Бережіть янголів своїх

Бела

Я — сука. Так-так, справжнісінька сука. Дехто чомусь каже, забачивши мене: «Пхе, яка потвора…» Теж мені, цінителі… Але хто б як там не вважав, особисто я так не думаю. Я гарна. Можна сказати — зразково красива. У мене маленькі, трохи ніби примружені очі, симпатична яйцеподібна голова… Міцне мускулясте тіло, ніжки, правда, коротенькі. Але ж так і має бути, бо я — бультер’єр.

Мені пощастило народитися від родовитих батьків.

Знаєте, хто мій батько? Син чемпіона світу! Двічі національний чемпіон — Росії та України. Мама, перед тим, як її вирішили «видати заміж» (у кінологів це називається «пов’язати»), перемогла на національній виставці в Україні. А ви думали, як? Гадаю, мені таки пощастило. Правда, я народилася сьомим, останнім щеням… «Ну то й що?» — скажете. А те, що документи на мене не оформили.

Бачте, їх видають тільки до шостого включно… А я — малюсіньке, слабеньке щеня — мене вирішили позбутися. То пощастило чи ні?

Але не так-то просто вбити живу істоту, я гадаю. Мене тримали на руках, я вже відчувала щось мокре і холодне (бачити я нічого не могла, цуценята ж бо народжуються сліпими). Лежу на чиїхось руках, скиглю і думаю: «Ото не пощастило-о-о!»

Раптом пролунав якийсь шум. Слух, правда, в мене теж був не дуже, але дещо я все-таки чула.

— Що ти робиш?! — закричав хтось.

— Та от, зайве щеня народилося… Позбутися треба.

— Ти що, ось так збираєшся його втопити? У відрі, живе створіння?

Лишенько! Мене! Втопити!! У відрі!!!

— А куди мені його, себто її, дівати? Хочеш, тобі віддам?

— М-м-м… Ну, не знаю… У мене ніколи не було собак…

— Ну тоді й не патякай!

І мене занурили у воду… Все. Капець…

— Ні! Ні! Я візьму! — почула я крізь товщу води, як крізь вату.

Кулею вилетіла з відра — хтось витяг за загривок. Вода встигла потрапити у вуха, в рот і в ніс. Я тремтіла, чхала, пирхала і вила на всю щенячу горлянку: «Жити хочу-у-у!!!»

— На, бери й паняй звідси.

— А ти не міг би його, е-е-е… її потримати хоч пару тижнів?

— Ще чого! Або забирай, або давай сюди…

— Стривай… я заберу… Тільки ж я нічого не петраю в собаках… Дай мені хоч книжку якусь.

— Ну, цього добра скільки хоч. Я навіть дам тобі телефончик однієї дамочки. Вона, правда, трохи «з привітом», чмелена. Але допомогти не відмовить.

— А чого чмелена?

— Та того, що собаки для неї важливіші од усього на світі… Коротше, фанатка. Вона, правда, «німцями» займається, але щеня — воно і в Африці щеня… Коротше, телефонуй. Ху-у-у-ух…

Все-таки, думаю, мені поталанило: не втопили. Руки, які тепер тримали мене, були великі, теплі й ласкаві. Я перестала скавучати й задрімала.

Прокинулася від того, що страшенно хотілося їсти!

— Пі-пі-пі… — заголосила я. Узагалі-то я думала, що гавкаю, але хтось сказав:

— Ти глянь, розпищалась…

Я почала повзати по теплій м’якій поверхні: «Мама», — подумала я… Інстинкт підказував мені, що десь тут має бути смачне молоко, що ллється з м’якого теплого соска, але знайти його я ніяк не могла. Замість цього в рот засунули щось маленьке і тверде. Звідти, щоправда, теж потекло молоко, і я навіть сказала б, досить смачне. Спочатку в мене не виходило смоктати, я стала захлинатися, чхати і пирхати.

— Тихо, тихо, давай поможу. Не тягни за піпетку так… Молодець…

«Як же мені пощастило! У мене така турботлива матуся…»

Наїлася й заснула.

Так тривало досить довго. Оту піпетку незабаром замінили на іншу. Вона була м’яка, і молоко з неї текло тільки тоді, коли я його висмоктувала. Іноді у мене болів животик: хотілося пісяти й какати, але не вдавалося. Тоді мені гладили животик, і в мене виходило так, як треба. Я страшенно пишалася собою.

А одного разу (уявляєте?) я побачила її, свою маму. Вона була велика-превелика. Взяла мене в свої великі лапи і сказала:

— Ой, поглянь-но, Тань! Дивися — вічка прорізалися!

Звідкись прибігла ще одна… Взяла мене у першої і сказала:

— Лапу-у-уся, — і поцілувала мене в лобик.

«Це ж треба, дві мами! Оце пощастило!»

Я поскавучала ще трохи, а коли мене нагодували, знову заснула.

Невдовзі мої оченята відкрилися повністю, і я могла все бачити.

Стало зрозуміло, що я живу у великій будці в «мами» Сергія. Друга «мама», Таня, приходила до нас часто. Ну, що ж, так їх і називатиму. Тепер треба буде дізнатися, як же звуть мене…

Це я з’ясувала невдовзі.

Мене ніколи не брали на повідець, поки я була маленька. Я нюшила і бігала скрізь, де хотіла. Найбільше мені подобалося вилазити на маму, все одно, на яку, а ще краще — на обох відразу і кусати їх за руки. Потім я придумала собі нове заняття: стала досліджувати світ. Він виявився набагато більший, ніж я собі уявляла, і в ньому було стільки цікавого… Одного разу, коли я, як завжди, досліджувала світ, натрапила на жахливого звіра.

«Це хто ще такий? — думала я. — Білий. На чотирьох лапах. Величезна голова і малю-у-у-сінькі оченята. А вуха, ой, гляньте… от сміхота… Ану, геть звідси… р-р-р, гав, гав, гав…»

Пам’ятаючи, що я все-таки бультер’єр, сміливо кинулася на чужака… Він теж на мене кинувся і боляче вдарив у ніс. Напевно, йому теж дісталося, бо він заскиглив і став тікати. Дременув навіть швидше, ніж я.

Я побігла на кухню до Сергійка.

— Там… там, такий страшний… гав-гав! Причепився…. гав-гав-гав!

Але той чомусь посміхався. Узяв мене на руки (тепер я знала, що в Сергія і Тані верхні лапи називаються «руки») і поніс мене туди, де був отой, що довбонув мене в ніс.

Це ж тр-р-реба! Його теж пр-р-риніс на руках Сергій! На р-р-руках!

— Дивися, Бело. Це ж ти. «Белла» по-італійськи значить — «красива». А це — дзеркало, воно тебе показує. — Сергій витяг руку поперед себе.

«Дзеркало? Гм, цікаво… Значить, це дзеркало мене в ніс буцнуло… Значить, отам теж я?»

Сергій опустив мене на підлогу біля дзеркала, в якому раптом з’явилася ну точнісінько я. Обидві ми понюхали одна одну… Пахло молоком, м’ясом і ще незрозуміло чим.

— А-а-а… Отак-то краще… а то, бач, відразу битися…

Я подивилася на Сергійка і замахала хвостом. Він посміхнувся, погладив мене по голові і пішов. А я ще залишилася, щоб роздивитися себе краще.

Гм, Бела… Взагалі-то я нічогенька. І голова не така вже й велика… І очиці симпатичні… і вуха нормальні… вуха як вуха — красиві навіть.

Тільки от незрозуміло… І Сергійко, і Таня ходять на задніх лапах, а я — на всіх чотирьох. Напевно, тому, що я ще маленька. І хвостів у них немає… Може, підрізали? Гаразд, виросту — розберуся, — подумала я і пішла на кухню. Раптом відчула — втомилася. Вляглася там, де стояла, і тут же «вирубилась».

Сьогодні Сергій не дав мені «піпетку» (тепер вони чомусь називали її «соскою»), а замість цього став тицяти мордою в якусь «миску»… Що воно за «миска» така?

У ній щось смачно пахло, але як же його смоктати? Не виходило, хоч плач! Те, що було в мисці, лізло мені в ніс, в очі, навіть у вуха. Тьху!

Коли я — від носа й до хвоста — та ще Серьожа вивозькалися в цьому смачному, прийшла Таня. Вона тільки подивилася на нас і сказала:

— Ха-ха-ха…

Як на мене, вона не сердилась. Нам раптом стало весело. Я стрибала (або думала, що стрибаю) і гавкала (чи думала, що гавкаю). Але це не важливо. Нам було так класно! Як мені пощастило…

— Бело, це — каша, — сказала Таня. — Зараз ми її їстимемо. Зрозуміла?

Вона взяла мене на руки і отак тримала.

Мені нічого не було зрозуміло, тож я лизнула її в ніс. Таня знову сказала: «Ха-ха-ха», — потім зачепила пальцем з миски трохи каші і дала мені понюхати.

— Бело, їсти.

Треба подумати… Я вже знаю, що Бела — це я. А що ж таке їсти?

Раптом мій язик сам собою став… ковтати!

Ура-а-а-а, вийшло!

Я злизнула кашу з пальця і, повірте, нічого смачнішого досі я не їла.

— Добре, Білченя, чудово…

Коли я підросла, мене повели до якогось чоловіка — його звали «ветеринар». Ох же й не сподобався він мені! Підлий. Спочатку поставив мене на стіл і став гладити, а потім, я-а-а-к шпигоне мене чимось у дупку… Боляче не було, але якось страшенно прикро. Я хотіла його вкусити, але Таня не дозволила. Вона сказала:

— Тихо, Бело, тихо. Ти ж — бультер’єр. А бультер’єрові соромно так поводитись. Це ж для тебе. Щоб ти не захворіла.

Але мені не пощастило: захворіла все одно.

Узагалі, я хворіла часто. Сергій із Танею давали мені таблетки, робили уколи (гидкий ветеринар навчив!) і всілякі інші процедури. Коли мені не хотілося пити, Таня заливала мені в пащу якусь несмачну воду. А найприкріше — не водили гуляти. Обидві мами возилися зі мною, як із маленькою. Я старалася, як могла. Терпіла, коли робили оті гидкі уколи, і навіть сама ковтала таблетки. Нарешті я виросла, зміцніла і перестала хворіти.

Сьогодні мені виповнюється рік! Мені влаштували справжній день народження. Спочатку я подумала, що свято в Сергія або у Тані. Вони наготували стільки смачного! Я так думаю, бо у мене від запахів, які розносилися по всій квартирі, весь час текла слина. Але це «смачне» вони їли самі! А мені дали лише кісточку…

Р-р-р-р — смакота… І я зрозуміла: це свято —моє. Потім Таня і Сергій пили якусь огидну смердючу воду, після чого стали галасувати і веселитися. Вони дзенькали своїми склянками з отією смердючою водою одне до одного і говорили: «за Белу», «за життя». Напевно, вони так гралися. А потім ми всі пішли гуляти.

Ура! Ура! Ура!

Виходячи з під’їзду, я вже готувалася, як завжди, загнати на дерево цього нахабу — кота Мурзика. Він увесь час норовить учепитися пазурами мені в ніс. При цьому шипить і вигинає спину. Ха, думає, я його боюсь! Сміхота! Я нікого не боюся. Я — бультер’єр-р-р. Зр-р-розумів?

Але Таня сказала:

— Ай-я-яй, Бело. Ти ж доросла собака. Тобі вже рік. Поводься пристойно. Виховані собаки не ганяються за котами.

А Серьожа при цьому гладив мене по голові, по спині, поплескував по грудях.

«Так он воно що… Значить, це таки був мій день народження… Тепер я — доросла. Цікаво, це добре — бути дорослою?»

День видався просто чудовий. Сонячний і теп­лий. Ми ганялися одне за одним, валялися в траві і «брали бар’єр». Мені кидали моє улюблене гумове порося. Я його ловила, приносила, а вони знову кидали.

«Якби мої матусі знали, як я їх люблю! Як мені пощастило!» — раділа я.

Наступного дня ввечері ми з Сергієм, як завжди, пішли гуляти і тренувати «слухняність». Я слухалася. Здавалося, все було добре. Але яке ж було моє здивування, коли Серьожа підвів мене до якоїсь машини і сказав:

— Бело, це — наша машина. Охороняти.

«Напевно, дорослою бути все-таки не так уже й добре, — засмутилася я. Але нічого не поробиш. Стала міркувати: — Що таке «машина» — знаю. Цілком розумію, що таке «наша». А що воно значить — «охороняти»? Тако­го ми ще не проходили…»

Але я вирішила: зроблю все, що вмію.

Обійшла машину довкола. Обнюхала. Серьожа повсякчас повторював: «наша», «охороняти». Потім відчинив двері і сказав:

— Уперед!

Застрибнула всередину, принюхалася. Пахло чужими людьми, тютюном, якоюсь хімією і шкірою. Я вляглася на задньому сидінні і подивилася на Сергійка: «Можна?»

— Добре, Бело, добре. Охороняти.

І зачинив двері.

Мені стало сумно. Невже тепер тут жити доведеться? Але що поробиш, якщо Серьожа або Таня так хочуть — житиму тут. І «охороняти» буду, нехай тільки пояснять по-людськи, що воно таке.

Отже, я влаштувалася зручніше і заснула. Але поспати не вдалося. Хтось став дряпатися зовні. І цей «хтось» був не Серьожа. Та й навіщо Серьожі дряпатися? У нього ключ є. Я щільніше притулилася до сидіння. Якийсь зовсім незнайомий запах… Р-р-р-р-р, дивно…

Але ось двері повільно відчинилися, «чужий» заліз у машину і сів попереду.

Що робити? О! Придумала! Треба його за щось якось ухопити. А вже зуби в мене ого-го! Недарма ж мене вітамінами напихали…

Отож я тихесенько злізла з заднього сидіння униз і поповзла туди, де сидів «чужий». І, міцно вхопивши його за щось, стиснула зуби.

«Отак… Так… Тримати…»

«С-с-с!», — засичав «чужий» і затих.

Отак і сиди, дочекаюся Сергійка і здам, як кажуть, із зубів у руки…

Через деякий час у Таниній квартирі пролунав дзвінок.

— Тань, ха-ха-ха, приїдь, будь ласка, ох-хо-хо… А то ми нічого зробити не можемо, ги-ги-ги-ги…

— У тебе годинник є, нелюде? — сонний голос Тані свідчив, що вона веселощів не поділяє.

— Є годинник, аха-ха-ха… Знаю, що зараз друга ночі… Ой, не можу… Ги-ги-ги-ги… Тань, там за тобою поліцейська машина має під’їхати…

— Що-о-о!?

Сон у Тані як рукою зняло.

— Навіщо поліцейська? Чому?

— Танюш, ох, не можу більше сміятися, живіт уже болить… Приїжджай, будь ласка. Мені… нам потрібна твоя допомога. Подивишся, що наше Білченя вчудило… Поквапся, бо ніхто, крім тебе, з нею не домовиться…

— О Господи! Не лякай мене… Зараз приїду, звірюги ви обоє… Навіть уночі від вас спокою немає…

Унизу, біля під’їзду, дійсно стояла поліцейська машина.

Двоє хлопців у формі теж веселилися.

— Що там сталося? Розповідайте, поки їдемо, — попросила Таня.

— Сергій Потапов — він вам хто?

— Друг.

— Так от, ваш друг купив учора машину.

— Так, він говорив. Мерс, старенький.

— Гаража немає, і він залишив у салоні свою собаку.

— Ну, так, це я йому порадила. Раптом хтось надумає залізти — здійме галас… Вона маленька ще, не навчена…

— Ну так от, галасу вона не робила…

— О Господи, невже покусала когось? ..

— Ну… Щось на кшталт того, — сказав водій, і вони знову дружно зареготали.

Нарешті під’їхали до будинку Сергія. Таня підійшла до машини. Сергій і ще двоє поліцейських, вже насміявшись досхочу, стояли осторонь і спокійно спостерігали за подіями.

Спочатку Тані здалося, що нічого не відбувається. Вона підійшла ближче до машини і побачила всередині молодого, десь років двадцяти п’яти, хлопця. Він закляк, вчепившись обома руками у кермо. Обличчя його було бліде, аж зеленувате. Губи бліді, тремтять. Лоб, ніс і навіть шия рясно вкрилися потом.

«Хворий, чи що?» — подумала Таня.

Я лежала під сидінням і бачила, як під’їхала машина, і звідти вийшла Таня.

«Ура-а-а! — зраділа я. — Нарешті вона забере в мене цього «чужого». А то вже щелепи звело…»

Але Таня мене під сидінням не помітила. І запитала:

— Ну, а Белка де? Вона-то тут до чого? І чого це він сидить у твоїй машині? Ану, виходь! Швидше! — скомандувала Таня і потягла хлопця за рукав.

— Ой, не треба, не треба, не тягніть! — заволав злодій. — Не чіпайте мене! Її приберіть. Заради Бога, швидше…

— Кого це я повинна прибрати?

— С-собаку вашу…

— Тань, ти униз подивися…

Насмішкувато-веселий голос Сергія був водночас трохи заклопотаним.

Таня заглянула вниз і, нарешті, побачила мене. Я лежала під водійським сидінням на спині, всіма чотирма лапами впираючись у сидіння. В зубах міцно тримала «чужака».

— Оце та-а-к! — захоплено мовила Таня. — Молодець, Білченя! Випустіть його.

«Звісно, приємно… Але щелепи заніміли. Заберете ви оцього зрештою?!»

— Так не віддає! — гиготів поліцейський. — Сподобалось, напевно…

— Чого ви гигочете?

Таня знов нахилилася і спробувала мене відтягти:

— Бело, фу! Фу, я сказала… — і потягла за нашийник.

Я міцніше уперлась лапами в сидіння:

— Р-р-р-р-ням-ням…

«Чужий» напружився, завмер і заголосив:

— Ой-ой, не треба, не треба! Будь ласка! Вона відкусить… Вона ж зуби стискає… сильніше… як тільки я ворухнуся.

— У собаки, напевно, щелепи зсудомило, — припустила Таня, — розтиснути не може… Молоденька ще, не вміє контролювати… Навіщо ж ти, Сергію, навчив її за оте місце мужиків хапати?… От ганьба…

Таня відійшла від машини і почала нишпорити біля дерев.

Сергій відчував себе переможно.

Усі знову розвеселилися…

— Зараз, Білченя, зачекай трохи…

Таня повернулася до машини. В її руках була замашна палиця.

— Як вас звати? — звернулася вона до чужого.

— Славко…

— Так от, Славко. Я нічого вам не гарантую, але допоможу чим зможу. Але й вам треба мені допомагати… Бо оте ваше найдорожче… Коротше, мені треба там попоратися…

— Та робіть уже щось… Тільки швидше… Будь ласка…

Таня опустилася на коліна і стала просовувати палицю між моїми щелепами.

— Бідолашна моя, хороша… розумниця… — вона стала совгати палицею. — Дурненька… Він же міг тобі боляче зробити…

— Це хто кому? — застогнав злодій.

— А ви, парубче, краще помовчіть, бо паличка сприсне…

Хлопець обурено закрив рот.

Нарешті мої щелепи розтиснулися, і я випустила «здобич». Я тримала її в зубах, мабуть, години три. Знаю, це була власність «чужого», але я вже так звиклася з думкою, що це моя «здобич».

Він почекав, поки Таня взяла мене на руки.

— Сказано — с-суки… — просичав він.

— Авжеж, і дуже пишаємося цим! Правда ж, Белко?

«Чудово! Значить, Таня — теж сука», — зраділа я і лизнула її в ніс.

Решту ночі Сергійко провів зі мною в машині. Він приніс із дому смачну кісточку. Увесь час гладив мене, ніжно тріпав по загривку і називав усілякими ласкавими словами. Ну як не радіти? Ви б теж раділи. Я лизала йому руки і обличчя… Я була щаслива.

Через два дні був вихідний. Коли в Сергія вихідний, ми зазвичай проводимо його разом. Але сьогодні зранку, вигулявши мене, він кудись зник.

— Чекай! — тільки й сказав.

Чекати довелося недовго. Незабаром він повернувся. У руках була газета.

— Принеси повідець. Поїдемо до Тані.

Ура-а-а-а!

Я побігла до дверей. Там, на гачку, висів поводок. Узагалі-то я не дуже його люблю. Самі бачте, без повідка гуляють. Але мене без повідка не виводять навіть попісяти. Довелося змиритися. Я постаралась підстрибнути вище, ухопила повідець зубами і, знявши з гачка, принесла Серьожі.

І ми поїхали.

Обожнюю машину. Відтоді, як вона в нас з’явилася, Серьожа завжди бере мене з собою. А коли їдемо, відкриває вікно, і я, висунувши морду назовні, дивлюся, як повз нас мчать машини з людьми, мелькають дерева, будинки.

Кр-р-р-раса!

Під’їхавши до Таниного будинку, Сергій наказав:

— Поруч…

Я ж бо — доросла й слухняна, отож «прилип­ла» до його ноги. Сергій відкрив багажник, дістав звідти якусь велику коробку, поклав зверху газету та ще й букет. Приємні квіти, здається троянди. Ще раз скомандував: «Поруч!», і ми попрямували до під’їзду.

Двері відчинила Таня. Біля неї стояв пес.

«Кр-р-р-расень!», — вихопилося у мене.

— Знайомтесь, це мій «німець», — сказала вона, і пес став мене обнюхувати.

Було страшнувато. А раптом щось… Я притулилася до підлоги і заплющила очі.

— Орфей, це — Бела, — познайомила нас Таня.

Орфей завиляв хвостом і лизнув мене. Потім ще раз, і ще.

Ур-р-ра! Я йому сподобалася! — я теж замела хвостом.

Серьожа вручив Тані квіти. Потім урочисто промовив:

— Таню, ми з Белою хочемо подякувати тобі за все…

— Знаєш, мені передовсім подобається оце «ми», — засміялася ще трохи сонна Таня.

— У мене раніше ніколи не було собаки… А тепер не можу навіть уявити собі, як би я був без неї. Спасибі тобі.

— Пусте, чого там…

— Ні, не пусте… Ти не тільки допомогла мені виростити Белу. Ти змусила мене поглянути на світ іншими очима. Соромно зізнатися, але, їй-бо, Бела людяніша від мене. Це вона навчила мене. Не смійся! Я став уважніший, добріший, більш організований. Це четвероноге створіння нагадало мені, що я — людина.

Таня раптом швидко-швидко закліпала своїми довгими віями і відкрила коробку.

Орфей тут же підійшов до Тані, став на задні лапи й нахабно всунув носа в коробку. Пирх­нув і, опустившись на підлогу, влігся біля її ніг. Я підійшла до Сергійка і примостилася коло нього.

— Ох, нічого собі! Стільки шампанського! Сергію, я ж зіп’юсь!

І я, і Орфей дружно втрутились: «Р-р-гав».

— Нам з Белою дуже пощастило, що ми знайшли одне одного. А також тебе.

— А я тут до чого. Це ти зберіг Белі життя: опинився в потрібному місці в потрібний момент. А вона відплатила тобі добром. Тепер це твій друг…

— Ні-і, Таню. Не все так просто. Розумієш, вона готова померти за мене. Белка думає, що і я готовий зробити те саме для неї. Розумієш?

— А ти, значить, не готовий?

— Боюся, що ні.

— Ну, то й живіть собі на здоров’я і радійте життю.

— А знаєш, Макс отоді, коли я забирав щеня, сказав, що ти — трохи чмелена. Знаєш, про що я подумав?

Таня засміялася.

— Переконався тепер, що я чмелена, себто «з привітом»?

— Та ні! Це оті чмелені, що заводять собак заради грошей. Викидають на вулицю, як непотріб, коли набридло возькатись… Або, не змигнувши оком, готові втопити щеня, адже на нього документів не видають, бо — сьоме… До речі, про документи… Мені пообіцяли в клубі собаківництва, що випишуть на Белу всі належні папери.

— Та невже? Чому це раптом?

— Та того, що Бела тепер у нас — місцева знаменитість! Зірка.

— Чим же прославилась наша Белка? — здивовано спитала Таня.

Сергій простягнув їй газету. На останній сторінці — велика фотографія. На ній — Серьож­ка. Тримає на руках малю-у-усіньке біле цу­ценя. Під фотографією велика, на всю сторінку, стаття.

— «Нехай ця істина лишається на віки: людині пора вже ставати людянішою», — прочитала Таня вголос.

Анкоридж. Серпень 2012

День народження

Якщо ви не любите свій день народження, ви в цьому не самотні. Ненавиджу усвідомлювати, що стала на рік старша…

«Ну то й що?» — запитаєте ви…

А те, дорогенькі мої, що на один рік наближаєшся до «хеппі-енду». Ну, ви ж розумієте, про що я?.. Одне діло — коли вам сімнадцять, і все ще попереду. Нарешті вийшли за поріг ненависної школи, і починається яскраве, вільне студентське життя. Коротше — доросле! Воля-а-а-а!

А якщо вам сорок!? А бо й узагалі п’ятдесят?! І всі навколо чудово помічають, що вам не двадцять п’ять. Що тоді?! Чоловік до молоденької приліпився. І що він там з нею збирається робити — ночами?..

Син виріс. У нього своя сім’я, своє життя. Навіть із днем народження матір привітати забув.

Заміжжя «не світить»: кому потрібна втомлена життям шкапа, якщо молодих і звабливих скрізь повно? Так і живеш, хай йому грець, як заведена іграшка: дім-робота, робота-дім…

Сьогоднішній ранок почався зі скандалу. Олег, мій чоловік, любить прокидатися рано. Він — «жайворонок». Я — «сова». Не можу засинати о десятій вечора. Не спиться, хоч убий! Уже й слоників рахувала, і про щось хороше мріяла. Так розмрієшся, бувало, що від прикрощів не тільки сон не приходить, а навіть валер’янку ковтати доводиться. Отож зрання, та ще в такий день, як сьогодні, люб­лю поніжитися у м’якій шовковій постелі. Насолодитися солодким ледарюванням, щоб неквапно влитися в такий же спокійний теплий день.

І взагалі, не так-то вже й часто буває, коли твій день народження випадає на вихідний.

— З днем народження, Анфі-і-со! — раптом вривається різкий голос Олега.

Це він мені. Треба сказати, як на свій вік, виглядаю я приголомшливо. Звісно, не з самісінького ранку, а пізніше. Після двох-трьох чашечок ароматної кави. Тоді — душ і зовсім легкий макіяж. Іноді, десь на вечірці, я, як і будь-яка білявка, люблю покрасуватися в стилі «Мерилін Монро». Не кожна жінка може собі це дозволити — нехай заздрять.

— Доброго ранку, Олеже, — я нарешті продерла очі. — Із днем народження! А котра вже година?

Ось тут і криється головна проблема. У мене з моїм чоловіком (точніше, бой-френдом) дні народження збігаються. Ви скажете: як чудово! Романтично! Хіба таке буває?

Саме так. Не бувало ще ні разу, щоб мій день народження пройшов так, як хочу цього я. Олег володіє вражаючою, просто дивовижною здатністю збирати навколо себе галасливу компанію. Співробітники, спортсмени, друзі дитинства… Усі з дружинами, аякже. Усі в’ються навколо нього, до рота заглядають.

А в мене лише три подруги. Їхні чоловіки на мій, а тим більше, на його день народження (з Олегом вони знайомі тільки через мене) приходити не хочуть. Отож три мої подруги і я — проти цілого натовпу гостей! Нам їх ніяк не здолати.

— Кажеш, котра година? Уже восьма! Вставай, дорогенька, нам іще ковдри збирати, намет вкладати.

Ось так.

Олег — запеклий турист. Любитель природи. Для нього день народження уявляється на дірявій ковдрі, заляпаній жирними плямами від плову або рибної юшки. Горлання пісень до хрипоти під гітару і ніч у тісному наметі, де в ребра впивається каміння і грудки, а в ніс і у вуха лізуть ненависні комарі. Ні, я не можу сказати, що не люблю посидіти біля вогнища чи з’їсти шматочок рум’яного шашличку, запиваючи його червоним винцем. Але для вилазки на природу, врешті-решт, можна знайти інші дні. Перше травня, наприклад. Або дев’яте. Чи просто вихідний. Зібралися й поїхали…

— Який, в греця, намет?! Ми ж домовлялися сходити в ресторан!

Якщо вже все одно не можна зупинити наближення старості, то я волію хоча б порадувати себе відпочинком у ресторані. Можна вдягти красиву сукню, в якій відчуваєш себе стрункою і підтягнутою (хіба даремно я перед цим два місяці сиділа на кефірі та огірках!). Туфлі на шпильках височенних, виписаних з останнього каталогу мод. На пальцях — персні, а у вушках — сережки. Комплект останньої колекції Вікторії Бекхем. І отак викликати в захват чоловічої половини ресторану, а в жіночої — заздрість. Отримати хоч якесь задоволення, якщо вже не можна залишатися молодою скільки захочеш.

Я вже не кажу про те, щоб звільнити себе від нудного, розтягнутого на цілий день стояння біля плити, чищення каструль, мисок, ложок і всякого іншого начиння. Отож, хто хоче в намет? Я не хочу.

— Я не хочу! — волаю рішуче. І звідки в мене такий пронизливий голос зранку?

— Що значить «не хочу»? — спокійно зауважує Олег.

— А отак. Не хочу — і квит.

— Чого ти не хочеш? Висловлюйся чіткіше.

— Знущаєшся, так? Не хочу святкувати свій день народження в лісі, на брудних ковдрах.

— По-перше, не в лісі, а на березі. По-друге, ковдри цілком пристойні. А якщо вважаєш, що вони брудні, то треба було їх випрати.

«…Ще чого! Ковдри його зашморгані прати…»

— Олеже… Ну можемо ми хоч раз піти в ресторан?

— У ресторан — дорого. Ти ж знаєш, скільки в мене друзів.

— Хоч раз можна нікого не запрошувати? Ходімо удвох, га?

— Ну і що то за день народження?… Ні гостей, ні подарунків, ні пісень… Годі, не капризуй. Треба ще приготуватись.

— Не буду.

— Що ти не будеш? Вставати не будеш? — почав злитися Олег.

— Нічого буду. Готувати не хочу. На берег іти не збираюсь.

— То он як?! Ну, то й не треба. Я й сам, без тебе, впораюся. Подумаєш — цяця… Та від тебе корис­ті, як з козла молока…

— Як з козла? Якщо вже на те пішло, то козел — це не я!

— Пішла ти…

— Сам пішов…

І він пішов. Вірніше, вискочив. Гучно грюкнувши дверима.

«Оце та-а-ак. Ось так день народження, — засмутилася я. — Недаремно я його не люблю…»

Треба дівчатам зателефонувати. Зберемося, сходимо в «Рай».

Але не попереджені заздалегідь подруги нікуди йти не хотіли. І взагалі мій день народження був їм до лампочки. У кожної виявилися якісь справи, що їх ніяк не можна було відкласти на завтра або взагалі забути про них. Мені стало прикро до сліз.

«Ось і скажіть на милість, що тут доброго? Чекаєш свята, щоб хоч якось розвіяти смуток від настирливої старості, а натомість — кілька нових зморшок і сивих волосин. Та це ще нічого, для волосся існує безліч різних фарб. А як бути зі зморшками? Зрештою, для цього є макіяж. Якщо добре постаратися, то… Кажеш, я нікому не потрібна? Це ще побачимо. Візьму й влаштую собі день народження сама. І нехай усі вони котяться…»

Отак я почала здійснювати задумане.

Відмила себе у ванній, повній піни, під музику Вівальді. Ретельно уклала волосся, зробила вражаючий макіяж. У проміжках підбадьорювала себе чашкою кави або ковтком «Хеннессі». Вибрала сукню, аксесуари до неї. Після такої виснажливої роботи десь під шосту вечора, почепивши на ніс сонцезахисні окуляри від «Шанель», ступила на поріг «Раю». Сек’юриті, який відчинив мені двері до ресторану, був уражений.

— Дівчино, ви що… одна… сама? — белькотів він, жадібно впиваючись очима в мою напівпрозору, кольору стиглої вишні сукню з глибоким декольте.

Скажу відразу, що не звинувачую цього стража, який очманів від мого вигляду. Сукню шила моя подруга Олена, скопіювавши її з моделі від Джорджо Армані. Вона нам впала в око в одному бутику. У подруги — досвідчене око і золоті руки. Прикид вийшов, як на мене, навіть кращий, ніж у знаменитого кутюр’є, бо все сиділо на мені, «як улите». Декольте глибоке, але не вульгарне, все, що потрібно, на виду. Сукня облягає талію і стегна; спідниця розлітається прозорими переливистими складками донизу, ефектно відкриваючи мої стрункі (чого приховувати?) ноги.

— А мені що, потрібен ще хтось, щоб ви пропустили мене всередину?

— Та ні… ну, що ви, — знітився коротко стрижений сек’юриті. — Просто така… гарна… м-м-м… дівчина…

— То я можу нарешті увійти?

Я ненавиділа оте «м-м-м»!

— Так, звісно. Ласкаво просимо, — на його обличчі з’явилася стандартна посмішка.

— Ідіть за мною.

Провівши мене до столика і вручивши меню в шкіряній обкладинці, він вклонився і пішов.

«Так, Анфісо, ну, прийшла до ресторану, довела до заїкання бідолашного сек’юріті. А далі що?»

Спочатку замовила чемному офіціантові вишукану вечерю: салат «Цезар», тушкованого в сметані з грибами кролика. З алкоголю вирішила замовити коньяк, щоб не змішувати напої і завтра зранку не мучитися від головного болю. Прийнявши замовлення, офіціант пішов.

Через хвилину побачила його з букетом жовтих троянд. Кому він їх несе?

«Мої улюблені», — позаздрила я якійсь щасливиці. Офіціант із букетом проходив повз мене і раптом спинився.

— Це вам. Від отого джентльмена.

— Що? Мені? Від якого? — аж підскочила я.

І тут побачила молодика, який прямував до мене впевненим кроком голлівудського красеня. Високий стрункий брюнет. Широкоплечий. Темне, не надто коротке, укладене в модному безладі волосся, палкий погляд… Ах!

— Із днем народження, вас, Анфісо. Дозвольте присісти? — наблизившись до столика, галантно запитав він.

«Хто він? І звідкіля знає, як мене звати, і що в мене день народження?»

Я ошелешено мовчала. А він, відставивши стілець, сів, не дочекавшись дозволу.

— Здивовані? А ми давно знайомі…

— Це що, Олег розстарався?

Я не зуміла приховати іронії. Подумала тільки, що треба поставити цього красунчика на місце і випровадити геть. Але у мене забракло сил це зробити. Нехай усі бачать… Молодий, десь років тридцять п’ять, не більше. Ні, це не Олег, навряд чи. Він, швидше за все, надіслав би якогось давнього приятеля.

Володар палких очей чарівно посміхнувся, проігнорувавши запитання, що крутилось на язиці.

— Та-а-ак… Ну гаразд. І що ж вам від мене потрібно?

— Річ у тім, що така жінка, як ви, не повинна залишатися на самоті у свій день народження.

— Он як? Вирішили скрасити мою самотність? З якого дива?

— Хоча б тому, що я зобов’язаний це зробити, якщо вже так вийшло.

У цей момент до столу підійшов офіціант. На таці в нього стояло замовлення. Усе було з розрахунку на двох.

«Цікаво, він сам за себе заплатить чи почепить на мене?» — Я трохи розгубилася.

— Не варто хвилюватися, наша вечеря оплачена.

І він усміхнувся відкрито й доброзичливо. Моя напруга випарувалася, наче вітер розігнав хмарки на небі. Фух — і нема!

Мені раптом і стало абсолютно все одно, хто оплатив вечерю. І як зреагує на мене чоловіча половина ресторану і так само — жіноча.

— Давай на «ти», — красень, налив у фужери шампанське. — За тебе, Анфісо…

— Он як? Дивно. Мені здається, що я бачу вас, пробачте, тебе, вперше…

— Ти просто не помічала мене… — загадково прошепотів мій співрозмовник.

— Якщо я вип’ю шампанського, у мене завтра голова розколюватиметься, бо вдома бавилась коньяком… Не хочу змішувати напої…

— Це нічого. Я обіцяю, що завтра ти будеш почуватися прекрасно. Навіть краще, ніж сьогодні.

— Як ви… пробач, ти, можеш мені таке обіцяти?… Ну, гаразд, гуляти — так гуляти!… Зрештою, у мене ж справді день народження!

— Авжеж. За тебе.

І ми нарешті випили. Беручись до салату, поцікавилася:

— То хто ж ти? Як тебе звуть? Не можу ж я святкувати свій день народження з незнайомцем.

Салат виявився дивовижним, і я подумки похвалила себе за вибір.

— Ну… скажімо, Анжело… Гм, чудовий салат, правда ж?

— Анжело? Ти італієць? У мене ніколи не було знайомих італійців… Ти так добре говориш українською…

— Я володію багатьма мовами. Хай тебе це не бентежить.

— Добре, Анжело. Тож скажи мені все-таки, чому ти тут?

Але він не встиг відповісти. Мою увагу раптом прикувала сцена, на яку вийшов іще один молодик. Ефектний блондин з яскраво-блакитними очима і такою ж, як у Анжело, спортивною фігурою. Він дивився на мене не відриваючи погляду і захоплено усміхався.

«Щось доля балує мене сьогодні», — подумалось мені. За віком блондин — ровесник Анжело. Обидва в білих вишуканих костюмах. Без банальних краваток і претензійних метеликів. Кілька розстебнутих верхніх ґудзиків на сорочці… Це виглядало так звабливо, що у мене запаморочилася голова. Чоловіки загадково перезирнулися. Анжело ледве помітно кивнув блондину. Той відкрив кришку рояля і заграв якусь ніжну, просто божественну мелодію. Я ніколи не чула нічого подібного. І дотепер не бачила тут цього музиканта.

— Потанцюємо? — мій кавалер галантно простягнув руку. Я, наче під гіпнозом, вклала в його долоню свою.

Музика була чудова. Мелодія дзюрчала, як струмок у незайманому лісі. То раптом залилася щебетанням птахів, розлетілася луною любовного перегуку диких звірів, потім, майже затихнувши, з силою обрушилася потоком почуттів…

Анжело м’яко, але впевнено повів мене в танці. Він був чудовим партнером. Лагідним, але сильним рухом правої руки притиснув мене до своїх грудей і подивився в очі. Нахиливши голову, зашепотів на вухо:

— Є така легенда… У кожної людини є янгол-­охоронець, який приставлений до неї, щоб охороняти її і допомагати робити правильний вибір у житті. Цей янгол завжди насторожі і знаходиться поруч із людиною…

— Я ніколи не чула такої легенди… — зашепотіла я йому у відповідь.

—… І тільки в один день на рік людина лишається без свого янгола, — продовжував говорити Анжело. — Він залишає людину, щоб тримати відповідь перед Богом: що доброго зробив за рік його підопічний і що поганого, — голос звучав тихо. Зачаровував і вабив кудись…

Перед моїми очима раптом виникла картина: незвичайно великий, абсолютно білий зал яскраво освітлений. В кінці залу сидів чоловік. Поставний, сивий, він дуже нагадував Шона Коннері. Акуратно підстрижена борідка, уважні примружені очі. Перед ним стояв інший чоловік, зі спини дуже схожий на Анжело. Його голова була низько опущена, а ззаду — два покірно складених білих крила.

— Отже, що ти можеш сказати про свою підопічну? — гучним відлунням рознеслося залом.

— Вона зробила багато добрих справ за цей рік…

Голос теж здався знайомим.

— Старанно працювала, щоб отримати нову роботу. Потім багато вчилася і щиро раділа своїм успіхам.

— Добре. Іще що?

— Була щедра з друзями та колегами, — продовжував мій янгол-охоронець.

Я вже здогадалася, що вони обговорюють мої справи — хороші й погані.

— Чесна і щира, хоча декотрі з тих, якими вона себе оточила, не розуміють її…

«Точно. Ірка навіть висловила мені якось, мовляв, я надміру випендрююсь…»

— Проявила милосердя до сусідки, з якою раніше стосунки не складалися. Вона пробачила скандальній жінці образи і цілий тиждень доглядала за нею, коли та хворіла. Щодня відвідувала її, готувала їжу, купувала ліки і нічого не зажадала натомість.

«Це ж треба… я навіть не думала, що у хворої жінки можна щось просити. Вона ж зовсім самотня, тому й скандалить», — промайнуло в моїй голові.

— Підтримує сина і вчить його правильним законам. Але й не заважає йому. Шукає себе, — продовжував звітувати посланець. — Намагається бути чесною, хоча у дрібницях грішить…

«І де ж це я у дрібницях грішу, цікаво…»

—… З чоловіком живе в гріху…

Мене охопила злість. «Дивні ви, хлопці. А якщо він одружуватися не бажає, то я що, взагалі ні з ким не повинна… а як же почуття, самі ж нагородили мене таким темпераментом…

— Це твоя недоробка, — лагідно насварив його «Шон».

— Та знаю. Мені було шкода ранити її. Вона боїться залишитися без чоловіка.

— Треба переконати, що це не її чоловік. Поки вона тримається за нього, я не можу дати їй другого шансу. Ти ж розумієш?

— Я розумію…

— Що ще? — пророкотав сивий чоловік.

Анжело зам’явся. Потім, вдихнувши глибше і ще нижче опустивши голову, вимовив:

— Вона не любить свій день народження.

— Що-о? Та як це можна?!— гуркотом грому відлунило у залі.

— Вона не хоче старіти…

— Так поясни цій невдячній жінці, що єдиний спосіб залишитися молодою — це померти. Вона хоче цього?!

— Гадаю, що ні.

— Думає він, — почав заспокоюватися «Шон». — Навчи бути вдячною за все, що вона має в своєму житті, адже багато хто не має і цього. Нагадай про тих, хто помер молодими. Покажи їй калік і схиблених. Поясни, що разом із віком вона отримує в подарунок щоразу новий день із новим світанком, сонцем, дощем, квітками. Зустріч із новою людиною, посмішки, почуття. Якщо вона не навчиться бути вдячною за це… до наступного року, що ж… залишимо її молодою.

— Господи, будь ласка, надай їй шанс!

— Я ж сказав — рік. І так довго терпів. Вона що, не розуміє, яким мізерним був шанс народитися? Сім більйонів душ боролися за право жити. А я віддав це життя їй!

І тут картина перед моїми очима змінилася. Увесь зал убрався в рожево-червоний колір. Я побачила, як хмари якихось пуголовків кинулися до яскравого пульсуючого кола, схожого на сонце. «Та це ж… сперматозоїди і яйцеклітина!» — здогадалася я.

У кожного «пуголовка» було… обличчя! Кожне було трішки схоже на моє… Вони мчали до яскравого кола, активно ворушачи хвостиками, розштовхуючи і переганяючи одне одного.

«А це хто? О, та це ж я!!! Ура-а-а… давай, дава-а-ай…»

Але раптом один спритник з нахабним хлопчачим обличчям проштовхався наперед і, грубо відтрутивши «мене», кинувся до мети. Він уже підплив до «сонця» і почав дуже швидко працювати хвостиком, щоби вторгнутися. Я заплющила очі і…

— Ні-і-і-і! — заволала я щосили. Розплющила очі. Серце билося, як скажене.

Анжело міцно тримав мене за талію. Він ласкаво подивився мені в очі, продовжуючи нашіптувати:

— Кожен день, кожна людина — це новий шанс. Шанс навчитися чогось і стати мудрішим. Побачити красу світу і стати щасливішим. Кожна нова мрія колись здійсниться, якщо в неї вірити. Якщо ти не побачила світанок сьогодні, ти не побачиш його вже ніколи. Буде інший день, інший світанок, інша квітка — але цей не може повторитися. Поспішай побачити красу життя… Будь вдячною за те, що тобі було дано шанс побачити світ і самій зробити його хоч трохи кращим. Поспішай жити…

Анжело майже поцілував мене у вухо і замовк. Замовкла й музика.

— Дякую, — прошепотіла я.

Ми повернулися за стіл. Розповідь Анжело і музика справили на мене неабияке враження. Я почувалася дивно. Неначе сплю і водночас бачу себе збоку. Але в той же час я розуміла, що все це реально. Це ж мій улюблений ресторан — «Рай». Знайомі скатертини, штори й обличчя офіціантів…

«А й справді, — подумалося, — я ж нічого останнім часом не помічаю. У Наталки завжди такі гарні троянди. Я була в неї недавно, але не пам’ятаю — були у неї троянди чи ні? Може, й справді варто було поїхати з Олегом на берег? Заходом сонця помилуватися…»

— Ні.

Я подивилася на Анжело. Він пильно дивився на мене.

— Що «ні»? — здивувалася я.

Мій вродливець раптом посміхнувся і, простягнувши руку через стіл, накрив своєю долонею мою.

— Ти там, де ти й повинна бути. Там, куди ти хотіла піти в свій день народження. Хіба ні?

— Справді.

— Ти не повинна робити того, чого хочуть інші. Роби те, чого хочеш ти. Це так чудово, коли ти можеш займатися тим, що любиш.

— За це не гріх і випити, — запропонувала я, відчувши себе дещо напружено.

— Таки не гріх, — засміявся Анжело.

Ми випили, і поки насолоджувалися смачно приготованим кроликом у сметані з грибами, говорили про різні дрібниці.

На сцені з’явився оркестр, який грав тут, скільки існував ресторан. Я згадала про музиканта.

— Скажи, а хто був а той вродливий музикант?

— Це мій друг. Тобі сподобалася його музика?

— Дуже. Я ніколи раніше не чула нічого подібного.

— Він незвичайний музикант. Дуже талановитий.

— А можна його запросити за наш за стіл? — поцікавилася я.

— Авжеж! Та он він саме йде до нас.

Він наближався до нас легкою ходою, ніби зовсім не торкався підлоги. На тлі білосніжного костюма — букет із темно-червоних троянд у руках.

— Із днем народження, Анфісо, — він вручив букет і представився: — Домінік.

— Дуже вдячна. Ви так чудово грали… — висловила я своє захоплення.

— Виключно для твого задоволення, — посміхнувся він трохи лукаво.

— Я так розумію, що з тобою, Домініку, ми теж давно знайомі. Ти ж звертаєшся до мене на «ти»?

— О, так… дуже давно…

— І як же я, невдячна, тебе не помічала досі…

— На жаль, не помічала, — картинно скрутно похитав головою він, і ми всі весело розсміялися.

Знову до столика підійшов офіціант із третім набором страв.

Чи то від випитого, чи то від того, що дива сипалися на мене як із решета, я перестала дивуватися тому, що відбувається, і вирішила за порадою Анжело робити те, що хочеться. Отож решта вечора, проведена в товаристві двох прекрасних співбесідників, здалася мені казкою.

Звісно ж, я помічала захопливі погляди чоловіків і заздрісні — жінок, але мене чомусь це більше не зачіпало. Зате тішило інше.

«Що саме?» — запитаєте ви. Та все. Абсолютно все. Гарне вино, смачні наїдки, галантні кавалери, музика, затишний інтер’єр, квіти.

Я була щаслива.

Єдине, що затьмарювало мій щасливий наст­рій, — це думка про те, що вечір закінчиться, і все забудеться, не залишивши в пам’яті й сліду.

— За любов, — виголосив Анжело.

І мої чудові співрозмовники, як по команді, підвелись і підняли келихи.

— За любов, — підтримав його Домінік.

— За любов, — сказала я, і всі три келихи зійшли­ся над столом, дзенькнувши кришталем.

«Клац!» — долинуло збоку.

Я озирнулася і побачила маленького худенького хлопця з «їжачком» на голові. На шиї у нього теліпався «Поляроїд». В руках — моментальна фотографія.

— Ось вам — на згадку…

— Спасибі…

Уранці мене розбудив дзвінок у двері.

«Олег, напевно. З’явився — не забарився…»

Як завжди, чекала роздратування від того, що хтось вривається в моє життя з самісінького ранку, не спитавши на те дозволу. Але, не відчувши роздратування, здивувалася і побігла відчиняти двері.

День почався набагато краще, ніж я очікувала.

Ну от, виявляється, життя — дивна річ, якщо хочеш бачити оте дивовижне. За дверима стояв син — Роман. Обличчя його не було видно з-за величезного букета троянд. Білих.

— Вітаю з днем народження. Бажаю щастя. Син, — точнісінько як Вінні Пух привітав мене Роман. — Мам. Вибач, щойно повернувся з відрядження. Не міг вчора зателефонувати — летів у літаку.

— Спасибі, синку. Проходь.

Я взяла в нього букет і пішла на кухню за посудиною, в яку його можна було б умістити. Він поплентався за мною.

— Ти така весела… з ранку! — здивувався він. — Добре погуляли?

— Особисто я — чудово. У мене був просто чарівний день народження!

— Та ну? Правда? Невже Олег розстарався?

Роман поставив на плиту чайник.

— Та ні. Я сама. А Олег? Гадаю, Олег відтепер святкуватиме свій день народження без мене. І не тільки день народження… Зараз чайком пригощу, — посміхнулася я, дістаючи з полиці чашки, а з холодильника — торт.

Його, разом із шампанським, купили мої вчорашні кавалери дорогою додому, як тільки я подумала про те, що залишилася без іменинного торта. Випадково в них виявилася і свічка. Біля під’їзду, на лавці, де вечорами люблять збиратися місцеві бабусі, щоб попліткувати, ми, сміючись, здійснили обряд: загасили свічку і загадали бажання. З’ївши по добрячому шматку торта, який виявився свіжим і надзвичайно смачним, запили його шампанським із пластянок.

Згадавши все це, я подивилася на стіл, де залишилася лежати фотографія, зроблена невідомим фотографом. Але розглядати її було ніколи, і я відклала фото убік.

— Ну, старенька, якось ти так швидко помуд­рішала, — засміявся мій дорослий синок. — Старенька — це я жартома. Не хотів тебе образити.

— А я й не образилася, — невимушено розсміялася я, побачивши витягнуте від подиву обличчя сина.

— Ти… не образилася? Мам, із тобою все нормально? Чи не захворіла бува? — засумнівався Ромка. — Якась ти… м-м-м, не така, як завжди. Весела, жартуєш…

— Ні, синку, я не захворіла. Я — одужала… — втопила обличчя в букет білих троянд і вдихнула свіжий запах квітів, що ароматною хмарою розносився над столом. У кімнаті були ще дві хмарки: жовта і червона. Від цього моя маленька однокімнатна квартира нагадувала райський сад.

— Усе добре, синку. Просто відтепер я люблю свій день народження.

— Не може бути!

— Може. Я взагалі вирішила, що в мене настав просто чудовий період мого життя.

— Невже? І коли ж ти прийняла це рішення?

— Учора.

— Хм-м-м…

Роман сполоснув чайничок, насипав туди доб­ру жменю чаю і налив по вінця окропу. Ми обоє любимо міцний ароматний напій і не шкодуємо грошей на хороший чай.

Я відрізала добрячий шмат від торта, поклала синові на тарілку.

— Ну от. А тепер слухай. Ти виріс. Мені не треба водити тебе в садок чи в школу, прати щодня штанці, сорочки, перевіряти уроки, ходити на збори. Ти до­рослий, розумний, упевнено стоїш на ногах. Правда ж?

— Ну…

— За чоловіком (бо його немає) теж не треба прати, прибирати, готувати йому і лаятися через те, що йому цікавіше варнякати за пляшкою з мужиками, аніж, скажімо, піти зі мною в філармонію на концерт. І хоча думка про заміжжя може змінитися, на сьогодні я від подібних зобов’язань вільна. Так?

— Так.

— У мене хороша робота, уважний син, друзі, хобі. Нарешті я можу присвятити час собі і робити те, що захочу.

— А чого ти хочеш?

— О-о-о! Я багато чого хочу. Наприклад, побачити світ. Побувати у Франції, Італії, Англії чи Японії. Хочу вивчити комп’ютер, а ще — навчитися грати на піаніно. Хочу зустріти свого чоловіка. Доброго, уважного і трохи романтичного. Хочу пестити онуків, теревенити з подругами. Хочу радіти життю…

— Та-а-к, мамо. Не знаю, як ти вчора відсвяткувала свій день народження, але я страшенно радий, що ти більше не нидієш і не впадаєш у паніку через якусь там зморшку і сиву волосину. Сподіваюся, ти поділишся зі мною секретом, як це тобі вдається, коли мені буде стільки, скільки тобі… Мам! Поділишся?

— Авжеж, звісно. Вибач, задумалась…

А й справді, що трапилося вчора? Чому мені раптом стало все’дно, скільки мені років? Хто були ті двоє чарівних чоловіків, які так скрасили мені вечір? І що ж такого дивного на тій фотографії, що не дає мені спокою?

— Ось, подивись, із отими двома я провела вчора вечір, — я простягла синові фотографію.

— Ну, ти даєш, мамо! Хто ж оті красені?

— Я не знаю, звідки вони… Ти нічого дивного на фотографії не бачиш?

— Наче ні. Мужики як мужики. Правда, красені, як із журналу. Ну, якщо на тебе, мамусю, такі звертають увагу, тоді зрозуміло, чого в тебе так різко піднявся настрій. Ти в нас і гарна і ще молода! — розсміявся Роман.— Тільки заміж за когось із них виходити не поспішай…

— Яке заміжжя, ти що? Тільки жити починаю! — підтримала я жарт.

Поговоривши з годинку про те про се, Роман став прощатися. Зачинивши за ним двері, я дременула на кухню і схопила фотографію.

На ній стояли троє, поєднавши свої келихи в тості «за любов». Посередині, абсолютно щаслива — я, праворуч — жагучий брюнет Анжело, ліворуч — лагідний Домінік. За спинами в чоловіків були якісь світлі плями, що нагадували… крила. Дефект плівки? Але чому тоді саме в цих місцях? Тінь? Але тінь зазвичай буває темною, а не світлою. Що воно таке?

І взагалі, що ж насправді сталося вчора в «Раю»?

Хто я, або Хай щастить!

Чудовий теплий серпневий вечір, яких буває багато в Україні на початку останнього літнього місяця. Природа раділа погоді. Бо не знемагала від спеки, не застигала від холоду, а ніби комфортно розташувалася на травичці з цікавою книжкою, в якій написані долі людей, що гуляють у парку.

Гарний, чорнявий, з сивиною на скронях чоловік років сорока сидів на лаві. Одягнений в простий, але дорогий костюм, він мимохідь звертав на себе увагу людей. Зручно відкинувшись на спинку лави, він розглядав тих, хто відпочивав неподалік.

Роззирнувся. На сусідній лавці сиділа пара літніх людей. Чоловік тримав за руку жінку і тепло дивився їй в очі.

«Цікаво, — подумав чорнявий красень, — вони тільки недавно знайшли одне одного, чи це ті з небагатьох, хто проніс свої почуття крізь роки? «Любові всі віки покірні…» Та-а-ак, розумів-таки щось Олександр Сергійович у коханні, хоча, можливо, саме це розуміння і вкоротило йому життя…»

За деревом сховалася молода парочка. Вірніше, вони думали, що сховалися, а насправді їх можна було бачити з будь-якої точки парку. Вони цілувалися, веселилися і пустувати. Очі випромінювали радість.

«Мо-о-лодість», — зітхнув він.

Повз нього продефілювали дві молоденькі матусі, штовхаючи поперед себе візки, в яких сиділи чарівні малюки. Один візок — синій, інший — червоний. Усе ясно: хлопчик і дівчинка. Обличчя матусь світилися щастям. Вони без угаву базікали, обговорюючи успіхи своїх, і будували плани на майбутнє.

Здавалося, всі люди, що гуляли сьогодні в парку, були веселі і щасливі. Чоловікові ж, навпаки, було самотньо і сумно.

Чому так? На роботі підвищили. Діти виросли. Удома дружина чекає з вечерею. Що іще треба?

— Максиме! Ма-а-акс!

Голос жінки пролунав зовсім близько. Чоловік мало не схопився, вирішивши, що звуть його, що це він комусь потрібен. Але ні. Хлопчисько років десяти з русявим їжачком на голові і пустотливими очима вибігло з-за кущів.

— Я тут, ма-а-ам! Іду-у-у…

Його теж звуть Максимом. А друзі й Ліля називали Максом. Та дружина ніколи не називає його так. Цікаво, чому? Знає, що так називала його Ліля?

Він так задумався, що не почув кроків, які наближалися до нього ззаду. Тільки відчув, як чиїсь теплі долоні закрили йому очі. Він прислухався, чекаючи, що людина заговорить. Але позаду — мовчання. Лише тепло рук на очах і легке дихання свідчили про те, що Максим не сам.

«Хто б це міг бути? Хтось близький, хто вважає, що може собі дозволити подібну витівку? Хто впевнений, що я можу його впізнати… Кому я чогось потрібен?»

«Мама…» — перше, що прийшло в голову. — Ох, ні, мама померла півроку тому. Це все ще лежить тягарем на серці. Вона тяжко хворіла останнім часом, а він, замість того, щоб приділити їй більше уваги, тільки дратувався.

«Син? Навряд…»

Ромка став рідко навідуватись після того, як він не дав йому грошей на, здавалося, божевільний проект: щоб відкрити приватний кабінет фізпроцедур. Даремно не дав, адже в сина все вийшло, а от стосунки їхні розладналися…

«А раптом усе-таки Антон? Скільки ж я його не бачив? Років сімнадцять?»

…Думки Максима плавно, як зі снігової гірки, зісковзнули в шкільні роки. Це була дивна, але, як тоді здавалося, справжня хлоп’яча дружба. Жили в одному дворі. Навчалися в одному класі всі десять років. Антон — обдарований від природи, гарний, сильний і розумний хлопчина. Макс — не настільки обдарований, не надто красивий і не такий уже сильний, зате добре розбирався в математиці. Тільки він один знає, чого йому коштувало отримати хоча б четвірку з історії чи географії. А вже з фізкультури, то й поготів. Антон же математику в нього просто списував. І він дозволяв йому це і вважав правильним. Адже друга потрібно виручати.

Для нього дружба не була порожнім звуком. Здавалося, що й для Антона теж. Десь так у сьомому класі вони здійснили «обряд посвячення у друзі», який самі вигадали, й заприсяглися пронести дружбу через усе життя.

А в десятому до них у клас прийшла новенька — гарна й розумна дівчина Ліля, дружелюбна і зовсім не пихата. Невисока на зріст, із трохи широкуватими стегнами і тонкою талією. Товста білява коса сягала майже пояса. Блакитні очі, пухкі яскраві вуста. І Макс, і Антоха, обидва відразу закохалися в неї.

— Ми повинні пообіцяти одне одному, що не зрадимо нашу чоловічу дружбу через якесь дівчисько! — авторитетно заявив Антон.

— Авжеж! — Макс із обожнюванням дивився на нього.

— Ми можемо дружити втрьох. Допомагати одне одному, ну і їй, звісно, вона ж дівчина. І нехай сама вибирає, кому надати перевагу.

«Ось який він розумний — мій друг Антон», — захоплювався Макс.

Відтоді контрольні з математики йому доводилося розв’язувати за трьох. Портфель Лілі носив Антон, а от якщо йшли в похід, то рюкзак діставався йому. Але Макс не ображався і не скиглив, а навпаки, був щасливий, що є членом такого чесного і безкорисливого товариства. Ніс дружбу з честю, як високо піднятий червоний прапор, який в доб­рі старі час червоногалстучна піонерія щоразу виносила на шкільну лінійку.

Отак вони закінчили школу і вступили кожний до свого інституту: Макс — до медичного, Антон — до економічного, Ліля — до інституту культури. Ліля і Макс навчалися хоч і в різних інститутах, але в одному місті. Антону довелося виїхати, тому Ліля і Макс здружилися ще більше. І якось непомітно їхні стосунки переросли в роман. Спокійний, глибокий, як велика повновода ріка.

Антон, приїжджаючи на канікули, проводив з ними увесь свій час, і, хоча постійно хвалився своїми успіхами у стосунках з прекрасною дівочою половиною, уперто впадав за Лілею. А вона, пам’ятаючи шкільну дружбу, з гумором і прихильністю приймала його залицяння. Макс теж був спокійний. Антон — друг. Він не зрадить.

Спливав час. Їм було вже за двадцять, і всі готувалися отримувати свої дипломи. Макс мріяв, отримавши диплом, відразу ж запропонувати Лілі одружитися.

Він саме міркував про це і ще про те, як би романтичніше це зробити, коли несподівано, без дзвінка і без стуку в двері, в думки і в саме життя увірвався Антон.

— Мені потрібна твоя допомога, Максе, допомога друга, — замість привітання виголосив він.

— Авжеж, звісно… Заходь, Антохо. Сталося щось?

— Так. Сталося.

— Слухаю тебе, кажи, — він дістав із холодильника запітнілу пляшку горілки. Вдивляючись у зосереджене обличчя друга, налив горілку в чарки.

Антон схопив свою і випив одним махом, проігнорувавши простягнуту Максом чарку. Передчуваючи неприємну розмову, Макс випив теж.

— Мені потрібна твоя допомога… — повторив Антон. — Пам’ятаєш нашу з тобою домовленість, що ніхто з нас не буде заважати, якщо Ліля обере одного з нас?

— Авжеж, — полегшено зітхнув Макс. Йому здавалося, що все вже вирішено. Ліля любить його, адже недаремно вони провели разом більше п’яти років і стали такими близькими. Антон — найкращий друг, він не відніме її. Як потім зрозумів, він дуже поквапився з висновками.

Але в той момент йому було трохи ніяково перед Антоном, і він, наче виправдовуючись, белькотів:

— Розумію, що тобі, напевно, неприємно це почути, але я гадаю, ти будеш радий — у нас із Лілею через півроку весілля. Але ж… У тебе там стільки романів за цей час було… Ти писав. Ну, а я — ось…

— Ні, все не так, — обірвав його зніяковіле бурмотіння Антон.

—…?

— Ліля МЕНЕ обрала. Вона любить МЕНЕ! А до тебе вона просто звикла, бо ти завжди був поруч. Розумієш? Просто був поруч.

Йому знадобився якийсь час, щоб усвідомити сказане найкращим другом.

— Вона що, сама сказала тобі про це? — Максим не зміг стримати іронії.

— Так.

— Он як? Коли?

— Сьогодні… Уночі.

Йому раптом стало спекотно. Розпач безжальним кільцем здавив груди…

…Максим на якусь мить повернувся в сьогодення і відчув, що й насправді стало нічим дихати. Він глибоко зітхнув і заодно спробував принюхатися до людини, що тримала його в «сліпому полоні». Слабкий запах якихось парфумів був йому незнайомий. Він повільно, ніби знехотя, знову сповз у минуле…

— Ні, цього не може бути… — пробурмотів Макс, встаючи. Підійшов до телефону, став набирати знайомий номер.

Довгі гудки.

«Де вона? Чому не бере слухавки?»

— Не треба, Максе. Вона не відповість. Та ти й сам навряд чи захочеш поставити її в незручне становище.

— Незручне?! Ти вважаєш це становище всього лише незручним?

У душі змішалися біль, образа, заздрість.

«…ЧОРТ! ЧОРТ! ЧОРТ!»

— Якщо ти по-справжньому кохаєш Лілю, то маєш бажати їй щастя. Тільки справжній друг може зрозуміти і зробити такий крок. А ти, Максе, завжди був справжнім другом, і я ціную це в тобі. Інакше не приїхав би сюди…

—… Ну, то нехай щастить…— Макс узяв склянку, налив у неї горілки і випив одним ковтком. Розмова витягла з нього рештки сил. Руки тремтіли. Голова паморочилась. У роті пересохло.

Антон устав, налив і собі горілку в чарку і урочисто промовив:

— Я знав, Максе, що на тебе можна покластися. Знав, що ми зуміємо пронести нашу чоловічу дружбу через усе життя. Ти — справжній друг!

«А ти?! А ти?!» — рвалося назовні з його душі, але вголос він так нічого сказати й не зміг.

Усі думки закрутилися шаленою круговертю… Чому? Як це сталося? Чому зрадив Антон? Чому зрадила Ліля? Що робити? Але він боявся відповідей, отож отримувати їх не хотів. Відчував себе геть розчавленим. Страшно втрачати водночас і кохану, і друга. Хотілося хоч когось зберегти. І він зробив свій вибір.

Вони цокнулись і випили. За чоловічу дружбу.

Візит Антона залишив у душі Макса гіркий і дуже дивний слід… Коли він зачинив за Антоном двері, раптом відчув, що замикає в темній скрині добрий шмат свого життя. Щасливого життя…

Він поїхав із міста. Попросив у деканаті направити його проходити інтернатуру кудись подалі. Здивувався, коли дізнався, що разом із ним їде його однокурсниця — Таня Савельєва. Найрозумніша дівчина на курсі, а заодно і дочка головного лікаря госпіталю Міністерства внутрішніх справ їхнього міста. Ця симпатична чорнявка з виразними карими очима була закохана в нього. Він, звісно, здогадувався про це, але через свою всепоглинаючу любов до Лілі нікого помічав і нічого не хотів робити з цього приводу.

У Тані була дивовижно гарна фігура, і не один із їхніх однокурсників облизувався, дивлячись на її круглі сіднички і стрункі ніжки. Але й цього він не помічав, а вона, розуміючи марність будь-яких зусиль, а може, через скромність, навіть не намагалася звернути на себе увагу.

Але, щоб поїхати за ним в якусь там далеку нікому невідому «Тмутаракань»? Замість того, щоб проходити практику в шикарному госпіталі, де її тато забезпечить їй чудову кар’єру?

Навіщо? Дурніших питань не придумати…

Із Танею він і одружився. Але Лілю забути так і не зміг.

Відтоді спливло чимало років. Вони принесли нові знання, кар’єрний зріст, матеріальне благополуччя. Але відчуття, що щось він робить не так, не минало.

Він знав, що Ліля якийсь час носила прізвище чоловіка, а потім повернула собі колишнє. Знав, що Антон — директор великого консалтингового холдингу — людина заможна і відома. Але Антон за всі ці роки жодного разу не пробував з ним зв’язатися. Макс дивувався. Він сам спробував додзвонитися до колишнього друга, та секретарка приємним, добре поставленим голосом повідомляла, що «Антон Валерійович зайнятий». Наступного разу — «він у від­рядженні», «на нараді в міністра». Він уникав зустрічей — це очевидно. Але чому? Макс же поступився! Зробив це заради нього!

А потім… бац! Наче обухом по голові. Авжеж, саме тому! Що могло бути природнішим і логічнішим, аніж надати їм — Максові та Лілі — можливість бути разом? Це він, Антон, мав поступитися. Він, а не Макс. Одначе не зробив цього заради свого друга. Бо не зміг. Тепер не може пробачити Максові, що той виявився сильнішим і великодушнішим. ЧОРТ! Який же він ідіот!

Одружившись із доброю симпатичною Танечкою, він не тільки не став щасливим, але не зробив щасливою й її. Чи може бути щасливою жінка, якщо чоловік, якого вона кохає, час від часу, в запалі любові, називає її чужим ім’ям? Як може бути щаслива дружина, якщо чоловік приходить додому тільки ночувати, а саму її не помічає, як не помічає меблів у своїй квартирі?

Але вона ніколи не давала йому приводів турбуватися або сумніватися в ній. Розумниця. Зробила кар’єру: стала завідувати дитячою міською поліклінікою. Виростила їхнього сина: він став успішним лікарем і бізнесменом. Вона завжди привітна і чудово виглядає. А в домі чисто, затишно і завжди є гаряча вечеря…

…Повернувшись із закутків пам’яті в сьогодення, Максим підняв руки і поклав їх на долоні людини, яка закрила йому очі. Вони були теплі і трохи шорсткі. Він узяв їх у свої і розвів урізнобіч. Озирнувся. Здивовано подивився на жінку, яку тримав за руки.

Він не знав її.

— Здрастуй, Максе.

— Ти?!

Розповніла і змарніла жінка. Ні, вона не виглядала, як безхатько або п’яничка, ще залишились сліди краси, але було помітно, що в неї немає бажання стежити за собою. Колись великі, блакитні, завжди трохи пустотливі очі згасли і стали сірими. Куточки раніше спокусливих вуст разом зі щоками помітно опустилися вниз. Важка постава вгрузла такими ж важкими ногами в розтоптані черевики, більше схожі на капці.

Ліля обійшла лаву і втомлено опустилася поруч. Максим відчув себе ніяково — настільки благополучно виглядав він у порівнянні з нею.

— Здрастуй, Максе, — повторила вона.

— Здрастуй… Не очікував тебе побачити. Як ти?

— Нічого. Ось приїхала провідати батьків.

— Як вони?

— Старенькі, але нічого, тримаються… А в тебе, бачу, все гаразд?..

— Та нібито…

— Максе…

— Що, Лілю?

— А ти тоді відразу повірив Антону? Що я… провела з ним ніч? Як ти міг?

— Антон — мій найкращий друг… Був…

— Але ж ми пожартували! Хотіли лише розіграти тебе…

— Пожартували? Розіграти?! Але ж ти…

І раптом Максим відчув, що йому взагалі не хочеться нічого з’ясовувати. Ні, не тому, що він боїться дізнатися, що це був тільки дурний жарт, і парочка з нього просто поглузувала. Адже він так любив її, так вірив йому… Не хоче він ворушити давнє. Немає більше ніяких почуттів. Не хоче він, щоб дзвонив Антон. І сам більше не телефонуватиме. Йому все одно, що з ними було, як вони жили і ким стали. Ось так.

— Максиме! — знову рознеслося парком.

Цього разу голос був йому знайомий. Він озирнувся і побачив… свою дружину. Таня поспішала до нього, цокаючи своїми тоненькими шпилечками. У шовковому, кольору грозової хмари брючному костюмчику вона виглядала просто чарівно.

— Вибач, Лілю, зовсім забув. У сина презентація… Пробач… Може, якось іншого разу…

І він раптом відчув себе вільним.

Підхопив свій дорогий шкіряний дипломат і побіг назустріч дружині.

Йому здавалося: всі люди, що тут гуляють, дерева, та й сам парк, дивилися на нього і раділи — ще одна щаслива людина!

Потягло прохолодою, і природа, немов закінчивши ще одну історію, закрила свою книжку і оповила парк і все місто синім серпанком темряви. Міріади маленьких вогників-зірок привітно миготіли, і шелестіло листя дерев: «На доб­раніч, люди. Нехай щастить!»

Хочете сюрприз? або Один звичайний день із життя на Алясці

«Він приїхав, приїхав!» — раділа я, відчайдушно намагаючись зібрати свої емоції докупи. На електронному годиннику було 7:07. Як вчасно!

Мій чоловік прокладає дороги. Цілих три місяці він працював далеко від міста Анкоридж, де ми тепер живемо. Я чекала на нього вдома, бо роботи до біса. А зараз прислухалася, принюхалася… Ні, тихо і кавою не пахне. Дивно…

Вийшла зі спальні. Посміхаюся на всі «двадцять шість» — саме стільки зубів у мене лишилося.

— Good morning, — бурмоче Майк.

Він стоїть посеред кімнати, огидно шкрябає і тре коліно. Я зіщулилася — очікувала не такої реакції.

— Доброго ранку, — відповідаю і все ще дивлюся на чоловіка з надією.

Ну, не міг же він забути! Знає, як це для мене важливо. Майже десять років разом. Повинен знати, що тільки в цей один-єдиний день на рік — це важливо.

— Мені потрібна твоя допомога, Таню, — мимрить він.

— Так. Звісно, — розтираю руками обличчя, щоб остаточно оговтатися, і трохи засмучено питаю: — А що сталося?

— Нічого не сталося, звичайний день. Просто ми зараз повинні їхати в Фєрбанкс за моєю вантажівкою. Поїдемо на твоїй «лакі» (у моєї машини є ім’я: від «Кадилак»). Туди на твоїй, звідти — кожен на своїй. А дорогою ще підберемо трьох водіїв, і з якими я працював. Їм теж треба забрати свої машини.

До горла підкотилася огидна грудка, в носі засвербіло. Отже, усе як завжди?

— Майку, чому саме сьогодні?

— Бо я пообіцяв хлопцям.

Я мовчала, опустивши очі, ледве стримуючи сльози. Ну от, якісь там хлопці… А він продовжував, ніби нічого не сталося:

— А що такого? Якийсь день не такий?

— Сьогодні — мій день народження…

— Оh, shit!

У голлівудських фільмах актори часто використовують цей вигук, коли розуміють, що раптом кудись вляпалися. Українською його перекладають, як «чорт». Але насправді воно має зовсім інше значення. Коротше кажучи, воно означає… «лайно». Ну, можна ще грубіше…

Але для мене воно означало одне: мій чоловік забув! Геть усе забув! Десять років — коту під хвіст…

Ми живемо на Алясці вже майже десять років. Це — величенький штат. Якщо карту Аляски накласти на карту всієї Північної Америки, то вона займе майже третину території. «На Алясці все велике», — з гордістю повідомив мені Майк, коли я збиралася приїхати сюди вперше. Не зовсім упевнена, що саме він мав на увазі, кажучи «все», але відстані тут дійсно величезні.

Щоб дістатися того місця, де працював Майк, потрібно шість-сім годин швидкої їзди автівкою. Краса навколо — невимовна, якщо, звісно, з погодою пощастить. Дорога гладенькою стрічкою звивається поміж величних гір, де на верхів’ях сріблом сяє торішній сніг. Власне, кому потрібен торішній сніг? Мені не потрібен, але місцеві жителі його обожнюють. Потім сіра стрічка дороги в’юниться серед осінніх дерев — яскравих, багряно-золотих. Повзе вгору, тоді відкривається абсолютно приголомшлива картина: річка Ненана вируючим потоком поспішає до моря, щоб зустрітися там зі своїми сестрами — Текланікою і Тананою. Гуркоче, швирготить величезними валунами, які перекривають їй шлях. Сповзає вниз, і тоді, затиснута між прямовисними скелями, шалено вирує. А коли облягає туман чи мряка, тоді все — срібло, золото й багрянець — вкривається сірим монотонним напиналом смутку. Не видно ні гір, ні дерев, ні річки, ні самої дороги.

Але — що вдієш? Хто ж Майкові допоможе, як не я? І то слава Богу, що на день народження хоч свого чоловіка побачила — не кожного дня таке буває. Зрештою, сама ж учора сказала своїй подрузі (і редактору) Ребеці, коли вона поцікавилась, як би я хотіла відзначити свій день народження:

— Хочу в подорож!

Хочеш у подорож? На! Чого ж комизитися? Навчись спочатку чітко висловлювати свої бажання. Натомість можна було сказати: «Хочу в подорож до Італії», наприклад. Або до Греції. Та хіба мало місць, теплих і красивих, яких ми ще не бачили? Треба відшукувати світлі сторони в будь-якій ситуації. Отак і мудрості наберешся з віком…

Уже сидячи за кермом, прикрасивши себе, як ялинку, усілякими перснями-сережками, напшикавшись парфумами («Том Форд» з останньої колекції!) подумала: а чого я, власне, засмутилася? Адже колись і не мріяла навіть, живучи в невеликому українському містечку, щоб ось так сидіти в білому «Кадилаку», уся така розчепурена, їхати гладеньким шосе Аляски разом із коханим чоловіком! А навколо ж краса — невимовна…

Щоправда, довелося десь із півгодини чекати одного з друзяк Майка, тоді ще годину — іншого. Все одно, якщо поквапитись, то можна нагнати час і повернутись додому десь о восьмій годині. Тоді ще й встигнемо посидіти в якомусь більш-менш пристойному ресторанчику. Звісно, за кермом увесь день провести — не подарунок, проте в ресторані розслабишся…

Я обдарувала чоловіків, що сиділи на пасажирських сидіннях моєї машини, чарівною посмішкою, і сіла за кермо. Уперед! Проїхавши якихось двісті кілометрів, ми мали підібрати ще одного, останнього друга Майка. «Тільки б не довелося його чекати… Тільки б він був на місці…», — молилася я. Але Господь, мабуть, був зайнятий більш важливими справами. Або мій янгол-охоронець саме звітував за свою підопічну, тобто за мене. Отож він, себто мій янгол, саме відлучився.

Відчуваючи беззахисність, ми прагнемо оточити себе рідними та друзями, які нас люблять і можуть захистили в момент небезпеки. Та он вони які, представники сильної статі! Правда, я їх не знаю. Та й сидять вони у моїй білосніжній машині, де все вилизано до блиску, у своїх зашмольганих штанях, а кросівки — ой-ой-ой. Бідолашні мої килимки…

— Ну, і де твій друг? — я вже нервую, бо не бачу оддалік нікого схожого на людину.

Майк дістав мобільний, поговорив зі хвилину, і вдоволено вимовив:

— Він за десять миль звідси. Ще хвилин десять, не більше — і він тут.

Тепер мені хотілось сказати «shit!», але я придушила в собі це справедливе бажання.

Ой, як вони тяглися, оті десять хвилин! Потім спливло ще кільканадцять… Вже ціла година минула…

— Як я ненавиджу свій день народження, Майку! — прошипіла я.

Мене аж трясло від обурення. Ну чому якийсь зовсім невідомий мені чоловік може ось так запросто увірватися в моє життя і розладнати цей день? Якого я чекала цілий рік? Чому? Чому?

Скільки себе пам’ятаю, дні народження були сповнені очікування сюрпризу. Але сьогоднішній день — сюрприз просто неперевершений! А так хочеться чогось світлого і доброго, наповненого увагою і теплом… Казна-що, їй-богу!

За вікном машини, в якій ми вчотирьох стир­чали вже цілу годину, хлющив дощ. Я відкрила двері й вилізла назовні. Не можу більше! Скільки можна нюхати цей осоружний запах курива, схруманих чіпсів і попкорну!

— Таню, повернися, — сказав Майк, вже в кот­ре набираючи номер. — Ти де? — закричав він у слухавку. Моя дружина вже скоро зжере мене з потрухами. Що? Де? Коли?..

Під сірими холодними краплями, які змішувалися з теплими й солоними, що котилися по моїх щоках, я одійшла неподалік. Поблизу — придорожнє кафе і магазин сувенірів. «Треба заспокоїтися, — казала я собі, — все одно нічого не зміниш. Однаково буде так, як буде… Але чому… Чим я прогнівила долю? Звісно, який там в біса ресторан! А отой «друг»… Хіба він не розуміє, що тепер нам доведеться повертатися вночі? Бо ще до вантажівок, хай їм грець, їхати години зо дві, якщо не більше.

Отже, стовбичили ми десь години півтори. Нарешті я побачила Боба, нашого «друга». Кинувши недбало: «Sorry for being late» (вибачте за запізнення) він жваво всівся в машину, а я готова була порвати його на шматки. Сіла за кермо, гучно грюкнула дверима і завела мотор.

Була п’ята вечора, коли ми дісталися до місця. Я була геть розбита. Виїхавши о восьмій ранку, ми добиралися сюди дев’ять годин! А ще ж назад треба повертатися… Добре, якщо приїдемо під північ. Мої плечі ломило від напруження. Алей й тек добре, що я принаймні позбулася своїх пасажирів. Отож, роби що хоч. Плач, лайся — досхочу. Але ні плакати, ні лаятися вже не хотілося. Може, тому що не було глядачів?

— Ти, вибач, люба, — промовив Майк, винувато опустивши очі. Так вийшло… Давай, як їхатимемо додому, зазирнемо до місцевого ресторанчику, повечеряємо. Подейкують, що там дуже смачно готують…

— Гаразд.

Їсти справді дуже хотілося. Хоча навряд чи можна знайти щось пристойне в цій глушині…

Через годину ми під’їхали до якогось величезного намету з дерев’яними столами і лавами просто неба. «49 State Brewery» — свідчила табличка на брудному облупленому фасаді якоїсь споруди.

«Oh, shit!» — укотре за цей день уже готове було вирватися з мене. В такому гадючнику я свій день народження ще не святкувала… Мало того, що ця компанія, схоже, цмулить пиво, а я не можу собі дозволити ні грама, щоб розслабитися після отого скаженого дня. Бо попереду ще годин шість дороги. От-от були готові покотитися сльози, та Майк втягнув мене всередину споруди.

«Клар-р-ро, ти зараз роззявиш дзьоба від подиву!» — промайнула в моїй голові фраза з казки Андерсена…

…Затишний величенький зал потопав у приємному неяскравому світлі. Відразу впав в око живий вогонь у каміні з місцевого каменю. Посередині залу — грубезний дерев’яний стіл на гранітних валунах. У місцях, де моноліт тримав стільницю, він проходив крізь неї: здавалося, ніби гранітні гостряки прорізають дерево. Оригінально… Зал освітлювала величезна, метрів зо два в діа­метрі, люстра, влаштована з рогів лосів і північних оленів, що їх називають тут «карабухи».

— Цікаво, — звернулася я до Майка. — Скільки ж рогів знадобилося на таку люстру?

— Гадаю, штук двадцять — двадцять п’ять.

Я продовжувала оглядати зал. У кутку, осідлавши ведмедя, з вудкою в руках «мчала» кудись місцева Покахонтас. Я торкнулася руки чоловіка і показала на скульптуру.

Майк уважно подивився на моє обличчя, яке потроху м’якшало. Він пригорнув мене, торкнувся губами чола.

— Як гарно пахне твоє волосся… — прошепотів він.

Оце сюрприз! Я ніяк не очікувала почути це в такий момент.

— Люба, може це не зовсім така вечеря, як ти хотіла, але все ж варто спробувати…

Я вже очікувала щось на кшталт цього. По-перше, тарелі були величезні. По-друге, дуже гарно оформлені, а по-третє — які запахи! Я аж захлинулася слиною.

Ну й наминали ми подане! Майк — м’які й соковиті свинячі реберця в соусі барбекю, а я — пропахчені димком, такі ж соковиті реберця молодого ягняти.

Ну, тепер можна їхати хоч на край світу! Хоч цілу ніч.

— Це ще не все, люба, — загадково посміхнувся Майк.

В голові виникла картинка — сумнозвісний віслючок Іа з «Вінні Пуха». У мене справжнісінький день народження!

Справді, офіціант вніс торт із палаючою свічкою.

Я розімліла остаточно.

— Дякую, любий, — прошепотіла я, крадькома розмазуючи сльозу.

Тепер це були сльози розчулення…

Загадала бажання, дмухнула на свічку. Ми зробили декілька не дуже вдалих знімків на телефон і, готові до нових «подвигів», вийшли з ресторану.

Я не просто так сказала про подвиги. Я ще не зовсім уявляла, що на нас чекає попереду. Але зараз, розімліла від смачної їжі і доброї уваги, насварила себе: «Ніколи не роби поспішних висновків! Заскімлила: день народження коту під хвіст, ресторан такий-сякий, чоловік неуважний… Більше не роби таких дурниць», — вирішила я і сіла за кермо.

Перша половина дороги була в радість. І хоча плечі й руки все ще нили від напруги (я не звикла сидіти за кермом по десять годин), настрій був доволі райдужний.

Незабаром почало сутеніти. Пішов дощ, і приблизно через годину я вже практично нічого не бачила перед собою, крім двох смуг, що обмежують дорогу. Майк тримав дистанцію за мною. Задзвонив мобільний.

— На 99-му кілометрі зверни ліворуч на заправку, знаєш, де це? — почула я його голос у телефоні.

— Так, знаю. Гаразд.

Через дві години я побачила мітку «99». Стала вдивлятися в темряву, але не побачила анічогісінько. Ні, вікна заправки світилися, і вуличні ліхтарі освітлювали колонки, але повороту на заправку я так і не знайшла. Загальмувала, поглядаючи в дзеркало заднього виду. І… о, жах! Побачила фари вантажівки Майка, що загрозливо насувалася на мене. Я зіщулилася в грудку, смиконула кермо вправоруч на узбіччя і, чекаючи удару, перетворилася на суцільний клубок нервів. Усе, гаплик!

Але удару не було. Майк устиг повернути ліворуч. Напевне, це був мій щасливий день, бо за вантажівкою нікого не було, і нам вдалося уникнути зіткнення. Мене почало трусити від переляку і напруги.

— Господи, Майку, я ж нічого не бачу!.. Абсолютно нічого!

— Знаю-знаю, вночі важко водити машину. А коли йде дощ — то й поготів… Мокрий асфальт поглинає світло, і погано видно, — несподівано лагідно заговорив мій чоловік. Це він, кот­рий все життя мав справу з водіями, які зазвичай можуть так загнути!

— Але ти трохи не врізався у мене! — майже хрипіла я.

— Ти молодець, що звернула на узбіччя… Ти гарний водій, — пригорнув мене чоловік.

— Тепер ти їдь попереду, а я за тобою, добре? — попросила я.

— Авжеж, не хвилюйся. Тільки дистанцію тримай трохи більшу, аби бруд і вода з-під моїх коліс тебе не заливали.

Добре сказати — тримай дистанцію… Тільки-но він від’їжджав далі, я не бачила його взагалі. Червоні вогники розчинялися в дощі й тумані менш ніж за десять-п’ятнадцять метрів дистанції. Врахуйте, що він, професійний водій із сорокарічним стажем, «йшов» зі швидкістю 70 миль на годину — це приблизно 113 км! Можете собі уявити, як я почувалася!

Я вчепилася в кермо так, що, здавалося, шкіра злізе з долонь. Боліли плечі та спина, очі пек­ло вогнем. Я боялася їхати з такою швидкістю. Але боялася й відстати.

Знову і знову я проклинала цей день, ресторан і все взагалі. Зціпила зуби і тисла на педаль акселератора: що буде — те й буде…

Коли ми дісталися Анкориджа, обидві стрілки на годиннику задерикувато дивилися вгору. Чого не скажеш про мене.

Ну, ось і перехрестя. Червоне світло. Є хвилина перевести подих.

Я під’їхала до Майка досить близько. Зупинилася. І тут побачила… Усе, що відбувалося досі, зникло в тумані й щезло як і не було. Бо під червоними вогниками на кузові ззаду було написано крейдою: «Follow me, Tanya!» — «Їдь за мною, Таню!»

Так, любий мій… Навіть якщо все наше життя буде сповнене таких пригод і випробувань, як нині, — я їхатиму за тобою… Навіть не сумнівайся.

Таша, або Історія в історії

…І залишився Джон Мак-Кінлі перед скорботним могильним каменем сам-самісінький. Отам, під цим каменем, тепер покоїтиметься прах його мами.

Їй було чимало років. Вона прожила, як сама вважала, довге й щасливе життя.

— «Хіба є щось краще за смерть?» — цитувала вона Сократа, і сама філософствувала: — Вже час мені збиратися туди, де очікує Господь… І немає значення, ким ти жив на землі — орлом, собакою чи людиною…

От би знати, скільки ще крокувати стежками життя йому, Джонові… Як так вийшло, що він тепер стоїть сам посеред білої цвинтарної пустки поміж засніжених і сірих могильних плит?

Його мама завжди звинувачувала в синових негараздах свого брата, себто Джонового дядька, Метью — колишнього водія вантажівки, який прокладав дороги на півночі Сполучених Штатів. Підлітка Джона розпирало від захоплення, коли по телевізору показували його дядька. Він разом із іншими, такими ж суворими і сміливими чоловіками, в північній темряві возив будматеріали по кризі з Аляски до Канади.

Метью заробив на цьому досить значні статки і розжився на міцну, чималеньку (з п’ятьма дітьми) сім’ю. Він часто розповідав Джону захоп­ливі історії про засніжені простори. Геть усе під снігом: будинки, дерева і гори, величезні й білі, що нагадують перламутрових равликів. А літо! Луки цвітуть червонястим іван-чаєм, який американці називають вогняною травою. А ще ведмеді та лосі, які в пошуках чогось смачного забрідають — уявляєте? — в міста і навіть на подвір’я до людей!

Тоді хлопцеві було сімнадцять, і він уявляв собі, як, сильний і безстрашний, заробить стільки ж грошей. І в нього, може, теж буде кілька дітей, і вони житимуть у великому затишному будинку. І нехай за вікном виє заметіль і ходять дикі звірі — він зуміє захистити свою сім’ю від будь-яких негараздів.

Але реальність виявилася зовсім іншою. Дов­га, аж сім-вісім місяців, зима. Полярна ніч, яка занурювала його дружину Синтію в нескінченну депресію, від чого вона все частіше заглядала в пляшку. А що робити довгими, що починаються о третій дня, вечорами? А твій чоловік відсутній по два, три тижні, а то й місяць поспіль? Він, бачте, дороги будує! І на греця їй цей величезний, нехай новий і теплий, будинок, в якому, окрім двох репетунів семи і п’яти років, що забивають їй мізки, нікого немає?

Джону вдавалося так-сяк створювати ілюзію благополуччя років вісім. Нарешті все стало таким нестерпним, що довелося відправити Синтію на лікування від алкоголізму до штату Орегон. Звідти вона до Джона вже не повернулася, залишивши йому дітей. Хотів дітей? На. Отоді-то йому на допомогу і приїхала мама.

Хлопчаки виросли. Вони зовсім не перейнялися ідеєю перетворитися на суворих та сильних чоло­віків. Отож одружившись, покинули цей ненависний, Богом забутий штат. А його матуся тепер там, де, як вона вірила, всі рівні і люблені Богом.

А Джон Мак-Кінлі залишився сам-один. І що тепер?

Холодно. Тихо. Джон закурив. Цівка диму з куточка рота попрямувала вгору. Затиснувши сигарету в зубах, Джон натягнув шапку на вуха та обвів поглядом скорботний цвинтар.

Його увагу привернула якась споруда, що височіла поміж скромненьких могильних плит. Вона виблискувала на сонці білосніжною шап­кою. Він навіщось поплентався до цього пам’ятника, а за ним, підвиваючи, хвостом потяглася туга…

Незвичайна споруда виявилася гіпсовою скульптурою: в інвалідному кріслі сидів усміхнений старий, а біля його ніг лежав собака. Джон змахнув снігову шапку з пам’ятника і завмер.

— Господи… — прошепотів він.

На Джона дивилися добрі, трохи примружені, знайомі очі.

Господи… Скільки ж років минуло потому?.. Шість? Ні, вісім! Як же це він… Зовсім забув старого, після того, як переїхав…

Джон присів і змахнув сніг із плити під скульп­турою. З’явилися три букви і кілька цифр. А далі Джонові й не треба було нічого розчищати. Він знав, що це за дати, і чиє ім’я приховане під снігом…

Ця історія трапилася на краю світу — там, де закінчуються дороги, у найзахіднішій точці Сполучених Штатів, на Алясці, в районі Анкор Пойнт. Саме там і ліс, і гори влітку палають від вогняної трави іван-чаю, а взимку все довкола нагадує снігових равликів.

Там у Вaйті Мортона колись був маленький будиночок.

Вайті не завжди там жив. Колись вони з Дороті та їхнім сином Кельвіном жили у Василлі, передмісті Анкориджа — Вайті ніколи не любив гамірних міст. Тоді в нього була сім’я. Але так сталося, що люба Дороті ось уже років двадцять як чекає його на небесах, щоб разом кружляти у хмарах у вальсі вічності. І син, котрий загинув в Афганістані, — з нею. А йому, вісімдесятирічному, Господь не дав такої милості. Щоб він за всіх звітував. Отаке випробування — лишився в старості один, як палець.

— Ох-ох-ох… — Вайті, накульгуючи на покручену артритом ногу, пошкандибав до умивальника. У мийці на купці капустяного листя красувалося кілька чисто вимитих морквин.

— Ташо! — проскрипів біловолосий і білобородий старий. — Та-а-ашо!

«Ну, чого волаєш? Тут я, тут… ти ще тільки гукнув — а я вже ось!» — Таша — золотавий рет­ривер — тицьнулася йому в ногу своєю лобатою жовтавою головою.

Вона теж була немолода. Можна сказати, одного віку з ним. Коротали свої літа разом ось уже тринадцять років. Вайті взяв її маленьким щеням у собачому розпліднику через кілька років по смерті дружини, зрозумівши, що вже не зможе наново побудувати своє особисте щастя. Не може. Та й не хоче. А собака — це інше. Бігає собі, хвостом виляє, догляду вимагає. Все ж таки не самотою…

Відтоді спливло багато років, їм добре було разом. Розуміли одне одного з півслова, а частіше — взагалі без слів: з виляння хвоста, з нахилу голови, наче думки одне одного читали.

Цієї зими снігу випало, як ніколи. Небо й зараз було затягнуте свинцевим важким напиналом хмар, хоча ні Таша, ні Вайті цього не помічали. У грудні темно буває по двадцять годин на добу. Але їм і не треба було нічого бачити. Вони знали всі стежки і дерева в окрузі. Кожен кущик, куди носили якесь овочеве лушпиння для голодних зайців, знали напам’ять. На нюх, так би мовити.

Цієї ночі не мело. Приморожувало. Саме час підгодувати куцохвостих.

— Овочів з городу завжди навалом, а там дивись, Ташо, коли-не-коли зайчатинкою поласуємо, — пояснював старий.

Це — Аляска, тут майже всі живуть риболовлею і полюванням.

— Ну що, пішли, Ташко, поки темно, — буркотів Вайті, насилу натягуючи розтоптані валянці зі снігоступами на понівечені ноги з кулеподібними кісточками біля великих пальців.

— Зайців годувати найкраще вночі, Ташо, — повчав він собаку, ось уже вкотре, — і обов’язково в кущах, щоб орли, яких тут безліч, не схопили вуханів.

Вона уважно слухала, схиливши голову набік та піднявши вухо, — так краще чути. Вухо ослаб­ло й так і липло до голови. Таша безліч разів чула, чому зайців слід годувати тільки вночі і тільки в кущах. Вона вивчила це назубок, але любила слухати скрипливе спокійне бурмотіння Вайті — нехай думає, що їй цікаво.

Нарешті Вайті підвівся. Таша радісно скавульнула, замела хвостом, побігла вперед і штовхнула двері мордою. Людина і собака увійшли в тайгову ніч.

Як завжди, зробивши велику, кілометрів зо два, петлю, і залишивши довговухим під знайомими кущами частування, двоє потюпали додому. Дорогою Таша іноді забігала наперед і насторожено, як справжня мисливська собака, піднявши передню лапу, завмирала, прислухаючись. Часом відставала й довго стирчала біля якогось куща, обнюхуючи його зусібіч. Вайті за неї не боявся — собака знає дорогу додому. Головне, щоб ведмедя не розколошкала: шатун у лісі — небезпечне сусідство.

Коли їхній будинок вже забовванів оддалік, Вайті озирнувся, шукаючи очима собачу тінь, ступив убік і… шубовсть! — несподівано провалився в якусь яму, припорошену снігом.

— Кхи-и-кхи-и… — не то закашлявся, не то застогнав Вайті. — Таш-шо-о… — ледве прохрипів. — Усе, на що був зараз здатний…

«Але що вона може зробити? — промайнуло в голові. — Самому треба вибиратися… Холодно, не можна тут борсатися… так і замерзнути недовго… хто за нею тоді догляне…»

Він спробував підвестися, але скрикнув від нестерпного різкого болю в спині й втратив свідомість.

Скільки пролежав отак — хтозна. Холод, мабуть, притупив біль. Він розплющив очі.

«Та-а-к, оце потрапив у халепу… Схоже, пошкодив хребет», — думки старого були зовсім нерадісними.

І раптом Вайті побачив поряд свою Ташу! Ні, скоріше, відчув. Собака зістрибнула в яму до Вайті і лягла поруч, щільно притулившись та зігріваючи його своїм теплом. Ретривери — вони такі: ніколи не кидають своїх друзів у біді.

Тільки-но Вайті розплющив очі, собака підскочила й почала, як цуценяті, заклопотано вилизувати йому обличчя, обдаючи не надто свіжим подихом.

— Ташо… Ташо… Ташенько, — розплакався Вайті. — Нумо вибиратися звідси, любенька… Допоможи мені, тягни…

Собака схопила зубами комір його поношеного кожуха й потягла щосили, упираючись усіма лапами, що тремтіли від напруги. Гарчала, сопла, провалювалася в сніг. Тоді, втомившись, лягала поруч із Вайті перевести подих і набратися сил — адже вона теж була немолода. Він допомагав їй як міг. Упирався ногами й ліктями, обіймав, гладив, чіплявся за нашийник і… плакав. Ні, не від болю. Не від страху. Це були сльози вдячності…

Вісімдесятирічний життєвий шлях залишився позаду, але ще ніколи не зустрічав він людину, яка з такою самопожертвою кинулась би йому на допомогу.

Коли вони, нарешті, вибралися з ями, до будинку залишилося ще метрів сто п’ятдесят. Побачивши освітлене вікно, за яким їх чекало тепло і порятунок, Вайті подвоїв зусилля. З величезними труднощами перевернувшись на живіт, став повзти, впираючись то коліньми, то ліктями, допомагаючи Таші. І коли будинок був уже зовсім близько, сили полишили його.

— Все… Не можу більше… — прохрипів він. — Пробач, Ташо.

«Бач, що надумав… навіть і не мрій!» — Таша не здавалася.

Від шорсткого гарячого язика шкіра на обличчі аж почервоніла. Відчувши, що Вайті більше не ворушиться, вона стала штовхати його мордою то в шию, то в бік.

Ні, не ворушиться. Собака боляче вкусила його за ніс, що виглядав з-під коміра.

— М-м-м, — промимрив старий і, розплющивши очі, прохрипів: — Що ж… якщо ти, люба моя, так пік­луєшся — допоможи мені заповзти хоч на поріг…

Вайті розстебнув комір, щоб собаці було зручніше його тягти. Так, разом, вони подолали останні метри завдовжки з життя.

Затягнувши господаря в тепло, Таша прожогом вискочила за двері.

— Гав! Гав! Гав! — SOS! SOS! SOS! — зайшлася вона гавкотом, аж поки не почула шум мотора від снігохода, що наближався до їхнього будинку.

Таша рвонула назустріч — боронь Боже, проїде мимо! Зраділа! До них наближався їхній сусід, Джон.

Таша знала й любила цього суворого здорованя з довгим, зібраним у хвіст волоссям. Він завжди приносив їй смачні кісточки, коли приходив до хазяїна. Вони пили якесь смердюче пійло з бульбашками, від якого в обох розв’язувалися язики, і вони могли проговорили всю ніч. А вона, вмостившись коло їхніх ніг, слухала заспокійливе белькотіння і дрімала. Вона любила такі посиденьки, бо тоді Вайті радів. Вона любила, коли Вайті сміється, і не розуміла, чому він робить це так рідко.

Джон, у незастебнутій куртці — поли і шарф розмаяло вітром, — летів щосили, осідлавши свого «коника» — снігохід останньої моделі. Ось і знадобився.

— Господи! Що сталося? — вигукнув Джон, влетівши за собакою досередини.

— Зі мною біда… — тільки й устиг прошепотіти Вайті.

Джон зрозумів, що між життям і смертю Вайті — лише банальні кнопки телефону: 911. Він швидко набрав номер.

Вертоліт із санітарами з’явився досить швидко. Закутного в теплі ковдри замерзлого старого доправили до лікарні.

Собаку, поки Вайті одужував, Джон узяв до себе. Але навіть коли Мортон був у лікарні, Таша прагнула перебувати поблизу. Вона красномовно скавуліла, щоби Джон брав її з собою, коли ішов провідувати старого. Потайки, наче двоє шпигунів, пробиралися вони через чорний хід у палату, щоб Таша могла переконатися, що з її Вайті все гаразд.

Отак під старість доля ще й всадовила старого Мортона в інвалідне крісло. Мабуть, у нього був неабиякий потенціал мужності. Адже всім відомо: кожному смертному Бог дає випробування по його силах. Не більше й не менше. Різні в людей сили, тому й випробування різні. Свій шлях треба пройти, винести, вистраждати і через це очистити душу. Але Господь не залишає людей без підтримки. Посилає на допомогу янголів. І тільки віра і любов дозволяють розпізнати їх у нашому житті.

Вайті зрозумів: йому самому не впоратися, тому став шукати притулок, який забезпечив би йому цілодобову увагу й медичну допомогу. Але як бути з собакою? Таша не зможе перебувати десь не з ним — про це навіть не йшлося…Місць, де можуть доглядати не лише за літніми й хворими людьми, а й за собаками, не багато. Та світ не без добрих людей — Вайті і Таша знайшли свій останній притулок. Вони стали мешкати в будинку людей літнього віку, дирекція якого, зачувши їхню історію, знехтувала існуючими правилами, й обох прийняли з розпростертими обіймами.

«Відтоді як я повернувся з лікарні, Таша завжди зі мною. Вона не відходить від мене ні на крок, — гордо розказував Вайті допитливим, сидячи у своєму керованому за допомогою різнокольорових кнопок інвалідному кріслі. — Напевно боїться, що я знову побіжу годувати зайців…»

Змахнувши непрохану сльозу, Джон підняв обличчя до неба.

Важкі сірі хмари накручувалися на величезний невидимий жезл, як солодка вата на паличку продавця. Схоже, насувалася буря.

«Господи… Спасибі… — прошепотів Джон. — Я зрозумів… Я все зрозумів…»

Раптом різкий порив крижаного вітру змахнув з голови шапку.

Джон нахилився, щоб підняти її, і побачив, що вітер змів сніг із надгробної плити і відкрив напис:

Натягнувши шапку на голову, Джон поспішив до виходу.

— Попрощалися? Уже йдете? — гукнув його сторож, співчутливо нахиливши голову.

— Так, дякую. На все добре, — прискоривши крок, посміхнувся йому Джон.

— То покваптеся, насувається буря… Треба ж устигнути додому…

— Та ні, мені — в шелтер! У собачий шелтер…

Травень, 2015