Автограф для слідчого

Есесівські мільйони

Бентежні думки переслідували його, не давали спати. Тепер Карл знав, хто він насправді — син гауптштурмфюрера СС Франца Ангеля, коменданта одного з гітлерівських таборів смерті, військового злочинця, процес якого наробив стільки галасу в пресі.

Карл дізнався про це випадково, побачивши портрети батька в газетах. Власне, це міг бути й не батько, а лише схожа на нього людина, та мати підтвердила: Франц Ангель — його батько.

Так почалася нова смуга в житті Карла Хагена.

Раніше все було просто, спокійно й зрозуміло. Його батько Франц Хаген давно вже розлучився з матір’ю. Займався якоюсь комерцією чи то в Африці, чи то на Близькому Сході, — зрідка з цих районів надходили листи, — і лише раз на два — три роки вони проводили разом літні канікули, але Карл не знав наперед, де й коли батько призначить їм побачення: на Канарських островах чи на розпечених пляжах Персидської затоки. Школи батько не зустрічався з ними в Європі; тепер Карл розумів чому: оберігав їх від свого минулого, а може, боявся, що через них поліція натрапить на його слід.

Він був обережний, Франц Ангель.

Читаючи матеріали судового процесу, Карл дивувався батьковій передбачливості, вмінню зазирати далеко вперед і розраховувати біс його зна скільки ходів у своїй завжди гранично заплутаній і ризикованій грі. Тільки такій обережності вони завдячували тим, що журналісти й досі не натрапили на сім’ю Ангеля, — Карлові ставало моторошно лише від думки про це, хоча іноді, у хвилини душевних сум’ять, хотілося плюнути на все і привселюдно признатися: так, це його батько Франц Ангель! Ну і що ж?

Спочатку Карл був упевнений, що батько діяв не за власними бажаннями, а виконував наказ: знав його як людину ввічливу й сумирну, котра без примусу навряд чи знищувала б людей. Але чи є це виправданням?

Карл жадібно читав матеріали процесу, намагаючись знайти факти, які свідчили б невинність батька. І не знаходив.

Не тому, що Франц Ангель визнавав себе винним у всьому — він поводився на процесі не агресивно, але й не як людина, що змирилася з поразкою й вимолює собі прощення, — хитрував і викручувався, та все ж не міг навести на своє виправдання жодного переконливого факту. Іноді Карлові здавалося, що сам він має їх досхочу. Читаючи в газетах розповіді свідків про те, як батько стеком підштовхував дітей до газових камер, згадував дівчинку, з якою бавився той на пляжі в Лас-Пальмас на Канарах. Мабуть, вона була мулаткою, ота чорнява чотирирічна дівчинка, мала товсті негритянські губи, які лише підкреслювали правильність інших рис обличчя й білизну рівних, наче виточених зубів. Батько високо підкидав дівчинку й ловив її, вони сміялися й обсипали одне одного піском.

Хіба могла така людина байдуже дивитися, як умирають діти?

Оця картина — батько підкидає мулатку — зримо стояла перед очима. Та ж — неймовірна й жахлива, — коли він підштовхував дітей до газових камер, розпливалася й здавалася вигаданою, як і взагалі вигаданим увесь той процес. Але батько не заперечував фактів. Він намагався лише обернути їх на свою користь. Та хіба можна хоча б чимось пом’якшити вину за смерть дітей?

Карл розумів: в одній людині не може поєднуватись гуманне і байдуже, вороже, навіть звіряче ставлення до собі подібних. Отже, батько прикидався, лицемірив, так би мовити, грав на публіку, хотів завоювати синову симпатію. Але ж яка непідробна приязнь світилася в його очах, коли вовтузився з мулаткою!

А перед цим продавав дівчат до гаремів аравійських володарів…

Цю половину життя Франца Ангеля, коли він після війни продавав дівчат у гареми, відсунули на процесі на другий план — не тому, що виглядала блідо на тлі диму крематоріїв, а тому, що Ангель уміло заховав кінці у воду, і конкретно звинувачувати його можна було лише в продажу партії француженок. Правда, слідство зібрало деякі докази, але їх не вистачило б і для звичайного кримінального процесу.

Але не для Карла. Тепер він знав, яким бізнесом займався батько на Близькому Сході, чому вони так рідко бачилися і чому батько так ніжно поводився з матір’ю, хоча і розлучився з нею. Мати лише тепер підтвердила Карлові здогадки: фіктивне розлучення. В цьому також виявилася батькова передбачливість — не хотів, аби тінь упала на сім’ю.

Справді, цей химерний клубок можна розплутувати до кінця днів своїх.

Мати розуміла тривоги сина, хоч мала усталені погляди, що сформувалися, як зрозумів Карл, ще тоді, коли жила поруч з концтабором.

Беата внутрішньо підготувалася до того, що відбулося, певно, весь час готувалася, вважаючи кожен місяць лише відстрочкою. В душі вона вже давно зрадила чоловікові, хоча все ще любила його і ставилася до нього під час швидкоплинних зустрічей щиро й ніжно; якщо б усе минулося, вони дожили б до кінця днів своїх у злагоді, і Беата ніколи навіть собі не призналася б, що могла сприйняти страту чоловіка якщо не байдуже, то без особливих душевних терзань. Вона майже не розмовляла із сином під час процесу, та якось, піймавши Карлів тривожний і запитливий погляд, спробувала заспокоїти.

— Коли б ми перемогли, — мовила переконливо, — все, що вчинив твій батько, кваліфікувалося б як доблесть. Він був дисциплінованим офіцером і виконував волю свого начальства. Ми програли, і твій батько — одна з жертв нашої поразки.

У Карла округлилися очі. Він знав, що мати — практична жінка, більше того, як казали знайомі,— ділова, але ж вона була завжди привітна з сусідами, ніжна до нього, пестила їхнього ердель-тер’ера, взагалі видавалася справжньою жінкою — і раптом таке!

Видно, мати відчула, що передала куті меду, бо одразу позадкувала:

— Гадаю, твоєму батькові було нелегко… Тоді він якось замкнувся в собі і… І взагалі все це схоже на страхітливий сон…

Але кошмари не мучили Беату, коли згадувала місяці, прожиті в симпатичному котеджі біля табору. Від усього того життя залишився лише один яскравий спомин: роздягнена дівчина в колі есесівців біля табірної брами. Вона згадувала ту дівчину не тому, що шкодувала її — ні й ні! — просто перед очима й досі стояло чудове молоде тіло, яке, здавалося, не знатиме старості. Беаті хотілося плакати, дряпати, рвати свою шкіру, коли дивилася на себе в дзеркало, — боже мій, яке жахливе життя, вона б відправила в крематорій ту дівчину, вона б терзала її, аби стати хоч трохи молодшою.

Цей спогад і зараз затуманив їй очі, але зробила зусилля над собою й повторила впевнено:

— Так, страхітливий сон…

Та Карл помітив і цю паузу, і зміну тону. Мати так само лицемірила з ним, як і батько.

Одного разу за сніданком, уже після страти батька, в них з матір’ю зав’язалася розмова про гроші.

Карл запитав:

— Скільки ти маєш у банку?

Беата наливала собі каву. Рука її ледь затремтіла, проте мати не пролила каву, націдила повну чашку і спокійно поставила кавник. Зиркнула на Карла з-під опущених вій.

— Для чого тобі, мій любий?

— Так… Просто цікаво… — Ненавидів себе за це белькотіння, за приниження, та нічого не міг удіяти. — Мені хотілося б знати… — Дивився на свої пальці, що лежали на білій крохмальній скатертині (мати просто обожнювала все біле, накрохмалене і щодня міняла скатертину), пальці дрібно-дрібно тремтіли, виказуючи його розгубленість і ніяковість, він дивився на ці тремтячі пальці, вони були, мабуть, чужі, бо ніяк не підкорялися йому, і нараз зібгав скатертину так, що посуд забренькотів, і чашка з недопитою кавою впала на підлогу й розбилася.

— Сервіз!.. — охнула мати. Вона любила їсти з гарного посуду: сервізи не лише прикрашали, як у інших, серванти, у Хагенів щодня їли на севрському фарфорі, і мати ще з дитинства привчила Карла обережно поводитись з тарілками й блюдечками. Та зараз він навіть не глянув на розбиту чашку, навпаки, вона чомусь додала йому рішучості. Мовив, дивлячись просто у вічі матері:

— Я запитав про гроші лише для того, щоб знати, від чого я відмовляюсь!

Він думав, що мати збентежиться, принаймні почне його умовляти чи уникне цієї розмови, та він погано знав свою матір, він, журналіст Карл Хаген, котрий, як і всі молоді журналісти, вважав себе людинознавцем.

Мати не відвела погляду, але запитала тихо й лагідно:

— А чому ти впевнений, що є від чого відмовлятися?

Такого повороту Карл не чекав. Знизав плечима, відповів розгублено:

— Ну… Я вважав, що маємо якісь гроші… І батько натякав… — Нараз осікся: він усе ж вимовив це слово — «батько», хоча щойно відрікся від нього. Та мати, на щастя, не помітила цього. Поправила скатертину й проказала:

— Можливо, в мене і є якісь гроші і я підтримуватиму тебе. Але ти зможеш розраховувати на капітал лише після моєї смерті.

Беата давно прийняла таке рішення. Вірніше, воно не було остаточне: упевнившись у ділових здібностях сина, вона б віддала йому капітал, ну, не весь, хоча б частину, але не зараз… Розтринькає гроші й сам шкодуватиме. Вона, звичайно, не кине Карла напризволяще, слава богу, на рахунку вже понад три мільйони доларів — їм двом вистачить…

Нараз Беаті захотілося назвати суму, яка лежала на її рахунку, — адже ж три мільйони…

Уважно подивилася на сина — гордий і твердий. Ця думка принесла задоволення, хоча, зрештою, поведінка Карла викликала роздратування. Подумала: молодий, перебіситься і ще дякуватиме їй. Усе з часом забувається…

А Карл сидів, втупившись у підлогу, і не знав, що сказати.

Він прийняв рішення відректися від батькових грошей, бо від них і на відстані пахло злочином: кожна порядна людина відмовилася б від них, а Карл вважав себе порядним, більше того, прогресивним, інакше й бути не могло — він працював у ліберальній бернській газеті, вів театральні огляди і, кажуть, досяг певних успіхів на цій ниві: у театрах з ним рахувалися, навіть боялися його гострих рецензій. Але Карл сам собі не зізнався, що підштовхнуло його до сьогоднішньої розмови з матір’ю. Вірніше, він знав це — перспектива одержати двадцять мільйонів марок. Саме ця цифра була написана на клаптику паперу, вкладеному в батьків лист, якого Карл одержав одночасно із сенсаційним повідомленням преси про арешт Франца Ангеля. У конверті також лежала писулька: батько просив Карла зберегти папірець — і все.

Тоді Карл не надав значення цьому листу. Байдуже глянув: надруковані на машинці три прізвища, позначка олівцем навскіс через весь аркуш.

«Певно, діловий папір», — подумав. Трохи здивувався, чому батько прислав саме йому, адже раніше ніколи не залучав сина до своїх справ.

Карл заховав листа в шухляду і згадав про нього пізніше, коли процес наближався до кінця й стали відомі деякі подробиці батькової подорожі до Австрії. Виявляється, Франц Ангель полював на заховані в «Альпійській фортеці» фюрера есесівські скарби. І не без успіху. Журналісти пронюхали, що він зі своїми підручними знайшов контейнер із секретними документами головного управління імперської безпеки, серед яких зберігалися списки так званих «трійок».

Карл і раніше чув про ці «трійки». Наприкінці сорок четвертого року есесівці переправили частину награбованих цінностей до Швейцарії, поклавши значні суми на шифровані рахунки. Кожен з «трійки» знав дві цифри. І більше нічого! Списки «трійок» у єдиному примірнику зберігалися в шефа головного управління імперської безпеки обергрупенфюрера СС Ернста Кальтенбруннера.

Одну з цих «трійок» знав тепер бернський журналіст Карл Хаген. Сумніву не було — батько встиг вилучити з контейнера папірець і переслати його синові.

Карл збагнув це, сидячи в редакції й читаючи черговий репортаж з процесу. Зрозумівши, що має ключ до есесівських скарбів, збентежився. Попервах майнула думка: брудні гроші, слід негайно повідомити про це, віддати їх. Та відразу зупинив себе: шифрований рахунок… Банк — держава в державі, він пошле під три чорти всякого, хто не назве шести цифр. Банк не цікавить, хто поклав гроші, та й спробуй довести, що це — справді есесівські скарби. Кожен з «трійки», позначеної в списку, притягне Карла до відповідальності, лише посміється з нього: вигадка, марення, наклеп!

Карл кинув роботу й поспішив додому. Нетерпеливо витяг з конверта папірця. Читав:

Рудольф Зікс;

Людвіг Пфердменгес;

Йоахім Шліхтінг.

І навскіс (тепер Карл знав) рукою Кальтенбруннера: «20 мільйонів марок. Юліус Бар і К°».

Юліус Бар і К°. Одна з найсолідніших банківських контор у Цюріху. І двадцять мільйонів марок! Здавалося — простягни руку й одержиш…

Карл сидів, курив і, здається, ні про що не думав. Примара мільйонів стояла перед ним, дражнила, заколисувала, обіцяла незвідане, якісь зовсім нові почування, хотілося відразу щось учинити й одночасно ліньки було підвестися з крісла, блаженна млість сповнювала його. Отак буває: радість приголомшує, розслаблює, у такі хвилини з людини можна витягти яку завгодно обіцянку. Вона посміхнеться найзапеклішому ворогові й пробачить навіть підступність.

Нараз одна думка вразила Карла. Була така елементарна, що Карл навіть розсердився сам на себе. І справді, почав уже будувати рожеві замки, простягнув руку за мільйонами, а раптом першого ж із списку — Рудольфа Зікса — вже нема серед живих?

Карл повагався трохи і спалив папірець: ті прізвища все одно навічно вкарбувалися в пам’ять.

Того вечора він завітав до журналістського клубу. Пив келих за келихом віскі з льодом. Хтось із знайомих хотів підсісти до нього, знаючи його веселу вдачу, поплескав по плечі, та Карл відповів каламутним і злим поглядом — він бажає побути на самоті, хіба не має на це права? — і знайомий ретирувався.

А віскі майже не проймало, лише злегка туманило голову. Карл сидів, згорбившись над столиком, тупо дивився, як тануть у склянці кубики льоду. Оця думка — Рудольф Зікс загинув чи помер — сиділа десь у закутках мозку. Карл гадав: коли Зікс і справді помер, це принесе йому полегшення; він і так не знав, як йому жити далі, знаючи, що батько — кат, а тут ще перспектива есесівських мільйонів… Хіба можна назвати людину порядною, якщо вона простягає за ними руку?

Карл був певний: багато з тих, хто сидів за сусідніми столиками, пив коктейлі, танцював, лише посміялися б з його сумнівів — людині привалило щастя, а вона вагається! — і сміялися б ті, хто називає себе джентльменами; вони б обурилися і не подавали руки людині, коли б спіймали її на дрібному шахрайстві, відкритому привласненні чужого майна чи просто крадіжці. Але чи не крадіжка це: прийти в банк, назвати шість цифр і одержати двадцять мільйонів марок?

Мабуть, усі вони зійшлися б на одному: людині всміхнулася доля. Та й він сам так настроює себе: фатум —і крапка. Невідомі шляхи господні, кожному своє, і все одно через рік чи навіть менше гроші пропадуть: з моменту, коли їх поклали, вже минає двадцять років, а цінності, що лежать на шифрованому рахунку і за якими протягом двадцяти років ніхто не з’явився, стають власністю банку.

Чи правильно буде, коли він дозволить зажирілому Юліусу Бару з компанією привласнити ще двадцять мільйонів?

З того вечора минуло вже досить часу — Франца Ангеля під натиском громадськості стратили, мати встигла придбати на Женевському озері пансіонат і з головою поринула в справи, а Карл усе ще вагався, аж до того злощасного ранку, коли за сніданком розбив сервізну чашку. Тепер сумніви вже менше мучили його: він не успадкував від батька нічого, навіть прізвища, а папірець з «трійкою» міг потрапити до рук будь-кому, та й взагалі, якщо навіть усі з «трійки» живі й удасться їх розшукати, чи захочуть вони назвати дві свої цифри — адже їх, напевно, попередили, що ці цифри є таємницею третього рейху.

Отже, справа з папірцем видавалася непевною, але, як не дивно, саме ця непевність вабила Карла, як ваблять сповнені тривог і небезпек дальні дороги.

Перше завдання, яке постало перед Карлом, полягало в тому, щоб визначити, хто такі Рудольф Зікс, Людвіг Пфердменгес і Йоахім Шліхтінг. Після розгрому третього рейху минуло вже мало не двадцять років, і прізвища навіть відомих у ті часи бонз нацистської партії і есесівської еліти вже почали стиратися в пам’яті, на зміну їм прийшли нові — молодші й енергійніші; вже фон Тадден очолював неонацистський рух, а хто знав Таддена за часів фюрера? І хто знає тепер Рудольфа Зікса?

Звичайно, якщо б Карл не сидів у Швейцарії, а відвідував збіговиська колишніх есесівців десь у Дюссельдорфі чи Гессені, з нього лише посміялися б.

Хто знає Рудольфа Зікса?

А хто не знає групенфюрера СС Рудольфа Зікса, колишнього командира корпусу СС, потім одного з керівних діячів головного управління імперської безпеки? За часів третього рейху кожна більш-менш свідома людина, називаючи перші два десятки з есесівської верхівки, неодмінно згадала б і Зікса.

Та Карл Хаген не відвідував есесівських з’їздів і пішов значно важчим шляхом — перекидав паки старих газет і журналів, досконало вивчив історію СС, ознайомився з багатьма судовими процесами над нацистами у повоєнній Німеччині.

Зікса було затримано в англійській зоні окупації, його мали судити разом з іншими есесівськими генералами, та він захворів — у пресі промайнуло повідомлення, що лікарі визнали його психічнохворим. На цьому слід обривався, Карлові вдалося лише встановити, що молодший брат Рудольфа — Ганс-Юрген Зікс проживає в місті Загені, землі Верхній Рейн, і є власником досить великої і перспективної фірми готового одягу.

На ім’я Йоахіма Шліхтінга Карл натрапив лише раз: у зв’язку з реорганізацією одного з гамбурзьких концернів повідомлялося, що його директор Йоахім Шліхтінг подав у відставку, бо вирішив решту днів своїх провести в маєтку дружини під Ганновером.

І жодної згадки про Людвіга Пфердменгеса…

Фактів було, власне кажучи, мало. Карл розраховував на більше, але ж могло трапитися, Що він одразу наштовхнувся б на повідомлення про смерть кого-небудь з «трійки».

Карл подзвонив Гюнтеру Велленбергу і призначив йому побачення увечері в журналістському клубі.

Думка про Гюнтера з’явилася ще раніше, Карл розумів, що може трапитися всяке, і йому одному буде важко; у такій ризикованій справі підтримка чи порада друга просто необхідні — хто зна, а раптом доведеться розшукувати Людвіга Пфердменгеса аж у Південній Америці? Та й удвох веселіше, тим більше з Гюнтером — старим другом, людиною надійною й розумною.

Гюнтера Велленберга добре знали у швейцарських театральних колах, менше — глядачі, що Гюнтер пояснював закостенілістю обивателів, небажанням і невмінням піднестися до вершин модерного мистецтва.

Велленберг став засновником та ідейним керівником нового експериментального театру — театру, який не мав ані грошей, ані приміщення і давав вистави по клубах та кав’ярнях. Трупа складалася переважно з молодих акторів, які працювали в солідних, з усталеними традиціями колективах і збиралися після вистав, щоб ошелешити відвідувачів нічних клубів незвичайним видовищем.

Грали без декорацій, театральних аксесуарів. Гримувалися, намагаючись підкреслити все потворне, що є в людині, самі писали сцени й скетчі, іноді гострі, іноді з неясним соціальним забарвленням — копирсалися в темних закутках людської душі, вивертали, бруднили її, сміялися з любові й вірності, вважаючи себе мало не революціонерами, бо зло кидали в обличчя респектабельній публіці, яка приходила на їхні нічні вистави, все, що думали про неї, з чималою домішкою цинізму.

Карлові подобалися пошуки Велленберга, хоча він часто й не поділяв погляди друга, був поміркованішим. Іноді друзі лаялись, сварилися, однак не надовго. Через день — другий знову сходилися, бо нудилися один без одного, кожен чимось доповнював іншого, навіть сварки й суперечки приносили обом задоволення…

…Гюнтер сидів на своєму постійному місці — праворуч од виходу, пив каву й проглядав журнали. Він завжди вечорами пив багато кави. Карл дивувався, як може людина випити стільки й потім спати, але Гюнтер лише сміявся й пояснював, що все одно веде нічне існування, а до ранку, коли він лягає, ще далеко, та й узагалі кава не заважає йому міцно спати.

Карл підсів до Гюнтера, і той відклав журнали, глянувши запитально.

— Що трапилося? Мені здалося, ти був схвильований, коли дзвонив. Та й зараз почуваєшся не в своїй тарілці.

Отак завжди: Гюнтер був непоганим психологом і вмів зазирати другові в душу. Іноді це дратувало Карла, він давав відкоша Гюнтерові, навіть іронізував з його намагань одразу зрозуміти й оцінити людину, та не міг не віддати другові належного — Гюнтер усе ж знав людей, помічав їхні вразливі сторони і вмів спритно грати на людських слабкостях. Але навіть менторський тон Гюнтера на цей раз не вразив Карла. Бо знав: сьогодні його верх, зараз він ошелешить Гюнтера, гратиме з ним, як захоче, і так буде принаймні у найближчому майбутньому.

Усвідомлення того, що він зможе облагодіяти друга, якось підносило Карла у власних очах, і він не відмовив собі у задоволенні хоч трохи поінтригувати Гюнтера.

— Маєш рацію, — відповів, — я і справді, можливо, не в своїй тарілці. Але з насолодою побачу, як витягнеться твоя самовдоволена пика, коли почуєш, що скажу. Я, правда, ще не вирішив, чи варто відкривати цю таємницю, та коли ти гарно поводитимешся…

Гюнтер дивився недовірливо, але чи то блиск Карлових очей, чи його переконаність і схвильованість підтвердили, що каже чисту правду, і Гюнтер, відставивши чашку з кавою, нахилився до Карла.

— Ну? — запитав коротко.

Карл, не поспішаючи, запалив сигарету.

— Хотів би ти мати мільйон?

Гюнтер зареготав.

— Кельнер, кави! — помахав рукою. — Мільйон чого: доларів чи фунтів стерлінгів? Чи ти хочеш подарувати мені мільйон швейцарських франків? Я не гордий і візьму будь-якою валютою, навіть у динарах або рупіях!

— Мільйон західнонімецьких марок, — обірвав його Карл.

— Можу і в марках, — продовжував іронізувати Велленберг. — Чудова валюта, яку можна поміняти в будь-якому банку. Мрія мого життя — мільйон, і я вклоняюсь вам, о Ротшільде, за щедрий подарунок!

— Подарунка не буде, — швидко одказав Карл. — Гроші доведеться заробляти.

— Ха! — вигукнув Гюнтер зло. — Я можу працювати все життя й не зароблю мільйона. Якщо фортуні не забагнеться трохи поколисати мене…

— Можливо, ти вже в колисці, — засміявся Карл. — Не можу нічого гарантувати, але послухай… — І розповів про існування «трійки», обминувши, звідки він дізнався про неї.

Від іронії Гюнтера не лишилося й сліду.

— Ого! — округлив очі. — І скільки лежить на тому шифрованому рахунку?

Карл знав, що Гюнтер запитає про це. Він заздалегідь продумав усі можливі повороти розмови й вирішив не відкриватися до кінця.

— Тебе влаштовує мільйон? — мовив так, щоб покласти край небажаним запитанням.

— Звичайно… — Гюнтер зрозумів, що його відсувають на другий план, але не образився. Подумав: на місці Карла він поводився б так само, можливо, не дав би й мільйона, гра була варта свічок і за сто, і за п’ятдесят тисяч, навіть менше. Велленберг жадібно ковтнув гарячої кави, яку приніс кельнер. — А звідки?.. — Та нараз осікся, бо догадався звідки. І це вразило його: невже? І чи можливе таке? Так, Хаген, а Франц Ангель, котрого недавно повісили і який, він читав про це, полював на есесівські скарби, довгий час переховувався під прізвищем Хаген, отже, перед ним сидить зараз…

Гюнтера кинуло в піт. Він міг би відплатити за образу, міг двома словами знищити Карла Хагена — сина вбивці, ката, і Гюнтер мимовільно глянув на друга зверхньо і навіть зневажливо.

Карл піймав цей погляд і зрозумів, що Гюнтер догадався про все, — зіщулився й відвів очі: з яким задоволенням він би викинув ті мільйони на смітник, аби тільки не бути сином Ангеля, не критися й не носити ганебне тавро; хоч він ні в чому й не винен, проте — син, і це тяжітиме вічно, аж до смерті.

І все ж знайшов у собі сили, щоб сказати спокійно і на перший погляд байдуже:

— Дані, які я маю, вірогідні. їх переслав листом мій батько. Ти, певно, чув це прізвище — його звали Франц Ангель.

Слова злетіли з його вуст, і нічого не сталося — Гюнтер продовжував сьорбати каву, і в його очах не було ані цікавості, ані здивування, він мав витримку, цей Гюнтер Велленберг, чи просто зумів зіграти, адже справді був талановитим драматичним актором. Але про що б не думав Гюнтер, Карлові імпонувала його стриманість — здивування, особливо співчуття, були б зараз нестерпні.

По кількох секундах мовчання продовжив, награно посміхаючись:

— Ти розумієш, я не можу пишатися таким предком, та що вдієш…

— Облиш! — перервав його Гюнтер. — Давай краще не говорити про це. Що сталося, те сталося, мене не цікавить джерело твоєї інформації. Був би твій батько самим сатаною, це не вплинуло б на моє ставлення до тебе!

Гюнтер простягнув Карлові руку, тому здалося — дещо театрально, та все ж щиро потиснув руку другові, наче присягаючись на вірність. Запитав би зараз Гюнтер прізвища «трійки» — назвав би, не вагаючись, але Гюнтер не запитав, хоч запитання й крутилося в нього на язиці.

— Отож, ми домовились, — сказав Карл. — Я назву двох із «трійки». Не тому, що не довіряю тобі, просто коли ти знатимеш усіх трьох, таємниця перестане бути таємницею. — Це прозвучало трохи непереконливо, та Карл не міг видумати пристойнішого аргументу. Він і справді довіряв Гюнтерові, та якесь підсвідоме почуття підказувало: не слід відкриватися до кінця! Щоб перевести розмову на інше, додав діловим тоном: —Звичайно, ти повинен розуміти, що нема жодних гарантій і вся наша… е-е… місія може виявитися даремною…

— Я не вимагаю, щоб ти дав мені розписку на мільйон, — хрипко засміявся Гюнтер. — Але врахуй: мої фінансові можливості…

Та Карл і без цього знав, що у Велленберга ніколи не буває грошей.

— Всі витрати я беру на себе, — зупинив його. — Можливо, все буде гаразд, і ми швидко… Але ж про всяк випадок я маю кілька тисяч франків.

— О-о! — задоволено вигукнув Гюнтер.

Карл перехилився до нього через столик, зашепотів:

— Першим у списку стоїть Рудольф Зікс. Колишній групекфюрер СС. Відомо лише, що його брат живе зараз у Загені. Це недалеко від Кельна. Мій «фольксваген» на ходу, якщо не заперечуєш, післязавтра можна вирушити.

Ганс-Юрген Зікс походжав по кабінету, помахуючи сигарою. Таку вже мав звичку — обдумуючи щось важливе, міряв кабінет навскіс неквапливими кроками й нюхав ароматний сигарний дим: усі знали, коли в кабінеті пана Зікса накурено, хазяїн прийняв важливе рішення.

Візит швейцарського журналіста насторожив Зікса. До місцевих газетярів давно вже звик. їм з охотою давав інтерв’ю і взагалі підтримував контакти з газетами, вважаючи, що згадування в пресі його імені сприяє популяризації фірми готового одягу Ганса-Юргена Зікса, а без реклами в другій половині двадцятого століття важко продати й склянку газованої води.

Пан Зікс нічим не виказав своєї зацікавленості: протримав швейцарського журналіста з півгодини в приймальній і зустрів сухо, всім виглядом підкреслюючи, що він — людина ділова й не витрачатиме час на балаканину. Але вже перше запитання молодика, який назвався Карлом Хагеном, занепокоїло власника фірми й навіть злякало його — пану Гансу-Юргену Зіксу довелося зробити зусилля, аби відповідати рівно, доброзичливо й наприкінці усміхнутися й потиснути журналістові руку.

Тепер Зікс пригадував усі деталі розмови — вона справді була важлива й могла мати зовсім несподівані наслідки.

Журналіста цікавила зовсім не фірма, не її продукція та зв’язки, він розпитував про старшого брата Ганса-Юргена — колишнього групенфюрера СС Рудольфа Зікса. Звичайно, нахабу можна було одразу виставити з кабінету, пан Зікс хотів так і вчинити, але обережність, як завжди, взяла гору (ну, чого б домігся, викинувши журналіста?), і він вступив у гру, запропоновану паном Хагеном: відповідав недомовками на недомовки, сам ставив раптові запитання, намагався викликати журналіста на відвертість. Справа в тому, що вони з Рудольфом чекали з Південної Америки людей від обергрупенфюрера СС Лібана, й поява швейцарського журналіста (можливо, й не журналіста) видалась вельми й вельми підозрілою.

Зараз господар кабінету поновлював у пам’яті най-дрібніші деталі розмови.

Той пройдисвіт із кореспондентським посвідченням знав, що Рудольф Зікс живе поблизу міста в маєтку і, як людина психічнохвора, не має жодних контактів із зовнішнім світом. Власне, такі відомості він міг одержати навіть у портьє готелю, де зупинився, — ні для кого це не секрет, колись у цьому невеличкому місті долю групенфюрера СС обговорювали на всіх перехрестях, та з часом почали забувати: навіть ліві журналісти, які свого часу намагалися спростувати висновок лікарів, давно вже вгамувалися (минуло ж стільки років!), — і раптом цей візитер із Швейцарії напередодні прибуття людей Лібана…

Непроханий гість намагався переконати його, Зікса, що почав писати книгу чи то про історію націонал-соціалізму в Німеччині, чи то про колишніх діячів СС і що в зв’язку з цим йому конче необхідно побачити пана Рудольфа Зікса, одного з небагатьох високопоставлених есесівських генералів, що живуть і понині.

Інший на місці Ганса-Юргена Зікса повірив би кореспондентові, однак він мав багатий життєвий досвід і знав: справжній нишпорка завжди забезпечує свої тили й має таку версію, що й комар носа не підточить.

«Але ж, — цілком резонно зауважив Ганс-Юрген, — чи знає пан журналіст, що Рудольф Зікс — людина хвора, і контакти з ним дозволені тільки лікареві та обслуговуючому персоналу?»

Журналіст відповів, що він у курсі справ, більше того, знає, що групенфюрер іноді згадує багато цікавого, і, зрештою, можна вдатися до лікарської допомоги.

«Ні, — рішуче підвівся Ганс-Юрген Зікс. — Я не можу дати дозвіл на розмову з братом, бо всілякі спогади негативно впливають на його й без того розладнану психіку».

Гість відкланявся. Він поводився чемно, але це ще дужче насторожувало пана Зікса.

Ганс-Юрген почав розмірковувати: що він утратить, коли преса пронюхає про контакти їхньої фірми з людьми Лібана?

По-перше, вони рознесуть це по всенькому світу, що може зашкодити діловій репутації фірми «Ганс-Юрген Зікс і К°». По-друге, Рудольф і ці південноамериканці обговорюватимуть проблеми повернення до Федеративної Республіки Німеччини деяких емігрантів та їхніх дітей, що, зрештою, сприяло б активізації діяльності існуючих і створенню нових реваншистських організацій. По-третє, — цей пункт, певно, слід було пересунути на перший план, — згідно з попередньою домовленістю саме через фірму «Ганс-Юрген Зікс і К°» у Західну Німеччину переправлятимуться капітали для фінансування цих організацій — есесівці встигли покласти значні суми на рахунки південноамериканських банків.

Самі лише проценти від цих операцій розпалювали апетит господаря фірми, а він знав, що не обмежиться самими процентами.

Отже, будь-яка гласність могла призвести до непоправних моральних — Ганс-Юрген лицемірив навіть у думках, ставлячи це на перше місце, — й матеріальних втрат. Адже ж і реваншистські організації, й нова партія фон Таддена, яку вони підтримували, — основа четвертого рейху. А четвертий рейх необхідно буде одягати в мундири, і Ганс-Юрген Зікс не мав жодного сумніву, що право на це одержить фірма, котра сприятиме утвердженню цього рейху. Тут вже пахло такими сумами, що й проценти з південноамериканських капіталів, і надпроценти видавалися дрібною розмінною монетою!

Зікс подзвонив секретарці й розпорядився покликати Роршейдта.

Лише переступивши поріг кабінету, Генріх Роршейдт зрозумів, що на нього чекає якесь важливе завдання: різкий сигарний дим вдарив у ніс, і Генріх задоволено понюхав повітря — так завмирає на мить гончак, почувши запах дичини.

— До нашого міста приїхав швейцарський журналіст Карл Хаген… — почав Зікс.

— Це тип, який щойно морочив вам голову? — перебив Роршейдт: він виконував найделікатніші доручення хазяїна й дозволяв собі деяку фамільярність.

— Так. — Зікс уважно дивився на підручного, хоча споглядання Генріхового обличчя нікому не могло принести задоволення: деформований від численних бійок ніс, товсті губи й пронизливо-хитрі очі під приплюснутим чолом. Роршейдт мав силу первісної людини, звірячу витримку, був невибагливий, головне ж — служив усю війну вірно братові, тепер йому, Гансу-Юргену Зіксу. — Цього журналіста… — Зікс витримав паузу. Не тому, що йому важко було вимовити наступні слова чи раптом сумління заговорило в ньому, просто, даючи таке розпорядження, мимоволі стаєш співучасником, а це завжди неприємно знати, то на тебе може чекати довічна каторга.

На щастя, Генріх допоміг йому.

— Прибрати? — запитав, наче йшлось про щось зовсім буденне.

— Тільки тихо… — поморщився Зікс. — Не треба галасу!

— Спробуємо сьогодні ввечері.

— Він зупинився в готелі «Кінг».

Генріх переступив з ноги на ногу.

— Все?

Зікс махнув рукою.

Добре, що Генріхові нічого не треба розтлумачувати: сказав і забув — як і раніше, почуваєш себе порядною людиною, котра лише за певних обставин трохи схибила…

Але ж як часто обставини бувають вищі за людину!

Гюнтер віддав перевагу ресторану з музичним автоматом, а в Карла заболіла голова від оглушливої музики, й він вирішив поблукати містом. Ще вдень помітив: відразу за центральною міською площею з традиційною ратушею починався парк — крізь зелень проблискувала вода, там був став чи навіть озеро.

Спочатку парк нагадував усі парки світу: газони й клумби, лавки. Карл проминув дві чи три пари закоханих на лавках — усе, як і належить у таких місцях, та непомітно алея перетворилася на стежку, що в’юнилась поміж густих чагарників, запахло свіжістю, й ліворуч за рідкими деревами відкрилося озерце.

Карлові захотілося посидіти на березі. Сонце заходило, й на воді пролягла кривава доріжка. Карл йшов просто до неї. Не міг відірвати погляду від блискучої тремтячої смужки, здавалося, зараз і саме сонце торкнеться води, засичить і згасне. Перестрибнув канаву й зупинився неподалік од берега, спершись на стовбур товстої верби. Так, сьогоднішній день, перший їхній день у Загені, склався невдало, хоча все могло бути й значно гірше. Швейцар, який заніс їхні речі в номер, на запитання, чи знає він Зікса, лише посміхнувся:

«Тут кожен другий працює на пана Зікса».

Але коли Гюнтер почав обережно вивідувати, що він знає про колишнього групенфюрера СС, швейцар нічого не розповів.

Неподалік од готелю вони побачили бензоколонку й вирішили заправитися. Метушливий хлопчина, заливши бензин, перевірив рівень масла, обтер вітрове скло. Карл купив у нього кілька банок мастила й запитав про Рудольфа Зікса. Юнак виразно покрутив пальцем біля скроні й пояснив, що групенфюрера ніколи не бачив, бо народився тоді, коли той оселився вже в маєтку за містом («Кажуть, шикарний будинок і парк, але мало хто був там, фортеця, панове! Для чого це — не розумію, але парк обнесений мало не триметровою огорожею»). Звичайно, для одного божевільного така огорожа — зайва розкіш, хоча, підморгнув, хизуючись своєю обізнаністю, ходять різні чутки, і, можливо, пан Рудольф Зікс не такий уже й божевільний.

Заправившись, поїхали до маєтку Зіксів і впевнились, що потрапити туди неможливо (справжня тюремна стіна з колючим дротом і битим склом). Гюнтер зауважив, що групенфюрер живе у звичних умовах — так само огороджувались колись таємні есесівські об’єкти.

Потім — відвідини швейцарським журналістом пана Ганса-Юргена Зікса, й коло замкнулося.

Сонце вже сіло, й червона доріжка розчинилася в воді, а Карл усе стояв і думав, як їм потрапити за огорожу. Й нічого не міг надумати. Вже зібрався вертатися, та з-за кущів вийшли двоє й загородили йому дорогу.

Один запитав Карла:

— Це не ви поставили машину біля паркової брами? Ми не можемо заїхати…

— Ні, я без автомобіля…

— Не бреши! — погрозливо мовив другий. — Я сам бачив, як ти під’їхав.

— Але ви помиляєтесь…

Перший раптом ступив уперед і вдарив Карла в підборіддя.

— Ви що! — обурено вигукнув хлопець, підніс руки, щоб захиститися, але невідомий наніс другий удар у сонячне сплетіння. Карл задихнувся, та все ж сам ударив чоловіка коліном у пах. Той лише зойкнув і впав. Карл спробував прослизнути повз нього, та перед ним виріс другий — високий, з довгими мавпячими руками.

— Що вам треба? — закричав Карл пронизливо. — Рятуйте!

— Мовчи, падлюко!.. — засичав високий.

Карл позадкував од нього, та наштовхнувся на другого. Той схопив його ззаду за руки, і в цю мить високий підскочив до нього: різкий біль наче оперезав Карла, він хотів дихнути, та не зміг, осів на землю, затуливши долонями обличчя, і втратив свідомість.

— Гарно ти його!.. — мовив Роршейдт високому. — Тепер треба цього нишпорку…

Раптом десь зовсім близько заревла автомобільна сирена. «Петер, сюди! — загорлав хтось у кущах. — Хтось кличе на допомогу!»

Роршейдт зло вилаявся. Нахилився й схопив Карла під пахви.

— Ну, ти що?.. — зиркнув на високого. Той зрозумів і підняв Карла за ноги. Пригнувшись, вони побігли до берега, зайшли по пояс у воду й кинули тіло в очерет.

— Якщо ти й не добив його, — прошепотів Роршейдт, — усе одно йому кінець…

…Каммхубель поставив свій «опель» неподалік од берега й закинув вудки. Сидів, дивлячись на непорушні поплавці, риба не клювала, та, чесно кажучи, він і не сподівався на улов, просто любив сидіти над озером — перед заходом сонця, викурити сигарету, дивитися на спокійну воду й ні про що не думати. Точніше, думки в такі хвилини були ліниві й повільні, якісь затяжні — вода заспокоювала, і все навколо здавалося таке гарне — кращого не могло бути на світі. Ну що можна порівняти з золотисто-червоною доріжкою на воді і м’яким шелестінням очерету?

Каммхубелю здалось, що він завжди був трохи сентиментальним, а може, ця розчуленість наодинці з природою властива не лише сентиментальним людям? Певно, сентиментальність і вміння побачити прекрасне в природі — все ж різні речі. Каммхубель подумав, що смерть є не що інше, як зникнення, розчинення людини в природі; від цього стало трохи сумно, та не зовсім, бо хто ж у п’ятдесят шість років серйозно думає про смерть? Вже усвідомлюєш, що більша частина життя за плечима, й відчуваєш легкий подих невідворотного, тепер уже відаєш, яке швидкоминуче життя, й знаєш: те, що залишилось, пройде непомітно, як кілька днів, а тому-то й дорожчі стають ці дні, а тому-то привабливіша сонячна доріжка на воді, й невідомим змістом наповнюється шамрання озерного очерету.

Хтось продирався поміж кущів, і Каммхубель невдоволено поморщився: буває, якийсь невідомий зупиниться за плечима, мало не дихає в спину, вибалушиться на поплавці, ще й намагається зав’язати розмову, і не знає, що ти заліз в очерет саме для того, аби відпочити й від людей, і від розмов. Єдина надія, що ніхто не побачить його з берега, — Каммхубель давно вже облюбував це містечко за густим верболозом, віти якого перепліталися з очеретом.

Кроки затихли.

Каммхубель обережно визирнув із своєї схованки — якийсь юнак сперся спиною на дерево й милується природою.

Каммхубель посидів ще трохи, втупившись у поплавці, та було відчуття, що хтось свердлить тобі поглядом спину, й старий не витримав — пішов до машини випити пива. Він підходив до свого «опеля», коли почув шум, розсунув кущі й побачив, як двоє громил накинулись на юнака. Першим порухом було бажання прийти на допомогу, та наступної миті Каммхубель збагнув, що це нічого не дасть — поламають ребра і йому; він гайнув до машини і засигналив так, наче в «опеля» відмовили гальма й він несеться по автостраді, вимолюючи дорогу.

Посигналивши, Камкхубель витягнув із багажника заводну ручку й закричав:

— Петер, сюди!.. Хтось кличе на допомогу!

Поглянув на галявину, та під вербою вже нікого не було. Каммхубель витягнув шию і побачив, як громили тягли тіло до озера. Вони кинули його в воду й швидко зникли.

Не випускаючи з рук залізяччя, Герхардт Каммхубель побіг до берега. Зайшов в озеро по груди, помацав навколо руками, та нічого не знайшов. Посунувся далі і наштовхнувся на тіло.

Каммхубель підхопив юнака й витяг на берег, не думаючи, що ті двоє можуть повернутися й прикінчити його. Він зроду не відкачував потоплеників, та десь читав чи чув про це. Потримав тіло вниз головою, з рота ринула вода, потім почав робити штучне дихання. Але юнак не подавав ніяких ознак життя, і Герхардт подумав, що його прикінчили до того, як кинули в воду. І все ж уперто піднімав і опускав руки, вдивляючись у посиніле обличчя…

Каммхубель привіз Карла до себе додому. Він мав невеличкий двоповерховий будинок на чотири кімнати з кухнею — цю віллу, як гордо іменувала котедж його мати, збудував ще батько, гімназіальний учитель Курт Каммхубель; Герхардт Каммхубель теж був гімназіальним учителем, але, на відміну від батька, доживав свій вік один — дружина померла в концтаборі, та й він сам чудом залишився живий, пройшовши всі кола пекла в Заксенхаузені.

Повернення до життя проходило в Карла з такими муками, що хотілося заплющити очі й знову поринути в небуття. Каммхубель дав йому напитись якогось відвару й поклав у ліжко, пообіцявши перед цим подзвонити в готель Гюнтеру, щоб той не хвилювався й не турбував місцеву поліцію. Настій був гіркий, і Кар-лу здалося, що його ще раз виверне, але через кілька хвилин відчув полегшення й заснув.

Розбудили його горобці, які чогось розцвірінькались під відчиненим вікном. Карл сів на ліжку. Почувався непогано, хоч щелепа й досі боліла, а між ребрами проступав синець. Обмацав ребра — здається, цілі.

Але хто ж напав на нього і з якої речі?

Карл не дав тим, на березі, жодного приводу для нападу, він не сварився з ними, був ввічливий. Часом люди стають дражливими під впливом алкоголю, та Карл міг головою заручитися — ті двоє були тверезі.

Отже, вони стежили за ним, це був умисний напад, з ним хотіли покінчити, й це могло бути лише наслідком його відвідин пана Ганса-Юргена Зікса. Напрошувався ще один висновок: власник фірми не хотів, щоб швейцарський журналіст зустрівся з колишнім групенфюрером СС Рудольфом Зіксом. Не хотів — не ті слова. Якщо пішов на карний злочин, мав серйозні підстави не допустити побачення Карла з групенфюрером.

А може, він усе ж помиляється й на нього напали звичайнісінькі хулігани?

Лише тепер Карл помітив на стільці поруч з ліжком свіжу сорочку й світлий костюм. Отже, Гюнтер уже встиг потурбуватися про нього.

Карл підвівся з ліжка. Двері праворуч вели до ванної, увімкнув душ і довго стояв, з насолодою відчуваючи, як холодна вода бадьорить тіло. Не почув, як до кімнати ввійшов Гюнтер — побачив його вже у дверях ванної. Кивнув, буцімто нічого не сталось. Але Гюнтер дивився стурбовано.

— Ти дивишся на мене, як на диво…

— Уперше бачу людину, що вже вмерла й жива. Ну, і як на тому світі?

— Не дуже приємно…

— А я думав, — зауважив Гюнтер, — тебе влаштували до раю! І перебувати б тобі там довічно, коли б не пан Герхардт Каммхубель.

— Як-як?

— Пан Каммхубель, учитель місцевої гімназії.

— Він видався мені симпатичним.

— Не те слово, — підніс Гюнтер пальця вгору, — він — утілення всіляких чеснот!

Каммхубель чекав на них за столом, застеленим білою скатертиною. Ніяковіючи, Карл почав пробачатися й дякувати, але Каммхубель осміхнувся так щиро й доброзичливо, що в хлопця відлягло од душі.

— Аннет, — голосно покликав господар, — неси каву, поки не охолола!

І знов Карл почав пробачатись, що порушив уклад життя господаря, та, побачивши Аннет, замовк, уражений. Чекав появи дружини вчителя, а каву принесла молодесенька дівчина років дев’ятнадцяти. Було в ній щось таке, що одразу привертає увагу, мабуть, манера високо тримати голову — це свідчило про рішучість характеру, про незалежність, Любителі легкого флірту намагаються обминати таких, вважаючи гордячками й недоторками.

Аннет осміхнулася Карлові й, поставивши кавник, подала йому руку; дивилася просто у вічі, без тіні манірності, грайливості, трохи запитувально, мовляв, що це за один і чого він вартий? Певно, перше враження було приємне, бо осміхнулась ще раз, показавши рівні дрібнуваті зуби.

Карл помітив: очі в дівчини сині, навіть темно-сині, такі мають переважно білявки, а ця була шатенка, мало не смаглявка.

— Моя племінниця, — представив Каммхубель дівчину врочисто, й Карл зрозумів, що старий любить Аннет й пишається нею.

Сіли за стіл. Кілька разів Карл перехоплював цікаві погляди племінниці й трохи ніяковів, зате Гюнтер почувався вільно, жартував, розмовляв голосно: мав добре поставлений голос і підкреслено демонстрував це, начебто хотів привернути увагу дівчини.

Каммхубель їв швидко, скоса зиркаючи на Карла. Той зрозумів це по-своєму й знову почав пробачатись, але вчитель зупинив його, запитавши:

— Ви знаєте, хто на вас напав? Мабуть, ні! — Кивнув на Гюнтера: — Мені відомо, що ви лише вчора приїхали до Загена. І вже стали кісткою в горлі пана Зікса.

— Чому ви так гадаєте? — здивувався Карл.

— Тому, що я знаю одного з двох, що намагалися вас убити. Генріх Роршейдт тут відомий багатьом. Кажуть, був охоронцем чи денщиком у старшого брата пана Зікса.

Карл перезирнувся з Гюнтером. Каммхубель помітив це, бо мовив розважливо:

— Я не знаю, що привело вас до нашого невеличкого міста, й не розпитуватиму, але одразу мушу попередити: в цьому домі дотримуються цілком певних поглядів. Ми не співчуваємо нацистам — навпаки, якщо ви… Моїм людським обов’язком було допомогти вам, а тепер…

Це прозвучало дещо пишномовно, якось старомодно, та Карл подумав, що Каммхубель має право сказати таке, зрештою, чому людині заборонені ті або інші погляди? Вони з Гюнтером теж не співчувають нацистам, хоча дізнався б цей, трохи допотопний, учитель, хто був Карлів батько, напевне, не витягнув би його з води.

Карлу захотілось вийти з кімнати. Боявся глянути на Каммхубеля.

Відповів Гюнтер.

— Ми, пане вчителю, — у його голосі прозвучали навіть якісь інтимні нотки, — поділяємо ваші погляди, та й взагалі, хто в наш розумний час може співчувати фашизмові? Хіба що покидьки!

— Кожен нацист — покидьок… — пробуркотів Каммхубель.

— Цілком справедливо! І вчора ми мали змогу переконатися в цьому ще раз.

— Так, цей Роршейдт дуже небезпечний. Вам не слід залишатися в Загені.

Карл уже оговтався і втрутився в розмову:

— Але ж маємо тут справу. Не варто було їхати із Швейцарії, аби втекти одразу.

— Звичайно, — згодився Гюнтер, — ми, що б не сталося, доведемо діло до кінця!

Карл подумав, як були б вражені господарі дому, коли б він зараз відверто розповів про мету їхньої подорожі. Певно, учитель не схвалив би, а Аннет?

Скосив очі на дівчину — вона всміхалась Гюнтерові, і на щоці в неї з’явилася така приваблива й гарна ямочка, що Карлові схотілось торкнутися до неї. Зрештою, він бачив і не таких красунь, в одної — ямочка, в другої — чорні брови, в третьої…

Мовив швидко:

— Вчора я мав честь відвідати пана Ганса-Юргена Зікса й просив у нього дозвіл на зустріч із його братом Рудольфом. Боюсь, що замах на мене — результат цих відвідин.

Він замовк так само несподівано, як і почав, — за столом запанувала тиша. Карл дивився на вчителя й бачив, що той втупився в нього очікувально, та мовчав; знав, чого чекає від нього Каммхубель, — аби розповів про причини відвідин Зікса, та не хотів більше брехати й не міг сказати правду.

І знову на допомогу прийшов Гюнтер:

— Ми збираємо матеріали про військових злочинців, а пан Рудольф Зікс входив до есесівської еліти. Я до нас дійшли чутки, що він зовсім не божевільний.

— Колись про це писали в газетах, — ствердив Каммхубель, — але ж преса так нічого й не довела. Та й справа ця давня.

— Це не виправдовує злочину.

— Боже мій, — скрушно зауважив учитель, — звичайно, але ж останнім часом у нас тут, у Західній Німеччині, не можна згадувати старе. Мовляв, було, та загуло, й нема підстав ворушити брудну білизну.

— Ви загенський старожил, — вкрадливо почав Гюнтер, — і чи не могли б підказати спосіб побачитися з Рудольфом Зіксом?

Вчитель замислився. Потім мовив поморщившись:

— Треба спробувати. Але справа ця непевна і, ви вже мали змогу переконатися в цьому, небезпечна.

— Ми згодні на все! — вигукнув Гюнтер.

«Звичайно, коли йдеться про мільйон, — подумав Карл, — можна ризикнути. Тим більше, що до групенфюрера піду я…»

Але ж не було іншого виходу, він пішов би все одно — тепер не лише заради грошей, а й через амбіцію. Сказав упевнено:

— Чи не варто пострахати Зікса? Я б міг упізнати Роршейдта, та й ви — свідок.

Учитель подумав і заперечив:

— Пробачте, це б мало сенс, якщо б вас убили. Прокуратура не змогла б відкараскатись від справи, й Роршейдт навряд чи викрутився б. А тепер у поліції з вас лише посміються. У Загені все зв’язане з фірмою Зікса й підвладне йому.

— От бачите, що ви наробили, рятуючи мене! — засміявся Карл.

— Доведеться спокутувати свою провину, — в тон йому відповів Каммхубель. — Сьогодні я переговорю з однією людиною… Але вам, гер Хаген, поки що не варто з’являтися в місті. По-перше, це одразу насторожить Зікса й вам навряд чи вдасться, навіть з моєю допомогою, побачитися з групенфюрером. Крім того, Роршейдт може повторити спробу прибрати вас — тоді вам не допоможе сам господь бог. Залишайтеся в нас. Ми з Аннет запрошуємо, якщо вас влаштовує наша не вельми комфортабельна оселя.

Карл подивився на дівчину. Йому хотілося залишитись — почувався в Каммхубеля зручно й затишно, але як поставиться Аннет до дядькової пропозиції? Не побачив на її обличчі незадоволення чи фальшивої привітності, дивилась відкрито і, Карлові здалось, очікувально, та, може, справді тільки здалося, бо йому хотілося сподобатись дівчині, й перспектива провести в товаристві Аннет хоча б день видавалася заманливою.

— Але ж чи не обтяжу вас? — почав з традиційного в таких випадках сумніву, який одночасно є і замаскованою формою згоди.

— Будете розважати мене, — напівжартома-напівсерйозно зауважила Аннет, і вперше в її голосі Карл вловив грайливі нотки, а він уже знав, що це є ознакою зацікавлення, приязні, принаймні не байдужості.

— О, ми не дамо фрейлейн нудьгувати! — втрутився Гюнтер.

Це було мовлене так, наче він уже мав деякі права на Аннет і милостиво згоджувався на Карлову присутність. Карлові це не сподобалось, та не міг не віддати належного винахідливості товариша, який так спритно обумовив і своє перебування в домі Каммхубеля.

— Але ж я експлуатуватиму вас, — дівчина підвелася з-за столу, — вам доведеться дещо зробити в садку, ми з дядьком трохи занехаяли його, й ваші руки тут згодяться.

— Буду щасливий працювати під вашою командою! — Карл хотів, щоб ці слова прозвучали як напівжарт, та мовив серйозно, й дівчині, певно, сподобалася саме ця серйозність, бо зиркнула схвально. І все ж перевела Карлові слова на жарт, мабуть, не хотіла давати ніяких авансів, звикла до чоловічої уваги і вважала її явищем нормальним.

— Щасливий чи нещасливий, а попрацювати доведеться. І по-справжньому! — мовила весело.

Карл перестрибував через приступки, рахуючи їх. Задумав: якщо вийде парне число — все обійдеться. Ось і остання приступка — дев’ятнадцять, а-а, чорт, невже й сьогодні його чекає лихо?

Зупинився орієнтуючись. Перші двері праворуч від сходів — до кабінету Рудольфа Зікса…

А якщо групенфюрер не сам?..

Карл навшпиньки перебіг до дверей, прислухався. Тихо. Постояв трохи, вагаючись, — останньої секунди стало чи то жахно, чи то нерішучість оволоділа ним: стояв, тримався за ручку дверей і не міг відчинити.

Три дні він чекав на це. Садівник, старий знайомий Каммхубеля, спочатку й слухати не хотів про те, щоб провести стороннього до садиби Зіксів, та не зміг встояти перед спокусою одержати півтори тисячі марок. Він відкрив Карлові хвіртку біля теплиць, той під стіною за кущами проліз до будинку й чорним ходом зійшов на другий поверх до дверей кабінету. Звичайно, його могли помітити й затримати, та все минулось, і варто натиснути зараз на ручку дверей…

Карл уявив, як Гюнтер палить сигарету за сигаретою, сидячи у «фольксвагені» неподалік од хвіртки. Гюнтер не стовбичив би під дверима, та й чого йому боятись? Ну, зчинить групенфюрер скандал, ну, викинуть його звідси, але навряд чи підуть на вбивство, побояться. Можливо, звинуватять у намаганні вкрасти щось, але він завжди виправдається в поліції.

І Карл потягнув двері на себе.

Кабінет — великий і світлий, у дальньому кутку за столом сиділа людина, вона відірвалась від паперів і втупилася в Карла чи то здивовано, чи то очікуючи, важко було втямити здаля.

Карл з Гюнтером обміркували кілька варіантів атаки на групенфюрера. Вони тепер знали, що Рудольф Зікс зовсім не хворий, що його врятував од тюрми брат, що Ганс-Юрген навряд чи зробив би це, коли б не дружина Рудольфа, яка мала контрольний пакет акцій фірми. Вони довідались також, що групенфюрер більшу частину дня проводить у кабінеті, лише зрідка виходячи до саду, що він живе так, начебто нічого не відбулося в світі за два десятиліття, наче й тепер існує і фюрер, і третій рейх, і управління імперської безпеки. Але Карл не чекав такого: за столом сиділа людина в есесівському мундирі.

Всі варіанти зустрічі вилетіли в хлопця з голови, але пауза затягувалась, і групенфюрер зробив рух, буцімто хотів подзвонити; це підштовхнуло Карла, він ступив уперед, підніс руку, як бачив у фільмах, і вигукнув:

— Хайль Гітлер!

Рудольфа Зікса наче підкинуло в кріслі. Виструнчився з піднятою рукою, застиг лише на секунду — дві, хоч Карлові здалося, значно більше.

— Групенфюрер, я насмілився потурбувати вас, бо маю доручення державної ваги… — Тепер Карл мав сказати те, що вони надумали з Гюнтером: він приїхав з Іспанії від Штайнбауера — це прізвище називалося під час процесу над батьком.

Групенфюрер не дав йому закінчити. Обійшов навколо столу й поклав Карлові руки на плечі, буцімто зустрічав якщо не близького родича, то доброго знайомого.

— Я радий, дуже радий. Розкажіть мені, як там у вас?..

Він повів Карла до дивана під великим портретом Гітлера. Карл не міг відірвати очей від портрета — розмова набирала небажаного характеру, Зікс прийняв його за іншого, але за кого? А фюрер дивився зі стіни зловтішно, наче знущався. Здавалось, от-от зійде зі стіни, тицьне пальцем і накаже:

«Взяти його!»

Сіли на диван. Карл примостився на краєчку, насилу витискаючи з себе слова:

— Я щасливий, що нарешті маю змогу побачити одного із стовпів… Про вас так багато говорили, й для нас, молоді…

Певно, слухати це Зіксу було приємно, бо дивився на Карла приязно й потирав тильною стороною долоні підборіддя.

Але не стримався і обірвав:

— Ви давно бачили обергрупенфюрера Лібана? За весь час я мав од нього лише одну звістку й думав… Та раптом дізнаюсь, що від Мартіна повинна приїхати довірена особа. Правда, я чекав когось із старої гвардії… — На мить у його очах майнули чи то підозра, чи то переляк, а може, це тільки здалося Карлові, бо Зікс вів далі: — Але ж Мартінові видніше…

Тепер Карл знав, за кого прийняв його групенфюрер, і вирішив не перечити йому. Про Лібана він читав — газети сповіщали, що той переховується десь у Парагваї. Карл навіть зрадів: те, що він прийшов, одержало досить міцне підгрунтя, щоправда, Зікс міг кожної хвилини розкусити його, тоді залишається єдине — запропонувати йому частину грошей.

Та чи клюне групенфюрер?

Гроші мають тепер для Зікса лише символічне значення, він увесь у минулому — один мундир чого вартий! — за останні роки, певно, взагалі не бачив грошей цей заживо похований мрець. Отже, треба зіграти роль посланця Мартіна Лібана — свого часу довіреної особи самого фюрера…

— Доктор Лібан, — почав, дивлячись у вічі групенфюреру, — почувається непогано, хоча вік іноді дається взнаки. Та й клімат… Парагвайські ліси з їхніми тропічними надмірностями втомлюють не тільки людей літніх, навіть нам буває важко. Однак що вдієш, усі ми живемо надією на повернення до фатерлянду й сподіваємось, що ці часи — не за горами… — Кажучи всю цю загальщину, згадував, як називається містечко поблизу парагвайсько-бразільського кордону, біля якого, за повідомленням преси, живе Лібан. Ще зовсім недавно пам’ятав (назва чомусь нагадувала йому доісторичну тварину), а це — забув. Раптом згадав і полегшено зітхнув, наче всі складності лишилися позаду й тепер групенфюрер викладе йому свої дві цифри. — Я не маю права називати навіть вам точні координати місця, де перебуває пан Мартін Лібан. Але якщо вам знадобиться терміново зв’язатися з ним, ви завжди знайдете наших людей у місті Фосду-Ігуас.

Він влучив у ціль, бо групенфюрер ствердив:

— Так, я знаю це. Але ж чим ви, юначе, можете довести, що справді є посланцем звідти?

У Карла не було іншого виходу, як іти напролом. Мовив упевнено, втупившись у групенфюрера:

— Умови найсуворішої конспірації, в яких перебуває шеф, не дозволяли мені привезти з собою ніяких листів та документів. Але, інструктуючи мене, пан Лібан наказав передати таке: ви знаєте дві цифри, які свого часу назвав вам покійний обергрупенфюрер СС і начальник головного управління імперської безпеки Ернст Кальтенбруннер. Це складає державну таємницю третього рейху, котра відома тепер трьом особам — пану Лібану, вам і мені. Оце і є мій пароль.

Зікс уважно стежив за Карлом. Трохи подумав і згодився:

— Так, це — вагомі докази, вагоміші за будь-який документ. Отже, юначе, що доручив вам Лібан? Якщо ваш приїзд зв’язаний з переселенням наших співвітчизників до фатерлянду, то мушу сповістити…

У Карла відлягло від серця. Він дивився в очі Зікса зі склеротичними прожилками й думав — цей старий йолоп в есесівській формі сидить цілими днями в кабінеті, цілими тижнями чи місяцями мовчить, зараз він захоче виговоритись — і тоді його вже важко буде зупинити.

Мовив ввічливо, але твердо:

— Пробачте, групенфюрер, ви повинні назвати мені оті дві цифри. Так наказав пан Лібан.

Зікс подивився на нього, як Карлові здалося, зневажливо.

— Я з задоволенням зроблю це, якщо ви назвете пароль.

У Карла сіпнулась губа. Кальтенбруннер виявився передбачливим і поставив ще одну перепону на їхньому шляху.

Сказав різко, як і належить людині, котра мав певні повноваження:

— Пароль знав лише обергрупенфюрер Кальтенбруннер, він мертвий і, на жаль, забрав таємницю в могилу. Але гроші не мають пропасти, їх треба використати для відновлення великої Німеччини, — Карл навіть і сам не помітив, як голос його раптом набрав патетичного звучання, — для створення четвертого рейху!

Очі Зікса вирячилися, стали світлі й порожні, Карлові здалось, що групенфюрер зараз чи то заплаче від розчулення, чи, навпаки, скочить в екстазі й закричить «хайль». Але Зікс заморгав, отямлюючись, і відповів:

— Маєте рацію, юначе, гроші не повинні пропасти, все до останньої марки треба використати. Передасте Ліванові — тридцять сім, це — мої цифри. Запам’ятали? Тридцять сім! І пароль наступному з «трійки», я не знаю, перший я чи другий, але не останній, бо маю пароль: «Чи бачили ви чорний тюльпан?» Зрозуміло?

Карл кивнув. У нього перехопило дихання. Тепер, коли все одразу так щасливо вирішилося, захотілося підвестися й піти. І мало не одразу ним оволоділа апатія, буквально примусив себе відповісти:

— Пан Лібан буде вдячний вам, групенфюрер, за те, що ви зберегли одну з найбільших таємниць рейху.

— Це мій обов’язок! — у тон йому мовив Зікс. І вів далі по-діловому: — Передасте Мартіну: ми підготували грунт для переселення першої партії співвітчизників. Найближчим часом можемо прийняти тисячу чоловік. Підготовлено житло, є можливість влаштувати їх на роботу. Гроші, як і домовлялися, через канали нашої фірми. До речі, ви бачили мого брата? — Раптом очі в нього стали пронизливі, потемнішали, і Карл зрозумів, що групенфюрер запідозрив його. «А що, — подумав, — коли зараз вискочити з кабінету? Чи встигну втекти, поки старий пень зчинить тривогу?»

Та рішуче відкинув цю думку. Пояснив:

— Він привіз мене сюди. Без його дозволу, ви ж знаєте, жодна стороння особа не може побачити вас. Пан Ганс-Юрген Зікс затримався, — непевно махнув на двері, — та це гарно, бо в нас розмова не для третіх вух. — Карл розумів хисткість своїх аргументів, але чим ще він міг переконати групенфюрера? Мовив упевнено: — Ганьба Німеччині, кращі сини якої перебувають в еміграції! Але ж це триватиме недовго, ми наведемо тут порядок! — Раптом йому стало соромно, почервонів і замовк.

Групенфюрер зрозумів його по-своєму. Підхопився, стояв над Карлом високий, урочистий.

— Ми увіллємо свіжу кров у вени нації! — вигукнув пихато. — Дехто вже встиг зажиріти й не думає про майбутнє. Ми візьмемо владу в свої руки, спочатку через фон Таддена, ми дозволимо йому трохи погратись у владу, але нам потрібна людина загартована і з досвідом — («Ого, — подумав Карл, — чи не себе маєш на увазі?»), — ми відновимо загони СС та вермахт і тоді побачимо, чого варта Німеччина! — Групенфюрер підійшов до столу, висунув шухляду. — Ось тут, юначе, — урочисто вказав пальцем, — детальний план створення четвертого рейху!

Карл підвівся.

— Не смію вас більше затримувати, групенфюрер. Я повинен проконсультуватися з вашим братом стосовно деяких фінансових питань, і, сподіваюся, ввечері чи завтра, як вам зручніше, ми продовжимо розмову.

— Так… так… невпевнено згодився Зікс. — Мені хотілося б почути від вас… Але, справді, краще ввечері… Я подзвоню, вас проведуть.

— Не турбуйтесь, я знаю дорогу. — Карл уже йшов до дверей. Зупинився, нахилив голову. — Маю честь!

Вискочивши до саду, зустрівся з якимось чоловіком. Той підвів на нього здивовані очі, та Карл глянув зверхньо і з нудьгуючим виглядом подався повз клумбу. Чоловік метнувся до будинку. Карл проскочив під деревами до кущів і побіг. Відмикаючи хвіртку, почув ззаду збуджені голоси.

Гюнтер побачив його ще здалеку й завів мотор. Нічого не спитав, рвонув машину так, що Карла відкинуло на спинку сидіння. «Фольксваген» вискочив на асфальтовану дорогу й помчав, зрізаючи повороти, до котеджу Каммхубеля.

— Все в порядку! — нарешті порушив мовчанку Карл. — Я витягнув із нього цифри.

Гюнтерові хотілося запитати які, та стримувався.

Карл машинально дивився на дорогу. Збудження поступово згасало.

— Машину одразу поставимо в гараж, — сказав нарешті. Буває ж таке: слова наче існують окремішньо від тебе, наче ти думаєш, а хтось каже. — Там зчинили тривогу й слід перечекати день — два. Доведеться просити вчителя…

Гюнтер задоволено гмикнув.

«Фольксваген» загнали в бокс, залишивши Каммхубелів «опель» на асфальтованому майданчику перед гаражем — улітку вчитель часто ставив машину тут, і це не могло викликати ніяких підозр. Потім сиділи у вітальні, й Карл розповідав, як усе відбулося.

Поруч на дивані примостився вчитель, Аннет і Гюнтер влаштувались у фотелях навпроти, дівчина не відводила від Карла очей і, хлопцеві здалося, зазирала йому в душу.

Карлові весь час було незручно, буцімто спіймали на гарячому й тримають за руку, намагався не дивитися на Аннет і, щоб розповідь звучала переконливіше, зупинявся на найменших деталях, від обстановки кабінету Зікса до виразу обличчя групенфюрера — головне було обійти розмову про цифри, а без неї Зікс виглядав дурником, але дурником, судячи з усього, він не був, і Карл видумав, як удало скористався він незначною реплікою групенфюрера про Лібана — в результаті має сенсаційний матеріал, за який учепиться будь-яка газета: по-перше, колишній групенфюрер СС Рудольф Зікс зовсім не божевільний; по-друге, розкриті його зв’язки з есесівцями в Південній Америці, і, нарешті, газети дізнаються про плани відродження нацизму в Федеративній Німеччині.

Раптом йому спала рятівна думка — вона давала можливість повернути розмову в інше русло, крім того, вона по-справжньому стривожила Карла.

Він присунувся до Каммхубеля, мовив стурбовано:

— Але ж, якщо преса зчинить галас навколо Зіксів, ті зможуть докопатися, хто допоміг журналістам. І розправитись з вами.

Та вчитель не схильний був поділяти Карлову тривогу. Сказав, що пройшов концтабори, а це — така школа життя, після якої не страшні ніякі Зікси.

Карл слухав його, а краєчком ока бачив, що Гюнтер нахилився до Аннет і щось шепоче їй — дівчина всміхнулася й кивнула, Гюнтер одразу підвівся і, пробачившись, простягнув Аннет руку — отак, тримаючись за руки, вони й зійшли на другий поверх. Дерев’яні сходи рипіли, Аннет сміялася, Карлові здалось, грайливо й заохочувально, — а він сидів і слухав Каммхубеля, та слова обминали його, Карл не змінив навіть пози, боячись видатись неввічливим: як і раніше, дивився на вчителя, але слухав не його, намагався почути, що діється на другому поверсі.

Там же грюкнули двері — і тиша…

Карл ледь подолав у собі бажання обірвати на півслові розмову й побігти на другий поверх. Уявив, як вони там шепочуться і, можливо, Гюнтер уже пригорнув до себе Аннет. Стримувався, щоб не підхопитись, не побігти за Аннет, сказати щось образливе. Хоч знав — ніколи не вчинить такого, і нараз відчув себе слабким та ображеним; це відчуття власної немочі було таке сильне, що захотілося чи то плакати, чи поскаржитися, чи ще більше принизити себе. Якась порожнеча залягла навколо, зараз не злякався б нічого: таке буває з людиною в хвилини найбільшого піднесення почуттів або приниження, коли мозок туманить шал чи сльози.

Карл ворухнувся, учитель помітив цю зміну в ньому — замовк на півслові, дивився очікувально, й тоді Карл обізвався, щоправда, останньої миті подумав — даремно це чинить. Хотів спинитися, та вже було пізно, слова вистрелили з нього, й, дивна річ, він жалив себе словами, а ставало легше.

— Я обманув вас… Ми вигадали, що хочемо написати про Зікса в газеті. Ми обманули вас і, пробачте, зараз поїдемо, бо не — можемо більше залишатися в цьому домі, мені соромно дивитися вам у вічі, і взагалі все це нечесно. Зікс знає частину шифру, за яким у банку можна одержати гроші, багато грошей, і ми приїхали сюди, щоб вивідати в нього цифри — от і все. І ви допомогли це зробити, ми використали вас, а ви врятували мене. Я не можу спокійно дивитися вам у вічі, бо вважав себе порядною людиною, а це…

Каммхубель дивився на Карла з цікавістю.

— Зна-ачить, гро-оші… — мовив, розтягуючи слова. — А я, ста-арий горобець, попа-ався…

— Так, гроші, — ствердив Карл з якимось відчаєм. Гадав, що зараз учитель скочить, нагримає на нього, та Каммхубель запитав зовсім по-діловому:

— І багато грошей?

І знову в Карла майнула думка, що не треба цього казати, та спинитись уже не міг:

— Двадцять мільйонів марок.

Каммхубель на секунду заплющив очі. Помовчав і мовив несхвально:

— Велика сума. І навіщо вам стільки грошей?

Карл розгубився. Відповісти на це було дуже легко, він би знайшов, куди кинути ці мільйони, але дивився в примружені, іронічні очі Каммхубеля, і всі пояснення видались банальні, навіть не банальні, а порожні й дурні, адже раніше, коли перед ним не стояла примара мільйонів, він теж, принаймні на словах, зневажав гроші, сміявся з грошових тузів, осуджував їхні вчинки, продиктовані жадобою збагачення, іронізував з дивацтв, породжених багатством.

Каммхубель, так і не дочекавшись Кардової відповіді, не став говорити банальності, не підвівся і не вказав на двері, він задумався на кілька секунд, і Карлові вистачило цього, щоб хоч трохи виправдатись.

— Але ж гроші можна витратити по-різному, — почав не дуже впевнено, — і я думав…

— Есесівські гроші! — обірвав учитель досить різко. — Отже, награбовані. Ви догадуєтеся, звідки есесівці брали цінності?

Карл подумав про батька й кивнув ствердно. Не міг не збагнути, куди хилить учитель, і вирішив випередити його:

— Але ж ви не знаєте, що ці двадцять мільйонів, якщо не взяти їх зараз, залишаться швейцарським банкірам.

Каммхубель знизав плечима.

— Я не знаю, що робити, й не хочу нічого підказувати вам, але, — поморщився, — чимось тут пахне…

— Так, — згодився Карл. Йому стало трохи легше, він уже знав, що вчитель не вижене його й не принизить. — Фактично — ми злодії й крадемо… Точніше, не крадемо, а знайшли й не віддали…

— Інша форма крадіжки, — безжально відрізав учитель.

Ця репліка не сподобалась Карлові: одна справа, коли сам дорікаєш собі, інша, коли хтось тицяє тебе носом у багно, а Каммхубель мало не прямо сказав, що він, Карл Хаген, — злодій.

Але вчитель уже сам зрозумів, що припустився безтактності, він був делікатний і злякався, що образив свого гостя, який і так, видно, переживає й нервується — нічого не поробиш, такою є сучасна молодь, і важко вимагати від юнака, аби він мислив і чинив так, як старий і досвідчений Каммхубель.

Та в хлопцеві щось є — людина егоїстична, підступна отак відразу не оголила б усе своє єство. Вчителеві хотілося сказати: кинь, облиш оті неправедні гроші й помий руки! Але подумав: чи буде це правильно? Адже двадцять мільйонів марок можна використати на гуманні цілі, скажімо, встановити стипендії для бідних студентів. Та як пояснити це і чи не будуть сприйняті його слова як пустопорожня балаканина: адже й мільйонери влаштовують благодійні товариства, засновують стипендії свого імені для бідних студентів…

Пауза затягувалася, і Каммхубель нарешті обірвав її. Почав дещо повчально — вчитель переміг у ньому; але, побачивши, що Карл слухає з цікавістю, заспокоївся — зрештою, він має право на повчальність.

— Заведено вважати, що багатим живеться краще, ніж бідним, і, не будемо святенниками, певно, в більшості випадків так воно і є. Принаймні багатії не часто відмовляються від грошей. Та насмілюсь твердити, що це психологія пересічної людини, яка над усе ставить комфорт. Живе вона згадками про те, що якогось року придбала будинок, а минулого купалася на Гаваях чи мала приємність зустрітися на рауті з відомим мільйонером або потомственим аристократом. Приємне, розмірене життя, хоча й зі своїми заздрощами — завтра ви матимете двадцять мільйонів, а вас познайомлять з нафтовим королем, у якого сто чи навіть п’ятсот… Але я веду не до того. Хто з німців, і не лише з німців, а взагалі освічених людей, не знає Томаса Мюнцера? А хто пам’ятає його сучасників — усіх отих герцогів, багатіїв, різних дворян? Томас не був багатієм, а прославився на віки, і я з приязню думаю про тих голодних і знедолених, що йшли разом з ним, умирали, та не каялись! Ви розумієте, оті селяни були ніщо в порівнянні з власником двадцяти мільйонів, не ображайтеся, бо це — факт, а на факти не можна ображатися, так-от, кожен, навіть найменший, феодал тоді підносився на недосяжну височінь над бидлом, чорною кісткою, але тепер ми зневажаємо цих роззолочених пихатих тупаків і зі щирою симпатією згадуємо тих сірих, неосвічених, брудних, але сильних духом, які нарешті підвели голови і взялися за зброю.

— Не всім бути Мюнцерами, — заперечив Карл.

— Звичайно, Томас Мюнцер — один, але ж і тоді, і згодом було багато й розумніших, і енергійніших за нього. Збіг обставин — Мюнцер стає на чолі, але ж Томас не міг існувати без собі подібних. І ми згадуємо його безіменних товаришів з пошаною і з огидою — тих, хто придушив повстання й залив країну кров’ю.

Карл уже давно зрозумів, куди веде Каммхубель.

— Ви хочете сказати, що людина повинна бути чесною і прагнути служити прогресивним ідеалам суспільства?

— Дещо примітивно, та в основному правильно…

— Але ж гроші не завадили Хемінгуею бути одним з найчесніших у світі!

— Не путайте праведне з грішним. Він сам заробив їх.

— Ну добре, а як би вчинили ви, одержавши, наприклад, ці есесівські мільйони?

Каммхубель не завагався й на секунду.

— Віддав би якійсь країні, що постраждала у війні. Польщі, приміром. Побудуйте, панове поляки, лікарню, це — ваші гроші, й ми повертаємо лише частку…

— Комуністам? — не повірив Карл. — Для зміцнення тоталітарного режиму?

— Ви були там?

— Ні, але…

— Не треба «але»… Я сам читаю наші газети й пам’ятаю, що там пишуть. Я не комуніст, та придбав туристську путівку і з’їздив у Польщу. Раджу й вам.

— Ніколи!

— Все ж хочете одержати гроші?

— Я живу в Швейцарії і добре знаю тамтешніх банкірів. Для них двадцять мільйонів — один ковток. Та я не віддам їм і марки. А потім? Потім вирішимо… — закінчив непевно.

Не хотілося перечити вчителеві — той підказав єдиний чесний вихід із становища, — та Карл усе ж не міг уявити собі, як, одержавши мільйони, зможе зректися їх; зрештою, його не дуже хвилювала проблема, кому віддавати: комуністам чи благодійникам; усе його єство повставало проти самої постановки питання — віддавати, адже він, може придбати собі чортзна-що; чомусь уявив Аннет у довгому, приземленому, неймовірно розкішному чотиристасильному «крайслері», а себе за кермом, і ніхто не в змозі наздогнати їх — зиркнув на стелю, нагорі тихо, й ця тиша вразила його, сплутала всі думки.

— Пробачте… — зробив спробу підвестися.

Але від Каммхубеля важко було відкараскатися. Учитель запитав у нього, чи знає Карл тепер весь шифр, а коли ні — кого слід брати за барки, й Карл відповів відверто:

— Чесно кажучи, не тямлю, що робити. Нам треба розшукати якогось Людвіга Пфердменгеса, а я не знаю, хто він був, хто є і де він узагалі.

— Людвіг Пфердменгес… — поворушив губами вчитель. — І, звичайно, він належав до еліти рейху. Особі малозначній навряд би доручили таку таємницю.

— Зікс командував корпусом СС, а потім служив в управлінні імперської безпеки, — відповів Карл. — Пфердменгес має бути приблизно таке саме цабе.

Каммхубель заплющив очі, наче видовбував щось із закутків пам’яті.

— Пфердменгес… Десь я чув це прізвище… Стривайте, є в нас один енциклопедист… — потягнувся до телефону, що стояв на журнальному столику, покрутив диск. — Клаус? У тебе ще зовсім свіжий напівстаречий мозок. Не пригадуєш — Людвіг Пфердменгес?.. Якась фігура третього рейху? Що ти кажеш: підтримував зв’язки з Ватіканом? І тепер там? Справді, я пригадую — про нього писали в газетах… Пам’ятаєш, коли критикували «християнських атеїстів». Живе в Ассізі, так, тепер я згадав, він ще полемізував із якимось єпископом… Це дуже цікаво, та ми поговоримо іншим разом, тепер поспішаю, я скоро навідаюсь, пробач. — Каммхубель поклав трубку. Зауважив незлобливо: — Справді, пам’ятає мало не все, та любить просторікувати… Ви вже мали змогу зрозуміти, юначе: Людвіг Пфердменгес був одним із повноважних представників третього рейху у Ватікані. А тепер живе в Ассізі. Чули про Франціска Ассізького?

Карл не зводив очей з Каммхубеля й думав: чому той чинить так? Щойно ж мало не вилаяв його за намагання здобути есесівське золото…

А Каммхубель усміхався, буцімто читав Карлову душу, немов бачив щось не відоме юнакові. Карл теж усміхнувся.

— Якось усе це… наче у Андерсеновій казці… — мовив.

— Старий Клаус ще має пам’ять… — ухилився від прямої відповіді Каммхубель. — Отже, в Італію?

— Якщо дозволите, сьогодні ж.

— До ночі й думати нема чого, — заперечив учитель. — Повечеряєте — й гайда.

— Не знаю, як вам і дякувати!

— Світ тісний, може, ще й зустрінемось.

— Ви завжди можете розраховувати на мене.

— Е-е, юначе, в молодості розкидаються обіцянками.

Карл хотів заперечити, та вчитель пробуркотів щось невиразне й пішов на веранду.

І знов Карл згадав тих двох: скільки ж минуло, як вони усамітнились? Певно, ціла вічність. Зиркнув на годинник — невже він стільки пробалакав з Каммхубелем? — і чомусь навшпиньках почав підійматися сходами.

Ще здалеку побачив: двері до кімнати Аннет відчинені. Отже, вона в Гюнтера!

Постояв, намагаючись вгамувати хвилювання, але, так і не вгамувавши, рушив до дверей мансарди. Не знав, для чого, — адже ж ніколи не підслуховував, вважав це підлістю, на яку не здатний, але, може, обманював сам себе: легко осуджувати вади інших, та коли справа стосується тебе самого…

Зазирнув до Аннетиної кімнати й зупинився. Стояв і боявся ворухнутись — дівчина сиділа на підвіконні боком до нього й читала. Вперлася ногами у віконну раму, коліна стирчали мало не врівень з підборіддям, Аннет наморщила чоло й такою видалась вродливою та принадною, що хлопцеві перехопило дихання. Відступив від сходів, кашлянув голосно й рушив не криючись. Тепер Аннет стояла, заховавши книгу за спину.

— Де Гюнтер?

Вказала очима, не відповідаючи.

— Що трапилось? — Він уже догадувався, але хотів почути підтвердження. Карлу стало навіть шкода Гюнтера. — Посварилися?

Аннет знизала плечима.

— Він такий настирний… — осіклася, згадавши, як Гюнтер намагався поцілувати її. До цього він не був неприємний їй, пробуджував цікавість, та відчула, що відповісти на поцілунок не зможе.

Гюнтер спалахнув і одразу пішов до своєї мансарди. Ображений, він простягнувся на ліжку, палив і придумував ущипливі слова на адресу цього дівчиська. Трохи заспокоївшись, подумав, що справа ця не варта виїденого яйця. Ця думка заспокоїла Гюнтера, він знову відчув душевну рівновагу і взявся читати п’єсу, котру збирався поставити, повернувшись до Берна.

А Карл стояв перед Аннет, та дивився не на неї — у вікно. Останні слова засмутили його: «Він такий настирливий…» А коли б не був настирний?

Дівчина заметушилась і підсунула йому стілець.

— Дядько забалакав тебе?

Вона вперше сказала «тебе». Чому — Карл не знав, можливо, це був вияв довіри чи приязні, а може, просто обмовилася за звичкою; в такому віці швидко сходяться й рідко коли панькаються одне з одним, принаймні Карл переходив на «ти» зі своїми однолітками вже через п’ять хвилин після знайомства, але-це було там, раніше, а тут не той випадок, і звертання дівчини на «ти» раптом примусило його почервоніти.

Щоб оговтатися, Карл витяг сигарету, обмацав кишені, шукаючи запальничку.

Сів на стілець, а дівчина знову примостилася на підвіконні.

— Сьогодні вночі маємо їхати, — сказав. Аннет глянула на нього спідлоба.

— Якось негарно вийшло, пробач… Але ви так голосно розмовляли, що я все чула.

— Що, все? — не зрозумів Карл.

— Ну, й про шифр, і про Італію.

Карл удав, що все це йому байдуже. Знизав плечима.

— То що ж?

— Заздрю вам. Цікаво. Й побачите Італію…

— Я там бував не раз, — мовив Карл, і, певно, почалася б у них розмова про італійські пам’ятки, коли б хлопцеві нараз не заманулося запропонувати: — Хочеш із нами?

Він запитав просто із ввічливості, ні на що не сподіваючись, та Аннет відповіла цілком певно:

— Дуже хочу!

Карл не повірив:

— Ти не жартуєш?

— Аніскілечки.

— Мені теж дуже хочеться, аби ти поїхала. — Це прозвучало як свідчення симпатії й прихильності, навіть більшого, мабуть, Аннет зрозуміла це, і їй не було неприємним Карлове зізнання, бо нахилилась до нього, зробила жест, буцімто хотіла скуйовдити чуприну чи доторкнутись до щоки, та утрималась — усміхнулась і запитала:

— То візьмеш?

— З радістю!

Вона запитувала про цілком конкретну річ, та Карл бачив у її очах інше. Відповідаючи «з радістю», теж уклав у ці два слова інший зміст — Аннет зрозуміла, відкинулась назад, підставила обличчя сонцю й засміялась радісно. І все навколо стало також радісне: й сонячні зайчики, що виблискували в неї в очах і на підборідді, і її сміх — світлий і дзвінкий, і шматок безхмарного неба, яке, здавалось, увірвалося до кімнати й забарвило все навколо в блакить, навіть звичайні домашні речі зробило прозорими й невагомими.

Та Аннет замовкла, й небо відступило з кімнати. Наче намагаючись догнати його, Карл ступив до вікна, тепер він відчував тепло, яке йшло від дівчини, воно дурманило його, та пам’ятав слова про настирливість, і все ж не зміг утриматись: торкнувся рукою Аннетиного плеча, ледь-ледь, готовий тієї ж миті відсмикнути долоню, та Аннет притиснулася до його пальців щокою, може, на одну лише секунду й відразу зіскочила з підвіконня.

Карл усе ще стояв розгублений, а вона вже заходилася збирати речі.

— Але ж, — зупинилась раптом, — доведеться заїхати до Франкфурта. — І, побачивши, що Карл не розуміє, пояснила: — Документи… Кілька днів на оформлення документів.

— Не страшно.

Карл згодився б і на тиждень, і на місяць, щоб не розлучатися з Аннет — чорт забирай, невже він таки закохався?

— А як подивиться на це Гюнтер?

— Ми його зараз запитаємо. — Тепер Карл хотів бути великодушним до Гюнтера, все одно здобув перемогу, і було б підлістю добивати переможеного. Тому не сказав, що його слово — вирішальне й Гюнтер просто допомагає йому, фактично найнятий за велику винагороду. — Гадаю, Гюнтер теж буде радий.

Аннет подивилась уважно: що це — вияв благородства чи дитяча простодушність? Та не заперечувала.

Карл визирнув у коридор, загукав:

— Гюнтер, ти ще живий?

Той відчинив двері.

— Можна не заважати?.. — процідив крізь зуби. Йому неприємно було бачити сяюче Карлове обличчя й поруч таку саму банально-радісну усмішку на вустах Аннет. Відчув свою зверхність, якою втішався під час вистав, коли входив у роль, а він і справді увійшов у роль — думав над п’єсою, й вона все ще стояла перед очима. Й мовив те, що думав, — йому було байдуже, як сприймуть те Карл і Аннет, говорив не їм, а ніби переповненому залу, навіть людству: — Я щойно подумав… Так, ця думка засіла в мене в мозку й здається при явній парадоксальності єдино правильною. Всі кажуть, пишуть, доводять: справжній талант невіддільний від гуманізму. Дурниці! Талант повинен бути злим! Так, усім нам не вистачає добрячої порції злості, злості цілком певної — спільно з талантом вона битиме в ціль, знищуватиме підлоту й ницість власть імущих і, головне, надихатиме тих, хто йде за талантом, хто співчуває йому. Талановитий гуманіст — шкідливий, він розм’якшує людей, заколисує, а злий і гнівний — кличе на барикади!

— Але ж, — заперечила Аннет, — гуманність зовсім не виключає злості. Вона стверджує ненависть до ворогів людини, до тих, хто принижує її.

А Карл не витримав і запитав єхидно:

— Чи не ти саме хочеш стати злим пророком людства?

Гюнтер не сприйняв ані заперечення дівчини, ані Кардової іронії.

— Ми пропалюватимемо людські серця, і дай боже, щоб попіл Клааса на розвіявся за вітром!

— Я завжди знав, що ти — талант, — мовив Карл, — але не про це зараз мова. Слухай уважно, генію. Аннет їде з нами.

Гюнтер опустився з небес. Якась тінь майнула в нього на обличчі, він перепитав:

— Фрейлейн Аннет? З нами?

— Сьогодні вночі ми вирушаємо в Італію.

— Але чому в Італію? — не зрозумів Гюнтер.

Карл розповів, як Каммхубель дізнався про Пфердменгеса.

Гюнтер слухав уважно, кивав головою, та ніяк не міг приховати невдоволення — цей Карл Хаген виявився базікою, ще двоє довідалися про мету їхньої подорожі. Щоправда, Каммхубель — людина поважна, від нього навряд чи слід чекати каверзи, але ж племінниця… звичайне дівчисько, гарна, не заперечиш, але чим вродливіша жінка, тим вона незбагненніша — від такої можна чекати будь-яких вибриків.

Та що вдієш, доведеться змиритися.

Гюнтер вимушено всміхнувся.

— Я радий вашій компанії, фрейлейн Каммхубель.

— Постараюсь бути корисною. Я вмію водити автомобіль, і коли вам забагнеться подрімати…

— Ніколи! — заперечив Гюнтер.

— Але чому?

— Можу не прокинутись.

— Ви так боїтеся смерті?

— Не зустрічав нікого, кому б вона подобалась.

— А між тим смерть — найбільше благо для людства, — спробував покласти край їхній пікіровці Карл. — Не було б смерті, не існувало б прогресу, і людство зупинилося б на тій стадії розвитку, коли настало безсмертя. Смерть — передумова еволюції…

— Це відомо з елементарних курсів, — обірвав його Гюнтер, — але смерть, яка була благом, нині стала трагедією. Сучасний рівень розвитку людини…

— Помилка! — категорично заперечив Карл. — Гадаю, Юлій Цезар не уявляв собі цивілізації вищої за римську, а через біс його зна скільки років після Цезаря смердючий монах з якогось Толедо, підпалюючи вогнище під людиною, славив небо за те, що він живе в найкращому суспільстві, і був переконаний, що таке суспільство існуватиме вічно. Ми вважаємо їх дикунами, цих ченців, і не лише їх, адже і тоді були філософи і вчені, та що вони в порівнянні з сучасними розщеплювачами атома?

— А я що казав! — докинув Гюнтер.

— Чекай! Адже ж наше суспільство, наш прогрес, від якого ми в захопленні і яке є для нас еталоном, років через триста — чотириста вважатиметься кам’яним віком, а ми з нашими автомобілями, атомними електростанціями і космічними кораблями якщо не пітекантропами, то такими, що недалеко відійшли від них. І нашого Ейнштейна потомки посадять, ну, можливо, у перший клас. А що буде через тисячу років?

— І люди тоді будуть світлішими й чистішими, — мрійливо мовила Аннет. — Їх цікавитимуть точні науки, філософія, мистецтво, збільшиться потік інформації, людина прагнутиме засвоїти і втримати її, в неї не залишиться часу на інтриги, заздрість і ненависть! — Аннет лукаво зиркнула на Гюнтера. — Для чоловіків того суспільства бажання жінки завжди буде законом, і вони самі запропонують дівчині, не чекаючи на її прохання, сісти за кермо «фольксвагена». Якщо, звичайно, фірма «фольксваген» існуватиме і тоді.

— Ха-ха-ха… — зареготав Карл. — Проти цього важко заперечити.

— Здаюсь… — підніс руки Гюнтер.

Скло в машині опустили, і її продувало з усіх боків, та це не приносило жаданої прохолоди. Особливо коли їхали крученими гірськими дорогами, де сорок кілометрів на годину вважалося вже лихацтвом. Схили, вкриті низькорослим чагарником і травою, здавалось, пашіли спекою, над ними тремтіло прозоре гаряче повітря, від розпеченого асфальту гірко пахло смолою — не вірилось, що зовсім недавно шосе оточували зелені альпійські луки, а від холодної води гірських джерел зводило рот.

Гюнтер ковтнув із пляшки теплуватого «оранчаде», сплюнув з огидою.

— В Терні зупинимось на кілька хвилин біля якоїсь тратторії, — запропонував. — Я помру, якщо не ковтну води з льодом. — Розминувшись із важким оранжевим бензовозом, додав: — Коли розбагатію, куплю собі американського звіра на триста сил. Він хоч має холодильник.

— Хлопці такі нетерпеливі… — осудливо мовила Аннет, однак осміхнулася Карлові так, що той зрозумів — усі, крім нього.

Карл відповів їй такою самою усмішкою. Вони сиділи позаду. Спочатку вийшло незручно перед Гюнтером: Карл запропонував дівчині сісти попереду, й Гюнтер відчинив дверцята, але Аннет зайняла місце поруч із Карлом.

Гюнтер набурмосився і вів машину мовчки, та сердився недовго — чи варто псувати собі настрій? — не сваритиметься ж він з Карлом з-за Аннет…

Вони обрали довшу, однак приємнішу дорогу, проїхали через Францію до Лазурного узбережжя й по страда дель Соле — дорогою сонця — через Геную й Пізу до Рима. Аннет завалила «фольксваген» кольоровими листівками, проспектами, путівниками, і Гюнтер, якому нетерпеливилося скоріше потрапити до Ассізі, почав метати громи й блискавки проти всіх італійських пам’ятників культури.

— Пізанська башта! — обурювався. — Ну, звичайна собі башта, йолопи царя небесного поставили її так, що нахилилася, і все… Ліворуч, панове, знаменитий собор, прикрашений рукою безсмертного Мікеланджело, напроти не менш знаменитий собор, де вбереглись фрески… Тьху ти — чиї? Називай кого хочеш, туристи давно вже очманіли, їм покажи малюнок неповнолітнього хулігана на паркані й скажи, що це — Мазаччо, повірять і сфотографують, ще й вихвалятимуть: «Боже мій, Італія — це така країна, там Мазаччо п’ятсот років зберігається на паркані! Які фарби, панове! П’ятсот років на паркані!»

— І все ж ми подивимося Пізанську башту, — твердо мовила Аннет.

— Звичайно, подивимося, — не вгамовувався Гюнтер, — а потім проїдемо Аппієвою дорогою. Матимеш унікальний «фольксваген», Карл. Я б зняв усі чотири колеса й почепив у гаражі: дивіться, панове, ця шина торкалася історичної бруківки! До речі, ви чули, що в Колізей грузовиками завозять уламки цегли? Спеціально для туристів — інакше б Колізей уже давно б рознесли в кишенях і дамських сумочках.

Аннет засміялась.

— Але ж я не бачила і Колізею…

Гюнтер пригальмував.

— Зараз я зупиню машину й плюну на узбіччя. Закладаюсь: почніть розкопки на цьому місці — знайдете етруську могилу або якийсь мармуровий уламок…

У Рим приїхали пізно ввечері, переночували в дешевому готелі на околиці й вирішили не затримуватись — дивно, але вирішила так Аннет, хоча лише вона одна не була в древньому місті. І не тому, що не хотілося зійти на Капітолій чи оглянути Ватіканський музей, просто знала, що й Карл, і Гюнтер подумки давно вже в Ассізі — хіба будеш із спокійною душею роздивлятись навіть найцікавіші руїни, коли залишилося три години їзди?

Умовилися зупинитися в Римі на зворотному шляху і ось уже збивали пилюку на древніх умбрійських дорогах.

За Терні шосе поступово вирівнялось, тепер їхали долиною, зрідка проминаючи села, містечка.

Ассізі побачили здалеку — праворуч од дороги на високому пагорбі тулилися один до одного, як лялькові, будиночки, собори — все це на тлі синього неба й рудих, випалених сонцем узвиш здавалося нереальним, вигаданим, іграшковим: наче велетень бавився в піску, нагріб купу, а потім наліпив формочкою різні кубики й прямокутники, провів між ними лінії, утворивши вузькі вулички, площі.

Ця ілюзія іграшковості не зникала аж до останньої хвилини, поки не повернули на асфальтову стрічку, що в’юнилася поміж схилами горбів і нарешті привела їх до Ассізі. Лише тут будинки перестали видаватися маленькими й дитячими — в’їхали у звичайне провінційне італійське містечко; такі люблять показувати в кінофільмах: вужчих вулиць, певно, нема в усьому світі, при бажанні сусіди можуть через вулицю потиснути один одному руки; численні повороти, круті завулки, глухі кам’яні стіни, а під усім цим на схилах горба — виноградники й кипариси.

Гюнтер пристроївся за туристським автобусом і не помилився, бо через кілька хвилин вони стояли на центральній площі міста: праворуч нижній собор Сан-Франческо з гробницею святого Франціска Ассі-зького, ліворуч — монастир, верхній собор Сан-Франческо з фресками Чимабуе, трохи далі — жіноча обитель Сан-Доміано. Про все це вони дізналися одразу після приїзду: туристи висипали з автобуса, й гід одразу почав знайомити їх з місцевими пам’ятками старовини.

Слава богу, в Ассізі, як і в багатьох подібних італійських містечках, що мають або визначного святого, або фонтани, або собор з фресками Джотто й тому користуються увагою туристів, було кілька маленьких готелів, що нагадували скоріше бруднуваті й некомфортабельно умебльовані кімнати, — один із них примостився поруч з собором, і Карл запропонував зупинитися саме тут. Це влаштовувало й Аннет, яка вже переглядала кольорові проспекти в найближчому кіоску, і Гюнтера, що негайно зайняв місце в готельній тратторії, замовивши пляшку кислого червоного вина.

Карл теж не відмовився від склянки. Угамувавши спрагу, запитав хазяїна тратторії про отця Людвіга й почув відповідь, що той знає такого поважного священнослужителя, та й, взагалі, хто в Ассізі не знає отця Людвіга, бо в Ассізі кожен мешканець знає іншого, а отця Пфердменгеса не знати просто неможливо.

Хазяїн раптом обірвав цю темпераментно виголошену тираду, розчинив скляні двері й замахав руками просто перед носом молодого послушника в чорній сутані, зупинив його й покликав Карла.

— Оцьому синьйору потрібен отець Людвіг!.. — почав голосно, мало не на всю площу, й Карл вимушений був обірвати його, пояснивши, що справді має приватну справу до отця Пфердменгеса, й чи не візьме послушник на себе труд вказати йому, де той мешкає.

— Отець Людвіг відпочивають, — пояснив послушник, обмацуючи Карла цікавими очима. — Вони підводяться о п’ятій, потім молитва, кава — раніше, ніж о шостій, він вас не прийме.

— І де бути о шостій?

— Але ж мені потрібно знати, хоча б дещо, у якій справі пан турбуватиме отця Людвіга.

Карл лише зміряв послушника насмішкуватим поглядом, і той відступив.

Умовились, що Карл чекатиме біля входу до монастиря. До шостої було ще чимало часу, й Карл із Аннет спустились до усипальні Франціска Ассізького, розташованої в нижньому соборі. Тут стояла прохолода, пахло ладаном і ще чимось солодкавим — запах, який супроводжує мощі в церквах, підвалах і печерах усього світу.

Усипальня справляла величне враження: всюди багато золота, полірований граніт і мармур, важкий оксамит. Аннет зупинилась, вражена, постояла трохи й шепнула Карлові, що святому Франціску лежати тут, певно, незручно — він усе життя проповідував аскетизм, а ченці його ордену свого часу відмовлялись не лише від розкошів — елементарних людських благ.

Карл усміхнувся, згадавши цікавого послушника, щоки якого аж червоніли, мабуть, щодня їв м’ясо й не обмежував себе порціями. А отець Людвіг Пферд-менгес, який відпочиває по дві години після обіду! Чудові нащадки святого жебрака!..

Але що вдієш, кожен влаштовується, як може, й акції Франціска Ассізького тим і гарні, що за весь час ніколи не падали й грають лише на підвищення…

Ці думки трохи засмутили Карла, та подумав, що, зрештою, наплювати на спосіб життя монахів. Він повів Аннет обідати, бо годинник показував уже по четвертій, і всі порядні люди, напевно, вже давно й забули думати про обід.

Встали з-за столу на початку шостої, сонце схилилося вже до заходу, й на площу перед тратторією впали довгі тіні. Карл зійшов на другий поверх, де їм відвели кімнати, й прийняв душ. Витягнув із валізи білу лляну сорочку, вона трохи холодила й не липла до тіла. Піджак потримав у руці, однак лише думка про те, що треба вийти в ньому на вуличну спеку, викликала огиду.

У Карла лишалося кілька хвилин — вони посиділи втрьох, не розмовляючи: про все вже було переговорено, всі хвилювались, та намагались не виказувати хвилювання. Нарешті Карл підвівся, помахав недбало рукою.

— Не затримуйся, — попросила Аннет.

— Звичайно. Мені приємніше дивитися на вас, ніж на найсимпатичнішого з ченців!

Аннет і Гюнтер бачили, як Карл проминув площу, обійшов автобуси й зник за рогом собору. Ще здалеку побачив біля монастирської брами цікавого послушника — той сидів на лавці в затінку й читав молитовник.

Карл міг закластись, що спритний ченчик побачив його вже давно, але той відірвав очі від книжки лише тоді, коли Карл сів поруч. Мовив:

— На вас чекають у саду. Я проведу.

Отець Людвіг Пфердменгес гуляв по тінистій алеї. Він беріг своє здоров’я і, коли тільки міг, намагався рухатися й більше бувати на свіжому повітрі. Побачивши послушника з чоловіком, який просив у нього аудієнції, зупинився за деревом, розглядаючи: ніколи не завадить побачити майбутнього співбесідника раніше, ніж він тебе; скільки разів отець Людвіг вигравав на цьому — іноді фора всього лише в кілька секунд давала йому величезну перевагу.

Але зовнішність юнака, що йшов за ченцем, нічого не підказала Пфердменгесу: міг бути і філософом, що визнає богословські науки, і посланцем звідти — за старою звичкою отець Людвіг навіть у думках не уточнював — звідки: скільки їх пройшло через його руки, спочатку есесівців, які спалили десь свої мундири, потім просто кур’єрів чи представників від організацій, котрі бажали б налагодити зв’язки з емігрантами в Іспанії чи Південній Америці: раніше, щоправда, приїжджали люди солідні, колишні колеги Пфердменгеса по партії, але потім почали з’являтися енергійні молодики в картатих сорочках і навіть у шортах. Отець Людвіг спочатку косував на них оком, однак поступово звик, молодь підростає, бере справу в свої руки, що й казати, він сам теж на початку тридцятих років був не старший за цих хлопчаків.

Отець Людвіг вийшов із-за дерева, махнув рукою послушникові, щоб зник. Посміхнувся і вклонився відвідувачеві, зробив жест, який можна було сприйняти як бажання благословити, та молодик ніяк не одреагував на нього, й ченець указав йому на лавку попід кипарисом.

Карл зачекав, поки ченець сяде, й опустився поруч.

Отець Людвіг дивився не дуже люб’язно, хоч і намагався заховати погляд. Весь вигляд його обличчя, видовженого, гострого, буцімто сокира, породжував неприємні асоціації: здавалось, монах прагнув з задоволенням розрубати свого співбесідника. Дивився на Карла очікувально, морщив чоло, навіть на його лисому черепі заворушилася шкіра.

Карл ще ніколи не бачив такого і, вражений, не відводив очей. Певно, йому слід було починати розмову, та сидів, наче язик прилип до піднебіння.

Отець Людвіг перший порушив мовчанку:

— Мені передавали, що ви маєте якусь справу…

Карл озирнувся по боках і, нікого не побачивши, присунувся до ченця й запитав пошепки:

— Чи бачили ви чорний тюльпан?

Якась тінь майнула в очах отця Людвіга. Та лише на секунду, бо й далі дивився запитувально й гостро. Якщо він знав пароль, то проявив чудову витримку.

— Ну, а якщо й бачив? — ледь поворушив губами.

— Невже ви не пригадуєте?..

Шкіра на черепі отця Людвіга розгладилася. Він посміхнувся Карлові, як дитині, здавалося, зараз погладить його по голівці.

— Я вже вийшов з віку, коли граються в таємниці. Мене цікавлять лише книжки.

— Але ж ви повинні пам’ятати пароль, який дав вам Кальтенбруннер! — не витримав Карл. — І назвати мені дві цифри шифру.

Отець Людвіг і далі дивився лагідно.

— Але я ніколи в житті не бачив Кальтенбруннера, якщо ви маєте на увазі того… — непевно хитнув головою,

— Так, обергрупенфюрера Ернста Кальтенбруннера, — ствердив Карл. Позиція монаха збентежила і одночасно розізлила його: для чого ж гратися? — Вам доручили таємницю державної ваги, й ви повинні назвати мені дві цифри.

Шкіра на черепі монаха знову зібралася зморшками.

— Від шифру? — пробуркотів. — Ви маєте на увазі… — Нараз погляд його посвітлішав — отець Людвіг згадав чи нарешті збагнув, чого від нього вимагають. — Від банківського шифру?

Карл кивнув автоматично і, побачивши, як одразу загорілися очі монаха, пошкодував, що відразу виказав себе.

— Я не знаю, що означають ці цифри, ви повинні назвати їх — і все, — спробував виправити помилку.

— І хто ж послав вас до мене?

— Не маю права назвати.

Ченець позирнув на нього допитливо. Задумався, не відводячи очей. Наразі спитав:

— Вас послали тільки до мене? Чи ще до когось?

— Ви хочете знати більше, ніж вам належить, — посміхнувся Карл.

Монах докірливо похитав головою.

— Ви ще зовсім молода людина, й таке мені…

— Цифри! — жорстко обірвав Карл.

Мабуть, отець Людвіг прийняв рішення, бо погладив себе долонею по черепу й мовив примирливо:

— Добре. Але нам доведеться проїхати тут недалеко… кілометрів тридцять… Я сам відвезу вас.

— Для чого? Невже ви не пам’ятаєте цифри й пароль?

Монах посміхнувся. Тепер очі його не сховались під повіками, дивились приязно, відкрито.

— Мені приємно побачити вас, юначе, одного з нашої молодої гвардії. І я не відпущу вас так, у нас є райський куточок, поїдемо, повечеряємо, поговоримо…

Карл хотів відмовитись, пославшись на те, що на нього чекають, та ченець дивився справді приязно, зрештою, він міг ставити умови — якщо не захоче назвати цифри, його не примусить сам папа римський!

— Але в мене обмаль часу, — все ж спробував заперечити.

— Ви не один в Ассізі? — запитав отець Людвіг.

Якийсь підводний риф крився в цьому запитанні, і Карл про всяк випадок збрехав:

— Ті, хто послав мене, вважають, що таку делікатну справу не можна доручати кільком.

— Точно, — ствердив отець Людвіг. — Поїхали, мій молодий друже, — мовив улесливо, наче Карл і справді був дорогим гостем. Пожартував: — Ви знаєте, важко розлучатися з таємницею, яку зберігав стільки років.

Карл кивнув. Монах таки мав рацію, і було б нечемно відмовитись від запрошення.

Отець Людвіг провів його через парк до монастирських господарських будівель і попросив почекати біля воріт. Сам вивів із гаража не нову вже машину, покликав служителя й щось наказав йому. Служитель пішов до телефонної будки, монах виїхав на «форді» за монастирську браму й посадовив Карла. Повів машину вузькими безлюдними завулками. Вони обігнули місто й вискочили на бруківку, обабіч якої тягнулись виноградники!й оливкові гаї. «Форд» натужно ревів, деручись на гору, і залишав за собою шлейф білого пилу.

— У мене там, — непевно кивнув головою отець Людвіг, — є чудове вино. Такого в Італії більш ніде не знайдете.

Минула десята година, а Карл усе не з’являвся, і Аннет почала хвилюватися. Гюнтер не подавав виду, але теж турбувався: мабуть, їм слід було йти вдвох, принаймні йому прикривати Карла.

О дванадцятій вони вже розуміли: щось трапилось. Аннет запропонувала повідомити поліцію, та Гюнтер, резонно посилаючись на події в Загені, відмовився.

Карл не з’явився і вранці. О шостій Аннет постукала Гюнтерові в номер — вона не лягала всю ніч, і вони вийшли на вулицю.

«Фольксваген» стояв там, де його кинули вчора ввечері, Гюнтер обійшов навколо нього, для чогось постукав ключами об скло й запропонував:

— Ти підеш у поліцію й запитаєш про Карла. Не називаючи прізвища Пфердменгеса.

— Чому?

— Можливо, ми даремно хвилюємось, і втручання поліції зіпсує Карлові всю гру.

— Але він міг хоча б подзвонити…

Гюнтер тільки розвів руками. Та й що міг відповісти?

Сонний карабінер довго не міг зрозуміти, чого хоче від нього така гарна синьйорина. Збагнувши, заперечливо похитав головою. Вночі не було жодних випадків, ніхто не дзвонив, і все в місті спокійно.

Як прізвище синьйора, який зник? Карл Хаген, швейцарський підданий? Чудово, а скільки йому років? Боже мій, карабінер підморгнув, у такому віці хлопці іноді знайомляться з дівчатами й не поспішають додому. Ні, він не наполягає на своїй версії й не хоче образити синьйорину, та нехай вона зачекає.

Що ж, у цій пораді було раціональне зерно, але ж поліцейський не знав, куди й до кого пішов Карл Хаген. А вона знала й не могла не вигадувати історії одна за одну жахливіші, й, коли б не було поруч Гюнтера, не витримала б і вже давно подалася до отця Людвіга.

О восьмій годині Гюнтер запропонував поснідати, й Аннет згодилась лише тому, що не могла більше терпіти вимушену бездіяльність — майже нічого не їла й дивувалася з Гюнтера: як міг він жувати й пити, та ще й кепкувати з італійської кухні?

Спорожнивши чашку з кавою, Гюнтер обтер губи паперовою серветкою й мовив:

— Наскільки я розумію, маємо зараз два виходи: або йти до цього Пфердменгеса, або піймати того… послушника й спробувати вивідати щось у нього.

— Авжеж, — схвалила Аннет.

— І в тому, і в іншому випадках буде краще, коли діятимеш ти.

— Я? Але що я можу? — злякалася Аннет. Сама думка про те, що треба йти до цього страшного монаха, якого не бачила, але вже уявляла страшним, була нестерпна. — Так, що я можу? — повторила зіщулившись.

— Коли піду я, він зрозуміє, що тут щось нечисто, — пояснив Гюнтер вагомо. — Та зараз ми ще не турбуватимемо Пфердменгеса. Спробуємо обробити послушника. Ну, тобі відомо, як діяти… — не витримав, щоб хоч трохи не помститись. — Усякі там жіночі фокуси. Значить, так… Тобі необхідно побачити отця Людвіга. Але перед цим хочеться дізнатись, як поводитися з такою святою особою. Які в нього звички, де був учора, що робить сьогодні? Та й, взагалі, сама побачиш…

— Певно, ти маєш рацію. — Аннет не могла не згодитися з доказами Гюнтера, хоч і не уявляла собі, як їй вдасться обдурити послушника. Голова після безсонної ночі паморочилась, хотілося плакати. Гюнтер підсунув їй склянку кислого вина з льодом, узяла машинально й відпила — стало трохи легше, і Аннет допила до кінця. Вино одразу додало їй енергії.

— Я піду сама.

— Ні, — заперечив Гюнтер, — я триматимусь неподалік, і в разі потреби — гукай.

— Ага…

Вони спустились до собору, Аннет обійшла усипальню Франціска, благаючи святого допомогти їй, але той не зглянувся на її прохання, бо послушника не було ні тут, ані поблизу монастиря, й дівчині нічого не залишилось, як блукати по майдану, вже заповненому туристами.

Вона побачила послушника, коли вже зневірилась у зустрічі, — той чимчикував од монастирської брами просто до неї через площу. Аннет застигла: їй здалось, що послушник підійде й скаже щось страшне, та відразу відігнала ці думки. Напевно, його послав до неї Карл, отже, не треба хвилюватись.

Дівчина рушила назустріч, осміхаючись, та раптом помітила — послушник ішов, втупившись у бруківку, перебирав чотки й шепотів молитву.

Гукнула:

— Синьйоре, хвилинку, синьйоре! — Послушник, певно, не почув, а якщо й почув, то подумав, що кличуть когось іншого, бо й далі дріботів, не підводячи очей. Аннет згадала, що Карл розмовляв з ним французькою, й підвищила голос: — Mon frére!

Тепер послушник обернувся і, побачивши Аннет, рушив до неї одразу, та зупинився за два кроки. Зиркав раз у раз, і зовсім ще свіжі щоки його стали червоними.

— Мадемуазель щось хотіла запитати? — сором’язливо осміхнувся.

Вони ніяковіли одне перед одним, та Аннет опанувала себе й сказала:

— Хазяїн тратторії, — кивнула на вивіску, — каже, що ви можете влаштувати зустріч з отцем Людвігом.

— Він дуже високої думки про мене, — зашарівся юнак.

— Казали, ви такий гарний і розумний… Я ще вчора хотіла побачити вас, та не знайшла.

— Отець Людвіг поїхав і доручив мені одну справу…

У дівчини тенькнуло серце. Запитала швидко:

— Поїхав? З кимось чи сам?

Послушник відступив. Чи то взяла гору вроджена підозріливість, чи мав наказ тримати язик за зубами.

— Святий отець не мають звички… — почав, та дівчина, зрозумівши, що припустилась помилки, усміхнулась і перебила:

— Яке це має значення? Я просто хотіла знати, чи скоро він повернеться?

— Він повернувся ще вночі.

— То я можу сподіватись?..

— Навряд… Казав, що одразу по обіді… — послушник затнувся.

Аннет піднесла руку, буцімто хотіла доторкнутися до нього, запитала:

— Якщо ви будете вільні після обіду, може, викроїте годинку — другу й покажете мені Ассізі? З гідами так нецікаво.

Обличчя послушника розпливлося в посмішці. Переступив з ноги на ногу, мовив із жалем:

— У цей час ніяк не можу.

— Чому?

— Повинен відвезти отця Людвіга.

— А ввечері? — Аннет грайливо опустила вії. — Отець Людвіг повернеться ввечері?

— Він — ні, але я буду тут.

— А якщо ваш наставник передумає?

— Його не буде кілька днів, — запевнив послушник. — Я тільки відвезу його, а сам — назад. Ви надовго до Ассізі?

— Ще не знаю… — зітхнула Аннет.

— Я вам покажу всі ассізькі святині. — Послушник заховав до кишені чотки. — До того ж, — запропонував нерішуче, — у мене є моторолер, і ми зможемо…

— О-о, як чудово! — заплескала в долоні Аннет. — То коли ми зустрінемось?

— О п’ятій біля входу в собор.

— Добре.

Послушник вклонився й подрібушив далі. Дівчина дивилася йому вслід, юнак перед тим, як завертати за ріг, озирнувся й кивнув здалеку.

Аннет, згадавши його жадібні очі, зіщулилась. Махнула Гюнтерові, який крутився мало не поруч, і попрямувала до готелю. Відчула таку втому, що, здавалося, сіла б отут ось просто на бруківку й не рухалась. Ледь зійшла до себе на другий поверх і впала в крісло. Гюнтер стояв поруч і мовчав. Аннет була вдячна йому за те, що не квапив.

— Учора ввечері монах їздив кудись, — почала, й відразу вся втома зникла, наче гарно проспала всю ніч і щойно стояла під прохолодним душем. — І сьогодні від’їжджає одразу по обіді.

— Ну й що? — не зрозумів Гюнтер.

— Як же ти не можеш збагнути? Вчора ввечері Пфердменгес зник. Якщо б Карл залишився в Ассізі, прийшов би в готель. Отже, вони поїхали разом, і Карл не повернувся. їздили кудись недалеко, бо отець Людвіг вночі був уже в монастирі. Сьогодні монах знову їде, певно, туди ж. Крім того, попередив, що його не буде кілька днів.

— Щось у цьому є, — потер лоба Гюнтер. — Хоча… Розкажи, про що ти розмовляла з хлюстом у сутані? Він мало не облизувався, дивлячись на тебе!

— Облиш… — невдоволено поморщилась Аннет. — Я призначила йому побачення о п’ятій, і якщо треба ще щось витягти з нього… — Вона взяла запропоновану Гюнтером сигарету, хоч і не курила, затягнулась, закашлялась. Кинула й переповіла в деталях розмову з послушником.

Гюнтер слухав, не перебиваючи, зробив висновок:

— Хитрий, пройда, але ти обвела його навколо пальця. І маєш рацію, за святим отцем треба постежити. Шкода, не дізналась, куди вони їдуть.

— Казав, десь недалеко. Я подумала: не варто розпитувати. Ще переповість своєму наставникові, і коли за цим щось криється…

— Правильно, — схвалив Гюнтер. — Ти діяла як справжній комісар Мегре. Тільки чорта з два знаменитий детектив витягнув би щось із цього юного монаха. Але життя є життя… — зітхнув і з жалем зиркнув на Аннет. Звичайно, коли вона подобається навіть йому, Гюнтеру Велленбергу, то що й казати про ченчика. — Отже, призначив тобі побачення…

— Не блазнюй! Зараз скільки? Близько одинадцятої? В монастирі обідають о другій, ти йди, а я трохи відпочину…

О другій годині вони поставили «фольксваген» в ряду інших машин під жовтим рекламним щитом заправочної станції, на якому чорний змій дихав яскраво-червоним полум’ям.

Проминути цю станцію отець Людвіг не міг, тільки після неї дороги розходилися в трьох напрямках: ліворуч — на Терні й потім Рим, просто — на Флоренцію й праворуч — у гори.

Аннет заставила заднє скло якимись коробками, кинула туди плащі й примостилась на сидінні так, що її зовсім не було видно — сама ж бачила все, що діялось на шосе позаду «фольксвагена».

Машини йшли нечасто, був саме час денного затишшя, коли основна маса туристів уже приїхала, а виїжджати ще рано. По шосе сновигали переважно мікролітражні «фіати» з місцевими номерами — Аннет і Гюнтер жадібно вдивлялися в них, адже не знали, на якій машині їздить Пфердменгес — «понтіак» чи «ягуар» йому, мабуть, не по кишені, в мікролітражці — не солідно.

— Вони… — раптом прошепотіла Аннет, наче її хтось міг почути. — Так, вони… — відвернулась бід шосе. — Бачиш сірий «форд»?

Гюнтер схилився над щитком приладів, зиркаючи скоса. Так, за кермом — послушник, а поруч — літня людина в сутані.

«Форд» прокотився мало не впритул, проминув заправочну й повільно повернув праворуч на дорогу, що вела круто вгору. Гюнтер спритно вивів на шосе свою машину. Не поспішав: сірий «форд» тепер нікуди не дінеться, на такій дорозі все одно більше шістдесяти кілометрів не зробиш, та й, слава богу, пилюга, майже не видно, що діється позаду.

«Форд» їхав швидко — послушник таки поспішав на побачення! — «фольксваген» кидало на вибоях, та Гюнтер не відставав, тримаючи дистанцію в півкілометра. Зустрічні машини траплялися рідко, дорога йшла переважно між виноградниками, Аннет пошукала дорогу в атласі, та не знайшла її, отже, була третьорядна. Проминули село, яке залишилося збоку, за оливковим гаєм, перевалили через гребінь високого горба, внизу відкрилася зелена долина з синьою гладдю озера, до берега якого приліпилось невеличке містечко. Туди вела така ж укрита жорствою дорога, й «форд» уже звернув на неї.

Гюнтер пригальмував, глянув на спідометр.

— Тридцять один кілометр… — пробуркотів. — Мабуть, їдуть сюди, той жирний слимак казав, що недалеко…

Почекав, поки «форд» зник поміж дерев, і теж повернув до озера.

На центральній вулиці містечка розмістились дві чи три крамнички й тратторія з відкритою верандою під тентом. Проминули останній дім, та ніде не побачили сірого «форда»: біля будинків стояли кілька «фіатів» та червоний «рено». Дорога за містечком круто йшла до виноградників, Гюнтер, буркочучи щось крізь зуби, розвернувся і поїхав назад. Тепер «фольксваген» котився по інерції, Гюнтер весь час гальмував, зупиняючись на перехрестях: умовились, що роздивлятимуться: він — ліворуч, Аннет — праворуч. Проминули крамничку з кульковими ручками, запальничками й ще якимось мотлохом на вітрині.

Аннет раптом вигукнула:

— Бачиш, он там, унизу!

Гюнтер зупинився за рогом, вийшов і роздивився.

Гарна двоповерхова вілла стояла над озером посеред саду. «Форд» не заїхав у двір, його кинули під деревом коло брами.

Гюнтер швидко розвернувся. Мабуть, їм слід прибрати свій автомобіль — швейцарські номери, такі не часто трапляються в цьому містечку, й не слід мозолити всім очі. Під’їхав до тратторії — хазяїн вискочив на веранду, — й Гюнтер, з трудом згадуючи італійські слова, пояснив, що їм сподобалось озеро й вони хочуть затриматись тут, ось тільки куди поставити машину й чи знайдеться вечеря?

Хазяїн закивав радісно, побіг відчиняти браму, що вела в двір за будинком, залопотів, підводячи очі до неба, й Гюнтер зрозумів, що лише в цій тратторії вони зможуть з’їсти справжні спагетті, такі спагетті можна з’їсти тільки в раю й тут, бо їх готує сам хазяїн, а кращого спеціаліста не знайти у всій окрузі…

Вони пройшли з двору до вузького й темнуватого залу тратторії. Тут стояли довгі столи з грубих дощок, посуд на стойці був з дешевого товстого зеленкуватого скла, та вино, котре хазяїн націдив із бочки, сподобалось Гюнтерові, хоча й коштувало на третину дешевше мінеральної води, яку пила Аннет.

Поки вони вгамовували спрагу, повз тратторію проскочив сірий «форд»: послушник не збрехав — повертався сам.

Гюнтер попередив хазяїна: вони підуть на озеро й можуть затриматись, але той запевнив, що спагетті чекатимуть на них о будь-якій годині, крім того, він має вільну кімнату, і, якщо синьйорині сподобається тут, можна переночувати.

Наче між іншим Гюнтер запитав, кому належить чудова вілла над озером. Хазяїн склав руки, буцімто молився, й поштиво пояснив, що в ній мешкає вельми поважна людина, ім’я якої відомо в самому Ватікані: святий отець ощасливив їхнє містечко, придбавши цей будиночок ще під час війни. На жаль, тепер він рідко приїздить сюди, у віллі живе лише його слуга, якого місцеві жителі недолюблюють за похмурість, та що вдієш — німець, старий холостяк, а мабуть, нема на світі більших відлюдків, ніж старі холостяки.

Базікання цього товстуна можна було слухати цілий день, він просто випромінював із себе доброзичливість і говорив би безперервно — не так-то й легко знайти слухачів у такому маленькому містечку, та Аннет обірвала крамаря: спека, і їй хочеться купатись…

До озера вела стежка просто від тратторії, й вони пішли поміж апельсиновими деревами, на яких тільки-но формувалися зелені кульки.

Не доходячи до озера, Гюнтер поліз у кущі, що відділяли апельсиновий сад від вулиці, — за ними тягнувся високий паркан із загострених металевих прутів, далі починались якісь буйні колючі зарості, що закривали віллу від нескромних поглядів. Від дротяної хвіртки до будинку вела вимощена бетонними плитами доріжка.

Гюнтер залишив Аннет у кущах стежити за тим, що діється біля входу, а сам вирішив обійти навколо садиби. Тільки він зник, як на доріжці з’явились двоє — отець Людвіг і його слуга. Вони йшли повільно, монах, видно, наставляв слугу, бо той кивав і відповідав щось односкладово, а отець Людвіг енергійно жестикулював і все говорив — шкода, Аннет не могла почути жодного слова.

Слуга вивів із гаража мотоцикл і відчинив браму. Викотив машину і, залишивши її на вулиці, акуратно замкнув ворота, віддав ключ монахові. Нічого не сказавши, рушив до мотоцикла. Вже хотів заводити, та повернувся — забув шолом на лавці в саду. Отець Людвіг, що стояв біля хвіртки, обізвався насмішкувато, й Аннет чула тепер кожне його слово:

— Не забудь на зворотному шляху голову. І завтра вранці заїдь…

Куди повинен був заїхати слуга, Аннет так і не дізналась, бо той завів мотоцикл і рушив. Монах подивився вслід, постояв трохи й повільно пішов до вілли.

Скоро повернувся Гюнтер, і Аннет розповіла йому про все, що бачила.

— Принаймні до завтрашнього дня монах сам, — констатував Гюнтер. — А я там знайшов більш-менш зручне місце, щоб перелізти: кущі зовсім низенькі й зовсім не колючі.

— Почекаємо до вечора?

Гюнтер задумався.

— А може, зараз? Вже початок п’ятої, а святий кабан звик у цей час відпочивати. Послушник казав, що підводиться о п’ятій. Я полізу, а ти й далі стеж за входом.

Прохід між заростями, який знайшов Гюнтер, лише умовно можна було назвати проходом, бо, поки продирався, розкров’янив руки й обличчя. Тепер він стояв за дбайливо доглянутим квітником, вдивлявся в закриті дерев’яними жалюзі вікна, наче й справді міг щось побачити крізь них.

Тиша, й лише птахи джеркочуть на деревах. Тримаючись кущів, Гюнтер обійшов будинок і ледь не наштовхнувся на обплетену плющем і гліцинією альтанку. Обережно розсунувши стебла, зазирнув усередину й перелякано відсахнувся: на тахті лежав отець Людвіг — Гюнтер міг дотягнутись рукою до його голови.

Хлопець присів, затамувавши подих. Невже монах помітив його? Зараз зчинить лемент чи сам зачаївся, зляканий?

Гюнтер перебіг кілька метрів, що відділяли його від клумб з якимись високими червоними квітами, заховався там. Лише тепер трохи оговтався: якщо отець Людвіг і досі мовчить, значить, або не помітив його, або спить. Перечекав ще кілька хвилин і поповз до альтанки. Обігнув її й зазирнув так, щоб побачити обличчя монаха. Так і є — старий спав.

Тепер Гюнтер не роздумував. Ковзнув до вілли — двері не були замкнуті, він причинив їх за собою ’ й навшпиньках пробіг через вузький напівтемний передпокій.

Коридор закінчувався сходами на другий поверх, ліворуч двері вели на кухню, їх не причинили, й Гюнтер побачив брудний посуд і каструлю на столі. Обережно відчинив двері навпроти. Певно, тут мешкав слуга: вузьке ліжко, застелене суконною ковдрою, кілька рушниць на стенді й мисливські трофеї — голова кабана, птахи, якісь шкурки. Шафа, стіл, два стільці — все.

Двері поряд вели до великої вітальні з квітчастим килимом на всю підлогу. В кімнаті стояли старомодні, але зручні дивани й фотелі, обтягнуті шкірою, шафи з книжками. Мабуть, монах приймав тут гостей і не цурався мирських спокус, бо стіл під торшером був заставлений пляшками з різнокольоровими наліпками.

Гюнтер оглянув ще одну кімнату. Вона правила за їдальню — простінок поміж вікнами займав сервант з посудом, поруч стояли дубовий круглий стіл і такі самі стільці з різьбленими спинками.

Юнак хотів уже зійти на другий поверх, та помітив під сходами вузькі двері, оббиті сталевими шпугами. Певно, вони вели до підвалу й були замкнуті. Гюнтер про всяк випадок натиснув на ручку, й двері одразу піддались, відкривши круті кам’яні сходи.

Помітивши вимикач, Гюнтер повернув його. Внизу спалахнула лампочка, сходи виявились досить довгі. Обережно ступаючи, спустився й побачив велике приміщення без вікон, справжній кам’яний мішок з низькою стелею. Але це був не погріб — замість бочок тут стояли дві кушетки й стіл, а підлогу покривав грубий вовняний килим.

Двоє дверей, дубових і теж оббитих сталевими шпугами, вели з цієї кам’яної вітальні. Гюнтер смикнув за ручку ближні — не піддалися, другі теж були замкнуті.

Хлопець хотів уже повертатися, та почув за дверима чи то шерех, чи то стогін. Прислухався, приклавши вухо до дубових дощок, — справді, за дверима хтось був.

Гюнтер пошкрябав у двері й притих. Стояла така тиша, що, здавалося, дзвеніло у вухах.

І раптом — стогін.

Хлопець переступив із ноги на ногу. Що вчинити? Е-е, все одно, гіршого не буде. Запитав голосно:

— Гей, хто там?

Тиша — й раптом:

— Пити… води…

Невже Карл? Здається, Гюнтер упізнав голос. Притулився до дверей, аж боляче стало вуху. Погукав:

— Карл! Карл! Це я, Гюнтер!

Знову тиша, потім радісний вигук:

— Гюнтер! Як ти сюди потрапив? Невже справді ти? Можеш відчинити двері?

Гюнтер із сумом обдивився важкі дубові дошки й сталеві шпуги на них.

— Потрібен лом… Хоча б сокира…

— Як ти проник сюди?

Гюнтер кількома словами переповів.

— Стривай, — мовив Карл по паузі, — кажеш, монах спить? Ключі в нього в кишені сутани. В’язка ключів. Та зваж, він озброєний, носить пістолет у задній кишені штанів.

— Так… — Гюнтер уже знав, як діятиме. — Я пішов, і не хвилюйся…

— Будь обережний.

…Аннет хотілося спати, повіки самі злипалися, сон змагав її, а Гюнтер усе не йшов. Аннет подумала, що саме таке катування — найнестерпніше. Та й сонце припікало, якісь комахи нудно тріскотіли, теж навіваючи сон…

Боже мій, де ж Гюнтер?

Той з’явився, коли противитися сну не було ніякої сили, — принаймні так думала Аннет, — визирнув із-за кущів, що росли під гаражем, і обережно огледівся.

Дівчина провела долонями по обличчю, відганяючи сон. Гюнтер подавав якісь знаки, вона не одразу зрозуміла, чого він хоче, та, нарешті збагнувши, продерлася крізь зарості і шаснула до хвіртки.

— Давай… — прошепотів Гюнтер. Він приставив до хвіртки садову драбину, вліз на неї й подав Аннет руку. Дівчина за кілька секунд була в саду.

— Що?.. — запитала.

Гюнтер потягнув її в хащі за гаражем.

— Карл там, — кивнув на віллу.

Аннет хотіла пояснити йому,1 що відчувала Кар-лову присутність, була впевнена, що знайдуть його, та не могла вимовити жодного слова, лише очікувально дивилась великими вирластими очима.

— Монах замкнув його в підвалі, — пояснив Гюнтер. — Можна покликати поліцію, та зчиниться галас, а це небажано. Ти мені допоможеш. Святий отець хропе в альтанці, в нього пістолет у задній кишені штанів, треба його роззброїти й дістати ключі.

Аннет весь час кивала.

— Я пролізу в альтанку! — запропонувала рішуче.

— Так, — ствердив Гюнтер. — Зараз ми обдивимося і все вирішимо.

Йшли до альтанки асфальтованою доріжкою, безшумно, й Аннет намагалася ступати в слід Гюнтерові. Зігнувшись, пролізли до дверей, Гюнтер зазирнув у вузький отвір. Роздивився. Обернувся до дівчини, прошепотів ледь чутно:

— Спить у піжамі. Брюки там… — кивнув непевно. — Я сам…

Не встигла Аннет щось сказати, як він підвівся, плавним рухом відчинив двері й зник у альтанці.

Отець Людвіг спав, солодко сопучи й підклавши руку під щоку. Гюнтер проминув його, присів за стільцем, на якому висіли штани, витяг пістолет. Гарний нікельований вальтер. Зняв із запобіжника, пересмикнув, про всяк випадок вганяючи патрон у канал ствола.

Тепер — ключі. Сутана монаха висіла мало не поруч — обмацав кишені, та ключів не знайшов. Чорт, доведеться підвести ченця. Не бажано, та що вдієш!

Гюнтер став над монахом, тицьнув пістолетом у груди. Отець Людвіг одразу розплющив очі, хотів скочити, та Гюнтер штовхнув його назад.

— Спокійно, святий отче! — наказав. — І не здумайте галасувати, якщо не бажаєте одержати кулю. Де ключі?

— Я-які ключі?.. — почав монах, загикуючись. — Чого ви х-хочете від мене?

Гюнтер махнув рукою Аннет.

— Обшукай його!

Ченець сповз із тахти.

— Я не маю звички тримати вдома гроші, й ви нічого не знайдете…

Аннет засунула руку під подушку, витягнула низку ключів.

— Встати! — скомандував Гюнтер. — І без жартів, все одно вас ніхто не почує! Продовжимо розмову в домі…

Отець Людвіг покірно рушив до вілли. Хотів зайти до вітальні, та Гюнтер підштовхнув його до сходів.

— Туди… туди… — мовив насмішкувато, — я хочу, щоб ви самі звільнили свого в’язня.

— Якого в’язня? — зарепетував монах. — Я нікуди не піду, і ви не маєте права!..

— А ви мали право посадити під замок нашого товариша? Не вийшло, святий отче! Дрорахувались… Ну! — тицьнув дулом пістолета в спину. — І без фокусів!

Монах якось одразу обм’як і почав покірливо спускатися до підвалу. Там, у кам’яній кімнаті, Гюнтер не відмовив собі в задоволенні поставити його в позу, яку бачив у багатьох поліцейських фільмах, — обличчям до стіни, руки над головою.

— Відчини! — вказав Аннет на двері.

Та дзенькнула низкою, добираючи ключ, а Гюнтер стояв з піднесеним пістолетом і думав, що варто натиснути на курок, поворушити пальцем, і нема монаха, може, навіть не встигне зойкнути, не відчує болю, і все залежить від нього, від його бажання, витримки, нервів, секундного спалаху роздратування: є людина й нема її, людина у повній залежності від нього, і це відчуття зверхності, своєї переваги, навіть безкарності так переповнило його, що пошукав дулом місце під лівою лопаткою монаха — де серце, й ледь не вистрелив, аж палець спітнів.

Аннет дібрала ключ, відчинила двері. Й закричала. Гюнтер ступив до неї. Скориставшись з цього, монах кинувся до сходів. Гюнтер метнувся за ним, підставив ніжку, отець Людвіг покотився по підлозі й заверещав, наче його вбивали.

Гюнтер зло пнув його ногою.

— Ану, вставай, паршива свиня, і якщо…

Ченець підвівся, стояв із задертими руками, зиркав зацькованим вовком. Гюнтер дав йому коліном під зад і штовхнув до кімнати, звідки лунали голоси Аннет і Карла.

У дверях зупинився, вражений: Карл стояв під стіною з задертою рукою, прикованою сталевими наручниками до високо забитої скоби.

— Ого!.. — тільки й мовив Гюнтер. Зло вдарив монаха в спину. — Ну, швидше! Аннет, дай йому ключі.

Отець Людвіг тонкими, дряпіжними пальцями взяв низку. Вибрав ключ, відімкнув сталеве кільце на Карловій руці. Той одразу знеможено сів на підлогу.

— Дайте мені води…

Отець Людвіг заметушився.

— Зараз… зараз…

— До стіни! — наказав Гюнтер. Він уже знав, що саме вчинить, це було не тільки необхідно, а й справедливо — око за око. Примусив монаха задерти руку, клацнув наручником, побрязкотів ключами й заховав до кишені. Мовив глузливо: — Доведеться вам, святий отче, трохи відпочити на самоті…

Монах заволав:

— Я стара й хвора людина і не витримаю!

— Здоровий як віл, витримаєш! — Гюнтер нахилився над Карлом. — Як тобі?

Аннет принесла води. Карл жадібно випив повний кухоль. Хотів підвестися, однак ноги в нього тремтіли, і Гюнтер підвів його.

Карл погрозив ченцеві кулаком, вигукнув:

— Ну, жабо, чия взяла?.. Він, — пояснив друзям, — виявляється, нічого не знає про шифр, але швидко збагнув, чим тут пахне. Заманив мене сюди і намагався дізнатися, кого ми розшукуємо. Грішми запахло, брудні руки свої простягнув до них, клявся, що виб’є з мене таємницю, що есесівські методи — дитяча забавка, а гестапівці були примітивними й малограмотними, не вивчали всіх тонкощів катувань святої інквізиції. Може, я брешу, святий отче?

— Я хотів тільки налякати вас, пане Хаген, — швидко заговорив отець Людвіг, — а ви все прийняли за чисту монету.

— І з учорашнього вечора простояв прикутий до стіни!.. — гнівно блиснув на нього очима Карл. — Вони обпоїли мене, не знаю вже чим, але я нічого не пам’ятав і не міг чинити опору. Вони не дали мені ані краплини води…

— Що ж, тепер він сам відпочине, — злостиво засміявся Гюнтер, — матиме час для роздумів…

— Ви не залишите мене тут, синьйори, — почав канючити отець Людвіг. — Мені не простояти до ранку, й гріх ляже на вас!

— А ми висповідаємося у якого-небудь вашого колеги, — єхидно пояснив Гюнтер, — і він відпустить нам цей гріх!

— Я заявлю в поліцію! — заверещав монах. — Вас затримають і судитимуть!

— Аррівідерчі, отче, — насмішливо вклонився Гюнтер. — Я вимикаю світло, у темряві вам легше буде бесідувати з самим собою. Гадаю, це буде повчальний діалог! Рушимо, друзі. — Підтримуючи Карла, він повів його до виходу.

В останній момент Аннет стало шкода монаха.

— А коли його просто замкнути?

— Ні, — рішуче заперечив Гюнтер, — таким не можна прощати!

Отець Людвіг благав, плакав і погрожував, та Гюнтер спокійно замкнув двері.

— Наскільки я зрозумів, — зауважив, коли вийшли з підвалу, — святий отець не сказав свою частину шифру. Але ж ми можемо заплатити йому… Я тому й прикував його, щоб став поступливіший.

— Ти не зрозумів мене. Я ж казав, монах не має до шифру жодного відношення, — пояснив Карл. — Учора ввечері він розмовляв із слугою, до речі, ніякий то не слуга, а оберштурмфюрер СС. Тут на віллі був переправочний пункт для есесівців. Тому й кімната в підвалі — місяць живи, ніхто не дізнається. Святий отець вже поставив на мені хрест, і вони ні з чим зовсім не крилися. Є ще один Людвіг Пфердменгес, колишній штандартенфюрер СС, кузен нашого монаха. І знаєте, де він тепер? Ніколи не догадаєтесь. У Конго!..

— Де? — перепитав Гюнтер. — Ти не жартуєш?

— Ви з машиною? Не треба затримуватись тут.

— Ти оклигав? Можеш вийти на вулицю й почекати нас? Трохи далі, щоб не привертати уваги?

— Звичайно. Яка зараз година?

— П’ята.

— Ще сьогодні мусимо дістатися до Рима.

— Краще переночувати в Терні, — заперечила Анкет. — Подивись на себе — змучений! Навіщо поспішати?

— Старий пройда може повідомити свого кузена, щоб не довіряв нам, — пояснив Карл. — Ми не маємо права гаяти час, ти залишишся з машиною, поїдеш потихеньку додому, а ми…

— У Конго? — розпачливо вигукнула Аннет. — Ти збожеволів! Ну їх під три чорти, ці гроші, якщо через них стільки мук. Ви хоча б знаєте, де те Конго?

— Десь в Африці, — стенув плечима Гюнтер. — Але яке це має значення? Ми — журналісти, завтра навідаємось у посольство, візу нам дадуть без перешкод.

— Тоді й я полечу з вами! — рішуче заявила Аннет.

Карл підійшов до неї. Мабуть, правду кажуть, що в деяких жінок сили духу вистачить на кількох чоловіків.

Майнула думка: а якщо в Конго послати Гюнтера, а самому з Аннет гайнути до Флоренції? Та вона була недостойна справжнього чоловіка, та думка, й він одразу відкинув її, точніше, вона просто не затрималася, зникла, не залишивши сліду.

Карл узяв руку Аннет. Тримав, відчуваючи легке тремтіння.

— Ти ж хотіла побігати по музеях, — подивився їй у вічі. — Крім того, можуть бути ускладнення з візою. Нам легше — Гюнтер також має журналістське посвідчення, я влаштував йому це, і у нас, гадаю, ускладнень не буде. А у тебе… Ну й наш «фольксваген»…

Аннет сердито висмикнула руку.

— Отак би й сказав: нема з ким залишити машину.

Італійська старовина вже втратила для Аннет свої принади, але не призналася в тому, бо якось не прийнято жінкам одкриватися.

Умовність! Дівчина тупнула ногою спересердя, глянула на підлогу і згадала прикутого до стіни отця Людвіга.

— Монаха тепер не варто залишати прикутим, замкніть його — і все…

Карл заглянув у холодильник. Витяг пляшку молока. Відпив і мовив, наче між іншим:

— Знаєте, що він робив? З того вальтера стріляв у мене. Вчора ввечері. Чудова забава. Розчиняються двері, він сідає у великій кімнаті й каже, що зараз розстрілюватиме мене. У святого отця тверда рука, садив кулі за кілька сантиметрів від голови. Бачили, там дерев’яна стіна, вся зрешечена. Пострілювали на дозвіллі колишні есесівці…

— І ти хочеш, щоб я йому простив? — криво осміхнувся Гюнтер.

Аннет непевно знизала плечима.

— Як знаєте…

— Ну, от і добре, — полагіднішав Гюнтер. — А тепер рушили…

Після італійської спеки африканське сонце не дуже здивувало Карла й Гюнтера. Вразила їх буйна рослинність Леопольдвіля і розкіш його колишніх європейських кварталів. Гадали: таке собі невеличке, брудне, одноповерхове місто. А центр Леопольдвіля був багатоповерховий, з широкими асфальтованими вулицями, сотнями автомобілів найновіших марок, великими магазинами. На першокласний готель вирішили не тратитися, зупинилися за рекомендацією чиновника з колишньої бельгійської адміністрації, який летів разом із ними, у невеличкому пансіонаті. Переодяглись, і Карл запропонував одразу ж рушати на пошуки Людвіга Пфердменгеса.

Ще по дорозі вони виробили план дій. Кожен, хто був хоч трохи обізнаний з тогочасними справами в Конго, не міг не догадуватись, яким вітром і для чого занесло туди колишнього штандартенфюрера СС. Уряди в країні після вбивства Патріса Лумумби валилися один за одним, то в одній, то в іншій провінціях спалахували повстання, лише недавно війська ООН увійшли до столиці Катанги Елізабетвіля. Проти партизанів діяли різні загони карателів і найманців, і штандартенфюрер СС з його досвідом був, безумовно, знахідкою для різних авантюристів, що прагнули влади й намагалися придушити народний рух.

Як і де шукати Пфердменгеса, з чого починати? Можливо, він взагалі на нелегальному становищі, й пошуки його — марні. Враховуючи це, Карл і Гюнтер вирішили діяти через журналістські кола Леопольдвіля. Нема людей, обізнаніших за газетярів, а Карл належав до цієї корпорації, Гюнтер також мав документи кореспондента одної з бернських газет — перед швейцарськими журналістами повинні були відчинитись двері всіх редакцій.

У редакції газети «Етуаль дю Конго» їх зустріли привітно. Шеф витяг пляшку віскі й пообіцяв звільнитися через годину, а поки що підсунув гостям довгов’язого чорнявого чоловіка років тридцяти, носатого й худорлявого. Здавалось, він був сплющений з боків і соромився цього, бо якась болісна посмішка весь час кривила його губи.

— Жорж Леребур з «Парі суар», — відрекомендувався й додав, що радий бачити людей, які ще вчора ходили по бернських вулицях: поскаржився на нудьгу, спеку й відсутність порядного товариства.

— Нічого собі нудьга, — не повірив Карл. Він тримав свіжий номер «Етуаль дю Конго», де повідомлялось про партизанський рух у провінції Квілу. — Точиться ж війна!

— Тут завжди стріляють, — байдуже махнув рукою Леребур, але дивився допитливо, й Карл, перехопивши цей погляд, подумав, що француз не такий уже й апатичний, яким хоче видатись.

— Дуже цікаво, — Карл тицьнув пальцем у газету, — на чолі повстання став колишній міністр освіти й мистецтв в уряді Лумумби П’єр Мулеле. Якщо вже такі люди беруться до зброї…

— А якщо я вам скажу, що повстанці контролюють площу, яка перевищує половину Бельгії?.. — мовив Леребур. — Ви ще не звикли ні до місцевої ситуації, ні до конголезьких просторів. Тут поет завтра може стати генералом, і, скажу вам відверто, у них є підстави братися до зброї. Втім, побачите самі. Я тут уже три роки й, можливо, дивлюсь на тутешні події упереджено.

— Три роки! — зрадів Гюнтер. — Певно, знаєте тут все вздовж і впоперек? Об’їздили все Конго?

— Це не так просто, — поблажливо всміхнувся Леребур. — На території Конго можна розмістити чотири Франції та ще кілька ваших Швейцарій.

— Невже? — не повірив Гюнтер. — А я вважав…

— Звична помилка європейця, — не дав докінчити Жорж. — Знаєте, скільки звідси, ну, приміром, до Елізабетвіля?

— Кілометрів п’ятсот — шістсот? — висловив припущення Гюнтер.

— Втроє більше.

— Є де воювати! — засміявся Карл. — І за що…

— Звичайно, — ствердив Леребур. — Не марно кляті янкі внадилися сюди. Не люблю їх. Де тільки пахне смаленим, неодмінно сунуть свого поганого носа.

— Уран? — догадався Карл.

— Якщо б тільки уран! А кольбат — перше місце в світі, промислові алмази — теж перше. Я вже не кажу про мідь, такої багатої руди нема ніде.

— Ясно, — зауважив Гюнтер, — тому тут і неспокійно. До речі, ви повинні знати всіх місцевих знаменитостей, чи не зустрічалося вам прізвище Пфердменгес?

— Полковник Людвіг Пфердменгес? — перепитав Леребур. — Ця фігура досить одіозна. Та звідки ви знаєте про нього? І для чого він вам?

— Пфердменгес — колишній штандартенфюрер СС, — пояснив Карл, — а наша газета досліджує біографію деяких есесівців…

— А-а… — непевно промимрив Леребур. — Тут до біса всілякої погані, злітаються, мов метелики на вогонь. — Раптом спалахнув, аж закрутився на стільці. — А це ви здорово придумали: інтерв’ю з колишнім штандартенфюрером, нині полковником найманців! Гарні паралелі. Знахідка для лівої преси. Моя газета, правда… Але ж, якщо трохи повернути…

— Як нам побачити цього Пфердменгеса? — запитав Карл.

Леребур вибалушився на нього як на заморське диво. А потім зареготав весело.

— Ви питаєте так, наче полковник Пфердменгес живе в Леопольдвілі і вся складність полягає лише в тому, як бути представленим йому. Але ж навіть я не знаю, де він, а я, здається, знаю в Конго все. До того ж, якщо отак от просто почати дізнаватись про місцеперебування полковника, можна одержати кулю в живіт…

— Ви не одержите, — мовив Гюнтер упевнено.

— Ну, від цього ніхто не застрахований, — заперечив Жорж, та видно було, що зробив це лише для проформи, бо мовив хвалькувато: — От що, колеги, я приєднуюся до вас і скажу прямо: вам пощастило, що натрапили на мене, бо місцеві газетярі лише заплутали б вас. Вони взагалі недовірливо ставляться до європейців, а що стосується карателів чи найманців — усі роти одразу закриваються. Та я ще не впевнений, що ми доведемо справу до кінця. Ви чули про Моїса Чомбе? — запитав раптом.

Гюнтер кивнув.

— Пройда, сучий син, старий лис! — Леребур закрутив головою. — Це ж він у шістдесятому році підняв повстання в Катанзі, намагаючись приєднатися до Родезії чи Південно-Африканського Союзу. Знав, чортяка, що робить, навіть доводив, що за економічними та мовними ознаками Катанга тяжіє до Родезії й не має нічого спільного з іншою частиною Конго. Об’єднання Катанги й Родезії дозволило б створити багату державу, яка б зайняла провідне становище в світі на ринку міді, кобальту, а за спілки з провінцією Касаї — навіть промислових алмазів. Я так детально пояснюю це вам, щоб хоч трохи зрозуміли тутешню ситуацію. Так-от, війська ООН поклали край намірам Чомбе. Але зараз він знову виринув на політичному обрії. Уряд Сіріла Адули, який тут при владі, досить серйозно скомпрометував себе — економіка розвалена, ціни зросли втроє, в країні інфляція. Чомбе, ось побачите, намагатиметься скинути нинішній уряд. Недавно його прийняв сам бельгійський прем’єр Спаак, а це багато важить. Кілька днів тому Чомбе прилетів до Леопольдвіля, і я спробую влаштувати зустріч із ним.

— Для чого? — не зрозумів Карл.

Леребур подивився на нього здивовано. Нараз ляснув себе долонею по чолу.

— Пробачте, я ж забув сказати, що Пфердменгес — фактично права рука Чомбе.

Організація зустрічі журналістів з кандидатом у конголезькі прем’єри виявилась не дуже важкою справою: Чомбе завойовував популярність і не гребував ніякими засобами — інтерв’ю ж французьким і швейцарським журналістам було для нього просто знахідкою.

В точно призначений час машина Леребура зупинилась біля розкішного особняка за густо посадженими пальмами.

— Багато живе, — зауважив Леребур і розповів, що недавно в англійській газеті «Гардіан» з’явилося сенсаційне повідомлення: в португальську колонію Мозамбік доставлено вісімсот дев’яносто ящиків з одним мільйоном катанзьких монет вартістю 13 фунтів стерлінгів кожна — загалом на суму 13 мільйонів фунтів. Ці гроші вивезли під охороною в спеціальному автофургоні з Катанги в Північну Родезію ще до вступу військ ООН у Елізабетвіль, чимало, певно, прилипло й безпосередньо до рук Чомбе…

Слуга в бездоганно пошитому білому смокінгу провів їх до модерно обставленої великої кімнати з напівзаштореними вікнами й вентиляторами під стелею. Кандидат у прем’єри примусив їх трохи почекати, але не стільки, щоб викликати роздратування, усього кілька хвилин, — той самий слуга відчинив двері й пропустив до кімнати гарно одягненого, усміхненого чоловіка.

Моїс Чомбе міцно потис журналістам руки, запросив до столика з пляшками.

— Прошу, панове, без церемоній, — мовив, широко посміхаючись і показуючи бездоганні білі зуби, що контрастували з його чорним вилицюватим обличчям. Налив усім, підкреслюючи свою демократичність. — Я з задоволенням відповім на ваші запитання, панове, — провадив дещо урочисто, але в той же час намагаючись надати своїм словам проникливого звучання, — та давайте раніше вип’ємо за мою багатостраждальну батьківщину й моїх нещасних співвітчизників.

Він став у театральну позу. Гюнтер посміхнувся: бездарний актор, усе в ньому розраховано на зовнішній ефект.

— Які заходи вважаєте за необхідні для стабілізації становища в країні? — запитав Леребур.

Чомбе сів на стілець, сьорбнув зі склянки, насупив чоло й відповів категорично:

— Ми повинні покласти край діям розкольників — я маю на увазі різних «патріотів», які каламутять воду в провінціях, відвертають народ від праці розмовами про демократію. З цим може впоратися сильна централізована влада: розгромити бунтівників і встановити мир у країні. Слід звернутись за допомогою до високорозвинутих держав і добитись ритмічної роботи промислових підприємств…

Чомбе говорив, а Карл, дивлячись на його усміхнене обличчя, думав, що криється за цими акуратними, відточеними реченнями, — він заллє країну кров’ю, виріже цілі поселення, домагаючись покірності, продасть іноземним компаніям ще не продане, змінить особняк на ще розкішніший і посміхатиметься інтерв’юерам й фотографам: у його країні — спокій і тиша. Карлові стало огидно, захотілося підвестися й піти, та сидів і далі зі склянкою в руці, лише набурмосився.

Ініціативу в розмові взяв на себе Гюнтер.

— Ви казали, — зауважив, — що підтримуєте програму рішучих дій проти повстанців. Але ж для цього слід мати добре підготовлені й дисципліновані військові з’єднання.

— Звичайно, — згодився Чомбе, — влада може опиратись лише на силу. Необхідно реорганізувати армію, вигнати недостойних, зміцнити офіцерські кадри.

— Ви вже маєте досвід, — докинув Леребур. — Катанзька армія була досить сильна…

Чомбе зиркнув на нього підозріливо: говорить щиро чи знущається? Адже відомо, що він зміг протриматись у Катанзі зовсім недовго. Та француз дивився, доброзичливо, й Чомбе заспокоївся.

— Природні умови Катанги, — мовив повчально, — не дозволяють вести війну в її, так би мовити, класичних зразках і диктують зовсім своєрідну тактику…

— Ми б хотіли познайомитися з цією тактикою, — втрутився Гюнтер. — Нам рекомендували полковника Пфердменгеса.

— Хто рекомендував? — швидко обернувся до нього Чомбе.

— Пан Леребур, — кивнув Гюнтер на француза. — Він наслухався про його хоробрість і рішучість.

— Так, — згодився Чомбе, — полковник Пфердменгес — людина справді хоробра.

— Ми б просили вас допомогти нам зустрітися з полковником, — наполягав Гюнтер. — Справа в тому, що ніхто, крім вас…

— Так, війна йде жорстока, — ствердив Чомбе, — й необхідно вживати певних заходів і дотримуватися суворої військової таємниці. Та я постараюсь допомогти вам, хоча…

Гюнтер зрозумів його.

— Ми не діти й розуміємо, що специфічні умови ведення військових дій у Конго вимагають іноді деяких надмірностей і, як би це сказати, немалої крові. Але ви можете бути певні в нашій лояльності й небажанні роздмухувати негативні аспекти…

Чомбе закивав головою.

— Так… Так… Само це я й хотів сказати. Гарно, що ми маємо спільну точку зору. Я дам вам листа до полковника, але повинен попередити, що дістатись туди буде важко. — Підійшов до карти на стіні, обвів пальцем досить велику територію. — Це Північна Катанга. — Тицьнув пальцем: — Ось тут ви знайдете полковника Пфердменгеса.

Жорж Леребур виявився неоціненним компаньйоном: крім того, що знав Конго так, як Карл свій рідний Бернський кантон, мав багато знайомих у найрізноманітніших колах. У дирекції «Юніон міньєр», яка фактично була справжнім хазяїном Катанги, їх зустріли з розкритими обіймами — того ж таки дня Жорж умовився про оренду не дуже старого «пежо»; їм пропонували й кращі марки, та Леребур рішуче відмовився. «Може, спеціально для нас ви відкриєте й пару бензоколонок?» — запитав, і ніхто йому не заперечив. Справді, вони мали їхати по дорозі, де бензин міг бути, а міг і не бути; пам’ятали випадок, коли автомобілі стояли по кілька днів у маленьких провінційних містечках, чекаючи пального. Жорж знав це й тому рішуче вибрав «пежо», а не елегантний «ягуар», якого пропонував їм один з директорів «Юніон міньєр».

Тепер, коли позаду залишився не лише Елізабетвіль, а й Лубуді, Букама, Каміна, вони по-справжньому оцінили передбачливість Леребура: все одно на місцевих дорогах, особливо після Буками, більше ніж 50–60 кілометрів не зробиш, і потужний «ягуар» лише дратував би їх, а пошарпаний «пежо», скрегочучи залізом на вибоях, потихеньку на одному баці дотяг їх до Буками, де завжди був бензин і працювали аж дві заправочні станції.

Тепер шосе прорізало незайманий тропічний ліс, бігло повз плантації, оточені високими вітрозахисними смугами евкаліптів. Іноді серед сухого бушу відкривались мальовничі краєвиди з бамбуковими гаями — тут не пройти, не пролізти, міцні стовбури стоять мало не впритул.

Часто дорога в’юнилась у суцільному зеленому тунелі: переплетені ліанами дерева, здавалося, навалювались на неї, пахло гнилими випарами, як в оранжереї, важко було дихати — сиділи в самих шортах і легких сорочках, знемагали від спеки.

Обідати зупинились під розкішними пальмами барассус, які росли на самому узбіччі. Трава під пальмами досягала метра, «пежо» заховався в ній; Гюнтер, розстеливши брезент, валявся горілиць, насолоджуючись відпочинком. Він вів машину і, як людина робоча, лише поблажливо дивився, як Жорж і Карл відкривали консервні банки. Видно, йому захотілося побалакати, бо відпив просто з пляшки кілька ковтків мінеральної води й почав:

— Хіба не схожий я зараз на вождя племені ватузі… чи які ще там бувають, Жорж?.. А ви, як жалюгідні раби, догоджаєте мені, напуваєте й годуєте, а потім розмалюєтеся й танцюватимете войовничий танок бумбу-румбу… Мені набридне це, і я махну рукою: ви підете вбивати для мене слона чи лева, хоча… я хочу гіпопотама… І взагалі, мені смакують гіпопотамові котлети, панове аборигени, якщо ж до того ви запропонуєте мені ковток джину й красуню з сережкою в носі, я буду найщасливішою людиною в світі!

— Ану, взяли!..

Карл і Жорж рвонули брезент, і вождь ватузі, блиснувши голими п’ятками, полетів у траву.

— Я кину вас на розтерзання моїм прирученим носорогам! — загорлав. — А ваші кістки, негідники, перемелють мої гієни!

— Не дамо йому джину? — серйозно запитав Карл у Жоржа.

— Виллємо його прирученим носорогам… — ствердив той.

— Мої носороги п’ють лише високомарочний французький коньяк, — заволав Гюнтер, — якого ви ніколи й не нюхали! І майте на увазі, я скаржитимусь на вас Чомбе!

— Оце… — Карл підсунув йому під ніс щойно відкриту банку з шинкою. — Але ти тільки нюхатимеш…

— Я пожартував, друзі, — став на коліна Гюнтер, — і прошу милосердя!

…І знову нескінченна дорога майже без зустрічних машин, рідкі поселення, жителі яких, побачивши автомобіль з європейцями, ховалися по своїх злиденних халупах. У кожному з найменших населених пунктів впадали у вічі примітивні споруди — вбиті в землю чотири кілки з дахом, вкритим сухим банановим листям.

— Своєрідні негритянські клуби, — пояснив Леребур.

Справді, ці навіси можна було назвати й курильними кімнатами, й чайними. Відвідування їх — прерогатива лише чоловіків, жінкам сюди вхід заборонено. Негри лежать тут на бамбукових лавках, стежачи за тим, що діється навколо, й ліниво перемовляючись. Лежать вони під навісами у будь-яку годину дня і ночі, сьорбаючи з маленьких глиняних чашок, і, звичайно, обговорюють становище в країні, бо це стосується кожного: сьогодні в поселенні тихо, а завтра може литись кров.

— Як далеко до Костерманвіля? — запитав Гюнтер в одного з відвідувачів такого клубу, старого бородатого негра.

— Дьямбо, бвана…[1] — відповів старий і, з трудом добираючи французькі слова й жестикулюючи, почав пояснювати.

Власне, Гюнтерові не потрібна була його розповідь, просто хотілося зав’язати розмову з місцевим жителем. Він пригостив негра чаркою спиртного й почав розпитувати, чи спокійно навколо і як давно старий бачив партизанів?

У них тихо, відповів негр, озброєних людей тут нема, й селяни вже забули про війну. Але ж чого бояться оті молоді, які щойно пили тут каву й зникли, забачивши машину? Бвана помиляється, заперечив старий, не відводячи погляду, тут нікого не було, всі працюють на плантаціях, а він — старий, хворий і не може працювати…

Цю розмову Гюнтер згадав через кілька хвилин, коли шлях їхньому «пежо» перетнуло щойно звалене дерево.

Машину одразу оточили озброєні негри — хто мав карабін чи мисливську рушницю, а хто і справжній автомат. Трималися спокійно, не галасували й не погрожували, та мали зброю напоготові, а командир, молодий негр у шортах і сорочці кольору хакі, запитав, хто вони й куди їдуть?

Леребур пред’явив документи й пояснив, що вони — представники європейської преси й цікавляться подіями в Конго: вирішили поїздити по країні, щоб побачити все своїми очима.

— Ось, — показав папірець, — дозвіл вашого міністерства внутрішніх справ.

— Ми не визнаємо леопольдвільського уряду, — заперечив командир. — Це кліка самозванців, і народ не потерпить їх!

Жорж посміхнувся.

— Але ж ми не мали іншого виходу, бо в Леопольдвілі поки що лише один уряд.

Командир задумався. Цей європеєць мав-таки рацію, й заперечити йому було важко. Але тутешній уряд — він і солдати його загону, і тому командир мовив з гідністю:

— Леопольдвільські газети змальовують нас як бандитів, що взялися до зброї задля грабунку. А грабує країну продажний уряд Сіріла Адули, й ми не заспокоїмось, поки не скинемо його. — Він прийняв рішення й жестом наказав своїм підлеглим прибрати з дороги дерево. — Можете їхати. Якщо ви чесні люди, напишіть про нас правду. Зрештою, — посміхнувся зневажливо, — нам не звикати до брехні: трохи більше, трохи менше — яке це має значення… Пишіть, що хочете…

Леребур сів за руль, — була його черга вести машину, — й пообіцяв:

— Напишемо, як є… — Рвонув «пежо» так, що машина аж застогнала. Додав, коли трохи від’їхали: — Але хто мене надрукує? Мій шеф має усталені позиції щодо Конго, його погляди чомусь розбігаються з переконаннями цього негра, він кине в кошик цю правду й на перший раз лише посміється з моєї наївності…

— У нього мужнє й благородне обличчя, — зауважив Карл.

— Стара очкаста змія… — буркнув Жорж.

Карл зареготав.

— Я не про вашого шефа. Мені сподобався той негр-командир.

— Щось у ньому є, — згодився Гюнтер. — Ага, зрозумів: почуття власної гідності.

Карл схвально нахилив голову — Гюнтер мав-таки рацію.

Перевалили через залізницю, яка з’єднує Альбертвіль з Центральним Конго, й тепер їхали дорогою, обабіч якої тяглись нескінченні зарості слонової трави. Вперше побачивши її, Карл не повірив, що це — трава, й попросив зупинити машину. Вони з Гюнтером походили поблизу автомобіля — Жорж попередив, щоб не віддалялись, були випадки, що європейці не могли влбратися з цих хащів. Трав’яне буйство починалось одразу за узбіччям, саме буйство, бо трава зводилась на два й більше метрів; вона закривала їх з головою, за крок уже нічого не було видно, людина розчинялася в заростях, які відразу змикалися за нею.

Жорж нетерпеливо засигналив їм: сьогодні ще мали проїхати до Касонго, а дорога в деяких місцях вибоїста, суціль заросла травою.

Жорж лаявся стиха, проклинаючи африканські дороги, бо стрілка бензометра торкалася вже нуля, й невідомо було, чи вистачить пального до Касонго. На щастя, кілометрів за двадцять до міста луки скінчились, тепер «пежо» котився зі своєю звичайною швидкістю — шістдесят кілометрів на годину. З гребеня невеличкого горба Жорж уже побачив будиночки Касонго, та раптом машина зачмихала й зупинилась: бензин закінчився. У каністрах теж нічого не було, й Леребур запропонував:

— Чекати тут когось, щоб виканючити галон бензину, справа непевна. Я залишуся в машині, а ви йдіть до міста. Звідси три-чотири кілометри, не більше. Візьмете велосипед на колонці, й хтось привезе пару галонів.

Гюнтер і Карл були не від того, щоб розім’ятися після довгої їзди. Рушили бадьоро до міста, тримаючись тіні придорожніх дерев. Коли до Касонго залишалося зовсім небагато, на шосе вийшли з кущів кілька чоловіків з автоматами.

Карл і Гюнтер зупинилися. Вперед виступив чолов’яга років за сорок із зморшкуватим обличчям, у військовій сорочці, заправленій у пошарпані штани. На животі в нього висіла кобура з пістолетом. Запитав владно:

— Хто такі?

— Журналісти. Ми — швейцарські журналісти і їдемо з Елізабетвіля.

— Не бачу, на чому ви їдете… — зареготав чоловік і простягнув руку. — Документи!

Гюнтер почав пояснювати, що в них не вистачило бензину й довелося йти до Касонго пішки, а все, в тому числі й документи, залишилось у «пежо».

Чоловік із пістолетом дивився на них, узявшись руками в боки. Не дослухавши, кинув зневажливо:

— Годі базікати! Хто підіслав вас сюди і для чого?

— Але ж я кажу правду, ви можете перевірити, в нас не вистачило бензину, й ми залишили машину зовсім недалеко.

— Гарна легенда, капітане, — підморгнув зовсім ще молодий хлопець з автоматом, що стояв поруч. — Можу закластися, це — шпигуни з Альбертвіля. І після того, як ми прибрали їхнього самозванця президента…

— Маєш рацію, — схвалив капітан. — Так ось, лебедики, казатимете правду, чи допомогти вам? — ступив крок і вдарив Гюнтера в сонячне сплетіння. — Для чого вас підіслали сюди?

— Ви можете легко перевірити, — швидко почав Карл, — наша машина…

Удар у щелепу обірвав його белькотіння. Капітан умів бити, у Карла запаморочилось у голові, він осів поруч із Гюнтером.

— Ви не маєте права! — раптом закричав Гюнтер. — Ми іноземні піддані, і ви відповідатимете!

— Ми маємо доручення до полковника Пфердменгеса, — додав Карл, тримаючись за щоку, — і я вимагаю, щоб ви…

— Ти тут нічого не можеш вимагати, — вдарив його носком черевика капітан. Подумав і вирішив: — Ясно, шпигуни… Розстріляти!

Карлові здалося, що капітан пожартував. Підвівся на коліна, мовив якомога переконливіше:

— Ви помиляєтесь, капітане, ми не шпигуни, і я вам кажу: це легко перевірити.

Капітан схопив його за барки, підвів.

— Хто назвав тобі ім’я полковника? Тут жодна душа не знає його.

— Маємо листа до полковника від самого Чомбе.

— Де він? Нема? Я так і знав… Годі базікати! — відштовхнув Карла. — Розстріляти!

Солдати схопили їх, скрутили руки назад, зв’язали. Молодик із автоматом підштовхнув Карла до узбіччя.

— Давай… Нема часу…

Лише тепер Карл зрозумів, що з ними не жартують. Обернувся до капітана, але той стояв до них спиною. Карл хотів крикнути йому щось, та раптом збагнув: що б він не казав, ця людина не змінить свого рішення, і їхню долю вирішено.

Карла підштовхнули в бік автоматом, і він покірно пішов до кущів.

Та Гюнтер не хотів умирати. Його теж підштовхнули, але він викрутився поміж двох солдатів, підбіг до капітана і впав на коліна.

— Даю вам слово честі, — почав у розпачі, — ми журналісти й маємо доручення до полковника… — Солдати підхопили його під руки, потягли. — Благаю, не вбивайте! Пфердменгес не простить вам!

Капітан обернувся, якась тінь майнула по його обличчю, наче завагався, та махнув рукою й пішов до дерева, під яким стояв американський джип.

Гюнтер відбивався, вигукував щось, та солдати тягли його в кущі. Метрів за п’ятдесят від дороги, на галявині, їх прив’язали до стовбурів дерев. Молодик з автоматом відійшов на кілька кроків, запитав у солдатів німецькою:

— Хто хоче?

— Кінчай їх, сержанте, — байдуже одповів хтось.

Гюнтер, почувши німецьку мову, почав жалібно канючити:

— Ми — німці, невже вбиватимете своїх співвітчизників?

Молодик опустив автомат.

— Німці? — запитав здивовано.

Гюнтер відчув надію на порятунок.

— Ми швейцарські німці… — мовив благально. — І в нас на шосе справді лишилася машина…

— Знов ти своєї! — сплюнув сержант.

Він почав підводити автомат, чорна цятка дула всвердлилася Карлові в мозок, і ним оволоділа апатія, наче все й бачив і чув, та не міг ворухнутися, усе було міражем, нереальністю — і солдати, і дерева, до яких їх прив’язали, й жовта трава під ногами, — реальним було лише автоматне дуло; воно здригнеться зараз, та він уже не побачить вогню, кулі долетять швидше…

Поруч Гюнтер заскиглив тонким голосом:

— Не вбивайте нас!

Сержант повів автоматом, тепер Карл бачив лише чорний отвір дула; він збільшувався і нагадував жерло гармати, Карл міг просунути туди голову, пролізти в чорну безодню, звідки нема вороття. «Швидше б», — подумалось.

І раптом — нема чорної безодні, сержант, опустивши автомат, повертається до них боком…

Що там на краю галявини? Чому знову з’явився капітан і чому поруч із ним Леребур?

Вже усвідомивши, що прийшов порятунок, Карл ніяк не міг позбутись відчуття, що у нього на грудях болить обпечена шкіра…

— Я вимушений принести вам свої вибачення, — говорив капітан, поки їх розв’язували, та Карл погано розумів його, апатія не відпускала, й під серцем пекло.

— Дайте йому води… — помітив Карлів стан Жорж Леребур.

До його губ притулили баклагу, він автоматично ковтнув, горілка обпекла горло, та відразу полегшало — закашлявся, сльози виступили на очах, але біль під серцем вщух, повернулася здатність чути й бачити.

Гюнтер стояв поруч, зіпершись на дерево, й гикав. Йому теж дали ковтнути горілки, він відпив мало не половину баклаги. Підніс кулаки, щось хотів сказати, але, так і не мовивши жодного слова, знеможено сів на траву.

— Вас запідозрили у шпигунстві на користь бунтівників, — пояснив Леребур. — Днями їхні хлопці, — кивнув на капітана, — вбили Янсона Сендве. Це президент Північної Катанги й керівник партії «Балубакат». І тепер вони небезпідставно побоюються репресій.

Гюнтер зло плюнув.

— Я пояснював йому, що маємо листа!

— Ну… ну… — примирливо пробуркотів Жорж. — На щастя, мене наздогнав грузовичок, і я розжився на пару галонів бензину.

— А коли б не було грузовичка? — не здавався Гюнтер.

— Пили б ви зараз шнапс на тому світі! — зареготав сержант. — Але тут інакше не можна.

— Якщо б ви знали місцеві умови… — підтвердив каштан. — Хочете ще? — простягнув Карлові свою баклагу.

Той похитав головою. Чомусь його нудило. Жорж зрозумів це й порадив:

— Треба випити, полегшає. Справді, полегшало. Карл обтер губи.

— Поїхали… — запропонував. Оця галявина, де ледь не залишилися навічно, викликала неспокій і навіть роздратування.

— Так, поїхали, — згодився Леребур. — Тим більше, що залишилось нам… Полковник тут, у Касонго.

— От і чудово! — зрадів Гюнтер. — Кінець нашим блуканням.

Він ляснув Карла по плечі, але той не поділяв його ентузіазму. Якось було все одно: полковник — то й полковник, є — нехай буде, нема — то й нема…

У голові шуміло, неприємне обличчя капітана розпливалося. Знав, оця чорна цятка, що розросталася в жерло, тепер снитиметься йому, й сни ті будуть жахливі.

— Моя професія — вбивати, і я не соромлюсь її!

Так почав прес-конференцію полковник Людвіг Пфердменгес. Вони сиділи на веранді великого одноповерхового будинку, де розташувався штаб батальйону «Гепард». Щойно полковникові доповіли, що каральна експедиція проти бунтівників-партизанів, які засіли на західному березі озера Танганьїка, закінчилася успішно, й він перебував у тому благодушно-піднесеному настрої, коли все здасться кращим, ніж є насправді, й тому тебе тягне на відвертість, язик розв’язується, й починаєш розповідати те, що за інших обставин навіть сам згадуєш неохоче.

— Так, панове, я не соромлюсь. Бо який же ще інший обов’язок солдата, тим більше тут, де дикість і первісні звичаї? Не вб’єш ти — вб’ють тебе, тому ми й намагаємося вбивати якнайбільше. Ліва преса, — іноді я читаю ці червоні листки, панове, — галасує про нашу жорстокість, про те, що партизани ведуть справедливу боротьбу за права тубільців. Час, панове, покінчити з пустопорожнім базіканням про справедливі й несправедливі війни. Все це вигадки комуністів, я переконаний у цьому. З нашої точки зору, з точки зору солдатів мого батальйону «Гепард», війна, яку ми ведемо проти чорномазих, — справедлива, ми захищаємо свої інтереси й інтереси заможних, а значить, найкультурніших і найпрогресивніших сил країни. А хто не поділяє ці погляди, нехай іде під три чорти! І ми з задоволенням допоможемо йому швидше дістатися туди!

Полковник розстебнув гудзик на сорочці й. випив півсклянки газованої води. Вів далі стриманіше:

— Свого часу мене зарахували до есесівських злочинців, і я мусив податися у ці паршиві джунглі. За що, питаю вас? Мене — до злочинців? Я командував полком, потім дивізією СС, ми воювали як могли, ну, знищували партизанів у Росії, то й вони знищували нас. Війна була без правил! Ми воювали з цивільним населенням, але ж і цивільні вбивали нас. Необхідні були жорстокі заходи, і я не вагався, коли треба було спалити село чи повісити два-три десятки комуністів. Як не вагаюсь і тепер — досвід російської кампанії навчив мене, тепер ми використовуємо його: краще вбити десятьох чорномазих, ніж залишити одного пораненого. Бо й поранені кусаються.

— А що ви їм дасте, коли переможете? Ваша позитивна програма? — запитав Леребур.

Карл здивовано глянув на нього: невже не розуміє? І яка може бути позитивна програма в професійного вбивці?

— Нехай з програмами виступають інші, — відмахнувся Пфердменгес. — Чомбе чи ще хтось. Вони — мастаки задурманювати голови, їхня професія — базікати, а наша — встановлювати тверду владу. Моя програма дуже проста: негри мусять працювати. Вони створені для праці, панове, я глибоко переконаний у цьому. Сама природа, панове журналісти, виступає проти нас у спілці з тубільцями. Адже негрів тут, в умовах тропічного клімату, не тривожить, що станеться з ними взимку, їм не потрібні продовольчі запаси, і це вплинуло на формування їхнього характеру й звичок. Негр не хоче систематично працювати, точніше, він не вважає працю обов’язковою умовою свого існування. Природа дозволяє йому прожити так, граючись. їжа чорномазих — банани, кукурудза, цукрова тростина, риба й дичина. Банани ростуть самі, для вирощування кукурудзи та коренеплодів досить недбалого обробітку грунту, крім того, тут можна збирати по два врожаї на рік.

Полковник зупинився, ковтнув води й вів далі з натиском:

— Примушуючи негрів працювати, ми робимо велику, благородну справу насамперед для них самих, для розвитку нації, панове, якщо хочете. Ми здійснюємо в Конго величну цивілізаторську місію, пробуджуємо, і я переконаний в цьому, чорну Африку від віковічної сплячки.

— Автоматними чергами? — запитав Карл.

— Так, автоматними чергами, — не помітив іронії полковник. — Суцільний вогонь випалює все на шляху моїх солдатів. Чесно визнаю, панове, я ніколи не насмілювався рахувати вбитих, що валялись на землі після пострілів моїх «гепардів». Іноді вся савана вкрита тілами. Всюди кров, відірвані руки, ноги, шматки м’яса… Це все, що залишається від бунтівників.

— Ви маєте плантації в Конго? — обірвав полковника Гюнтер.

— Наївне запитання, — зареготав Пфердменгес. — Ці джунглі й савани виявилися не такими вже й дикими. Плантації кави, бавовнику, масличної пальми… При вмілому землекористуванні це дає непоганий прибуток.

— Але ж ваша професія — лише вбивати, — не стримався Карл.

— У мене є управителі й наглядачі.

Леребур відірвався від магнітофона.

— Як ви вважаєте, Моїс Чомбе може очолити конголезький уряд?

— Моїс Чомбе — один з наймудріших державних діячів, — відповів Пфердменгес. — Він знає, на кого орієнтуватися, й ніколи не підтримуватиме демагогічних гасел про ліквідацію монополій, вигнання плантаторів тощо. Якщо хочете, панове, особисто я вважаю, що без Америки Конго занепаде. Бельгія — тьху, а не країна. Тут потрібна допомога сильної держави, яка плювати хоче на теревені про демократію, незалежність та інші дурниці. Сполучені Штати зацікавлені в урані, кобальті, алмазах, вже не кажучи про катанзьку мідь. Чомбе дасть їм усе це, й Америка допоможе йому придушити так званий національно-визвольний рух.

Цей самовпевнений вбивця давно вже набрид Карлові. Згадував чорне дуло автомата, наведене на нього, й злість туманила мозок.

Певно, в полковника давно вже атрофувалися всі людські почуття, й він нічим не відрізняється від горил, що живуть в тутешніх лісах, навіть гірше — горила вбиває, захищаючись, а цей підвів під вбивства філософську базу: ніколи ще Карл не чув такого відверто-знавіснілого цинізму. Перезирнувся з Гюнтером. Видно, той відчував те ж саме й зрозумів Карла, бо підвівся, поклавши край бесіді.

— Я відверну увагу француза, — прошепотів Карлові на вухо, — а ти порозмовляй з полковником Пфердменгесом.

Карл дивився на Пфердменгеса. Чомусь згадав отця Людвіга. Ні, кузени зовсім не схожі — життя в джунглях і військові небезпеки загартували полковника: підтягнутий, засмаглий і жвавий, незважаючи на свої п’ятдесят з гаком років. У монаха, правда, очі розумніші, а в цього — каламутні, волячі. Карл уявив, як вони наливаються кров’ю, коли полковник шаленіє, й здригнувся: такий справді спокійно переступить через труп і не озирнеться.

Гюнтер потяг Леребура до пляшок у сусідню кімнату. Карл затримав Пфердменгеса.

— Хвилиночку, полковнику, два конфіденціальних слова…

Пфердменгес зупинився, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, й дивився невдоволено, Карл підійшов до нього впритул.

— Чи бачили ви чорний тюльпан?

У полковника забігали очі.

— Вас послали до мене?

— Так.

— Хто?

— Я не маю права розголошувати таємниці. Вам належить назвати дві цифри й не розпитувати мене ні про що.

— Е-е… — зітхнув Пфердменгес чи то з жалем, чи то полегшено. — Минулись ті часи, коли я не розпитував…

Карл мовив твердо:

— Тепер є всі передумови для створення четвертого рейху, і ваш обов’язок…

— Я сам знаю, в чому полягає мій обов’язок, — огризнувся Пфердменгес. — Особисто я не маю наміру вертатися до фатерлянду. Мені й тут непогано, і плювати я хотів на ваш рейх. Мій рейх — моя бавовняна плантація, я завоював її сам, а рейх обіцяв мені маєток на Україні, та де він? Рейх, юначе, ще не розплатився зі мною, і я вважаю за справедливе розрахуватися тепер. З тієї суми, яку ви одержите… Скільки лежить на шифрованому рахунку? І де?

«Усіх насамперед цікавить саме це», — подумав Карл і непевно стенув плечима.

— Ну, добре, — не наполягав полковник, — мене це не обходить, але… — задумався, не зводячи уважного погляду з Карла. — Але мільйон, це, мабуть, не так уже й багато? Я чув, що на шифровані рахунки менше десяти мільйонів не клали. Десять відсотків — справедливе відшкодування. Ви мені мільйон, я вам — дві цифри.

— Ого, а у вас апетит! На жаль, я не маю права…

— А я пошлю вас до бісової матері з усіма вашими паролями! — Полковник помахав пальцем перед його носом. — Забув цифри, вас це влаштовує?

Карл знав: справді пошле, а що він може вчинити? Єдине — поторгуватися.

— Добре… — промимрив. — Але мільйон ви не одержите. Чотириста тисяч марок.

Очі полковника потемнішали. Жартівливо штовхнув Карла в бік.

— Ну, хлопче, ми ж не на базарі.

— Так, — ствердив Карл, — тому п’ятсот тисяч — моє останнє слово. І вони зваляться на вас, як манна небесна.

— Умовились, — згодився Пфердменгес. — Підемо скріпимо нашу угоду.

— Цифри? — не зрушив з місця Карл.

Полковник посміхнувся й підморгнув.

— Не вийде! — помахав пальцем перед самісіньким Кардовим носом. — Я поїду з вами й назву цифри лише на порозі банку, щоб мої півмільйона не попливли… Пароль — будь ласка: «Гарно навесні в Арденнському лісі». Тоді ми ще не наступали в Арденнах і не тікали звідти… Боже мій, наче вчора моя дивізія була в Арденнах. Нам би відкрити фронт, а ми поперлися, як останні йолопи…

Карл зморщився: перспектива подорожі з цим типом не приваблювала. Ще раз спробував одкараскатись:

— Ми не маємо права гаяти час, і завтра вирушаємо назад. Я можу дати вам будь-які гарантії…

— Гарантії? — зареготав Пфердменгес. — Я знаю, що таке найсолідніші гарантії й різні там джентльменські угоди. Завтра, кажете? Це мене влаштовує, післязавтра ми будемо в Європі. Вам у Європу? — він безцеремонно покрутив гудзик на Кардовій сорочці.

— Але ж ми мусимо повернутися до Елізабетвіля. Леребур позичив автомобіль у директора «Юніон міньєр».

— Нехай ця стара лайба не турбує вас. Мої «гепарди» відженуть її назад. А ми виїдемо на світанку. До Костерманвіля триста кілометрів, звідти долетимо до Найробі, а там уже лінії обслуговують європейські компанії. Сучасні реактивні літаки, швидкість і комфорт…

Карл подумав: через два дні він побачить Аннет. Це було неймовірно — через два дні. З серця Африки, з савани, де полюють не на диких звірів, а на людей, до європейського міста, де жінкам поступаються місцем в автобусі…

Чорт з ним, із Пфердменгесом, не треба звертати на нього увагу, можна дивитись на нього, як на шкідливу мураху, — не більше.

— Добре, — погодився, — організуйте тільки відправку француза до Леопольдвіля.

— З Костерманвіля туди є регулярний рейс. — Полковник пропустив Карла вперед: тепер він був уособленням ввічливості. — Прошу вас, коктейль перед вечерею…

Карл згадав слова полковника: «Моя професія — вбивати», й подумав, що коктейлі і ввічливість не узгоджуються з цими словами, що останнє є ширмою, й Пфердменгес, повернувшись з Європи, стане ще жорстокішим і вбиватиме ще більше, бо за півмільйона марок можна придбати не одну плантацію, а маєтки необхідно захищати. Тобто він, Карл Хаген, стане хоч і не прямим, та все ж винуватцем убивств, і, може, отой симпатичний негр — командир партизанського загону, який просив їх писати правду, загине, фактично, від його, Карлової, руки…

Здригнувся й відступив — під три чорти полковника! — та Гюнтер уже простягав йому келих з коктейлем, дивлячись запитливо, й Карл мимовільно кивнув, даючи знати, що справу з Пфердменгесом полагоджено.

Йоахім Шліхтінг стояв за довгим столом, по обидва боки якого сиділи його колеги по партії.

Карл примостився в куточку, звідки добре бачив Шліхтінга й інших керівників нового фашистського руху в Західній Німеччині. Він твердо знав — фашистського, хоча йшло засідання керівного центру партії, котра називалася націонал-демократичною.

Щойно в залі за стіною закінчилося збіговисько членів цієї партії.

У вухах Карла ще стояли слова їхнього фюрера фон Таддена, якого теж звали Адольфом. Він проголошував ці слова з трибуни, в залі вибухали оплески, лунали схвальні вигуки, а Карл думав: невже це відбувається після війни, в результаті якої розгромлено фашизм, після Нюрнберзького процесу, який засудив до страти багатьох бонз третього рейху і врочисто заявив, що з фашизмом покінчено.

Спробував би фон Тадден тоді виголосити сьогоднішню промову, під гарячу руку могли навіть заарештувати й дати строк, а нині йому публічно аплодують, поліцейські охороняють зал, завтра ж газети надрукують промову нового фюрера.

Про що ж він говорив?

Новий фюрер не закочував очей і не робив патетичних жестів — це сприйнялося б як карикатура. Фон Тадден виступав статечно і навіть стримано, хоч іноді й допускав патетичні вигуки, красномовні жести.

«Звернімося до минулого! — так, здається, говорив він. — Ще задовго до свого приходу до влади Адольф Гітлер роз’яснив своїм соратникам: коли вирішується доля народу, тоді не годяться ані народні представники, ані парламенти, ані ландтаги. Німецький парламентаризм — це кінець німецької нації… У важливих питаннях повинен вирішувати або референдум. — Фон Тадден відірвався від папірця, кинув у зал під бурхливі оплески: — Референдум — це ви, решту ми примусимо мовчати! Так-от: або референдум, або одна людина! Наше завдання полягає в тому, щоб, коли диктатор прийде, дати йому народ, який дозрів до нього!»

І знову зал вибухнув оплесками.

«Ми поставимо цей народ на коліна!» — вигукнув хтось.

Фон Тадден поморщився: загалом правильно, хоча й надто прямолінійно. Поки що слід загравати з народом. Заперечив:

«З людини, яка стоїть на колінах, ніколи не вийде гарного солдата. Ми ж мусимо тримати в руках зброю! Лише тоді зможемо успішно розв’язати проблеми, що стоять перед нацією!»

Отже, фон Тадден уже мріє про війну…

Карл заплющив очі й побачив дуло автомата, яке перетворюється на гарматне жерло. Невже це видіння переслідуватиме його все життя? І чи не час покласти край убивствам? Майнула думка: цей майбутній фюрер божевільний, його треба ізолювати від громадськості…

Та фон Тадден продовжував твердо й упевнено, він холодно дивився в зал, і в очах у нього не було божевільного блиску:

«Наша партія починає передвиборну боротьбу сильнішою, ніж будь-коли. Я твердо вірю в свого співвітчизника, я знаю душу свого народу, її невичерпні сили. І ці сили використовуються нинішнім урядом бездарно, якщо не сказати — злочинно!»

«Для чого використовуються бездарно? — хотілося б запитати Карлові. — Для нагнітання військового психозу і створення запасів зброї?»

Фон Тадден наче прочитав його думки і впевнено кинув з трибуни під бурхливі оплески присутніх:

«Ми даємо близько сорока процентів звичайних сил НАТО, і вже час одержати нам відповідне право голосу в командуванні НАТО!»

Карл збагнув: армії західних держав у Європі мають перейти під верховне керівництво німецьких генералів. Оце фінт! До такого не додумався б і сам Адольф перший!

Замислившись, Карл не почув, з чого почав Йоахім Шліхтінг нараду неонацистських бонз.

У Шліхтінга, здавалося, все було видовжене: висока, суха, наче кипарис, людина з довгастим обличчям і руками шимпанзе, які звисали нижче колін. Довгий червонуватий ніс і підборіддя, що йшло клином униз, робили його постать ще вужчою. Він стояв, спираючись на довгий полірований стіл — лискуча поверхня відбивала його постать і ще подовжувала, робила нереальною, наче не людина нависала над столом, а виготовлений невдахою-майстром карикатурний манекен чи лялька-гігант для ярмаркового балагана. Але, на відміну від велетнів, які висміюються в лялькових виставах за незграбність і тупість, Шліхтінг не проголошував глупот, і Карл подумав, що краще б він пошився в дурні, бо говорив справді страшні речі.

— Ми переходимо в наступ на всіх ділянках, — казав, наче йшлося про випуск нової зубної пасти чи нейлонових шкарпеток, — і кінцева наша мета — мати більшість у бундестазі й сформувати свій уряд, який поведе Німеччину новим шляхом. Якщо коротко сформулювати нашу передвиборну програму, то вона складається лише з кількох пунктів. Перше: очистити громадське життя країни. — Вуста в Шліхтінга ледь розтяглися, може, він посміхнувся, а може, просто поморщився. — Декого не влаштовує абстрактність цієї вимоги, та, гадаю, всі присутні знають, від чого слід очищати наше життя… Насамперед від лівих крикунів, комуністів. І тут ми завжди будемо вкрай нещадними!

«Концтабори?» — хотів запитати Карл, та прикусив язика: його лише виставлять звідси, а коли ще буде можливість послухати відверті розмови нових німецьких фашистів?

Сьогодні вранці він подзвонив Йоахіму Шліхтінгу, знайшовши номер телефону маєтку «Берта» в довіднику, й той призначив йому побачення в центрі Ганновера на штаб-квартирі найперспективнішої, як висловився, з німецьких політичних партій — НДП.

Це побачення відбулося перед самісінькими зборами. Почувши, чого з’явився Карл, Шліхтінг зрадів і розхвилювався, навіть розчулився. Він гадав, що все вже загинуло — і списки, і гроші, і пароль — і треба ж таке… Отже, життя починається заново…

Запросив Карла побути на зборах і потім рекомендував партійним керівникам як представника одного з закордонних центрів. Не хотів ані на секунду розлучатися з ним, поки вони не домовляться остаточно. Як зрозумів Карл, Шліхтінг посідав у партії мало не таке ж становище, як і офіційний її голова фон Тадден, — він був мозковим центром НДП, розробляв її програму й спрямовував діяльність, а найголовніше, як колишній промисловець, здійснював зв’язки партії з промисловими магнатами: без їхньої фінансової підтримки на діяльності неонацистів одразу можна було поставити хрест.

Шліхтінг зауважив:

— Друге. Ми вимагаємо поновити німецький генеральний штаб, бо без цього наша держава ніколи не займатиме того становища в Європі, яке належить їй по праву. Далі. Ні в якому разі не визнавати так звану Німецьку Демократичну Республіку. Навіть думка про це є зрадою інтересів Великої Німеччини, як і думка про те, що ми можемо відмовитися від територій, утрачених під час другої світової війни.

— Геть кордони по Одеру — Нейсе! — прогудів, наче в трубу, опецьок, що сидів другим від проходу. — Я вітаю заяву судетських німців про те, що вони не заспокояться, поки не замостять чеськими черепами Вацлавську площу в Празі!

— Слушно! — підвів довгу руку Шліхтінг, і здалося, що він дістане пальцями стелі. Загримав над столом, буцімто в нацистському вітанні, й вигукнув: — Ми вимагаємо покінчити з однобічною оцінкою минулого і осудженням третього рейху! Мюнхенська угода дійсна, і ми не відмовимося від неї!

«Все йде до одного. Війна…» — збагнув Карл. Уважно подивився на Шліхтінга — ні, не божевільний, але ж нормальна людина не може не розуміти, що принесе війна й чим вона може закінчитись! Віра в те, що весь західний світ об’єднається проти комунізму? Але ж уже зараз кількох водневих бомб вистачить, щоб знищити всю Німеччину…

Якась сила підкинула його зі стільця, хотів уже запитати: «На що ви розраховуєте?» — та зустрівся поглядом з тим опецьком, що вимагав замостити празьку площу чеськими черепами, й сів.

Хіба доведеш такому що-небудь? Його треба бити по голові, бити систематично, лише тоді — ні, не свідомість пробудиться в ньому, а страх, та й це буде величезне досягнення і, може, чогось навчить інших…

А Йоахім Шліхтінг? Той не може не знати, куди він іде й до чого це може призвести.

Карл кілька секунд спостерігав за впевненими жестами Шліхтінга — так, цей усе продумав до кінця. і його не збити з обраного шляху. Десь у глибині душі він знає, чим закінчиться їхня авантюра, та все ж не вірить у можливість ганебного кінця, сподівається на щасливий лотерейний квиток, нехай один із тисячі, але ж комусь він повинен випасти! Такому наплювати, що загинуть мільйони, — аби вижив він. Його не залякати мегатоннами, він, прийшовши до влади, найперше збудує собі під землею надійний бункер — зкалюгідний дурень, хіба фюрер третього рейху не набудував «вовчих лігв», по руїнах яких тепер блукають туристи?

Але про що веде далі Шліхтінг? Карл прислухався.

— Одне з наших невідкладних завдань, — Шліхтінг сів, поклавши руки на стіл: вони, здається, жили окремішньо від нього, самі рухалися й постукували нігтями по полірованому дереву, — так, одне з невідкладних наших завдань полягає в зміцненні зв’язку партії з бундесвером. Наше військове бюро, панове, твердить, що кожен четвертий німецький військовослужбовець схильний підтримувати НДП. Два генерали й п’ять полковників вступили до партії, це — перший крок, перший струмочок, котрий, сподіваюсь, стане повноводною рікою. Бо чого може досягти справжній офіцер при нинішньому немічному уряді? Дослужитися до оберста, одержати пенсію. Справжньому офіцерові потрібна війна, ми почнемо її, і офіцери стоятимуть перед нашою штаб-квартирою в черзі по фельдмаршальські жезли!

— Стоятимуть! — стукнув кулаком по столу опецьок. — Але ми не повторимо помилок фюрера й дамо їх лише достойним!

— Браво, Радке! — Шліхтінгові долоні відірвалися від столу, заплескали. — Під кінець, панове, я хочу поінформувати вас, що переговори, проведені нами з деякими представниками фінансової олігархії, закінчились успішно. Наша каса поповнилася новими внесками, які дають нам можливість не скупитися під час виборів до ландтагів, а в перспективі й до бундестагу. Маємо реальну можливість провести до федерального парламенту спочатку п’ятдесят — шістдесят депутатів, ми підірвемо бундестаг зсередини, історичний досвід фюрера окрилює нас, і ми переможемо!

Карл згадав, як перед зборами Шліхтінг намагався вивідати в нього, яка сума лежить на шифрованому рахунку, мовляв, їхня партія продовжує справу третього рейху, вона — законний спадкоємець і має право на всі гроші. Але очі його в цей час бігали й обмацували Карла; той зрозумів усе з самого початку, хитрування Шліхтінга лише смішили його, й він поклав край цим вивертам, запитавши прямо:

— На яку суму розраховуєте ви особисто?

Шліхтінг не почервонів, не затнувся, не виправдовувався вищими інтересами партії. Він втупився в Карла вивчаюче, певно, думав лише про одне: як би не продешевити. Потім шморгнув своїм довгим носом, витяг хусточку, неквапливо обтерся і мовив з гідністю:

— Не менше трьох мільйонів марок!

«Чим поважніша фігура, тим більші апетити», — подумав Карл. Справді, Пфердменгес запросив лише мільйон, а цей — втроє більше. Зараз, після цього засідання, Карл навряд би вчинив так, але тоді почав торгуватися із Шліхтінгом. Думав: біс із ними — з Пфердменгесом, котрий з учорашнього вечора засів у готельному ресторані, й з цим — нового зразка фашистом. Потерпіти лише день: завтра вони вилетять у Цюріх, він кине їм у морду гроші, аби тільки ніколи більше не бачити, не чути, не зустрічатися…

Але зараз, дивлячись, як прощається Шліхтінг зі своїми колегами, Карл стискав руки так, що тріскотіли пальці в суглобах; знав, що не простить собі цього, що Шліхтінг і Пфердменгес снитимуться йому, точніше, не вони, а розстріляні негри й жертви нових німецьких концтаборів, створених неонацистами. Вони б кинули за колючий дріт і його, коли б дізналися про думки, що снують зараз у Карловій голові.

Боже мій, яка іронія долі: він, син коменданта однієї з найстрашніших фабрик смерті, сам ходив би в смугастому халаті, чекаючи черги до крематорію…

У кімнаті залишились вони самі. Шліхтінг запитав:

— Ну ж бо, юначе, якої ви думки про нас? Карл розумів: Шліхтінг запитав так, для годиться, насправді йому наплювати на Карлові враження.

Ще дві—три хвилини тому Карл, можливо, й кинув би у вічі цьому довготелесому пройді все, що думав про нього, та згадка про батька збентежила й позбавила волі.

Карл щось пробуркотів, хоча Шліхтінг і не потребував його відповіді.

— Літак завтра о четвертій, — повідомив. — Я замовив квитки.

— П’ять?

— Так. До речі, для чого вам п’ятий?

— З нами полетить ще дівчина.

Шліхтінг не дозволив собі жодної фамільярності, лише зиркнув спідлоба, та Карл не схотів нічого пояснювати.

Аннет зустрічала їх в аеропорту. Не бачилися трохи більше тижня, та Карл хвилювався так, наче повертався з багатомісячної тропічної експедиції, й весь цей час не мав жодної вісточки з дому. Коли йшли по площі, Аннет повисла в нього на руці, зазирала у вічі, і ямочки в неї на щоках рухались. Розповідала, як гарно вела «фольксваген» гірськими дорогами, зовсім не боялась, хоча вперше їхала серпантинами. Вона замовила їм номери в недорогому готелі «Корона» — три кімнати поряд на четвертому поверсі, пан Пфердменгес може оселитися в комфортабельніших покоях бельетажа (що він, до речі, й зробив), для машини є платна стоянка, навскіс від готелю, метрів за триста.

Карл ще не розмовляв з Аннет про поїздку до Цюріха, та знав, що дівчина захоче полетіти з ними в Швейцарію, а ще більше хотів цього він — до речі, глянув на годинник, уже мало не восьма година, й Аннет зачекалась на нього.

Шліхтінг зрозумів його погляд.

— Де ви зупинилися? Готель «Корона»? Чудово, нам по дорозі. Сьогодні я залишаюсь на міській квартирі, шофер відвезе мене, а потім вас.

Біля виходу Шліхтінга чекали два «орднери» — озброєні молодики з охорони. Один із них сів на переднє сидіння автомобіля — Шліхтінг підняв скло, що відділяло задню частину машини, наказав у переговорну трубку:

— Додому! А потім відвезете пана до готелю «Корона».

Карл подумав, що Шліхтінг міг дати цей наказ перед тим, як підняти скло. Посміхнувся: але ж тоді залишилась би непоміченою переговорна трубка.

Наче відповідаючи на його думки, Шліхтінг мовив пихато:

— Ми замовили для фон Таддена й для мене два броньовані «мерседеси» з непробивними шинами. Унікальні машини, фірма виготовила на спеціальні замовлення кілька таких.

Карл відсунувся в куток автомобіля. Так, цей тип, якщо дірвется до влади, збудує для себе не лише бункери. Власне, всі розмови про честь нації, інтереси народу — ширма, якою він прикриває свої жадання. Починається з броньованого «мерседеса», а закінчується маєтками, віллами, картинними галереями. Герінг так само хапав усе підряд.

Раптом Карл уявив Герінгову тушу на шибениці, а поруч — Шліхтінга: товстий і тонкий, але з однаковими апетитами.

Зиркнув на Шліхтінга: чи не сниться йому такий кінець? Варто було б сьогодні по закінченню наради показати цим неофашистам фільм про Нюрнберзький процес.

Хоча такі не схаменуться.

Чи то цікавість підштовхнула Гюнтера, чи тверезий розрахунок, але коли Карл пішов на розшуки останнього з «трійки», він через ресторан шаснув на вулицю, змішався з натовпом, перебіг на протилежний бік і, заховавшись за газетним кіоском, побачив, як Карл вийшов із готелю й попростував до зупинки таксі. Слава богу, там не було жодної машини, і Гюнтер, намагаючись не потрапити другові перед очі, встиг дістатися до автостоянки й залізти у «фольксваген». Звідси добре бачив, як нетерпляче переступав Карл з ноги на ногу. Нарешті підійшло таксі, Гюнтер врізався в транспортний потік одразу за ним — їх розділяли всього два чи три автомобілі. Таксист ішов швидко, і Гюнтерові довелося добре попотіти: не знаючи міста, важко одразу зорієнтуватися, та все ж Гюнтер не випустив таксі з поля зору.

Карл вийшов на Кроненштрасе й попрямував до скляних дверей, біля яких юрмилося з півтора десятка чоловіків.

Гюнтер втиснув «фольксваген» поміж мишачого кольору «мерседесом» і якоюсь довгою модерною машиною. Побачивши, що Карл зник за скляними дверима, закурив і з нудьгуючим виглядом підійшов до молодиків, які топтались на тротуарі. Його обігнав сивий високий чоловік — молодики розступилися, один навіть відчинив двері.

— Штандартенфюрер Готшальк, — мовив хтось поштиво, і Гюнтер зрозумів, що за скляними дверима збираються чи то колишні есесівці, чи то члени якогось земляцтва.

Гюнтер зайняв місце на краю тротуару і, обравши зручний момент, відчинив дверцята «опеля», допомагаючи вийти з машини чоловікові в гарно пошитому костюмі. За ним вискочила середніх років жіночка, зиркнула на Гюнтера, той уклонився ввічливо і пройшов з незалежним виглядом разом з цією парою повз молодиків, що догідливо розступилися.

Великий темнуватий зал був заповнений на дві третини — Гюнтер примостився в останньому ряду й уважно огледівся, але не побачив Карла. Мало не одразу присутні зааплодували — на сцену вийшов якийсь чоловік.

«Шліхтінг, — прошепотів сусіда Гюнтера з захопленням, — сам Йоахім Шліхтінг!»

Той підійшов до краю сцени й оголосив, що присутні матимуть честь вислухати зараз лідера націонал-демократичної партії фон Таддена.

Сусіда Гюнтера швидко підхопився й загорлав на весь великий зал:

— Новому фюреру — хайль!

Гюнтерові здалося: зараз Шліхтінг піднесе руку, кине у зал «зіг», і сотні присутніх, як у часи третього рейху, проревуть «хайль!» Та справа обмежилась оплесками й окремими вигуками.

Шум у залі притупив увагу Гюнтера, й він ледь не прогавив Карла — побачив його, коли той вийшов із бокових вузьких дверей біля самісінької сцени й сів на вільний стілець у першому ряді.

Гюнтер не слухав фон Таддена. Його завжди дратували виступи політиканів, вважав їх усіх демагогами, міг сидіти за кілька кроків від промовця, дивитися йому у вічі й не слухати — відключався повністю, міг у такі хвилини навіть повторювати роль чи придумувати влучні репліки.

Гюнтер уже давно збагнув, що останній з «трійки» — один з неонацистських бонз. Навряд чи Карл за власною ініціативою пішов би на це зібрання й навряд чи його допустили б без запрошення у приміщення за вузькими дверима, які охороняють двоє кремезних молодиків. Отже, він зустрівся вже з людиною, котра знає дві останні цифри, і завтра, найпізніше післязавтра, вони повернуться до Швейцарії й стануть власниками банківського рахунку, — це ж біс його зна що таке, сьогодні він злидар, жебрак, а завтра може відкрити власний театр!

Думка про театр тішила, та в глибині душі Гюнтер знав, що ніколи не піде на це — надто ризиковано. Він бачив театри, які прогорали за кілька місяців: тьху, — й нема мільйона, мільйони під ногами не валяються, а шанс розбагатіти трапляється раз у житті одному на десять тисяч чи, хто його зна, може, й на сто…

Фон Тадден закінчив, його провели бурхливими оплесками, Йоахім Шліхтінг підійшов до краю сцени й подав якийсь знак (Гюнтер міг закластися) Карлові, бо той одразу підхопився й пішов до вузьких дверей, котрі відчинив один з охоронців.

Гюнтер подумав, що з приміщення, можливо, є ще один вихід, і поспішив до фойє. Там біля буфету пили шнапс і пиво молодики, котрі чергували на вулиці перед початком зборів. Гюнтер замовив і собі чарку, постояв, поки зал спорожнів, зазирнув туди й, побачивши, що охоронці біля вузьких дверей усе ще стоять, заспокоївся. Вийшов на вулицю, зупинився перед вітриною. Мало не одразу підкотила чорна закрита машина, з-за скляних дверей вискочили охоронці — Гюнтер побачив фон Таддена, який швидко перетнув тротуар і сів в автомобіль. Поспішив і собі до «фольксвагена», щоб не прогавити Карла.

Чекати довелося довго. Почало вже сутеніти, і Гюнтер тривожився: невже не побачив, коли Карл вийшов? Та зі скляних дверей почали виходити чоловіки, нарешті з’явився і Карл у супроводі Йоахіма Шліхтінга. Сів разом із ним у таку ж саму довгу, чорну машину, якою від’їхав фон Тадден.

Що ж, усе стало на свої місця: Йоахім Шліхтінг — останній з кальтенбрунерівської «трійки».

Тепер Гюнтер міг їхати додому, та, згадавши історію із «святим отцем», рушив за розкішним чорним лімузином.

Шліхтінг не поспішав. Скоро почалися тихі фешенебельні квартали Ганновера, і Гюнтер не боявся загубити чорний лімузин, ішов метрів за сто — вже зовсім стемніло, і якщо Карл навіть озирнувся б, все одно не впізнав би свого жовтого «фольксвагена».

Лімузин зупинився біля будинку за чавунною огорожею, Гюнтер також загальмував і побачив, як з машини вийшов Шліхтінг. Він відчинив хвіртку, а лімузин з Карлом рушив, одразу завернувши в бік центру. Попетлявши трохи, вони несподівано для Гюнтера вискочили на вулицю, де був їхній готель «Корона».

Гюнтер поставив «фольксваген» на місце й піднявся ліфтом на свій поверх. Карла не було в номері, й Гюнтер постукав у двері кімнати Аннет. Ніхто не відповів. Гюнтер натиснув на ручку, й двері піддались. Він переступив поріг і хотів подати голос, та почув таке, що примусило його сковзнути у темний передпокій і тихенько причинити за собою двері.

Говорив Карл. Гюнтер чітко чув кожне слово, стояв, тримаючись за ручку, й дивився на промінь світла, що падав з яскраво освітленої кімнати в передпокій через вузьку щілину прочинених дверей.

— Якщо я візьму ці гроші, — казав Карл, — я ненавидитиму себе все життя, але ж не можна існувати, зневажаючи самого себе! Скажи, Аннет, як мені вчинити?

Аннет відповіла одразу:

— Я знала, що прийдеш до такого висновку, бо вірила в твою порядність, милий, і мені було б дуже важко розчаруватись…

«Милий, — скривився Гюнтер, — уже милий…»

Карл почав не зовсім упевнено, наче роздумуючи, та поступово голос його зміцнів, навіть з’явились якісь металеві нотки.

— Ти бачила конголезького полковника? Гарна людина на перший погляд, чи не так? П’є, гуляє, веселий… Напевно, сидить зараз в ресторані й вечеряє з приятелями. Ти знаєш, для чого він приїхав? Одержить свої гроші — і гайда назад, нищити тубільців! Він купить ще плантацію і, щоб охороняти її, багато зброї — він стрілятиме, вішатиме, рубатиме… І в цьому помічник полковника — я. Бо я дав йому гроші, придбав автомати й кулі до них!

— Він ледь не розстріляв вас, — докинула Аннет.

— Це врятувало б життя сотням конголезців, — похмуро відповів Карл.

Гюнтер уявив, як сіпаються у нього куточки губ. Що ж, по суті, Карл має рацію, але на землі мало не щодня хтось із кимось воює й хтось когось убиває, а Конго далеко… Чи варто забивати собі цим голову?

— Та справа не в полковникові, — вів далі Карл, — сьогодні я відшукав третього, хто знає шифр. Він зажадав від мене одразу три мільйони. Бо він розумніший за всіх і знає, що й де можна хапонути. Я пообіцяв йому їх, знаючи, що ніколи не дам, помру, а не дам, бо це все одно, що нагострити бритву ворогові, який хоче тебе зарізати.

— Хто він? — запитала Аннет.

— Один з неонацистських фюрерів. Я читав про них, та не звертав уваги, та й усі ми часто не звертаємо уваги…

— Хто всі? — сердито обірвала Аннет. — Ми влаштовуємо демонстрації і мітинги протесту, ми боремося, хоча наш уряд, на жаль…

— Коли побачиш усе це на власні очі, починаєш думати: чи ти божевільний, чи збожеволіли навколо? Двадцять років тому коричневі ще були при владі, потім усі клялись, що ніколи не допустять фашизму, садовили есесівців за грати й ставили антифашистські фільми, а тепер ті ж самі есесівці красуються в мундирах, а фашисти під охороною закону проголошують промови й ставлять вимоги, яким позаздрив би сам Гітлер!

У кімнаті запала тиша.

Гюнтер прихилився плечем до стіни. Його не схвилювали Карлові слова, бо в глибині душі байдуже ставився й до фашистів і до антифашистів — вірив лише собі й своєму вмінню влаштуватись. Думав: чи назвав Шліхтінг свої дві цифри? І скільки ж на рахунку, якщо Карл пообіцяв йому аж три мільйони?

Три мільйони — й кому? Слизнякові, єдина заслуга якого полягає в тому, що за двадцять років не забув свої цифри! А він, котрого ледь не розстріляли, одержить лише мільйон. Де ж справедливість?

Аннет запитала:

— Але ж чому не насторожив тебе перший візит до Рудольфа Зікса? І дядько застерігав тебе…

— То чого ж ти тоді не відговорила мене від поїздки в Італію?

— Твоя правда, — зітхнула Аннет, — але ж мені так хотілося поїхати з вами. З тобою…

— Ми сядемо в машину, — мрійливо мовив Карл, — і поїдемо, куди захочеш. І не думатимемо ні про гроші, ні… Та чи схочеш поїхати зі мною?

— Невже ти справді так думаєш, милий?

— А знаєш, ким був мій батько?

Гюнтер прикусив губу: сподіваючись відвернути Аннет від Карла, він розповів їй про Франца Ангеля, та дівчина відповіла йому тоді майже так, як зараз Карлові:

— Я знаю, хто ти! — Трохи помовчала. — Звичайно, тінь батька ще витає над тобою. Особливо, коли вчиниш щось негарне.

Карл засміявся хрипко й знервовано.

— Ти-справді все знаєш і не відмовляєшся?

Гюнтер уявив цю сцену в кімнаті і стиснув пальці.

Покажи таке на сцені, скажуть — мелодрама. Він давно задумувався: чому натуральне й щире в житті іноді виглядає таким ходульним, якщо перенести в чистому вигляді на сцену, і навпаки?

А Карл усе говорив:

— …І ніщо не стоятиме між нами, люба. Завтра ми полетимо в Цюріх, і я перекажу двадцять мільйонів польському посольству з умовою, щоб на ці гроші збудували лікарню. — Засміявся. — Шліхтінг і полковник неначе змовились: назвуть мені цифри лише на порозі банку. Тим сильніше розчаруються… — Карл замовк і продовжував по паузі: — Шкода Гюнтера. Та я впевнений: він усе збагне і схвалить наше рішення.

Гюнтер ледь стримався, щоб не ввірватися до кімнати. Він що, хлопчисько? І яке вони мають право вирішувати за нього? Його мільйон — полякам? Мільйон, з яким він уже звикся, який ніби став його власністю, який би приніс йому стільки щастя, радощів і задоволення?

У Гюнтера забулькало в горлі, підніс руки і ледь не закричав, як людина, котру грабують. Він не чув, що казали далі в кімнаті, бо втратив самоконтроль, ступив до дверей — зараз він увірветься до них, він їм покаже, примусить поважати його права; зрештою, невже полякам не вистачить дев’ятнадцяти мільйонів? Що для держави мільйон, котрий може зробити його щасливим?

Але ж перед ким принижуватись?

Ця думка протверезила його, привела до свідомості, і він почув слова Аннет:

— …дядько зупинився на Шаттегештрасе, де живе наша родичка, і я ночуватиму там. Завтра вранці він виїжджає до Гамбурга й хотів би бачити тебе.

О, вже і Каммхубель припхався в Ганновер — це остаточно розізлило Гюнтера. Совають носа не в свої справи, теж філософи, інтелігенція, розкудкудакались. Боже мій, як погано тхне від нацистських грошей!» А ти не нюхай!

— Тож не барімося, — сказав Карл.

Гюнтер обережно вийшов за двері. Пробіг коридором, озирнувся, завертаючи, й пострибав через приступки вниз.

…За столиком Пфердменгеса сиділо двоє чоловіків. Полковник танцював з якоюсь розмальованою дівчиною. Сівши на місце, жадібно випив шампанського, вказав Гюнтерові на чоловіків:

— Оце мої старі друзі. Отой рудий — Ганс, а цей — колишній, хоч, правда, всі ми колишні… Курт, мій однополчанин.

— На хвилинку, гер Пфердменгес, — спробував відкликати його Гюнтер, — нагальна справа.

— Називай мене просто полковником, — недбало поплескав його по плечу Пфердменгес. — Ніяких справ, сьогодні відпочиваємо.

Чоловіки схвально закивали. Гюнтер нахилився до вуха Пфердменгеса, прошепотів:

— Хочете втратити свої п’ятсот тисяч?

Той подивився на нього нерозуміюче, нарешті вміст сказаного дійшов до його свідомості.

— Я не люблю таких жартів!

— А я не жартую.

Полковник потер чоло. Налив повну склянку води, випив.

— Ходімо!..

— А як ми? — запитав Курт.

— Пийте. Я заплачу.

Дізнавшись про розмову Карла з Аннет, полковник розлютився.

— Я придушу його, як цуценя! — підніс кулаки. — Ніхто ще безкарно не ошукував Пфердменгеса!

— Вам хміль ударив у голову, — обірвав його Гюнтер. — Можливо, ви і справді придушите його, та ганноверська поліція вже через кілька годин викриє вас. І замість п’ятисот тисяч — тюрма.

— Але ж не можна безкарно робити такі речі! — гарячкував полковник.

— Є спосіб збільшити вашу долю в десять разів! — не дослухав його до кінця Гюнтер.

— П’ять мільйонів?.. — полковник зблід.

— Так, п’ять мільйонів… Зараз ми поїдемо… тут неподалік… Але з умовою: виконуватимете все, що я накажу!

— Згода! — мовив той шанобливо. Гюнтеру здалось, полковник виструнчиться й клацне каблуками. Що ж, за п’ять мільйонів це можна…

«Фольксвагена» на стоянці не було — Карл поїхав до Каммхубеля. Піймали таксі, й через десять хвилин Гюнтер натиснув кнопку дзвінка біля хвіртки, що вела до будинку Йоахіма Шліхтінга.

Вийшов слуга у супроводі вівчарки. Пес кидався на чавунну огорожу і хрипів, захлинаючись од люті. Слуга підозріло роздивлявся здалеку, запитав:

— Хто?

— Полковник Пфердменгес і пан Велленберг. Дуже важлива й термінова справа. Вибачтесь перед паном Шліхтінгом, але ми не маємо іншого виходу.

Слуга скоро повернувся і загнав вівчарку до приміщення.

— Прошу, пан Шліхтінг чекає на вас.

Йоахім Шліхтінг стояв посеред великого холу з килимом на всю підлогу, і це робило його ще вищим — буцімто хробак якось примудрився стати на хвіст і завмерти. Мовчав, розглядаючи відвідувачів. Гюнтер не витримав і почав перший:

— Сьогодні ви зустрічалися з людиною, яка вимагала від вас дві цифри шифру…

Шліхтінг нахилився трохи й так застиг, немов Пізанська башта. Затим прорипів невдоволено:

— Я не люблю шантажистів, панове. Якщо ви прийшли тільки за цим, вважатимемо розмову вичерпаною.

Гюнтер показав на полковника.

— Це штандартенфюрер СС Людвіг Пфердменгес. Він назве вам пароль, про який дізнався той чоловік… Ну, той, що був у вас сьогодні.

— Так, — ствердив упевнено полковник. — «Гарно навесні в Арденнському лісі». Чи ви ніколи не їздили туди о цій порі року? — Додав від себе єхидно.

Шліхтінг подумав трохи й запитав:

— Але ж чому створилася така ситуація? Прошу вас… — і вказав на фотелі в кутку холу.

Гюнтер, не кваплячись, закурив. Не тому, що збирався з думками, — наперед продумав розмову, просто дивився на Шліхтінга й визначав, чого можна чекати від цього «хробака». Чомусь йому здалося, що Шліхтінг зараз втягне голову поміж вузькі плечі й поповзе по підлозі. Але той дивився на Гюнтера спокійно й холодно, сам визначив, з ким має справу, одне вже збагнув — і це робило честь його проникливості, — що треба розмовляти не з штандартенфюрером, а з юнаком, у якого, фактично, молоко на губах не висохло.

— Людина, з якою ви познайомилися сьогодні, — почав Гюнтер, — син Франца Ангеля. Сподіваюсь, вам знайоме це ім’я?

Якась іскра спалахнула в прозорих очах Йоахіма Шліхтінга.

— Звичайно, знайоме, але ж цей молодик назвався Карлом Хагеном…

— Карл Хаген, журналіст, — ствердив Гюнтер. — Його батько також користувався цим прізвищем. Та справа не в цьому. Просто я пояснюю, яким чином до Карла Хагена потрапив список тих, хто знає шифр. Я допомагав йому з самого початку, якщо хочете, панове, небезкорисливо, у нас розмова йде начистоту, і я не критимусь перед вами. Карл Хаген обіцяв мені мільйон, п’ятсот тисяч полковнику. На якій сумі зійшлися ви, гер Шліхтінг?

Шліхтінг втягнув голову в плечі, примружився іронічно.

— Ви багато дозволяєте собі, мій молодий друже! — мовив з присвистом.

Гюнтер вів далі, буцімто й не чув відповіді:

— Все одно ви не одержали б ані пфеніга, бо Карл Хаген вирішив подарувати всю суму, яка лежить на рахунку, полякам на будівництво лікарні. В ім’я спокутування так званих есесівських гріхів… Щойно я був свідком його розмови з однією особою, гер полковник знає її. — Раптом зірвався ледь не на крик: — Їм, бачте, шкода мене, але вони впевнені, що я зрозумію цей жест і з радістю відречуся від своєї частини! — Він і справді вже вірив, що має право на ці гроші — звик вважати їх своїми. — Ніколи в житті!

Шліхтінг запитав:

— Ви знаєте першу частину шифру?

Гюнтер уже опанував себе.

— Дві цифри відомі полковнику, а перші дві знає Карл Хаген. Він вивідав їх…

— У кого?

— Е-е, ні… — засміявся Гюнтер. — Якщо ви дізнаєтесь, у кого, то виключите мене з гри.

— Скільки лежить на рахунку?

— Це вже ділова розмова. Я знав, що ми дійдемо згоди, — повеселішав Гюнтер. — Двадцять мільйонів марок.

— Двадцять! — Шліхтінг так і застиг у кріслі. — А він сказав мені: десять.

— І ви зійшлися?..

— Яке це має значення? Двадцять мільйонів!.. — Шліхтінг наче все ще не вірив. — Нас троє, і це виходить…

Гюнтер застережливо підніс руку.

— Людина, яка знає перші дві цифри, переконана, що ці гроші — власність четвертого рейху. Карл Хаген обдурив її, й тепер вона вимагатиме певних гарантій.

Шліхтінг поклав великі, як лопати, долоні на коліна. Мовив безапеляційно:

— Наша партія — ось хто створить четвертий рейх! Той чоловік мусить знати це. Ви з’явитесь до нього як представник партії. Ну й, — засовався в кріслі, — гадаю, ми й справді деяку суму…

— Кожному по п’ять мільйонів, — визначив Гюнтер рішуче. — Нам по п’ять і п’ять на рахунок партії.

— Це видається справедливим, — нарешті подав голос полковник. — Я за такий варіант!

Шліхтінг згодився. Було шкода віддавати десять мільйонів якомусь бурбонистому штандартенфюреру і юнакові, який не знає справжнього смаку грошей і, певно, одразу розтринькає їх. Але не міг не згодитись: кожен тримав іншого в руках, кожен залежав від іншого.

— Добре, панове, умовились, — сказав рішуче. — Але ж завтра о четвертій годині ми разом із Карлом Хагеном мали вилетіти в Цюріх. Раптом він запідозрить, що ми умовилися поза його спиною?

— Ну й що? — недбало махнув рукою Пфердменгес. — Послати його під три чорти, і все.

— Не так усе це просто, — поморщився Шліхтінг. — Він зчинить галас у пресі, що мені й моїй партії напередодні виборів, самі розумієте, ні до чого. Нарешті, може попередити чи шантажувати людину, що знає перші дві цифри.

Полковник підвівся.

— Доведеться прибрати… — мовив діловито, наче йшлося про щось буденне, скажімо, про купівлю пачки сигарет.

— Може, все ж домовитись з ним? — запитав Шліхтінг.

— Марна справа, — заперечив Гюнтер. — Я знаю його!..

Шліхтінг нахилився до полковника. Запитав пошепки:

— Ну, прибрати… Але ж як?

Пфердменгес зареготав:

— Я знаю сто способів!

Шліхтінг відсахнувся.

— Але ж на нас одразу впаде підозра…

Полковник заходив по холу, заклавши руки за спину. Зупинився перед Гюнтером.

— Маєте ключі від «фольксвагена»?

Гюнтер дістав їх з кишені.

— Завтра вранці ні в якому разі не сідайте в машину.

— А-а… — зрозумів усе Шліхтінг. — Тільки б не вийшла на нас поліція.

— А ми забезпечимо собі алібі. Почнемо з того, що зараз спіймаємо таксі й твердо запам’ятаємо його номер…

…Пфердменгес сів поруч із шофером і всю дорогу розмовляв із ним. Розповідав, як полюють на левів у савані. Розплачуючись, запитав у водія, котра година. Той відповів.

— А мені здавалось, що нема й дев’ятої… — А коли машина від’їхала, мовив повчально: — Шофер підтвердить, що за три хвилини до десятої ми приїхали в «Корону».

— «Фольксвагена» ще нема на стоянці, — зауважив Гюнтер. — Коли проїжджали, я подивився.

— Це відведе від нас усі підозри, — хрипко засміявся Пфердменгес. — На стоянці зафіксують час його повернення, тоді ми вже будемо в готелі і матимемо свідків.

— Але ж як?

Полковник приклав пальця до вуст.

— Ходімо, — підштовхнув Гюнтера, — все буде гаразд.

Приятелі Пфердменгеса все ще сиділи за столом. Полковник непомітно дав Гюнтерові таблетку.

— Снотворне, — пояснив. — Зараз ми накачаємо їх… Запропонуєш Куртові переночувати на дивані в своєму номері. Таблетку даси випити з вином. Вранці він клястиметься, що півночі ви з ним базікали… Спустишся до мене після другої ночі, тільки обережно, щоб ніхто не помітив. Я не замикатиму.

…Вікна номера Пфердменгеса виходили в провулок. Вночі тут рідко траплялись перехожі, та все ж полковник, відхиливши раму, довго прислухався. Нарешті зважився, сковзнув у віконний отвір, тримаючись за зв’язані ремінці від валізи, і Гюнтер обережно спустив його на тротуар. Як було обумовлено, втягнув ремінці й зачинив вікно.

У дальньому кутку кімнати посапував на дивані Ганс. Лежав, звісивши волохату ногу. Гюнтер накрив його — про Ганса слід було турбуватись, як-не-як основний свідок. Сів поруч, прислухався. За вікном тиша, жодного перехожого. Нараз стало страшно: а якщо полковника затримають на місці злочину? Спустивши Пфердменгеса на вулицю, він уже став його співучасником. Отже, тюрма…

А якщо зараз вискочити у вікно й затримати полковника? Може, ще пощастить умовити Карла, і той розрахується з ним по-чесному?

Нехай віддає решту полякам, яке його, Гюнтера, діло? Але ж тепер ні Пфердменгес, ні Шліхтінг не захочуть мати справу з Карлом: для чого їм утрачати гроші? Та і йому, Гюнтеру, для чого втрачати? Є ж різниця між мільйоном і п’ятьма, і треба бути дурнем, щоб віддати своє!

Під вікном коротко свиснули. Гюнтер спустив ремінці й допоміг полковникові влізти.

Той зайшов у ванну, намочив рушника й ретельно витер підвіконня. Зняв туфлі, обтер підбори. Витер і ремінці.

— Мусимо передбачити все, — пояснив, — і я не хочу дати поліції жодного доказу. Я заклав у «фольксваген» дві міни — від нього залишиться лише спомин! Пістолет викинув у каналізацію… Мабуть, все…

Він випустив Гюнтера, переодягнувся в піжаму і ліг з почуттям людини, яка має право на відпочинок після тяжкої роботи.

Гюнтер стояв за шторою і визирав крадькома, наче його могли помітити з вулиці.

Щойно до номера зазирнув Карл, вони поговорили про справи, потім Карл запропонував поїздити по місту — Гюнтер знав, що зробив це він тільки із ввічливості, бо хотів провести ранок з Аннет. І справді, Карл не умовляв, стояв на порозі й посміхався, певно, не зовсім щиро, бо мав від друга таємницю і завтра завдав би йому прикрощів, а Гюнтер не міг відвести від нього погляду, бо дивився востаннє; йому було важко повірити в це, машина з мінами здавалася витвором нездорової уяви, незугарним анекдотом, дитячою вигадкою — не може людина не відчувати невідворотного, а Карлові зараз так гарно, попереду в нього зустріч з Аннет, відчуття її близькості. Він упевнений, ніщо не перешкодить його побаченню, вірить, що так буде вічно, а жити Карлові лишилося кілька хвилин; йому не буде боляче, він навіть не зрозуміє, що вмирає, — але для чого це, чи варті оті мільйони (будь їх і вдесятеро більше!), аби позбавити життя друга, який дивиться на тебе з приязню й відверто симпатизує тобі?

Якщо б Карл затримався в номері хоча б ще хвилину, Гюнтер, певно, не витримав би й розповів, що чекає на нього, принаймні під будь-яким приводом не дозволив сісти у «фольксваген». Але Карл поспішав — він уже вийшов з готелю й зупинився біля світлофора. Чекаючи зеленого світла, помахав комусь рукою. Гюнтер подивився кому — й побачив Аннет.

Вона йшла по самісінькому краєчку тротуару в короткій зеленій спідниці, білій кофтині, тоненька й красива, як біла троянда на зеленій стеблинці. Йшла й махала Карлові рукою.

Карл побіг на жовте світло; вискочивши з-під машини, яка ледь не зачепила його, взяв Аннет за руку й вони рушили до стоянки, до канаркового «фольксвагена», начиненого вибухівкою.

Лише тепер Гюнтер збагнув, що тільки-но вони сядуть і Карл увімкне запалювання, точніше, не встигне увімкнути, ледь поверне ключ…

Тремтячими руками Гюнтер потягнув на себе віконну раму. Чомусь не піддавалась, а він же щойно зачиняв вікно, — смикав з усієї сили й лише через кілька секунд збагнув, що слід підняти засувку.

Коли нарешті перегнувся через підвіконня, усвідомив, що все одно його не почують, не почують навіть оті, хто значно ближче, — по вулиці вже рухався ранковий автомобільний потік, гарчали мотори й рипіли шини, а біла троянда на зеленій стеблинці пливла краєчком тротуару, і її обережно притримував за руку Карл.

Ось вони вже ступають останні кроки, зараз звернуть на стоянку — але ж, може, полковник помилився й щось не спрацює, бувають же такі випадки, чому не трапитись такому й зараз?

Гюнтер стояв, учепившись у віконну раму, з роззявленим ротом і виряченими очима й раптом закричав. Тільки не крик, а якийсь свист із клекотом вирвався з його грудей, він затиснув собі рота долонею, злякався, що хтось почує й гляне з вулиці, відсахнувся в глиб кімнати, схопився за спинку стільця й не зводив очей з тих, що вже стояли біля жовтого автомобіля.

Аннет обійшла «фольксваген», тепер Гюнтер не бачив її, на мить йому стало легше — раптом він не помітив, і вона пішла кудись?.. Карл відімкнув дверцята, відчинив протилежні, певно, простягнув руку Аннет — сам Гюнтер неодмінно вчинив би так, щоб зайвий раз відчути тепло дівочої руки й легкий вдячний потиск, — вони там зараз усміхаються одне одному, — боже, навіщо він учора послухався полковника?

Карл причинив дверцята, й тої ж миті «фольксваген» підкинуло, зблиснув вогонь, і Гюнтер відчув, буцімто його болісно штовхнуло в груди — випустив спинку стільця, захитався й знеможено сів на підлогу. Притиснувся щокою до холодних паркетин, від яких огидно смерділо мастикою, схлипував і трусився в нервовому збудженні.

У двері загрюкали, та не мав сили підвестись, чекаючи, що зараз виламають двері й прийде покара.

— Гюнтер! — почув голос полковника. — Відчиніть, Гюнтер!

Лише тоді відірвав щоку від підлоги й з трудом підвівся, неслухняними пальцями повернув ключ.

За спиною полковника стовбичила покоївка — обоє були стривожені, Гюнтер відчув, що покоївка може прочитати щось на його обличчі, зробив над собою зусилля, осміхнувся й запитав:

— Що сталось? Ви грюкаєте, буцімто пожежа. Я був у ванній і…

— Нещастя! — вигукнув Пфердменгес. Гюнтер подивувався, з якою правдивістю полковник розігрує свою роль. — Вибухнув «фольксваген» Карла!

— Як вибухнув? — Гюнтер удав здивування. — Коли вибухнув? І де Карл?

— Ви нічого не чули? — здивувалась покоївка. — Я думала, що у вікнах повилітають шибки.

— Я був у ванній… Карл щойно заходив до мене… Він кудись збирався… Чекайте, ви нічого не наплутали?

— Я снідав, коли почув вибух, — пояснив Пфердменгес. — Вискочив на вулицю — біля стоянки натовп… біжать поліцейські… Я — туди й побачив понівечений Карлів «фольксваген». Ну, дим, вогонь, служитель тягне вогнегасник… По-моєму, в машині хтось був…

Гюнтер затулив обличчя руками.

— Карл… Карл…

…Стоянку вже оточили поліцейські. Гюнтер протиснувся до інспектора. Мовив стривожено:

— На цьому «фольксвагені» ми прибули з Швейцарії. Що трапилось? І що з Карлом?

— Ви хочете сказати, що знаєте власника цієї машини?

Інспектор обмацав Гюнтера уважним поглядом.

— Так, ми разом приїхали з Швейцарії.

Інспектор підштовхнув його до брезенту, яким було вкрито щось, підняв край. Гюнтер знав, кого йому покажуть, і готувався до цього, але те, що побачив, примусило його відсахнутися й затулити обличчя долонями.

— Вони… — У Гюнтера витяглося обличчя, очі налилися кров’ю, — для чого йому показали це?

— Хто вони? — вже вдруге запитував інспектор.

Гюнтер дивився, кліпав очима, й ноги в нього підгиналися. Нарешті зрозумів, чого вимагає поліцейський.

— Карл Хаген, — із зусиллям витиснув. — Швейцарський журналіст Карл Хаген із Берна.

— А жінка?

— Аннет Каммхубель… студентка… Франкфуртський університет…

— Жили в «Короні»?

— Так.

— Пройдемо з нами.

Вони вийшли за цеп поліцейських і одразу потрапили під перехресний вогонь репортерів. Гюнтер ішов, опустивши голову, й намагався не чути їхніх запитань. Думав: добре, що старий Каммхубель поїхав у Гамбург. Поки поліція вийде на вчителя і все збагне, він встигне побувати у Рудольфа Зікса й витягти з нього дві цифри. Про Шліхтінга ніхто нічого не знає. Карл не назвав його прізвища ні Каммхубелю, ні Аннет, отже, таємницю шифру знатимуть лише троє, а все інше не повинно хвилювати Гюнтера. В поліції нема підстав затримувати його — завтра він з’їздить у Заген, потім відразу повернеться до Швейцарії, куди прибудуть Шліхтінг і Пфердменгес. Все продумано, все йде за планом: головне — спокій, не виказати себе ні словом, ні жестом. Карл Хаген був другом Гюнтера Велленберга, його трагічна загибель не могла не приголомшити друга — ось лінія поведінки…

Гюнтер уже увійшов у роль, йому і справді стало шкода Карла й Аннет, він любив їх і міг зараз поклястися в цьому, — біла троянда на зеленій стеблині… — але чому раптом затремтіли м’язи на Карловому обпеченому обличчі, невже він підморгує?

Це видіння було таке зриме й реальне, що Гюнтер мимоволі схопив інспектора за плече, дивився розширеними від жаху очима й белькотів щось невиразне. Той розуміюче стиснув йому руку.

— Все буває, — спробував заспокоїти. — Але ж ви — мужчина, тримайтеся!

Разом із портьє вони піднялися ліфтом на четвертий поверх, де на них уже чекали всюдисущі репортери. Інспектор наказав звільнити коридор, і лише тоді портьє відімкнув двері Карлового номера.

Біля шафи стояла відкрита, але вже спакована валіза. Ліжко акуратно застелене. На вішалці — плащ, кілька газет на журнальному столику під торшером, поруч почата коробка цукерок і недопита пляшка вина.

Інспектор глянув на все це, розпорядився зняти відбитки пальців. Запитав Гюнтера:

— Коли збирались від’їжджати?

— Сьогодні.

— Так я й думав, — вказав на валізу. — Ваш супутник був акуратною людиною. Коли ви бачили його востаннє?

Гюнтер подивився на годинник.

— Хвилин двадцять п’ять — тридцять тому. Він заходив до мене.

Інспектор зупинився перед Гюнтером. Запитував недбало, але дивився уважно:

— Про що ви розмовляли?

— Ну… про справи… про від’їзд… Потім він запропонував проїхатись по місту…

— І ви відмовились? Чому? Мабуть, раніше ви не залишали його?

Гюнтер відповів спокійно:

— Бувають різні ситуації. Сьогодні я відчув, що третій — зайвий…

Інспектор кивнув.

— Фрейлейн Каммхубель? Давно вони познайомились? Де?

Гюнтер знав, що брехати не слід — все одно дізнаються.

— Днів десять тому. У Загені. Ми мали справу в місті, а вона приїжджала туди до родичів.

Інспектор почав передивлятися речі у валізі. Здається, він зовсім втратив інтерес до Гюнтера. Аж це запитав не обертаючись:

— А вчора? Коли ви повернулись вчора ввечері? Були разом з Хагеном?

Гюнтер зрозумів, що поліція вже поцікавилась у службовця на стоянці, коли Карл поставив машину.

— Ні, — відповів. — Карл їздив кудись разом з Аннет. А ми з полковником Пфердменгесом гуляли по місту. Полковник розважався в ресторані, та в нього заболіла голова, й він вирішив провітритися. Потім ми взяли таксі, повернулися й знову сиділи в ресторані, у «Короні». Чекайте, коли ж ми приїхали? По-моєму, близько десятої. Але точніше вам, може, скажуть приятелі полковника. Ми разом вечеряли, вони, правда, м’яко кажучи, випили зайвого й ночували у нас. Один у мене на дивані, другий у полковника.

— Як їх прізвища?

— Не знаю, запитайте у полковника. У мене ночував Курт.

— І коли він пішов?

— З годину тому. Скаржився, що запізнився на роботу.

Видно, інспектор залишився задоволений поясненнями, бо запитав:

— Як ви гадаєте, хто міг це вчинити?

— Що? — вдав з себе нерозумійка Гюнтер.

— Диверсію проти вашого друга? Можливо, й проти вас. Адже ж ви могли сісти в машину разом…

— Щасливий випадок, що я залишився живий! — Гюнтер опустився в фотель біля журнального столика. Для чогось переклав з місця на місце газети. Зараз саме час підкинути поліції версію, яку вони розробили вчора ввечері, чекаючи на таксі. Щоправда, інспектор може поставитися до неї скептично, та якщо дізнаються журналісти… Предмет для розмов принаймні на тиждень!

Мовив, буцімто роздумуючи й зважуючи:

— Бачте, справа така… Ми з Карлом Хагеном і полковником Пфердменгесом щойно повернулися з Конго. Навколо тамтих подій ходить стільки чуток… Ми хотіли змалювати об’єктивну картину й побували в найглухіших кутках тієї країни, зустрічалися з так званими партизанами й були у військах, що підтримують порядок. І дійшли висновку, що чутки про звірства так званих карателів — звичайнісінька вигадка. Савану заливають кров’ю бунтівники, якщо б ви побачили, інспекторе, пошматовані трупи… — Задихнувся, наче й справді важко було продовжувати, ковтнув води. — Гадаю, червоні, дізнавшись, про наміри — ми приїхали в Європу з полковником Пфердменгесом, щоб викрити звірства колоніальних бунтівників, — влаштували цю диверсію…

— Ого! — інспектор оцінив версію. — Справа обіцяє стати дуже цікавою. — Зупинився посеред кімнати. — Тут усе… Тепер оглянемо ванну, а потім доведеться зазирнути у ваш номер.

— Прошу.

Інспектор вийшов. Гюнтер самовдоволено посміхнувся: здається, обвів навколо пальця цього поліцейського бовдура. Потягнувся до графина. Наливаючи воду, звернув увагу на газету, що лежала поруч. Щось зацікавило його в ній, але ще не знав, що саме, та стривожився й мало не пролив воду зі склянки. Зробив ковток, шукаючи ті слова в газеті, й знайшов одразу — прочитав лише перші рядки і заплющив очі; так, із заплющеними очима, допив воду, не міг повірити, хоча знав, що це не галюцинація…

Прочитав ще раз — як гарно, що інспектор вийшов з кімнати: Гюнтер напевно виказав би себе. Розгорнув газету, так і є — загенський листок, його привіз Каммхубель і вчора віддав Карлові. Чому ж Карл не сказав йому? Це б урятувало життя Карлові й Аннет…

Прочитав ще раз:

«Вчора раптово помер відомий житель нашого міста, з ім’ям якого багато в чому пов’язано процвітання Загена, доктор Рудольф Зікс…»

Гюнтер злодійкувато глянув, чи не повернувся інспектор, похапливо склав газету й заховав до кишені, наче вона могла виказати його. Не було сил підвестися з фотеля, та це тривало лише кілька секунд. Побачивши інспектора у дверях, підхопився й витяг ключі.

— Прошу вас… це від мого номера.

Йшов за поліцейським, дивився на його акуратно підстрижену потилицю — не було жодних думок і бажань, механічно відповідав на запитання інспектора, коли той оглядав номер.

Стояв на тому ж місці, що й уранці, дивився дивно — натовп уже розійшовся, поліцейські прибрали рештки «фольксвагена». Там почистять і помиють асфальт, і завтра ніщо не нагадуватиме про сьогоднішню трагедію: стоятиме якийсь «сітроен» чи «опель», пам’ятатиме лише він усе життя, бо совість мучитиме його.

Цікаво, майнула раптом думка, а мучила б, коли б він все ж здобув п’ять мільйонів? Певно, не так, бо знав би, заради чого пожертвував двома життями, а так — пусте, все даремно: і їхні поїздки, й хвилювання, й, нарешті, його зрада.

Завтра він повернеться у Швейцарію, і почнеться усталене життя — кава вечорами в клубі, репетиції й вистави, суперечки про мистецтво… Середнє існування напівжебрака від мистецтва. Але, подумав раптом із жахом, він уже не зможе примиритися з таким життям, він уже відчув’ у руках гроші, багато грошей, він зріднився з ними, й відповідно змінилися його погляди та смаки. Певно, він нагадує зараз збанкрутілого мільйонера. Так, збанкрутілого, бо грошей в нього ледь вистачить на квиток до Берна.

Гюнтер витяг хусточку, обтер спітніле чоло. Обмацав газету, витяг з кишені. Він один довідався про смерть Рудольфа Зікса, зрештою, яке це має значення, лише він знає, що групенфюрер поніс у могилу таємницю шифру — Шліхтінг і Пфердменгес не догадуються ні про що, й буде справедливо, коли вони фінансують його — скажімо, по десять тисяч марок. Більше навряд чи дадуть, але ж і не дати не можуть: він пояснить, що ці гроші йому потрібні для підкупу однієї людини, без допомоги якої важко буде увійти в довір’я особи, котра знає шифр.

Посмішка пом’якшила загострені риси обличчя Гюнтера: двадцять тисяч не так вже й погано, звичайно, не мільйон і не п’ять, та все ж якийсь трамплін для людини з розумом. А чого-чого, розуму в нього вистачить. Розуму, настирливості й ділового сприту.

Посміхнувся ще раз. Можна навіть написати Шліхтінгу й полковнику розписки, та нехай лише спробують повернути свої жалюгідні двадцять тисяч! Він натякне Гюнтеру Велленбергу — люмпен-інтелігенту втрачати, власне, нема чого, а от шановним панам… Якщо ліві газети почнуть розплутувати цей клубок…

Гюнтер засміявся. Інспектор здивовано зиркнув на нього, й хлопець одразу зробив пісне обличчя.

Потім інспектор пішов. Гюнтер ліг на диван — захотілося спати, сон змагав його, Гюнтер крутився, та все ж заснув.

Він лежав з підкладеною під щоку долонею і раптом побачив темне зоряне небо — таке темне небо й такі яскраві зорі можна бачити лише уві сні. Зорі мерехтіли, і Гюнтерові було тривожно, передчував — зараз щось трапиться, і не знав — що саме…

Та нараз промінь, білий і тонкий, як лезо, прорізав зоряне небо й загубився десь у нескінченному просторі.

Мало не одразу на промені з’явилися дві постаті — вони йшли, взявшись за руки, наче їх міг розлучити хтось, спочатку нерішуче, буцімто вчились ходити по канату, та з кожним метром їхні кроки ставали впевненіші, вони йшли і не звертали уваги ні на зорі, ні на промінь, дивились одне на одного, і в цьому безмежному світі для них не існувало нічого, крім них самих і їхнього кохання.

Аннет посміхалась Карлові — біла троянда на зеленій стеблині… — і ямочка на її щоці рухалась, а очі випромінювали синє світло…

Вони йшли, розмовляли про щось, мовчали, сміялися, знову розмовляли й знову мовчали. І їм було гарно, бо найголовніше — знайти одне одного, знаючи, що завжди буде радісним і потиск руки, й посмішка, й поцілунок, і просто ненароком сказане слово, а вони знали, що так буде вічно, бо промінь вів їх у вічність і дорога їхня не мала кінця.