Бабин Яр: Критичні питання та коментарі

Уривок з книги Йоахіма Гофмана "Сталінська винищувальна війна (1941–1945 роки)"

… Через кілька тижнів після виявлення масових поховань Катині, в травні 1943 р., німці натрапили під Вінницею на інші масові поховання, в яких були поховані близько 10000 українських жертв НКВС. Залучена німецькою стороною Міжнародна комісія судових медиків з 11 європейських держав (Бельгія, Болгарія, Угорщина, Італія, Нідерланди, Румунія, Словаччина, Фінляндія, Франція, Хорватія та Швеція) так само, як і окрема комісія німецьких експертів з судової медицини і криміналістики, після ретельного розслідування дійшли одностайного висновку, що вбивства були скоєні між 1936 і 1938 рр… пострілами в потилицю, в типовій манері НКВС.¹ Після війни цей висновок повністю підтвердила підкомісія американського Конгресу під головуванням члена Палати представників Чарльза Керстена, який представив свої результати Конгресу 31 грудня 1954. Після того, як 9 серпня 1943 німці опублікували протокол медичного розслідування, радянське керівництво активізувалося. Був задіяний пропагандистський апарат, щоб у будь-який спосіб похитнути довіру до медичних авторитетів з Німеччини та інших країн. Так, їх стали обзивати "бандою гестапівських агентів" і "підкуплених провокаторів". 19 серпня 1943 Совінформбюро розповсюдило під примітною назвою "Катинь № 2" заяву, в якій "німецькі кати", "головорізи", "кровожерливі нелюди", "гітлерівські негідники", "гітлерівські людожери", "фашистські вовки", "вбивці", "бандити", "шахраї" і "мародери", як і в Катинській справі, були звинувачені в тому, що вони самі вчинили злочин у Вінниці, а тепер намагаються приписати "радянському народові свої власні німецькі злочини".²

За словесними образами і всім пропагандистським галасом занадто ясно проглядалася розгубленість совєтів, знову викритих у масовому вбивстві перед світовою громадськістю. Щоправда, Вінницю надалі за можливістю обходили мовчанням, проте режим був стривожений і намагався тепер перехопити ініціативу і випередити противника. 19 квітня 1943, через кілька днів після повідомлення німців про виявлення масових поховань Катині, Президія Верховної Ради СРСР видала Указ " Про міру покарання для німецько-фашистських злочинців…" — спочатку швидше як жест безсилля. Однак цей указ був тепер використаний, щоб інсценувати показовий процес у Харкові, перший "процес над військовими злочинцями" взагалі. У Харкові НКВС вчинив нечувані звірства. Тільки в 1937-41 рр… обласним управлінням НКВС на чолі з Райхманом і Зеленим тут були ліквідовані і поховані, зокрема, в лісі, в "плановому квадраті 6" "тисячі і тисячі" людей, а навесні 1940 р. — також 3891 польський офіцер. А коли радянські війська навесні 1943 р. ненадовго захопили Харків назад, то прикордонні частини НКВС, згідно ретельним німецьким розслідуванням, розстріляли тут за кілька тижнів не менше 4000 чоловік, майже 4 % решти населення, "включаючи і дівчат, що вступили в зв'язок з німецькими солдатами", за звинуваченням у співпраці з німецькими окупаційними властями. Але Харків виявився настільки зручним місцем для організованого там з 15 по 18 грудня 1943 процесу над військовими злочинцями не тільки з тієї причини, що він був центром радянських масових розстрілів на Україні, але тому що взимку 1941/42 рр… тут нібито здійснювала масові вбивства тисяч жидівських жителів німецька оперативна група С охоронної поліції і СД, а саме оперативна команда 4а на чолі зі штандартенфюрером СС Блобелем.³

На той час проблема дискредитації німецького противника у війні була, без сумніву, лише почасти юридичною, а в першу чергу пропагандистським завданням, яке було доручене перевіреному спеціалісту, письменникові Толстому, як члену "Надзвичайної державної комісії". У декількох статтях, що поширювалися передусім в західному зарубіжжі під заголовками "Ми вимагаємо відплати", "Чому ми називаємо їх чудовиськами", "Нацистські гангстери перед радянськими суддями", Толстой використав засуджені в Харкові злочини оперативної групи С як привід, щоб повними ненависті виразами затаврувати як німецький Вермахт, так і весь німецький народ.⁴ Толстой, правда, не зумів навести доказів відповідальності німецького Вермахту, але він вважав за можливе виступити з сентенціями наступного роду:

Він додав:

Отже, настільки ж брехливе, як і безглузде твердження, з якого у Толстого потім випливав наступний висновок:

Тим самим у грубій формі був передбачена пропагандистська теза, далекойдучий вплив якої прикрим чином відчувається аж до наших днів.

Радянська тактика повторилася потім у Київській справі, вона повторилася і в Мінській справі. Адже і тут використовувався метод перекриття радянських звірств німецькими звірствами. Поблизу Києва, у Дарницькому лісі і під Биківнею, в 30-х роках були поховані 200000-300000 людських тіл,⁵ лише мала частина жертв радянського режиму на Україні, точне число яких, можливо, не вдасться встановити вже ніколи. Адже тільки на Західній Україні, тобто в Східній Польщі, згідно з оцінками деяких істориків, в 1939-41 рр… ліквідували мільйон людей — дані, які в цьому випадку, можливо, все ж завищені. У всякому разі, жертвами голоду, навмисне організованого в 30-х роках Сталіним та його поплічниками, стали 7–8 мільйонів сільських жителів України.

На цьому тлі слід розглянути той факт, що Київ у той же час став і символом злодіянь оперативних груп охоронної поліції і СД з німецького боку. Адже Червона Армія — подібно, скажімо, німецьким військам в 1918 р., при відході до "Лінії Зігфріда", тільки в більш жорстокій формі і в більшому масштабі — підготувала в Києві вибухи і підпали, які після заняття міста викликали неабиякі матеріальні руйнування і значні втрати, в т. ч. серед українського населення. Як відплату за ці тривожні події зондеркоманда 4а оперативної групи С розстріляла 29 і 30 вересня 1941 33.771 непричетних жидівських жителів.⁶ Незвично точна цифра 33.771 розстріляних цивільних осіб заснована на даних оперативної групи С і, мабуть, повідомлялася нею наверх неодноразово, наприклад, в донесенні № 101 від 2 жовтня 1941 р., хоча й лаконічно і, що кидається в очі, "замовчуючи метод екзекуції і місце різанини київських жидів".

У подальшому кількість жертв залишалася спірною, щодо неї дійсно курсували різні оцінки. Вже у рішенні американського Верховного комісара Джона Макклоя від 31 січня 1951 р. щодо прохання про помилування засудженого до смерті в ході процесу оперативних груп (справа 9) начальника зондеркоманди 4а оперативної групи С штандартенфюрера СС Блобеля було визнано доречним зазначити, "що на його (Блобеля) думку число розстріляних під Києвом людей становило лише половину названої цифри".⁷ Отже, навіть у цьому американському документі, виданому "Управлінням Верховного комісара США в Німеччині", в усякому разі, допускається можливість набагато меншого числа жертв. "Цифрові дані про різанину в Києві містять загадки", — вважає і Фрідріх (Friedrich) у своїй виданій в 1993 р. книзі "Закон війни" (Das Gesetz des Krieges). Польський вчений Вольський в дослідженні, виданому "Товариством польської історії" в Стамфорді (штат Коннектикут) в 1991 р., нарешті, порівняв одну з іншою різні цифри київських жертв і отримав при цьому примітні результатів.⁸ Адже він встановив коливання в оцінках, що становлять від 3000 до 300000. Нижча цифра 3000 зазначена в "Енциклопедії України" (Encyclopedia of Ukraine; Торонто, 1988), вищу цифру 300000 розповсюдив 23 квітня 1990 також у Торонто Коротич, показним чином — агент НКВС/КДБ і близький співробітник Горбачова. 10000 жертв вказані в "Великому енциклопедичному словнику Ларусс" (Grand Dictionnaire Encyclopedique Larousse, Париж, 1982), 50000-70000 — в "Великій радянській енциклопедії" (Москва, 1970), 100000 — в "Жидівської енциклопедії" (Encyclopaedia Judaica; Єрусалим, 1971).

Втім існують різні дані не тільки щодо кількості жертв, але й щодо обставин розстрілу жидів, які залишалися в Києві у вересні 1941 р. після евакуації, щодо місця розстрілу і поховання. Так, згідно Вольському, поки ще марно шукати настільки символічну сьогодні назву Бабиного Яру, розташованого на північному заході від Києва, у наступних великих довідкових виданнях:⁹

"Велика радянська енциклопедія" (Москва, 1950–1955), "Велика енциклопедія Ларусс" (Grand Larousse Encyclopedique; Париж, 1960), "Британська енциклопедія" (Encyclopaedia Britannica; Чикаго, 1972), "Європейська енциклопедія" (Enciclopedia Europea; Рим, 1977), Enciclopedia Universal Nauta (Мадрид, 1977), "Академічна американська енциклопедія" (Academic American Encyclopedia; Данбері, 1991).

Ключове слово "Бабин Яр" вперше зустрічається в "Великій радянській енциклопедії" (Москва, 1970) і в "Жидівської енциклопедії" (Єрусалим, 1971), чиї набагато завищені дані в 100000, принаймні, були пущені в обіг НКВС і вперше названі 4 грудня 1943 в повідомленні "Нью-Йорк Таймс" з Москви, яке ще буде цитуватися нижче.

Адже невідому тоді назву Бабиного Яру в радянську військову пропаганду ввів в листопаді 1943 р. НКВС, у зв'язку з розгорнутими на всю потужність спробами приховування "Катинської справи". Незабаром після того, як Совєти знову оволоділи українською столицею, вони запросили групу кореспондентів західної преси, щоб оглянути Бабин Яр, що видавався тепер за місце бійні.¹⁰ Однак речові докази, мабуть, виявилися мізерними. А вивчення результатів численних аерофотозйомок в наші дні, схоже, привело до висновку, що, на відміну від ясно видимих великих масових поховань НКВС у Биківні, Дарниці і Білгородці і на відміну від ясно помітних масових поховань Катині (до речі, відповідно до статті "Нью — Йорк Таймс "від 6 травня 1989 р., це — остаточний доказ радянської вини у вчиненні злочину), територія Бабиного Яру в 1939-44 рр., під час німецької окупації, залишилася недоторканою. Для підкріплення твердження, що німці тут, у Бабиному Яру, "розстріляли з кулеметів від 50000 до 80000 жидівських чоловіків, жінок і дітей", НКВС в 1943 р. підготував і трьох так званих «свідків», розповіді яких, однак, викликали ще більший скепсис в кореспондентів, перш за все в досвідченого представника "Нью-Йорк Таймс" Лоуренса. Тому опублікована потім 29 листопада 1943 в "Нью-Йорк Таймс" стаття "Повідомлення про вбивство 50 000 київських жидів" (50 000 Kiev Jews Reported Killed), вже очищена від самої грубої брехні щодо "радянських партизан" і "машин-душогубок", і мала примітний підзаголовок "Решта доказів мізерні" (Remaining Evidence is Scanty),¹¹ що було рівнозначне явній невдачі зусиль НКВС. Але демонстрація так званих «свідків» у справі досі невідомого Бабиного Яру вже замислювалася, згідно з Никифоруком, як свого роду «проби» "генеральної репетиції брехливих свідчень про бійню в Катинському лісі, які вимагав НКВС".¹² І тому НКВС поспішав, підтягнувши резерви, відновити свою зіпсовану правдоподібність.

Уже 4 грудня 1943 р. "Нью-Йорк Таймс" знову повідомила в статті "Київ налічує більше жертв" (Kiev Lists More Victims), що, згідно з першими шпальтами московських газет, 40000 жителів направили "прем'єр-міністру Сталіну лист", в якому "підвищили оціночну цифру вбитих і спалених у Бабиному Яру до більше 100000".¹³ Мова тут йшла, звичайно, про грандіозну акцію НКВС, адже тільки НКВС міг організувати відправку таких листів Сталіну. Але з тих пір цифра 100000, пущена в обіг НКВС, як і Бабин Яр як місце розстрілу і поховання, стали невід'ємними реквізитами радянської пропаганди. Ми знову знаходимо їх вже навесні 1944 р. в повідомленні спеціальної комісії під керівництвом Хрущова¹⁴ (який в 30-х роках, як відомо, сам робив тяжкі злочини щодо українців), де тепер теж стверджувалося, що в Бабиному Яру було вбито "більше 100000 чоловіків, жінок, дітей і людей похилого віку", а ще 25000 — в німецькому каторжному таборі Сирець під Києвом, де насправді, за українськими оцінками, стали жертвами насильства, хвороб і голоду 1000 осіб.

Повідомлення комісії Хрущова, до якої входили провідні партійні, державні і господарські діячі, заслуговує уваги тому, що в ньому, крім Бабиного Яру, Сирця і деяких менш відомих місць, називається і Дарниця, де німці, як стверджувалося тепер, також вбили "більш 68000 радянських військовополонених і цивільних жителів". Тим самим загальне число жертв німецьких окупаційних властей в Києві, про які стверджує спеціальна комісія Хрущова — 195000, виявилося близьким до загального числа жертв НКВС — 200000-300000, які, як вважають, поховані в масових могилах у Дарницькому лісі, а також під Биківнею і Білгородкою. Ця цифра стала потім і центральним пунктом повідомлення "Надзвичайної державної комісії" по Києву від 9 березня 1944 р. і оскільки це повідомлення, як і повідомлення про розслідування Катинської справи, на підставі статті 21 Лондонського статуту було визнано Міжнародним військовим трибуналом в якості радянського доказового матеріалу (документ СРСР-9), то радянський обвинувач, старший радник юстиції Смирнов міг стверджувати 14 лютого 1946 в Нюрнберзі:¹⁵

Докази не були надані, радянський обвинувач, як і в Катинській справі, просто послався на уявні показання свідків, представлених НКВС.

Правда, совєтам не вдалося протягти в Нюрнберзі свої звинувачення у Катинській справі, і не в останню чергу асоціацією Катині з Бабиним Яром пояснюється те, що і ця справа довгі роки перебувала в забутті. Наприклад, Еренбург марно намагався знову підігріти історію з Бабиним Яром в 1947 р. у своєму романі "Буря". Лише коли в 1968 р. НКВС/КДБ зміг представити ретельно проінструктованого так званого «свідка» на судовому процесі в Дармштадті — "Нью-Йорк Таймс" повідомила про це 14 лютого 1968 в статті під заголовком "Тільки чотири очевидці в Бабиному Яру" (At Babi Yar Only Four Spectators)¹⁶ — і тільки після того, як Євтушенко написав про Бабин Яр "хвилюючий" вірш, а Шостакович — твір для оркестру, символічна значущість цього поняття помітно підвищилася, що було негайно використано радянською пропагандою.

Радянські власті використовували сприятливу кон'юнктуру, щоб в кінцевому підсумку спорудити на полігоні НКВС під Биківнею (Київське обласне Управління НКВС), де — як і під Дарницею і Білгородкою поблизу Києва — знаходилися великі масові поховання сталінського періоду, монумент в пам'ять, нібито, похованих тут жертв "фашистських загарбників 1941–1943 рр..", які, як писала одна київська газета ще в 1971 р., були "по-звірячому закатовані". Проте вже в березні 1989 р. напис, що вводив в оману, був знову видалений під зростаючим тиском громадськості. Адже до цього часу, 17 березня 1989 р., радянське інформаційне агентство ТАРС повідомило, що, за даними "державної комісії" (вже четвертої у своєму роді), у Биківні та Дарницькому лісі виявлені масові поховання з останками 200000-300000 так званих "ворогів народу" сталінського періоду. Одночасно орган Спілки радянських письменників "Літературна газета" визнав доречним відзначити в квітні 1989 р., що не "німці", а сталіністи, "наші власні люди" здійснили ці масові вбивства. Страшні подробиці про масові вбивства НКВС, що тривали з 1937 р. до самої окупації міста німецькими військами у вересні 1941 р., повідомив Цариннік в статті "Київські поля смерті" (The Killing Fields of Kiev), яка була опублікована в 1990 р. у жовтневому номері журналу "Коментарі" (Commentary), видаваного Американським жидівським комітетом у Нью-Йорку.¹⁷

Правда, в Німеччині такі констатації фактів приймаються до відома неохоче або не приймаються взагалі. Тут радянська формула про 100000 жертв у Бабиному Яру, що не сприйнята навіть в Нюрнберзі, глибоко проникла в суспільну свідомість, як показують відповідні газетні статті ювілейного 1991 року. 14 вересня 1991 якийсь Вольфрам Фогель в меморіальній статті регіональної газети "Зюдкурір" перевершив навіть вигадки сталінської військової пропаганди, стверджуючи, що "масовому захороненню Бабин Яр на околиці Києва" "довелося прийняти близько 200000 осіб, убитих під час німецької окупації".¹⁸ А президент німецького Бундестагу Зюссмут використовувала меморіальну промову в Бабиному Яру 5 жовтня 1991 як привід для необґрунтованих випадів проти всього німецького народу,¹⁹ який не мав відношення до здійсненого без його відома і без його схвалення розстрілу 33771 або — що вже вельми погано — хоча б удвічі меншого числа жидів зондеркомандою 4а охоронної поліції і СД, а тому на нього не можна покладати і відповідальності за це. У населення Києва викликало обурення відсутність у промові Зюсмут будь-якої згадки про майже 300000 українських жертв сталінського терору в довколишніх масові похованнях Биківні — для українців до того моменту це вже було справою національної честі ("The mass graves have become a point of national honor for Ukrainians").²⁰ У Радянському Союзі доводилося використовувати Бабин Яр, щоб надати достовірність Катині, а Катинь — щоб надати достовірність Бабиному Яру. Пізній успіх радянської пропаганди у разі Бабиного Яру навіть спонукав сталіністів в 1990-91 рр… ще раз спробувати все ж покласти провину за розстріл польських офіцерів у Катині (та інших місцях) на німців, надрукувавши в "Військово-історичному журналі" вже згадану серію статей під примітною назвою "Бабин Яр під Катинню?"

Примітки

1. Zayas, Die Wehrmacht-Untersuchungsstelle, S. 362 ff.

2. Soviet War News, 19.8.1943.

3. Krausnick, Die Einsatzgruppen, S. 193.

4. Soviet War News, 7.10., 18.11., 23.12.1943.

5. Krushelnycky, The largest massgraves of Bykovnia, near Kiev, 300.000 victims; Stalin-Opfer in Massengrab bei Kiew; «Wer zuckt, dem geben wir den Rest».

6. Krausnick, Die Einsatzgruppen, S. 190.

7. Landsberg, S. 19.

8. Wolski, Le Massacre de Baby Yar.

9. Friedrich, Das Gesetz des Krieges, S. 807 f., S. 810.

10. Див. прим. 20.

11. The New York Times, 29.11.1943.

12. Див.: Nikiforuk, прим. 20; Wolski, прим. 43.

13. The New York Times, 4.12.1943.

14. Soviet War News, 9.3.1944.

15. Der Prozeß gegen die Hauptkriegsverbrecher, Bd. VII, S. 504, S. 612.

16. The New York Times, 14.2.1968.

17. Carynnik, The Killing Fields of Kiev.

18. Vogel, Wo der Genozid begann.

19. Gedenkworte der Präsidentin, 5.10.1991, Archiv des Verf.

20. Carynnik, The Killing Fields of Kiev, S. 25.

Уривок з книги Гермара РУДОЛЬФА «ЛЕКЦІЇ З ГОЛОКОСТУ»

… Вважається, що в 1943 році, при відступі німецької армії, айнзатцгрупи відкопали раніше викопані ними спільні могили і на гігантських вогнищах спалили трупи, що вже частково розклалися, не залишивши за собою жодних слідів. Бабин Яр — це всього лише найбільш відомий приклад. Цей гігантський захід зі знищення доказів, нібито почався влітку 1943-го і нібито проходив під кодовою назвою "Акція 1005".

З приводу слідів цих злочинів, доцільно навести короткий і типовий коментар одного офіційного історика:

Після розвалу Радянського Союзу ніхто не шукав будь-яких слідів, хоча вбивство більше ніж 30,000 київських жидів нібито добре документовано. Ця цифра, зокрема, згадується в низці німецьких документів, щоправда, Бабин Яр при цьому відкрито не називається. Так що, цілком можливо, що вбивства були скоєні десь в іншому місці…

На сьогоднішній день мені не відомий жоден представлений світової громадськості випадок, коли були знайдені масові поховання або хоча б сліди таких поховань.

… Фактом, однак, є те, що всі статистичні дані щодо населення на територіях Радянського Союзу, які в свій час перебували під німецькою окупацією, говорять про те, що ніяких масових вбивств там не відбувалося.

Якби я був на місці Сталіна, я б також не став шукати ці масові могили, оскільки, навіть якщо б німці дійсно зробили ці злодіяння (в які він, напевно, і сам не вірив), то один-два мільйони вбитих жидів все одно склали б незначну частку від десятків мільйонів більшовицьких жертв, які не були спалені "без сліду", і чиї останки лежать мало не під кожним квадратним місцем російської землі.

Сюди потрібно додати братські могили мільйонів загиблих німецьких і радянських солдатів, які також повинні десь лежати. Як у такому морі трупів можна відрізнити жидів від ненежидів, жертв айнзатцгруп від жертв комунізму або від жертв війни? З плином часу це стає все важче і важче, але головне — було б бажання. Таке бажання, очевидно, виникло у місцевої влади литовського міста Маріамполь, коли в 1996 році вони вирішили звести пам'ятник десяткам тисяч жидів, нібито вбитих там. Щоб побудувати пам'ятник у правильному місці, були проведені земляні роботи там, де, за твердженнями "очевидців", розташовувалися загальні могили. Була перекопана величезна ділянка території, але, на жаль, (чи на щастя!) нічого там так і не знайшли.

У 1949 році німецький генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн постав перед британським військовим трибуналом, оскільки, будучи свого часу командувачем 11-ї німецької армії, він був звинувачений у співучасті у вбивствах, скоєних у Криму айнзатцгрупою "Д". Адвокат Манштейна, британський юрист Реджинальд Пейджет, пише в своїх мемуарах наступне:

"Мені здавалося, що твердження СД [у звітах айнзатцгруп] були абсолютно неправдоподібними. Підрозділи зі ста чоловік з вісьмома автомобілями доповідали про вбивство 10–12 тисяч жидів за два-три дні. Вони не могли посадити в одну вантажівку більше, ніж 20–30 жидів, які — не варто забувати — думали, що їх переселяють, і брали з собою свої речі. Навантаження, шлях довжиною як мінімум 10 кілометрів, розвантаження і зворотна дорога відняли б години півтори-два. Взимку в Росії дні короткі, а вночі вони не їздили. вбивство 10 тисяч жидів зайняло б щонайменше три тижні.

В одному з випадків нам вдалося перевірити ці цифри. СД стверджувала, що в листопаді вони вбили 10.000 сімферопольських жидів, а в грудні вони доповідали, що Сімферополь очищений від жидів. Шляхом ряду перехресних перевірок нам вдалося встановити, що вбивство сімферопольських жидів мало місце в один-єдиний день, 16 листопада. У Сімферополі був лише один підрозділ СД. Місце страти знаходилося в 15 кілометрах від міста. Розстріляних не могло бути більше 300 чоловік, причому, швидше за все, не всі 300 людей були жидами; це була різношерста група людей, яких підозрювали у підривній діяльності. Подія в Сімферополі набула широкого розголосу, оскільки про неї повідав […] свідок звинувачення, австрійський капрал на ім'я Гаффі, який стверджував, що, коли він був ординарцем, він чув, як на одному зібранні інженерів говорили про антижидівські заходи, і що він проходив повз місця розстрілу під Сімферополем.

В результаті ми [адвокати Манштейна] отримали велике число листів і змогли викликати кількох свідків, які жили в одному кварталі з жидівськими родинами і які говорили також про богослужіння у місцевій синагозі і роботі жидівсського ринку, де вони купували ікони і всякі дрібнички — як до відходу Манштейна з Криму, так і після.

Не було жодних сумнівів, що жидівська громада в Сімферополі продовжувала діяти цілком відкрито, і хоча деякі з наших свідків чули чутки про ексцеси, скоєних СД в Сімферополі по відношенню до жидів, було очевидно, що тамтешня жидівська громада не знала про якусь особливу ​​небезпеку".

Уривок з книги Тетяни ТУР «ПРАВДА ПРО БАБИН ЯР»

… Киянин, видатний кінорежисер і сценарист Олександр Довженко у своїй книжці «Не хазяйнувати німцям на Україні», виданій на початку 1943 року, писав, що німці вивезли жидів з Києва, а не замордували: «Вивозять людей. З самого лише Києва вивезли в жовтні 1941 року 50 000 жінок».

Чи ж ті 50 000 жінок не ті самі 52 000 киян, яких Молотов для пропаганди між альянтами вирішив проголосити розстріляними?

У книжках Т.Строкача «Партизани України» та А.Чеканюка «Народне ополчення в героїчній обороні Києва і Одеси» теж нема й згадки про Бабин Яр. Бо Інформбюро Наркоміндєлу «пустило качку» про винищення населення Києва лишень між західними альянтами, оскільки тоді ще не було видано наказу поширювати цю звістку в Радянському Союзі.

Важливим доказом, що винищення киян у Бабиному Яру — вигадка совєтської пропаганди, є «Нота Народного Комиссара иностранных дел тов. В.Молотова о чудовищных злодеяниях, зверствах и насилиях немецко-фашистских захватчиков» від 6 січня 1942 року та пізніші її варіанти. В англомовних виданнях для експорту на Захід записано: «За кілька днів німецькі бандити вбили й замучили на смерть 52 000 чоловіків, жінок і дітей, знущаючись над тими українцями, росіянами й жидами за їхню вірність Радянському уряду… Німці зібрали велике число жидів, зокрема жінок і дітей, на жидівському кладовищі… Перед розстрілом усіх роздягнули догола й побили… Після розстрілу німці присипали всіх тонким шаром землі».

По-перше, завважмо, що в ноті не йдеться про якийсь яр чи то яри, а місцем поховання виразно названо жидівське кладовище.

По-друге, ця офіційна нота Інформбюро Наркоміндєлу вказує, що вбивцями були німці, а не українці або українська поліція.

По-третє — йдеться в ній, — головними жертвами німців були українці, а про жидів згадано на третьому місці.

Важко припустити, що у цьому був якийсь вияв антисемітизму. Адже тоді головою Совінформбюро був жид Соломон Лозовський, головою Інформбюро Наркоміндєлу — палка жидівська патріотка, дружина Молотова Поліна Жемчужна (вона ж Перла Карп). Зрештою, під час війни московське радіо не цуралося передавати сіоністичний гімн «Гатіква», а уряд СРСР масово нагороджував жидів орденами і зірками Героя Радянського Союзу.

Мабуть, найважливіше те, що у масових російськомовних виданнях цієї ноти немає згадки про Бабин Яр або про «різню» в Києві чи на околиці міста. Радянська влада не боялася обдурювати наївний Захід, але не наважувалася аж так обдурювати своїх людей, серед яких було надто багато очевидців. Совєтська пропаганда намагалася в такий спосіб передусім спонукати Америку відкрити другий фронт в Європі, а, по-друге, убезпечитися на випадок, якщо німці розкриватимуть дедалі більше братських могил жертв НКВД, так як те вони робили у липні 1941 року у Львові.

… Винищення киян чи жидів у Бабиному Яру промовчали й комуністи-підпільники Києва на чолі з Володимиром Кудряшовим. Комуністичне підпілля у Києві мало тоді 250 законспірованих радіопередавачів і досить детально звітувало по радіо Великій землі, зокрема про німецький терор стосовно киян. Однак про винищення сотень тисяч людей у Бабиному Яру або десь у Києві вони чомусь не звітували, хоча їхній підпільний центр був на Лук'янівці, поряд з Бабиним та Реп'яхівським ярами. …

… 1993 року було зроблено перегляд документів підпілля в партійних архівах Інституту історії при ЦК Компартії України у Києві та московських архівах. Тоді Москва й не згадувала про Бабин Яр. У Києві переглянули всі документи на цю тему, а саме: дві теки щодо підпілля у Києві.

Перша з них становила 302 сторінки "звітів, доповідних записок організаційно-інструкторського відділу ЦК КП(б)У". Там знайдено одну сторінку, і то без дати, зі звіту про діяльність київського підпілля. Цей звіт, який видавався найправдоподібнішим, було виготовлено, мабуть, 1945 року. На цій сторінці стандартний післявоєнний опис винищення жидів зафіксовано десь у 65 словах. У другій теці було 187 сторінок таких матеріалів, з яких тільки одна сторінка про трагедію у Бабиному Яру. З контексту можна зробити висновок, що цю сторінку під заголовком «Громадяни й громадянки м. Києва» більшовицьке підпілля надрукувало наприкінці вересня 1943 року. У ній читаємо:

"Хто з киян не знає про німецькі гестапівські справи в "Бабиному Яру". Скільки сотень тисяч загинуло там мешканців Києва за два роки панування німецьких "визволителів". Кривава рука німецького гестапо замучила більше половини населення Києва".

… У першому числі чільного часопису бандерівського підпілля у Києві "Ідея і чин" у статті "Герої наших днів" автори перелічили всі втрати українських націоналістів до листопада 1942 року, включивши навіть мельниківців разом з поетесою Оленою Телігою. Проте й вони ні словом не згадали про знищення 100 000 киян у Бабиному Яру або додаткових 95 000 жертв в інших частинах Києва.

Делегація мельниківців до "столиці України та княжого города" Києва на чолі з професором Краківського університету Володимиром Кубійовичем описала свій побут у Києві наприкінці жовтня 1941 року в низці статей у тижневику "Краківські вісті". Там, зокрема, згадувалося, що "жидів вивезено за місто". Один з тодішніх свідків Ярослав Гайвас (з 1955 р. в Америці) досі мовчить про побачене — певне, зі страху перед нашими "всемогутніми відвічними сусідами". У 10-томній "Енциклопедії українознавства" під редакцією проф. Кубійовича, виданій Науковим товариством ім. Шевченка в Парижі у 1955 — 89 роках, немає й згадки про Бабин Яр. Зате у англомовній 5-томній версії "Encyklopedia оf Ukrаіnе", виданій 1988 р. Торонтонським університетом, Бабин Яр згадано як місце страти 3 000 жидів. Як загальне число інших жертв гітлерівців у Бабиному Яру подано 150 000.

Останніми роками Наукове товариство ім. Шевченка вирішило "виправити помилку" старої енциклопедії проф. Кубійовича. Редактором 11-го — доповнювального — тому, виданого українською мовою влітку 1995 р. в Мюнхені, став проф. Аркадій Жуковський з Парижа. Видавничі географічні дані вказують, що стаття про Бабин Яр не могла бути об'єктивнішою. Кілька років тому у Франції та Німеччині видано закони, що забороняють сумніватися в масштабах жидівської катастрофи. У Німеччині стаття 130 передбачає за це від 3 місяців до 5 років ув'язнення, а штраф становить 30000 доларів.

НТШ у Парижі було ознайомлене з аерофотознімками та прив'язкою Бабиного Яру від 1991 року. Статтю про Бабин Яр доручено було написати Вікторові Коптілову з Києва, який 15 років працював у Франції для ЮНЕСКО, а тепер викладає у Державному інституті східних цивілізацій у Парижі. Щоб не потрапити до суду й не втратити роботи та пенсії, проф. В.Коптілов без жодних пояснень збільшив кількість жидівських жертв до 100 000, натомість промовчавши про українські жертви ЧеКа у Бабиному Яру. Загальну кількість загиблих визначив у 150 000–200 000 тис. Мабуть, це не випадково, бо коли 1992 року французький ревізіоністичний науковий місячник Rеvue d’Histoire Revisioniste опублікував статтю про перебільшені масштаби "різні" у Бабиному Яру, удокументовану аерофотознімками Києва, — редактора покарали матеріально, а видання закрили. А тим часом про історичну важливість аерофотознімків завважено у статті в "Нью Йорк Таймс" від 1989 року на тему злочинів НКВД над берегом Дніпра та в Катинському лісі Білорусі.

З аерофотознімків Києва на тоді ще не використовуваній частині православного цвинтаря (а тепер на терені телевежі й військового кладовища), видно низку свіжих могил — разом близько 2000 — здебільшого українських жертв гітлеризму. Другий, менший рядок могил (приблизно 500 жертв НКВД з весни 1944 р.), видно за парканом Сирецького концтабору. Ці могили віддалені на 200 метрів на захід від ярка Бабиного Яру, де поховано перед 1933 роком сотні тисяч жертв голодоморів і терору ЧК— НКВД. Кільканадцять років тому на місці Сирецького табору і братських могил було зведено Сирецький жилий масив.

Уривок з книги Михайла НІКІФОРУКА «ЧИ БУЛО ЩОСЬ У БАБИНОМУ ЯРУ?»

«…Десятиліттями, аерофотозйомка використовується в археології як незамінний метод дослідження. За допомогою точного, аерофотографічного обладнання виявляються руїни древніх міст і цвинтарів, що були позабуті сторіччями. Аерофотозйомкою були виявлені навіть залишки затоплених грецьких міст. Аерофотографії з Національного Архіву у Вашингтоні були успішно використані при розслідуванні масового убивства НКВД 15 тисяч польських офіцерів, у 1939–1940 роках, у містечку Катинь під Харковом. Аерофотозйомка передмість Києва, включаючи Биківню, Білгородку і Дарницю виявляє тільки більш ранні, початку 30-х років, масові поховання жертв українського Голодомору 1932–1933 року та інші теж більш ранні поховання ОГПУ-НКВД. Таким чином, резонно було б очікувати аерофотографічні докази незрівнянно набагато більшої братської могили на 250 тисяч чоловік у Бабиному Яру.

Національні Архіви у Вашингтоні містять більше одного мільйона ста тисяч аерофотографій. З яких більше 600 аерофотографій Києва і його передмість, включаючи Бабин Яр. Усі ці фотографії були зроблені під час більш ніж 20 повітряних обльотів даної території. Перші фотографії були зроблені о 12 годині 30 хвилин 17 травня 1939 року. Ці фотографії виявляють навіть такі деталі, як автомашини, і тіні від ліхтарних стовпів на вулицях Києва. Кожен кущ або маленьке деревце виразне видні на схилах і на дні яру Бабиного Яру. Останні аерофотозйомки Бабиного Яру були зроблені в червні 1944 року, це вже через дев'ять місяців після захоплення Києва більшовицькими військами. Послідовні серії аерофотографій показують, що рослинність і ґрунт Бабиного Яру і його околиць зовсім залишалися недоторканими за увесь час дворічної німецької окупації. Якщо порівняти ранні і більш пізні фотографії, то можна легко ідентифікувати навіть ті ж самі дерева, що підросли за цей час. На послідовних знімках, зроблених з 1939 по 1944 рік, не виявлено жодних слідів не тільки людської, але навіть тваринної діяльності на досліджуваній площі яру Бабиного Яру і його околиць.

Уривок із статті Григорія МУСІЄНКА «БАБИН ЯР: РЕАНІМАЦІЯ ГОЛОКОСТУ І ПРИВАТИЗАЦІЯ УКРАЇНИ»

«Наприклад, в авторитетному видавництві «Брейт Лохамей хагетот» у Тель-Авіві 1993 року було видано книжку «Катастрофа (Шоа) і рух опору», де у розділі «Остаточне вирішення жидівського питання» серед місць масового знищення жидів німцями під час Другої світової війни Бабин Яр у Києві навіть не згадується. Чому так сталося? Про це, очевидно, краще знають видавці, а нам не випадає плутатись у здогадках. Однак важко повірити, що це трапилося випадково, через недогляд. Можна припустити, що зарахування Бабиного Яру до місць жидівської «катастрофи» поставило б під сумнів увесь голокост, який у світі вже сприймається як новітній міф ізраїльських пророків».