Аутсайдери

УДК 821.111(73)

ББК 84(7Спо)

Г49

Серія «Художня література»

Перекладено за виданням:

S. Е. Hinton. The Outsiders : 50th Anniversary Edition /

S. E. Hinton. — New York : Penguin Books, 2017. — 224 p.

Переклад з англійської Ірини Серебрякової

Дизайнери обкладинки Тетяна Пархоменко, Віталій Котенджи

Гінтон С. Е.

Аутсайдери / С. Е. Гінтон ; пер. з англ. І. Серебрякової. — Х. : Віват, 2019. — 192 с.

Події розгортаються в американському містечку в 1960-ті роки. Підлітки із західних і східних кварталів, дві ворожі ватаги, уже давно ведуть війну, і йдеться не про дрібні хлопчачі конфлікти. Бідні діти вулиць і представники золотої молоді завжди знали лише один спосіб розв’язати проблему — бійка. І от однієї страшної ночі їхнє життя змінилося назавжди…

Цей роман належить до світової класики XX століття, він здобув визнання мільйонів читачів, а ще став безперечно культовим для американської літератури. Це справжній взірець роману виховання — про непросте дорослішання, непоборні соціальні конфлікти та проблеми формування особистості.

ISBN 978-966-942-513-3 (укр.)

ISBN 978-0-425-28829-0 (англ.)

© S. E. Hinton, 1967, 1995, 2017

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2018

e-book created by glassed

Розділ 1

Коли я вийшов із темряви кінотеатру на освітлену яскравим сонцем вулицю, у голові крутилися лише дві думки: про Пола Ньюмана[1] й про те, як повернутися додому. Мені було прикро, що я не схожий на Пола Ньюмана. Він крутий, а я ні. Утім, гадаю, я таки непоганий з вигляду. У мене світло-каштанове, майже руде волосся й зеленаво-сірі очі. Шкода, що сірий не переважає, — я ненавиджу мало не всіх зеленооких хлопців, — але тут нічого не вдієш. Волосся в мене довше, ніж у більшості однолітків. Воно здіймається сторчма ззаду, а спереду та з боків довге. Але я масноволосий: у моєму районі стрижених майже немає. До того ж довге волосся мені личить.

Додому було далеко, поруч нікого, та я й не шукав товариства. Люблю дивитися фільми на самоті, щоб заглибитися й прожити все разом з акторами. Ходити в кіно з кимось якось незручно — усе одно що читати, коли у твою книжку зазирають через плече. У цьому я не такий, як усі. Ну, приміром, мій старший брат, Живчик — йому шістнадцять і от-от має виповнитися сімнадцять — узагалі книжок не розгортає. А найстарший брат, Деррел — ми його називаємо Деррі, — забагато працює й запізно повертається, тож йому вже не випадає малювати чи книжки читати. Тобто в цьому я на братів не схожий. Та й у всій нашій ватазі ніхто так не кайфує від фільмів і книжок, як я. Раніше я взагалі думав, що один такий у світі. От і швендяв сам.

Живчик принаймні намагається зрозуміти, на відміну від Деррі. Власне, Живчик геть не такий, як усі. Він усе розуміє. Майже все. Він ніколи не гримає на мене (а Деррі — увесь час). І не ставиться до мене так, наче мені шість років, а не чотирнадцять. Ніколи нікого так не любив, як Живчика, — навіть маму з татом. У нього завжди вітер у голові. Ходить і зуби шкірить. А Деррі суворий і жорсткий. Мало коли й усміхнеться. Та Деррі за свої двадцять років багато пережив і надто швидко став дорослим. Живчик узагалі ніколи не подорослішає. Не знаю, що краще. Найближчим часом дізнаюся.

Отак я йшов додому, думав про фільм, і раптом мені захотілося, щоб хтось був поруч. Якщо ти масний, то не дуже погуляєш на самоті. Хтось наскочить або підійде й закричить: «Маснюк!» Це неприкольно, якщо розумієте, про що я. На нас нападають соци (не впевнений, чи правильно пишу це слово). Так ми скорочено називаємо хлопців «соціально порядних» — це вершки, багатенькі дітки з Вест-Сайду. А ми мешкаємо в Іст-Сайді, нас називають масноволосими.

Ми бідніші за соців і середній клас. Гадаю, ми й лютіші. Ми не такі, як соци, що нападають на масних, трощать будинки, впиваються задля розваги й потрапляють на перші шпальти газет то як «сором усього суспільства», то як «наше майбутнє». Ми, масноволосі, майже як волоцюги: крадемо, ганяємо на тюнінгованих тачках, часом удираємося на автозаправки чи влаштовуємо вуличні розбірки. Ну, я сам нічого такого не роблю. Деррі мене придушив би, якби я встряв у халепу з поліцією. Відколи мама й тато загинули в аварії, нас трьох не розлучають, але тільки поки ми чогось не накоїмо. Тому ми з Живчиком намагаємося нікуди не встрявати або принаймні не попадатися. Я лише хотів сказати, що більшість масних саме такі, це все ми: довгі патли, сині джинси, футболки, незаправлені сорочки, шкіряні куртки, спортивні черевики чи бутси. Я не кажу, ніби хтось кращий — соци чи масні, — так воно вже ведеться, от і все.

Я міг почекати Деррі чи Живчика з роботи — вони склали б мені компанію в кіно, привезли б мене туди чи пішли б зі мною пішки, хоча Живчик просто не може сидіти тихо й насолоджуватись фільмом, а Деррі вмирає з нудьги. Деррі вважає, що йому достатньо власного життя й нема чого видивлятися в чужому. Або я міг узяти з собою когось із нашої банди — одного з чотирьох хлопців, з якими Деррі, Живчик та я зростали разом і яких ми вважаємо рідними. Ми майже як брати. Якщо ростеш у такому дружному районі, то з усіма дуже близько запізнаєшся. Якби я подумав головою, то зателефонував би Деррі й він по дорозі додому підібрав би мене. Або П’ятак Метьюз — теж один із наших — заїхав би за мною на своїй тачці, якби я попросив. Чим я думав… Таке буває, і тоді Деррі просто нетямиться з люті, бо мені слід бути розумним. У мене хороші оцінки й високий коефіцієнт інтелекту, але часом я просто не думаю головою. До того ж люблю ходити пішки.

Враз я подумав, що не так уже це й люблю, коли побачив, як за мною повзе той червоний «корвейр»[2]. До будинку лишалося ще майже два квартали, тому я піддав ходу. На мене ще ніколи не нападали, але я бачив Джонні після того, як його зцупили четверо соців. Не надто гарне видовисько. Джонні відтоді — йому тепер шістнадцять — боявся власної тіні.

Але я зрозумів, що швидкий крок нічим мені не зарадить, — ще до того, як «корвейр» зупинився і з нього вийшли п’ятеро соців. Я перелякався: навіть на свої чотирнадцять років я низенький, хоча статуру маю міцну. Ці хлопці були вищі. Інстинктивно сховавши великі пальці в кишені й зіщулившись, я розмірковував, чи зможу вшитися, якщо зараз кинуся навтьоки. Я пам’ятав Джонні. Його вкрите ранами й синцями обличчя. І як він плакав, коли ми знайшли його напівпритомним на пустирі. Джонні вдома добре загартували — нелегко було змусити його плакати.

Я обливався потом, хоча мене морозило. Долоні стали мокрими й липкими, піт стікав спиною. Зі мною таке трапляється, коли мені дуже страшно. Я озирнувся, шукаючи пляшку, ломаку, бодай щось. Стів Рендл, найкращий друзяка Живчика, одного разу відлякав чотирьох хлоп’яг, вимахуючи надбитою пляшкою. Але на цій вулиці нічого такого не валялося. І я стирчав там, як сучок на колоді, поки ці п’ятеро, мовчки всміхаючись, неквапно мене оточували. Не вмію думати головою.

— Гей, масний, — заговорив один із них надміру дружнім тоном. — Ми тобі зробимо послугу. Повідрізаємо всі ці довгі масні патли.

На ньому була бавовняна сорочка. Досі пам’ятаю: синя зі смужками. Хтось із них засміявся, а тоді тихо вилаяв мене. Я не міг здобутися на слова. Яку можна придумати відповідь, коли чекаєш на розправу? Я тримав язик за зубами.

— То як, масний? Підчухрати тобі зачіску?

Невисокий білявий хлопець видобув із кишені складаний ніж і клацнув лезом.

Я нарешті придумав відповідь.

— Ні, — сказав я, задкуючи від ножа.

Звісно, я одразу налетів на іншого соца, який стояв позаду. Вони миттю повалили мене й притиснули руки та ноги до землі. Один із них усівся мені на груди, впираючись колінами у мої лікті, і якщо ви не розумієте, як це боляче, то у вас клепки бракує. Я відчував запах лосьйону після гоління «Англійська шкіра» і затхлого тютюнового диму. Мені спала на думку справжня дурня: я задихнуся, перш ніж вони встигнуть щось мені заподіяти. Мені хотілося цього — такий я був наляканий. Я пручався й на мить майже вирвався, але потім вони міцніше мене вхопили, а той, що сидів на грудях, кілька разів дав по пиці. Після цього я лежав непорушно, хапав ротом повітря й лаявся. У мою шию впиралося лезо.

— А якщо ми тебе поголимо, перш ніж робити зачіску? Пошкребемо тобі підборіддя? Що скажеш?

Я подумав, що мене можуть убити, і геть збожеволів. Горлав, кличучи на допомогу Деррі, Живчика, бодай когось. До мого рота притиснули руку, я вхопився в неї зубами, скільки стало сили, і відчув смак крові. Наді мною придушено вилаялися, знову дали ляща, а тоді стали запихати в рот хусточку. Хтось увесь час повторював:

— Заткніть його, заради всього святого, заткніть!

А тоді почулися крики й затупотіли чиїсь ноги. Соци рвонули та лишили мене. Я лежав, задихаючись, і думав, що, в біса, сталося. Хтось перестрибував через мене й біг геть, я був надто прибитим, щоб зосередитися. А тоді мене взяли під пахви й потягнули, зводячи на ноги. То був Деррі.

— Понібою, ти як?

Він шарпав мене, і від цього гіршало — а в мене й без того перед очима все пливло. Але я впізнав Деррі — частково за голосом, а частково за поведінкою: Деррі завжди грубий зі мною, хоча й ненавмисно.

— Я норм, Деррі. Годі мене шарпати, я норм.

Він одразу припинив.

— Вибач, мені шкода.

Насправді йому не було шкода. Деррі ніколи не шкодує, хоч би що він зробив. Дивно: з вигляду він викапаний батько, а поводиться геть інакше. Нашому татові, коли він загинув, було лише сорок, а люди давали йому не більше двадцяти п’яти і думали, що тато й Деррі — брати, а не батько і син. Однак вони лише з лиця були схожі: тато ніколи не бував грубим, якщо сам цього не хотів.

У Деррі зріст шість футів і два дюйми[3], він широкоплечий і м'язистий. У нього темно-каштанове волосся, яке спереду випинається, а на тім’ї закручується невеличким вихором — точнісінько як у тата. Але очі в Деррі особливі — наче два шматочки світлого блакитно-зеленого льоду. Погляд непохитний, як і вся постава. Деррі здається старшим за свої двадцять років — жорстким, крутим і розумним. Він був би дуже симпатичним, якби не холод в очах. Нічого, крім ясних, чітких фактів, він не розуміє. Але вміє думати головою.

Я знову сів, розтираючи ту щоку, по якій били найбільше.

Деррі стиснув кулаки в кишенях.

— Тебе ж не дуже почастували?

Дуже. Мені пекло й боліло, у грудях різало, і я так перелякався, що руки тремтіли й хотілося розкричатися. Але з Деррі про таке не поговориш.

— Та ні.

Широко ступаючи, підійшов Живчик. Я вже зрозумів, що весь той шум здійняла наша зграя, яка злетілася мене рятувати. Живчик гепнувся поряд і заходився роздивлятися мою голову.

— Порізали тебе трохи, братику?

— Невже? — витріщився я на нього.

Живчик зволожив язиком кутик хусточки та обережно приклав її мені до голови.

— З тебе кров юшить, мов з підсвинка недорізаного.

— Справді?

— Поглянь! — Він показав мені хусточку, яка, ніби від якихось чарів, забарвилася в червоне. — На тебе з ножем кинулися?

Я пригадав, як мені казали: «Підчухрати тобі зачіску?» Напевно, мене зачепили ножем, коли намагалися заткнути рота.

— Ага.

Не знаю нікого гарнішого за Живчика. Він не такий, як Деррі. Його врода — мов у кінозірки. Він із тих, на кого озираються на вулиці. Він не такий кремезний, як Деррі, і нижчий на зріст, але в нього прекрасно окреслене делікатне обличчя. Якимось дивом воно здається безрозсудним і водночас задумливим. Своє темно-золотаве волосся — шовкове, пряме й довге — Живчик зачісує назад, і влітку під сонцем воно вигоряє, як сяйливе пшеничне поле. У нього темно-карі очі, сповнені життя, і в них танцює безтурботний сміх: то лагідний і поблажливий, то гострий від гніву. У нього татові очі, але Живчик усе одно особливий. Він може сп’яніти від перегонів чи від танцю, навіть не торкаючись алкоголю. У нашій місцині важко зустріти малого, який не зазирав би в пляшку. А Живчик навіть не чіпає випивки, йому це не треба. Він п’яніє просто від того, що живе. А ще він усіх розуміє.

Він уважніше подивився на мене. Я швидко відвів погляд, бо, правду кажучи, от-от міг зірватися на крик. Я знав, що обличчя виказує мій стан, і сіпався, як осінній листок.

Живчик просто поклав руку мені на плече.

— Спокійно, Понібою. Вони тобі вже нічого не заподіють.

— Знаю, — сказав я, але земля попливла перед очима і по щоках побігли гарячі сльози. Я роздратовано витер їх. — Просто на мене трохи страху нагнали.

Здригаючись, я втягнув повітря й стримав плач. Перед Деррі просто не можна плакати. Хіба що вам дісталося так, як Джонні того дня, коли ми його знайшли. Порівняно з Джонні я взагалі не постраждав.

— Ти класний малий, Поні, — сказав Живчик, скуйовдивши мені волосся.

І я не міг не всміхнутися йому: він із кого завгодно видобуде усмішку, хоч би що сталося. Гадаю, це через те, що він завжди сам шкіриться.

— Живчику, у тебе не всі вдома, ти геть божевільний!

Деррі подивився на нас так, наче хотів зіштовхнути головами.

— Ви обоє ненормальні.

Живчик лише звів брову — цього він навчився від П’ятака.

— Здається, це щось спадкове.

Деррі зиркнув на нього, а тоді неохоче всміхнувся. Усі бояться його, але не Живчик. Він любить дражнити Деррі. Як на мене, це все одно, що дориватися до здоровезного ведмедя, але здається, що Деррі чомусь подобаються Живчикові підколи.

Наша ватага гналася за соцами аж до їхньої автівки, закидаючи їх камінням, а тоді бігом повернулася до нас. Четверо жилавих крутих хлопців. Одразу було видно, що кожен із них — міцний горішок. Я знав їх із дитинства, і, хоча я був ще малим, вони прийняли мене до себе, адже я молодший брат Деррі й Живчика, а ще вмію тримати язик за зубами.

Стівові Рендлу, високому й сухореброму, було сімнадцять. Густе масне волосся він зачісував вигадливими хвилями. Він був гострим на розум нечупарою. Вони з Живчиком — найкращі друзі з початкової школи. Стів розумівся на автівках. Він міг зняти колесо швидше й тихіше за будь-кого в околиці, але разом із тим знав кожен гвинтик автомобільного нутра й міг кермувати всім, що їздить на колесах. Вони з Живчиком працювали на заправці (Стів неповний робочий день, а Живчик — повний), і на ту заправку приїжджало більше клієнтів, ніж на будь-яку в нашому місті. Не можу сказати, чи то було тому, що Стів так добре знався на автівках, а чи тому, що до Живчика зліталися дівчата, мов ті мухи на мед. Я добре ставився до Стіва лише тому, що він був найкращим другом Живчика. Я йому не подобався, він думав, що я малий причепа. Живчик завжди брав мене із собою, коли вони їхали кудись кататися без дівчат. То була не моя провина, я не просив Живчика, він завжди сам мене кликав. Просто Живчик не вважає мене малим.

П'ятак Метьюз був найстарший у ватазі й найгостріший на язик, приблизно шести футів на зріст, кремезної будови. Він дуже пишався своїми довгими бакенбардами кольору іржі. Мав сірі очі й широку усмішку, а ще він невпинно кепкував — не міг змовчати навіть заради спасіння свого життя. Не існувало жодного способу затулити йому рота: він завжди й скрізь вставляв свої п'ять центів. Звідси й прізвисько. Навіть учителі забули, що насправді його звуть Кіт, і сам він навряд чи пам'ятав власне ім'я. Усе життя здавалося йому одним великим жартом. Він зажив слави завдяки магазинним крадіжкам і ножеві з чорною колодкою (який здобув тільки завдяки головному зі своїх талантів). Завжди пускав дотепи копам. Не міг тримати язика за зубами. Те, що він розповідав, було таким непереборно веселим, що він просто мусив поділитися цим із полісменами, щоб трохи розрадити їхнє нудне життя (так він пояснював мені). Він любив бійки, білявок і — з якоїсь незбагненної причини — школу. У вісімнадцять із половиною років Метьюз іще сидів у одинадцятому класі й геть нічого не знав. Ходив туди просто заради приколу. Мені він дуже подобався, бо з ним ми завжди могли посміятися із себе або з чогось іншого. Він скидався на Вілла Роджерса — можливо, через усмішку.

Якби мені довелося назвати по-справжньому сильну людину у ватазі, я вибрав би Далласа Вінстона — Даллі. Мені подобалося малювати його, коли він був агресивним: тоді я кількома лініями міг показати його характер. Він мав мініатюрне обличчя з високими вилицями й гострим підборіддям, дрібні та по-звіриному гострі зуби, рисячі вуха. Волосся в нього було світле, аж біле. Стригтися й мастити його гелем він не любив, тому пасма спадали на чоло жмутками, ззаду теліпалися, а за вухами й на потилиці крутилися завитками. Він мав сліпучо-блакитні, наче лід, очі, холодні від ненависті до всього світу. Даллі прожив три роки в диких місцинах Нью-Йорка. Ще в десять років його вперше заарештували. Він був крутішим за нас усіх — крутішим, холоднокровнішим і злішим. На прикладі Даллі розмивалася та тонка межа, що відділяє масних від хуліганів. Він був так само диким, як хлопці з угруповань у центрі, як-от банда Тіма Шепарда.

У Нью-Йорку Даллі випускав пару в бійках між бандами, але тут організовані банди траплялися рідко: існували просто купки друзів, що тримаються разом, і відчувалося напруження між соціальними класами. Війну між бандами найчастіше спричиняє звичайна бійка, і, коли цю війну проголошують, супротивники просто приводять своїх. У нас чимало справжніх банд, як-от Річкові Королі й Тигри з Тайбер-стрит, але тут, на південному заході, між бандами немає ворожнечі. Тому Даллі, хоча інколи йому й траплялися направду добрячі бійки, не мав тут конкретних об’єктів ненависті. Жодного суперника. Лише соци. А їх перемогти не можна, хоч як старайся, бо їм у всьому щастить і, навіть якщо їх відлупцювати, нічого не зміниться. Може, саме тому Даллас так злостився.

Він зажив собі репутації. У поліційному відділку на нього мали цілу теку. Його заарештовували, він напивався, їздив на родео, брехав, шахраював, крав, чистив кишені пиякам, накидався на дітлахів — коротше, робив геть усе. Я його не любив, але він був розумний і доводилося його поважати.

І, наостанок, наймізернішим був Джонні Кейд. Уявіть собі мале чорне цуценя, яке багато разів копали ногами і яке загубилося в натовпі незнайомців, — оце й буде Джонні. Він наймолодший, майже мій ровесник, молодший за всіх і хирлявий. На густо засмаглому обличчі вирізнялися великі чорні очі. Вугільно-чорняве волосся він рясно мастив гелем і зачісував на один бік, але воно було таке довге, що спадало неохайними жмутами на чоло. На світ він дивився недовірливо й сполохано, а коли соци його побили, стало тільки гірше. У ватазі він був мазунчик, молодший брат для кожного. Батько завжди його лупцював, а мати не звертала на нього уваги — хіба що її роздраконювало щось, і тоді вона так волала, що аж у нашому будинку було чутно. Гадаю, Джонні ненавидів крики ще дужче за стусани. Якби не ми, він уже мільйони разів утік би. Без нашої ватаги Джонні ніколи не дізнався б, що таке любов і добре ставлення.

Я швидко протер очі.

— То шо, ви їх злапали?

— Ні. Цього разу вони вшилися, ці паскудні… — І П’ятак весело пройшовся по всіх назвиськах, які зміг згадати чи придумати для соців.

— З малим усе гаразд?

— Зі мною все гаразд.

Я спробував знайти ще якісь слова. На людях я зазвичай говорю мало, навіть зі своїми.

— Не знав, що тебе вже випустили з в’язниці, Даллі.

— Звільнили раніше. За хорошу поведінку.

Даллас розкурив сигарету й передав її Джонні. Усі повсідалися покурити й розслабитися. Від диму завжди вщухає напруження. Я перестав тремтіти, обличчя набуло нормального кольору. Сигарета мене заспокоїла. П’ятак здійняв брову.

— Нічогенько тебе різонули, малий, — сказав він.

Я обережно торкнувся щоки.

— Справді?

П’ятак глибокодумно кивнув.

— Гарно. Крутий у тебе вигляд.

«Крутий» і «кльовий» — не те саме. «Крутий» означає «жорсткий». А «кльовий» — це «класний», «чудовий». Наприклад, «кльовий “мустанг”» чи «кльова платівка». У нашій місцині обидва слова — компліменти.

— А чого це ти йшов сам-один? — запитав Стів, струшуючи на мене попіл.

Старому Стівові завжди кортить поканудити про щось таке.

— Я додому повертався. З кіно. Я не подумав…

— Ти взагалі ніколи не думаєш, — утрутився Деррі. — Принаймні коли ти не вдома або ще десь, де потрібні мізки. Мабуть, ти думаєш у школі, якщо приносиш додому всі ці гарні оцінки. І завжди сидиш, устромивши носа в книжку. Але чи думаєш ти головою в реальному житті? Ні, малий…