Багряні жнива Української революції

57. Кров за кров

— Стій! Хто їде?! — несподівано почувся окрик на краю села.

Навперейми вийшов парубок із рушницею. За якусь хвилю з-за клуні вискочило ще кілька озброєних селян.

— Зброю маєте? — запитав середнього зросту чоловік із великою чорною бородою, в кудлатій шапці. — Якщо маєте, то краще віддайте зразу, бо як знайдемо, то не поздоровиться.

— Ні, не маю, — відповів Панас, намагаючись зорієнтуватися, хто ці люди і як розмовляти з ними — як зі своїми чи…

— А що ж ви за чоловік будете? — почулося нове запитання.

Юнак виявився неготовий до такої розмови, хоч і мав би передбачити подібну зустріч та підготувати якусь версію. Тому й відповів безхитрісно:

— Маю справи у Великій Мечетні.[11]

— Та я й сам знаю, що без діла б не поїхали, — не опускаючи рушниці, повагом, промовив господар становища, — але в яких таких справах ви їдете?

Панас збентежено мовчав.

— От тут учора теж так само двоє їхало у справах, — повчально продовжував вартовий, — а коли зсадили їх із коней…

— Так тож одразу видко було, що комісари, — несподівано втрутився молодий козак, що підійшов слідом, — бо добрих коней мали і зброю не таку, брат, як ми з тобою…

Панас полегшено зітхнув. Сумніви розсіялися — це були свої. Заспокоївся і візник, який весь час знервовано поглядав на Панаса — як той викрутиться…

Тепер стежка стелилася до отамана.

— Степане, — звернувся бородань до юнака, — проведи їх до сотника. Та гляди, пам’ятай наказ!

Парубок із рушницею вже вмощувався на возі.

Дорогою Панас намагався розговорити свого охоронця, але відповідь була короткою:

— Скоро приїдемо до школи, там про все і дізнаєтесь.

Біля волості стояло кілька людей із рушницями. Степан, киваючи у бік волості та злегка усміхаючись, несподівано похвалився:

— Там у холодній сидять комісари… Якось аж чудно — минулого тижня вони в кардігардію людей замикали, а тепер самі там сидять… — І вже із сумом додав: — Ой і побили вони народу… Ну, тепер уже чортового батька вирвуться з рук!

Під’їхали до школи. Жовто-блакитний прапор над рундуком красномовно стверджував, яка влада в селі…

Невдовзі Панас Заворицький уже відповідав на питання сотника…

За кілька годин на нараді старшин було вирішено перемістити загін в околиці Гайворона, де планувалось оперувати до приходу регулярної української армії, яка вже почала свій похід на Київ.

Надвечір відбувся й суд над полоненими більшовиками. Довго не міркували: катюги мусили отримати по заслузі. Селяни ж, побоюючись, щоб повстанці раптом не виявили милосердя, послали старосту довідатися, що ж вирішено.

— Ну, як справа з комісарами? — звернувся до отамана староста. — Селяни просять покарати їх на смерть або віддати їм… Бо, не дай Бог, втечуть… Тоді не один із нас позбудеться голови або хазяйства. Досить того, що вони лише в нашому селі посиротили чотирнадцять родин, попалили майно і худобу…

— Не хвилюйтеся, від нас вони не втечуть, — певно відповів сотник. — Вирок буде виконано вже цієї ночі.

Тут підійшов страшенно схвильований старшина повстанського загону. Він приступив до отамана і гаряче почав просити, щоб той дозволив йому «поговорити» з арештованими…

— Друже, допит переведено… Їхня доля вже вирішена. Потурбуйтесь про наряд козаків, який виконає вирок. І дивіться, щоб вони не втекли.

— Будьте певні, не втечуть, — старшина аж дрижав від хвилювання. — Я сам буду їх стерегти.

Виявилося, що у цього чоловіка один із комісарів власноручно розстріляв усю родину: батька, матір, жінку і двох малолітніх дітей. Тому й отаман не дозволив йому допитувати арештованих. Не був старшина присутній і під час ухвалення вироку.

Пізно ввечері на величезному подвір’ї Великомечетнянської економії гамір посилився. Тіснилися готові до вимаршу підводи. Під навісом нетерпеливилися осідлані коні. Дехто з козаків ще порався біля своїх коників: напував їх, оглядав сідла. Сотник напучував козаків, які мали змінити варту довкола села:

— Глядіть же, хлопці, — казав він, — пильнуйте, бо тепер ніч — самі розумієте. За околицю села нікого не випускать. Ті, кого мінятимете, нехай їдуть прямо до перевозу й там нас чекають. Скажете, щоб пором тримали на цьому боці. Ні в якому разі на той бік не подавать. Якщо кого затримаєте, приведете прямо до перевозу. Поодиноких вибухів не лякайтесь, а коли почуєте один залп — це буде гасло, по котрому здіймайтесь із постів і прямуйте до перевозу. Глядіть, не витрачайте марно набоїв… Ну, з Богом!

І вартові вирушили.

Десь за півгодини пролунала команда ладнатися в дорогу й іншим. Настрій козаків був бадьорий — про це свідчили жарти і сміх. Отаман давав останні настанови кінному відділу, якому було доручено виконати екзекуцію.

— Вартові вже повідомлені, й про видачу заарештованих балачок не буде. Зустрінемося коло волості… Вирок виконаєте, як переправимося через Бог.

Відразу за брамою економії починався ліс. Виїхали з піснею.

Співали неголосно. Здавалося, що й вози намагались не гуркотіти. Неначе крадькома, світив місяць. Та все ж ліс розбудили. А тут ще — несподіваний різкий постріл. За мить прокотився дзвінкий відгук. Пісня урвалася. Кожний намагався вслухатися в ніч, але скрип возів і тупіт коней не давав цього зробити.

Проїхали лісок. За ним лежали хатки Великої Мечетні. Ось і волость. Поруч ґанку в колі вершників стояв віз, неподалік якого біліли дві постаті. Комісари… Що думають вони? Ясно що…

Коли виїхали в поле, один із більшовиків тривожно запитав:

— Куди ж це нас везуть?

— А тобі хіба не все їдно?

Інший вершник докинув з усміхом, що був видний навіть у темряві:

— До Авраама на пиво, він давно вже вас виглядає.

Засуджений хотів ще щось сказати, та старшина припинив балачку.

Під’їхали до перевозу… Спочатку переправлялись кіннотники. Козаки на підводах мусили чекати.

Врешті й Панас Заворицький опинився на тому березі. Він сидів на возі, загорнувшись у кобеняк. Йому страшенно не хотілось бути присутнім на розстрілі. Не хотів він і чути розмову засудженого зі старшиною. Але дітися було нікуди…

Один комісар продовжував мовчати, інший весь час говорив, говорив, говорив… У його голосі бриніли сльози. Він просив не вбивати його.

— А мій батько, а моя мати, а моя жінка, — донісся тремтячий голос старшини, — вони те-еж тебе просили. І ти їх не помилував… А дітки — плакали, молили тебе, — ти ж їх не помилував… Чим же вони були винні? Чому ти відняв у них життя?!

Що було казати комісарові?

— А тепер плачеш, просиш… Пустить тебе, щоб завтра знов упився безневинною кров’ю? Ні, падлюко…

Та комісар хотів жити. І він упав на коліна…

Раптом почулися крики:

— Стріляй, стріляй!

Уздовж берега посипалися постріли. Заіржали стривожено коні. Один із комісарів, якраз той, що намагався вимолити собі життя, тікав берегом, як заєць. Тікав у напрямку лісу.

— На коней! Догнати!

У ту ж мить полетіли вершники. Вигуки і удари копит почали стихати. На хвилину все затихло. І раптом — три вибухи з револьвера.

— Хоч цей тепер уже не втече, — донеслося від порома.

Панас натягнув на голову кобеняк — щоб не чути і не бачити…

У цей час у лісі, куди так прагнув утікач, двічі бахнула рушниця.

За кілька хвилин вершники повернулися. Один із них доповів отаманові:

— Аж у лісі догнали… Мало-мало не втік. Добре, що не догадався плигнути в річку, тоді доганяй вітра в полі.

Уже майже розвиднілося, коли загін нарешті переправився через Бог…