Біле Ікло

Розділ перший Мисливська стежка

На берегах крижаної річки похмуро чорнів старезний ялиновий бір. Нещодавно промчав буревій, зірвав з дерев білу покрову інею, й вони, темні та лиховісні в присмерках надвечір’я, хилилися одне до одного. Навколо панувала мертва тиша. Весь цей край, позбавлений ознак життя з його рухом, був такий пустельний і холодний, що дух, який ширяв над ним, не можна було назвати навіть духом скорботи. Лунав тут сміх, страшніший, ніж печаль, сміх, безрадісний, мов посмішка сфінкса, сміх, що, мов та холоднеча, проймає наскрізь своєю бездушністю. Це споконвічна мудрість — владна й піднесена над світом — глумилася над марністю життя, марністю боротьби. То була глухомань — дика північна пустеля, до самісіньких глибин скута лютою холоднечею.

Одначе щось живе рухалося в ній і кидало їй виклик. Річковою кригою бігла запряжка їздових собак. Їх кудлаті шуби вкрилися памороззю, а віддих застигав у повітрі й осідав на хутрі крижаними скалками. Собаки були в шкіряній збруї, яка кріпилася ремінними посторонками до саней, що волочилися за ними. Сани, без полозів із товстої березової кори всією поверхнею лягали на сніг. Їхній передок був загнутий угору, мов аркуш паперу, щоб долати м’які снігові хвилі. На санях була прив’язана вузька довга скриня. І хоч були там ще інші речі — одяг, покривала, сокира, кавник, сковорода, — та чомусь впадала у вічі та вузька довга скриня, що займала більшу частину саней.

Поперед собак, насилу переставляючи ноги, йшов на лижах чоловік. За саньми плентався другий. На санях, у скрині, лежав третій — він уже завершив свою земну працю, Дика Земля зламала його, тож він більше не міг ні рухатися, ні боротися. Дика Земля не любить руху. Вона повстає проти всього живого, чинить шалений опір життю, тому що життя — це рух, це нестримний виклик Пустелі, тож вона прагне знищити будь-які прояви й ознаки життя, зупинити все, що рухається. Вона сковує воду, щоб затримати її стрімкий плин, що прямує до моря; вона висмоктує соки з дерев, і їхні могутні серця клякнуть від холоду; та найлютіше розправляється Дика Земля з людиною, прагне підкорити її, погасити завзяття і зламати непохитність, тому що людина — найневгамовніша істота в світі, й завжди повстає проти законів білої пустелі, які прирікають на загибель будь-який рух.

Та всупереч усьому коло саней ішло двоє безстрашних і несхитних людей, які не збиралися прощатися з життям. Їхні вії, щоки й губи так взялися інеєм від крижаного подиху, що під білою корою не було видно облич. Загорнені в хутра, вони здавалися привидами-могильниками з потойбічного світу, що десь у царстві тіней ховають примару. Але це були живі люди, що проникли в край скорботи, глуму й безмовності, зухвалі сміливці, які шукали великих пригод і відважилися стати на герць із могутнім світом, настільки ж далеким, пустельним та чужим, як і неосяжний простір космосу.

Йшли вони мовчки, заощаджуючи подих для ходи. Тиша, майже відчутна на дотик, огортала і сковувала їх зусібіч. Вона тиснула на розум, як вода на великій глибині тисне на тіло водолаза. Вона гнітила їх безмежжям і непохитністю свого закону. Вона добиралася до найпотаємніших закутків їхньої свідомості, вичавлювала з неї, як сік з винограду, все напускне, весь фальшивий запал і всю надмірну самовпевненість, притаманну людській душі, аж вони відчули себе лише незначними смертними істотами, порошинками, малесенькими цятками, які рухаються навмання, не помічаючи гри всемогутніх і сліпих сил природи.

Минула година, за нею друга. Бліде світло короткого тьмяного дня почало вже мерхнути, коли навколишню тишу порушило кволе виття, що долинало десь здалеку. Воно стрімко піднеслося вгору, сягнуло найвищої ноти й завмерло на ній, тремтливе й напружене, а потім поволі стихло. Можна було подумати, що то стогін чиєїсь пропащої душі, якби не вчувалася в ньому сумна лють і голодне завзяття.

Чоловік, який ішов попереду, озирнувся, зустрівся поглядом зі своїм товаришем, що брів за саньми, й вони кивнули один одному. І знову тишу пронизало виття. Люди прислухалися, намагаючись визначити, де народжуються ті звуки, і стало зрозуміло, що линуть вони зі снігових просторів, якими щойно пробирались мандрівники.

Незабаром у відповідь тишу роздерло ще пронизливіше виття, теж позаду, трохи лівіше.

— Це вони за нами женуться, Білле, — сказав той, що прокладав дорогу. Якось хрипко й неприродно звучав його голос, та й говорив він із натугою.

— Здобичі в них мало, — відказав його супутник. — Вже кілька днів я не бачив жодного заячого сліду.

Мандрівники замовкли, напружено прислухаючись до виття, що линуло їм навздогін.

З вечірніми сутінками вони повернули собак до ялиць на березі річки й там отаборилися на ніч. Труну зняли й поставили коло багаття, тож вона правила їм за стіл і за лаву. Збившись докупи по той бік багаття, пси гарчали й гризлися, проте ніяк не хотіли бігти в темряву.

— Щось вони надто вже туляться до вогню, — сказав Білл.

Сидячи навпочіпки перед багаттям і прилаштовуючи кавника зі шматком криги, Генрі мовчки кивнув головою. Озвався він аж тоді, як сів на труну й почав їсти.

— Шкуру свою бережуть. Знають, що тут їх нагодують, а там їх самих зжеруть. Розумні.

Білл похитав головою.

— Хто його зна!

Товариш глянув на нього з подивом.

— Вперше чую, щоб ти сумнівався в їхньому розумі.

— Генрі, — сказав Білл, повільно розжовуючи боби, — а ти часом не звернув уваги, як гризлися пси, коли я їх годував?

— Справді, метушні було більше, ніж звичайно, — визнав Генрі.

— А скільки в нас собак?

— Шість.

— Отож… — Білл зробив паузу, щоб надати більшої ваги своїм словам. — І я кажу, Генрі, що в нас шість собак. Я дістав шість рибин із мішка й дав кожному собаці по рибині — однієї не вистачило.

— Виходить, прорахувався.

— У нас шість собак, — незворушно повторив Білл. — Я взяв шість рибин. Одновухому риби не вистачило. Довелося витягти з мішка ще одну рибину.

— У нас всього шість собак, — наполягав Генрі.

— Генрі, — вів своєї Білл, — я не хочу сказати, що всі були собаки, але по одній рибині дісталося сімом.

Генрі перестав жувати, подивився через багаття на псів і полічив їх.

— Тільки шість зараз, — сказав він.

— Сьомий утік, я бачив, — спокійно і впевнено сказав Білл. — Їх було семеро.

Генрі глянув на нього співчутливо.

— Швидше б нам з тобою добратися до місця.

— Що ти цим хочеш сказати?

— А те, що цей наш вантаж впливає на твої нерви, тобі ввижається невідь-що…

— І я так подумав, — повагом відказав Білл. — Допіру він побіг, я відразу глянув на сніг і побачив сліди; потім полічив собак — всі шестеро тут. А сліди залишились на снігу. Хочеш глянути? Ходімо — покажу.

Генрі нічого не відповів і мовчки продовжував жувати. З’ївши боби, він запив їх гарячою кавою, втерся рукавом і сказав:

— Отже, гадаєш, то був…

Його урвало протяжне тужне виття, що линуло з темряви.

Генрі мовчки прислухався і, махнувши в той бік рукою, докінчив:

— …гість відтіля?

Білл кивнув головою.

— Хоч як мізкуй, нічого іншого на думку не спадає. Ти ж сам бачив, яку бучу звели собаки.

Несамовите виття дужчало й лунало тепер звідусіль, із усіх боків долинало завивання у відповідь, — мертва тиша перетворилася в пронизливе пекельне голосіння. Від тих звуків, що проймали наскрізь, перелякані собаки збилися докупи й так близько тулилися до вогнища, що від полум’я займалося їхнє хутро. Білл підкинув хмизу й запалив люльку.

— Щось ти геть зажурився… — сказав Генрі.

— Друже… — Якусь хвилю Білл у задумі пахкав люлькою. — Я оце думаю: він щасливіший за нас із тобою. — Білл постукав пальцем по труні, на якій вони сиділи. — Коли ми помремо, Генрі, то добре, як хоч камінням закидають наші тіла, щоб їх голодні пси не роздерли.

— Таж ні в тебе, ні в мене немає ні рідні, ні грошей, — сказав Генрі. — Хто б це поволік нас ховати у таку далечінь? Нам такі похорони не по кишені.

— Ніяк не доберу, Генрі, навіщо воно заможній людині, адже в себе на батьківщині він був чи то лордом, чи то… кимось із знаті, йому не доводилося дбати ні про їжу, ні про теплі ковдри — то нащо такій людині пертися на край світу, сновигати по цій Богом забутій землі?..

— Еге, сидів би вдома, то дожив би до глибокої старості, — погодився Генрі.

Білл розтулив було рота, але передумав і лише мовчки простягнув руку в темряву, що навалилася на них зусібіч. У нічному мороці годі було розгледіти щось певне — тільки двоє очей світилися, мов жарини.

Генрі кивнув на другу пару, на третю. Кільце палаючих очей змикалося навколо їхньої стоянки. Вряди-годи пара зникала, міняючи місце, гасла на мить, а потім знову спалахувала десь поруч.

Собаки тривожно вовтузились, їхній неспокій зростав, аж вони від жаху збилися в купу, присунулися до самого вогню і полохливо притулилися до людей, припадаючи до їхніх ніг. Якийсь пес потрапив у вогонь, заскавучав з болю та ляку, і в повітрі засмерділо смаленим хутром. Кільце мигтючих очей на мить розімкнулося й навіть трохи відступило, та щойно пси угамувались, як воно знову зімкнулося довкола привалу.

— Одна біда, Генрі, — набоїв у нас мало.

Докуривши люльку, Білл допоміг своєму супутникові розстелити хутра та покривала на ялиновому гіллі, яке вони розклали на снігу ще перед вечерею. Генрі закректав і заходився розшнуровувати мокасини.

— Скільки, кажеш, набоїв у тебе лишилося?

— Три, — почулося у відповідь. — А згодилося б і триста. Я їм, клятим, показав би тоді!

Він сердито посварився кулаком до палаючих очей і дбайливо поставив свої мокасини біля вогню.

— Хоч би цей мороз пересівся! — продовжував Білл. — Ось уже два тижні знай п’ятдесят та п’ятдесят градусів. І нащо я подався в цю подорож, Генрі! Не до душі вона мені.

Якось моторошно… Швидше б приїхати і хай йому грець! Оце б сиділи ми з тобою зараз біля каміна у форті Мак-Геррі та грали б собі в крибедж! Добре було б!

Генрі буркнув щось і почав лаштуватися на ніч. Та допіру він задрімав, як його розбудив голос товариша.

— Знаєш, Генрі, що мене турбує? Чому собаки не накинулися на того зайду, котрому дісталася риба? Ніяк не второпаю.

— Надто вже ти неспокійний, Білле, — почулася сонна відповідь. — Раніше за тобою цього не водилося. Облиш базікати, спи, а вранці прокинешся, наче й не було нічого. Печія в тебе, от і не тямишся.

Вони спали поруч, під однією ковдрою, важко дихаючи вві сні. Багаття вже догорало, й кільце палаючих очей дедалі тісніше змикалося навколо стоянки. Коли якась пара очей була надто вже близько, собаки, полохливо тримаючись купи, сердито гарчали. Від напруги й несамовитого гарчання прокинувся Білл. Обережно, намагаючись не розбудити товариша, він виліз із-під ковдри й підкинув хмизу. Коли багаття спалахнуло яскравим полум’ям, кільце очей відступило. Білл перевів погляд на псів, спинився на мить, протер очі, придивився пильніше й знову заліз під ковдру.

— Генрі! — гукнув він. — Генрі!

Генрі застогнав, прокидаючись, і спитав:

— Ну, що там?

— Нічого, — почув він, — тільки їх знову сім. Я оце щойно порахував.

Генрі на те щось буркнув, а тоді знову захріп.

Вранці він прокинувся перший і розбудив товариша. Була вже шоста, але до світанку залишалося ще три години. У темряві Генрі заходився готувати сніданок, а Білл згорнув постіль і повкладав речі на сани.

— Слухай, Генрі, — раптом озвався Білл. — Скільки, ти кажеш, у нас було собак?

— Шість.

— А от і ні! — заявив переможно Білл.

— Знову сім? — спитав Генрі.

— Ні, п’ять. Один десь подівся.

— Що за чортівня! — сердито вигукнув Генрі й пішов рахувати собак.

— Твоя правда, Білле, — сказав він. — Феті щез.

— Не помітили коли і як. Шукай тепер вітру в полі.

— Марна справа, — відповів Генрі. — Вони його живцем проковтнули. Певно, скавучав у їхніх зубах, коли роздирали, кляті, на шмаття…

— Феті завжди був дурнуватий, — сказав Білл.

— Але ж і найдурніший пес не настільки дурний, щоб іти на певну смерть.

Генрі оглянув інших собак, оцінюючи подумки, чого кожен із них вартий.

— Жоден із цих собак не зробив би такої дурниці, — додав він.

— Та їх і ломакою від вогню не відженеш, — погодився Білл. — Я завше вважав, що у Феті не всі дома.

Таким надгробним словом пошанували собаку, який загинув на Далекій Півночі, — й воно було не скупішим, ніж епітафії іншим собакам чи навіть і людям.

Розділ другий Вовчиця

Поснідавши й склавши в сани свої вбогі лахи, Білл і Генрі полишили привітне вогнище й рушили в темряву. Відразу ж почулося дике й тужне виття — воно звідусіль долинало крізь морок і холод. Від того не до балачок було, й подорожани мовчки брели по снігу. Розвиднілося о дев’ятій годині. О дванадцятій небо на півдні ледь порожевіло — в тому місці, де вигин земної кулі стоїть між південним сонцем і північним краєм. Але той рожевий відтінок хутко збляк. Сіре денне світло, що змінило його, протрималося до третьої, а потім і воно згасло, й полярна ніч огорнула мовчазну пустельну землю.

Що густішала темрява, то дужчало хиже виття — воно переслідувало мандрівників і праворуч, і ліворуч, і позаду, чулося дедалі ближче, а часом воно лунало так близько, що собаки не витримували й починали панічно шарпатися в упряжі.

Після одного з таких нападів панічного страху, розплутавши посторонки, Білл сказав Генрі:

— Хоч би вже на яку дичину натрапили та дали нам спокій.

— Так, слухати їх — кров холоне в жилах без морозу, — погодився Генрі.

І вони замовкли до наступного привалу.

Генрі підкладав нарубану кригу в закипаючий казанок із бобами, аж почув удар за спиною, крик Білла й пронизливе скавучання собак. Він випростався й устиг розгледіти тільки невиразні обриси якогось звіра, що майнув по снігу й зник у темряві. Потім Генрі побачив, що Білл стоїть серед собак — вигляд у нього був чи то переможний, чи то приголомшений, в одній руці він тримав замашного кия, а в другій — хвіст в’яленого лосося.

— Таки потяг половину, — скрикнув він, — зате уперіщив його добряче. Чув, як заверещав?

— Що за один? — спитав Генрі.

— Не розгледів. Можу тільки сказати, що й ноги, й паща, й хутро в нього є, як у кожного собаки.

— Мабуть, приручений вовк.

— Авжеж, приручений, чорти б його взяли, коли з’являється саме тоді, як годують собак, і хапає їхню пайку.

Цієї ночі, коли вони, пахкаючи люльками, сиділи після вечері на довгій скрині, кільце палаючих очей помітно звузилося.

— Хоч би яке стадо лосів сполохали та дали нам спокій, — сказав Білл.

Генрі пробурмотів щось не зовсім люб’язне, і хвилин двадцять вони сиділи мовчки: Генрі дивився на вогонь, а Білл на коло палаючих очей у пітьмі, що світилися зовсім близько від багаття.

— Якби це ми вже під’їжджали до Мак-Геррі… — знову почав Білл.

— Та замовкни зі своїм «якби»! Скиглій! — не втерпів Генрі. — В тебе просто печія, от і скімлиш. Випий соди — відразу полегшає, і мені з тобою буде веселіше.

Вранці Генрі проснувся від страшних прокльонів, що сипалися з Біллових уст. Він звівся на лікті й побачив, що його товариш стоїть серед собак біля розкладеного вогнища з піднесеними догори руками і з обуреним, аж перекривленим з гніву обличчям…

— Гей! — гукнув Генрі. — Що сталося?

— Фрог утік, — почув він у відповідь.

— Невже?

— Та кажу ж тобі — зник!

Генрі вискочив з-під покривала й кинувся до псів.

Перерахувавши їх уважно, він приєднав до прокльонів Білла й свої прокляття, які вони разом посилали тепер на адресу могутньої Дикої Землі, що забрала в них іще одного пса.

— Фрог був найдужчий з усієї запряжки, — нарешті спромігся сказати Білл.

— І розумний же! — додав Генрі.

Така була друга епітафія за ці два дні.

Сніданок був потьмарений втратою; потім четвірку собак запрягли в сани, щоб рушити далі. І цей день був точнісіньким повторенням багатьох попередніх. Подорожани мовчки брели сніговою пустелею. Мовчанку порушувало лише виття їхніх переслідувачів, що, мов примари, скрадалися за ними назирці. З настанням темряви, коли погоня, як і слід було сподіватися, наблизилася, виття лунало майже поруч; собаки тремтіли від страху, металися й заплутували посторонки, й це ще дужче гнітило людей.

— Ну, тепер уже нікуди не подінетеся, дурні тварюки, — задоволено сказав Білл на черговій зупинці, упоравшись зі своєю роботою.

Генрі облишив готувати вечерю й підійшов подивитися. Його товариш прив’язав собак до тички, як це роблять індіянці. Кожному собаці на шию він надів шкіряну петлю і до неї біля самої шиї, щоб собака не дістав зубами, прив’язав довгу грубу палицю, а кінець її прикріпив ременем до забитого в землю кілка. Отож собаки не могли перегризти ремінь біля шиї, а палиця заважала їм дістати зубами прив’язь, щоб перегризти біля кілка.

Генрі схвально кивнув головою.

— Тільки так і утримаєш Одновухого, — сказав він. — Йому перегризти ремінь — однаково що ножем різонути. А так до ранку всі цілі будуть.

— Ще б пак! — сказав Білл. — Якщо хоч один собака ще пропаде, я завтра не питиму кави.

— Знають, кляті, що нам нічим стріляти, — зауважив Генрі, лягаючи спати й показав на мерехтливе коло, котре їх оточувало. — Смальнути б разів два, миттю б стали поштивішими. Що ніч, то ближче й ближче підбираються. Відведи-но очі від вогню та подивись у той бік уважніше… Бачиш он того?

Часину вони допитливо спостерігали за невиразними силуетами, що рухалися там, де не сягало світло від багаття. Пильно вдивляючись туди, де світилася пара очей, можна було розгледіти в темряві обриси звіра. Часом вдавалося побачити, як вовки переходять із місця на місце.

Увагу Білла й Генрі привернув гамір серед собак. Одновухий то шалено скавучав, пориваючись із прив’язі в темряву, то, відступаючи назад, люто гриз палицю.

— Дивись-но, Білле, — прошепотів Генрі.

У коло, освітлене вогнем, тихо, якось боком, прослизнув звір, схожий на собаку. В його рухах відчувалися й острах, і заразом зухвалість. Обережно позираючи на людей, усю свою увагу він зосередив на псах. Одновухий рвонувся до чужинця, наскільки дозволяла йому палиця, і відчайдушно заскавучав.

— Цей одновухий дурень, здається, нітрохи не боїться, — зауважив упівголоса Білл.

— Вовчиця, — пошепки відповів Генрі. — Тепер зрозуміло, що сталося з Феті й Фрогом. Зграя випускає її як принаду. Вона заманює собак, а тоді все кодло кидається й загризає їх.

Багаття затріщало, жарина відлетіла вбік і засичала в снігу. Переляканий звір умить відскочив і одним стрибком зник у темряві.

— Знаєш, що я думаю, Генрі? — сказав Білл.

— Що?

— Це та сама, котру я потяг ломакою.

— Можеш не сумніватися, — відказав Генрі.

— І ось що я хочу сказати, — продовжував Білл, — вона не боїться вогню, звикла до багаття, а це досить підозріло.

— І знає вона певно більше, ніж годиться знати звичайному вовкові, — погодився Генрі. — Вовк, що приходить саме тоді, коли годують собак, таки досвідчений.

— У старого Вілена був колись собака, й от він утік із вовками, — міркував уголос Білл.

— Кому це знати, як не мені? Я підстрелив його в зграї вовків на лосиному пасовищі біля Малого Прута. Старий Вілен плакав, як дитина. Казав, аж три роки не бачив свого собаки. І весь цей час той гасав із вовками.

— Вигадки, Білле. Цей вовк — таки собака, і йому не раз доводилося їсти рибу з людських рук. Дуже влучно ти поцілив, просто «в яблучко», Білле.

— Якщо мені поталанить, то я цього звіра покладу, і хай він буде не вовк і не собака, а просто падло, — заявив Білл. — Нам не можна більше втрачати собак.

— Але ж у нас тільки три набої, — заперечив Генрі.

— Я стрілятиму напевне! — відказав Білл.

Ранком Генрі знову розпалив багаття й почав готувати сніданок під голосне Біллове хропіння.

— Ти так солодко спав, що не хотілося тебе будити, — сказав він, збудивши товариша снідати.

Сонно лупаючи очима, Білл заходився їсти. Помітивши, що його кухоль порожній, він сягнув по кавника, та той стояв далеко, біля Генрі.

— Слухай, Генрі, — лагідно дорікнув він, — ти нічого не забув?

Генрі уважно роззирнувся навсібіч і похитав головою. Білл простягнув йому порожній кухоль.

— Сьогодні ти не питимеш кави, — сказав Генрі.

— Невже скінчилася? — стурбовано запитав Білл.

— Ні, не скінчилась.

— Боїшся за мій шлунок?

— Ні, не боюся.

Білл аж почервонів об гніву.

— То, може, поясниш у чому заморока?

— Спенкер зник, — відказав Генрі.

З упокореним виглядом приголомшений Білл обернувся й полічив собак.

— Як це сталося? — байдуже запитав він.

Генрі знизав плечима.

— Не знаю. Либонь, Одновухий перегриз йому ременя. Сам він аж ніяк не міг цього зробити.

— Проклятущий собацюра, — повільно й спокійно промовив Білл, не виявляючи люті, що клекотіла в ньому. — Не міг дістати свого ременя, то в Спенкера перегриз!

— Ну, Спенкерові тепер байдуже. Перетравлюється десь у шлунках щонайменше двадцятьох вовків. — Таку епітафію виголосив Генрі третьому собаці. — Випий кави, Білле.

Але той похитав головою.

— Та випий же, — наполягав Генрі, взявши кавника.

Білл відсунув свій кухоль.

— Слів на вітер не кидаю! Сказав, що не питиму, якщо пропаде хоч один собака, — і не питиму.

— А смачна ж сьогодні кава, запашна, як ніколи, — зваблював його Генрі.

Та Білл затято жував сухий сніданок, присмачуючи його соковитими прокльонами на адресу Одновухого, що утнув таке.

— Сьогодні на ніч прив’яжу їх усіх поодинці, припну так, щоб не дістали одне одного, — сказав Білл, коли вони вирушили в дорогу.

Пройшовши кроків зі сто, Генрі нагнувся й підняв якийсь предмет, що потрапив йому під лижі. У пітьмі він не міг його розгледіти, та навпомацки таки впізнав, і жбурнув назад, та так, що він стукнув об сани й відскочив просто Біллові на лижі.

— Може, це тобі згодиться! — гукнув Генрі.

Білл аж зойкнув. Все, що лишилося від Спенкера, — оцупок, до якого той був прив’язаний.

— Начисто зжерли, — сказав Білл, — із усіма бебехами. Навіть ременів на ломаці не лишили. Добряче ж вони зголодніли, Генрі… Не дай, Боже, й до нас доберуться.

Генрі зухвало зареготав.

— Правда, вовки за мною ще не ганялися, але бувало й гірше, і нічого — бачиш, живий. Десятка настирливих звірюк ще недостатньо, щоб доконати твого покірного слугу, Білле!

— Не знаю, не знаю… — зловісно пробурмотів товариш.

— Ну то потім дізнаєшся, коли будемо під’їжджати до Мак-Геррі.

— Щось не дуже в це віриться, — затявся на своєму Білл.

— Просто ти охляв та й годі, — рішуче заявив Генрі. — Треба тобі хіни прийняти. Ось тільки доберемось до Мак-Геррі, я тобі добренну порцію вгачу.

Білл щось буркнув і замовк, поринувши у роздуми. День минув, як і всі попередні. Розвиднилося о дев’ятій. О дванадцятій обрій на півдні порожевів од прихованого сонця, потім запало холодне похмуре надвечір’я, далі присмерки, а за три години мандрівників огорнула ніч.

Коли сонце зробило марну спробу виглянути з-за обрію, Білл дістав із саней свою рушницю й сказав:

— Ти не зупиняйся, Генрі, а я піду гляну, що там коїться.

— Краще ти тримайся саней, — запротестував Генрі. — У тебе всього три набої. Хтозна, що може статися…

— А тепер хто скімлить? — переможно запитав Білл.

Генрі промовчав і пішов далі сам, раз по разу тривожно озираючись туди, де зник його товариш. За годину, пройшовши навпростець, Білл наздогнав сани.

— Вони порозбігалися і никають скрізь, але й від нас не відстають, — шукають здобичі. Вони, бач, певні, що ми їхніх зубів не уникнемо, і знають, що треба трохи почекати. А тим часом нишпорять поблизу, щоб чимось поживитись.

— Ти хочеш сказати, їм здається, що ми від них нікуди не дінемось, тобто не втечемо, — поправив Генрі з притиском.

Та Білл не слухав його.

— Я деяких бачив — худющі! Напевно, давно їм нічого не перепадало, крім Фетті, Фрога й Спенкера. А зграя велика, з’їли й не відчули. Охляли, що далі нікуди. Ребра, як пральна дошка, а животи до самого хребта позападали. Одне слово, дійшли до краю. От-от почнуть казитися з голоду, й тоді начувайся, забудуть про страх!

За кілька хвилин Генрі, що йшов тепер за саньми, застережливо свиснув.

Білл оглянувся й спокійно зупинив собак. Зовсім на видноті, за поворотом, на тій самій дорозі, де вони щойно пройшли, по їхніх свіжих слідах біг сухорлявий пухнастий звір. Принюхуючись до снігу, він біг легко і вправно. Коли люди зупинилися, зупинився й він, витягнувши морду й втягуючи тремтячими ніздрями людський запах, що долинав до нього.

— Вона. Вовчиця, — сказав Білл.

Собаки полягали на сніг. Він обійшов їх і став біля саней. Обидва стежили за чудернацьким звіром, що вже кілька днів переслідував їх і знищив половину запряжки.

Зачекавши й роззирнувшись, звір підбіг на кілька футів уперед. Він повторював цей маневр, аж поки підійшов до саней ярдів на сто, потім зупинився біля ялин, підняв морду й, водячи носом, почав уважно стежити за людьми. У цьому погляді було щось тужливе — то був собачий погляд без тіні собачої відданості. Це була туга, породжена голодом, жорстоким, як вовчі ікла, безжалісним, як холоднеча.

Звір був завеликий, як на вовка, дуже худий, та напевне належав до найбільших представників своєї породи.

— Футів два з половиною зростом, — визначив Генрі, — і, либонь, не менше як п’ять футів до хвоста.

— Не зовсім звичайної масті для вовка, — сказав Білл. — Я зроду не бачив рудих вовків. А цей якийсь червонясто-коричневий.

Білл помилявся. Хутро у звіра було таки вовче. Переважав у ньому сірий колір з легким червонястим відтінком, який то з’являється, то зникає, вводячи в оману. Звичайнісіньке сіре хутро нараз мінилося якимось мідним рудуватим кольором, якому й назви не добереш.

— Справжнісінька їздова лайка, тільки трохи більша за ескімоського собаку, — сказав Білл. — Я б не здивувався, якби він раптом хвостом завиляв. Гей, ти, псюхо! — гукнув він. — Підійди-но сюди… Як там тебе!

— Анітрохи не боїться, — засміявся Генрі.

Білл крикнув голосніше й погрозив звірові кулаком, одначе той не виявляв ніякого страху й тільки ще більше насторожився. Він продовжував дивитися на них усе з тим же нещадним голодним сумом. Перед ним було м’ясо, а він голодував. І якби в нього тільки вистачило духу, то він кинувся б на людей і зжер їх.

— Слухай, Генрі, — сказав Білл, несвідомо притишивши голос до шепоту. — В нас три набої. З такої відстані постріл певний. Тут не схибиш. Трьох собак наче й не було, треба ж покласти цьому край. Що ти скажеш?

Генрі кивнув головою на знак згоди.

Білл обережно витяг рушницю із саней, підняв було, але не встиг і націлитись, як вовчиця стрибнула вбік і зникла серед ялин. Друзі глянули один на одного. Генрі промовисто свиснув.

— Як це мені зразу не спало на думку: якщо вовк приходить тоді, коли годують собак, то він мусить знати рушницю! — вигукнув Білл, кладучи зброю назад у сани. Кажу тобі, Генрі, у всіх наших нещастях винна вона. Якби не ця звірюка, у нас зараз було б шість собак, а не три. Їй-бо, Генрі, я до неї доберуся. На видноті її не вб’єш, надто вже розумна. Але я не Білл, якщо не вистежу вовчицю із засідки.

— Тільки далеко не відходь, — порадив Генрі. — Як накинуться на тебе всією зграєю, то три набої тобі допоможуть, як мертвому кадило. Вовки дуже голодні, тож дивися, Білле, пильнуй!

Цього вечора отаборились рано. Три собаки не могли тягти сани так швидко й так довго, як шестеро, й хутко виснажувалися. Чоловіки теж рано повкладалися спати, а Білл, перш ніж залізти під укривало, поприв’язував собак так, щоб вони не могли дістати один одного.

Але вовки осміліли й уночі не раз будили людей. Вони підходили так близько, що собаки починали казитися від страху, і, щоб тримати знахабнілих хижаків на відстані, доводилося весь час підкладати дров у багаття.

— Я чув, як матроси розповідають про акул, що люблять плавати за кораблями, — зауважив Білл, підкинувши хмизу в багаття і забираючись під ковдру. — А вовки — це сухопутні акули. Це не прогулянка, вони своє знають краще за нас із тобою. Зжеруть вони нас, Генрі. Таки зжеруть.

— Тебе вже наполовину зжерли, якщо ти таке плетеш, — відрубав Генрі. — Хто боїться різки, того все одно, що відшмагали. Так і ти — все одно, що вже у вовчих зубах.

— Вони жерли й не таких, як ми з тобою, — відповів Білл.

— Досить скімлити! Набридло вже!

Генрі сердито перевернувся на другий бік, дивуючись, що Білл промовчав. Це зовсім на нього не схоже, тому що різкі слова легко виводили його із себе. Генрі довго думав про це, перш ніж заснути. Його останньою думкою, коли вже злипались повіки, була думка про те, що Білл засумував і треба його завтра якось розважити.

Розділ третій Пісня голоду

Ранок почався щасливо. За ніч не пропав жоден собака, і Генрі з Біллом бадьоро вирушили в дорогу серед безгоміння, мороку й холоду, що поглинав їх. Білл, здавалося, забув про свої тривожні передчуття, що мучили його напередодні, і навіть жартував із собаками, аж пополудні на одному з поворотів перекинулися сани. Усе збилося в купу. Перевернувшись, сани застряли між деревом і величезною каменюкою, тож довелося розпрягти собак, щоб довести все до ладу. Нахилившись над санями, чоловіки силкувалися підняти їх, аж раптом Генрі побачив, що Одновухий біжить убік.

— Назад, Одновухий! — крикнув він, кидаючи сани й обертаючись до собаки.

Та Одновухий чкурнув ще швидше, волочачи по снігу посторонки. А там, на щойно пройденій ними дорозі, чекала на нього вовчиця. Наближаючись до неї, Одновухий наставив вуха й уже не біг, а йшов легкою ходою. Потім зупинився. Він дивився на неї ласо, але недовірливо і з острахом. А вона щирила зуби, начебто всміхаючись йому, потім зробила кілька грайливих стрибків і зупинилася, ніби залицяючись до нього. Одновухий підійшов ближче. Він був ще насторожений, вуха настовбурчені, голова і хвіст високо задерті.

Він сягнув носом — обнюхатися з нею, але вовчиця, кокетуючи, подалася назад. Щоразу, як він підступав на крок ближче, вона відступала назад. Крок за кроком вовчиця манила Одновухого за собою, далі й далі від людей, надійних його захисників. Якоїсь миті він завагався, певне, в голові майнула підозра — він обернув голову й глянув на перекинуті сани, на своїх товаришів із запряжки й на двох людей, що гукали його.

Та якщо й було в нього щось таке на думці, то вовчиця вмить розвіяла всю його нерішучість: вона підійшла до нього, торкнулася носом, обнюхалася з ним і знову грайливо почала відходити далі й далі.

Тим часом Білл згадав про рушницю. Але вона лежала під перекинутими саньми. Поки Генрі допоміг йому підважити санки й дістати рушницю, Одновухий і вовчиця так близько підійшли одне до одного, що стріляти з такої відстані стало вже небезпечно.

Одновухий запізно второпав свою помилку. Ще не втямивши в чому річ, Білл і Генрі побачили, як він обернувся й помчав назад. А потім навперейми йому, під прямим кутом до дороги, величезними стрибками мчить з десяток худих сірих вовків. Умить де й поділася грайливість вовчиці — загарчавши, вона кинулася на Одновухого. Той відштовхнув її плечем і, побачивши, що дорога назад йому відрізана, рвонув по колу, намагаючись добігти до саней. Щохвилі прибігали вовки й приставали до погоні. Вовчиця мчала за Одновухим, тримаючись на відстані стрибка від нього.

— Куди ти? — раптом крикнув Генрі, схопивши товариша за плече.

Білл скинув його руку.

— Досить! — сказав він. — Більше вовки не візьмуть у нас жодного собаки! Я їм покажу.

З рушницею в руках він кинувся в чагарник, що облямовував річкове русло. Намір його був ясний: взявши сани за центр кола, яким гнав Одновухий, Білл розраховував перетяти це коло в тому пункті, куди погоня ще не сягнула. Серед білого дня з рушницею в руках можна було відігнати вовків і врятувати собаку.

— Обережніше, Білле! — крикнув йому навздогін Генрі. — Не ризикуй даремно!

Генрі сів на сани й почав чекати, що буде далі. Нічого іншого йому не лишалося. Білл незабаром зник з очей, та вряди-годи поміж кущів та ялин, що росли окремими купками, то з’являвся, то знову зникав Одновухий. Генрі зрозумів, що становище собаки безнадійне. Одновухий розумів небезпеку, але мусив бігти зовнішнім колом, тоді як зграя вовків мчала внутрішнім, коротшим. Навіть думати було годі, що Одновухий зможе настільки випередити своїх переслідувачів, що перетне їхній шлях і добереться до саней.

Ті лінії щохвилі могли зімкнутися. Генрі знав, що десь там, у снігах, за деревами й кущами от-от повинні зійтися зграя вовків, Одновухий і Білл.

Сталося це набагато швидше, ніж він очікував. Пролунав постріл, за ним ще два — один за одним, і Генрі зрозумів, що Білл вистріляв усі набої. Вслід за пострілами почулися вереск і голосне гарчання. Генрі розпізнав відчайдушне виття Одновухого і квиління вовка, мабуть, пораненого. І все. Гарчання стихло. Квиління завмерло. Над безлюдним краєм знову зависла тиша.

Генрі довго сидів на санях. Йому нічого було йти туди: зустріч Білла зі зграєю немовби відбулася в нього на очах. Тільки раз він схопився з місця й швидко добув із саней сокиру, але потім знову сів і задумався, а два вцілілі пси тулилися до його ніг і тремтіли від страху.

Нарешті він підвівся, немов побитий, і почав запрягати собак. Потім перекинув мотузка собі через плече і разом із собаками потяг сани. Та пройшов він небагато. Допіру почало сутеніти, він зупинився на ніч і заготовив якомога більше хмизу; потім нагодував собак, повечеряв і постелився біля самого вогню.

Проте виспатись йому не судилося. Не встиг він і очей стулити, як вовки підійшли майже до самого вогнища. Щоб розгледіти їх, уже не треба було напружувати очей. Вовки тісним колом оточили його й вогнище. При світлі полум’я Генрі добре бачив, як одні з них лежали, другі сиділи, треті підповзали на череві ближче до вогню або снували довкола нього. Деякі навіть спали, по-собачому, згорнувшись на снігу клубками, — вовки спали міцним сном, а він сам не насмілювався тепер стулити очей.

Генрі розклав велике багаття, знаючи, що тільки яскраве полум’я може врятувати його від вовків. Обидва пси лежали поруч. Вони жалісно скавчали й тулилися до Генрі, шукаючи захисту, а коли якийсь вовк підходив дуже близько, несамовито гавкали й гарчали. Тоді все кільце починало рухатися, вовки підхоплювалися зі своїх місць, поривалися вперед, їхнє завзяте виття та хрипке люте гарчання заглушувало все довкруж, а потім вони знову вкладалися на снігу й один за одним поринали в сон.

Кільце дедалі вужчало. Потроху, дюйм за дюймом, один по одному вовки поповзом посувалися вперед, аж поки вся зграя опинилася на відстані, може, одного стрибка від Генрі. Тоді він заходився вихоплювати палаючі головешки з вогнища і жбурляти ними в розлючених звірів. Це викликало поспішний відступ, супроводжуваний пекельним виттям і переляканим гарканням, коли головешка влучала в якогось аж надто сміливого вовка і обпікала зухвальця.

Удосвіта Генрі охляв і змарнів, очі його позападали від безсоння. Ще затемна він зварив собі сніданок, а о дев’ятій, коли розвидніло й вовча зграя втекла, взявся до роботи, про яку міркував цілу ніч. Він зрубав кілька молодих ялин і, прив’язавши їх навхрест до стовбурів великих дерев, улаштував поміст, потім, перекинувши через нього мотузки від саней, за допомогою собак підняв і прилаштував зверху труну.

— До Білла добралися й до мене, може, доберуться, але вас, добродію, їм не дістати, — сказав він, звертаючись до мерця, похованого високо на деревах.

Упоравшись із цим, Генрі вирушив в дорогу. Порожні сани легко підстрибували за собаками, що гнали чимдуж, знаючи, як і людина, що їхній порятунок — якнайшвидше дістатися форту Мак-Геррі. Вовки вже геть осміліли й бігли тихою риссю за саньми й поруч, висолопивши червоні язики та зіпаючи запалими боками. Вони були страшенно худі — самі кістки та шкура, лиш м’язи повипинались мотуззям, аж Генрі дивувався, як вони ще тримаються на ногах і не падають.

Він боявся, що темрява застане його в дорозі, й вирішив отаборитися завидна.

Опівдні сонце не тільки зігріло південну частину неба, а й виглянуло блідим золотавим краєчком з-за обрію. Генрі видалося це доброю прикметою. Дні вже довшали. Сонце поверталося в ці краї. Як тільки привітні промені його почали згасати, Генрі зупинився. До повної темряви залишалося ще кілька годин сірого денного світла й похмурих сутінків, і він використав цей час на те, щоб запасти якнайбільше хмизу та гілля.

Разом з темрявою до нього прийшов жах. Голодні вовки знахабніли, та й проведена безсонна й напружена ніч давалася взнаки. Закутавшись у ковдру, поклавши сокиру між ногами, він сидів біля вогнища й ніяк не міг перебороти дрімоту. Собаки тулися до нього з обох боків. Серед ночі він прокинувся й побачив перед собою великого сірого вовка, одного з найбільших у зграї. Байдужий до людського погляду, звір повільно потягнувся, ніби ледачий пес, і позіхнув пащекою прямо в обличчя Генрі, поглядаючи на нього, як на свою поживу, якою він незабаром поласує.

Таку впевненість виказувала поведінка всієї зграї. Генрі нарахував добрих два десятки вовків, що пожадливо зиркали на нього або спокійно спали на снігу. Вони нагадували йому дітей, які зібралися навколо накритого стола й чекають тільки дозволу, щоб накинутися на ласощі. І цими ласощами має стати він! «Коли ж вовки почнуть свій бенкет?» — думав Генрі.

Підкладаючи у вогонь хмизу, чоловік помітив, що тепер він зовсім по-новому ставиться до власного тіла. Він спостерігав за роботою своїх м’язів і з цікавістю розглядав дивний механізм пальців. При світлі вогнища він кілька разів згинав їх то по одному, то всі разом, потім широко розчепірював, то швидко стискав у кулак. Він придивлявся до будови нігтів, пощипував кінчики пальців, то дужче, то легенько натискав на пучки, випробовуючи чутливість, вивчаючи свої відчуття. Все це захопило Генрі, й він раптом перейнявся любов’ю до свого ніжного тіла, що працювало так легко, так досконало. Потім він з острахом подивився на вовків, що скупчилися навколо багаття тісним кільцем, і його, немов блискавкою, пронизала думка, що це чудове тіло, ця жива плоть — лише м’ясо, здобич для ненажерних звірів, які розірвуть, роздеруть його своїми іклами, погамують ним свій голод так само, як він сам не раз наїдався м’ясом лося чи зайця.

Генрі опам’ятався від дрімоти, що межувала з кошмарами, і побачив перед собою руду вовчицю. Вона сиділа за якихось шість футів від багаття й сумно дивилася на нього. Собаки гарчали й скавуліли біля його ніг, але вовчиці було байдуже. Вона не зводила очей з людини, і кілька хвилин він так само дивився на неї. Нічого погрозливого в ній не було. Погляд вовчиці був пройнятий невимовною тугою, але Генрі знав, що ця туга породжена таким же несказанним голодом. Він був поживою, і вигляд цієї поживи збуджував у вовчиці відчуття смаку, вовчий апетит наростав. Її паща була роззявлена, слина капала на сніг, і вона облизувалась у передчутті смачної поживи, наперед смакуючи насолоду.

Божевільний страх охопив Генрі. Він рвучко простягнув руку за головешкою, щоб шпурнути в хижака. Але ще не встиг дотягтися до неї, як вовчиця вмить відскочила назад: вона звикла до того, що в неї шпурляли чим попало. Вовчиця огризнулася, вишкіривши свої білі ікла до самих ясен, а смуток в її очах змінився такою несамовитою люттю, що Генрі здригнувся. Він глянув на свою руку й помітив, як справно пальці тримали головешку, як вони прилягали до всіх її нерівностей, охоплюючи з усіх боків її шерехату поверхню; як мізинець, що опинився близько до вогню, сам собою відсунувся від гарячого місця на холодніше, глянув — і тієї ж миті уявив собі, як ці тонкі, чутливі пальці захрупотять у білих зубах вовчиці. Ніколи ще своє тіло не було для Генрі таким дорогим, як тепер, коли він втратив будь-яку надію надовго відчувати себе в ньому й дорожити цією своєю власністю.

Цілу ніч Генрі відбивався від голодної зграї палаючими головешками, засинав, коли боротися з дрімотою було вже несила, і прокидався від виску й гарчання собак. Настав ранок, але цього разу денне світло не прогнало вовків. Генрі даремно сподівався, що його переслідувачі розбіжаться. Вовки, як і раніше, щільним кільцем сиділи довкруг багаття й дивилися на Генрі з такою нахабною зухвалістю та впевненістю, що він знову занепав духом, хоч як мужньо тримався до світанку.

Генрі зробив відчайдушну спробу вирушити в дорогу. Та тільки-но він вийшов з-під захисту вогню, як на нього кинувся вовк, найсміливіший з цілої зграї; одначе стрибок був погано розрахований і звір промахнувся. Генрі врятувався, метнувшись назад до вогнища, і хижацькі зуби клацнули за кілька дюймів від його стегна.

Вся зграя ринула до людини, заметалася довкола неї, і тільки палаючі головешки відігнали її на безпечну відстань.

Навіть серед білого дня Генрі не наважувався одійти від вогнища, щоб нарубати хмизу. Футів за двадцять від саней стояла величезна суха ялина. Він витратив півдня, щоб розтягти до неї вогняний ланцюг із новорозпалених багать, увесь час тримаючи напохваті кілька палаючих головешок. Добравшись нарешті до дерева, він роздивився, де більше хмизу, щоб у той бік звалити ялину.

Ця ніч була точнісінько, як попередня, та Генрі майже не міг боротися зі сном. Його вже не будило собаче гарчання й виття. До того ж вони не вгавали й на мить, а напівсонний млявий мозок приреченого вже не сприймав відтінків у цьому пекельному галасі.

Раптом Генрі прокинувся, ніби від поштовху. Вовчиця стояла зовсім близько. Механічно він тицьнув головешкою в її оскалену пащу. Звірюка відскочила, заскімливши від болю, а Генрі жадібно вдихнув запах смаленої шерсті й паленого м’яса, дивлячись, як вона трясе головою й люто гарчить уже кроків за двадцять від нього.

Щоб не заснути знову, Генрі прив’язав до правої руки тліючу соснову ломаку. Щойно він заплющував очі, біль від опіку будив його. Так він пильнував кілька годин. Прокидаючись, він щоразу відгонив вовків палаючими головешками, підкидав у вогонь хмизу й знову прив’язував тліючу гілку до руки. Все йшло добре; але під час одного з таких пробуджень Генрі кепсько затяг ремінь, і, допіру очі його заплющились, гілка випала з його руки.

Йому наснилося, ніби він у Форті Мак-Геррі. Тепло й затишно. Він грає в крибедж із начальником факторії. Та ось видається йому, що вовки оточили форт. Звірі завивають під самими ворітьми, а вони з начальником часом відриваються від гри, щоб прислухатися до виття й посміятися над марними зусиллями вовків проникнути всередину форту. Потім — і чого тільки не приверзеться! — щось затріщало. Двері розчинилися навстіж, і вовки вдерлися до кімнати. Вони накинулися на людей. Щойно двері розчинилися, від вовчого виття аж у вухах залящало. Сон набував якихось інших кшталтів. Генрі не міг ще зрозуміти, яких і зрозуміти це йому заважало виття, що не вгавало й на мить.

А потім він прокинувся й почув виття та гарчання вже наяву. Вовки всією зграєю кинулися до Генрі. Один зубами вхопив його за руку. Генрі інстинктивно скочив у вогонь і, стрибаючи, відчув, як гострі зуби різонули його по нозі. І тут почався вогняний бій. Грубі рукавиці захищали якийсь час руки Генрі від вогню, і він повними пригорщами хапав жарини й розкидав їх навсібіч. Багаття скидалося на вулкан.

Але так не могло тривати довго. Обличчя Генрі взялося пухирями, брови й вії були обпалені, ноги вже не витримували жару. Схопивши в кожну руку по головешці, він стрибнув ближче до краю багаття. Вовки відступили. З усіх боків — скрізь, куди тільки падали жарини, — сичав сніг, і з розпачливих стрибків, пирхання та скавчання можна було догадатися, що вовки наступали на них.

Покидавши головешки, Генрі скинув із рук тліючі рукавиці й заходився тупати в снігу, щоб остудити ноги. Обидва пси зникли, й він добре знав, що вони послужили черговою трапезою на тому тривалому бенкеті, який почався з Фетті й найближчими днями закінчиться, напевно, ним самим.

— А все-таки до мене ви ще не добрались! — крикнув він, скажено посварившись кулаком на голодних звірів, і від його крику вовча зграя захвилювалась, загарчала вся разом, а вовчиця нечутно підлізла до нього майже впритул і втупилася у нього сумними голодними очима.

Генрі заходився обмірковувати новий план оборони. Розклавши багаття широким колом, він розстелив посередині свою постіль і сів собі на неї. Щойно чоловік зник за вогненною вежею, як уся зграя оточила її, дивуючись, куди він подівся.

Досі вовки не могли приступитися до вогню, а тепер порозлягалися навколо багаття і, немов собаки, мружилися, позіхали й потягувалися в незвичному для них теплі. Потім вовчиця, сівши на задні лапи, витягла морду до якоїсь зірки й завила. Вовки один по одному прилучились до неї, і незабаром вся зграя, звівши морди в зоряне небо, затягла голодну пісню, підтягуючи вовчиці.

Почало світати, потім настав день. Багаття догоряло. Закінчувався хмиз, треба було поповнити запас. Генрі спробував вийти за межі свого вогняного кільця, але вовки метнулися йому назустріч. Палаючі головешки змушували їх відскакувати вбік, та далі вони вже не тікали. Марне намагалася людина прогнати їх. Переконавшись нарешті в безнадійності своїх намірів, Генрі відступив усередину палаючого кільця, і в цей час один з вовків стрибнув на нього, та промахнувся й усіма чотирма лапами плигнув у вогонь. Звір з переляку завив, загарчав, огризнувся й відповз від багаття, намагаючись остудити в снігу попечені лапи.

Людина, згорбившись, сиділа на укривалі. Її безсило опущені плечі й похнюплена голова, що впала на коліна, свідчили, що вона відмовилася від боротьби. Вряди-годи Генрі піднімав голову й дивився на згасаюче багаття. Кільце вогню й дотліваючих жарин подекуди вже розімкнулося, розпалося на окремі вогнища. Прогалини між ними збільшувалися, а самі вогнища зменшувалися.

— Ну, тепер ви можете мене взяти, — пробурмотів Генрі. — Та байдуже, я хочу спати…

Прокинувшись, просто перед собою, в прогалині між двома вогнищами, він побачив вовчицю — вона стояла й пильно дивилася на нього.

Перегодя — Генрі видалося, що за кілька годин, — він знову підняв голову. Сталася якась таємнича і настільки незрозуміла йому зміна, що він відразу опам’ятався. Спочатку він не міг того второпати. Потім здогадався: вовки щезли.

Тільки по витоптаному снігу можна було судити, як близько звірі підібралися до нього. Хвиля млосної запаморочливої дрімоти знову охопила Генрі, голова його впала на коліна, та раптом він здригнувся й прокинувся.

Звідкись долинали людські голоси, рипіння саней та упряжі й нетерпляче повискування собак. Від річки до стоянки поміж деревами наближалось четверо нарт. Кілька чоловіків обступили Генрі, що скорчився в кільці згасаючого вогню. Вони пхали й трясли його, намагаючись привести до тями. Генрі дивився на них, як п’яний, і бурмотів млявим, сонним голосом:

— Руда вовчиця… приходила тоді, як годували собак… Спочатку зжерла собачий корм… потім собак… А потім Білла…

— Де лорд Альфред? — гукнув йому в самісіньке вухо один із чоловіків і струсонув за плечі.

Генрі похитав поволі головою.

— Ні, його вона не зачепила… Він там, на деревах… біля останньої стоянки.

— Мертвий? — скрикнув чоловік.

— У домовині, — відповів Генрі.

Він сердито смикнув плечем, вивільняючись від схиленого над ним чоловіка.

— Дайте мені спокій, я не можу… Добраніч…

Повіки його затремтіли й заплющилися, голова впала на груди. І щойно його опустили на ковдру, як у морозяній тиші розляглося гучне хропіння.

А здалеку долинало ледь чутне виття голодної зграї, що, покинувши людину, погналася за іншою здобиччю.

Розділ перший Народжений на Півночі

Вовчиця першою почула звуки людських голосів і скавчання їздових собак, першою відскочила й від людини, загнаної та безпорадної в кільці згасаючого вогню. Неохоче розлучаючись із уже зацькованою здобиччю, зграя зачекала ще декілька хвилин, а потім помчала вслід за вовчицею.

На чолі зграї біг великий сірий вовк, один із її ватажків. Саме він спрямував зграю слідами вовчиці. Погрозливо вишкіряючись на молодших своїх побратимів і відганяючи їх, коли вони наважувалися забігати вперед, він наддав ходу, угледівши попереду вовчицю, що помірним клусом бігла по снігу.

Вовчиця побігла поруч із ним, наче це місце було призначене для неї, і вже більше не віддалялася від зграї. Ватажок не гарчав і не шкірився на вовчицю, коли випадковий стрибок виносив її вперед — навпаки, він, вочевидь, ставився дуже приязно до неї, намагався весь час бігти поряд. А коли він біг занадто близько і їй це не подобалося, то вона гарчала й шкірила зуби, не підпускаючи його до себе. Часом вовчиця могла навіть куснути його за плече. І тоді ватажок не гнівався й не виявляв ніякої люті, а тільки відскакував убік і робив кілька незграбних стрибків, всією своєю сутністю й поведінкою нагадуючи збентеженого закоханого залицяльника.

Це був єдиний клопіт вожака, коли він біг на чолі зграї. Вовчиця ж мала їх доста. Праворуч біг старий кощавий вовк, уже сивий і позначений шрамами від багатьох боїв. Він завжди тримався правого боку, бо мав тільки одне око — і саме ліве. Кощій раз по раз налягав на вовчицю, тицяючи її своєю пошрамованою мордою то в бік, то в плече, то в шию. Вона відповідала клацанням зубів. Та коли обидва вовки в’язли до неї водночас, їй ставало скрутно: вона мусила огризатися на два боки, щоб відштовхнути залицяльників і триматися попереду зграї та ще й дивитися собі під ноги. Тоді обидва вовки вишкірялися й грізно гарчали один на одного. Може вони й зітнулися б у герці, але зараз навіть любов і суперництво, залицяння й ревнощі заступило почуття несамовитого голоду, що терзав усю зграю.

Рятуючись від гострих зубів вовчиці, старий вовк щоразу відскакував убік і натикався на молодого трирічного вовка, який біг праворуч, бо через сліпе око сухоребрий ніяк не міг його бачити. Цей молодий вовк уже геть змужнів і з-поміж виснаженої голодом зграї виділявся силою та завзяттям. Проте він біг так, що голова його насилу сягала плеча одноокого вовка. Тільки-но він наважувався порівнятися з ним (що траплялося досить рідко), як старий люто гарчав і клацанням зубів швидко відганяв молодика на його колишнє місце. Часом трирічний вовк відривався від побратимів і нишком втискувався між ним і вовчицею, та щоразу наражався на відсіч як не з двох, то з трьох боків. Варто було вовчиці загарчати, як старий вовк робив крутий поворот і кидався на молодого. Іноді кидалася на нього й вовчиця, а то й молодий ватажок, що біг ліворуч.

Бачачи перед собою три люті пащі, молодий вовк зупинявся, осідав на задні лапи, передніми міцно впирався в сніг і, наїжачившись, вишкіряв зуби. Замішання попереду зграї незмінно супроводжувалося сум’яттям у задніх її лавах. Вовки, що бігли ззаду, налітали на молодого й виявляли своє невдоволення, кусаючи його за стегна й за боки. Він наражався на велику небезпеку, адже голод і божевільна лють невіддільні. Проте безмежна самовпевненість, що властива молодості, раз по разу вперто штовхала його на повторення цих спроб, хоча вони були марні й завдавали йому тільки прикрощів.

Якби вовкам трапилася непогана здобич, зграю охопило б суперництво та гризня за любов і вона розпалася б. Але її становище було скрутне: виснажені голодом звірі опинились на грані відчаю, що змушував триматися гурту. Знесилені тривалим голодуванням вовки просувалися вперед набагато повільніше, ніж зазвичай, — усі охляли. У хвості, накульгуючи, пленталися зовсім кволі — наймолодші та найстарші. Попереду трималися дужчі. Але всі вони скидалися швидше на сухоребрих привидів вовчої подоби, ніж на справжніх вовків. Та попри все це жахіття — якщо не зважати на тих, що накульгували та плелися в хвості, — ніщо не виказувало ні втоми, ні найменших зусиль, і їх біг видавався невтомним і напрочуд легким. Здавалося, їхні м’язи, випнуті, наче мотузки, наповнені невичерпним запасом енергії. За кожним рухом сталевого м’яза накочувався наступний рух — і так без краю.

Того дня вовки пробігли багато миль. Вони бігли невтомно й уночі. Настав уже другий день, а звірі знай бігли. Навколо закляк мертвий простір. Жодних ознак життя. Тільки вони й рухалися в цій застиглій пустелі. Тільки в них і було життя, тож вони нишпорили в пошуках інших живих істот, щоб роздерти їх — і жити, жити!

Вовки перетнули не один вододіл, минули не один струмок в низинах, пробігли з десяток річкових долин, перш ніж їм пощастило знайти поживу. Вони натрапили на лосячі сліди. Першою їхньою здобиччю був великий лось-самець. Це було життя і м’ясо, і його не стеріг ні таємничий вогонь, ні палаючі головешки, що падають на вовчі голови з неба. Вовкам добре відомі гіллясті роги і роздвоєні копита, та з голодом десь поділася й поміркована обережність, і звичайний терпець, що притаманні цим розумним хижакам. Боротьба була коротка та відчайдушна. Лося опали зусібіч. Влучними ударами важких копит він розпанахував животи, провалював черепи, величезними рогами трощив ребра. Лось підбивав їх під себе, качаючись по снігу, та він був приречений на загибель, і зрештою ноги в нього підломилися й він упав на сніг. Вовчиця несамовито вчепилася йому в горло, а зуби інших вовків рвали його на кавалки — шматували живцем, не чекаючи, поки він затихне й перестане відбиватися.

Їжі було вдосталь. Лось важив понад вісімсот фунтів — по двадцять фунтів м’яса на кожну вовчу горлянку. З разючою витримкою вміли вовки постувати, та хутко й здобич пожирали, тож незабаром від прегарного дужого лося, що ще декілька годин тому бився з ними, лишилося тільки трохи розкиданих по снігу кісток.

Тепер вовки подовгу відпочивали й спали. Понаїдавшись, молоді самці почали гарцювати, несамовито сваритися й гризтися, суперництву не було меж — аж врешті зграя розпалася. Голод скінчився. Вовки знайшли місцину, де здобиччю аж кишіло; їжі було досхочу. Ще декілька днів полювали вони зграєю, але діяли вже з більшою обережністю, відрізаючи від невеликих лосячих стад, що траплялися їм на шляху, тільки самиць або старих знесилених лосів.

І от у цій країні достатку настав день, коли вовки розпалися на дві зграї й порозбігалися. Вовчиця, молодий ватажок, що біг ліворуч від неї, та Одноокий, що завжди тримався правого боку, повели свою половину зграї на схід, до річки Маккензі й далі, до озер. Проте й ця маленька зграя щодня меншала. Вовки втікали парами — самець із самкою просто зникали. Гострі зуби суперників раз по разу відганяли того чи того самотнього вовка. І зрештою вовчиця, молодий ватажок, Одноокий і зухвалий трирічний вовк лишилися вчотирьох.

Вовчиця дедалі більше виявляла свій дикий норов. Сліди її зубів залишалися на всіх залицяльниках. Але вовки жодного разу не відповіли їй тим же, жоден з них не огризнувся, навіть не робив спроб захищатися. Хоч як сердито вовчиця шарпала їх зубами, вони тільки підставляли плечі під найлютіші її укуси, махали хвостами й дріботіли навколо неї, намагаючись стримати її гнів. З нею вони були дуже лагідні, а між собою гризлися, мов скажені. Найнесамовитішим та ще й страшенно зухвалим у своїй люті був трирічний вовк, його шаленству не було меж. Розлютившись, він підлетів до старого вовка з боку невидющого ока й на клаптики роздер йому вухо. Але сивий одноокий старий проти молодості й сили взяв на озброєння всю свою мудрість і багаторічний досвід. Його вибите око й посмугований шрамами писок досить красномовно свідчили про те, що то був за досвід. Чимало боїв одбув він на своєму віку, щоб хоч на мить завагатися, коли на нього нападають та ще й так підступно.

Поєдинок почався чесно, але нечесно скінчився. Важко було б передбачити результат, якби до старого ватажка не приєднався молодий; разом вони накинулися на зухвалого трирічного вовка. Безжалісні ікла колишніх побратимів вп’ялися в нього з усіх боків. Забулися дні, коли вовки разом полювали, забулася здобич, яку вони разом убивали, голод, що однаково мордував усіх. Все це лишилося в минулому. І старші вовки немилосердно розправлялися з нахабником. Зараз ними володіла жага перемоги в суперництві за кохання, почуття ще суворішого й жорстокішого, ніж голод.

Тим часом вовчиця — призвідниця всіх розбратів — задоволена, сиділа на снігу й стежила за кривавою бійнею.

Їй це подобалося. Настала її пора. Вовчиця тішилася днем, що трапляється так рідко, днем, коли хутро наїжачується, ікла вдаряються об ікла, рвуться й шматуються рухливі мускулясті тіла — й усе це заради неї.

Молодий вовк за своє перше кохання поплатився життям. Обидва суперники сапали над його розтерзаним тілом й дивилися на вовчицю, яка сиділа на снігу й вишкірялася. Але старий вовк був дуже мудрий — в любовних справах мудріший не менше, ніж у боях. Коли молодий ватажок повернув голову, щоб зализати рану на плечі, його загривок обернувся до суперника, і своїм єдиним оком старий побачив, яка нагода йому випадає. Блискавично кинувся на молодого ватажка й морснув його іклами по шиї, залишивши на ній довгу глибоку рану й розпоровши вену, а тоді вмить відскочив назад.

Молодий вовк несамовито загарчав, але його страшне гарчання відразу перейшло в судомний кашель. Обливаючись кров’ю, кашляючи, він налетів на старого вовка, але життя вже згасало в ньому, ноги підкошувалися, тьмарилося в очах, стрибки й удари дедалі слабшали.

А вовчиця сиділа осторонь і посміхалася. Видовище бою тішило її, бо таке кохання у Дикій Землі, а його трагедії зазнає лише той, хто вмирає. Для того ж, хто залишається живим, воно вже не трагедія, а перемога здійсненого бажання.

Коли молодий вовк простягся на снігу, Одноокий гордою ходою попростував до вовчиці. Тріумфуючи, переможець обережно наближався до обраниці, сподіваючись чи то на ласку, чи на відсіч… Старий простодушно був готовий до різкого прийому, й так само щиро дивувався, коли вовчиця не вищирилася нього. Це вперше вона була такою ласкавою. Вовчиця обнюхалася з ним і навіть заходилася стрибати й гратися. Забувши про свій поважний вік і мудрість, Одноокий теж поводився, наче дитинча.

Забулися переможені суперники й історія кохання, написана кров’ю на снігу. Тільки раз пригадалося воно Одноокому — коли він спинився на хвилю, щоб зализати рани. І тоді його губи люто затремтіли, хутро на шиї й на плечах настовбурчилося, пазурі глибоко вп’ялися в сніг, тіло вигнулося для стрибка. Та за мить все забулося, і він радісно побіг за вовчицею, що грайливо провадила його за собою в ліс.

А потім вони побігли поруч, як справжні закохані, що прийшли нарешті до взаємної згоди. Минали дні, а вони не розлучалися — разом чатували на дичину, разом убивали її, разом їли. Але згодом вовчиця почала непокоїтися. Здавалося, вона щось шукає й ніяк не може знайти. Її вабили затишні місцини під поваленими деревами, вона збувала весь свій час, обнюхуючи запорошені снігом розпадини в стрімчаках й печери під річковими кручами. Одноокому до цього було байдуже, але він покірно йшов за нею, а коли вона часом барилася, лягав на сніг і чекав.

Не затримуючись на одному місці, вони дісталися річки Маккензі й подалися берегом униз. Вряди-годи у пошуках дичини вони звертали на невеликі притоки, проте щоразу знов поверталися до річки. Іноді їм траплялися інші вовки, що, як і вони, здебільшого бродили парами — самець із самицею, але ні та, ні та сторона не виявляли якоїсь особливої приязні, дружніх почуттів чи бажання знову об’єднатися в зграю. Зустрічалися на їхньому шляху й вовки-одинаки. Це були самці, які охоче приєдналися б до Одноокого та його вовчиці. Але Одноокий не дозволяв цього, і варто було їй стати біля нього, наїжачитись і вишкірити зуби, як настирливі чужинці, підібгавши хвости, вшивалися геть, щоб і далі сновигати самотою.

Якось місячної ночі, коли вони бігли лісом, Одноокий раптом зупинився. Він задер догори морду, випростав хвоста й, роздимаючи широкі ніздрі, почав нюхати повітря. Далі, мов пес, підняв передню лапу. Щось розтривожило його, й він принюхувався, силкуючись зрозуміти, що ж означає той дух, який прилетів із подувами вітру. Вовчиця потягнула носом і побігла далі, підбадьорюючи свого супутника. Він занепокоєно помчав за нею, раз по разу зупиняючись, щоб збагнути, яку ж то осторогу приніс йому вітер, і втямити, що ж підказує йому чуття.

Скрадаючись, вовчиця вийшла з-за дерев на край широкої галявини. Кілька хвилин вона стояла там сама. Потому до неї покрадьки підійшов Одноокий, кожною своєю шерстиною виявляючи недовіру. Стоячи поруч, вони спостерігали, напружено прислухалися й нюшкували.

До їхнього слуху доносилися звуки собачої гризні, чоловічі голоси, жіночий вереск і навіть пронизливий та жалібний дитячий плач. З галявини їм було видно тільки вогнища, оточені темними людськими постатями, дим, що поволі здіймався в тихому повітрі, та обтягнуті шкірою вігвами. Але ніздрі їхні вловили безліч запахів індіянського селища, що були геть незрозумілі Одноокому й до щонайменших тонкощів знайомі вовчиці. Її охопила дивна тривога, й вона знай принюхувалася з дедалі дужчою втіхою. Проте Одноокий сумнівався. Він нерішуче відступив і цим виявив свої побоювання. Вовчиця обернулася до нього, тицьнула носом у шию, ніби заспокоюючи, потім знову пильно задивилася на селище. В її очах стояв смуток, та то була не та печаль, яку породжує голод. Вона тремтіла від непереборного бажання побігти туди, підкрастися ближче до вогню, погризтися з собаками, покрутитися під ногами в людей.

Одноокий нетерпляче тупцював біля неї. Та ось до вовчиці знову повернулась її тривога, вона знову відчула потребу знайти те, що так довго шукала. Обернувшись, вовчиця на превелику втіху коханого, що біг попереду, помчала до лісу, і незабаром вони опинилися під захистом дерев.

Безгучно ковзаючи лісом, осяяним місячним світлом, вовки вибігли на стежку й відразу завітрили сліди на снігу. Вони були зовсім свіжі. Одноокий обережно рухався вперед, а вовчиця наступала йому на п’яти. Їхні широкі оксамитові лапи з товстими подушечками м’яко ступали по снігу. Раптом Одноокий побачив: попереду, в білій туманній імлі, забовваніло щось біле. Плавна хода Одноокого скрадала надзвичайну швидкість його рухів, а тепер він помчав ще швидше. Попереду миготіла якась невиразна біла пляма.

Вони з вовчицею бігли вузьким проваллям, обабіч якого росли пухнасті молоді ялиці. Те провалля виводило на залиту місячним світлом галявину. Старий вовк уже наздоганяв білого клубочка, що миготів поперед нього. Наближаючись величезними стрибками, Одноокий уже ось-ось мав його спіймати. Ще стрибок — і вовчі зуби сягнуть його. Та цього стрибка він так і не зробив. Білий клубок, що виявився зайцем, високо підскочив у повітря, завис над головою Одноокого й почав смикатися й розгойдуватися у якомусь фантастичному танку, геть не торкаючись землі. Зі зляканим пирханням вовк відскочив назад і, припавши до землі, грізно загарчав на це дивне створіння. А вовчиця спокійно обійшла його й підскочила, намагаючись ухопити зайця. Вона стрибнула високо, але схибила й тільки клацнула зубами. Промахнувшись, вовчиця плигнула вдруге й утретє…

Поволі звівшись, Одноокий спостерігав за коханою. Нарешті її невдалі спроби заохотили і його — він стрілою плигнув угору, схопив зайця зубами і разом з ним гепнув додолу. Тієї ж миті почувся якийсь підозрілий тріск та шерех, і Одноокий побачив зігнуту над ним молоду ялинку. Щелепи вовка випустили здобич. Вишкіривши зуби, він метнувся назад від цієї незрозумілої небезпеки. В пащі заклекотіло гарчання, а шерсть настовбурчилося з ляку та люті. Струнке деревце раптом випросталося, і заєць знову затанцював у повітрі.

Вовчиця розгнівалася. Вона вкусила Одноокого за плече, а він, переляканий цим безпідставним наскоком, сердито куснув її за морду. Для вовчиці така відсіч була несподіванкою, і вона, обурено загарчавши, кинулася на Одноокого. Вовк уже зрозумів свою помилку й спробував погамувати вовчицю, але вона знай кусала його. Втративши всі надії на примирення, він закрутився перед нею і, ховаючи голову від укусів, підставляв під її зуби то одне, то друге плече.

А заєць знай танцював у повітрі. Вовчиця сіла на снігу, і Одноокий, боячись тепер своєї пари ще більше, ніж загадкової ялинки, знову зробив стрибок. Схопивши зайця й опустившись із ним на землю, він утупився своїм єдиним оком у деревце. Як і спершу, воно зігнулося до самої землі. Очікуючи неминучого удару, вовк весь зіщулився, наїжачився, та здобичі цього разу не випустив. Проте нічого не сталося. Деревце просто схилилося над ним. Варто було вовкові ворухнутися, як і ялинка починала рухатися, і він гарчав на неї крізь зуби; а коли він стояв спокійно, деревце теж не ворушилося, і Одноокий вирішив, що так безпечніше — не ворушитися. Але в роті так спокусливо лоскотала тепла заяча кров!

Із цієї скрути старого визволила вовчиця. Вона взяла у нього зайця й, поки ялинка загрозливо розгойдувалася й колихалася над нею, жадібно відгризла йому голову. Деревце одразу ж випросталось і більше не турбувало їх, стояло рівне та струнке, яким йому й звеліла бути природа. А вовчиця з Однооким поласували дичиною, котру зловило для них таємниче деревце.

У лісі було чимало стежок і видолинків, де так само високо в повітрі на гіллі розгойдувалися зайці, — вовча пара обстежила їх усі. Вовчиця завжди бігла попереду, а Одноокий ішов за нею, спостерігаючи й навчаючись, як треба грабувати пастки. І ця наука згодом стала йому в пригоді.

Розділ другий Лігво

Два дні й дві ночі бродили вовчиця й Одноокий біля індіянського селища. Одноокий хвилювався й боявся, а вовчицю селище чимось притягувало, і вона ніяк не хотіла йти. Та якось вранці, коли в повітрі пролунав постріл і куля влучила у дерево за кілька дюймів од голови Одноокого, вовки вже більше не вагалися й чкурнули геть довгими рівними стрибками, швидко збільшуючи відстань між собою й небезпекою.

Вони бігли недовго — днів зо три. Вовчиця все настирливіше шукала те, чого конче потребувала. Вона дуже обважніла за ці дні й не могла швидко бігати. Якось, погнавшись за зайцем, якого раніше спіймала б і без особливих зусиль, вона раптом облишила погоню й прилягла на сніг відпочити.

Коли Одноокий підбіг до неї й хотів тихесенько торкнутися носом її шиї, вона так сердито на нього напалася, що він аж упав на спину й дуже кумедно почав одбиватися від її зубів. Вовчиця зробилася ще дратівливішою, але Одноокий ставав ще терплячішим і дбайливішим, ніж раніше.

Нарешті вовчиця знайшла те, що шукала. За кілька миль угору по течії блищав невеликий струмок, що влітку впадав у Маккензі, а тепер взявся кригою аж до кам’янистого дна й затих, перетворившись від верхів’я з джерелами аж до гирла в крижане свічадо. Втомлена вовчиця бігла за Однооким, що гнав далеко попереду, й раптом помітила високу глинясту кручу, що нависала над струмком. Вона повернула вбік і підбігла туди. Буйні весняні зливи й тала вода підмили берег, і в одному місці утворилася невелика печера.

Вовчиця зупинилася біля входу й уважно оглянула крутий берег, а тоді оббігла печеру з обох боків аж до того місця, де круча переходила у пологий схил. Повернувшись назад, вона влізла в печеру через вузький отвір. Футів зо три їй довелося повзти, далі стіни розійшлися вшир і вгору, й вовчиця опинилась на невеличкому круглому майданчику, футів шість у діаметрі. Головою вона майже торкалася стелі. Усередині було сухо й затишно. Вовчиця пильно оглядала печеру, а Одноокий стояв біля входу й терпляче спостерігав за нею. Нахиливши голову й майже торкаючись носом лап, вовчиця обернулася кілька разів, а потім з утомленим зітханням, що більше скидався на стогін, згорнулася в клубок і лягла головою до входу. Одноокий, наставивши вуха, сміявся собі з неї, і вона бачила крізь отвір, як він добродушно махав своїм кудлатим хвостом. Вовчиця на хвильку прищулила свої гострі вуха і, лежачи з роззявленою пащею та висолопленим язиком, усією своєю сутністю виявляла задоволення та спокій.

Одноокому хотілося їсти. І хоч він заснув у печері, його сон був тривожний. Він раз по разу прокидався і, настороживши вуха, прислухався до того, що робиться надворі, в ясному світі під яскравим квітневим сонцем, що грає на снігу. Як тільки Одноокий починав дрімати, до його вух долинало жебоніння невидимих струмочків, і він піднімав голову, напружено вслухаючись у ці звуки. Сонце знову з’явилося на небі, і Північ, прокидаючись від сну, вже кликала вовка. Все навколо оживало. В повітрі пахло весною, під снігом зароджувалося життя, дерева шумували соком, бруньки скидали з себе крижані пута.

Одноокий турботливо поглядав на свою пару, але вона не виявляла бажання вставати з місця. Визирнувши надвір, він побачив зграйку снігурів, що спурхнули неподалік від нього, схопився, але, глянувши ще раз на вовчицю, ліг і знову задрімав. До його слуху донеслося слабке дзижчання.

Крізь дрімоту він кілька разів махнув лапою коло морди — і прокинувся. Біля кінчика його носа із дзижчанням вився комар. Він був великий — певне, провів усю зиму в сухому пні, а тепер сонце вивело його з заціпеніння. Вовк не міг далі опиратися покликові природи, закликові навколишнього світу та ще й страшенно зголоднів.

Одноокий підповз до своєї вовчиці й спробував заохотити її, щоб вона підвелась. Але вовчиця тільки загарчала. Тоді вовк сам вибрався на яскраве сонячне світло, побачив, що сніг під ногами провалюється й подорож буде нелегкою. Він побіг нагору замерзлим струмком, де сніг у затінку дерев лежав ще чистий і твердий. Побродивши годин з вісім, Одноокий поночі повернувся до печери ще голодніший, ніж був. Дичина йому траплялася, але піймати її він не міг. Зайці легко стрибали сніговою корою, а він провалювався й борсався в снігу.

Біля входу в печеру вовк підозріливо зупинився. Відтіля доносилися дивні притишені звуки. Вони не були схожі на голос вовчиці, проте в них угадувалося щось давно знайоме і рідне. Він обережно вповз досередини й почув застережне гарчання своєї пари. Це не збентежило Одноокого, але змусило триматися на якійсь відстані й він просто далі не поліз; його цікавили інші звуки — слабке, приглушене вищання й скімлення, до якого він здивовано прислухався.

Вовчиця знову загарчала, тепер уже роздратовано — Одноокий згорнувся клубком біля входу в печеру й заснув. Коли настав ранок і в лігво промкнулося тьмяне світло, вовк знову почав шукати джерело цих знайомих звуків. У застережному гарчанні вовчиці він відчув нові нотки, нотки ревнощів, — і це змусило вовка триматися від неї подалі. Проте він угледів, що між лапами вовчиці, припавши до її черева, сиділо п’ять маленьких живих клубочків; кволі й безпорадні, вони тихенько скавуліли й ще не дивилися на світ. Старий вовк був здивований. Не вперше таке траплялося на його довгому й щасливому віку, проте щоразу він дивувався.

Вовчиця стурбовано дивилася на нього. Деколи вона тихо гарчала, а коли їй здавалося, що він підходить занадто близько, це гарчання грізнішало. Власний досвід нічого їй не казав, але інстинкт, цей успадкований досвід безлічі поколінь вовчиць, підказував їй, що батьки часом з’їдають своїх щойно народжених нащадків. І хоч до цього часу вона не знала такої біди, інстинктивний страх за вовченят змушував її не підпускати й близько їхнього рідного батька.

Втім, вовченятам ніщо не загрожувало. У старому вовкові також озвався інстинкт, успадкований від батька, від безлічі поколінь вовків. Одноокий і не замислювався над цим, він усім своїм єством відчув це веління й, повернувшись спиною до своєї сім’ї, подався на пошуки здобичі.

За п’ять-шість миль від лігва струмок розгалужувався, а обидва його рукави, що розходились під прямим кутом, губилися десь у горах. Вовк пішов уздовж лівого рукава й незабаром наткнувся на чиїсь сліди. Обнюхавши їх і переконавшись, що сліди зовсім свіжі, він припав до снігу і глянув у той бік, куди вони вели. Потім неквапом повернувся й побіг уздовж правого рукава. Сліди були значно більші його власних, і він знав, що там, куди вони приведуть, надії на видобуток мало.

Пробігши з півмилі вздовж правого рукава, вовк призупинився, спіймавши своїм чутким вухом якийсь скреготливий звук. Тихо підкравшись, він побачив дикобраза, що, ставши на задні лапи, точив зуби об дерево. Одноокий обережно наближався, не сподіваючись особливо на успіх. Так далеко на півночі дикобрази йому не траплялися, але він знав цих звірків, хоч за все своє життя жодного разу не скуштував їхнього м’яса. Однак із досвіду вовк знав, що буває в житті Щастя й Випадок, і він все ближче скрадався до дикобраза. Важко передбачити результат боротьби з живою істотою, як і чим закінчиться така зустріч.

Дикобраз згорнувся клубком, розчепірив у всі боки свої довгі гострі шпичаки, і вже ніяк на нього не нападеш. Якось по молодості Одноокий тикнувся один раз мордою в такий же безпечний на вигляд клубок шпичок і вмить дістав хвостом по морді. Одна шпичка так і стриміла у його носі кілька тижнів, завдаючи пекельного болю, доки не вийшла сама з нагноєної рани. Отож вовк ліг, приготувавшись до стрибка й тримаючи носа на відстані цілого фута від хвоста дикобраза. Завмерши на місці, він чатував. Хто знає? Все може статися. А що як раптом дикобраз розгорнеться! Тоді спритним ударом лапи можна розпороти його ніжний, нічим не захищений живіт.

Але, виждавши півгодини, Одноокий не витримав, сердито загарчав на нерухомий клубок і побіг далі правим рукавом струмка. В минулому надто часто доводилося йому марно чатувати біля дикобраза, й тепер він не хотів гаяти часу. День збігав до вечора, а вовк ще нічого не здобув!

Батьківський інстинкт, що прокинувся в ньому, гнав його вперед. Вовк мусить знайти поживу. Десь опівдні йому попалася біла куріпка. Він несподівано вийшов із гущавини й опинився віч-на-віч із цим дурним птахом. Їхні погляди зустрілись. Птах злякано махнув крильми, але вовк ударив його лапою, звалив на сніг і схопив зубами саме в ту мить, коли той заборсався, намагаючись злетіти в повітря. Як тільки зуби Одноокого вп’ялися в ніжне тіло, ламаючи крихкі кістки, він пожадливо почав їсти. Потім раптом згадав щось і побіг до печери з куріпкою в зубах.

Пробігши з милю своєю безшумною ходою, сковзаючи, мов тінь, вовк уважно придивлявся до кожного нового берегового вигину й знову натрапив на сліди все тих же великих лап. Сліди віддалялися в той бік, куди лежав і його шлях, то ж він приготувався в будь-яку хвилину зустріти звіра.

Вовк обережно визирнув з-за скелі на крутому заломі струмка, і його зірке око запримітило щось таке, що змусило його вмить припасти до землі. Це був той самий звір, що залишив на снігу свої сліди — велика рись-самиця. Вона лежала перед згорнутим у тугий клубок дикобразом у тій же позі, в якій раніше лежав перед таким же дикобразом і сам вовк. Якщо досі Одноокий скидався на ковзку тінь, то тепер він став лиш привидом цієї тіні, й, скрадаючись, поповзом обминав нерухому пару — завмерлих дикобраза й рись.

Вовк приліг на снігу, поклавши куріпку поруч із собою, й крізь низько поросле ялинове гілля пильно стежив за драмою, що відбувалася перед його очима, — за риссю та дикобразом, які хоч і причаїлися, обоє вичікували і обоє вперто боронили своє життя. А зміст цієї гри полягав у тому, що один міг жити, з’ївши іншого, а той інший не хотів бути з’їденим. Старий вовк, причаївшись у своєму захистку, також брав участь у цій грі, сподіваючись, що йому поталанить і він добуде дичину, необхідну йому, щоб жити.

Пройшло півгодини, година; час збігав, але нічогісінько не змінилось. Клубок шпичок лежав, мов камінь; рись завмерла в своїй позі, як мармурова статуя; а Одноокий принишк, як неживий. Але напруга всіх трьох звірів доходила до нестерпного болю, і, мабуть, життя ніколи ще не буяло в них з такою силою, як тепер, у їх закам’янілих позах.

Та ось Одноокий ворухнувся, подався вперед, насторожившись ще більше. Там, за сосною, щось відбулося. Дикобраз хибно вирішив, що його ворога вже нема й обережно став розгортати свій непроникний панцир. Він нічого не підозрював. Колючий клубок поволі витягався й довшав. Одноокий відчув, як у роті в нього мимохідь покотилася слинка, коли побачив живе м’ясо, що лежало перед ним, як готове частування.

Ще не встигши розгорнутися до кінця, дикобраз побачив свого ворога. І саме в цю мить рись блискавично ударила його пазурястою лапою й розпорола ніжне черево, відсахнувшись назад. Якби дикобраз розгорнувся на всю довжину або помітив ворога на якусь частку секунди пізніше, лапа вихопилася б непошкодженою, а так у мить, коли рись відсмикувала лапу, дикобраз ударив її збоку хвостом і устромив у неї свої гострі шпичаки.

Усе відбулося одночасно — напад, удар, вереск дикобраза й несамовитий крик величезної кішки, приголомшеної болем. Одноокий підвівся збуджено, насторожив вуха й витягнув хвоста, що тремтів від хвилювання. Розлючена рись виявляла свою вдачу й несамовитий норов: вона шалено накинулася на звіра, що завдав їй такого болю. Але важко поранений дикобраз, що хрипів і вищав, намагаючись згорнутися в клубок, щоб сховати нутрощі, вивернуті з розпоротого черева, ще раз у екстазі порятунку вдарив хвостом нападника. Збожеволіла кішка знов завила з болю й розпачу, хоркаючи, відскочила назад. У її носі безжально стриміли шпиці… Вона дряпала його лапами, намагаючись позбутися цих пекучих, як вогонь, стріл, тицялася мордою в сніг, терлася об дерева й стрибала, нетямлячись від невимовного болю й страху.

Пирхаючи, рись судомно смикала своїм коротким хвостом, потім помалу вгамувалася й притихла. Одноокий продовжував стежити за нею й раптом здригнувся й наїжачився: рись із відчайдушним виттям високо підскочила вгору й кинулася геть, супроводжуючи кожен свій стрибок пронизливим вереском.

Та тільки тоді, коли вона зникла з очей, а її дикий вереск розсіявся вдалині, Одноокий зважився вийти зі своєї схованки. Він ступав так обережно, ніби весь сніг був утицяний шпичками, і вони могли щохвилини встромитися в м’які подушечки його лап. Коли вовк підходив до дикобраза, той зустрів появу хижака загрозливим криком і клацанням зубів. Він примудрився знову згорнутися, але це вже не був колишній неприступний клубок: порвані м’язи не корилися йому, він був розірваний майже навпіл і спливав кров’ю.

Одноокий хапав і з насолодою ковтав закривавлений сніг. Та це ще більше посилило відчуття голоду. Одначе він немало пожив на світі, — життя навчило його обережності. Треба було зачекати. І вовк ліг на снігу перед дикобразом, що скреготів зубами, хрипів і тихо скавучав. Невдовзі Одноокий помітив, що голки дикобраза поволі опускаються й по всьому його тілу пробігають дрижаки. Раптом дрижання припинилося. Довгі зуби клацнули востаннє, шпички прилягли, тіло зразу ослабло й дикобраз більше вже не ворушився.

Тремтячою лапою Одноокий витягнув дикобраза на всю довжину й перевернув його на спину. Нічого не трапилось. Дикобраз був мертвий. Пильно оглянувши здобич, вовк обережно взяв її зубами й побіг уздовж струмка, волочачи жертву по снігу й повернувши голову вбік, щоб не настромитись на колючі шпички. Дорогою він раптом згадав щось, кинув дикобраза й повернувся до куріпки. Вовк, не вагаючись, з’їв пташку. А наситившись, побіг туди, де залишив свою здобич.

Коли він приніс поживу до печери і втягнув її в лігво, вовчиця глянувши, підняла морду й ніжно лизнула вовчу шию. Але зараз же й загарчала стиха, відганяючи його від вовченят. Цього разу гарчання було вже не таке сердите — в ньому чулося швидше вибачення, ніж погроза. Її інстинктивний страх за потомство поступово зник. Одноокий поводився, як справжній вовк-батько, і не виявляв блюзнірського бажання пожерти маленьких створінь, народжених нею на світ.

Розділ третій Сіре вовченя

Воно дуже відрізнялося від своїх братів і сестер. Їхнє хутро вже набувало рудуватого відтінку, успадкованого від матері-вовчиці, а воно вдалося у батька і з усього виводка було єдиним сірим вовченям. Воно народилося справжнім вовком і дуже нагадувало батька — викапаний Одноокий, з тією лише різницею, що мало двоє очей, а не одне, як батько.

Очі в сірого вовченяти тільки недавно прорізались, але бачило воно вже зовсім добре.

І навіть коли очиці його ще були заплющені, чуття дотику, смаку й нюху вже слугували йому. Воно чудово знало своїх двох братів і двох сестер. Вовченя здіймало з ними незграбну метушню, що часом уже переходила в бійку, і його горлечко починало тремтіти від хрипких звуків, провісників гарчання. Задовго до того, як у нього прорізалися очиці, воно навчилося на запах, на дотик і на смак упізнавати свою матір-вовчицю — джерело тепла, ситості й ніжності. А коли вона своїм шорстким теплим язиком пестила його, ніжно вилизуючи тендітне тільце, вовченятко заспокоювався, пригорталося до неї й мирно засинало.

Майже весь перший місяць свого життя воно так солодко й спало, але тільки-но прорізались очка й воно почало добре бачити — спало менше й помалу почало вивчати навколишній світ. Його світ ще був темний, хоча воно не підозрювало цього, тому що не знало ніякого іншого.

Вовченя жило в напівтемряві печери, і його очиці пристосувались саме до такого світла. Весь його світ обмежувався стінами лігва, й воно не мало жодного уявлення про неосяжність зовнішнього світу, тож його не гнітили ні тіснява, ні вузький простір існування.

Втім, воно дуже рано виявило, що одна зі стін його світу не така, як інші, — там був вихід з печери, і з отвору в стіні падало світло. Спостережливе зроду, вовченя помітило цю несхожість ще до того, як у нього з’явилися думки й усвідомлені бажання. Стіна непереборно вабила до себе вовченя ще з тої пори, коли воно не могло бачити її. Світло, що йде відтіля, било йому в зімкнуті очі, і його зорові нерви відповідали на ці теплі промінчики, що викликали таке приємне й таке дивне відчуття. Життя кожної клітинки його тіла, те життя, що було суттю цього тіла й не мало нічого спільного з його особистим життям, — тяглося до цього світла й туди ж таки поривало його тіло, як ото хімічний склад рослини змушує її обертатися за сонцем.

Ще задовго до того, як у ньому замріла свідомість, воно спрагло силкувалося підповзти до виходу з печери. Сестри й брати не відставали від нього — навіть у першу пору їхнього життя жодне з них ніколи не забивалося в темні кутки. Світло невпинно вабило їх до себе, ніби паросточки рослин; адже хімічний процес, що називається життям, потребує світла; воно було необхідною умовою їх існування, і крихітні тільця новонароджених вовченят, керовані сліпим інстинктом, нестримно тяглися до нього, як вусики виноградної лози. Пізніше, коли в кожному з них почала виявлятися й розвиватися індивідуальність, заговорила особистість, коли в кожного почали прокидатися бажання й свідомі прагнення, потяг до світла тільки посилився. Вони невтримно й наполегливо лізли до виходу, а мати тільки те й робила, що заганяла їх назад.

Тоді сіре вовченя й дізналося, що його мати може бути не тільки ласкавою, що крім її пестливого язика в неї є і щось інше. Вперто пориваючись до світла, воно переконалося, що в матері є ніс, яким вона, караючи, може відкинути його назад; потім воно довідалося про лапу, що вміла прим’яти його до землі й швидким, точно розрахованим рухом перекотити в куток. Так воно вперше пізнало біль і почало свідомо уникати його, намагаючись не наражатися на кару, а потім навчилося викручуватися в критичний момент і втікати від покарання. Це й справді вже були свідомі вчинки — наслідки перших його узагальнень. Досі воно ухилялося від болю несвідомо, так само несвідомо, як і поривалося до світла. Але тепер воно виверталося, бо знало, що таке біль.

Воно було мале, а вже страшенно хиже. Такими ж були його брати та сестри. А інакше й бути не могло. Адже воно було м’ясоїдною твариною і походило з роду хижаків, що харчуються м’ясом. Молоко, що його воно ссало від дня своєї появи на світ, вироблялося з м’яса, яким живились його батьки; а тепер, коли йому минув місяць і вже минуло з тиждень, як розплющились очиці, вовченя теж почало їсти м’ясо, наполовину перетравлене вовчицею для її п’яти дитинчат, яким уже не вистачало материнського молока.

З кожним днем сіре вовченя дедалі більше набиралося зухвалості. Воно найголосніше й найгрізніше гарчало, сердилось дужче, ніж інші. Воно перше навчилося спритним ударом лапи збивати з ніг своїх братів і сестер, перекидати їх горілиць. І саме воно першим схопило інше вовченя за вухо й заходилося тягати й сіпати його та ще й люто гарчати крізь зціплені зуби. І вже напевне воно найбільше непокоїло матір, що намагалася відігнати вовченят від виходу з печери.

З кожною дниною світло дедалі дужче вабило до себе сіре вовченя, кликало вибратися з печери. Вовченя постійно мандрувало печерою, пориваючись до виходу, і його постійно відтягали назад. Щоправда, воно не знало, що це був вихід. Воно не підозрювало про існування різних входів і виходів, переходів, які ведуть із одного місця в інше. Воно взагалі не мало уявлення про існування інших місць, а про те, як добиратися туди, й поготів. Тому вихід з печери видавався йому стіною — стіною світла. Як сонце світило там, за стіною, так і ця стіна світила йому в печері. Вона вабила його до себе, як вогонь метелика, і вовченя прагнуло дійти до неї. Життя, що швидко росло в ньому, штовхало його до світляної стіни. Життя, що таїлося в ньому, знало, що там єдиний шлях у світ — шлях, яким йому судилося йти. Але саме воно нічого не знало про це. Вовченя взагалі не знало, що існує зовнішній світ.

Ця стіна світла мала одну дивну властивість. Його батько (а вовченя вже розуміло, що то був інший мешканець його світу — подібна до матері істота, котра спала ближче до світла й приносила їжу) мав звичку йти прямо в цю далеку світлу стіну й зникати за нею. Сіре вовченя не могло цього збагнути. Хоч до цієї стіни мати його не підпускала, до інших стін печери воно підходило, і щоразу його ніжний носик натикався на щось тверде. Часом це завдавало нестерпного болю, й воно полишало марну затію. Не замислюючись над цим, воно вирішило, що зникати в стіні — характерна батькова властивість, як ото молоко та м’ясна жуйка були характерними властивостями матері.

Власне кажучи, сіре вовченя не вміло мислити, — принаймні так, як мислять люди. Його мозок працював хаотично, проте його висновки були не менш виразними й певними, ніж людські висновки. Вовченя сприймало речі такими, як вони є, не питаючи, чому й для чого. Досить було знати, що це сталося. Це був його метод пізнання навколишнього світу. І його не обходило, чому те сталося. Йому було досить знати, як це сталося. Тицьнувшись кілька разів підряд носом у стіни печери, воно примирилося з тим, що не може проходити крізь них, як це робить батько. Але його не тривожило бажання довідатися, у чому ж різниця між ним і батьком. Логіка й фізика не брали участі у формуванні його розуму.

Як і більшість мешканців Дикої Землі, воно рано пізнало голод. Настали дні, коли батько перестав приносити м’ясо, а в матері не стало молока. Вовченята скавучали й скімлили, та переважно спали; потім їх остаточно здолала голодна дрімота. Не зчинялася вже метушня й не виникало ні сварок, ні гризні, ніхто з них не робив спроби дістатися до світлої стіни. Вони спали, і життя, що насилу жевріло у їхніх охлялих від голоду тільцях, помалу згасало.

Одноокого охопив розпач. Він скрізь нишпорив і шастав, мало спав у лігві, що стало тепер сумним і безрадісним. Вовчиця теж покинула свій виводок і вийшла шукати поживи. У перші дні після народження вовченят Одноокий частенько навідувався до індіянського селища й грабував заячі сильця, та коли сніг розтанув і річки скресли, індіянці пішли собі далі, і це джерело їжі зникло.

Коли сіре вовченя повернулося до життя й трохи зміцніло, воно знову почало цікавитися далекою білою стіною, а ще виявило, що населення його світу дуже зменшилося. В нього залишилася тільки одна сестра. Решта вовченят зникла. Коли вовченя оклигало, то мусило гратися саме, бо сестра не могла вже ані підвести голівку, ані поворухнутися. Його маленьке тіло круглішало від м’яса, яке він тепер їв, але для сестрички їжа прийшла занадто пізно. Вона спала, не прокидаючись, і в її маленькому кістячку, обтягнутому шкірою, життя вже дотлівало, аж врешті згасло.

Настала пора, коли сіре вовченя перестало бачити батька: він більше не з’являвся крізь стіну й не зникав за нею; місце, де він спав біля входу в печеру, спорожніло. Це трапилося наприкінці другого періоду голодування, не такого жорстокого, як перший. Вовчиця знала, чому Одноокий не повернувся до лігва, але не могла розповісти сірому вовченяті про те, що бачила. Полюючи на лівому рукаві струмка, в тій місцевості, де жила рись, вона натрапила на вчорашній слід Одноокого. І там, де сліди скінчилися, вона знайшла його самого — вірніше, те, що від нього залишилося. Все навколо свідчило про запеклу сутичку й про те, що, вигравши в ній, рись пішла до себе в нору. Вовчиця відшукала цю нору, але за багатьма ознаками видно було, що рись усередині, — й вовчиця не зважилася лізти туди.

Після цього вовчиця перестала полювати на лівому рукаві струмка. Вона добре знала, який лютий і безстрашний звір ця рись. Знала, що у рисі в норі молодий виводок. Півдесятка вовків можуть легко загнати рись на дерево, хоч би як вона пирхала та наїжачувалася; однак зовсім інша справа — зустрітися з нею віч-на-віч, надто ж якщо за спиною в неї голодний виводок.

Проте Північ є Північ і мати є мати, відчайдушно дбайлива і в Дикій Землі, й поза нею; і неминуче повинен був настати такий день, коли заради свого сірого дитинчати вовчиця наважиться піти вздовж лівого рукава, до нори серед скель, назустріч лютій рисі.

Розділ четвертий Загадкова стіна

На той час, коли вовчиця почала залишати печеру й ходити на полювання, вовченя вже добре затямило, що до виходу з лігва наближатися не можна. Крім того, що мати втовкмачила це йому, щоразу штовхаючи то носом, то лапою, у ньому самому починав розвиватися інстинкт страху. За все своє коротке життя в печері воно жодного разу не зустрічало нічого такого, що налякало б його. Проте страх жив у ньому. Він перейшов до вовченяти від далеких предків, через тисячу тисяч життів. Сіре вовченя успадкувало його від Одноокого й вовчиці, а їм у спадок він передався через усі покоління вовків, що жили до них. Страх — це спадщина Дикої Землі, і жоден звір не може позбутися його або проміняти на юшку із сочевиці!

Отже, сіре вовченя знало страх, хоча й не розуміло його сутності — від чого він буває. Либонь, воно вважало його за одне з тих обмежень, які ставить життя. А про ті обмеження воно вже знало — наприклад, коли відчувало голод і не мало можливості погамувати його. Тверда перешкода у вигляді стіни, штурхани маминого носа, дошкульні удари материнської лапи, нищівний голод виробили в ньому впевненість, що не все у світі дозволено, що в житті є свої обмеження й заборони. Коритися їм означало уникати болю й усяких життєвих ускладнень.

Вовченя не міркувало про все це так, як міркують люди. Воно просто розмежувало навколишній світ на те, що завдає болю, і те, що болю не завдає, а розмежувавши, намагалося уникати всього, що є джерелом болю, тобто обмежень і перешкод, щоб мати змогу тішитися всіма радощами, які дає життя.

Отож, скоряючись законові, що його встановила мати, а також іншому закону — незрозумілому й безіменному страху, вовченя трималося подалі від виходу з печери. Він і досі здавався йому світлою білою стіною. Коли матері в печері не було, воно здебільшого спало, а прокинувшись, намагалося сидіти нищечком, мовчати й не давало волі жалібному скавучанню, яке знай виривалося з горла.

Одного разу, прокинувшись, воно почуло біля світлої стіни незвичні звуки. Вовченя не знало, що це була росомаха. Вона зупинилася біля входу в печеру й, тремтячи від власної зухвалості, обережно винюхувала, що там у печері. Вовченя розуміло тільки те, що ці звуки незвичні і, отже, незнайомі й страшні, бо все незнайоме викликало в ньому страх.

Вовченя наїжачилося, принишкло і жодним звуком не виявило себе. Як воно здогадалося, що у відповідь на ці звуки треба наїжачитися? У його житті ще не було такого досвіду. Так виявлявся в ньому страх, хоч досі у своєму житті воно не зустрічало ще нічого такого, чого могло б злякатися. Але страх супроводжувався ще одним інстинктивним бажанням — бажанням причаїтися, сховатися. Охоплене жахом, воно завмерло, забившись у куток. Повернувшись додому й почувши чужий дух, вовчиця обнюхала сліди росомахи. Вовченя почуло, як його мати загарчала, потім стрілою кинулася в печеру і дуже ніжно заходилася вилизувати й пестити вовченя. І воно зрозуміло, що йому поталанило уникнути великої небезпеки.

Та в ньому діяли ще й інші сили, головною з яких був ріст. Інстинкт і закон вимагали від вовченяти покори, а ріст жадав свободи й спонукав до непослуху. Мати й страх змушували триматися подалі від білої стіни, але ріст — це життя, а життя покликане вічно тягтися до світла, і ніщо не могло стримати життєвої хвилі, що підіймалася в ньому з кожним з’їденим шматком м’яса, з кожним подихом. Нарешті настав той день, коли страх і покору переважила життєва хвиля і вовченя перевальцем, ще боязко й невпевнено подалося до виходу з печери.

Біла стіна не була подібною до інших стін, з якими йому доводилося зіштовхуватися, вона ніби відступала все далі й далі, коли вовченя до неї підходило. Ніжний маленький носик, витягнений далеко вперед, не натикався на тверду поверхню. Стіна виявилася такою ж прозорою, як і світло. Вовченя ввійшло в те, що здавалося йому стіною, і поринуло в речовину, з якої вона складалася.

Це геть збентежило його: адже воно повзло крізь щось тверде! А світло дедалі яскравішало. Страх гнав вовченятко назад, але життя змушувало йти далі. Так несподівано для себе вовченя опинилося біля виходу з печери. Стіна, усередині якої, як йому здавалося, воно було, раптом відступила кудись незмірно далеко. Від яскравого світла защеміло в очах, сонце засліпило їх своїм промінням, а від безмежного простору, що розкинувся перед ним, запаморочилось у голові. Та очі поступово звикали до яскравого світла й пристосовувалися до відстані, що збільшилася між предметами. Спочатку стіна відсунулася так далеко, що зникла з поля зору. Тепер вовченя знову побачило її, тільки вже страшенно далеко, й мала вона зовсім інший вигляд. Стіна стала строкатою: в неї входили дерева, що оточували струмок, і гора, що височіла за деревами, і небо, що ясніло над горою.

Вовченя охопив страх. Невідомих і грізних речей стало ще більше. Воно зіщулилось на краю печери й дивилося на новий незвіданий світ, що відкрився перед ним. Страшно! Все незнайоме здавалося вовченяті ворожим. Шерсть на його спинці настовбурчилася; вовченя вишкірилося, намагаючись грізно й сердито загарчати. Малесеньке перелякане звірятко кидало виклик і погрожувало цілому світові.

Одначе нічого не сталося. Вовченя так захоплено дивилося на білий світ, що від цікавості навіть забуло, що треба гарчати, забуло навіть про свій переляк. Життя тимчасово перемогло страх, а страх поступився місцем цікавості. Вовченя почало розрізняти те, що було в нього перед очима: відкриту частину струмка, що виблискує на сонці, суху сосну, що росла внизу під самим схилом і сам схил, що здіймався аж до печери й уривався на якихось два фути нижче від того місця, де воно сиділо.

Дотепер сіре вовченя жило на рівній поверхні, ніколи не падало, не забивалося, то й не розуміло, що це таке — падати. Тож воно, не вагаючись, ступнуло вперед — простісінько в порожнечу. Задні ноги ще стояли на виступі перед входом у печеру, як вовченя вже сторчма полетіло вниз. Боляче вдарившись носом об землю, воно жалібно заскавчало й, страшенно перелякавшись, покотилося схилом. Його охопив панічний страх. Невідоме нарешті опанувало ним, воно тримало його у своїй владі й готувалося завдати йому нестерпного болю. Страх погамував у ньому життя, й вовченя завищало, як завищало б перелякане цуценя.

Воно не знало, куди його несе невідоме і що йому загрожує, тому без угаву вищало й скавуліло. Це було гірше, ніж лежати, завмираючи від страху, коли невідоме промайне коло тебе. Тепер воно геть заволоділо ним. Мовчання не допоможе. Вже й не страх його терзав, — воно безтямно тремтіло від невимовного жаху.

Проте схил ставав дедалі пологішим, а біля його підніжжя росла трава. Вовченя котилося вже не так швидко, а коли врешті спинилося, то відчайдушно заскавчало, далі заскімлило, а потім протяжно й жалібно завило. Відтак, мовби нічого й не сталося, заходилося злизувати суху глину, що пристала до боків, наче все життя тільки те й робило, що чепурилося.

Покінчивши з цим, воно сіло й почало роззиратися довкола, як зробила б перша людина, що потрапила із Землі на Марс. Вовченя пробилося крізь світляну стіну, й невідоме випустило його зі своїх обіймів, не завдавши ніякої шкоди. Але перша людина на Марсі зустріла б значно менше незвичайного, ніж вовченя, що опинилося в світі, про який нічогісінько не знало — не знало навіть, що він існує.

Тепер, коли страх невідомого відпустив його, воно вмить забуло про всі свої жахи. Його поглинуло та охопило все, що було навкруги. Вовченя розглядало траву під собою, кущик журавлини неподалік, стовбур усохлої сосни, що височіла край галявини, оточеної деревами. Його перелякала білка, яка вибігла з-за сосни й раптом наскочила на нього. Вовченя припало до землі й загарчало. Але білка перелякалася ще дужче — вона блискавкою шугнула на дерево і, опинившись у безпеці, сердито зацокотіла відтіля.

Це додало вовченяті хоробрості, і, хоч дятел сполохав його і змусив здригнутися, воно впевнено й відважно продовжило свою мандрівку в невідоме. З кожною миттю зростали в ньому певність і відвага, і коли до нього підскочила якась зухвала пташка, воно грайливо простягнуло до неї лапу. У відповідь пташка боляче дзьобнула його в кінчик носа; вовченя присіло й голосно заскавучало від болю й несподіванки, а пташка, злякавшись його вереску, полетіла геть.

Так воно отримувало науку самого життя. Його маленький нерозвинений мозок, хоч і несвідомо, але зробив певний висновок. Речі бувають живі й неживі. Живих речей треба остерігатися. Неживі завжди залишаються на місці, а живі рухаються, і ніколи не можна знати заздалегідь, яких несподіванок від них чекати, тож треба бути напоготові.

Вовченя незграбно простувало вперед, раз по разу на щось натикаючись. Наприклад, йому здавалося, що до гіллячки ще далеко, а вона била його по носі або хльоскала по боках. Земля була нерівна. Воно спотикалося, носиком рило землю, забивало лапки, ступало або дуже широко, або дріботіло невлад. До того ж дрібні камінчики, які валялися довкруги, вислизали в нього з-під ніг, переверталися, допіру воно наступало на них. І нарешті вовченя зрозуміло, що не всі неживі речі перебувають у стані стійкої рівноваги, як його печера, і що маленькі неживі речі набагато частіше падають і перевертаються, ніж великі. Отож кожна невдала спроба, найменша помилка були для вовченяти новою наукою. З кожним своїм кроком воно дізнавалося більше й більше. Що далі воно йшло, то твердішою ставала його хода. Воно чимчикувало вперед, пристосовуючись, училося розраховувати кожен свій рух, оцінювати свої фізичні можливості, визначати відстань між різними предметами, а також між ними й собою.

Новачкам завжди таланить. Народжене мисливцем (хоч воно й не знало цього), вовченя натрапило на дичину зразу біля своєї печери, вже в першу ж свою вилазку на світ божий. Воно потрапило в замасковане куріпчине гніздо, коли спробувало пройти стовбуром поваленої сосни; гнила кора зсунулася під його ногами, воно з розпачливим вереском зірвалося із круглого стовбура, упало на кущ і, пролетівши крізь листя й гілля, опинилося просто в гнізді, де сиділо семеро маленьких куріпченят.

Пташенята запищали, заворушились, а вовченя спершу злякалося. Потім, побачивши, що вони зовсім маленькі, посміливішало й прим’яло найрухливіше з них одною лапою. Пташеня під лапою затріпотіло й засіпалося ще дужче. Вовченяті це так сподобалося, що воно придушило його сильніше, а тоді понюхало й узяло зубами. Пташеня тріпотіло в роті й лоскотало йому язика. Цієї миті вовченя відчуло голод. Щелепи його зімкнулися, тендітні пташині кісточки захрумтіли, й тепла кров, що виявилася дуже смачною, розбудила вовчий апетит. То була дичина, така ж самісінька, як і та, що приносила мати, тільки набагато смачніша, тому що жива. Вовченя жадібно з’їло пташеня й зупинилося тільки тоді, коли покінчило з усім кублом. По тому воно облизнулося, як робила його мати, й почало вибиратися з куща.

Раптом на нього налетів шалений крилатий вихор. Стрімкий натиск і несамовиті удари крил засліпили, приголомшили вовченя. Воно тицьнулося головою в лапи й заверещало. Та удари посипалися на вовчу голівоньку з новою силою. Куріпка-мати нетямилася з люті. Тоді вовченя теж розлютилося й, підхопившись, із гарчанням почало відбиватися лапами, а потім пустило в хід і свої дрібні зуби, якими вп’ялося у пташине крило й заходилося щосили смикати й тягти його. Куріпка шарпалася, лупцюючи його другим крилом. Це була перша сутичка вовченяти. Втративши страх перед невідомим, воно шаленіло від цієї боротьби і вже нічого не боялося. Воно шматувало живу істоту, яка, відбиваючись, ще й завдавала ударів. Вовченя не на жарт розпалилося, адже це було м’ясо. В ньому прокинулась нездоланна жага крові, й воно жадало втамувати цю спрагу. Щойно воно знищило семеро маленьких живих істот. Зараз воно знищить велику живу істоту. Вовченя було надто захоплене бійкою й надто щасливе, щоб усвідомлювати своє щастя. Воно аж нетямилося від почуттів, яких досі не зазнавало.

Вовча не випускало крила й завзято гарчало крізь зуби. Куріпка витягла його з куща й силкувалася затягти назад, та воно виявилося дужчим і вперто витягло її на відкрите місце. Птах кричав і тріпотів крилом, а його пір’я розліталося в повітрі, неначе сніг. Вовченя вже не тямилось од люті, войовнича кров предків розбурхалася в ньому не на жарт. Саме того не знаючи, воно в ці хвилини жило повноцінним життям. Воно зрозуміло своє призначення в світі й виконувало відведену йому роль, робило ту справу, для якої було народжене, — вбивало здобич. Воно виправдувало своє існування, виконуючи вище призначення життя, тому що життя досягає своїх вершин у ті хвилини, коли всі його сили спрямовуються на здійснення поставлених перед ним цілей.

Нарешті куріпка перестала боротися. Вовченя все ще тримало її за крило. Вони лежали на землі й дивилися одне на одного. Вовченя спробувало сердито й погрозливо загарчати. Куріпка дзьобнула його в ніс, що після всього вже й так болів. Вовченя здригнулося, але не випустило крила. Птах дзьобнув його ще й ще раз. Вовченя заскавуліло й позадкувало, ухиляючись від дзьоба, все ще з крилом у зубах, не розуміючи, що разом із крилом тягне за собою й куріпку. Град ударів посипався на його багатостраждальний ніс. Войовничий запал вовченяти раптово згас. Випустивши здобич, воно крутнуло хвостом і ганебно чкурнуло через галявину.

Добігши до чагарника й важко дихаючи, вовченя прилягло, висолопило язика й жалібно заскімлило, торкаючи лапками подзьобаного носика. А передчуття неминучого лиха стисло йому серце тривогою. Невідоме з усіма своїми жахами знову впало згори, й воно інстинктивно шаснуло під захист куща. На вовченя війнуло вітром, і велике крилате створіння лиховісно й безгучно пронеслося повз нього. Так воно ледь не опинилося в пазурах яструба, що стрілою впав з блакитного неба, але промахнувся.

Вовченя лежало під кущем і полохливо визирало відтіль, ще не зовсім отямившись від переляку, як на іншому боці галявини з розореного гнізда випурхнула куріпка. Пригнічена горем, вона й не помітила крилатої блискавки, що падала на неї з неба. Та все це добре бачило вовченя — і то було наукою для нього. Воно бачило, як яструб каменем упав униз, промчав над землею, майже торкаючись крильми трави, устромив пазурі в куріпку, що пронизливо скрикнула від смертельного болю й жаху, і злетів угору, несучи її з собою.

Вовченя довго не виходило зі свого притулку. Воно вже багато чого пізнало й навчилося. Живі істоти — це м’ясо. Вони смачні. Але великі живі істоти роблять боляче. Тож краще їсти маленьких — таких, як писклята в куріпчиному гнізді, а великих, як сама куріпка, краще не чіпати. Проте йому дошкуляла гіркота поразки, тож раптом захотілося ще раз зітнутися з великим птахом — шкода, що яструб схопив його. А, може, десь ще знайдуться куріпки? Треба піти пошукати.

Вовченя спустилося пологим берегом до струмка. Досі воно ще не бачило води. Йому здалося, ніби йти по воді дуже добре. Вона така гладенька й рівна. Вовченя сміливо ступнуло вперед і, заскавулівши, пішло на дно, просто в обійми невідомого. Стало холодно й перехопило подих. Замість повітря, яким воно звикло дихати, в легені ринула вода. Ядуха стиснула йому горло, мов смерть. Щоправда, вовченя не знало, що таке смерть, проте, як і всі мешканці Дикої Землі, інстинктивно боялося її. Вона була для нього уособленням найстрашнішого болю, суттю невідомого й сукупністю всіх його жахів. Для нього це було останнє, найбільше лихо, про яке воно нічого не знало, якого панічно боялося, хоч і не могло уявити його собі до кінця.

Несподівано вовченя випірнуло на поверхню й усією пащею вхопило свіжого повітря. Цього разу воно вже не пішло на дно. Вовченя замолотило всіма чотирма лапами по воді, ніби це було для нього звичною справою, і попливло. Найближчий берег був за якийсь ярд від вовченяти, але воно виринуло спиною до нього і, одразу побачивши протилежний берег, попливло туди. Струмок був вузький, але саме в цьому місці розливався широким затоном.

На середині бистрина підхопила вовченя й понесла вниз за течією, до маленьких порогів, що починалися там, де русло знову звужувалося. Пливти тут було важко. Досі спокійна вода раптом завирувала. Вовченя то вибивалося на поверхню, то поринало з головою під воду. Його кидало на каміння, що стирчало з води, перевертало то на бік, то на спину, й ударяло знов об камені. Вовченя скавчало від болючих ударів і по цих завиваннях можна було порахувати, скільки підводних каменів трапилося йому на шляху.

За порогами потік знову широко розливався, течія легенько винесла вовченя на берег і обережно поклала на обмілину. Воно вилізло з води й простяглося на сухому. Його знайомство із зовнішнім світом тривало, і знання про нього збагатилися. Вода нежива, але рухається. І хоч, на перший погляд, вона здавалася твердою, як земля, насправді ж вона геть не така. І вовченя дійшло до висновку, що речі не завжди такі, якими здаються. Страх перед невідомим був не чим іншим, як успадкованою від предків недовірою до навколишнього світу, а тепер його посилив ще й досвід. Віднині вовченя вже ніколи не покладатиметься на зовнішній вигляд речей. Перш ніж довіритися їм, воно пересвідчиться, які вони насправді.

Цього дня вовченяті судилася ще одна пригода. Воно раптом згадало, що в нього є мати, і відчуло, що вона потрібна йому найбільше в світі. Від усього, що з ним за день трапилося, утомилося не тільки тіло, а й маленький його мозок. Зроду не трудилося воно стільки, як цього дня. Та й спати хотілося. Приголомшене, почуваючи себе зовсім самотнім і безпорадним, воно подалося на пошуки своєї печери й матері.

Пробираючись між кущами чагарника, вовченя раптом почуло пронизливий сердитий крик. Щось жовте промайнуло в нього перед очима — то шмигнула ласка. Вона була невеличка, й вовченя її зовсім не злякалося. Раптом майже у себе під ногами воно побачило зовсім малесеньке створіння — ласеня, що тремтіло з переляку, бо теж уперше вилізло з нори шукати пригод. Тільки-но мале хотіло було сховатися в траві, вовченя інстинктивно перевернуло крихітку лапою на спину. Ласеня голосно й рипуче запищало. Тієї ж миті перед очима вовченяти знову майнула жовта пляма. Воно почуло лютий крик, щось дошкульно вдарило його по голові, й гострі зуби ласки-матері вп’ялися йому в шию.

Заскавучавши, завиваючи від болю й несподіванки, вовченя позадкувало в кущі, а ласка схопила своє дитинча й зникла з ним у гущавині. У вовченяти дуже боліла шия, але більше мучила його образа, і воно сиділо й тихо скімлило. Така мала ця ласка-мати, а така сердита й кусається так боляче! Вовченя ще не знало, що це невеличке звіря — найлютіший, найстрашніший і наймстивіший із усіх хижаків Дикої Землі. Та незабаром йому довелося переконатися в цьому на власній шкурі.

Воно ще скавучало, коли ласка-мати знову з’явилася перед ним. Тепер ласеня було в безпеці, й вона не кинулася на вовченя, а обережно підкрадалася, тож воно могло розгледіти її тонке, зміїне тільце й високо підняту гадючу голівку.

У відповідь на різкий погрозливий крик шерсть на спині у вовченяти настовбурчилася, і воно сердито загарчало. Ласиця підходила все ближче. І не встигло вовченя й оком моргнути, як раптовим стрибком хижачка на мить пропала з поля його зору, а потім блискавично вп’ялася йому в горло, глибоко прокусивши шкіру.

Вовченя гарчало, відбивалося, але було ще зовсім маленьке і це був його перший вихід у світ, тому його гарчання перейшло в жалібне скавучання й воно вже не боронилося, а намагалось вирватися із гострих зубів ласки й утекти. Проте хижа ласиця не відпускала вовченяти, а, висячи в нього на шиї, силкувалася дістати зубами вену, де пульсувало життя. Ласка полюбляла кров і воліла ссати її прямо з горла ще живої жертви.

Сіре вовченя чекала неминуча загибель, і повість про нього залишилася б ненаписаною, якби не примчала на поклик дитинчати мати-вовчиця, що блискавкою вискочила з кущів. Ласка вмить випустила його й стрілою метнулася до горла вовчиці, але, промахнувшись, вчепилася їй у щелепу. Вовчиця, трусонувши головою, як бичем, підкинула нападницю високо в повітря, й зуби ласиці розчепились. Щелепи вовчиці на льоту схопили тонке жовте тільце, і ласка знайшла свою смерть в її гострих зубах.

Новий приплив материнської ніжності був найкращою винагородою вовченяті. А знайшовши його, мати, здається, раділа ще більше, ніж син. Вона ласкаво тицяла його носом, легенько підкидала, пестила й зализувала йому рани. А потім мати й вовченя удвох ізжерли ласку, повернулися в печеру й солодко заснули, згорнувшись в один теплий клубок.

Розділ п’ятий Закон здобичі

Вовченя розвивалося напрочуд швидко. Два дні воно відпочивало, а потім знову вилізло з печери. У цей його вихід вовченяті стрілося маленьке ласеня, матір якого вони з’їли вдвох із вовчицею, тож воно впевнено накинулось на слабше за себе маля і швидко впоралося з ним. Цього разу воно не заблукало, а, втомившись, саме знайшло дорогу до печери й лягло спати. Після цього вовченя щодня вирушало на прогулянку й щоразу заходило далі й далі.

Воно навчилося точно розраховувати свою силу, почало розуміти, коли треба бути сміливим, а коли — обережним. Взагалі воно завжди було обережним, і тільки зрідка, коли відчувало впевненість у власних силах, давало волю пожадливості й люті.

Воно ставало справжнісіньким бісеням, коли натрапляло на заблукалу куріпку, ніколи не пропускало нагоди сердито загарчати на тріскотню та цокотіння білки, яка зустрілася йому вперше біля засохлої сосни. І варто було тільки побачити якусь пташку, подібну до тої, що так боляче подзьобала йому носа, як тут-таки його охоплювала несамовита лють.

Та як загрожував йому напад інших хижаків, що теж шукали здобичі, то воно не барилося. Вовченя не забуло яструба і, вгледівши, як суне по траві його тінь, вправно ховалося в кущі. Від своєї матері вовченя перейняло легку, безгучну ходу, тож ступало вільно та впевнено. Його лапи вже не розчепірювалися в різні боки, а хода стала легкою й обережною, як у матері.

Що стосується полювання, то тільки з першими кроками у світ доля так щедро йому всміхнулася, а вже наприкінці пам’ятного дня покинули його і талан, і щаслива нагода. Семеро куріпченят і маленьке ласеня — ото була й уся здобич вовченяти. Одначе бажання вбивати зростало в ньому з кожним днем, і воно плекало в собі голодну мрію зловити колись оту білку, що своєю тріскотнею сповіщала всіх мешканців лісу про його наближення. Але білка так легко та вправно стрибала по деревах, як ото пташки літали в повітрі, і вовченя сподівалося непомітно підкрастися до неї та напасти зненацька, поки та вистрибує по землі.

Вовченя відчувало глибоку повагу до своєї матері.

Вона вміла добувати м’ясо й ніколи не забувала принести синові його частку. Крім того, вона нічого не боялася. Вовченяті й не спадало на думку, що її безстрашність — наслідок досвіду та знання. В його розумінні безстрашність була виразом сили. Його мати була втіленням цієї сили. Підростаючи, воно добряче її відчувало, коли вовчиця карала вже не штурхаючи носом, а дошкульно б’ючи лапою та боляче кусаючись. За це воно також поважало матір. Вона вимагала від нього покори, і що воно старшало, то суворіше з ним поводилася вовчиця-мати.

Коли знову почався голод, вовченя вже цілком свідомо переживало його муки. Вовчиця геть охляла в пошуках їжі.

Вона никала цілими днями, даремно вишукуючи поживи, і навіть уночі зрідка спала в печері. Цього разу голодування було недовгим, але лютішим. Із материнських грудей вовченя не могло висмоктати й краплини молока, а м’яса йому вже давно не перепадало.

Раніше воно полювало заради забави та втіхи, а тепер бралося до полювання по-справжньому, та, на жаль, нічого не знаходило. Проте ці невдачі тільки сприяли розвиткові вовченяти. Воно ще старанніше вивчало поведінку білки й докладало ще більших зусиль, щоб підкрастися до неї непоміченим. Воно вистежувало польових мишей і училося діставати їх із нір, довідалося багато нового про дятлів та інших птахів. Прийшов час, коли вовченя перестало ховатися в кущах, побачивши стрімку тінь яструба. Воно стало сильнішим і досвідченішим, зробилося розумнішим і впевненішим у собі. Та й голод додав йому завзяття. Тепер вовченя сідало посеред галявини на видноті й чекало, поки яструб упаде грудкою з неба. Там, високо над ним, у синьому небі, літала пожива, якої так нестерпно потребував його шлунок. Але яструб відмовлявся прийняти бій, і вовченя простувало в хащі, жалібно скиглячи від розчарування й голоду.

Раптом усе змінилося — вовчиця принесла додому здобич і голод зник. М’ясо було незвичайне, зовсім не схоже на те, що вона приносила досі. Чимале, майже доросле рисеня мати принесла тільки для нього, адже свій голод уже вгамувала, хоча син і гадки не мав, що для цього вона знищила весь рисячий вивід. Не підозрював він і того, як ризикувала його мати, як відчайдушно вчинила. Вовченя знало тільки те, що молоденька рись із оксамитовою шкуркою була м’ясом; і воно їло це м’ясо, насолоджуючись кожним проковтнутим шматком.

Наївшись досхочу, вовченя лягло в печері коло матері й заснуло. Його розбудило несамовите гарчання вовчиці. Ніколи ще вовченя не чуло такого страшного гаркання. Може, за все своє життя його мати ніколи не гарчала так люто. Вона добре знала: рисячий вивід не можна знищити безкарно, тож треба бути насторожі.

В яскравому промінні надвечірнього сонця вовченя побачило рись-матір, що скажено припала до землі біля входу в печеру. Шерсть на його спинці настовбурчилася. Сам жах дивився йому в очі — про це свідчив не лише грізний вигляд рисі, а й та гаспидська лють, що вчувалася в її божевільному хрипкому вищанні, що раз у раз переростало в гаркання.

І раптом якась незбагненна внутрішня сила немовби штовхнула його вперед. Вовченя загарчало й хоробро стало поруч із матір’ю, зайнявши оборонну позицію. Та вовчиця відштовхнула його назад. Низький лаз не дозволяв рисі зробити стрибок, а коли вона ковзнула в печеру, вовчиця кинулася їй назустріч і вмить притиснула до землі. Мало що вдалося вовченяті розгледіти в цій сутичці. Чути було тільки гарчання, хоркання, скавучання й рев. Печеру наповнив пронизливий вереск. Зчепившись, звірюки качалися по землі; рись шматувала свою противницю зубами й пазурами, а вовчиця могла пускати в хід тільки зуби.

Нараз вовченя підскочило до рисі і, загарчавши, вп’ялилося зубами їй у задню лапу. Вагою свого тіла воно, саме того не розуміючи, заважало рисі битися тією лапою й допомагало матері. Боротьба набула нових відтінків: супротивниці підім’яли під себе вовченя і воно мусило розціпити зуби. Звірюки відскочили одна від одної, і перш ніж знову зчепитися з вовчицею, рись ударила вовченя своєю здоровезною передньою лапою, роздерши йому плече до самої кістки. До несамовитого галасу дорослих долучився жалібний плач і скавчання вовченяти. Бійня затяглася й тривала так довго, що вовченя встигло й наплакатись, і наскавчатись удосталь, і відчути новий приплив хоробрості. А під кінець битви воно знову завзято вчепилося в задню ногу рисі й люто гарчало, чимдуж смикаючи ворога.

Рись була мертва. Але й вовчиця знесиліла від ран. Вона заходилася було пестити вовченя та облизувати йому поранене плічко, а потім знепритомніла від утрати крові — та так і пролежала цілий день і цілу ніч біля свого мертвого ворога, не рухаючись і ледве дихаючи. Протягом тижня вона вилазила з лігва тільки напитись, та й то насилу тягла ноги — кожен рух провокував нестерпний біль, бо у неї й так усе боліло. Тим часом рись була з’їдена, рани вовчиці загоїлися, й вона знову вирушила на полювання.

Плече у вовчука досі боліло від страшної рани, і він ще довгенько шкутильгав. Але його ставлення до світу за цей час дуже змінилося. Він став набагато впевненішим і відважнішим, аніж був до сутички з риссю. Вовчук переконався, що життя суворе: він бився; його зуби впивались у живе тіло ворога; він залишився живий. І це додало йому сміливості, в ньому загорівся азарт, якого він раніше не знав. Він переміг страх і вже не боявся дрібних звірів, але невідоме з його таємницями й жахами, як і раніше, висіло над ним і гнітило його.

Юний вовк ходив із матір’ю на полювання, багато разів бачив, як вона вбиває дичину, й сам брав участь у цьому. Так поступово він починав осягати закон здобичі. Всі живі істоти поділяються на дві породи: його власна й чужа. До першої належить він із матір’ю, до другої — всі інші істоти, що здатні рухатися. Та й вони дуже різні. Серед них виділяються дрібні хижаки й нехижаки, що їх убивала й поїдала його порода; великі хижаки, котрі вбивали й поїдали його породу, якщо вона перша не вбивала й не поїдала їх. Із такого поділу складався закон. Мета життя — пожива. Сутність життя — здобич. Життя одного виборюється ціною життя іншого. Все живе у світі поділяється на тих, хто їсть, і тих, кого їдять. І закон цей велів: їж, або з’їдять тебе. Вовчук не міг ясно й чітко сформулювати цього закону й не намагався робити якихось висновків. Він і не думав про нього, а просто жив згідно з ним.

Дію цього закону вовченя бачило в усьому. Воно з’їло пташенят куріпки. Яструб з’їв їхню матір і хотів з’їсти саме вовченя. Пізніше, коли воно підросло й стало вовчуком, йому захотілося з’їсти яструба. Він з’їв мале рисеня. Мати-рись з’їла б його, якби її саму не вбили й не з’їли. І так було без кінця й краю. Все живе навколо вовченяти жило за цим законом, крихітною частинкою якого він був сам і якому корився. Він був хижаком. Його поживою було живе м’ясо, що тікало від нього, злітало в повітря, лазило по деревах, ховалося під землю або ставало з ним до бою, а часом змушувало його самого втікати.

Якби вовчук умів мислити, як людина, він, можливо, дійшов би висновку, що життя жорстоке, а світ — арена, де, прагнучи поживи, всі переслідують одне одного, полюють один на одного, поглинають один одного; арена, де ллється кров, де панує жорстокість, сліпа випадковість і нескінченний хаос.

Але вовченя не думало як людина і не вміло узагальнювати. Взявши собі щось за мету, воно тільки те й мало на думці, тільки цього й домагалося. Крім закону поживи, в житті вовчука було безліч інших, менш важливих законів, і їх також треба було знати й їм-таки коритися. Світ був переповнений несподіванками. Життя, що вирувало в ньому, енергія, що нуртувала і рвалася з нього, потуга, що грала в його розвинених м’язах молодецьким завзяттям і силою, були невичерпним джерелом вовчого щастя. Гонитва за здобиччю наповнювала його трепетом від утіхи, й це радісне тремтіння збуджувало юну плоть. Навіть жорстокість боїв наповнювала всю сутність вовчука радісним трепетом, а жахи й таємничість невідомого тільки додавали його життю повноти.

Крім цього, життя дарувало йому безліч інших приємних відчуттів. Повний живіт і солодка дрімота на сонечку були вовченяті винагородою за старанну працю, та й сама праця тішила його не менше. І вовченя жило в злагоді з природою, прийнявши навколишнє вороже оточення, в якому вчилося виживати. Повне молодих сил, воно було щасливе й страшенно пишалося собою.

Розділ перший Творці вогню

Це сталося несподівано, й тільки з його провини та через його безтурботність. Забувши після вдалої ночі полювання про обережність і безпеку, вовченя вилізло з печери й побігло до струмка добре знайомою стежиною, яку воно вивчило з перших своїх кроків у новий світ, стежиною, якою стільки разів бігало без клопотів і турбот.

Вовченя спустилося стежкою до сухої сосни, перетнуло галявину й побігло між деревами, аж зненацька побачило й почуло щось незнайоме. Перед ним мовчки сиділо навпочіпки п’ятеро живих істот, яких йому ще зроду не доводилося бачити. Це була перша зустріч вовченяти з людьми. Вони не підхопилися, не ощирили зубів і не загарчали на нього. Вони непорушно сиділи навпочіпки, зберігаючи лиховісне мовчання.

Вовченя від несподіванки заклякло на місці. Підкоряючись уродженому інстинкту, воно, не замислюючись, мусило б кинутися навтьоки, рвонути від них прожогом, але раптом ним заволоділо зовсім інше, протилежне, невідоме досі почуття, що змусило покірно зупинитися й трепетно завмерти на місці. Приголомшене, воно враз відчуло незнану досі силу і владу, щось цілковито далеке й незбагненне. Усвідомлення власної меншовартості гнітюче тиснуло й позбавляло його здатності рухатися.

Вовчук ніколи ще не бачив людини, але інстинктивно збагнув усю її могутність. Десь із глибин свідомості його інтуїція говорила, що ця жива істота виборола собі право першості, владу над усіма іншими мешканцями Дикої Землі. Він дивився тепер на людину не тільки своїми очима, а й очима всіх своїх предків, що сновигали в темряві навколо незліченних зимових стоянок, придивлялися з безпечної відстані, зачаївшись у гущавині, до дивної двоногої істоти, володаря над усім живим. Вовченя опинилося в полоні у своїх предків, у полоні побожного страху й поваги, породжених віковою боротьбою й досвідом багатьох поколінь. Спадковість узяла верх над вовком, що був усього-на-всього вовченям. Аби він був старшим, він, звісно, втік би. Але зараз він припав до землі, скутий жахом і готовий виявити ту покору, з якою його далекий предок прийшов до людини, щоб погрітися біля розпаленого нею багаття.

Один з індіянців підвівся, підійшов до вовченяти й нагнувся над ним. Вовчук ще нижче припав до землі. Невідоме нарешті втілилось у плоть і кров, наблизилося до нього й простягло руку, щоб схопити його. Шерсть вовченяти настовбурчилася, губи здригнулися, оголивши маленькі ікла. Рука, що нависла над ним, як доля, на мить затрималась, і людина сказала, сміючись:

— Вабам вабіска іп піт та! (Дивіться! Які білі ікла!)

Інші голосно засміялися й почали підбивати індіянця, щоб він узяв вовченя. Рука опускалася нижче, а в звіряті завирувала боротьба двох інстинктів: один штовхав скоритися інший поривав до боротьби. Врешті вовченя пішло на угоду із самим собою. Воно дослухалося до обох інстинктів: корилося, поки рука не торкнулася його, а потім вирішило боротися й схопило її зубами. І тої ж миті дістало добрий удар по голові, що повалив його на бік. Усяке бажання боротися пропало. Вовченя, мов покірне цуценя, сіло на задні лапи й заскімлило, адже й справді було ще зовсім мале. Та індіянець, якого воно вкусило за руку, розсердився й ударив звіря по голові ще раз. Вовченя, підвівшись, заскавучало ще дужче.

Індіянці зареготали, й навіть той, із укушеною рукою, приєднався до них. Сміючись, вони оточили вовченя, що продовжувало вити від болю й переляку. Раптом воно наставило вуха. Індіянці також насторожились. Вовченя відчуло наближення допомоги, й, на довгій ноті, урвавши останній протяжливий крик, у якому вже бриніло швидше торжество, ніж горе, замовкло й почало чекати появи своєї матері — безстрашної, лютої до нестями вовчиці, що вміла боротися із супротивниками, вміла убивати їх і ніколи нічого не боялася. Вовчиця почула крик свого дитяти й мчала йому на допомогу з лиховісним гарчанням.

Одним стрибком вона опинилася серед індіянців. Оскаженіла, готова на все заради сина, вовчиця-мати була жахливим видовищем, та її рятівний гнів неабияк порадував дитинча.

Воно заскавчало від щастя й кинулося матері назустріч, а люди швидко відступили на кілька кроків назад. Вовчиця стала між своїм дитинчам і людьми. Її шерсть загрозливо настовбурчилася, у горлі клекотіло хрипке гарчання, розлючена морда сіпалась, ніс конвульсивно морщився, а вишкірені зуби та гострі ікла не віщували нічого доброго.

Раптом один індіянець здивовано вигукнув:

— Кічі!

Вовченя відчуло, що мати враз якось принишкла на цей людський голос.

— Кічі! — знову крикнув індіянець, цього разу різко і владно.

Й тоді вовченя побачило, як вовчиця, його безстрашна мати, припала животом до землі, заскавучала й замахала хвостом на знак миру. Вовченя нічого не розуміло. Його опанував страх. Незнаний досі трепет перед людиною наповнив його сутність. Інстинкт правильно йому підказував, а мати підтвердила це. Вона так само виявляла покору людині.

Індіянець, що гукнув «Кічі», підійшов до вовчиці. Він поклав руку їй на голову, і вовчиця ще нижче припала до землі. Вона не вкусила його, та й не збиралася цього робити. Ті четверо теж підійшли до неї, почали обмацувати й гладити її, а вона й не думала огинатися. Вовченя не зводило очей із людей. Вони були дуже збуджені, а їхні роти видавали голосні звуки. У цих звуках не було нічого загрозливого. Вовченя пригорнулося до матері й намагалося виявити свою покору, хоч шерсть у нього на спині все ще стовбурчилася.

— Це й не дивно, — сказав один індіянець. — Її батьком був вовк, а мати із домашніх собак. Адже мій брат прив’язував її весною на три ночі в лісі! Виходить, Кічі народилася в його суки від вовка.

— З того часу, як Кічі втекла, Сірий Бобре, минув цілий рік, — додав інший індіянець.

— І в цьому немає нічого дивного, Лососів Язику, — відповів Сірий Бобер. — Тоді був голод, і нічим було годувати собак, не вистачало м’яса.

— Вона жила серед вовків, — мовив третій індіянець.

— Певно, що так, Три Орли, — посміхнувся Сірий Бобер, доторкнувшись до вовченяти, й докинув: — Оце й доказ перед нами.

Відчувши дотик людської руки, вовченя стиха загарчало, а рука піднялася і замірилася вдарити його. Тоді вовченя сховало ікла й покірно припало до землі, а та рука знову опустилася й почала чухати в нього за вушком і гладити по спині.

— Авжеж, оце й доказ твоєї правоти, — повторив Сірий Бобер. — Безперечно, його мати — Кічі. Але батько — вовк. Тому й більше в ньому від вовка, ніж від собаки. У нього білі ікла, тож я дам йому кличку Біле Ікло. Я сказав. Це мій собака. Хіба Кічі не належала моєму братові? І хіба брат мій не помер?

Вовченя, котрому щойно дали ім’я, лежало й слухало. Якийсь час люди перемовлялися. Потім Сірий Бобер вийняв із піхов, що висіли в нього на шиї, ножа, підійшов до куща й вирізав палицю. Біле Ікло спостерігав за ним. Сірий Бобер зробив на обох кінцях палиці зарубки й прикріпив до них ремені з сириці. Один ремінь він надів на шию Кічі, підвів її до невисокої сосни й прив’язав другим ременем до дерева.

Біле Ікло пішов за матір’ю й ліг біля неї. Лососів Язик простягнув до вовчука руку й перекинув його на спину. Кічі тривожно дивилася на них. Білому Іклу знов стало страшно. Він не міг стриматися, щоб не гарчати, але кусатися вже не зважувався. Рука з розчепіреними гачкуватими пальцями почала чухати йому живіт і перекочувала з боку на бік. Лежати на спині із задертими догори ногами було нерозумно й принизливо. Біле Ікло почувався безпомічним і якимось зовсім безпорадним, хоч усім своїм єством протестував проти такого приниження. Він ніяк не міг боронитись; якби людина захотіла щось заподіяти йому, то не викрутився б. Хіба можна втекти, коли всі чотири лапи стирчать догори? Змушений примиритися, Біле Ікло таки скорився і поволеньки подолав страх. Він тільки стиха гарчав, адже ніяк не міг погамувати того гарчання, але людина не розсердилася й не вдарила по голові. Та найдивнішим було те, що Біле Ікло відчував якусь незбагненну втіху, коли рука людини гладила його. Перевернувшись на бік, він уже й не гарчав. А пальці знай чухали його за вухами, і йому ставало дедалі приємніше. Коли ж людина пішла собі геть, Біле Ікло збадьорився, і страх, що переповнював його, просто зник. Саме відтоді він почав відчувати й приязнь до людини, хоч пізніше бувало не раз, що страх повертався з новою силою.

Перегодя Біле Ікло почув наближення якихось дивних звуків і швидко здогадався, що їх видають люди. Ціле індіянське плем’я, що перекочовувало на нове місце, низкою спускалося по стежці. Душ із сорок — чоловіки, жінки і діти — згиналися під вагою хатніх лахів. За ними бігло багато собак, і всі вони, крім цуценят, також мали ношу. Кожен собака ніс на спині міцно прив’язаний клунок вагою двадцять-тридцять фунтів.

Біле Ікло досі ще не бачив собак, проте зразу відчув, що вони мало чим відрізняються від його власної породи. Зачувши вовків, тобто його з матір’ю, собаки враз довели, якою незначною є ця різниця. Зав’язалася бійка. Біле Ікло наїжачився, загарчав і вишкірив зуби назустріч цілій лавині собак, що мчали на нього зусібіч. Бідолашний вовчук огризався, та вони збили його з ніг і підтоптали під себе. Відчуваючи на собі їхні гострі зуби, він кусався й рвав їхні ноги, хапав за животи, боронився, як тільки міг. Довкола здійнявся оглушливий гавкіт. Із цього страшного гамору до вовченяти доносилось скажене гарчання Кічі, яка відчайдушно кинулась на захист свого дитяти, крики людей, глухі удари дрючків і жалібне скавучання собак, яким діставалися ці удари.

За кілька секунд Біле Ікло знову був на ногах. Він побачив, як люди відганяють собак палицями й камінням, захищаючи й рятуючи його від гострих зубів породи, такої схожої на вовчу, та все ж таки інакшої. І хоча вовченя не могло ясно уявити собі такого абстрактного поняття, як справедлива відплата, проте воно по-своєму відчуло справедливість людини й визнало в ній істоту, що встановлює закон і дбає про його дотримання. Біле Ікло визнав за людьми ту силу, що змушує коритися цим законам. Вони не кусалися й не пускали в хід пазурів, як усі інші звірі, а використовували силу неживих предметів, примушували ці предмети виконувати їхню волю: палиці й камінці, кинуті цими дивними істотами, літали в повітрі, як живі, й завдавали дошкульних ударів.

Ця влада здалася Білому Іклу надзвичайною, божистою владою. Вона виходила за межі всього, що міг він собі уявити. Звісно, Біле Ікло за самою своєю природою не міг навіть підозрювати про існування богів. Найбільше, що він відчував, — це те, що є речі незбагненні. Але обожнення й трепет, викликані в ньому людьми, скидались на почуття людини, якби вона побачила бога, що метає з гірської вершини блискавки.

Нарешті останній собака відскочив убік, і гамір ущух. Біле Ікло заходився зализувати рани, міркуючи про своє перше знайомство зі зграєю й собачу ненависть та жорстокість. Дотепер він гадав, що вся його порода складається з нього, його матері та Одноокого, і що таких їх існує троє. А тепер зовсім несподівано виявилося, що є ще безліч інших істот, які окрім них належать, мабуть, до його породи. І десь глибоко в підсвідомості вовченяти виникло почуття образи на своїх побратимів, які, ледь зачувши його дух, зі смертельною ненавистю кинулися до нього, щоб знищити. Так само викликало в ньому обурення й те, що його мати прив’язана до палиці, й припнули її ті ж таки істоти, які щойно врятували його від нападників. Хай це зробили й вищі істоти, але й від них тхнуло пасткою та неволею. А втім, що вовченя могло знати про капкан, про полон? Досі воно бродило, гасало собі, спало, де хотіло й скільки хотіло, й тоді, коли йому заманеться. Біле Ікло успадкував це відчуття свободи від своїх предків. А його мати-вовчиця тепер не може рухатися вільно, як раніше, через якусь ломаку, та й він обмежений у своїх пориваннях, адже ще не міг обійтися без матері й увесь час тримався біля неї.

Вовченяті все це не подобалося. А коли люди повставали й рушили в дорогу, одна маленька людська істота повела його матір Кічі за собою, як бранку, взявшись за кінець палиці. Біле Ікло був повністю розчарований і невдоволений такими порядками, тому поплентався услід за нею, понуривши голову до землі, стурбований і зажурений цією новою пригодою.

Вони спускалися вниз річковою долиною і пішли туди, куди Біле Ікло ніколи не забігав, аж сягнули того місця, де річка впадала у Маккензі. На березі стояли піроги — човни-довбанки, а на довгих тичках висіли решітки для сушіння риби. Індіянці отаборилися тут. Біле Ікло з подивом оглядався, роздивлявся навколо себе. Могутність людей, здавалося, росла з кожною хвилиною. Він уже переконався в їхній владі над лютими псами. Ця влада свідчила про силу. Але ще більше дивувалося вовченя владі людей над неживими предметами, їхній здатності змінювати обличчя світу.

Це було щось вражаюче. Ось люди наставили тичок для облаштування жител. І в цьому не було нічого дивного, адже це робили ті ж самі люди, які вміли кидати каміння й палиці. Та коли ці тички обтягли шкірою та парусиною й вони стали вігвамами, Біле Ікло геть розгубився.

Найбільше його вражали величезні розміри цих творінь. Вони виростали всюди з дивовижною швидкістю, ніби якісь живі істоти. Вігвами зайняли майже все поле зору. Наганяючи страху на вовчука, вони зухвало стриміли у височінь, а коли вітер здимав на них парусину й шкіру, Біле Ікло панічно припадав до землі, не зводячи очей із цього громаддя, й готовий був скочити вбік і тікати, коли вони почнуть валитися на нього.

Та незабаром Біле Ікло звик до вігвамів і вже зовсім не боявся їх. Він бачив, що жінки й діти входять і виходять відтіля без усякої шкоди для себе, що собакам теж хочеться проникнути всередину, але люди проганяють їх з лайкою й шпурляють їм услід камінці, аби знали своє місце. Нарешті й він не витримав — цікавість взяла своє: надвечір Біле Ікло нишком залишив Кічі й обережно підповз до найближчого вігвама. Йому дошкуляла допитливість — потреба вчитися жити, діяти й пізнавати все з досвіду. Кілька останніх дюймів, що відділяли його від стіни вігвама, Біле Ікло долав по-пластунському, сторожко й поволеньки наближаючись до стіни. Події цього дня вже підготували вовченя до того, що невідоме часом відкривається у зовсім несподіваний, дивовижний і навіть неймовірний спосіб. Ось його носик торкнувся парусини. Біле Ікло принишк і чекав, що ж буде. Нічого не сталося. Тоді він понюхав цю чудернацьку річ, просякнуту людським духом, завмер на мить, а тоді взяв її зубами й легенько потягнув до себе. Знову все обійшлося, хоча парусинова стіна похитнулася. Він потягнув дужче, й вона ще дужче хитнулася. Ще й ще раз — стіна загойдалася. Це йому сподобалося, й вовченя розвеселилося. Біле Ікло тягнув і смикав дедалі сильніше, аж всі стіни вігвама заходили ходором. Тоді у вігвамі зчинився галас, а різкий вигук індіянки змусив бешкетника прожогом тікати до матері — Біле Ікло чимдуж чкурнув до Кічі. Але відтоді він уже ніколи не лякався цих величезних творінь.

Не минуло й п’яти хвилин, як Біле Ікло знову втік від матері. Вона була прив’язана до кілка, забитого в землю, і ніяк не могла побігти за своїм вовченям. А до нього з войовничим виглядом наближалося кремезне цуценя, набагато старше, зухвале й пихате до нестями. Пізніше Біле Ікло дізнався, що звали його Ліп-Ліп. Як виявилось, це був уже випробуваний і досвідчений у сутичках забіяка.

Білому Іклу видалося зовсім безпечним цуценя своєї породи, до того ж хоч і більше за нього, та менше за дорослих собак, і вовчук вирішив зустріти його дружньо, не сподіваючись ворожих дій. Але тільки-но незнайомець вишкірив зуби й весь напружився, Біле Ікло теж наїжачився й вишкірив ікла. Отак вовченя й цуценя почали кружляти один за одним, готові на все. Це тривало досить довго, й Білому Іклу починала подобатися ця, як він гадав, гра. Раптом Ліп-Ліп зробив різкий стрибок, рвонув вовченя зубами й відскочив убік. Дикий біль у плечі, що ще не загоїлося від рисячих пазурів, пройняв аж до кісток. Біле Ікло завив з несподіванки та болю й люто кинувся на Ліп-Ліпа, уп’явшися в нього зубами.

Але Ліп-Ліп зроду жив серед собак і людей індіянського селища, тож мав уже великий досвід у собачих боях. Вовчукові-новачку дісталося від його дрібних гострих зубів, і він, заскавулівши, ганебно втік під захист матері. Це була перша сутичка Білого Ікла з Ліп-Ліпом, що стала початком багатьох боїв між ними в майбутньому, адже заворогували вони між собою від самого початку, від першої ж зустрічі відчули глибоку ненависть один до одного, неприязнь, що призводитиме й далі до безперестанних зіткнень.

Кічі ніжно зализала рани свого дитинчати й намагалася утримати його біля себе, але цікавості Білого Ікла не було меж, вона невпинно кликала його в незвідане. Вже за кілька хвилин він хоробро вирушив у нову мандрівку. Розвідка вивела його на людину, яку звали Сірим Бобром. Присівши навпочіпки, той щось робив із сухим мохом і гіллям, розкладеними біля нього на землі. Біле Ікло підійшов ближче й почав спостерігати за ним. Сірий Бобер видав якісь звуки, у яких Білому Іклу не вчулося нічого ворожого, й він підступив ще ближче.

Жінки й діти підносили Сірому Боброві гілля та хмиз. Напевне, готувалося щось важливе. Біле Ікло настільки захопився, що наблизився до Сірого Бобра впритул, забувши свій страх перед людиною. І раптом він побачив, як із-під рук Сірого Бобра над мохом і гіллячками здіймається щось дивне, схоже на туман. Потім із цього туману, крутячись і звиваючись, з’явилося щось живе, червоне, як сонце в небі. Біле Ікло нічого не знав про вогонь і не підозрював про його існування. Але вогонь притягав його до себе, вабив, як ото вабило його колись світло у виході з печери. Й він підповз ближче до багаття, почув над собою сміх Сірого Бобра й зрозумів, що й у цьому сміхові немає нічого ворожого. Потім Біле Ікло встромив носа в полум’я, одночасно висолопивши свого маленького язика.

На мить він закляк. Невідоме, що причаїлося в галуззі, вдарило його в писок. Страшенно залементувавши, Біле Ікло сахнувся назад. На це безтямне скавчання Кічі загарчала й рвонулася вперед, мов скажена, наскільки дозволяла припона, а далі заметалася від страшенної люті. А Сірий Бобер аж присів зо сміху, ляскаючи себе по стегнах, і знай реготав, оповідаючи усім про те, що трапилося. Всі вибухнули сміхом, що переріс у голосний регіт. А бідолашка Біле Ікло, сівши на задні лапи, скавчав, лементував і здавався таким маленьким і жалюгідним серед людей, що оточили його зусібіч.

Ніколи ще не зазнавав він такого болю. Жива істота, що виросла під руками Сірого Бобра й скидалася на сонце, обпекла йому носа і язика. Біле Ікло скиглив і скімлив, але на його зойки люди тільки реготалися. Він спробував лизнути язичком ніс, але від дотику обпеченого язика до обпаленого носа йому заболіло ще дужче, і вовчук завив ще жалібніше й розпачливіше, ніж досі.

А потім йому стало соромно. Він збагнув, чому люди сміються. Самому Творцю відомо, як тварини сприймають сміх, і знають, що ми глузуємо з них. Так було і з Білим Іклом — вовченя враз відчуло, що люди підняли його на сміх, тож воно обернулося й засоромлено втекло. І тікати його змусив не біль від опіків, а той безжальний сміх, що дошкуляв глибше й вражав дужче, ніж вогонь. Біле Ікло кинувся до матері, що біснувалась на прив’язі, до єдиної в світі істоти, що не сміялася з нього.

Смеркало. За сутінками прийшла ніч, а Біле Ікло не відходив і на мить від Кічі. Ніс і язик йому дуже боліли, але він переймався зовсім іншим, сильнішим почуттям, що не давало йому спокою. Вовчука огорнула невимовна туга. Він сумував за лігвом, у якому народився, відчував у собі якусь порожнечу серед цього людського й собачого гамору, йому бракувало тієї тиші та спокою, що панували біля струмка й у рідній печері. Життя стало якимсь галасливим. Тут було забагато людей — чоловіків, жінок та дітей — всі вони шуміли й дратували його. Собаки безугаву гризлися та гарчали. Спокійна самота того життя, відокремленого від усього білого світу, життя, яке він знав досі, минулася. Тут навіть саме повітря було насичене рухом. Воно вирувало, дзижчало й гуло, бриніло навколо Білого Ікла, не вгаваючи й на мить. Нові звуки бентежили й тривожили його, змушуючи щомиті чекати нових подій.

Біле Ікло спостерігав за людьми, які ходили між вігвамами, зникали й знову з’являлися. Він дивився на них, як людина дивиться на богів, яких сама ж і вигадала. Вони були для вовчука вищими істотами. У всіх людських діях він бачив таку ж чудотворну силу, якою людина наділяє Бога. Біле Ікло бачив цю дивовижну силу й знав тепер, що люди наділені незбагненною, безмежною могутністю. Вони були володарями живого й неживого світу; вони здатні тримати в покорі все, що рухається, і пересувати непорушні речі, а з сухого моху та гіллячок вони творили пекуче життя, що вражає болем і барвою нагадує сонце. Люди — творці вогню! Вони всемогутні. Люди — це боги?!

Розділ другий Неволя

Спливав час. Кожен день приносив Білому Іклу нове пізнання світу. Його матір Кічі тримали на припоні, а він бігав по всьому селищу, придивляючись, вивчаючи його, набираючись досвіду. Вовчук швидко ознайомився зі звичками людей, пізнав їх багатогранне життя, і це не викликало в ньому зневаги до них. Що глибше він пізнавав людський світ, то більше переконувався в їхній могутності. Вовчук був зачарований їх недосяжною таємничою силою і вважав людей рівними богам.

Людина завжди страждає, втрачаючи віру. Вона потерпає й тоді, коли віра їй нав’язується. У людини болить серце й душа, коли валять її богів і руйнують капища, нищать храми з вівтарями, які вона спорудила за Божим промислом.

Та ні вовк, ні дикий собака не знають цього душевного болю, на противагу людині, що для неї боги — це легкий серпанок мрії, що для неї вони невидимі, уявні й ніколи з туманних образів фантазії не переходять до реального світу, а залишаються примарами добра та сили, тому що є злетами людського «я» до царства духу. Вовк та дикий собака, що пригрілися біля розведеного людиною вогнища, бачать своїх богів у плоті та крові, відчутних і видимих, що займають певне місце у просторі, на цій землі й потребують часу, щоб досягти своїх цілей і виконати своє абсолютно виправдане призначення в житті, підкоряючись його законам. Вірити в таких богів легко, і віри в них ніщо не може похитнути. Від таких богів неможливо втекти. Ось він стоїть, випроставшись на весь зріст, із палицею в руці — людина-бог — всемогутній, лютий і добрий, часом запальний до нестями й несамовитий у своїй люті, як звір, але піднесений над усім земним законом любові, творцем і захисником якого є він сам. Божественність, таїна й сила втілилися у плоть, яка спливає кров’ю, коли її роздирають і смакує незгірше, ніж будь-яке інше м’ясо.

Так було і з Білим Іклом. Люди видались йому богами, справжніми й всюдисущими. І він скорився їм, так само як скорилася його мати Кічі, почувши своє ім’я з їхніх вуст. Вовчук визнав за ними всі привілеї й мав за їхній привілей полювання на живе м’ясо. Він поступався їм дорогою. Коли його кликали — підходив, коли проганяли геть — швидко тікав, а коли погрожували — припадав до землі, адже за кожним їхнім бажанням була сила, що вимагала послуху, сила, що спричиняла біль і давалася взнаки кулаками й палицями, летючим камінням та пекучим шмаганням батога.

Біле Ікло належав людям, як належали їм усі собаки. Його вчинки залежали від їхніх повелінь. Люди могли зробити з ним, що завгодно: скалічити, вбити або помилувати. Це вовчук збагнув і затямив швидко, хоч така наука далася йому нелегко — надто суперечила вона його сильній і владній натурі, а волелюбна вдача повставала проти всього, з чим йому доводилося зіштовхуватися на кожному кроці. Та непомітно для себе самого Біле Ікло почав осягати привабність нового життя, хоча звикати до тих принад було й важко, й неприємно. Він віддав свою долю в чужі руки й зняв із себе будь-яку відповідальність за власне існування. Вже це було йому винагородою, адже зіпертися на іншого завжди легше, ніж стояти самому.

Звісно, все це сталося не за один день, і не враз Біле Ікло віддався душею й тілом людині. Не міг він так швидко зректися свого дикого єства, не міг забути Дикої Землі. Бували дні, коли він виходив на узлісся й стояв там, прислухаючись до чогось далекого, що кликало й вабило його. І з таких прогулянок він повертався тривожний і сумний, жалібно й тихесенько скімлив, лягаючи біля Кічі, й лизав її морду своїм жвавим язичком.

Біле Ікло швидко вивчив життя індіянського селища. Він побачив несправедливість і зажерливість дорослих собак під час годівлі, коли псам кидали м’ясо чи рибу. Переконався, що чоловіки справедливі, діти жорстокі, а жінки добрі й щедрі — від них скоріше діждешся кістки або шматка м’яса. А після двох чи трьох сутичок із матерями цуценят Біле Ікло зрозумів, що краще з цими фуріями не зв’язуватися й триматися від них якнайдалі, а ще ліпше — не потрапляти їм на очі взагалі.

Та найдужче дошкуляв йому Ліп-Ліп. Він був старший і сильніший, відчував свою перевагу й увесь час чіплявся до вовченяти. Біле Ікло не уникав сутичок, але в поєдинку з цим задиракою завжди зазнавав поразки. Такий супротивник був йому не під силу. Ліп-Ліп переслідував свою жертву скрізь. Варто було вовченяті відійти від матері, аж забіяка вже тут і ходить слідком за ним: то гарчить, то сікається, користуючись тим, що поруч немає людей, а то кидається до нього, провокуючи гризню. Ліп-Ліп дуже тішився з того, що він завжди перемагав. Але те, що було найбільшою радістю Ліп-Ліпа, приносило Білому Іклу неймовірні страждання.

Проте налякати вовчука було не так легко. Хоч він і зазнавав поразки за поразкою, та залишався нескорений духом. А вічна ворожнеча з докучливим собакою неабияк позначилася на ньому. Він став лихим і понурим. Лють — невід’ємна властивість вовка, нескінченні ж переслідування ще більше озлобили його. Притаманні його вікові добротливість, жвавість і веселість виявлялися вкрай рідко. Він ніколи не грався й не пустував зі своїми однолітками-собачата-ми: Ліп-Ліп не допускав такої можливості, завжди ставав на дорозі, щомога перешкоджав. Варто було Білому Іклу з’явитися серед цуценят чи бодай наблизитися до них, як Ліп-Ліп підлітав до нього і здіймав сварку і зрештою проганяв геть.

Незабаром Біле Ікло почав здаватися набагато старшим, ніж був насправді. Позбавлений можливості давати вихід своїй енергії в звірячих іграх та забавах, він замкнувся в собі. Це дало поштовх розумовому розвитку. Біле Ікло став хитрим, а часу на всілякі витівки було в нього доволі. Оскільки під час годівлі собаки заважали йому вхопити свою частку м’яса чи риби, він зробився спритним злодієм і став справжнісіньким лихом для індіянок. Він нишпорив по всьому селищу, знав, де що відбувається, все бачив і все чув — метикував добряче, тож і ситий був, і вмів уникати небезпеки, і свого заклятого ворога навчився обходити.

Ще в перші дні свого нового життя Біле Ікло утнув злий жарт із нахабним та зухвалим Ліп-Ліпом і вперше пізнав насолоду помсти. Він заманив його просто в пащеку лютої Кічі — як ото вона колись заманювала собак і вела їх від людської стоянки на поживу вовкам. Рятуючись від Ліпа-Ліпа, Біле Ікло побіг не навпростець, а почав кружляти поміж вігвамами. Бігав він добре, швидше, ніж будь-яке цуценя його віку й навіть сам Ліп-Ліп. Але цього разу він не так уже й квапився й підпустив свого переслідувача на відстань одного стрибка.

Збуджений погонею й близькістю жертви, Ліп-Ліп забув про обережність, а коли схаменувся, було вже запізно.

Він безтямно мчав за Білим Іклом і, обігнувши вігвам, з розгону налетів прямо на Кічі, що була прив’язана до тички. Ліп-Ліп завив від жаху. І хоч Кічі була на прив’язі, вона лапою збила його з ніг, щоб кривдник її дитини не міг утекти, й уп’ялася в нього зубами.

Коли Ліп-Ліпові нарешті вдалося відкотитися від вовчиці, він насилу звівся на ноги, весь скуйовджений, побитий і потовчений, змучений тілом і духом. Там, де попрацювала зубами Кічі, пошматоване хутро звисало клаптями. Із роззявленої собачої пащі вихопився протяжний благальний зойк, що аж за душу брав. Та Біле Ікло був тепер невблаганним і не дав йому навіть поскімлити. Він кинувся на свого ворога й, учепившись у задню ногу, рвав його зубами з такою скаженою люттю, що від колишньої войовничості задираки не лишилося й сліду! Ліп-Ліп чкурнув навтьоки, а його жертва гналася за ним і не відставала, аж поки її мучитель не добіг до свого вігвама. На поміч Ліп-Ліпу прибігли індіянки, а Біле Ікло, мов скажена бестія, безжально рвав свого кривдника й відступився тільки під градом каміння, що посипалося на нього.

Настав день, коли Сірий Бобер відв’язав Кічі, вирішивши, що тепер вона вже нікуди не втече. Радощам Білого Ікла не було меж — його мати на волі! Він весело бігав із нею, бродив по всьому селищу, а Ліп-Ліп тримався від них на поважній відстані. Біле Ікло навіть вишкірявся й підходив до нього з войовничим виглядом, але той не приймав виклику. Ліп-Ліп був не дурний, бо хоч як йому кортіло помститися, він все ж таки вичікував, коли застукає вовчука самого.

Того ж дня Кічі й Біле Ікло вийшли на узлісся недалечко від селища. Біле Ікло крок за кроком вів туди матір, і коли вона спинилася, силкувався заманити її далі. Струмок, печера й лігво, тихі лісові хащі вабили його до себе, й Біле Ікло хотів, щоб мати йшла разом із ним. Пробігши кілька кроків, він зупинився й озирнувся. Вона стояла й не хотіла йти далі. Вовчук жалібно скімлив, він то зникав у кущах, то знову повертався, потім підбіг до матері, лизнув її в морду й знову побіг. Але вона непорушно стояла на місці. Біле Ікло пильно дивився на неї, усім своїм єством виказуючи нестримне бажання, і коли Кічі обернула голову й озирнулася на селище, це бажання немовби почало пригасати.

Біле Ікло поривався до волі, що нестримно гукала його й не давала спокою, адже це був поклик дикої крові, що нуртувала в його молодому організмі, вічний поклик предків. Цей поклик тривожив і матір вовченяти. Але владніший поклик — вогню й людини, на який із усіх звірів озивається тільки вовк, — взяв-таки своє.

Кічі обернулася й спокійнісінько побігла назад. Селище тримало її міцніше, ніж прив’язь. Невидимими, таємничими шляхами боги заволоділи вовчицею й не відпускали її від себе. Біле Ікло сів у холодочку під березою й тихесенько заскімлив. Пахло сосною, й те повітря, наповнене ніжними лісовими пахощами, нагадувало Білому Іклу про колишнє вільне життя, яке заступила хоч і добровільна, але неволя. Та Біле Ікло був іще вовченям, і любов до матері була дужчою за всі почуття, за всі поклики на світі, тому її клич важив більше й доходив до нього ясніше, ніж заклик людини чи навіть Дикої Землі. Все своє коротеньке життя він залежав від матері, і для нього ще не прийшла пора самостійності. Він звик покладатися на неї у всьому. Незалежність була ще попереду. Біле Ікло підвівся й сумно поплентав за вовчицею. Дорогою він кілька разів зупинявся й скімлив, прислухаючись до поклику, що так нестерпно вабив із лісових хащ.

У Дикій Землі мати й дитинча недовго живуть разом, але люди часто скорочують і цю нетривалу пору. Так сталося і з Білим Іклом. Сірий Бобер заборгував індіянцеві на ім’я Три Орли. Цей індіянець вирушав тепер річкою Маккензі проти течії аж до Великого Невільничого озера. Шматок червоної матерії, ведмежа шкура, двадцять набоїв і Кічі пішли за борг. Біле Ікло побачив, як Три Орли взяв його матір до себе в човен, і кинувся за нею. Одним махом Три Орли відкинув його назад на берег. Човен відчалив. Біле Ікло стрибнув у воду й поплив за ним, не звертаючи уваги на лемент Сірого Бобра. Вовченя не почуло навіть голосу людини-бога, — так боялося воно розлуки з матір’ю.

Але боги звикли, щоб їм корилися, і розгніваний Сірий Бобер, спустивши на воду човен, метнувся за Білим Іклом. Швидко наздогнавши втікача, він витяг його за шкуру з води й, тримаючи в лівій руці, почав лупцювати. Білому Іклу перепало на все життя. Рука в індіянця була важка, удари були розраховані точно й сипалися один за одним, неабияк дошкуляючи вовченяті. Під градом цих ударів Біле Ікло метлявся з боку в бік, мов зіпсований маятник. Чого тільки він не пережив за ці хвилини! Спочатку він здивувався, потім його охопив страх, і він почав скавучати після кожного удару. Натомість страх змінився люттю. І його волелюбна вдача виявила себе — Біле Ікло вишкірився й безстрашно загарчав просто в обличчя розгніваному богові. Чоловік розгнівався ще більше. Удари посипалися рясніше, стали важчими й дошкуляли ще дужче.

Сірий Бобер не переставав лупцювати, а Біле Ікло гарчав ще лютіше. Так не могло тривати вічно, хтось мусив поступитися, і поступився Біле Ікло. Він знову відчув себе у полоні страху. Це вперше людина так поводилася з ним. Усі випадкові удари, що перепадали йому раніше — дрючком чи камінцем, — здавалися пестощами порівнянню з тим, що йому довелося випробувати зараз. Біле Ікло здався й почав жалібно скавучати й вити. Спочатку він зойкав від кожного удару, та незабаром його страх переріс у суцільний жах, і скавчання злилося в одне безперервне виття, що ніяк не в’язалося з ритмом ударів.

Нарешті Сірий Бобер опустив праву руку. Біле Ікло безпорадно завис у повітрі, як ганчірка — індіянець ще тримав його, а вовчук продовжував жалібно вити. Хазяїн, либонь, залишився задоволений цим і жбурнув його на дно човна. Тим часом човна віднесло вниз за течією. Сірий Бобер узявся за весла. Біле Ікло заважав йому гребти, й чоловік сердито дав йому добрячого штурхана. Тут знову озвалася волелюбна вдача вовчука, і він уп’явся зубами в ногу, взуту в мокасин.

Навіть попередню лупку неможливо було ні з чим порівняти, а як йому перепало тепер, годі й уявити. Гнів Сірого Бобра був страшнішим, він підскочив з веслом у руках, і вовченя охопив шалений жах. Індіанець скажено гамселив його веслом по чому попало, а коли нарешті Біле Ікло принишк на дні човна, живого місця не лишилося на його маленькому тільці. Сірий Бобер іще раз ударив його ногою, вже навмисне. Біле Ікло не огризнувся й не вчепився в неї. Неволя дала йому ще один урок: ніколи й ні за яких обставин не можна кусати бога — свого хазяїна й володаря, бо тіло бога священне, і зуби таких, як він, Біле Ікло, не сміють оскверняти його. Напевне, це найтяжчий злочин, якому немає прощення й помилування.

Коли човен пристав до берега, Біле Ікло й не поворухнувся — лежав собі та скімлив тихенько, чекаючи на волю господаря. Сірий Бобер наказав, щоб вовчук вибрався з човна, і так жбурнув його на берег, що той із усього маху гепнув об землю. Тіло вовчука тремтіло від болю, але він підвівся й жалібно-жалібно заскімлив. Ліп-Ліп спостерігав за тим із берега — він миттю накинувся на вовченя, повалив його з ніг і всадив свої зуби в його понівечене тіло. Біле Ікло був занадто знесилений, щоб захищатися, і йому було б непереливки, якби раптом Сірий Бобер не зацідив ногою в морду Ліп-Ліпа так, що той злетів високо в повітря й гепнув на землю далеко від вовчука.

Такою була людська справедливість, і попри страх та біль Біле Ікло мимоволі перейнявся почуттям вдячності до людини. Він слухняно поплентався за Сірим Бобром через усе селище до його вігвама. Відтоді Біле Ікло затямив, що право карати боги залишають за собою, а тварин, що їм підвладні, цього права позбавляють.

Уночі, коли в селищі все затихло, Біле Ікло згадав про матір і затужив за нею. Він тужив так голосно, що розбудив Сірого Бобра, і йому знов дісталося від хазяїна. Після цього в присутності богів він тужив мовчки й давав волю своєму горю тільки тоді, коли виходив на узлісся. Він скавучав і виспівував свою журливу пісню, виливаючи в ній усю свою скорботу, всі безпросвітні печалі та жалі.

У ці дні Біле Ікло міг би відгукнутися на поклик минулого, що гукав його назад до печери й струмка, але пам’ять про матір утримувала його на місці. Тому він чекав, поки вона повернеться до селища, як повертаються люди після полювання. Отак він лишався в неволі.

Підневільне життя не дуже обтяжувало його. Вовчук і в ньому бачив чимало цікавого. Події в селищі мінялися одна за одною, завжди траплялося щось нове. І не було кінця-краю дивним речам, якими вражали боги, а Біле Ікло завжди був ласий до пізнання і вирізнявся неабиякою допитливістю. Крім того, він знайшов підхід до Сірого Бобра й навчився жити в злагоді з ним. Завдяки своїй кмітливості вовчук дуже швидко збагнув, чого від нього вимагають — покори, неухильного й ретельного послуху, і, засвоївши це, вже не викликав гніву людей, а в такий спосіб уникав покарань — більше не перепадало йому ні стусанів, ні лупки, і життя ставало стерпним.

Часом Сірий Бобер сам кидав Білому Іклу шматок м’яса й відганяв собак, поки той їв. І такий шматок здавався дорожчим, ніж десять шматків, отриманих із жіночих рук, навіть смакував більше. Сірий Бобер жодного разу не погладив і не приголубив Білого Ікла. Та невідомо чому — чи то за його тяжку руку, чи то за силу й справедливість, а може, й за все те разом — вовчук почав відчувати прихильність до свого похмурого хазяїна. Вочевидь, між ними виникла особлива приязнь.

Якісь зрадницькі сили непомітно й підступно прив’язали Біле Ікло до неволі, а діяли вони так само безпомилково, як палиця, камінець чи удар кулаком. Інстинкт, що здавна жене вовків до людського вогнища, розвивається швидко. Саме він спрацював тепер і керував думками й помислами, всіма почуттями Білого Ікла. І хоча його теперішнє життя було сповнене прикрощів, селище ставало йому дедалі ріднішим. Але сам він і не підозрював цього. Він відчував тільки тугу за Кічі, сподівався на її повернення й жадібно линув думками до колишнього вільного життя з нею.

Розділ третій Чужинець

Ліп-Ліп настільки отруїв життя Білого Ікла, що той став набагато лютішим, ніж передбачала матінка-природа. Лютість була характерною ознакою вовченяти, вона притаманна була йому від народження, а тепер переросла в справжнє шаленство, якому не було меж. Навіть люди звернули увагу на цю незвичайну рису. Щоразу, коли в селищі чувся гавкіт, собача гризня або жінки здіймали галас через украдений шматок м’яса, ніхто не сумнівався, що до цього причетний Біле Ікло. Люди й не намагалися розібратися в причинах такої поведінки. Вони бачили тільки наслідки, й ці наслідки були невтішні. Біле Ікло зажив слави пролази, злодіяки, задираки й призвідника всіх бійок, а розгнівані індіянки дорікали йому просто у вічі тим, що він вовк, пророкували поганий кінець, а він, вислуховуючи все це, пильнував, щоб ухилитися від удару дрючком або каменем.

Незабаром Біле Ікло відчув себе чужим серед мешканців селища. Всі молоді собаки йшли за Ліп-Ліпом. Між ними та Білим Іклом була нездоланна прірва. Либонь, собаки відчували в ньому іншу породу й виявляли інстинктивну ворожість, неприязнь, що завжди виникає між свійським собакою й вовком. Між собачою зграєю й Білим Іклом почалася справжня війна. Й собаки мали достатньо причин, щоб не припиняти її. Всі разом і по одному вони скажено нападали на вовчука, рвали його зубами, і він, ніде правди діти, добряче віддячував своїм ворогам — кожен пес зазнав його іклів. У бою один на один він впорався б чи не з кожним псом, але такої нагоди йому не траплялося, бо щойно починалася гризня, молоді собаки збігалися туди й гуртом кидалися на вовчука.

Ворожнеча з цілою собачою зграєю навчила його двох важливих речей: відбиватися водночас від усіх, коли нападають гуртом, а в сутичці з одним супротивником — найбільше разів куснути його за найкоротший час. Триматися на ногах і не впасти в суцільному оточенні ворогів значило зберегти собі життя, і Біле Ікло добре затямив це правило. Тому він тримався на ногах, мов кішка, і його ніяк не можна було повалити. Навіть дорослі собаки могли скільки завгодно насідати на нього — Біле Ікло відступав, підскакував, кидався убік і завжди твердо стояв на землі.

Перед кожною сутичкою собаки зазвичай дотримуються певного ритуалу: гарчать, ходять околяса, наїжачуються, перш ніж пустити в хід зуби. Біле Ікло навчився обходитися без цього. Він знав, що за згаяний час — тяжка розплата: збіжиться на розправу вся собача зграя. Тож вовчук шматував ворога й, не озираючись, утікав геть. Біле Ікло ніколи не виявляв своїх намірів. Він кидався в бійку без попередження й починав кусатися та рвати свого супротивника, не чекаючи, поки той приготується. Такою була стратегія переможних боїв, після яких собаки зализували на собі глибокі рани. Важила також несподіванка, і вовчук знав їй ціну. Біле Ікло розумів, як важливо заскочити ворога зненацька, раптово напасти, роздерти йому плече, пошматувати вухо, перш ніж він отямиться, — й половину справи зроблено, це гарантія спланованої перемоги.

Він переконався, що собаку дуже легко звалити з ніг, якщо застукати несподівано, — тоді його найуразливіше місце на шиї буде незахищеним. Біле Ікло знав, де це місце, адже таке знання передалося йому в спадщину від багатьох поколінь вовків. І, нападаючи, він дотримувався такої тактики: по-перше, підстерігав собаку, коли той був один; по-друге, налітав на нього зненацька, й той падав із ніг, мов підкошений, і, по-третє, чіплявся мертвою хваткою просто в незахищену горлянку.

Біле Ікло був ще дуже юний, і його незміцнілі щелепи не могли наносити смертельних ударів, та не одне цуценя бігало по селищу зі слідами його зубів на шиї. Аж якось, упіймавши одного зі своїх ворогів на узліссі, він зумів перекусити йому горло й собака здох. Того вечора селище захвилювалося. Вчинок Білого Ікла неабияк розтривожив людей. Звістка про скоєне дійшла до господаря роздертого пса, жінки пригадали Білому Іклу всі його крадіжки, а біля житла Сірого Бобра зібралася ціла юрба. Але індіянець рішуче відмовився видати вовченя своїм одноплемінникам, які жадали помсти, й закрив перед ними вхід у вігвам, де відлежувався винуватець усіх лих.

Тепер вовчука зненавиділи не лише собаки, а й люди. Він не знав ані хвилини спокою. Кожен собака шкірив на нього зуби, кожна людина замахувалася на нього. Своя порода зустрічала його гарчанням, боги — прокльонами й камінцями. Він завжди був напружений, щомиті готовий напасти, відбити напад або ухилитися від несподіваного удару. Вовчук діяв стрімко й холоднокровно: блиснувши іклами, кидався на супротивника або із грізним гарчанням відскакував назад.

Щодо гарчання, то жоден собака в селищі, ні старий, ні молодий, не вміли так хижо гарчати, як Біле Ікло. Собака зазвичай гарчить або застережливо, або погрозливо, бо знає, за яких обставин до якого способу вдатись. Біле Ікло знав усе це ще краще. У своє гарчання він вкладав глибоку лють і злість, усе, що мав у собі хижого, лихого й страшного, чим тільки міг залякати ворога. Його зморщений ніс, наїжачений загривок, язик, що червоною гадюкою висувався й ховався між гострими зубами, примружені очі з полиском зеленого вогню, що палали несамовитою ненавистю, тремтячі губи й вишкірені ікла змушували задуматися багатьох собак і стримати будь-якого нападника. Білому Іклу досить було секунди, щоб обміркувати план дій, коли його самого заставали зненацька на гарячому. Але часто ця пауза затягувалася й супротивник відмовлявся від бійки — гарчання давало змогу з почестю відступити навіть у сутичках із дорослими собаками.

Не прийнятий до зграї молодих собак, він змушував їх дорого платити за вороже ставлення до нього. І хоч собаки самі оголосили війну Білому Іклу, чим поставили себе віч-на-віч із його злістю, спритністю й силою, та самі ж від цього й потерпали, на власній шкурі відчувши всю його хижість. Справа обернулася так, що вороги вовченяти, не підпускаючи його до себе, й самі ні на крок не могли відійти від зграї. Біле Ікло не дозволяв цього. Його хитромудра й підступна тактика призвела до того, що молоді собаки боялися його нападу й не зважувалися бігати поодинці. Усі вони трималися купи, за винятком Ліп-Ліпа, щоб спільними зусиллями відбиватися від свого грізного супротивника, заклятого ворога, якого самі створили. Якщо якесь цуценя відбивалося від зграї чи забігало на берег річки, то його або знаходили загризеним, або воно підіймало на ноги селище своїм відчайдушним скавчанням, рятуючись утечею від вовченяти, що вискочило із засідки.

Біле Ікло мстився собакам навіть після того, як вони зрозуміли й запам’ятали раз і назавжди, що їм безпечніше триматися гурту. Він нападав на цуценят, коли ті тинялися поодинці, а вони кидалися на нього всією зграєю. Варто було собакам угледіти вовчука, як вони дружно кидалися йому навздогін, і в таких випадках його рятували тільки швидкі ноги. Але горе тому собаці, що, захопившись, випереджав інших! Біле Ікло на всьому ходу зненацька обертався до переслідувача, кидався на нього й шматував, перш ніж устигала прибігти решта собак. Таке траплялося часто, бо, захопившись погонею, собаки забували про все на світі, мчали, забувши про всяку обережність, а Біле Ікло завжди зберігав холоднокровність і контролював ситуацію. Озираючись назад, він готовий був слушної миті розвернутися мордою до погоні й кинутися на затятого переслідувача, що в своєму шаленстві відірвався від зграї.

Життя молодих собак наповнене потребою невтомних забав, тож вони задовольняли цю потребу, перетворивши ту війну в жорстокі ігрища. Полювання на вовченя стало для них найазартнішою розвагою — щоправда, не жартівливою, а смертельно небезпечною. Певно, цей ризик і заохочував супротивників. Покладаючись на швидкість своїх ніг, Біле Ікло ніколи не ухилявся від цієї гри. Йому подобалося ризикувати. Вовчук не раз заманював усю зграю до сусіднього лісу, сподіваючись на повернення Кічі. Але там собаки губили його слід. Із галасу Біле Ікло завжди знав, де вони, а сам умів скрадатися безгучно, мов тінь, як це робили його батько й мати. До того ж у нього було багато спільного з Дикою Землею, він краще розумів усі її таємниці й хитрощі. Найбільше Біле Ікло тішився, коли збивав собак із пантелику: заплутував свої сліди, зайшовши у воду, перепливав струмок і спокійнісінько відлежувався десь у лісових заростях, прислухаючись до гавкоту своїх переслідувачів, що, розшукуючи його, марно дзявкають і ганяють лісом.

Оточений зусібіч ненавистю і собак, і людей, він ворогував із усім цим світом. Біле Ікло розвивався швидко, але однобічно. За такого життя в ньому не могли зародитися ні добрі почуття, ні потреба в пестощах, ніщо не сприяло розвиткові в ньому лагідності. Про все це він не мав жодного уявлення. Йому відомий був тільки один закон: коритися дужчому й гнобити слабшого. І цим законом він керувався в житті. Сірий Бобер — божество, наділене незвичайною силою, тому Біле Ікло корився йому. Молодші й менші від нього собаки були слабші — їх треба нищити.

В ньому розвивалися ті якості, що допомагали протистояти небезпеці, на яку він часто наражався у житті. Сталеві м’язи випиналися на його худому, гнучкому тілі, як мотуззя. До його кмітливості й хитрощів не міг дорівнятися ніхто: він бігав швидше, був нещадніший у бійках, витриваліший, зліший, жорстокіший і розумніший, ніж усі інші пси. Біле Ікло мусив стати таким, інакше ніколи не вижив би в тому ворожому оточенні, серед якого опинився не з власної волі.

Розділ четвертий Стежкою богів

Восени, коли дні стали коротшими й повіяло холодом, а світанки стрічали першими приморозками, вовчукові трапилася нагода втекти на волю. У селищі вже кілька днів панувала метушня. Індіянці розбирали літні вігвами й готувалися вийти на осіннє полювання. Біле Ікло зірко стежив за цим пожадливими очима і, коли вігвами було розібрано, а майно повантажено в човни, він усе зрозумів. Довбанки одна за одною почали відчалювати від берега, декотрі вже зникли з очей, пливучи за водою.

Біле Ікло вирішив залишитися й слушної хвилини втік із селища до лісу. Перепливши струмок, якого вже затягнуло тоненькою кригою, він заплутав свої сліди. Потім заліг у самісіньких хащах і почав чекати. Час минав, і він устиг кілька разів заснути, прокинутися й знову заснути. Вовчук пробудився від голосу Сірого Бобра, що кликав його. Потім почулися й інші голоси — дружини й господаревого сина Міт-Са, які допомагали в пошуках і ще голосніше його гукали.

Біле Ікло затремтів з ляку, почувши свою кличку, але не вийшов із лісу, хоча страшенно кортіло відгукнутися на заклик хазяїна. Незабаром голоси стихли десь удалині, і тоді він вибрався з кущів, задоволений, що втеча вдалася. Насувались сутінки. Біле Ікло грався, петляючи між деревами, радіючи волі. Та раптом його охопило почуття самотності. Він присів, тривожно прислухаючись до лісової тиші: ніде ані шелесне… Ліс похмуро мовчав, і в цьому мовчанні, здавалося, крилася якась невидима й таємнича небезпека. Біле Ікло придивлявся до невиразних обрисів високих дерев, що могли ховати у своїх кронах всіляке страхіття, у густі тіні між ними, де міг причаїтися будь-який ворог.

Потім йому стало холодно, а теплої стіни вігвама, біля якої він завжди грівся, тут не було. Мороз дошкуляв Білому Іклу й він підіймав по черзі то одну, то другу передні лапи, підгинав під себе, потім прикрив їх своїм пухнастим хвостом, і в мить дрімоти перед ним постало видиво. Не було нічого дивного в тому, що в його очах ожили знайомі картини. Він знову побачив селище, вігвами, полум’я багать, почув пронизливі голоси жінок, грубий чоловічий бас, гавкіт собак. Біле Ікло зголоднів і згадав шматки м’яса та риби, які йому перепадали від людей. Але зараз його оточила зловісна тиша, що обіцяла не їжу, а небезпеку.

Неволя розпестила вовчука. Залежність від людей позбавила його якоїсь важливої частини сили. Йому невідомі були турбота й відповідальність, він розучився дбати про себе, навіть добувати собі поживу. Надходила ніч. Його зір і слух, призвичаєні до постійної зміни картин і звуків, гомону й галасу, шуму й руху селища, виявилися тут непотрібними. Нічого було робити, нічого слухати, ні на що дивитися. Він намагався вловити хоч найменший шерех або рух, що порушили б цю затяту тишу. В цім безгомінні й нерухомості природи він відчував лише якусь страшну небезпеку.

Біле Ікло затремтів. Щось величезне й безформне пронеслося в нього перед очима. На землю впала тінь дерева, освітленого місяцем, що виглянув із-за хмар. Заспокоївшись, він тихенько заскімлив, але, згадавши, що цим може накликати на себе біду, принадити притаєного ворога, замовк.

Дерево, охоплене нічним морозом, голосно рипнуло в нього над головою. Вовчук розпачливо завив і, не чуючи під собою ніг від жаху, прожогом кинувся до селища. Він відчув непереборну тягу до людини, потребу в її захисті. У його ніздрях стояв запах диму від багать, у вухах бриніли людські голоси, дитячий галас. Біле Ікло вибіг з лісу на залиту місяцем галявину, де не було ні тіней, ні мороку, але його очі не побачили знайомого селища. Він забув, що люди пішли відтіля.

Вовчук зупинився, потім завмер на мить — і завив… Бігти було нікуди. Його охопила глибока печаль, і він сумовито тинявся пустельним селищем, обнюхуючи купи сміття й мотлоху, залишеного богами. Зараз він радий був би, якби якась жінка спересердя жбурнула в нього камінцем, тішився б, якби його стусонув своєю тяжкою рукою Сірий Бобер, навіть Ліп-Ліпові зрадів би, хоч як би той гарчав, а боягузливих гавкучих псів зустрів би зі щирим захватом.

Вовчук побрів до того місця, де стояв колись вігвам Сірого Бобра, сів і підняв морду до місяця. Спазми стискали йому горло, і з його пащі, десь із самої глибини, з грудей вирвалося перше вовче виття, в якому Біле Ікло виливав усю свою тугу самотності, усі свої страхи, усю журбу за Кічі, всі свої смутки та жалі й передчуття прийдешніх злигоднів; біль страждань і скорбота — все вилилося в протяжному жалісному витті. Це було виття, що вперше вирвалося із грудей Білого Ікла, який дорослішав і ставав справжнім вовком.

З настанням ранку його страхи розвіялись, але почуття самотності гнітило ще дужче. Пустельне селище, в якому ще так недавно вирувало життя, розривало жалем його серце. Тож він обернувся в ліс і побіг уздовж берега річки за водою. Він біг цілий день, не дозволяючи собі й на мить зупинитися. Здавалося, він може бігти вічно. Його дуже тіло не піддавалося втомі. А коли він все-таки зморився, то витривалість, що дісталася йому від предків, гнала його далі й далі.

Там, де річка бігла поміж крутими берегами, Біле Ікло видряпувався на кручі. Джерела й струмки, що впадали в Маккензі, він перепливав або переходив убрід. Часто йому доводилося бігти вузькою крижаною крайкою, що намерзла біля берега; тонкий лід ламався, він насилу вилазив з води на берег і вперто долав наступні перешкоди на своєму шляху. Біле Ікло не раз був на волосину від загибелі, та знаючи, що от-от знайде сліди богів у тому місці, де вони мають причалити до берега, мчав далі.

Хоч він був і розумніший, ніж його побратими, проте не міг уявою сягнути протилежного берега річки Маккензі. Йому й на думку не спадало, що ті сліди, яких він шукає, можуть бути там. Напевне, згодом він набрався б досвіду в мандрівках, постаршав, навчився б відшукувати сліди вздовж річкових берегів, тож припустив би й цю можливість. Та зрілість була в майбутньому. Зараз же він біг навмання за водою своїм берегом Маккензі й ні на що інше не зважав.

Біле Ікло біг цілу ніч, зустрічаючи в темряві безліч перешкод, які сповільнювали його просування вперед, проте бажання рухатися далі в нього не пропадало. Пополудні наступної днини, коли вовчук пробіг безупину тридцять годин, навіть його залізні м’язи втомились, і вже тільки завзятість та сила волі тримали його на ногах. Майже дві доби він нічого не їв і геть знесилів з голоду. Позначалися на ньому й безперестанні занурення в крижану воду. Його шерсть укрилася брудом, широкі подушечки лап кровили. Вовчук почав накульгувати, спершу легенько, потім дужче й дужче. До того ж зіпсувалася і погода: хмари затягли небо й пішов густий, м’який і мокрий сніг, що прилипав до його лап, огортав усе навколо, приховував усі нерівності ґрунту й швидко танув. В тій мокрій каші лапи роз’їжджалися в різні боки й рухатися ставало дедалі важче.

Цієї ночі Сірий Бобер вирішив отаборитись на протилежному березі річки Маккензі, бо звідтіля починався шлях углиб суходолу, туди, де зазвичай полювали восени індіянці. Та надвечір Клу-Куч, дружина Сірого Бобра, помітила на близькому березі лося, який прийшов до річки на водопій. Отож, якби лось не пішов до річки напитися, якби Міт-Са через хуртовину не схибив із дороги, якби Клу-Куч не помітила лося, а Сірий Бобер не поклав би його влучним пострілом з рушниці, — всі подальші події склалися б зовсім інакше. Сірий Бобер не отаборився б на ближчому березі річки Маккензі, а Біле Ікло пробіг би повз них і загинув або потрапив до своїх диких родичів і залишався б вовком до кінця своїх днів.

Настала ніч. Посипався ще густіший сніг. Біле Ікло, поскімлюючи з болю, спотикаючись та накульгуючи, рухався далі, аж раптом натрапив на свіжий слід. Цей слід був настільки свіжий, що Біле Ікло відразу впізнав його. Заскавучавши на радощах, він нетерпляче звернув до лісу. До його слуху донеслися знайомі звуки. Він побачив полум’я багаття, Клу-Куч, яка чаклувала над казаном, Сірого Бобра, що сидів біля вогню навпочіпки і їв шматок сирого сала. У людей було свіже м’ясо!

Біле Ікло очікував кари. Коли він подумав про це, то шерсть на його спині настовбурчилася. Але він тихенько рушив уперед. Вовчук боявся ненависних йому побоїв і знав, що без них не обійдеться. Але так само він знав, що буде грітися біля вогню, користуватиметься заступництвом богів, зустріне собак — то було хоч і вороже, а все-таки товариство, здатне задовольнити його потребу в близькості до живих істот.

Біле Ікло підповзав до вогню на животі. Сірий Бобер побачив його й перестав жувати сало. А вовчук поволеньки підповзав, демонструючи повну покору та улесливу сумирність, хоч його й гнітило почуття приниження й покірності, що змушувало плазувати перед людиною. Він повз прямо до Сірого Бобра, сповільнюючи й сповільнюючи рух, із почуттям провини, начебто повзти йому з кожним дюймом ставало важче. Нарешті він ліг біля ніг свого пана, якому самохіть віддався душею й тілом. Зі своєї волі вовчук прийшов до людського вогнища й скорився людині. Біле Ікло тремтів, боячись неминучого покарання. Рука над ним поворухнулася. Він весь зіщулився, готуючись до удару. Але рука не вдарила. Тоді він глянув крадькома вгору. Сірий Бобер роздер сало навпіл й простягнув йому шматок! Обережно й недовірливо Біле Ікло понюхав його, а потім потягнув до себе. Індіянець звелів дати Білому Іклу м’яса й відганяв собак, поки він не наївся. Ситий і задоволений, Біле Ікло уклався біля ніг Сірого Бобра й, дрімаючи у теплі, сонно примружився на полум’я. Він знав, що ранок застане його не в похмурому лісі, а в таборі, серед богів, яким він віддавав усього себе й від волі яких тепер залежав.

Розділ п’ятий Договір

У середині грудня Сірий Бобер вирушив угору річкою Маккензі, взявши з собою Міт-Са і Клу-Куч. В одні сани були запряжені куплені та позичені в сусідів собаки, в яких їхав він сам. У другі санки, трохи менші, запрягли молодих собак, і керував ними Міт-Са. Запряжка й сани були мало не іграшкові, але Міт-Са був у захваті: він почував, що виконує справжню чоловічу роботу. Він навчався керувати собаками, поганяти й муштрувати їх, а цуценята звикали до упряжі. Крім того, санчата Міт-Са були навантажені збіжжям та провізією й перевозили фунтів з двісті поклажі.

Біле Ікло й раніше бачив їздових собак, тож коли його самого вперше запрягли в сани, він не опирався. На шию йому накинули хомут, напханий мохом, від якого йшли дві попруги до ременя, перекинутого попід грудьми й через спину; до цього ременя був прив’язаний довгий мотузок, що з’єднував його із санками.

Запряжка складалася із семи собак. Усім їм було по дев’ять-десять місяців, і тільки Білому Іклу було вісім. Кожен собака був прив’язаний до санок окремим мотузком. Усі мотузки були різної довжини, кожен коротший від попереднього на довжину собачого тіла. З’єднувалися вони кільцем спереду саней. Загнутий догори цей перед не давав берестяним санкам, в яких не було полозів, зариватися в м’який, пухнатий сніг. Завдяки такій будові вага саней і вантажу лягала на більшу площу снігу. З тією ж метою — якомога рівномірніше розподілити вагу — собак прив’язували до передка саней віялом, і жоден із них не біг слідом іншого.

Запряжка віялом мала ще одну перевагу: різні за довжиною мотузки перешкоджали собакам, що біжать позаду, кидатися на передніх, а передні не могли напасти на задніх, які бігли на коротших мотузках, бо для цього треба було б обертатись. Якщо якийсь і примудрявся зчепитися з сусідом, то опинявся з ним віч-на-віч та ще й наражав себе на погоничів батіг. Проте найбільша перевага цієї запряжки полягала в тому, що, намагаючись напасти на передніх собак, задні налягали на посторонки, а що швидше їхали санки, то швидше біг і переслідуваний собака. В такий спосіб задній ніколи не міг наздогнати переднього. Що швидше біг один, то хутчій утікав од нього другий, а значить швидше бігли й інші собаки. В результаті всього цього швидше рухалися й санки. Такими хитрими вивертами людина зміцнювала свою владу над тваринами.

Міт-Са був дуже схожий на батька, тож успадкував від нього й мудрість. Він давно вже помітив, що Ліп-Ліп переслідує Біле Ікло; але тоді Ліп-Ліп належав іншому індіанцеві, й Міт-Са насмілювався лише крадькома шпурнути в нього камінцем. А тепер, коли Ліп-Ліп став його собакою, він, щоб помститися йому за минуле, прив’язав до найдовшого мотузка. Це немовби робило Ліп-Ліпа ватажком і здавалося навіть почесним. Насправді ж нічого почесного в цьому не було; навпаки, замість того, щоб командувати зграєю й тримати її в покорі, він зробився предметом ненависті й нападів усіх собак.

Оскільки Ліп-Ліп був прив’язаний до найдовшого мотузка, то собакам здавалося, що він утікає від них. Вони бачили тільки його задні ноги й кудлатого хвоста, а це видовище не таке страшне, як вищирені ікла й настовбурчена шерсть на загривку. Та й недалекі розумом собаки впевнені, що коли перед ними біжить інший собака, то він від них тікає і його будь-що треба наздогнати.

Щойно сани рушили з місця, вся запряжка погналася за Ліп-Ліпом, і так тривало цілісінький день. Ображений Ліп-Ліп спочатку озирався на своїх переслідувачів, пориваючись кинутися на них, але Міт-Са щоразу хльоскав його по голові тридцятифутовим батогом, сплетеним із в’ялених оленячих кишок, і той батіг змушував його обертатися й бігти вперед. Ліп-Ліп не побоявся б зчепитися з усією запряжкою, проте батіг дошкуляв дужче і йому не залишалося нічого іншого, як напинати мотузка й рятувати боки від зубів своїх товаришів.

Однак у голові індіянського хлопчика крилися ще витонченіші хитрощі. Щоб посилити ворожість собак до Ліп-Ліпа, Міт-Са почав виділяти ватажка з-поміж інших собак: годував його м’ясом у присутності всієї зграї й нікому іншому м’яса не давав. Собаки скаженіли. Вони металися навколо Ліп-Ліпа, поки він їв, але близько підходити не насмілювалися, тому що Міт-Са стояв біля нього з батогом у руці. А коли м’яса не було, Міт-Са відганяв запряжку подалі й робив вигляд, ніби годує тільки Ліп-Ліпа.

Біле Ікло охоче взявся до роботи. Довгий шлях довелося йому пройти і чимало злигоднів зазнати, перш ніж він потрапив до людей, тож він розумів, що марно опиратися їхній силі, що треба скоритися. До того ж переслідування зграї привчило його менше зважати на них. Дурні собаки нічого не важили в його житті, зате людина та її значення незмірно виросли в його очах. Вовчук не приятелював з тваринами. Кічі він майже забув, і йому зосталася тільки вірність богам, яких молодий вовк визнав своїми панами. Тільки через цю вірність, що стала чи не єдиним способом виражати свої почуття, Біле Ікло старанно працював, слухався наказів і підкорявся дисципліні, був покірним і відданим. Він трудився чесно й завзято. Ці риси притаманні прирученому вовку й дикому псові, а Біле Ікло був наділений щонайкращими якостями, яких могла вимагати від нього людина.

Спілкування вовчука із собаками зводилося до жорстокого суперництва, а виражалося воно у невпинній ворожнечі та ненависті. Він ніколи не загравав з ними. Біле Ікло вмів битися — й бився, віддячуючи стократ за всі укуси й кривди, яких зазнав тоді, коли Ліп-Ліп верховодив зграєю. Тепер Ліп-Ліп був ватажком, коли біг на кінці довгого мотузка попереду своїх товаришів і тягнув з ними санки, що підстрибували на снігу. На стоянках Ліп-Ліп тримався ближче до Міт-Са, Сірого Бобра й Клу-Куч, не наважуючись відійти від богів, тому що тепер ікла всіх собак були спрямовані проти нього й він зазнав на собі всієї ворожнечі, що її досі зазнавав Біле Ікло. Коли Ліп-Ліп занепав, Біле Ікло міг би стати ватажком зграї, але він був занадто похмурий і замкнений для цього. Вовчук або не зважав на своїх товаришів, або гризся з ними. Зустрічаючись із ним, собаки звертали з дороги, і жоден з них, навіть найсміливіший, не наважувався забрати в Білого Ікла його частку м’яса. Навпаки, вони намагалися якнайшвидше проковтнути своє, щоб часом він у них не відібрав. Біле Ікло добре засвоїв закон: придушуй слабшого й корися дужчому. Він квапливо з’їдав свою частку і непереливки було тому собаці, що не встигав до цього часу впоратися зі своєю! Грізне гарчання, вишкірені ікла — і вже вовчук доїдав його пайку, а собаці лишалося тільки довіряти своє обурення байдужим зіркам.

Вряди-годи якийсь пес повставав проти нього, але Біле Ікло хутко укоськував непокірного. Це було йому за іграшки. Вовчук ревно оберігав своє привілейоване становище й зубами відповідав на будь-яку спробу зазіхнути на нього. Гризлися зазвичай недовго. Хіба ж могли собаки упоратися з ним? Вони обливалися кров’ю, ще й не отямившись, і переможені були вже тоді, коли тільки збиралися зав’язати поєдинок.

Біле Ікло підтримував таку дисципліну в зграї, якої вимагали до себе боги. Він ніколи не потурав псам і вимагав безмежної поваги до себе. Між собою собаки могли робити, що завгодно, це його не обходило. Біле Ікло стежив тільки за тим, щоб собаки не зазіхали на його привілеї, поступались йому дорогою, коли він з’являвся серед зграї, і визнавали його владу над собою. Варто було якомусь із них войовничо набундючитись, ощиритися або наїжачитись, як вовчук шалено налітав на винуватого й немилосердно та люто доводив йому помилковість такої поведінки.

Він був страшним тираном. Влада його була тверда, мов криця. Біле Ікло був нещадний до слабшого. Давала взнаки дитяча школа виживання й наука досвідченої матері Кічі. Жорстока боротьба за існування гартувала вовчука з раннього дитинства, коли вдвох із матір’ю вони боролися за життя в суворій північній пустелі. Тим досвідом він користувався у своєму житті вже й без матері. Недарма ж так тихо скрадався він, коли неподалік проходив якийсь більший звір. Він гнобив кволого, але поважав дужого. І впродовж тривалої подорожі з Сірим Бобром, коли вони зупинялися в індіянських селищах, де було повно дорослих псів, Біле Ікло ходив сторожко і скрадливо.

Минуло кілька місяців, а Сірий Бобер знай подорожував. Довга дорога й старанна праця в запряжці додали сил Білому Іклу й зробили його ще дужчим, а його розумовий розвиток майже завершився. Він добре пізнав навколишній світ, частинкою якого почувався сам. І дивився вовчук на нього похмуро, без ніяких ілюзій. Суворі й безкомпромісні були його погляди. Довколишній світ був брутальний і жорстокий, позбавлений тепла, приязні, любові та лагідності.

Біле Ікло не прихилився навіть до Сірого Бобра, який був хоч і богом, але богом жорстоким. Вовчук охоче визнавав його владу над собою, але ця влада ґрунтувалася на розумовій перевазі та грубій силі. У самому єстві Білого Ікла щось потребувало такої влади — якби не ця потреба, то він не повернувся з лісу й не виявив би своєї покори, не довів би цим своєї вірності богам. Та в ньому таїлися ще ніким не досліджені глибини. Добрим словом або ласкавим дотиком Сірий Бобер міг би проникнути до них, але Сірий Бобер ніколи не пестив вовчука, не сказав йому жодного доброго слова. Не було в нього такої звички. Перевага Сірого Бобра ґрунтувалася на жорстокості, його вищість підтримувалася немилосердно, й володарював він так само запекло: правосуддя чинив ломакою, справедливість підтримував теж не без дрюка, побиттям карав за провини, а заслуги винагороджував тільки тим, що не бив.

Отож Біле Ікло й не здогадувався про ті блаженства, які могла б йому дарувати рука людини, навіть не уявляв собі, якою може бути винагорода з людських рук. І небезпідставно підозрілість змушувала уникати їх. Він не любив людських рук і геть не довіряв їм. Правда, іноді ці руки давали м’ясо, але частіше робили боляче. Від них краще було триматися подалі: вони шпурляли камінцями, розмахували палицями, кийками, дрючками й дубцями, наносили ними тяжкі удари, від яких нестерпно боліло, а також дошкульно шмагали нагайками й батогами. Вони могли бити й штовхати, а якщо й доторкалися, то лише щоб ущипнути, смикнути, вирвати жмут шерсті. Зустрічаючись із дітьми в чужих селищах, вовчук довідався, що маленькі дитячі ручки теж уміють робити боляче. Якесь маля одного разу ледве не викололо йому око. Після цього Біле Ікло став дуже підозріливий до дітей. Він просто не міг їх терпіти. Коли вони підходили ближче й простягали до нього свої руки, від яких тільки й сподівайся лиха, він підводився і йшов геть.

В одному із селищ на березі Великого Невільничого Озера Білому Іклу довелося внести зміни в той закон, якого навчив його Сірий Бобер, згідно з яким укусити бога — тяжкий і непрощенний гріх. Як роблять пси у всіх селищах, Біле Ікло подався роздобути чогось їстівного. Якийсь хлопчак рубав сокирою мерзлу тушу лося, і шматочки м’яса розліталися навсібіч. Біле Ікло зупинився й почав підбирати їх. Хлопець кинув сокиру й, схопивши велику ломаку, замахнувся на вовчука. Біле Ікло вчасно відскочив і уник удару. Та хлопець кинувся за ним. Вовчук не знав тутешньої місцевості й метнувся в прохід між вігвамами. А там опинився у глухому куті перед високим земляним валом і припав до стіни.

Подітися було нікуди. Переслідувач затуляв єдиний вихід. Замахнувшись ломакою, він підступав до жертви, загнаної в глухий кут. Біле Ікло розлютився. Почуття справедливості вимагало боронитися, й він, наїжачившись, вишкірив зуби й погрозливо загарчав. Біле Ікло добре знав закон поживи: усі рештки м’яса, ті мерзлі шматочки від лосячої туші, дістаються тому собаці, що їх знаходить. Нічого поганого він не зробив, не порушив закону, проте хлопець вирішив його побити. Біле Ікло й сам не знав, як це сталося. Намагаючись захистити своє життя від загрози, що вже нависла над ним у вигляді руки з ломакою, він на якусь мить втратив контроль над собою й усе сталося настільки блискавично, що ні він сам, ні хлопчик не встигли нічого збагнути. З ломакою в закривавленій руці, яку роздер вовчук, напасник лежав розпростертий на снігу.

Біле Ікло вмить збагнув, що порушив закон богів. Він всадив зуби в священне тіло одного з богів і тепер буде страшно покараний. Біле Ікло побіг до Сірого Бобра й скорчився біля його ніг, чекаючи правосуддя, аж от покусаний хлопчик і вся його родина прийшли вимагати нещадної покари. Раптом Сірий Бобер став на захист Білого Ікла.

Міт-Са і Клу-Куч приєдналися до хазяїна й палко доводили безвинність вовчука, шукаючи виправдання його вчинку. Всі разом вони дружно боронили Біле Ікло. Невдоволена й ображена родина потерпілого нападника пішла геть. Прислухаючись до сварки людей і спостерігаючи за тим, як вони гнівно махають руками, Біле Ікло почав розуміти, що для його провини є виправдання. І в такий спосіб він дізнався, що боги бувають різні: вони діляться на його богів і на богів чужих, і що у кожного з них своя правда. Від своїх богів він мусить приймати все однаково — і правду, й кривду, але він не повинен терпіти кривди від чужих богів, він має право боронитися від неї зубами. Це також закон богів.

Того ж таки дня надвечір Біле Ікло потрапив у ситуацію, що змусила його знову скористатися новим законом й він уже впевнено й свідомо прийняв безкомпромісне рішення. Збираючи в лісі хмиз, Міт-Са натрапив на компанію хлопчаків, серед яких був і потерпілий. Зав’язалася суперечка, що перейшла в бійку: хлоп’яча зграя накинулася на Міт-Са, і йому довелося скрутно. Удари кулаків посипалися на нього з усіх боків. Біле Ікло спочатку просто спостерігав за бійкою — це справа богів і вона його мало обходить. Але потім збагнув, що це ж б’ють Міт-Са, одного з його богів! Несподівано його охопила така лють, що він як скажений стрибнув у середину гурту. Шаленіючи, він ринувся боронити Міт-Са. За кілька хвилин з поля бою порозбігалися геть усі супротивники, залишивши криваві сліди на снігу — певний знак, що Біле Ікло попрацював зубами. Повернувшись до селища, Міт-Са розповів про цю пригоду, і Сірий Бобер звелів дати Білому Іклу багато м’яса. Наївшись досхочу, вовчук лежав біля багаття, куняв і думав про те, що правильно зрозумів закон.

По цьому Біле Ікло засвоїв закон власності й те, що його обов’язок її охороняти. Від оборони тіла свого бога до захисту його майна був лише один крок, і він цей крок зробив. Те, що належало його богові, годилося захищати від усього світу, хоч би навіть і кусаючи чужих богів. Блюзнірський та ще й небезпечний вчинок: боги всемогутні, то де вже собаці рівнятися до них! Проте Біле Ікло навчився відважно боротися з ними. Почуття обов’язку перемогло в ньому страх, і зрештою злодійкуваті боги змушені були відступитись від майна Сірого Бобра.

Невдовзі Біле Ікло зрозумів, що злодійкуваті боги полохливі й, зачувши небезпеку, зараз же тікають. Крім того, він переконався, що допіру здіймає тривогу, на поміч йому швидко приходить Сірий Бобер. І зрозумів, що злодій тікає не тому, що боїться його, а тому, що боїться Сірого Бобра. Зачувши крадія, Біле Ікло не гавкав, як ото роблять собаки — він узагалі не вмів гавкати. Він мовчки стрибав на непроханого гостя й хапав його зубами. Через понуру й вовкувату вдачу з Білого Ікла вийшов надійний сторож, і Сірий Бобер усіляко заохочував його до цього. Зрештою Біле Ікло зробився ще лютішим і неприборканішим, геть замкнувшись у собі.

Спливав час, й угода людини з собакою чимраз міцнішала. Це був давній договір, укладений першим вовком, який прийшов із Дикої Землі до людини. Як і його попередники, вовки і дикі пси, Біле Ікло сам виробив умови цього договору. Вони були дуже прості. За те, щоб мати собі живого бога в плоті й крові, Біле Ікло віддав свою волю. Від бога він отримав захист і спілкування, їжу й тепло. Натомість стеріг його власність, боронив його тіло, працював на нього й корився йому.

Мати свого бога — значить, йому служити. Біле Ікло служив своєму богові зі страху та обов’язку, але не з любові. Він не розумів, що таке любов, бо ще не зазнав її. Кічі стала для нього невиразним далеким спогадом. Крім того, потрапивши маленьким до людей, переживши ранню розлуку з матір’ю, опинившись під їх опікою й навчившись жити за людськими законами, встановленими для таких, як він, Біле Ікло не лише порвав із Дикою Землею й зі своїми родичами, а й підкорився умовам договору, що не дозволяли йому покинути бога й піти за Кічі. Якби повернулися давні часи, коли він так прагнув свободи й гукав матір до лісу, а вона не послухалася його й пішла собі до селища — отож, якби вона раптом з’явилася зараз і таки погукала його за собою, то він уже не пішов би за нею. Відданість людині стала законом для Білого Ікла. Цей закон спонукав вовчицю повернутися до селища, хоча вона цілий рік прожила на свободі у вовчій зграї. І закон цей був сильнішим, ніж любов до волі, дужчим, ніж поклик крові.

Розділ шостий Голод

Подорож Сірого Бобра скінчилася майже напровесні. Одного квітневого дня Біле Ікло, якому під ту пору виповнився вже рік, знову повернувся до старого селища, і там Міт-Са зняв із нього упряж. Біле Ікло ще не досяг цілковитої зрілості, хоча після Ліп-Ліпа він був найбільшим серед собак-річняків. Успадкувавши свій зріст і силу від батька-вовка й від матері Кічі, він майже зрівнявся з дорослими псами, хоч тіло його ще не зміцніло й він був не такий кремезний, як вони. Його тіло було сухорляве й струнке, а його сила була в кмітливості та гнучкості, а не у вазі. Біле Ікло мав сіру вовчу шерсть, та й з вигляду його від вовка не відрізнити — справжнісінький тобі молодий вовцюган. Собача кров, що передалася йому від Кічі, ніяк не позначалася на його зовнішності, зате відчувалася в характері та формуванні розуму.

Біле Ікло снував селищем. Він задоволено впізнавав різних богів, яких знав ще до подорожі. Зустрічав знайомих собак і цуценят, що теж подорослішали, а старі пси вже не здавалися йому такими великими й страшними, як раніше. Біле Ікло майже перестав боятися їх і походжав серед зграї з виразною безтурботністю, втішаючись цим новим і приємним відчуттям.

Стрінувся йому й старий сивий Бесік, від погляду якого Біле Ікло нишкнув і завмирав, а коли той вишкіряв зуби, то вовчук чимдуж утікав світ за очі. Через нього Біле Ікло пізнав колись свою нікчемність, а тепер завдяки йому второпав, наскільки він змінився за цей час. Бесік старів й втрачав сили, а Біле Ікло ріс і набирався молодечої снаги.

Після повернення в селище йому відкрилася разюча зміна у взаєминах із собаками. Якось люди білували тушу щойно забитого лося й він одержав копито із частиною гомілкової кістки, де було досить багато м’яса. Біле Ікло відбіг від собак, що гризлися за кістки, й заховався в гущавині. Щойно він почав їсти, як на нього налетів Бесік. Обурившись, Біле Ікло шалено кинувся на нього, куснув і відскочив. Це сталося так хутко, що й сам Біле Ікло не встиг до кінця збагнути, в чому річ. Остовпівши від такого зухвальства й стрімкої атаки, Бесік безглуздо витріщився на Білого Ікла, а кістка зі свіжим м’ясом лежала між ними.

Бесік був старий пес і вже не раз на власній шкурі зазнавав відваги тієї самої молоді, яка ще недавно боялася його духу. Гірке відчуття, проте мудрість підказувала змиритися, аби не дати маху перед молодняком. За давньої пори він провчив би зухвалого молодика, але тепер відчув, що не має вже тієї сили й не може собі такого дозволити. Він тільки наїжачився й грізно подивився на молодого зухвальця, а той, згадавши свій колишній страх, зіщулився, мов маленьке цуценя, і вже гадав, як би йому відступитися без ганьби.

Тієї миті Бесік і допустився помилки. Досить було витримати паузу в тій грізній позі, що він зайняв, та зберегти той непохитний переконливий погляд, яким так лякав він раніше — й Біле Ікло поступився б ласим шматком і пішов би геть. Але Бесікові не вистачило терпіння, витримка зрадила йому, й він, вирішивши, що вже перемога за ним та згадавши минулі привілеї, зробив крок уперед і понюхав кістку. Біле Ікло наїжачився й собі. Ще можна було врятувати ситуацію, якби Бесік вчасно спинився з високо піднятою головою й кинув грізний погляд на суперника — Біле Ікло, звичайно, скорився б його авторитету. Але ніздрі Бесіка лоскотав запах свіжого м’яса, й, не витримавши спокуси, він схопив кістку зубами.

Це було вже занадто! Біле Ікло ще не забув свого лідерства й панування над товариством по запряжці, тож не міг бачити, як інший собака забрав і поглинає його м’ясо. Без жодного попередження він напав на Бесіка і роздер йому праве вухо, яке вмить обернулося на кривавий клапоть. Раптовість нападу приголомшила старого пса. Але ще раптовіше розгорнулись подальші події: Біле Ікло повалив Бесіка з ніг і прокусив йому горлянку. Поки старий у нестямі намагався звестись на ноги, молодий собака двічі рвонув його за плече. І хоч Бесік був приголомшений стрімкістю несамовитого нападу й силкувався чинити опір, та його зуби тільки клацали в повітрі. Вже наступної миті йому роздерли носа, й він, заточуючись, відступив назад.

Становище змінилося. Тепер над кісткою, грізно наїжачившись, гарчав Біле Ікло, а переможений Бесік тримався віддалік. Він уже не насмілювався лізти в бійку з молодим та швидким, як блискавка, супротивником. Ще з більшою гіркотою Бесік відчув близьку старість. Його спроба зберегти свою гідність була справді героїчною. Спокійно обернувшись спиною до молодого собаки й кістки, що лежала на землі, він велично попрямував геть. І тільки сховавшись з очей, Бесік ліг на землю й почав зализувати свої рани.

Після цього випадку Біле Ікло повірив у себе й запишався. Тепер він спокійно ходив, де йому заманеться, навіть серед дорослих собак, і став не таким поступливим, як раніше. Ні, він не шукав приводу для сварок чи гризні — просто він вимагав поваги до себе й боронив право йти своєю дорогою та не звертати з неї, поступаючись іншим собакам. Він хотів, щоб на нього зважали. І ним уже не нехтували, як іншими молодими псами. Така доля собак-підлітків, і миритися з нею доводилося всій запряжці. Вони мусили звертати з дороги перед дорослими собаками, утікати від них, а то й віддавати їм свою пайку м’яса. Молодняк уникав дорослих собак різними способами. Але вовкуватого, нетовариського, самотнього й похмурого, грізного й неприступного, страшного й хижого на вигляд Білого Ікла прийняли як рівню в середовище дорослих собак. Вони швидко зрозуміли, що треба дати йому спокій, не ворогувати з ним і не нав’язувати своєї дружби. Собаки не чіпали його, не чіпав і він їх, а після кількох сутичок обидві сторони переконалися, що так буде краще для всіх.

Якось серед літа з Білим Іклом трапилася несподівана пригода. Одного разу він пішов з мисливцями полювати на лося. Повертаючись додому, він уздрів на краю селища новий, щойно поставлений вігвам. Підійшовши до нього, він наткнувся на Кічі. Біле Ікло зупинився й пильно подивився на неї. Він хоч і невиразно, але все-таки пам’ятав свою матір, а от Кічі забула сина. Грізно загарчавши, вона вищирила на нього зуби, і враз його спогади прояснилися. Біле Ікло згадав усе — і дитинство, й те, з чим пов’язане це гарчання. До зустрічі з богами Кічі була для Білого Ікла центром Всесвіту. Зворушений навалою почуттів, що вмить переповнили всю його істоту, він підскочив до матері, але вона зустріла його вишкіреними зубами й розпорола йому вилицю аж до кістки. Біле Ікло не зрозумів, що коїться, й розгублено позадкував від неї, приголомшений несподіваною реакцією.

Та Кічі ніскілечки не була винувата. Вовчиці забувають своїх вовченят, коли їм виповниться рік від народження. Отак і Кічі забула свого любого сина. Біле Ікло був тепер для неї незнайомцем, чужинцем, небажаним зайдою, що може зазіхнути на її малесеньких новонароджених цуценят. Виводок, яким вона обзавелася за цей час, давав їй право вороже ставитися до кожного, хто посмів наблизитися.

Одне цуценятко підповзло до Білого Ікла. Вони були братами, хоч і не знали про це. Біле Ікло з цікавістю почав обнюхувати його, за що Кічі ще раз накинулася й роздерла йому морду. Біле Ікло відступився. Його дитячі спогади, що воскресли на якийсь час, одразу погасли й пішли у небуття. Він дивився на Кічі, що вилизувала своє дитинча й час від часу піднімала голову та гарчала. Тепер мати-Кічі вже не була потрібна Білому Іклу. Він навчився обходитися без неї й забув, настільки вона була дорога йому. У його світі не лишилося місця для Кічі так само, як у її світі не знайшлося місця для Білого Ікла.

Спогадів наче й не було, проте він стояв розгублений, приголомшений усім, що відбулося, силкуючись збагнути, в чому річ. І Кічі метнулася до нього втретє, проганяючи геть. Біле Ікло скорився. Закон, установлений його породою, забороняв самцям гризтися із самицями. Він нічого не знав про це, бо ще не мав особистого досвіду — в ньому просто заговорив той інстинкт, що змушував його вити на місяць, на нічні зірки, боятися смерті й невідомого.

Минали місяці. Біле Ікло вбивався у силу, важчав і ставав кремезнішим. А характер його розвивався шляхом, який визначали спадковість і навколишнє середовище. За спадковістю Біле Ікло був створений з м’якого, як глина, матеріалу, що таїв у собі чимало можливостей. Середовище ж надало тієї форми, в яку вилилася ця глина. Якби, скажімо, Біле Ікло не прийшов до вогню, запаленого людиною, Дика Земля зробила б із нього справжнього вовка. Але боги подарували йому інше середовище, й він став чудовим собакою з вовчими талантами, але не вовком.

Отже, через м’якість матеріалу, з якого його ліпили, та під тиском обставин у ньому розвинулася своєрідна вдача. Цього неможливо було уникнути. Він зробився понурішим, вовкуватішим, лютішим і тримався осторонь інших собак. І вони дедалі більше переконувалися, що краще з ним не ворогувати, а Сірий Бобер цінував його дедалі більше.

Біле Ікло змужнів, став сильнішим і мудрішим, але це не звільнило його від однієї слабинки: він не терпів, коли з нього сміялися. Огидний людський сміх виводив його із себе: він втрачав рівновагу й не тямив себе від гніву. Між собою люди могли сміятися з чого завгодно, і те його не обходило. Але варто було комусь засміятися з нього, як він займався, мов сірник, і скаженів з люті. Поважний, статечний собака ставав справжнім дияволом. Сміх так злостив його, що він умить шаленів і все обертав на пекло. Лихо було тому, хто траплявся йому на очі в такі хвилини! Він добре знав закон і не помщався Сірому Боброві, якому допомагали палиця й розум. А от у собак не було нічого, крім відкритого простору, який рятував їх, коли перед ними з’являвся Біле Ікло, котрого реготом довели до сказу.

Коли Білому Іклу пішов третій рік, індіянців, що жили на річці Маккензі, спіткало справжнє горе — почався виснажливий голод. Улітку не ловилася риба. Взимку олені перейшли зі своїх звичних місць десь на нові простори. Лосі траплялися рідко, бо їх було мало. Зайці майже щезли. Хижі звірі, не маючи звичайної поживи, знесилювалися, жерли одне одного й гинули від голоду. Виживали тільки найдужчі. Боги Білого Ікла жили з полювання. Старі й кволі почали потроху мерти. У всьому селищі стояв стогін та плач. Жінки й діти відмовлялись від їжі, щоб підтримувати на силі охлялих, змарнілих мисливців, які нишпорили лісом у марних пошуках дичини.

Голод так дошкуляв, що вони їли мокасини й рукавиці із сириці, а собаки з’їдали свою упряж і навіть батоги. Крім того, собаки поїдали одне одного, а боги їли собак. Насамперед з’їли кволіших і плохіших. Собаки, що вціліли, бачили все це й розуміли, що на них чекає те саме. Найсміливіші та найрозумніші втекли від багать, що обернулися на різниці, шукаючи захисту в лісі, де їх чекала голодна смерть або вовчі зуби.

У цей скрутний час Біле Ікло також утік до лісу. Він був краще пристосований до життя — школа дитинства й материнська наука не минули для нього марно. Надто ж умів він вистежувати дрібну звірину. Йому вистачало терпіння й спритності впіймати білку. Треба було годинами критись і стежити за кожним рухом обережної вивірки й чекати, коли вона зважиться злізти з дерева на землю. Його величезна витримка могла зрівнятися тільки з безжальним голодом. Біле Ікло ніколи не квапився. Він терпляче вичікував, коли можна буде діяти напевно, не боячись, що моторна білка знову втече на дерево. Тільки тоді Біле Ікло блискавично вискакував зі своєї засідки й ніколи не хибив, хапаючи білку, яку вже не могли врятувати ні кмітливість, ні швидкі ноги.

Проте хоч полювання на білок зазвичай було вдале, Біле Ікло не наїдався досхочу: білки траплялися дуже рідко, й він змушений був полювати на ще дрібнішу дичину. Часом голод так дошкуляв, що він не гребував викопувати з нірок лісових мишей. Не уник він боротьби з ласицею, такою ж голодною, як і він, тільки стократ лютішою.

Часом він підкрадався до багать богів, але близько не підходив. Він ховався в лісі, боячись навернутися людям на очі, і грабував капкани, якщо в них зрідка попадалася дичина. Одного разу він обікрав навіть сильце на зайця, яке поставив Сірий Бобер, а той, хитаючись, геть марний і охлялий, блукав у лісі в пошуках здобичі й раз у раз сідав перепочити.

Якось Біле Ікло зіткнувся з молодим вовком, худющим і таким виснаженим, що ледве тримався на ногах. Якби Біле Ікло не був голодний, то певне пішов би з тим вовком і зрештою примкнув би до вовчої зграї. Але зараз йому не залишалося нічого іншого, як погнатися за вовком, загризти і з’їсти його.

Загалом доля сприяла Білому Іклу. Коли голод вже геть дошкуляв, він знаходив якусь поживу. Коли ж від голоду ледве на ногах тримався, то жодного разу не попався на очі великим хижакам. Одного разу, підкріпившись забитою ним риссю, якої вистачило аж на два дні, він врятувався від цілої зграї голодних вовків. Біле Ікло зустрівся з ними, коли, добряче попоївши, блукав собі лісом. Вовча зграя кинулася в погоню за ним. Біле Ікло був міцнішим за переслідувачів, тож утік від вовчої зграї, хоч жорстока погоня тривала довго й усіх виснажила. Проте, зробивши величезний гак, Біле Ікло ще й напав іззаду і загриз одного знесиленого вовка.

Незабаром Біле Ікло покинув ті місця й перебрався в ту долину, де колись промайнули коротенькі дні його дитинства. Тут, у колишньому лігвищі, він зустрів Кічі. Вона теж покинула непривітні вогнища богів і повернулася до своєї давньої печери, щоб ощенитися й прихистити своїх цуценят. На той час, коли біля печери з’явився Біле Ікло, із усього виводу залишилось лише одне живе цуценя, та й те доживало останні дні.

Кічі непривітно зустріла свого дорослого сина. Та Біле Ікло поставився до цього байдуже. Він уже не потребував матері, тож відвернувся від неї й подався струмком проти течії. На розтоці Біле Ікло звернув ліворуч і дійшов до печери, де колись мешкала рись, із якою вони вдвох билися, він і Кічі. Він уклався в порожньому лігві й спав цілий день.

Раннього літа, коли природа обдарувала землю всяким зелом та першими ягодами, настав кінець і голоду. Несподівано Біле Ікло зустрів у лісі Ліп-Ліпа, що теж утік до лісу й насилу там животів. А сталося те геть несподівано. Оббігаючи з протилежних боків виступ крутого берега, вони наскочили один на одного — ніс до носа. Нарешті провидіння звело їх віч-на-віч. Обидва завмерли, злякані такою зустріччю, й витріщилися один на одного.

Біле Ікло почувався чудово. Цього тижня йому таланило в полюванні, й він наїдався досхочу. А останньою здобиччю він напхався по саму зав’язку. Та, вгледівши Ліп-Ліпа, він наїжачився, мов дикобраз. Цей зовнішній прояв люті ще в минулому супроводжував кожну зустріч із забіякою Ліп-Ліпом. Так було й тепер: він зустрів свого заклятого ворога. Біле Ікло наїжачився, загарчав і метнувся вперед. Все сталося миттю. Ліп-Ліп спробував відступити, але Біле Ікло вдарив його плечем і повалив із ніг, а потім перекинув на спину і вчепився зубами в його жилясту шию. Ліп-Ліп борсався у передсмертних судомах, а Біле Ікло тупцював довкола, не спускаючи його з ока. А потім побіг собі своєю дорогою й зник за крутим поворотом берега.

Якось Біле Ікло вибіг на узлісся й вузькою прогалиною спустився до річки Маккензі. Він забігав сюди й раніше, але тоді на цьому березі було порожньо, а зараз тут звели селище. Біле Ікло зупинився й, не виходячи з-за дерев, почав приглядатися. Звуки й запахи були йому дуже знайомі, проте в них відчувалося й щось нове. Перед ним розкинулось його колишнє селище, яке перекочувало сюди на літо. Не чути було ні виття, ні плачу. Звуки, що долинали відтіля, свідчили про втіху. А коли Біле Ікло почув сердитий жіночий голос, то зрозумів, що так сердяться тільки на повний шлунок. У повітрі тхнуло рибою. Отже, в селищі було що їсти. Голод скінчився. Біле Ікло сміливо вийшов із лісу й подався просто до вігвама Сірого Бобра. Самого хазяїна не було вдома, але Клу-Куч зустріла його радісним криком і почастувала цілою свіжою рибиною. Біле Ікло розлігся й почав чекати повернення свого господаря.

Розділ перший Ворог

Якщо в натурі Білого Ікла й була закладена якась можливість зблизитися із представниками його породи, то вона безповоротно пропала після того, як він став ватажком запряжки. Собаки зненавиділи його — зненавиділи за те, що Міт-Са підкидав йому зайвий шматок м’яса; зненавиділи за всі ті справжні й уявні переваги, природні й набуті, але даровані йому самим життям, зненавиділи за те, що він завжди біг у голові запряжки, доводячи їх до нестями виглядом свого пухнастого хвоста й прудких ніг, що мигтіли перед їхніми носами.

Біле Ікло відповідав їм такою самою лютою ненавистю. Честь бути ватажком зовсім не тішила його й не приносила ніякого задоволення. Упродовж трьох років він тримав у покорі всю зграю, а тепер найнестерпнішим було те, що йому доводиться ніби втікати від неї. Проте він мусив із цим змиритися, якщо хотів жити, а життя вирувало в ньому й гинути не хотіло. Щойно Міт-Са наказував рушати, як уся запряжка з лютим гавкотом кидалася в погоню за Білим Іклом.

Захищатися він не міг: варто було повернути голову до собак, як Міт-Са хльоскав його по морді батогом. Біле Ікло змушений був мчати вперед. Відбивати хвостом і задніми лапами напад розлюченої зграї він не міг — така зброя непридатна в сутичці з силою безжальних зубів. І Біле Ікло мчав: кожен стрибок — насилля над собою, над своєю природою й приниження своєї гідності, а бігти так доводилося цілий день.

Будь-яке насильство не минає безкарно, а насильство над собою й поготів. Якби волосся, що виросло на тілі, змусити рости навпаки, вглиб шкіри, — то це, звісно, спричинило б гострий біль. Отак було і з Білим Іклом. Усім своїм єством він прагнув розправитися з надокучливими собаками, що безтямно переслідують його, але піти проти волі богів означало накликати на себе неминуче й жорстоке покарання, тим паче що свою волю вони виказували дошкульними ударами тридцятифутового батога, сплетеного з оленячих тельбухів. Серце Білого Ікла палало з образи, й він зносив усе із гнівом та люттю, ненависть його росла з неймовірною силою. Страшенна лють, на яку тільки спроможна була його неприборкана вдача, ятрила мозок.

Якщо можна було якесь живе створіння назвати ворогом своїх побратимів, то це якраз Біле Ікло. Він ніколи не просив милосердя і сам був нещадним до всіх. Рани і шрами від собачих зубів не сходили з його тіла, а всі собаки були безжально тавровані його іклами. Біле Ікло відрізнявся від собак ще й тим, що не рвався під захист богів, коли розпрягали собак. Біле Ікло зневажав такий захист. Він безстрашно гуляв, де йому хотілося, а вночі розправлявся з собаками за все, що доводилося терпіти від них удень. Раніше, коли Біле Ікло ще не був ватажком, інші собаки намагалися не потрапляти йому на очі. Тепер становище змінилося. Вони ганяли за ним цілий день, переслідуючи з ранку й до вечора, бо ж у їхній свідомості Біле Ікло був боягузом, що постійно тікав від них. Їм здавалося, що перевага на їхньому боці, тож вони вже не хотіли звертати перед ним з дороги. Варто було Білому Іклу з’явитися у зграї, як починалася гризня. Його прогулянки на привалах супроводжувалися гарчанням, клацанням зубів, безпросвітною гризнею та несамовитим виттям. Саме повітря, яким він дихав, було насичене ненавистю й злобою, і це лише розпалювало неприязнь і злість у ньому самому.

Коли Міт-Са наказував запряжці зупинитися, Біле Ікло слухняно корився. Спочатку це збивало собак з пантелику й усі вони кидалися на ненависного ватажка, та несподівано для них на поміч Білому Іклу приходив Міт-Са зі своїм батогом. І собаки зрозуміли нарешті, що коли сани зупиняються за наказом Міт-Са, ватажка краще не чіпати. Але якщо Біле Ікло зупинявся сам, то над ним можна було чинити розправу. Та, засвоївши ту науку, ватажок не зупинявся без наказу. Щоб вижити, він мусив бути кмітливим.

Собаки ж натомість ніяк не могли второпати, що ватажка не можна чіпати на привалі. Денна погоня й лютий гавкіт, у який запряжка вкладала всю свою ненависть до Білого Ікла, змушували собак забувати про уроки кожної ночі, адже через несамовиті денні погоні із собачих голів усе вилітало. Та й належність його до вовчої породи посилювала ворожість собачої зграї. Цього було досить, щоб ставитися до ватажка як до чужинця.

Як і Біле Ікло, всі вони були приручені вовки, але за ними стояло вже кілька поколінь, що стали свійськими собаками. Багато чого з вовчої спадщини було для них уже втрачене назавжди, і собакам Дика Земля була чужою й невідомою, для них у ній таїлася лише невідомість, вічна загроза й вічна ворожнеча. Зате зовнішність Білого Ікла, всі його звички й інстинкти говорили про міцний зв’язок з Дикою Землею; він був її символом і її втіленням. Тому, вишкіряючи на нього зуби, собаки остерігалися загибелі, що таїлася в сутінках лісів і в пітьмі, яка зусібіч підступала.

Проте собаки отримали достатньо уроків, щоб затямити: їм треба триматися гурту. Біле Ікло був занадто небезпечним супротивником, і ніхто не зважувався зустрітися з ним сам на сам. Собаки нападали на нього всією зграєю, інакше він розправився б із ними за одну ніч. Отож Білому Іклу не вдавалося порішити жодного зі своїх ворогів. Він збивав супротивника з ніг, але зграя вмить накидалася на нього й він не встигав схопити жертву за горло. Найменший натяк на поєдинок — і всі собаки вже тут як тут; збігалися й гуртом накидалися на свого ватажка. І хоч вони без угаву гризлися між собою, та допіру хтось із собак заводився з Білим Іклом, гризня забувалася й розпочиналася спільна атака на їхнього ворога.

Однак загризти Біле Ікло вони не могли, хоч і старалися. Він був надто вже рухливий, кмітливий і проворний, надто вже грізний і розумний. Він уникав тих місць, де можна було потрапити в пастку, і завжди вислизав, коли зграя намагалася оточити його кільцем. А про те, щоб повалити Біле Ікло з ніг, жоден собака не смів навіть подумати. Він так само вперто тримався на ногах, як і прагнув життя, він був дужий і нездоланний у своїй красі й силі. В тій нескінченній війні між Білим Іклом і зграєю зберегти життя й утриматися на ногах були для нього рівнозначними поняттями, й ніхто не знав цього краще, ніж він сам.

Отож Біле Ікло став непримиренним ворогом своїх побратимів — ворогом вовків, які пригрілися біля людського багаття і розпестилися під рятівним покровом людської могуті. Таким зробило його життя. Він оголосив кровну помсту всім собакам і мстився так жорстоко, що навіть Сірий Бобер, сам дикий і лютий, дивувався могутності й люті Білого Ікла. «Другого такого пса немає!» — казав Сірий Бобер. Та й індіянці із чужих селищ казали, що зроду не бачили такого звіра, згадуючи, як Біле Ікло розправлявся з їхніми собаками.

Білому Іклу було вже майже п’ять років, коли Сірий Бобер знову взяв його з собою в далеку мандрівку, і в багатьох селищах біля Скелястих Гір, уздовж річок Маккензі й Поркюпайн, аж до самого Юкону довго пам’ятали несамовиті розправи Білого Ікла з собаками. Він просто упивався своєю помстою. Чужі собаки не чекали від нього нічого поганого, їм не доводилося зустрічатися із супротивником, що нападав би так раптово. Вони не знали, що мають справу з ворогом, який убиває, мов блискавка, з одного удару. І в чужих селищах собаки підходили до Білого Ікла з традиційно настовбурченим загривком та зухвалим виглядом, як до зайди, але він, не гаючи часу на попередні церемонії, стрибав, немов сталева пружина, хапав блискавично за горло й убивав супротивника швидше, ніж той устигав зрозуміти, що до чого.

Біле Ікло став справжнім досвідченим бійцем. Він умів розраховувати сили, ніколи не витрачав їх даремно, не затягував боротьби. Він умить налітав, а як хибив, то так само вправно відскакував назад. Як і всі вовки, Біле Ікло уникав тривалого зіткнення з ворогом. Він розправлявся швидко. Затягувати бій було небезпечно, й тоді він просто шаленів з люті. Він ніколи не допускав тяганини з супротивником, оскільки безпосередня близькість до нього була підозрілою й небезпечною — він не хотів потрапити в пастку, й зі страху перед цим діяв виважено. Вільний від ворожого захвату чи навіть дотику супротивника, він твердо й упевнено тримався на ногах, а страх пастки й поразки змушував діяти саме так — шаленіючи з люті, блискавично накинутися й миттю перемогти. Дика Земля не випускала Біле Ікло зі своїх чіпких обіймів і стверджувала свою владу над ним. А те, що змалечку він був позбавлений товариства своїх побратимів, тільки посилювало в ньому відчуття окремішності.

Чужі собаки не могли дорівнятися до нього. Всі їхні старання були марні. Біле Ікло вмів викрутитися з будь-якої ситуації, тож розправлявся з ними й тікав цілий та неушкоджений. Декілька разів трохи перепадало й Білому Іклу, але то були виняткові моменти. Якось на нього раптом налетіла ціла зграя собак і він не встиг утекти. Часом йому добряче перепадало й від якогось одного пса. Але це траплялося рідко. Біле Ікло став таким майстерним бійцем, що перемагав із честю майже у всіх сутичках.

Біле Ікло вирізнявся ще однією перевагою: він умів розраховувати час і відстань. Звісно ж, це виходило в нього несвідомо. Просто його ніколи не підводив зір, і весь його організм працював чіткіше й швидше, ніж у інших собак; координація розумових і фізичних сил також була досконалішою, ніж у них. Коли зорові нерви передавали в мозок Білого Ікла рухливе зображення, він без будь-якого зусилля визначав простір і час для завершення цього руху. Тож він міг ухилитися від собаки або його зубів і водночас не пропустити нагоду самому кинутися на супротивника. Його тіло й мозок становили досконалий механізм. Але в цьому не було ніякої заслуги Білого Ікла: природа обдарувала його щедріше, ніж інших, та й годі.

Стояло літо, коли Біле Ікло потрапив до форту Юкон. Наприкінці зими Сірий Бобер перетнув вододіл між Маккензі та Юконом і цілу весну полював на західних відрогах Скелястих Гір. А коли на річці Поркюпайн лід повністю розтанув, Сірий Бобер зробив човна й спустився за водою до того місця, де ця річка зливається з Юконом. Тут, мало не під самим Полярним колом, стояв давній форт Компанії Гудзонової затоки. У форті було чимало індіянців, багато їстівних припасів і всюди панувало небувале пожвавлення. Було літо 1898 року, й тисячі шукачів золота переправлялися Юконом проти течії аж до Доусона та на Клондайк. Ще сотні миль лишалися їм до кінця подорожі, хоча чимало з них пробуло в дорозі вже понад рік і здолало не менше п’яти тисяч миль, а декого занесло сюди з другого кінця світу.

У форті Юкон Сірий Бобер зупинився. Чутки про золоту лихоманку дійшли і до його вух, тож він привіз із собою кілька тюків з хутрами, а також паку рукавиць і мокасинів. Сірий Бобер ніколи не наважився б пуститися в таку далеку дорогу, якби не мав надії на добрий прибуток. Але те, що він побачив, перевершило всі його сподівання. У своїх найсміливіших мріях він розраховував виручити від продажу хутра сто відсотків, а переконався, що можна виручити й тисячу. І, як щирий індіянець, Сірий Бобер обережно й не кваплячись заходився розпродувати свій товар, ладен лишатись тут і до осені, тільки б не прорахуватися й не продешевити.

У форті Юкон Біле Ікло вперше побачив білих людей. Поруч з індіянцями вони здавалися йому істотами іншої породи — богами вищої раси. Вони були ще могутніші й цікавіші. Що більше вони вражали своїми досягненнями, то очевиднішою була їхня божественність. Біле Ікло впевнився в цьому без жодних помислів; йому не треба було напружувати свої розумові здібності, щоб переконатися в могутності білих богів. Він тільки відчував це, але відчував з надзвичайною силою. Вігвами, побудовані індіянцями, здавалися йому колись свідченням величі людини, а тепер його вражав величезний форт і будинки з товстих колод. Все це говорило про могутність білих богів і їх надзвичайну силу. Їм дано більше, ніж його богам, серед яких наймогутнішою істотою був Сірий Бобер. Але й дужий Сірий Бобер здавався незначним у порівнянні з білошкірими богами.

Зрозуміло, Біле Ікло тільки відчував усе це. Але тварини діють радше за своїми чуттями, ніж свідомо. Тепер усе, що робив Біле Ікло, випливало з його певності в тому, що білі люди — найвищі боги. Спочатку він ставився до них підозріливо. Хто знає, якого нового лиха можна чекати від них? Біле Ікло з цікавістю спостерігав за білими богами, але боявся потрапити їм на очі. Перші кілька годин він насторожено стежив за ними здаля, але потім, побачивши, що білі боги не завдають ніякої шкоди своїм собакам, підійшов ближче.

Несподівано Біле Ікло викликав до себе загальну цікавість: його схожість із вовком відразу ж впадала в око, і люди показували на нього одне одному. Він насторожився, а коли хтось намагався наблизитись до нього, шкірив зуби й відбігав убік. Людям так і не вдалося доторкнутися до нього рукою — і добре, що не вдалося.

Незабаром Біле Ікло довідався, що не всі з цих білих богів живуть у форті — постійно живе там лише душ із десять. Кожні два-три дні до берега приставав пароплав (ще один великий доказ всемогутності білих людей) і по кілька годин стояв на причалі. Боги прибували й знову відбували на пароплавах. Їх було дуже багато, цих білих людей. За перших два дні в форті Біле Ікло побачив їх більше, ніж індіянців за все своє життя. І щодня вони прибували, ходили по форту, знову вирушали річкою проти течії й зникали з очей.

Та хоч білі боги були всемогутні, їхні собаки не варті були й доброго слова. Біле Ікло швидко переконався в цьому, зіштовхнувшись із тими псами, що сходили на берег разом зі своїми господарями. Всі вони були чудернацькі й дуже різні між собою — неоднакові завбільшки й на вигляд. Декотрі надто коротконогі, інші, навпаки, надто довгоногі. Одні мали гладесеньку коротеньку вовну замість хутра, в деяких і вовни майже не було. Але жоден із цих собак не вмів битися.

Ворожий до всенької своєї породи, Біле Ікло вважав за необхідне побитись і з цими собаками. Вже після кількох сутичок він пройнявся до них найглибшою зневагою: вони виявилися незграбними й безпомічними, а намагалися здолати Біле Ікло однією силою, тоді як йому вистачало спритності, мудрості й, може, трішки хитрощів. Собаки кидалися на нього з безтямним гавкотом. Умить Біле Ікло стрибав убік, і вони втрачали його з поля зору, а поки міркували, що з ним сталося, він налітав на них збоку, збивав плечем із ніг та хапав зубами за горло.

Часто після цих зубів жертва вже не підводилась, вона борсалася в багнюці під ногами індіянських собак, які тільки й чекали тієї хвилини, коли можна буде накинутися всією зграєю й роздерти чужинця на шматки. Біле Ікло був мудрим. Він уже давно знав, що боги гніваються, коли хтось убиває їхніх собак. Білі люди гніваються так само. Тому, зваливши супротивника з ніг і, прокусивши йому горло, він відбігав убік і дозволяв зграї докінчувати почату ним розправу. А коли на собачий ґвалт збігалися люди й гнівно карали собак, Біле Ікло спостерігав собі здаля, мов непричетний. Отак лукаво він завжди виходив сухим із води. Він стояв осторонь і дивився, як у його побратимів шпурляють камінцями, як лупцюють дрючками, сокирами та чим попало і безжалісно карають винуватців. Біле Ікло був дуже розумний і його хитромудра вдача ще не раз подивує всіх і стане йому самому в пригоді.

А його побратими також чогось навчилися — вони зрозуміли: аби добряче розважитись, важливо не проґавити тої хвилини, коли пароплав пристає до берега. Обов’язково кілька собак вибіжать на причал — зненацька напасти, й двоє-троє прибульців будуть збиті з ніг і розтерзані. Поки люди отямляться, а, схаменувшись, почнуть заганяти своїх собак назад на пароплав, заводіяки втечуть ще до того, як їм почнуть жорстоко помщатися за скоєне. Одного разу білий чоловік, на очах у якого роздерли його сетера, вихопив револьвер, вистрілив шість разів підряд і наповал убив шестеро псів. Це був ще один прояв могутності білих людей, що надовго врізався в пам’ять Білого Ікла.

Проте загалом Біле Ікло потішався з того. Він не жалів своїх побратимів, а сам залишався в таких сутичках неушкодженим. Спочатку загризати собак, що належали білим людям, було для нього розвагою, а потім це стало справжнім ремеслом. Ніякої іншої роботи в нього не було. Сірий Бобер гендлював та багатів собі з того. А Біле Ікло тинявся пристанню, чекаючи разом зі зграєю індіянських собак на прибуття пароплавів. Тільки-но пароплав причалював до берега, починалися собачі розваги. Поки білі люди приходили до тями, собача зграя розбігалася й очікувала наступного пароплава.

Однак хибною була б думка про те, що, мовляв, Біле Ікло злигався з цим збіговиськом. Він не був у собачій зграї: не втручався в неї, тримався осторонь, ніколи не втрачав своєї незалежності, і собаки навіть боялися його. Так, Біле Ікло викликав острах у собак, хоч і діяв з ними заодно. Він заводився із чужинцем і збивав його з ніг. Тоді собаки накидалися й роздирали прибульця. Сам же Біле Ікло завжди вчасно втікав, лишаючи зграю напризволяще.

Мистецтво затіяти сварку було дуже просте, і Біле Ікло робив це завиграшки. Варто було йому з’явитися на пристані, коли чужі собаки сходили на берег, варто було тільки показатися, як вони одразу кидалися на нього. Ними керував інстинкт. Він велів собакам чути в Білому Іклі Дику Землю — невідому, страшну, загрозливу; вони відчували в ньому те, що в первісному світі, скрадаючись, никало поночі навколо людських багать, коли вони, тулячись до тих багать, втрачали свої інстинкти й починали боятися Дикої Землі, з якої вийшли, яку зрадили, покинувши назавжди. З покоління в покоління передавався собакам цей страх перед Дикою Землею. Цілими століттями вона лякала їх загибеллю, але їхні володарі дали їм право вбивати все живе, що приходить відтіля. І, пам’ятаючи це, вони боронили себе й богів, які були з ними в спілці.

Отож, собакам, що прибували з далекого й лагідного Півдня, досить було зачути вовчий дух, як у них з’являлося непереборне бажання кинутися й розтерзати Біле Ікло. Поміж прибульців траплялися й міські собаки, але інстинктивний страх Дикої Землі зберігся й у них. На звіра, що поставав перед ними серед білого дня, вони дивилися не тільки своїми очима, а й очима предків, і пам’ять, успадкована від усіх попередніх поколінь, підказувала їм, що перед ними стоїть вовк, до якого їхня порода відчуває споконвічну ворожість.

Біле Ікло це тільки тішило. Якщо сам його вигляд змушує собак скажено кидатися в бій і лиш його миттєва поява так їх дратує, то що більше вони на це ведуться, то краще для нього й то гірше для них. Вони бачили в Білому Іклі свою законну здобич, а він бачив у них свою.

Недарма Біле Ікло вперше побачив денне світло у вовчому лігві й уже з раннього дитинства мав таких супротивників, як біла куріпка, ласиця й рись. Недарма його раннє дитинство було затьмарене ворожнечею з Ліп-Ліпом та зграєю молодих псів. Якби його життя склалося інакше, то й він був би інакшим. Якби не Ліп-Ліп, Біле Ікло потоваришував би з усіма цуценятами й виріс би подібнішим до собак і був би приязнішим до них. Якби Сірий Бобер був добріший і подарував хоч краплину любові й хоч трішечки ласки, то зумів би пробудити у вдачі Білого Ікла його найкращі риси. Але він не зазнав нічого подібного у своєму житті. Воно було жорстоке з ним, і Біле Ікло став понурим, вовкуватим звіром, нездатним когось любити — запеклим ворогом своїх побратимів.

Розділ другий Божевільний бог

Білих людей у форті Юкон було небагато. Всі вони вже давно тут жили, називали себе «закваскою» й дуже пишалися цим. До тих, що прибували сюди з інших місць, вони ставилися зверхньо й зневажливо. Людей, що сходили з пароплава на берег і були тут новачками, називали «чечако», що мало подобалося прибульцям. Ці люди замішували тісто на сухих дріжджах, і це проводило різку грань між ними й старожилами, які вчиняли хліб на заквасці, тому що дріжджів у них не було.

Але все це — між іншим. Жителі форту раділи будь-яким невдачам цих людей, тішилися їхніми прикрощами. Особливе задоволення вони отримували від неперевершеного видовища, коли Біле Ікло та зухвала собача зграя, бешкетуючи, загризали собак у новачків. Допіру підходив пароплав, старожили форту поспішали на берег, щоб не проґавити звичного для них спектаклю. Наперед смакуючи втіху, вони чекали на неї так само нетерпляче, як індіянські собаки й, звісно ж, незабаром зрозуміли, яку жорстоку й лукаву роль відіграє в усьому цьому Біле Ікло.

Та був серед старожилів один чоловік, якому ця забава приносила особливе задоволення. Зачувши гудок пароплава, він прожогом летів до берега, а коли кривавий бенкет закінчувався й зграя собак розбігалася хто куди, цей чоловік помалу повертався до форту з виразом жалю та невимовної скорботи на лиці, але не за розтерзаними собаками, а тим, що ще не натішився й не наситився побаченим… Коли зніжений південний собака з передсмертним зойком падав на землю і його рвали гострі зуби зграї, що налітала, як вороння, цей чоловік азартно кричав і стрибав від захвату. І щоразу він заздрісно й пожадливо позирав на Біле Ікло.

Старожили форту прозвали цього чоловіка Красунчиком. Його справжнього імені ніхто й не знав, і в тутешніх місцях він був відомий як Красунчик Сміт. Певне, через його рідкісну потворність та брутальну вдачу прилипло до нього це іронічне прізвисько. Воно не лише підкреслювало непривабливість цього чоловіка, а й викликало до нього упереджене ставлення, мовби попереджало про його страшне єство. Створюючи цю істоту, природа поскупилася: він був низький, а на його вутлому тілі сиділа довгаста голова неправильної форми. В дитинстві його прозивали то дристуном, то плюгавцем, а як він підріс і вже якось виявляв себе, до нього прилипло нове прізвисько — однолітки звали його «Цвяшком».

Потилиця його була плеската, чоло низьке й напрочуд широке. Потім природа раптом розщедрилася й наділила Красунчика Сміта великими лупатими очима, щоправда, відстані між ними вистачило б іще на одну пару очей. Щоб якось заповнити вільний простір, природа подарувала йому важку нижню щелепу, яка випиналася вперед і звисала мало не до грудей — а, може, так тільки здавалося, тому що шия Красунчика Сміта була надто вже тонка для такої громіздкої ноші.

Та нижня щелепа надавала його обличчю виразу нещадної рішучості. Проте ця рішучість була якоюсь несправжньою — може, тому, що щелепа була надто вже велика й масивна. Рішучістю від Красунчика Сміта й не пахло, бо, крім позерства, в ньому нічого не було. Він був слабодух із слабодухів, а до всього ще й нікчема, жалюгідний боягуз. Для повноти його образу варто згадати, що він мав великі жовті зуби, що, мов ікла, виступали з-під тонких губів. Очі мерехтіли жовтявою каламуттю, якимось хижим полиском, наче природі забракло фарби й вона зішкребла усі залишки зі своєї палітри. Такого ж брудно-жовтого кольору було й рідесеньке волосся, що росло нерівними кущиками, скуйовдженими жмутками стирчало в нього на голові й на вилицях, мов розшарпаний вітром сніп соломи.

Одне слово, Красунчик Сміт був виродком, та вини його в тому не було. Таким уже з’явився цей чоловік на світ Божий. Як ото кажуть, уродися та вдайся. Але й він був людиною. У форті цей чоловік наймався куховарити, мити посуд і виконувати різну чорну роботу. Люди не гребували ним, а ставилися терпляче, навіть поблажливо, як до каліки, якого покарав Господь. А заразом його небезпідставно побоювались. Від такого лютого боягуза можна було одержати й кулю в спину, й склянку кави з отрутою. Але ж комусь треба було куховарити, а Красунчик Сміт попри всі його недоліки та природний ґанж таки знав свою справу.

Таким був той чоловік, що пожадливо дивився на Біле Ікло, захоплювався його хижою вдачею й марив будь-що заволодіти ним. Красунчик Сміт почав загравати з Білим Іклом. Той спочатку не звертав на це ніякої уваги, а коли загравання стали настирливіші, Біле Ікло вишкірявся на Красунчика Сміта й тікав геть. Цей чоловік був йому неприємний і, крім неприязні, викликав ще й огиду. Ба навіть більше, Біле Ікло відчув у ньому щось підступне, боязке й зле. Він зненавидів Красунчика Сміта, остерігаючись його простягненої руки і вкрадливої, улесливої мови, підступних солодких речей і бридкого фальшивого голосу.

Прості створіння дуже просто розуміють добро і зло. Добром у них є все те, що дає втіху, задоволення, позбавляє страждань і болю, несе із собою свободу. Добро приємне. А зло — щось протилежне добру. Воно ненависне, тому що приносить муку, неспокій, небезпеку, страждання. Біле Ікло інтуїтивно відчув, що Красунчик Сміт є втіленням прихованого зла. Від його потворного тіла та скаліченого мозку непомітно віяло чимось мерзенним, нездоровим — наче імлою від гнилого болота. Якесь шосте чуття підказувало Білому Іклу, що ця людина криє у собі лють, загрожує загибеллю й що її треба ненавидіти.

Біле Ікло лежав біля вігвама Сірого Бобра, коли Красунчик Сміт уперше прийшов до його хазяїна. Зачувши його здалеку, Біле Ікло наїжачився. І хоч досі він солодко дрімав, умостившись у своєму затишку, та щойно цей чоловік підійшов ближче, Біле Ікло відразу ж підвівся й безгучно, мов справжній вовк, відбіг убік. Він не знав, про що той розмовляв із Сірим Бобром, бачив тільки, як вони розмовляли. Під час бесіди Красунчик Сміт показав на Біле Ікло пальцем, і той загарчав, наче ця рука торкнулася його, хоч він був футів за п’ятдесят від неї. Красунчик Сміт зареготав, і Біле Ікло зник у лісі. Прошкуючи поміж кущів та дерев, він увесь час озирався назад.

Сірий Бобер відмовився продати собаку. Він розбагатів і ні в чому не мав потреби. Крім того, він дуже цінував Біле Ікло — дужчого собаки в нього ніколи не було, та й ватажок із нього найкращий. Ні на Маккензі, ні на Юконі другого такого не знайти. Біле Ікло — неперевершений у бою, він справжній майстер! Розправляється з собаками, як людина з комарами. (Очі Красунчика Сміта заблищали божевільним вогником, і він жадібно облизав свої тонкі губи). Ні, Сірий Бобер ні за які гроші не продасть Білого Ікла.

Але Красунчик Сміт добре знав індіянців. Він почав учащати до Сірого Бобра й щоразу приносив за пазухою пляшку. Віскі має одну могутню властивість — воно збуджує спрагу. І Сірий Бобер незабаром також відчув її. Його нутро вимагало більше й більше цієї пекучої рідини і, втративши від незвички владу над собою, він був готовий на що завгодно, аби тільки роздобути віскі. Гроші, виручені від продажу хутра, рукавиць і мокасинів, почали танути, й що меншало їх у капшуку, то охочішим до віскі робився старий індіянець.

Нарешті все пішло за вітром — і гроші, й товари, і спокій. У Сірого Бобра лишилася тільки невгамовна спрага. І тоді Красунчик Сміт знову заговорив про Біле Ікло. Цього разу він уже пропонував не гроші, а пляшки віскі, і тепер Сірий Бобер прихильніше поставився до пропозиції.

— Зумієш спіймати — собака твій, — було його останнє слово.

Пляшки перейшли до Сірого Бобра, але за два дні Красунчик Сміт сказав йому:

— Злови собаку сам.

Повернувшись якось увечері додому, Біле Ікло приліг собі на землі й полегшено зітхнув. Страшного білого бога не було. Уже кілька днів той уперто намагався зловити його, й Біле Ікло не показувався біля вігвама. Він не знав, яке лихо загрожує йому від тих настирливих рук, яка небезпека на нього чигає, та відчував, що вони страшні й поклав собі триматися від них подалі.

Коли Біле Ікло уклався долі, Сірий Бобер, похитуючись, підійшов до нього і затягнув на шиї тугий ремінь. Потім він сів поруч, тримаючи в одній руці кінець ремня. В другій він тримав пляшку. Раз по разу він припадав неї, і тоді Біле Ікло чув, як щось булькало.

Минула година, й раптом Біле Ікло почув ненависні кроки. Він перший упізнав їх і, здогадавшись, хто йде, наїжачився. А Сірий Бобер сидів собі та клював носом. Біле Ікло спробував обережно висмикнути ремінь з хазяїнових рук, але розслаблені пальці стиснулися і Сірий Бобер прокинувся.

Красунчик Сміт підійшов до вігвама й зупинився поруч із Білим Іклом. Собака глухо загарчав на це страшидло, не зводячи очей із його рук. Одна рука витягнулася вперед і почала опускатися йому на голову. Біле Ікло загарчав грізніше. Рука повільно опускалася. Біле Ікло, пригинаючись, люто дивився на неї й, уже задихаючись від лютого гарчання, дедалі нижче припадав до землі. І раптом його зуби блиснули, як у змії, і з різким металевим звуком брязнули в повітрі. Рука вчасно відсмикнулася. Красунчик Сміт злякався й розлютився. Сірий Бобер ударив Біле Ікло по голові, й той покірно припав до землі.

Біле Ікло підозріливо стежив за кожним рухом обох людей. Він побачив, що Красунчик Сміт пішов кудись і незабаром повернувся з важким дрючком. Сірий Бобер передав йому кінець ременя. Красунчик Сміт ступнув уперед. Ремінь напнувся, та Біле Ікло не рушав з місця. Тоді Сірий Бобер ударив його кілька разів, змушуючи піднятися з місця. Біле Ікло послухався, та раптом стрибнув на чужу людину, що тягла його за ремінь. Той чекав цього нападу й ударом дрючка випередив Біле Ікло напівдорозі, збивши його з ніг. Сірий Бобер засміявся й схвально кивнув головою. Красунчик Сміт знову натягнув ремінь, й Біле Ікло, приглушений ударом, похитуючись, звівся на ноги.

Вдруге він не кинувся. Достатньо було й одного такого удару, щоб пересвідчитися: білий бог недаремно тримає в руках дрючка. Біле Ікло був мудрий і бачив, що зараз марно боротися з неминучістю. Підібгавши хвоста й не перестаючи глухо гарчати, він поплівся за Красунчиком Смітом, а той скоса зиркав на нього й тримав дрюка напоготові.

Повернувшись до форту, новий господар міцно прив’язав собаку й пішов спати. Біле Ікло перечекав годину, а потім взявся за ремінь і через якихось десять секунд був уже на волі. Він не марнував часу й перегриз ремінь навскіс так рівненько, ніби ножем перетяв. Здобувши собі волю, Біле Ікло роззирнувся довкола, наїжачився й загарчав. Потім обернувся й побіг назад до вігваму Сірого Бобра. Він не повинен був коритися цьому чужому й страшному богові. Він віддав усього себе Сірому Боброві, й ніхто інший, крім Сірого Бобра, не міг володіти ним.

Наступного дня все повторилося, але з деякою різницею. Сірий Бобер знову прив’язав його ременем, а вранці відвів до Красунчика Сміта. Отут-то й відчув Біле Ікло різницю. Так немилосердно й жорстоко, як Красунчик Сміт, ще ніхто в житті його не карав. Біле Ікло цього разу прив’язали набагато міцніше, він не міг боронитися й не залишалося нічого іншого, як метатися від несамовитій люті й терпіти жорстоку покару. Красунчик Сміт безжалісно пустив у хід і кия, й батіг, і таких побоїв Білому Іклу не доводилося зазнавати жодного разу в житті. Колись ще малим Сірий Бобер так побив його, що довелося відлежуватися, та воно було дрібницею порівняно з тим, що довелося винести тепер.

Красунчик Сміт тішився. Він пронизував свою жертву божевільним полиском тьмяних очей, і вони ще дужче спалахували, коли Біле Ікло завивав і гарчав після кожного удару чи безпорадно скімлив на припоні. Красунчик Сміт був нещадний, як бувають нещадними тільки боягузи. Зазвичай він плазував перед сильними, терпів від них і бійку, і лайку, а перепадало за це слабшим створінням — він помщався на них за своє життя. Все живе любить владу, і Красунчик Сміт не був винятком: не маючи змоги панувати над рівними собі, він користувався беззахисністю тварин. Та нікого не можна судити, в тому числі, й Красунчика Сміта. Він не сам створив себе таким. Він прибув на цей світ з потворним тілом і ницою душею, а життя не виправило його.

Біле Ікло знав, за що його били. Коли Сірий Бобер прив’язав його за шию ременем і кінець ременя передав Красунчикові Сміту, Біле Ікло зрозумів, що його бог наказує йому йти за цією людиною. І коли Красунчик Сміт прив’язав його у форті знадвору, то він знав, що той чужий бог наказує йому залишитися тут. Отже, він порушив волю обох богів і заслужив покарання. Йому доводилося й раніше бачити, як собак, що втекли від нового хазяїна до попереднього, били так само, як оце його. Біле Ікло був мудрий, але в ньому нуртували сили, перед якими безсилою була й мудрість. Однією з цих сил була вірність. Біле Ікло не любив Сірого Бобра, одначе зберігав йому вірність всупереч його волі та його гніву. Він нічого не міг із собою зробити. Таким він був створений. Вірність була надбанням породи Білого Ікла. Вірність відрізняла його від усіх інших тварин. Вірність привела вовка й дикого собаку до людини й дозволила їм стати її товаришами.

Після биття Біле Ікло потягли назад у форт, і цього разу Красунчик Сміт прив’язав його індіянським способом — до палиці. Але відмовлятися від свого бога нелегко, і Біле Ікло зазнав цього на собі. Сірий Бобер був для нього богом, і він чіплявся за Сірого Бобра проти його волі. І хоч той зрадив і кинув Біле Ікло, це ще нічого не значило. Недарма ж Біле Ікло віддався Сірому Боброві душею й тілом. Такий зв’язок нелегко урвати.

Отож вночі, коли весь форт спав, Біле Ікло заходився гризти ломаку, до якої його прив’язали. Ломака була суха і тверда й так близько прилягала до шиї, що він, болісно напруживши м’язи, насилу дотягся до неї зубами, а для того, щоб перегризти прив’язь, йому потрібне було безмежне терпіння й багато часу. Жоден собака не зробив би нічого подібного, просто не спромігся б на це. А Білому Іклу вдалося й ранесенько він утік від Красунчика Сміта з недогризком ломаки, що гойдалася на шиї.

Біле Ікло був розумний. Та якби він був лише розумний, він не повернувся б до Сірого Бобра, який уже двічі зрадив йому. Але розум поєднувався в ньому з вірністю й він прибіг додому, а хазяїн зрадив його втретє. Знову Біле Ікло дозволив надіти собі ремінь на шию, і знову за ним прийшов Красунчик Сміт. І цього разу Білому Іклу дісталося ще більше.

Сірий Бобер байдуже дивився, як біла людина розмахує батогом. Він не намагався захистити собаку. Біле Ікло вже не належав йому. Коли покарання скінчилося, Біле Ікло насилу дихав. Зніжений південний собака здох би на місці, не витримавши таких побоїв, а Біле Ікло витерпів і цього разу.

Його загартувала сувора життєва школа, а сам він був із міцнішого матеріалу і надзвичайно живучий. Він тримався за життя дужче, ніж інші пси. Але зараз Біле Ікло ледве переводив дух. Він не міг навіть ворухнутися. Красунчикові Сміту довелося почекати з півгодини, перш ніж повести його додому. А потім Біле Ікло сам підвівся й, похитуючись, нічого перед собою не бачачи, поплівся за Красунчиком Смітом у форт.

Цього разу його прив’язали на ланцюг, якого не перегризти зубами. Він намагався вирвати скобу, забиту в колоду, але всі його зусилля були марні. Через кілька днів збанкрутілий Сірий Бобер протверезився й вирушив в довгу дорогу річкою Поркюпайн на Маккензі. Біле Ікло лишився у форті Юкон і перейшов у повну власність до божевільного, що втратив людську подобу. Але що знає собака про божевілля? Для Білого Ікла Красунчик Сміт став богом — страшним, але все-таки богом. Це був божевільний бог, але Біле Ікло не знав, що таке божевілля; він знав тільки, що треба підкорятися волі цієї людини й виконувати всі його примхи та забаганки.

Розділ третій Царство ненависті

У руках божевільного бога Біле Ікло став справжнісіньким чортом. Красунчик Сміт облаштував у далекому кінці форту обору, де й тримав Біле Ікло на ланцюгу. Він перетворив життя собаки на справжнє пекло: дражнив, бив, катував і щомога дошкуляв. Оскільки він виявив незабаром, що Біле Ікло терпіти не може, коли з нього сміються, то досхочу позбиткувавшись, починав брати собаку на кпини: голосно й зневажливо реготався, глумливо тицяючи на нього пальцем, а свої тортури зазвичай закінчував вибухами оглушливого іржання. У такі хвилини Біле Ікло шаленів, а доведений до нестями, здавався ще божевільнішим, ніж Красунчик Сміт.

Досі Біле Ікло був лютим ворогом тільки своїй породі. А тепер він став ворогом усьому, що бачив навколо себе, іще запеклішим, ніж будь-коли раніш. Біле Ікло був настільки замордований, що сліпо й безглуздо зненавидів увесь світ. Він ненавидів ланцюг, яким був прикутий до неволі, людей, що заглядали в шпарини між дошками, собак, що приходили разом з людьми і на злісне гарчання яких він не міг відповісти. Біле Ікло ненавидів навіть дошки, з яких була зроблена його обора. Але найбільше він ненавидів Красунчика Сміта.

Все, що той коїв із Білим Іклом, було задумане для досягнення однієї заповітної мети. Красунчик Сміт вибрав його недарма, і хижо, наполегливо та підступно видурив у Сірого Бобра задля цієї мети, й поводився отак задля цього. Одного разу біля обори зібралася юрба. Красунчик Сміт увійшов до Білого Ікла, тримаючи в руці ломаку, й зняв із нього ланцюг. Допіру хазяїн вийшов, Біле Ікло заметався з кутка в куток, намагаючись добратися до людей, що розглядали його знадвору. Він був незрівнянно прекрасний у своєму шаленстві. Повних п’ять футів завдовжки й два з половиною на зріст, він важив дев’яносто фунтів — значно більший і кремезніший за будь-якого дорослого вовка. Від матері він успадкував тулуб, що був трохи важчий од вовчого, причому в його досконалому тілі не було й унції зайвої ваги. У нього було тіло бійця, що перебуває в чудовій формі.

Двері до обори знову відчинилися. Біле Ікло насторожився. Відбувалося щось незрозуміле. Двері рипнули ще раз і прочинилися ширше. Раптом туди пхнули великого собаку і вмить зачинили двері. Біле Ікло ніколи не бачив такої породи — перед ним стояв мастиф, але розміри й сердитий вигляд незнайомця нітрохи не збентежили його. Він бачив перед собою не дерево, не залізо, а живу істоту, на якій можна було зігнати злість. Блиснувши іклами, він стрибнув на мастифа й роздер йому шию. Мастиф струснув головою і з хрипким гарчанням кинувся на Біле Ікло. Але той метався з боку в бік, вправно ухилявся й вислизав від супротивника, ще й устигав рвати його іклами.

Люди навколо загорожі кричали, аплодували, а Красунчик Сміт, тремтячи від захвату, не відривав жадібного погляду від Білого Ікла, що розправлявся із супротивником. Важкий, неповороткий і якийсь незграбний мастиф був приречений із самого початку. Сутичка закінчилася тим, що Красунчик Сміт відігнав Біле Ікло києм, а напівживого мастифа витягли з обори. Ті, хто програв, сплатили гроші, й у кишені Красунчика Сміта задзвеніла копійчина.

Відтоді Біле Ікло вже чекав тієї хвилини, коли навколо його обори знову збереться юрба. Це щоразу означало бій, а для нього це був єдиний спосіб самовиразу. Його катували замкненим, тож свою ненависть він міг вихлюпнути лише тоді, коли хазяїн впускав до нього пса. Красунчик Сміт, вочевидь, добре зважував сили Білого Ікла, тому що той перемагав у всіх запланованих боях. Якось до нього одного за одним впустили трьох собак. Потім, через кілька днів — дорослого, щойно впійманого вовка. А ще йому довелось битися з двома псами заразом. Із усіх його боїв цей був найжорстокішим. І хоч Біле Ікло загриз обох своїх супротивників, та сам ледве дихав.

Восени, коли випав перший сніг і річкою попливла зерниста крига, Красунчик Сміт купив собі й для Білого Ікла місця на пароплаві, що плив Юконом проти течії до самого Доусона. На той час Біле Ікло вже прославився на весь край. Про нього ходили легенди, як про «бойового вовка», тож біля його клітки на палубі завжди юрбилися цікаві. Він або люто гарчав на них і кидався, відлякуючи, або ж лежав спокійно, спостерігаючи за ними з холодною ненавистю. Хіба він міг не ненавидіти їх? Біле Ікло ніколи не ставив собі жодних запитань, він просто ненавидів їх до нестями. Він знав тільки це почуття й весь віддавався йому. Життя стало для нього пеклом. Він, як і будь-який дикий звір, що потрапив до рук людини, не міг сидіти замкнений. А йому доводилося терпіти неволю. На нього витріщали очі, тицяли крізь ґрати палиці, а коли він гарчав, то ще й глузували з нього, реготалися, мов дурні.

Ці люди викликали в ньому таку неприязнь, якої не передбачала навіть природа. Та матінка-природа наділила його й здатністю пристосовуватися. Там, де інший звір загинув би або змирився, Біле Ікло пристосовувався до обставин і жив далі, нескорений і незламний духом. Може, диявол в особі Красунчика Сміта зрештою й зламав би Біле Ікло, але той сам ставав чортякою, і всі старання ката були марними.

Якщо в Красунчику Сміті сидів сам сатана, то Білим Іклом заволодів другий, тож вони скажено кидалися один на одного. Розпочалася нескінченна війна двох гаспидів. Раніше Біле Ікло мав досить глузду, щоб коритися людині з палицею в руках, а тепер його розум потьмарився. Варто було почути Красунчика Сміта, як на «бійцівського вовка» нападав сказ. А коли вони зіштовхувалися й ломака заганяла Біле Ікло в глухий кут, він і тоді не здавався — гарчав і шкірився на свого найзапеклішого ворога. Угамувати його було неможливо. Красунчик Сміт міг бити Біле Ікло як завгодно й скільки завгодно, але той залишався собою. Навіть коли втома гнала ката від жертви й він ішов із загорожі, йому вслід лунало зухвале ревище неприборканого духу, що кидав Біле Ікло на залізні ґрати й рвався з горла відчайдушним виттям, нуртував у ньому полум’ям ненависті.

Коли пароплав прибув у Доусон, Біле Ікло перенесли в клітці на берег. Але й у місті він жив так само — на очах у всіх, заґратований, завжди оточений допитливою юрмою. Красунчик Сміт виставив напоказ свого «бойового вовка», і люди платили по п’ятдесяти центів золотим піском, щоб подивитися на нього. Біле Ікло не мав і хвилини спокою. Якщо він спав, його будили, піднімали з місця палицею. Публіка хотіла отримати повне задоволення за свої гроші. А щоб видовище було цікавішим, Біле Ікло дражнили, глузували з нього, дошкуляли, аби довести до сказу, щоб він на очах у всіх шаленів од несамовитої люті.

А найбільше дошкуляла атмосфера, в якій жив Біле Ікло. На нього дивилися як на страшного дикого звіра, і це ставлення людей передавалося йому крізь ґрати. Кожне їхнє слово, кожен рух переконували його в тому, наскільки страшна для них його лють. Це тільки посилювало вогонь його шалу, тож його лють сама себе живила і зростала з кожною хвилиною. Ще один доказ його здатності пристосовуватися — властивість матеріалу набирати іншої форми під впливом оточення.

Красунчик Сміт не тільки виставив Біле Ікло напоказ, а й зробив із нього професійного бійця. Коли була можливість улаштувати бій, Біле Ікло виводили з клітки й тягли до лісу, за кілька миль від міста. Зазвичай це робилося вночі, аби уникнути місцевої кінної поліції. Через кілька годин, на світанку, з’являлися глядачі й собака, з яким він повинен битися. Біле Ікло зустрічався з собаками всіх порід і всіх розмірів. Він жив у дикій країні, і люди тут були дикі, а собачі бої зазвичай закінчувалися смертю одного з учасників.

Оскільки в боях виступав Біле Ікло, то гинули його супротивники. Він не знав поразок. Загартований із раннього дитинства лісовими сутичками та боями із Ліп-Ліпом і зграєю молодих псів, Біле Ікло набрався досвіду, який відігравав найважливішу роль у всіх його досягненнях та перемогах — звідти ж походила і його надзвичайна здатність триматися на ногах. Жодному супротивникові не вдалося ані повалити його, ані збити з ніг. Улюблений бойовий прийом вовчих нащадків — кидатися на супротивника прямо, спереду, або несподівано збоку, щоб ударити його в плече й перекинути горілиць. Гончаки з берегів Маккензі, ескімоські та лабрадорські кудлачі й мелмути, лайки, вівчарки, ньюфаундленди — всі випробували на Білому Іклі цей прийом і нічого не домоглися. Не було випадку, щоб Біле Ікло заточився, він завжди впевнено й твердо тримався на ногах. Люди розповідали про це одне одному й щоразу чекали на його поразку, але він розчаровував їх.

Величезною перевагою Білого Ікла над супротивниками була його блискавична швидкість, реакція та унікальна кмітливість. Навіть найдосвідченішим із них ніколи ще не траплявся такий меткий, спритний і непередбачуваний пес. Запорукою перемог були й особисті його манери — раптовий напад і блискавична атака. Усі собаки зазвичай виконують перед бійкою певний ритуал — настовбурчуються, вишкіряються, гарчать — і всі собаки, яким довелося зчепитися з Білим Іклом, були миттю збиті з ніг і конали ще до того, як почали битися, так і не отямившись від несподіванки. Це траплялося так часто, що Біле Ікло почали притримувати, щоб його супротивник скінчив свій підготовчий ритуал і навіть першим кинувся в бій.

Але найголовнішою перевагою в боях був його власний досвід. Біле Ікло розумівся на бійках, як жоден із його супротивників. Він бився частіше від них усіх, умів відбивати будь-який напад, а його власні бойові прийоми були набагато різноманітніші й навряд чи мали потребу в удосконаленні.

Час минав, і собачі бої влаштовували дедалі рідше. Аматори собачих боїв уже втратили надію знайти Білому Іклу гідного суперника. Красунчик Сміт мусив виставляти його проти вовків. Індіянці ловили їх капканами спеціально для цієї мети, і бої Білого Ікла з вовками незмінно залучали юрби глядачів. Одного разу вдалося роздобути десь дорослу самицю-рись, і цього разу Білому Іклу довелося відстоювати в бою своє життя. Рись не поступалася йому ні в швидкості рухів, ні в люті, й пускала в хід і зуби й гострі пазурі, тоді як Біле Ікло діяв лише зубами.

Але після сутички з риссю бої припинилися. Білому Іклу вже ні з ким було битися — ніхто не міг випустити на нього гідного супротивника. Він просидів у клітці аж до весни, і його тільки показували людям за гроші. А навесні в Доусон прибув якийсь Том Кінен — професійний картяр, і привіз із собою першого на Клондайку бульдога. Ніхто не сумнівався, що Біле Ікло битиметься з тим бульдогом, і деякі мешканці міста з нетерпінням чекали цього поєдинку. Цілий тиждень було тільки й розмов про собачий бій, у якому «бойовий вовк» Біле Ікло зчепиться з першим на Клондайку бульдогом.

Розділ четвертий Чіпка погибель

Красунчик Сміт зняв із нього ланцюга й відступив назад.

І вперше Біле Ікло не кинувся в бій. Він стояв як укопаний, настороживши вуха, й не без цікавості розглядав дивну істоту, що постала перед ним. «Бойовий вовк» зроду не бачив такого собаки. Тім Кінен підштовхнув бульдога вперед і сказав:

— Візьми його!

Присадкуватий, незграбний пес поплентався на середину кола і, кліпаючи очима, зупинився напроти Білого Ікла.

З юрби закричали:

— Візьми його, Черокі! Всип йому як треба! Гризи його!

Але Черокі, здавалося, не мав і найменшого бажання битися. Він обернув голову, подивився на людей і добродушно замахав обрубком хвоста. Черокі не боявся Білого Ікла, він лінувався битись. До того ж він, здається, не розумів, що йому таки треба битися з цим собакою. Черокі не звик мати справи з такими супротивниками й чекав, коли до нього приведуть справжнього бійця.

Тім Кінен увійшов у коло й, нагнувшись над бульдогом, почав погладжувати його проти шерсті й тим самим ніби легенько підштовхувати уперед. Ці рухи повинні були заохотити Черокі. Та вони не тільки заохотили, а й розлютили його. Почулося низьке, приглушене гарчання. Існував якийсь зв’язок між цим гарчанням і порухами руки, що гладила собаку. Коли рука підштовхувала Черокі вперед, він починав гарчати, потім замовкав, але наступний дотик знову заводив його. Кожен рух руки, що погладжувала Черокі проти шерсті, закінчувався легким поштовхом, і так само, немов поштовхом, з горла бульдога виривалося гарчання.

Це викликало відповідну реакцію Білого Ікла. Шерсть на його загривку й на спині стала сторч. Тім Кінен підштовхнув Черокі востаннє й відступив назад. Пробігши за інерцією кілька кроків уперед, бульдог не зупинився й, швидко перебираючи своїми кривими лапами, вискочив на середину кола. В цю мить Біле Ікло кинувся на нього. Юрба захоплено скрикнула. Біле Ікло легко, мов кішка, одним стрибком подолав відстань між собою й супротивником і з тією ж котячою спритністю рвонув його зубами й відскочив убік.

На товстій шиї бульдога, біля самого вуха, виступила кров. Немов не помітивши цього, навіть не загарчавши, Черокі обернувся й побіг за Білим Іклом. Рухливість Білого Ікла й завзятість Черокі розпалили пристрасті натовпу. Схвильована й захоплена видовищем публіка почала знову закладатися, ставки росли. Біле Ікло активно атакував бульдога, стрибав і вивертався, рвав його зубами й відбігав убік непошкодженим, а цей чудний супротивник продовжував спокійно, рішуче і якось діловито бігати за ним, не кваплячись, але й не сповільнюючи темпу. У поведінці Черокі вгадувалася якась химера, певна мета, від якої ніщо в світі не може відвернути його.

Всі його рухи, всі звички були просякнуті цією метою. Ця загадковість збивала Біле Ікло з пантелику. Зроду не зустрічався йому такий собака. Шерсть в нього була зовсім коротка, кров виступала на його м’якому тілі від найменшої подряпини. А де ж те густе пухнате хутро, що в’язло в зубах Білого Ікла, коли він бився з собаками своєї породи, ота шерсть, що так заважає в бійках? Ото вже м’яка в цього собаки шкіра, зуби вільно входять у його тіло, і він, здається, геть нездатний боронитися. А чому він не скавучить, не гавкає, як роблять усі собаки в таких випадках? Якщо не зважати на глухе гарчання, бульдог мовчки терпів укуси й на мить не припиняв погоні за супротивником.

Черокі не можна було звинуватити у незграбності. Крутився й вивертався він досить швидко, але Біле Ікло вислизав від нього. Черокі теж був спантеличений. Йому ще жодного разу не доводилось битися із собакою, що не підпускав до себе. Досі бажання зчепитися завжди було обопільним. Але цей собака весь час тримався на відстані, стрибав назад і вперед, щомога ухилявся від нього. І навіть рвонувши Черокі зубами, він миттю розтискав щелепи й відскакував геть.

А Біле Ікло ніяк не міг добратися до горла свого супротивника. Бульдог був надто низенький; та й заважали його масивні щелепи, особливо нижня, що виступала вперед і звисала до самих грудей. Біле Ікло кидався на нього й відскакував убік, ухиляючись, тож не отримав жодної подряпини, а кількість ран на тілі Черокі неухильно росла. Голова й шия були роздерті з обох боків, із ран юшила кров, але Черокі не проявляв ніяких ознак занепокоєння. Він так само завзято, так само сумлінно ганявся за Білим Іклом і за весь цей час зупинився лише раз, щоб здивовано подивитися на людей і помахати обрубком хвоста на знак своєї готовності продовжувати поєдинок.

У цю хвилину Біле Ікло налетів на Черокі й, рвонувши його за вухо, що й так було роздерте на шмаття, відскочив убік. Вже трохи розсердившись, Черокі знов кинувся в погоню, бігаючи всередині кола, яке описував Біле Ікло, і, намагаючись вчепитися мертвою хваткою йому в горло. Бульдог схибив на волосину. Викликавши голосне схвалення юрби, Біле Ікло врятував себе тільки тим, що зробив несподіваний стрибок у протилежний бік.

Час минав. Біле Ікло витанцьовував біля Черокі, раз по раз кусаючи його й миттю відскакуючи у якийсь бік. «Бойовий вовк» налітав, ухилявся, насідав, відскакував, рвав. А бульдог понуро і впевнено біг за ним. Рано чи пізно він свого доскочить і, схопивши супротивника за горло, забезпечить собі перемогу. Поки що він терпляче зносив усе. Його короткі вуха облямовували криваві китиці, шия й плечі вкрилися безліччю ран, навіть губи в нього були роздерті й заюшені кров’ю — й усе це наробили блискавичні укуси Білого Ікла, яких не можна було ні передбачати, ні уникнути.

Багато разів Біле Ікло намагався збити Черокі з ніг, але різниця в їхньому зрості була надто великою. Черокі був кремезний, присадкуватий. І цього разу щастя зрадило Білому Іклу. Стрибаючи й крутячись дзиґою біля Черокі, він вилучив нагоду, коли супротивник, не встигнувши зробити крутий поворот, відхилив голову вбік і залишив плече незахищеним. Біле Ікло кинувся вперед, але його власне плече виявилось набагато вище плеча супротивника, він не зміг утриматися і з розгону перелетів через його спину. Вперше за всю бойову кар’єру Білого Ікла люди стали свідками того, як «бойовий вовк» не зумів утриматися на ногах — він викрутився в повітрі, мов кішка, й тільки це врятувало його від небезпечного падіння горілиць. Він гепнув набік, і наступної миті знову стояв на ногах, але зуби Черокі вже вп’ялися йому в горло.

Схопив бульдог не дуже вдало, занизько, ближче до грудей, — але вже не розціплював щелеп. Біле Ікло несамовито заметався з боку в бік, намагаючись струснути з себе бульдога. Цей тягар, що волочився за ним, доводив його до божевілля. Він сковував його рухи, позбавляв його волі. Біле Ікло відчув себе в пастці. Його інстинкт повставав проти цього. Він просто-таки шаленів. Уся його життєва сила збунтувалася в ньому. А його тіло владно прагнуло волі. Розум потьмарився сліпою жагою життя, потребою невпинного руху — насамперед руху, бо саме в русі й виявляється життя.

Біле Ікло безупинно кружляв, стрибав, шарпався вперед і назад, силкуючись звільнитися від цього п’ятдесятифунтового тягаря, що завис у нього на шиї. А бульдог і не борсався, він знав тільки одне: не розціплювати щелепи. Зрідка, коли йому вдавалося на мить торкнутися лапами землі, він намагався пручатися. Але вмить злітав у повітря й Біле Ікло, несамовито гасаючи, волік його далі за собою. Черокі корився інстинктові. Він знав, що чинить правильно, коли міцно стискає зуби, і часом аж здригався від задоволення. В такі моменти він навіть заплющував очі й, незважаючи на біль, дозволяв Білому Іклу як завгодно мотати й крутити себе. Це не мало ніякого значення, головне — не розтискати зубів, і він їх не розтискав.

Остаточно знесилившись, Біле Ікло перестав гасати. Він уже нічого не міг удіяти й нічого не розумів. Жодного разу за все його життя з ним не траплялося такого. Собаки, з якими він бився раніше, поводилися зовсім інакше. Там усе було просто: налетів, рвонув і відскочив, вчепився, рвонув зубами й знову відскочив. Важко дихаючи, Біле Ікло напівлежав на землі. Не розтискаючи зубів, Черокі налягав на нього всім тілом, намагаючись повалити горілиць. Біле Ікло пручався й відчув, як бульдогові щелепи, трохи послабивши стиск і немовби жуючи його шкіру, пересуваються чимраз ближче до його горла. Бульдог діяв виважено: намагаючись не випустити його, він користувався найменшою можливістю захопити побільше шкури. Така нагода траплялася лише тоді, коли Біле Ікло лежав спокійно, але щойно той починав шарпатися, бульдог відразу стискав зуби на його шиї.

Біле Ікло міг дотягтися тільки до загривка Черокі. Він всадив йому зуби вище плеча, але перебирати ними по-бульдожому, немовби пережовуючи шкіру, не вмів, та й щелепи його не були пристосовані для такої хватки. Він тільки несамовито рвав Черокі зубами й раптом відчув, що становище їх змінилося. Бульдог перекинув його на спину й, не розціплюючи щелепи, примудрився стати над ним. Біле Ікло вигнувся, мов кіт, уперся задніми ногами в живіт ворогові й почав панахати його пазурами. Може, він би й випустив бульдогові тельбухи, якби той не перекинув стрибком свого тулуба вбік, так, щоб стояти під прямим кутом до Білого Ікла.

Неможливо було вивільнитися з такої хватки. Невблаганні, як доля, щелепи Черокі повільно посувалися до яремної вени. Біле Ікло рятували від смерті тільки широкі складки шкіри й густе хутро на шиї, що забивали бульдогові пащеку. Але наполегливо, хоч і поволі, Черокі таки захоплював дедалі більше шкіри й хутра, невідступно душачи супротивника. Біле Ікло вже не міг дихати, й щохвилини йому ставало дедалі сутужніше.

Боротьба, вочевидь, наближалася до кінця. Вболівальники Черокі раділи й закладалися на нечувані суми. Прихильники Білого Ікла були пригнічені й відмовлялися від десятьох і навіть двадцятьох проти одного. Але знайшовся один чоловік, що ризикнув прийняти заклад на п’ятдесят проти одного. Це був Красунчик Сміт. Він увійшов у коло й, тицьнувши на Біле Ікло пальцем, почав глузувати з нього. Лютий регіт подіяв. Біле Ікло збожеволів од люті й, зібравши останні сили, звівся на ноги. Але варто було йому заметатися по колу з п’ятдесятифунтовим тягарем, що висів йому на горлі, як його лють переросла в сліпий жах. Жага життя знову посіла його, і розум за мить потьмарився, підкоряючись велінням тіла. Він метався навсібіч, кружляв, спотикаючись, падаючи й знову піднімаючись, ставав дибки, підкидав бульдога вгору, але всі його старання були марними — струснути з себе цю чіпку погибель він так і не зумів.

Виснажений до краю, Біле Ікло повалився з тим вантажем на спину, перекинувся горілиць. Бульдог відразу ж перехопив зубами ще вище й, уминаючи шкіру на його шиї, не давав звести подих. Грім оплесків привітав переможця, з юрби кричали: «Черокі! Черокі!». Бульдог енергійно замахав обрубком хвоста, але галаслива похвала не відвернула його від роботи. Між куцим хвостом і масивними щелепам не було ніякого зв’язку — бульдог радів од того, що виконав своє покликання, адже щелепи мертвою хваткою душили «бойового вовка».

Раптом увагу публіки відволікли від цієї забави галасливі крики погоничів та собачий лемент. Почувся й дзенькіт дзвіночків. Хтось наближався. Всі, крім Красунчика Сміта, насторожилися, вирішивши, що наскочила поліція. Але на дорозі незабаром показалися двоє чоловіків, що бігли поруч із нартами. Вони прямували не з міста, а навпаки, либонь, поверталися з якоїсь розвідувальної експедиції. Побачивши юрбу, незнайомці зупинили собак і підійшли довідатися, що тут відбувається. Один з них — високий молодий красень із гладенько виголеним обличчям, що розпашіло на морозі. Другий — вусатий погонич, нижчий на зріст і теж симпатичний чоловік.

Біле Ікло припинив боротьбу. Час від часу він починав конвульсивно метатися, але тепер усі намагання були марними. Безжалісні щелепи бульдога дедалі дужче здушували йому горло, повітря не вистачало, подих перехоплювало, й Біле Ікло задихався. Черокі давно прокусив би йому вену, якби його зуби із самого початку не вчепилися так близько до грудей. Він перехоплював ними дедалі вище, підбираючись до горла, але на це йшло багато часу, до того ж його пащека була повністю забита шерстю й товстими складками шкіри.

А тим часом Красунчика Сміта охопив такий шал, що він згубив і ту крихту здорового глузду, якою нагородила його природа за потворність. Побачивши, що очі Білого Ікла вже зайшли поволокою, він зрозумів, що бій програно.

Мов з ланцюга зірвавшись, Красунчик Сміт кинувся до Білого Ікла й почав шалено гамселити його ногами. З юрми почувся свист і крики протесту, а Красунчик Сміт знай безтямно молотив пса. Аж раптом юрба захвилювалась: високий юнак, який щойно прибув сюди, пробирався вперед, безцеремонно розштовхуючи всіх направо й наліво. Він увійшов у коло саме в ту мить, коли Красунчик Сміт одвів праву ногу для чергового удару, перенісши всю вагу тіла на ліву й перебуваючи у стані хисткої рівноваги. Чоловік щосили затопив йому кулаком у писок. Красунчик Сміт не втримався на ногах і, підлетівши в повітря, горілиць гепнув на сніг.

Подорожній обернувся до юрби.

— Боягузи! — закричав він. — Мерзотники!

Справедливе обурення вивело його з рівноваги, й він не тямив себе від гніву, того гніву, яким спалахує тільки розсудлива людина. Юнак подивився докірливо на юрбу, і його сірі очі зайнялися сталевим полиском. Красунчик Сміт підвівся й боязко рушив до нього. Незнайомець не зрозумів його намірів. Не підозрюючи, що перед ним боягуз, він вирішив, що Красунчик Сміт хоче битися, й мовивши: «Гадина!» удруге зацідив йому в пику. Красунчик Сміт аж ноги задер. Він знову впав горізнач і, злякавшись, навіть не намагався підвестися.

— Метте, допоможіть! — сказав незнайомець погоничеві, який увійшов за ним до кола.

Обоє нахилилися над собаками. Метт приготувався відтягнути Біле Ікло убік, щойно Черокі послабить свою мертву хватку. Юнак почав розціплювати зуби бульдогові. Але його зусилля були марні. Намагаючись розімкнути бульдожі щелепи, він не переставав півголосом повторювати: «Мерзотники!»

Публікою прокотився шум, і дехто вже починав протестувати проти такого непроханого втручання. Але варто було незнайомцеві підняти голову й глянути на юрбу, як протести ущухли.

— Гади проклятущі! — крикнув він знову й прийнявся за справу.

— Дарма силкуєтеся, містере Скотт. Так ми їх ніколи не розчепимо, — озвався нарешті Метт.

Вони оглядали собак, що зчепилися намертво.

— Крові витекло небагато, — зауважив Метт, — до жили він ще не дістався.

— Але щомиті може — відповів Скотт. — Бачите? Знову посунувся далі.

Юнак, вочевидь, чимраз більше хвилювався, побоюючись за долю Білого Ікла. Він кілька разів з усієї сили вдарив Черокі по голові, та це на бульдога не вплинуло. Черокі замахав оцупком хвоста на знак того, що, прекрасно розуміє зміст цих ударів, але все одно виконає свій обов’язок до кінця й не розціпить щелепи.

— Допоможіть же хтось! — крикнув Скотт, у розпачі звертаючись до юрби.

Але ніхто і з місця не рушив. Натомість юрба почала кидати саркастичні зауваження й давати глузливі поради.

— Пащеку б йому якось підважити, — порадив Метт.

Скотт схопився за кобуру, що висіла в нього збоку, й витягши револьвера, почав протискати дуло між щелепами бульдога. Він пхав його з такою силою, що чути було, як криця рипить об стиснуті зуби Черокі. Обоє, юнак і погонич, стояли навколішки, нахилившись над собаками.

З юрби виступив Тім Кінен і, підійшовши до Скотта, торкнув його за плече.

— Глядіть, не поламайте йому зубів! — погрозливо промовив він.

— Не зуби, то в’язи йому скручу, — відповів Скотт, пропихаючи дуло револьвера далі в пащу Черокі.

— Кажу, не поламайте йому зубів! — ще наполегливіше й грізніше повторив картяр.

Але якщо він розраховував залякати Скотта, це йому не вдалося. Продовжуючи орудувати револьвером, Скотт підняв голову й холоднокровно запитав:

— Ваш собака?

Тім Кінен кивнув головою.

— Ну, то йдіть розчепіть йому щелепи.

— Еге ж, балакайте, — роздратовано відказав той. — Гадаєте, я й сам би цього не зробив, коли б знав як?

— Тоді забирайтесь геть, — сказав Скотт, — і не заважайте мені.

Тім Кінен і далі стояв на місці, але Скотт уже не звертав на нього ніякої уваги. Він насилу втиснув бульдогові дуло між зубів і тепер намагався просунути його далі, щоб воно вийшло з іншого боку. Домігшись цього, Скотт почав обережно розводити бульдогові щелепи, а Метт тим часом звільняв з його пащі складки шкіри.

— Тримайте свого собаку! — наказав Скотт власникові Черокі.

Той слухняно нагнувся й обома руками вхопився за бульдога.

— Ну, тягніть! — крикнув Скотт, зробивши останнє зусилля, й зовсім розтулив щелепи.

Собак розтягли в різні боки, хоч бульдог запекло пручався.

— Заберіть його! — наказав Скотт, і Тім Кінен поволік Черокі в юрбу.

Біле Ікло кілька разів намагався звестись на ноги, але вони підгиналися. Раз він навіть спромігся встати, але, захитавшись, знову повалився на сніг. Його напівзакриті очі потьмяніли, щелепи розтулилися, із пащі вивалився вкритий брудною піною язик. Біле Ікло мав вигляд задушеного на смерть. Метт уважно оглянув його.

— Ледь теплий, — сказав він, — але дихає.

Красунчик Сміт звівся й підійшов глянути на Біле Ікло.

— Метте, скільки коштує гарний їздовий собака? — запитав Скотт.

Погонич подумав хвильку й відповів, не встаючи з колін:

— Триста доларів.

— Ну, а такий, на якому живого місця не залишилося? — провадив Скотт, штурхнувши Біле Ікло ногою.

— Половину, — вирішив погонич.

Скотт обернувся до Красунчика Сміта.

— Чули, ви, звіре? Я беру вашого собаку й плачу за неї півтораста доларів.

Він дістав гаманця й відрахував цю суму. Красунчик Сміт, не доторкнувшись до грошей, заклав руки за спину.

— Не продаю, — сказав він.

— Ні, продаєте, — заявив Скотт, — тому що я купую. Ось, візьміть гроші. Собака мій.

Красунчик Сміт, так само тримаючи руки за спиною, трохи позадкував.

Скотт ступнув до нього й замахнувся кулаком. Той пригнувся, втягнувши голову в плечі.

— Собака мій, — почав було він. — Я маю на нього право.

— Ви втратили всі права на цього собаку, — відрубав Скотт. — Берете гроші чи мені ще раз ударити?

— Добре, добре, — злякано забурмотав Красунчик Сміт. — Але ви мене примушуєте. Цьому собаці ціни немає. Я не дозволю себе грабувати. Цей собака — цілий скарб. Кожна людина має свої права.

— Авжеж, — відказав Скотт, передаючи йому гроші, — кожна людина має свої права. Але ви не людина, ви — звір. Тварюка!

— Почекайте-но, ось лишень доберусь до Доусона, — сказав Красунчик Сміт, — там я знайду на вас управу.

— Посмійте тільки рота роззявити, і я вмить вас випроваджу з Доусона! Зрозуміли?

Красунчик Сміт промурмотів щось невиразне.

— Зрозуміли? — гримнув розлючений Скотт.

— Так, — буркнув Красунчик Сміт, відступаючи.

— Що — так?

— Так, сер, — прогарчав Красунчик Сміт.

— Стережіться, бо вкусить! — вигукнув хтось, і в юрбі зареготали.

Скотт, відвернувшись від нього, почав помагати погоничеві, що порався коло Білого Ікла.

Публіка розходилась, лиш подекуди ще стояли купки людей, поглядали на Скотта й балакали між собою. До одного з гуртів підійшов Тім Кінен.

— Що це за птах? — запитав він.

— Відон Скотт, — відповів хтось.

— І хто ж він такий, цей чортів Відон Скотт?

— Та гірничий інженер з копалень. Він серед тутешніх верховод своя людина. Коли не хочеш мати клопоту, раджу триматися якнайдалі від нього. Він запанібрата з усіма тутешніми урядовцями. Сам уповноважений по золотих копальнях — перший йому друг-приятель.

— Я так і думав, що він якесь цабе, — зауважив картяр Тім Кінен. — Тим-то я й не зачепив його. Ні, думаю, з таким краще не зв’язуватися.

Розділ п’ятий Неприборканий

— Справа безнадійна, — визнав Відон Скотт.

Він спустився на одну сходинку вниз, глянув на погонича, що так само безнадійно знизав плечима. Обоє перевели погляд на Біле Ікло. Він весь наїжачився, сердито гарчав і, напинаючи ланцюг, рвався до випряжених із нарт собак. Пси вже дістали від Метта науку дрючком і зрозуміли, що з Білим Іклом краще не зв’язуватися. Зараз вони лежали віддалік і вдавали, ніби геть його не помічають.

— Він вовк, а вовка не приручиш, — промовив Відон Скотт.

— Хтозна? — заперечив Метт. — Може, в ньому від собаки більше, ніж від вовка. Але в чому я впевнений, з того мене вже не зіб’єш. Є одна річ, і то цілком безперечна…

Погонич замовк і з таємничим виглядом кивнув у бік Лосиної гори.

— Ну то кажіть же, що воно за річ? — різко сказав Скотт, так і не дочекавшись продовження. — Викладайте, в чому справа.

Погонич тицьнув великим пальцем через плече, показуючи на Біле Ікло.

— Вовк він чи собака — це неважливо, але колись він був приручений.

— Та ні, не може бути!

— А я вам кажу, що так. Він ходив у запряжці. Ось придивіться ближче. У нього стерті місця на грудях — слід від ременя.

— Ваша правда, Метте! Перед тим як потрапити до Красунчика Сміта, він ходив у запряжці.

— А чому б йому не походити в запряжці й у нас?

— А чом би й ні! — розохотився Скотт. Але зараз же розчаровано похитав головою: — Ось уже два тижні він у нас, а став, здається, ще дикішим.

— А давайте спустимо його з ланцюга й подивимося, що вийде, — запропонував Метт.

Скотт глянув на нього недовірливо.

— Так, так! — продовжував Метт. — Я знаю, що ви це вже пробували, та спробуйте ще раз, тільки не забудьте взяти ломаку.

— Добре, але тепер я доручу це вам.

Погонич озброївся києм і підійшов до прив’язаного на ланцюгу Білого Ікла. Той стежив за дрючком, як лев стежить за батогом приборкувача.

— Бачите, як на дрючок вирячився, — сказав Метт. — Це добра ознака. Виходить, пес не такий уже й дурний. Не посміє кинутися на мене, поки я з дрючком. Він не зовсім скажений, повірте мені!

Як тільки рука людини наблизилася до шиї Білого Ікла, він наїжився, загарчав і припав до землі. Не спускаючи очей з руки Метта, він стежив за дрючком, занесеним над його головою, що був у другій руці. Метт швидко відстебнув ланцюга від нашийника й відійшов назад.

Біле Ікло не зразу навіть зрозумів, що він вільний. Йому не вірилося, що він знову опинився на волі. Багато місяців минуло відтоді, як ним заволодів Красунчик Сміт, і за весь цей час його спускали з ланцюга тільки для боїв із собаками, а потім знову він потерпав на припоні.

Він не знав, що йому робити з цією волею. А раптом боги знову замислили якусь диявольську штуку? Біле Ікло зробив кілька повільних, обережних кроків, щохвилини очікуючи нападу. Він не знав, як поводитися, настільки незвичною була ця воля. Про всяк випадок краще триматися подалі від цих двох богів, що стежать за ним, і відійти за кут хатини. Так він і зробив, і все обійшлося. Здивований цим, Біле Ікло повернувся назад, зупинився кроків за десять від людей і втупив у них пильний погляд.

— А не втече? — запитав новий хазяїн.

Метт знизав плечима.

— Ризикнімо! Ризик — шляхетна справа.

— Бідолаха! Найбільше він потребує людської ласки, — жалібно буркнув Скотт і пішов у хатину. Він виніс відтіля шматок м’яса й кинув його Білому Іклу. Той відскочив убік і став недовірливо розглядати шматок здаля.

— Назад, Майоре! — крикнув Метт, але було вже пізно.

Майор кинувся до м’яса, і в ту мить, коли шматок уже був у нього в зубах, Біле Ікло налетів і збив його з ніг. Метт кинувся до них, але Біле Ікло виявився спритнішим. Майор ледве підвівся, а з роздертої горлянки порснула кров, яка червоною калюжею розповзлася по снігу.

— Шкода Майора, хоч так йому й треба, — квапливо промовив Скотт.

Але Метт уже націлився вдарити Біле Ікло ногою. Все сталося за однісіньку мить — блискавичний стрибок, ось клацнули зуби, а далі пролунав зойк. Сердито загарчавши, Біле Ікло відповз назад, а Метт нагнувся й став оглядати поранену ногу.

— Хапнув добряче, — сказав він, показуючи на розірвану холошу й спідню білизну, де розпливалося криваве коло.

— Я ж казав, що справа безнадійна, — понуро мовив Скотт. — Я про цього собаку багато думав, не виходить він у мене з голови. Ну що ж, я не хотів цього, але вихід один.

Із цими словами він знехотя вийняв з кишені револьвера й, оглянувши барабан, переконався, що в ньому є набої.

— Послухайте, містер Скотте! — заблагав Метт. — Цей собака через пекло пройшов! Не можна ж вимагати, щоб він одразу перетворився в янголятко. Дайте йому час.

— Гляньте на Майора, — відказав Скотт.

Погонич підійшов до пораненого собаки. Той валявся на снігу в калюжі крові й конав.

— Таж так йому й треба! Ви самі це сказали, містер Скотте. Поласився на чужий шматок — от і заробив. Що ж тут дивного? Я б і шеляга ламаного не дав за собаку, що віддає своє м’ясо без бою.

— Але гляньте на себе, Метте! Собаки собаками, але всьому повинна бути міра.

— Що ж, так мені й треба, — уперто провадив своєї Метт. — Бо за що я його вдарив? Ви ж самі сказали, що він правий. Отже, я не повинен був його чіпати.

— Його треба застрелити, — наполягав Скотт. — Нам його не приручити!

— Послухайте, містер Скотт, треба дати йому хоч якусь можливість! Він її ніколи не мав. Бозна-що він витерпів, перш ніж потрапити до нас. Давайте спробуємо. А якщо він не виправдає нашої довіри, я його сам застрелю.

— Та мені самому не хочеться його вбивати, — відповів Скотт, ховаючи револьвер. — Нехай побігає на волі, і подивимося, чого від нього можна домогтися добром. Ось я зараз спробую.

Він підійшов до Білого Ікла й заговорив із ним м’яким, заспокійливим голосом.

— Візьміть дрючок про всяк випадок! — застеріг його Метт.

Скотт заперечливо похитав головою й продовжував говорити, намагаючись завоювати довіру Білого Ікла.

Біле Ікло насторожився. Безперечно, йому щось загрожувало. Він загриз собаку цього бога, вкусив його товариша. Чого ж тепер чекати, крім суворого покарання? Проте він не змирився. Шерсть на ньому стала сторчма, все тіло напружилося, він ощирився й пильно стежив за людиною, приготувавшись до будь-якої несподіванки. В руках Скотта не було дрючка, і Біле Ікло підпустив його до себе зовсім близько. Рука бога почала опускатися над його головою. Біле Ікло наїжився й припав до землі. Ось де таїться небезпека й зрада! Руки богів з їхньою незаперечною владою й підступництвом були йому добре відомі. Крім того, він як і раніше не міг терпіти дотику до свого тіла. Він загарчав ще грізніше й пригнувся до землі ще нижче, але рука опускалася над ним і наближалася до лоба. Він не хотів кусати цю руку й терпів навислу над ним загрозу, поки не спрацював інстинкт його невгамовної жаги життя.

Відон Скотт був упевнений, що завжди встигне вчасно відсмикнути руку. Але він ще не знав неймовірної спритності Білого Ікла, що вражає, немов змія, яка розправляє своє скручене тіло.

Скотт скрикнув й міцно стиснув поранену правицю лівою рукою. Метт круто лайнувся й підскочив до нього. Біле Ікло відповз назад, наїжачився й, вищиривши зуби, погрозливо дивився на людей. Тепер уже, напевне, його покарають, та ще й так жорстоко, як карав Красунчик Сміт.

— Стійте! Що ви робите? — раптом крикнув Скотт.

Але Метт уже встиг збігати в хатину й з’явився на порозі з рушницею в руках.

— Нічого особливого, — повільно, з удаваним спокоєм відповів погонич. — Хочу зробити те, що обіцяв. Сказав, що застрелю собаку, значить, застрелю.

— Але ж ви не застрелите!

— Ні, застрелю! Ось дивіться.

Як ото кілька хвилин тому поранений Метт заступався за Біле Ікло, так заступався за нього Відон Скотт, якого теж укусив несамовитий пес.

— Ви ж самі казали, щоб дати йому час, то дайте! Ми тільки почали, не можна ж одразу відступатись. Я сам винен. І… погляньте на нього!

Біле Ікло виглядав з-за рогу і так люто гарчав, що аж кров холола в жилах, але лють його викликав не Скотт, а погонич.

— Ну що ти на це скажеш! — вигукнув Метт.

— Бачите, який він тямущий! — квапливо продовжував Скотт. — Він не згірше за нас із вами знає, що таке вогнепальна зброя. З таким розумним собакою не шкода й повозитися. Облиште зброю.

— Гаразд, хай буде так, — погодився Метт і прихилив рушницю до стосу дров. — Але погляньте на нього! — вигукнув він у ту ж мить.

Біле Ікло заспокоївся й перестав гарчати.

— Спробуйте ще раз. Стежте за ним.

Метт взяв рушницю — Біле Ікло знову загарчав. Метт відійшов від рушниці — Біле Ікло сховав зуби.

— Ну, ще раз. Це просто цікаво!

Метт взяв рушницю й став повільно піднімати її до плеча. Біле Ікло відразу ж загарчав, і гарчання його дужчало в міру того, як рушниця піднімалася вгору. А допіру Метт спробував націлитись у нього, Біле Ікло зник за рогом хатини. На прицілі Метта був лише білий сніг, а місце, де щойно стояв собака, спорожніло.

Погонич повагом відставив рушницю, обернувся й глянув на свого господаря.

— Правильно, я згоден з вами, містере Скотт. Собака надто розумний, щоб його убивати.

Розділ шостий Любов, що творить дива

Побачивши Відона Скотта, Біле Ікло наїжачився й загарчав, давши цим зрозуміти, що не потерпить розправи над собою. Відтоді як він прокусив руку Скотта, що тепер була забинтована й висіла на перев’язі, минула доба. Біле Ікло пам’ятав, що боги іноді відкладають покарання, і чекав розплати за свою провину. Інакше не могло й бути. Він учинив блюзнірство: уп’явся зубами в священне тіло бога, причому найвищого, білошкірого бога. З досвіду, що залишився в нього від спілкування з богами, Біле Ікло знав, яке суворе покарання чекає на нього.

Бог присів за кілька кроків від нього. У цьому ще не було нічого страшного — зазвичай вони карають стоячи. До того ж цей бог не мав у руках ні дрючка, ні батога, ні рушниці.

Та й сам Біле Ікло був на волі. Ніщо не утримувало його — ні ланцюг, ні ремінь із ломакою, — він може врятуватися втечею швидше, ніж бог зведеться на ноги. А поки що треба почекати й подивитися, що ж воно буде.

Бог сидів цілком спокійно, не робив ніяких спроб звестися чи рушити з місця, і гарчання Білого Ікла поступово перейшло в глухий клекіт, а потім геть замовкло. Тоді заговорив бог. З першими ж звуками його голосу шерсть на загривку наїжачилася, у горлі знову заклекотіло. Але бог промовляв так само спокійно, не робив ніяких різких рухів. Біле Ікло гарчав в унісон з його голосом, і між словами й гарчанням постав ритмічний зв’язок. Мова людини лилася нескінченним лагідним струмочком. Цей бог розмовляв із ним, Білим Іклом, говорив так ласкаво й доброзичливо, як ще ніхто на світі ніколи не говорив. У його тихій і лагідній мові, м’яких і теплих заспокійливих словах чулася ніжність, і ця ніжність знаходила якийсь відгук у черствому серці Білого Ікла. Незважаючи на всі застороги інстинкту, він перейнявся довірою до свого нового бога. Попри весь гіркий досвід стосунків з людьми, Біле Ікло вперше по-справжньому відчув себе в повній безпеці.

Довгенько говорив до нього білий бог, а потім підвівся й пішов. Коли ж він знову з’явився на порозі хатини, Біле Ікло підозріливо оглянув його. У руках бога не було ні батога, ні дрючка, ні рушниці. І здорова його рука нічого не ховала за спиною. Він сів там, де й перше сидів, — на те ж саме місце, за кілька кроків од Білого Ікла, й простягнув йому невеличкий шматок м’яса. Настороживши вуха, Біле Ікло недовірливо глянув на шматок, примудряючись дивитися одночасно й на нього, й на бога, і будучи готовим відскочити вбік за першої ж небезпеки.

Але покарання відкладалося. Бог тільки простягав до нього м’ясо, звичайнісіньке м’ясо, в якому нічого страшного не було. Проте Біле Ікло не йняв віри, і, дарма що рука з м’ясом заохочувала його легенькими порухами, посувалася все ближче й ближче до його носа — він не торкнувся цієї великої спокуси. Боги мудрі — хто знає, який підступ криється за цією подачкою? Зі свого минулого досвіду він знав: коли людина, особливо жінка, простягає собаці м’ясо, то між м’ясом і карою може бути небезпечний зв’язок.

Зрештою бог кинув те м’ясо на сніг, до ніг Білого Ікла. Той ретельно обнюхав подачку, не дивлячись на неї, — очі його були спрямовані на бога. Нічого поганого не відбулося. Тоді він узяв шматок зубами й проковтнув його. Але й тепер обійшлося. Бог простягнув йому ще один шматок. І вдруге Біле Ікло відмовився взяти його з рук, і бог знову кинув м’ясо на сніг. Так повторилося кілька разів. Нарешті бог не захотів більше кидати м’яса. Він пропонував Білому Іклу взяти подачку з його рук.

М’ясо було смачне, а Біле Ікло зголоднів. Повільно, з надзвичайною обережністю, він підійшов ближче й нарешті зважився взяти шматок із людських рук, не спускаючи очей з бога. Біле Ікло витягнув шию й прищулив вуха, шерсть на його загривку піднялася, у горлі клекотіло глухе гарчання, що попереджало людину про недоречність будь-яких жартів. Біле Ікло з’їв шматок, і нічого з ним не сталося. Так помалу він поїв усе м’ясо й не відчув нічого загрозливого. Виходить, покарання відкладалося.

Біле Ікло облизався й чекав, що буде далі. Бог знай жебонів своїм приємним голосом, сповненим тепла й ласки, і ще чогось такого, чого він ніколи досі не знав. Ця доброзичливість розворушила найтонші й найпотаємніші відчуття, будила в ньому незнані й незвідані досі емоції. Він відчув дивний спокій, немов задовольнялася якась його вічна внутрішня потреба, заповнювалася якась порожнеча його сутності. Але в ньому знов прокинувся й заговорив інстинкт, згадався повчальний досвід. Боги завжди лукаві: важко вгадати, який шлях вони виберуть, щоб домогтися свого.

Так він і знав! Ось вона простягається до нього, ця підступна рука, вона опускається йому на голову. Але бог усе жебонить, жебонить… мов струмочок з його дитинства… Голос його такий теплий, такий заспокійливий. Незважаючи на погрозу, що таїть у собі рука, голос заворожує, вабить, вселяє довіру. Та рука нагадує і страхає… В Білому Іклі завирували протилежні почуття, що боролися, мов суперечливі стихії. Здавалося, він помре, роздертий на частини ворогуючими силами, жодна з яких не отримувала переваги в цій боротьбі тільки тому, що він докладав неймовірних зусиль, аби приборкати їх.

І Біле Ікло пішов на угоду з самим собою: він гарчав, щулив вуха, але погамував щось у собі й не наважувався ні вкусити Скотта, ні втекти від нього. Рука була дедалі ближче до голови Білого Ікла. Ось вона торкнулася наїжаченої шерсті. Біле Ікло припав до землі. Рука опустилася за ним, лягла на голову, притискаючись дедалі щільніше. Зіщулившись, мало не тремтячи, він знай стримував себе. Справжнісінька мука пронизувала його від дотику цієї руки, яка гамувала його інстинкти. Важко й неможливо було за один день забути усе те зло, якого завдавали йому людські руки. Але такою була воля білого бога, і Біле Ікло робив усе можливе, щоб змусити себе підкоритися їй.

Рука піднялася й знову опустилася, пестячи й гладячи його. Так повторилося кілька разів і тривало далі, але щойно рука підіймалася над головою, за нею вставало й хутро на спині Білого Ікла. І щоразу коли рука опускалася, вуха його притискалися до голови й у горлі починало клекотіти глухе гарчання. Біле Ікло видавав ці звуки, застерігаючи бога, що готовий відплатити за будь-яке зло, якого завдавали йому люди, за біль від чужої руки. Хто знає, коли відкриються правдиві наміри бога! Щохвилини цей лагідний голос, який викликає таку довіру, може обернутися лютим криком, а ніжні пестливі пальці стиснуться, мов лещата, й позбавлять Біле Ікло будь-якої можливості чинити опір покаранню.

Але слова були як і раніше теплі й ласкаві, говорив цей бог так само лагідно, і не було нічого ворожого в його погляді, і нічого загрозливого в руці, що знай піднімалася й легенько лягала йому на голову. І в цих дотиках не було вже нічого підозрілого. Проте Біле Ікло мордувала якась незрозуміла внутрішня тривога, роздирало двоїсте почуття. Інстинкт повставав проти такого поводження, воно сковувало його, суперечило його пориванням до волі. Але ж і фізичного болю він не відчував. Навпаки, ці дотики ставали йому приємними. Ось рука пересунулася й почала чухати його за вухами — тепер цей дотик був іще приємнішим. Проте Біле Ікло був насторожі й побоювався якоїсь каверзи, почуваючи то страждання, то втіху, залежно від того, яке із цих почуттів брало в ньому гору.

— Оце так! Нема слів!.. — вирвалося у враженого Метта, коли він вийшов з хатини, щоб вихлюпнути брудну воду з миски. Він просто закляк на місці, побачивши, що Відон Скотт гладить Біле Ікло.

Почувши той голос, Біле Ікло відскочив назад і грізно загарчав.

Метт докірливо подивився на свого господаря і з жалем похитав головою.

— Ви мені вибачте, містере Скотт, але, їй-богу, у вас сидить сто чортів і кожен править своєї!..

Відон Скотт задоволено всміхнувся і, звівшись на ноги, нахилився над Білим Іклом. Він ласкаво заговорив до нього, потім повільно простягнув руку й знову почав гладити його по голові. Біле Ікло терпляче зносив ці незвичні пестощі й дивився підозріливо не на того, хто пестив його, а на Метта, що стояв на порозі хатини.

— Може ви й першокласний гірничий інженер, містере Скотт, — просторікував погонич, — але ви чимало втратили в житті, що малим ще не втекли з якимось цирком.

Біле Ікло загарчав, почувши голос Метта, але цього разу вже не відскочив від руки, що ласкаво гладила його по голові й по шиї.

І це було початком кінця колишнього життя, жахливого царства ненависті. Для Білого Ікла почалося нове, незбагненно прекрасне життя. Воно повністю залежало тепер від Відона Скотта, який мав докласти для цього немало зусиль і старання, використати свій розум і запастися неабияким терпінням. А Біле Ікло повинен був перебороти веління інстинкту, забути свій життєвий досвід і зректися минулого.

Минуле й близько не могло дорівнятися до цього нового життя, якого він зазнав упродовж кілька останніх тижнів у свого нового господаря й покровителя. Одне слово, якщо врахувати всі зміни, що сталися останнім часом, то це нове життя вимагало від Білого Ікла незмірно більшої кмітливості, аніж тоді, коли він потрапив із Дикої Землі в селище й визнав над собою владу Сірого Бобра. Тоді він був іще цуценям, податливою глиною, якій життя та оточення могли надати якої завгодно форми. Але тепер усе було інакше. Минуле життя добре попрацювало над Білим Іклом: воно озлобило його, перетворило в лютого, неприборканого «бойового вовка», який нікого не любив і якому ніхто не дарував любові. Переродитися означало для нього пройти через цілковитий внутрішній переворот, відкинути всі колишні навики. І цього вимагали від нього тепер, коли молодість лишилась у минулому, коли гнучкість була втрачена й м’яка тканина зав’язла, стала вузлуватою, твердою, мов залізо, а інстинкти й досвід диктували суворі правила, що визначали його поведінку, вподобання й бажання.

Одначе тепер, за нових обставин, життя в особі Відона Скотта знову взялося до нього, улагіднюючи те, що зачерствіло в ньому, і надаючи йому досконалішої форми. Відон Скотт добрався до самої глибини Білого Ікла й своєю турботою, добротою та ласкою розбудив ті таланти й почуття, що майже загинули в ньому. Так Біле Ікло довідався, що таке любов. Вона заступила приязнь — найвище почуття, якого він зазнав, спілкуючись із богами.

Та ця любов прийшла не враз. Вона почалася з приязні та прихильності й розвивалася поступово. Біле Ікло завжди був на волі, але не втікав, адже цей новий бог йому подобався. Жити в білого бога було незрівнянно краще, ніж у клітці Красунчика Сміта; крім того, Біле Ікло не міг обійтися без божества. Почувати над собою людську владу стало для нього необхідністю. Тавро залежності від людини залишилося на Білому Іклі з тих далеких днів, коли він покинув Дику Землю і підповз до ніг Сірого Бобра, покірно очікуючи на покару. Це тавро і вдруге лягло на нього, коли він ще раз повернувся з Дикої Землі до вігвама Сірого Бобра, почувши запах риби в селищі після виснажливого голодування.

Тож Біле Ікло лишився у свого нового хазяїна, тому що не міг обходитися без божества, йому потрібен був бог і він його побачив у Відоні Скотті, котрого й не зрівняти було з Красунчиком Смітом. Щоб виявити свою відданість, він узяв на себе обов’язок стерегти господареве майно. Коли запряжні собаки міцно спали, він бродив навколо хатини, і вже першому запізнілому гостеві Скотта довелося відбиватися від нього дрючком, поки на порятунок прибіг сам хазяїн. Але Біле Ікло незабаром навчився відрізняти злодіїв від чесних людей, зрозумів, як багато значать хода й поведінка. Людину, що твердою ходою йшла прямо до дверей, він не чіпав, хоча й стежив за нею, аж поки відчинялися двері й благонадійність відвідувача підтверджувалась хазяїном — той впускав гостя в хату. Зате діставалось тому, хто пробирався крадькома, манівцями, намагаючись не потрапити на очі. Такий не знав пощади від Білого Ікла й ганебно тікав.

Відон Скотт поставив за мету відшкодувати Білому Іклу за все, що той пережив, за усі страждання через людей і за всі людські кривди. Він прагнув спокутувати гріх, у якому людина завинила перед «бойовим вовком». Це стало для Скотта справою принципу, справою сумління. Він відчував, що все лихе, заподіяне Білому Іклу, було боргом, який треба сплатити, тим-то він намагався якомога ласкавіше ставитись до цього вовка-бійця. Він узяв собі за правило щодня пестити й гладити його, лагідно розмовляти з ним.

Спочатку Біле Ікло пестощі сприймав підозріло й вороже, але згодом він відчув утіху від них. Лиш від однієї своєї звички Біле Ікло ніяк не міг відмовитися: коли рука людини торкалася його, він починав гарчати й не замовкав доти, поки Скотт не відходив. Але й у цьому гарчанні забриніли нові нотки. Сторонній не почув би їх — для нього гарчання Білого Ікла було б тим самим виявом первісної люті, від якої кров холоне в жилах. Ще тої далекої пори, коли Біле Ікло жив із матір’ю в печері і його охоплювали перші напади люті, його горло загрубіло від гарчання, й він уже не міг інакше виказувати свої почуття. Проте тонкий слух Скотта вловлював цю нотку, що проривалася з хижого гарчання легким натяком на приємність, і ніхто, крім господаря, її не помічав.

Минали дні, приязнь дедалі міцнішала й переходила в любов. Біле Ікло сам починав це відчувати, хоч і не знав, що з ним коїться. Любов давала про себе знати відчуттям якоїсь порожнечі, спраглої, жадібної й тужної, а він відчував потребу її заповнити. Любов принесла із собою біль і тривогу, які вщухали тільки від дотику руки білого бога. У ці хвилини Біле Ікло наповнювала незнана досі радість, вона пронизувала всю його сутність, і він проймався правічним диким трепетом. Але варто було богові піти, як біль і тривога поверталися й Біле Ікло знову потрапляв у порожнечу, його охоплювало відчуття незрозумілої спраги, що владно вимагала, аби її втамували.

Біле Ікло поволі знаходив самого себе. Попри зрілий вік і дику зачерствілість форми, у яку він був відлитий життям, його вдача виявляла нові риси й перебувала в стані якогось оновлення на тлі життєвих змін. У ньому прокидалися незвичні почуття й невластиві йому поривання, поведінка його мінялася. Колись він шукав зиску, боявся страждань, ненавидів прикрощі, уникав болю і пристосовувався так, щоб мати одне й уникати другого. Тепер усе змінилося: під впливом нового почуття Біле Ікло часто терпів заради нового бога прикрощі й страждання. Отож ранками, замість бродити в пошуках їжі або лежати десь у захистку, він цілими годинами вичікував на холодному ґанку появи Скотта. А пізніми вечорами, коли бог повертався додому, Біле Ікло вилазив із теплої нори, виритої в снігу, аби почути його привітне слово й відчути доторк дружньої руки. Він забував навіть про їжу, аби тільки побути зі своїм богом, відчути його ласку й тепло, або провести його до міста.

Колишнє визнання переросло у велику справжню любов. Це почуття сягнуло тих вершин, яких ніколи не сягала приязнь — воно проникло і до тих глибин, куди не добиралася прихильність. І на любов Біле Ікло відповідав любов’ю. Він знайшов божество — свого бога любові, ясного й променистого, що при ньому природа Білого Ікла розбуяла, мов той цвіт під промінням сонця.

Але Біле Ікло не вмів проявляти своїх почуттів. Для цього він був уже занадто зрілий і суворий. Постійна самотність зробила його стриманим. Його похмура вдача була результатом багаторічного досвіду. Він ніколи в житті не гавкав, тож і тепер не вітав свого бога гавканням. Він ніколи не ліз йому на очі, не кидався радісно на нього, щоб довести свою любов. Навіть вибігаючи назустріч господареві, чекав оддалік, але чекав завжди. Його любов межувала з німим, тихим і мовчазним обожненням. Вона світилася лише в його очах, що невідступно стежили за кожним хазяїновим рухом і виказували почуття Білого Ікла. Коли ж Відон Скотт дивився на нього й розмовляв із ним, він аж ніяковів од гарячої любові, що марно поривалася в ньому назовні.

Біле Ікло вчився пристосовуватися до нового життя. Він зрозумів, наприклад, що не повинен займати собак свого хазяїна. А проте його владний характер не міг не виявити себе вже з самого початку, тож собакам після кількох сутичок довелося визнати перевагу свого нового ватажка і його владу над собою. Вони більше не турбували його. Варто було Білому Іклу з’явитися серед зграї, як собаки звертали з його шляху й корилися його волі.

Метта він сприймав, як власність свого хазяїна. Відон Скотт дуже рідко годував Біле Ікло, цей обов’язок лежав на погоничеві, але Біле Ікло якимось чуттям уторопав, що цією їжею його забезпечує хазяїн, а Меттові лиш доручили піклуватися про нього. Той же самий Метт спробував якось запрягти його в нарти разом з іншими собаками. Але ця спроба не увінчалась успіхом, бо Біле Ікло скорився тільки тоді, коли Відон Скотт сам надів на нього упряж і сів у нарти.

Згодом він зрозумів: хазяїн хоче, щоб Метт запрягав його, як і решту собак.

Клондайкські нарти відрізняються від саней, якими їздять на Маккензі, тим, що мають полози. Та й собак запрягають по-іншому: вони біжать слід-у-слід, один за одним у подвійних посторонках, а не розходяться віялом. І ватажок на Клондайку справді є ватажком. Його вибирають дуже прискіпливо. На перше місце ставляють найрозумнішого і найдужчого собаку, якого боїться й слухається вся запряжка. Як і слід було сподіватися, Біле Ікло незабаром зайняв це місце. Після великого клопоту з собаками Метт зрозумів, що на менше той не погодиться. Біле Ікло сам вибрав собі це місце, й Метт підтвердив правильність його вибору кількома щирими словами на його адресу. Бігаючи цілий день у запряжці, Біле Ікло не забував і про те, що вночі треба сторожити хазяйське добро. Таким чином, він вірою й правдою служив Скотту, і в того не було ціннішого собаки в запряжці, ніж Біле Ікло.

— Якщо вже ви дозволите мені висловити свою думку, — заговорив якось Метт, — то доповім вам, що з вашого боку було дуже розумно дати за цього собаку півтораста доларів. Хвацько ви ошукали Красунчика Сміта, не кажучи вже про те, як у писок йому заїхали.

Сірі очі Відона Скотта знову спалахнули гнівом, і він сердито пробурмотів: «Мерзотник!»

Пізньої весни Біле Ікло спіткало велике горе: його хазяїн, його любий бог, зник без будь-якого попередження. Власне, попередження було, але Біле Ікло не мав ніякого досвіду в таких справах і не знав, чого треба чекати від людини, що складає свої речі у валізи. Згодом він згадав, що пакування речей передувало від’їзду хазяїна, але тоді в нього не зародилося і найменшої підозри. Увечері Біле Ікло, як завжди, чекав його приходу. Опівночі здійнявся вітер; він сховався від холоду за хатиною і лежав там, прислухаючись крізь дрімоту, чи не пролунають знайомі кроки. Але о другій годині ночі занепокоєння вигнало його з-за хатини, він згорнувся клубком на холодному ґанку й чекав далі.

Хазяїн не приходив. На світанку двері відчинилися, і на ґанок вийшов Метт. Біле Ікло тужливо подивився на погонича: він не знав іншого способу запитати про те, що йому так хотілося знати. Минали дні, а хазяїн не з’являвся. Біле Ікло, що ніколи в житті не знав хвороби, занедужав. Згодом він настільки знесилів, що Метту довелося взяти його в хатину. Крім того, у своєму листі до хазяїна Метт дописав кілька рядків про Біле Ікло.

Одержавши цього листа в Серкл-Сіті, Відон Скотт прочитав:

«Цей проклятущий вовк відмовляється працювати. Нічого не їсть. Такий сумний, тільки журиться та й годі. Собаки не дають йому проходу. Хоче знати, куди ви поділися, а я не вмію розтлумачити йому. Боюся, здохне з тої печалі».

Метт писав правду. Біле Ікло занудьгував, перестав їсти, не відбивався від собак, що налітали на нього. Він лежав у кімнаті на підлозі біля грубки, втративши будь-який інтерес до їжі, до Метта, до всього на світі. Метт намагався говорити з ним ласкаво, спробував і кричати з розпачу — нічого не діяло: Біле Ікло піднімав на нього потьмянілі очі, а потім знову опускав голову на передні лапи.

Та одного з вечорів, коли Метт сидів за столом і читав, пошепки бурмочучи слова й ворушачи губами, його увагу привернуло тихеньке скімлення Білого Ікла, що звівся на ноги і насторожив вуха, дивлячись на двері, а тоді уважно прислухався. За хвилину Метт почув кроки. Двері відчинилася, і ввійшов Відон Скотт. Вони привіталися, потиснувши один одному руки, і Скотт розглянувся по хатині.

— А де ж вовк? — запитав він і побачив його.

Біле Ікло стояв біля грубки. Він не кинувся вперед, як це зробив би будь-який інший собака, а стояв і дивився на свого хазяїна.

— Оце тобі маєш! — вигукнув Метт. — Він уже й хвостом махає!

Відон Скотт вийшов на середину кімнати й гукнув Біле Ікло до себе. Той не стрибнув до нього назустріч, але швиденько підійшов. Якось трохи незграбно, ніяковіючи, він ступав до свого білого бога і його очі враз наповнились невимовним теплом, засвітилися почуттям глибокої любові.

— На мене, мабуть, жодного разу так не глянув, поки вас не було, — сказав Метт.

Але Відон Скотт нічого не чув. Присівши навпочіпки перед Білим Іклом, він пестив його — чухав за вухами, гладив шию й плечі, ніжно поплескував по спині. А Біле Ікло тихо гарчав у відповідь, і м’які нотки чулися в його гарчанні ясніше, ніж колись.

Але це ще було не все. Його радість, його велика любов знай шукали вихід, аж врешті знайшли свій вияв. Біле Ікло раптом витягнув шию, встромив голову хазяїнові під пахву і, сховавшись так, що на видноті залишалися тільки вуха, уже не гарчав, а тільки дедалі тісніше притискався до хазяїна.

Чоловіки перезирнулись. Скоттові очі блищали.

— Ну-ну! — лише й спромігся вигукнути вражений Метт. Потім додав: — Я завжди казав, що цей вовк — собака! Гляньте на нього!

Після повернення хазяїна, який відкрив йому любов, Біле Ікло хутко зіп’явся на ноги. У хаті він провів ще дві ночі й один день, а потім вийшов на ґанок. Собаки вже встигли забути про його доблесті, зате пам’ятали, яким кволим він був останнім часом, тож як стій кинулися на нього зусібіч.

— Ану, покажи їм, що ти вичуняв! — тішився Метт, спостерігаючи за тим з порога хатини. — Нічого з ними церемонитися, вовче! Покажи їм! Дай чосу! Давай, давай, так! Ну, ще, ще!

Біле Ікло не мав потреби в заохоченні. Хазяїнового приїзду було цілком достатньо — живлюща сила заграла й заструменіла в його жилах. Він бився, бо в ньому вирували радощі, а в бою давав вихід тому, чого не міг виявити інакше. Кінець міг бути тільки один — приструнчені собаки розбіглися, зазнавши неминучої поразки — ганебно повтікали хто куди, і тільки в сутінках повернулися нишком один по одному, винувато й слухняно виявляючи покору Білому Іклу.

Навчившись притискатися до хазяїна головою, Біле Ікло не пропускав нагоди притулитися й лащився до свого господаря тепер частіше. Це було останнім словом його любові, тою межею, далі якої він не міг іти. Інстинкт вимагав уникати будь-якого доторку, особливо до голови, яку він оберігав найбільше й терпіти не міг, коли до неї торкалися. Так веліла йому Дика Земля, закладений нею інстинктивний страх перед стражданням і пасткою, що вимагав уникати будь-якого прямого контакту. А тепер, притискаючись до хазяїна, Біле Ікло із власної волі ставив себе в безборонне становище. Цим він виражав безмежну віру й самовідданість, свою покірність хазяїнові, ніби говорив йому: «Віддаю себе в твої руки. Роби із мною, що хочеш».

Якось пізнього вечора, невдовзі після свого повернення, Скотт грав із Меттом у кріббедж на сон грядущий.

— П’ятнадцять — два, п’ятнадцять — чотири, і ще двійка… — підраховував Метт, як раптом знадвору почулися чиїсь крики й сердите гарчання.

Перезирнувшись, вони підхопилися з-за столу.

— Вовк рве когось! — сказав Метт.

На той дикий зойк вони кинулися до дверей.

— Посвітіть мені! — крикнув Скотт, вибігаючи на ґанок.

Метт вибіг услід за ним із лампою в руці, й при світлі вони побачили людину, що горілиць лежала на снігу, закриваючи обличчя та шию руками, і відчайдушно боронилася від зубів Білого Ікла. Чоловікові й справді загрожувала серйозна небезпека: Біле Ікло як скажений рвав його й намагався схопити за горло. Рукави куртки, синя фланелева блуза й спідня сорочка були подерті на клапті, а з покусаних рук цебеніла кров.

Скотт і погонич вмить оцінили ситуацію: Скотт ухопив Біле Ікло за шию й відтягнув назад. Біле Ікло несамовито рвався вперед, але не кусав хазяїна і після різкого вигуку хутко заспокоївся.

Метт допоміг чоловікові звестись на ноги. Піднімаючись, той одвів долоні від обличчя, й чоловіки побачили звірячу фізіономію Красунчика Сміта. Погонич, мов обпечений, відскочив назад. Мружачись од світла, Красунчик Сміт роззирався довкруж. Його пику перекосило від жаху, тільки-но він глянув на Біле Ікло.

Тієї ж миті погонич побачив, що на снігу щось лежить. Він присвітив і носаком чобота показав господареві на сталевий ланцюг і грубу ломаку.

Відон Скотт глянув і кивнув головою. Вони не вимовили й слова. Погонич узяв Красунчика Сміта за плече й повернув до себе спиною. Слова були зайві. Красунчика Сміта наче вітром здмухнуло.

А хазяїн гладив Біле Ікло й казав:

— Хотів тебе вкрасти, так? А ти не дався? Атож, атож, він не туди заїхав, правда?

— Мабуть, подумав, що сто пекельних чортів на нього кинулися, — посміхнувся Метт.

А Біле Ікло ще гарчав, та поволі шерсть на його спині вляглася й у гарчанні знову забриніла ніжна нотка.

Розділ перший Далека дорога

В повітрі пахло літом. Біле Ікло передчував якесь лихо, причому задовго до того, як стало видно його ознаки. Якимись невідомими шляхами до нього дійшла звістка про близькі зміни. Він і сам не розумів, як збагнув це, спостерігаючи за своїми богами. Не підозрюючи того, вони видали свої наміри собаці, тому він уже не залишав ґанку хатини й, не заходячи в кімнату, знав, що люди щось затівають.

— А прислухайтесь-но! — сказав якось за вечерею Метт.

Відон Скотт прислухався. Через двері знадвору доносилося тихе, тривожне й жалібне скімлення, схоже скоріше на стримуваний плач. Коли воно урвалося, стало чути, як Біле Ікло обнюхує двері, ніби хоче переконатися, що його бог ще тут, у хатині, а не зник, як минулого разу.

— Це він за вами так, — сказав погонич.

Мало не благально Відон Скотт глянув на товариша, хоч словами сказав інше:

— Ну, що я робитиму з вовком у Каліфорнії?

— Отож-бо й я кажу, — відповів Метт — навіщо вам вовки в Каліфорнії?

Відону Скотту ще досадніше стало від цих слів; йому здалося, ніби Метт докоряє йому.

— Тамтешнім собакам не можна буде й висунутись при ньому, — провадив Скотт. — Він їх усіх загризе. І якщо мене через нього не доконають штрафами, поліція все одно забере його в мене й обійдеться з ним по-своєму.

— Справжній бандит, що й говорити! — підтвердив погонич.

Відон Скотт недовірливо глянув на нього.

— Ні, це неможливо! — сказав він рішуче.

— Звісно, неможливо, — погодився Метт. — Вам довелося б спеціального чоловіка до нього приставити, когось іще наймати.

Всі сумніви Скотта зникли. Він задоволено кивнув головою. Запала мовчанка, і знову почулось тихеньке скімлення, наче стриманий плач, а потім обнюхування дверей.

— А все-таки здорово він до вас прив’язався! Не те слово, — він так вас полюбив, — зауважив Метт.

Хазяїн раптом скипів:

— Та ну вас, Метте! Я сам знаю, що робити.

— То правда, тільки…

— Що «тільки»? — обірвав його Скотт.

— Тільки… — тихо почав погонич, але враз і сам вибухнув: — А чого це ви так розпалилися? Можна подумати, що ви таки не знаєте, що робити.

Якусь хвильку Відон Скотт боровся сам із собою, а потім сказав уже спокійніше:

— Ви маєте рацію, Метте. Я справді не знаю, що робити. В тім і лихо…

І, помовчавши, додав:

— Та ні, було б справжнісіньким божевіллям взяти собаку з собою.

— І то правда, — відповів погонич, але його слова й цього разу не задовольнили господаря. — Неймовірно! Звідки він знає, що ви їдете? Ось що мене вражає, — безневинно продовжував Метт.

— Це понад моє розуміння, — відказав Скотт, сумно хитаючи головою.

А потім настав день, коли крізь відчинені двері хатини Біле Ікло побачив, як хазяїн укладає речі в ту саму прокляту валізу. У двері весь час заходили й виходили, а мирне життя в хатині заступила метушня й тривога. Біле Ікло не мав ніяких сумнівів, що його неминуче спіткає біда. Він уже давно передчував небезпеку, а тепер і впевнився в ній. Біле Ікло зрозумів, що саме йому загрожує: бог знову лагодиться до втечі. Він не взяв його з собою першого разу, то, мабуть, не візьме й тепер.

Уночі Біле Ікло почав страшенно вити. Це було протяжне вовче виття. Біле Ікло вив, піднявши морду до байдужих зірок, і звіряв їм своє горе — як у дитинстві, коли, прибігши з Дикої Землі, не знайшов селища й побачив тільки купу сміття на тому місці, де стояв колись вігвам Сірого Бобра.

У хатині щойно лягли спати.

— Він знову перестав їсти, — сказав зі свого ліжка Метт.

Відон Скотт пробурмотів щось і перевернувся під ковдрою.

— Того разу тужив, а вже тепер, напевно, здохне.

Ковдра на ліжку знову почала рухатися.

— Та замовкніть уже! — крикнув у темряві Скотт. — Завели своєї, як та стара баба!

— А й справді, — відповів погонич, і Скотт не був певен, що той не глузує з нього.

Наступного дня тривога, неспокій і страх Білого Ікла тільки посилились. Він ходив за хазяїном назирці, а коли Скотт заходив до хати, то пес чекав на ґанку. Крізь відчинені двері він бачив спаковані речі та валізи на підлозі. До них додалися два великі саквояжі й скриня. Метт запихав ковдри й хутряний одяг хазяїна в брезентовий мішок. Біле Ікло заскімлив, дивлячись на ці приготування.

Незабаром біля хатини з’явилися два індіянці. Біле Ікло уважно стежив, як вони завдали багаж собі на плечі й спустилися з пагорба слідом за Меттом, що ніс валізу й брезентовий мішок. Незабаром Метт повернувся. Хазяїн вийшов на ґанок і покликав Біле Ікло в хатину.

— Бідолаха ти, — ласкаво сказав він, почухуючи йому за вухом і гладячи по спині. — Я вирушаю в далеку дорогу, друже, а тобі зі мною не можна… Тебе в таку далечінь із собою не візьмеш… Ну, погарчи мені наостанку, гарненько погарчи на прощання.

Але Біле Ікло не захотів гарчати. Він тужно й допитливо подивився на господаря, а тоді притулився до нього й засунув голову йому під руку.

— Пароплав! — гукнув Метт.

З Юкону донеслося різке виття пароплавної сирени.

— Кінчайте вже! Замкніть тільки передні двері за собою. Я вийду через задні… Поспішайте!

Грюкнули двоє дверей, і Скотт почекав на ґанку, поки Метт вийде з-за рогу хатини. За дверима чулося тихе скімлення, що скидалося на плач. Потім Біле Ікло почав глибоко, всіма грудьми втягувати повітря, а далі припав до порога й почав обнюхував дорогі сліди.

— Бережіть його, Метте. І пишіть мені про нього, — казав Скотт, коли вони спускалися з пагорба. — Пишіть мені про нього обов’язково.

— Обов’язково писатиму, — відповів погонич. — Але послухайте, що він там коїть!

Вони зупинилися. Біле Ікло тужив, як за мерцем. Глибоке горе вчувалося в тому розпачливому витті, що переходило то в несамовитий плач, то в жалібне квиління, а то знову злітало в небо страшенним розпачем.

Пароплав «Аврора» уперше тієї весни вирушав із Клондайка, і його палуби були забиті пасажирами. Тут юрмилися люди, яким поталанило в погоні за золотом, люди, яких золота лихоманка розорила, — й усі вони прагнули виїхати з цієї країни, так само як свого часу прагнули потрапити сюди.

Скотт стояв біля трапа й прощався з Меттом, що мав уже сходити на берег. Аж раптом рука погонича так і застигла в господаревій руці, а його увагу прикувало щось у глибині палуби. Скотт озирнувся. Жалібно дивлячись на нього, за кілька кроків сидів Біле Ікло.

Вражений погонич тихенько вилаявся. Приголомшений Скотт закляк на місці.

— Ви замкнули передні двері? — спитав Метт.

Скотт кивнув головою й запитав теж:

— А як задні?

— Та, замкнув, аякже! — гаряче відповів Метт.

Біле Ікло сумирно прищулив вуха, проте ближче не підходив.

— Я заберу його з собою, — сказав Метт і рушив до собаки, але той метнувся вбік. Погонич кинувся за ним, але Біле Ікло прослизнув поміж ногами пасажирів. Він вправно ухилявся від рук Метта, шастаючи палубою.

Та тут озвався хазяїн, і Біле Ікло слухняно підійшов до нього.

— Не дається тому, хто стільки місяців годував його, — ображено пробурмотів погонич. — А ви… хоч би раз погодували від того першого дня! Лише спочатку, коли знайомилися з ним. Убийте мене — не знаю, як він здогадався, що ви хазяїн!

Скотт, що гладив Біле Ікло, раптом нагнувся й показав на свіжі порізи на його морді й глибокі рани між очима. Метт нагнувся й провів рукою йому по животі.

— Про вікно ж ми забули! Дивіться, всім черевом порізався. Либонь, розбив скло й вискочив.

Відон Скотт не слухав, він швидко обмірковував щось. «Аврора» дала останній гудок. Проводжаючі квапливо сходили на берег. Метт зняв хустку з шиї й хотів пов’язати Біле Ікло. Скотт перехопив його руку.

— Прощайте, Метте! Прощайте, друже! Вам, мабуть, не доведеться писати мені про вовка… Я… я…

— Що? — здивувався погонич. — Невже ви…

— Саме так. Сховайте свою хустку. Я вам сам про нього напишу.

Спустившись до половини трапа, Метт обернувся.

— Він не витримає спеки! — крикнув погонич. — Хіба що обстрижете!..

Трап підняли, і «Аврора» відчалила від берега. Відон Скотт востаннє махнув рукою Меттові, що стояв на березі, а тоді обернувся до Білого Ікла.

— Ну, гарчи ж тепер, розбишако, гарчи! — казав він, дивлячись на Біле Ікло, що довірливо притулився до його ніг. Скотт гладив собаку та чухав його прищулені від задоволення вуха.

Розділ другий Південний край

Біле Ікло зійшов із пароплава в Сан-Франциско. Місто його приголомшило. Уявлення про могутність він завжди пов’язував із уявленням про божество. І ніколи ще білі люди не здавалися йому такими всемогутніми богами, як зараз, коли він ішов слизькою бруківкою Сан-Франциско. Замість дерев’яних хатин, які він досі бачив, обабіч вулиці височіли величезні кам’яниці. Вулиці були переповнені небезпеками — візками, каретами, автомобілями; здоровецькі коні тягли за собою важкі хури, а серед цього шарварку з гучним брязкотом і дзеленчанням, із диким свистом, що скидався на вереск розлюченої рисі з лісів його рідної Півночі, пролітали один за одним страшні трамваї.

Усе це було виявом незбагненної могутності людини, її сили і влади, свідчило про її присутність і причетність до всього — розумної і сильної людини, що утвердила своє панування над світом речей. Біле Ікло був приголомшений і вражений цим видовищем, відчув себе якимось пригніченим і йому стало страшно. Почуття власної меншовартості охопило гордого, повного сил собаку, й він умить перетворився на цуценя, що прибігло з Дикої Землі до селища Сірого Бобра. А скільки богів тут було! Від них у Білого Ікла замерехтіло в очах і все попливло колами. У вухах гуло й дзвеніло, в голові паморочилося, він губився від безперервного потоку й мигтіння речей. Ошелешений і розгублений, Біле Ікло як ніколи відчував свою залежність від хазяїна і чимчикував за ним услід, очей не зводячи з нього.

Але місто, немов кошмарний сон, промайнуло перед ним і зникло, щоб у спогадах знову постати кошмарним сном і ще довго переслідувати Біле Ікло. Того ж дня хазяїн посадив його на ланцюг у кутку багажного вагона, серед купи валіз і скринь. Тут усім розпоряджався кремезний, дуже сильний бог, що з гуркотом рухав скрині й валізи, витягав їх у вагон, нагромаджував одна на одну або шпурляв за двері, де їх підхоплювали інші боги.

І тут, у цьому багажному пеклі, хазяїн покинув Біле Ікло, — так той принаймні подумав і вважав себе покинутим, аж нанюхав хазяйські речі й став коло них на варту.

— Вчасно прийшли, — невдоволено буркнув кремезний бог, коли за годину відсутності в дверях з’явився Відон Скотт. — Цей ваш собака не дав мені й пальцем торкнутися до ваших валіз.

Біле Ікло вийшов із вагона. Знову несподіванка! На його превеликий подив кошмар скінчився — місто зникло. Вагон був для нього ніби кімната в будинку, і коли він сюди заходив, то довкруги ще вирувало місто. Але за цю годину воно щезло без сліду. Перед Білим Іклом лежав привітний, веселий край, залитий сонцем, сповнений тиші та спокою. Та не було часу дивуватися з цієї зміни. Біле Ікло примирився з нею, як і з усіма попередніми чудесами, що супроводжували кожен крок богів. Незбагненні вияви їхньої сили! Хтозна, що вони можуть іще!

На них чекала бричка. До хазяїна підійшли чоловік і жінка. Жінка простягнула руки й обняла хазяїна за шию… Це ворог! Відон Скотт миттю вирвався з обіймів і схопив Біле Ікло, що гарчав і лютував як навіжений.

— Нічого, мамо! — казав Скотт, не відпускаючи Біле Ікло й намагаючись утихомирити його. — Він подумав, що ви хочете мене скривдити, а такого він не стерпить. Тепер усе гаразд. Незабаром він усе зрозуміє.

— А я зможу приголубити свого сина тільки тоді, коли його собаки не буде поблизу, — засміялася місіс Скотт, хоч і зблідла, злякавшись несподіваного охоронця.

Вона дивилася на Біле Ікло, що знай гарчав і, наїжачившись, не зводив з неї лютого погляду.

— Незабаром він усе зрозуміє, от побачите! — сказав Скотт.

Він ласкаво заговорив до Білого Ікла, а коли той заспокоївся, наказав йому рішучим тоном:

— Лежати! Тобі кажу!

Білому Іклу вже були знайомі ці слова, і він скорився наказу, хоч і не дуже радо.

— Тепер можна, мамо! — сказав Відон Скотт, простягаючи до неї руки, та не спускаючи ока з Білого Ікла.

— Лежи! — застеріг він ще раз.

Біле Ікло наїжачився, підвівся й хотів були плигнути, та послухався наказу й ліг знову, пильнуючи за ворожими діями незнайомих богів. Проте нічого поганого не сталося навіть тоді, коли й другий бог — чоловік, теж його обняв. Незнайомці й хазяїн поклали валізи в бричку, сіли в неї самі, а Біле Ікло побіг услід, вряди-годи підскакуючи впритул до коней і немов попереджаючи їх, що він не дозволить завдати якоїсь шкоди його богові, якого вони так швидко везуть.

За чверть години коляска завернула в муровану браму й покотилася алеєю під склепінням із густого гілля ліщини, що пишно росла вздовж алеї. Обабіч тяглися розкішні луки, на яких подекуди видніли могутні старезні дуби. За ними виблискували темним золотом нагріта сонцем стерня, що виділялася на ясному зеленому тлі лугового різнотрав’я. А весь цей мальовничий пейзаж доповнювався далі казковими пагорбами з пасовищами на схилах. Наприкінці алеї, на невисокому пагорку серед рівнини, стояв будинок із довгою верандою й безліччю вікон.

Але Біле Ікло не встиг його як слід роздивитися. Тільки-но коляска завернула через браму на алею, як на нього налетіла вівчарка з палаючими від обурення й люті очима. Нападниця відрізала Біле Ікло від екіпажу. Наїжачившись, він без попередження кинувся на неї, щоб ударом у плече повалити з ніг, та враз із розгону так і спинився, аж осів на передні лапи, загальмувавши на півдорозі, став, як укопаний, аби тільки не зітнутися з собакою. Це була самиця, а закон його породи не дозволяв йому нападати на самиць. І він не пішов проти велінь інстинкту.

Але інстинкт самиці говорив зовсім інше. Вона відчувала несвідомий страх перед Дикою Землею, надто ж перед таким її мешканцем, як вовк. Біле Ікло був для вівчарки вовком, споконвічним ворогом, який полював на стада худоби ще за тої далекої пори, коли люди доручили турботам вівчарок свою першу вівцю. Тож допіру Біле Ікло зупинився, відмовившись від сутички, вівчарка сама кинулася на нього. Він мимоволі загарчав, відчувши, як гострі зуби впиваються йому в плече, але все-таки не вкусив вівчарку, а тільки зніяковіло позадкував, намагаючись обігнути її збоку. Одначе всі його старання були марними — вівчарка не пускала його.

— Назад, Коллі! — крикнув незнайомець, що сидів у колясці.

Відон Скотт засміявся.

— Нічого, батьку. Це добра наука Білому Іклу. Він муситиме ще багато чого навчитись, тож хай звикає. Нічого, обійдеться якось. Він зуміє призвичаїтись.

Коляска віддалялася, а Коллі знай перепиняла Білому Іклу шлях. Він спробував обігнати її й, звернувши з дороги, кинувся через луки, але вівчарка бігла внутрішнім, меншим колом, і Біле Ікло всюди натикався на її вискалену пащу. Він повернув назад, щоб обійти її іншим боком, але вона й тут обігнала його.

Тим часом бричка віддалялася й відвозила десь його хазяїна. Біле Ікло бачив, як вона помалу зникає за деревами. Становище було безвихідне. Він спробував описати ще одне коло. Вівчарка не відставала. Тоді Біле Ікло на всьому ходу розвернувся до неї. Він зважився на свій випробуваний бойовий прийом — вдарив її плечем у плече, щоб збити з ніг. Вівчарка бігла так швидко, що від удару не просто впала на землю, а ще й за інерцією перевернулася кілька разів підряд. Силкуючись зупинитися, вона загрібала пазурами землю й пронизливо завила від обурення та ображеної гордості.

Біле Ікло не гаяв часу. Дорога була вільна, а йому тільки цього й треба. Оговтавшись, Коллі з гавкотом кинулася навздогін. Біле Ікло узяв навпростець, а вже тут він міг показати їй, як треба бігати. Вона мчала з істеричним гавкотом, як навіжена, напружуючи для кожного стрибка всі свої сили, а Біле Ікло гнав мовчки й легко, без найменшої напруги і, мов примара, ковзав по траві.

Обігнувши будинок, Біле Ікло побачив, як хазяїн виходить із брички, що зупинилася біля під’їзду. Тієї ж миті на нього хтось налетів збоку. Це був шотландський хорт. Біле Ікло зустрів би його належно, та було запізно — він біг надто вже швидко й не зміг зупинитися відразу, а хорт уже налетів на нього збоку. Все сталося так несподівано, що не встиг він і озирнутися, як уже гепнувся і з усього розгону стрімголов покотився по землі. Коли він схопився на ноги, то зробився немов скажений: вуха прищулені, губи скривилися і конвульсивно засмикалися, ніс наморщився, а зуби та ікла клацнули біля самої горлянки хорта.

Хазяїн кинувся на поміч, але він був далеко від них. Порятувала хорта вівчарка Коллі. Вона плигнула на Біле Ікло, коли він мав схопити хорта за горло, й перешкодила завдати смертельного удару. Коллі налетіла, як вихор. Почуття ображеної гідності й справедливий гнів тільки розпалили у вівчарці ненависть до цього вихідця з Дикої Землі, що зумів спритним маневром ошукати й обігнати її, та ще й виваляв у піску. Вона кинулася на Біле Ікло під прямим кутом і вдруге повалила його з ніг.

Нагодився хазяїн і схопив Біле Ікло за нашийник, а його батько погукав своїх собак.

— Нічого не скажеш, добре привітали бідолашного самотнього вовка з Півночі! — зауважив Відон Скотт, заспокоюючи Біле Ікло. — За все своє життя його тільки раз повалили з ніг, а тут за яких півхвилини він двічі впав.

Бричка поїхала, й із будинку повиходили нові незнайомі боги. Деякі з них зупинилися на поважній відстані від хазяїна, але дві жінки підійшли й обняли його за шию. Біле Ікло починав потроху звикати до цього ворожого жесту. Він ніяк не шкодив хазяїнові, а в словах, які боги вимовляли при цьому, не відчувалося ніякої небезпеки. Незнайомці спробували було підступити до Білого Ікла, але він застережливо загарчав, а хазяїн підтвердив його попередження словами. Біле Ікло ще тісніше притулився до ніг хазяїна, і той заспокоював його, ласкаво погладжуючи по голові.

За наказом: «Дік! На місце!» — хорт слухняно піднявся східцями вгору й ліг на веранді; скоса поглядаючи на чужинця, він сердито гарчав. Одна з жінок обняла Коллі за шию й почала гладити та пестити її. Але Коллі ніяк не могла вгамуватися й, обурена присутністю вовка, скімлила, бо певна була, що боги помиляються, допускаючи його в своє товариство.

Боги вийшли на веранду. Біле Ікло не відступав од свого хазяїна й на мить. Дік сердито загарчав на нього. Біле Ікло вишкірився й загарчав у відповідь так само.

— Заберіть Коллі в дім, а ці двоє нехай поб’ються, — запропонував батько Скотта. — Після цього вони заприятелюють.

— А Біле Ікло, щоб довести свою приязнь, буде основним голосільником на похоронах Діка, — засміявся Відон Скотт.

Його батько недовірливо глянув на Біле Ікло, тоді на Діка, а потім на сина.

— Ти думаєш, що?..

Відон кивнув.

— Саме так. Ваш Дік відправиться на той світ за хвилину, найбільше — за дві. Біле Ікло вмент загризе Діка.

Він обернувся до Білого Ікла.

— Ходімо, вовче. Певно, в дім доведеться забрати тебе, а не Коллі.

Біле Ікло обережно піднявся сходами й пройшов через усю веранду. Ішов він, задерши хвоста й косуючи на Діка, ладен зустріти будь-яку несподіванку, що могла чигати на нього в новому домі. Але нічого страшного там не виявилось. Увійшовши до кімнати, він ретельно обстежив усі закутки, як і раніше остерігаючись небезпеки. Потім із задоволеним гарчанням уклався біля господаря, пильно стежачи за всім, що відбувалося навколо, — він ладен був щохвилини підхопитися з місця й битися на смерть із тими страховищами, котрі, як йому здавалося, чаїлися в цій новій пастці.

Розділ третій Володіння бога

Переїзди з місця на місце помітно розвинули здатність Білого Ікла пристосовуватися до навколишнього середовища, подаровану йому природою, і закріпили в його свідомості роль та значення цього дарунка. Дуже швидко Біле Ікло змирився з життям у Сієрра-Вісті — так називався маєток судді Скотта, де він почувався як удома. Ніяких серйозних непорозумінь із собаками більше не було. Тут, на Півдні, собаки знали звичаї богів краще, ніж він, і в їхніх очах існування Білого Ікла уже виправдовувалося тим фактом, що боги дозволили йому ввійти до свого житла. Досі Коллі й Дікові ніколи не доводилося зіштовхуватися з вовком, та якщо боги допустили його до себе, їм обом не залишалося нічого іншого, як підкоритися їхній волі й змиритися із сусідством вовка.

Спочатку ставлення Діка до Білого Ікла було досить ворожим, але незабаром він визнав його і примирився з ним як із невід’ємною частиною Сієрра-Вісти. Якби все залежало тільки від Діка, вони б стали друзями, але Біле Ікло не мав потреби в дружбі. Йому хотілося одного — щоб собаки дали йому спокій. Все життя він тримався осібно, відокремлено від своїх побратимів, і не хотів змінювати щось у своєму житті, порушувати той спосіб існування, до якого звик. Надмірна Дікова увага дратувала його, і він огризався й проганяв хорта геть. Ще на Півночі Біле Ікло зрозумів, що хазяйських собак чіпати не можна, не забував цієї науки й тут. Він продовжував жити замкнено, настільки ігноруючи Діка, що цей добротливий пес облишив усі намагання зав’язати дружбу з вовком і врешті-решт приділяв йому уваги не більше, ніж конов’язі біля стайні.

З Коллі велося інакше. Вимушена змиритися з тим, що боги дозволили вовкові жити з ними, вона не могла дати йому жаданого спокою — завжди вичікувала нагоди, щоб зачепити Біле Ікло, якнайдужче дошкулити йому. Генетична пам’ять Коллі, що таїла в собі досвід правіків, вимагала помсти за незліченні злочини, скоєні вовком і його родичами проти її предків. Набіги на кошари не можна забути ні за один день, ні за ціле покоління, тож вони потребували відплати. Коллі не сміла порушити волі богів, що підпустили до себе Біле Ікло, та це не заважало їй отруювати йому життя. Між ними була одвічна ворожнеча, і Коллі вирішила безперестану нагадувати про це Білому Іклу.

Користуючись привілеями самиці, вона всіляко знущалася й переслідувала його. Інстинкт не дозволяв йому нападати на Коллі, але залишатися байдужим до її завзятих причіпок було просто неможливо. Коли вівчарка кидалася на нього, він підставляв під її гострі зуби своє плече, вкрите густою шерстю, і велично відходив убік; якщо це не допомагало, він терпляче і знуджено починав ходити колами, ховаючи від неї голову. Втім, коли вона все-таки примудрялася вчепитися йому в задню ногу, він тікав, забувши про гордість.

Але в більшості випадків Біле Ікло зберігав гідність і мав поважний, майже урочистий вигляд. Він не зауважував Коллі, якщо тільки це було можливо, і намагався не попадатися їй на очі, а побачивши або зачувши її поблизу, вставав з місця й ішов геть, уникаючи її причіпок.

Біле Ікло багато чому повинен був навчитися в Сієрра-Вісті. Життя на Півночі було просте в порівнянні з тутешніми складними справами. Насамперед йому довелося познайомитися з хазяїновою родиною. Правда, він уже мав певний досвід знайомств. Міт-Са й Клу-Куч належали Сірому Боброві, їли добуте ним м’ясо, грілися біля його багаття й спали під його ковдрами; так само й усі мешканці Сієрра-Вісти належали хазяїнові Білого Ікла.

Проте й у цьому відчувалася різниця, й різниця досить значна. Сієрра-Віста була набагато більшою од вігвама Сірого Бобра. Білому Іклу доводилося зіштовхуватися тут з дуже багатьма людьми. У Сієрра-Вісті жив суддя Скотт із своєю дружиною. Ще там були дві сестри хазяїна — Бет і Мері, дружина хазяїна — Еліс, і нарешті його діти — Відон і Мод, двоє малят чотирьох і шести років. Ніхто не міг розповісти Білому Іклу про всіх цих людей, а про родинні зв’язки та людські взаємини він нічого не знав, та й ніколи не зміг би довідатися. Та все ж він швидко зрозумів, що всі ці люди належать його панові. Потім, спостерігаючи за їхньою поведінкою, прислухаючись до їхніх розмов, до інтонації голосів, він помалу розібрався і збагнув міру близькості кожного з мешканців Сієрра-Вісти до хазяїна, а також його ставлення до кожного з них. І відповідно до цього й Біле Ікло ставився до нових богів: кого цінував господар, того цінував і він; що було дорогим хазяїнові, те й він дбайливо оберігав.

Так Біле Ікло навчився турботливо й трепетно ставитися до господаревих дітей. Все своє життя він просто не терпів дітвори, боявся й не переносив дотику їхніх рук: він не забув дитячої жорстокості й тиранії, об’єктом яких йому довелося бути не раз ще в індіянських селищах. Тож коли Відон і Мод вперше підійшли до нього, він застережливо загарчав і люто блиснув очима. Удар кулаком і різкий вигук хазяїна змусили Біле Ікло підкоритися й дозволити погладити себе, хоча він і не переставав гарчати, поки малесенькі ручки гладили його, і в цьому гарчанні не чулося ласкавої нотки. Пізніше, помітивши, що хлопчик і дівчинка надзвичайно дорогі хазяїнові, він дозволяв їм гладити себе, вже не чекаючи удару й різкого вигуку.

А от виявляти свої почуття Біле Ікло як не вмів, так і не навчився. Він скорявся дітям хазяїна з відвертим небажанням і терпів їхні пестощі, як терплять болючу операцію. Якщо ж вони дуже надокучали йому, він підводився й рішуче ішов геть. Але незабаром Відон і Мод привернули до себе Біле Ікло, хоч він ніяк не виявляв свого ставлення до них. Він ніколи не підходив до дітей сам, але й не тікав від них і чекав, коли вони підійдуть. А потім дорослі помітили, як він тішиться спілкуванням з дітьми, і як тепло світяться його очі, побачивши їх. А ще ті очі виказували, як радощі поступаються місцем досаді, коли діти залишали його для інших ігор.

Білому Іклу довелося пізнати й осягнути багато нового, але на все це потрібен був час. Після дітей найбільше уваги Біле Ікло приділяв судді Скоттові. На це були дві причини: по-перше, його дуже цінував хазяїн; по-друге, суддя Скотт був дуже стриманою людиною. Біле Ікло полюбляв лежати біля його ніг, коли суддя читав газету на просторій веранді. Погляд чи слово, зрідка кинуті вбік Білого Ікла, говорили йому, що суддя Скотт знає про його присутність і вміє дати відчути це ненав’язливо. Але бувало так дуже рідко, коли хазяїн куди-небудь ішов. Варто було йому тільки з’явитися, як увесь інший світ переставав існувати для Білого Ікла.

Біле Ікло дозволяв усім членам родини Скотта гладити й пестити себе, але ні до кого з них він не ставився так, як до хазяїна. Їхні пестощі ніколи не могли викликати ніжних ноток у його гарчанні. Хоч як намагалися родичі Скотта, ні до кого з них Біле Ікло жодного разу так і не пригорнувся головою. Цей вияв цілковитої довіри, повної покори й самовідданості він беріг для свого білого бога, свого хазяїна Відона Скотта.

Власне кажучи, інші члени родини були для нього просто хазяйською власністю.

Дуже швидко Біле Ікло навчився відрізняти родину хазяїна від челяді. Слуги боялися його, хоч він ніколи не чіпав їх, бо й челядь вважав власністю хазяїна. Між ними й Білим Іклом підтримувався нейтралітет, та й тільки. Вони готували страви для хазяїна, мили посуд і виконували багато різної роботи, так само як на Клондайку все це робив Метт. Словом, слуги були необхідним складником життєвого укладу Сієрра-Вісти.

Багато нового відкрилося Білому Іклу й за межами маєтку. Володіння його пана були дуже великі, але й вони мали свої межі. Маєток закінчувався коло шляху, а далі йшли спільні володіння богів — вулиці та різні шляхи. Їхні ж особисті володіння були розкидані за огорожею. Усе тут керувалося безліччю законів, і поведінку кожної істоти визначали також вони. Але Біле Ікло не розумів мови богів, і коли й навчився чогось, то тільки з власного досвіду. Він діяв згідно зі своїми природними пориваннями, поки вони не призводили його до порушення якогось закону. Коли таке траплялося кілька разів, він осягав закон і вже його не порушував.

Та найбільше впливали на Біле Ікло суворі нотки в голосі хазяїна і його караюча рука. Біле Ікло настільки любив свого білого бога, що його суворість дошкуляла більше, ніж побої Сірого Бобра чи навіть Красунчика Сміта. Від тих жорстоких побоїв потерпало тіло, але гордий незламний дух Білого Ікла протестував і перемагав. Від Скотта Білому Іклу часом перепадало, але його удари хоч і не завдавали болю, та допікали набагато дужче. Хазяїн виявляв своє невдоволення Білому Іклу й цим уражав його в саме серце.

Білому Іклу не так уже й часто перепадало від хазяїна. Достатньо було одного слова, щоб пес уторопав, правильно він поводиться чи ні, тож до тембру та й самого голосу він пристосовував свою поведінку і вчинки. Цей голос був йому компасом, що вказував шлях, компасом, що допомагав йому орієнтуватися в новому краї й у новому житті.

На Півночі єдиною прирученою твариною був собака. Всі інші жили на волі й були законною здобиччю кожного собаки, якщо тільки він міг із нею впоратися. Колишній досвід залишився доброю наукою для Білого Ікла, він часто полював і добре знав закон здобичі. Йому й на думку не спадало, що на Півдні може бути інакше. Але вже з перших днів проживання в долині Санта-Клара він переконався в цьому. Якось, гуляючи раненько біля будинку, він вискочив із-за рогу й наткнувся на курку, що втекла, мабуть, із курника. Зазвичай вигляд здобичі викликає апетит і зрозуміло, що Білому Іклу захотілося її з’їсти. Блискавичний стрибок, розпачливий курячий зойк та й по всьому. Курка була сита, вгодована й ніжна на смак. Біле Ікло облизався й вирішив, що йому трапилася незлецька здобич. Того ж дня він набрів біля стайні ще на одну блудну курку. На її відчайдушний галас прибіг конюх. Не знаючи вдачі Білого Ікла, він захопив із собою для відлякування тоненький батіжок. Після першого ж удару Біле Ікло облишив курку й кинувся на людину. Його можна було зупинити києм, а не батіжком. Другий удар, що зустрів його на середині стрибка, він прийняв мовчки, навіть не здригнувшись від болю. Конюх скрикнув і заточився од стрибка, що вдарив його просто в груди, а тоді випустив з рук батіжка і схопився за шию. Вмить його рука була розпанахана від ліктя аж до самої п’ясті.

Конюх страшенно перелякався. Його приголомшила не стільки лють Білого Ікла, скільки те, що він кинувся мовчки, не загавкавши, не загарчавши. Захищаючи лице й шию закривавленою рукою, конюх відступав до стайні. Непереливки було б чоловікові, аби не з’явилася Коллі й не врятувала його, як колись урятувала Діка. Вона, мов скажена, налетіла на Біле Ікло. Коллі таки краще знала вовка, ніж легковірні люди, її підозри справдилися: це грабіжник! Він знову взявся до свого! Він невиправний!

Конюх утік на стайню, а Біле Ікло відступав перед люто вишкіреними зубами Коллі, то кружляючи навколо неї, то підставляючи під її укуси як не одне, то інше плече. Але Коллі продовжувала запеклий наступ, не обмежуючись цього разу звичайним покаранням. Вона настільки розійшлася в своїй несамовитій люті й невблаганному шаленстві, що врешті-решт Біле Ікло, забувши про свою гідність, дременув у поле.

— Він не буде полювати на курей, — сказав хазяїн, — але спочатку мені треба застукати його на гарячому.

За два дні така нагода трапилась та ще й поважніша, ніж сподівався господар. Біле Ікло пильно придивлявся до курника і його мешканців. Увечері, коли кури посідали на сідало, він виліз на купу недавно привезених колод, стрибнув звідтіля на дах курника, переліз через його гребінь і плигнув у загороду. За мить він був у курнику, де й почалося убивство.

Вранці, коли хазяїн вийшов на веранду, він очам своїм не повірив: конюх розклав на траві в один ряд п’ятдесят білих леггорнів.[6] Скоттові перехопило подих — спочатку від подиву, потім від захвату. Він аж тихенько присвиснув. Перед його очима постав також і Біле Ікло, що не виявляв жодних ознак занепокоєння чи ніяковості, а надто усвідомлення власної провини. Навпаки, він тримався дуже гордовито, певний, що вчинив щось дуже гарне й варте похвали. Подумавши про неприємне завдання, яке він повинен зараз виконати, хазяїн стиснув губи й різко заговорив з безтурботно настроєним злочинцем. У його голосі — голосі бога — чувся гнів. Більш того: хазяїн тицьнув Біле Ікло носом у зарізаних курей і вдарив його кулаком.

З тих пір Біле Ікло вже не робив нападів на курник. Кури охоронялися законом, і Біле Ікло зрозумів це. Незабаром хазяїн взяв його із собою на пташиний двір. Допіру живий птах промайнув мало не під самим носом Білого Ікла, він хотів було стрибнути. Зупинив його хазяїнів голос. Це був цілком природний порух, але голос його пана звелів йому зупинитися й він слухняно скорився. Вони пробули на пташиному дворі з півгодини. І щоразу, коли Біле Ікло, піддаючись інстинкту, кидався за птахом, голос хазяїна зупиняв його. У такий спосіб він засвоїв ще один закон і відразу, не виходячи із цього пташиного царства, навчився не звертати на курей увагу.

— Такі мисливці на курей непоправні, — сумно похитуючи головою, сказав за сніданком суддя Скотт, коли син розповів йому про урок для Білого Ікла. — Раз він уже внадився до курника й скуштував крові… — Суддя знову похитав головою.

Але Відон Скотт не погоджувався з батьком.

— Знаєте, що я зроблю? — сказав він нарешті. — Я замкну Біле Ікло в курнику на цілий день.

— Що ж буде з курми?! — запротестував батько.

— Більш того, — продовжував син, — за кожну задушену курку я плачу по долару золотом.

— На тата теж треба накласти якусь виру, — втрутилася Бет.

Сестра підтримала її, і всі, хто сидів за столом, хором схвалили цю пропозицію. Суддя не став заперечувати.

— Добре! — Відон Скотт на хвилину задумався. — Якщо до кінця дня Біле Ікло не зачепить жодної курки, за кожні десять хвилин, проведені ним у курятнику, ви скажете йому абсолютно серйозним і урочистим голосом, як у суді під час виголошення вироку: «Біле Ікло, ти розумніший, ніж я думав».

Вибравши такі місця, де їх не було видно, всі члени родини приготувалися спостерігати за подіями. Але на них чекало велике розчарування. Допіру хазяїн пішов, Біле Ікло уклався й заснув. Потім прокинувся й підійшов до корита напитися. На курей він не звертав ніякісінької уваги — вони для нього не існували. О четвертій годині він стрибнув із розгону на дах курника, зіскочив додолу й повагом побіг до будинку. Він засвоїв новий закон. І суддя Скотт, на превелике задоволення всієї родини, що зібралася на веранді, урочисто виголосив шістнадцять разів підряд: «Біле Ікло, ти розумніший, ніж я думав».

Але різноманіття законів дуже часто збивало Біле Ікло з пантелику й він потрапляв у немилість. Зрештою він твердо затямив собі, що не можна чіпати й курей, що належать іншим богам. Те ж саме стосувалося й котів, кроликів та індичок. Чесно кажучи, після першого знайомства з цим законом у нього склалося враження, що всі живі істоти недоторканні. Перепелиці спурхували на лузі з-під самого його носа й летіли собі. Біле Ікло тремтів усім тілом, але все-таки гамував свої інстинктивні бажання схопити птаха. Він корився волі богів.

Але одного разу йому довелося побачити, як Дік сполохав зайця на луках. Хазяїн теж бачив це й не тільки не втручався, але навіть заохочував Біле Ікло приєднатися до погоні. У такий спосіб Біле Ікло довідався, що новий закон не поширюється на зайців, і зрештою засвоїв його. А зі свійськими тваринами треба жити у мирі. Якщо дружба з ними не ладнається, то принаймні треба підтримувати нейтралітет. Але інші тварини — білки, перепели і зайці, що не порвали зв’язку з лісовою глухоманню й не підкорилися людині, — законна здобич кожного собаки. Боги захищали тільки свійських тварин і не дозволяли їм ворогувати між собою. Боги владарювали над життям і смертю своїх підданців і ревно оберігали цю владу.

Життя в Сієрра-Вісті було не таке просте, як на Півночі. Цивілізація жадала від Білого Ікла, щоб він володів собою, міг стримувати свої поривання, був вольовим і врівноваженим, і щоб та сила волі була непомітною, мов павутинка, і водночас твердішою, ніж криця. Життя тут мало тисячу облич, і Біле Ікло мусив на це зважати. Коли йому доводилося бігти слідком за хазяйською коляскою по місту Сан-Хосе або чекати хазяїна на вулиці, життя текло повз нього глибоким, неосяжним потоком, безперестанку вимагаючи миттєвого пристосування до своїх законів і майже завжди змушувало його гамувати в собі усі природні інстинкти.

У місті він бачив м’ясні крамниці, в яких просто перед носом висіло м’ясо, але чіпати його не дозволялося. У будинках, куди заходив хазяїн, були коти, яким теж треба було дати спокій. Собаки зустрічалися на кожному кроці, але й ними треба було нехтувати, хоч вони й гарчали на нього. Крім того, він привертав до себе увагу безлічі людей, що снували по тротуарах. Люди зупинялися, показували на нього одне одному, розглядали його з усіх боків, балакали до нього і, що було найгірше, торкалися його й навіть гладили руками. Доводилося терпіти дотик чужих рук, але терпінням Біле Ікло уже встиг запастися. Він зумів навіть перебороти свою незграбність та сором’язливість, і з належною гідністю сприймав усі знаки уваги, якими наділяли його незнайомі боги. Він поблажливо відповідав на їхні пестощі. Проте завжди в Білому Іклі було щось таке, що не допускало великого панібратства, і люди, поплескавши його по голові, йшли собі далі, задоволені й горді своєю сміливістю.

Але Білому Іклу не завжди вдавалося так легко відбутися. Коли хазяйська бричка проїжджала передмістями Сан-Хосе, юрба хлопчаків, що траплялися на шляху, шпурляла в нього камінцями. Біле Ікло не смів погнатися за ними й провчити як треба. Йому доводилося гамувати в собі інстинкт самозбереження, й він поволеньки ставав прирученим, цивілізованим собакою.

Проте й собака, хоч він і не знав, що таке безпристрасність і чесність, як і кожна жива істота, мав почуття справедливості. Тому Білому Іклу найважче було примиритися з тим, що йому не дозволяють захищатися від цих хлопчаків. Він забув, що договір, укладений між ним і богами, зобов’язував останніх піклуватися про нього й охороняти його. Зате хазяїн про це не забував і якось, вискочивши з коляски, добряче провчив бешкетників батогом. Після цього вони ніколи не кидалися камінцями, а Біле Ікло все зрозумів і був дуже задоволений.

Незабаром із Білим Іклом трапилася ще одна подібна пригода. Біля салуна, повз який він пробігав дорогою до міста, завжди вешталося троє псів, що взяли за звичку кидатися на нього. Знаючи, чим закінчуються всі сутички Білого Ікла з собаками, хазяїн весь час утовкмачував йому, що битися забороняється, що гризтися з собаками не можна. Біле Ікло добре засвоїв цей закон і, пробігаючи повз салун на перехресті, тяжко страждав. Правда, його хиже гарчання утримувало собак на певній відстані, але вони постійно його переслідували — бігли за ним, дзявоніли, гарчали, гавкали й усіляко дошкуляли. Так тривало досить довго. Відвідувачі салуна під’юджували собак проти Білого Ікла, а то й узагалі відверто нацькували їх на нього. Тоді хазяїн зупинив коней.

— Візьми їх! — сказав він Білому Іклу.

Біле Ікло не повірив власним вухам. Він подивився на хазяїна, потім на собак і знов кинув допитливий і тривожний погляд на нього.

Скотт кивнув.

— Візьми їх, друже! Покажи-но їм!

Біле Ікло більше не вагався. Він обернувся й мовчки кинувся на ворогів. Його зустріло троє псів заразом. Та вмить усе перемішалось, чути було тільки виття, гарчання й клацання зубів. Знялася хмара куряви, зовсім укрила поле бою. За кілька хвилин двоє псів уже конали на дорозі, а третій чимдуж тікав. Перескочивши через рів і огорожу, він побіг у поле, а Біле Ікло гнався за ним, як справжній вовк, швидко й безгучно, ледь торкаючись землі. Серед поля він наздогнав його й загриз.

Це потрійне вбивство поклало край усім прикрощам Білого Ікла з собаками. Слава про нього розійшлася долиною, і люди самі почали стежити за тим, щоб їхні собаки не чіпали вовка-бійця.

Розділ четвертий Голос крові

Один по одному збігали місяці. Їжі на Півдні було досхочу, Біле Ікло нічим не був обтяжений, бо від нього не вимагали ніякої роботи; він набрав тіла, розкошував і був щасливий. Та й у його житті настав полудень. Людська ласка зігрівала його, як сонце, й він розцвітав, немов рослина на доброму ґрунті.

Проте він був не такий, як усі інші собаки. Ця різниця відчувалася у всьому. Він краще, ніж його побратими, знав закони й пильніше дотримував їх. Та відчувалося й інше — зачаєна хижість Білого Ікла. Дика Земля міцно тримала його у своїй владі, а вовк в ньому заснув лише на часину.

Біле Ікло не приятелював із собаками. Він завжди жив самотою й хотів надалі триматися осторонь своїх побратимів. З перших років свого життя, затьмарених ворожнечею з Ліп-Ліпом і зграєю цуценят, за всі ті місяці, які йому довелося пережити в полоні у Красунчика Сміта, Біле Ікло зненавидів собак. Природний перебіг його життя мимоволі змінив випадок, тож відірваний від свого роду-племені, він прихилився до людини, мимохіть віддалившись від своїх родичів.

Крім того, на Півдні собаки ставилися до Білого Ікла недовірливо: він будив у них інстинктивний страх перед Дикою Землею, і вони зустрічали його гавкотом та гарчанням, у якому чулася ненависть. Він же, зі свого боку, зрозумів, що кусати їх зовсім необов’язково. Вишкірені ікла, гнівно тремтячі губи й зморщений ніс зупиняли будь-якого незадоволеного собаку, він умить нишкнув і сідав на задні лапи.

Але життя послало Білому Іклу ще одне цікаве випробування, і цим випробуванням була Коллі. Вівчарка не давала йому й хвилини спокою. Вона корилася законові не так беззастережно, як Біле Ікло, і, попри всі намагання господаря, не хотіла затоваришувати з вовком. Її люте істеричне гарчання невідступно переслідувало Біле Ікло: Коллі не могла подарувати йому загризених курей і була певна, що всі його наміри лихі. Вона вважала його злочинцем навіть тоді, коли не мала для цього ніяких підстав. Коллі отруювала Білому Іклу існування, переслідуючи його повсякчас, сновигала услід за ним, як полісмен, і варто було йому хоч випадково кинути оком на голуба або курку, як вівчарка починала казитися, шаленіла й гавкала, мов навіжена. Біле Ікло мав один спосіб скараскатися її: він просто лягав на землю, опускав голову на передні лапи й удавав, що спить. Тоді вона, розгубившись, відразу замовкала.

За винятком прикрощів із Коллі, все інше в його новому житті йшло гладенько. Біле Ікло навчився стримувати себе, твердо засвоїв закони. У його характері з’явилися позитивні риси. Він став поважним і спокійним, по-філософському терплячим. Ворожого оточення вже не існувало, небезпека, страждання й смерть уже не чигали на нього звідусіль. Із плином часу навіть невідоме вже не викликало в ньому жаху. Життя було тепер спокійне й легке. Воно текло рівною тихоплинною річечкою, і ні страх, ні ворожнеча не порушували того плину.

Білому Іклу бракувало снігу, але сам він цього не розумів. «Як затяглося літо!» — ймовірно, подумав би він. Потреба в снігу була якоюсь неясною, несвідомою. Точнісінько так, як у літні спекотні дні, коли він потерпав від безжального сонця, в ньому прокидалася туга за Північчю. Але ця туга виявлялася тільки занепокоєнням, причин якого і сам він не знав, якоюсь непоясненною тривогою й передчуттям чогось незнаного досі.

Біле Ікло ніколи не був експансивним. Він притискався головою до хазяїна, ласкаво гарчав і тільки такими способами виражав свою любов. Одначе згодом він відкрив ще один спосіб. Він же не міг залишатися байдужим, коли боги сміялися. Сміх доводив його до сказу, змушував шаленіти з люті. Але на хазяїна Біле Ікло не міг сердитися, і, коли той почав одного разу добродушно жартувати й глузувати з нього, він розгубився. Давня злість зануртувала в ньому, але цього разу їй протистояла любов. Сердитися він не міг, та щось же він мав робити? Спершу він прибрав поважного вигляду, але хазяїн ще дужче засміявся, і що більше він проймався поважністю, то дужче сміявся хазяїн. Зрештою Біле Ікло не витримав. Щелепи його розтулилися, верхня губа здригнулася й піднялася вгору, оголивши зуби, і в очах заграв лукавий вогник, сповнений радше любові, ніж гумору. Біле Ікло навчився сміятися.

Також він навчився гратися з хазяїном: дозволяв себе валити з ніг, перекидати на спину, качати по траві й витворяти з собою всякі жарти, а сам при цьому вдавав, ніби гнівається, наїжачувався, сердито гарчав і так хижо клацав у повітрі зубами, наче справді мав найчорніші наміри. Але він ніколи не захоплювався надміру, і хоч його зуби клацали, та жодного разу не зачепили Скотта. Зазвичай наприкінці такої метушні, коли удари й стусани, клацання зубів і гарчання ставали щонайлютішими, вони обоє раптово відскакували в різні боки, зупинялися й перезиралися якусь хвилину. А тоді так само раптово, як ото сонце проглядає над розбурханим морем, починали сміятися. Гр а закінчувалася тим, що хазяїн обіймав Біле Ікло за шию, а той заводив свою ніжну воркотливу любовну пісню.

Та нікому іншому він не дозволяв так із собою гратися. Втім, ніхто й не наважився б підступитися до Білого Ікла. Він не допускав цього. Варто було комусь іншому зазіхнути на його почуття власної гідності, як загрозливе гарчання й настовбурчена щетина загривка відбивали в цього сміливця бажання підходити, а з ним пропадало вмить і бажання гратися. Хоч Біле Ікло дозволяв таке своєму хазяїнові, то це не означало, що він розкидається своєю любов’ю направо і наліво, як звичайнісінький пес, що ладен гратися з ким завгодно. Він любив тільки одну людину й відмовлявся розмінювати свою любов.

Відон Скотт часто їздив верхи, і Біле Ікло вважав своїм найпершим обов’язком супроводжувати його в таких прогулянках. На Півночі він виявляв свою вірність і відданість людині, працюючи задля неї в упряжі, але на Півдні ніхто не їздив на нартах і собаки не носили на спинах вантажу. Тому Біле Ікло завжди був при хазяїні — він біг за конем, на якому їхав верхи Відон Скотт. Він міг невтомно бігти так хоч цілий день. Часом він пробігав п’ятдесят миль, та не втомлювався — так само жваво, без найменшої напруги мчав і мчав своїм рівним вовчим клусом поперед коня.

Завдяки цим прогулянкам Біле Ікло навчився ще одного способу вираження своїх почуттів. Цікаво, що він скористався ним двічі за все своє життя. Уперше це трапилося, коли Відон Скотт домагався від свого баского породистого коня, щоб він дозволяв йому відкривати й закривати хвіртку, не вилазячи з сідла. Раз за разом він під’їжджав до хвіртки, намагаючись закрити її за собою, але кінь злякано задкував назад, сахався убік. Він нервував дедалі дужче, здіймався на диби, а коли хазяїн острогами примусив опустити передні ноги, починав хвицатися задніми. Біле Ікло стежив за тим, що коїлося у нього перед очима, з дедалі більшим занепокоєнням, аж врешті не витримав, підскочив до коня й сердито та погрозливо загавкав на нього.

Після випадку з конем він часто намагався гавкати, і хазяїн заохочував його спроби, але зробити це йому вдалося ще тільки раз, причому хазяїна в той час не було поблизу. Приводом до цього послужили наступні події: хазяїн мчав верхи через поле, аж раптом кінь сахнувся вбік, злякавшись зайця, що вискочив з-під самих його копит, спіткнувся, і хазяїн вилетів із сідла, упав і зламав ногу. Біле Ікло розлютився й хотів учепитися в горло винуватого коня, але хазяїн зупинив його.

— Додому! Ану додому! — наказав він, упевнившись, що нога зламана.

Біле Ікло не хотів покидати хазяїна. Відон Скотт хотів було написати записку, але не знайшов у кишенях ні олівця, ні паперу. Тоді він знову наказав Білому Іклу бігти додому.

Біле Ікло тужливо подивився на нього, відбіг трохи, потім вернувся й тихенько заскімлив. Хазяїн заговорив до нього лагідно, але серйозно. Біле Ікло насторожив вуха й напружено вслухався у слова.

— Нічого страшного, друже! Тільки біжи додому, — говорив Відон Скотт. — Біжи й скажи їм, що сталося. Ну, біжи швидше, вовче! Марш додому! Додому, вовче, додому!

Біле Ікло знав слово «додому» й, не розуміючи інших слів, усе-таки здогадався, про що говорить хазяїн. Він повернувся й знехотя побіг через поле. Потім зупинився й нерішуче подивився назад.

— Додому! — пролунав строгий наказ, і цього разу Біле Ікло скорився.

Коли він підбіг до будинку, родина сиділа на веранді й тішилася вечірньою прохолодою. Біле Ікло був весь у куряві й важко дихав.

— Відон повернувся, — сказала мати Скотта.

Діти зустріли Біле Ікло радісними вигуками й кинулися йому назустріч. Він вислизнув від них у далекий кінець веранди, але маленький Відон і Мод загнали його в кут між гойдалкою й поручнями. Він загарчав, намагаючись вирватися на волю. Дружина Скотта злякано подивилася в той бік.

— Я постійно боюся за дітей, коли вони крутяться біля нього, — сказала вона. — Мені здається, що колись він таки кинеться на них.

Біле Ікло з гнівним гарчанням вискочив із кутка, зваливши з ніг обох дітей. Мати підкликала їх до себе й почала втішати й казати, що не треба докучати собаці.

— Вовк завжди залишиться вовком, — зауважив суддя Скотт. — Йому не можна довіряти повністю.

— Та він же не зовсім і вовк, — заступилася Бет замість відсутнього брата.

— Це тільки Відон так думає, — заперечив суддя. — Він гадає, що у Білому Іклі є собача кров, але ж це тільки його припущення. А коли на нього глянути…

Суддя не закінчив фрази. Біле Ікло зупинився перед ним і загарчав.

— Пішов геть! На місце! — строго наказав суддя Скотт.

Біле Ікло повернулося до дружини хазяїна. Вона злякано скрикнула, коли він схопив її зубами за сукню й, потягнувши до себе, розірвав тонку тканину. Тепер уже всі звернули увагу на дивну поведінку Білого Ікла. Він стояв, високо звівши голову, і вдивлявся в обличчя людей. Горло його посмикувалося судомою, але не видавало ні звуку. Він силкувався якось висловити те, що рвалося в ньому назовні й не знаходило собі виходу.

— Чи не сказився він? — мовила мати Відона. — Я говорила, що наш клімат може зашкодити полярному собаці.

— Він хоче щось сказати! — вигукнула Бет.

У цю мить Біле Ікло здобувся на мову й вибухнув оглушливим гавкотом.

— Щось сталося з Відоном! — скрикнула його дружина.

Усі підхопилися з місця, а Біле Ікло побіг східцями вниз із веранди, оглядаючись назад і немов запрошуючи людей поквапитися за ним. Це вдруге й востаннє у своєму житті він загавкав і домігся, щоб його зрозуміли.

Після цього випадку мешканці Сієрра-Вісти почали краще ставитися до Білого Ікла, і навіть конюх з покусаною рукою визнав, що Біле Ікло розумний пес, хоч і вовк. Суддя Скотт думав так само і намагався довести усім, що Біле Ікло — вовк, на загальне невдоволення наводячи описи й таблиці, взяті з енциклопедій та різних природничих праць.

Минали дні, а над долиною Санта-Клара незмінно сяяло сонце, яке щедро дарувало своє проміння. Проте з наближенням зими, другої його зими на Півдні, Біле Ікло зробив дивне відкриття — зуби Коллі перестали бути такими гострими: її грайливі, легкі укуси вже не дошкуляли. Біле Ікло забув усе, що витерпів від неї, а коли вона загравала з ним, намагався відповідати їй так само грайливо, хоч виходило це дуже кумедно.

Одного разу Коллі довго гасала з Білим Іклом луками, а потім поманила його за собою в ліс. Хазяїн збирався покататися до обіду верхи, і Біле Ікло знав про це: осідланий кінь стояв біля під’їзду. Біле Ікло завагався. Він відчував у собі щось таке, що було дужчим, ніж усі пізнані ним закони, дужчим, ніж його звички, дужчим, ніж любов до хазяїна й навіть любов до життя. І коли вівчарка ніжно куснула його й побігла геть, він, не вагаючись, розвернувся й побіг за нею.

Цього дня господар їздив сам, а далеко в лісі біч-о-біч гасали Коллі й Біле Ікло — так само, як багато років тому мовчазними хащами північних лісів його мати Кічі бігала з Однооким.

Розділ п’ятий Приспаний вовк

Десь о цій порі в газетах з’явилися повідомлення про зухвалу втечу із сан-квентінської в’язниці одного особливо небезпечного злочинця, чия жорстокість була відома не тільки в кримінальному світі. Цей в’язень мав особливу, звірячу вдачу, він був зіпсутий від самого народження. Він і вродився не янголом, та суспільство анітрохи не допомогло йому пом’якшати. Цей чоловік став наочним прикладом того, що може вийти з людини, коли вона потрапить до безжальних рук суспільства. Це був справжнісінький звір у людській подобі, хижий і кровожерний.

У сан-квентінській в’язниці його мали за невиправного. Ніяке покарання не могло зламати його впертості та зухвалості. Він ладен був умерти, бунтуючи і кинувши виклик суспільству, аніж скоритися. І що запекліше він боровся, то суворіше ставилося до нього суспільство, а від цього він ставав ще лютішим і потворнішим. Гамівна сорочка, голод, побої нічого не могли вдіяти з Джимом Голлом, а проте нічого іншого в своєму житті він і не знав, і не мав. Крім горя, жорстокості й безпросвітних злиднів, яких той зазнав із раннього дитинства, що минало у нетрях Сан-Франциско, де він вештався глухими завулками голодний, холодний, покинутий людьми і був м’якою глиною, ладною набути будь-якої форми в руках суспільства, крім тих поневірянь, у його безрадісному житті нічого не було.

Втретє відбуваючи термін покарання, Джим Голл натрапив у в’язниці на тюремника, що був не меншим звіром, ніж він сам. Тюремник нечесно поводився з ним, усіляко переслідував його, оббріхував перед наглядачем, підривав останню довіру до нього і кривдив, як тільки міг. Джима позбавили останніх тюремних пільг. Відрізнялися вони один від одного лише тим, що в тюремника була в’язка ключів і револьвер, а в Джима Голла — голі руки та зуби. Так, одного разу він кинувся на свого ката й учепився зубами йому в горло, як дикий звір у джунглях.

Після цього Джима Голла перевели в одиночну камеру для безнадійних злочинців, і він прожив у ній три роки. Підлога, стіни й стеля камери були оббиті залізом. За весь цей час він жодного разу не вийшов із неї, жодного разу не бачив ні неба, ні сонця. Удень навколо нього був присмерк, а вночі — чорне безгоміння. Джим Голл був живцем похований у цій залізній могилі. Він ніколи не чув людського голосу, не бачив людського обличчя. Коли йому просовували їжу, він гарчав, наче дикий звір. Він ненавидів увесь світ і все у ньому. Цілі дні й ночі він міг тільки виттям висловлювати свою лють, а потім замовкав на тижні й місяці, не промовляючи жодного звуку в цій чорній тиші, що поглинала його Богом забуту душу.

І от однієї ночі він утік. Наглядач запевняв, що це неможливо, проте камера була порожня, а на порозі лежав убитий тюремник. Ще два трупи позначали шлях злочинця через в’язницю до надвірної стіни — усіх трьох Джим Голл убив голими руками, щоб не зчиняти галасу.

Забравши зброю вбитих тюремників, він зник десь у горах, переслідуваний організованою силою суспільства. Величезну суму золотом пообіцяли за його голову. Захланні фермери полювали на нього з рушницями. Ціною його крові можна було викупити заставу або послати сина вчитися до коледжу. Громадяни з почуттям обов’язку ганялися за Голлом з рушницями в руках. Зграя шукачів мчала по його кривавих слідах. А шукачі від закону, що були на утриманні громади, вдень і вночі винюхували злочинця. До їхніх послуг були телефони, телеграфи, їм замовили спеціальні поїзди, тож вони не припиняли своїх пошуків.

Час від часу Джим Голл попадався на очі своїм переслідувачам, і тоді люди героїчно йшли йому назустріч або кидалися від нього навтьоки, тішачи цим усю країну, що читала про це в газетах за сніданком. Після таких сутичок убитих і поранених розвозили по лікарнях, а їхні місця займали інші аматори полювання на людину.

А потім Джим Голл зник. Шукачі марно нишпорили його слідами. Озброєні люди затримували ні в чому не винних фермерів і вимагали, щоб ті засвідчили свою особу. Ласі до золота знаходили труп Джима Голла в горах і в різних місцях.

Тим часом у Сієрра-Вісті теж читали газети, та не стільки з цікавістю, як із тривогою. Жінки були перелякані. Суддя Скотт бадьорився й жартував, щоправда, без жодних підстав, адже незадовго до відставки він слухав справу Джима Голла і виніс йому той вирок. І там же, в судовому залі, Джим Голл прилюдно пообіцяв, що настане день, коли він помститься судді за цей вирок.

Того разу справедливість була на боці Джима Голла. Він не був винен у злочині, за який його засуджено. В злодійському світі й серед поліцейських це називалося «запроторити до тюряги». Джима Голла «запроторили» за злочин, якого той не скоював. Зваживши на дві колишні судимості Джима Голла, суддя Скотт вліпив йому п’ятдесят років ув’язнення.

Вліпив, не знаючи багатьох обставин справи, — не підозрював він і того, що став мимовільним співучасником поліцейської змови, що свідчення були неправдиві й перекручені, що Джим Голл зовсім не винен у тому злочині, в якому його звинувачували. А Джим Голл зі свого боку не знав, що суддя Скотт був обманутий і діяв необізнано. Джим Голл був певен, що суддя Скотт все знав і був з поліцією заодно, якщо виніс йому такий убивчо несправедливий вирок. Тож коли суддя Скотт зачитав присуд, що прирікав Джима Голла на п’ятдесят років тюрми, присуд, що дорівнював смертному вироку, засуджений, який і без того ненавидів увесь світ, що так спотворив його життя, підхопився зі свого місця й почав казитися від люті, аж поки вороги в синіх мундирах, доклавши неабияких зусиль, не збили його з ніг і повалили на підлогу. В очах Голла суддя Скотт був наріжним каменем, тою твердинею несправедливості, що звалилася на нього, і в нестямі від того вироку він погрожував йому невідворотною помстою, страшною й нечуваною. А потім Джима Голла живцем поховали в тюремній камері-могилі, з якої неможливо було й подумки вибратися… а він звідтіля втік.

Про все це Біле Ікло не знав. Але між ним і дружиною хазяїна Еліс існувала таємна змова. Щоночі після того як усі мешканці Сієрра-Вісти вкладалися спати, вона вставала з ліжка і впускала Біле Ікло у великий передпокій. Біле Ікло не був кімнатним псом і йому не дозволялося спати в будинку, тож удосвіта, ранесенько, перш ніж усі встануть, Еліс тихенько спускалася вниз і випускала його надвір.

Однієї такої ночі, коли весь дім міцно спав, Біле Ікло прокинувся. Понюхавши повітря, він відчув присутність чужого бога, а незабаром вгадав і його рухи. Біле Ікло не загавкав, бо не мав такої звички. Чужий скрадався дуже тихо, та ще тихіше наближався до нього Біле Ікло, бо на ньому не було шелесткого одягу. Він рухався безгучно, мов тінь. У Дикій Землі йому доводилося полювати на полохливу дичину, й він знав, як важливо захопити її зненацька.

Незнайомець зупинився на сходах і почав прислухатися. Біле Ікло завмер, чекаючи, що буде далі. Сходи вели туди, де були кімнати хазяїна й найдорожчих для нього істот. Біле Ікло наїжачився, але мовчки чекав. Чужак поставив ногу на нижню сходинку і почав підніматися сходами вгору…

І тоді Біле Ікло кинувся на нього. Він зробив це без попередження, навіть не загарчав. Його тіло майнуло в повітрі, й він опинився просто на спині лихого зайди. Біле Ікло завис на його плечах і вчепився зубами в потилицю. Він повис на чужакові всією своєю вагою і вмить повалив горілиць. Обоє гепнули додолу. Біле Ікло відскочив убік, та допіру чоловік спробував звестись на ноги, як він знову кинувся на нього і всадив зуби йому в шию.

Мешканці Сієрра-Вісти прокинулися. До галасливої метушні, що доносилася зі сходів, додався дзенькіт розбитого скла й гуркіт перекинутих меблів, наче там гарцювали полчища чортів. Пролунав постріл з револьвера, за ним другий, третій. Хтось пронизливо скрикнув від жаху й болю. Потім почулося гучне гарчання.

Гамір стих так само раптово, як і виник. Все тривало хвилини зо три. Перелякані мешканці будинку з’юрмилися на горішньому сходовому майданчику. Знизу, з темряви, долинало булькання, наче повітря виходило пухирцями на поверхню води. Часом булькання переходило в сичання, що супроводжувалося жаским посвистом. Але й ці звуки швидко завмерли, і в мороці почулося тільки важке сапання, немов хтось болісно ловив ротом повітря.

Відон Скотт повернув вимикач, і потоки світла залляли сходи й передпокій унизу. Потім він і суддя Скотт обережно спустилися вниз, тримаючи напоготові револьвери. Втім, їхня обережність уже була зайвою: Біле Ікло зробив свою справу. Серед перекинутих і поламаних меблів боком лежала людина, обличчя якої було прикрите руками. Відон Скотт нагнувся, й, прийнявши руки, обернув людину обличчям до світла. Страшенна рана в горлі свідчила про причину його смерті.

— Джим Голл! — сказав суддя Скотт.

Батько й син значуще перезирнулися, потім перевели погляд на Біле Ікло й разом кинулися до нього. Бідолашний пес лежав долі, його очі були заплющені. Коли люди схилилися над ним, він підняв повіки, силкуючись глянути вгору, і насилу ворухнув хвостом. Відон Скотт погладив його, і у відповідь на ласку хазяїна він тихенько загарчав. Ледь чутне гарчання вмить обірвалося. Його повіки здригнулися і заплющились, все тіло відразу охляло, і він простягнувся на підлозі.

— Він покидає нас, бідолаха… — сумно мовив хазяїн.

— Ну, це ми ще побачимо! — бадьоро сказав суддя Скотт і пішов до телефону.

— Як по правді, то в нього один шанс із тисячі, — повідомив хірург, попоравшись із півтори години з Білим Іклом.

Перші сонячні промені, що заглянули у вікна й перемогли електричне світло, зібрали біля хірурга всю родину, яка прийшла послухати, що він скаже про Біле Ікло.

— Перелом задньої ноги, — провадив той. — Зламано три ребра, і принаймні одне з них прохромило легеню. Він утратив багато крові. Можливо, є ще якісь внутрішні пошкодження, здається, його гамселили ногами. Я вже не кажу про те, що всі три кулі прошили його наскрізь. Він має… та ні, один шанс на тисячу — це, мабуть, занадто оптимістично. У нього немає й одного шансу на десять тисяч.

— Але й цього шансу не можна втратити! — вигукнув суддя Скотт. — Я заплачу, хоч скільки б це коштувало! Треба зробити рентген — все, що потрібно, все можливе зробіть… Відоне, телеграфуй негайно в Сан-Франциско докторові Нікольсу. Ви не ображайтеся, докторе, ми вам віримо, але для цього собаки треба зробити все, що тільки можна.

— Ну, зрозуміло, зрозуміло! Собака цього заслуговує. Його треба доглядати, як людину, як хвору дитину. І контролюйте температуру. О десятій я знову навідаюсь.

Біле Ікло й справді доглядали, як людину. Доньки судді обурено відкинули пропозицію найняти доглядальницю й самі робили все необхідне для нього — старанно, самовіддано й трепетно. І Біле Ікло відвоював у життя той єдиний шанс із десяти тисяч, на який майже не сподівався хірург.

Але хіба можна дорікати хірургові за його невіру? Досі він лікував і оперував розбещених цивілізацією людей, нащадків багатьох зніжених поколінь. Порівняно з Білим Іклом усі вони були тендітні, слабкі й не уміли чіплятися за життя. А Біле Ікло був вихідцем із Дикої Землі, де кволі не виживають і гинуть, позбавлені будь-якого захисту. Ні його мати, ні батько не були слабкими, так само, як і їхні предки. Дика Земля нагородила Біле Ікло залізним організмом і живучістю, й він чіплявся за життя усім своїм єством, духом і тілом, і так завзято, як усі живі створіння за прадавньої пори.

Прикутий до місця, позбавлений можливості навіть поворухнутися через тугі бинтові завої та гіпс, Біле Ікло довгі тижні боровся зі смертю. Він спав, бачив безліч снів, і в його мозку нескінченною низкою пролітали видіння далекої Півночі. Минуле оживало й зусібіч обступало Біле Ікло. Він знову жив у лігвищі з Кічі; тремтячи всім тілом, підповзав до ніг Сірого Бобра, виражаючи йому свою покору; рятувався втечею від Ліп-Ліпа й надокучливої зграї цуценят.

Біле Ікло знову бігав лісом, полюючи на дичину в дні голоду; знову бачив себе на чолі запряжки; чув, як Міт-Са й Сірий Бобер махають батогами й кричать: «Раа! Раа!», коли сани заїжджають до ущелини й запряжка стискається, як віяло, на вузькій дорозі. День за днем він знову пережив життя в Красунчика Сміта і бої, в яких він брав участь.

У ці хвилини він скиглив і гарчав, а люди, що його доглядали, казали, що Білому Іклу сняться страшні сни.

Але найбільше його мордував один кошмар, що весь час повторювався: Білому Іклу снилися трамваї, які з гуркотом і деренчанням мчали на нього, з пронизливим криком і верещанням нападали, ніби величезні рисі. Ось Біле Ікло, причаївшись, лежить у кущах, чекаючи тієї хвилини, коли білка зважиться нарешті спуститися з дерева на землю. Ось він стрибає на свою здобич… Але білка миттєво перетворюється в страшний трамвай, що насувається страшним громаддям, нависає височенною горою, загрозливо верещить, гуркоче й плюється на нього вогнем. Так само було і з яструбом. Птах каменем падав на нього з неба й на льоту обертався страховищем у вигляді несамовитого трамвая. Біле Ікло бачив себе в загороді Красунчика Сміта. Навколо збирається юрба, і він знає, що незабаром почнеться поєдинок. Він дивиться на двері, чекаючи свого супротивника. Двері відчиняються, а на нього мчить страшний трамвай. Такий кошмар повторювався щодня і щоночі, й щоразу Біле Ікло прокидався від невимовного жаху.

Нарешті одного пречудового ранку з нього зняли останню гіпсову пов’язку й останні бинти. Це було справжня радість! Вся Сієрра-Віста зібралася біля Білого Ікла. Хазяїн чухав його за вухами, а він співав свою муркотливо-ласкаву пісеньку. «Любий наш спасителю, дорогий наш рятівнику, коханий вовче!» — примовляла на радощах дружина хазяїна. Це нове прізвисько так і прилипло до Білого Ікла. Із захопленим галасом усі жінки почали вигукувати: «Коханий Вовк! Коханий Вовк!»

Він спробував звестися на ноги і впав. Одужання так затяглося, що його м’язи втратили пружність і силу. Він засоромився своєї слабкості, ніби завинив цим перед богами. І, зробивши героїчне зусилля, таки підвівся на всі чотири лапи, похитуючись.

— Коханий Вовк! — вкотре хором вигукнули жінки.

Суддя Скотт кинув на них переможний погляд.

— Вашими вустами промовляє істина! — сказав він. — Я доводив це увесь час. Жоден собака не спромігся б на те, що зробив Біле Ікло. Він — вовк.

— Коханий Вовк, — поправила його місіс Скотт.

— Так, Коханий Вовк, — погодився суддя. — Й відтепер я тільки так його й називатиму.

— Йому доведеться заново вчитися ходити, — сказав лікар. — Нехай зараз і починає. Тепер уже можна. Виведіть його надвір.

І Біле Ікло вийшов надвір, а за ним, мов за ясновельможним паном, шанобливо ступали всі мешканці Сієрра-Вісти.

Він був дуже слабкий і, дійшовши до галявини, ліг на траву й кілька хвилин відпочивав.

Потім процесія рушила далі, і з кожним кроком тіло Білого Ікла наливалося силою, кров дедалі швидше пульсувала в його жилах. Дійшовши до стайні, вони зупинилися — там біля воріт лежала Коллі, а навколо неї гралися на сонці шестеро вгодованих цуценят.

Біле Ікло поглянув на них із подивом. Коллі погрозливо загарчала, і він вирішив триматися подалі від неї. Хазяїн легенько підштовхнув до нього цуценя, що бавилось у траві. Біле Ікло насторожився, але хазяїн заспокоїв його. Коллі, яку притримувала Бет, не спускала з Білого Ікла тривожних очей і гарчанням попереджала, що заспокоюватися ще рано.

Цуценятко підповзло до Білого Ікла. Той, наставивши вуха, з цікавістю розглядав його. Потім вони торкнулися одне одного носами, і Біле Ікло відчув, як теплий язичок цуценяти лизнув його в писок. Сам не знаючи, як це вийшло, він теж висолопив язика й облизав цуценяті мордочку.

Боги зустріли це оплесками й захопленими вигуками. Біле Ікло здивувався й розгублено подивився на них. Потім його знову охопила слабкість, він ліг на землю і, схиливши голову набік, позирав на цуценя. Інші цуценята одне по одному також підповзали до нього, на превелике невдоволення Коллі, а Біле Ікло з поважним виглядом дозволяв їм вилазити собі на спину й скочуватися по ній у траву.

Оплески збентежили його й розворушили в ньому якісь нові трепетні відчуття, він зніяковів на мить і здався собі якимось незграбним. Та за якусь мить це пройшло. Цуценята й далі вовтузилися круг нього, а він, заплющивши очі, спокійно дрімав на осонні.