Авантюра

Розділ І ЗАСІДАННЯ

Всупереч традиціям позачергове засідання Державного Комітету по космосу було призначене за день до його початку. Безпрецедентне рішення Голови для багатьох було несподіваним — вихідний день, початок бархатного сезону відпусток — усе свідчило про неординарність по дії. Звичайна млявість і розважливість ще молодого академіка давно були притчею во язицех, але зараз його не впізнати, і члени Комітету в кулуарах шепотіли: Євстафій відчув поживу, або ж запах смаженого…

Рівно о п’ятій годині в зал засідань на третьому поверсі зайшли — хто впевнено, з іронічною посмішкою на масних губах, а хто розгублено — сімнадцять чоловік, опора космічної науки. Євстафій в генеральському мундирі, передню частину якого закривала широка чорна борода, кожного зустрічав проникливо-настороженим поглядом, немов ще й тут перевіряв, чи не затесався чужий. Посилені наряди у штатському, охорона в мундирах при вході, електронно-контрольні пристрої у дверях і закодовані іменні перепустки цього разу здавалися йому недостатніми.

На церемонію відкриття засідання вистачило кількох слів. Скоромовно виголосивши їх. Голова перейшов до діла — либонь спішив.

— Як ви розумієте, сьогодні у нас незвичне засідання… — схвильований голос академіка тремтів. — Закінчилась обробка даних про нову планету. Вони свідчать про наявність навколо неї атмосфери, за складом подібної до нашої, а це означає життя…

Зал зірвався бурхливими оплесками. В сльозах обнімаючи, обціловуючи один одного, усі встали.

— Прошу вас! Сядьте, сядьте… — Голова Комітету розпачливо замахав руками, закликаючи колег до спокою, хоч в самого тремтіли коліна.

— Ми йшли до цього усе життя… Це вже третя планета. Третя, й найближча до Землі, а це накладає на нас особливу відповідальність…

Зал принишк.

— Ситуація на Землі вам добре відома — стоїть питання про виживання людини в просторі й часі. Масове нагромадження страхітливої зброї, невідомі донині епідемії, невиліковні хвороби, розлад психіки й поголовне вимирання захльостують нас. І тут вишукувати причину, шукати винуватого, — академік обвів присутніх іронічним поглядом, — недоцільно, та й нема часу. Пізно… Наша економіка розвалюється, як і держава…

— Що ж робити? — почувся голос із залу.

— Шукати вихід в позаземному середовищі. Потрібно виходити на зв’язок. Таке рішення прийняте там, — він підняв очі до стелі, натякаючи на високі інстанції. — Як ви розумієте, це першочергове завдання. Для цього нам виділяються безмежні ресурси й відповідні кошти — народ чекати не може. Навіть розпад держави й банкет чуми тут не завада… Зараз нами захоплено НЛО — космічний корабель з двома інопланетянами на борту. З ними працює наш Центр. Ми маємо використати їх для зондажу планети. По цьому питанню доповість начальник Центру. Бобо Мурадович, — Голова Державного Комітету втупився в літнього чоловіка з масивною блискуче-лисою головою, що сидів праворуч. Прошу…

Той повільно зіп’явся на ноги.

— Корабель належить цивілізації Манів із сузір’я Рак. За місяць досліджень ми вийшли на контакт, тільки вони нам нічим не допоможуть. Хіба що, можемо запрограмувати їх під «зомбі». Зараз вони наполягають на поверненні корабля… Ми не проти, але тільки після того, як використаємо його для зондажу планети. Це зекономить час і ресурси… Якщо встановлена на кораблі наша автоматика підтвердить наявність придатної для життя атмосфери, за справу візьмуться воєнні і служба безпеки. Ми просимо дати згоду на використання інопланетян. Сподіваюсь, ви не проти… — Бобо Мурадович замовк і терпляче окинув зал сталевим поглядом.

— Заперечення є? — в унісон начальнику Центру запитав Голова.

Вчені мовчки вивчали глянець стола, наче щось там вичитували, і тільки один, наймолодший, підвівся.

— А чи погодяться інопланетяни на ваші умови?

— Ми запрограмуємо їх під «зомбі».

— Проти їх волі?

— А ви вважаєте, що це можна зробити за згодою?.. — Бобо Мурадович здивовано-іронічно вишкірився на комітетчика і, щоб якось пом’якшити враження присутніх від такої реакції, спокійно, але категорично додав: — Другого виходу нема.

— Що з ними буде потім?

— Програма «зомбі» діятиме по нашій команді.

Як тільки інопланетяни виконають завдання, вона вичерпає себе і згорнеться. Вони повернуться додому.

— Ще є зауваження? — Голова струснув бородою і тут же задоволено відповів: — Нема. Отже, вважаємо прохання Центру задоволеним.

Прийнявши ще одне рішення з організаційних питань, Комітет завершив свою роботу.

Розділ II ЗУСТРІЧ В ЦЕНТРІ

Дорога була не гірше, аніж посадочна смуга аеродрому — без видимих поворотів, гладенька, як скло, вона одним кінцем впиралася в столичну трасу, другим злітала в далеке піднебесся.

Зморено розкинувшись на м’якому сидінні «Лінкольна», Бобо Мурадович безтурботно зирив на пропливаючи низькорослі зелені дерева, що закривали собою похмурий, сірий ландшафт. З-поміж голих, випалених нещадним сонцем пагорбків лише зрідка вигулькували поодинокі кущі безлистого, покрученого гілля, що знеможено тяглося до неба, мов висохлі руки нещасних в пустелі до Бога.

Він любив шалену їзду, коли сам за кермом, коли вітер свистить і звук двигуна відлунює… Зараз спокійно й затишно… Натис кнопку радіотелефону.

— Озой Керамович!..

— Слухаю… — той обізвався за кілька секунд.

— Чекаю тебе о восьмій. Запроси Гуслім Кана.

— Добре.

— Я в дорозі.

— Зустріти?

— Не треба. Стеж за маяками, — посміхнувшись, він задоволено зиркнув на міцну, стовбувату шию водія, на пульт управління вогнем свого розкішного лімузину, що аж ніяк не поступався бойовій машині, а в швидкості навіть переважав. Інакше їздити небезпечно — такі часи настали…

Незабаром перед капотом «Лінкольна» вигулькнула висока стальна брама. Праворуч від неї по чорному металу золотом було написано: «Космічний Центр. Державна власність».

Кодувальний пристрій подав сигнал і брама розійшлась в різні боки, відкривши сховане за нею містечко.

Прошелестівши широкими колесами по розм’яклому асфальту внутрішньої дороги, машина зупинилась біля котеджу, піддашшя якого нависло над входом рятівною тінню. Назустріч вискочив міцний молодик у захисній формі. Притримуючи дверці, віддав честь.

Томно озирнувшись довкіл, Бобо Мурадович зайшов в середину. За дверима повернув ліворуч, до басейну, — ще змалку терпіти не міг поту, а тут ще й ця нарада…

У воді плескалися дві білявки-пестунки. Він зовсім про них забув. Залишаючи женихів з «носом», вони мають тут гарний прибуток. Тільки вже примелькалися. «Пора міняти. Нехай по виклику працюють…» — прийняв рішення.

Демонструючи показну радість, дівчата піднялись назустріч. Граціозні, в символічних купальниках, які підкреслювали звабливість форм, вони були чарівні. Допомагаючи знімати піджак, як завжди, обцілували з двох боків, на що він тільки промуркотів:

— Потім, потім, — і погладив по голому тілу.

— А може зараз? — сіроока насмішкувата красуня грала свою роль бездоганно.

Оригінальна жіночість межувала в ній з чоловічим началом.

— Пізніше, — жалісливо зітхнув Бобо Мурадович, не в змозі відірвати погляду від низько посаджених маленьких рожевих перс, заглибини пупка і струнких ніг. Це було єдине, що зараз по-справжньому хвилювало. Навіть купання в холодній воді не зняло млявості. Спокійно, із якимось легковажним нехтуванням оточення пішов до себе. На вітання зустрічних і вартових відповідав лише кивками.

Біля кабінету нетерпляче совався в кріслі огрядний чоловік з білою, як сніг чуприною. Риси обличчя в нього були м’якими, проте сірі очі дивилися допитливо-гостро й нахабно. Для таких начальство було не указ. Озирнувшись на легкий шум дверей й зуздрівши там Бобо Мурадовича, він продовжував сидіти.

— Вас чекає Озой Керамович… — доповіла секретарка — жінка середніх літ. Молодим надавав перевагу в басейні.

— Добре… Зробіть три кави.

— А я вас чекаю… — врешті-решт піднявся сивоголовий.

— Змив дорожню пиляву, — начальник Центру був незворушний.

— То не гріх.

— Ми гріховними справами не відаєм. Чому один?

— Гуслім Кан зараз з’явиться — відправляє японців. А ось і він… — Озой Керамович мов знічев’я кивнув у бік вхідних дверей приймальні, що різко відчинилися. Поріг переступив статний, років за тридцять, вусатий чоловік. Чисте, смугляве обличчя, великі, невиразно-чорні очі й статура борця — усе несло в собі показну відкритість й простоту, і тільки досвідчене око могло запримітити в ньому зневагу, холод й утаємничену пихатість.

В кабінеті після кави з коньяком Бобо Мурадович приступив до справи.

— На використання космічних пришельців Комітет дав згоду. Озой Керамович! Сподіваюсь, програма підготовки завершена!?

— Так.

— Ну що ж, мені залишається нагадати окремі моменти, — зі знанням справи заглянув кожному в очі. — По-перше: для достовірності легенди інопланетяни-зомбі не без нашої допомоги прихоплять із собою якогось безневинного любителя космічних мандрівок з подругою. Ним може бути той же Горбатов — для цього дозволу Комітету не треба. Будемо вважати, що це ініціатива пришельців. Якщо вціліє — його щастя… По-друге: програма передбачає невеличку аварію, і як тільки ми отримаємо сигнал про неї, зберігати безневинність і спокій. Після посадки інопланетян, під виглядом надання допомоги потерпілим посилаємо в розвідку свій корабель, а самі тим часом приватизуємо Центр. Аварія в цьому допоможе…

— А як зреагують там?.. — Озой Керамович знав, що питав.

— За це нехай турбується Голова Комітету… Для цього ми виділяємо певну долю акцій.

— А як він сам?

Бобо Мурадович виждав деякий час, пильно вдивляючись в обличчя підлеглого, потім, видихнувши сперте в грудях повітря, відмахнувся:

— Не турбуйся… Він буде з нами.

— Підходить! — Гуслім Кан був категоричний. — Тільки нехай сидять у своїх кріслах і не заважають.

— Не будуть — це не їх профіль.

— Ага… Це зараз… А коли до нас попливе зо лото й останні підштанки будуть знімати, аби тільки драпонути з цієї проклятої Землі, усі враз стануть грамотними, — обличчя Гуслім Кана судомно перекосилось.

— Контрольний пакет ми залишимо в себе. Трішки Вищій Державній Раді, трішки Комітету і юстиції, решту собі…

— Тут, Бобо Мурадович, ситуацію треба тримати під жорстким контролем, — лисяча усмішка по-дитячому скрасила повне обличчя сивоголового. Воно просвітлішало, очистилось від накипу й явилось на світ божий приємно-чистим у своїй відвертості. — Ми повинні керувати, а не то… Щоб зберегти свою владу, наші правителі хочуть вивести ядерний арсенал на нову планету нашими руками безплатно, а самі будуть шантажувати Землю й наживатись — це мені достеменно відомо. Тільки ж нас тут не проведеш… Зараз ми можемо й повинні мати ще й асигнування на їх програму. Приватизуємо Центр за їх рахунок…

— Розумно, — погодився начальник Центру.

Розмова точилася доти, поки у пляшці був коньяк, а коли він закінчився, Бобо Мурадович згадав про білявок в басейні.

Розділ III ФАТАЛЬНА ЗГОДА

Висвічуючи розмиті контури інтер’єра пишно обставленої кімнати, крізь мережані портьєри повільно сочаться відблиски вогнів нічного міста. Здалеку долинають брутальні голоси п’яних, валування собак, крик, відлуння пострілів та ще нестихаючий гуркіт запізнілих автомобілів. Усе це доповнює гармонію ночі, робить її зрозумілою, земною.

Сонне умиротворення й відносний спокій несподівано порушується різким світлом. Воно вривається до кімнати, зухвало витанцьовує поміж недопитих пляшок, стрибає по стінах і безсоромно висвічує дівочий стан — пестить довгі, пружні ноги, ласунцем обнімає м’яко окреслені стегна й любовно грається тремтливо випнутими персами, наче вважає їх за свою власність, поки суперник і потенційний претендент на цю роль втішено сопе в забутті.

З появою світла він дихає важко, з присвист ом і хрипом.

— Професор Горбатов!.. Ви нас чуєте?.. — в приміщенні несподівано лунко звучить жіночий голос.

— Слухаю… — чоловік механічно проплямкав скривленими губами і шарпнувшись, злякано відсмикнув з білого стегна свою оброслу, як лапа ведмедя, кострубату п’ятірню. Ошелешено розкрив волові очі. — Хто тут? — кинув в півморок — начебто приверзлась дружина. — Що треба?

— Не бійтесь… Ми запрошуємо вас з нами, в міжгалактичний політ, — вчувся незрозумілий акцент. — Ми вам допоможемо… — Голос на мить чимось перепинився, потім прошелестів знову: — Ви самі переконаєтесь.

— Де ви? Я не бачу вас… — тремтячими руками Горбатов мацає довкіл себе, шукаючи чим би накритись, але окрім дівчини нічого не знаходить і тягне її на себе, прикриваючись білим тілом, як щитом — все таки щось є в руках. Так певніше.

— Можете брати з собою…

— Що?..

— Асистентку.

— Я не знаю…

— Думайте, у вас є час.

— Скільки?

— Ви нічого не програєте, — мов не розчувши питання Горбатова, чужинець продовжує напрочуд впевнено і якось завчено: — зате здорово виграєте — здобудете славу і зробите кар’єру. Я почекаю…

В кімнаті зависла мертва тиша.

Щоб переконатися, що це не сон, професор трусонув плече дівчини.

— Ти чула?

— Чую, — та байдуже-сонно позіхнула й, видихнувши винні випари межи очі, присмокталася до товстих випнутих губ.

— Почекай, — професор із силою відірвав її від себе наче п’явку. — Тут серйозні речі.

— Беріть мене і все буде гаразд.

— Беріть, беріть, — кинувся до стільця, на спинці якого висів костюм і, хапаючись за голову, знервовано пробубонів: — В мене ж сім’я, сім’я…

— І тут же забув про ближніх — щось незвичне коїлось в голові вченого. — Що ж вони хотіли?..

— Щоб ви летіли з ними й мене не забули… — не вгавала молода особа.

— Це цікаво… А як же назад?

— Назад через два дні, — неждано прозвучало під акомпанемент електронного писку «бі-іп, бі-іп»… В обох з’явилось бажання прийняти пропозиції, тільки невідомість лякала і стримувала. Писк посилився.

Горбатов не раз чув про різні дива, про незнайомі літаючі об’єкти і не признавав їх, але щоб отаке сталося з ним, професором фізики… Ні… Цього так просто облишити не можна. Треба летіти. А це дівча нехай буде з ним, а то розпатякає завчасно… Сорому не оберешся. Два дні — невеликий строк.

— Ми згодні! — Горбатов поспішно кинув одяг дівчини в ліжко. — Швиденько вдягайся.

— Ай! — та радісно верескнула, неначе її штиркнули чимось приємним і лоскотним.

Нараз в кімнаті стало зовсім ясно, неначе сонце опустилося до їх розчиненого навстіж вікна. Краєвид закрило щось незвично-блискуче.

На цьому ж фоні з’явилася світляна фігурка чоловічка, схожа на дитячий малюнок нечистого з пекла — велика стовбувата голова ледь трималася на тонкій шиї; вражала ніжністю блакитна шкіра, що висвічувалась пульсуючими прожилками, а гнучкі ноги й довгі, до щиколотків, передні кінцівки з шістьма відростками-пальцями нагадували оголене коріння рідкісних дерев.

Від чоловічка до професора пролягла прозора доріжка.

— Заходьте, — голова інопланетянина заметлялася як в цяцькового песика на задньому склі автомобіля.

Здригнувшись від почутого й побаченого, Горбатов на якусь мить завагався, потім підхопив дівчину під руку й рішуче смикнувся вперед. По мірі їх наближення дивний чоловічок безшумно віддалявся, а коли здивований професор сторожко оглянувся, то побачив позаду себе лише блискучу оболонку. Повертатися було пізно.

— Дивись, — дівчина показала рукою вперед. Там проступали слабі контури чогось схожого на широкий, довгий диван.

Горбатов з властивою йому гідністю узяв супутницю за лікоть і вони разом, по-королівському вмостилися, наповнюючись спокоєм та благодаттю — настороженість зникла, а бундючність і цікавість набрали форми внутрішнього самозадоволення. Господар же відсторонився ще трохи назад, й навколо зашумів прибій далекого моря, запахло французькими парфумами, евкаліптом, і ще чимось рідним, але приємно-незбагненним.

«Спеціально для нас… — Горбатов втішено притис дівчину, ніби вперше, і та радо блиснула очицями й кінчиком рожевого язика облизала спраглі губи — певний знак, і тут його тіло, інстинктивно відчувши бажане дійство, напружилось, але чужий голос остудив гарячу кров.

— Ми виходимо з орбіти Землі. Я й мій поміч ник, — пальці лівої верхньої кінцівки чоловічка ледь-ледь ворухнулися — Горбатов бачив це добре — й осторонь з’явилася ще одна, така ж незграбна постать, — доправимо вас до… — голос запнувся. Сильний удар по корпусу їх корабля звалив господарів з ніг і ті під страхітливе шипіння раптом кудись пропали, а професора з дівчиною вирвало із сидіння і, не даючи змоги навіть слова сказати, з нелюдською силою закрутило еліпсовидним колом в невагомості.

Загубивши лік часу, професор відчув, як коловорот слабне, натомість їх стало різко підкидати, наче вони рухались не в космічному просторі, а на возі по вимощеній грубим камінням сільській дорозі, котрих так багато на рідній Землі, і котру вони так необачно полишили — мигнула думка.

Стрибкоподібний рух посилився і від чого стало ще гірше. Свідомість потьмарилась, а в середині так запекло, немов хтось намотав кишки на руку й повільно висотував їх звідти без наркозу, анітрохи не турбуючись про пацієнта. «О, Боже!.. І чого я поліз сюди?.. — простогнав Горбатов і провалився в безпам’ятство.

Розділ IV ПАДІННЯ В НЕВІДОМІСТЬ

Космічний корабель інопланетян у вільному падінні стабілізувався — ліниво повертався навколо своєї осі, чого в середині не було навіть відчутно. Як докір винуватим у скоєному, в центрі окресленого корпусом корабля простору лежало обвуглене тіло одного з його господарів. Очманілий професор зі своєю студенткою знетямлено зіщулився на тому ж ложе, де тільки-но так зручно почувався. Над ним схилявся маленький чоловічок, блакитна шкіра якого потьмяніла і взялась темно-бурими плямами.

— Нас ударили променем лазера із космічної станції землян. Вона знищена, а ми падаємо в невідомість, — маленьке блюдце бездонного неба на лобному виступі чоловічка потемніло, раз по раз бралося чорно-вишневою поволокою. — Якщо не зможемо сісти на якусь планету й вийти на зв’язок з галактичними базами, нам ніхто не допоможе…

— А як же ми? — обурився Горбатов. — Ви ж нам обіцяли повернення!

Стало зовсім тихо.

— Я хочу додому, — заявила про себе дівчина, яка до цих пір сиділа зляканим кошеням. — Я не асистентка… Я студентка, — заскиглила й пустила сльозу.

Чоловічок звівся на свої хиткі ноги й мовчки розтанув у просторі — як це йому тільки вдається? — Горбатов ніяк не міг зрозуміти, хоч розгадка невідомого завжди була його хобі.

— Це ви у всьому винуваті, — кошеня випустило пазурі. — Чого було сюди летіти? Хотіли позбутись мене? Так?.. Я вам набридла?..

В облямуванні ореолу пишних золотих кіс її голівка з чутливим припухлим ротиком завжди чарувала його, притягувала й відволікала від граціозного тіла під легким димчасто-прозорим платтям. Тільки тепер крізь теплу млість чорних очей виблискувало лезо холодної сталі, а скрижаніла подоба усмішки спотворювала миле й жадане юне обличчя.

— Рая… — хотів було щось сказати.

— Цить!.. — топнула ніжкою. — Ви мене спокусили… Кожному з ваших начальничків хотілося того ж самого… І ви їм не борони-и-ли… Я вам зіньки видеру, — її красиві довгі пальці з вигнутими пурпурними нігтями зловісно розчепірились, перетворившись в пазури кровожерного вампіра. І він уперше за час їх близькості злякався…

— Раєчко, я кохаю тебе… Прости, що не вберіг, — розпачу не було меж — він і справді жалів про скоєне. — Я назавжди твій, і до останніх днів, — покірно опустився на коліна й похнюпив голову, намагаючись хоч якось захистити обличчя.

— Кохаєш? — Рая визвірилась і, стиснувши кулачки, з розгону вдарила ними по лисуватій голові, від чого та загула і пригнулася ще нижче. — У-у-у, тхоряка… — шаленіючи в безвихідді, в розпачі увігнала розчепірені пальці в розпатлані коси, звалилася на коліна й, хитаючись з боку на бік, завила не своїм голосом.

Розділ V НЕВІДОМА ПЛАНЕТА

Для них час перестав існувати — виснажені м’язи кудись зникали, танули на очах, а вугласті кістки випиналися і, здавалося, есе меншали й меншали. Від огрядності професора не лишилося й сліду.

По мірі здрібнення обличчя, очі на ньому пропорційно збільшилися. Особливо помітно було це в Раї — звабливо окреслений рот западав, жадібні губи втратили свою знаду й провалились в середину. Замість них виділялися огрублі рубці старої шкіри, й шокований Горбатов вдивлявся у великі чорні очі, наче шукав там спасіння.

За кілька десятків кілометрів до незнайомки корабель, залишаючи за собою вогненний смерч, зробив спробу зменшити хід, і це йому вдалося. На якусь мить він навіть завис, неначе якийсь гумовий захват, що утримував його, розтягся до неможливого, й тепер зупинив свою жертву, готовий відкинути її на висхідну. Але це тільки здалося.

В ту ж мить, в карколомному стрибку він рвонувся вперед й, осліплений своїм власним полум’ям, що скаженіло гиготіло по розжареному металу оболонки, досяг планети. Спотворюючи вогнем, ламаючи усе на своєму жахливому шляху, хряпнувся об щось тверде й розвалився на кілька частин. З розломів його тіла пирснув блакитно-сірий пар, обволік усе довкіл. Жар. що взявся було тут господарювати, в той же час здався й полум’я зникло. Навколо стало тепло й тихо.

Розділ VI НА МЕЖІ СМЕРТІ

Не пройшло й години як на місці падіння корабля зібрався чи не весь тваринний світ цього краю. Непосвяченому могло здатися, що в заростях сама поверхня планети, так разюче схожа на Землю, ворушиться, стогне, дибиться й невдоволено шипить від вторгнення в її володіння непроханих гостей, тільки свого дійсного обличчя не показує; терпить і сторожить інородне тіло до приходу господарів. І ті не забарились. Гілля розсунулось й на галявину, що утворилась від падіння космічного корабля, вийшли чоловіки метрового зросту, формою тіла схожі на землян, тільки якісь приплюснуті, з довгими, нижче колін, руками й короткими ногами, з такою ж незвично розтягнутою вшир головою, насадженою прямо на круті плечі.

Були тут ще зовсім молоді, щоки яких роздувалися брунатними баклажанами, але перед вели старші за віком. Одіті в легку захисну форму, що зливалася з місцевістю, вони, здавалося, виростали із нічого і тут же, зупинившись, вростали в оточуюче середовище, наче стояли тут вічно. Кожен з них тримав у руках коротку й товсту, схожу на булаву, річ, широкий ремінь від котрої тягнувся за спини. Їх голови були охоплені темними обручами, з-під яких світилося зеленисте голе тім’я.

Уздрівши перед собою нутро розваленого корпуса невідомої конструкції, вони обережно наблизились і деякий час заніміло розглядали дівчину й професора — обросле, з густою сріблястою бородою і широко розкритими зляканими очима, його обличчя мов тільки-но зійшло з образів богомаза і своєю виразністю навівало священно-трепетне почуття, а голизна білого дівочого тіла, що висвічувалась з-під розірваного плаття, не могла не зворушити протилежну стать навіть на іншій планеті…

Невдоволено-обурливий і навіть злорадний вираз з’явився на обличчі сіро-зелених, коли ті вгледіли тіла зовсім маленьких, зморщених чоловічків, що звисали з розломів. Вони враз заґелґотіли й кинулись до уламків — одні обережно наблизились до професора з дівчиною і після кількахвилинних маніпуляцій підняли на ноші і, як дорогоцінні жбани з чарівним питвом, понесли в глиб лісу; другі, зламавши сучкувате гілля і підчепивши ним зчорнілі тіла, потарабанили ними через завали й пеньки. Згодом вигулькнули на невеличкому пагорбку, обіч якого стояли темно-зелені гори, над якими висів велетенський диск розжареного Сонця, що безжалісно вихлюпувало із себе пекуче проміння. Але, о диво, навіть тут, на кам’янистому виступі довкіл буяла густа зелена поросль, духмяніло п’янким ароматом, якого Горбатов не звідав і на рідній Землі.

… Спантеличено розплющив очі. Не в змозі звестися на ноги, він ще зовсім недавно крізь пелену туману з болем в очах спостерігав за своєю коханкою, як та, у відчаї прощання з життям, не надіючись на нього, рвала на собі одяг й насилувала тіло, щоб хоч якось відволіктись і не збожеволіти, скрасити останні хвилини — зустріти смерть без мук, в екстазі насолоди, і раптом…

«Ні… Тільки не це…» — знеможено закрив повіки блаженно посміхаючись, кудись поплив, підсвідомо відгороджуючись від реальності, не бажаючи повертатися в неї — в душі був спокій і благодать.

Опісля, коли йому із силою розкрили рот, і через горло по всьому тілу розтеклась терпкувата рідина, свідомість прояснилася. Небувалий навіть в молодості прилив сил й енергії збадьорив змучене тіло. Професор з натугою повертає голову і потайки дивиться у бік сіро-зелених. Там відбувається щось ритуальне: кілька чоловік тягнуть оберемки сухого хмизу, інші, в чому мати народила, з дрюччям в руках витанцьовують навколо розпластаних тіл інопланетян якийсь дикунський танець.

Купа гілля виростає до кількох метрів, дрюччя перетворюються в палаючі смолоскипи. Під гортанні завивання маленькі тіла інопланетян сіро-зелені постаті з розмаху викидають наверх і, о Боже, усе це миттєво спалахує.

В Горбатова німіє нутро, внутрішній параліч відбирає мову, а коли він мимоволі зиркає у бік Раї, стає страшно ще й за дівчину — вона уся тремтить, блудить божевільним поглядом довкіл вогнища…

Галас поступово стихає. Один із втомлених сіро-зелених наближається до Горбатова, від страху закриває очі й вичікуюче завмирає, уявляючи себе посеред купи палаючого хмизу… А коли сіро-зелений нагнувся і ніс в ніс схилив над ним своє жаб’яче обличчя, він, як то було в дитинстві, зненацька для самого себе підняв руку і з усієї сили хлопнув долонями по дутих щоках, від чого очі в хірянина ледь не вискочили з орбіт, а з його рот ударив цілий фонтан якоїсь смердючої рідини. Хлопнув, і тут же пожалів про скоєне — чуже обличчя кудись зникло, а сірчанокислий запах слизі, що миттєво гусла й боляче стягувала давно неголену шкіру, визвав блювання й він повалився набік.

На цьому неприємності не закінчились — зверху немов чан із смолою перевернувся. Обпалююча рідина, згортаючись гамівною сорочкою, стягує тіло в лубок. За мить опинився в чомусь твердому, неначе в бетонній оболонці.

З боку видовище нагадувало похоронну процесію — попереду, на ношах, обережно підтримуючи довгими руками, господарі цих місць несли дівчину, задні тягли безформну сіру глибу, котра нагадувала скоріш доісторичного бегемота, аніж професора університету.

Натовп неспішно спустився униз. Там, разом зі своєю здобиччю вони втовпились в машини незвично-низької конструкції і ті безшумно зірвалися з місця.

В машині дихалось легко, як і до цього. Руху майже не відчував і зорієнтуватися не міг — очі впиралися в сильні, оброслі ноги, що майже повністю затіняли ліву частину кузова. Дивитися міг тільки прямо перед собою. Лещата лубка тримали тіло справно, воно почало терпнути.

Коли машина зупинилась, в середині пожвавішало. Зелено-коричневі щось гнівно проґелґотіли і його потягли головою до виходу. Потім світ перевернувся й боляче захитався разом з нутром. Далі була темінь, м’яке падіння кудись униз, й відчуття холоду, котре так гармоніювало з подихом смерті. Горбатов змирився і знеможено закрив очі.

Розділ VII ВОСКРЕСІННЯ

Немов із-під землі долина тихе, заспокійливе бубоніння — чи то молитва, чи то заклинання — дослухатись не може, хоч не дуже то й намагається. Розкрив очі. Зір одразу ж наштовхнувся на ідеальну білизну рівної, як скло, низько звисаючої стелі. Скосив праворуч, потім ліворуч — приміщення овальної форми й за розмірами не поступається університетській аудиторії, котру він так полюбляв.

Призвичаївшись до яскравого світла, на білій стіні побачив кострубаті тіні, а потім і низькі постаті сіро-зелених в комбінезонах небесного кольору. У вічі кинулось дивне поєднання зеленасто-блискучої шкіри обличчя і яскраво-фіолетового вогню широко розкритих очей, над котрими в обидва боки різко виступали розкошлані надбрівні дуги.

Собі не на радість відчув їх нелюдську силу. Вона давила на мозок, вселяла жах.

Подумки хотів було наблизитись до присутніх, але ніяк не міг переставити ноги — почувався мов у сні. Наче був не живою плоттю, а безтілесним, живонародженим духом сприймання, приреченим тільки спостерігати й шануватися душею…

З розпачем стулив повіки… Відчуття часу й реалій зникло.

Друге прозріння наступило разом і різким болем — його мов заштовхували в тісну посудину, затим навпаки, розтягували на дибі — рвали сухожилля і безжалісно шмагали по плечах, по спині, руках і ногах, а він корчився, проклинаючи все на світі й вив не своїм голосом.

Поступово звільняючи тіло, біль кудись зникає, натомість приходить невгамовна бадьорість. Підхопився було із свого ложа, та відчувши, що на ньому нічого нема, сів як Будда — склав долоні човником, підніс до підборіддя й наче в знак дяки за турботу закивав головою, думаючи про інше — де він?

Несподівано в отворі дверей з’явилась студентка в супроводі двох мідноликих молодиків зростом до трьох метрів. Її обличчя світилося молодістю і щастям.

Усі троє були в однаково білих курточках і шортах, тільки зріст супроводжуючих, чисті, без єдиної зморшки, обличчя з ніжною шкірою, малорозвинена, як для чоловіків, безволоса грудна клітка з чотирма припухлими темними пуп’янками перс, що проглядалися з-під розстібнутої тканини, вносили в душу професора сум’яття, але в тому, що це були особи чоловічої статі, він чомусь сумніву не мав. Вони з розкритим ротом зирили зверху униз на повні дівочі форми, котрі Рая старалася випнути ще більше; раз по раз хитромудро поправляла на грудях свій незвичайний одяг.

— Професор, — відрекомендувала Горбатова сіро-зеленим. Їх ввічливі кивки сприйняла за підтримку і зверхньо посміхнулась. — Семен Лапович!.. — на його жах, звернулась офіційно. — Ми на планеті Хір. Тут цілий рай… — Імпульсивно розвела руками й охопила своїх німотних супутників нижче талії.

Від баченого професор мало не підскочив в гнівному протесті — зрозумів так, що це жіночий натяк… До того ж постфактум… Челюсті зсудомило. «Ні, він цього так не залишить…» — від злості зуби зацокотіли. На деякий час запанувала мовчанка.

— Чого ж ви?.. — студентка й сама розгубилася — вона зовсім не хотіла шокувати свого благодійника. Опанувавши себе, добавила: — Тут любо… Краще, аніж на Землі.

Сіро-зелені в підтвердження закивали головами і членороздільно повторили мовлене дівчиною. «Неймовірно, але факт… — приголомшений Горбатов пригнічено закліпав очима. — Вона й тут пристосувалась».

Хіряни стояли до нього півколом; насторожено-вивчаюче розглядали, як небаченого досі дикого звіра, і дійсно, серед сріблясто-небесного блиску, стерильно-білих стін і приплюснутих лисих голів без єдиної волосинки, густе сріблясто-чорне розкошлане волосся, що вкривало усе тіло крім полохливих очей та лисої маківки голови професора, слугувало йому не на користь.

— Вставай, — передній хірянин жестом показав, що від нього хочуть.

— Хто ви?

— Професор Горбатов, а це моя асистентка, — не моргнувши оком, кивнув у бік коханки. Рая тільки дивно зиркала з-під лоба.

— Звідкіля?

— З Землі.

— Як ви сюди потрапили? — все той же передній сіро-зелений хірянин, мабуть старший, продовжував допит.

— До нас прилетіли інопланетяни й запросили… Вони хотіли допомогти… — розповів усе, що пам’ятав.

— Де гарантія, що ви не вороги?

— У нас сталась аварія…

— Це ми чули.

— У нас нема злого наміру.

— Ти агресор, — прозвучало неждано, як вирок.

— Це не так… — розпачливо зойкнув професор й кинувся було до хірянина, щоб довести це, але міцні лещата з двох боків навалились на його плечі.

— На жаль, це дійсно так, — голос хірянина звучав переконливо й категорично. — Ти залишився жити тільки завдяки своїй помічниці… Це вона просила за тебе.

— Вона вас влаштовує?

— Так. Рая чудовий екземпляр… — хірянин відповів на повному серйозі.

— Що нас чекає?

— Відносно тебе рішення ще не прийнято…

Відповідь хірянина не тільки насторожила, а й підказала лінію поведінки. А відносно Раї?.. Відчував, що їх роль на цій планеті буде різна.

— Розкажи про Землю, — прозвучало розпорядженням.

Почав як лекцію в школі, потім перейшов до більш складних проблем.

Сіро-зелений сприймав мовлене без особливих емоцій, і тільки тоді, коли Горбатов оповідав про досягнення в галузі ядерної фізики, неначе струм високої напруги пронизував тіло хірянина зверху донизу.

В кінці бесіди він хитро примружився. Теплий вогонь синіх очей відійшов кудись в глиб і від них повіяло холодом.

— Без роботи не будеш, — важко видавив із себе — було видно, що обіцянка давалась йому важко. — Займешся корисною справою… Зараз відпочивай.

«Слава Богу, — полегшено зітхнув Горбатов. — Товариство не із приємних. Треба тягти час — може щось проясниться», — подумалось.

Коли зрушив з місця, здивувався: не без зусиль вправляючи своїм масивним тілом на Землі, і тут він за звичкою різко переставив ноги й опинився далеко за межами наміченого. Неждано для самого себе захитався і якби хірянин не підтримав його, звалився б. Тяжіння Хіра було явно менше від земного.

Їх вели разом: попереду, злегка похитуючись з боку на бік важко ступав мідноликий велетень з широчезною спиною, по боках набурмосено чапали ще два таких же увальня; з Раї — професор це бачив, іноді крадькома оглядаючись, не зводили гарячих очей все ті ж два мідноликі хіряни.

Біля слабо окреслених пунктиром дверей зупинилися.

— Це житло, — незворушно повідомив мідноликий. Слідом за ним невідомо звідки з’явився ще й сіро-зелений. Вони разом зайшли до кімнати.

Висвітлюючи напівкруглий стіл без ніжок, що випирав із стіни й висіву повітрі, створюючи ілюзію невагомості, прямо із стелі сочилося яскраво-загадкове світло.

— Де Рая? — не втримався Горбатов.

— Поряд, — пропищав хірянин, зовні схожий зі старшим, що вів допит.

— Я її можу бачити?

— Звичайно, тільки не зараз.

— Чому?

— В неї консультант.

Горбатов уявив консультацію на свій лад й подумки вилаявся, що напевне відчув сіро-зелений. Він спішно добавив:

— У вас відпочинок.

З великою валізою в руках до кімнати зайшов ще один мідноликий громило. «Вони, що тут, — прислуга, охорона, чи може катюгами служать?» — ледь не зірвалося з язика. Зовнішній вигляд й повадки нагадували останнє. «Влип, як ніколи…» — зціпив зуби.

На столі з’явилися не то дині, не то щось подібне до них. Свіжо-духмяний запах плодів визвав відчуття голоду. Принюхуючись, обережно надкусив в надії вгамувати спрагле нутро, а наситившись, відчув сонливість. Сон був неспокійний — весь час намагався від когось втекти, а коли, захекавшись, через непролазні хащі продерся до лісового озера, серед латаття уздрів чарівну голівку Раї. Вона звабливо усміхнулась й, висунувшись з води, поманила рукою до себе — так здалося. Коли ж він, поспішно роздягшись, беркицьнувся з кручі у вологий пісок і спантеличено зупинився біля води, побачив, що Рая дивиться вгору і ще більш інтенсивно махає рукою — чи не лихого зве? Оглянувся. О, Боже… Та це ж мідноликий громило…

Розділ VIII ЗНАЙОМСТВО ПРОДОВЖУЄТЬСЯ

Невизначеність і безнадійність породжують гіршу крайність — апатія й пустота захлюпують душу, відзиваються ниючим болем у грудях ґ безсиллям у всьому тілі… Зникає бажання рухатись, чути, жити…

Нещодавно був шанованим професором престижного університету, із друзями, з коханкою, а зараз навіть ця, тупоумна… відвернулась. Чується в’їдливий смішок: «Ха-ха-ха… Минулась коту масляниця, тхоряка…» Наче й не жив.

Після сніданку з якогось коричневого місива І фруктів з’явився знайомий сіро-зелений. Його просвітлілі очі дивилися здивовано-пестливо, ніби й не було в них вчорашнього холоду.

— Я забув сказати, — хірянин з натугою наморщив лоба. — Завтра приступаєш до праці… Твої знання ядерника нам пригодяться, але тільки до тих пір, доки працюватимеш чесно, а сьогодні відпочивай, — зробив вигляд, що розмову закінчено. Потім, немов щось згадавши, в задумі приклав короткі пальці до лоба й пучками зібрав докупи й без того зморшкувату шкіру. — Вибач, професоре, знову забув. З тобою буде любимиця, не зобижай її, — відкинув руку в напрямку дверей. Там, немов за помахом чарівного жезла з’явилася Рая. В димчасто-блакитній кофтині вільного крою, в блискучій міні-спідниці, з-під якої проглядали повні форми, перетяті вузенькою декоративною поворозкою замість трусиків, вона легко випурхнула з дверей й, наштовхнувшись на здивований погляд професора, зупинилась.

Забувши про своє недавнє обурення поведінкою коханки, Горбатов невідривно зирив на її довгі ноги, що починалися, здається, від шиї. Такою він ще не бачив її — набухлі видовжені перса, що й без того збурювали душу, тепер колихнулися, піднялися й націлились йому прямо в груди.

Не вірячи очам своїм, погладив прозору тканину, що обтягувала жадане тіло. Припав до нього легким поцілунком. Вона ж церемонно-недбало підтримала його за потилицю й поверх голови запитально глипнула на хірянина. Зникаючи за дверима, той підбадьорливо кивнув.

Схопив в оберемок таке знайоме, пристрасне й водночас чуже, лякаюче дивним вогнем тіло. Став цілувати його, пестити і… вкрився холодним потом.

— Усе? — роблено здивувалася Рая.

Він і сам сторопів. Тішачись дівчиною, щось незрозуміле плямкав, намагався хоч якось зарадити горю, але та енергійно відсторонилась, грайливо повела плечима.

— Пішли гуляти, — примружилась. — Я тобі таке покажу… — в бісівських очах Раї виклично прозирає нечиста сила. Це Горбатов відчуває усім єством і, не в змозі витримати їх погляд, опускає голову й рушає услід. Мідноликий громило чапає ззаду.

Через широкий світлий коридор вони виходять з приміщення. Їх зустрічає чужий, немов мальований, безмежний простір. Неосяжне блакитне небо висить так низько, що, здається, в ньому потопає усе живе й неживе, чим посилюється враження крихкості цього світу. Воно доповнюється великим розжареним світилом, що висить немов на прив’язі під куполом кришталевої споруди, готове ось-ось зірватися.

Вражений Горбатов повернув голову назад й побачив знайомий силует громіздкої мечеті, зовнішній вигляд якої спотворювала приплюскнутість і відсутність мінаретів. Важкі, різьблені двері височіли наче ворота в пекло, а товсті, з графічно викладеними загадковими фігурами кольорові стіни компенсували прорахунки архітектора своєю привабливістю — милували око веселковими барвами. Поодаль виднілось ще кілька таких же споруд. Поміж них плелося мереживо доріг з твердим покриттям.

— Пішли купатися, — Рая схопила Горбатова за руку, від чого той здивовано витріщився. — Так, так, — дівчина, розсипаючи дзвінкоголосий сміх, потягла його за собою. За ними на відстані кількох десятків метрів назирці чапав мідноликий.

Хвилин через десять з-поміж дерев блиснула синь води і Рая, на ходу скидаючи непотрібний одяг, засвітила голизною. Потім раптом кудись зникла, немов провалилась.

Розгублений професор поспішив навздогін, і даремно… Оступившись, головою вниз звалився з кручі в сухий, колючий пісок. Поки відпльовувався, Рая була вже посеред озера. Висунувшись з води, вона демонстративно виставила свій оголений пишний торс й обома руками замахала, поманила до себе.

Горбатов смикнувся було вперед, але в ту ж мить остовпів — згадав недавній сон. Озирнувся… Ззаду, точнісінько так, як у сні, на кручі стояв їх охоронець.

Сів там, де стояв. І тільки тепер розгледів хірян, що голяком купалися під берегом. Їх міцні, налиті тіла віддавали червонястим блиском І це незвично кидалося у вічі.

Придивившись, він і рота розкрив. «Так вони ж двостатеві…» — ледь не вигукнув і зірвався на ноги, але його Імпульсивні рухи, як I падіння з кручі, залишилися без уваги. Зате Рая своїми чисто земними жіночими формами викликала загальне захоплення.

Спостерігаючи реакцію мідноликих, він спочатку злякався за дівчину. Заспокоївся пише тоді, коли переконався, що норов у них не гірший, аніж у землян. З полегшенням сів, — єдиний чоловік в одязі під гарячим промінням Сонця.

— Що, сподобалось?.. — Іронічно фиркнула Рая, легко струшуючи з тіла водяний бісер. — Чи може боїшся втопитись?

«Тьху, ти чорт… З’явилась як дух…» — невдоволено подумав професор і, почервонівши, зробив вигляд, що недочув.

— Що, що?

— Ага… Ти вже глухий, — дівчина хитро усміхнулась. — Я питаю: біорики сподобались?

— Хто, хто? — цього разу йому здалося, що він дійсно недочув.

— І вірно, глухий. Я питаю: біорики сподобались?

— Які? — інтуїтивно відчув каверзу.

— Оці, — показала у бік хірян одними очима. — Це ж біологічні роботи…

— Вони?.. — у здивуванні Горбатов аж зойкнув.

— Вони, вони, — не одягаючись і так само як І раніш, демонструючи усі свої зваби, Рая широко розставила стрункі довгі ноги, заклала руки за шию, розвела лікті й підняла обличчя назустріч теплим променям. Із заплющеними очима продовжувала: — Так сподобались?

— Ну… — він нічого певного сказати не міг. Відчував, що таке екзотичне царство йому до вподоби, і навіть снилось колись, але Раї признатися не міг.

— Ото ж бо, — вона здогадалась і підморгнула. Мовляв, усі ви, мужчини, однакові.

Присіла поруч I, як було раніше, замуркотіла, потяглася до нього усім своїм оголеним тілом, від чого серце Горбатова радісно заспівало і кров запульсувала з новою силою. Руки потяглись до заповітного, та Рая перехопила ініціативу — цілуючи й пестячи чоловіче тіло, демонстративно улещувала професора, наче на любовний олтар була кинута її доля, котру вона так цінувала…

Коли ж Горбатов після бурхливого екстазу зморено розпластався по теплому грубозернистому піску, вона й тут не залишила його, що бувало рідко.

Пестячи, муркотіла:

— Тобі роботу дають?

— Начебто, — зараз він про це не думав.

— Не відкажешся?

— Я ще не знаю про що йде мова.

— Ти ж спеціаліст з ядерної фізики…

— Як ти можеш? — здивовано вигукнув професор…

— А що? — в свою чергу Рая роблено округлила очі і відчужено відсунулась. — Їм ядерники, мабуть, потрібні.

— Це страшна річ.

— Ну то й що? Ти їм потрібен, а тобі робота… — виждавши якусь мить, пустила сльозу. — Я тобі чужа…

— Ну, що ти? — хотів було дотягтися до Раї руками й приголубити, але та вороже відскочила.

— Краще з біориком бути…

— Чому?

— Тому, що він чесний, а ти придурюєшся.

— В чому? — щиро здивувався.

— В тому самому… Тобі ж біорики сподобались?!

— Чому вони двостатеві? — важко зітхнувши, вирішив змінити тему.

— Ах, професоре… — Рая загадково-жеманно блиснула очицями й не без іронії продовжувала: — Якщо науці невідомо, звідки ж мені знати?

— Неначе мало ти знаєш…

— Знаю тільки, що аборт тут не зроблять…

— Цікавилась?

— А ти що, збираєшся роди приймати? Тоді на, носи… — скорченими пальцями дівчина схопилася за ледь-ледь випнутий живіт й, хижо вишкірившись, пішла в наступ. — Ну, сміливіше… Чого злякався? Не подобається?!

— Стривай, стривай, — захищаючись, професор виставив розчепірену п’ятірню поперед себе, — Ти що, вагітна? — в нутро немов холодного льоду хтось кинув з півпуда.

— Тьху, дурень! Зв’язалась на свою голову… ой горе мені, горе, — нараз осіклась, розм’якла й постарішала років на десять. — Якщо відмовишся працювати на них, вони дитину заберуть…

— Для чого? — ворухнув здерев’янілим язиком.

— Для чого, для чого?.. — хлипаючи, Рая передражнила професора. — Запитай у них!.. Я просила зробити аборт, а вони… — захлинаючись словами, заголосила дівчина й звалилася до ніг чоловіка. Він заніміло обійняв її за плечі I з болем запустив пальці рук в позолоту кіс, не в змозі ні встати, ані слова сказати.

Коли світило зсунулось в бік і від дерев пролягли темні кошлаті тіні, вони, холодно-байдуже притулившись один до одного, увійшли в тінисту алею.

Розділ IX ВИЛІТ В НЕВІДОМІСТЬ

Без одягу Горбатов почувався тут набагато краще, аніж на Землі, й одівся з неохотою. Серце нило… Ця пригода стала кісткою в горлі, а тут ще й студентка із своєю вагітністю… «Лихий мене смикнув її взяти», — мигнула іскра жалю.

Після сніданку з’явилося троє сіро-зелених в легкій, наглухо закритій формі. Їх супроводжували два мідноликі велетні з жахливими біцепсами, що перекочувалися під блискучою шкірою мов каміння. Вони не мали не те що жіночості, а й не були навіть мужчинами — короткі, неначе гумові, шорти в обтяжку виказували відсутність того самого… Мабуть, у цих біориків було своє призначення, своя програма… «Їх позбавили людських придатків і зробили охоронцями. Яка жорстокість…» — промайнула крамольна думка.

Сіро-зелені у вітанні підняли правиці до плеча. Мідноликі ж незворушно стяли поряд, насторожено втупившись прозорими очима в професора. Їх напружені, буйволові тіла нависли над сіро-зеленими як дві камінні гори над вкритими штучною зеленню свіжонасипаними могилами — від тих і від других віяло потустороннім холодом.

Наслідуючи сіро-зелених хірян, Горбатов привітався і замовк, допитливо вдивляючись у жаб’ячі обличчя, намагаючись розгадати їх задум.

— Семен Лапович! — один з них скорчив подобу усмішки й рекомендуюче кивнув у бік своїх колег. — Будеш працювати під керівництвом Жі і Ре. Чи може проти?.. — сарказм межував з погрозою.

— Ні, ні, — поспішно завірив професор — іншого виходу не бачив.

— От і добре. Пішли, нас чекають.

— Мені щось брати? — огледівся в кімнаті — спрацювала земна звичка. Завжди, коли відлітав у відрядження, брав із собою добру валізу.

Сіро-зелені хіряни перезирнулись.

— У тебе усе буде на місці, — його поблажливо заспокоїли.

Коли вони минули освітлений коридор й опинилися за межами його стін, всепроникаюча молочно-густа Імла заполонила їх у свої обійми, розмила постаті. Спасінням стали червонясті промені, що бризнули Із зеленої форми. По їх сліду імла танула, зникала, немов лід під вогненними ножами. Вони рушили вздовж сірих стін, котрі за ними тут же змикалися.

Невдовзі попереду з’явилися обриси приземкуватої круглої конструкції в діаметрі до кількох десятків метрів. По її периметру ледь-ледь висвічувалися різноколірні вогні, котрі ставали все більш яскравими і менш приємними — блиском працюючих газових різаків били в очі, викликаючи головний біль.

Коли підійшли, нижня частина конструкції Горбатову здалася перевернутою кришкою велетенської каструлі, яка в силу своєї випуклої конфігурації не могла втриматись без сторонньої допомоги і її підперли стояками, що нагадували ноги живого верблюда.

Спонукуваний хірянами, Горбатов піднявся у штучно замкнутий простір; розгублено опустився на вказане місце І відчув себе недолугим піддослідним цуциком в університетській лабораторії, що відчуває попереду глухий темний кут і пастку в ньому, тільки шляху до вороття назад не бачить. В розпачі прикрив очі долонею.

Розділ X ПРИБУТТЯ

Коли закінчилось колисання й хіряни за пультом Із співчуттям І пошаною повернулися у бік своїх пасажирів, ті сумно перезирнулися — в ілюмінатор було видно тільки суцільну стіну води, неначе вони помилково опустилися на дно моря й попали в потужний придонний потік— мимо, чіпляючись гіллям І коріння за обшивку, проносились дерева й кущі. Окремо виділялися звуки глухих ударів по корпусу чимось твердим, масивним. Усі почувалися заложниками хірянської стихії.

Так продовжувалось більше години, й Горбатов під монотонний шум води задрімав— не злива, — апатія затопила душу, заволоділа тілом.

Пробудила тиша і тепле сонячне світло, що вдарило у відкритий отвір. З поверхні Хіра ледь-ледь піднімалися легкі випари, через які проглядалося сіре, буденне місто з однотипними, стандартними будівлями, що нагадували багатоповерхові бараки. І тільки в центрі низьке, швидко світліюче небо підпирали різнокаліберні за величиною камінні шпилі й округлі бані.

Місто лежало в низині прямо перед ними; ліворуч підносились гори, а праворуч, нижче міста, виднілося безмежне плесо води. Тільки колір у неї був неприродній, відлякуюче-кров’янистий.

Придивившись до змитої поверхні Хіра, Горбатов побачив підтвердження своєї думки — уся вона мала один відтінок, — пурпурний. «І як тільки ще й нас не змило…» — жахнувся.

Горбатов незчувся, як звідкілясь збоку тихо й плавно до них наблизився автомобіль, дещо схожий на наш мікроавтобус. По серпантину вузької дороги вони за кілька хвилин спустилися униз і були в місті.

Зупинилися біля нової споруди з високим гострим шпилем, по боках якої стояли більш старі, а нова була нібито втиснута зверху, без будь-яких ознак дисгармонії — навпаки, вона лише підкреслювала єдність стилю стародавніх зодчих.

По камінних східцях піднялися до невеличкого ганку, за котрим була простора світла зала з двома дверима в протилежній стіні. Одні, ліворуч були більшими І менш примітними — за кольором зливалися з окраскою стін. Другі ж, ближчі до них, виділялися різким сіро-сталевим блиском. Поміж них в скляній кабінці напівлежав мідноликий велетень. «Охоронець…» — зрозумів Горбатов — досвід перебування тут давався взнаки.

— Прошу, — пропускаючи професора поперед себе, Ре показав рукою в напрямку ближніх дверей.

Потім він вийняв з кишені пластинку і вставив її у вузьку щілину. Долоню другої руки з розчепіреними пальцями приклав до невеличкого темного віконця, і тільки тоді двері зрушили з місця. Поповзли вгору…

За кілька хвилин вони опинилися в кабінеті із стерильно-білими стінами, із спеціальним химерним кріслом посередині, схожим на стоматологічне. Напроти нього стояло ще кілька звичайних, м’яких.

— Сідай, професоре… — Ре був одна люб’язність.

Горбатов потяг до себе ближнє, м’яке, та хірянин перепинив його.

— Ні, туди, — показав на спеціальне.

— Для чого? Чому?.. — кров відхлинула від обличчя й воно стало білим, білим.

— Не турбуйся… Ти ж влаштовуєшся на роботу, а в нас є секрети, котрі ніхто із чужих не повинен знати. Ми шкоди не зробимо, але витік інформації ми зобов’язані попередити. Ми запрограмуємо тебе так, щоб про те, що будеш робити тут, ніхто й ніколи не довідався.

— Я нікому не скажу… — подався назад Горбатов, і тут же наштовхнувся на залізні пальці охоронців. Звідкілясь з’явилися ще кілька чоловік в білому, і він опинився прикутим до крісла. Його руки, ноги й груди — усе схопили міцні й безжалісні захвати.

В глибині душі сумніваючись в правильності своїх дій, професор із силою, намагаючись розірвати пута, напружився, смикнувся… В розпачі закинув голову назад і… відчув легкий укол в плече. Обм’як. Стало хороше, навіть холодні жаб’ячі обличчя визивали симпатію.

— Заплющ очі й розслабся, — чужий голос звучав доброзичливо і навіть пестливо. Здавалося, що його готують в жертву хірянським богам, і зараз улещують, укоськують, аби він не гнівав їх своїм ображено-нещасним виглядом, коли покладе професорську голову на їх камінний олтар, і це не лякало. Навпаки, він блаженно відключився від реального світу й занурився в приємне тепло ще незвідано-вічного спокою. Ні один звук не досягав його слуху, ніщо не турбувало.

Тілесного болю не відчував, лише душа краялась на якомусь дикому роздоріжжі, не знаходячи прихистку. Була синь неба й моря, зелень гір… Либонь, одного не вистачало — снігу…

І чому зелень гір, а не камінь?..

Поступово поверталося усвідомлення того, що довкіл люди і він їх розуміє…

— Як почуваєшся, професоре? — Ре посміхнувся.

— Нічого, — Горбатов здвигнув плечима. Йому подобалось ось так лежати й спостерігати сіро-зелених, що не без цікавості схилилися над ним. Нехай…

— Піднімайся, — хірянин в білому халаті допоміг йому зіп’ятися на ноги. — Тепер професором будеш тільки неробочому місці. Поза ним ти заблокований. В цей час будеш знати тільки їжу та жінку… — голубі очі хірянина Іронічно примружились. — А цього добра у нас хоч відбавляй. Ми їх спеціально вирощуємо…

Не вникаючи в суть мовленого хірянином, Горбатов згідно кивнув головою.

Мідноликі охоронці разом із Жі обережно взяли його попід рук й повели геть, за що він був вдячний — втомлений пережитим і внутрішньо умиротворений, на більше почувався нездатним.

Вони довго піднімалися ліфтом вгору і Горбатов ніяк не міг збагнути, чому, адже ззовні будинок був не більше трьох поверхів.

Коли кабіна зупинилась, всі вийшли у вузький довгий коридор. Пройшовши по ньому з десяток метрів, зупинились біля дверей під третім номером. Жі вклав в руку професора теплу, вузьку пластину й допоміг вставити її у двері.

— Це ваш код, а тут житло, — пояснив.

Воно було із двох кімнат. Одна з них нагадувала нору для сну — спартанське ложе займало майже весь нижній простір. Друга було квадратна, з круглим столом I чудернацькими кріслами посередині. Прямо перед собою побачив чотирикутник затемненого вікна, лівіше якого виднілося вмонтоване в стіну велике, неначе екран, зелене скло.

— Це Інформатор, від нудьги… Тут державна інформація, — уточнив Жі і натис лівий виступ нижче екрана. Горбатов відсахнувся, — прямо перед ним на склі у весь зріст вигулькнув хірянський диктор з рикаючим, розкритим ротом.

— А це розважальна програма, — натис правий крайній виступ, і загадково посміхаючись, мовчки розвалився в кріслі.

На екрані з’явилося зображення приміщення, що нагадувало собою щось середнє між вишукано обладнаним малим гімнастичним залом І спальнею королеви. Тут було усе: кругле, розкішне ложе п’ятиметрового розміру, пухові мати на полу з виступами різної форми й висоти, і сплетіння перекладин та химерних спортивних снарядів незрозумілого для нього призначення. Воно подвоювалось міражем у дзеркальних стінах і казково перепліталось.

Не встиг Горбатов розгледіти як слід бачене, як там з’явилися юні біорики, за ними увійшли старші, всього до десятка чоловік, І він наяву побачив любовне дійство, яке не могло навіть приснитись — йшло навчання мистецтву любовної справи… Він так зрозумів.

Жі дістав з кишені тоненькі, довгі папіроси. Простяг Горбатову. Той жадібно затягнувся — забув, коли вже й курив. Солодке марево в ту ж мить накинуло на нього химерні сіті… «Наркотик…» — обпалило мозок. В цей час двері відчинилися й поріг переступила красуня-біорик в одних тільки шортах.

— Це найкраща програма… Я вам заважати не буду. Всього найкращого, — Жі пішов до дверей. Там натис непримітну темну ручку, й перегородка, що розділяла дві кімнати, роз’їхалась в різні боки, утворивши для розваг вельми достатній простір.

Горбатов хотів було щось заперечити, але хірянин, обминувши дівицю-біорика, поспішив зникнути. Вона ж розстібнула єдину одіж і він уздрів на відстані якогось метра те, за чим з таким нетерпінням слідкував на озері, коли Рая купалась… Він забув і час, і місце…

Опам’ятавшись, відчув таку спустошеність, котрої не знав усе своє життя. Лежав один, як непотріб.

Не в змозі ні спати, ні піднятися, довго валявся в постелі, а коли надоїло, пішов шукати воду. Освіжившись, включив виклик державної Інформації. Почуте здалося неймовірним… Хірянський диктор повідомляв про другий космічний корабель невідомої цивілізації, нещодавно знайдений на березі моря. Коли ж на екрані з’явилися його обриси, очі Горбатова полізли на лоба. Він упізнав типовий космічний корабель землян.

— Знайомий? — голос за спиною гримнув немилосердним громом, відібрав мову. І тільки опам’ятавшись, професор через силу видавив із себе:

— Ні-і-і… Я такого не бачив.

— Звідки ж він узявся?..

— Не знаю, — здвигнув плечима.

— Ви прилетіли на іншому…

— Я й кажу, — порадів Горбатов можливості відсторонитися від незваних землян, а то ще біду накличуть… З нього досить. — Пора снідати, — Жі натис ще один виступ посередині. За хвилину до кімнати зайшов мідноликий охоронець з візком попереду себе. Складалося враження, що він стояв під дверима і чекав сигналу.

— Стереже? — здивований Горбатов глипнув на хірянина.

— Ні… Ти нікому, крім нас, не потрібен. Вище того, на чому стоїш, — обличчя й мова Жі вихлюпнули йому у вічі наглий сарказм, — ти ніхто, ти біологічний робот… Твоя доля — дивитися, слухати, розважатися сексом й виконувати наші вказівки… Професором будеш там, — показав кривим пальцем кудись униз. — Коли переступиш заблоковану зону.

Горбатов мовчки слухав — йому було байдуже; умиротворений, згадував дівицю-біорика в її незвично-сексуальній красі, й жив відчуттям близькості з нею.

Після сніданку вони спустилися ліфтом в Хір. Там пересіли в машину, що нагадувала електропоїзд метро, тільки рухалась вона по звичайному покриттю тунеля, що буквально був залитий світлом. Коли зупинились, в Горбатова перехопило подих — перед ним був велетенський майдан, від якого в різні боки вело розгалуження тунелів. З їх глибин доносився могутній гул турбін і ще якась суміш виробничого шуму.

Пропустивши довгий і широкий автомобіль-тягач, вони повернули праворуч й незабаром опинилися перед суцільною стіною. Тут вийшли. Минувши охорону, вони попали в реакторний зал атомної станції — це Горбатов зрозумів по знайомій блискучій випуклості посередині великої зали.

— Нам потрібна ядерна зброя усіх видів, і ти нам в цьому допоможеш. Відпочивати будеш там… — холодний, як лід, погляд піднявся до стелі.