Азазель

Борис Акунін АЗАЗЕЛЬ Роман

^© _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Перекладено за виданням: Акунін. Б. Азазель. — М.: Захаров, 2002} [1]

_{Переклад з російської В. С. Бойко}

_{Художник-оформлювач Б. П. Бублик}

Розділ перший, У ЯКОМУ ОПИСУЄТЬСЯ ТАКА СОБІ ЦИНІЧНА ВИТІВКА

У понеділок 13 травня 1876 року о третій годині після полудня, по-весняному свіжого та по-літньому теплого дня, в Олександрівськім саду, на очах у численних свідків, сталася жахлива подія, що не вкладалася ні в які рамки.

Алеями, серед квітучих кущів бузку та пломеніючих ясно-червоними тюльпанами клумб прогулювалась ошатна публіка — дами під мереживними (аби уникнути веснянок) парасолями, бонни з дітьми в матроських костюмчиках, нудьгуючі молодики в модних шевйотових сюртуках або ж у коротких на англійський зразок піджаках. Ніщо не віщувало неприємностей, у повітрі, сповненому ароматів зрілої, впевненої весни, розливалося ліниве вдоволення та втішна нудьга. Сонце припікало не на жарт, і лави, які опинилися в затінку, не мали жодного вільного місця.

На одній із них, розташованій неподалік од Грота і повернутій до ґрат, за якими починалася Неглинна вулиця та бовваніла жовта стіна Манежу, сиділи дві дами. Одна, зовсім юна (мабуть, що аж ніяка й не дама, а панночка) читала книжку в сап'яновій оправі, раз ураз із неуважною цікавістю поглядаючи туди й сюди. Друга, значно старша, в добротній темно-синій вовняній сукні та практичних ботиках на шнурівці, зосереджено плела щось їдко-рожеве, розмірено перебираючи спицями. При цьому вона встигала вертіти головою то праворуч, то ліворуч, і її швидкий погляд був настільки чіпким, що, либонь, од нього ніяк не могло сховатися ніщо, варте бодай найменшої уваги.

На молодика у вузьких картатих панталонах, сюртуку, недбало розстебнутому над білим жилетом, і круглому швейцарському капелюсі дама звернула увагу відразу — надто вже дивно рухався він алеєю: то зупиниться, видивляючи когось із-поміж публіки, то поривчасто зробить декілька кроків, то знову застигне. Зненацька неврівноважений суб'єкт кинув погляд на наших дам і, немовби щось вирішивши, попрямував до них широкими кроками. Зупинився перед лавою і, звертаючись до юної панночки, вигукнув блазнівським фальцетом:

— Добродійко! Чи говорив хто-небудь вам раніше, що ви нестерпно прекрасні?

Панночка, котра і справді була навдивовиж гарненькою, втупилась поглядом у зухвальця, ледь розкривши злякано суничні губки. Навіть її зріла супутниця, й та сторопіла від такого нечуваного нахабства.

— Я знищений з першого погляду! — фіглярував невідомий молодик, цілком, до речі, презентабельної зовнішності (модно підстрижене волосся на скронях, високий блідий лоб, збуджено палаючі карі очі). — Дозвольте ж покласти на ваше невинне чоло ще більш невинний, цілком братерський поцілунок!

— Добродію, та фи зофзім п'яний! — опам'яталася дама зі спицями, причому виявилося, що говорить вона з характерним німецьким акцентом.

— Я п'яний виключно від кохання, — запевнив її нахаба і тим же неприродним, із підвиванням голосом зажадав: — Один-єдиний поцілунок, або я зараз же накладу руки на себе!

Панночка втислася в спинку лави, обернувши личко до своєї захисниці. Та ж, незважаючи на всю тривожність ситуації, виявила цілковиту присутність духу:

— Нехайно забирайтес хеть! Фи бошефільний! — підвищила вона голос і войовничо виставила наперед рукоділля зі спицями. — Я клитшу хородовий!

І тут сталося щось уже зовсім дике.

— Ах так! Мною нехтують! — із фальшивим відчаєм заволав молодик, картинно затулив рукою очі й несподівано видобув, із внутрішньої кишені маленький револьвер, який поблискував чорною сталлю. — Чи варто після цього жити? Одне ваше слово, і я живу! Одне ваше слово, і я падаю мертвим! — звернувся він до панночки, що й сама сиділа ні жива ні мертва. — Ви мовчите? Так прощайте ж!

Вигляд молодика, що розмахував зброєю, не міг не привернути уваги публіки. Декілька осіб із тих, що опинилися неподалік, — огрядна дама з віялом у руці, статечний пан із анненським хрестом на шиї, дві інститутки в однакових коричневих платтячках із пелеринами — завмерли на місці, й навіть по той бік огорожі, вже на тротуарі, зупинився якийсь студент. Словом, можна було сподіватися, що цій обурливій сцені буде негайно покладено край.

Але все сталося так швидко, що втрутитися ніхто не встиг.

— Навмання! — крикнув п'яний (а може, й божевільний), навіщось підвів руку з револьвером високо над головою, крутонув барабан і приклав дуло до скроні.

— Клоун! Опудало тшортофе! — прошипіла хоробра німкеня, виявляючи непогане знання місцевої говірки.

Обличчя молодика, й без того бліде, почало сіріти й зеленіти, він прикусив нижню губу й зажмурився. Панночка про всяк випадок теж заплющила очі.

І правильно зробила — це позбавило її жахливого видовища: тієї миті, коли прогримів постріл, голова самогубця різко смикнулася вбік, і з наскрізного отвору, трохи вище лівого вуха, виметнувся червоно-білий фонтанчик.

Почалося те, що важко передати словами. Німкеня обурено поозиралася, ніби закликаючи всіх у свідки такого нечуваного неподобства, а потім несамовито заверещала, приєднавши свій голос до вереску інституток та огрядної дами, котрі видавали пронизливі крики вже протягом кількох секунд. Панночка знепритомніла — на мить розплющила-таки очі й негайно обм'якнула. Звідусіль збігалися люди, а студент, який стояв біля огорожі, чутлива натура, навпаки, кинувся геть, через бруківку, в бік Мохової.

Ксаверій Феофілактович Грушин, слідчий пристав Розшукного управління при московському обер-поліцмейстері, полегшено зітхнув і відклав ліворуч, до стосика «переглянуто», зведення важливих злочинів за вчора. В жодній із двадцяти чотирьох поліцейських частин шестисоттисячного міста за минулу добу, себто травня місяця 13 дня, не скоїлося нічого вартого уваги, що б потребувало втручання Розшукного. Одне вбивство внаслідок п'яної бійки між майстровими (вбивцю затримано на місці), два пограбування візників (цим хай участки займаються), зникнення семи тисяч восьмисот п'ятдесяти трьох рублів сорока семи копійок із каси Російсько-Азіатського банку (це й зовсім по лінії Антона Семеновича з відділу комерційних зловживань). Слава Богу, перестали слати до управління всякий дріб'язок про кишенькові крадіжки, повішениць-покоївок та підкинутих немовлят — для того тепер є «Поліцейське зведення міських подій», яке розсилають по відділах у другій половині дня.

Ксаверій Феофілактович затишно позіхнув і поглянув поверх черепахового пенсне на письмоводителя, чиновника 14 класу Ераста Петровича Фандоріна, що втретє переписував тижневий звіт для пана обер-поліцмейстера. Нічого, подумав Грушин, хай змолоду привчається до акуратності, сам потім дякуватиме. Ач, моду взяли — сталевим пером калякати, і це ж бо високому начальству. Ні, голубчику, ти вже непоспіхом, по-стародавньому, гусячою пір'їнкою, з усіма розчерками й закарлючками. Його превосходительство самі при імператорі Миколі Павловичу зростали, порядок і чиношанування розуміють.

Ксаверій Феофілактович щиро зичив хлопчині добра, по-батьківськи жалів його. Та й справді, жорстоко доля обійшлася з новоспеченим письмоводителем. У дев'ятнадцять років залишився круглим сиротою — матері змалечку не знав, а батько, гаряча голова, розтринькав статки на пусті прожекти, та й Богові душу віддав. Під час залізничної лихоманки розбагатів, під час банківської — зубожів. Як почали торік комерційні банки лопатись один за одним, так чимало достойних людей з торбами пішли. Найнадійніші процентні папери перетворилися на сміття, на ніщо. Ось і пан Фандорін, відставний поручик, сконавши зараз же від удару, нічого, окрім векселів, єдиному синові не лишив. Хлопчикові б гімназію закінчити, та до університету, а замість цього — будь ласка із рідних стін на вулицю, заробляй шмат хліба. Ксаверій Феофілактович із жалем крякнув. Авжеж, іспит на колезького реєстратора сирота склав, для такого вихованого юнака справа нехитра, тільки нащо його в поліцію занесло? Служив би по статистиці чи хоча б по судовій лінії. Все романтика в голові, все таємничих Кардудалів ловити мріємо. А в нас, голубчику, Кардудалі не водяться (Ксаверій Феофілактович несхвально похитав головою), в нас усе більше штани просиджувати і протоколи писати про те, як міщанин Голопузов сп'яну законну дружину та трьох малих діток сокирою ухекав.

Третій тиждень служив у Розшукному юний пан Фандорін, а вже твердо знав Ксаверій Феофілактович, бувалий сищик, битий жак, що не буде з хлопчака пуття. Надто ніжний, надто тонкого виховання. Взяв його одного разу, першого ж тижня Грушин на місце злочину (це коли купчиху Крупнову зарізали), так Фандорін поглянув на убієнну, позеленів увесь і вздовж стіночки, вздовж стіночки у двір. Видок у купчихи і справді був неапетитний — горлянка від вуха до вуха розпанахана, язик висолоплений, очі вирячені, ну й кровищі, само собою, море-окіян. Взагалі, довелося Ксаверію Феофілактовичу самому й дізнання провадити, і протокола писати. Справа, по правді сказати, вийшла нехитра. У двірника Кузикіна так очиці бігали, що Ксаверій Феофілактович одразу звелів городовому брати його за комір та в кутузку. Два тижні сидить Кузикін, віднікується, та це нічого, зізнається, більше ж різати купчиху було нікому — тут у пристава за тридцять літ служби нюх виробився вірний. Ну а Фандорін і в канцелярії знадобиться. Ретельний, пише грамотно, мови знає, тямущий, та і в спілкуванні приємний, не те що гіркий п'яниця Трохимов, минулого місяця переведений із письмоводителів у молодші помічники околодочного на Хитровку. Нехай там спивається та начальству грубіянить.

Грушин сердито забарабанив пальцями по оббитому нудним казенним сукном столу, дістав із жилетної кишеньки годинника (ох, до обіду ще далеченько) й рішуче присунув до себе свіже число «Московських відомостей».

— Ану чим нас подивують нині, — промовив уголос, і юний письмоводитель охоче відклав осоружне гусяче перо, знаючи, що начальник зараз почне зачитувати заголовки та всяку всячину, супроводжуючи читання своїми коментарями — була у Ксаверія Феофілактовича така звичка.

— Погляньте тільки, Ерасте Петровичу, на першій же сторінці, на найвиднішому місці!

— А літери ж бо, літери — аршинні, і нижче, дрібненько так,

— Звичайно, подумаєш — государ, чи й не велика птиця, інша річ «Лорд Байрон»!

Бурчання предоброго Ксаверія Феофілактовича дивно подіяло на письмоводителя. Він зніяковів чомусь, зашарівся, а довгі дівочі вії винувато затремтіли. Коли вже мова зайшла про вії, доречно буде описати зовнішність Ераста Петровича докладніше, бо йому судилося відіграти ключову роль у дивовижних і страшних подіях, котрі незабаром сталися. Це був дуже миловидний юнак, з чорним волоссям (яким він потай пишався) та блакитними (шкода, краще б теж чорними) очима, доволі високого зросту, з білою шкірою та клятим, незнищенним рум'янцем на щоках. Відкриємо вже заразом і причину, з якої так збентежився колезький реєстратор. Річ у тім, що позавчора він потратив третину свого першого місячного жалування на так спокусливо розписуваний корсет, ходив у «Лорді Байроні» другий день, витримуючи неабиякі муки в ім'я краси, й тепер запідозрив (абсолютно безпідставно), що проникливий Ксаверій Феофілактович розгадав походження богатирської постави свого підлеглого і хоче посміятися з нього.

А пристав уже читав далі:

— Ну, це не для передобіднього читання…

— Т-так, слава Всевишньому, що в нас не Пітер.

Юний Фандорін, судячи з блиску очей, був щодо цього іншої думки. Увесь його вигляд красномовно говорив: ось, мовляв, у столиці люди справою займаються, бомбистів розшукують, а не переписують по десять разів папірці, в яких, правду кажучи, й цікавого нічогісінько нема.

— Ну-ну, — зашелестів газетою Ксаверій Феофілактович, — подивимося, що у нас на міській сторінці.

— М-м-м…

— Добре, Господь з ними, з сирітками. Що в нас тут?

— Гм, цікаво.

— Ого!

Ксаверій Феофілактович розчулено шморгнув носом і суворо подивився скоса на свого юного помічника — чи не помітив, після чого продовжив значно сухіше.

— Ну й так далі, й таке інше. А часи тут, далебі, ні до чого. Ото дивина. У нас на Русі про таких от здавна говорили «з жиру сказився». Мільйонне багатство? Хто б це був? Але ж, шельми приватні пристави, про всякі дурниці доповідають, а тут і до звіту не включили. Чекай тепер зведення міських подій! Хоча що ж, тут випадок очевидний, застрелився на очах у свідків… А все-таки цікаво. Олєксандрівський сад — це у нас буде Міська частина, другий участок. Ось що, Ерасте Петровичу, не з примусу, а з приязні, злітайте-но до них на Мохову. Мовляв, як нагляд і таке інше. Дізнайтеся, хто такий цей N. І головне, голубчику, прощальну записку неодмінно спишіть, я увечері своїй Євдокії Андріївні покажу, любить вона все таке жалісливе. Та не зволікайте, повертайтеся якнайшвидше.

Останні слова було вимовлено вже у спину колезькому реєстратору, котрий так поспішав покинути свій нудний, обтягнутий цератою стіл, що ледве кашкета не забув.

В участку молоденького чиновника із Розшукного провели до самого пристава, однак той, побачивши, що прислали не Бог знає яку персону, часу на пояснення витрачати не став, а викликав помічника.

— Ось, прошу за Іваном Прокоповичем, — лагідно сказав пристав хлопчакові (хоч і дрібнота, а все ж із управління). — Він вам усе й покаже, і розповість. Та й на квартиру до покійника вчора саме він їздив. А Ксаверію Феофілактовичу мій низесенький уклін.

Фандоріна посадовили за високу конторку, принесли худу теку зі справою. Ераст Петрович прочитав заголовок

і тремтячими від передчуття пальцями розв'язав мотузяні шворочки.

— Олександра Артамоновича Кокоріна синок, — пояснив Іван Прокопович, худющий довготелесий служака з пом'ятим, наче корова жувала, обличчям. — Багатющий був чоловік. Заводчик. Три роки як упокоївся. Усе синові одписав. Жив би собі студент і радувався. І чого людям іще треба?

Ераст Петрович кивнув, бо не знав, що на це відповісти, й заглибився в читання свідчень очевидців. Протоколів було чималенько, з десяток, найдокладніший записано зі слів дочки дійсного таємного радника Єлизавети фон Еверт-Колокольцевої 17 літ і її гувернантки дівиці Емми Пфуль 48 літ, із якими самогубець розмовляв безпосередньо перед пострілом. А втім, ніяких відомостей, окрім тих, що вже читач про них знає, Ераст Петрович із протоколів не почерпнув — усі свідки повторювали більш або менш те саме, відрізняючись одне від одного мірою пророкування: одні говорили, що вигляд молодика відразу пробудив у них тривожне передчуття («Як заглянула в його шалені очі, так усередині в мене все й похололо», — повідомила титулярна радниця пані Хохрякова, котра, однак, далі свідчила, що бачила молодика тільки зі спини); інші ж свідки, навпаки, казали про грім серед ясного неба.

Останньою в теці лежала зім'ята записка на блакитному папері з монограмою. Ераст Петрович так і впився очима в нерівні (певно, від душевного хвилювання) рядки.

Несхоже, що від душевного хвилювання — ось перше, про що подумалось Ерасту Петровичу.

— Про бювар це в якому розумінні? — запитав він.

Помічник пристава стенув плечима:

— Ніякого бювара при ньому не було. Та що ви хочете, не в собі людина. Може, збир…