БЕЗ ПУТТЯ

- Не оже­ниш­ся ти на мені! Не бу­деш ти мій, а я твоя! Та­то по­зав­чо­ра мені ка­зав, щоб я й у го­лові собі не пок­ла­да­ла ви­хо­дить за те­бе заміж: ка­зав, що ти який­сь ви­ро­док ко­лись слав­ної ко­зацької сім'ї, що ти маєш при­любність до карт та гульні, що ти де­ка­дент, п'яни­ця й шах­рай, ні до якої праці нез­дат­ний, що ти гультяй, ле­да­що, що ти зовсім нес­тат­ко­ви­та лю­ди­на, що з те­бе за­то­го вий­де який­сь тор­бох­ват, бо­сяк, - од­но сло­во, що ти про­па­ща лю­ди­на.

- Сам він шах­рай та злодій, а не я! - кри­ко­нув Пав­лусь, мов опе­че­ний, і схо­пив­ся з стільця. - Це не твій та­то, а кат для те­бе й для ме­не, бо сам при­лю­бив­ся до гро­шей, та й годі.

Він за­веш­тав­ся, за­ме­ту­шив­ся, забігав по кімнаті, не­на­че по­ра­не­ний лев. Гор­до­витість, зо­бид­же­не са­мо­любст­во, крив­да в час лю­бові, - все це збу­ри­ло йо­го ду­шу до са­мо­го дна. Злість і помс­та зак­ле­котіли в йо­го серці. Хо­ро­ви­те са­мо­любст­во йо­го нер­во­вої душі бу­ло збу­ре­не до са­мо­го дна. З ним тро­хи не ста­лись корчі. Очі при­гас­ли в од­ну мить, ста­ли ніби риб'ячі, потім зно­ву зай­ня­лись і заб­ли­ща­ли.

- Я швид­ше заст­ре­лю і йо­го, і се­бе, і те­бе, ніж він ме­не! - кри­чав Пав­лусь. - Так зну­ща­тись на­до мною, так кеп­ку­вать з ме­не! О, цього не бу­де ніко­ли! Не по­пу­щу! Не­ вар­то жи­ти на та­ко­му пас­куд­но­му, по­га­но­му світі!

- Неварт! Ми вартніші луч­чої долі, ви­що­го жи­вот­тя, з на­шим криш­та­ле­вим сер­цем, з на­шою криш­та­ле­вою лю­бов'ю!

- Пху на цей опо­га­не­ний світ! Пху на тво­го дур­но­го батька! Я ска­женію, я не­за­ба­ром здурію! Не ви­дер­жу дов­ше. Ме­не ду­шать чиїсь ру­ки, якісь об­ценьки, якісь кліщі за са­ме гор­ло. Умрімо, сер­це! Умрімо за­раз, та­ки за­раз!

- Умрім, мій ко­ха­ний! Тільки пе­рес­тань ска­женіть, пе­рес­тань ґедзкаться! Пав­лу­сю, щас­тя моє зо­ло­те, сер­це моє діаман­то­ве! не га­ла­суй, не мор­дуй се­бе! Я лад­на за­раз вмер­ти з то­бою й за то­бою.

- Умрімо! Умрім за­раз! Смерть - це на­ше весілля! Це не смерть, це бу­де на­ше ве­ли­ке од­родіння. Це бу­де рай­ське ра­юван­ня. Я ту­манію од цього щас­тя, од цієї ідеї. Це виз­во­лен­ня! зо­ло­та сво­бо­да од усього!

- Це ра­юван­ня! - крик­ну­ла Нас­ту­ся.

- Це рай­ська Нірва­на на­шо­го Буд­ди! Ми пе­рей­де­мо в справ­дешній світ з цього зем­но­го нікчем­но­го баг­на. Ми по­ли­не­мо вдвох у не­бес­ний простір без гра­ниць, без кінця. Ми літа­ти­ме­мо між зо­ря­ми, між ку­па­ми зірок.

- Сидітимемо в повіквічно­му кон­церті. Це ж пиш­но­та!

- Не сидіти­ме­мо, а летіти­ме­мо в ефірі, на­че на про­гу­лянні, слу­ха­ти­ме­мо світо­вий кон­церт і за­ра­зом ми­лу­ва­ти­ме­мось уся­ки­ми зірка­ми, сон­ця­ми, уся­ки­ми бу­ке­та­ми зірок, ди­во­виж­ни­ми взор­ця­ми, спле­те­ни­ми з сонців та зірок. Прав­да, бу­де гар­но? - про­мо­вив Пав­лусь.

- Ой гар­но! Це ж ра­юван­ня для ву­ха й зо­ру, для сер­ця й душі.

- Вмираймо швид­ше! За­раз! Ой як мені за­ма­ну­ло­ся вмер­ти! - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Бе­ри руш­ни­цю та ходім най­ме­мо но­мер у гос­ти­ниці; ти заст­рель ме­не, а я те­бе, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Пхе! Це бу­де вже геть-то по-міщанській, зовсім не по-модньому! З нас сміяти­муться наші знай­омі в Мен­тоні, в Ніцці, - ска­зав Пав­лусь. - Ще й в га­зе­тах обсміють, опо­га­нять і наг­лу­зу­ються якісь письма­ки.

- Твоя прав­да. В га­зе­тах тільки й чи­таєш, що який­сь при­ше­ле­пу­ва­тий київський швець або кра­вець най­няв но­мер з яко­юсь при­цу­цу­ва­тою швен­дею та й по­заст­ре­лю­ва­лись обоє. Ма­дам Трю­ше в Мен­тоні лус­не од сміху, як про­чи­тає про цей наш про­заїчний бур­жу­аз­ний вчи­нок у га­зе­тах. Луч­че бу­де от­руїти­ся.

- Або з мос­ту та в Дніпро, - ска­зав Пав­лусь. - Але, пхе! Це вже бу­де зовсім по-му­жицькій, - «з мос­ту та в во­ду!» Це ж так при­ка­зу­ють му­жи­ки ту­теч­ки на Ук­раїні. Умрім на вер­шині Монб­ла­на або Юнгф­рау, або на Рігі! Там близько до не­ба! Та­меч­ки ми вже бу­де­мо сли­ве в небі, за хма­ра­ми. Там лідни­ки та сніг, і ба­цил вже не­ма: не на­бе­ре­мо їх на той світ у не­бо!

- Ой гар­но! їдьмо ту­ди! - мо­ви­ла во­на.

- Далеко, сер­це моє! В ме­не всього який­сь там де­ся­ток кар­бо­ванців у ки­шені, бо як по­мер «мій банк», то в ме­не ста­ло по­рожньо в ки­ше­нях. Тро­хи шко­да мо­го «небіжчи­ка бан­ка», - ска­зав Пав­лусь.

- Та й у ме­не не­ма гро­шей. «Мій банк» дає ви­дав­цем усе, навіть ку­ха­реві. «Мій банк» - скна­ра. Та я про­дам по­тай од «сво­го бан­ка» ма­мині брильянти, та й поїде­мо вми­рать або на Монб­лан, або на скляні, па­хучі лідни­ки в Грен­ландії, бо там не­ма ба­цил.

- Коли ж і до Грен­ландії доб­ра бу­де про­маш­ка. Десь во­на, здається, ду­же да­ле­ко, - ска­зав Пав­лусь.

- Здається, аж за Авст­ралією, ту­ди десь ік по­лю­сові, - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Да­ле­ко, ду­же да­ле­ко! Ту­ди тре­ба дов­го їха­ти, а вмер­ти за­раз мені страх як ба­жається! - ма­ри­ла Нас­ту­ся.

- Ми вмре­мо на Монб­лані й се­ред обе­ремків квіток! - крик­нув Пав­лусь. - Ми оце за­раз ум­ре­мо на Лисій горі над самісіньким Дніпром. Qu­el­le idee! Ли­са го­ра, це ж наш київський Монб­лан! І до не­ба близько!

- Невже! - кри­ко­ну­ла Нас­ту­ся. - Я там ніко­ли не бу­ла!

- Високо, чор­том ви­со­ко! І там жи­вуть не лю­де, а ду­хи. Це ж Брок­кен наш! Там же вночі бен­ке­ту­ють ду­хи, справ­ля­ють ша­бас відьми!

- А де ж ми на­бе­ре­мо та на­гар­баємо стільки квіток, щоб учадіть в по­етич­но­му вес­ня­но­му ча­ду? - спи­та­ла Нас­ту­ся.

- Ми на­бе­ре­мо їх у Аф­риці, бо те­пе­реч­ки там са­ме май! Ми їх пе­реп­ре­мо в од­ну мить че­рез ек­ва­тор і наб­гаємо цілі во­зи і всте­ли­мо всю Ли­су го­ру. Qu­el­le idee!

- А справді, зробім так! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Ти ще, сер­це, ме­не не знаєш га­разд. Я ска­жу та­ке сло­во, і всі квітки з Кап­лен­да й Транс­ва­аля так і пе­ре­ле­тять на днищі на Ли­су го­ру в од­ну мить! Я про­мов­лю од­не сло­во, і лю­де в місті вим­руть в од­ну го­ди­ну; ска­жу дру­ге сло­во - і во­ни по­ожи­ва­ють! В мені ве­ли­ка, нав­ди­во­ви­жу ве­ли­ка хо­вається си­ла!

- Невже! А я цьому не бу­ла й досі відо­ма, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Еге ж пак! Не бу­ла відо­ма… Так знай же те­пе­реньки. Схо­чу тільки і од­ра­зу ста­ну Пе­ро­ном, роз­мов­ля­ти­му з пре­муд­рим Со­ло­мо­ном, по­ба­чу Савську кра­су­ню-ца­ри­цю, бу­ду з нею ко­хаться, цілу­ва­тись, - от що!

- Цьому я йму віри, бо раз спірит у Мар­селі вик­ли­кав тінь моєї ма­ми.

- Одже ж ру­шай­мо мерщій в до­ро­гу, бо… бо… я вже знов по­чу­ваю, що більшаю, рос­ту. Моя го­ло­ва піднімається. Я вже от-от не­за­ба­ром до­торк­ну­ся го­ло­вою до стелі. Мої ру­ки дов­ша­ють, мої плечі шир­ша­ють. Я вже чер­ка­юсь пле­чи­ма об обидві суп­ро­ти­лежні стіни. Я стаю, знов стаю до­по­топ­ним іхтіозав­ром… Шия моя вже ста­ла дов­га, не­на­че в зеб­ри. А ти? - спи­тав Пав­лусь.

- І я не­на­че все більшаю та більшаю, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- В ме­не знов не­на­че хтось ба­ри­ла­ми на­ли­ває ко­хан­ня. Я по­чу­ваю вдру­ге вже ве­ле­тенську лю­бов іхтіозаврів. Моє сер­це ста­ло та­ке завбільшки, як макітра па­ху­чих ва­ре­ників ко­хан­ня, та ще й у сме­тані. А ти?

- І моє сер­це вже ста­ло, як ба­рильце, - ска­за­ла Нас­ту­ся, - в ме­не ніби хтось на­ли­ває ко­хан­ня відра­ми, чер­па­ка­ми, дійни­ця­ми; на­ли­ває оде­ко­ло­ну, духів, шам­пансько­го. Я са­ма стаю не­на­че здо­ро­ве ба­ри­ло і от-от не­за­ба­ром лус­ну од ко­хан­ня: об­ручі на мені вже лу­щать.

- Моя Спідни­це! мерщій тікай­мо на Ли­су го­ру! Я вже знов став іхтіозав­ром. Шия моя роз­пи­рає сте­лю, плечі роз­пи­ра­ють стіни. Я вже спов­нив со­бою всю кімна­ту. Ой, не­за­ба­ром роз­ва­ляю со­бою увесь дім, бо не змішусь і в ціло­му домі. Тікай­мо на ши­ро­кий простір будлі-ку­ди, моя Пан­чо­хо ми­ла!

- Тікаймо на простір, бо й ме­не роз­пер­ло: ми вдвох тут не помісти­мось зро­ду-звіку! - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Я вже стаю здо­ро­вою ко­пи­цею квіток, а сер­це в ме­не вже та­ке завбільшки, як ба­ри­ло. Я швид­ко ста­ну оже­ре­дом квіток.

- Тікаймо! Ой мені ли­хо! Чи ти ба­чиш, моя Спіднич­ко, крізь стіни? А я вже ба­чу крізь стіни, крізь до­ми, крізь му­ри. Он­деч­ки твій та­то те­бе шу­кає… йде сю­ди, пря­мує прос­то до нас ву­ли­цею. В йо­го за спи­ною теліпається гар­ма­та, а в ру­ках він пре здо­ро­ву гар­ма­ту, вже зовсім на­би­ту ку­ля­ми. Це ж він то­рох­не на ме­не з гар­ма­ти й одніме те­бе в ме­не, за­бе­ре те­бе в по­лон і за­ки­не в тюр­му в твер­дині… Я ввесь тру­шусь, ха­паю дри­жа­ки, не­на­че на лю­то­му мо­розі.

- Невже та­то прос­тує та­ки сю­ди?

- Сюди. Я все ба­чу, все знаю. Для ме­не ніби од­чи­ни­лись усі стіни, од­чи­ни­лась зем­ля, од­чи­ни­лось не­бо. Я ба­чу все підне­бес­ся.

- Ой ли­шеч­ко! Чи ти ба­чиш, он­деч­ки на ву­лиці збіглись усі мої тітки, всі ку­зин­ки! Це во­ни, пев­но, ме­не вже шу­ка­ють. Та яко­го їх ба­гацько! Та які во­ни люті та страшні! Ой! Тікай­мо! Ря­туй ме­не! Обо­ро­ни ме­не!..

І Нас­ту­ся крик­ну­ла ди­ким, страш­ним го­ло­сом.

- Цить, навіже­на, а то во­ни по­чу­ють. І батько твій по­чує. Ви­лазьмо в двері бо­ком. Мо­же, ще якось ви­су­не­мось. Та тікай­мо од їх на Ли­су го­ру, на Монб­лан, на той світ. Мерщій! - ска­зав Пав­лусь.

І він бо­ком, од­ним пле­чем, потім дру­гим ви­су­нув­ся в двері.

І во­на бо­ком ви­су­ну­лась у двері. І во­ни бігцем побігли на ву­ли­цю.

- Як же оце в світі бо­жо­му нас до­ве­зе зво­щик до го­ри, ко­ли ми такі здо­ро­вецькі? Ми роз­ва­ляємо во­за. Які коні зду­жа­ти­муть до­вез­ти нас? - спи­та­ла во­на.

- Цить! Он­деч­ки стоїть пар­ний зво­щик, а в йо­го в ху­ру зап­ря­жені два па­ристі й од­но­разні ма­мон­ти… Чи ти ба!.. Які си­лен­но здо­рові! Ці нас підве­зуть. Сідай­мо! Швид­ше, мерщій, бо он­деч­ки та­то вже близько з своїм цілим ар­се­на­лом.

І во­ни ско­чи­ли в фа­етон і мит­тю добігли до пе­реліска в су­гор­бах ко­ло Ли­сої го­ри над самісіньким Дніпром.

- Вставаймо ж тут та ходім швид­ше на го­ру, бо твої тітки посіда­ли вже на дни­ща й по­пе­ре­ки­да­ються не­за­ба­ром відьма­ми та й при­ли­нуть сю­ди на го­ру. Тоді ми про­па­ли. Он­де вже вер­ши­ни Ли­сої го­ри! Вже во­на біла. Це, пев­но, вночі ви­пав сніг. А які здо­ро­вецькі там лідни­ки в кри­ги, з снігу! Це Монб­лан, це Монб­лан!

- Слава бо­гу! Ба­ци­ли по­за­мер­за­ють. Ми не за­не­се­мо на собі на той світ цих ди­во­вищ. Шко­да тільки, що не бу­де тропічних квіток, щоб нам тим по­етич­ним ча­дом, як мос­том, пе­рей­ти в царст­во ра­юван­ня, в простір на не­бо.

- Будуть і квітки! Я вже ска­зав, щоб во­ни там бу­ли. Моє сло­во все­мо­гутнє. Для те­бе, тільки для те­бе я про­мо­вив це сло­во, сло­во все­мо­гутнього до­по­топ­но­го іхтіозав­ра.

Вони вий­шли на Ли­су го­ру, поб­рав­шись попід ру­ки. Во­на бу­ла бліда, не­на­че смерть, він страшніший од са­мої смерті.

- Чи ти ба, яке ди­во! Усі лідни­ки в квітках! - крик­ну­ла Нас­ту­ся. - Яка ця­ця! яка кра­са! Які клум­би! Он клум­ба астр, фіалок, лев­коїв! А он­деч­ки гряд­ки геліотропів, нар­цизів, тюльпанів, да­тур, ту­бе­роз! А он­деч­ки на­низ по кручі, по снігу цвіте чер­во­ний мак, та все сму­га­ми до са­мо­го до­лу, до самісінько­го тобі бе­ре­га Дніпра! Яка ди­во­виж­на пиш­но­та! Гар­но, ніби це все у сні!

- Он ди­вись! Я тільки по­ду­мав, і вже на їх тру­ситься брильянто­ва ро­са, не­на­че тру­ситься по­рох або імжить сніжок.

- Бачу, ба­чу, моє сер­це!

І во­на вп'ялась своїми блис­ку­чи­ми бо­жевільни­ми очи­ма в йо­го дикі блис­кучі очі, пишні й со­лодкі в самій бо­жевільності.

- Я знов рос­ту од ко­хан­ня, - ска­зав по­шеп­ки Пав­лусь, на­си­лу одірвав­ши ус­та од її уст. - Я на­би­ра­юсь си­ли і ве­ли­кості іхтіозав­ра. Не­за­ба­ром го­ра ме­не не зне­се, не ви­дер­жить. Час мені пе­ре­хо­дить в не­бес­ний простір між пла­не­ти. Тут мені чо­гось тісно. Ти стаєш про­зо­ра. Я те­бе ба­чу наскрізь. Ба­чу твоє сер­це, та­ке завбільшки, як ба­рильце. В йо­му пов­но див­них аро­матів. То аро­мат тво­го ко­хан­ня. Не ви­дер­жу далі, вмру, от-от ум­ру.

- Не вми­рай, мій ми­лий! Не ки­дай ме­не! - крик­ну­ла ди­ко Нас­ту­ся. - Мій го­лу­бе, мій со­ко­ле яс­ний, візьми ме­не з со­бою! Я бо­юсь, я тру­шусь, я чо­гось зля­ка­лась.

- О! ти за­ма­ха­ла кри­ла­ми й хо­чеш втек­ти в не­бо од ме­не. А я амфібія, ме­не тяг­не до во­ди. Моя лю­бов знов ста­ла вог­ка й мок­ра, а твоя про­зо­ра й су­ха. Я по­ви­нен пе­реб­ра­тись у простір че­рез Дніпрові бе­зодні… Не пу­щу те­бе в не­бо! Летім обоє в вог­ку бе­зод­ню, мою при­род­же­ну бе­зод­ню! Не пу­щу, за­ду­шу, а те­бе не пу­щу! - і він ухо­пив її в обнімок і сторч ки­нув­ся з нею з кручі.

Вони вкупі по­ко­ти­ли­ся по кручі, пот­ру­шені снігом. Але не­за­ба­ром натк­ну­лись на кор­ча­ку ста­ро­го пенька. Пеньок роз­лу­чив їх пал­ку лю­бов. Він по­ко­тив­ся ок­ре­мо од неї, не­на­че чор­ний корч. Во­на по­ко­ти­лась ок­ре­мо, ніби здо­ро­вецький клу­бок. Во­ни ко­ти­лись ок­ре­мо по кручі, до­га­ня­ючи од­не од­но­го, і ра­юва­ли. Во­ни бу­ли в небі, в не­бес­но­му прос­торі, між па­ху­чи­ми зо­ря­ми блис­ку­чо­го ко­хан­ня. Він дриґав но­га­ми сер­ця, во­на мет­ля­ла че­ре­вич­ка­ми ко­хан­ня, ко­ти­лась, пиш­на та гар­на, не­на­че клу­бок мрій.

Але він по­ми­лив­ся. Кру­ча не до­ся­га­ла до са­мої во­ди. Попід кру­чею вив­ся вузький шля­шок, ви­боїстий та ба­ка­юва­тий. У ба­ка­ях сто­яли ка­ла­мутні ка­люжі. По шля­ху в місто плу­га­ни­лись шка­па­ми се­ля­ни й вез­ли на про­даж на тор­жок ого­ро­ди­ну: ка­пус­ту, кар­топ­лю, ци­бу­лю та пет­руш­ку.

- Що то пак ко­титься з кручі? - го­моніли чо­ловіки, по­роз­зяв­ляв­ши ро­ти на кру­чу. - Чи пас­ту­хи спус­ка­ються та сков­за­ються з го­ри, чи, мо­же, па­ни на од­но­му ко­лесі спус­ка­ються? Ото ди­во! Ди­ви, бра, ди­ви! То їзди­ли на од­но­му ко­лесі по рівно­му, а це, пев­но, ви­га­да­ли но­ву ма­ши­ну, щоб на од­но­му ко­лесі спус­каться з го­ри, не­на­че на са­ноч­ках або на луб­ках.

Але не­за­ба­ром Пав­лусь ско­тив­ся до­до­лу й плюс­нув спи­ною в ка­лю­жу. Во­на дог­на­ла йо­го й прос­тяг­лась у ба­ка­ях по­руч з ним.

- Чи ти вже вмер­ла? - спи­тав­ся Пав­лусь, вглядівши попліч з со­бою свою ми­лу.

- Вмерла. А ти, мій ко­ха­ний?

- І я вже вмер.

- От і хва­лить бо­га! Те­пер нам вже не страшні ні тітки, ні ба­ци­ли, ні дя­ди­ни, ні куз­ни­ки, ні сам батько! Во­ни вже зос­та­лись по­зад нас да­ле­ко, на то­му по­га­но­му, пас­куд­но­му, гру­бо­му світі, на по­ганій, пас­кудній, зад­ри­паній землі.

- Теперечки ми в крузі чис­тих мрій, у небі, - ска­зав Пав­лусь. - Он ди­вись вго­ру: яке тут чуд­не та пиш­не не­бо, ніби вит­ка­не з здо­ро­вих чу­ру­пок щільників. Од­на чу­руп­ка ро­же­ва, дру­га чер­во­на, тре­тя жов­та, а там далі щільни­ки бла­китні, а он­деч­ки сині, білі. Це не­бо мрійне. Це на­ше не­бо! Яка пиш­но­та! Яка розкіш! Чи ти пак чуєш, як гу­де місяць у своєму льоту, як співа­ють зорі? Це во­ни співа­ють для нас весільні пісні.

Але чо­ловіки не да­ли їм дов­го ба­ла­кать та усо­лод­жу­ва­тись му­зи­кою не­бес. Во­ни заб­ра­ли їх і по­са­ди­ли на віз по­верх го­ло­вок ка­пус­ти та снопків хро­ну й пет­руш­ки і, тро­хи по­каліче­них, по­вез­ли далі до міста.

- Це, пев­но, вже ле­ти­мо десь у ефірі, в не­бес­но­му прос­торі. Вже ми, пев­но, по­ми­ну­ли місяць, бо щось ду­же зад­зиж­ча­ло, не­на­че ґедзь, ко­ло мо­го ву­ха. Ми вже, пев­но, десь ко­ло зірок Те­резів або не­да­ле­ко од Квоч­ки, або й під Квоч­кою.

- Ні, сер­це! Ми оце, пев­но, ле­ти­мо проз сім зірок Во­за, бо он­деч­ки мені при­вид­жу­ються ніби ко­ле­са й ди­шель, - ска­за­ла Нас­ту­ся. - А ог­лянься, сер­це, та по­ди­вись, чи не же­нуться й ту­теч­ки за на­ми мої тітки та ку­зин­ки, бо їх, мо­же, й у не­бо при­не­се ле­да­що. Во­ни при­ми­ти­ку­ються, щоб і сю­ди прок­лас­ти залізну до­ро­гу або те­лег­раф. Во­ни таківські: до­бе­руть спо­со­бу.

- Ні, не­ма! Ми тут без­печні од усього, од уся­ко­го ли­ха та на­пасті, - ска­зав Пав­лусь.

- А які тут аро­ма­ти в небі! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Пахощі тро­хи на­га­ду­ють мені ніби аро­ма­ти ли­бонь зем­ної пет­руш­ки та ка­пус­ти. Щось во­но тро­хи підхо­же до то­го, але ба­гацько луч­че й приємніше, - ска­зав Пав­лусь.

Селяни до­вез­ли їх до міста й зда­ли поліцей­ським уряд­ни­кам.

- Їх обох тре­ба од­вез­ти прос­то в бо­жевільню в Ки­рилівське, а не до­до­му. Ми їх дав­но знаємо. Вже дав­но всі приміти­ли, що во­ни обоє з яко­юсь ган­жею в го­лові. Їм дав­но бу­ти б у бо­жевільні, - ка­за­ли во­ни й по­са­ди­ли їх у фа­етон та й поп­ро­ва­ди­ли прос­то до бо­жевільні.

- Чи ти ба! - ска­зав Пав­лусь. - От ми вже ніби в яко­мусь місті, чи що. Це вже ми, пев­но, при­летіли на Во­ло­со­жар або на Юпітер. Пев­но, Буд­да приз­на­чив для на­шо­го про­жи­ван­ня на жит­ло цю пла­не­ту.

- А які ту­теч­ки чу­дер­нацькі за­бу­ду­ван­ня! Яке все тут чуд­не! Тут, пев­но, бу­де нам опрічне жит­ло, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Еге! І справді все якесь ди­во­виж­не, чу­дер­нацьке. Он ба­чу, - якісь ви­сокі дзвіниці по­пе­рех­няб­лю­ва­лись навс­ко­си, не­на­че хо­чуть по­ля­га­ти долі. От-от по­па­да­ють! А до­ми тут усі до­чис­та по­на­хи­ля­лись на один бік, не­на­че вер­би на здо­ро­во­му вітрі. А лю­де! Чи ти ба! Геть чис­то всі хо­дять до­го­ри но­га­ми! Хо­дять ру­ка­ми й стрим­лять но­га­ми до­го­ри. Як хи­мер­но дриґають но­га­ми, не­на­че жа­би тоді, як по­ри­на­ють на дно. Ой смішно! Хи-хи-хи!

І Пав­лусь ре­го­тав­ся не­са­мо­ви­то, аж дух йо­му за­би­ва­ло.

- А он, чи ти ба! Лю­де поп­риїжджа­ли на тор­жок на чер­во­них ко­ро­вах та на зе­ле­них ко­нях. Як гар­но, як ди­во­виж­но!

- Ні, сер­це, то не ко­ро­ви. То во­ни поп­риїжджа­ли на до­по­топ­них ма­мон­тах та мас­то­дон­тах. Яка тут здо­ро­вецька ху­до­ба! - ска­зав Пав­лусь.

- А он я ба­чу якусь ве­ли­чез­ну бра­му, по­цяцько­ва­ну ніби зо­ло­том. А за бра­мою якісь пишні па­ла­ци, вкриті зо­ло­том, а по­верх них зо­лоті бані аж ся­ють, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- І я ба­чу це ди­во. Це ли­бонь па­лац Буд­ди. Це ми без за­ва­ди вже ле­ти­мо до йо­го з пок­ло­ном. Це він тут про­бу­ває. Пиш­не жит­ло приз­на­чив нам Буд­да за на­шу ве­ли­ку лю­бов, де ми без при­ти­чин, без за­ва­ди ко­ха­ти­ме­мось повік.

І во­ни обоє роз­див­ля­лись, ра­юва­ли й бу­ли ду­же й ду­же щас­ливі…

- От і бра­ма вже од­чи­ни­лась. Он хтось вий­шов до нас на­зустріч, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Коли б нам та­ки за­раз да­ли тут обіда­ти, бо я вже їсти хо­чу, аж шку­ра лу­щить. Як ми їха­ли на ма­мон­тах од Ли­сої го­ри ще на землі, то я од­ко­лу­пав шма­ток си­ро­го гар­бу­за та й з'їв, а потім про­ковт­нув зо дві сирі кар­топ­лині, та ще на­ла­пав і пог­ли­нув си­ре сос­но­ве поліно. Ото бу­ло й усе. А до­ро­га бу­ла не близька! - ска­зав Пав­лусь.

- А я та­ки тоді крадько­ма на­ла­па­ла го­лов­ку ка­пус­ти та й про­ковт­ну­ла од­ра­зу, а потім на­ла­па­ла під со­бою си­ро­го бу­ря­ка та вгриз­ла по­таєнці, щоб зірки не ба­чи­ли та не сміялись з ме­не. Але по­чу­ваю, що га­разд не наїлась.

- То ми в не­бес­но­му прос­торі їли не­бес­ну ман­ну зірок та бу­ря­ко­ву амб­розію ко­хан­ня.

- Чи ти ба! От ми вже й у па­лаці. Які си­лен­но здо­рові тут по­кої, та всі в зо­лоті та сріблі! Як тут хо­ро­ше, як гар­но! А лю­де! Які тут чудні по­жильці! Он при­ди­вись! Зовсім не такі, як ми. Он, ди­вись, ни­ка­ють од кут­ка до кут­ка в дру­го­му здо­ро­во­му по­кої. В їх, як я ба­чу, не­ма ні рук, ні ніг, а тільки го­ло­ви на ту­лу­бах. Не­на­че тю­лені або моржі пос­та­ва­ли на хвос­тах, мов об­ку­тані біли­ми хла­ми­да­ми. І хо­дять во­ни хвос­та­ми, чи то й не хо­дять, ли­бонь стри­ба­ють на хвос­тах, на­че со­ро­ки. Як чуд­но та ди­во­виж­но! А які в їх чудні го­ло­ви! Ди­вись, ди­вись! Але цить! Он­деч­ки од­чи­ни­лись двері. Пев­но, вий­де сам Буд­да, - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Ди­вись, усі якось за­ме­ту­ши­лись, по­ча­ли щу­ли­тись, всі ущух­ли. От і ми, нікчемні, спо­до­би­лись та­ки спо­зи­ра­ти са­мо­го Буд­ду в йо­го зо­ло­то­му па­лаці, в йо­го раї.

- Оце ж ви­хо­дить сам ве­ли­кий Буд­да, - ска­зав Пав­лусь. - Ди­вись, який він ве­лич­ний діду­ган! Бо­ро­да аж до колін. На йо­му бра­минська шов­ко­ва жов­та хла­ми­да, а по хла­миді чорніють лат­ки: це сим­вол йо­го чер­нецько­го сми­рен­ня та вбо­жест­ва.

- Який він ве­лич­ний! Та як при­яли­чає йо­му та жов­та хла­ми­да! Який він ве­лич­ний і ли­бонь ду­же доб­рий та по­чут­ли­вий! Все пи­тає в кож­но­го, як він се­бе по­чу­ває, як йо­го здо­ров'я? Чи чуєш?

- Чую. Він пи­тає в кож­но­го ду­же лас­ка­во, з щи­ро­сер­дою при­хильністю, а ті пин­дю­чаться чо­гось та хи­мер­но ки­ва­ють го­ло­ва­ми. Пев­но, це в їх та­ке бла­ган­ня Буд­ди, - ска­зав Пав­лусь.

- Цить! От він прис­ту­пає й до нас, пев­но, пи­та­ти­ме про на­шу мандрівку, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Тільки, бо­ро­ни те­бе бо­же, не ка­жи, що ми по­па­са­лись у до­розі, що ти про­ковт­ну­ла го­лов­ку ка­пус­ти, а я з'їв п'ять ски­бок си­ро­го гар­бу­за та пог­ли­нув не­ва­ре­не сос­но­ве поліно. Бо ти ста­ла ле­пет­ли­ва, ста­ла ве­ли­ка бре­ху­ха; вий­де якось не ду­же делікат­но в цих па­ла­цах. Про це мов­чи!

- Цить! От він і до нас прис­ту­пає! Хва­ла тобі, ве­ли­кий Буд­до! - крик­ну­ла Нас­ту­ся. - Я знаю твою ве­ли­ку си­лу! Бла­гаю те­бе, не по­си­лай ме­не в кур­ку, а мо­го Пав­лу­ся в півня! Не хо­чу я йти і в те­ли­цю, і не по­си­лай мо­го Пав­лу­ся в бич­ка, бо нас лихі лю­де заріжуть, насічуть із нас тов­че­ників та сіка­ни­ни та стріска­ють нас. Пош­ли ме­не в зо­зу­лю, а мо­го Пав­лу­ся в зо­зу­ля. Ми бу­де­мо довіку по га­ях літа­ти та тобі хва­лу ку­вать.

- Цить, навіже­на! Ото на­ка­за­ла, на­го­во­ри­ла три мішки гре­ча­ної вов­ни! Це ти, пев­но, вже з ума зійшла або з глуз­ду з'їха­ла! Не слу­хай її, ве­ли­кий, світлий Буд­до! Во­на збо­же­воліла! - ска­зав Пав­лусь.

- Я й не слу­хаю її, а пе­редніше вис­лу­хаю вас, ми­лий кра­су­ню! Як ва­ше здо­ров'ячко? - спи­тав док­тор у Пав­лу­ся Ма­лин­ки.

- Хвалить бо­га, аж виб­ри­кую, бо оце тільки що об­ро­ку наївся. Ос­ту­пись, будь лас­ка, а то ще вбрик­ну й те­бе, пре­по­доб­ни­ку. Ти ду­маєш, я не знаю, хто ти? Ду­ри вже ко­го дурнішо­го, а не ме­не. Ти ве­ли­кий Буд­да! От хто ти єси!

- Ой ні! Це не свя­тий Буд­да. Це який­сь тю­ряж­ник хо­че мор­ду­вать ме­не й мо­го Пав­лу­ся, - обізва­ла­ся Нас­ту­ся.

- Ой ли­шеч­ко! Тут од­ра­зу ста­ло по­ночі, мов у тюрмі. Я те­бе лед­ве ба­чу, моя ря­ба Спіднич­ко. «Чад і Па­ща! Ди­ха Чор­не». Нас­ту­сю, моя Спідни­це, моя шов­ко­ва Ковд­ро! де ти? Щось Чор­не без­си­ло туп­читься, кла­ца зу­ба­ми, шар­па за ру­ки. Хи-хи-хи! А я сміюся з те­бе. Бла­кит­ним світом го­рить моє сер­це, світлом «чу­лості» й Ковд­ри. А мої, взяв­шись за ру­ки, співа­ють Дум­ки, легкі, горді. Душі наші, зо­ло­та Пан­чо­хо, - те­пер з гнівним сміхом пе­рест­ри­бу­ють без за­ва­ди че­рез го­ло­ву Чор­но­го і ле­тять у вічність, і цілу­ються з Лю­бов'ю людськості без «роз­па­чу» з вірою в тінь най­кра­щої. «Чор­не» туп­читься, лю­тує, дря­па ру­ки. Ти­хо. Мерт­во. Ковд­ро! де ти? Світлом гор­дості го­рить ду­ша, аро­ма­том тер­на, віковічно­го страж­дан­ня па­шить моя ду­ша. О! фос­фо­рич­но світяться - «ду­каті» очі, бриз­ка піна. Чор­не дмух­ну­ло і Со­ром з'явив­ся. Кров пок­ри­ває білі зна­ки зубів. Па­ща. Чор­не. Хи-хи-хи!! Чор­не дих­ну­ло, со­ром зів'яв. Чую кро­ки чиїсь у меш­кані (житлі). Так це, Буд­до, такі в те­бе відсот­кові відно­си­ни пе­ресічно в відсот­ках і до­роб­ку на­шо­му за на­шу Лю­бов, за Віру в те­бе? Да! Чу­дес­но! Хи-хи-хи! - гук­нув Пав­лусь, міша­ючи уся­кові мо­ви.

1900 ро­ку. Київ.