Барон Мюнгавзен

Богуміл Грабал, поет вулиці

У першому номері «Всесвіту» за 1991 рік уміщено листа читачки з Запоріжжя, в якому вона благає не друкувати більше на сторінках улюбленого «Всесвіту» Б. Грабала, А. Мальро, К. Вольф і особливо Е. Йонеско.

Список небажаних для пересічного читача письменників можна продовжити, бо подібні листи надходять і в редакцію «Иностранной литературы»: потрапляють до цього списку здебільшого визначні письменники, серед яких чимало й Нобелівських лауреатів. Така вже наша соцреалістична дійсність, що маючи один-єдиний часопис зарубіжного письменства, мусимо догоджати геть усім верствам населення, наражаючись раз у раз на діаметрально протилежні судження і взаємовиключні побажання.

Трохи далі на Захід маємо ситуацію уже зовсім іншу: ніхто там подібних листів не пише, бо часописів є необмежена кількість, до того ж на всі смаки. Наприклад, самих лише поетичних журналів видається в Англії понад сто двадцять, а в Іспанії біля семидесяти. В нас, нагадаю, — жодного. Через те, поряд із детективами та фантастикою, мусимо хоча б невеликими порціями причащатися літературою високою.

Однією з таких вершин чеської та світової літератури є той самий Богуміл Грабал, чиє одне-єдине оповідання викликало нарікання шановної читачки.

Дві течії в літературі сформували його як письменника: чеський поетизм і європейський сюрреалізм. Богуміл Грабал — письменник світової слави, перекладений у всіх цивілізованих країнах і виданий солідним накладом. У нас же досі опубліковано по одному оповіданню у «Всесвіті» та «Иностранной литературе». Оце і все.

А щоб зрозуміти причину такого ставлення, мусимо озирнутися назад — до витоків.

Життя Грабала було повне злигоднів і, здавалося, доля вчинила все можливе, аби тільки перешкодити йому зійти на щабель слави.

Народився він за чотири місяці перед початком першої світової війни — 28 березня 1914 року в сім’ї бровара у місті Брно. Однак аж до двадцятого року життя мешкав у Німбурку, поки не переїхав до Праги — студіювати право в університеті.

1939 року після закриття університету німцями повернувся до батьків у Німбурк, де влаштувався нотарем, але восени 1940 подався знову до Праги. Працював там референтом торговельної школи, потім комірником у Німбурку і нарешті, майже до кінця 1946 року, робітником, а тоді черговим на залізничній станції у Костомлятах. Склавши магістерські іспити на правничому факультеті у Празі, до середини 1949 року працював страхувальним агентом і комівояжером.

На тридцять п'ятому році життя Грабал мало не дебютував як поет у приватному видавництві. Але соціалізм уже твердо ступив на чеську землю, і набрану збірку сюрреалістичних віршів просто розсипали. А самого автора послали на ливарний завод у Кладно звичайним робітником.

Там, у Кладно, на ливарнях працювало чимало таких бригад, складених із «гнилих інтелігентів», що заважали цілій країні йти переможним кроком до світлого майбутнього. Хтозна скільки довелося б Грабалові там ідейно перековуватися, коли б не спіткало його більше лихо — важка травма черепа. Починаються довгі місяці лікування, і лише наприкінці 1954 року він стає до роботи на складі макулатури в Празі.

Оці постійні зміни, життя на узбіччі, серед людей, далеких від мистецтва й науки, дали, врешті, свої результати, вилившись у твори, яких, вочевидь, не міг написати жоден офіційний соцреалістичний письменник. Ще на ливарнях у Кладно Грабал написав оповідання «Ярмілка», яке надрукувати, проте, не вдалося.

1956 року Грабал нарешті дебютував — тоненькою книжечкою з двох оповідань під назвою «Розмови людей», що вийшли накладом 250 примірників як додаток до бібліофільського часопису. Ані сам Грабал, ані його біографи це видання за дебют не вважають. Однак саме ця книжечка сконденсувала в собі всі характерні риси грабалівської поетики. Сюрреалісти шукали «снів наяву» скрізь, крім людських балачок, Грабал знайшов їх саме в буденних розмовах, на вулиці, в кнайпі, за гальбою пива, — створивши свій особливий «плебейський» сюрреалізм.

1959 року «чорнороб» Грабал підготував до друку солідну збірку оповідань «Шпак на ниточці», але недремне око цензури догледіло щось підозріле в тих невинних вуличних образках, і набраний шрифт розсипали.

Лише на п'ятдесятому році життя письменник нарешті діждався своєї першої книжки — «Перлина на дні». А наступного, 1964 року, з'явилася збірка оповідань «Мрійники», перекладена невдовзі у Німеччині, Швейцарії, Італії.

Слава впала на нього, мов грім з ясного неба.

До 1968 року Грабал видає ще кілька книжок. За повістю «Потяги під спеціальним наглядом», у якій відбилися його спогади про працю на колії під час війни, славний чеський режисер Іржі Менцль зняв однойменний фільм, відзначений 1966 року головною нагородою на фестивалі у Маннгеймі (Німеччина), а згодом і нагородою Оскара у CШA.

Вторгнення комуністичних військ до Чехословаччини змусило багатьох чеських письменників емігрувати. Грабал залишився, хоч і не чекав нічого доброго від влади, котра переслідувала його ціле життя. Спілку чеських письменників окупаційною владою було розпушено, а до нової, маріонеткової, Грабал вступати не став, воліючи заробляти хліб насущний далеко не інтелігентською працею.

За кордоном слава його тим часом росте, а вдома Грабалові книжки читають із-під поли. В СРСР його ім'я згадують лише тоді, коли треба обуритися занепадом чеської літератури, вчасно порятованої доблесною Червоною Армією. Натомість радянському читачеві пропонують таких соцреалістів, як А. Плоудек або «чеський Корнійчук» — Ян Козак. Цей останній виголосив чималу промову на з’їзді очоленої ним Спілки письменників ЧССР, за переклад якої можна подякувати «Всесвітові», бо ж саме з неї ми довідалися, хто насправді є гордістю чеської літератури і чиї книжки варто шукати. Були це розкритиковані й облаяні Козаком Грабал, Гавел, Шкворецький, Кундера, Ашкеназі, Голан, Голуб та інші.

З 1976 року Грабала починають потрохи знов видавати: з'являється німбуркська трилогія «Містечко над водою» — «Пострижини», «Красна туга», «Арлекінові мільйони», повість «Як я обслуговував англійського короля» та кілька збірок оповідань і спогадів.

Режим мусив рахуватися зі світовою славою Грабала: 1988 р. йому повернули членство у Спілці, а наступного року ощасливили ще й званням заслуженого письменника ЧССР «за великий внесок у творення соціалістичної культури». Хоча кожен уважний читач Грабалової прози добре бачив, що чого-чого, а якраз «соціалістичної культури» письменник ніколи не творив.

Критика писала про Грабала, що він одружив сюрреалізм із соцреалізмом. І справді, героями його перших книг були здебільшого чеські робітники, люди праці, але описані переважно поза роботою — у пивницях, шинках, вдома, на забавах. І всі вони тішаться чудесним життям, ба навіть захоплюються ним, як і належиться у справжньому соцреалістичному творі, але це захоплення є не чим іншим, як своєрідним комплексом Швейка — тішитися геть усім, навіть у біді знаходячи розраду. Фактично Грабал висміював соціалістичну дійсність вустами простих собі балакунів, котрі на кожне явище мають своє власне судження і, так само як Швейк, сиплять мов з рукава життєвими прикладами.

У багатьох оповіданнях Грабал пориває із традиційною сюжетною прозою, відмовляється від безпосередньої характеристики персонажів. Розмови, спогади, потік свідомості нанизуються одні на одні, витворюючи якусь безперервну лінеарну конструкцію. Грабал перемішує справи важливі й абсолютно пусті, випадкові й логічно узгоджені на засаді зіткнення контрастів: гумору й жаху, сентименталізму й вульгаризму, комізму й трагізму. Такі зіставлення дають цікаві гумористичні й гротескні ефекти. А все це Грабал знаходив у повсякденні, забарвленому народною уявою й фантазією.

Грабал любить зображувати світ людей з узбіччя, людей, чиїм життям жив і він, працюючи то в ливарні, то на паперовому складі, то на колії і ніде не добиваючись жодного поступу у своїй кар'єрі. Люди ці зі спонтанним оптимізмом кидаються в нурт життя й пливуть за течією, а коли товчуть лоби об каміння порогів, то намагаються знайти цьому якнайсвітліше пояснення. Життя їх ніколи не розчаровує. А що найдивніше — не вчить нічому.

Письменник шукав поезію в прозі буднів і, на відміну від «снів наяву», котрі творили сюрреалісти, творив «сни вголос». Прикладом цього є «Уроки танцю для старших і уміліших». Це невелика повість, котра складається лише з одного речення, збудованого за принципом потоку свідомості, в якому минуле перемішується з теперішнім, а події дійсні — з вигаданими або ж відомими з чуток.

Грабал сам вважав, що він лише переливає життєву правду на папір і що роль його обмежується селекцією та монтажем. Вибирав з того, що підслухав і підглянув, найцікавіше — перлини слова і міфотворчості (недаремно ж перша збірка його оповідань мала назву «Перлини на дні»), і творив з них таке намисто, яке мало водночас смішити читача й забивати йому подих.

1986 року в Торонто вийшла книжка Грабала «Просвіти», наступного року там побачили світ ще дві книги спогадів — «Весілля в хаті» і «Нове життя». Усі три томи написані від імені письменникової дружини. У «Просвітах» знаходимо дуже цікаву характеристику Грабалової літературної творчості: «Мій чоловік і його писанина — це суцільний безлад, бо він ніколи не дбав про стиль писання, навіть не намагався, я знала граматику слабо, але розумілася на тім, що мій чоловік властиво ніколи порядно по-чеському писати не вмів, його писанина справляла враження перекладу з чужої мови, якихось нотаток, котрі ще треба опрацювати, ледь-ледь нашкіцованих епізодів, що вимагають марудної роботи… Однак мій чоловік саме це високо в собі цінив, був повен ентузіазму, коли міг покинути отой свій текст недоробленим, напіврозваленим, аж таким, що сипався з нього тиньк і поставала гола стіна, крихка цегляна кладка… Тою своєю базграниною мій муж нагадував мені празькі подвір'я, де поневіряються покинуті рештки риштовань, де суцільні завали довкола переповнених смітників, писанина мого чоловіка — то власне забуті й полишені рештки старих будівельних матеріалів, якихось невідомих уламків, дротів, батарей парового опалення, різного дрантя, котре вивозять під час недільних збиранок мотлоху, мій муж писав так, мовби писанина його була віддзеркаленням того всього, бо навіть сам про себе казав, що відбитком його текстів є старі подвір'я, вибиті шиби колійового клубу, і що саме так, як він пише, зодягаються робітники».

Деколи Грабалові оповіді справді перетворюються на хаотичний потік, підвладний лише головному героєві, як-от у маленькій повісті «Барон Мюнгавзен». Читач тут буває деколи просто заскочений несподіваними судженнями персонажів, особливо самого «барона» Ганті. Це тип людини, про яку в нас кажуть, що дихне — то й брехне. Сам автор намагається якнайменше втручатися в події, стежачи за тим, аби жодним словом не схарактеризувати своїх героїв, через що читач деколи просто губиться, де ж тут правда, а де суцільна нісенітниця. Лише окремі вигадки Ганті згодом прояснюються, як-от історія з дванадцятьма котами на складі макулатури. Але коли він переповідає сюжет сентиментальної повісті, то важко нам вирішити — вигадка це чи переказ реально існуючої книжки.

У цьому творі так само маємо елементи легкого «чорного гумору» — це і порада дідусеві продати свого скелета, і, особливо, епізод з пилянням на дрова дерев'яних янголів. Відпилюються голови, ноги, тулуби, відламуються крила і мечі, а під час цієї жахної екзекуції ведуться розмови, дуже від неї далекі.

Для Грабала ідеалом у прозі є дрогобицький алхімік слова Бруно Шульц, котрий, до речі, може належати українському письменству на тій самій підставі, що й Франц Кафка — чеському. Ви спитаєте: а хто, власне, посмів увести Кафку в контекст чеської літератури? Та не хто інший, як Б. Грабал. 1967 року з’явилася його антологія «Богуміл Грабал представляє вибір чеської прози», а там, крім Ербена, Неруди, Гашека й інших майстрів, — Франц Кафка. Найцікавіше, що західні німці того ж таки року холоднокровно переклали всю антологію, ані натяком не виявивши свого глибокого обурення такою безцеремонністю.

«Коли я озираю двадцяте століття, то переконуюсь, що завше мене захоплювали два імені: Гійом Аполлінер і Бруно Шульц, — писав Б. Грабал. — Це імена митців, котрі в'яжуть Західну Європу зі Східною. Коли я починав писати, як і належиться початківцеві, поезії, то Аполлінер був для мене недосяжним взірцем, ім'я його вимовляв я з сакральною повагою… Зворушує мене також його польська мамуся, котра, наближаючись до труни сина-поета і ступивши на одну з половинок килима, якого вона колись подарувала синові зовсім новеньким, вигукнула з гнівом: „Боже! Він його порізав!“ А коли я вперше взяв до рук „Цинамонові крамниці“ Бруно Шульца, то після кожної півсторінки відкидав книжку й виходив перейтися — робилося мені темно в очах. І так донині, читаючи його, відчуваю дивну млість і слабість, настільки незвичною є ця книжка, настільки коштовним і пронизливим є цей текст, що входить у сферу геніальності, в якій до краю суб'єктивна оповідь сягає класичної об'єктивності.

Ці два поети для мене — герої нашого віку і, як переймає мене до глибини смерть Аполлінера від епідемії іспанки одразу після першої світової війни, коли його востаннє бачено з трьома пляшками рому, так само боляче ранить мене смерть Бруно Шульца в другій світовій війні, коли німецький солдат застрелив його в Дрогобичі, місті, котре поет оспівав у „Цинамонових крамницях“».

Перекладати Богуміла Грабала — це суцільне задоволення. Задоволення тим сильніше, чим ближчий світ, з якого вийшов перекладач, до того світу, який зображує Грабал. А світ цей знайомий і рідний кожному галичанинові, бо тільки в Галичині звертаються до двірнички «пані Стефа», а до останнього пияка з бурячковим носом — «пан Дзюньо». Тут вечірні вулиці пахнуть смаженими в олії картопляними пляцками, помідоровими і гороховими зупами, фантастичними прецлями, струдлями, кнедлями та іншим печивом, від якого у кожного мігранта дух забиває. Але все це дуже детально описано в Бруно Шульца.

На відміну від Шульца, котрий писав літературною мовою, Грабал частенько послуговується міським жаргоном. Від часів Гашека чехи не мали нічого подібного. Гашека у нас перекладено досить вдало, але цікава річ — в часи застою виходив Швейк у повному перекладі В. Маслика зі всіма перченими словечками (дивись хоча б у серії — «Вершини світового письменства»), а от у наш час (і в двотомнику творів Гашека, і у виданні «Дніпра» 1990 року) — вже гладенько прилизаний і цнотливо підфарбований. Інакше, ніж блюзнірством, цього не назвеш. Ніде, в жодній літературі світу не існує заборони на сороміцькі слова й вирази, а надто коли йдеться про засоби стилетворення.

У Грабала знаходимо чимало соковитих народних словечок, і так щасливо складається, що й ми не без того скарбу, тож цілком гарненько можемо закрутити яку-небудь словесну хвигуру, не дратуючи чийогось цнотливого смаку.

Втім, Грабал часом таки епатував навіть чеську публіку, що видно з вибору листів, які він опублікував під назвою «Кривава балада, написана моїми читачами».

Треба сказати, що якраз під цим оглядом «Барон Мюнгавзен» є певним винятком, бо якраз нічого сороміцькою тут нема. Але перекладати його літературно було б непоправною помилкою. Візьмімо хоча б назву, в Чехії здавна прийнято чехізувати чужі імена. Тому подавати цю назву як «Барон Прошіл» означатиме відступ від оригіналу. Перед війною у Львові видано було славну книжку під назвою «Барон Мюнгавзен», а оскільки Гантя є реліктом буржуазної Чехії, то я й вибрав саме цей варіант.

Щодо самої празької говірки, якою послуговуються герої Грабала, то найкращим для неї відповідником може бути лише львівська, адже нею і досі користуються ті самі люди з узбіччя, або, як у нас кажуть, з маргінесу.

Львівська говірка настільки своєрідна, що за кордоном видано уже кілька її словників та наукових досліджень, не кажучи вже про багатющий вуличний фольклор. І говірка ця по сьогоднішній день збагачується новими словами. Є тут і сильний стримінь пуризму, себто очищення мови від чужих слів.

Таким шляхом йшли також чехи, штучно творячи нові слова й витісняючи з ужитку німецькі.

Одначе нелітературні слова — це тільки половина проблеми, яка постає перед перекладачем, бо Грабал ще й речення будує на засадах якогось особливого вуличною синтаксису. Потік оповіді, підсилений Гашековою традицією, передає ритм життя, його змінність, випадковість, деколи й нелогічність, а тим самим і всю нетривкість позиції сучасної людини, хоч би якої освіти вона засягла і якого шабля кар'єри дісталася.

Мав рацію Грабал, зазначаючи: «Коли людині зле на душі, тоді найуспішнішим ліком є банальні розмови про банальні події і речі». Подивимось, чи й нашу душу вони заспокоять.

Львів

Юрій ВИННИЧУК