертвих тіл.

Вони заходять глибше. Ми серед них. Очима переморгуємось, як азбукою Морзе:

— Ще трохи.

— Зрозумів.

— Іро, ти починаєш.

— Ясно.

— Ні, починаємо одночасно.

— Так, Юрасю, пам’ятаємо.

Зчитуємо думки одне одного.

Іра дивиться на мене. Ми прощаємось.

Але раптом я розумію, що не пам’ятаю, за яку ідею ми боролися. І хто наш ворог? Хто наш проводир? Я готовий віддати своє життя, але хоч би знати, за що.

Хочу розірвати ілюзію.

Хочу зупинити все, закричати, скасувати операцію. Але граната виявляється дистанційною. І наші голови вибухають, як перестиглі фрукти.

Вовчик дивиться на нас і посміхається пошматованим ротом: «Бачиш, про що я казав? Долі не змінити».

Прокидаюсь. Іра спокійно спить поруч, привідкривши рота. Певно, гайморит знову забетонував носа.

За вікном ранній світанок теплого жовтня 2013-го. Жах, який мені щойно наснився, — поворотний момент. Образи, які змусили мене діяти. Жити так далі вже неможливо.

Перші промені. Здається, Іра посміхається своїм снам.

Дивлюся на неї та повертаюся думками до нашого першого побачення. Рівно за тиждень після закінчення Семінару.

Ми зустрілися в ботанічному саду біля Універу. Мені не хотілося ні кави, ні офіційно-ділового етикету. Весняний ботсад був правильним місцем.

— Ну то як, приймаєш пропозицію?

— А в мене є вибір? — перепитую з усміхом.

— Звісно, вибір є. Він є завжди, — Іра, звісно, брехала. Перед розмовою вона проглядала мою справу і чудово розуміла, що вибору в мене немає: або сподівання на чергову авантюру і зависання в YouTube, або ж спроба нормальної кар’єри.

— Тоді його немає, — кажу я, сам не до кінця розуміючи, що хотів цим сказати. Почуваюся недолугим підлітком поруч із красунею-старшокласницею, від чого втрачаю рештки здорового глузду.

— Себто, ти погоджуєшся?

— Так-так, звісно, — відповідаю я, усвідомлюючи, що не виказав достатнього ентузіазму і захвату.

— От і чудово, — посміхається Іра, простягає долоню, — вітаю, колего!

Сміємося.

— Може, по морозиву? — запитую з надією.

Мить вагання.

— Щоправда, якщо у правилах записано, що між колегами фонду не може бути нічого...

— А в нас уже щось є? — відразу перепитує Іра, пускаючи бісики.

— Тобто я хотів сказати...

— Годі тобі, я жартую, — перебиває Іра. — Взагалі-то у правилах записано, що не може бути додаткового контакту між модераторами та учасниками Семінару...

Все втрачено.

—... але нічого не сказано про контакти між колегами, — закінчує вона.

Посміхаюсь, як дурень.

— Тільки пригощаю я. Від імені фонду, так би мовити, — попереджає Іра.

З вдячністю приймаю пропозицію, бо в кишені, як завжди, самі лише жетони на метро.

Іра володіла інформацією та вміла нею скористатися.

Чай із молоком, який я зі здивуванням пив уперше, і якісь тістечка розслабили і дозволили нормально говорити. Майже як одноліткам. Майже як на побаченні. Так було, поки Іра грайливо не запитала:

— Невже у тебе немає ніяких запитань?

— Про фонд?

— І про фонд теж.

Секунда вагань.

— Чому я? Для чого я фонду?

— Нам потрібен ти. Ми давно шукали ініціативного та авантюрного...

— Ох, себто там... Себто ти в курсі? — тільки і видихнув я.

— Так, — розсміялась Іра, — нам усім дуже сподобався твій стартап. Юхим Євгенович усе казав: «Ох і хватка в цього молодика», — підсміювалась Іра.

— Вже давно є ідея розширювати Семінар.

— Розширювати?

— Так. Понизити трохи вікову планку. Зробити Семінари для молоді. Скажімо, від 20 років. Щоби вони відчули цінності відкритого діалогу на собі.

— А я тут до чого?

— Ну, Вікторе, спершу попрацюєш офісним щуром, і якщо нормально проявиш себе, то спробуєш підняти молодіжний напрямок «Астри».

— Ого, — видихнув я.

Попереду, в майбутньому, замайоріла чимала морквина. Іра затягувала мене до структури фонду і малювала райдужні перспективи.

Я зробив ковток чаю.

— Не бійся, ми будемо поруч. Ми допоможемо.

— Я не боюсь. А от чи не страшно вам?

— Нам? Чому має бути страшно?

— Іро, давай говорити прямо, як колеги.

— Добре, та я все одно не розумію, — Іра намагалася грати невинність, такого повороту не було прописано в її сценарії.

— Вдаю, що вірю тобі, — вона напружилася, дружнє кавування явно переростало у щось більше, що могло принести самі лишень проблеми, — чи не страшно вам це все робити?

— Робити що?

— Форматувати свідомість. Ви берете ключових гравців покоління, один я там був білою вороною, незрозуміло для чого. Ви берете діячів, які визначатимуть долю України, і промиваєте їм мізки. Ліпите нові особистості. Тих, хто вигідний і потрібний вам. Вас ніяк не обходить, що з ними буде, коли вони повертаються з Семінару додому. Як намагаються вписатися в рамки повсякдення. Ми були там і відчували, як змінюємося щодня. Як сняться зовсім інші сни, як у свідомості лунають чужі голоси. Повне безумство. І ти тепер кажеш, що тобі не страшно? Я пройшов Семінар, але так і не зрозумів, чи добре це чи кепсько — те, що ви з нами зробили.

Іра мовчала, формулювала, добирала слова. Вже зараз я розумію, що вона хотіла мені допомогти хоча б у чомусь розібратися. Але вона мала бути обережною. І говорити так, щоб я зрозумів.

— Так, ми форматуємо свідомість. Так, ми змінюємо людей.

— Я так і знав! — наївно вигукнув я, і кілька сусідніх столиків зиркнули на нас.

— Але ми робимо добро.

— Добро? Ти хочеш сказати, що це добро? Нам сім ночей снилися мерці й жахи.

Вона добирала слова.

— Зрозумій, ми під’єднуємо вас до своєрідного енергетичного каналу. До чистого знання. За це потрібна певна плата, — Іра й так сказала багато, закусила губу.

— Від твоїх пояснень я ще більше заплутуюсь.

— Поки що спробуй зрозуміти найважливіше — ми робимо добро. Так, ми форматуємо мозок, прошиваємо його ліберально-демократичним софтом.

— Оу.

— Так, — посмішка Іри була стомленою. — Ми готуємо лідерів нового покоління. Якщо хочеш, робимо версію 2.0. Без рабських замашок. Без холуйських приколів. Ми програмуємо у свідомості ідеї справді чинних конституцій, справедливих судів, ринкової конкуренції та інших суспільних благ. Ми робимо добро, ми створюємо нову українську еліту.

— На гроші, що належать глобальному фонду? І цінності ваші, мабуть, теж глобальні?

— А що в цьому поганого? — перепитує Іра. — Якщо глобальні цінності збігаються з правильними цінностями і благами, то чому ми повинні відмовлятися від них?

— Твоя правда.

— За цей час на наших семінарах уже було близько 200 лідерів різних сфер. Вони організовуються між собою, починають якісь свої локальні проекти та історії. Хіба це погано?

Ще один ковток чаю. Я розумів, що своїми необережними питаннями міг втратити і роботу, й Іру. Яких у мене, щоправда, ще не було. Але зупинитися не міг.

— Це я розумію. Але чи розумієте ви, що знищуєте їхні попереднє життя і всю систему уявлень...

— Ми... — Іра хотіла мене перебити.

— Ні, дозволь мені закінчити. Ваші тексти забирають у людей відчуття твердого ґрунту. Читаєш це і розумієш — усе вигадка, все ілюзія. Немає цінностей, що нас об’єднують. Не вбий, не вкради вже не мають значення. Немає ні кордонів, ні приватної власності, ні часу. Немає нічого, крім суспільного договору. Того, як хтось ще до нової ери вирішив, що буде саме так, — сусідні столики відверто витріщалися на нас. — Просто відкривається якась прірва непевностей і сумнівів. Все, що ти знав, — лайно. Все, чим ти жив, — лайно. Затишний світ ілюзій руйнується. Ніщо не має значення.

Я замовк. Іра почекала секунду-дві.

— У тебе все? Я розумію, що ти хочеш сказати. Ми всі через це проходили. Але спробуй зрозуміти і ти — ми не забираємо нічого, ми просто пробуджуємо вас і кажемо: «Дивіться, ось так усе є!» Немає нічого, крім того, про що ми можемо домовитись. Якщо існують тільки старі догми та ілюзії, то чому ми не можемо створити нові? Розуміючи правила гри, ти можеш досягти рекордів.

— Гаразд. Але ж ви буквально розрізаєте тіло і свідомість.

— Ти про що? — перепитала Іра.

— Як про що? Про малюнки на стінах у каплиці терновців.

— Модераторам туди вхід заборонений.

— То, може, тобі цікаво дізнатися, що стіни каплиці дихають, стікають кров’ю, і кожний їхній сантиметр укрито малюнками з зображенням тортур. Терновці поїдають мозок, знищують і маринують душі. Якщо це плата за ваші знання, то я не хочу. Красно дякую.

Замість того, щоби покрутити пальцем коло скроні, Іра механічно відповіла:

— Низький ранг доступу.

— Що? Який ранг? Про що ти?

Іра спантеличена. Секунду-дві намагається зрозуміти, де вона. Вже зараз я розумію, що свідомість заблокувала її, наче система, яку треба вирубити, поки її не хакнули і не витягли потрібну інформацію.

— Мені вже час, дякую за зустріч. Тобі зателефонують, — Іра швидко вийшла з-за столу.

І ми більше ніколи не поверталися до цієї розмови.

10

Часу лишається дедалі менше. Світанок уже близько, а це означає, що мій кінець теж наближається. Спогади накочуються важкими хвилями.

Продивляючись записи, розумію, що той тиждень Семінару був найважливішим часом мого життя. Сім днів, що створили новий світ.

Я почав роботу у фонді «Астра». Офіс містився в будівлі, що мала бомбосховище. Кількість підземних рівнів ніхто достеменно не знав. Доступ до інформації обмежувався твоїм рангом. Були самі чутки. Чутки про прибиральника, який заблукав у підземних коридорах і якого так і не знайшли. В інших варіантах його знайшли, але в печерах Києво-Печерської лаври, яка була зовсім поруч із нами. Прибиральник у тій історії мав довжелезне сиве волосся і бороду, був старцем, який так і не зміг розказати всіх жахів.

Із чуток нічого не можна було зрозуміти, крім одного: «Астра» мала свої секрети і охороняла їх.

Спершу я перекладав папірці і вчився. Юхим Євгенович не з’являвся.

Як у справжньому реаліті-шоу, «Астра» мала кількох штатних психологів, які відповідали за відбір учасників наступних семінарів. І якщо на телебаченні важив скандал, то у нас ставку робили на різноманіття — різні сфери діяльності, вік, політичні погляди, регіони. Із даних, зібраних службою безпеки, психологи створювали таку добірку учасників, яка дала б ідеальну хімію і вибух катарсису під час Семінару.

Так, служба безпеки теж знала свою роботу. З ними я познайомився в першу чергу. Нормальні хлопці з областей довкола Києва, для яких ця робота нічим не відрізнялася від інших. Тільки зарплатня трохи вища і прибамбаси для слідкування новіші. Мого прохання видалити відеоархів, який вони відзняли у мене вдома прихованою камерою, вони не виконали («Пойми, служба. Як хтось взнає, всі вигребем»). Але принаймні погодилися не записувати нові відео зі мною після дев’ятої вечора.

Мене вчили і готували. Іра була моїм провідником до світу, який за кілька годин я зруйную вщент.

Вона відповідала на всі мої питання, поки я не заступав за кордони дозволеного і не чув дратівливої механічної відповіді про ранги та обмежений доступ.

— Чому Семінар триває саме 7 днів?

— Так складено програму.

— Чому не 3, не 4 дні?

— А ти чув, щоби хоч якийсь світ будувався менше тижня?

На це у мене не було відповіді. І питання закінчувались.

Іншим разом я запитав, хто складає програму Семінару.

— «Астра» — частина глобальної мережі. Вираховується певний відсоток текстів місцевого контексту.

— Щоби в глобальному, як завжди, було локальне, — посміхаюсь я.

— Бачиш, швидко вчишся, — відповідає Іра, — щоби туземці і над своїми проблемами помізкували...

—... у світлі глобальних викликів, — ми засміялися. Від офіційної мови документів, прес-релізів і промов нас нудило. Сміх був єдиним рятунком від цього мотлоху.

— Якщо серйозно, то є певний обов’язковий набір текстів, які включає «Астра» у свої семінари. А кілька текстів Юхим Євгенович додає за власним бажанням.

Іншим разом я питав, чи тексти повторюються з року в рік, чи можуть вони змінюватися?

— Тут усе залежить від канону.

— Канону?

— Так, саме від нього. Канон — дуже нестабільна штука. Боротьба за нього ще та. Всі говорять про лобі тютюнових і алкогольних компаній, яких підтримують на найвищому рівні. Але ніхто не говорить про боротьбу за канон, за можливість стати безсмертним, щоби твої тексти лишились у віках, — пафосно глузувала Іра. — Ну, і, звісно, вивчались у школі.

— Ти хочеш сказати, що все настільки серйозно?

Іра посміхнулась:

— Ти ж не хочеш знову почути про ранги доступу? Правда?

Вона розповідала про свою матір, яка померла рано. Але мовчала про батька. Я міг її зрозуміти.

Згодом я припинив запитувати. Я не знаходив потрібних відповідей. Ні. Але щось усередині мене ставило блок, і я мав задовольнитися тим, що маю.

9

Юхим Євгенович не з’являвся в офісі. Але його культ підтримувався всіма можливими засобами — на стінах висіли його портрети, цитати з його наукових праць було вибито поруч зі словами Софокла і Гавела. Він явно готувався до безсмертя.

Його відсутність в офісі породжувала чутки. Наша рабська повага, замішана на страху, була ефективнішою за його щоденну присутність серед плебсу.

Так минуло кілька тижнів. Квітень 2009-го неухильно наближався. Я був у фонді майже цілодобово. Лише зрідка дзвонив мамі.

І тільки коли втратив її, зрозумів, що робив це надто рідко.

Подзвонила Галчиха. Не знаю, звідки вона дізналася номер мого мобільного. Галчиха сказала просто: «Приїзди срочно». Але не казала причини. Та й що казати, було зрозуміло, що сталося щось жахливе.

— З дідом? З мамою?

— Вітька, бери гроші і давай сюда.

Чомусь я подумав, що їх узяли в полон. Люди чи то Адвоката, чи то Стоматолога. І гроші, тисяча гривень, зароблена в «Астрі», їх ще вистачить на те, щоб обміняти маму й дідуся на ящики горілки.

Чомусь не думаєш, що гроші знадобляться на домовину.

Я набрав Іру.

— Нічого не розумію, але треба їхати. Не знаю, що сталося. Точно щось погане. Завтра на роботу не зможу...

— Хочеш, я з тобою поїду?

Це запитання все вирішило. Принаймні, для нас.

Від них не залишилося нічого. Просто ніщо. Не знаю, хто це зробив. Байдуже, їх це не поверне.

Це зробив хтось, кого дістав нейтралітет дідуся, який намагався не втручатися і не висовувати носа за межі своєї ділянки.

Хтось, кому набридла мамина ненависть і пошуки справедливості.

Хтось, хто зрозумів, що перекупити їх неможливо і дотиснути теж. А вони що, не такі, як усі інші?

Простіше їх знищити. Лишити від них сам лише порох.

Це влаштовувало всіх.

І односельчан також. Кожен за щось продався, і вже не пектиме очей крайня хата в селі, яка до останнього не була, як усі.

Хата спалахнула вночі. Чи їх убили? Не знаю. Чи згоріли вони живими? Не знаю.

Але знаю, що ніхто не кинувся гасити пожежу. Ніхто не вийшов зі свого дворища. Що їх стримувало? Чи були там найманці обох виродків, що тримали всіх у страху? Чи людей і так залякали, що вже й наглядачів не треба, щоби всі сиділи мовчки? Чи чули вони крики моєї матері? Чи хтось подумав, як красиво палає хата? Чим поливали їхні тіла, щоби вони згоріли вщент?

Не знаю.

Мені лишаються самі питання.

Жодних відповідей, які повернули би їх із того світу.

Мені не було чого ховати. І якщо немає тіла, то, значить, немає і смерті. Їх просто витерто з книги життя. Замазано коректором. Вибито фігури з шахівниці. Я не хотів ховати попіл і кістки. Їхні рештки після крематорію я розвіяв у саду, посадженому дідом. Я не хотів ховати спогади про них і прощатися з дитячою мрією, що мама або дідусь нарешті розкажуть мені правду про мого батька. Хто він? Де він? Чому я такий?

Я не хотів заривати у землю сподівання. Свою мрію про те, що десь серед сімейних архівів і фотоальбомів заховано знімки, які підказали би хоч щось. Хоч би на вицвілій фотографії ми з’єдналися — мама, батько і я. Я не хотів втрачати надію, що колись дізнаюся його ім’я. Не буду просто хлопцем із пробірки. Безгріховно зачатим, незрозуміло ким зробленою іграшкою, яку всі кинули.

Саме тоді я вперше відчув реальну силу «Астри». За вивіскою «Семінару особистісного розвитку» ховався Левіафан, який за першої ж нагоди розпускав щупальця і перемелював кістки своїх ворогів.

«Астра» не пробачала зла. Не кидала своїх напризволяще.

Служба безпеки провела своє розслідування. І те, про що мовчала куплена міліція, вона змогла сказати вголос.

План спорудження «Будинку культури та відпочинку “Длань”» на місці дідової хати, який уже затвердили у сільраді, скасували.

Стоматолог лишився живим, але втратив руку і всі зуби. Щелепу було скручено набік.

Адвокат лишився живим, але втратив ногу і, кажуть, відкусив собі язика.

Їхня шпана розбіглася по хатах і подалася до Києва, наймаючись охоронцями «суткі через троє». Жорстокість і терор Стоматолога й Адвоката були системними помилками реальності, яку контролювала «Астра». Жорстокими ударами «Астра» відновлювала цілісність системи.

Це не була справа одного дня чи тижня. Я просто жив далі. Деякі новини виринали в соцмережах, подробиці смакували «Газета по-українськи» і «ТСН». «Життя в Малівцях нормалізується, але горілка та безгрошів’я все одно роблять своє. В українському селі нормальної смерті не було і не буде», — повідомляли спеціальні кореспонденти.

Ще Галчиха час від часу надсилала мені смски з новинами, а я підтримував її «Волошку».

Потім виявилося, що незадовго до підпалу мама застрахувала і себе, і дідуся, і навіть хату. «Астра» допомогла отримати гроші. Як у кепському анекдоті — я отримав спадщину. Завдяки смерті тих, кого любив, я розбагатів. Хоч я все одно переконаний, що це була авантюра «Астри», незалежно від того, хто саме за цим стоїть.

З їхнього попелу зачиналося нове життя. В якому вже майже не було дитячих мрій і сподівань. Але була Іра, з якою ми пройшли крізь цей вогонь разом.

8

Невдовзі після відходу мами й дідуся ми з Ірою провели перший Семінар як модератори. Повернення до Терновців було направду болісним. Тривожні сни повернулися, пульсація каплиці, яка тепер манила ще сильніше. Але правила жорстко обмежували доступ до неї. Це ж стосувалося й алкоголю. І сексуальних стосунків. Про це ми отримали окрему інструкцію від Юхима Євгеновича. Іра насмішливо обурювалася (хоча ми ще не дійшли до цього). На що Юхим Євгенович відповів максимально толерантною гарвардською посмішкою:

— Іро, ви обидва потрібні нам у своєму максимумі.

Більше він нічого не сказав. Я нічого не зрозумів. Ми підкорилися, хоча заборонений плід став спокусливішим.

Погляд на Семінар зі сторони був цікавим досвідом. Розмова рухалася за заздалегідь прописаними схемами. Це повторювалося з разу в раз. Психологи добирали такий склад учасників, що хімія між ними була майже однаковою. Була своя красуня Антигона, свій критикан і диктатор Креонт, мудрий сліпець Тіресій. Тексти Великих мертвих були справжньою п’єсою, яку учасники Семінару розігрували перед нами, варіюючи окремі деталі та нюанси. Але зберігаючи сам сенс, саму есенцію.

Постановка «Антигони» відкривала в них приховані містичні глибини. Антична містерія вивільняла глибоко заховані правічні пласти, актори були провідниками чистої енергії. Їм не були потрібні ні модератори, ні умовні правила гри. Вони розчинялися в масках, губилися в них, набуваючи нових себе. Це була чиста магія. І щоби зруйнувати цю ілюзію, мені довелося пожертвувати всім.

Тіла здригались у потужному катарсисі, очищуючи душі й накриваючи хвилями чистого щастя, що народжувалося від споглядання страждань на сцені.

— А яка наша роль? — запитав я Іру, коли ми їхали зі Львова до Терновців.

— Прочитати тексти.

Вона була розслабленою, я ж не знаходив собі місця перед моїм першим модеруванням.

— Іро, я серйозно. Конкретних інструкцій ніхто ж не давав.

Вона скосила очі на водія, певно, прикидаючи, наскільки йому можна довіряти.

— Я гадаю, можеш просто повторити текст.

— Це і все?

Вона підморгнула мені. На цьому розмова закінчилася.

Ввечері ми прогулювались «альпійським селом». Була середина квітня, і запахи весни паморочили голову.

— Про що думаєш? — невинне запитання, яке мене завжди заганяло в глухий кут.

— Думаю про те, як усе змінилося за останні місяці. Ще три місяці тому я не знав про існування «Астри», а зараз уже з тобою проводитиму наш перший Семінар.

Іра стисла мою долоню.

— Гадаю, що дуже вдячний тобі за все. За те, що ти була поруч. І є, — Іра поклала голову мені на плече. — І гадаю, що за цей же час я втратив тих, кого любив.

«І довелося попрощатися з кількома мріями», — закінчив я подумки.

— Стільки всього навалилося. Не знаю, коли Семінар закінчився, я відчув себе таким старим, а тепер це все переходить у якусь клінічну стадію, — намагався я жартувати, але Іра залишалася серйозною.

— Ти запитував про інструкції. Не чекай прямих рекомендацій, — ми вийшли на дитячий майданчик, Іра сіла на гойдалку. — Зрозумій, «Астра» дає або накази, або заборони. «Астра» не дає рекомендацій, — Іра гойдалась маятником. — Що довше ти будеш в організації, що глибше ти в неї зануришся, то більше незбагненного відкриєш. Але ти не ставитимеш запитань. Про це просто нема кого запитати.

Слабке порипування незмазаної гойдалки.

— Ніхто не дасть тобі відповідей. Будуть тільки твої здогадки, які ніколи не розвіються.

Іра легко зістрибнула.

— Ти питаєш: яка наша роль? Я відповідаю: все наче дуже просто — ми слідкуємо за дотриманням правил розмови, слідкуємо за тим, щоби дотримувалася почерговість. Коротше, наша роль — бути наглядачами, — Іра мимоволі кинула оком у бік каплиці. — Хоч інколи мені здається, все набагато складніше. Чому ми не можемо вживати алкоголь? Чому не можемо зайти в капличку? Чому кожного разу в «Антигоні» актори змінюють голоси і втрачають контроль над собою? Чому ми називаємо тих, чиї тексти читаємо, Великими мертвими? Нафіга кожного разу тулити в це задуп’є, в Терновці, щоби провести Семінар?! — Іра не могла встояти на місці. — Ти ніколи не дізнаєшся відповідей. Тебе просто гризтимуть сумніви, від яких пухне голова, і до безумства півкроку.

Я хотів підійти, обійняти її.

— Не треба мене заспокоювати. Я й так надто довго мовчала, — у пам’яті відразу виринули мамині слова після похорону Вовчика, — знаю, пошук правди у цій країні ніколи й нікого не доводив до добра. Тільки до смерті чи втрати здоров’я, — Іра кружляла, як боксер. — Але якщо ти почнеш розпитувати, тобі скажуть одне: «Тобі це приверзлося». Або «надто низький ранг доступу». Служба безпеки слідкуватиме за тобою і збиратиме інформацію.

Іра сіла на гойдалку. Я був зайвий, вона сама мала визначати ритм, в якому розхитуватися.

— Ти питаєш: яка наша роль? Я відповідаю: мені видається, що ми спрямовуємо енергію.

— Енергію?

— Угу. Ви, тобто вони, учасники. Вибач, ніяк не можу звикнути. Вони виробляють потужну енергію..

— Коли? Як?

— Під час обговорення. Взаємодія між учасниками досягає такої межі, що ці думки перетворюються на щось інше, — раптом вона обриває себе і запитує. — Я схожа на дурепу?

— Ні, що ти. Ти найкрасивіший модератор у світі.

Пауза. Вона повинна закінчити, поділитися всім, що знає.

— Семінаристи виробляють енергію. Ця енергія йде по колу, між ними. І тут потрібні ми. Ми розподіляємо потоки енергії, щоби вони не зациклилися на них. Фактично, ми не модератори. Ми провідники. І якщо подивитися на нас згори, — вона глянула на мене, — ну, це вже, мабуть, дівочі фантазії, але треба йти до кінця. Маєш знати, з якою психічкою зустрічаєшся. І якщо глянути на все це згори, і якби ця енергія була видима, то я точно знаю, що було би видно зірку.

— Зірку?

— Зірки, точніше кажучи. Різної форми. Зірки, вписані в коло. Перехресні лінії потоків, що накладаються одна на одну.

— Astra?

— Так, astra. Повна per aspera.

— Для чого ця енергія?

— Не знаю. Але, гадаю, вона кудись дівається.

— В сенсі?

— Енергія, яку вони виробляють, а ми направляємо, вона кудись виходить. Не знаю. Після кожного з блоків ти відчуватимеш неймовірну втому. Для цього й потрібні паузи. І тому такі короткі обговорення. Так, учасникам потрібен час на підготовку вистави... Але ще більше цей час потрібен нам із тобою для відпочинку. Ти ще не уявляєш, наскільки це складно і виснажливо.

— Наче постарів на кілька років?

— Наче постарів на кілька років. Саме так, — Іра поцілувала мене, — Пішли вже спати. Щоб ми були завтра у своєму максимумі.

Вже прощаючись, біля дверей її камери, я запитав:

— Чому ж ти не зміниш роботи?

Іра знову посміхнулась. Але якоюсь дуже стомленою посмішкою:

— Я полюбляю свою роботу. Плюс мені обіцяли, що колись я дізнаюся всю правду. Отримаю відповіді на всі питання.

— Юхим Євгенович?

— Так, він, — кивнула Іра.

— Можна, я буду з тобою поруч у цей момент?

— Іди вже спати, романтико моя.

Так усе й було — правда не була єдиною, її можна лише разом склеїти з розбитих шматків наших фантазій і спостережень.

На мене чекала чергова ніч жахів.

І не менш жахливий тиждень.

Кожне обговорення, кожна тема приносили смертельну втому. Максимальна концентрація на словах семінаристів, увага, щоби не проґавити почерговості та не образити нікого ні жестом, ні поглядом. Після обговорень у нас не було вже сил на прогулянки чи вечірні розмови та аналізування дня, що минув. Були тільки втома і намагання підготуватися до наступного дня.

Вночі ж приходив Вовчик. І я розумів, що він оберігає мене від інших. Привидів? Мерців? Не знаю.

Він навіював холодний спокій, від якого ціпеніло тіло.

А зранку знову було «Ретро-ТВ» і черговий «Арлекіно».

Обговорення самі по собі нагадували вистави, які розігрувалися за мотивами певних п’єс. Більш або менш із дотриманням основної драматургії. Кожного разу був своєрідний люфт, прозір, у який могли вклинитись якісь оригінальні думки чи спостереження. Але в більшості випадків обговорення слідувало накатаними коліями, як у комп’ютерній грі, де всі дії гравця заздалегідь обмежено творцями. У тебе є п’ять способів виконати місію, одначе шостий ти не можеш вигадати сам. Це просто не прописано в ігровому коді.

Вже тут я випадково здибав архів «Астри», який централізовано збирався з усіх підрозділів. Камери спостереження фіксували найменший порух учасників семінарів по всьому світу. Міністри, політичні лідери, менеджери ключових компаній, засняті в моменти їхньої слабкості, незахищеності й відчаю. І акторської гри. Точніше, повної втрати контролю над собою. Міністр внутрішніх справ, який підкорився стихії Креонта, міг викликати скандал національного масштабу у будь-якій країні, щоправда, ймовірно, крім нашої.

«Астра» контролювала життя і смерть усіх смертних, але все одно страхувалася. Збираючи ті компромати й аргументи, що їх повинен зрозуміти і останній смертний чиновник.

Я відчував на собі Ірині слова, хоч описати це не міг. Енергія теплими потоками проходила крізь нас. Огортала. Розслабляла. Виснажувала. Ми направляли її від одного мовця до іншого. Коли хтось брав слово поза чергою або перебивав іншого, траплявся збій. Кожна така помилка віддавала легким фізичним болем нам із Ірою. Енергія ставала колючою, якщо можна так сказати. Це ж траплялося, коли в безконфліктному обговоренні назрівали натяки на серйозну дискусію.

Ми мали триматися правил, у цьому був наш особистий інтерес.

Найгіршим, і це траплялося кожного разу, було обговорення цінностей. Ми переживали кожну секунду цього болючого пошуку спільного ґрунту, від якого лилися сльози, летіли прокльони і форматувалися життєві уявлення. Кожну довбану мить. І кожного разу ми дивувалися, що взагалі лишалися живими — енергія була чорною, як нафта. Здавалося, що вона стікає з наших виснажених тіл просто в ґрунт Терновців. Земля з чавкотом поглинала ненависть і страх, що просотувались крізь багряні килими і цемент. Від семінару до семінару вона накопичувалася десь у глибинах «Admiral’a».

«Чорне серце Адмірала» — гарна назва для їхньої фірмової страви.

На шостий день, у суботу, з’явився Юхим Євгенович — в образі справжнього джентльмена. Цього разу метелик був багряний із чорними цятками.

Його супроводжували двоє випускників Семінару, яких Іра добре знала. На мене вони не звертали уваги. Напад неконтрольованих ревнощів добряче повернув мене на землю. Та сама ганчірка, те саме «ніщо», яке випадково потрапило у вищий світ. Завдяки смерті найдорожчих людей я розбагатів. Гадав, що наблизився до таїни життя. Але направду лишався ніким. І кохана могла відвернутися і вдати, що мене не знає. Я продовжував накручувати себе, поки Іра з усміхом не сказала:

— До речі, познайомтеся з Віктором. Наш новий модератор. І просто чудовий друг.

Мені складно було вклинитися в розмову і перервати напад самоїдства.

Гадаю, я справив тоді не надто приємне враження.

Це було одне з найоригінальніших прочитань Софоклової п’єси, яке мені довелося бачити за весь час. Згодом ми розпитували — як вам прийшла така ідея? Всі радісно показували на Лесю, одного з наймолодших депутатів Ради, фанатку Марини Абрамович. Леся відповідала просто: «Здається, я завжди хотіла зробити щось подібне. А завдяки вам це сталося».

Це була справжня містерія, танцювальний перформанс, де слова зайві. Майже у повній тиші розігрувалась правічна історія. Шурхіт п’ят по сцені й тріпотіння тунік. Час від часу вихоплювалися з залу крики, зойки, тупотіння ніг і відбивання ритму — то був хор, розсіяний серед глядачів. Суспільство, що спостерігало за життям правителів, тих, хто вирішує його долю.

Слова зайві. На сцені не актори, не перформери. Змінені сутності, хтось, хто вже не є тим, ким він був за мить до того, як піднятися на сцену. Охоплені демонами тіла звивалися, кожен глухий удар ніг Креонта по дерев’яній сцені віддавав луною домовини, в яку живцем ховали Антигону.

Енергія чистого катарсису накрила нас. Якщо Аристотель говорив, що катарсис — це очищення душі, то наші душі просто оновлювалися. Тіло було легким. Здавалося, що ми можемо все. Будь-що. Відчуття безсмертя, вічного життя розливалося тілом. Ми не могли відвести очей від сцени, ніби якась сила припнула наші погляди. Ми ловили кожен порух, кожен жест. Чиста магія. Здається, жодних ілюзій. Жодних вигадок. Чиста енергія, як найпотужніший наркотик, небезпечний у нерозчиненому вигляді.

Хоч би для чого розігрувалася Софоклова п’єса на кожному семінарі, але модератори приймали на себе найтяжчий удар. Ми пропускали емоції, жалі, страхи, ненависть і всю гидь душі всіх, хто був у залі, хто проживав інше життя на сцені. Ми були фільтром, крізь який проходило все найгірше, що було в людях. Що було в нас самих.

Сил не було.

Як і снів.

Тільки темрява, з якої знову народжувалися нові ми. Ті, хто ставав старішим на ще один семінар.

На ще одне життя інших.

7

Час пришвидшується. Роки спресовуються в абзаци літер.

Від травня 2009-го до вересня 2012-го ми з Ірою провели, здається, вісім семінарів. 160 учасників. Плюс Денис провів кілька тренінгів у Києві. Схема семінарів була для нас звичною. Одначе все одно звикнути до кількох речей я не зміг.

Енергія, що струменіла крізь нас.

Стихія містерії підкорювала акторів на сцені.

Виснаження, від якого хочеться померти, хоча спершу здається, що ти ніколи не помреш.

Нашіптування незнайомих, чужих голосів у свідомості.

Наші стосунки з Ірою були нервовими і, боюсь, їх не можна назвати типовими. Ми жили ніби в альтернативній реальності, жахливій казці, з якої немає сил вирватися, бо цей психоделічний тріп слід додивитися до кінця. Але хоч як дивно це звучало, ми були щасливими.

Іра переїхала до мене. Розбита хрущовка після ремонту прибрала нового, цілком пристойного вигляду. Шпалери з метеликами, веселими сонечками з ніжними посмішками і неочікувано дизайнерський смак Іри перетворили халупу на місце, з якого не хотілося йти. І в яке хотілося повертатися.

Гадаю, в наших дивакуватих стосунках, виповнених загадками і нічними жахами, ми отримали те, чого ніколи не мали, — відчуття повноти родини. Складно це пояснити. То була цілісність, єдність. Ми, як Гензель і Гретель у величезному цукровому будинку відьми. І об’єднує нас не тільки страх, а й зваба знанням. Спокуса пізнання істини.

Зміна пори року означала для нас тільки одне — підготовку до наступного семінару. Ми бачили Терновці та «Admiral» у різні сезони, але гнітюча атмосфера колишнього монастиря і піонерського табору була незмінною. В особливо паскудні ночі, здавалося, розмірений стукіт стін каплиці резонував у кожному порипуванні дверей і паркету. Терновці були паскудним місцем, але семінаристам постійно бракувало часу спробувати розібратися, що з ними відбувалося впродовж цього тижня. Як із них висотували одне і вливали інше.

Ті роки були найщасливішим часом.

Блаженний той, хто вірує.

Щасливий той, хто не відає.

Все вигадка.

Все ілюзія.

Нам лишилося трохи.

Чи готовий ти пройти зі мною цей шлях до кінця?

І дізнатися, що таке справжній катарсис.

У вересні 2012-го Юхим Євгенович повернувся в Україну на тривалий час. Він зібрав нас і виголосив коротку промову про те, який він вдячний нам усім і що на нас чекають великі зміни. Втім, не уточнив, які саме. В кінці зустрічі, як у радянському серіалі, він попросив мене залишитись.

— Вікторе, є розмова.

Це був чи не єдиний випадок, коли він звернувся до мене на ім’я.

— Ти працюєш у нас уже два роки...

— Три, якщо точніше.

— Ого, — присвиснув Юхим Євгенович, він далі грав роль гарвардського професора. Вдавана неформальність спілкування — одна з особливостей характеру, який він розробляв. «Я можу дозволити собі більше, ніж закостенілі тутешні вчені», ховалося за кожним «вау» і «ого».

— Думаю, у тебе назбиралося чимало запитань. Пригадую себе у твоєму віці.

— Ви тоді теж працювали в «Астрі»?

— Можна і так сказати, — ухилився Юхим Євгенович, і я зрозумів, що кожне запитання треба добре обдумувати. — Хоча, можна сказати, я шукав відповідей, які гнали мене дуже далеко від тих місць, де я мав би бути насправді.

Він говорив плутано, ніби хотів сказати щось важливіше. А я боявся одного — що він і далі говоритиме загадками.

— Ну, друже. Гадаю, вже час переглянути твій рівень доступу.

— Переглянути?

— Його варто підняти.

— Дякую, Юхиме Євгеновичу.

— Ти зарекомендував себе як надійний член нашої родини. І час уже подякувати тобі ще чимось, крім зарплатні.

Він удавав, що пожартував.

Я вдавав, що засміявся.

Все брехня.

Все ілюзія.

— Втім, маю до тебе одне прохання.

Я готувався до найгіршого. Юхим Євгенович дивився мені просто у вічі:

— Ти ніколи і нікому не зможеш розказати те, що зараз дізнаєшся і побачиш, — голос Юхима Євгеновича змінився, як під час містерії акторами заволодівали інші сутності. Хоча, можливо, таким він і був насправді — слизьким, давнім і вольовим. — Ніколи і нікому. Ні Ірі, нікому іншому ти не скажеш ані слова. Хіба тільки їхній рівень доступу буде вищим за твій. Тобі все одно ніхто не повірить.

Його погляд підкорював.

— Ти мене почув?

— Так.

— От і добре, — Юхим Євгенович вмить змінився на свою звичну подобу. Це не був актор, що змінював маски. Давня істота, що мала кілька душ. Кілька подоб, які брали контроль над його тілом.

— Ходімо.

Як у пригодницькому фільмі, Юхим Євгенович сіпнув книжку на полиці — і відчинилися маленькі дверцята. Це був томик Івана Франка — книга, яку навряд чи візьмуть до рук просто так. Юхим Євгенович зауважив моє подивування і приязно сказав:

— «Астра» — дуже давня і консервативна організація. Ми дотримуємося своїх традицій навіть у таких старомодних речах, як таємні ходи.

Ми спускалися ґвинтовими сходами, закручуючись у глиб будівлі.

— Тепер я розумію всі ці чутки про бомбосховище.

— О, ні. Це ще давніші ходи. Вони прорублені руками членів ордену...

— Терновців, — закінчив я за нього.

— Так-так, швидко метикуєш, друже, — радше для себе зауважив Юхим Євгенович.

— Це коли вони намагалися врятуватися від совєтів?

— Взагалі-то від монголів.

Я присвиснув, як це часом робив він.

— Ця історія настільки давня?

— Настільки, що ти навіть уявити не можеш, хлопче, — усміхнувся мій провідник.

Слабке холодне світло тьмяно освітлювало нам шлях. На обличчі Юхима Євгеновича відбивалися тіні різних подоб, сутностей. Він був живим мерцем, безумним ученим. Але голос лишався спокійним і гіпнотизував.

— У тому, що ти побачиш, немає нічого особливого. Але для нас це надважливо, — попередив він.

Зрештою, ми опинились у просторому залі, де був запах церкви. Чад ладану, воскових свічок і різних бальзамів. У центрі залу у скляних прозорих домовинах лежали тіла. Вони були викладені маленьким колом, у центрі якого ще кілька тіл. Разом вони витворювали «Астру» — зірку-символ усієї організації. Як тіла учасників семінарів відтворювали її за круглим столом обговорень.

— Це не тіла. Себто технічно це, звісно, тіла. Але ми їх називаємо мощами. Ну, як у релігійній традиції.

Я йшов по колу і придивлявся до ликів Великих мерців.

— Юхиме Євгеновичу, їх складно назвати мощами. Це не висохлі кістки святих, — я був шокований. — Жодні мощі не збереглися так. Окрім хіба що Леніна.

— Цей момент варто відразу уточнити, — Юхим Євгенович грався зі мною, як кіт із мишею — створював переді мною ілюзію свободи, але з кожним порухом і словом заганяв мене у пастку. — На відміну від таваріща Леніна, мощі, які зберігаються у нас, не бальзамувалися.

— Тобто ви хочете сказати...

— Саме це я й кажу, друже.

Тіла лежали під склом як музейні експонати. Кожне обличчя знайоме. Обличчя, знайомі кожному, хто вивчав хоч трохи українську історію та культуру.

Вираз шоку на моєму обличчі звеселяв Юхима Євгеновича.

Я вгадував імена Великих мертвих. Більшість із них зображено на наших грошах.

Питання роїлися в свідомості, а я не міг сформулювати жодного.

Юхим Євгенович підійшов до мене, поклав руку на плече.

— Розумію, що ти вражений. І не знаєш із чого почати. Давай так. Зараз я все одно скажу тобі тільки півправди.

Я відірвав нарешті погляд від тіл і повернувся до нього.

— Низький ранг?

— Так, саме так. Найважливіше, що ти зараз маєш знати: все, що ми робимо — це данина Великим мертвим, яких ти бачиш тут. Кожне наступне покоління танцює на кістяках великих попередників. Тих, хто увійшов до канону. Зрозумій, історія — це не минуле. Вона тут, зараз, перед тобою.

Я не міг відвести очей від розкішного волосся Лесі Українки.

— Минулого немає, воно не віддалене від нас. Воно розсіяне в сьогоденні, — в його інтонації був особливий акцент турботи, як у батька, що вводить сина у великий і незбагненний світ. Він далі кидав глибокодумні фрази, які, одначе, ніяк не пояснювали, чому тіла «великих українців» лежали у схроні «Астри» під землею, як майже живі або трохи мертві, музейні експонати? І чи мають вони стосунок до семінарів та енергії, яка проходить крізь нас із Ірою?

Ми вийшли з залу. Юхим Євгенович стиснув моє плече.

— Не забувай, ніхто і ніколи не дізнається того, що ти щойно побачив. Іра тим паче, — в його голосі відчувалася жорсткість. — Хлопче, тобі ж не треба проблем.

Наступної миті його голос знову змінився і він насмішкувато продовжив:

— І тобі ж не потрібні зайві ревнощі Іри? Правда?

Я тільки кивав. Спантеличений.

— Тобі треба зрозуміти. У вас просто різні ролі.

Розгублений.

— Вона — медіатор від народження. У тебе трохи інший шлях. Який ти почнеш завтра.

Розірваний.

— Про це й поговоримо вже завтра, — сказав Юхим Євгенович.

Ми зайшли до його кабінету.

6

Морквина, яку мені обіцяли, ставала реальністю. Я розробляв схему функціонування молодіжного напрямку «Астра».

Слоган Юхима Євгеновича «Нам потрібна свіжа кров!», на жаль, був чистою правдою, без жодних домішок метафор.

Хоча для загалу і, передусім, для самих себе ми говорили, що пропагуємо європейські цінності, толеруємо свободу висловлення, демонструємо продуктивність і важливість безконфліктного діалогу. Міні-семінари, часто одноденні, ми проводили зі студентами, «молодими лідерами» з Києва, Дніпропетровська, Львова, Донецька. Всі вони приїздили до нас у головний офіс. Обговорення проходили в новому конференц-залі, спроектованому Юхимом Євгеновичем. Ми говорили, зазвичай, про український контекст, українські філософію та історію. Тут був менший відсоток прогнозованих і прописаних висловлювань і ходів думки. Циркуляція енергії була в рази інтенсивнішою, хоча, здається, і не такою чистою. Виснаження відчувалось, як після кількох днів повноцінного Семінару.

На відміну від молодіжних ініціатив, які часто самостійно розповсюджуються вже на місцях, «Астра» суворо контролювала централізованість у нашому офісі. Такою була умова Юхима Євгеновича. Ми займалися промиванням мізків цілого покоління молодих українців. І ми хотіли тримати у цій справі монополію.

Ледь не цілодобово я був в офісі, розробляв стратегію, готував тексти, переглядав анкетні заявки. Служба безпеки не встигала відстежувати життя всіх, кого ми хотіли взяти на майбутні семінари. На модераторів і психологів переклали відповідальність за просіювання анкет молодіжного напрямку. Зі стандартних заяв нам потрібно було вилущити неадекватів і психів, які могли зруйнувати баланс у групі.

Я не казав Ірі ні про розмову з шефом, ні про те, що кожного дня ми працюємо на кістяках української шкільної програми. Між нами пролягла ледь помітна тінь. Вона не ставила запитань. А я не міг поставити блок, поставлений Юхимом Євгеновичем. Ми й далі жили, як нормальна неодружена подружня пара — накопичуючи секрети і недомовки одне від одного.

Я мусив сам шукати правду. Але часто не мав сил навіть сформулювати питання, на які хотів би знайти відповіді.

Однак «Астра», як завжди, сама допомогла.

У лютому 2013-го час знову пришвидшився і вже не зупинявся протягом усього року. На початку року ми взяли на роботу Юрася Михальчишина. Йому було 22 — останній курс слов’янської філології, учасник кількох наших семінарів. Дніпропетровець, який мав у собі цей особливий дніпропетровський драйв і відчуття земляцтва, яке рідко буває в інших. Він глянувся мені, я рекомендував Юхимові Євгеновичу розглянути можливість підготовки модератора для молодіжного напрямку «Астри».

Юру відразу всі почали називати Юрасем. Добра посмішка і приязне ставлення до всіх без винятку, змушували Іру взагалі ніжно називати його Юрасиком.

Ми проводили багато часу втрьох. Кіно, виставки, підготовка семінарів. Юрась якось відразу влився в систему «Астри», як елемент періодичної таблиці, для якого було заготовлено місце. А я отримав друга, якого мені так бракувало.

Дедалі частіше мені снився сон, в якому ми з Юрасем сидимо в халабуді, яку збудували разом з Вовчиком. Але цього разу вже я показую Юрасеві, як можна пестити себе.

Я прокидаюся збудженим і шепочу:

— Повір, ти можеш теж.

Іра спить, відвернувшись до стіни.

За місяць у Дніпропетровську стався вибух. У приватному будинку, в якому проживали батьки Юрка, його молодша сестра і сенбернар Тото. Від них не лишилося нічого.

У Юрася не лишилось нічого, крім «Астри».

На відміну від моєї історії, його будинок не було застраховано. У нього не було нічого.

Невдовзі він переїхав до нас.

Він був мені, як брат.

По кількох тижнях у соцмережах написала Влада. До того ми «лайкали» статуси одне одного, підтримуючи інтерес. Зрідка, коли мовчання з Ірою було нестерпним, я збуджено ганяв Владині фото. Мене збуджували її посмішка і відфотошоплене тіло. Але я не хотів зустрічі з нею в реальності. Вона пропонувала зустрітися, мовляв, вона ненадовго в Києві, так давно не бачились. І пора вже, Віто, перевірити, чи зберігаю я свою силу і контроль над тобою.

Іра з Юрасем поїхали вибирати ліжко в «Юску». Я сказав, що маю зустріч по роботі. Іра не ставила зайвих запитань, ми вже звикли так жити — кожен занурений у свої сумніви. Різниця між нами полягала в тому, що я заглиблювався в систему «Астри», і мої запитання ставали дедалі страшнішими.

Зустріч із Владою я призначив в італійському ресторанчику на Золотих Воротах.

Влада була звабливою. І тепер не тільки для мене. Маленькі пальчики, ніжка 36-го розміру, нова зачіска, рівна засмага, яку на авітамінозних обличчях киян навряд побачиш. Здавалося, вона нарешті позбулася своїх комплексів і звикла до чоловічих поглядів. Її впевненість у тому, що вона знає єдину правильну формулу проживання життя, перемножилася на два.

— Віто! — гукнула вона здаля. — Ти так змінився. І навіть голова нарешті вимита.

Її інструменти контролю наді мною притупились, і вона, не промацуючи території, відразу ж накидала хомут. Ми обійнялись. Я не мав ніякого бажання цілувати її. Одначе вона смачно вліпила мені на щоку розчерк своїх нафарбованих уст.

Ми зайшли в ресторан, я, червоніючи, намагався стерти слід губної помади.

Я знову йолоп.

Знову ганчірка.

— Гарно місце виглядає, але ж нам із тобою байдуже, де чай пити. Правда, Віто?

Правда, Віто, у тебе все одно порожні кишені і ти не зможеш пригостити мене навіть тістечком, від якого моя наштукатурена...

— Віто, Віто, — Влада сіпнула мене за руку. — Прийом-прийом, земля викликає Віктора.

Офіціянт із нейтральною посмішкою спостерігав за нами.

— Не звертайте увагу, у нього таке буває, — їй завжди було соромно за мене. Знайомлячись із моїми друзями, її погляд завжди казав одне: «Не дивіться, що я з ним, це тимчасово».

Влада вибрала столик.

— Хтось з твоїх друганів тут працює? — відразу запитала Влада і, стишивши голос, перейшла на змовницький шепіт, — чи може у тебе є талони на другу безкоштовну чашку кави?

Вона сміялася зі своїх жартів. Я був бідним увесь час, що ми були разом, точніше — час, який вона була зі мною. Але всі її кпини, мабуть, були з її власного дитинства — вирізання талонів, накопичування балів для знижок, пошук точок, де все дешевше.

Раптом, якоїсь миті, прийшов спокій.

Я потрібен їй для проекції її страхів і комплексів на мене.

— Ні, давно чув про це місце. Кажуть, тут шеф-кухар просто неперевершений, — відповідаю я. Щось у моїй інтонації змушує її вчитуватися в меню і не питати, чи стачить мені грошей для розрахунку.

Я — лялька вуду, в яку вона заганяє голки і гвіздки своєї ненависті.

Ми зробили замовлення. Розмова чомусь не клеїлась. Її кпини з приводу Іри, фотки якої вона ретельно вивчила у соцмережах, провисали без відповіді.

Я — глиняний чоловічок, якого вона ліпила, допоки не напоролася на крицю. Основу, якої краще не чіпати.

Вона розпитувала про маму з дідусем. Але що тут казати?

Вона вивідувала про роботу. Але що з нею говорити, коли в неї немає взагалі ніякого рангу доступу?

Я смачно уплітав свою лазанью. Вона колупала салат і намагалася кпити з нобеліатів і Великих мертвих, але, що вона могла сказати, коли «Маленький принц» і трилогія про «Нічну варту» були єдиними джерелами, з яких вона черпала натхнення на статуси для соцмереж.

Я не питав Владу про її справи, але, певно, ні з Гансом, ні зі Штефаном не склалося. І до батьків у Горлівку повертатись аж ніяк не хотілося.

Я задумливо доїдав панакоту. У неї лишалося дві спроби, щоби перевірити свою владу на мені.

Втім, ні розмова про секс, ні демонстративний флірт із черговим офіціянтом не вплинули на мій гарний апетит.

Я розрахувався, лишив нормальні чайові. Коли ми прощались, я зрозумів, що вона вчинила так, як вчинила би будь-яка справжня жінка: Влада пішла з тим не зрозумілим для чоловіків почуттям, в якому не роздільні гордість і заздрість.

Гордість, що це ж він справжнім чоловіком після мене став.

Заздрість, — що це відбулося без мене.

А я був вільним.

Я любив Іру і хотів Юрася.

Я — лялька, яка мріє не просто обрізати пута і вбити лялькаря.

О, ні.

Я хочу спалити весь цей театр.

5

У вересні 2013-го Юрась з Ірою проводили свій перший семінар у Терновцях. Він нервувався, ми намагалися його заспокоїти. Здається, Іра раділа, що я лишаюся вдома і не їду з ними.

Нарешті я міг побути сам. Порносайти і соцмережі — задоволення, яке краще отримувати на самоті.

Вони поїхали в суботу. У п’ятницю, за тиждень після їхнього від’їзду, подзвонив Юхим Євгенович: «Терміново збирайся, машина заїде за тобою».

Я їхав до Терновців. Іра і Юрась не знали про це.

Ще один крок до істини. І ще одна махінація Юхима Євгеновича, що роздирала прірву недосказаності між мною та Ірою.

Ми приїхали вночі. Селили мене в окремому флігелі, подалі від семінаристів. І головне — від модераторів. Сніданок подали в номер.

Я не мав конкретних інструкцій.

— Тобі ніхто нічого не скаже в цій організації.

Я розумів, що краще не потикатися з номера. Після обіду у двері постукав Юхим Євгенович. Якнайбільше йому пасувало визначення зі шкільних творів радянської доби: «Стомлений, але щасливий». Ми йшли підземним коридором. Реальність, як завжди у Терновцях, була особливо крихкою і розсіювалася. Нашарування і пласти реальності.

Юхим Євгенович швидко говорив про ранги доступу і про те, що нарешті може мені показати майже всю правду. Його слова пролітали повз мене, та я не міг відвести очей від його обличчя. Воно змінювалося, мінилося. За доброю та бадьорою посмішкою проглядав стомлений погляд старця. Наступної миті це був давній хижий звір. І знову за мить — гарвардський професор.

— Зазвичай, у цих коридорах проходять мої тижні Семінару.

— Тобто, ви нікуди не виїжджаєте?

Він посміхнувся. За посмішкою проступали ряди хижих ікл.

— Так, я весь час тут. Слідкую, щоби все працювало як слід.

Знову круглий зал. Підсвічені столи, на яких лежать предмети, що виглядають музейними експонатами. Підходимо ближче. І я розумію, що по колу на столах розкладено фрагменти тіл. Як на прилавку м’ясного павільйону. Тільки торгують тут людськими органами.

— Час дізнатися правду, Вікторе. Після цього ти зрозумієш нас набагато краще.

Стелею пробіг розряд блакитного кольору.

— Шоу починається, — з інтонацією конферансьє мовив Юхим Євгенович. Здалося, що він пританцьовував при цьому, мов юнак. Чи старий сатир.

Щупальцями давньої істоти стелею повзли електричні розряди. Несміливо намацуючи простір, сторукі розряди спускалися до підлоги. Рух ставав чимраз інтенсивнішим і з неймовірною швидкістю ввійшов у палець із покрученим нігтем на кінці. Енергія з чавкотінням проникла в нього і за мить вибухнула блакитними потоками, поціливши в інші шматки, розкладені на столах. Енергія циркулювала колом, як це бувало під час обговорень.

— Нічого не нагадує? — весело запитав з іншого кінця залу Юхим Євгенович.

Фрагменти мозаїки знайшли свої місця. Якась частина мене вже давно знала відповідь на його запитання, але я точно не знав, що насправді вся мозаїка настільки велична.

— Так, щось схоже ми з Ірою відчуваємо під час семінарів. Ніби тілом розтікаються хвилі тепла. Та завжди був сумнів, що цього немає насправді. Енергія — наша ілюзія.

Все вигадка.

Все брехня.

— Аж бачиш, вона існує, — з посмішкою вдоволення відказує Юхим Євгенович. Хижак заганяє жертву, грається для своєї забави перед смертельним ударом.

— Що це за рештки на столах? Служителів ордену терновців?

Юхим Євгенович знову кивнув, не перестаючи поміхатися.

— Це краще ти мені скажи. Чий це може бути палець? На шостий день Семінару… — він замовк, кинувши мені підказку.

Він не говорив нічого про «Астру», не спростовував моїх здогадок. Але він спрямовував мене на ті манівці, що вели до правди. До тієї істини, яку я сам проектував, до картини світу, яку сам малював. Цієї підказки мені було достатньо.

— Зараз субота, ранкове обговорення, — секунда вагання, наскільки безумно це може прозвучати. — Це не може бути нічого іншого, крім пальця Макіавеллі. Та як це може бути?!

Я розгублено дивлюся на інші столи. Шматки тіл, фрагменти Великих мертвих.

— Як це? Вони всі давно мертві!

— Вони не мертві, — відповідає Юхим Євгенович, зненацька опинившись біля мене, його переміщення по залу око не зауважило. — Великі мерці не можуть бути мертвими.

— Великі мерці?

— Так, ті, хто стали понад часом, понад епохами. Ті, чиїми думками і працями живляться нові покоління людей, не можуть померти.

— Але ж вони померли! — вигукую спантеличено.

— Технічно, так, — спокійно відказує Юхим Євгенович, — а практично — вони вічні.

— Та ж тут лишень шматки їхніх мертвих тіл!

— Ти мене розчаровуєш, Вікторе, — кидає він. Здається, розмову закінчено. І я більше нічого не дізнаюсь.

Енергетичний потік вщухає. Очі звикають до освітлення. Вмить у залі стає прохолодно, без гарячого потоку енергії.

— Як може бути мертвим безсмертний? Подумай сам.

— Ви хочете сказати, що пам’ять про них автоматично робить їх вічно живими?

Його відповідь — знову посмішка.

— «Астра», що збирала і зберігала трупи філософів і письменників упродовж трьох тисячоліть? Це що — давній варварський культ? Он там, на столі, шматок мозку Аристотеля, а поруч серце Сартра? Так? А всю печеру задраповано тінями Платона?

— Ну, взагалі-то серце Платона, а мозок — Пилипа Орлика.

Моя свідомість знову форматується. Я знову в Терновцях, де виліплюють нового мене. Я втрачаю відчуття твердої землі під ногами.

Всі ілюзії руйнуються.

Замість них виникають інші.

За мить спалахує фрагмент тіла Сартра. Десь там, над нами, починається друге обговорення. Про свободу людини, відповідальність кожного і можливість формування власного життя, складання себе. Енергія гарячим потоком розливається по колу. Перехресні потоки створюють форму зірки.

— Я не можу дати тобі зараз відповіді на всі запитання. Але ти маєш зрозуміти, що все життя людини, всі сфери нашого існування — це боротьба за виживання. Боротьба точиться на двох рівнях. На нижчому ми боремося за буквальне виживання, за своє існування в цій країні, де немає ні законів, ні чесних суддів, ні адекватних людей у владі. На вищому рівні — культури й філософії — боротьба йде за виживання понад часом. Усі ці спроби скинути когось з пароплаву сучасності — та сама жорстока боротьба за безсмертя, розподіл впливу серед цільової аудиторії. Амбіції, людський гонор, бажання визнання такі потужні, що продовжують випромінюватися навіть кістками Великих мертвих.

— Але як «Астра» знає, хто залишиться в історії?

— «Астра» сама формує канон. Сама визначає, хто залишиться в історії, друже. Ми і є та вічність, що відфільтровує тих, хто досягне безсмертя.

— Я геть заплутався, — намагався зібратися з думками, розуміючи, що, можливо, це остання нагода поставити запитання, — але як бути з живими? З Гавелом, приміром? З іншими, чиї тексти внесено в канон?

Юхим Євгенович знову подивився на мене розчаровано.

— Вони знають, що буде з їхніми тілами. Це їхня воля — розсіятися в наші енергії та жити вічно, — в його очах промайнули веселі бісики. — І згадай, що твої улюблені нобелівські лауреати і без нас живуть у середньому на п’ять-сім років довше за інших смертних. Уже за життя вони краще розуміються на безсмерті.

Він зробив паузу, зважуючи, чи достатньо вже сказано.

— Розумію, що ти геть спантеличений. Та пригадай, хоч би, церкву. Між іншим, ще один наш підрозділ.

Мої підняті брови. Його грайлива маска:

— Без деталей, іще низький ранг доступу, — вибачився він. — Мощі святих — це і є «Астра». Тіла розірвано, порізано на шматки і розпорошено в різних країнах. Вони донині мироточать, не розкладаються і виробляють ті чудеса, що їх звикли приписувати релігії. Може, тепер ти краще все збагнеш, — він поплескав мене по плечу, як старий товариш, мовляв, не бійся, все минеться.

— Лишаю тебе поки що на самоті. Дочекайся початку вистави, — його голос знову змінився, став серйозним. — Це буде направду тяжко, але дочекайся. Хоч би початку. Вихід знайдеш сам. — Він пішов до сходів, на прощання знову драматично озирнувся. — І, звісно, не треба нагадувати про повну секретність.

Я кивнув.

— От і молодець. Ну, все. Я пішов. Треба ще зустрічати гостей.

Страх і більше нічого.

Що таке насправді «Астра»? Що вона? Чим вона є? Великі мертві? — не смішіть мене. Моє життя — нічний жах. Фрагменти тіл і нутрощів, яким нібито сотні, а то й тисячі років. Він знущається, має за ідіота.

Розпач перед великим Ніщо.

Знову спантеличений. Розгублений. Знову безвільна ганчірка в чиїхось руках. Пішак, яким грають.

Чужа гра.

Чуже життя.

Їхні рештки поглинають енергію, що випромінює розум? Вони що, зомбі? Харчуються людським мозком?

Нісенітниця. Ідіотизм. Довбана кунсткамера.

Та що довше я був біля кола, вилаштуваного зі столів, то ймовірнішими ставали слова Юхима Євгеновича.

Не знаю, усвідомлення правдивості проникало під шкіру. На рівні інстинкту, архетипу, під’єднання до колективної свідомості пращурів, приходило розуміння — це може бути правдою. Шматком більшого знання.

Це нагадувало відчуття, коли я вперше побачив розписи на стінах каплиці терновців. Спершу жах і ненависть до кровожерних ритуалів. Потім — спокій і прийняття, розуміння, що поїдання мозку і патрання душі — лише символи.

Такими ж символічними були рештки Великих мертвих, на чиїх кістяках трималася світова культура. І кожне наступне покоління волею-неволею зверталося до їхніх праць.

Ми платимо данину минулому за конструювання свого майбутнього.

Поруч із ними зникало відчуття часу. Була лиш енергія, що пекучими потоками циркулювала між ними. І я розумів, що в цих потоках є частки Юрася та Іри. Як раніше і мене. Наша свідомість, наші тіла приймали і передавали енергію учасників Семінару. Ми — медіатори, передавачі, які не мають іншого значення, крім акумуляції випромінювань.

Ми — лише ланка в їхньому харчовому ланцюзі.

Потоки енергії зупинилися. Мабуть, почалися останні приготування перед виставою.

По деякім часі на стелі почали формуватися в’язкі, брудні величезні краплі. Вона набрякали, накопичувалися, важкими брилами нависали над залом. Пузатими сталактитами чорної хвороби розросталися плями. Це не була чиста енергія випромінювань розуму. Ні, це було щось зовсім інше. Десерт, на який чекали мерці.

Десерт, заради якого чимраз частіше проводилися семінари. Чим була ця чорна кислота? З чого вони її добували? Перша крапля впала в центр кола. Бризки розлетілися чорними кульками чи не на всі столи. Найменша краплина, падаючи на рештки Великих мертвих, вибухала шипінням.

Сморід пантеличив і забивав свідомість. Ще крапля. За нею наступна. «Антигона» — вся містерія давнього ритуалу була каталізатором якоїсь таємничої реакції, що виробляла найтемнішу і найогиднішу енергію. Краплі падали чорним дощем і пузирилися стелею, як сороконіжка з огидними лапками.

Жах і більше нічого.

Я рухався до виходу, а за спиною лунало ненаситне чавкотіння. Як у дитячій грі чи античному міфі: якщо озирнуся, то помру.

Історія повторюється.

Міфи ніколи не закінчуються.

А Великі мертві відчувають глибинну спрагу. Жагу, вдовольнити яку здатні лише ми.

Худоба в їхньому харчовому ланцюзі.

4

Машина чекала на мене, і я відразу виїхав на Київ. Треба було підготуватися до зустрічі з Ірою та Юрасем, які щойно були кормом для живих мерців або мерців, котрі ще живі. Не знаю. Свідомість рвало на шматки.

Сказати Ірі, нарешті поговорити з нею?

У свідомості відразу виникав внутрішній блок — «Низький ранг доступу». Але й без цього я розумів, що коли не заговорю з нею зараз, то можу втратити її. Правда не була простою, не була одновимірною. Вона складалася з нашарувань брехні, вигадок і здогадів. Правда мала безконечні рівні та ступінь осягнення певного шматка, залежав лише від твого рангу доступу. Правда — безконечний лабіринт сумнівів.

«Астра» — жахливий давній монстр, який перебуває, здається, не в реальності, а в пластах архетипів. Фантоми свідомості, глибинний нутряний чорний біль.

Я — чужий елемент відлагодженої системи.

Я — носій знання, який може донести правду, хоч би якою вона здавалася фантастичною.

Я не хочу втратити Іру. Але я не можу сказати їй лише частину істини, поки не дійду до самої суті. Хоча на шляху я можу втратити все.

Свідомість кубиком Рубіка прокручувалася різними гранями, і кожного разу я ставав кимось іншим — слабкою, безвільною лялькою, ганчіркою, закоханим і вірним, спокушеним найближчим другом, слабаком, який боїться своєї тіні. Але я буду тим, хто скаже правду.

Вони повернулися за два дні.

І знову, як у радянських підручниках, — смертельно стомлені, але щасливі.

Я був зайвим.

І я нічого їй не сказав.

У листопаді 2013-го закрутився Євромайдан. Юрась пропадав там майже цілодобово, закинувши справи фонду. Здавалося, він не втратив відчуття реальності й не розчинився, як ми, у текстах Семінару і фантомах Великих мертвих.

Нам з Ірою було байдуже. Нам лишалося тільки сподіватися, що все буде добре. І, звісно, чекати Юрася. Це були найщасливіші вечори за дуже тривалий час. При цьому ми не поводилися, як звичайні закохані. Ми наче були подружжям, яке чекає, коли син повернеться додому. Кожні п’ять хвилин хтось із нас казав: «Тільки б нічого не трапилося». Ми любили Юрася, кожен по-своєму.

Юхим Євгенович повернувся в Україну. Від його діаспорного вишколу можна було сподіватися підтримки Майдану, але єдине, що його хвилювало, — зимовий Семінар був під загрозою зриву: більшість потенційних учасників, розподілена по дві сторони барикад, не мала зараз часу для толерантного та безконфліктного обговорення класиків.

Гадаю, Юхима Євгеновича хвилював не зрив самого Семінару, а підсумкової частини, — містерії. Він нервувався, бо розумів, що Великі мертві залишаться голодними і злими.

Мені він сказав лише одне:

— Збирай речі. Ми летимо в центральний офіс.

— У Штати?

Він роздратовано глянув на мене.

— Ти мав би метикувати швидше.

— Так, шеф. Тобто добре, Юхиме Євгеновичу.

Він сказав, що час «Астрі» вступати в гру й організувати централізовану асоціацію випускників Семінару, яка за своєю потужністю матиме реальну силу.

Я мав цим зайнятися.

Але, здається, їм було байдуже до людей і рішення, що їх приймала би та виконувала Асоціація. Їм потрібне було безперебійне джерело надходження енергії, яке не залежало би від зовнішніх факторів і випадковостей.

Я мав побудувати цю ілюзію.

Ще один стрибок кар’єри.

Ще один ранг доступу.

І ще на один крок ближче до істини.

Лишається зовсім трохи.

Кінець нашої історії вже близько.

3

Це було три дні тому.

3 лютого 2014-го Юхим Євгенович викликав мене до себе в кабінет. Я прийшов майже одразу. Він саме закінчував записувати якесь відео, «просто помилка», — казав він у камеру.

Ірі байдуже. У неї інша проблема — Юрась записався в Самооборону. Я боявся, що перший же збройний конфлікт може стати для нього останнім. Іра тільки сказала: «Повертайся швидше».

Я — непотрібна складова їхнього трикутника.

Ми обійнялись.

— Люблю тебе.

— Бережи себе.

— І ти.

Ось і все прощання. І все кохання, в якому ми намагалися знайти хоч якийсь сенс у довколишній реальності. Скільки вже минуло часу, відколи ми разом? Три роки? Скільки тривали наші почуття? Далі що? Звичка? Апатія? Намагання хоч якось вберегти почуття, реанімувати його? Ні. Просто співіснування поруч, тупа буденність, за якою заховано мої порносайти, мрії про Юрася і спогади про наші забавки з Вовчиком. А що в неї? Що ховала вона під цими посмішками та буденними обіймами? Заздрість? Відчуття загубленості в реальності, коли не можеш отримати відповіді, а тому припиняєш ставити питання? Не знаю. Можливо, Юрась був її відрадою, але як далеко вони могли зайти?

Зрештою, мені байдуже.

Принаймні, мені так здається.

Можливо, він хоч піклуватиметься про неї.

Якщо не помре від чийогось кийка чи кулі.

Одне я знав точно: я вже ніколи не повернуся до неї. Це мій останній політ.

На щастя, нас із Юхимом Євгеновичем посадили в різних кінцях літака. Я проглядав заголовки газет і обдумував цю книгу. Щоправда, спершу я волів написати трактат, в якому показав би свій шлях до істини. Одначе цей жах, у якому ми живемо від народження, не можна описати сухими викладами філософських термінів.

Я робив перші записи, впорядковуючи свої спостереження і все, що знав про «Астру».

Я перечитував нотатки із текстів Семінару і ставив на берегах дедалі більше знаків оклику і запитань. Сусід праворуч, діловитий американець, явно переляканий нашим варварством, косував у мої записи, певно, сумніваючись, чи бодай черговий націоналіст не складає плану побудови барикад перед Капітолієм.

Історія повторювалась. Я згадував свою першу поїздку до Терновців. Плацкартний вагон потяга Київ—Львів. Печатка безнадії на спитих обличчях і рок приреченості на усміхнених обличчях малюків, які ніколи не вирвуться з замкненого кола свого соціального статусу. Я намагався дочитати текст Семінару, мріяв про те, щоби стати кимось іншим, не собою. Я дивився на ландшафт, що миготів за вікном потяга, і мріяв перебрати контроль над своїм життям. Що я знав тоді про «Астру»? Підрозділ міжнародної мережі, що пропагує глобальні цінності. От і все. Ну, ще їхнє дивацтво з використанням тексту «Антигони» та окрема вказівка на зв’язок із американською філософією ХІХ ст.

Чи я дізнався відтоді щось нове?

Не знаю. Але точно зрозумів, що правда не може бути одновимірною, мати лише одну площину. Правда — це матрьошка, і все залежить лише від твого рангу доступу — наскільки глибоко ти можеш проникнути в істину.

Я перечитував канонічні тексти Семінару і нагромаджував питання: Хто такі Великі мертві? Чи вони вершина харчової піраміди, чи проміжна ланка, як ми? Чому тексти канону дають стільки натяків на правду? Чи «Астра» віддавна хоче бути розкритою? Вони кидають кістку підказок своїм псам, а ми не хочемо повірити, що істина може бути такою фантастичною.

Все вигадка?

Все ілюзія?

Їхні тексти показують умовність усього. Довкола — суцільний суспільний договір і спроби хоч якось упорядкувати хаос людського існування, надати йому форм соціального, політичного життя. За сім днів вони формують нову свідомість, створюють новий внутрішній світ, підводять впритул до прірви, аби ти зрозумів: реальність — це умовність, бо немає часу, немає мови, цінностей. Це все — домовленості. Оболонки думки.

Життя — це договірний матч, і він триває доти, доки гравці дотримуються правил і норм. Головне — не ставити зайвих запитань і просто грати. Збій у свідомості одного гравця приводить до пошуку правди. Ким проплачено цю гру? Хто судді? Хто глядачі?

І чому для «Астри» такою важливою є містерія? Постановка «Антигони» — не просто тренінг із командотворення. Я бачив цю брудну енергію, що пузирилася стелею, кислотними краплями спадала на рештки тіл і з чавкотінням поглиналася землею. Чи то був справжній катарсис?

Ми прилетіли до Бостона пізно вночі. Це була моя перша поїздка за кордон, і Юхим Євгенович перебрав на себе роль гіда, ввічливого господаря. Забрав свою машину з парковки — розкішний позашляховик, втілення американської мрії, що патякає про екологію, але при цьому пожирає бензин десятками галонів. Подвійна мораль — єдина мораль, яка виживає в цьому світі.

Ми виїхали за межі Бостона, хмарочоси лишилися позаду. Перед нами було ідеальне полотно хайвею.

— Таке враження, що я в якомусь американському фільмі, — зачудовано кажу шефові.

— Ти про що?

— Кількість штампів і карикатурних уявлень про Штати на одиницю часу просто зашкалює. Починаючи з вашої машини і всього цього, — веду рукою. Довкола типовий американський ландшафт, на тлі якого мають їхати двоє в самотньому авто, готові до найбільшого випробування свого життя.

Він посміхається.

— Здається, спершу кіно імітувало життя, хотіло зробити все якомога схожим на реальність. Знаєш, у реальних декораціях навіть хепі-енд виглядатиме правдиво. Та потім їм набридло, чи сама реальність уже не була такою привабливою. Вони почали конструювати її самі. Створювати міфи, секс-зірок, sex appeal, — промовив Юхим Євгенович із особливим смаком, наче про якийсь особливий аромат чи ауру, — і весь цей рок-н-рол і 15 хвилин слави. Реальність почала рівнятися на ці вигадки. Вона мала новий ейдос, з якого можна імітувати китайську підробку.

— А зараз?

— Зараз? Ну, зараз, по-моєму, такий fusion, що чорт ногу зламає. Все вигадка.

«Все ілюзія», — додаю подумки.

Ми їхали нічним хайвеєм, минаючи drive-in motel та всілякі Burger King. Уся реальність була торговельною маркою.

Ми розмовляли, як старі друзі. Юхим Євгенович говорив більше звичайного. Ніби боявся мовчання і своїх сумнівів. Здавалося, він до кінця не вирішив для себе, чи правильно вчинив, що привіз мене сюди.

За кілька годин, уже перед світанком, ми опинилися в околицях містечка Астра. Не знаю, як пояснити. Певної миті ми перетнули невидимий кордон. Реальність знову стала крихкою та прозорою, як у Терновцях. Задзеркалля реальності, місто, заховане від зовнішнього світу в лабіринтах потаємних ходів.

Потужні гірські хребти оточували містечко, ніби велетні стали навколішки, щоби вклонитися новонародженому малюку, і так заклякли навічно.

Все з гір стікало і спливало до міста. Воно засмоктувало в себе все. Весь бруд, води, тварин.

Серце темряви, що висотує кров та енергію.

Серце, що стукотить у передсвітанковому мороці.

Серце живих мерців, у яке я зажену осиковий кілок.

Місто не спало. Ми проїжджали центральною вулицею, власне єдиною вулицею, як пояснив Юхим Євгенович. Де-не-де в будинках спалахувало світло, за мить згасало в сусідніх. У вікнах миготіли тіні. Певно, обслуга, раби, що поклали своє життя на обслуговування штаб-квартири фонду «Астра». Як у Терновцях. Реальність знову ставала зацикленою, спогади поверталися, і змій теперішнього гриз свого хвоста.

Не вистачало лише зустріти похорон котрогось зі своїх близьких. Я посміхнувся.

Юхим Євгенович відслідковував кожен мій мікрорух, покосував на мене.

— Щось не так?

— Та ні. Християнство вчить нас, що реальність — це пряма стріла, випущена з арбалета Господа. І вона летітиме до самісінького Апокаліпсису. Але зараз спало на думку, що реальність — це радше закручені трубки самогонного апарата, крізь який нас млинкує доля. Висмоктуючи по краплі життєві сили.

Юхим Євгенович кивнув, але порівняння йому явно не сподобалось.

Я надто прямо натякав на «Астру». І на їхню ненажерливість.

Центральна дорога вела до величезної будівлі, викладеної з червоної цегли, як класичні університети.

Шви реальності розійшлися на мить.

Безодня пащеку відкрила.

Юхим Євгенович зупинився перед в’їздом.

— Останні сумніви Вергілія, чи можна показувати все пекло? — я розумів, що моє життя на волосині. Тупа іронія — мій єдиний захист.

Юхим Євгенович із надією дивився на будівлю, на справу свого життя, чекаючи від неї чи то допомоги, чи то підказки.

— Це може бути найбільша помилка мого життя.

Я не намагався вдавати, буцім не розумію, про що йдеться.

— Хоча така їхня воля. І чим я можу тут зарадити? — переконуючи сам себе, закінчив він.

Ми проїхали крізь ворота. Вони автоматично зачинилися

Реальність захована в реальність, заховалася в ще одну, власну реальність.

Я вийшов із машини. Запах весни. Пласти реальності брязкотіли, йшли на розрив.

— Ну, от ми і вдома. Home, sweet home, — проговорив Юхим Євгенович, — прошу.

Ми йшли коридорами корпусу, що і зсередини нагадував приміщення університету. Хоча кілька разів ми проходили величезними залами зі стелями, схожими на склепіння готичного собору.

— Таке враження, що будівлю будували кілька разів.

— Тобто? — посміхнувся Юхим Євгенович.

— Маю на увазі, що кожне приміщення наче будувалося в іншу епоху, ніж попереднє.

Приміщення, ніби кільця в стовбурі дерева, примножувалися, додавалися, ширилися. Було помітно, що будівники намагалися зберегти певний єдиний похмурий стиль, але водночас хотіли, щоби нарощування нових залів і кімнат було помітним.

— Так, я вже й забув, як це все виглядає, якщо подивитися чужим оком, — він кивнув. — Так, кожна наступна епоха додавала щось своє у цій будівлі. Це традиція всередині організації. Але…

— Але це ще і спосіб показати, як діє «Астра» — бере канон за основу і оновлює його згідно з потребами часу та епохи.

Він розгублено глянув на мене. Чи то від того, що я сказав. Чи то від того, що я вперше перебив його.

Далі ми йшли мовчки.

Приміщення були порожні. Але чисті. Руками невидимих фей усе було начищене і доглянуте. Хоча похмурість самого місця звичайним віником не вимести.

Юхим Євгенович провів мене до гостьової кімнати.

— Гадаю, нам краще відпочити і набратися сил, — непевно сказав він, знову зважуючи кожне слово.

Переступивши поріг, я відразу завалився в ліжко, провалився в сон, як Аліса в задзеркалля.

Реальність захована у сон.

Сон захований у сон.

2

Стінами кімнати стікає кров. Краплина за краплиною. Стіни кровоточать, як рани святих. Кров концентрується на стелі та по краплині спадає мені на лоб. Мов стародавнє катування. Чи спроба пробити третє око. Намагання пробити череп. Стіни рухаються, на мить зіщулюються і знову розширюються. Я всередині величезного серця, камери довічного ув’язнення, одвічних катувань. Із кожним ударом крові, з кожним ударом серця кімната стає меншою, стискається. Стіни тиснуть, живий прес ритмічно качає кров і викачує з мене життя. Кров підступає вище. Ллється зі стелі потоком. Не можу поворухнутися.

Захлинаюсь у крові.

З ляскотом заржавілих механізмів стіни розчавлюють моє тіло.

І я встаю з мертвих.

Продираюся крізь товщу крові, що тисне звідусіль.

Продираюся крізь землю і дошки, як живий мрець, як похований живцем безсмертний.

Встаю з могили. Відкашлююсь згустками землі. Голий, немічний, але знову живий.

Довкола мертвяки. Вдягнені в одяг різних епох — античні туніки, середньовічні обладунки, ряси монахів, розцяцькований одяг отців церкви, трухляві сучасні костюми. Скрізь кружляють зловісні тіні. Мерці дивляться на мене, їхні криві посмішки, крізь які проглядають черепи і тлін. Шкіра — папірус, на якому можна писати їхні твори. Вони — мій власний Страшний суд. Моя кара за нахабність і бажання забороненого знання.

Роблять півкроку до мене, обступають колом. Відчуваю їхній голод, їхню спрагу. Бажання плоті, ненависть у неживих очах.

Поруч зі мною з’являється Вовчик. Підморгує мені мертвими очима. Наче пошматоване обличчя хоче посміхнутися.

Коли лишаєшся сам на сам зі смертю, за твою душу не воюватиме ніхто, крім твоїх власних привидів. Твоїх мертвих янголів-охоронців.

Вовчик кидається у натовп мерців, як рок-зірка до своїх фанатів.

Натовп поглинає його. Чавкотіння плоті. Хрускіт кісток.

Вовчик помирає вдруге.

Я продираюся до реальності крізь сон і жах. Розплющую очі. Стіни кімнати залиті кров’ю. Не відразу розумію, що то палання сонця, яке заходить. Скільки ж годин я спав? Тіло розбите, сон висотав усі сили. Почуваюся безвільним і слабким.

Але я повинен. Повинен зібрати себе з попелу і решток, обгризених мерцями. Встати і йти. Цю історію і це життя треба прожити до кінця.

Юхим Євгенович чекав на мене за сніданком.

Його посмішка не була приязною. Хижак стомився маскуватися. Починалася гра без правил.

— Сподіваюся, ти погано спав.

Я не встиг зреагувати на перший удар, як за ним слідував наступний:

— Тут рідко бувають гості. Кімната для гостей — особлива камера тортур. Сподіваюся, таких жахів як тут, ти навіть у Терновцях не бачив. Ти потішив Великих мертвих, — він говорив спокійно, ніби ми ґречно обмінювалися ранковими новинами за сніданком. — Чого дивишся? Хіба ти не цього хотів? Ти хотів правди? Хотів докопатися до суті? — Він дивився мені просто у вічі, і це вже точно не був інтелігентний діаспорний гарвардський професор, разом із маскою зник і його наліт американізмів. — Якщо хочеш правди, то маєш бути готовим до неї. Тридцятилітній шмаркач, який ставить усе під загрозу. Виродок, — сказав, ніби відхаркнув. Він зробив ковток кави. — Чого витріщився? Поїж бодай щось.

— Ні, дякую, — нарізані шматки м’яса нагадували порубану плоть, кава відгонила нафтою. Тяжко снідати, коли сам щойно побував десертом.

— Пішли тоді, — рвучко підхопився Юхим Євгенович, у його руках була сила, якої не чекаєш від 50-літнього. — Ми не на допиті, і я не збираюся вивідувати, що ти второпав або що саме знаєш. Але оскільки ти вже тут, то мав зрозуміти чимало, — ми йшли коридором, він карбував крок, ніби хотів покінчити з цим якомога швидше, поки не передумав.

— «Астру» не було засновано в 1850-му. Це — набагато давніша історія, — кажу я і почуваюсь, як на іспиті. — «Астра» ще від Аристотеля та інших Великих мертвих знала, що робить.

Він кинув швидкий погляд, оцінюючи жертву.

— «Астра» створювала цей світ.

Я зупиняюсь. Почуте падає на мене тягарем. Він стишує крок, говорить чітко, вкладаючи у свідомість правду.

— «Астра» створила цей світ таким, як ти його знаєш. Вона дала всьому цьому назви, поняття, розробила всю систему розуміння світу. Все, що ти знаєш про світ, — це «Астра». Все, чим є цей світ, — це «Астра». Ти й будь-хто інший — це «Астра».

Він іде далі мовчки. Свідомість розривається, але я не зупинюсь. Я повинен дізнатися правду.

І сказати її тобі.

Заходимо у просторий зал, багряні килими, гобелени з вишитими символами «Астри». Спадають сутінки. Він не запалює світла, проходить залом, відкриває непримітні двері у стіні. Роздратованим різким рухом запрошує мене.

Спускаємося залізною драбиною, що веде в пекло.

Шляхом, з якого немає вороття.

Всередині печери пробито величезний колодязь, вертикальний тунель, десяток метрів у діаметрі. Тунель, проточений гігантським хробаком.

Я стискав перечки до болю в пальцях. Далеко внизу сяяло коло, освітлене сотнями ліхтарів.

Я відчував, що наближаюся до осердя землі. До точки відліку всього.

Нога зісковзнула, в останню мить схопив перечку і повис над безоднею. Юхим Євгенович не подав знаку, що щось сталося. Ніби він і так давно знав, що має відбутися.

Час від часу я зупинявся, тамував подих, зачудовано розглядав платформу під собою. Ідеальне коло, підсвічене по обідку ліхтарями. Драбина проходила крізь самісінький центр.

І я вже знав, що побачу внизу.

Долаючи страх і втому, я спустився. Юхим Євгенович чекав мене ще нижче, там була ще одна платформа. Я обвів поглядом викладені у формі зірки рештки Великих мерців, людей, що змінили хід історії, творців, на чиїх кістяках стоїть цивілізація, і завдяки чи всупереч яким нові покоління створюють себе. Переді мною лежало кладовище світової культури та історії. Мертвий канон, який залишається безсмертним. Рештки тих, чиї слова і думки вкорінюються у нашій свідомості, проростають у ній.

Я почав спускатися ще нижче. Углиб пластів істини. «Ще один, останній ранг доступу», — усміхнувся я.

Платформи зроблено з ґратчастого настилу, крізь решітку падало слабке світло на нижню платформу. Я став на неї, хоча сходи вели далі вниз, у серце темряви.

Ми стоїмо на ґратках, під нами порожнеча, абсолютний морок.

— Світ було створено ними, — його стишений голос у темряві перебирає кожну кістку, він знову виліплює мене, але я знаю, що не відступлю. — Вони були першими на цій землі. Це — їхня земля.

Я не перепитую, хто вони, бо й так відчуваю — вони тут, під нами, великі сили темряви. У свідомості майнула фраза Дарвіна: «У сутінках минулого ми можемо розгледіти, що давній пращур усіх хребетних повинен бути водяною твариною, яка мала зябра, була гермафродитом і в якої найважливіші органи тіла, як, приміром, мозок і серце, були недосконалими або зовсім нерозвинутими».

— Вони створили нас. Вони — причина всього.

— Вони боги?

— Вони хижаки, — відповідає він.

— Тобто ми худоба?

— Вони — наші господарі. Ми — їхні раби. Второпай, ми тварини, виведені для того, щоби вони могли харчуватися.

Вся історія філософії, вся культура і пошуки сенсу буття розлітаються на друзки. Здається, морок під нами схвильовано підповзає ближче.

— Вони вампіри? — не можу приховати жаху. Реальність розпливається. Шви розходяться.

Що більше я дізнаюсь про реальність, то менше здорового глузду лишається.

— Попервах так і було. М’ясо, кров, мізки, жертвоприношення. Згодом вони знайшли інший спосіб. Розсмакували іншу амброзію.

— Енергія?

— Так, енергія, — голос його — знову спокійний, смиренний зі своєю долею. Але слова його були страшнішими за погрози чи нервові зриви. — Виявилося, що з людини можна видобути щось важливіше, ніж просто кров. Смачніше для них. І болісніше для нас, — він повів головою, ніби відганяв примару. — Коли вони створювали людину, закралася похибка, — він зробив паузу, ніби сам не вірив своїм словам. — Хто міг подумати, що худоба, фактично тварина зможе написати Біблію та «Поетику» Аристотеля. Раб, який пішов шляхом свого господаря і почав поневолювати інших. Тварина, майже неживий предмет, який, одначе, має душу.

Ми скопіювали їхню систему, ієрархію. Підвели під неї філософське підґрунтя. Але це були лише примарні спроби рабів скопіювати життя своїх господарів. Вони дали нам світ, слово. Створили нас.

— Що ж з енергією?

— З енергією дивна штука, — в його словах була зачудованість релігійного фанатика, який захоплено дивиться на неймовірно прекрасний захід сонця і називає його найважливішим доказом існування Бога. Юхим Євгенович надто довго мовчав, йому хотілося показати всю велич таємниці, яку він оберігав, певно, все життя. — Тут, мабуть, зійшлися два моменти. В нашій крові, в нашій природі є дрібка від Творців. Ми теж хижаки, ми поневолюємо та вбиваємо інших. Ми егоїстичні, марнославні, ми хочемо слави та безсмертя, — він розпалювався, з ненавистю випльовував слова. — Душа, ця похибка, системний збій, прагне щось творити, створювати, конструювати. Творці лише поєднали це прагнення безсмертя, присутнє у геніальних смертних, з випромінюванням душі.

— Але ж є дві енергії. Я сам бачив. Чиста, блакитна, та, що виникала під час обговорень. Друга з’явилася під час вистави, то була кислота, огидна нафта.

Юхим Євгенович мовчав. На обличчя падали світло і тіні решіток, розписуючи його дивним візерунком.

— Вони висмоктують енергію з кісток Великих мертвих. Це для них — буденний харч, що стікається сюди з усього світу. Енергія, що підтримує вічність безсмертних людей і спокій Творців, — Юхим Євгенович хотів сказати ще щось, віддаляючи мить, коли доведеться казати найгірше, — це плата, яку ми платимо за знання. Занурюючись у тіло світової культури, ти черпаєш знання і натхнення. Але Великі мертві черпають із тебе енергію. Це відбувається по краплині щомиті, скрізь. Ми всі — худоба. І кожного разу, коли душа прагне прекрасного або тобі потрібні знання, ти платиш данину. Краплина за краплиною енергія стікає з тебе. Їхні думки, сюжети, концепції вірусами поселяються в нас, проростають і паразитами вигризають ізсередини.

— А якщо я ніколи, приміром, не читатиму книжок і культура вся мені до дупи?!

Я не побачив його посмішки. Радше відчув її.

— Лишаються релігія, телебачення, реклама, секс. Це все — єдина система, що харчується нами.

Під ногами здригнулася темрява, ніби велетень перевернувся з боку на бік.

Я не вірю, що правда може бути такою.

— А Терновці?

— Терновці — то лише капличка, точка збирання енергії, яких десятки по всьому світу.

— Модератори знають, чим вони переймаються?

— Гадаю, кілька людей здогадуються, але більшість певні, що прошивають мізки демократичними цінностями.

— Ті малюнки, що я бачив у Терновцях?

— Тоді ще тільки робився перехід на нову систему. І жерці не хотіли втрачати своєї значущості перед Творцями. Вони створили свою власну, окрему старообрядну секту…

— І їхня історія протривала до Совєтів, — закінчую я за нього. — Поки їх самих не пустили під ніж.

Темрява голодно облизує підошви моїх ніг.

— Звідки ви все це знаєте?

— Мені передали знання.

— Тобто, їх ви не бачили?

— А для чого мені їх бачити, якщо вони приходять до мене кожної ночі, у кожному сні я відчуваю їхню присутність, — він хапає мене за комір, як вар’ят.

— Тобто це все може бути брехнею? Прогнилою старою казкою!

— Все, що ти знаєш про цей світ — ось це брехня. Все, чому тебе вчили — ілюзія.

— Ви головний?

— Ні, я такий самий раб, як і інші. Однак я хранитель. Хранитель знання.

— Тепер ви передали знання мені? — намагаюся зрозуміти свою роль у цій грі.

— Ні, у тебе інша доля.

Відблиски ліхтарів сяють у його очах ненавистю. Зважуюсь на найважливіше:

— Світ — це «Астра»?

— Все — це «Астра», — розставляючи паузи, відповідає він. — Але є ще один особливий різновид енергії.

— Катарсис, — здогадуюсь я. У свідомості відкривається ще один рівень лабіринтів правди.

— Так, Аристотель називає його «очищенням душі».

— Боже, — на мене накочуються хвилі безпросвітного жаху та усвідомлення. Юхим Євгенович карбує слова, він знову жорстокий хижак, який розчиняється у своїй ненависті.

— Як його тільки не називали: омовіння душі, вивільнення від скверни. Платон єдиний наважується наблизитися до істини і каже: це — занурення в лоно божества. — На мить у його інтонації вчувається злісний сміх, — але, направду, не в лоно.

Шалений сміх, луна котиться колодязем. Хвилі темряви прохоплюються на платформу.

— В їхню пащу. Вони харчуються не рештками людського тіла. Вони жеруть сміття людської душі. Вони смакують ненависть, заздрість, убивства подібних до себе, марнославство, перелюб. Усе заборонене і все, чого ми так прагнемо. Бруд наших душ — їхня амброзія та найсмачніший доказ, що ми — тварини.

— Тварина здатна відчувати катарсис?

— Тварина здатна вбити свого батька і трахати…

Я підбігаю до нього і скидаю з платформи. Темрява з чавкотінням поглинає його. Нелюдський крик болю.

Вони забули цей смак. Сотні років без жертвоприношень — надто довго. Нехай Творці перед своєю смертю насолодяться востаннє справжньою кров’ю.

Мені ж не йде з голови його дивна версія «Едіпа», з якою він помер на вустах.

Піднімаюся на рівень вище. Герой комп’ютерної гри, який не знає іншої реальності, крім віртуальної.

Вся реальність — віртуальна.

Все життя — ілюзія.

Стаю на платформу. Стою в самому центрі зірки, викладеної з сотень решток Великих мертвих.

Некрополь світової історії.

Братська могила упирів і живих мерців.

Скидаю з підставки на металічну підлогу найближчий до мене скляний саркофаг. Скло розбивається, стопа якогось генія лежить на платформі. Точним ударом ноги відправляю уламок великої культури у пащу темряви.

Саркофаги падають один за одним. На підлозі скло, друзки і сотні тіл. Уламки тіл, з яких безумний Віктор Франкенштейн зшив би десятки огидних тіл із прогнилими серцями.

Я не читаю табличок, що підказують, кому належить ця долоня чи ось те вухо. Я нищу канон. Я згодовую Творцям їхні найкращі творіння. І хто винен, що все мистецтво — лише прекрасна похибка рабовласницької системи і харчового ланцюга.

З кожною розбитою скляною домовиною я наближаюся до свободи.

Я керую історією, знищую її.

Я контролюю свою долю.

Кожна смерть безсмертного — крок до нової реальності, де не буде рабів і господарів, де не буде брехні та ілюзій. Розбиваючи скло, в якому сплять вічним сном ті, хто поїдають нас, я хочу пробудити сплячу красуню людства.

Голодна темрява підступає ближче. Вище й вище. Хаос смакує плоть, вгризається в кістки. Хижак хоче свіжої крові.

Темрява поглинає. Темрява смакує.

І хоче ще.

Останній саркофаг розлітається на друзки. Червиве серце того, хто підписав контракт на безсмертя в обмін на дурман і брехню для мільйонів своїх нащадків, летить у пащеку темряви.

Хапаюсь за сходинку драбини.

Ідоли повалено, темрява піднімається, поглинаючи платформу, як вода, що по краплині затоплює корабель, у якому знайшла пробоїну.

Перебираю перечки драбини, стримуюся, щоб не озирнутись.

Як озирнешся, то помреш.

Нога знову зісковзує, злітаю на кілька перечок вниз, хапаюся в останню мить. Піднімаюся, сил чимраз менше.

Відчуваю — вихід уже близько. Чую якийсь потужний голос, що гримить десь на поверхні. Голос долі, що причаїлася, щоби підняти свій смертельний ніж.

Останнім поштовхом пробиваюся на поверхню. Зачиняю двері в підземелля. Ховаю істину назавжди.

Серце темряви — темряві.

Чую голос Юхима Євгеновича. Десятки його голосів. Вони говорять до мене.

1

Ще не розрізняю слів, десятки голосів гримлять античним хором. Сонце зайшло. Непроникна темрява поглинула будівлю. В кожному залі на стінах — телевізійні плазми. І всі вони промовляють його голосом до мене.

Юхим Євгенович сидить у себе в офісі. Певно, зняв заздалегідь на камеру. Обличчя його постійно міниться — від відчаю до ненависті. Кожне його слово ранить. Знищує мене.

— Якщо ти дивишся це, то все йде за планом, — каже він мені.

Все ілюзія.

Все брехня.

Відео зациклене, йде по колу. Голоси мертвого — єдине живе в цьому будинку. Замогильний голос того, хто все знав. Відео починається знову, його погляд сфокусований на мені. Відстань часу і простору для нього не має значення.

— Ти помилка. Помилка, за яку я повинен розплачуватися все життя. Хранителі не можуть мати синів. Такий закон.

Не розумію. Що він каже? Про що він? Відмовляюся розуміти його слова.

— Але твоя мати… Вона була такою спокійною, такою лагідною. Я сподівався, що обману долю. «Син Хранителя вб’є свого батька і зазіхне на все суще», — така доля, так каже закон… Я гадав: якщо між нами будуть океани і десятки соціальних щаблів, ти ніколи не зможеш виконати свого призначення.

Я хочу видряпати собі очі. Проколоти вуха. Оглухнути. Заніміти. Розбитися на мільйони друзок.

— Коли ти з’явився тут, вони прийшли до мене. Як приходили кожної ночі… Але того разу… Вони з’їдали мене уві сні. Гризли душу. Вони сказали, що я маю спокутувати свою помилку.

Розбиваю плазму перед собою. Голос іще однієї істини, закутий в чорну рамку.

— Сказали, що я маю йти до кінця… Зрозумій, кожну тисячу років з’являється хтось типу тебе. Така система. І ти її помилка. Система перетравить тебе й існуватиме далі. Системі необхідні такі, як ти. Самовпевнені, нахабні хробаки, переконані, що вгризаються в істину. Зрозумій, система повинна оновлюватись. Ти нікого не врятуєш, окрім системи. Вони сказали — у людей уже давно нові божества. Час змінювати канон. Люди поклоняються малюнкам, картинкам, віртуальним аватарам, а не Великим мертвим. Культура еволюціонує, ми теж. Вони сказали: «твій виблядок нам допоможе».

Я знищую екран за екраном, але не можу заглушити всі голоси, що вґвинчують правду в мозок.

— Ти похибка, помилка, переконана у своїй правоті богообраності. Але зрозумій: того, хто приходить до людей з істиною, вони розпинають і забувають. Тобі ніхто і ніколи не повірить.

Я хочу здохнути просто тут. Розкластися падлом умить, аби тільки не ковтати це смердюче повітря більше ані секунди. Не слідувати цим смертельним маршрутом долі.

— Сліпий, який ішов до істини навпомацки. І знищував усе на своєму шляху. Зрозумій: ти — причина всього. Мені не хотілося вбивати твою матір, але в мене не було іншого шляху, ніж припнути тебе до нас і контролювати тебе тут, біля себе. Ти — ніщо… Просто помилка.

Наступної миті в кадрі чутно стукіт у двері та мій голос:

— Можна?

Він поспіхом вимикає камеру.

Як засліплений метелик, я сам лечу до вогню, що знищить мене.

Секунда, дві, три.

І екрани знову вибухають:

— Ти — помилка.

Очманіло бігаю кімнатами будівлі, знищуючи екрани. Знищуючи істину, якої мені так праглося.

Надто високу ціну я плачу за неї.

Знання, що несуть біль.

Раб ніколи не буде вільним.

— Ти — похибка, помилка, переконана у…

Розбиваю останній екран. Останні слова мого батька. Руки стікають кров’ю.

Я — ніщо.

Все — «Астра».

Не хочу думати про нього. Не питати чому. Не чути його крику. Його слів.

Намагаюсь зорієнтуватися. Де я? В якій саме частині химерного будинку? Голосів не чутно, але вони продовжують лунати в свідомості. Шукаю вихід із лабіринту залів. Продираюся крізь епохи історії «Астри».

Для чого їм це патякання про демократичні цінності? Ліберальне суспільство? Для чого ці історії про суспільні цінності? Чи, даючи знання, вони пробивають канал у підсвідомості й вивільняють її? І так збільшується ймовірність, що той, хто пройшов Семінар, зможе створити щось? Або його енергія стає чистішою? Або «Астра» робить свою помилку контрольованою і далі формує своїх пішаків?

Зрештою, знаходжу зал, з якого починалася мандрівка до істини. Залишається ще трохи, і я виходжу на вулицю.

Історія знову повторюється. Початок лютого, перші подихи весни. Я — в незнайомому місці і мене роздирають питання, на які вже не отримати відповіді.

Хочу побачити містечко Астра зблизька. Як це — жити в точці відліку всього? Глупа ніч. Треба дочекатися світанку в Києві. І останньої розмови з Ірою.

Перемахую через височенну стіну. Невдало і боляче приземляюсь. Проклинаю себе, чому не довідався про систему управління воротами.

Йду на світло ліхтарів, що підсвічують єдину вулицю. Будинки тих, хто мав би обслуговувати будівлю.

Голос батька переслідує мене. Я був переконаний, що взяв контроль над власним життям. Хотів знищити рабську систему і донести істину. Вони ж передбачили кожен мій крок. Знову і знову повертаюся подумки до двох текстів. Тексти останнього блоку, якими зазвичай ми закінчували Семінар.

Частина перша епілогу «Війни і миру» Толстого. Він знаходить метафору для опису історичного процесу: «Схвильоване історичне море Європи вляглося у свої береги. Воно здавалося стишеним; однак таємничі сили, що рухають людством, продовжували свої дії». Я хотів пірнути в це море. Сколихнути його, зрозуміти, як рухаються коліщата цих таємничих сил. Толстой чи не єдиний з усіх Великих мертвих говорить про відносність суспільного блага, «з кожним роком, з кожним новим письменником змінюється бачення того, що є благо людства; те, що здавалося благом, за десять років уявляється злом, і навпаки». Я вірю, що істина є благом. Істина, яку я хочу донести до тебе, може стати шляхом до свободи. І це благо, яке, думаю, протримається віками. Толстой називає дві рушійні сили, що складають певне явище: випадок і геній. Лише волею випадку життя складалося так, що я прискорено летів до своєї смерті, минаючи рівні та ранги істини. Випадковості, мільйони випадковостей дають владу геніям. Доля? Провидіння? Воля Творців? Не знаю.

Якби я не пішов на день народження до Галі? Якби не розговорився з Жорою? Якби Вовчика не вбили, хто захищав би мене? Якби, якби… Але, гадаю, мільйони випадковостей все одно привели би мене сюди.

Хоча Толстой попереджає мене: «Кожна особистість носить у собі свої цілі та, серед іншого, носить їх, щоб служити недосяжним суспільним цілям». І ще: «Що вище піднімається розум людський у відкритті цих цілей, то очевиднішою є недосяжність кінцевої цілі». Толстой точно знав істину, але боявся наблизитися хоча б на рядок до неї.

Здіймається вітер, віщуючи бурю. Нарешті, доходжу до будинків, ступаю в калюжу світла. Придивляюсь у вікна. Де-не-де зблискує лампа, за мить у вікнах навпроти гасне світло. Рядок із близько двадцяти двоповерхових будинків, розташованих ідеально один навпроти іншого. Типова Америка, якою знаємо її з фільмів.

Раптом постріл. Куля цілить у сантиметрі від моєї ноги. Біжу, петляючи кроки. Як навчився від комп’ютерних ігор. Постріл, іще постріл. Полювання хижаків триває. Чую дзижчання механізмів за спиною. Добігаю до ґанку. Сіпаю двері. Відчинено. Застрибую всередину. Ховаюся в глибині будинку. Визираю та бачу летючий дрон — літальний апарат-патрульник. Певно, запрограмований на знищення рухомих об’єктів під час комендантської години. Якщо таку запроваджено в містечку.

Вітер врятував мене. Його сила. Ще одна випадковість у мільйонах сходинок, що ведуть цю історію до кінця.

Дрон знавіснілою Еринією, богинею родової помсти, нипає побіля будинку, готовий помститися за мої гріхи.

За мить дрон відлітає, в його механічному дзижчанні вчувається розчарування.

У будинку вмикається світло. Ховаюся під диван. Чекаю на привітного господаря з рушницею в руках. Складаю якомога правдивіше історію про українського туриста, який загубився в нічному місті, куди приїхав набиратися досвіду. І, між іншим, знищити ваше місто.

Час спливає, але ніхто не подає голосу. Можливо, вони причаїлися і чекають моїх дій.

Я давно не ганчірка.

Зрештою, я в кількох годинах від безсмертя.

Збираю свою англійську докупи і виповзаю зі сховку. Цієї миті світло знову гасне і я, як останній боягуз, падаю на підлогу, чекаючи пострілів. Час тягнеться, нічого не відбувається. На животі повзу килимом, задихаюся від пилу, що накопичувався роками. Пил забиває дихання, хапаю повітря, і пил проникає ще глибше. Скручуюсь у кашлі. Доповзаю до кінця кімнати. Повертаю голову в бік кухні. Там тінь. Обриси жіночої фігури, що стоїть біля плити.

Як вона не почула мене? Чому нічого не сказала? Чому мовчить так лиховісно?

— Мем, вибачте, я не хотів вас налякати. Я знайшов прихисток у вашому домі від того робота-вбивці. Перепрошую, мем. Я не вчиню вам злого. Мем, я ще трохи тут побуду. Можна? Скажіть просто, до котрої комендантська година. Мем?

І я розумію, що говорю з пусткою. Говорю сам із собою.

Підходжу ближче, відразу ж знічено роблю крок назад — танець, який ми танцюємо довкола правди.

Почуваюсь повним йолопом.

Переді мною — фанерна фігурка жінки. Обличчя наляпане фарбою, щоби здалеку вгадувався рот та очі. Опудало, що створює ілюзію життя. Потріскана фарба і трухлява фанера.

Вмикається світло на кухні, в будинку навпроти гасне. І я розумію — я сам. Єдина жива душа на ціле місто.

Країна ілюзії.

Світ брехні.

Місто, жителі якого — самі лишень опудала, імітації, фанерні привиди.

Місто — декорація реальності. Голівудський шаблон, що став дійсністю.

Місто автоматичної гри світла і фанерних сімей. Імітація імітації. Єдине, що рухається в застиглому місті — вітер і дрон-патрульний. Якому і так недовго залишилося.

Проходжу кімнатами, нічого примітного. Нашарування пилюки і потріскана фарба. Жодних меблів, порохняві фіранки, що нагадують розвішані савани.

Спускаюся вниз, до підвалу. В центрі колодязь, прикритий зогнилим деревом. Куди він веде? До кого він веде? Стомлена свідомість боїться шукати відповідей, але уява малює хижаків хаосу, що виповзають з колодязів і зголодніло забирають свою данину. І їм не треба жертвоприношень, зроблених кухарським ножем. Вони самі господарі над своєю худобою.

Вирішую дочекатися ранку з фанерною місіс. Так точно веселіше і не так самотньо.

Працюю над своїми записами.

За вікном скаженіє природа.

Головне — не спати. Ще однієї мандрівки жахами я можу не витримати.

Приповзає світанок. Червоними щупальцями вдирається в будинок. Трухляві стіни декорацій, умовність реальності та кришталево чисте повітря.

Реальність розпадається на пласти. Пазл, який кожен повинен зібрати сам. Картинка, в яку кожен вірить по-своєму.

Перебіжками добігаю до будинку «Астри». Дрон, певно, спить, заряджаючись перед вечірньою прогулянкою. Або лежить десь, збитий вітром.

Добираюся до їжі, приготованої батьком. Як же складно звикнути до цього! Хижо кидаюся на неї та квапливо набиваю рота.

Чому він привіз мене сюди? Чому не отруїв мене? Чому служба безпеки не ліквідувала мене? Як дідуся. Як маму. Як усю родину Юрася. Чи він відчував свою провину перед Творцями і був готовий спокутувати її ціною власного життя? Чи примирився з долею і провидінням? Чи стомився нести своє знання, щоночі бачити жахи і слухати голоси? Якою мовою вони говорять? Чи їх команди просто лунають у свідомості?

Питання вибухали бульбашками, як репліки в коміксах. Хмара запитань, на які ніколи не буде відповідей. Сон починає зморювати мене, але дістаюсь до лептопа. Мені не можна спати.

Я повинен бути в цій реальності й закінчити задумане.

Це мій останній день тут.

Тут?

У цьому світі, створеному «Астрою».

Відчуття, що щось робиш уперше або востаннє, надає особливої рішучості, важливості кожному крокові, кожному жестові. Кожен подих останнього дня — особливий.

Чекаю шістнадцятої години, коли в Києві Іра зранку ввімкне комп’ютер. Сподіваюсь, у Києві все буде спокійно, смерті оминуть нас, їм дістане мудрості вберегти людей.

Банальна фраза про все життя, що пролітає перед очима останньої миті, перетворюється, направду, на потік флешбеків і спогадів, що їх я проживаю протягом дня, працюючи над рукописом. Деталі, обставини, обличчя рідних, скандали з Ірою. Почуття до неї. Пошук істини.

Вхідний дзвінок скайпу. У Києві шоста ранку. Все йде не за планом. Приймаю дзвінок.

Її лице.

Гнів.

Ненависть.

І сльози.

— Ти виродок!!! Як ти міг?! Гори в пеклі, виблядку!!!

Іра хоче розбити екран із моїм зображенням, видряпати очі, пошматувати обличчя.

— Звідки ти взявся!!! Що ти з ним зробив, суко?!

— Іро, послухай, заспокойся. Сонце, що трапилося? Чому ти так зі мною говориш?

— Сукааа! Ти мене ще питаєш, що трапилося? Я все знаю.

— Іро, про що ти? Кохана, поясни мені.

Чую голос Юрася, який сидить з нею поруч, але не в кадрі:

— Давай, зай, поясни йому.

Вона дивиться просто у вічі, як це бувало десятки разів, коли ми кохалися. Але в цьому погляді немає ані краплі любові. Там темрява.

— Батько все мені розповів. Він прислав відео і сказав, що ти хочеш його вбити. Що ти погрожував йому.

— Стоп-стоп-стоп. Який батько? — запитую. Але вже знаю відповідь. Доля б’є мене навідмаш.

— Відкрий очі! Юхим Євгенович — мій батько. Не вдавай, що ти нічого не знав! Ти й зі мною був тільки заради того, щоби йому сподобатись. Він сказав, що ти будеш виправдовуватись і все заперечувати. Що будеш розказувати фантастичні історії, але щоби я не вірила жодному твоєму слову. У тебе там зовсім дах поїхав?! Він хотів показати тебе спеціалістам і розібратися, що робиться у твоїй придурошній голові, — у неї починається істерика. — Скажи! Скажи! Що ти зробив із ним?! СКАЖИ!!!

— Т-ш-ш-ш, — намагається заспокоїти її Юрась, — тобі не можна нервувати, припини.

Моя сестра. Мій батько. Моє кохання. Моє життя. Мій друг. Доля забирає у мене все. Моїми ж руками. Я проклятий. Своїми руками я знищую свій світ.

— Скажи, що ти зробив із ним? Виродок! Скажиии! Чого мовчиш, виродку? Зміг зробити це, май мужність сказати про це мені.

Не можу дібрати слів. З чого почати? Як їй все це пояснити?

— Ти зовсім двинувся там, — вона заливається сльозами. — Знай, ніхто не повірить жодному твоєму слову виправдання. Ти не втечеш від правосуддя. За кілька годин поліція буде там. Живим ти не вийдеш звідти.

Юрась з’являється в кадрі. Ніжно обіймає Іру. Її тіло судомить риданнями.

— Ненавиджу тебе. Ненавиджу вже давно. Егоїстичний виродок. І я щаслива, що вагітна від нього. Від Юрася. І в мені не буде й дрібки твого гнилого паскудного сімені. Здохни, тварюко!!!

Вона вимикає зв’язок.

Я сиджу перед монітором. Вдивляюсь у своє відображення.

Я повинен зібрати себе знову. Створити себе з нічого, з попелу, зі сміття, що залишилося від мене.

Тримати удар долі.

І довести свою справу до кінця.

Заради себе.

Заради тебе.

0

Я вбив їх усіх.

Знищив святі мощі Великих мертвих.

Увігнав кілок у їхні розкладені червиві серця.

Згодував їхні рештки хаосу, з якого ми всі вийшли.

Якщо ти читаєш ці рядки, то, значить, вони не спромоглися заховати правду.

Останній текст Семінару. Остання підказка і подих свободи. Сартр каже, що людина стає тим, ким вона створює себе сама. Людина — це проект, який кожен проживає сам. І це власний вибір і доля кожного — бути рабом чи господарем. Бути худобою чи стати помилкою всередині прогнилої системи. Ми приречені кожного разу винаходити себе заново. Кожен наш вибір веде до блага. Ми просто не можемо помилятися.

Сартр каже: щоб отримати будь-яку істину про себе, потрібно пройти крізь іншого. Крізь інших я визначаюсь.

Це була довга мандрівка, в якій я втратив усіх, кого любив. Знайшов батька і сестру, але втратив і їх. Неважливо, чи то був мій вибір, чи вибір долі. Я пройшов цей шлях істини і заплатив свою ціну.

Я стану безсмертним. Ще однією зіркою на небі, а життя триватиме без мене тут.

Іро, якщо ти читаєш ці рядки, ти не можеш не повірити моїм словам. Мабуть, ти станеш наступним Хранителем, який спробує зшити шматки «Астри» і відновити лад. Але я прошу тебе тільки про одне: молись, якщо не маєш сили вірити, молись, щоби в тебе не народився син. Іще одна помилка. Ще один системний збій, що призупинить твоє колесо історії.

Я приніс вам правду ціною власного життя. Я заплатив усім, що любив. Скоро ви забудете всіх, хто висмоктував ваші душі. Вигризав ваш мозок. Забудете Великих мертвих. Але будете пам’ятати мене. Того, хто сказав вам правду.

Життя — це боротьба за місце у каноні.

Безсмертя — лиш клітинка пам’яті у свідомості інших.

Я помер за ідею, в яку вірив.

Там, у машині, ще лишилося трохи бензину. Сподіваюсь, його вистачить, щоби запалити цю ніч, цей хаос.

Я увійду в огонь очищення. Розчинюсь у потоках тепла. Тіло вже не потрібне.

Мої слова знайдуть свої шляхи.

Я виграв свою гонитву за безсмертям.

Повір, ти можеш теж.