Автобіоґрафія

До життєпису Вільгельма Габсбурґа (Василя Вишиваного)

Австрійський архікнязь і полковник українських січових стрільців; "блудний син" для своїх кровних батьків і велика надія для поневолених українців; людина з галереї "ідеалістів-романтиків", "фантастів" і професійний військовий діяч; поет-лірик і реальний претендент на булаву гетьмана України; нащадок давньої королівської династії Габсбурґів і послідовний борець за звільнення українського народу з-під ярма двох найбільших імперій — Австро-Угорської і Російської. Ці взаємно несполучні, на перший погляд, означення стосуються однієї особи — Вільгельма фон Габсбурґа Льотрингена (Лотаринзького). Ці та інші взаємовиключні характеристики цього діяча, його дій, думок, намірів фігурують в українській і зарубіжній пресі доби визвольних змагань 1917–1921 pp., у мемуарній, публіцистичній і науково-історичній літературі пізніших часів. Але в пам'ять українського народу він увійшов (і мусить назавжди залишитись у ній) під ім'ям Василя Вишиваного. Саме так його називали українські січові стрільці за щиру любов до українців і всього українського, зокрема й до вишиваної сорочки, яку носив і під одностроєм австрійського старшини й навіть з'являвся на цісарському дворі у Відні.

Присвятивши себе боротьбі за українську національну справу, він вписав у її драматичний перебіг свої сторінки і зрештою заплатив за відданість обраному шляху найдорожчим — власним життям, яке завершилось у тюремній лікарні Лук'янівської в'язниці в Києві. Здавалося б, така непересічна постать мала б зайняти помітне місце в анналах нашої історії. Та ба! Загалу в Україні й тепер мало відомо про Василя Вишиваного. Власне, малознаними є правдиві, точні факти з його життя та діяльності. Натомість широко відомі всілякі міфи, що зродилися довкола цієї людини, різні вигадки й домисли про її плани і дії. Йому, зокрема, закидали надмірні амбіції, прагнення дістати в свої руки найвищу владу в Україні, здобути гетьманську булаву (у 1918 p.) і омріяну українськими монархістами королівську корону (у 1921 p.) тощо.

Тим часом біографічна література про В.Габсбурґа-Вишиваного донедавна обмежувалась мемуарами Н.Гірняка^{1}, Р.Новосада^{2} й окремими сюжетами в спогадах інших військових і політичних діячів національно-державного відродження України (М.Омельяновича-Павленка, В.Петрова, О.Думіна, Є.Онацького, Б.Гнатевича, Л.Цегельського, О.Назарука, Д.Дорошенка, П.Скоропадського, Е.Ляришенка та ін.). Серед перших спроб справді наукового біографічного дослідження про В.Вишиваного вирізняються публікації Ю.Терещенка й Т.Осташко^{3}, а також В.Расевича^{4}. Але ці публікації — лише початок систематизованого, всебічного й об'єктивного вивчення такої яскравої і навіть унікальної постаті в українському національно-визвольному русі, як В.Габсбурґ — Василь Вишиваний. Його життєвий шлях, сповнений багатьох драматичних колізій, високих ідейних поривань і важких душевних потрясінь, який міг би лягти в основу сюжету історичного роману чи телесеріалу, ще чекає нових досліджень та пошуків з використанням усієї сукупності джерел. Серед найцінніших — публіковані тут мемуари цього діяча.

Їх написано в кінці вересня — на початку жовтня 1919 р. в Кам'янці-Подільському, де на той час перебувала Директорія УНР. Автор надав їм форми життєпису, що охоплює основні етапи його життя й діяльності від дитячих років до визволення з румунського полону й повернення в Україну на початку вересня 1919 р.

Щира розповідь про дитинство і юність, про виховання в батьківському домі, подорожі по Америці, Азії, Австралії, Європі, про навчання в реальному училищі у Відні (до 1912 р.) і у військовій академії в австрійському місті Вінернайштадті (до 1915 р.) містить відсутні в інших джерелах відомості про світ захоплень (зокрема літературою і поезією), формування й розвиток світогляду цього представника габсбурзького роду, його суспільно-політичні переконання, про його шлях до українства, до усвідомлення ідеалів української національної справи. З особливим болем переживав він "страшний контраст між багатством свого роду і убожеством народу", який бачив на Галичині. Докладно оповідаючи про свою військову службу на чолі сотні 13-го полку уланів, рекрутованого з українців Золочівщини, участь у бойових діях Першої світової війни, він з неприхованою симпатією і захопленням оцінює високі моральні якості й вояцькі риси українців, називаючи їх «найкращими», «першорядними», «золотими» жовнірами. Єдиною хибою українців вважав їхню "надмірну добродушність". Саме тут, спілкуючись з вояками-галичанами, слухаючи українських пісень, читаючи твори М.Грушевського, Т.Шевченка, І.Франка, Ю.Федьковича, В.Стефаника, Г.Хоткевича, він почав ретельно студіювати українську мову.

Мемуари Василя Вишиваного містять також важливий, хоч і побіжно викладений, матеріал для вивчення суспільно-політичних відносин в Австро-Угорській імперії напередодні і після її розпаду, дають змогу «зазирнути» поза лаштунки життя дому Габсбурґів, спостерегти метушню навколо цісарського трону, уявити "у плоті й крові" багатьох політичних осіб, краще зрозуміти ставлення до українського питання, що визначалося їхніми виразно про-польськими позиціями.

Водночас слід зазначити, що в мемуарах чогось промовчано тісні взаємини Василя Вишиваного з багатьма видатними політичними діячами Західної України — Є.Петрушевичем, К.Левицьким, Є.Олесницьким, М.Васильком, митрополитом А.Шептицьким та іншими — у справі вирішення українського питання в Австро-Угорській імперії. Таку саму "скромність" автор виявляє у висвітленні мирних переговорів у Бересті. В них Василь Вишиваний відіграв досить активну ролю. Хоч він не належав до офіційних учасників перемов, але разом з тим наполегливо впливав на керівника австрійської делегації графа О. Черніна у вигідному для України напрямі, зокрема сприяючи укладенню таємного протоколу між УНР і Австро-Угорщиною щодо західноукраїнських земель.

Особливу увагу в мемуарах приділено подіям на півдні України з весни 1918 р. Тоді Василь Вишиваний очолив групу австрійської армії, у складі якої перебував патронований ним легіон українських січових стрільців, що від самого свого виникнення (1914 р.) боровся за державність українського народу. Дислокуючись у районі м. Олександрівська (Запоріжжя), на Єлисаветградщині й Херсонщині, січові стрільці діяли всупереч наказам німецького й австрійського військового командування. Вони перешкоджали грабіжницьким "реквізиціям" та каральним операціям проти українського селянства, звільняли ув'язнених, допомагали місцевому населенню в господарських справах, організовували "Просвіти", народні школи, курси українознавства, роздавали книжки і ліки, влаштовували вистави, вечори з українськими піснями й танцями, спортивні змагання тощо. У розташуванні січових стрільців діставали притулок українські повстанські отамани — Зелений, М.Шинкар, Л.Шевченко і навіть Н.Махно — та інші переслідувані німецько-австрійськими військами й гетьманською вартою. Вище австрійське і особливо німецьке командування, а також гетьман П.Скоропадський, занепокоєні діяльністю Василя Вишиваного, зростанням його популярності, докладали всіх зусиль, щоб легіон січових стрільців був розформований, а архікнязь відкликаний зі Східної України. Зрештою легіон передислокували на Буковину.

На жаль, поза мемуарами залишилися відомі з інших джерел (причому найбільш суперечливо трактовані, а то й перекручувані) факти про висування кандидатури Василя Вишиваного на гетьманство в Україні. Безсумнівним у цій історії і, завважимо, вартим окремої розвідки є лише те, що керівники українських соціалістів Одещини й чільні українські військові діячі, зважаючи на велику популярність Василя Вишиваного в Україні, не раз пропонували йому очолити повстання проти гетьмана П.Скоропадського і перебрати владу до своїх рук. Але В.Вишиваний відхиляв ці пропозиції. Мету свого життя він чітко сформулював в останніх словах мемуарів: "…мені хочеться працювати для України, і я працюю, доки матиму змогу".

Директорія УНР надала йому таку можливість, призначавши начальником відділу закордонних зв'язків Головного управління Генерального штабу. Досконале володіння кількома мовами (німецькою, англійською, французькою, італійською та ін.) допомогло Василю Вишиваному активно працювати на цій посаді, надто в контактах з військовими місіями держав Західної Європи. Проте як давній і переконаний супротивник політики Польщі стосовно України (особливо в польсько-українському конфлікті на Галичині) він украй негативно поставився до зініційованої С.Петлюрою Варшавської угоди (квітень 1920 p.) і пішов у відставку. Виїхавши до Відня, написав гостру анти-польську статтю, оприлюднену в часописі "Neus Wiener Journal" 9 січня 1921 р., в якій засудив союз УНР з Польщею як "ненатуральний"^{5}. Ця публікація призвела до повного й остаточного розриву його з батьком (давнім полонофілом) і з усім домом Габсбурґів, який завжди проводив пропольську політику, матеріально підтримував Польщу в її війні з Україною (1918–1919 pp.).

Стаття викликала й негативну реакцію провідних діячів УНР, що з тривогою спостерігали за зростанням популярності Василя Вишиваного. У той час серед української політичної еліти активізувалися праві, консервативно-монархічні сили, які шукали лідера, реального кандидата на королівський трон у майбутній, визволеній від більшовиків і демократів-соціалістів Україні. Багатьом з цих діячів імпонував В.Габсбурґ-Вишиваний. Передусім ідеться про групу, що того самого 1921 p. заснувала у Відні Українське національне вільно-козацьке товариство, обравши на голову його управи Василя Вишиваного. І хоча сам він у тижневику товариства "Соборна Україна" (19 грудня 1921 p.) однозначно заперечив свої претензії на вищу владу в Україні, закордонну пресу буквально затопила злива неправдивих повідомлень про "акцію" Вишиваного, його особу, погляди, наміри, звинувачень у політичному кар'єризмі тощо. Однак усі ці закиди не мали під собою реальних підстав. Ім'ям архікнязя просто маніпулювали різні політичні сили Австрії, Німеччини, Польщі, а також уенерівська еміграція як своєрідною козирною картою в дипломатичній грі.

Насправді тоді і в пізніші роки Василь Вишиваний активної ролі в політиці не відігравав, хоч і далі виявляв цікавість до українських справ, спілкувався з Є.Чикаленком, В.Липинським, Є.Петрушевичем, В.Андрієвським, П.Скоропадським, Є.Коновальцем та іншими авторитетними діячами української еміграції.

У 1921 p. Василь Вишиваний видав у Відні власну поетичну збірку "Минають дні…" з посвятою українським січовим стрільцям: "Борцям, що впали за волю України". Збірка складається з 23 віршів, у яких, на думку письменника й літературознавця Ю.Хорунжого^{6}, відчувається вплив Т.Шевченка, О.Олеся, Г.Чупринки, С.Черкасенка, а також авторів пісень січових стрільців — Л.Лепкого, Р.Купчинського, М.Гайворонського.

З початком Другої світової війни гітлерівці пропонували Василеві Вишиваному співпрацю, від якої той рішуче відмовився, через що перебував під пильним наглядом гестапо.

26 серпня 1947 p. його заарештували^{7} у Відні агенти радянської військової контррозвідки і згодом (у грудні) перевезли до Києва. Протягом півроку в МДБ УРСР, у сумнозвісній будівлі на вулиці Володимирській, 33 тривало слідство в його справі. В.Габсбурґ-Вишиваний був звинувачений у зв'язках з ОУН, співробітництві з англійською і французькою розвідками. Постановою особливої наради він мав бути ув'язнений на 25 років^{8}. Однак морально й фізично виснаженому звинувачуваному не довелося почути оголошення цього неправедного вироку: 18 серпня 1948 p. В.Габсбурґ-Вишиваний помер у лікарні тюрми № 1 М.Києва з діагнозом "двосторонній кавернозний туберкульоз легень"^{9}. На момент арешту у Відні Вільгельм Габсбурґ мав двох синів — Піча і Франца. Чи дізналися вони про долю свого батька, реабілітованого тільки 1989р.?^{10}

Мемуари В.Габсбурґа-Вишиваного друкуються за машинописом (фонд Військового міністерства УНР)^{11}. Збережено всі мовно-стилістичні особливості авторського тексту. Виправлено лише очевидні друкарські помилки, пунктуацію наближено до сучасної. Наявні в тексті скорочення розкрито в квадратових дужках.

Лариса Стрельська