Біла ніч

Під покровом таємної війни

Роман «Біла ніч» – заключний твір трилогії відомого українського письменника Андрія Кокотюхи, присвяченої повстанському рухові на Волині в роки Другої світової війни. Головний герой – Максим Коломієць на псевдо Східняк – родом з Полтавщини, колишній радянський міліціонер і диверсант, став легендарним командиром УПА. Події розгортаються навесні 1945 року, коли українські партизани внаслідок силового тиску з боку радянської імперії переходять до тактики дії малих груп, продовжуючи завдавати відчутних ударів ворогові.

Нові господарі краю не викликають довіри в місцевого населення, яке, попри репресії, масово підтримує повстанців. Та все ж радянським спецслужбам удається не лише проникнути в середовище українського підпілля, а й планомірно знищувати мережу повстанців. А розроблена місцевим органом НКВС операція «Біла ніч» має на меті обезголовити повстанський рух. Однак на заваді цим планам стає хорунжий Східняк, який розкриває задум ворога та завдає удар на випередження.

І хоч це художній твір, автор достовірно відтворює атмосферу «визволеного» Луцька, розкриває «робочу кухню» радянських органів держбезпеки з їхніми оперативними комбінаціями та агентурними провокаціями, занурює читача в бурхливе й повне небезпек життя українського повстанця в умовах нової радянської дійсності, урешті, розгортає широке тло подій завершального етапу війни. Сюжетні лінії побудовані таким чином, щоб краще розкрити історичні прототипи головних героїв, їхні переконання та мотивації, життєві стратегії, відтворити історичний контекст подій. Це дає можливість читачеві позбутися багатьох стереотипів, що засновані на радянських міфах про Другу світову війну, зокрема про «українсько-німецьких націоналістів» та радянських «визволителів», і головним чином – сприйняти історію в усій її складності й багатоманітності без бінарного поділу на своїх і чужих.

Ретельно опрацьовуючи історичний матеріал, Андрій Кокотюха майстерно підходить до конструювання образів Максима Коломійця (Східняка), майора НКВС Федора Полиніна та його дружини Клавдії, капітанів Нечаєва та Орлова, дезертира Мирона Чотаря, агентів Степана Цвяшка та Михайла Голяка, підпільної зв’язкової Марти Голоднюк, хорунжого Остапа (Червоного), чотового Довбуша, повстанців Грака й Тихого. А непоодинокі екскурси в минуле та жваві діалоги сприяють їхньому психологічно глибокому розкриттю.

Образ Максима Коломійця – невипадковий. Він покликаний, з одного боку, зруйнувати стереотип про обмежений регіональний, західноукраїнський характер повстанського руху через представлення фактів участі в ньому вихідців з Великої України (за підрахунками дослідників, 10 % особового складу УПА становили уродженці Наддніпрянщини), а з іншого – показати, що системі могли кинути виклик навіть її донедавна вірні захисники. Саме знання функціонування радянської каральної системи дає змогу Східнякові розгадати більшість хитромудрих комбінацій ворога.

Водночас доволі типовими в романі є образи оперативних співробітників НКВС, відряджених в Західну Україну для боротьби із «залишками націоналістичних банд». Відтворення умов їхньої роботи, побуту у «визволених» містах і комунікації з місцевим населенням становить вагому частину твору. Незнання місцевої специфіки, насильницьке насаджування радянських порядків, жорстокість і брутальність у поводженні, тотальна підозра у співпраці з німцями та підпіллям, а звідси бажання помститися «за нелюбов» до радянської влади, – усе це характеризувало атмосферу, що панувала в багатьох «визволених» містах, селах і містечках Західної України. Як наслідок, більшість жителів краю схильні були сприймати другий прихід совєтів за окупацію, а повстанців – як єдину легітимну владу. Навіть ті, хто впродовж війни виступав у ролі стороннього спостерігача й прагнув зберігати умовний нейтралітет, шукали тепер у лавах УПА прихисток від радянських переслідувань.

В умовах загострення протистояння між радянським режимом і підпіллям за контроль над регіоном мирне населення фактично опинилося поміж двох вогнів, адже кожна зі сторін намагалася використовувати його як ресурс для досягнення своїх стратегічних цілей. Особливо це проявлялося в ході «таємних війн», коли місцеві жителі змушені були відігравати роль інформаторів та агентів.

Загалом роман приковує увагу читача своїм гострим сюжетом, детективним характером оповіді, яскравими персонажами, які тримають напругу протягом всього читання. Усе це засвідчує необхідність екранізації цього твору, як і решти частин трилогії. Зважаючи на поступове витіснення російської телевізійної та кінопродукції з українського ринку, поява фільму чи серіалу на основі сюжету трилогії може заповнити прогалину в жанрі українського пригодницького кіно – екшену.

Олександр Пагіря,

кандидат історичних наук