Басаврюк ХХ

Епілог

Кожен вечір я приходжу до кав’ярні Длугоша. Які б термінові справи в мене не були, я завжди знаходжу хоча б кількадесят хвилин, щоб посидіти там, випити кухоль пива й перекинутися кількома фразами зі знайомими. Я дивлюся на двері, і кожен раз, коли дзвонить дзвінок на дверях кав’ярні, сповіщаючи про нових відвідувачів, мимоволі напружуюся. Мені здається, що саме зараз сюди увійдуть мої товариші, і я знов зможу обмінятися кпинами з Кожухом, вислухати міркування отця Василя про зміст віри, спланувати з Бойчуком нові шляхи Боротьби й висловити полковникові свої думки щодо розвитку історії. А головне, дізнатися — що чекає там, за чорним отвором…

І тільки тоді я зможу поїхати в одну далеку і спокійну країну, де під чужим іменем живе Наталка.

Але кожен раз заходять інші. Серед них українських ветеранів стає все менше. За останній час багато виїхало з Подебрад, інші зав’язли в роботі і злиднях. Колись, стиснуті в залізний п’ястук, зберігши братство в таборах для інтернованих, ми ще залишалися Армією перші роки мирного еміграційного життя. Тоді нас об’єднувала надія на повернення. Тепер наше братство поступово розпадається, розсіюючись по всьому світу.

Учора ми проводжали з десяток козаків до Іноземного легіону. Я розумів їх. Злидні й безробіття міського життя, нудьга за минулим нестримно штовхала їх туди, де хоч щось могло нагадати їм про часи, коли вони знаходилися на вершині свого вояцького щастя.

Прощання було сумне — усі розуміли, що розстаємося назавжди. Розмовляли мало — ковтали, не п’яніючи, горілку і співали довгі степові пісні.

Біля мене сидів курінний Гоголь. Чомусь мені завжди було трохи ніяково в його присутності. Можливо, цьому сприяло його прізвище. Він не співав, лише уважно слухав, спершись на руку. Над столом лунало «Повій, вітре, на Вкраїну», Високий дискант заспівача підносився в незнані світи і злагоджений спів інших, розсипаний на підголоски, надавав цій пісні урочистого трагізму й невимовного суму.

Коли спів завершився й за столом знову піднявся гомін, Гоголь, ні до кого не звертаючись, почав розповідати. Але я достеменно знав, що ці слова призначені мені.

— Пам’ятаю, як у вісімнадцятому з п’ятьма вільними козаками перебирався через Хорол. Червоні вдарили по броду з гармат. Я їхав у середині колони. Березнева вода була холодна як смерть. Від вибухів коні почали дуріти. Раптом щось луснуло в моїх вухах. Стіна води піднялася переді мною. Декілька секунд навколо мене падав дощ з талої води та шматків криги. Коли я отямився, навколо нікого не було — щезли навіть коні. Я вибрався на берег і добрався до свого куреня. Згадувати про цей випадок я почав тільки тут. І знаєш, що мені здалося? А може це мене на шматки розніс гарматний постріл? А козаки продовжили війну, яка завершилася по—іншому. І всі ми вже колись загинули, тільки не знаємо про це, бо смерті немає, а є тільки інша історія. Тому ми ніколи не знайдемо спокою, поки не відшукаємо свій втрачений шлях.

Гоголь підвівся, кивнув мені на прощання й тяжкими кроками вийшов з кімнати. Більше я його не бачив…

…Я буду чекати ще довго. Надія живе в мені. Але вона слабшає з кожним незнайомим відвідувачем кав’ярні. Коли її залишиться зовсім мало, я піду до своєї кімнати і зберу речі. Візьму в Академії відпустку й відправлюся на польсько — совєтський кордон. Уночі перейду його і проберуся до чорного отвору посередині руїн монастирського подвір’я. І я знаю, що зустріну там.

Донецьк. Березень — вересень 1999 р.