Берестечко

Сусіди з півдня теж кривоприсяжні,

З ордою прийде помагати хан, —

з них має всяк сириці десять сажнів,

щоб тут же й людність брати на аркан.

Сусід північний, хижий і великий.

Дрімучий злидень, любить не своє.

Колись у греків Янус був дволикий.

А в цих орел двоглавий. Заклює.

Оце таке — якщо не там, то звідтам.

Гінці прибудуть — снились лебеді.

Московський дяк знімає шапку літом

чи так і ходить в шапці й бороді?

БУЛО, ПРИЇДЕ, ОД ЦАРЯ ВДОСТОЄН,

все до Москви схиляє на поклін.

А прізвища! Неплюєв. Портомоїн.

Старухин. Єхинєєв. Бутурлін.

Та все усіх об'єднують, та з миром.

Ці об'єднають, тільки попусти.

То їхня слава приросла Сибіром,

а це вже нами хоче прирости.

ЧОГОСЬ ПРИСНИЛИСЬ ГЛЕЧИКИ НА ПЛОТІ

І дід у небі, як святий Ілля.

І німець Страус ходить по болоті,

видзьобує із ряски короля…

ШРАМКО ІДЕ. ПРИХОДИТЬ ВІН ПІД ВЕЧІР.

Край стежки глину рясою мете.

Кволенький піп, хода уже стареча.

Не дуже й говорющий. А проте.

Мені без нього моторошна стежка.

Кажу: — Де був, що вчора не було?

— Учора син прийшов з-під Берестечка.

А з ним півсотні війська прибуло.

Півсотні війська! Війська… Боже правий!

То є ще військо? Господи, нап'юсь.

— Півгетьмана вони ще не обрали? —

кажу йому і гірко сам сміюсь.

І ВСЕ-ТАКИ Я ЖДУ ВІД НИХ ГІНЦІВ.

З-під ніг камінчик цоркає в проваллі.

Тополя з торбою горобців

постояла на обрії та й пішла далі.

Так, я програв. Я не потрібен їм.

Я їм приніс поразку непрощенну.

Руїна сам. Живу серед руїн.

А товариство — відьма і священик.

Вже навіть звик. Люльками подиміть.

Із відьмою посидіть при вечері.

Так і живу. А може, я ведмідь.

Мені тут, може, краще у печері.

Он лицар спить. І світло тут скупе.

Мене самого тиша приколихує.

А то здалося раптом: він хропе.

Аж підхопився. Ні. Лежить, не дихає.

А МІСЯЦЬ СВІТИТЬ НА УСІ ДОВКОЛИ.

у дуплах срібних лип гніздяться дикі бджоли.

Ті липи ще цвітуть, такі вже запахущі,

аж наче весь тим пахощем облип.

Старезні липи, тут їх цілі пущі.

Ніде не бачив стільки зразу лип.

Зброяр ходив, знайшов медові дупла.

Підстрелив джура в полі сайгака.

То їм, то сплю. Душа моя задубла.

Хіба це доля? Доля не така.

ПРОЇХАВ ДЖУРА НА КОНІ УЧВАЛ.

Вони давно вже ходять не в попрузі.

То він таємно коней напував,

тепер пускає попасом у лузі.

Ніхто не йде. Ніхто сюди не мчить.

Ані гіллячка не струсне росою.

Як тихо все! Нізвідки нічичирк.

Ні скрикне птах. Ні дзенькне смерть косою.

ХОДИВ ДО ЛІСУ. Я Ж ТЕПЕР НЕ ГЕТЬМАН.

Вже маю час посидіть на пеньку.

По схилах дерся, мало там не гепнув.

Гриби збирав. Суницю їв п'янку.

І ще піду. Поразка так поразка.

Грибок несу, як свічечку на Страсть.

І яблунька, така вже доброкваска,

мені у спеку яблучко подасть.

ВНОЧІ БУВ ШУМ. НАПАВ ХТОСЬ НА ФОРТЕЦЮ.

Чи, може, вартовим спросоння приверзлось.

А я вже був зрадів. Уже хотів стріляти.

Вже вискочив на мур. То, певно, був їжак.

Бо щось таки пішло, прошаруділо в хащі.

Нікого не зловлю, хоч би хоч і погнавсь.

Так тоскно на душі. Ми навіть не пропащі.

Ми просто вже ніхто. І всім вже не до нас.

ЗАНЕПАДАЮ. Я ВЖЕ СПЛЮ В ОДЕЖІ.

Уранці встану, сіна не струсну.

І ті там двоє на дозірній вежі

сидять вже геть похилені до сну.

ПРИГИНАЄТЬСЯ НІЧ. ПОПІД ЗОРЯМИ ХОДИТЬ —

А ЧОРНА!

Я сьогодні дозорець. Мені тут ближче до зір.

Стережу Україну. Важкі мої думи, як жорна.

В поневолених землях тримати сумно дозір.

Що я тут стережу? Цю давно розбиту фортецю?

Чорний сон зброяра, недовбитого кілька віків?

Цього юного джуру, дитину чиюсь отецьку?

Чи віщунку стару, що й сама все чує довкіл?

Що я тут стережу? Цю чаклунську тишу в діброві?

Чи в озерах туман? — його стережуть комарі.

Це урочище славне, де глини такі кольорові, —

На сплюндрованих землях, де вже не живуть гончарі.

Що я тут стережу?.. Ці давно скаламучені броди?

І чого прислухаюсь? Кого виглядаю з доріг?

Що я тут стережу, коли я не встеріг свободи?!

Коли власної жінки, коли жінки — і то не встеріг!

УДЕНЬ Я СПАВ ПІСЛЯ ТІЇ СТОРОЖІ.

Вже сплю я вдень. То можна й не вставать.

Наснились сни. Та все такі хороші.

Що я малий. І хочу воювать.

Гукаю хлопчаків. Бур'ян шаблями крешем.

Сторожу встановили на ближчому горбі.

Такі іще малі. Нікому ще не брешем.

Ні матері, ні Богу, ані самим собі.

Я змалку був такий. Розказувала мати,

що був заводіяка усяких колотнеч.

Усе грозилась різку у березі вламати.

Недаром же в колиску мені поклали меч.

ЗАПОВІДАЛОСЬ НА ВЕЛИКЕ.

ПРОЗРІННЯМ ПОВНИЛАСЬ ДУША.

Кого любив? І що накликав?

Таке зробив — як швайку з лемеша.

…НЕ ЗРІКСЯ БУЛАВИ. ВОНА САМА УПАЛА.

Та що там булави, я честі не зберіг!

Якби воно само пальнуло з самопала.

Бо сам себе я — ні. Накласти руки. Гріх.

Що скаже цей зброяр? Що скажуть люди прості?

Та й приклад же синам. І щевкнуть вороги

В тюремному льоху вночі кричали кості.

Наснилося чи що, бряжчали ланцюги…

А ДНІ МОЇ БРЕДУТЬ, ЩОСЬ ДІЄТЬСЯ ЗІ МНОЮ.

На силі занепав. Ніде мене не ждуть.

Долиною, гей, зеленою,

козаки не йдуть.

Повзе під гору стежечка зміїна.

На схил виходжу і дивлюсь, дивлюсь..

Отак живу. Молюсь до України.

Вона не чує. Але я молюсь.

МОЯ ДОБРИНЬ, ГОРБАТА ВІД ОБУХІВ!

Моя Гординь, щербата від неслав.

Моя Білобожниця, мій Богодухів,

моя Вознесенка, мій Богуслав!

Лавро моя! Мій колючий Тернопіль!

Вічний Ридомиль і вічна Ташань.

Білою Церквою в зоряний попіл

виросли храми твоїх ридань.

Дивинь моя, моя Пуща і проща.

Мій Добротворе, що в мене єдин.

Моя Дорожинка, моя Мирогоща,

мій Ніжин,

мій Любеч,

моя Мединь!

Умань моя, моя Горинь і Згубівко.

Радомко ранньої сивини.

Моя Божедарівко, Миролюбівко,

Ганно-Зачатівко, сина зачни!

В Сумах Твоїх, у Твоїм Голосієві —

На весь Хрестипіль, Хрестища, Хрести —

Сина Славутича, сина Месію,

Сина Спасителя!.. А нас прости.

НЕ ВРЯТУВАВ ТЕБЕ Я, УКРАЇНО.

І не врятую, хоч кричи на ґвалт.

Зброяр на вежі. Джура косить сіно.

Розбитий гетьман, що тепер я варт?!

ВЛОМЛЮ СОБІ 3 ГРАБИНИ КОСТУРЕЦЬ.

Із очерету виріжу сопілку.

Ішов полями навпростець,

переполохав перепілку.

Змія на стежці, пережду змію.

Джерельце б'є з-під каменя, я п'ю.

Тут, власне, рай. Тут птиці і зело.

Ні слова злого, ані злого чину.

В житті такого всякого було,

що аж тепер на старості спочину.

Минає день. Іще один. Минай…

Надходить вечір, птиця замовкає.

А той зброяр, мабуть, таки Мамай,

бо часом є, а часом і зникає.

ВЖЕ ПЕРША ЗІРКА

КРІЗЬ ГІЛЛЯ ПРОГЛЯНУЛА.

Вже скоро їх тут вилетять рої.

Ходи, не бійся, пані порцелянова!

Я теж тут привид. Ми тепер свої.

Ось тут посидим трохи на камінні.

Розстелим тишу, як м'який обрус.

То форкне кінь. То в місячнім промінні

зубами блисне чорний сажотрус.

ОТ Я Й ЗАПЛИВ У ЦЕЙ КАМІННИЙ ЯТЕР.

От я вже й міг би, вперше у житті,

як Марк Аврелій, римський імператор,

писать свої "Думки на самоті".

Але ж незвичка. Все універсали.

До шаблі звичен більш, як до пера.

Розумні люди все-таки писали.

А ми не дуже, нам воно не тра.

Аще хотяще…0т і вся мудрація.

Чому у нас немає ще Горація?

Умієм добре шаблею махати,

червоні ружі сіять біля хати.

Вмирати вмієм, по степах гасати.

але себе не вмієм написати.

У цій страшній великій боротьбі

не вмієм так сказати о собі,

щоб світ здригнувся і на всі віки

були преславні наші козаки —

як ті Ахілли і як ті Ґеракли.

На це у нас щось розуму забракло.

Бо поки ми тут про свободу мимрили,

то інші вже свободу й здобули.

А ми усе співаєм, як ми вимерли

або як нас в неволю продали.

І де той геній, до народу дбалий,

щоб розбудив наш умисел оспалий?!

І не нікчемним словом, що як нежить,

а як народу гідному належить!

КАЗАВ ЙОАНН: "В ПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО".

В початку Слово, а не комарі.

Не як у нас — на Січ іде з малого,

а вже коли осліп — у кобзарі.

О ГОСПОДИ, А Я? ЧИ МАВ ПРИ СОБІ ГРОНО

найвченіших мужів, піїтів і музик?

То все у королів. В палацах. Біля тронів.

А ти козак. Ти гетьман. Ти мужик.

Бувають королі, більш вдатні до розпусти,

ніж до звитяг. І кожне слово — лож.

Зате як вийде, гляне, як розпустить

павиний хвіст придворних і вельмож!

При них все люди грамотні і терті.

У них Боплан, у них і Шевальє.

А наше слово дожило до смерті,

але для світу й досі ще не є.

Бо ми такі. Ми прості. Ми в кожусі.

Не знаєм як. Не звикли до свобод.

То треба ж якось піднімать на дусі,

а не в болото втоптувать народ!

ТА ПРИЙДЕ ЧАС, ЯК ПЕРЕД БОГОМ СВІДЧУ

ще буде Слово, більше за слова.

Але чи й справді ми німі для світу,

чи, може, трохи світ недочува?

МИ ВОЇНИ. НЕ ЛЕДАРІ. НЕ ЛЕЖНІ.

І наше діло праведне й святе.

Бо хто за що, а ми за незалежність.

Отож нам так і важко через те.

ЧИ, МОЖЕ, МИ НЕ ЛИЦАРІ БУЛИ?

Своє жіноцтво шанувать не вміли?

Пани вино їм з тухольки пили.

А ми у шапці ніженьки їм гріли.

Віки ідуть. А нам усе амінь.

Нема спокою між Дніпром і Бугом.

Вже стільки літ, вже стільки поколінь! —

усе життя — між шаблею і плугом.

Так нам судилось. Так нам довелось.

Все нас руйнують, як ахейці Трою.

У нас хлоп'я на ноги зіп'ялось —

і вже притьма хапається за зброю.

Ми — хто за кого, ми — не хто кого.

І ця війна, — не я їй був призвідця.

Мосьпанство йде гуртом на одного.

А наш один і чорта не боїться.

Аби який перед собою корч —

півсотні війська полетіло б сторч.

Хто йшов на нас, той повертався з ґулями.

У нас баби — і ті стріляють дулями.

І все одно — віками у ярмі.

Усім чужі. Для світу незначущі.

Чи що ніяк не вирвемось самі.

Чи що у нас сусіди загребущі.

Ми, вільні люди вільної землі,

тавро поразки маєм на чолі.

МОЙСЕЙ НАРОД СВІЙ ВІВ ЧЕРЕЗ ПУСТЕЛЮ.

Послав Господь їм воду за труда.

А в нас яку не вдариш кайлом скелю —

зівсюди рине кров, а не вода.

Вони хоч мали з неба яку манну.

Таки ж пустеля більша за степи.

Господь їм землю дав обітованну

і море перед ними розступив!

Я ж не Мойсей. Народ — на рані рана.

Моє чоло побила сивина.

Куди іти? Земля обітованна —

вона ж під нами, наша, ось вона!

Та ще ж яка, мій Господи, багата!

Лісами щедра, зерном золота.

Міцна зелом, скотиною рогата.

Народом добра, вірою свята.

Хто тут не жив!

А в нагороду

хто вдячен був коли цьому народу?!

ЧУЖИНЦІ СКРІЗЬ ПОСІЛИ НАШІ ГРАДИ.

Ім'я дали нам — хлопи, мужики.

На нас лежить тавро тієї зради,

якою нас вже зраджено віки.

Для них ці землі тільки ласий кусень.

Та люд сумирний десь там по хатах.

Жили-були. Об'їли нас як гусінь.

Ще й поганьбили по усіх світах.

ВСЕ НАМ ВИПОМИНАЮТЬ ВСІ НАШІ ЗЛОДІЯННЯ.

Де, що, коли і скільки — визбирують до крихт.

А скільки ми зазнали нелюдського страждання?

А скільки ті чужинці сподіяли нам кривд?!

Чи ми чинили утиск

сусідам, їхній мові?

Був мій народ співцем і сіячем.

Я все зробив би без проливу крові.

Так ви ж пройшли вогнем тут і мечем!

Ви кажете: ми темні. Ви кажете: погроми.

Але чому ж не чути з правдивих ваших пащ

про тих погромів чорні буреломи,

які вчинив Чарнецький тут і Лащ?!

Що вже віки нема од вас рятунку.

А ще зветеся лицарі, бундючні павичі.

Хан палить села хоч для пограбунку,

а Радзивілл — для світла уночі!

Так наступили цій землі на груди,

що й стогін вже не вирветься з грудей.

Князь Вишневецький вішає повсюди,

а Лащ у церкві вирізав людей.

Це ж треба мати сатанинський намір,

чаїть в собі невиліковний сказ,

щоб тяжко так знущатися над нами

та ще й у всьому звинуватить нас!

Хіба що мертвий тут би не пручався

в гадючих путах визиску й лихви.

Живуть без вінчання. Вмирають без причастя.

Дітей не хрестять. Замкнено церкви.

Вже допекли нас до живої рани.

Деруть податки з поля, двору, стріх.

Цькують людей. Здають в оренду храми.

І мову нашу мають для зловтіх.

Ну, то й дійшло до крові, до шабель.

Армаґеддон. Збувається пророче.

А вже коли зірвалося з петель,

то вже по людських долях прогуркоче.

І ТОЙ НАРОД, І ТАК ПО СВІТУ ГНАНИЙ,

сумний народ, що світу дав Христа, —

о Божа Мати, змилуйся над нами!

Дай розум в серце й правду на вуста.

Чи ми коли той біль страшний загоїмо?

Взаємна кривда — то взаємний гріх.

Бо їхні темні нас вважають ґоями,

а наші темні обзивають їх.

Чи винен той скрипаль чи балагула,

чи винен хлібороб той чи кобзар,

що серед нас є Лисенко, вовгура,

а серед них — визискувач, лихвар?!

Все винен я. Всіх мусив захистити.

І тих, і тих. І тих від тих і тих.

Мене, людину, можна не простити.

Але народи?! Ради всіх святих…

УСІ НАРОДИ, А ВІДТАК І МІЙ,

у чомусь винні, скоївши й не скоївши,

як винен той святий Варфоломій

за те Варфоломіївське побоїще.

О горе нам!.. Я вже як ті пророки,

що часом божеволіли з жалю.

Я знаю свій народ. Кляну його пороки.

Але за нього Господа молю!

А ВИ, ЩО ЗВИКЛИ РОЗЗЯВЛЯТИ ПАЩІ,

злочинства наші множити стокрот, —

побійтесь Бога! Ви нічим не кращі

за мій сумний зацькований народ.

А втім, нехай. Дорога правди довга.

Усі усім втовкмачують своє.

У всеправуючого Бога

усе записано як є.

МИ ЗА СВОЇМ НЕПЕРЕБУТНІМ ГОРЕМ

все про своє говорим і говорим.

А як пильніше глянуть навкруги —

все хтось комусь на світі вороги.

Добром ніде на світі не завізно.

Закон війни, тяжка його хода.

Чи ті пани, повбирані в залізо,

чи та в шапках баранячих орда.

Ніхто ніде наживою не знехтує.

Хіба лиш хан пустошити мастак?

А королі не віддають ландскнехтам

на пограбунок села і міста?

Це їх платня. Тож хан і суне потоптом

і ділять здобич ханські вояки.

Але деінде запорвали б золотом.

А в нас яке тут золото? Жінки.

БУЛО ВСЬОГО, А БУДЕ ЩЕ ВСЬОГІШЕ.

І що не день — все гірше, й гірше, й гірше.

То мор, то мур, то голод, то війна.

То з неба грім, то в полі сарана.

То гнів царя. То ласка королева.

То знов якась чужинська кабала.

А звідусіль — то хижі кігті лева,

то дзьоб зоключений орла.

І ПОКИ МИ ЗБЕРЕМСЯ НА ПОТУГУ,

чужих корон задурені підданці, —

пани торгують.

З Бреста і по Бугу

плоти лаштують на далекий Данціг.

Чужі та прийшлі, вже тут укорінені,

та ще й своїх причаєне кубло

так вирипали двері України —

аж холодом з Європи потягло.

Немає вже медової землі.

Рознищили пани і королі.

От що в нас є — могили та й могили.

Та Чорний Шлях з невільницьким плачем.

Цьому народу світ уже немилий

від зайшлих вбивць і від своїх нікчем.

ЧИ ТОЙ КОРОЛЬ,

ЧИ ТЕ МОСКОВСЬКЕ ЦАРСТВО,

яка почвара не посяде трон, —

ну що ти скажеш, ні одне моцарство

не хоче брати на герби ворон!

Усе орли, все птиці гонорові,

або ще сокіл чи стріла і лук.

Але ж проливши стільки тої крові,

уже б їм личив двоголовий крук!

ПУСТЕЛЬНИЙ ШЛЯХ ЗГУБИВСЯ ДЕСЬ НА ОВИДІ.

Сповзає круча в глинища руді.

А спека давить як душа без сповіді.

Малює пам'ять кола по воді…

ЧИ Б'ЮТЬ ЩЕ ДЗВОНИ В ЛАВРІ НА ДЗВІНИЦІ?

Чи вже добіг до Криму той бігун?

Чи принц Конде сидить іще в темниці?

Що з моїм військом? Чи живий Богун? —

нічо не знаю. Каркає над нами.

І ліс шумить. Оце і весь мій світ —

оця фортеця й десь там за тернами

отой єдиний підзамчанський дід.

КОЛИСЬ, БУЛО, ТО ПІШИЙ, ТО КОМОННИЙ.

І німець мандрував, і київський спудей.

Тепер цей шлях безлюдний, безгомонний.

Отак колись незчуємося, де й

поділася та наша Україна.

І люди будуть, та уже не ті.

Лиш десь там туга у степах чаїна

та рушничок зотлілий на хресті…

НЕМА ШРАМКА — НАВІДУЮСЬ ДО ДІДА.

От де мені ще добре, так це тут.

І груша є, і хто ж його провіда?

І мальви — здичавіли, а цвітуть!

Цей дід гончар на гетьмана лихий.

Все лає Хмеля, що така розруха.

Із ним не побалакаєш, глухий.

Чи, може, звик, що вже ніхто не слуха.

Все крутить круг свій і гуде як джміль.

А лає так, що годі й повторити.

Ну, а що я і є той самий Хміль,

чей не потреба говорити.

ДОВОЮВАВСЯ, ХАЙ БИ ЙОМУ ГРЕЦЬ.

Призвів людей іще до 'дної пастки.

Чи ця поразка — це уже кінець?

Чи лиш початок іншої поразки?

БОЖЕ МИЛИЙ, ЯК ЗОРІ СВІТЯТЬСЯ!

Десь там Суботів, десь там Січ…

У Волині є око Світязя.

Воно також дивиться в ніч.

Вже чути з пущі липу переквітлу.

Нічного неба незглибима твердь.

Я слухаю вночі правічний голос вітру.

Щось стогне у дворі. То ходить моя смерть.

Славетно жив. Кінчаю сіромашне.

Моїх думок безсонних чорторий.

Як виє вітер, наче йому страшно

і наче сумно, наче він старий.

БОЮСЯ НОЧІ, В НІЙ НЕМАЄ ДНА.

Життя прожив — і ось мої набутки.

Душа іде сама собі одна

крізь день і ніч, і спогади, і смутки.

То десь кричать на згарищах сичі.

То виє вовк, то вітер виє в полі.

Та ще той лицар. Глянеш уночі —

а він лежить. Сахнешся мимоволі.

НЕМА ЖИТТЯ В ТАКОМУ ЖИВОТІННІ.

Між нами ходять привиди і тіні.

По схилах підкрадаються вночі

япинуваті скорчені корчі.

І СНЯТЬСЯ СНИ, ГІРКІШІ ВІД РОПИ.

Вони кричать як заткнуті чопами.

Мені приснились в полі черепи,

по самий обрій — поле з черепами.

Їх вивертають з ґрунту лемеші.

А поле заростає блекотою.

Видіння стемнілої душі,

аж губи обкипіли гіркотою…

ЧЕКАЮ ЛИХА. ЗВІДУСІЛЬ. ЩОМИТІ.

Біди чекаю. Горя. Звідусіль.

Вже зірочки на чорнім оксамиті

Чумацьким Шляхом розсипають сіль.

Чого мені? Нажився я доволі.

Як гарно пахне сіно молоде!

Та тільки часом дрібка тої солі

мені з небес у очі попаде…

А ВІДЬМА ВСЕ ЗВІДДАЛЕКИ.

Тернову хустку пов'язала.

— Не гримай на мої думки.

Я ще ж нічого не сказала.

Та й каже: — Я вже у такому віці,

що вже сиджу як пташечка на вітці.

Оце сміюсь, балакаю, клюю,

а завтра — пурх! — та вже і у раю.

То що, й нічого. І не буде відьми.

Ніхто тебе не гризтиме, та й все.

А хто ж тебе, самотнього, обійде?

А хто ж тобі поїстоньки внесе?

ЦІЄЇ НОЧІ ХТОСЬ ЛОМИВСЯ В БРАМУ.

Бродячий циган ночувать забрів.

І циганча, ні голе, ані вбране,

просило їсти. Я його пригрів.

Він, може, й злодій.

Що в нас красти зрештою?

Що, крім душі іще в нас грабувать?

Сміється циган блискає сережкою:

— Тут — каже — кіньми пахне.

Не треба підкувать?

Отак ми й живемо, на юшці та на рибці.

Купив у діда ще одне горня.

І циган з циганчам,

погравши нам на скрипці,

іще лишився. І не вкрав коня

ШРАМКО СКАЗАВ, ЩО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ВМЕР.

Предивно вмер, таким раптовим робом.

Щось чимсь запив з панами у четвер —

в суботу військо вже іде за гробом.

Його везуть в просмоленій труні,

у Вишневець, щоб встигнути до смерку

Прийшов кінець такому сатані.

Безславно вмер, не лицарською смертю.

На нім каптан, пантофлі і ковпак.

Вже не гусарська одіж, не крилата.

Ридає військо доблесне, — ще б пак!

Коли ще світ такого вродить ката?

По зливі й досі не протряхлий шлях.

Багнюку місять коні довгохвості.

Труна з мерцем двигтить на стругулях,

не додає поваги йогомосці.

МЕНІ ЦЯ ВІСТЬ БУЛА ЯК ГРІМ ІЗ НЕБА.

Я тихо мовив, тільки і всього:

— Хвалити Бога, я дожив занепаду

страшного ворога свого!

Не поглумлюся і не відомщу —

що у пантофлях, що такі доспіхи.

Єдиний Боже, да не допущу

в своєму серці темної зловтіхи!

На срібляну іконку помолюсь.

На кам'яному ложі постелюсь…

Глибока ніч. Віконце як більмо.

Зброяр і джура сплять вже, поморились.

І лицар спить. Ми мирно живемо.

На тому світі всі вже помирились.

НУ, ОТ УЖЕ І ВОРОГ МІЙ ПОМЕР.

Мені б радіти. Радості немає.

Якийсь я весь потовчений тепер,

Що вже аж душу холодом проймає.

Важка мені хвилина моя кожна.

Здорожився, пора б і припочить.

У Чигирин — чого? У Суботів — не можна.

Там кожна річ у хаті Геленою кричить.

Там все мені страшне. Той шлях під яворами.

Той рідний мені дім, що так його беріг.

Там кінь той заірже. Там шибениця брами.

Там зрадою осквернений поріг.

ЧИ НА ТВЕРДОМУ СПАТИ Я ОДВИК?

Чи так чогось… Лежу, дивлюся в морок…

Душив мене під ранок домовик.

Приснилося, що впав на мене сволок.

А відьма мене будить, а відьма припадає:

— Та встань, та з'їж, та випий, хоч вилай, хоч завий!

Ой Боже, що робити? Людина пропадає.

Як пив, то було краще. Хоч видно, що живий.

СПАСИБІ ВІДЬМІ, ВСІХ НАС ТУТ ДОГЛЯНУЛА.

Тепер пішла, і десь її нема.

Вночі тут ходить пані порцелянова.

Але ж вона своїх гостей прийма.

Рудий мисливець сходить з гобелена.

Тінь сажотруса з комина ковзне.

А це вночі приходила Гелена,

але крізь лід не бачила мене…

ВЕДЕ ВЖЕ ДЖУРА КОНЕЙ ДО РІКИ.

Зброяр на вежі хреститься. Світає.

Немає відьми. Тільки їжаки.

Щось довго відьма на цей раз літає.

Було, й раніше до містечка йде,

обв'яже ликом постоли страпаті.

— А де ж мітла? — питаю.

Каже: — Е!

Найзліші з нас літають на лопаті.

ЦІЙ ВІДЬМІ Я БАГАТО ЧИМ ЗАВДЯЧУЮ.

Я вже її не маю за чужу.

У Польщі палять відьм.

В нас ловлять на гарячому.

А я в повазі при собі держу.

Вона ж, властиво, відьма не рождена.

То їй на старість прилучився дар.

З доріг війни прибилася до мене.

Я їй притулок в Суботові дав.

Але на що вже відьма незлобива,

А й та чогось Гелену не злюбила,

та так уже і їздить при мені.

Все якесь зілля варить в казані.

І КОЛИ НАД ЗАМОСТЯМ

ПУСТИЛИ ВОГНЕННОГО ЗМІЯ,

і коли він вкусив головою свого хвоста,

то сказала віщунка: — Відступайте, бо світ зазиміє.

Не презможете тут. А зима упаде товста.

А під Корсунем — ні. Там вона віщувала удачу.

І під Львовом сказала:

— Ти для нього не меч, а щит.

Про Гелену не вірив. Ніколи собі не пробачу.

А вона вже мовчала. Рукою махне і мовчить.

ВНОЧІ У ПУЩІ ПУГАЧ РЕГОТАВ.

Камінний лицар в місяці зловісний.

Мені сьогодні снилося: він встав.

Сів та й сидить, з гробниці ноги звісив.

Обличчя в нього сіре, кам'яне,

а зуби — ніби хоче мене з'їсти.

Як закричить: — Твій предок вбив мене!

— Ото, — кажу, — не треба було лізти.

ВЖЕ КІЛЬКА ДНІВ ЧОГОСЬ НЕМАЄ ВІДЬМИ.

Фортеця спить, і сни її сумні.

І костокрилі кажани із пітьми

над головою шурхають мені.

Упала зірка. Пискає синиця.

П'є тишу ніч з Великого Ковша.

Вже навіть сон про волю не присниться.

така в людини знічена душа.

АЖ ОСЬ — ПРИЙШЛА. СИДИТЬ ПРИ КАЗАНІ.

Зварила щось. Сорочку полатала.

— Ти де була, у Паволочі? — Ні.

На Лису Гору на мітлі літала.

Поворушила попіл коцюбою.

Пригаслий хмиз зажеврів, задимів.

— Я третій год вже їжджу за тобою.

Мабуть, пора вертатися домів.

Це ж я в чаклунстві мав свою людину,

а й та покине. Жаль, що не кажи.

Отож у чорний день, в лиху свою годину

я їй сказав: — А ти поворожи.

Але гляди, у зіллі там не бабрай.

Щоб все було як слід, щоб не якась там тля.

Ти виклич мені дух полковника Небаби.

Правдивий був козак, не збреше й звідтіля.

ТОДІ ВОНА ВЗЯЛАСЯ ЗАМОВЛЯТИ

на шкурі цапа й чорного теляти —

з гори Осіянської

трави святоянської,

на чорне коріння, горове каміння —

приготувала своє варіння —

товчене зілля, сушню і взвари,

якісь настої й відьомські чари.

Відтак, змішавши всі оті декохти,

розпочала свої чаклунські дії:

— Во ім'я 'ця і сина, і того, хто

внушив дитя пренепорочній Діві.

Пішла по колу, як в січкарні кінь:

— Козак Небабо, об'являйсь, амінь!

І ТУТ ПІШОВ ЯКИЙСЬ У ПОЛІ ГУК.

У казані заклекотіли бульки

І дух з'явився, без обох без рук.

аж не було чим запалити люльки.

Так ось чому тебе, сердегу, вбито!

Вже не було чим битись, орле наш…

Стоїть Небаба, тьмавий, мов крізь сито.

На шиї мідний хрестик-лебердаш.

Крізь нього двічі пролетів кажан,

довкола все щось блимало й кадилось.

І Дух сказав:

— Великий муж Богдан.

Та врятувати край свій не судилось.

Ще зо два рази він задасть їм хлости.

Ще наостанку шаблею смальне.

І щоб навік позбутись Йогомости,

цареві, необачний, присягне.

Своє гетьманство славне осоромить,

зведе надовго з доброї тропи.

— А що ж Богун?

— Він шаблю переломить,

об землю брязне і майне в степи.

І буде місто зватись Переяслав.

І будуть плуга перти гречкосії.

І три зорі дивитимуться в ясла.

І Україна ждатиме Месії.

Не раз повстане, але всує, всує!

Чорнильну лжу породить каламар.

Усіх одурить, вольності скасує,

задавить все підшитий лисом цар.

Коли ж віднімуть у людей і мову,

коли в сибірах закатруплять їх,

душа Богдана в розпачі німому

нестиме неспокутуваний гріх.

— А вмре ж він як?

— Та ніби на хворобу.

— А що по вмертю?

— Ошибає страх.

Його Чарнецький виверне із гробу

і вистрелить з гармати його прах.

— Гетьманичі?

— Великою печаллю

урветься рід і згасне у рідні.

Тиміш загине в битві під Сучавою,

а Юрій десь в турецькій стороні.

— А ще скажи: ось років через двісті

якої слави гетьман заживе?

— На землю прийде гетьман слова,

Богдана п'яним назове.

Казан кипить, уже по вінця піни.

Задуха. Комір хочеться роздерти.

— А ще скажи про долю України.-

Козак сказав:

— Я ще раз хочу вмерти.

І ЗНИК НЕБАБА. І ЗАПАЛА ТЬМА.

Лиш нелинь-дуб шумить у верховітті.

І де притулок для душі? Нема.

Ані на цьому, ні на тому світі.

ЯКІ НЕПРИНЕСЕНІ,

ЯКІ ЖЕРТВИ,

ЯКОМУ БОГУ МИ ВИННІ?

Море мені снилося,

море у баговинні.

А я — убитий, лежу на дні.

І різні гади лазять по мені.

Аж раптом — грім. І підлетів до хати

ЗЕЛЕНИЙ КІНЬ — СТРАШНИЙ, ОГНЕДИХАТИЙ.

ПРОБИВ СТІНУ І ПЕРЕКИНУВ СНИ —

КРИВАВА ПІНА ВПАЛА НА ТИНИ —

В ЗЕЛЕНІЙ ГРИВІ ЗОРІ МІДЯНІ —

І ЧОРНА ЖІНКА ВЕРХИ НА КОНІ

Прокинувсь я, закліпав я тороплено.

У куцому сні з гарячки ще не остиг.

Той КІНЬ ЗЕЛЕНИЙ — це твоя помста, Гелено?

Летів, летів —

і таки він мене спостиг!

Ну, що ж, я готовий, я ляжу йому під копита.

Хай в тім'я хвицають іржаві його вухналі.

А ти з того світу будеш, Гелено, кпити —

це що за нещастя корчиться там на землі?

А чорна жінка майнула мені маною.

І вид її чорен, і одіж на ній чудна.

Ну, що ж, коли так… якщо це уже за мною…

то я ж хіба що… причаститися б тільки, та й на

мою душу і тіло… одвези, куди там годиться…

Як казав цар Давид: тісно мені звідусіль.

У раю було б добре, та душа болить, молодице.

А у пеклі присмалять, то я й призабуду цей біль.

Але ж ні, це не Смерть моя, це іще не за мною.

Ця жінка чомусь здається такою земною!

Схилилась до мене, поклала мені на скроні

такі прохолодні, такі ласкаві долоні!

Чи це якісь чари? Чи снів гарячкових сваволя?

А, здогадався, ця жінка — це моя Доля!

НЕ ПИШНА ПАНІ, НЕ ГЕЛЕНА,

не ружа, хтива і п'янка,

печальна жінка, недогленута,

примучена — але ж яка!

Тонкої п'ясті, гордого надбрів'я,

таких скорботних і шляхетних рис!

Чи це на неї в снах своїх набрів я?

Чи янгол мій до мене прихиливсь?

Хто їй сказав прийти у ці руїни?

Хто напоумив тут шукати нас?

Чи це душа самої України

прийшла до мене в мій останній час?

Віщунка баба все на мене глипа,

щоб я у слові мислі не одбіг.

— Та це ж вдова полковника Пилипа,

який іще під Корсунем поліг! —

шепоче відьма. Човгає старенька.

Так ось до кого їздила вона!

— Це ж Ганна. Це ж сестра Золотаренка,

із ніжинських полковників. —

Смутна

ця чорна жінка. Мовчазна і горда.

Либонь, зазнала всіх поневірянь.

Така, мабуть, була княгиня Ольга,

коли загинув князь у деревлян.

І я подумав: — Боже мій! Свята. —

На Ганну глянув якось по-новому.

Ця вірна навіть мертвому. А та

була невірна і мені живому!

НА ДРУГИЙ ДЕНЬ БУЛО МЕНІ ВЖЕ ЛІПШЕ.

Щось відьма одшептала од чола.

Ходили навіть з Ганною до лісу,

вона мене як хворого вела.

Кажу — Дожився. Гетьман. Полководець.

Яке, мабуть, видовище смішне!

Водив полки, тепер самого водять.

Вони таки укоськали мене.

А Ганна каже: — Ні, ти виринаєш.

Душа з біди як веслами гребе.

Ти видержиш, ти випливеш. А знаєш,

де вперше я побачила тебе?

У Києві, позаторік, у грудні.

Коли ти в Браму в'їхав Золоту.

Тебе стрічали юрми велелюдні.

Тобі кричали: "Слава!" за версту.

Дзвонили дзвони наче на Великдень.

Стояв над містом малиновий дзвін.

Своїм лицем, таким непосполитим,

ти вабив зір. Всі ждали перемін.

Махали, бігли. Мчалася малеча

На горах лиштви обірвав Поділ.

Така тоді стояла холоднеча!

Давно не знали вже таких подій.

О, як ти їхав, як ти їхав!

Кінь під тобою говорив.

Був білий Київ після віхол.

Народ тебе боготворив.

Кобзар складав неумирущу думу.

Бурсацький хор співав тобі хвалу.

І розхитнувши живоплоти тлуму,

летіло військо в сніжному пилу…

А пригромило ж!

Ломляться гілляки.

Цвіте жінками Боричів узвіз.

Броварники, ткачі і кожум'яки.

Цехмистри глини, рогу і коліс.

І я прийшла, вже горем тоді вбита.

Душа стояла край усіх доріг, —

чи хто не бачив де мого Пилипа?

Або хоч знає, як він хоч поліг!

Мій брат, полковник, їхав серед перших.

Над ними вітер маяв корогву.

І серед них незримий мертвий вершник

впізнав мене у натовпі, вдову.

Чи це було видіння, чи знамення, —

збагнула я, чому так дзвони б'ють.

Оце той гетьман,

під чиїм знаменом

вже навіть мертві вершники встають!

А ти й не знав, що серед того люду

стоїть одна, що молиться за всіх.

Таким тебе ніколи не забуду —

побаченим крізь сльози і крізь сніг..

І Я СКАЗАВ: — СПАСИБІ ТОБІ, ГАННО.

Я повертаюсь, наче з небуття.

Мені без тебе так було погано.

Не вчора й позавчора. Все життя.

Але прощай. Не маю я сумління

тебе тримати серед цих руїн.

Вертай додому. Це моє веління.

Лишайся тільки спогадом моїм.

— Мій гетьмане, наш батьку, наш Богдане!

Але й мені ж не краще далебі.

Та це ж для мене щастя пожадане —

у чорний день твій бути при тобі.

І я замовк. Затнувся на півслові.

Душа потроху стала одмерзать.

Задубіли слова любові,

не уміють себе сказать.

СТРІПНУЛОСЬ СЕРЦЕ ЖАДІБНО І ГОСТРО.

Любові хоче, ласки, спочуття.

Якби ж не сумнів і якби ж не острах —

що я ж від неї старший на життя!

Сміється моя відьма:

— Молодшаєш годами!

Пора уже вчиняти весільні калачі.

Бо що ж ти все зі мною?

Стара я вже, Богдане.

Не тая відьма гарна, що вдень, а що вночі.

А ЦЕ НІЧОГО — ЛОЖЕ ЗАМІСТЬ МАР?

А це не смішно — раптом оженитись?

Вже ж у душі осіла чорна згар,

гірка як згар в одстріляних рушницях.

Вже смерть поклала руку на плече.

Знов брати шлюб?.. в моєму-то годочку?..

Якогось відьма кнедлика спече.

Зброяр і джура викотили бочку.

А лицар одвернувся і опустив забрало.

Шрамко приніс ікону і нас благословляв…

Маленьке циганча під скрипку танцювало.

І лопнуту струну натягував зброяр.

ГАННУСЕНЬКО! ЖИТТЯ ВЖЕ ЗА ПЛЕЧИМА.

Ти розплітаєш поночі косу.

Хіба такими згаслими очима

дивитись треба на твою красу?

Якби ж мені така любов раніше!

Буває ніч, щасливіша, ніж ця?

Твої вустонька найніжніші,

осолода мого лиця…

А НІЧ СТОЇТЬ ЯК МІСЯЧНА ГАЛЯВИНА.

І ти лежиш у мене на плечі.

…Мабуть, розбилась пані порцелянова

Щось дуже тихо дзенькнуло вночі.

ЧОГОСЬ ХОЧЕТЬСЯ ПЛАКАТИ. І ЗАСНУТИ. НЕ ДОЛІ

Спочити хочу на грудях своєї Долі.

"Ой, де ж ти була, моя нечужая?"

Змерз я, обгубився з ніжності.

С погрій мене до себе.

…ЦЯ ЖІНКА, ЩО ПРИЙШЛА В МОЄ ЖИТТЯ,

вона цілюща в дотику і слові.

Важкі осмути пізньої любові

вона знімає дотиком з чола.

Ця жінка, що в життя моє прийшла.

…Вона думає, що я сплю, а я воскресаю.

Боюся розплющити очі, — може, це жагучий сон

самотності?

Вона ж як вечірній промінь, що впав уже

на руїну.

…О, ти прекрасний і сильний, ти вельми промовен.

Ти щит для свого народу, ти меч проти ворога.

Світ ще тебе побачить у славі твоїй і величі!

…Це все як сон, це все як божевілля.

Я вже як дим — і сивий, і гіркий.

Я Хмелем був. Тепер моє похмілля.

Навіщо я тобі тепер такий?

…Орле мій шугастий в горностаєвих крилах киреї!

Ти ще в'їдеш в Золоту Браму. Вони ще спитають, —

хто цей, прекрасний, як сонце, і грізний,

як полки під знаменами? —

Богом даний гетьман України!

…Росонько моєї спраги, латочко щастя

на моєму терновому полі, ти простиш мені,

ясочко, що я такий безпорадний?

…Спи, рідний, спи, у сні прибуває сила.

…Ось уже й літо минає, настане осінь. Жовтий лев

пройде по смарагдових лісах, загребе трупи в багряне

листя. Собаки виють по країні нашій. І всі плевели

вже посіяні в землю нашу.

… Не дивися на мене, що я чорна, горе обпалило мене.

…Ти прекрасна, моя кохана, ти прекрасна,

як мальва під вікном моєї матері.

…Коханий мій, вимоленець мій у Бога! Чого ж ти

так стогнеш уві сні? Тобі щось погане приснилось?

…Доле моя, розбуди мене! Сниться мені, що лежу я

на полі бою під Берестечком… І кружляє наді мною

орел… Двоглавий…

НІ, ГАННО, НІ! АБИ ЛИШ НЕ 3 МОСКВОЮ.

Хай Україну чаша ця мине.

Вже краще з турком, ляхом, із Литвою,

бо ті сплюндрують, а вона ковтне.

Це чорна прірва з хижою десницею,

смурна од крові, смут своїх і свар,

готова світ накрити, як спідницею

Матрьоха накриває самовар.

Був Київ стольний. Русь була святою.

А московити — Русь уже не та.

У них і князя звали Калитою, —

така страшна захланна калита!

Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.

Все загребуще, нарване, хмільне.

Орел — двоглавий. Юрій — довгорукий.

Хай Україну чаша ця мине!

А ЧАС ЩЕ. ВЖЕ Й ОДЦВІЛАСЯ ЛИПА.

Ох, чи ж мені від щастя буть хмільним?

Вона вдова полковника Пилипа.

Мабуть, була щасливою за ним.

А я, чи щастя дати вже спроможний?

Прошу прощення у його вдови.

Він хоч поліг — та в битві переможній.

А я зазнав поразки — і живий.

І ЦЕ Ж ПОРАЗКА У ЖИТТІ НЕ ПЕРША!

Було всього — поломів і облог.

А я вставав, на шаблю руку сперши.

І крізь поразки йшов до перемог.

В житті було всілякої напасти.

На плечах маю п'ять десятків літ.

В такому віці можна занепасти

і можна душу мати вже як лід.

А я живий. І знову прагну бою.

І перемоги. Хай на схилку літ —

труну звелю возити за собою,

а ще піти подужаю в похід!

ШРАМКО ПРИЙШОВ СЬОГОДНІ НАВПРОШКИ,

продерши хащі голими руками.

Сказав: — По селах ходять козаки,

перебрані ченцями, жебраками, —

І кажуть всім, що воля вже близька.

Щоб готувала порох парубота.

А як надійдуть гетьманські війська —

щоб відчиняли гетьману ворота!

Щоб завдавали ворогу халеп,

і далі йшли по селах нуртувати.

Щоб готувались, щоб тікали в степ.

Пісок панам щоб сипали в гармати.

Щоб запасали зброю і харчі,

та не шуміли як торішня брага.

А хто сидіть зостане на печі,

того чекає посміх і зневага.

Такий він був похнюплений і кволий,

усе тягнув з терплячістю вола,

оцей Шрамко. А як запахло волею,

душа в йому навприсядки пішла!

Кажу: — Ну, ходять. То ще не спонука.

Поразка — це кінець. І сором від людей.-

А він мені: — Поразка — це наука.

І ти в цій Академії — спудей.

…ЩО ВІН СКАЗАВ ПРО ГЕТЬМАНСЬКІ ВІЙСЬКА?

— Які війська? — питаю у Ганнусі. —

це щоб мене підтримати на дусі?

Та хто вже піде під моє знамено?

Хіба що мертвих кликать поіменно

ВЧОРАЙШИЙ ДЕНЬ ПРИЙШОВ ШРАМКО УРАНЦІ.

І каже: — Все. Берися за перо.

Побужжя йде, Волинь і наддністрянці.

А там, диви, обізветься й Дніпро.

Куди іде?! Яким універсалом

тепер людей до себе приверну?

Кому я гетьман, коли вже і сам он

своїх провин в душі не прогорну!

Ну, а якби я навіть і подужав

того паперу написати жмут, —

то де збереться те твоє Побужжя?

Кому відомо, врешті, що я тут?

Це ж не гетьманський Чигирин, не Броди.

Та вже й свобода в нас не на хмелю.

А піде чутка, — задля нагороди

таки мене хтось видасть королю.

— Та не барися! Стелеться дорога.

Десь люди ждуть, поклич їх, підійми!

Ти маєш чар. Тобі дано від Бога.

Ти маєш дивну владу над людьми.

ЯКА ТАМ ВЛАДА?

ДЖУРА, ДВОЄ КОНИКІВ.

А Ганна каже: — Ти наш оберіг.

Мій брат, Богдане, сповістив полковників,

що ти живий і що чекаєш їх.

О жінко! Ти життя. Кажи мені надію.

Я справді сам не свій. Бо нидію, не дію!

Не влади прагну. Смерті чи спокути.

Але ж пустеля з цих дрімотних веж!

Вона мені: — Збери себе докупи,

тоді і військо, гетьмане, збереш.

УЧОРА ПИСАР МІЙ ПРИШКАНДИБАВ.

З Волині пішки, довго добирався.

Дістав чорнило, про папір подбав,

в Шрамка у церкві воску постарався.

Перо й печать із торби повиймав.

На стіл поставив срібний каламар.

І так сказав: — У добрий час почати

універсал з притисненням почати.

І СИН ШРАМКА, ПЕРЕБРАНИЙ ЧЕНЦЕМ,

прийшов, приніс чутки мені достотні.

Сказав, що він не є

від когось посланцем,

що він від себе і від тих півсотні.

Що прийдуть ще, та мусять з осторогами.

Засади скрізь. Свої не знаєш де.

Кварцяне військо йде трьома дорогами —

немов залізним неводом веде.

А наші йдуть лісами та довколами.

Крізь нетрі йдуть, крізь ночі і туман.

Об пні й каміння розбивають голови,

щоб не потрапить в руки ворогам.

В дорозі мруть, від ран, від лихоманок,

від голоду, від мертвої води.

Намайстрували хлопи вистрілянок

і теж ідуть. Подай їм вість куди!

ЩО Ж, БИТВУ Я ПРОГРАВ.

ПОВІСИТИСЬ НЕ ШТУКА.

До всіх провин ще й відчай долучить.

Як той казав, поразка — це наука.

Ніяка перемога так не вчить.

Гей, писарю, неси мою печатку!

Життя пропало. Почнемо спочатку.

НУ ОТ, І НАПИСАВ УНІВЕРСАЛИ.

А хто їх прочитає і коли?

Якби їх птиці крилами писали

або громи у небі прогули!

Чи хто промчав гривастим румаком

та їх розніс. Але ж ми тут самотні.

— Самотні? Ми?! — сміється піп Шрамко.-

А мій же син? А ті його півсотні?

А Й СПРАВДІ. МАЄМО ГІНЦІВ.

Та ще яких, та ще й півсотні навіть!

Такі вже не шукають манівців.

Пройшли крізь пекло, то дорогу знають.

Нема нам щастя — мусить бути чудо.

Ще ми постанем зі своїх руїн.

Мене не можуть люди не почути —

душа в мені розгойдана як дзвін!

Скликаю вас. Над цим не владен ворог.

Почуйте слово з-під мого пера!

Простіть мені, що знову б'ю на сполох.

На Благовіст ще, люди, не пора.

А ТИ, ГАННУСЮ, ЖДИ МЕНЕ ДО ОСЕНІ.

Зібравши військо, вісточку подам.

Повінчаємося у Корсуні,

в місті слави моєї. Там

пригадаю себе, колишнього.

І весілля справим як слід.

Та й попросимо у Всевишнього

трохи щастя. І трохи літ.

НА МУРАХ ВІТЕР ХИЛИТЬ БАДИЛИНУ.

Цвіте ожина. Тихо, як в раю.

А втім, не знаю… Може, в цю хвилину

хтось десь торгує голову мою…

І ГАННА ПРИ МЕНІ. І ПОГЛЯД МИГДАЛЕВИЙ.

І дотик вуст. І тіла оксамит.

Час тягнеться, як шлейф старої королеви.

Коли б уже почути грім копит!

ЩЕ ВКРАЯВ ДЕНЬ ЧЕКАННЯ ЧОРНУ СКИБУ.

Який там грім, ні вершника нема.

Несе тополь високі смолоскипи

дорога в ніч пустельна і пряма.

ПОЛЯ, ПОЛЯ, ПОЛЯ… ДОЛИНИ І ДОЛИНИ…

Напнувся обрій наче тятива.

Із Паволочі дзвін, вечірній дзвін долине.

І знову чути як росте трава.

СТОЮ НА ВЕЖІ І ДИВЛЮСЬ НА ШЛЯХ.

Червоний щит призахідного сонця.

А що це там за гомін у полях?

Гей, джуро, глянь! Та їх там ціла сотня.

А може, й дві. — Гей, джуро, ти зіркий.

Тобі видніше із тамтої вежі.

— Це, — каже, — батьку, наші козаки.

Я, — каже, — батьку, бачу по одежі.

ПРИЙШЛО ЇХ ДВІСТА. ВДАРИЛИ ЧОЛОМ.

Розбили табір ген по оболоні.

Вже сходив сонця золотий шолом,

як знов у лузі заіржали коні.

Десь крізь ліси пробився Джеджалик.

Богун іде. Пушкар от-от прибуде.

Чи я вже бути гетьманом одвик,

що серце мало не розірве груди?!

Стою. Стрічаю воїнів. Молюсь.

На схилі, сивий, кланяюсь їм низько.

Дві сотні… Три… Не дай Бог, помилюсь.

І ще… І ще… І ще їх ціла низка!

Прийшли… Спасибі… Ось мої полки.

Уже й знамена із лісами врівень.

Оце ж мої Волинці, Пінчуки.

Мої Драчі, Немиринці і Гнівань!

Шевці. Кравці. Броварники. Ткачі.

Дейнеки. Запорожці. Завірюхи.

Тютюнники. Кушніри. Орачі.

Прудиуси. Плачинди. Одчайдухи.

Урвитель. Іскра. Добош. Курінний.

Бандура. Скрипка. Явір. Кияниця.

Сірко. Буланий. Білий. Вороний.

Зозуля. Заєць. Кущ. Перепелиця.

Ох, як вас люди називали ловко!

Некуйбіда. Майбоженко. Чумак.

Пустикота. Завернивовка.

Нетудихата. Неїжмак.

Неклепаний. Одливаний. Пекельний.

Попович. Молибога. Лихолат.

Мальований, Індутний і Субтельний.

Вернигора. Світайло. Семибрат.

Орленки, Удовенки, Бойчуки.

Синиці, Чайки!.. Хто там ще позаду?

Всі на цей час приявні козаки,

ударте в бубон і скликайте раду!

Ще надолужим місяць цей іюль.

Ще ого-го, є час до падолисту.

А кожен при собі щоб зброю мав огнисту,

п'ять хунтів пороху і скілько треба куль!

Щоб коні. Щоб вози. Щоб рептухи. Щоб сідла.

Щоб нас не взяв ніякий бусурман.

Усім вобец і кожному зосібна, —

це я вам говорю, негідний вас Богдан!

БО НЕ 3 ТОГО ЗАЛІЗА МЕНЕ ЛИТО

і не в тому гартовано вогні,

щоб їм вдалося на своє копито

переробити душу у мені!

Коли я вже піднявся того труду —

народ зібрати під свою оруду,

то покладу на це усе життя,

а доведу це діло до пуття!

А ШУМ В ПОЛЯХ, А ГОМІН ПО ДІБРОВИ

А пісня хоче коней розпрягать.

Як палахтять багаття вечорові!

Які великі тіні від багать!

І ми, що звикли до такої тиші,

що чутно як потріскує свіча, —

так людно стало в нас на городищі,

такі у нас знамена щонайвищі! —

що аж халяндру скаче циганча.

Шатрів нема — нічого, сплять під зорями.

Обоз відстав — приїде на волах.

Ми хлопці молоді. І поле в нас не зоране.

І сон наш стереже сторожа на валах.

А ВРАНЦІ ПОТЯГЛО І ЛАДАНОМ І ДИМОМ.

О слава ж Богу, я таки дожив! —

старенький піп Шрамко помахував кадилом,

за упокій полеглих відслужив.

Прощайте і простіть… простіть, мої хоробрі…

Хай той кадильний дим односять вам вітри.

Стоять мої війська, стоять по самий обрій,

похилені як чорні прапори…

ПРИЙШЛО ДО МЕНЕ ВІЙСЬКО РОЗПОРОШЕНЕ.

Вернулося, дав Бог мені дожить.

Звохчіли очі, і сльоза непрошена

от-от з очей, проклята, побіжить.

Хтось підійшов, до мене щось балакав.

А я мовчав, бо ще щось наверзу.

Усе було. Я тільки ще не плакав.

Стояв і в душу завертав сльозу.

ПОЛКОВНИКИ МОЇ! НЕ ШОВК, НЕ КАРМАЗИНИ

шляхетних дій і помислів зразок.

Стояв Пушкар, як сивий дуб озимий,

Стояв Богун, як лицар із казок.

Сміявся зором відчайдушне карим,

на самі очі натягнувши шлик,

весь зранений, полковник мій, татарин

всіх добрих слів достойний Джеджалик.

Так мало бути. Ждав їх недаремно.

Душа пройшла над прірвою зневір.

І Ганнин брат, Іван Золотаренко.

своїх преславних ніжинців привів.

І той Богун — чолом під корогвою —

що замість мене бувши наказним —

подав мені клейноди з булавою.

і ми при війську обнялися з ним!

Я ВПЕРШЕ НІЧ ТАК ДОБРЕ ВІДПОЧИВ.

Я чуюсь так, що зичу й молодому.

Надійним людям Ганну доручив,

щоб одвезли із почестю додому.

У Суботів не треба. Там ВОНА.

Там тінь її. Там згадка найпоганша.

То був мій дім. І то була жона.

А цю — у Чигирин, бо це уже гетьманша!

КОЗАЦЬКА ЖІНКА 3 ГОРДИМИ ОЧИМА —

вона мов крила в мене за плечима!

Вона для мене у ці дні —

як моє серце у мені!

І СИН ШРАМКА ПРИВІВ СВОЇ ПІВСОТНІ.

І сам Шрамко вдяг ризи щирозлотні,

налаштувався з нами у похід.

І той гончар дивився мені вслід.

Коли мене побачив з булавою,

лиш похитав, старенький, головою,

перехрестив і усміхнувся дід.

Зброяр заплакав, бо лишався, бідний.

Віщунка дбала хліб нам і питво.

По схилах циганча за мною довго бігло.

І циган говорив, що кінь у мене: — О!

ІЩЕ ДИМЛЯТЬ ПІД ПОПЕЛОМ БАГАТТЯ.

Ще сон торкає вічі мимохіть.

А вже в похід нам витрублено, браття!

І довбиш б'є у потемнілу мідь.

І вже ногою бувши в стремені,

я нахилився до своєї Долі.

Я їй сказав: — Чекай в Чигирині.

Ми переможем. Не такі ми й кволі.

Не допускай такої мислі,

що Бог покаже нам неласку.

Життя людського строки стислі.

Немає часу на поразку.

***

© Ліна Костенко