Білецькі

1

Маленький чоловічок у якомусь аж надто новому піджачку й так само нових штанях, у черевиках, що ще не встигли приладнатися до ноги, зайшов у хвіртку й нерішуче спинився. Зрештою, ще перед тим, як зайти у двір, він довго топтався по галявині, перед будинком, підходив до річки, оглядав верболози, аж звернув на нього увагу похмурий чолов'яга, який також вийшов на берег у цей час; похмурий чолов'яга став, розставив ноги в кирзяках і, не ховаючись, засвітив у бік прийшлого чорним антрацитом очей. Саме тоді маленький чоловічок скинув брилика і зайшов у двір, бо йому ніяково стало від того аж надто відвертого розглядання. Отож стояв серед двору, крутив свого брилика, перекладаючи його з однієї руки в другу, а малі темні очка сторожко поблимували. Стояв так, майже не рушаючи з місця, так само стояв, не рушаючи з місця, й похмурий чолов’яга, світячи в бік брунатною плямою обличчя: маленький чоловічок у дворі не міг того не помітити, через що ніяково переминався з ноги на ногу, а часом і озирався: за спиною текла річка, по той бік вивищувався крутий, порослий кущами берег – грабчаки та ліщина, біля хвіртки – великий клен, і все це разом із непорушно завмерлим мовчазним чолов’ягою по черзі падало в очі прибульця, від чого ніби струм ударяв по ньому – чоловічок вряди-годи здригався. Але на ганок не підіймався, хоч йому тут, у дворі, увіч було незатишно та ще й під тим відвертим чорним поглядом: краплі поту покрили йому лисину, отож він вийняв з кишені піджачка картату носову хустину і втерся.

Саме в цей мент рипнули двері в домі, біля ганку якого стояв, і в них постала суха, невисока жінка з рішучими рисами: а може, так гостро вона позирнула на прибульця? Здригнулася, хоч обличчя від того не стало лагідніше, дивилася на чоловіка невідривно, так само невідривно дивився й він на неї; здавалося, обоє розгубилися, а може, ще більше насторожилися – позавмирали стовпцями, а третім стовпцем завмер біля верболозів похмурий чолов'яга. Отож стояли так усі трос й дивилися, ніби гіпнотизувалися навзаєм. В чоловіка на шиї нервово ковзнув борлак, а жіноче обличчя ще більше загострилося; вона розтулила рота, аби щось сказати, але не змогла, тільки провела несвідомо рукою по обличчю, торкнулася невідь для чого зачіски, і та рука безсило впала.

– Я дозволив собі прийти, – тихо сказав чоловічок.

Жінка ковтнула спазму.

– Чого ж не заходиш у хату? – трохи різко прозвучав її голос.

– Та от розглядаюся, – мовив так само тихо чоловічок. – Розглядаюся й думаю: чи ж мені можна? Може, ти мене приймеш?

Вона дивилося на нього згори вниз, величава й строга, з ледь опущеними повіками. її руки сплелися і хрумкнули пальцями. Він позирнув на ці руки: довгопалі, жилаві й нервові: здавалося, зараз зроблять вони наказовий жест, і він вийде з цього двору й більше ніколи сюди не повернеться. Але пальці спліталися й розпліталися, нервові, трохи тремкі, і він не мав сили зирнути вище, щоб удруге зустрітися з жінкою поглядами.

Заходь у хату, сказала Ванда гак само рівно і, стрімко розвернувшись, рушила в двері.

Чоловічок майже побіг під сходинки і. звісна річ, перечепився і ледве не впав – схопився рукою за перило ганку, і воно захиталося. Тоді він ще раз озирнувся на похмурого чолов’ягу біля верболозів, той і далі нерушно стовбичив; і з очей чоловічка раптом покотилися сльози – отакий, майже засліплений, зайшов він у коридорець, а відтак у кімнату. Не бачив у тій кімнаті нічого: ні речей, ні жінки, хіба що світлі квадрати вікон, були вони незвично осяйні, аж сліпили, чоловічок ковтнув повітря й почав утирати очі обома руками, як дитина; жінка терпляче чекала, доки він заспокоїться

– Не будемо збирати очей із вулиці, – сказала вона ніби й утомлено. – Побалакаємо тут…

Хитнула у бік залитого сонцем стільця, і той стілець проявився перед зором чоловічка, як єдина ясно видима річ. Покірно рушив туди і сів просто в сонце, від чого новизна його одежі ще більше впадала в очі, а шкіра обличчя й рук пожовтіла ще більше.

– Отже, тебе відпустили, – сказала жінка.

– Та вже ж, – слухняно підхопив чоловік. – Мене, Вандо, звільнили як незаконно репресованого.

Вона якось дивно зітхнула, ніби схлипнула, але обличчя залишалося так само сіре й непорушне.

– В мене с документ, – запоспішив чоловічок і почав мацати собі по кишенях. Вихопив портмоне і розхилив його, намагаючись вийняти тремтячими пальцями папір.

– Це я подивлюся пізніше, – холодно зауважила Ванда. – Чи знаєш ти, що я вже не твоя жінка?

Він мовчав. Схилив голову й дивився на залиті сонцем передки зовсім нових черевиків, що начебто плавали на пофарбованій у зелене підлозі. Здається, зчудувався на ту підлогу, але відразу звів голову.

– Ти вийшла заміж удруге? – спитав.

Ванда зніяковіла й відвела погляд.

– Ні, – сказала чи радше буркнула вона. – Ні!

З його обличчям на мить сталося диво, воно спалахнуло, ніби те сонце послало на нього жмут яснішого проміння, але відразу ж стало таке ж. як передоцім: пожовкле й трохи смутне.

– Виглядаєш як нова копійка, – незручно сказала Ванда. – Де це тебе так причепурили?

– Я там дещо заробив, – сказав тихо чоловічок. – Ну, й мені видали певну суму… А те, що ти не моя жінка…

– То що ти про це? – швидко перебила його Ванда.

Він стенув плечима і промовчав.

– Я мала право відмовитися від тебе і зробила так: думала про Мирославу, та й самій треба було жити. Зрештою, коли казати правду…

– Не сподівалася, що повернуся. – сказав він.

Вона звела в німому русі руки й опустила їх.

– Я сам не сподівався, що повернуся, – тихо сказав чоловічок.

– Маєш мене зневажати, – сказала жінка. – Бо чого сподіватися від тієї, що відступилася від тебе і зреклася? Ванда говорила голосно, дерев'яним голосом.

– А листи мої одержувала? – спитав чоловічок.

– Тільки кількоро, – смикнула вона плечем. – П'ять. І всі чомусь віршем.

Він почав червоніти на тому стільці, аж доки не запалав.

– Я тобі не відповідала на них з тієї ж таки причини, – сказала Ванда.

– Я здогадався, – шепнув чоловічок.

Ванда звела голову, вії їй тремтіли, а вуста нервово підтислися.

– Не знаю, чого до тебе прийшов, – заговорив чоловічок, зовсім не нітячись. – Знаю, що ти від мене відмовилася, здогадався, та й, здається, не можна було тобі інакше. Але людина, вийшовши у світ, має кудись податися. В кожного має бути хоч якась власна домівка, мені й виписуватися кудись треба було – не можна просто так. А я, сама знаєш, жодного іншого місця, де б міг зупинитися, не маю, ну, хоч би для того, щоб узяти паспорт.

– А твій брат?

– Нема вже мого брата, – ледве рухнув вустами чоловічок.

– А його жінка, твоя братова?

– Немає уже й братової. Дітей у них, сама знаєш, не було. А коли б і були…

– Виходить, я твоя єдина родичка? – так само незручно спитала Ванда.

– Ні. не єдина. Є ще й дочка. До речі, де вона?

– В школі.

– Вона ще вчиться в школі?

– Звичайно. Кінчає десятий клас. Хіба забув, скільки їй має бути років?

– Та ні, я пам’ятаю. Чи дозволиш мені з нею зустрітися?

– Про такі речі дозволу не питають, – сказала Ванда і випросталася на стільці.

– Минуло стільки часу, – сказав чоловічок, дивлячись на світлу пляму вікна.

– Я ішов оце по вулиці, дивився на річку, на греблю і все дивувався.

– Чому ж ти дивувався?

– Дивувався, яке все змінене, а водночас однакове. Дивувався, що таки довелося все знову побачити. Дивувався, що все це може ще існувати.

– Чудні речі кажеш, – буркнула Ванда.

– Може, й чудні, – сказав він. – Не маєш турбуватися, сама знаєш: я не нав'язливий. Досить тобі сказати слово.

– То куди підеш? – трохи гостро озвалася Ванда. – Сам сказав: ні кола в тебе, ні двора.

– Світ широкий, мовив він байдужо. – Кудись піду…

Ванда скривила вуста і знову почала оглядати залитого сонцем чоловічка з його недоладно новою одежею і занадто лискучими черевиками.

– Де твій папір про звільнення? – спитала раптом.

Він знову заметушився, лапаючи себе по кишенях, нарешті висмикнув портмоне, витяг напір і подав його Ванді.

Відвела папір від очей, як роблять далекозорі. Читала, а він тим часом міг оглянути кімнату. Все й досі плавало в тумані, але з того туману почала випрозорюватися одна річ і друга. Етажерка із різьбленими фігурками, стара шафа із пальмовим віттям і з придибашками. Старе фортепіано з відкинутою покришкою: можливо, перед його приходом Ванда награвала – клавіші були барви слонової кості. Збоку стояв стелаж із чорними шкіряними корінцями, на стінах фотокартки Вандиних батьків. Його погляд вихоплював з рожевого туману одне чи інше; зрештою, здригнувся: на стіні висів мальований портрет його самого. Давно-предавно забутий портрет, ніби й не він то був. Ванда знову якось дивно зітхнула, ніби схлипнула, і він кинув очима на неї. Але жінка все ще читала папір, і знову випливло перед очі фортепіано, і йому раптом побачилося, як по жовтих, слонової кістки клавішах побігли білі, виплекані руки, і він змушений був рипнути зубами, адже мимоволі почав пригадувати й усе інше. І знову зволожіли очі. І це було так дивно, адже зовсім не час було розчулюватися. Покрутив головою, бо виглядав смішно зі своїм розчуленням – не мав права поки що піддаватися сентиментам; просто зайшов у цей дім і веде ділові переговори зі своєю колишньою дружиною. Ось зараз Ванда прочитає його напір (навіщо він їй?), і вони чемно погодять: коли є в неї змога, то він перебуде тут кілька днів, поки прилаштується; ще він хоче (аж дуже хоче!) побачити дочку, але чи матиме та дочка від того якусь радість, коли дівчина його зовсім не знає, та й він її – між ними довга часова прірва. Він спробував зосередитися, зібратися, повестися мужньо й невимушено, аж раптом відчув, що тиша, яка запанувала в кімнаті відтоді, як Ванда почала читати його папір, затяглася. Кинув очима й побачив: його колишня жінка дивиться на нього вже не так відчужено.

– Отже, тебе визнали невинуватим? – спитала вона з якимсь дивним тремом у голосі.

– Так виходить, – обізвався він. – А ти гадала інакше?

– Яке це має значення, що я гадала. Тут якось не зовсім зрозуміло написано.

Він дивився на власного портрета на стіні. Все те дивно йому було бачити такого незнайомого самого себе.

– Дивуєшся, що не зняли твого портрета? – почувся ніби віддалений Вандин голос. – Він хитнув, бо таки не міг відвести погляду.

– Це Мирослава так захотіла, – сказала. – Зрештою, вона ж не безбатченко. То які твої плани? – вона звела кінчики пальців, а тоді почала похрупувати кісточками.

– Не хочу бути нав'язливим, – повторив він. – Але коли твоя ласка, то я б у тебе кілька день, поки влаштуюся, перебув. Зрештою, як скажеш, так і буде.

– Що я можу сказати? – мовила Ванда і раптом встала. Перейшла негнучкою ходою, ніби застоялися в неї під час сидіння ноги, через кімнату і відчинила двері.

– Оця кімната в нас вільна, – сказала. – Пам’ятаєш, ти любив тут працювати.

Він зирнув у напрямку відчинених дверей і побачив крізь них ще одне, так само залите сонцем вікно.

І тільки тоді відчув, що й справді не тільки вдвох перебувають вони в цьому домі – існує ще й третє. Якась частина їхнього колишнього минулого, те, що було колишніми ними, те, що залишилося на старих вибліклих світлинах, те, що було відчуттям третьої, неприсутньої тут – дочки їхньої, те, що відзначив він навіть у недбало відкинутій покришці фортепіано, в слонової кості барві клавіш, в різьбленні на футлярі того ж таки фортепіано, в знайомих меблях і в зеленій підлозі. Те третє вливалося до них через усі три вікна, два в цій кімнаті, в якій перебували, і третє в тій, що світило до них крізь розчинені двері. Він знову зирнув на підлогу: онде й ті кілька дощок, що не зовсім управно вставив він бозна-коли, лагодячи цю підлогу. Над головою нависала стеля з двома сволоками і накладеними одна на одну дошками, в кутку біля груби дві дошки зійшлися і створили гладеньку площину. Упізнавав усі ці забуті, але й незабуті дрібниці, і саме від того й народжувалося оте третє. Воно відчулось і в розчинених дверях, куди він готувався вступити, щоб знову замешкати в цьому домі, бо й справді колись любив там зачинятися, коли до нього приходило натхнення, але як давно це було! Він не вірив іще в реальність оцього менту, в те, зрештою, що довготривала його мандрівка закінчилася; так само не вірив, що ця жінка, котра дивиться на нього так відчуджено, таки насправді існує, як і дочка, хоч із тією ще не зустрівся. Але те третє, здається, й було саме дочкою – тим, чого він не встиг пізнати, про що ніколи не забував, але все одно має згадати, точніше повернути, бо оте «не забув» не було реальним існуванням, а тільки однією із милих візій. Тепер же йому треба призвичаїтися до того, що воно, оте третє, відчуття їхньої спільноти, існувало таки насправжки, що його можна реально відчути на позир і дотик – ось воно, справжнє життя! Схвильований до глибини душі, він раптом підхопився і закліпав очима, бо таки соромно розчулюватися в такій ситуації. Знав, треба збиратися на силі, аби не потекли йому ганебно з очей сльози, він аж губу закусив, щоб стриматися, – не мав права розкисати, не мав права так ганьбитися, не мав права переходити той невидимий рубіж, до якого впритул підступив. Був наче Вовк із казки, котрий попросив у Лисиці дозволу покласти на сани одну лапу, і пізнав від того щастя, що такий дозвіл дістав. Отож не хотілося йому думати, що буде завтра і позавтра, бо Вовк, отой, котрий попросив дозволу покласти на сани хоч би одну лапу, нічого лихого Лисиці не замислює, він узагалі нікому нічого в житті лихого й не замислював; він утомлений, старий, ніякий, змучений життям і пригодами, він і справді не має великої сили, отож і сани йому потрібні тільки для того, щоб хоч короткочасно перепочити.

І він, той Вовчик-братик, по-дурному розчулюється від того, що Лисиця така золоторунна, що Лисиця така милостива, бо що йому, зрештою, залишається іще? Коли воно існує, те третє, коли він не помилився, можна певний час не турбуватися.

Отож удихав у себе м’який, виразно жіночий запах цього дому (хто так пахне: Ванда чи дочка?) і чув, що кожен чоловік недаремно прагне поєднатися з жіночим началом. Попри все наповнювався ним і, може, він того так ганебно розкисав – сентиментальний бовдур, старий і розм'яклий, розгублений і напівзруйнований. Взяв капелюха, перекладав його з руки в руку і пішов просто в розхилені двері, бідний, старий, майже беззубий Вовк, який кульгає на трьох лапах, а четвертою сторожко й солодко опирається об легкі сани, котрі не йдуть, а течуть по сніговій дорозі.

– Маєш тільки цей костюм чиє в що перевдягтися? – спитала за спиною Ванда.

Озирнувся до неї, наче захоплений зненацька, і побачив у неї на вустах болюшу, а може, співчутливу, а може, й приязну всмішку, таку всмішку, яку він також забув давно, але якої не міг не пригадати, бо та всмішка також була від того третього, до якого так несподівано причастився.

– Ти майже не змінився, – сказала Ванда. – Спочинь, зараз приготую тобі щось поїсти.

2

Причинила за ним двері і начебто відрізала його від себе; у вітальні м'яко зашелестіли її кроки – пішла на кухню. Він же стояв посеред відведеної йому кімнати й сторожко роззирався. Не було нічого тут особливого; залізне, з бильцями ліжко, біла фіранка на вікні, яка прикривала піввікна, грубий стілець. Підступив до того стільця і сів на краєчок. Не відчував уже тут того третьою, не відчував отого жіночого начала це була якась чужа кімната, начебто ніхто тут із посельців дому й не жив. Було навколо глухо й тихо, і від цієї дивовижної тиші він раптом оглух, а від надміру яскравого сонця, що вливалось у вікно, він осліп. Отож сидів отак: глухий та німий і, здається не відчував нічого, хіба що якусь порожнечу, хіба що неживий простір, наповнений срібним мерехким промінням, яке щедро вливалося через вікно. Трохи відчував ще неясне піднесення, якийсь неспокій спалахував у ньому, як сірник, а може, це він хвилювався. Був каламутний зсередини і зашумований, ніби весняна вода. Щось подібне відчував і тоді давно, коли складав свої листи віршем, саме ті, що посилав їх у цей дім, – чому згадує про них зараз? Тоді з-під його пера виливалися якісь чудні, шумкі, пінливі рядки, і він аж тремтів, коли вони з’являлися. Але нині опинився в цій кімнаті не для того – йому вже нікуди слати своїх листів, він уже, здається, вдома. Отож і лишається йому сидіти на цьому стільці, сліпому, глухому та німому, і прислухатися до неясних звуків усередині дому, і на щось надчікувати у цьому вузькому, залитому срібним сяйвом світику, в оцій цілком мертвій кімнаті, де він – ніби принесений і поставлений на ослінцеві вазон. Але все одно, поступово в нього, наче вода в губку, почала просочуватися незнайома, незвичайна, ясно-жовта, а може, й срібна радість, тихе щастя, якому також треба опиратися, бо ще, здається, не має на них права. Хотів опиратися тим радості й щастю, хотів захиститися супроти них, хоч би звичним відчуттям власної ніякості, непомітності й сірості, тобто хотів поки що залишитися тим, чим був в усі попередні роки, але те почуття входило в нього, як дощ у суху землю, і він, як суха, випечена земля, просякався і проймався ним і знехотя, засторожно пив його, похлинаючись. І він не стримався, бо таки не зміг не пустити в душу гострого й золотого, як меч, торжества – аж злякався його.

– Боже мій, – прошепотів він, – невже й справді існує це диво – рідний дім?

І ніби на підтвердження цього почув у вітальні легкі, шарудливі кроки. Ванда різко відчинила двері, а що він повернувся в її бік майже перестрашено, всміхнулася.

Ця кімната у нас порожня, – сказала вона. – Якийсь час тут жила моя тітка Аполінарія, чи ти її пам’ятаєш?

Здається, він пам’ятав Аполінарію, але вони мало з нею спілкувалися. Хіба вона звалася Аполінарією? Чи не Антоніною? Така кругла й маленька, вона жила в Любарі і колись їх навідала.

– Ту й справді звали Антоніною, – заперечила Ванда. – А я кажу про тітку Аполінарію. Худа й висока, з пишним волоссям.

Але в його пам'яті чомусь не існувало нікого високого, худого, з пишним волоссям. Та ні, промигнув якийсь спогад (Господи, подумав пін, невже я так багато позабував?). Він хитнув головою, бо негречно було не пам'ятати рідної тітки власної дружини.

– Чудна в неї була доля. – сказала Ванда. – Зовсім була самотня, от ми її й прихистили. Зрештою не довго вона в нас і прожила.

Тоді він побачив, то в цій кімнаті є одна річ. Змінна і буденна, як час і вода.

Календар тут повісила Мирослава, сказала Ванда. Каже, що їй приємно сюди заходити й відривати щодня по листку

Вона знову всміхнулася, а він побачив: і справді, календар показує сьогоднішній день і теперішній рік: двадцять п’ятого травня тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомого року.

– Подати тобі їжу сюди чи підеш на кухню? – спитала Ванда, і в її голосі прозвучало щось знову-таки знайоме, але також забуте.

Рушив просто в розхилені двері, пішов через вітальню, і доки переходив кімнату, встиг подумати, що цей дім, зрештою, не покидав ніколи. Возив його з собою, тримав в уяві, як розкладену книгу чи дитячий набір кубиків, і весь час будував і валив його у власній душі. Раптом згадав, що один із листів віршем, посланий сюди, був саме про те, як складає він ув уяві їхній дім. Кожна людина, здається, писав він, мусить мати в душі відчуття рідного дому, навіть коли він сам чи хтось сторонній навіки його зруйнували. Кожна людина, писав він у тому першому своєму листі сюди, коли ще не зовсім вона зневірилася, мусить носити з собою оту скриньку із кубиками. Бо як тільки випаде їй вільна хвилина, вона може стати навколішки, вийняти зі скриньки кубики і почати будувати. Вона нічого, писав він, в такий спосіб, тобто свого дому, не збудує, але вона збудує собі натомість надію. Надія, здається, завершив він того першого листа, – це також відчуття рідного дому, це, зрештою, спроба побороти власну зневіру. Диво, однак, не в тому, думав він, а в тому, що надія, з'єднавшись із вірою, часом народжують любов. Але й любов у цьому світі буває, як самотня жінка з листком календаря в руках.

Він переходив сінці, що вели до кухні, і раптом уявив собі ту темну тінь із листком календаря у пальцях.

– Сьогодні понеділок? – спитав він раптом у Ванди.

– Але ж, Сильвестре, – сказала за спиною в нього Ванда, – ти ж дивився оце щойно на календаря.

3

Кухонний стіл Ванда заслала на двох, і він мимоволі те відзначив.

– Сідай, – кинула недбало і поклала на тарілки по два підсмажених яйця.

– Боявся, що не застану тебе, – сказав він, обережно надбираючи жовток срібною ложечкою.

– Сьогодні у мене вільний день, – сказала Ванда. – Маю уроки чотири дні на тиждень.

– Все в тій самій музичній школі?

– А то ж де? Коли вже якось приладнаєшся до життя, мусить бути все те саме.

– Вони їли якийсь час мовчки.

– Чудовий хліб, – сказав він.

– Хліб як хліб, – відказала Ванда.

– Е, не кажи, – відповів палко. – Вік такого не їв!

І справді їв якось по-новому. Ванда те мимоволі відзначила, може, трохи й пожадно.

– Тобі не мало два яйці? – спитала.

– Мені ніколи нічого не буває мало, – відказав він. – Тому я й вижив, – він їв якийсь час мовчки, а тоді довершив. – Задовольнявся тим, що було мені дано.

– Не забув філософствувати? – спитала Ванда, позирнувши на нього з-під приплющених повік.

– Ах, вибач, забув, що ти цього не любиш, – похопився він. – Але мені здалося, кажу річ житейську.

– Де збираєшся влаштовуватися? – спитала Ванда.

– Де доведеться.

Вони знову їли мовчки, доки не запили яєчню кавою. Тоді подивилися один на одного десь так, як при зустрічі

– Хочу викласти тобі умови, на яких у нас житимеш, – сухо сказала Ванда.

– Можеш не робити того, – тихо мовив він, – бо я наперед на все згоден.

– Шлюб свій ми не поновлюватимемо, – сказала вона категорично.

Він хитнув.

– За квартиру ти мені не платитимеш, а оскільки ми столуватимемося разом, даватимеш на їжу.

Він знову покірно похилився. Тоді вона незручно випросталася і покрутила шиєю, наче їй муляв комірець.

– І ще одне, найважливіше, – сказала вона. – Дочка наша повинна думати, що ми живемо як чоловік та жінка.

Він скинув запитально бровами, але вона на нього не дивилася. Тоді він знову відчувся Вовчиком-братчиком, саме тим, що, кульгаючи, іде поруч із санками: здається, йому дозволено було покласти на ті санки другу ногу. Але від того йому стало не легше, бо мусив перебирати задніми двома, а це куди незручніше, ніж кульгати на трьох. Ванда шумко звелася й почала складати тарілки.

– Оце все, що я хотіла тобі сказати.

– Я на все згоден, – тихо мовив він. Однак і далі запитально на неї дивився, і вона роздратовано смикнула плечем.

– Щось тобі не зрозуміло? – спитала.

– Та ні, ні, – миттю зів'яв він і підхопився з-за столу й собі. – Хотів сказати… Але хай, я на все згоден.

– Ми повинні, поки не прийде Мирослава, з'ясувати свої стосунки. Що хотів сказати?

– Та нічого особливого, – мовив він похватцем. – Просто я ще нічого не знаю… Але коли тобі треба моя допомога…

– Гадаю, що в тому не буде потреби, – згорда обірвала його Ванда. – Жінка, яка прожила стільки років з дитиною сама, звикла розраховувати на себе.

4

Він не встиг вийти з кухні, коли ж двері несподівано розчинилися і в них не ввійшла, а влетіла дівчина. Вона так і завмерла серед кухні, бо побачила чоловіка, якого аж ніяк не сподівалася тут зустріти, і слова, які готувала сказати матері, не встигли вийти з її вуст. Стояли так і дивилися, не мігши й очей розвести, але це тривало тільки мить – дівчина зирнула на матір, яка також непорушно застигла по той бік столу, закам’яніла й безмовна; здавалося, вона незвично виблідла – не дивилася ні на чоловіка, ні на дівчину. І в кухні повисла дивна, незвичайна тиша, аж чутно стало: на керогазі, котрий стояв на плиті, щось забулькотіло в каструлі, а ще чутно стало: за вікном дзенькає синиця. Дівчина скрикнула тонко й захоплено і за мент уже була в обіймах чоловіка, який все-таки не витримав і вдруге заплакав.

– Таточку, невже це ти, таточку? – скрикнула дівчина, а він плакав уже зовсім не стримуючись, і став уже по-справжньому смішний, оцей маленький, лисий чоловічок, бо мав засліплі очі й оглухлі вуха. Почав втирати ті очі як дитина, і тільки тоді Мирослава зніяковіла, а може, й злякалася, адже то міг бути зовсім чужий чоловік. Відхилилася від батька, і в неї самої покотилися по щоках сльози. Тоді Ванда вийшла з-за столу і пішла до них негнучкою, дерев'яною ходою, говорячи на ходу:

– Так, це твій батько, Миросю. Він уже повернувся до нас назавжди.

І якось так сталося, що вона підійшла до чоловіка й дочки занадто близько, а ще сталося, що Мирослава вдруге кинулася до них обох і з'єднала їх із собою в обіймах. Так уже якось воно вчинилося, що вони таки обійнялися втрьох і заплакали.

– Рідні ви мої, рідні! – сказав із дивним прихлипом Сильвестр. – Скільки думав про вас і так боліло мені до вас серце не розказати…

Першою отямилася і отверезіла Ванда, вона змахнула сльозу і знову стала суха і строга.

– Ну, отямтеся, – сказала вона. – Батько з дороги зморений…

– А я собі подумала, – радісно защебетала Мирослава, – хто це такий малесенький? Ну, ніколи б не подумала, що в мене такий маленький тато… Зустрілися б на вулиці й не пізнала б.

– Я не пізнав би тебе також, сказав сердечно батько. Все ти мені в пам’яті маленькою дівчинкою жила. Дай-но хоч роздивлюся на тебе!

Відступив на кілька кроків і дивився аж очка йому сяяли.

– Мирослава в нас красунечка, – сухо прозвучав десь збоку Ванлин голос. По-моєму, вона ні на тебе, ні на мене не подібна, а швидше на мою бабу по батькові.

– А по-моєму, я схожа на вас обох, – сказала щасливо Мирослава.

– Дивні бувають речі, – тихо сказав Сильвестр, все ще не відриваючи очей віл дочки. – Там, далеко, я не раз уявляв момент нашої зустрічі. Я уявляв тебе, Мирославо, дорослою, і тебе, Вандо, якою ти зараз є. І ви були в тій моїй уяві саме такі, як оце вас бачу зараз.

– Вся ота наша біда, – сухо сказала Ванда, – через твою надмірну уяву й трапилася. – Але не будемо заговорювати батька, – раптом звернула вона розмову, – хай піде з дороги спочине…

Це прозвучало різко, дисонансно, і страх знову просковзнув по Сильвестровому обличчю. Мирослава того не побачила, бо на мить відвернулася від батька – клала на стільця портфеля. Кинула в його бік ніжним поглядом, а Сильвестр позирнув прохавчо на Ванду, щоб таки відстрочила йому відпочинок з дороги, бо хіба міг він у такий мент відчувати втому? Але Ванда знову була суха й замкнута й наказала чоловікові очима щось таке, чого він не міг не послухатися. Тому впустив голову й пробурмотів, що він таки не сходив із поїзда кілька діб, тож кали вони не проти, то він на годинку засне.

– Таж звичайно засни, таточку, – сказала Мирослава. – Ми ж бо не на годину зійшлися, а на ціле життя.

Тоді він дозволив подивитися на дочку розверстими очима, але вона вже почала оповідати матері те, що збиралася сказати, коли ввірвалася на кухню, йшлося там про останній дзвінок і про те, скільки було квітів і що вони подарували першокласникам по книжці й по букету, а першокласники подарували по букету їм. Вона радісно й весело блиснула при цьому в батьковий бік, і навіть на Вандиних вустах лягла тонка світла риска, а лице розпогодилося.

– І де ж той твій букет?

– Так вийшло, – сказала дівчина, що одному першокласнику букета розтоптали, я йому свого й віддала. А то стало над тим розтоптаним букетом і реве…

– Іди спочинь, Сильвестре, – кинула батьку Ванда. – А ми тут з Мирославою трохи погомонимо.

– Ні, це пізніше, – похопилася Мирослава. – Я проведу татка… Де ти хочеш, щоб він ліг?

– В кімнаті тітки Аполінарії, – сказала Ванда. – Віднині батько там і житиме.

Мирослава спинилася на ходу і запитально зиркнула на матір. Ванда незручно засміялася.

– Не забувай, Миросю, що ми з батьком уже літні люди…

Мирослава провела тата до його кімнати.

– Тобі розстелити постіль чи ляжеш на ковдру? – спитала.

– Ляжу на ковдру, – мовив Сильвестр.

– То я принесу пледа, – вона метнулася у вітальню, а за хвилю повернулася з пледом. – Тут у нас і справді трохи жила тітка Аполінарія, – сказала, – от ми звемо цю кімнату: кімната тітки Аполінарії. Така чудна була та тітка.

– Чому ж чудна? – спитав Сильвестр.

– Ну, це я потім розкажу, – мовила Мирослава. – Спочинь, таточку, ще в нас на розмови буде багато-багато часу.

Чмокнула батька в лоба, подивилася тепло і тихенько причинила за собою двері. Потому пішла навшпиньки через вітальню і темний коридорець на кухню. Мати вже смажила яєчню.

– Розкажи мені детальніше про той останній дзвінок, – сказала, не повертаючись від плити.

– Та що там, мамо! – сказала Мирослава. – Хіба я можу про це думати, коли тут у нас така радість? Як він приїхав?

– Як сніг на голову, – сказала мати. – Щось мене покликало вийти на ганок, сама не знаю що. А він стоїть у дворі й дивиться. Подобається він тобі?

– Звісно ж подобається. Навіть тим, що він трошечки смішний.

– Він більше смішний, ніж думаєш, – сказала мати, і на сковорідці в неї щось голосно зашкварчало.

– Чого ти так кажеш, мамо? – спитала Мирослава.

– А того, що мені часом хочеться себе пожаліти, – сказала Ванда. – Бо не тільки його життя понівечилося, а й твоє, і моє.

– Але ж він нічим не винуватий, мамо, – сказала, здивовано на неї дивлячись, Мирослава. – Про це й у газетах пишуть: беззаконство це було.

– Може, й так, – сказала тихо Ванда, – але змарнованих літ ніхто й ніколи нікому не поверне.

5

Двері зачинилися за Мирославою з легким рипом, і Сильвестр знову опинивсь у цій голій кімнаті з календарем, кімнаті загадкової тітки Аполінарії. Той рип наче відрізав його від світу, в якому тільки-но перебував – світу чудного й незнайомого, наче зі сну. Він знову сів на стільця, що стояв серед помешкання – не мав сміливості на те напрочуд охайно застелене ліжко лягти. Жодної зморшки і жодної складки не було на покривалі, що синьо перед ним ясніло, пошивки на двох невеличких подушках були накрохмалені і здавалися бляшаними; стіни ідеально білі, тільки в кутку пасмастий брунатний підтік. Видно було, що той підтік ретельно замазували, але пляма все одно проступала через глину. Але це була тільки єдина пляма на тих ідеально білих стінах, і він відчув, що біле, яке тут його оточує, починає проникати в нього. Ніби наповнювався стерильним, неживим світлом, непорушністю й тишею і поступово западав у заціпеніння – вже не мав жалю над тим, що залишилося за дверима, бо знову не вірив у нього. Через те й сидів нерушно серед кімнати і світив поглядом на оті дві живі плями в цій кімнаті – календар і підтік. На цифру, що показували сьогоднішній день, на розмиті літери – хотів вірити, що сьогоднішній день таки реальний. Зрештою, була й третя жива пляма в цьому покої – вікно, але й воно до половини було затулене так само бляшаною, стерильною білою фіранкою, друга, горішня половина, була зелена – навпроти росло дерево. Не міг пригадати, що то за дерево: горіх чи клен, його короткозорі очі бачили тільки зелений розлив, зелену матерію, яка тільки де-не-де проривалася, – там несподівано блискала синя латка неба. За тією тремтливою грою він і почав стежити, і тільки вряди-годи долинало до нього з глибини дому відлуння голосів: балакала Ванда з дочкою. Часом дослухався до того гомону, але слів розібрати не міг, тож переповнювався ще більше завмерлим здивуванням, через те й розглядав кожну річ біля себе з глибокою, може, й надмірною увагою, наче й справді хотів повірити, що все це не сон. Зрештою, сприймав лише ті кілька барв, що панували тут, до речі, й у цій кімнаті підлога була зелена. Отож зелене, біле й трохи позолоченого срібла – ось барви того дня, що його вперто засвідчував календар. Жоден м’яз не рухнувся на Сильвестровому лиці, жили на ньому лише очі. Думав про те, що давно колись, як посилав він сюди свої листи віршем, другий лист був про цю кімнату – послав його з лікарні, в яку тільки раз і потрапив. Здавалося, цей другий лист і знайшов саме в цій кімнаті своє дальнє втілення. І хоч не пам’ятав із того листа-вірша жодного рядка, зміст його тямив добре. Той лист також говорив про три барви: білу, зелену і позолочене срібло. Той лист був таки про білу тишу, бо тоді його найбільше вимучувало почуття порожнечі. Почуття порожнечі, писав він, – це біла, тільки-но побілена кімната, з ліжком, на якому простирадла і пошивки подушок накрохмалені аж так, що здаються бляшаними. В тій кімнаті вряди-годи може з’явитися тінь у кутку, там може відчуватися присутність котрогось із колишніх її пожильців, але давно померлого. Але ця тінь порожнечі не здатна знищити, бо вона сама частина тієї порожнечі. Писав він і про вікно, і про сліпуче-срібну, також бляшану фіранку, і що вікно те виходить у сад. Досить звестися і підійти до вікна, писав він, і побачиш стежку в траві. Саме оту стежку в траві він найчастіше й згадував у своїх мареннях, коли жив у далеких краях: біла, добре втоптана стежка, густо обросла пообабіч травою, вела до лавки біля клумби. На тій клумбі, писав він у другому листі-вірші, мали б рости тюльпани, перемішані з іншими квітами і тією ж таки травою, або ж просто тюльпани в траві. Оця заросла тюльпанами клумба згодом також привиджувалася йому вві сні, а може, й тоді, коли раптово прокидався. Було зовсім легко перевірити реальність тієї візії, але зовсім знерухомів на своєму стільці, та й не знав, як бути з тією бляшаною, і срібною фіранкою – не осмілився б її відсунути. Через не сидів тихо й смирно, як хлопчик, котрого покарано отаким сидінням, пристрахавши страшною карою, коли зрушить із місця; до речі, колись вельми давно батько його в такий спосіб карав. Отож терпляче надчікував. поки листок календаря, на який відводив од вікна очі, опаде, мов осінній. Мав іще одну волю: міг приплющитися й уявляти, що забажає. Але не хотів того чинити, бо знав, що тоді відчує й почує. Почує одновимірний перестук коліс поїзда, а відчує в грудях темні, косматі хвилі. Тоді попливуть перед його визором якісь обличчя, ну, хоч би тих людей, з якими їхав у поїзді і з якими вступав він у балачку. Балачка велася принагідна: про погоду в різних кінцях світу, а ще про якісь мирні трафунки з життя…

Сильвестр сидів серед кімнати із заплющеними очима, потатакував колесами поїзд, навпроти нього – неголений чоловік з буйно рудим чубом, розказував йому про тайфуни в океані. Про вітер-містраль, що дме на півдні Франції, цей чоловік колись там побував, і про теплі м'які ночі в Середземному морі. Про те. який чарівний штиль буває поблизу Алжіру – той чоловік, як виявилося, був моряком і ходив у закордонні плавання. Вагон розхитувався й потріскував, світила лампочка над головою, а сусідів голос був хрипкий утомлений. І саме годі він востаннє уявив тонку стежку, оброслу зобабіч, як чубом, травою, і круглу клумбу з тюльпанами та лавкою біля неї. І йому тоді подумалося, що кожна людина в цьому поїзді їде до свого дому, до своєї стежки в траві, до своїх тюльпанів, що цей моряк також думає більше не про штилі й вітри, а про таку ж стежку, і його балачка тільки маленька самооблуда, бо вітри в цьому світі – щось змінне й нереальне, а реальним може бути тільки відчуття рідного дому.

Сильвестр легко отак передрімав, але той сон тривав лише мить, бо більшого не міг собі дозволити, не міг більше потратити часу, бо він іще до рідного дому не прийшов. Не прийшов, хоч і справді сидить у цій, описаній у його другому вірші-листі кімнаті, з дивним відчуттям неприсутності; зрештою, й сам не був іще готовий, щоб остаточно переконати себе: його довгий шлях завершено, досить отак встати, зробити кілька кроків і визирнути у вікно – тоді й справді побачить стежку в траві, а може, й клумбу з тюльпанами. Отож волів поки що жити посередині між трьома світами: минулим, сном і реальним сьогоднішнім днем. Через це й не захотів розплющуватися, бо страшився якогось розчарування: хай буде ліпше ще один напад сну і хитавиця поїзда-стін. Отож його хитало й хитало, а обличчя вряди-годи освітлювалося сонячним спалахом – оті спалахи, які відчував шкірою, й стали означником чи виразом його теперішнього щастя, якого однаково хотів і боявся.

Так просидів він годину чи півтори, аж доки не почулися знайомі кроки. Двері обережно прочинилися, зазирнула Ванда.

– Ти весь час отак просидів? – спитала вона здивовано.

– Та я нічого, – підхопився він. – Отак трошки собі відпочив.

– Сиди, чого підхопився, – сказала нетерпляче Ванда. – Я послала Мирославу до магазину, вона, уяви собі, аж екзальтувалася через твій приїзд. Мусимо на це зважати.

– Таж звісно, – тихо мовив він.

– Зважилася потурбувати тебе, бо ми не про все домовилися, – Ванда зирнула на нього скоса й підійшла до вікна. Дивилася поверх фіранки, і він несподівано позаздрив їй: бачила-бо оту стежку, про яку він стільки думав перед тим, але так і не зважився до вікна підійти. Позаздрив же, що вона висока настільки, що не потребує відсувати фіранки.

– Мирослава гарна, спокійна, але й глибоко емоційна дівчина, – продовжила Ванда, не повертаючись до Сильвестра. – Тонко музикальна і має, як мені здається, непогані дані, щоб стані піаністкою. Ввечері послухаєш, як вона грає, хоч їй в цьому, здається, не багато розумієш. Можливо, я була застрога з нею, трохи й приневолювала до грання, але без цього не обійтися, коли хочеш чогось досягти.

Замовкла й задивилась у вікно. І здається, таки бачили ту оброслу травою стежку і лавку біля засипаної тюльпанами клумби. Там мали б бути тюльпани жовтого та червоного кольорів, адже саме про такі барви писав він у другому листі-вірші.

– Чи й досі садиш на клумбі тюльпани? – вирвалось у нього.

Вона здивовано повернулася до нього.

– Чому тебе зацікавили тюльпани? По-моєму, ми говоримо зараз про нашу дочку.

Почервонів і безпомічно закліпав.

– Вибач, – прошепотів.

– Так от. Я хочу сказати, що вона славна дівчина, але не без химер.

– Хто з нас без химер? – сказав він.

Але є одна химера, якої я не змогла з неї вижити. Можливо, через те я й прийняла тебе у свій дім і згоджуюся жити й далі під одним дахом: кожен із нас по-своєму в нашій недолі винуватий.

Він уже не був червоний. Радше білий. Як стіни навдокіл і ті бляшані пошивки та фіранка.

– Маєш рацію, – сказав він. – Але ти ні в чому не винувата.

– Винувата, – сказала Ванда, – бо я від тебе відмовилася. Не про мої, однак, приємності чи неприємності йдеться, а про нашу дитину… Чи цікаво тобі, яка в неї химера?

– Мене цікавить усе, зв'язане з вами! – тихо, але твердо сказав він.

Ванда подивилася на нього зовсім холодними очима. Вуста її були стиснені, аж пропали зовсім, а підборіддя затремтіло.

– Так от: її химера – це ти.

– Я? – спитав зачудовано Сильвестр.

– В тому то й річ, – гостро сказала Ванда. – Вона створила дивний, навіть ненормальний культ тебе. Не знаючи тебе і не пізнавши, а дивлячись на той портрет, що його я змушена була повісити на стіні… Знайшла цей портрет та ж таки тітка Аполінарія, часом вона бувала непомірно влізлива. Не сховаю, часом мені хотілося розчарувати дочку, – і я бувала немилосердна щодо тебе в своїх судженнях. Але так нічого й не досягла, от у чому річ…

Він знову був червоний і знову лупав очима.

– Чим же я заслужив таке? – спитав винувато.

– А нічим, – сказала Ванда. – Просто Мирослава жила самотня і без подруг. Саме такі діти й мають особливу потребу в батькові. Байдуже в якому, навіть придуманому, але він має бути. Отож мусиш стати ним, хоч я не знаю, чи тобі це вдасться…

Обірвала мову, бо щось знагла її зупинило. Побачила маленьке, жовте личко чоловіка, але не було воно вже зніяковіле й розгублене: несподівано уздріла вона на ньому мужній вираз.

– Не зовсім і мене ти знаєш, Вандо, – сказав він. – Не моя воля була в тому, що не жив я біля вас, не тобі це казати. Але одне в мені не змінилося – любов до вас. Мої думки були про вас і про цей дім, а серце тим більше належало вам. Не образився б я, коли б не дістав відгуку на своє почуття і таки знайшов би силу, коли б довелося жити десь збоку. Але це також нічого не змінило б, бо ви – моя душа і єдине моє справжнє пристановище…

– Вас, вас! Кажу тобі, що не про мене йдеться, а про дочку, – перебила вона його. Знаю, тобі нелегко довелося, але з твоєї любові ми б ситі не були. Я мусила всі ці роки вчити її, одягати й годувати і подбати, щоб вона не росла упослідженою. Виростити дитину – ось справжня любов!

Він знову став розгублений і спантеличений. Розтулив рота, аби щось сказати, але нічого не сказав, закліпав тільки за звичкою.

– Я не пристановища біля неї шукаю, – продовжувала Ванда, – а зі шкури лізу, щоб їй було добре. Вона має вступити до музичного училища, і я все зробила, щоб вона туди потрапила. Ми сиділи над її програмами десятки вечорів, і я таки досягла свого. Подбала й про протекцію – без цього також не обійтися, і можу бути певна, що без шматка хліба вона не залишиться. Ціню щире почуття в тих твоїх листах, але вони, ці почуття, мало що можуть дати.

– Ті листи збереглися? – спитав він несміливо.

Вона засміялася коротко і знову відвернулася до вікна. І знову, певне, побачила стежку, про яку він нещодавно мріяв, і клумбу з квітами, можливо, з тюльпанами.

– Недаремно спитав у тебе про ті листи, – продовжив він. – Мені хотілося, щоб, вирісши, вона прочитала їх – по-справжньому вкладав туди душу…

– Наївний ти і смішний чоловік, Сильвестре, – сказала вона, не повертаючись. – Через оту нерозумну пристрасть до нікому не потрібних віршів ми й постраждали усі. Він хапнув ротом повітря і знову поблід.

– Вона їх не читала? – спитав зовсім тихо.

– Ще чого? Я ж кажу, та її пристрасть до тебе – тільки химера. Можливо, я неправильно зробила, що спалила ті твої вправи – не буду ховатися, боялася. Може, це її розхолодило б і не мали б ми потреби вести з тобою цю балачку.

В кімнаті зависла глуха мовчанка, але Ванда не повернулася від вікна. Він же стояв серед мешкання й німо дивився їй у спину. Знову хапнув повітря й понурився. Тоді сказав зовсім тихо:

– Ти дивовижна жінка. Вандо. Завжди захоплювався тобою, бо ти по-справжньому сильна. Ти якась така…

Вона різко повернулася на підборах.

– Знову ти про мене, – мовила нетерпляче. – Ми про дочку балакаємо…

– А для мене що дочка, те й ти, – сказав він ще тихіше. – Дякую, що дозволила бути біля вас. Для мене це щось справді богом дане. Мені, Вандо, це жити допоможе.

– Ну, гаразд, – обм'якла раптом Ванда. – Здається, ми ні до чого не домовилися. Одне я хочу попросити: поводь себе як вдома і нічого годинами просиджувати на стільці. Заради дочки я тебе прийняла і заради неї на що завгодно піду. Поживемо. Хай придивиться до тебе і хай тебе пізнає. Саме таким, як ти є, а не яким витворила тебе її уява. У неї багата уява, і це не дозволяє мені контролювати кожен рух її душі. Признаюся: з якогось часу вона почала мені опиратися.

Блимнула на Сильвестра і різким рухом відсунула з вікна фіранку. В його грудях щось тенькнуло, але не міг отак відразу підійти до вікна. Через це опустив очі і сказав перше, що прийшло йому в голову:

– То ти прийняла мене для того, щоб вона в мені розчарувалася?

– А ти ж думав як? – сказала Ванда загонисто й пішла рвучким кроком із кімнати. – Зараз вона повернеться, і ми тебе покличемо, – мовила від порога.

Гримнули двері, і він знову залишився сам. Вовчик-братчик, який уже вмостив був аж дві ноги на санках Лисиці, вона, однак, одну наказала із санок прибрати. Але він з того не вразився. Перечекав, поки стихнуть кроки, і був насторожено напнутий. Почалапали капці через вітальню і стихло зовсім, але він ще стояв і прислухався. Тоді й напливла на його вуста м’яка всмішка, і, ступаючи навшпиньки, він рушив до вікна. Рипнула дошка під ногою, чоловік завмер. Але було довкола тихо, аж дзвонило у вухах. Тоді він заплющився і, витягши руки, пішов наосліп. Торкнувся пальцями підвіконня і раптом розплющився, йому різко кинулася в очі стежка, що била в зеленому трав'яному ложі, добігала до малої видолинки, круглої, як коло. Стояла в цій видолинці лавка, а посередині яскраво цвіла вщерть засаджена червоними та жовтими тюльпанами клумба.

6

«Це був мій другий лист віршем», – прошепотів Сильвестр, бо таки писав про це Ванді. Про стежку, і тюльпани, і лавку, про своє бажання застати їх, коли вдається повернутися. Все дивним чином накладалося: оця кімната – чомусь тоді він мріяв про таку стерильну чистоту, про тиху забіч, де живим може бути хіба що календар. В його голові щось просвічувалося, але він не посмів і мріяти, що Ванда з дочкою таки не зневажили його фантазій. Точніше, сама Ванда, бо листи вона таки спалила – не казала б інакше цього. «А може, це просто випадковість», – подумав він. Стежка, зрештою, завжди була тут, клумба теж, а тюльпани вони могли посадити принагідно. Так само завжди білизна Вандою щедро крохмалилася й була сліпуче біла. Може, не треба перебільшувати, думав він, бо ті листи так давно він написав. Потому дістав коротку записку-повідомлення, в якій Ванда повідомляла, що з тих і тих міркувань вона розриває з ним шлюб, що вона засуджує його і вважає, що він несе покуту справедливо. Отже, чинить вільними і себе і його. Після того протяглася безконечно довга прірва часу; він також уже більше їй не писав, хіба що подумки. Й справді, дурною наївністю треба вважати, що ті листи щось та й значили для Ванди й Мирослави, та й чи не краще було їх знищити? Бо коли відмовився й засудив того, хто ці листи писав, чи й був сенс у їхньому зберіганні.

В домі висла безконечна тиша, а він дивився, надивитися не міг на стежку й тюльпанову клумбу. «Вона сказала, що можу вести себе як удома», – подумав він сміливіше, бо йому неймовірно, аж до заверту голови захотілося пройтися по тій стежці. Не міг тому бажанню опиратися, не міг ні про що навіть думати, тож не втримався й тихенько прочинив двері. Але у відповідь відразу рипнули двері інші, що вели в коридорець до кухні, і в них постала якась серйозна й поблідла Ванда.

– Кудись зібрався? – спитала вона.

– Та нікуди, тільки в садок. Знаєш, на клумбі й справді ростуть тюльпани, – наївно мовив він.

– Звісна річ, знаю, – сухо відказала Ванда. – Щороку я їх і саджу. Цієї весни, правда, садила їх Мирослава: вони завжди тут росли.

– Оце мене й радує, – сказав він. – Чи не дозволиш там трохи посидіти?

– Ти вдома, Сильвестре, – звищила голос Ванда, – тямиш, удома! І для того, щоб вийти в сад чи в туалет, у мене нічого питати дозволу.

Він покірливо хитнув і подріботів до дверей, що вели в сад, все-таки намагаючись якомога менше чинити шуму.

– Коли повернеться Мирослава, я покличу тебе, – сказала Ванда.

Але він уже стояв по той бік дверей і вже не був такий принизливо-зігнутий. Начебто повищав, і ніхто, побачивши його в ту хвилину, не сказав би, що він надто малий. Очі в нього розширилися і потекло з них світло, бо тим світлом налилися зелень і повітря. Перед ним лежала обросла травою стежка, і він таки мав реальну можливість па неї ступити. І це була не візія, не марево, не був це навіть образ, який переслідує поета, було це щось живе, наочне й просте. Трохи злякався власного щастя, бо не міг уже знати йому ні виміру, ні стриму – чи вистачить у нього сили витримати напругу? А може, коли стане на біле тіло стежки, щось обірветься йому всередині і провалиться він у чорну темінь, а може, й справді не витримає такої напруги його схвильована душа? Але не міг він і зупинитися, отож нога його звелася і таки торкнулася стежки, і він пішов по ній, як писав уже в третьому листі віршем, і все навкруги зазвучало так само ніжно, як він і писав, начебто кожна травинка довкола стала струною і тепло відливала йому свою музику. Але ні, то дзенькотів цвіркунець, всього один-єдиний трав’яний коник, і цього стало досить, щоб звідусіль полилася на нього щедра блакитнява, бо весь простір над стежкою густо наповнився нею, проклавши йому довгий і незвично високий коридор. Більше того, той коридор став ясним тунелем і не вів нікуди, а розчинявсь у глибині сусідських городів. Саме по тому тунелю вій мав піти, хотів-бо знайти ключ до свого щастя, тобто заспокоїтися. Похитуючись, наче п’яний, добрів до лавки біля тюльпанової клумби і обережно сів, відчуваючи, що йому таки завинулося в голові і забракло повітря. Зловив пальцями ніжне квіткове стебло і, як сліпий, обмацав його, відчуваючи пучками тугу й прохолодну квіткову плоть.

У цей час прилетіло звідкілясь із неба сонечко і сіло просто на затилля його руки. Сильвестр тримав руку, боячись поворухнутися, й дивився на жучка як на посланця небесного – те сонечко на затиллі руки спокійно собі повзло, рухаючи вусиками, і легенько шкробало йому шкіру – було кругле, гарне і червоне…

Саме в цей час зайшла в дім Мирослава і підійшла до матері, котра стояла біля вікна.

– Тато вже прокинувся? – спитала дівчина.

– Онде в саду, – сказала мати. – Глянь, тішиться, як дитя.

– Що це він розглядає на руці?

– Не знаю, здається, якогось жучка. Чи він там жодного жучка не бачив?

Мирослава дивилась у шибу, і їй здався трохи смішним отой маленький, лисий, густо залитий сонцем чоловічок, що так пильно розглядав щось на своїй руці, такий маленький, крихітний, такий самозаглиблений. Але відразу ж у її серці спалахнуло щось таке, як жаль чи співчуття. Вона засміялася вслід за матір’ю, але відразу ж обірвала сміх – бо той жаль раптом почав рости, як тісто.

– Ходи покличеш його, доню, – сказала Ванда. – Чи не правда, дивний у тебе батько?

– Маленький, – відповіла Мирослава. – А знаєш, мені навіть подобається, то він у мене не такий, як усі.

– Ну, це невелике достоїнство, – сказала Ванда і незвідь-чому прикусила кінчик долішньої губи.

7

Він здригнувся, бо побачив, що по стежці просто до нього йде дівчина. Не зумів так швидко переключитися, отож здалася вона йому незнайома. Була гарна, але ще надто юна, з молочно-блідим обличчям і з темним розкиданим по спині волоссям. Він аж захлинувся від думки, що оця юна красуня його дочка, рухнув рукою, і сонечко, зірвавшись, полетіло назад у небо. Дівчина всміхалася до батька щиро й лагідно, він же ледве стримався, щоб не підхопитися їй назустріч.

– Вже повернулася? – спитав спокійно.

– Уже, – відповіла дівчина і з розмаху сіла біля нього. – Гарні у нас тюльпани?

– Чудові, – сказав Сильвестр. – Вони мене й виманили сюди. Ти їх садила чи матір?

– Ясне діло, що матір. Я їй тільки допомагала.

Він легко здивувався – це не зовсім збігалося з тим, що повідомила про це Ванда.

– Дивлюся на тебе і впізнати не можу, – сказав він.

– Я так само, – мовила дівчина.

– Добре кінчаєш школу?

– Непогано.

– Мати хоче, щоб ти вступала в музичне училище?

– Я теж того хочу. Але кажуть – це нелегко…

– Любиш грати?

– Як коли. Люблю грати те, що не задано.

– Чому ж так?

– Бо те, що не задано, вибираєш сама. Тому воно більше й до душі підходить.

– Тобто для себе любиш грати?

– Угу! – всміхнулася легко дівчина. – І тільки тоді, коли в хаті нікого нема.

– По-моєму, ти й після сну любиш грати, – сказав батько. – Ану, давай уявимо. Хата повна сонця, і в ній крутяться срібні порошини. І кожен крок так дивно відлунює. І музика відлунює чи, може, не вгадав?

– Звідки ви… ти знаєш? – здивувалася Мирослава.

– Стривай, – зупинив він її. – Ти встаєш, перепрошую, невмивана й у самій сорочині…

– Ну, це не завжди так буває. Але буває й так.

– Оце я й кажу: буває. Ідеш боса по нагрітих сонцем зелених дошках підлоги, – він говорив усе це натхненно, поблискуючи очима, і від того навіть молодший став. – Скажи, чого підлога у вас пофарбована в зелене?

– Це вже мамине дивацтво. Я теж з того сміялася. А потім здалося, що це й справді гарно.

– Це тобі здалося, коли йшла боса до фортепіано?

– Може, й тоді, – засміялася Мирослава. – А може, й ні!

– Стривай, я вгадаю, – знову підхопив батько. – Це було тоді, коли мила підлогу й покинула її мокрою. Пішла змінити воду а чи просто вийшла. А тоді повернулася, чи не так?

– Ну, майже так.

– І зупинилася на порозі. Підлога була залита сонцем. І вона зелено лискотіла…

– Так кумедно ви це вигадуєте, – сказала Мирослава.

– Кумедно?

– Таж звісно. Бо нічого такого урочистого не буває. Просто глянеш у якийсь момент і подумаєш: гарно.

Він замовк і якийсь час про щось роздумував.

– Ти нічого не знаєш про листи, які я писав до матері?

– Ні, – сказала Мирослава. – А вони хіба були?

– Давно колись, їх було п'ять, – сказав ніби сам до себе Сильвестр. – І всі віршами…

– Але для чого віршами? – здивувалася Мирослава.

– Бачиш, доню, – сказав батько задумливо, – мав я колись оту чудну пристрасть віршування. Може, й смішну й дурну пристрасть. Отож так мені тоді писалося.

– І щось було в тих листах про зелену підлогу?

– В першому, – сказав він і звівся. – Але це, доню, так: спогади старого чоловіка. Смішні вони, правда?

– Чого ж смішні? – сказала Мирослава, зводячись і собі. – Мені здається, що я все це добре розумію.

– Я зразу здогадався, що ти розумничка, – стиснув він їй руку вище ліктя. – Ходімо, бо нас мати зачекалася…

Ванда й справді їх чекала. Застигла у вікні з якимось трохи скам’янілим і спантеличеним виразом і дивилася, як зійшлися біля тюльпанової клумби ті двоє. Дочка спершу трохи соромилася йти, але пішла до нього на її домагання, і, здається, вони не шукали слів для розмови. Видно було, що дівчина вряди-годи сміялася, і Ванда дивувалася, що смішного міг розказувати їй той, котрий поки що ні разу не пожартував у розмовах із нею, Вандою. Але, очевидно, не жартував він і з дочкою, бо обличчя мав серйозне, хіба трохи оживлене; зрештою, дівчина могла сміятися через дівочу в її віці вдачу. Ванда на момент приплющилася, бо кольнуло їй у серці, відтак обличчя їй зблідло, а вуста потемніли: тиху тугу наразі відчула. Коли ж розплющилася, вони йшли вже стежкою, попереду дівчина, розсміяна й задоволена, а позаду так само маленький, трохи зігнутий батько. Вийняв хустку і по-старечому втер лисину, аж Ванда за вікном усміхнулася, хоч серце їй і далі нило.

– Коли твоя ласка, заграєш мені зараз, дочко, – сказав Сильвестр, коли вони простували додому. – Яка в тебе програма?

– Дві елегії: Масне і Лисенка. Потім «Білі ночі» Чайковського і «Експромт ля- бемоль мажор» ІІІуберта.

– А «Прелюдії» Степового не знаєш?

– Трохи підзабула. Але з нотами зіграю.

– Будь ласка, – сказав він сердечно. – А що граєш для себе?

– Е, всяке, – махнула вона рукою. – Що під руку підпаде.

– Під руку чи під настрій?

– А це все одно. Заграєш і приходить настрій.

– Може, й так, – згодився батько. – Дуже насідає на тебе з музикою мама?

– Ще й як! Але з мене, певне, не вийде піаністки.

– Чому ж так?

– А тому, що я надто піддаюся настроям. А тут треба довбати. День і ніч одне і те ж. Чи весело тобі, чи сумно, а довбай!.. У грі основне, як каже мама, техніка, а не настрій.

– Є мистецтво, в якому основне – настрій, – сказав серйозно батько.

– Це ж яке, – аж повернулася Мирослава, – чи не поезія?

– Еге ж, поезія. Поезія – мати всіх мистецтв.

Він зирнув убік, де проглядала крізь штахетини паркану річка, поблискувала вона золотим рябинням, плесо ж було обрамлене у зеленій рамці. Пройшовся вітер і зашумів листом, і стежка від тіні, що набігла на неї, теж зазеленіла, так само й цілий світі шматок неба і простір між деревами. Вулицею йшла якась дівчина, але ця була в жовтогарячому платті і розходилося воно дзвоном, наче розцвіла на околиці запізніла кульбаба. От-от мала злетіли зі своїми роздутими спідницями і залити небо ясним золотом. Він подивився на другу дівчину, ту, яка йшла перед ним і в якої було половина його крові. Побачив, що вітер звіяв із чола (напівобернулася до нього) волосся і що обличчя її напрочуд лагідне й просте, а очі (зирнула на нього) повні травня й ласки, того, про що він і думати забув. І подивилася на нього ця дівчина з легкою півусмішкою, такою, як цей вітер, що наскочив на них, і ясною, мов шмат неба поміж зеленого гілля.

– Чи згадувала коли мене, доню? – спитав він тихо.

Мирослава всміхнулася.

– Звичайно, – мовила легко. – Це ж я повісила отого портрета у вітальні, його знайшла тітка. Аполінарія. Знаєте, де він був? У бильці діжка у Аполінаріїній кімнаті – це мама його туди засунула?

– Звісно, мама, – спроквола сказав батько і незвідь від чого засумував.

8

Вони зайшли до вітальні і змушені були зупинитися. Посеред кімнати стояв засланий білою скатертиною, накритий на три персони стіл і темніла пляшка «Мускату» з Червоного Каменю. Ванда несла з кухні закуски: ковбаса, голландський сир, рибні консерви. Вона розставила все це по скатертині спокійно й неквапно.

– Ви тут посидьте. – сказала вона, – а я перевдягнуся.

– О, і я також, – сказала Мирослава. – Коли вже парад, то парад.

– Ти й так гарна, відповіла трохи смутно Ванда. Парад потрібен нам, старим. Але коли бажаєш, будь ласка.

Сильвестр пішов і собі вдягти піджака, а коли повернувся, Ванда вже сиділа за столом у темній сукні, обличчя її біліло – було підпудрене.

– Це все схоже на сон, – сказав він. Чомусь весь час згадую оті мої, може, й справді дурні листи віршем. Згоджуюсь з тобою, вони були блаженні і сентиментальні. Але знаєш, що мене дивує?

– Тебе нічого не повинно дивувати, – перебила Ванда. – Ти старий чоловік, а готовий розчулюватися з кожного випадкового збігу і з кожної власної ілюзії. По-моєму, ті твої листи я й не прочитала як слід, не до того мені було. Вкинула їх у грубу, бо не бажала, щоб вони залишалися вдома: а що, коли б мене знову потрусили? Не до сентиментів мені було, бо залишалася з дитиною і з тавром дружини ворога. Не легко в цьому світі жити із таким тавром. Отож давай і тепер покинемо ці сентименти – для дочки все це робиться, – вона махнула на стіл.

– Маєш рацію, – сказав він. – Але я не вмію прикидатися.

– Чи ж тобі це треба? – звела вона брови. – Прикидатися треба мені, а ти живи собі як живеться.

Він потер собі пальцями скроні.

– Ах, Вандо, – сказав. – Я в такому сум’ятті! Не знаю, що й думати!

– Мене починає нудити від твоєї чутливості! – різко сказала Ванда.

Він скинувся, наче його вдарено, і замовк. Замовкла й вона, і вони завмерли один супроти одного, неприродно випростані й задубілі. Здається, від того й у кімнаті потемніло, і все повилося смерком чи й припало курявою. Мирослава затримувалася, а між ними не було вже злагодженості – просто існували побіч і ніби не мали один до одного діла. Тільки й чекали, коли зайде в кімнату третя, торкнеться одного й другу чарівною паличкою, або ж заведе їх, наче вони механічні ляльки. Тоді вони зарухаються і виконають усе, на що запрограмовані, а потому знову вимкнуться і стануть неживі. Сильвестр не все розумів у цій ситуації, але не тепер розмірковувати, зараз мав лише ефемерні здогади, а може, був у полоні незвичайної оцієї гри випадковостей: таки ніяк не переставав згадувати свої листи віршем. Випадало так, що в цьому домі ніхто ними й не перейнявся, більше того, ніхто про них не знав, але про них так багато тут нагадувало. Все це він ще обдумає, коли залишиться сам на сам, а зараз треба йому отямитися від того чергового удару, якого завдала йому ця все-таки немилосердна жінка, ота Лисиця із саней, котра хотіла, щоб нещасний Вовчик-братик жодної ноги не тримав на її санях. Зараз він має стати такий, яким хоче бачити його Ванда, а ця гра також має бути непроста: нелегка річ удавати себе самого…

У цей час впурхнула до кімнати Мирослава. Сильвестр тихенько згукнув, побачивши її, – була вона в такому ж платтячку дзвоном, як і та незнайомка за парканом, – в ясно-жовтому і з роздутими спідницями: кульбаба, яка відвідала цей дім, адже на землі ще не завершився травень.

– Дякую тобі, доню, – тепло сказав Сильвестр. – Така славна ти й ошатна!

– Треба було її таку виростити, – гордо відказала Ванда, дивлячись на дочку так само закоханим поглядом.

– Ну, мамо, – сказала дівчина, всідаючись за стіл. – Ти наче комусь дорікаєш…

Вони сиділи за столом довго, Ванда кілька разів уставала, приносила теплу їжу, міняла тарілки, і все говорили й говорили. І не помітили, що в хату таки почали закрадатися сутінки, такі теплі й прозорі – найніжніші сутінки! Оповили їх і запахли по-жіночому гарно. В келихах їхніх грало вино, чудове, з тонким букетом; щось обізвалося в Сильвестра далеке й тепле, у сутінку жовта його шкіра пом’якшала й посвіжіла, як і тоді, біля клумби, коли розмовляв із дочкою, і Ванда впізнала в ньому щось давнє, хлопчакувате. Мирослава вина не пила, але щоки їй порожевіли, а очі спалахували раз по раз – переводила погляд з батька на матір; таке щось чудне в їхньому домі вчинилося, адже оце вперше отак вони разом за вечірнім столом – відчувала сьогоднішній вечір як свято зі свят. Молила тільки бога, щоб не завітали до них сьогодні тітка Марися із Владеком. Сьогодні їм не до тітки Марисі, ні до її янголика – нехай ніщо їм не переб'є. І ті вищі сили, до яких вона зверталася, дівчину послухали, хоч тітка Марися таки збиралася до них сьогодні-завтра прийти. Вже були сказані всі потрібні слова, слова, які зібралися в кожному з них, а може, тільки перша їхня черга, але не в словах суть і смак, а в цих синіх сутінках, у барві вина на деньці простих келихів, в смуткові, який попри все всі троє вони відчували. Їли й розмовляли, і все-таки це була принагідна балачка, при тому якось оминали основне – ані словом не заникнулися про життя порізну. Не згадував ані Сильвестр про свій побит у далекому з далеких, де доводилося йому перебувати, ні вони, мати з дочкою. Наче змовилися зігнорувати цю прірву, що їх розділяла, і теплі сутінки в цьому їм чудово допомагали. Інколи Сильвестр позирав на Ванду й Мирославу пильніше, ніби вивіряв – це й справді сталося, і це не сон, не сон! Це не чергова візія і не черговий, складений в умі лист віршем, а жива правда – оце його пробуття в рідному домі. Ванда майже не відповідала на його погляди, хоч і вона розм'якла й розтепліла, і отой чудний, нещасний Вовчик-братик відчув: йому знову дозволено покласти на санки аж дві ноги. Мирослава зустрічала батьковий погляд, легенько примружуючись, і усміхалася до нього очима. Затишно й тепло йому стало за тим столом, а може, й мимо подіяло, бо пін почав покліпувати очима, а через якийсь час раптом удався у якийсь вельми віддалений спогад, коли був він іще юнаком і вчився в Київському університеті. Він згадав, як потрапив разом із товариством у господу Олени Пчілки; була, здається, саме така пора, що й зараз, і коли вони розмовляли з господинею про справу, яка тоді зв'язувала Сильвестрового товариша з видавцем «Рідного краю», розчинилися раптом двері і до них у кімнату ввійшла Леся Українка.

– Це було так несподівано, – сказав Сильвестр зовсім тихо, – що я спершу отетерів. Була вона невеличка зростом і мала вельми зморене обличчя, але від неї струмувало таке особливе світло, що не можу я забути його й досі.

– Але ж, тату, – сказала здивовано Мирослава. – Хіба ти такий старий, щоб усе те пам’ятати?

– Твій тато і справді старий, – озвалася Ванда. – Йому вже далеко за шістдесят.

Сильвестр усміхнувся дочці сумовито, наче вибачаючись за свої похилі літа, але вона, здається, не була тим уражена, бо її таки захопила батькова оповідь; зрештою, це так гарно улягало під теперішній настрій, що його оце переживали, а може, й іще щось тонше, хоч і не все їй укладалося в розуміння: коли батько в неї аж такий старий, то в скільки років вона в нього народилася?

Ванда взяла келиха й крутила його в руках.

– Налити тобі ще? – спитав Сильвестр, беручись за пляшку.

– Звісно, налий, – сказала Ванда, і її голос прозвучав надто голосно в цій засерпаненій тиші. – Заграєш нам, Мироню?

Сильвестр зирнув на дочку й побачив, що її очі повила мрійна задума, дивилася вона на батька невідривно, наче він сам, мов та далека, вже неземна поетеса, виточував із себе особливе світло. Бо він його таки й справді виточував, мав напрочуд злагоджені рухи й поводився за столом з непідробною елегантністю, ніби ціле життя обідам у найвишуканіших ресторанах. Навіть вино пив по-своєму, потроху смакуючи, і від того його лице ще більше змолоділо, а може, так молодив його оцей сутінок? Через це Мирослава майже повірила в батькову казку, і їй здалося, що велика поетеса, побачивши її батька, не минула його своєю увагою, а мала б відбути з ним принаймні балачку.

– І ти розмовляв із нею? – спитала дівчина.

– Ні, – відповів Сильвестр. – Ми тільки познайомилися, вона спитала про щось у матері; здається, про якісь папери, вибачилася й відійшла.

– І ти запам'ятав те на все життя? – трохи глумливо спитала Ванда.

– Як можна таке казати, мамо? – здивувалася Мирослава. – Це ж була сама Леся Українка!

Ванда хотіла щось підказати, але стрималася, тільки випила своє вино якось відразу, хильцем. У неї на вустах усе ще лежала іронічна всмішка, але видно було, що вино, сутінки й м'яка Сильвестрова мова, а може, й захоплення дочки подіяло й на неї, і вона також відтанула, навіть скинула раптово віями, і її очі вже не здавалися малими.

– Кожен мас в житті свою казку, – сказала вона.

– І не чудово, мамо, – сказала Мирослава, – бо що людина без казки?

– Людина без казки це людина без любові, сказав Сильвестр, знову наливаючи вино.

– Мені досить, сказала Ванда.

Сильвестр потримав уже не потрібну пляшку, а відтак поставив її на стіл.

– Сам можеш пити, – милостиво дозволила Ванда, дивлячись на нього впритул. – Ти ж бо чоловік…

Він налив тільки на денце келиха, рівно стільки, скільки було у Вандиному. Тоді й прозвучав голосний, трохи негнучкий Вандин голос:

– То ти заграєш батькові, доню?

Мирослава відразу ж підхопилася і рушила гінко до фортепіано. Її жовта постать падала в сутінку. Мати встала й собі, ввімкнула настільну лампу, що стояла на інструменті, і світло залило помережаний чорними знаками нотний зошит. Дівчина помірно-сумно заграла «Елегію» Лисенка, спершу напівголосно, а тоді перейшовши на півтихо. Потім музика почата наростати, гучнішати й міцнішати, а тоді знову стишилася і зійшла на тихо. Зросла вдруге, зростивши ту ж таки високу хвилю, і знову почала затихати. Ванда шумко перегорнула сторінку, і Мирослава почала грати варіацію тієї-таки мелодії. Музика пасувала до цього вечора, навіть до їхньої розмови і до далекого батькового спомину. Можливо, колись давно, подумала Мирослава, цю ж мелодію з тим-таки почуттям слухала в авторському виконанні й Леся Українка – вона напевне відчувала те саме, що вони зараз. Сильвестр сидів, відсунутий від Ванди и дочки, в глибині сутінку і пізнавав чудову спорідненість із цими двома, так густо облитими жовтим світлом від настільної лампи. Не зміг утриматися й потягся до вина, неквапно допивши його. Все його тіло наповнилося відчуттям невимовної розкоші, а очі слізьми, і він не так уже сприймав музику, як виповнювався нею. Долинала до нього ясна пречистість музичних фраз, збуджуючи в ньому кожен нерв. Через це музика тривала в ньому й тоді, коли Мирослава закінчила грати, мати тихо зауважувала дочці ті кілька помилок, яких вона допустилася. Після того дівчина зіграла «Білі ночі» Чайковського і «Експромт» Шуберта, і всі ці три п'єски якось дивно змішались у Сильвестровій душі.

– Ну от, – звелася від фортепіано Ванда. – Як бачиш, дочка наша часу не марнувала.

Підійшла до столу й налила собі вина, в той час як дівчина потяглася до настільної лампи й вимкнула світло. Вони знову потрапили в напівсутінь, але Мирослава не встала від інструменту. Завмерла жовтою притьмареною плямою і наче щось наслухала в цьому вечері і в собі самій. Мати повернулася до неї (стояла біля столу з наповненим келихом), а Сильвестр відчув, що зараз відбудеться щось несподіване. В цей час Мирослава заграла. Спершу зовсім тихо, наче журкотіла в траві вода. Довкола розливалося сонячне проміння, і жовті квіти засипали землю. Вони задзвеніли раптом, як кришталеві, відтак прийшла візія ясного сонячного дня. Ще хвилина, і сонце м'яко розчинилось у м’якій сутіні, і тихий смуток вечора надійшов з тихими і синіми слізьми. Блідо вмирали звуки й барви, і тільки в глибині дзвонив і дзвонив струмок. Але він утомився також і тихшав, засинав, зникав, відтак з'явилася неясна тривога чи біль – щось попереджувало й насторожувало; вже ніч відчувалася, чорна ніч. М'яко, м’яко докінчував свою пісню струмок, і тихе зітхання пронеслося над землею – надходив спокій. Він уже надійшов, уже пойняв усе живе і рухливе і почав покривати світ мерехкою, синьою сіткою сну…

– Що це ти грала? – спитав голосно Сильвестр, і це вперше так прозвучав його голос у цьому домі.

Мирослава повернулася в його бік, засвітивши ясною плямою обличчя.

– Це те, про що ми говорили, тату, – сказала вона.

– Маєте вже щось таке, чого не знаю я? – спитала Ванла. – Просто це її дівочі вигадки. Техніки грання цими вигадками не здобудеш…

– Але ж це прекрасно, Вандо! – сказав тихо Сильвестр.

– Хіба що для тебе. – сказала строго Ванда. – А взагалі, це просте, дилетантське награвання. Я забороняю учням захоплюватися цим – вони всі до такого схильні. Замість глибоко й технічно опрацювати твір, вони бавляться.

– А мене воно схвилювало більше, ніж усе інше, – сказав Сильвестр.

– Це через те, що ти в музиці також дилетант. Покладись у цьому на мене.

Дівчина встала від фортепіано й неквапно пішла до них.

ї жовта сукня сяяла в сутіні.

– Вона й справді дуже здібна, Вандо, – сказав Сильвестр захоплено.

– А я й не перечу. Тільки до здібностей треба праці й праці. Нелегкої і безконечної праці!

Відтак сталося щось несподіване. Дівчина підійшла до батька, поривчасно обхопила його голову і голосно поцілувала. Рвучко відступилася й майнула з кімнати геть з якимось схлипом: чи то плачем, чи то сміхом.

Він сидів задерев'яніло. В глухій тиші почулися Вандині кроки – вона йшла до вимикача. Світло різко залило кімнату, і Сильвестр примружився. Побачив, що Вандині очі знову стали малі й колючі, вуста тонкі, а підборіддя тремтіло.

– Вже поїв чи їстимеш іще? – спитала вона зимно.

– Вже поїв, – підхопився він, злякано покліпуючи.

– Ходімо, я тобі постелю.

Вона пішла, лунко дзьобаючи зелену підлогу підборами, до дверей, за якими він мав тепер мешкати, і він уразився, яка вона неприродно-випростана. Мимоволі подався слідом, безвідмовно влягаючи її волі й наказові.

Тихо причинив за собою двері і здригнувся. Ванда стояла повернена до нього обличчям, і її очі полум'яніли.

– Ти ведеш нечесну гру, – сказала гостро.

– Я, Вандусю? – щиро здивувався він.

– Не вдавай із себе святого та божого, – сказала Ванда. – Я бачила, як ти замовляв Мирославі зуби ще там, у саду. Зі шкіри пнешся, щоб їй сподобатися.

– Хіба, Вандо? Ти мені сказала: будь такий, як є…

– А ти себе виставляєш не таким, як є. Граєш на її почуттях, чи ж я для того тебе пустила в свій дім?

– Як же мені вестися? – спитав він винувато.

– Не вдавай із себе казна-що! Не хвалися своєю особливою призначеністю і знайомством із великими людьми. Бо сам знаєш: ти без призначення і невеликий.

Він упокорено хитнув.

– Ти людина така ж, як і я. Але ти ще шукаєш прихистя. Я тобі його дала, отож скромний і тихий будь!..

Звів на неї очі й дивився. Наче хотів зрозуміти цю жінку і все, що навколо відбувається. Відчував не один дисонанс, але не міг ні з ким поділитися своїми думками і спостереженнями, йому й справді треба побути на самоті, щоб усе обміркувати. Але навіть зараз щось таке особливе відчував, щось недоказане, суперечне, а може, якусь ослабленість у тій, котра так рішуче й наполегливо виступала супроти нього. Здається, найлегше було б устати й піти з цього дому геть, бо його тут прийняли, принаймні ця жінка без особливої радості, але він знав, що все не так просто. Хтозна, може, вона по-своєму мстить йому за те, що свого часу відмовилася від нього, а може, намагається втримати оту свою не таку вже й безсумнівну правоту. Вона теж відчула, що він помітив її ослабину, через це не могла витримати його погляду, а повернулася й почала мовчки порядкувати, стелячи постіль.

Продовжував на неї дивитися. Знову таки щось упізнавав чи згадував у тих її звичних руках. Гаряча хвиля підкотила йому під горло, і він ковтнув повітря, ввібравши його з присвистом.

– Що таке? – звела вона на нього холодні очі.

– Люблю тебе, Вандо, – сказав тихо він.

Вона скривила вуста. Глянула настільки гостро, наскільки могла, і мовчки рушила до дверей.

Стояв серед кімнати, опустивши руки. Стояв і чекав, чи скаже вона йому на добраніч.

– На добраніч! – буркнула від дверей.

Але він не відповів. Стояв заціпенілий і ніяк не міг зв’язати ниток, так дивно посплутуваних у голові.

Гримнули двері, і він здригнувся. Повернув голову: цокіт Вандиних закаблуків затихав у глибині дому. Через хвилю почулася притишена балачка: здається, мати з дочкою сперечалися. Прислухався, аж закололо йому у вухах, однак змісту розмови не розібрав. Зрештою, голоси затихли і в домі зависла тиша. Знову зачапали кроки: Ванда вже скинула туфлі й одягла капці – здається, прибирала зі столу. Виразно почув, як полилось у келих вино: що це – допиває його сама? Кроки подаленіли. Ванда пішла на кухню. Сильвестр усе ще нерушно стояв серед кімнати. Ванда прийшла у вітальню ще раз і прибрала решту посуду. Згодом повернулася втретє.

Не витримав напруги й сів на стільця, що все ще був серед покою. Сів обличчям до спинки, поклав голову на складені руки. В глибині дому дзюркотіла вода, подзенькували тарілки. Почулися знову чиїсь кроки – здається, це Мирослава пройшла на кухню. Знову залунали притишені жіночі голоси, цього разу розмовляли погідно. Сильвестр звівся й пішов вимкнути світло, йому захотілося опинитися в темряві. Повернувся до стільця і знову сів лицем до спинки. Смуга світла проривалася з-під його дверей і клалася на підлогу. Він сидів так, аж доки не замовкли голоси й брязкання на кухні. Відтак зайшла до вітальні Ванда й вимкнула світло. Смуга з-під дверей пропала.

Тоді й прийшла в дім справжня тиша і справжня темрява. Така лахмата й глибока, що він нічого не бачив. Але поступово вона почала розріджуватися – проступив прямокутник вікна, освітлений далеким вуличним ліхтарем. У кутку зашкреботіла миша, чутно стало далекий собачий лемент. У глибині вечора хтось їхав на мотоциклі – це були звуки не дня, а ночі. Звуки мотоцикла серед ночі, подумав він, – це також нагад про самотність. Він сидів і прислухався. Сидів і чогось чекав. Але тиша в домі була так само нерушна, і він знову з присвистом втягнув у себе повітря.

Тоді Сильвестр і почав думати про те, що його турбувало. Про всі оті п’ять листів віршем, які колись послав у цей дім. Отож сидів у розводненій темряві і намагався відтворити їх у пам'яті. Зрештою, вони в його пам'яті змістом своїм зливалися – був це один лист, складений із п’яти розділів. Здається, перший лист був ні про що – самий тільки виплеск туги, яка примусила його сісти за перо. Відчув тоді поклик, бажання подолати довгу відстань і таки зв’язатися з рідним домом, котрий був живою реальністю не тільки там, у Житомирі, але й у його думках та почуттях. Здається, це там було: пішовши від дружини й дочки, склав той дім, як дитячу розкладну книгу, і забрав її з собою. Коли треба було, він розгортав ту книгу, і кожна сторінка тієї уявної книги означала для нього кімнату. Так бавився: пригадував кожну річ і кожну подряпину на стіні, кожну фотокартку і сволок, покритий накладеними одна на одну дошками, та й, зрештою, кожну дошку на підлозі. Здається, це таки в тому листі він писав, що бачить підлогу свого дому зеленою, адже зеленою раніше вона не була, а, як скрізь, брунатна: а зеленою бачив її тому, що під час марень у той дім запливав і їхній сад. Отож і кімнати в його уяві заростали квітами й травою, саме тими квітами, котрі росли у їхньому саду, – всі вони росли там і зараз, тільки тепер сад був висунутий із дому, як шухляда зі столу.

Пам’ятає, першого листа він писав довго: така вже була манера його писання – знову й знову переробляти і переписувати. Це писання в нього навіть забрали, але, прочитавши, повернули, мабуть, думаючи, що він трохи не в умі. Але він хотів, щоб кожна строфа цього листа співала, щоб, читаючи його, вчувався аромат квітів і синя об’ємність повітря. Як воно там відчувалося, він не знав, але, пишучи все те, сам чув трепет листя в кімнатах, адже дерева в його уяві росли вже у домі, бачив сонячні плями на підлозі, котра грала й мінилася, чув запах квітів і милувався грою барв, що так доладно між собою лучилися. Зараз він сидів у темряві й пригадував усі ті образи.

Вони оживали в цій напівпорожній кімнаті, і він раптом подумав, що оця кімната – своєрідна помста йому за бажання усамітнитись у цьому домі, йому навіть здалося, що відчуває побіч присутність отієї загадкової Аполінарії, котра жила тут, – черниці без постригу, самотної й нещасної, а може, й озлобленої через ту свою самотність. І йому уявилося: сидить стара жінка на цьому стільці в тій-таки позі, як оце він, цілі дні проводить у холодно-стерильному приміщенні й дивиться у вікно. Дивиться на стежку в траві і тюльпани на клумбі, якщо це було в травні, а потім знову сідає на стільця і знову завмирає, йому здалося, що та самотниця тільки й виходила з кімнати, щоб прийняти, як належить, сніданки, обіди й вечері, і знову ховалася в цій стерильній порожнечі. Хтозна, може, то вона зробила ці фіранки бляшано-білими, і це на її прохання так ретельно побілено стіни. Йому здалося, що й простирадла на цій її постелі жорсткі, тверді, бо також бляшані, і бляшані, сліпуче-білі пошивки на подушках. Хтозна навіщо йому було уявляти ту Аполінарію, зрештою, не Аполінарію він пригадував – бачив отак своє тут подальше перебування. Себе в образі тієї нещасної старої жінки, відкинутої, як і він, від світу й родини, бо тут йому хтозна чи й світить інакша доля, ніж бути приймаком. Отож він і стане тут Аполінарією, черницею чи ченцем без постригу, замкнутим у цій бляшаній пустці – людиною, яку ніхто не помічає. Це були блаженні думки, а може, й дурні думки, а може, так відгукувалась у ньому ураза, яку все-таки відчував – десь у глибині душі сподівався, що Ванда прийме його тепліше. Отож він житиме тут, як тінь, а коли помре, того ніхто не помітить. Розчиниться в кімнаті, як розчинилася й ота Аполінарія – до речі, чи не тут вона померла? Розчиниться в бляшані фіранки, пошивки й простирадла, у відчуття неприсутності, яке постійно тут живе. Так, – думав він. – ця кімната й справді помста йому за те, що в тих листах описував власний біль, висловлював тільки власні бажання і мрії. Начебто забув про біль, мрії й бажання інших, тих, кому свої листи слав. Не могли вони йому скаржитися, як це чинив він, не могли виявляти своєї слабкості й туги, а їм не легше було, особливо Ванді. Чи не тому вона й припинила з ним листування, навіть відмовилася від нього, навіть розлучилася заочно, знищила всі його листи, бо вони боліли їй. Але сталося щось інше: листи ті дивним чином улилися чи перейшли в її плоть, кров, думки, по-своєму матеріалізувалися, стали часткою її духу – несвідомо здійснювала все те. що можна було, із тих його, може, й справді несвітських марень: тільки так годен пояснити оті дивні речі, які він помітив у цьому домі. Зрештою, те, що розігралося оце щойно у вітальні: вино, сутінки, їхні балачки і Мирославина музика – це був зміст четвертого його листа. Навіть твір, про який він писав, було зіграно – м'яка і тепло-печальна «Елегія» Миколи Лисенка. Але тут він не все міг звести докупи і не все розумів. Коли було правдою те, що Ванда знищила його листи, і те, що Мирослава їх не читала, – звідки вона могла знати, оця донечка його, яку музику зіграти йому цього вечора? Відчував якусь чарівну змову супроти себе, але це так не збігалося з Вандиною жорстокістю й її гострими супроти нього словами. Існував у всьому тому якийсь дисонанс, якого не міг збагнути. Може, він і справді блазнює з тими листами, може, й справді надає їм надмірного значення, але для нього конче важливо щось у цій ситуації з'ясувати. Тому й завів про це мову з Мирославою ще там, у саду – особливо його цікавило, чи знає дочка зміст його п'ятого листа, якого послав у цей дім – листа останнього. Той лист уже не стосувався Ванди, а тільки дочки: йшлося там про ранкове пробудження його дівчинки і про те, як грає вона, ще остаточно не пробудившись. Було б чудом, якби здійснилося й це, хоч і тут може статися накладка: хіба така неможлива річ, коли залюблена в музику дівчина зранку біжить до фортепіано, щоб пограти.

Він звівся, бо тіло від незручного сидіння почало заклякати, тож, ходячи туди й сюди кімнатою, йому знову причулася музика, ніби Мирослава тихенько вийшла в вітальню і звільна награє йому до його таких чудернацьких думок. Але такі ілюзії переживав він і раніше, бо міг і умів прослуховувати в собі цілі музичні твори і мав цілком реальне враження, ніби десь поблизу грає оркестр чи ансамбль, чи просто соліст. Так у же сталося, що музика, яку прослухав на своєму віку, особливо твори, почуті кілька разів, залишалась у ньому назавжди, і він навчився досконало повертати їх собі, коли бажав. Начебто вміщував у собі безмежну магнітну стрічку, яка не зношується і не стирається. Отож і тепер стояв і слухав доччину гру, легенько поспівував, відтворюючи пасажі й музичні фрази, і знову наповнювався розчуленням, яким був охоплений під час їхньої вечері. Завтра він спитає дочки, чи написала вона свою імпровізацію, а коли ні, скаже їй, хай обов'язково напише.

Безживно світліли на постелі простирадла, так само й фіранка на вікні, а йому знову нестерпуче захотілося вийти в сад. Тут, у цій келії, йому важко стало дихати, начебто була вона герметично закупорена. Здалося, що все пережите проздовж останніх днів, – лише тема для ще одного, можливо, останнього листа віршем, написавши який, він остаточно розрахується з життям. Все, що відбулося, може бути й простою грою його уяви, його останнє велике й святе бажання поладнати зі світом та собою в нім. Коли він залишиться жити в цій мертвій кімнаті, схожій на лікарняну палату, в кімнаті, де тільки й присутня що якась безплотна Аполінарія, не людина, а нагад про неї, істота справді без призначення, тінь тіней – він того останнього листа віршем напише. Бо він не може й не хоче бути тут тимчасовим гостем, бо йому тоді доведеться уявити, що ця кімната таки справді лікарняна, та, з якої не повертаються, та, з якої не виходять, а з якої виносять. Куди пошле свою шостого листа? Пошле без адреси, просто в той сад, що заснув за вікном, що дихає, як живий, і безконечно чогось чекає.

Сильвестр відчув перші поповзи страху, що з'явились у цій кімнаті, як продув; здається, вітер залетів у висунутий з дому, як шухляда зі столу, сад. Вітер почав торсати гілки, які вже перейнялися сном, і ввірвався в дім, розламавши вікно. Зараз він почне вимітати звідси всі ті мертві речі: простирадла, ковдру, ліжко, стільця, листки календаря, розірве фіранку, а може, вимете і його. Сильвестр здер із шиї краватку, яку вдяг тільки вчора, бо та чавила йому горло, зірвав горішнього гудзика сорочки і той десь упав па підлогу. Скинув піджака і жбурнув його на ліжко – важко й напружено йому дихалося. Це був раптовий і дужий спалах, але він знесилив його. Впав на стільця, щоб заспокоїтись, і почув, як часто й гостро пульсує на скроні живчик. Прислухався до тиші в домі і раптом зрозумів, що її нема. Відчув, що не тільки він не спить у ньому домі, а ще хтось; відчув, що не тільки про себе треба зараз думати, бо на те йому й був даний сьогоднішній урок, аби не тільки про себе думав. Адже існує ще й жінка, яку він безмежно любить і яка, здається, безмежно любить і його. Бо ж чи можна назвати байдужою жінку, сяйнуло йому, котра методично й до дрібниць утілила в життя ті кілька принагідно кинутих ним вигадок. Хіба не є признанням у любові оця зелена підлога, й оця кімната, й ота стежка в траві й клумба з тюльпанами, і схований, а не знищений його портрет, що його знайшла та ж таки загадкова Аполінарія, і те, що дочка потрапила зіграти в час їхньої зустрічі його улюблений твір? Здається, саме вона, ота неприступна, строга й різка на слово таки запалила приязню до нього серце їхньої дитини, котра не знала його зовсім, і яке це має значення, яким чином вона те здійснила.

І йому здалося, що темрява з кімнати зовсім витекла, що наповнилася вона світлом, але не мертвим, бляшаним, як це йому здавалося, а трепетним і живим. Бо йому почало розкриватися щось таке дивне, таке несподіване, що ледве не захлинувся. Кров припливла до голови, і це теж сталося від того-таки здивування і зворушення. Чи не тому саме в цій кімнаті поселила його Ванда, – гарячково думав він, ходячи з кутка в куток, – що знала: не зможе він тут жити, почне він тут задихатися, як і задихається, що змушений буде втекти з цих мертвих стін і від цього дурного календаря на одній із них – інакше напевне тут збожеволіє, коли не захоче перетворитись у тінь тіней, живу неприсутність. Ще не вірив собі, ні своїм домислам, ані здогадам, але був настільки схвильований, що й справді не міг уже ні хвилини лишатись у цій кімнаті. З'явилася в ньому рішучість, а чи не такої рішучості безмовно вимагала в нього Ванда?

Він скинув туфлі (в цьому домі не було чоловічих капців) і пішов у самих шкарпетках до календаря. Здер з нього, здається, не один, а кілька листків, вони випали з його руки й розсипалися по підлозі білими плямками. Він прочинив двері, які немилосердно рипнули і, ступаючи навшпиньки, вийшов у вітальню.

Ішов тихо, й сам не чуючи власних кроків. Але у вітальні його рішучість зменшилася, і чим далі ступав, тим несміливіший і невпевненіший робився. Часто й схвильовано дихав, але зупинитися не міг – не мав уже повороту в ту мертву кімнату і до тих розсипаних мертвих календарних листків.

Перед Вандиними дверима зупинився і не знав, що чинити далі. Підбирав слова, які мав сказати, і подумки їх повторював. Нарешті вичекав погідну хвилину і взявся за ручку – може, ці двері зачинені? Але двері зачинені не були, а легко подались усередину.

– Ти не спиш, Вандо? – пошепки спитав він, навіть не припускаючи, що вона таки спить. – Я тут таке надумав, чи можу я з тобою поговорити?

Почув, як Ванда завовтузилась у ліжку: таки не спала.

– Ти, здається, ніколи не будеш мужчиною, Сильвестре, – несподівано ясно сказала вона. – Вже старий, а ведеш себе, ніби хлопчак.

Він переступив порога і спинився, мов школяр, що чекає наказу вчительки.

– Знову ти плачеш, Сильвестре, – буркнула Ванда. – Та зачини, бога ради, двері. Мирослава почує…

Він двері зачинив, тихо й без рипу. Але плакати не перестав, бо й сила його й мужність теж мали свою межу.

9

Вітальня була залита сонцем, і в ній плавали срібні порошини. Жовті виграви грали на зеленій підлозі, і від надміру світла все повітря в кімнаті стало прозоре й трепетне. Дівчина була в просторій білій нічній сорочці, яка аж сяяла, коли на неї падало сонце; йшла вона навшпинячки, ступаючи босими ногами на теплі, нагріті дошки, і в неї на обличчі грала загадкова всмішка. Була ще заспана й розм'якла – сон не покинув її тіла. Вся постать дівоча дихала ніжною притомою, бо сон ще не покинув її рук, ніг та голови. Усмішка прикрашала її, а розпатлане волосся у промінні висвічувало іскрами, часом запалювалася та чи інша волосинка. Від того голова її зробилася ясною й пухнатою, як у кульбаби, що обросла парашутиками. Схожа на кульбабу, котра чекала тільки вітру або випадкового жартуна, щоб дмухнули на неї і розпустили їх, білих та мерехких, по світі – засіяти землю для майбутнього виросту.

Дівчина підійшла до фортепіано і обережно відчинила покришку. Присунула дзиглика й сіла, на мить завмерши. Сонце досягло й сюди, і стяга торкнулася сорочки, яка від того ясно запломеніла. Дівчина поклала руки на клавіші й на мить задумалася, ніби ніяк не могла вибрати, що заграти. Загадкова усмішка знову засвітилася на її обличчі, а пальці спокійно пішли по клавішах. Дівчина грала, заплющивши очі, і, здається, бачила засипану круглими пухнастими голівками кульбаб галявину. Була та галявина густо зарошена й поблимувала, ніби хтось насипав на неї барвистих камінців. Від річки здіймався теплий ранковий туманець, а верби закутались у найпрозорішу тканку. Здається, побачила вона, як через галявину пробігло веселе біле собача з атласною шкуркою – махало довгими вухами й радісно оскалювалося, а там, де воно пробігало, простелялася темно-зелена стежка. За собачам їхав на велосипеді, уявлялося дівчині, хлопчак – просунув ногу в раму і граційно вигнувся. Голова його була покрита золотим волоссям, а очі волошково сяяли: хлопчак на велосипеді – сьогоднішній ранок.

Дівчина всміхнулася своєму видиву і заграла тихше. Від тієї музики пробудився вітрець і пішов струшувати кульбаб’ячі голівки. Цілий світ заслався прозорими, мерехкими парашутиками – теплим травневим снігом, і хлопчак на велосипеді, проїхавши через той парашутикопад, набрав його повну голову. Від того покрився ніжним пушком і став у тому ранку як пташеня, котре щойно вилупилося. Собача також покрилося пухом і ще більше розігралося. Ганяло по колу довкруги велосипедиста і завзято лунко тявкотіло. Тоді перестав куріти від річки серпанок, вода ніби прочистилася, сонце жбурнуло на її поверхню снопиками променів – річка замерехтіла сотнею вогників…

Дівчина перестала грати і завмерла з простягненими до клавіш руками – загадкова всмішка так само блукала на її вустах. Вона слухала, як умирають у глибині дому відлунки її музики, і мала від того на серці святкове й урочисте почуття.